| Сторінки (1/33): | « | 1 | » |
Відкриваємо Кім Юнг-ха: голос сучасної Кореї
У світі, де література часто стає мостом між культурами, Кім Юнг-ха вирізняється як один із найяскравіших голосів сучасної Кореї. Його твори — це не просто історії; це дзеркало, в якому відображається складний внутрішній світ людини та її місце в швидкоплинному суспільстві. Занурення в його книги — це як відкриття вікна в душу Кореї, де кожен рядок відгукується глибоким змістом.
Майстер різних жанрів
Кім Юнг-ха не знає меж у жанрах: від психологічних трилерів до філософських роздумів. Його найвідоміший роман "Я зникну в темряві" (내가 사라지다) — це історія, що захоплює дух, про втрату ідентичності та пошук себе у величезному місті. Через своїх персонажів Кім задає вічні питання про сенс існування та цінності, які ми обираємо.
Зв'язок із читачем
Кім Юнг-ха має унікальну здатність зв'язуватися з читачами, незалежно від їхнього культурного чи географічного походження. Його історії про людські емоції, випробування та труднощі є універсальними, дозволяючи кожному знайти в них частинку себе. Від самотності та ізоляції до любові та втрати — Кім не боїться глибоко занурюватися в теми, що торкаються нас найбільше.
Митець слова
Стиль Кім Юнг-ха — це ще одна причина, чому він так цінується серед читачів і критиків. Його мова проста, але виразна, здатна за кілька слів створити живий образ або передати складний емоційний стан. Через свою майстерність автор надає звичайним ситуаціям глибокого символічного змісту, перетворюючи повсякденне на незвичайне.
Голос сучасності
Кім Юнг-ха не просто пише про сучасність; він є її активним учасником і спостерігачем. Він розуміє, як швидкоплинні зміни в технологіях, соціальних мережах та глобалізації впливають на індивіда, його свідомість та місце в суспільстві. Кім використовує свої твори, щоб дослідити ці зміни, відображаючи не тільки виклики сучасної епохи, але й надаючи глибокий аналіз впливу цих змін на людську психіку.
Міжкультурний діалог
Іншою причиною, чому Кім Юнг-ха є важливою фігурою в сучасній літературі, є його здатність вести міжкультурний діалог через свої твори. Він вивчає і водночас критикує як західні, так і східні культурні норми, створюючи платформу для глибокого розуміння і взаємоповаги між різними культурами. Його література служить мостом, що з'єднує різні світогляди, та спонукає до рефлексії над власними поглядами та віруваннями.
Погляд у майбутнє
Кім Юнг-ха не тільки аналізує сучасність, але й замислюється над майбутнім. У своїх творах він часто звертається до питань майбутнього людства, екології, технологічного прогресу та його впливу на природу людських відносин. Він прагне не лише розповісти історію, але й спонукати читача задуматися над напрямком, в якому ми рухаємося як глобальне суспільство.
Вплив і спадщина
Ім'я Кім Юнг-ха вже зараз можна записати золотими літерами в аннали сучасної світової літератури. Його твори стали важливою частиною літературного діалогу, і його вплив важко переоцінити. Через свою прозу він не лише розповідає історії, але й змушує нас задуматися над важливими питаннями нашого часу.
Кім Юнг-ха продовжує бути джерелом натхнення для читачів, письменників та мислителів по всьому світу. Його голос — це голос, що веде нас через темряву сучасного світу, шукаючи світло розуміння, співчуття та надії. Він вчить нас дивитися на звичайне життя під незвичайним кутом, знаходити красу в повсякденності та розуміти складність людської душі.
Резонанс у читачів
Кім Юнг-ха має унікальну здатність знаходити резонанс у серцях читачів різного віку та соціального статусу. Його книги спонукають до роздумів про особисті цінності, суспільні норми та місце індивіда у великому світі. Через свої романи та оповідання Кім не тільки розважає, але й освічує, змушуючи читачів замислитися над важливими питаннями.
Внесок у світову культуру
Книги Кім Юнг-ха перекладені на десятки мов, що робить його одним з найбільш міжнародно визнаних корейських авторів. Його літературний вплив перетинає культурні та географічні межі, дозволяючи йому вносити вагомий внесок у світову культуру та літературу.
Заклик до читачів
Вивчення творчості Кім Юнг-ха — це не лише шанс познайомитися з корейською літературою, але й можливість заглибитися в роздуми про сучасне життя та власне місце в ньому. Його книги є запрошенням до подорожі, на якій кожен з нас може відкрити щось нове про себе та світ навколо.
Висновок
Кім Юнг-ха залишається одним з найважливіших голосів сучасної літератури, чиї твори продовжують захоплювати, надихати та провокувати на роздуми аудиторію по всьому світу. Він не просто письменник; він — митець, філософ та провідник по складних лабіринтах людської душі та суспільства. Вивчаючи його творчість, ми не лише занурюємося в унікальний світ корейської культури, але й відкриваємо для себе універсальні істини, що стосуються кожного з нас.
Рекомендації для читання:
"Чорний квадрат" (검은 사각형): Роман, що занурює в світ мистецтва і філософії, розглядаючи питання автентичності та вартості творчості.
"Ваші плечі жовтень" (당신의 어깨가 10월이었어): Збірка оповідань, що досліджують людські емоції і відносини в різноманітних життєвих обставинах.
"Диявол носить звання джуджі" (악마를 보았다): Цей твір висвітлює тему помсти та моральних дилем, з якими стикаються герої під час її реалізації.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004681
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2024
На вулиці було зимно.
Пізня осінь завітала в гості.
Горпина вийшла з хати та швиденько перебігла дорогу й спустилася до льоху.
Холод пройняв її аж до кісток.
Діставши з погреба декілька померзлих гілок калини, вона з такою ж швидкістю дременула до хати.
В сінях жінка скинула чоботи та декілька разів потупцяла. З ноги на ногу, з ноги на ногу.
Не любила вона холод.
Тримаючи калину в руках вона відчинила двері й зайшла до кухні.
Груба пашіла своїм теплом.
Кров дужче пульсувала в жилах, щоки ввібрали рум'яну.
Жінка кинула пучки калини до кружки, додала дрібку чебрецю та залила водою.
Кислуватий запах розійшовся кімнатою.
Горпина відкинулася у зручному фотелі, і пригубила цього чудового напою.
В хаті стояла тиша.
Лиш час від часу її порушувало тріскотіння дров у грубі.
Горпина була щасливою.
Вона любила цю частину осені.
Вона відчувала себе маленькою.
Вона чекала коли батьки зайдуть у хату.
Це була її машина часу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996941
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2023
Ми з тобою по різні барикади
Ми з тобою різного кольору шкіри
Ми з тобою віримо у різних богів
Ми з тобою читали різні книги, грали в різні ігри
Ми з тобою такі різні
Але нас об'єднує спільний біль
Біль за Батьківщину
Ми обоє знаємо, що таке коли в будинок приходять озброєні солдати
Ми обоє знаємо, як це лягати спати з думкою, що наступна бомба прилетить у твій будинок
Ми обоє знаємо, як це молитися Богу, просити порятунку для своїх рідних
Ми обоє любимо свою Батьківщину
Ми обоє знаємо, що іншої у нас не буде
Ми обоє чекаємо на диво, обоє віримо, кохаємо, живемо...
Ми обоє живемо в час війни...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995847
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2023
Колись він вірив у Бога.
Коли заходив до церкви, то бачив десятки картин.
З права, зліва, з верху був Ісус, Діва Марія, Таїнство хрещення, чи свята вечеря.
Його тіло покривалося сиротами коли він бачив Ісуса розіп'ятим на хресті, його душа боліла.
Він потім плакав у самотній кімнаті.
Десять років він ходив до церкви, десять років одні й ті ж переживання супроводжували дитя.
Та одного разу, хлопчину до церкви не пустили.
Чому?
Бо він прийшов у спортивному костюмі.
Старі баби ганебно провели поглядом та прогнали.
Більше він не ходив до церкви.
Потім він дізнався, що Ісус історичний герой, а можливо і чаклун.
Потім він дізнався, що наша віра, зовсім не та, про яку він думав.
Потім він благав у Бога, врятувати їх від бомб, що сипалися з неба.
Тато помер через два дні, мама через п'ять.
Він перестав вірити у Бога ще у дванадцять, але не міг не просити про допомогу.
Бог є... Бога немає...
Війна є...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994802
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2023
Уже невдовзі прийде осінь.
Ми усі розбіжимося по русифікованих містах...
На вулиці стояла серпнева спека. 32 градуси, що душили пів дня, перетворилися у 16 вечірніх. Деінде дмухав вітерець.
Уляна відкрила дверцята холодильника і дістала звідти бутель домашнього калинового вина. Вийшла на вулицю, вмостилася під виноградником. Скоро осінь, - подумала дівчина. Скоро осінь...
Скільки разів вона собі це говорила?
В цю мить хотілося забути про осінь, або швидше не забути про неї, а просто зупинити час. Хотілося залишитися в батьківському домі якнайдовше. Вона не любила повертатися до села, до місця свого народження, але мусила віддавати данину, і щоразу поверталася. Коли ж наступала пора повертатися до міста, дівчину огортав сум. Сум, який не мав логічного пояснення. Просто приходив і сидів поряд з нею, вдихаючи аромати домашнього вина.
За два тижні прийде 33 осінь для Уляни, від коли її знайшли в житі.
Вперше вона буде їхати звідси, і ніхто не буде її проводжати. Вперше ніхто не буде її міцно обіймати та гірко плакати. Дитина їде, кидає неню, а та все гірко ридає. Щемливо знайоме відчуття.
Це літо було зовсім іншим. Воно було без маминого борщу з пампушками, без розповідей татуся про далекі часи.
З будинку, в якому десятиліттями творилося життя, вирвали серце.
Запанувала тиша.
Змінилося абсолютно все.
Морена стела всі спогади, що нагадували про щасливу сім'ю Остапенків, яка жила на краю села поміж дикого лісу.
Зникло все, окрім калинового вина. Вина, яке зараз хмелить розум Уляни та шматує і так поранену душу.
Скоро прийде осінь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991470
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2023
Навкруги тиша. Крізь прочинену хвіртку раз-по-раз проникав холодний вітерець, даючи сигнал, що скоро вже осінь.
Люба неквапливо готувалася до доленосної зустрічі. Тривога потроху огортала її душу, серце дико стукало, здається місця йому таки не вистачало в середині дівчини. Вона вже звикла до такого стану за останні дев'ять років.
***
Люба народилась восени 1995 року в день Покрови Святої Богородиці, день козацтва та день Української повстанської армії. Народитися цього дня була її доля. З бабусею вони пекли млинці, розкладали по тарілках та несли їх в сіни, горище, пригощали домовика. За повір'ям, якщо пригостити домовиків у цей день чимось смачненьким, то у весь рік ваш будинок буде захищений від злих сил. Ставши трохи дорослішою Люба перестала вірити у домовиків, русалок, сили добра чи зла, але все одно готувала млинці разом із бабцею. Вона до нестями любила її історії. Часом й уявити не могла звідки у голові старенької такі казки. Зранку готували млинці, а ввечері влаштовували застілля та гуляння. Приходили родичі та друзі, які приносили купу подарунків. Трохи захмелівши, заводили нашу...
... українську пісню:
"Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди коханая, працею зморена
Хоч на хвилиночку в гай."
А потім, і ще одну:
"Ой, Морозе, Морозенку, Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче."
На душі було і радісно, і сумно. Родина згадувала тих кого з ними немає, тих кого закатували у сибірських лісах, тих хто помер від голоду в 1933-му. Ці люди лишалися родиною, вони продовжували жити у серцях бабусі, мами, а тепер і Любані.
Коли тато наливав всім останню сливового вина, на коня, баба заводила улюблену пісню онуки.
"Зеленеє жито, зелене
Хорошії гості у мене
Зеленеє жито ще й овес
Тут зібрався рід наш увесь".
Наступного дня зранку залишки їжі, родина відносила нужденним.
Такий він, Донецьк нульових...
***
Вчора Люба провела черговий вечір на сайтах знайомств. Самотність, вино, сайти знайомств - чи не єдина розрада для одиноких жінок.
Прийшло повідомлення.
Написав молодик, Володя 20 років.
Ще зовсім дитина, подумала вона.
-Привіт.
-Привіт. -відразу відповіла.
-Ти із Донецька? - запитав хлопчина.
- Так, звичайно. А ти?
Десять хвилин ніхто не відповідав. А потім телефон запищав.
- Я з Волгограду.
Ах ти ж *** будь проклята твоя душа, нехай вдарить тебе грім на Різдво. - вилаялась Люба в думках.
- Що ти тут забув? - написала сердито, звісно ж приїхав її рятувати, вона все добре знала, що ця клята дитина могла тут робити.
- Приїхав на СВО.
Ах ти *** гори в пеклі ти і твоя родина. - Люба продовжувала подумки лаятися, потім нашкрябала:
- Ти солдат?
І як же їй хотілося, написати, щоб він здох, щоб чорти забрали його в могилу, хотілося написати Слава Україні. А вона, а вона. Не написала.
***
Все своє життя Люба прожила в Донецьку. Тут народилися, і помре також вона тут.
Донецьк - місто її сили, її кохання усього життя.
Донецьк - де зараз вона своя серед чужих.
Але не все так погано, вона не одна хто чекає Україну. Галя поштарка, Вітька афганець із сусіднього будинку, Марійка однокурсниця з університету, Раїса Іванівна - вчителька російської мови, Генка таксист, Іван - помічник когось із організаторів цієї недолугої республіки. І це тільки ті, кого знала Люба. Вони тут. Україна в їх серцях. Україна в їх діях. Вони очолили невидимий фронт.
"А казали, що війни в Донецьку немає, нічого вони не знають" - якось випалив Вітька, коли він разом із Любою та Марійкою клеїли українські прапорці по нічному місту. "Нехай знають сепари, що ми поряд, нехай бояться закривати свої очі, кляті зрадники" - продовжив він.
І так тисячі людей на окупованих територіях очолювали невидимий фронт. Днями одягали маски, робили вигляд щасливого існування, а ночі ставали полем бою.
На початку військових дій вона могла виїхати, та і пізніше також, хоч тут і постали ці фальшиві республіки, але автобуси з України до Донецька, і навпаки курсували ледве не щодня, і люди перетинали ці умовні кордони.
Батьки хотіли вивезти дочку з міста, вже все спланували, домовилися із знайомими про машину. Навіть спробували, але не судилося. Потім вже й не намагалася. А до кого їхати? Куди їхати? Її дім тут, серце тут.
Як тільки почалися бої за аеропорт, рішення було остаточно прийняте. Потрібно звідси витікати. Зібрали речі, попрощалися, присіли на дорожку. На господарстві лишалася Горпина Каленківна. Бабуся навідріз відмовилася їхати. Вручили їй зв'язку із ключами від квартири.Сказала, що її тримають тут могили предків. Батько Євген Петрович використав старі зв'язки, і заплативши немаленьку суму і отримав координати блокпоста де їх пропустять. Місто було в паніці. Було чутно вибухи, автоматні черги. Стояли затори. Любу дуже здивувало те, що коли вони виїхали з міста, і рушили в напрямку вказаного блокпоста, то тут було пусто, ніяких машин, ніяких людей. Уже під'їхавши на лічені метри, дівчина глянула у лобове скло, побачили озброєних чоловіків, їхні звірячі очі натякали на смерть. У серці щось защемило, і їй стало так страшно, так боляче, вона зойкнула. Потім істерично, тремким голосом заволала: "Та, повертайся негайно, благаю їдьмо звідси, їдьмо, чуєш".
Машину розстріляли. Євген Петрович та Марта Омелянівна, які сиділи на передньому сидінні загинули на місці. Коли солдати відкрили машину, кров сочилася скрізь. На задньому сидінні Люба, яка начебто було не тут, і не розуміла, що за лихо коїться. До тями прийшла, коли один із цих покидьків схопив її за довге чорне волосся, і витяг з машини. Він не церемонився. Витягнув та жбурнув на сиру, криваву Донецьку землю. Її коліна, лікті, живіт враз набрякли, синців не уникнути.
"Кто это у нас тут?" - сказав бородатий мерзотник, кавказької зовнішності до двох інших, що стояли з іншої сторони машини. "Смотри какая шкура. Куда намылилась курва?".
Він зареготав, підняв свою лапу та наступив на Любину руку. Дівчина відчула страшний біль. Вона була безсилою. І поки цей виродок віддавлював її кінцівку, двоє інших підхопили регіт.
"Будешь нашей подстилкой" - хтось Із них промовив хриплим зеківським голосом .
Любу схопили знову за волосся, і тягнули її спочатку по трасі, потім через поле з картоплею, будяки, які проросли посеред незасіяного поля, молилися до бага рослин, щоб він пощадив дівчину, вони намагалися протистояти цим покидькам, але впивалися лишень у Любу.
Її ґвалтували дві доби.
А потім був підвал...
***
-Так, солдат. - відповів хлопець.
-Воював? - написала Люба
- Звичайно, я на фронті з 24 лютого 2022 року.
Люба перехрестилася, і кляла його на всю квартиру. "Нехай тобі буде чорно, нехай тебе забере земля, нехай згине твоя мати разом з тобою, здохни в цю ж хвилину. Будь ти проклятий, і все твоє кодло".
-Де саме ти воював?
-Спочатку був у Херсонській області, а тепер в Донецькій.
"То це ти бісів сину грабував та вбивав херсонців, хай вкриє тебе чорна земля навіки" - прошепотіла дівчина.
Хвилину подумавши, написала:
-Ґвалтував українок?
-Ні, ти що, ми такого не робимо, ми їх навпаки рятували.
-Знаю, я як ви цього не робите. - настрочила, відправила, а потім тільки подумала навіщо.
Прийшло голосове повідомлення на півтори хвилини. Пролунав гидкий голос, який розповідав, як українська пропаганда розповідає неправду про солдатів рятівників.
-Вот вам промывают мозги, по телеку говорят что мы насилуем девушек, в мы наоборот вас защищаем. Ты понимаешь, если б кто-то из нас изнасиловал бы девушку типа тебя, нас бы поимели в жопу".
Люба стиснула кулаки від злості.
"Знаю я вас".
***
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любити Україну навчили з дитинства. Тато завжди казав, що обов'язково потрібно любити матір і Батьківщину. Десятиліття тут працювала російська пропаганда, але вона слабко відчувалася до 2013 року. Мови і не могло бути, що Донецьк - не Україна. А можливо, це просто Люба виховувалася в такому середовищі. Люба, яку виховувала в більшій мірі бабуся Горпина, яка пережила два голодомори, другу світову війну, яка разом із чоловіком відбувала покарання посеред Сибіру. Три роки висилки, тяжке повернення, смерть чоловіка, і вагітна жінка, які за місяць другий народжувати.
"Світ не без добрих людей" - казала вона все своє подальше життя. "Помолися Господу, його сину, Ісусу та святій діві Марії. Вони не кинуть тебе напризволяще, направлять добрих людей на поміч."
Горпина Каленківна народила доньку Марту, заміж більше не вийшла. Більше нікого так і не полюбила, а без любові не годиться. Дочку підняла на ноги самотужки. Дочка вивчилася в інституті, знайшла пристойного хлопця, вийшла заміж. Шість років не було у них дітей. А потім народилося маленьке ягнятко. Дитя дароване Покровою Богородицею. Лікарі в один голос ставили діагноз Марті - безплідна.
"Потрібно вірити, і обов'язково станеться диво" - говорила не раз Горпина дочці.
З моменту народження Любані, сім'я проживала найщасливіші свої роки. Любов та злагода панували в їх домі. Дівчинка була допитливою та розумною. Коли їй щось було цікаво, чорні очі аж блищали. Це були дідові очі. Горпина Каленківна, коли побачила вперше внучку, її оченятка так блискотіли, що давно заховані спогади про чоловіка накотили новоприбулою хвилею. Жінка навіть не помітила , як сльози покотилися по щоках.
Це були найщасливіші 18 років у їхній родині.
***
-Відправ декілька своїх фото. - написала Люба.
Через кілька хвилин їй пришло сім фотографій. Юнак у військовій формі робить світлини, ще на двох інших його його друзяки. Дівчині було все зрозуміло. Час було діяти. У наступному повідомленні вона відправила відео пікантного характеру. Відповіді не було. Люба запанікувала
- Не сподобалося? - написала.
- Сподобалося, навіть дуже.
Дівчина навздогін відправила контрольний постріл, ще одне пікантне відео.
-Кицю, коли я буду в Донецьку, може познайомимося ближче? - написав солдат.
- А ти що не в Донецьку?
"Чорт би тебе взяв" подумки вилаялася.
- В області.
У наступному повідомленні прийшло два відео. На відео хлопець катався по вечірньому Донецьку під російський реп, і кричав у вікно "Мы короли этого города". Любиної злості було не передати.
"Нічого, нічого бісів сину, земля тебе вкриє, згниєш на нашім полі" прошепотіла Люба.
-Кицю, я буду завтра в місті, давай зустрінемося.
-Ти можеш приїхати до мене, я живу одна. Візьми з собою вина, щоб було веселіше.
***
Батьків вбили.
Любу покалічили до напівсмерті. Це мав бути її кінець. Дівчина лежала закрита у підвалі якоїсь хрущовки. Холодна, голодна, побита, брудна та скалічена. Вона вже здається бачила світло в кінці тунелі. У цьому підвалі мав прийти її кінець. Вона мала здохнути як остання собака.
"Світ не без добрих людей" голос бабусі, лунав у голові дитини.
"Світ не без добрих людей, доню".
І справді знайшлись добрі люди. Ввечері приїхав такий собі Іван Петрович, підняв на руки покалічене дитя, і відвіз додому.
Люба прийшла до тями лише через кілька днів. Коли вона розплющила зіниці, перед очима стояла мла, вона не розуміла де знаходиться, тіло пронизував жахливий біль. Сльозинки одна за одною котилися по обличчю. По кімнаті пронісся приглушений стогін. І раптом в очах пояснішало, вона побачила перед собою бабу Горпину. Тепер вона захлиналася від сліз, сліз щастя. Вона вже і не мріяла побачити найдорожчу їй людину. Бабуся нічого не казала, лише тихенько гладила дівчину та витирали їй сльози.
***
У двері хтось постукав. Один удар в двері, другий, третій. Чому люди не навчилися користуватися дзвінком?
-Йду, йду, побий тебе грім на Різдво - промовила дівчина.
Відчинила двері, там стояв він, Володька з Волгограда. В руках тримав пляшку горілки.
-Кицю, вина не було тільки біленька.
- Нічого, мовила дівчина, проходь до кімнати, розміщуйся, я зараз прийду. Люба взяла у нього пляшку горілки пішла на кухню. Там вона дістала два великі келихи, розлила оковиту, порізала огірки та сало.
Повернулася до кімнати Володя вже сидів напів оголений. Типовий московит подумала Любаня, визволитель бісів. Дівчина поставила келих на стіл, потім дочку з їжею. Підняла свій келих відразу, щоб не дай Боже переплутати. Хлопець підняв свій.
-Ну будьмо, за знайомство. - вигукнув тост Вова.
Їхні келихи цокнулись, і Люба спостерігала як він переходив половину напою навіть не скривившись, лише обтер губи.
Він ще ж зовсім дитина. Хлопче, ти ще повинен сидіти в матері під спідницею, повинен вчитися в університеті, знайти дівчину, а замість цього ти тут, прийшов вбивати. - прогнавши думки, які лізли в голову одна за одною, Люба підняла знову келих.
-Ну, що між першою і другою перерва невелика. Будьмо.
Хлопець посміхнувся і перехилив рештки речовини до свого поганого роту. Поганська посмішка не сходила з його обличчя.
-Ти приготуйся поки, а я відійду у ванну.
-Поспіши кицю.
***
Любу врятував Іван Петрович, син подруги Горпини Каленківни. Він був якоюсь шишкою, крутився поряд з Гіві, і мав свої зв'язки. Їм було байдуже на людей, державу, головне самому добре влаштуватися. Відмовити Горпині він не зміг, коли в іншому житті, його сім'я була зобов'язана їй. Він швиденько маючи зв'язки виявив, що дітей пані Горпини розстріляли, але внучки не було. Забравши тіла, допоміг старенькій організувати похорон. Поховали їх поряд з її чоловіком, місце було одне, тому прийшлося поховати дочку і зятя в одній могилі. Це місце Горпина Каленківна тримала для себе, вона готувалася до відходу із життя, але не могла й уявити, що ховатиме своїх дітей.
***
Повернувшись до спальні хлопчина лежав непритомний на підлозі. Люба підійшла перевірила його дихання. Не дихав. З його бридкого рота витікає слина, яка була по всій щелепі. Від цієї картини, дівчині стало аж гидко.
- Я ж казала, земля тебе вкриє, *** ти сину. - промовила та до покійника.
Потім взяла мобільний, набрала номер і тихенько мовила:
-Петровичу, ще один готовий. Приїжджай потрібна твоя допомога.
***
Дев'ять років окупації.
Коли Любу зґвалтували, вона примудрилась завагітніти, дівчина не могла носити під серцем бісове дитя, краще вже тоді вмерти. Петрович допоміг із цим, знайшов лікаря, який вишкріб з її цей непотріб.
Щоденна таємна боротьба з окупантами, з вчорашніми друзями, які сьогодні прославляли ДНР та мріяли про російський паспорт.
День у день одне ж і те.
На п'ятий рік окупації померла бабуся. Люба перестала пекти млинці та пригощати домового. Люба перестала жити. Люба почала просто існувати.
В 2022 році, вона приймала біженців із Маріуполя, Волновахи та інших міст, що буди вщент знищені. Вона приймала тих, хто хотів в Україну, відправити вона їх не могла, але і не давала вивозити їх до росії. Бабусин дім став для них всіх маленькою Україною на одній із вулиць окупованого Донецьку.
Люба переїхала на батьківську квартиру. На ту де помер Вовчик. Якби ж він знав, що за це рік він уже сьомий. Сьомий, хто ось так прийшов у гості, і кого ось так вкрила сувора Донецька земля.
Коля з Москви, Ваня з Вороніжа, Костя з Ростова, Костя з Брянська, ще були Денис та Клим з Донецька, місцеві, які ще гірші за росіян, зрадники, бісові діти. І ось тепер він Вова з Волгограду.
А далі то ще буде...
***
Кров за кров, смерть за смерть…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991323
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2023
Вчора їй виповнилося шість. Яскраві та веселі очі висловлювали цілі емоційні палітри - від захоплення до радості, гірки та смутку. Весела посмішка завжди зачаровувала її обличчя в блискучу зірку, що освітлювала довколишніх. Рясне волосся із локонами каскадом падало на плечі. Кожен пасок виглядав, наче примхливий пендель годинника, зберігаючи таємниці її непередбачуваного характеру.
Рум'яні щічки, що майоріли на свіжість, були гармонійним доповненням до мрійливих очей. Її ніс був малий і легкий, ніби намальований невидимим пензлем. Коли дівча сміялося, на носі з'являлася невеличка сімейна прикмета, що передавалася у спадок від прабабці до бабці, від бабці до матусі, і від матусі власне до неї - яскрава смужка, неначе місячний відблиск, який надавав обличчю ще більше магії. Її постава була пружна і граціозна, немов маленька балерина, яка завойовувала серця кожним плавним рухом. На плечах була торбинка. Маленький рюкзачок з улюбленими іграшками та книжками. Тепер матуся могла їй читати улюблені казки про братика та сестричку, що пішли до лісу та натрапили на солодкий будинок, про мініатюрну дівчинку, на якій хотів одружитися старий, сліпий дурбецало кріт, а найбільше вона любила слухати історії про кота у червоних чоботях. Тато обіцяв подарувати на день народження кошеня.
Згадавши про татуся, вона відкрила торбинку, покопирсалася і дістала фотокартку. На ній щиросердно посміхаються її тато та неня. Коли зробили цю світлину, вона ще не народилася.
-Татку, де ти? Нам тут дуже страшно без тебе, приходь до нас якомога швидше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990212
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2023
Під пітьмою ночі, вглиб землі, ховався холодний підвал. Він пам'ятав десятиліття, що минали, і зберігав у собі таємниці минулого. Там, в міжсвітті, де доти не проникали сонячні промінчики, панувала суцільна темрява, що зазираючи у поодинокі щілини намагалася проникнути на поверхню.
Між бутлями з консервами, поличками з сухарями, тафтовими плащами та запрасованими спідницями господарів, панував запах старовини й пилу, який міг би розповісти свою власну історію. Стелажі стогнали від тяжкого вантажу, а стелі прикрашені вицвілим павутинням.
-Павуки! Тихо прошепотіла дівчинка, водночас закриваючи очі маленькими долонями від страху. В цьому крихітному створінні зароджувалася суперечка, що наповнювалася страхом та цікавістю.
Павуки, ще ті майстри інтриг, ткали свої витончені павутиння по всьому підвалу, створюючи вихідні двері між колишнім і теперішнім, між минулим і майбутнім. Їхні нитки, як лабіринти, відкривали дороги до таємничих куточків пам'яті, де заховані були вчорашні радощі та смутки. Переборовши страх дівчатко широко розплющило оченятка, і крізь морок темряви намагалося ще раз розгледіти павуків.
Очі малої подорожниці були наповнені відкриттями, а серце стукалося так ритмічно, наче звучала мелодія минулого, яку вона вперше почула в цьому чарівному холодному підвалі. Тут час втрачав своє значення, він застиг на місці, всі годинники зникли із тутешнього життя, і дівчинка відчувала себе частиною цього загадкового світу.
Вона тут уже третій день...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990211
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2023
На березі струмка, в долині тиші,
Двоє ми зустрілись під небесним листям.
У моїх очах та вітрі грали хвилі,
Ми танцювали веселі, мов сірий дим.
Твої руки, як вітер, грали на грудях,
Поцілунки, немов зорі, розкривали ніч.
Ми марилися, були світом в обіймах,
Небеса свідками таємного нашого літа.
Але чи було це коханням насправді?
Чи лише мрією, що минає, як дим?
Ми пішли різними шляхами відтоді,
І тепер ті спогади тонуть у часі.
Так, було коханням, але таким звичайним,
Немов квіткою, що цвіте і знову в'яне.
Тепер ті дні лише в спогадах збережені,
А серце моє пливе у світі самоти.
Таке кохання часто не має майбутнього,
Воно тане, як сніг, у теплому весняному дні.
Та лиш пам'ять про тебе, мила, лишається,
Як роздуми в душі, у віршах на сторінках.
Таке кохання було звичайним і простим,
Але його відлуння в серці навіки лишиться.
Тому неси з собою цей вірш і спогади,
І знай, що звичайне кохання може бути великим.
Автор: Хо Хань
Переклад з в'єтнамської: Кхонгсаван Прін Сапарат
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2023
Хо Хань (Ho Xuan Huong), також відома як Ми Чонг Хань (Mỹ Châu Hằng), була видатною в'єтнамською поетесою 18-го століття. Вона народилася у сім'ї невисокого походження у селі Нгуєн Ду, розташованому на півночі В'єтнаму.
Ім'я "Хо Хань" було псевдонімом, її справжнє ім'я залишається невідомим. Народилася вона приблизно у 1772 році в провінції Нге Ан, що на півночі В'єтнаму.
Відомості про особисте життя Хо Хань дуже обмежені. Ймовірно, вона належала до культурного середовища сямського населення В'єтнаму, що мешкало у північній частині країни. Багато віршів Хо Хань використовують еротичну метафорику та іронію, що свідчить про її незалежний та провокаційний погляд на соціальні норми свого часу.
Поезія Хо Хань відома своєю оригінальністю та непередбачуваністю. Вона вміло використовувала іронію та гумор у своїх віршах, що робило їх виразними та захоплюючими для читачів. Хо Хань майстерно грава зі слів та образів, надаючи своїм творам певну легкість і грайливість.
У своїх віршах Хо Хань часто ставила соціальні питання того часу. Вона критикувала консервативні норми та нерівність, осміювала витязький пафос і підкреслювала різницю між справжнім життям і настановами суспільства. Її поезія стала мовчазним засобом вираження своєї незалежності та визначення власного голосу в середині жіночого образу.
[b]Звичайне кохання[i][u][/u][/i][/b]
На березі струмка, в долині тиші,
Двоє ми зустрілись під небесним листям.
У моїх очах та вітрі грали хвилі,
Ми танцювали веселі, мов сірий дим.
Твої руки, як вітер, грали на грудях,
Поцілунки, немов зорі, розкривали ніч.
Ми марилися, були світом в обіймах,
Небеса свідками таємного нашого літа.
Але чи було це коханням насправді?
Чи лише мрією, що минає, як дим?
Ми пішли різними шляхами відтоді,
І тепер ті спогади тонуть у часі.
Так, було коханням, але таким звичайним,
Немов квіткою, що цвіте і знову в'яне.
Тепер ті дні лише в спогадах збережені,
А серце моє пливе у світі самоти.
Таке кохання часто не має майбутнього,
Воно тане, як сніг, у теплому весняному дні.
Та лиш пам'ять про тебе, мила, лишається,
Як роздуми в душі, у віршах на сторінках.
Таке кохання було звичайним і простим,
Але його відлуння в серці навіки лишиться.
Тому неси з собою цей вірш і спогади,
І знай, що звичайне кохання може бути великим.
[b]Весняний танець[i][u][/u][/i][/b]
По полю весни крокують вишні,
Розквітають квіти, запахом сповнені.
Вітер грає з листям, як мелодія вранці,
А серце моє танцює весняний танець.
Сонце сяє яскраво, небо блакитне,
Життя пробуджується, неначе наснага.
Пташки співають пісню про кохання,
І мої мрії линуть, немов журавлі у небо.
Зелені трави грають в танок з вітром,
А краплини роси ллється нам на долоні.
Я відчуваю присутність твою навколо,
Всю красу світу я бачу у твоїх очах.
Так танцюємо разом, у цю весняну пору,
Розквітаємо, як квіти на зеленім городі.
Любов оживає, немов перший поцілунок,
І наш весняний танець ніколи не скінчиться.
[b]Мелодія дощу[i][u][/u][/i][/b]
По даху лунає мелодія дощу,
Вона співає про тугу і про розлуку.
Краплини втішають, коли серце тужить,
У світі дощу мої мрії розквітають.
Тихими звуками дощ приходить до мене,
Він шепоче таємні слова про кохання.
На вікні рисує тугу і надію,
І я, закривши очі, слухаю його мелодію.
Мокрі вулиці сповнені сумом і листям,
Але в серці моєму лунає тільки любов.
Мелодія дощу перетинає вітри,
І наша історія в ній вічно продовжується.
Тож давайте танцювати під дощем,
Розчинимося в ньому, як краплини в океані.
Бо музика дощу пробуджує нас до життя,
І ми разом з ним співаємо свою історію.
На жаль, багато творів Хо Хань було заборонено через їх відвертість та провокативний характер. Проте, її спадщина вижила і стала визнаною після її смерті. Сьогодні вона вважається однією з найвпливовіших жіночих поетес В'єтнаму того часу, а її твори все ще читаються та вивчаються як приклад поетичного мистецтва з глибоким смислом та суспільним відтінком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987137
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2023
В лагіднім ранковому сонці,
На вулиці Мьондонг,
Крізь холодну зиму,
Я іду сам по собі.
Тут усе ще спить,
Тільки вітри сопіють.
У цій тихій долині
Я пишу свої вірші.
Звуки флейти розносяться в ніч,
Красиві пісні лунають,
А мої слова звучать
В душах людей, що їх чують.
Такі були часи
До японської неволі,
Але ми збережемо свою гідність,
Бо ми народ вільний і сильний
Автор: Юн Дон-джу
Переклад з корейської: Кхонгсаван Прін Сапарат
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2023
У безмежному просторі слів я створюю,
Розплітаю нитки поезії в серці своєму.
Кожна літера, як краплина роси на квітці,
Оживляє мої думки, ллється у вірші потоком.
Я словами плету магію відчуттів,
Складаю образи, сплітаю мрії та дії.
Мої рядки - це мости до інших світів,
Де краса й сенс народжуються в гармонії.
Розкриваю душу, мов прозоре вікно,
Щоб ви побачили світ крізь мої очі.
Мої вірші летять, наче пташині крила,
Розносяться вітером до кожного слухача.
Хай мої слова зігрівають серця,
Хай вони ллється ніжно, як пісня весни.
Нехай мої вірші пробуджують почуття,
Торкаються душ і створюють нову дійсність.
Так хай плетуться рядки, як музичні ноти,
Розкриваючи світло в темряві словами.
Я віршами літаю, ніжною мовою гортаю,
І залишаю сліди у світі, як безсмертні фрази.
Автор: Софія де Мелло Брейнер Андресен
Вірш перекладено з португальської: Кхонгсаван Прін Сапарат
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985688
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2023
Маю потребу сказати тобі,
Що я - узбережжя біля моря,
А ти - хвиля цього моря,
І без вільності я не знаю, як жити.
Така була природа нашого обійму,
Твої долоні, де зігрівався світ,
Морські простори, де вітер грав з волоссям,
Лінія горизонту, де ми злиті.
Ми - образи, здатні на безмежність,
Ми - прагнення до нескінченності,
Ми - вільні, як розлите морське джерело,
Ми - назавжди пов'язані тільки собою.
Ти, море, навчила мене бути вільною,
Відкрила серце для незліченних мрій,
І в тихому шепоті хвиль на березі
Знайшли ми свою безмежну свободу.
Автор: Софія де Мелло Брейнер Андресен
Переклад з португальської: Кхонгсаван Прін Сапарат
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2023
Софія де Мелло Брейнер Андресен (Sophia de Mello Breyner Andresen) народилася 6 листопада 1919 року в Порту, Португалія. Вона була однією з найвидатніших португальських поетів ХХ століття.
Софія де Мелло Брейнер Андресен належала до знатної родини і виростала в атмосфері культури та літератури. Вона отримала освіту в університеті Лісабона, де вивчала філологію та право.
У 1944 році вона опублікувала свою першу поетичну збірку "Poesia". З того часу вона продовжувала активно творити і випустила багато відомих поетичних збірок, таких як "Dia do Mar" (День моря, 1947), "Coral" (Корал, 1950), "O Nome das Coisas" (Ім'я речей, 1977) та "Ilhas" (Острови, 1989). Вона також писала дитячі книжки, есеї та перекладала літературні твори.
Поезія Софії де Мелло Брейнер Андресен відзначалася метафізичними та філософськими відтінками. Вона часто обговорювала великі питання про людську існування, природу та відношення між людьми та світом навколо нас. Її поезія була визнана за її естетичну красу, проникливість та глибокий сенс.
Софія де Мелло Брейнер Андресен була також активісткою і захисницею прав людини. Вона брала участь у політичному житті Португалії та виступала проти диктатури. Після революції у 1974 році вона обійняла посаду депутата парламенту, але скоро відмовилася від політичної кар'єри, щоб присвятити більше часу літературі.
Крім своєї поетичної творчості, Софія де Мелло Брейнер Андресен була також активною літературною критиком. Вона писала літературні статті та рецензії, а також виступала з лекціями про літературу і поезію.
У 1999 році Софія де Мелло Брейнер Андресен отримала Нобелівську премію "За заслуги у галузі літератури". Це було перше надання Нобелівської премії португальському письменнику. Її визнали за "її музичну проникливість та глибоку чутливість до проблем людства, використання виразного образотворчого мовлення, що характеризується прозорістю і незмінною естетикою".
Софія де Мелло Брейнер Андресен була також відома своїми громадськими діями і соціальною активністю. Вона працювала у сфері освіти та культури, боролася за права жінок і протидіяла війні. Вона також підтримувала екологічні рухи і виступала за збереження природних ресурсів.
Софія де Мелло Брейнер Андресен померла 2 липня 2004 року в Лісабоні, але її спадок живе далі у своїх творах та впливі на португальську літературу. Вона залишила помітний слід як одна з найвидатніших поетів Португалії і була шанована не тільки у своїй країні, але й у всьому світі.
[s]Море[b][/b][/s]
Маю потребу сказати тобі,
Що я - узбережжя біля моря,
А ти - хвиля цього моря,
І без вільності я не знаю, як жити.
Така була природа нашого обійму,
Твої долоні, де зігрівався світ,
Морські простори, де вітер грав з волоссям,
Лінія горизонту, де ми злиті.
Ми - образи, здатні на безмежність,
Ми - прагнення до нескінченності,
Ми - вільні, як розлите морське джерело,
Ми - назавжди пов'язані тільки собою.
Ти, море, навчила мене бути вільною,
Відкрила серце для незліченних мрій,
І в тихому шепоті хвиль на березі
Знайшли ми свою безмежну свободу.
[s]Ім'я речей[b][/b][/s]
У безмежному просторі слів я створюю,
Розплітаю нитки поезії в серці своєму.
Кожна літера, як краплина роси на квітці,
Оживляє мої думки, ллється у вірші потоком.
Я словами плету магію відчуттів,
Складаю образи, сплітаю мрії та дії.
Мої рядки - це мости до інших світів,
Де краса й сенс народжуються в гармонії.
Розкриваю душу, мов прозоре вікно,
Щоб ви побачили світ крізь мої очі.
Мої вірші летять, наче пташині крила,
Розносяться вітером до кожного слухача.
Хай мої слова зігрівають серця,
Хай вони ллється ніжно, як пісня весни.
Нехай мої вірші пробуджують почуття,
Торкаються душ і створюють нову дійсність.
Так хай плетуться рядки, як музичні ноти,
Розкриваючи світло в темряві словами.
Я віршами літаю, ніжною мовою гортаю,
І залишаю сліди у світі, як безсмертні фрази.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985592
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2023
Себастьян Баррі (народився 5 липня 1955 року) - ірландський романіст, драматург і поет. Він був названий Лауреатом Ірландської прози за період 2019–2021 роки. Його відзначає ліричний літературний стиль письма, і він вважається одним з найкращих письменників Ірландії.
Літературна кар'єра Баррі розпочалася з поезії, перш ніж він почав писати п'єси та романи.
За свої романи "Довгий шлях" (2005) та "Таємний свідок" (2008) він двічі потрапив до фінального списку претендентів на премію "Мен Букер", а останній з них отримав премію Коста 2008 року та премію Джеймса Тейта Блека. Його роман "На боці Ханаану" (2011) потрапив до довгого списку на премію "Мен Букер". У січні 2017 року Баррі був нагороджений премією Коста за роман "Дні безкінечності", ставши першим письменником, який двічі виграв цю престижну нагороду.
Баррі народився в Дубліні. Його мати, Джоан О'Хара, була відомою актрисою. Він навчався в Католицькій університетській школі та Трініті-коледжі, Дублін, де вивчав англійську мову та латину.
Серед його академічних звань були посади почесного співробітника відділення письменництва Університету Айови (1984), візитуючого професора Хаймбольд у Віллановському університеті (2006) та стипендіата письменників у Трініті-коледжі, Дублін (1995–1996). Баррі розпочав свою літературну кар'єру з роману "Сад Маккера" в 1982 році. Його перша п'єса "П'ятикутна мрія", в якій головну роль виконувала Олвен Фуере, вперше була поставлена в театрі Дамер у березні 1986 року. Цьому слідували кілька збірок поезій і ще один роман "Двигун совиного світла" в 1987 році, перш ніж його кар'єра драматурга розпочалася з першої постановки п'єси в Національному театрі "Еббі", "Хлопці Боса Грейді" в 1988 році.
Прадід з боку матері Баррі, Джеймс Данн, надав натхнення для головного персонажа його найвідомішої п'єси "Управитель Христового Царства", яка отримала премію Крістофера Єварт-Біггса, премію приватного банкінгу Ллойдс для драматурга року та інші нагороди. Головний персонаж, названий Томасом Данном в п'єсі, був головним суперінтендантом Дублінської муніципальної поліції з 1913 по 1922 рік. Він керував районом, що оточував Дублінський замок до проголошення Ірландської вільної держави 16 січня 1922 року. Один з дідусів Баррі належав до корпусу королівських інженерів Британської армії. Його інший дідусь був художником і націоналістом, шанувальником Де Валери.
Як п'єса "Управитель Христового Царства", так і роман "Місцезнаходження Еніаса Мак-Налті" розповідають про розриви (фізичні та інші) лоялістів-ірландців під час політичних переворотів на початку XX століття. Головний герой останньої роботи - молодий чоловік, якого його колишні друзі змушені покинути Ірландію після англо-ірландської війни.
Роман "Довгий шлях" потрапив до фінального списку на премію "Мен Букер" 2005 року і був обраний для події "Один місто, одна книга" у Дубліні в 2007 році. Роман розповідає історію Віллі Данна, молодого солдата королівських Дублінських фузилерів під час Першої світової війни. Він оживляє розділену відданість, яку багато ірландських солдатів відчували на той час після Пасхального повстання 1916 року. Віллі Данн, син уявного Томаса Данна, вперше з'являється як другорядний, але важливий персонаж у п'єсі "Управитель Христового Царства".
Роман Баррі "Таємний свідок" (2008 рік) отримав премію Джеймса Тейта Блека за художню літературу (оголошена у серпні 2009 року), найдавнішу подібну нагороду у Великій Британії, премію Коста 2008 року за книгу року (оголошена 27 січня 2009 року) та французьку премію літератури Cezam Prix Littéraire Inter CE 2010 року (у французькому перекладі "Le testament caché"). Також він був одним із фаворитів на премію "Мен Букер" 2008 року, мало поступившись роману "Білий тигр" Аравінда Адіги.
П'єса Баррі "Англійська Андерсена" була надихнена приїздом дитячого письменника Ганса Крістіана Андерсена до Чарльза Діккенса і його сім'ї на болотах Кента. Постановку здійснив Макс Стаффорд-Кларк, а спродюсували компанії Out of Joint і Hampstead Theatre. П'єса гастролювала по Великій Британії з 11 лютого до 8 травня 2010 року.
П'єса Баррі "Наша леді з Слайго" була поставлена в 1998 році Максом Стаффорд-Кларком в Королівському національному театрі, спіродюсована компанією Out of Joint.
"На боці Ханаану", п'ятий роман Баррі, розповідає про Лілі Бере, сестру персонажа Віллі Данна з роману "Довгий шлях" і доньку Томаса Данна з п'єси "Управитель Христового Царства", як вона емігрує до США. Роман потрапив до довгого списку премії "Мен Букер" 2011 року і виграв премію Волтера Скотта 2012 року. Наступний роман Баррі, "Тимчасовий джентльмен", розповідає історію Джека Мак-Налті - ірландця, комісія в британській армії під час Другої світової війни не була постійною. Сидячи у своєму помешканні в Аккрі, Гана, у 1957 році, він пише історію свого життя зі спрагою до порятунку. Роман Баррі "Дні без кінця" вийшов у 2016 році і виграв премію Коста книга року 2017, премію Волтера Скотта і премію Незалежних книгорозповсюджувачів, а також потрапив до довгого списку премії "Мен Букер" 2017 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985214
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2023
Чаірул Анвар був одним з найвпливовіших поетів Індонезії. Він відомий своїми сильними та експресивними віршами, які оспівують кохання, самотність та соціальні проблеми.
Chairil Anwar був відомий індонезійський поет, народився 26 липня 1922 року в Медані, Індонезія. Він виріс в сім'ї з малою можливістю, але з раннього дитинства виявив талант до літератури. У школі він проявляв інтерес до мистецтва та літератури, і його початкові твори були опубліковані в шкільному журналі.
Після закінчення школи Чаірул Анвар продовжив навчання в Інституті Вищої Освіти (Інститут Кертабаумі) в Якобург, Батавія (тепер Джакарта). Під час свого студентського життя він приєднався до літературної групи "Angkatan '45", що стала центром для молодих талановитих письменників, поетів та інтелектуалів, які були зацікавлені в розвитку індонезійської літератури.
У 1943 році Чаірул Анвар опублікував свій перший збірник поезій під назвою "Deru Campur Debu" (Рев Пилу), який став незвичайно популярним і приніс йому визнання як одного з провідних поетів свого покоління. Він продовжив писати поезію, що оспівувала кохання, самотність, соціальні проблеми та виразно відображала його емоційну глибину.
Чаірул Анвар помер 28 квітня 1949 року у віці 26 років від туберкульозу. Хоча його життя було коротким, його вплив на індонезійську літературу залишився значимим. Він вважається одним з найвизначніших поетів в історії Індонезії, чия поезія залишається важливим елементом літературного канону країни.
Ось декілька відомих віршів Chairil Anwar:
Aku
Aku ini binatang jalang
Dari kumpulannya terbuang
Biar peluru menembus kulitku
Aku tetap meradang menerjang
Luka dan bisa kubawa berlari
Berlari
Переклад українською:
Я
Я - безпритульна тварина,
Викинута зі своєї зграї.
Нехай куля пройде через мою шкіру,
Я все одно буду бунтувати,
Я принесу рани та отруту, які біжать разом зі мною,
Біжать.
Hanya Satu
Aku ingin mencintaimu dengan sederhana
Seperti kata yang tak sempat diucapkan
Kayu kepada api yang menjadikannya abu
Aku ingin mencintaimu dengan sederhana
Seperti isyarat yang tak sempat disampaikan
Awan kepada hujan yang menjadikannya tiada
Переклад українською:
Я хочу кохати тебе просто
Як слово, що ніколи не встигло бути сказане
Деревом до вогню, що перетворює його на попіл
Я хочу кохати тебе просто
Як жест, що ніколи не встиг передати
Хмара до дощу, що робить його безслідним.
Чаірул Анвар дійсно був одним з найвпливовіших поетів в історії Індонезії. Його поезія відображала сильні емоції та багатство почуттів, а його стиль був інноваційним для свого часу. Чаірул Анвар активно писав у період з 1943 до 1949 року, і його вірші відображають дух бурхливого періоду національної боротьби за незалежність Індонезії.
Він проникався соціальними проблемами свого часу, такими як утиск, нерівність та справедливість. Його вірші часто оспівували почуття кохання, пристрасті та самотності, а також виражали гостре усвідомлення нестабільності життя та неоднозначності людської існі.
Завдяки своїй майстерності використання мови та сильному емоційному заряду, Чаірул Анвар став символом літературного руху "Angkatan '45" (Покоління 45), який вплинув на розвиток індонезійської літератури. Його вірші залишаються актуальними й сьогодні та продовжують надихати покоління читачів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985136
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2023
[b]Юн Дон-джу - видатний корейський поет, який став символом опору під час японської окупації Кореї. Його поезія пронизана глибокими почуттями і бажанням виразити свободу, справедливість та гідність. [/b]
Юн Дон-джу (Yun Dong-ju) народився 30 грудня 1917 року в місті Кодже, що зараз розташоване в Південній Кореї. Він був одним з видатних корейських поетів, а його життя і творчість стали символом опору та бажання до свободи під час японської окупації Кореї.
У 1938 році, після закінчення середньої школи, Юн Дон-джу поступив до Корейського університету в Сеулі. В університеті він почав вивчати англійську літературу і пробував свої сили в поезії. Тут він також зустрівся з іншими молодими літераторами та поетами, які були зацікавлені в обговоренні літератури та соціальних питань.
Протягом свого навчання Юн Дон-джу активно долучався до літературного життя Сеула. Він публікував свої вірші в літературних журналах та брав участь у поетичних гуртках. Його творчість привертала увагу своєю емоційністю, проникливістю та бажанням висловити свою тугу за свободою та незалежністю.
Однак, в 1943 році, Юн Дон-джу був арештований японськими окупаційними властями під підозрою у злочині проти колоніальної влади. Він був засуджений на 2 роки ув'язнення та відправлений в Канканг, в'язницю для політичних злочинців. Під час перебування в ув'язненні, Юн Дон-джу продовжував писати поезію, виражаючи свої почуття та спогади про рідну землю.
У вересні 1945 року, після кінця Другої світової війни та капітуляції Японії, Юн Дон-джу був звільнений з в'язниці. Однак, його здоров'я було серйозно підірване в результаті жорстких умов ув'язнення, і він помер у віці 27 років 16 лютого 1945 року.
Померлій постаті Юн Дон-джу була присвячена велика увага після його смерті. Його поезія отримала визнання як важлива творча спадщина в боротьбі за свободу та національну гідність. Він став символом опору проти японської окупації і надихав багатьох молодих поколінь поетів та літераторів.
Після смерті Юна Дон-джу його поезія була відновлена та опублікована. Він став одним з найбільш шанованих поетів в Кореї і отримав посмертну славу як один із найвидатніших поетів свого покоління. Його творчість залишається важливим пам'ятником корейської літератури та символом боротьби за свободу й гідність.
[i]У темниці наступають вечірні години,
Я поглядаю на синій небокрай.
За залізними ґратами я бачу
Світло на східному горизонті.
Я мрію про далеку рідну землю,
Про красу гір, рік та села мої.
Серце моє сповнене жалем,
Завтра віддам життя за Корею.[/i]
Цей вірш, написаний під час перебування Юн Дон-джу в в'язниці, відображає його тяжкі умови і бажання бачити свободу та незалежність Кореї. Його поезія вразлива та прониклива, звертаючись до глибоких емоцій та почуттів свободи.
[i]В лагіднім ранковому сонці,
На вулиці Мьондонг,
Крізь холодну зиму,
Я іду сам по собі.
Тут усе ще спить,
Тільки вітри сопіють.
У цій тихій долині
Я пишу свої вірші.
Звуки флейти розносяться в ніч,
Красиві пісні лунають,
А мої слова звучать
В душах людей, що їх чують.
Такі були часи
До японської неволі,
Але ми збережемо свою гідність,
Бо ми народ вільний і сильний[/i]
Цей вірш Юн Дон-джу виражає його прагнення до свободи і виразність його слова відчувається в кожному рядку. Він став символом опору та бажання корейського народу бути вільним і гідним під час важких часів окупації.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984629
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2023
Коли закінчиться війна
Зацвіте волошка обабіч одна
Я намалюю собі ніч
Усі страждання викину в розжарену піч
Коли закінчиться війна
Я вип'ю келих гіркого вина
І вкутаюсь в замріяні алеї
Ще сонні та не вбрані у весну
Коли закінчиться війна
Я витру сльози, і скажу ура
Життя цвіте, як квітка вишні
Ударом пульсу кличе у світи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984213
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2023
Маленький Карс неспокійно гомонить
Від побаченого там серце гомонить
Три дні сипле густий сніг
Він перекриє тисячі доріг
В театрі цікава вистава іде
Звідси живим ніхто не піде
Це "Ніч Революції" прийшла
Мусульманських дітей вона прокляла
Постріл у серце, немає дитини
З мусульманських жінок знімають хустини
Там дівчата на себе руки накладають
За вірність Аллаху їх грязюкою обливають
Люди щасливі кричать "Ура Революції"
Вони всі отримали вбивчі інструкції...
За мотивами роману турецького письменника Памука Орхана "Сніг"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2023
От і все...
Останні молитви читали херсонці, донеччани та кияни...
От і все...
В Херсоні пишуть у зошитах діти, коли ховаються в найвіддаленіших закутках, під час чергового артобстрілу...
От і все...
Шепоче у напівзруйнованому будинку, на околиці Бахмуту, своєму мертвому новонародженому сину, матір, що роками чекала рускій мір...
От і все...
Каже батько сину, під час успішної роботи ППО, небо над Києвом чисте...
От і все...
Страшно кричить бабуся на Волині, якій наснилося жахіття: вороги наступають з Білорусі...
От і все...
Часто ми хочемо сказати, ці слова, часто хочеться закрити очі та здатися, хочеться вирвати з душі ці прокляті слова...
От і все...
Повинні слова ці сказати, в кожній українській хаті, от і все... Перемога за нами...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2023
[quote]Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику,
В полив’янім горщику[/quote]!
Сидячи під каштаном цю пісеньку мугикав Семенко. Гілля каштана, що робило затінок посеред спекотного міста, було його маленькою фортецею, яка захищала від усього зовнішнього світу. Алчба пронизала його тіло різким уколом. Семен голосно захлипав. Бабуся Айсель, кинула відмивати краплі крові з тротуару перед будинком, й кинулася до онука. Жінка зробила баяніє над животиком потерпілого та поцілувала його в щоку.
-" Не плач синку, а то Буфон почує, прискаче та вкраде тебе у мене".
Семен згадав, як минулого року був на озері з матусею. Засмагав собі на сонечку, як тут на руку стрибнула зелена потвора, потім на живіт. Хлопець так злякався, швиденько кинувся струшувати з себе. Коли жаба була на землі він на неї наступив та задушив. Чудовисько було знищено. Наступного дня померла його мама.
Бабуся Айсель час від часу розповідала різні басни про буфонів. Вона говорила онуку, що в жабах знаходяться душі померлих людей. Якщо побачити мертву жабу, то дух цієї істоти забере когось із рідних. З того часу, хлопчина боїться буфонів понад усе у світі.
Бабане, відкрила сумку дістала кусень яблука, й дала своєму онуку. Шестирічний Семенко ніжно засопів.
Доки здаля зривались бомби, йому снились кольорові сни, у яких не було буфонів. Бабуся Айсель, продовжила закликати дощик на цю прокляту Донецьку землю, вона хотіла, щоб дощ змив всю кров, що пролилася тут за останній рік.
Вона планувала скласти ще мільйон байок, аби тільки Семен не дізнався, чому загинула його матір...
Вона хотіла заховати свого нащадка від страхіть війни...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983948
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2023
Вона сміялася та плакала коли згадувала терикони навкруги рідної Кремінної. Колись давно Оленка з нетерпінням чекала настання вакацій, щоб приїхати до бабуні. Хоч Оленку й дратувало, що Лариса Сергіївна часто істязала її дурнуватими питаннями про маму та тата, але дівчинка щиро любила дім у цьому Богом забутому містечку. Годувати з дідусем свіжоскошеною травою животину, порпатись з бабунею на городі. За хатою росте бузина, яка манила дітей своїм солодким запахом.
- Це чорти, доню, чорти! - буркала бабуня.
- Та які чорти, бабусю, ну ти й казкарка! - попиваючи вишневий компотик через жовту соломку хихикала Оленка.
Пройшли роки, бабунина хата й досі там, лиш бабуні вже немає... Десь там попід іншими кущами бузини її могилка...
- Ай справді, попід тином, під кущами бузини - живуть чорти! - говорила Олена, своїй донечці Марійці. Не ті чорти, якими дітлахів лякають! Гірші! Чорти в людській подобі, що прийшли рятувати...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980693
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2023
Люба, Марто!
Пишу тобі цей лист, бо маю надію, що скоро тебе побачу. Як і попередні сімнадцять, він буде лежати в нутрощах моєї шафи. Пишу тобі цей лист, бо це єдине, що я зараз можу робити. Сидячи тут, між руїнами будинків, ховаючись від бомб у підвалі, я постійно шукаю порятунок із цього пекла. Листи до тебе - єдине, що мене рятує. Я так тебе люблю. Якби ж ти знала, моя лебідко, як я тебе люблю. Коли я згадую наше останнє літо на березі Азовського моря, не можу стримати сліз, серце так калатає. Спогади у моїй голові швидкоплинно змінюються, все із-за цих проклятих бомб. Я вже думала, що так мене карає Бог за мої гріхи. Як тільки згадую теплі поцілунки на літній терасі у Бердянську, за вікном зникає будинок. Часом я відчуваю твій подих, він мене зігріває, у ці холодні березневі дні. На душі в цей момент тепло, не знаю, чи то із-за моєї любові до тебе, чи через те, що на сусідній вулиці був розстріляний ще один будинок, йому як сотням інших таких, не пощастило. Бог точно мене карає. Я вже просила у нього пробачення. Я бачила його уві сні, розмовляла з ним. Може й то не Господь був. Старий, сивочолий дідусь, зігнутий удвоє, сидів на пірсі з вудкою у руках, намагався черва на гачок начепити. Тепер думаю, а хіба Бог може так виглядати? Мені ще й тридцяти немає, а я вже зовсім здуріла. Дурна корова та й годі. Так ось, цей дідусь сказав, що я маю молитись, і не грішити. Як тільки я хотіла бодай слово вимовити, у двох кварталах від мого дому на міні розірвалося двоє дітей. Вони також були грішниками, їх час вийшов. Бог, він чи не він, давав знаки, що кожного разу коли я думаю про тебе, все навкруги гине. Думка про тебе, наше минуле - восьмий смертний гріх. Після чергового мінометного обстрілу по будинках, я прийняла рішення забути тебе. Не хочу гнівити батька-господа. Пробач за це. Надвечір, я згадала нашу різдвяну поїздку до Львова, наші сім днів щастя. Ми вперше зізнались, що кохаємо одна одну. Марто, кохана Марто, ти пам'ятаєш Різдво 2017-го? Пам'ятаєш холодне повітря, що пронизувало шкіру мороком, сніг, що прилипало до волосся. Надвечір, мої гріхи забрали життя жінки із будинку навпроти, вона якраз набирала у відро сніг, щоб розтопити та мати питну воду, як прилетіло з неба, і уламки від бомби вгризлись їй у голову. Я знаю, що у всьому моя вина. Кожного разу, обіцяю собі не грішити, і кожного разу все більше згадую тебе. Я не можу цього не робити. Без тебе життя, не життя. Хай згорить увесь світ, але ніщо мені не заборонить думати про тебе.
Люба Марто, сподіваюсь у тебе все добре. Я знову дозволила собі цю розкіш - думати про тебе. Спускаюсь до підвалу, сьогодні прийдеться когось принести у жертву.
Всім серцем кохаю!
Твоя конвалія!
© Сапарат #моя_війна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968849
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2022
***
У вікні тютюнової крамниці була штучна різдвяна ялинка, досі прикрашена гірляндами та іграшками з блискучого паперу, яка вже почала припадати пилом. З під зеленої глиці деінде виднілись цукерки та мандаринки, що висіли на нитці, схоже вони тут ще з нового року, і власники магазину забули про них.
Дарина, знайшла уламок стіни, спробувала підняти, але з першої спроби вона змогла лише подерти до крові руку, зціпивши зуби, наступна спроба була вдала, жінка віддала останні сили, щоб замахнутись та жбурнути уламок у вікно крамниці. Скло розлетілись в сторони, один кусень пройшов повз лице, злегка торкнувшись обличчя, але до нестями голодну жінку це не хвилювало, вона бачила перед собою ціль. Вижити. Знайти їжу, щоб вижити самій, хоча швидше її хвилювало те, що може втрати частинку своєї плоті, свого сина, який вже два дні окрім скибочки хліба нічого в роті не мав. Холодний вітер, що дув з моря пробрав до кісток, зуби тремтіли. Дарина зібралась з силами, залізла в середину, згребла до кишені декілька цукерок "Корівка", мандарини хоч ще і висіли, і з вулиці мали пристойний вигляд, виявились зіпсованими. Збираючись повернутись, вона побачила декілька скручених папірос. Присівши на стілець, Дарина знайшла в кишені сірники та підкурила одну папіросу. Дим потрапив до легень окупувавши кожну клітинку органу. Вона вперше у своєму житті палила. Хоч і не знала, як правильно вдихати, і горло вельми дерло, кашель розлітався на всю крамницю. Проте, вона продовжувала вбирати у себе тютюновий дим. Зараз це були ліки, своєрідний канабіс, антибіотики, заспокійливе, все що завгодно, аби тільки трохи відірватись від цієї реальності. Посеред напівзруйнованого міста, ховаючись від бомб вона на мить відчула умиротворення.
Даринка, дівчина двадцяти шести років, з сином на руках, жила щасливим життям. Якби вона знала, що опиниться в епіцентрі бойових дій, буде вимушена боротись за кожну краплю води, вона б ніколи не приїхала на цю кляту землю. Мама дівчини, Марина Анатоліївна, молила, ридала декілька ночей, готова була платити за навчання у Полтавському університеті двадцять тисяч гривень за рік, що для них було далеко не підйомною сумою, тільки, щоб єдина дочка не їхала вступати до Маріуполя, все-таки за декілька десятків кілометрів війна. Даруся ж хотіла поїхати з Полтави, їй було байдуже куди, хоч на край світ, вона мріяла про самостійне життя, про ковток свободи, мріяла вирватись з-під материнського контролю.
Війна її не хвилювала, війна була десь там.
На другому курсі університету, зустріла хлопця. Сирійський курд Бахлул зробив її найщасливішою дівчиною на цілій планеті Земля. Навіть матір, яка була православною вірянкою, і ярою противницею змішування крові. Не прийнято так у християн, що скажуть люди. Сором на все місто. Жінка змогла прийняти зятя лише з народженням Даміра, онук настільки її розчулив, та і дочка була щаслива, що та примирилась з зятем мусульманином. Так і жили, Марина Анатоліївна в Полтаві, а Даринка з Бахлулом, у його квартирі в Маріуполі. Дамір помалу підростав. Їх щастю не було меж.
24 лютого 2022 року. День, який перевернув життя на сто вісімдесят градусів. Дарина міцно спала пригорнувшись до Даміра, вони вчора провели насичений день: гуляли, ходили в кіно на мультик, їли піцу з кока-колою, дивились на зимове море. Ці двоє бачили кольорові сни, коли перші російські бомбардувальники завдавали удару по місту. Через пів години вибухи пролунали повторно, і в домі все затрусилось. Від переляку, з обуди Дамір схопив матір, яке ще спала, й заплакав. За вікном гуркіт від вибухів не вщухав. Здавалось зараз літо, і в небі бешкетує громовиця. Дарина протерши очі, намагаюсь прийти до тями, ще не зрозумівши, що відбувається почала шукати телефон. Ввімкнувши ліхтарик, обійняла сина, та намагалась його заспокоїти. Дівчина ніжно поцілувала Даміра та заспівала колисанку. Годинник відбив п'яту ранку.
Війна була вже не десь там далеко, вона тут поруч, за вікном.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966746
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2022
***
Маруся прокинулась на дивані, світло в кімнаті було все ще вимкнено, штори опущені, незрозуміло було надворі день чи ніч, і тим більше незрозуміло було, який сьогодні день.
Вона не знала, скільки днів вже вона провела в такому пливучому стані, очі зовсім не давали ознак життя. Навкруги купа мотлоху, безлад, пляшки з під вина: одна пуста, друга неповна, деякі стояли, деякі були перекинуті... У шлунку крім алкоголю, нічого не було, там було постійне печіння через відсутність харчів. Вона зробила ще декілька ковтків, досі був безчуттєвий стан, потім Маруся знову заснула на тому ж самому місці.
Доки дівчина рятувала себе алкоголем та сном, намагаюсь стерти свою пам'ять до останнього клаптику, хотіла забути все, що з нею сталось за останні декілька тижнів, її країна вбирала у себе все пекло цього світу - війну. Два місяці нищать її країну, вбивають людей, бомбардують та окуповують міста. Вона не могла в цей досі повірити. Переживши двадцять шість днів у повній ізоляції від світу у сирому та напіврозваленому підвалі одного із житлових будинків Маріуполя. Зараз намагаючись забутись, дівчина не потребує їжі, а ще місяць назад кожна крихта хліба була на вашу золота. Вона повністю перейшла в режим економії їжі, всього дві скибочки хліба на день, дві скибочки було квитком на літак з назвою "Життя". Зв'язку із зовнішнім світом так і не було. На дванадцятий день, хліб та вода закінчились, Марусі прийшлось збирати у відро сніг, знову згадати, яка на смак земля. Ця проклята донецька земля, що була наскрізь залита людською кров'ю, допомагала їй жити, коли так хотілося здохнути, коли хотілось здатись, і поринути у вічне царство Кікімора. Марена дихала у спину кожному, від маленького дошкільняти до літнього чолов'яги, що щиро вірив у порятунок російських братів. Коли бомби падали на будинки, коли танки стріляли по цивільному населенню, єдиною глядачкою, що вижила, була лише її величність смерть. Страшніше за бомби був голод. Нестача їжі, санітарія, люди тисячами відходили до іншого світу. Женці смерті не встигали переправляти жертв російської агресії.
Вона не могла й досі повірити у це. Одного дня її дійсно прийшли рятувати. Читаючи всі ці дні батьків Кобзар, обіцяючи собі не бути більше поблажливою до росіян, отримавши кусень хліба вона раптом почала плакати й дякувати кадировцям. Тиждень у фільтраційному таборі, пробудив у Марусі жагу до життя. Коли їй дадуть телефон, вона напише своїм друзям, що ЗСУ вбивці та нацики, що потрібно зустрічати росіян, вони допоможуть. Страх, що завтра її прийдуть застрелять, так само як десятки інших, робив неймовірні речі. На кону було життя. Маруся вибрала життя, вона відмовиться від всіх своїх друзів, матері з братом, він своєї країни, заради цього нікчемного щоденного прожитку.
Вона й досі не могла повірити у це. Переживши три дні щоденних ґвалтувань від її рятівників, відчуваючи як її тіло розривають, як вовки після тижневого полювання свою здобич. Чоловіки у формі лише встигали змінюватись, проте Маруся все одно була їм вдячна, нехай вона була останньою тварюкою, нехай була підстілкою, але вона їм дякувала, що має можливість жити.
Кікімор не давав їй можливості забутись, теплі сни, щоразу перетворювались у жахи, дівчині приходилось знову утікати.
На центральній вулиці Забайкальська пролунали гучні вибухи, п'яні підлітки, намалювавши собі на лобі "Z" щось святкували.
Від звуків сильного гуркоту Маруся прокинулась остаточно, все тіло гуло, важкими ногами вона доплазувала до вікна, відкрила штори й побачила салют. На мить вона відчула, що знову у Маріуполі, і що вона ще триває. Пронесло.
Маруся закрила штори, відкрила холодильник, всередині нічого не було. Пройшлася очима по підлозі й, нарешті, виявила невідкорковану пляшку кримського вина, дістала штопор із щілини в дивані, повернула два рази, і витягнула пробку. Тільки встигнула зробити пару ковтків, як щось защемило у середині неї. Відчуваючи як сльози без дозволу курсували по обличчю, серце зі скаженою швидкістю стрибало у всіх напрямках, наче намагалась звільнитись із цієї тюрми. Маруся зупинилась ненадовго, а потім удала, що все добре, продовжила пити далі.
Заради ось цього, прийшлось відмовитись від всього, що у неї було.
Маруся, дівчина, двадцяти років, вибрала життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966391
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2022
***
"Матусю, матусю, мені страшно. Чому Бог на нас злиться?" - слова маленької Оленки пролетіли повз вуха сивокосої Русі. Донька продовжувала скубти матір за рукав та якомога щільніше тулитись до її ледве теплого тіла.
"Матусю, гайда попросимо у Бога пробачення, я обіцяю, що завжди буду чемною". Почувши за вікном гуркіт, Оленка заплакала від страху. "Коханий Боже, не злись, будь ласка, на нас, я буду...". Ще один гуркіт знадвору, привів до тями Русю, вона перервала доньку, та обхопила її чимдуж руками, обійняла.
"Чому Бог на нас злиться?".
Питання дочки наче ехо продовжувало відлунюватись в голові жінки.
Руся давно вже перестала вірити в Бога. Можливо навіть ніколи й не вірила. Жінка тридцяти восьми років, сиділа між стінами кухні та ванної кімнати намагаючись сховати її золотце, єдиний скарб, донечку Оленку.
Страх за життя доньки, настільки деморалізував жінку, що час від часу Руслана випадала із реальності. Відчуваючи всім нутром як падають бомби та вдихаючи запах гарі, хотіла втекти кудись вдалечінь. Цієї ночі їй наснилось мама. Вона відчувала себе десятирічною Русенькою, яка щодня чекала на маму з шахти. Одного разу мама додому більше не прийде. Відтоді як матір зникла безвісти, пройшло вже майже тридцять років. Сьогодні Руслана, вже не пам'ятає ні запаху матері, ні її обличчя, і спогадів не лишилось. Точніше дівчина їх всіх стерла, зробила так, що матір зникла безвісти. Дізнавшись, що її неня покинула неї, бо ніколи не любила, і ніколи не хотіла дочку, у свої шістнадцять Руся, закопала усі спогади про матір. ВОНА ЗНИКАЛА БЕЗВІСТИ. Коли запитували про матір, вона завжди говорила ці страшні слова. Це було легше, ніж пояснювати, що при черговому акті сп'яніння, жінка, що її народила, була зґвалтована, і народження дочки та кожен наступний день вона люто ненавиділа. Все частіше вдаряючись до чарки, одного зимового вечора замерзне на околицях Лисичанська.
МАТІР ЗНИКЛА БЕЗВІСТИ!
Руся, як і її матір, мріяла про щире та взаємне кохання, марила думками про велику та дружню родину, але яблуко від яблуні не далеко падає. Ще не закінчивши школу, бабця, яку вона ненавиділа більше ніж матір, померла. Щоб не померти з голоду пішла працювати на завод. Тяжка щоденна праця по дванадцять годин. Не витримуючи графік, Руся шукатиме порятунок у чарці, постійні сексуальні зв'язки на один. Небажана вагітність. Зламане життя.
Виношуючи Оленку, Руся сто разів думала зробити аборт. Не вистачило духу. Народилась дівчинка, така крихітна та беззахисна, що жінка не змогла написати відмову від неї. Через два роки вона познайомиться з чоловіком, що змінить її життя. Руся нарешті відчуватиме щастя.
Ховаючись в одній із квартир Лисичанська, Руслана з Оленкою, тулячись одна до одної розмірковують "Чому Бог так їх не любить?".
Доки жінка згадувала, чи вірила колись вона взагалі у творця, з Астрахані вже летіла ракета, що за годину потрапить у їх дім.
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965815
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2022
***
Різкий стрибок температури повітря, міг символізувати лише одне - Південь вже близько. Потяг мчав щодуху, декілька сотень пасажирів ловили себе на думці, що скоро зустрінуть своїх рідних та друзів. В одному із купе сиділа Наталка. Дівчина була стривожена, вона відчувала, як її серце калатає, її очі уважно супроводжували сотні тисяч соняхів, які росли в нескінченних українських полях. Два роки минуло, як вона бачила ці краєвиди востаннє. Ностальгія заполонила душу юнки.
Наталка, дівчина двадцяти п'яти років, вхопивши ковток гарячого чаю, відкрила скриню своїх спогадів.
Коли їй було три, вона вперше побачила святого Миколая, і новорічна атмосфера, яка охопила Соборну, її так вразила, що вона ще два тижні просила батьків, сходити разом до Каштанового скверу. Пізніше вона була там ще багацько разів, і кожного разу вона відчувала одні й ті ж емоції. Емоції умиротворення та щастя. Наталка вірила у святого Миколая, коли їй було три, коли їй було десять, і навіть коли їй було двадцять. Чи вірить вона ж зараз?
В шість пішла до школи. Там на околиці Адміральської вона вперше почула українську мову. Спочатку вона нічого не могла збагнути, що говорить учителька, але їй настільки сподобалась її мова, що скоро вона почне вдома, у школі, на вулиці розмовляти українською. Натуська була зачарована українською мовою, закохана у неї всім серцем. Батьки не могли зрозуміти захоплення дочки, адже в сім'ї, та і місті абсолютна більшість розмовляла російською.
У дванадцять Наталка дізналась, що вона хохлушка. Хто така хохлушка? Чому її так назвали? Дівчина не могла зрозуміти ще багато років. Коли ж у шістнадцять, її назвуть знову хохлушкою, селючкою через те, що вона розмовляє українською, Наталка ревітиме три дні та не ходитиме до школи тиждень. Коли ж наступного разу, її образять за українську мову, дівчина уперше влаштує бійку. Батьків викличуть до школи.
В сімнадцять, на першому курсі педагогічного університету, Натуся закохається. Нічні прогулянки Соборною та Нижнім Бамом, квартирники на восьмому причалі, квитки на нічні сеанси в Батьківщині, походи до МакДональдзу. Ну і як не згадати зустрічі біля Сотки. Місце зустрічі змінити не можна. Хоч за декілька років Сотка стане Мідою, але в серцях всіх містян, вона буде Соткою.
Коли в країні почнеться революція Гідности, вона буде вийде на Соборну, хоча тоді ще вона виходила на Совєтску, з плакатом підтримки європейського шляху України, коли сепаратисти в місті намагались захопити обласну державну адміністрацію, і привести сюди рускій мір, вона була однією із перших хто вийшов на зустрічний мітинг.
Після того, як місто відбили, Наталка вперше плакала від щастя. Найгірше минулося, думала дівчина.
Коли їй було двадцять, почалась українізація. Все більше людей почали розмовляти українською, телебачення українське, українська музика та культура. Натуся, стала Наталією Іванівною, вчителькою української мови та літератури. Тепер вона мала місію.
Коли її було двадцять чотири, розпочалась війна. Вона дуже важко переживала події в країні, як і всі українці. Щоденні бомбардування міста, захоплення сусідніх міст, вуличні бої, дівчина не витримувала всього цього болю. Після того, як біля супермаркету на Північному розстріляли людей, батько хвилюючись за стан доньки, відправив її з мамою, спочатку до Одеси, а там до кордону з Румунією.
Туга за домом, продовжувала ламати дівчину. Які б не були добрі люди тут, як би вона не була їм вдячна, Наталка була на чужині, відчувала себе чужорідним тілом у цьому організмі.
І ось зараз, вона знову заплакала, відчуваючи одночасно і щастя і гіркоту. За декілька годин, вона повернеться до свого міста, побачить батька, друзів, які залишилися, вулиці, вдихне повітря та відчує бриз із Південного Бугу.
Вона дівчина, двадцяти п'яти років, знову вірить у святого Миколая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965730
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2022
***
"Утікати більше немає куди" - стискаючи свою ногу, щоб зменшити біль та зупинити кровотечу, бубнів собі підніс двацяти двох річний Бухлул. "Утікати більше немає куди".
Сидячи поміж донбаських териконів в одному з окопів, що був споруджений тримати оборону Маріуполя, поміж цих проклятих присілків Донеччини, прокручував плівку своєї пам'яті, намагався зібрати всі клаптики докупи, зібрати в єдине ціле. Перед обличчям, сплила посмішка його маленького Даміра, не витримавши болю, Бахлул завив, сльози роїлись, закусивши губу, цівка крові стікала по підборіддю. Біль настільки глушив його свідомість, що здавалось прийшов його кінець. Що він тут робить?
Двадцять два роки тому, в околицях Алеппо, у сім'ї сирійського дипломата народився такий довгоочікуваний первісток. Шість років, чоловік возив свою дружину по лікарях, і всі як один говорили, що Аніса безплідна. Для жінки у мусульманських країнах, безпліддя було гірше за смертельний вирок, кому потрібна жінка, що не може дати чоловікові спадкоємця. Але батько Бахлула, понад усе на світі кохав свою дружину, і намагався її підтримати. І коли через декілька років, виявилось, що Аніса вагітна, це було благословення Аллаха за його любов. Батьки опікали свого первака, давали йому все, що він побажає, найкращі іграшки, приватна школа, вчителі французької та англійської мов.
Після першого місяця громадянської війни в Сирії, виявилось, що Саліх, батько Бахлула був одним із представників Західного Курдистану, який виступав за відділення від Сирії. Саліх розуміючи, що кінець близький, довірив дружину своєму соратнику по Організації визволення Курдистану - Абдіху, який через два дні вивезе Анісу й Бахлула до турецького кордону. Це був останній раз, коли Бахлул бачив свого батька, це був день коли він мусив його поховати у своєму серці. Могилка Саліха у серці його єдиного сина.
Опинившись в Туреччині, Аніса боялась, що їх будуть переслідувати, незважаючи, що тут не падають бомби, і життя кипить, жінка боялась, що одного разу прийдуть і по її сина, як прийшли по чоловіка. Продавши всі дорогоцінності, та знявши всі кошти, з допомогою Абдіха вони купили квитки на паром та опинились в Україні.
Маріуполь. Здавалось повинно все налагодитись. Життя повинно розпочатись з чистого аркуша. Бахлул пішов до школи, він з мамою міг винаймати квартиру та безбідно жити на гроші, які щомісяця їм перерахувала Організація, це своєрідна плата за життя Саліха. Через два роки, війна охопила Україну. Масові протести, сутички, революція Гідности, поряд знову пролунали вибухи. Політична ситуація в Україні, постійний страх за життя сина, підкосила Анісу. Жінку захворіла, за чотири роки, у віці 41 рік Аллах забере її до покійного чоловіка. Бахлул у своєму серці викопав ще одно могилку.
На другому курсі університету, за рік після смерті матері, він знайшов знову сенс свого життя. Даринка, чорноброва дівчинка, була тендітна наче квіточка, закохала його в себе з першого погляду. Через пів року Дарина завагітніла, молодята побрались. Це найщасливіші дні у життя хлопця. Ще через вісім місяців у нього народиться Дамір. Його нащадок, продовжувач роду. Удача повернулась до нього лицем.
24 лютого, він був у Туреччині, Організація вимагала допомоги, і хлопець заради пам'яті батька, пішов його слідами. Час від часу виконував таємні доручення. Дізнавшись з новин, що в Україні війна, він почав телефонувати Даринці, яка змогла його заспокоїти, що вона з сином у безпеці. Бахлул першим рейсом вилетів до Варшави, авіасполучення з Україною було повністю перервано. За три дні коли він нарешті дістався до Києва, його зв'язок з сім'єю було втрачено. Маріуполь був повністю без зв'язку, почались запеклі бої. Знайшовши волонтерів, що везли туди гуманітарну допомогу, він напросився з ними.
Бої точились по всій країні, росіяни масовано наступали. Його Даринка та Дамір зараз в епіцентрі самого пекла. Йому залишалось тільки молитись, вірити та їхати до них. Дорога з Києва до Маріуполя у них зайняла шість днів. По дорозі вони бачили сотні зруйнованих будинків та десятки загиблих людей. Поки росіяни окуповували перші українські міста, Бахлул продовжував молотись.
Потрапивши нарешті до Маріуполя, його спіткало нечуване жахіття. Будинку де він прожив останні десять років вже немає було, як і його Даринки.
Тиждень пошуків, і все марно. Сусідка, яку він знайшов, гірко заплакала та сказала, що його сім'ї більше немає. Ракета прилетіла прямо в будинок, Дарина з сином опинилась під завалами, рятувальники намагались їх знайти, але слідом впала бомба.
Бахлул був вимушений у своєму серці копати ще дві могилки. Зранене серце хлопчака, стало цвинтарем.
В думках Бахлула була лише помста. На підконтрольній Україні частині міста, він записався добровольцем до армії. Втративши сенс життя, він бажав лише помсти, хотів голими руками задушити кожного росіянина, що відібрав життя його сина та дружини.
Зараз він сидячи тут, поранений і морально знищений, відвідав кладовище. "Утікати немає куди". Смерть була з ним поряд. Життя Бахлула потихеньку підходило до кінця.
За шість годин його серце зупиниться назавжди, хлопець так більше і не побачить своєї Даринки з синочком.
В той час коли перед очима юнака прокручувалось все його життя, десь в підземеллі Азовсталі Даринка, заспокоювала Даміра.
Гойда, гойда-гой ніч прийшла до нас,
Діточкам малим спатоньки вже час.
Рости, хлопчику, з вишенькою враз,
Хай не скупиться доленька для вас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965562
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2022
***
За дві години до світанку, в одному з київських гуртожитків ожило муравлисько. Комашня тихенько та стривожено перегукувались між собою, і постійно комусь телефонувала та писала.
Крізь сон, до вух, одного з небагатьох, хто ще дрімав, долинали уривки розмов свого соратника по кімнаті.
Розпочалось... У Житомирі вибухи... Троє загиблих...
Розплющивши очі, він відчував, як його серце кігтями шкребли вуличні коти. Пронизливий звук доносився із-за вікна. Сьогодні він тенькав в серці кому у багатьох українців, в українців різного віку, в українців півдня, сходу, півночі та заходу, в православних та католицьких вірян, мусульман Криму, які рятуючи життя у квітні 2013 переселились на Херсонщину та продовжували жити на березі Чорного моря, тужачи за рідним краєм, буддистів Донеччини, які почали будувати свої храми на просторах Карпат, військових, вчителів та простих домогосподарок. Доки десь там відбувався хаос та плутанина у думках мільйонів наших співгромадян, тут у пустій кімнаті лежав хлопець, який і уявлення не мав, що відбувається. Він лише хотів, ще зовсім трошки насолодитись сном та побачити уві сні морько.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965497
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2022
***
Крізь сон линув плюгавий звук, який ніби тарган в гуртожитку псував нервову систему.
Увага повітряна тривога! Слідуйте в укриття!
Доки, двадцятирічна Маруся міцно спала, Маріуполь, як і всю Україну бомбили російські безпілотники. Вона студентка філологічного відрахована з 3 курсу, хлопець, що лежав поряд, одного разу вже пережив окупацію Донецьку, його мрія забути все, що бачив, коли втікав зі сходу, але він навіть не підозрював, що йому доведеться пройти через місяць. Вони обоє такі різні, і такі закохані.
Перші удари по місту. Вибух у сусідньому районі був настільки гучний та потужний, що в будинку де спали двоє закоханих все тремтіло.
Зловивши переляк, ні Маруся, ні Сергій не могли мовити, ні слова. Тіло не слухалось, заціпеніло. На годиннику 05.20, а перед очима пролітало все життя. Дівчина згадала свою маму, маленького брата, як вперше ступила на поріг рідної школи. Як ненавиділа її пів життя, хоча школа була її порятунком. Щоразу коли вітчим напивався, та влаштовував новорічний вогник, Маруся втікала до школи, до місця де єдиною подругою, яка була у неї, була вчителька Анжела Василівна, на двадцять років старша та також самотня та нещаслива.
Маруся мріяла якнайшвидше залишити цей дім, це маленьке містечко на Херсонщині де всі знають один одного. Тут вона написала перший свій вірш, присвятила тій самій вчительці, яка змогла дати впевненість малій дівчинці, можливість повірити, що там у великому місті у неї буде можливість розпочати нове життя.
Дівчина, яка ненавиділа вітчима, маму та рідне містечко, раптом понад усе на світі хотіла опинитись вдома, у своїй кімнаті, обійняти брата та маму. Вона так давно не згадувала їх. Сьогодні, вперше напевно за останній рік. Після того, як вкотре не знайшла порозуміння з мамою, панянка переїхала до Маріуполя. Заблокувала номери телефону всіх своїх родичів, прагнула їх закопати в могилку, і поховати раз і назавжди.
Трохи оговтавшись, витерши сльози Маруся дістала з під подушки телефон, всі групи у телеграм кишіли новинами про вибухи зі всіх куточків країни. Війна розпочалась, росія вдерлась без запрошення, оголосила загарбницьку воєнну операцію, прийшла її звільнити від київських націоналістів.
Страх поглинав Марусю все більше і більше, від кінцівок пальців ніг до мочок вух. Дівчина не думала ні про що, кинулась розблоковувати номер телефону матусі.
Набирає...
Абонемент знаходиться не в зоні доступу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965482
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2022
***
"Переді мною Кобзар на столі , моя рідненька нене, так хочеться відчути знову присмак волі, та сказати "Я щаслива!"долі".
Двадцятирічна Маруся написала ці рядки сидячі в підвалі одного з будинків, на десятий день повної ізоляції від світу. Дівчина, яка просто хотіла бути щасливою, хотіла мати людей, яких кохатиме, зараз сидить в холодному підвалі, у напівпритомному стані, повинна економити кожну крихту хліба, щоб вижити. В ті дні, вона проклинала все і всіх. Маріуполь - одна з найгарячіших точок бойових дій. В одній частині міста, наші захисники, Азовці та солдати ЗСУ, а в іншій, на Лівому березі, за декілька будинків від їх підвалу, росіяни. Битва за форт пост України точилася на смерть. Місто у повній ізоляції, цілодобові обстріли та бомбардування, ставили на коліна всіх його жителів, навіть найсильніших духом. Маруся ж сильною ніколи не була, з самого дитинства, маючи найменші проблеми по можливості втікала. Так вона покинула маму і маленького брата з вітчимом пиятикою, причина ж звісно була серйозна - вступила до університету, на бюджет. Отримала нагороду за всі свої старання, склала з високими балами іспити. Коли вона дізналась, що зарахована до університету, вона плакала від щастя. Мрія поїхати з Горностаївки, і більше не приїжджати сюди здійсниться. Потім не маючи можливості дати хабар викладачці та бувши слабкою духом, щоб на неї поскаржитись, втікала від навчання, влаштувавшись касиром до супермаркету. Марусю відрахували. Познайомившись з хлопцем, і маючи труднощі з фінансами, вона покинула вже всіх своїх друзів, так і не попрощавшись, а зараз вона може їх ніколи не побачить.
Намагаючись відірватися від думок про своїх друзів, Київ, Запоріжжя, Миколаїв з перших хвилин війни тримали оборону, вона тут, в одному з концтаборів, який спорудила самостійно, читала Кобзар. Ця маленька розтріпана книжечка, сторінки якої були повністю жовтими, єдина згадка про батька. Її пам'ять закарбувала момент, як шестирічній дівчинці батько читав послання Шевченка.
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє).
Маруся, яке все життя розмовляла українською, переїхавши до міста стала російськомовною, боялась виділятись з натовпу, боялась, що назвуть селючкою. Вона була яскравим представником українства, який несучи тягар суспільної думки та пропаганди радянського минулого, навіть бувши студенткою філологічного факультету, соромилась своєї мови. Навіть не дивлячись на те, що в неї були україномовні друзі, не дивлячись на те, що два роки була активісткою Національного корпусу Миколаївщини, страх показатись селючкою перемагав. Зараз тут, сидячи в підвалі, голодна та холодна, серед людей, які так само як вона продали свою мову, культуру, ідентичність, шкодувала про це як ніколи. Відчуваючи всім нутром, як розкриваються російські снаряди, осмислила свій шлях до українства. Маруся усвідомила, що вона пристосуванка, вона сама обрала цей шлях, вірячи, що так буде краще, і вона буде всім доброю, і нашим і вашим, вона обрала шлях до пекла. Росіяни все одно прийшли її вбивати, і вона все зробила для цього.
На дванадцятий день вона вийде з підвалу в пошуках їжі, обабіч дороги лежатимуть десятки визволених та врятованих українців, які також мали мрії та плани на життя, які так і ніколи не здійсняться. Відчувши як здригається земля, із-за диму нічого не бачачи, Маруся буде змушена накривати себе трупами, щоб вижити. Ще через чотири дні, коли запаси їжі будуть повністю спустошені, коли вона буде блювати від голоду, сніг та земля будуть для жителів фронтового Маріуполя за золото. Ще через день на її очах підірвуться на російській міні троє дорослих та двоє дітей із їхнього підвалу.
Врешті-решт, через декілька днів до них у схованку увійшли військові. Головорізи із ДНР дали їй шматок хліба. Відчувши на смак, щось інше ніж земля, Маруся заплакала. Вона не плакала, коли на її очах розстрілювали молодиків, що мали дивні татуювання, не плакала наголо стригли дівчат, які не пройшли фільтрацію, не плакала коли кадировці її зґвалтували.
"Потрібно просто потерпіти" - повторювала вона собі.
За два тижні вона вийде на зв'язок з рідними, і скаже, що маріупольців вбивають українці. Пройшовши фільтраційні табори, отримавши установки, за що її винагородою було життя у трьох зірковому готелі десь на Камчатці, Маруся мімікрувала в чергову українську росіянку, яка вибирає добробут та сім'ю, а не Батьківщину.
Люде гнуться, як ті лози, коли вітер віє...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965481
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2022
Настала осінь в місті
Вітер віє від століть
Густий туман приніс погані
вісті
Війна прийшла - це тисячі
жахіть
Стоїть малесенька дитина
Одна єдина в цілім місті
Куди поділась вся людина?
Чому в будинках лежать білі
кісті?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2022
Привіт, мій друже
З тобою не знайомі
Не мали часу ми зустрітись
Але коли чую я про тебе
Моє серденько трепечеться немов би у маляти
Коли у тої щось болить
Тобі мій друже важко зараз як ніколи
Кричить душа, розбите серце і тіло як у побитої жінки чоловіком катом
Ти ніби повернувся до часів Руїни
До часів коли помер Богдан
Коли козацька кров текла буремною рікою
Коли ми вірили у долю
Але ти стоїш, щоб там не було, ти стоїш
Як Мокош, що боронила люд в часи Русі
Даєш надію на свободу, б'єшся до кінця
Ти став муром для людей своїх
Які чекають на ковток свободи
Та вірять у славнеє майбутнє
У вільній незалежній Україні
Ти вогник, що бореться за кожного
Ти фортпост, ти мученик ,борець проти москалької навали
Борець за долю України
Ти наш рідний - Маріуполь!
Тримайся, любий, ми всі з тобою!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2022