Трапилася мені одна випадкова зустріч з цікавою бабусею, радше жіночкою дуже похилого віку, львів’янкою, такою елегантною і дуже комунікативною.
Це було одного вихідного дня, опісля дощу, коли кольори, звуки і запахи міста стають особливими і воно вщент залюднюється охочими зануритися у його світ, який є тільки тут, в середмісті, на площі Ринок і прилеглих вузьких, але таких живих вуличках, де пахне кавою і струдлями, де грає музика і завше відбуваються якісь дійства – великі чи малі, важливі чи не дуже, але вони приваблюють , захоплюють і творять незрівняну тутешню атмосферу.
Бабуся у капелюшку та гранатовій сукенці, лакованих чорних мештах на невисоких підборах сиділа на лавочці поблизу фонтану Діани, а біля її ніг крутився білий жвавий песик-шпіц. Тільки но я присіла коло них, то бабуся одразу заговорила, спитавши, чи я місцева, а чи туристка, котрих тут у вихідний безліч. То ж ми познайомились, її звали Марією, ціле життя працювала в оперному театрі, - то в костюмерній, то в гардеробі чергувала. Пані Марія, втішена співбесідницею, розповіла свою історію, то ж я її переповідаю майже дослівно.
« Знаєш, дитино, дивлюся я на телевізорі тоті новини, то аж в серце мені запари заходять. Таки нам москалі не дают спокОю. Не думала, що знов дожию до війни, коли наші хлопці будут гинути від куль тих безличних напасників. Не можу дивитися ані жадні фільми, ані концерти, бо дріжу цілий час – що там і як там? Найбільше боюся пришестя московської навали, щоби вони знов нас не прийшли визволяти. Вже в 39-тім визволяли і в 44-тім… Зато, знаєш, чого то ве Львові тілько російського населення! То я тобі розкажу. За Польщі і за Австрії їх не було. Мої батьки і діди львів’яни і помешкання, де я вродилася, було нашим ше від прадідів, то на вулиці Стефана Баторія, тепер вулиця Князя Романа. Але я від 9 літ там не мешкаю… Ми мали на другому поверсі гарних три кімнати, балькон, кухню. Найбільша кімната – то був сальон, мав два великих вікна. Там стояв великий рояль від Франца Вірта, мама грала і татко. Мались мо ще ріжні інструменти, від діда. Тато був музикантом, грав в оркестрі оперового театру на вільончелю і до нього приходили часто на репетиції артисти, він акомпанував, або щось цвічили в квартеті. Мама вчителювала в гімназії.
Між тих двох вікон в сальоні на Різдво все ставили ялику, то я так пам’ятаю, як нині. В п’єцу потріскували дрова, світилась ялинка, а в вікнах, през фіранки, було видно, як падав сніг. На столі стояв дідух і всякі смаколики. Гості все приходили. Тато співав: «Бог предвічний», а пані Лідзя з театру грала на роялі. Пам’ятаю ще такий старий величезний різьблений з різними викрутасами креденс, високий аж під стелю, то він мені видавася чимось подібним до оперОвого театру.
То так було. Але потім прийшла війна. Пам’ятаю стрілянину, вибухи. Ми з мамою ховалися до спіжарки, де було тихіше і не було вікон. А ще добре пам’ятаю, як вліті 44-го року до міста в’їхали танки, стояв страшний гуркіт. На вулицях було багато людей, радісних… Але радості потім було мало. Гості до нас не приходили. Гімназію, де працювала мама закрили. Люди говорили пошепки, на вулицях було понуро і ввечері не можна було виходити до міста. В мою школу прийшло декілька нових вчителів, ті старі десь поділися.
Одного дня тато не вернув з театру, не прийшов і на другий. До нас забігла пані Лідзя , якась застрашена і заплакана, вони закрились з мамою в спіжарці і довго там говорили. Потім я довідалася від мами, що тата і кількох музикантів забрали енкаведисти просто з репетиції. Мама мені нічо про то довгий час не оповідала, а виявилося, що тато і кілька його приятелів належали до якогось товариства, котре було забороненим.
Так в страху ми перебули до пізньої осені. Якось зранку, коли я збиралася до школи, прийшли кілька військових і один цивільний. Вони ходили по помешканні , оглядали, а потім сказали: «Ви должни вісєлитца до завтрашнєго утра.Тут будєт комендатура, в етом доме.» Мама плакала і ми цілий день складали речі до старого куфра і валізок. Рішили їхати до Анєлі, моєї няні, котра мене вибавила змалку і мешкала коло Львова. Вдосвіта за нами приїхав її чоловік на фірі . Анєльця була добра жінка, мала господарку, дала нам невеличку кімнатку і годувала нас тим, що і свою сім’ю. В селі я ходила до школи за чотири кілометри, а мама більше не вчителювала, її нігде не брали на роботу. Шила людям і плела з волічки ріжні теплі речі. Ми продали родинний сервіс і якісь картини малярів, що були в нас вдома ще віддавна. З того і жили.
Якось взимі поїхали з мамою до Львова, продавати то, що мама наплела . То було акурат перед Різдвом. Так сталося, що йдучи до Галицького ринку, опинились на вулиці , коло нашої камениці. Мама зупинилась і дивилась на наші чотири вікна на другому поверсі і на балькон. Та і я мимоволі підняла очі догори на знайомі вікна. На бальконі було захаращено. Лежали зв’язані книжки під снігом і якийсь розмоклий мотлох, з під якого стирчали ножки нашого роялю. Мама стиснула мою руку і якимось глухим, не до впізнання, голосом сказала: «Порубали… на дрова. Та і креденс, певно, пішов до п’єца…»
Бабуся поправила хустинку, зав’язану на шиї, її рука тремтіла. Песик Тодик сидів чемно, притулившись до ноги господині. Ми попрощалися, як давні знайомі.
День згасав, на гамірне місто дивились жовті вікна старих камениць.
ID:
679005
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.07.2016 22:58:31
© дата внесення змiн: 26.03.2017 17:38:10
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ну, читачів не багато. Літер багато. 
