Лань.

Сторінки (1/39):  « 1»

Я ховав її гроші, я палив її речі

Я  ховав  її  гроші,  я  палив  її  речі,
я  спиняв  її,  як  лікарі  кровотечу,
та  ніщо  не  змінило  гіркого  ужинку  –
я  втратив  її,  я  втратив  цю  жінку.

І  тепер,  перетворений  на  конвоїра,
наглядаю  уважно  за  календарями,
відслідковуючи,  як  кожна  хвилина
пахне  її  п'янкими  слідами.

9.08.2016р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697395
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2016


Я казав тобі, жінко, – не плач

Я  казав  тобі,  жінко,  –  не  плач.  Жінко,  не  плач  і  не  спи.
Надто  багато  тепла  в  цих  жахіттях  нічних:  
мости,  
листи,  
Басти-
лії  наших  з  тобою  невтішних  фраз.
Не  спи,  жінко,  не  спи.  Забагато  болю  на  раз.

Сум  –  то  глибока  вода,
глибока  холодна  вода,
течія  тягне  углиб,  вирви  тягнуть  до  дна.
Не  заплющуй  же,  жінко,  очей  своїх  збляклий  агат;
хто  тебе  витягне  –  точно  не  я,  мене  навіть  поруч  нема.

І  поки  я  там,  а  ти  –  тут,
шукаю  до  тебе  маршрут,
стелиш  постіль  на  двох,
ховаєш  в  сувої  тривог
кожну  зі  збіглих  секунд.
Поки  ти  там,  а  я  –  тут.

Як  два  вірні  Божі  пси,
яким  не  дали  голоси,
шалені,  але  німі  кожен  в  своїй  журбі.

Впади  собі  в  анабіоз,  
спини  довкруг  себе  час,
щоб  жоден  серйозний  психоз
не  міг  доторкнутись  нас.  
Бережи  себе  від  води,  
не  плач,  не  дихай,  не  спи,
тільки  дивись  і  чекай  –
хай  безнадійно,  хай,
позначки  координат  –
серця  твого  бинти.
Не  зволожуй  сльозами  мап.
Я  прийду  вночі.
Не  спи.


між  місяцями  на  сонній  артерії  міста.
1.7.2016р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677117
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.07.2016


Потяг сумно рвав сутінки й мовчки входив у зливу

Потяг  сумно  рвав  сутінки  й  мовчки  входив  у  зливу.
–  Вип'єш?
–  Не  хочу.
–  Краще?
–  Все  так  же  паршиво.
Слова  обпікали  вуста,  слова  тхнули  недосказаним.
Подорожні  боролись  могильною  тишею  із  цією  заразою.

Сіра  постіль  саваном  тулилась  до  тіл,  поки  потяг  відспівував
вогкі  душі  знедолених,  яких  ця  гробниця  вмістила.
Хмари  важко  лягають  на  реї,  простягаються  вслід.
Поїзд  тікає  від  зливи  на  Схід.

11.6.2016р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672571
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2016


За ким тобі сумувати, моя мила Анно, за чим?

За  ким  тобі  сумувати,  моя  мила  Анно,  за  чим?
Твоє  серце  калене  –  вмістилище  для  пружин.
Там  ніколи  не  буде  спокійно,  та  все  ж,  потерпи,
не  міняй  навіть  сотні  пружин  на  мотузки  й  дроти.

Стискай  кожну  з  пружин  до  крові  у  кулаці.
Пам'ятай,  спокій  –  казка,  яку  на  ніч  розповідають  мерці.
Я  кажу  тобі,  Анно,  не  піддавайся,  стій,  стій  на  краю;
почекай,  доки  янголи  вигострять  ніж  і  дозволять  почати  війну.

Помста  –  це  спосіб  впадати  в  екстаз  від  болю,  завданого  собі,
бо  тоді,  давно,  у  тих  днях,  які  ти  випалила  в  календарі,
ти  впустила  його  під  ребра  так  легко,  не  зали́шилося  й  сліду́.
Мститись  йому  –  це  направляти  на  себе  одну  –  останню,  –  стрілу.

Стискай  пружини,  Анно,  дихай,  стискай  і  сумуй.
Біль  –  це  те,  що  ти  приносиш  собі,  хоча  завдаєш  комусь.
Перш,  ніж  молитися,  щоб  кожна  рана  була  смертельною,
просто  стань  перед  дзеркалом
і  порахуй
свої.

2.6.2016р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670941
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2016


Жінко із хліба й вина

Жінко  із  хліба  й  вина,  жінко  з  тривог  і  розлук,
Хто  тебе  випив  до  дна,  лишивши  на  серці  струп?
Хто  тебе  безміру  грів,  аж  вигорала  дотла?
Жінко  із  суму  і  сліз,  ну  ж  бо,  згадай  ім'я.

Жінко  із  диму  й  води,  жінко  екстаз-і-печаль,
Скільки  твоїх  помилок  в  талмудах  чужих  повчань?
Скільки  страху  твого  в  безоднях  чужих  зіниць?
Жінко  із  болю  й  розрад,  влови  це  лице  між  лиць.

Жінко  з  світанків  і  див,  жінко  із  злетів  й  невдач,
Забудь  брук,  яким  він  ходив,  зберися  в  кулак  і  не  плач.
Дай  болеві  волю  –  дивись,  ось  ім'я  його  і  лице.
Згадай  же,  жінко,  його,  й  назавжди  забудь  про  це.

4.5.2016р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666602
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.05.2016


Ніч прийде, ніч спалахне неодмінно, прошу про єдине

Ніч  прийде,  ніч  спалахне  неодмінно,  прошу  про  єдине  –
просто  спи  біля  мене,  чуєш,  
просто  спи  біля  мене,
крізь  зими,
крізь  зливи,
холодні  картини  морозних  вітражних  вікон.
Спи  біля  мене,  спи  біля  мене,  тчи  наді  мною  сон.

Зорі  холодні  спікатимуть  нам  рогівки  –  заплющуй  очі,
дихай  крізь  марево  ночі,  
дихай  маревом  ночі,
я  знаю  –  мовчиш  і  хочеш,  –
мовчи.
Просто  дихай  –  легенями,  шкірою,
не  знаю,  не  відаю,  чим.

Місяць  коси  зі  світла  спускатиме  нам  крізь  шибки  –
не  дихай  так  швидко,
повільно,
манірно,
бережно,
губами  причалюй  до  берега
холодної  шкіри.
Чуєш,  як  світло  без  міри
ллється  з  сердець  в  гортані?
Вагання
такі  недоладні,
просто  спи  біля  мене,  мов  ми  завжди  так  спали.

Світає.  Послухай.  Чуєш?  Ось  сонце  сходить,
тануть  зорі  із  льоду,
холод
і  страх  –  ночі  минають,
за  ними  приходить  ранок,
ранок  приходить  лише  аби  ти  біля  мене  не  спав.
Став
на  мені,  як  на  мапі,  мітку
десь  на  ребрі,  на  ліктях,
що  скоро  –  зовсім  скоро,  –
ніч  впаде  на  місто  знову,
і  знову,  все  повториться  знову,
все  триватиме.
Дихання  –  навпіл.
Серцебиття  –  надвоє.
Залежність  від  тебе  –  найкраща  із  форм  свободи.  

[люблю  тебе,  М.]
9.5.2016р,  
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666140
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.05.2016


Вона сиділа на кухні з мокрою головою й апатією до життя

Вона  сиділа  на  кухні  з  мокрою  головою  й  апатією  до  життя.
Механічно  сьорбала  чай  і  думала:  «Коли  закінчиться  ця  зима,
все  буде  так,  як  раніше  –  наче  нічого  не  обіцяв?
Зрештою,  я  не  маю  на  щастя  ніяких  прав».

Але  потім  дзвонив  телефон,  і  вона  про  все  забувала.
Що  до  кінця  зими  –  сорок  п'ять  днів,  що  снігу  так  мало,
що  треба  молитися,  щоби  все  поверталось  до  русла,
аби  потім  не  так  відчувати  внутрішню  пустку.

Коли  дзвонив  телефон,  думки  її  швидко  змішувалися;
переконувала  себе  в  одному,  відчувала  усе  по-іншому.
Казала  –  скоріше  б  березень,  та  вивчаючи  риси  його  лиця
Клацала  пальцями,  вмикаючи  снігопади,  і  боялась  кінця.

Вони  підставляли  долоні  під  сніг,  наче  перину.
Він  казав  –  ти  дивовижна,  як  же  ти  це  зробила?
Вона  не  мала  відповіді  на  жодне  з  його  питань.
Лише  клацала  пальцями  –  дзвінко,  без  жодних  вагань.

15.1.2016р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637095
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2016


Легше, мій хлопчику, легше, це просто кошмари

Легше,  мій  хлопчику,  легше,  це  просто  кошмари.
Давай  порахуємо  разом  усі  удари
серця,  що  пташкою  б'ється  в  груднину.
Легше,  мій  хлопчику,  легше.  Це  моя  провина.

Тихо,  мій  хлопчику,  тихо,  я  тут,  я  з  тобою.
Я  заховала  усю  вогнепальну  зброю,
я  зупиню  усіх  вбивць  і  грабіжників.
Тихо,  мій  хлопчику,  тихо.  Спи,  моя  ніжносте.

Не  виривайся  зі  сну,  моє  перестигле  щастя.
Найдужче  боюсь  стати  тобі  невчасною,
коли  сонний  штиль  видінь  на  чоло  лягає.
Я  не  будитиму,  хлопчику.  Спи,  моя  радосте.

Залишатимусь  поруч,  стерегтиму  твій  сон,  як  блокпост,
розправлятиму  зморшки  і  родимки  –  ось,
грітиму  руки  своїм  обмороженим  диханням.
Я  так  люблю  тебе.  Спи,  моя  крихітко.

Але  раз  на  півроку  ти  зриватимешся  з  постелі,
кричатимеш  так,  що  здається,  тріснуть  легені;
судомно  тремтітиме  тіло,  спітніють  руки.
Легше,  мій  хлопчику,  спи.  Спробуй  забути.

Де  ти,  мій  хлопчику,  згублений  у  галактиках?
Хто  твоє  тіло  крихке  розбирає  на  атоми?
З  ким  тобі,  хлопчику,  холодно,  з  ким  тобі  тепло?
Де  твоє  небо,  хлопчику,  де  твоє  пекло?..

Хлопчику  мій,  ти  лишаєш  для  мене  ключі?
Ти  чекаєш  на  мою  появу  пізно  вночі?
Серце  моє,  ти  б'єшся  для  мене,  за  мене?
Ти  пластилін  у  моїх  долонях  чи  кремній?

Коли  приступ  минав,  і  ти  знов  поринав  у  сни,
я  тримала  тебе,  мій  хлопчику,  у  затінку  крил.
Одна  по  одній,  стираю  з  обличчя  перли  –
Я  знов  не  зізналась  тобі,  що  давно  померла.

14.11.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622855
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2015


І чорнило ночі між пальців гусне, стелиться

І  чорнило  ночі  між  пальців  гусне,  стелиться,
а  зорі  летять  з  вертикалей,  збиті  гарматами.
Вона  замикає  груднину  на  ключ,  вона  сердиться,
що  ніхто  її  не  боїться  по-справжньому  втратити.

І  щоночі  вона  магнетично  дірявить  сувої  темряви,
наче  мантри  й  закляття  торочить  одне-єдине:
«Найгірше  –  це  не  залишитись  неоціненим.
Найгірше  –  у  всьому  чути  свою  провину.

У  тому,  що  зроблено  вчора  й  століття  до  тебе,
що  сняться  кошмари,  вбивці  розгулюють  вулицями,
що  комусь  загорається  злість  поміж  ребер,
а  в  тебе  ніжність,  як  миро,  стікає  вилицями.

Найгірше  –  торкати  натягнуті  струни  дощу  богомільно,
в'язати  краплинами  линви  душі  обірвані.
Найгірше  –  садити  троянди  біля  катівні.
Найгірше  –  збирати  зів'ялі  пелюстки  квітів.

Найгірше  знати,  що  щось  в  тебе  з  серця  випало,
та  в  в'язкості  марень  не  чути  подзвону  гаєчок.
Найгірше  –  розколихати  ілюзій  вихори
І  наодинці  ними  же  ж  задихатися».

Її  погляд  розстрілював  насмерть  покірне  небо,
проте  навіть  крізь  сутінки  відчувала  його  колони.
Вона  вже  хребтом  вросла  в  його  присмерковий  гребінь.
Вона  вже  змирилась  із  цим  ритуалом,  немов  із  хворобою.

І  коли  вже  ставало  в  очах  забагато  ніжності,
коли  сприйняття  й  відчуття  загострювались
на  площах,  перед  лицем  всечесної  більшості,
вона  різала  руки  й  кричала  –  із  неї  досить.

А  потім  верталась  у  свій  охололий  вакуум,
дивилась  в  вікно,  поки  вечір  снує  павутину,
і  думала:  «Найгірше  –  любов'ю  відлякувати.
Найгірше  –  любити  так,  щоб  вбивати  людину.

Найважче  –  тримати  власноруч  поставлені  межі,
стріляти  з  окопів,  ховатись  в  траншеях  і  бункерах,
тоді,  коли  тобі  вже  насправді  ніщо  не  належить,
тоді,  коли  навіть  твій  одяг  ворогом  куплений.

Найважче  не  бути  відштовхнутим,  не  помилятися.
Найважче  –  тримати  порожні  лави  в  тилу,
коли  кожен,  кого  ти  любив,  почав  відрікатися;
кожен,  за  кого  ти  ладен  померти  в  бою.

Найгірше  –  комусь  повірити,  когось  торкнутися.
Закликати  на  причастя  і  ніжністю  мирувати.
Найгірше  –  свідомо  погодитися  на  приручення,
коли  вже  давно  кращі  гібриди  виведені.

Найгірше  –  не  невідомість,  не  недосказаність.
Найгірше  –  то  неможливість  на  все  це  вплинути.
Найгірше  –  чутися  кволою  пташкою,
не  здатною  шибку  до  порятунку  вибити.

І  навіть  не  злості  треба  боятися,  а  любові,
бо  найбільше  болить,  як  тиск  на  аорту  підвищується,
бо  злість  десь  жевріє  між  телефонних  дротів,
поки  любов  розриває  серця  перегнилою  тишею».

І  вона  знову  злиться  на  себе,  звинувачує,  втомлюється,
бо  висновки  в  неї  непослідовні  і  самовпевнені,
бо  кожна  з  думок  –  пощерблена  втома  лиця,
бо  кожна  із  літер  –  у  щоку  цілована  демоном.

Урочисто  собі  обіцяє  –  над  ранок  все  зміниться,
берегтиме  троянди  у  серці,  як  найкрихкіші  атоми.
І  чорнило  ночі  між  пальців  гусне,  стелиться,
а  зорі  летять  з  вертикалей,  збиті  гарматами.

19.11.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2015


Осіннє [пісня]

[1]
на  наших  зажурених  вулицях  знову  пітьма  –
схилив  богомільно  голівку  останній  ліхтар.
та  морок  діткнутись  не  здужає  нам  до  лиця,
бо  завше  горітимуть  в  темряві  наші  серця.

[Bridge:]
скільки  тобі  ще  потрібно  Джоулів,  сестро,
аби  цю  зранену  осінь  в  руках  перенести?
скільки  тобі  ще  потрібно  віддати  тепла?
ось  моє  серце  –  тримай.

[Chorus:]
ти  випила,  випила,  випила,  випала  в  осінь!..
лягла  в  передсердя,  немовби  свинцевий  осад.
збери  більше  листя,  залий  більше  сонця  у  вени!..
скажи  –  ти  згодна  на  грудень  у  мене  між  ребер?

[2]
не  рахуймо  торішнього  листя  в  легенях  сьогодні,
воно  перепріло,  воно  відболіло  жовтнем.
вдихай  же  на  повні,  зривай  з  неба  зорі  криком.
під  товщею  спогадів  не  задихайся,  рибко.

[3]
кілометри  існують  на  мапах,  між  нами  –  світло.
і  перегірклі  дерева  брунатно  засвідчать  –
попри  полярні  ночі,  дійдем  до  кінця,
бо  завше  горітимуть  в  темряві  наші  серця.

[пий  осінь,  сестро.]
30-31.10.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619712
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 09.11.2015


За п'ятнадцять хвилин листопад

–  Котра  година?  
–  За  п'ятнадцять  хвилин  листопад.
–  І  що  ти  робитимеш?  
–  Знаєш,  мабуть  піду.
Зникну  до  того,  як  трепетні  ранки  затопить
тоннами  листя,  барелями  дощу.

–  Куди  ж  ти  крізь  ніч?  
–  Піду  пожинати  зорі.
–  А  як  же  слова?  
–  Слова  –  це  просто  склади.
Знаєш,  дитинко,  стосунки  не  важать  зовсім,
якщо  не  зумієш  вчасно  від  них  втекти.

–  Та  хто  ж  тобі  в  темряві  цій  ліхтар  потримає?  
–  Жоден.  
Триматиму  в  правиці  зброю,  у  лівій  –  світло.
/
Він  вибиває  двері  й  ламає  бісові  коди,
на  жінок  розставляє  розтяжки,  як  хижі  сіті.
Ніхто  не  навчився  так,  як  і  він,  розводити.
Ніхто  не  спробував  якось  його  зрозуміти.
//
Принагідно  злетіло  вогке  листове  плем'я,
дерева  турботу  небу  послали  депешами.
На  останнім  акорді  листопада  він  порізав  вени.
Вона  ж  забула  про  нього  ще  першого.

6.11.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619709
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2015


Грудень

Грудень,  грудень  –  мерзнуть  люди,
Б'є  у  груди  вітер  лютий,
Листя  хилить  у  могили,
Так  старанно  і  щосили.

Грудень,  грудень  –  сніг  без  бруду,
Люди  в  студень,  як  ті  вуду:
Наче  ляльки  в  лялькаря  –
Липнуть,  липнуть  до  тепла.

Грудень,  грудень  –  зимні  будні,
Давні  руни  скрізь  і  всюди:
На  іскристих  гілочках,
В  твоїх  заспаних  очах.

Грудень,  грудень  –  сперло  груди,
Іній  руни  тче  повсюди  –
Наче  марево  і  сон!
Дихай  з  груднем  в  унісон.

5.12.2014р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613839
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2015


Всю безглуздість цих дотиків містить одна ситуація

Всю  безглуздість  цих  дотиків  містить  одна  ситуація.
Ще  тоді,  десь  між  квітнем  і  травнем  п'ятнадцятого,
ти  дивився  крізь  очі  й  казав:  «Коли  я  помиратиму,
коли  тіло  моє  розлетиться  на  атоми,
матами
мене  вимагатимуть  стратити,
останнє  бажання  я  шепотітиму  здавлено  –
припини  цю  одвічну  каторгу,
не  називай  мене  "братиком"».

А  я  кажу:  «Збийся,  братику».

Я  знаю,  що  це  тебе  бісить,  тому  й  постійно  повторюю.
Це  так  нелогічно,  а  ти  ж  в  нас  любитель  логіки.
Здається,  єдина  можливість  лишитись  тобі  невідмоленою.
Здається,  єдиний  шанс  лишатись  нескореною.

Наші  зболені  сповіді  досі  тремтять  у  мені,  застрягши  кулями.
ми  на  диво  необережно  поводились  з  зброєю,
ми  лягали  у  ліжко  з  ножами  в  зубах  і  дулами
десь  під  лопатками,  вміло  їх  переховуючи.

Ти  на  площах  вірші  читав  –  я  знайомилась  із  безхатьками.
Ти  ходив  в  філармонію  –  я  закидалась  цигарками.
Ти  зривався  й  курив  –  я  на  зло  тобі  кидала,
з  силою
перегризаючи  фільтри    «Прими»  і
видаляла  контакти  бариги,
щоб  більше  ніколи  не  брати  колу  і  цигарок  з-за  кордону
пальоних.

Так  ніхто  не  кричав,  як  ти,  коли  мовчки  дивився  в  очі.
Твій  знесилений  погляд  –  мільйон  голок  під  нігті;  охоче
переймаю  цю  гру  –  дивись,  ну,  дивись,  це  дійсно  корида,
я  казала  –  за  гороскопом  я  риба,  
але  за  східним  –  бик.
Бий
в  барабани,  вбирайся  в  червоне,
я  не  злякаюсь,  я  вже  готова,
в  мене  роками  гострена  зброя  –
лиш  ворухнись,  і  я  поруч  з  тобою  
підірвусь,  як  динаміт.

До  біса  усю  твою  прокрастинацію  –
впивайся  до  чортиків,  провокуй  деградацію,
молися  на  мене,  за  мене;  напевне,
молитва  –  єдине  між  нами  певне.
Я  теж  молюся  за  тебе,  як  рахую  кулі  між  ребер.

Вся  безглуздість  цих  дотиків  ніжна  й  доводить  до  опіків.
Запасаймося  противірусними  й  антибіотиками,
наша  маленька  чума  переносить  усі  дистанції.
Зайцями
розбігаймось  по  різних  вагонах  обмерзлими  пальцями,
вмикаймо  уяву  для  шліфування  ненависті.
Обом  нам  в  почуттях  вистачить  сили  зізнатися,
Не  вистачить  жодному  слабкості  їм  піддатися.

9.10.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612435
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.10.2015


Маргарито.

Ти  залазиш  у  ванну  з  сережками  і  обручкою.
Скидаєш  білизну,  просотану  неминучістю,
вдихаєш  минуле,  що  рветься  крізь  пори,  з-під  нігтів,
хоч  мало  би,  врешті,  давно  уже  відболіти.

По  черзі  вмикаєш:  гаряча-холодна-гаряча.
Сортуєш  всі  дев'ять  життів  за  невдачами.
Ніжно,  аби  не  сполохати  віру  у  себе,
знімаєш  гусячу  шкіру  з  плечей  і  ребер.

Гаряча.
Твої  божевілля  давно  всім  відомі;
здається,  вони  генетично  детерміновані.
Незугарно  зламавши  замок  в  генетичному  коді,
хтось  кинув  тебе,  розшифровану,  решті  під  ноги.

Холодна.
Ти  знаєш  таке,  про  що  інші  бояться  знати.
Ніхто  не  спроможний  вмістити  усі  ознаки
твоїх  рецедивних  запалень  –  бажань  воскресати,
ніхто  не  зумів  би  тебе  до  кінця  пізнати.

Гаряча.
Дивись  під  замки  –  всі  печаті  зірвано;
їх  нічого  не  зупинило,  нічого  не  стримало.
П'яні  від  радощів,  сховані  від  довколишнього,
влаштували  у  тебе  між  ребер  собі  бомбосховище.

Фази  чергуються,  прямуючи  знову  по  колу.
Із  фазами  твого  серця  й  твоєї  любові
все  надто  ускладнено  –  зболені,  зношені,
кожну  хвилю  емоцій  вони  неухильно  сплощують.

Ти  лягаєш  у  воду,  ти  відчуваєш  між  пальців
теплі  зародження  вічностей  й  еманацій.
Стискаєш  повіки,  думаєш  –  хай  їм,  судженням!..
Ти  не  слабка,  ти  просто  заміцно  скучила.

Сережки  горять  під  водою,  як  очі  риби,  –
ти  не  знімала  їх  і  обручку,  хоча  й  повинна,
ти  лежиш  нерухомо,  як  скіф  у  своєму  кургані,
розчиняючись  між  атмосферними  коливаннями.

Зависла  рубінова  мантра  мережить  зап'ястя.
З  твого  тіла  всі  сенси  зливаються  в  понадчасне:
"Я  люблю  тебе,  Майстре.
Я  люблю  тебе,  Майстре".
Поки  твій  кровоплин  навіки  не  згасне.

2-3.10.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612434
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.10.2015


У цім підребер'ї порожньо, як в окопах після війни

У  цім  підребер'ї  порожньо,  як  в  окопах  після  війни.
Хребет  проростає  крізь,  як  давно  заіржавіла  колія.
Зіниці,  що  звужувались-миготіли,  мов  різдвяні  вогні,
Тепер,  як  радянські  вагони,  набиті  якимось  непотребом,

Стоять  оддалік  –  без  п'яти  хвилин  металобрухт,  –
Ховають  в  своїх  животах  розсекречені  вже  таємниці,
Апатично  слідкують,  як  зламаним  скальпелем  хуг
Зима  цьому  місту-мерцю  вирізає  ключиці.

У  цім  підребер'ї  порожньо,  гарна  акустика.
Залп!  Пересмикуй!  Залп!  –  геніальний  ритм.
Колись  попід  серцем  звивалась  шопенівська  музика;
Її  підірвало  на  міні  в  якійсь  із  звичайних  битв.

Монотонно  молюсь  солоним  віршем  Андруховича.
«Я  нормально  писав  непогані  вірші»  –  про  мене  й  не  скажеш.
Того  серпня,  ще  до  війни,  я  закинув  їх  в  вогнище,
А  тепер  писав  напідпитку  і  вів  бортові  журнали.

Зберігав  відтиск  подій  чорно-біло  і  сухо  –
Виходить  сумне  щось  і  гостре,  як  інструмент  нелаштований.
Я  вже  пробував  сіяти  вірші  крізь  страх  і  посуху,
Та  для  слів  треба  ґрунту,  а  в  цім  підребер'ї  порожньо.

4.9.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608679
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2015


Між любов'ю і ненавистю менше, аніж хвилина

Між  любов'ю  і  ненавистю  менше,  аніж  хвилина.
Може,  менше  навіть  за  цяточку  міст  на  мапах.
Ігноруючи  географію  твого  тіла,
забиваю  для  нас  віддалені  координати.

Ігноруючи  математику  твоїх  речень,
пропускаючи  повз  усі  солодкаві  лексеми,
планую  від  тебе  до  тебе  помпезну  втечу
/тікати  від  тебе  –  спростовувати  теореми,

повертатись  до  тебе  –  це  як  знаходити  істину,
намагатись  без  тебе  –  немов  проти  себе  свідчити/.
Час  цокоче,  у  вічність  вгрузає  по  кісточки  –
Наші  спільні  секунди  давно  перебиті  й  скалічені.

Ігноруючи  фізичну  силу  притягання,
цілую  твої  сліди,  набираю  в  долоні  небо.
П'ю  тебе  так,  наче  не  хочу  згадувати.
П'ю  тебе  так,  ніби  найбільшу  потребу.

Але  йду,  бо  залишилась  ще  при  мені  філософія,
залишились  амбіції,  бунтують  останки  гордості.
Збиваючи  серце  і  стопи  до  крові,  я
балансую  на  грані  бездушності  і  духовності.

Я  повернусь  тоді,  як  на  вдих  вже  забракне  сили,
як  усе,  що  я  вивчив,  захочеться  стерти,  забути,
коли  до  любові  залишиться  півхвилини,
коли  до  смерті  залишиться  півсекунди.

9.9.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605568
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2015


Слухай, брате, а ходи-но разом помирати

Слухай,  брате,  а  ходи-но  разом  помирати,
Затискати  в  долонях  ручні  гранати
І  молитися  на  чеку.

Поки  залпами  косять  дивізії  злакових,
Перескакуймо  протипіхотні  і  протитанкові
І  вростаймо  в  чоту.

Відчуваєш,  як  у  легенях  запеклися  артерії,
Переклеєні  берци  знімаєш  із  епітелієм,
В'язнеш  в  ваганнях,

Чорні  діри  у  власній  тривкій  груднині
Із  провини  патронами  не  новими
Набиваєш,  немов  востаннє.

Слухай,  брате,  а  ходи-но  страх  зашивати,
Маскувати  під  серце  кволе  й  жилаве
У  грудях  ворожих.

Міняти  бандаж  і  пілюлі  на  гільзи  і  кулі,
Крижаними  дулами,  як  наркозом,  знечулювати
Всюди  і  кожного.

Вростаймо  в  приклади  наших  АК,  у  снаряди
Першорозрядних,  гарячих,  заряджених,
Щоб  залишився  лиш  шов.

Приручаймо  гранати,  підриваймо  атлантів.
Слухай-но  брате,  а  ходім  помирати,
Допоки  ще  є  за  що.

7.9.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605257
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2015


Багато речей повинні вмирати безмовними

Багато  речей  повинні  вмирати  безмовними,
Хоч  яким  би  там  сенсом  глибоким  не  були  наповнені;
Та  є  те,  що  назавше  стане  безсмертним,  –
Люди,  що  світло  проносять  крізь  терни  й  темряву.

Вони  майже  звичайні:  говорять  по  телефону,
Часто  також  відчувають  смуток  і  перевтому,
Депресують,  хвилюються,  що  знову  нічого  не  зміниться;
Але  в  них  особливість  –  очі  інакше  світяться.

Мій  Світлячку,  ти  знову  покірно  спитаєш:
«Хей,  як  ти?  Що  робиш,  де  пропадаєш?»
І  отримаєш  відповідь,  мов  місток  понад  Летою:
«Пошукай  у  пітьмі,  між  недоробленими  поетами».

Світлячку  мій,  мій  милий  Ліхтарику,  я  не  проситиму  світла,
Хоч  інвертована  на  добро  параноя  всуціль  налипла,
Попри  жахливі  думки,  що  зміяться  Ериніями  –
Доле
Боже  
Янголе,  вбережи  її.

Не  можна  весь  час  світити  іншим  під  ноги
(Чорт  забирай,  хай  самі  шукають  дорогу!),
Особливо,  якщо  робити  це  власним  серцем  –
Воно  в  тебе,  Іскорко,  кришталеве,  ану  зірветься.

Тримай  своє  світло,  Ліхтарику,  бережи  його
Бо  ж  Час  похмурий  роз’ятрює  душі  ожиною;
Та  поки  маєш  в  серці  те,  що  не  вмирає:
–  позич  мені  світло.
–  авжеж,  Світлячку,  тримай.

[світлішій  за  саме  світло].
6.1.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603970
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2015


Може, усе змінилося б, якби на сирому асфальті

Може,  усе  змінилося  б,  якби  на  сирому  асфальті
Напроти  мого  вікна  з'явилось  "люблю".  Якби  шпальти
Усіх  газет,  мов  епідемію,  підчепили  мені  зізнання,
Якби  справдився  той  прогноз  звіздарів  про  палке  кохання.

Може,  усе  змінилося  б  з  Новим  роком,
Бо  припорошені  сторінки  вже  служили  уроком  –
На  них  все  те  саме:  біль,  міцний  чай  і  втома.
Може,  б  усе  змінилось,  якби  не  оті  мокрі  дрова,

Що  їх  підклала  мені  підла  наклепниця-доля,
Знаючи  про  мою  любов  до  мандрів  і  нена́висть  до  моря,
Може,  б  усе  змінилось  із  тостом  про  вічність,
Якби  я  хлебтала  настояний  чай,  а  не  переброджений  відчай,

Може,  б  усе  змінилось,  якби  я  втратила  пам'ять  –
Спогади,  в  більшості,  гавкають,  колють  і  ранять,
Розповзаються  полум'ям  аконіту  блакитними  венами.
Може,  усе  б  змінилось  якби  я  схотіла.  Хочу?  Напевно  ні.

Хай  все  міняється  тільки  за  курсом  "він",
Більше  не  треба  жодних  сумнівних  змін.
І  попри  те,  що  і́скру  навряд  чи  дадуть  наші  мокрі  дро́ва,
Я  ради  нас  і  конкретно  для  нього  багато  на  що  готова.

І  хай  мені  хоч  мільйонний  раз  промивають  мізки,
Аконіт  і  любов  залізуть  під  шкіру  без  шуму  і  тріску,
Тлітимуть  дрова,  хоча  би  із  мого  боку,
На  пустищі/звалищі/згарищі  першого  кроку.

Та  що  б  вони  не  віщували,  нічого  не  зміниться,
Допоки  моє  існування  застигло  у  нього  на  вилицях,
Допоки  мій  пульс  залежить  від  його  кучерів,
Не  відбирайте  цига́рок  і  заби(у)вати  не  змушуйте.

Хай  перегорнуть  хоч  сотні  сторі́нок  і  карт  Таро,
Але  я  просто  не  в  змозі  забути  його  тавро
На  своєму  серці,  тілі  й  обм'яклому  розумі;
Катуйте,  та  спогади  ці  не  віддам  і  за  душу  склерозові.

Може,  це  в  біса  банально,  та  ось  вона  –  я,
Схиблена  на  одній  згадці  про  це  ім'я,
Геть  не  святе  і  вже  навіть  добряче  обридле
/каже  одна  я,  інша  стоїть  на  епітеті  "рідне"/.

І  хай  доводять  беззмістовність  моїх  повідомлень  вк,
Але  я  без  нього,  немов  без  гранати  чека,
Ніби  не  вибухну,  та  вже  далеко  не  ціла;
До  того  ж,  хвилююсь,  щоб  та  граната  себе  випадково  не  вбила.

Хто  його  знає,  скільки  й  чого  нам  суджено?
Може,  я  вічно  буду  закоханою  і  з(ас)мученою.
Скільки  він  у  мені  ще  болітиме?  Довго?  Біда.
Мабуть,  я  просто  Єва.  З  його  ребра.


[дівчині,  що  навчила  мене  
тріскати  ментолові  кульки  в  цигарках].
2.1.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603969
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2015


І знову ця осінь, і знову ця проклята осінь!. .

І  знову  ця  осінь,  і  знову  ця  проклята  осінь!..
Нечутно,  безболісно,  терпко  у  вени  влилося;
кричи  йому,  чуєш,  кричи,  злослов  на  травень  –
він  дивиться  в  очі,  сміється  й  лукавить.

І  знову  цей  смуток,  і  знову  ці  вірші,  і  знову...
Чому  дебілізм  і  приреченість  лягли  у  основу
Поезії,  прози  і  моїх  думок  щоденних?..
Якщо  ти  не  відчиниш,  я  зніму  з  завіс  твої  двері.

Якщо  ти  не  впадеш  навколішки  –  я  тебе  зріжу
і  змушу  любити  той  травень  крізь  біль,  крізь  непевність  і  тишу,
Будитиму  співом  птахів  і  чемно  щемитиму  відчаєм.
Ти  знаєш,  як  я  рятую,  але  ще  не  знаєш,  як  вішаю.

Ешафот  прогинається  –  стільки  смертників,  стільки  мук,
і  усі  –  чуєш?  –  усі  помирають  від  моїх  рук.
Я  не  кат,  не  вибиваю  з-під  ніг  табурет,
не  той,  хто  скине  твій  труп  напівмертвий  в  кювет,
я  той,  хто  стоїть  на  балконі  і  мовчки  на  все  спогляда.
Я  винесла  вирок  тобі.  Я,  чуєш?!  Я!

І  листя  зривається,  мов  гільйотини  точене  лезо.
Вже  вирок  мені  підписали  й  розбили  на  тези,
Призначили  вірші  й  неспокій  –  довічно,  повіриш?  Довічно!..
І  страх  ешафоту  поволі  заповнив  відчай.

Всередині  відчай  згорнувся  у  теплий  клубок;
Травень  і  червень  ще  пережили,  ну  ok,
Але  як  же  липень?  Господи,  як  же  липень?
Хто  його,  вбіса,  здужає  врешті  дожити?!

І  знову  ця  осінь,  і  вкотре  нові  пророки
шепочуть:  «Довічно,  довічно  носитимеш  попіл
у  серці,  у  венах,  в  димних  кільцях  від  "Прими"»
Жовтню...  Благаю,  втопи  мене.

Я  поспитаю,  чому  він  мене  покинув.

Я  розпитаю  нарешті,  чому  він  пішов,
І  чому  на  травневих  світлинах  і  досі  шок.
Чому  він  почав  курити  і  закинув  ідею  з  турне,
чому  він  не  слухає  Жадана  і  забуває  мене.

Чому  йому  не  болить,  коли  хтось  називає  моє  ім'я,
чому  він  до  трему  зухвало  зневажив  мої  права,
хто  йому  вклав  до  рук  цигарки  і  заплющив  очі  на  деградацію,
хто  з  ним  засинає,  хто  спить,  а  хто  прокидається.

Але  потім  жовтень  погідно  візьме  під  крило:
–  Ти  надто  зациклюєшся  на  тому,  що  вже  було;
Ти  хочеш  вернути  усе?
–  Ні,  запевняю,  ні.
–  Тоді  краще  залиш  ключі  від  своїх  зап’ясть  мені.

Хто  тебе  ще  послухає  так,  як  морок  і  я?
Хто  допоможе  перебігати  дороги,  забувши  про  страх,
хто  золотитиме  думи,  хто  вважатиме  за  свою  власність,
хто  зупинятиме  посеред  вулиць  і  дихатиме  одночасно,
Хто,  як  не  я,  чуєш,  хто,  як  не  я?
Мала,  ти  доросла,  але  все  ще  моя.

–  Мій  брунатний  придурку,  за  що  я  тебе  люблю?  
За  те,  що  ти  увійшов  у  життя  мені  на  біду?
За  те,  що  руйнуєш  свідомість  і  підгризаєш  «я»,
за  те,  що  так  солодко  кажеш,  що  я  твоя?

–  Але  ж  ти  дурне,  доросле,  а  все  ж,  дурне.
Я  ж  не  якийсь-там  травневий  мудак,  що  покине  тебе.

–  Ти  не  сприймаєш  травень  за  мою  зраду?
–  Ти  ж  знову  в  моїх  обіймах,  мала,  і  я  цьому  радий.
Весна  –  то  прекрасно,  літо  –  ну,  може  бути.
Але  ж  тільки  зі  мною,  з  жовтнем,  ти  зв’язуєш  своє  майбутнє.
Хочеш,  я  листя  ще  дужче  покроплю  в  червоний,
Простелю  килимами  під  ноги  понурий  обрій?..
Заспокойся,  вдихни  і  поволі  оклигуй.
Я  поруч,  мала.

Видих.
Вдих.
Видих.

25.7.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603597
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2015


їй категорично не можна вмирати, Господи

їй  категорично  не  можна  вмирати,  Господи
я  чув  як  вночі  вона  пише  вірші  на  стінах
я  чув  як  вона  дихає  в  такт  мелодії  дощу
їй  не  можна  вмирати
їй  не  можна  вмирати,  Господи.

в  мене  нема  гарячих  слів
але  в  мене  є  гаряче  серце
і  от  я  вкладаю  його  до  твоїх  долонь
я  стаю  навколішки  
і  прошу  трохи  більше  ранків  у  тире  між  двома  її  датами
трохи  більше  ударів  для  її  серця
трохи  більше  митей,  коли  серце  пропускає  удари.

їй  не  можна  вмирати,  Господи
поглянь  як  мало  вона  усміхалася

послухай,  Господи
хай  навіть  мої  слова  для  тебе  нічого  не  значать
хай  навіть  мої  слова  нічого  не  змінять
подивись  на  неї  
злякану  
загнану
майже  зламану

я  не  прошу  Тебе  жаліти  її,  ні
просто  подивись
і  наважся  її  вбити

30.8.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603594
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.09.2015


остання молекула кисню в твоїх легенях

остання  молекула  кисню  в  твоїх  легенях  
символізуватиме  смерть  всього  людства

скостенілі  рубці  гір  витягнуться  
в  суцільну  риску  кардіограми

пружні  жили  рік  витікатимуть  із  твоєї  свідомості
мареннями
снами
згаданими  жахами

ламане  тіло  землі
тягарем  провини  опускатиметься  на  твої  зімкнуті  очі
і  важчатиме
важчатиме
важчатиме
аж  поки  не  провалиться  до  свідомості
і  не  виповнить  її  собою

порожнеча  виповнюватиме  порожнечу

я  покладу  тобі  в  долоні  зорі
і  спостерігатиму  як  шкіра  займається
і  як  міниться  твоє  волосся  у  світлі  полум'я

мені  казали  повторювати,  що  надія  є
і  що  все  неодмінно  буде  добре,  бо  так  і  має  бути
бо  я  на  це  заслуговую
бачиш
суцільну  риску  кардіограми
ти  теж  її  бачиш?

не  можна  спинити  рух  небесних  світил
Хімічний  склад  соку  в  стеблах  сосен
траєкторію  міграції  птахів  наших  мрій,  що  відлітають  у  забуття
але  серце
воно  спроможне  спинитися
саме  так,  як  це  серце
саме  так,  як  твоє  серце

твоє  серце  спиниться  в  унісон  із  желатиновим  серцем  Галактики

остання  молекула  кисню  в  твоїх  легенях
символізуватиме  обміління  річок  і  осушення  боліт
несталість  гравітації  й  суттєве  зростання  числа  кримінальних  елементів  
на  душу  населення
деградацію  святості  і  торжество  аморальності

символізуватиме  розбрат
руйнацію
руїну
радіоактивність,  несумісну  з  існуванням

остання  молекула  кисню  в  твоїх  легенях
завершить  цикл  існування  людства
і  пружні  жили  рік,  що  витікають  з  твоєї  свідомості
вимиють  усі  сенси  буття  –  відомі  й  невідомі,  –

бо  насправді
нічого
не  має  сенсу
без
тебе

30.8.2015р,
Львів,  184а.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603379
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.09.2015


Забуті дотики

Забуті  дотики  дротами  мідними
Ділили  вічності  за  амплітудами,
І  наші  ніжності  вразливо  рідними
Робили  покидьків  із  їх  застудами.

Слова  у  грішності  ставали  звірами  –
Надмір  еротики,  та  мало  грації.
Забуті  дотики  дротами  мідними
Робили  вічності  дефібриляцію.

Забуті  дотики  лишали  опіки
У  наших  пам'ятях,  на  наших  спинах.
Якщо  ми  зрадили  легким  наркотикам,
Хтось  стане  попелом  й  зайде  із  тилу.

І  все  мінялося,  і  все  стиралося,
Минуле  –  хрест,  майбутнє  –  докори,
А  час  побавився,  і  так  вже  склалося  –
Забули  все,  крім  застуд  і  покидьків.

31.8.2015р,
Львів,  трамвай  №2.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603377
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.09.2015


Вона поверталася з мандрів, як придорожнє небо

Вона  поверталася  з  мандрів,  як  придорожнє  небо  –
Сіра,  сумна  і  здебільшого  трохи  щаслива:
«Вдома  чекатиме  стільки  траблів,  а  повертатися  треба,
Як  би  не  було  тут  добре,  а  там  –  паршиво.

Я  повертаюся  з  мандрів,  немов  з  війни,
Конаю  від  ломки  за  бойовими  діями.
І  все,  що  тримає  у  тілі,  –  надія  вернутись  туди,
Надія  померти  там,  почуваючись  вільною».

Вона  часто  дихала,  мовби  востаннє,
І  в  такі  миті  вірилось  –  от-от  її  серце  зупиниться.
Ховала  зорі  в  кишені  і  поверталася  з  мандрів,
Лініями  життя  ввібравши  сльози  на  вилицях.

Її  очі,  такі  по-серпневому  стомлені,
Згасали  теплом  і  загоралися  попелом.
Вона  знала  ціну  повітрю,  вогням  і  зброї;
Збирала  до  вен  й  замикала  їх  на  три  оберти.

І  коли  зсередини  щемило  геть  безпощадно,
А  кров  розріджувалася,  мовби  гірське  повітря,
Вона  відмикала  свої  вогні,  й  ставало  не  так  і  важко,
І  папір  її  шкіри  починав  потрохи  горіти.

Коли  серце  спинялося  від  недостачі  кисню,
Галюцинації  і  страшні  марення  пеленали  очі,
Вона  відмикала  повітря  –  терпке  і  чисте,  –
І  вдихала  в  легені  all  nice,  а  видихала  –  all  shit.

І  коли  шрами  запалювались  і  гноїлися,
Виймала  останки  зброї  і  вперто  клеїла,
Заряджала  згадками-кулями,  і  рани  гоїлися.

Із  мандрів  верталася,  наче  бунтар  у  келію.

29.8.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603368
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2015


Вимикаєте світло йому

Вимикаєте  світло  йому,  ну  що  ж,  вимикайте,
Паліть  книги,  написані  шрифтом  Брайля,
Тчіть  пелену  на  очі  й  відлякуйте  полум'ям;
Він  атакує  тоді,  коли  жоден  не  буде  готовим.

Він  зціпить  зуби  й  напне  жили  на  шиї,
Промовчить,  якщо  все  буде  геть  паршиво,
Випускатиме  пару  крізь  пори  –  гарячу  і  білу,  –
Сконцентрує  всю  злість  на  помсту  вам,  дебілам.

Ви  ловитимете  його  на  приманку  і  на  живця,
Доки  він  не  отруїть  останнього  пса-ловця,
Доки  ваші  капкани  не  перекує  на  зброю,
А  машинним  мастилом  заливатиме  сліди  від  побоїв.

Іронія  в  тому,  що  ніхто  не  знає,  чого  він  такий  жорстокий,
За  що  він  мститься  невинним  і  чому  має  лиш  одне  око,
Хто  спонсорує  його  варфоломіївські  ночі
І  якого  біса  він  взагалі  в  цього  міста  хоче.

Він  сидить  на  землі,  в  попелищі,  і  гострить  ножики.
Його  щелепи  зімкнені,  руки  надулись  жилами:
"Я  ненавиджу  вас,  якими  б  не  були  хорошими.
Я  ненавиджу  вас,  якими  б  не  були  сильними".

28.8.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603366
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2015


За один його дотик я ладна продати дияволу душу

За  один  його  дотик  я  ладна  продати  дияволу  душу.
Але  тільки  сам  Бог  знає,  наскільки  потужне  те  «мушу»;
Поки  тебе  нема  –  продаю,  і  у  снах  продаватиму.
Тільки-но  з’явишся  –  і  я  тікатиму,  знову  тікатиму.

Мене  переслідуватимуть  найманці  і  конвоїри,
Інквізитори,  бо  вважатимуть,  що  я  іншої  віри
Ні!  я  віри  тої  ж  
з  хрестами
дзвонами
крилами
Просто  так  сталось,  що  я  більше  в  тебе  повірила.

Вони  знайдуть  мене  лиш  тому,  що  добре  шукають:
Вже  багаття  готують,  хмиз  в  оберемки  збирають;
Щось  підказує  –  бачу  тебе  сьогодні  востаннє.
Можна,  очі  самі  тобі  скажуть  про  мої  бажання?..

Я  не  ікона  –  торкайся  мене,  торкайся!
Я  не  повія  –  візьми  все  собі  й  забирайся!
Цілуй  у  зіниці  
ключиці  
лопатки
Я  йду  на  страту.  Все  буде  в  порядку.

24.08.2014р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602545
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2015


Відрікайся від мене, відрікайся, як від Ісуса

Відрікайся  від  мене,  відрікайся,  як  від  Ісуса.
Виривай  гортані  тим,  хто  до  чогось  змусить,
Зраджуй  хоч  щосекунди,  але  прощай  час  від  часу  –
Я  майже  невинна,  я  майже  невчасна.

Лікуйся  від  мене,  лікуйся,  немов  від  раку.
Зливай  віск,  звертайся  до  гомеопатів,
Але  ми  знаємо  глибину  слова  "приреченість"  –
Його  не  уникнути  зривами,  клятвами  й  втечами.

Ховайся  від  мене,  ховайся,  як  від  напалму.
Роби  навіть  більше,  ніж  можеш,  хай  навіть  марно,
Заривайся  в  окопи,  траншеї,  бункери,
Постарайся  хоча  б  ненадовго  забути  все.

Лети  від  мене,  лети,  бережи  пір'я  й  пальне.
Я  твій  вогонь,  метелику,  уникай  мене.
Усе  має  кінець,  крім  любові  і  міри  прощенню.
Забувай  мене,  забувай.  До  смерті  і  довше.

27.8.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602544
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2015


Проганяю тебе з своїх снів

Проганяю  тебе  з  своїх  снів.  Проганяю  –  іди.
Неси  із  собою  пам'ять,  хвилі,  хрести;
Не  захопись  –  вони  грузнуть  в  плечі  до  крові,
Вбивають  щоночі,  в  думках  розгортають  повінь.

Покинь  десь  це  все,  скинь  у  яму/рівчак,
Краще  не  передавай  в  добрі  руки  –  хоча,
Мені  вже  байдуже  якось.
До  мене  був  теж  хтось  добрий.

Повінь  наповнить  пам'яттю  сивий  обрій,
Знайде  твій  човен  і  лагідно  перекине.

Я  не  поставлю  хреста  на  твоїй  могилі.
Ніхто  не  поставить  –  ти  знищуєш  всіх  навколо;
Ніхто  твої  вогкі  гріхи  з  душі  не  відмолить,
Просто  не  буде  кому.  

Тікай  з  моїх  снів.

Вода  прийшла  геть  з  Тартару,  мій  вогник  стлів;
Забери  свої  хвилі,  вони  залізли  в  легені  –
Мій  гніт  відволог,  його  б  посушити  треба.

Проганяю  тебе  з  своїх  снів  –  поспішай,  іди,
Допоки  не  спалахнули  останні  мости.
Хапай  найболючіше,  те,  що  колись  уб'є.
Лишень  випадково  не  захопи  мене.

21.5.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2015


Гіпнози

–  Як  тебе  звати,  скажи  мені,  як  тебе  звати?
–  Зви  мене  Музою,  зви  мене  Вірою,  зви  мене  Манною.
Я  перетворюсь  на  божевілля,  прокляття;
Не  чинитимеш  опору,  можеш  лише  конати.
Зви  мене  Музою,  що  довгі  ночі  липневі
Як  дешевий  сатин  роздере  і  поділить  навпіл.
Зви  мене  Вірою,  що  оселилася  в  плеврі
І  ніколи,  нізащо  не  згодна  її  покидати.
Зви  мене  Манною,  зви  мене  Манною,  чуєш?!
Даром  з  небес,  кісткою  для  собаки.
Зви  мене  так,  щоби  з  тріском  падали  мури,
Так,  як  підсудного  кат  викликає  до  страти.

–  Що  тобі  треба,  скажи  мені,  що  тобі  треба?
–  Треба  вогню,  треба  морфію,  треба  віршів.
Я  розстріляю  усе  ґрунтовне  і  певне.
Я  знищу  тебе  –  подумаєш,  будуть  інші.
Мені  треба  вогню,  щоби  влити  тобі  у  вени  –
Палахкого,  терпкого,  міцного,  смертельно  отруйного.
Мені  морфію  треба,  щоб  сни  нестерпно  шалені
Щоночі  свідомість  дірявили  жахом,  як  кулями.
Мені  треба  віршів,  мені  треба  віршів,  ти  чуєш?!
У  тиші,  у  криках,  у  відчаї  олов’яному.
Мені  треба  знати,  що  ти  у  строфах  шахруєш,
Щоби  раз  на  узбіччі  покинути  –  кволого  й  п’яного.

–  Звідки  ти  знаєш  мене,  скажи  мені,  звідки  ти  знаєш?
–  Знаю  від  Бога,  знаю  від  чорта,  знаю  від  ворона.
Я  оберну  те,  в  що  ти  віриш,  на  те,  що  ненавидиш.
Ти  й  не  помітиш,  як  сам  собі  станеш  ворогом.
Знаю  від  Бога  –  колись  Він  тебе  відрікся
І  кинув  мені  –  на,  не  ридай,  пограйся.
Знаю  від  чорта  –  ми  нищили  обеліски
У  твоїй  голові,  коли  він  і  туди  прокрався.
Знаю  від  ворона,  знаю  від  ворона,  чуєш?!
Він  носив  твою  смерть  на  крилі  і  торкався  тричі.
Він  казав,  ти  ревнуєш,  ти  безпідставно  ревнуєш,
І  огорнув  твою  смерть  гнівом,  страхом  і  відчаєм.

Я  уб'ю  тебе;  ти  готовий,  скажи,  ти  готовий  вмирати?..
Замикати  на  мені  реальність,  вічність,  полуди?..
Сеанс  закінчився.  Лялько,  вкладайся  спати.
Я  клацну  пальцями,  і  ти  усе  забудеш.

16.7.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602329
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.08.2015


Мила Єво, скажи мені те, що сказати не встигла

–  Мила  Єво,  скажи  мені  те,  що  сказати  не  встигла  –
твої  несказані  репліки  обернулися  в  зливу,
відчуваю,  як  між  ребрами  сік  набирає  трава,
наче  з  мерця  проростає.
Єво,  скажи  ті  слова.

Просто  доснися  мені,  мій  обірваний  майже  не  сон,
у  оповідях  химерних  постав  останню  із  ком.
Мила  Єво,  віддай  мені  кисень,  що  взяла  у  борг  і
мої  запасні  ключі,  плани,  колеса,  аорти...

Не  кидай  в  моє  серце  монет,  немов  у  фонтани
міст,  які  сяють  на  картах  і  манять,
мовби  шепочуть  на  вушко:  "Вернися,  тут  було  гарно".
Єво,  ти  ліпше  до  біса  спали  усі  карти.

На  подвір'ї  будинку,  що  п’яно  вгорнувся  у  плющ,
викопай  й  викинь  останній  трояндовий  кущ,
поскладай  п’ятигранно  ребра  дерев,  що  могли  б  рости,
облий  їх  соляркою,  підпали  і  пали  листи,
фотографії,  марки,  краватки,  малюнки,  сповіді  –
не  залиш  ані  грама  на  трапезу  споминам.

І  тоді,  мила  Єво,  коли  сам  опинюся  на  грані,
а  твої  ліки-згадки  виріжуть  з  евакуаційних  планів,
коли  ти  дивитимешся  на  мене  і  уже  нічого  не  зможеш  згадати,
наче  один  брат-близнюк,  що  дізнався  про  іншого  брата,
відчуватимеш  спокій  і  дежавю  –  лиш  миттєво,
і  хочеш  чи  ні  –  не  станеш  вже  моїм  демоном.

Уже  не  схилятимешся  понад  вухом  –  смішна  і  невчасна,
уже  не  ділитимеш  з  прикрістю  мої  нещастя,
плестимеш  браслети  з  трави  комусь  відчайдушно  іншому;
між  ребрами  всохне  трава  й  загниватиме  віршами.

А  я  житиму  так,  як  живуть  собі  мирно  мільярди:
свою  жінку  візьму  в  бою  і  програю  в  карти,
палитиму  через  мундштук  і  носитиму  фраки,
перетинатиму  подвійну  суцільну  й  верещатиму  матом.

Але  знаєш,  Єво,  послухай,  ти  ж  мусиш  знати  –
мені  буде  паскудно  без  тебе  у  цих  кімнатах,
але  з  тобою  ще  гірше,  прости  за  правду.
Я  готовий  зміняти  тебе  і  життя  нетверезого  барда
на  тишу,  на  шелест  вогнів  присмеркового  міста.

Та  перш,  ніж  остання  прогнила  дошка  між  нами  трісне,
Скажи  мені,  Єво,  те,  що  не  встигла  сказати  тоді,
Як  колола  зіницями  насмерть  м’які  грудини  морів.
/
Але  Єви  вже  з  рік  нема,  її  речі  не  зібрані,
її  смс-ки  не  стерті,  джинси  не  зіпрані,
на  килимі  де-не-де  зміїться  її  волосся
і  якщо  добре  слухати  –  чутно  слід  її  ступень  босих.

І  навіть  якщо  він  збереться  на  силі  й  таки  доживе  до  весни,
переконає  себе  алкоголем,  що  все  це  –  лише  наснилося,
у  стінках  судин  його  Єва  солодко  спить  
і  уже  не  прокинеться.

22.8.2015р,
Пнівне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602019
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2015


Вона два роки жила на вокзалі з чорною кицею

Вона  два  роки  жила  на  вокзалі  з  чорною  кицею,
вбирала  вітри  зі  шпарин  вологою  поясницею,
час  від  часу  ходила  вагітна  і  кочувала  по  області,
віддавалась  за  їжу,  за  гроші  і  за  першої,  як  сніги,  готовності.

На  вершині  своєї  фальшиво-паршивої  популярності
стріляла  цигарки  на  грані  вишуканості  і  вульгарності,
накрохмаленими  ранками  осені  ковтала  тумани  літрами,
на  вологих  від  поту  станціях  обходилась  не  тільки  фліртом,  а

виходила  в  ніч,  ніби  в  море,  від  хитавиці  блювала  за  борт.
"Кранти,  –  казала,  –  синок,  то  коли  не  вистачає  не  те,  що  на  хліб,  –  на  аборт.
Мої  помилки  десь  по  області  пускають  непевне  коріння,
приречені  мною  на  вбоге  людське  животіння,

а  так  не  мало  би  бути,  принаймні,  мені  завжди  так  здавалося
(особливо  тоді,  коли  я  розпускалася;  як  бутон,  але  розпускалася).
І  що  мені  діяти  зі  всім  вантажем  минулого?"
"Адо,  –  прошу  її,  –  вимий  серце  своє  від  бруду,  пилу  і  мулу.

Я  ж  вірю  у  тебе,  Адо,  в  твою  паперову  шкіру,
у  дьоготь  волосся,  у  кров  на  губах...  Адо,  я  вірю!
Не  занапащуй  вени  свої  мазутом  рівненських  колій,
знайди  загублений  німб,  відполіруй  своїм  болем..."

За  два  роки  вона  сотні  разів  слухала  цю  недочуту  тираду,
уривала  мене  на  півслові  і  лаялась,  як  командир  відряду;
починала  кричати,  істерити,  з  кулаками  кидатись...
Вона  знала,  що  я  люблю  її.
Не  давала  собі  зізнатись.

19.8.2015р,
Здолбунів-Львів-Ковель.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601972
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2015


Де. ренегати

Обивателі  помайстували  собі  обителі,
Простягли  скрізь  довкола  свої  дендрити  і
Вкоріни́лися  ними  у  небо,  вросли  у  ґрунт:
–  Чуєш,  малий,  ти  ренегатом  не  будь.

Ти  слухав  і  мовчки  кивав,  давав  прорости
Словам  у  душі  і  звести  тихо  хрести  –
чужі,  але  їх  також  потрібно  нести;
Вони  вже  в  тобі,  не  будь  ренегатом-відступником.

Не  будь,  не  руйнуй  того,  чого  й  так  нема  –
Не  руйнуй  майбутнього;
Вони  жалюгідно  всміхались,  і  зуби  кутні  їх
Стирчали,  мов  жорна,  що  букви  мололи  звуками:
–  Не  будь  ренегатом,  не  будь  ренегатом  відступником!
/
І  коли  до  долоні  торкнеться  чужа  рука,
Ти  пручатимешся,  ти  скидатимеш  цього  хреста,
Бо  всередині  вже  цілий  цвинтар,  хрести  пробивають  дах.
Чужі  параної  –  щогли  в  твоїх  човнах.

Але  ця  рука  –  ця  чужа  рука,  –  пропонує  свої  вітрила  замість  твого  хреста.

"Не  будь  ренегатом-відступником"

Доста.  До-ста.

Вони  завжди  скидали  хрести  на  твої  цупкі  плечі  –  неси!  –
І  завжди  були  поруч,  аби
На  Страшному  суді  їх  забрати  і  в  Рай  перейти.

Вони  завжди  поруч,  сичать:
–  Не  будь,  не  будь,  твою  ж  мать,
не  будь  ренегатом-відступником.
Чемно,  нечутно  іди,  з  болем  чужим,  німий,
Веди  нас  на  своє  –  із  наших  же  щогол,  –  судно.

Ти  звик  повсякчас  гребти
За  них  і  за  себе,  нести
їх  важкі  хрести,
І  не  стух,  і  не  стих;  ти  не  з  тих.

–  залиш  собі  ті  вітрила,  навіщо  мені  вони?
У  моїм  болоті  лиш  трясовина,  а  вітри
Поснули.
–  покинь  це  болото,  ну  ж!  За  ним  -  цілий  обрій  мрій.
–  за  ним  лиш  безодня,  друже.  І  вітер  туди  не  віє  -
Там  сутінь.

І  тихо,  нечутно  так,  рука  опускається  та,
Вітрило  спадається,  вітер  безслідно  зника  –
Моряка  шукає.
Вони  обступають  довкіл  і  мантри  виводять  свої;
Настирно,  але  водночас  поступливо:
–  Не  слухай  її,  ой,  не  слухай  її,
Не  будь  ренегатом,  не  будь  ренегатом-відступником.

Безодню  вже  чуєш  хребтом  і  вологими  ступнями:
Ти  вже  сам  собі  став  відступником,
Ти  вже  сам  собі  став  відступником.
Ти  вже  сам  собі  став  дегенератом-відступником.

12.6.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601887
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2015


Вона засинала сама

Вона  засинала  сама,  і  щоразу  –  не  віриш?  –  прекрасно.
Перед  сном,  мов  молитву,  сім  раз  шепотіла:  «Трясця,
це  ліжко  холодне,  у  ньому  клопи  і  самотність
потіснили  мене,  окуповують  весь  вільний  простір.

Трясця,  ця  по́душка  –  мов  гільйотина  –  хоча,  
Радше,  як  камінь,  заточений  під  ножа.
Трясця,  ця  ковдра  –  куца,  тоненька,  не  гріє,  –
цятка  на  мапі  –  мис  Доброї  –  краще,  Незлої,  –  Надії.

Трясця,  Надія  знов  недоважила  яблук  –  хай  вб’ється!
Це  вже  укотре?  Вона  що,  сяка-така  лярва,  сміється?
Трясця,  цей  сміх  –  як  в  недо́  -  або  геть  нелікованого  невротика;
треба  пропити  курс  седативів  чи  антибіотиків.

Трясця,  антибіотики,  мов  навіжені,  виросли  в  цінах.
Ці  переростки-мутанти  –  ну,  ціни,  –  як  на  протеїнах.
Діти  сусідські  і  то  повільніше  –  не  на  таблетках/гормонах.
Трясця,  це  все  через  те,  що  ростуть  на  любові».

Судомно  змикає  повіки,  зосереджується  на  цінах
На  яблука,  органи,  антибіотики,  вітаміни,
Тремтить  під  обіймами  ковдри  –  мріє  змінити  з  часом.
А  так,  то  вона  кожну  ніч  засинає  сама  і  –  як  бачиш,  –  прекрасно.
/
Він  засинає  сам  і  –  будь  впевнена,  –  завше  чудово.
На  колінах  його  калачиком  згорнена  втома,
Долоні  розрізані  навпіл  всілякими  знаками  долі,
Хіромантично  заплетені  лінії,  що  зібрались  на  лобі.

Він  тихо  відставить  чай  –  мов  табуретку,  –
Машинально  ввімкне  телефон  поїсти  –  в  розетку,  –
Розкладе  по  полицях  одяг
записочки
бруд,
Суїцидальні  думки  заховає  в  найдальший  кут.

Ляже  у  ліжко  –  арктичну  обитель  постелі  ,–
Довгими  митями  гіпнотизуватиме  стелю,
Свердлитиме  темряву,  аж  заіржавіють  іскри,
Допоки  Аврора  в  щоку  поцілує  місто.

Думки  заснують  свою  незалежну  фортецю
за  ті  дві  години  сну  й  вимагатимуть,  прецінь,
собі  магдебурзького  права,  клейнод,  привілеїв  –
над  ранок  він  нікотином  гаситиме  їх  алелі.

Думки  не  проявляться  у  фенотипі  –  залізуть  углиб,
по  мажоритарці  про́йдуть  у  мозок  і  –  глип,  –
засядуть  там  групою  доброякісною  з  підозрою  на  онкологію,
а  йому  прокидайся  з  цим  заалкоголеним
нестерпно  жагучим  бажанням  поставити  крапку.

Щовечора  гладить  кота  і  прасує  краватку.
У  тон  непотрібності  –  механізована  мова.
А  так,  то  він  засинає  сам,  і  –  кажу  ж,  –  чудово.
//
Вони  засинатимуть  в  самоті  –  на  обох  кінцях  світу.
Їхні  вікна  завісять  пітьмою,  сумом  і  вітром;
зорі  сяятимуть  неодмінно,  та  їх  світла  не  бачитимуть.

Вони  не  триматимуть  зла.  Хто  завісив  –  пробачено.

Їхні  двері  завжди  під  замком  –  а  серця  тим  більше,  –
Від  гостей  береже  темношкірий  пес;
його  тішить
коли  кинеш  йому  черго́ву  кістку  стосунків:
розгризе,  перекусить,  оближеться  –  витягни  з  сумки
наступну,  бо  я  вже  з  цією  розправився,  бачиш.
Ви  годуєте  пса  сумлінно;  сказати  б  –  найкраще.

Кілометри  артерій  і  трас  зав’язались  у  вузлик.

Засинаєте  на  краю  світів,  і  їх  бджільний  вулик
перекрикує  все,  навіть  те,  що  ви  зовсім  поряд;
на  вікнах  пітьма,  а  варто  б  повірити  зорям.
Оператори  роз’єднають  не  через  відстань,
а  з  близькості;
пес  гарчить,  він  не  впустить  за  двері  –  стереже  гордовитість  і
якийсь  егоїзм,  чи  що.
Ну  ж,  
засинайте,  
тихо.
Підкладіть  попід  подушки  зілля,  холод  чи  лихо  –
Сни  будуть  чудові,  ще  кращі  за  звиклу  реальність.
Головне  –  годуйте  собаку,  самотності  в  радість.

19.5.2014р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601886
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2015


Від боліт Мічигану до прірви смарагдових прерій

Від  боліт  Мічигану  до  прірви  смарагдових  прерій,
крізь  південні  широти  і  східні  довготи  землі
я  несу  на  вустах  твій  сонний,  важкий  епітелій,
як  ризи  Христові  несуть  колонади  святих.

І  тихо,  безгучно  нам  в  ноги  тече  залізниця,
повітря  вагою  молекул  в  легені  залазить  свинцем;
вже  сонце  на  овиді  мріє,  а  нам  все  не  спиться
від  втоми,  від  віршів,  від  тихих  розмов  із  Творцем.

І  горнеться  потяг  до  пліч,  мовби  птах  приручений,
інертно  й  манірно  муркоче  із  серцем  в  такт.
Та  що  би  не  сталось:  між  ріками,  горами  й  кручами
ми  знайдемо  місце  своє  -  цятку  із  мап.

[дорогій  мандрівній  супутниці]
12.8.15р,
потяг  №100.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599542
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2015


рокери

бо  насправді  кожен  рокер  мріє  бути  рокером

відпускати  волосся,  як  птахів  з  кліток
тавруватись  татуюваннями,  аби  в  моргу  легше  було  розпізнати
тепер-бо  багато  вмирають  від  передозу

я  рокер  і  я  безсмертний  –  казав,
що  ти  знаєш  про  смак  життя,  якщо  ніколи  не  жив
якщо  не  знаєш  як  це  –  стояти  над  стотисячним  натовпом,  як  Христос
здіймати  руки  до  неба
і  чути  як  вони  моляться  на  тебе  забиваючи  тобі  місце  в  Раю
попри  всі  дрібні  грішки  і  дві-три  судимості
і  вібрувати  музикою,  як  від  Паркінсона
не  те,  що  ці  шмаркачі-піаністи,  трясця  їх  матері
тільки  й  триматись  за  спідниці  і  цмулити  вино
замість  віскі

я  піаніст  і  я  безсмертний  –  казав,
що  ти  знаєш  про  смак  життя,  якщо  ніколи  не  дихав
якщо  не  знаєш,  як  це  –  зривати  оплески  залів
наповнених  імператорськими  пінгвінами
безсоромно  цілувати  чужих  жінок  за  кулісами
викидати  тонни  квітів  на  смітник  просто  тому,  що  їх  забагато
пожинати  захоплення  й  в'язати  його  у  соковиті  стоги
стогнати  від  болю  й  помирати  кожного  разу
сідаючи  за  рояль
не  те,  що  ці  неприкаянці-художники,  трясця  їх  матері
тільки  й  тринькати  гроші  на  фарби  й  ляпати  будь-де
називаючи  мазанину  мистецтвом
і  помирати  як  бомж

я  художник  і  я  безсмертний  –  казав,
що  ти  знаєш  про  смак  життя,  якщо  ніколи  не  торкався
якщо  не  знаєш,  як  це  –  заплющувати  очі  й  бачити  минуле
слухати  шум  крові  в  своїх  передпліччях
розмальовувати  слова,  дотики,  мрії
доводити  до  сліз  поєднанням  двох  штрихів
вдихати  густий  запах  масляних  фарб  й  занурювати  руки  в  розчинник  по  лікті
спати  з  молоденькими  моделями
малювати  портрети  в  маршрутках
вдягатись  як  бомж,  поводитись  як  заманеться
чути,  як  позаду  навшпиньках  ступає  вічність
і  цілує  кожен  твій  крок
не  те,  що  ці  пройдисвіти-поети,  трясця  їх  матері
тільки  й  заливатись  випивкою  курити  до  півсмерті
ліпити  докупи  слова  без  змісту  без  сенсу  без  мети
просто  ліпити  собі  як  будиночки  з  піску
а  потім  напинати  мотузки  як  вітрила  рибальських  човнів
і  повисати  на  них
як  вишні

я  поет  і  я  безсмертний  –  казав,
що  ти  знаєш  про  смак  життя,  якщо  ти  ніколи  не  слухав
якщо  не  знаєш,  як  це  –  відчувати  як  всередині  тебе  хрипло  дихає  риба
сахатися  рухів  її  хвоста
проростати  руками  в  землю,  як  в  небо  –  електростанції
стріляти  у  вічність,  що  йде  позад  тебе
тікати  від  неї,  пручатись
бо  все,  що  вартує  у  цьому  світі  –  це  свобода,
бо  риби  люблять  свободу,
вгризаються  в  шкіру  зсередини  твердими  губами
і  просяться  на  волю
крізь  наскрізну  дірку  в  твоїй  голові

я  Бог  і  я  замахався  лишатись  аутсайдером
писати  їм  галімі  і  геніальні  тексти
напинати  їх  серця  як  простирадла  хмар
збурювати  їх  кров  як  застояні  води  калюжі
освічувати  їм  шлях  –  ніби  нашіптувати  глухому
«двічі  направо,  а  тоді  ліворуч»
а  тоді  лаятись,  що  цей  бовдур  пішов  прямо  і  гепнувся  просто  в  пекло
я  замахався  вкладати  зміст  в  пісні,  якими  вони  заробляють  на  «щоб  не  здохнути»
бо  вони  сплощують  його  спріснюють  стишують
і  виходить,  що  то  вже  не  я  їх  веду,  а  мене
часом  я  думаю  –  хто  створив  мене,  і  чому  він  не  створив  мене  рокером?
я  би  ковтнув  динаміт  і  поглушив  би  всю  рибу  в  легенях
я  б  стер  усі  кольори,  аби  квіти  втратили  сенс
я  б  розладнав  останній  бісів  рояль
аби  лиш  стояти,  як  Христос
і  слухати,  як  вони  моляться  твоїми  піснями
і  пересохлими  губами  шепочуть  твоє  ім'я
і  зірваними  гортанями  ковтають  твої  жести  –  казав,
йшов  на  найближчу  хмару  й  напивався,
курив  до  психозу,  ковтав  дим  легенями,
плакав,  чухав  наколку  під  лопаткою
і  як  перебиту  лапу  перев’язував  сірі  дреди

бо  насправді  кожен  рокер  мріє  бути  рокером

9.8.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598908
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.08.2015


А що, як ми лише крихітні зморшки на долоні вічності

А  що,  як  ми  лише  крихітні  зморшки  на  долоні  вічності,
часом  глибокі,  але  дрібні,  непомітні,  нечутні  –  в  більшості,
гоїмось,  швидко  затягуємось,  як  кровоточива  рана;
на  долонях  у  вічності  не  лишає  відбитки  карма.

А  що,  як  ми  лише  миттєві  вогні  на  дні  очей  часу,
спалахуємо,  мов  прокажені  –  стрімко  й  невчасно,
переливаємось,  перетікаємо,  блищимо,  як  ночі  агат,
не  залишаємо  навіть  позначок  в  системі  координат.

А  що,  як  ми  лише  волосини  з  копни  історії,
посічені,  зламані,  збляклі,  понурі,  стомлені,
випадаємо  із  сюжету  героями  зіграних  ролей,
залишаючись  навіть  не  наодинці  зі  своїм  болем.

Господь  кліпає  раз  на  століття,  і  починаються  війни,
міняються  устрої,  влада,  клімат  і  покоління;
залишати  сліди  –  на  піску,  на  траві,  на  камінні
єдиний  із  шансів  спинити  процеси  тління.

10.8.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598907
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.08.2015


Хлопець, що жив (е) напроти

Можливо,  колись  хлопець,  що  живе  напроти,
Навчиться  зцілюватись  квітами,  а  не  наркотиками,
І  самокрутка  чергова  зів’ється  стеблиною  маку;
Але  поки  дим  виїдає  нутрощі  аміаком.

Але  поки  пальці  пахнуть  дешевими  цигарками,
І  рубці  заживають  під  випивку  і  серіали.
Можливо,  колись  він  навчиться  гоїти  їх  квітами,
Можливо,  він  навіть  із  терном  у  серці  житиме.

Можливо,  колись  він  закричить  і  прокинеться,
Окине  оком  свій  шлях  і  –  на(е)певно  –  спиниться,
Заливатиме  очі  трояндовими  пелюстками,  а́  не
Напівалкогольними  шотами  й  пакетами  марихуани.

Напівалкогольна  усмішка  навіки  зійде  з  лиця  –
Посприяє  загоєнню  останньої  рани-рубця,
І  очі  його  зацвітуть,  як  волошки  –  легко,
Ніби  закресливши  все  попереднє  пекло.

Ніби  гілка  пахких  хризантем  чи  душного  бузку,
Загориться  усмішка,  що  розстріляє  впритул
Безбожжя  всього,  що  він  ніс,  чим  він  дихав,  що  пив:
Ілюзії,  марення,  вади,  останки  див.

Ілюзії  геть  відцвітуть,  мов  червневі  липи,
І  він  зрозуміє  усе,  що  лиш  міг  зрозуміти.
Можливо,  колись  хлопчина,  що  жив  напроти,
Навчився  би  зцілюватись  квітами,  а  не  наркотиками.

29.6.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2015


Абонент

Цей  абонент  поза  зоною  твого  досягнення,
І  якими  б  люди  не  були  настирними  й  спраглими,
Абонент  ігнорує  дзвінки,  абонент  не  хоче  нікого  чути,
І  ти  лабіринтами  Міноса  блудиш,  щоб  зрозуміти,  чому  так.

Абонент  вперто  не  реагує  на  смс-ки,
І  люди  збирають  на  панахиду  –  не  вірять,  що  він  воскресне;
Абонент  з  дня  на  день  не  з’являється  у  мережах,
І  люди  шукають  отця,  що  відспівав  би  в  доступних  цінових  межах

Абонент  опинився  поза  зоною  життя/галактики/ери,
В  абонента  наглухо  вікна  забиті  і  замкнені  двері,
За  абонентом  приходить  прокуратура  й  міліція,
Абонента  звільнили  з  роботи  –  він  не  був  на  ній  більше  місяця.

Абонент  недосяжний,  вочевидь,  абонент  пішов  в  кращий  світ,
І  люди  зібрали  на  панахиду,  а  тобі  все  не  переболить;
І  хто  його  знає,  що  сталося,  чому  він  не  відповідає?
Чи  абоненту  байдуже,  чи  він  так  тебе  вберігає?

Абонент  же  вмирає  від  гіпертонії,  шизофренії  і  раку,
Він  сам  не  знає,  де  він,  з  ким  і  як  йому,
Звідки  взялися  ліки,  хвороби  і  їх  ознаки…
Для  абонента  обидва  варіанти  ймовірні  однаково.

25.3.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598780
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.08.2015


Хлопчина з чолом Піфагора

А  травень  урвався,  як  уривається  вічність.
Завісу  спустили  –  овації  зайві,  повір,  –
За  завісою  хлопець  –  помер  асфіксією  січня,  –
Та  ще  досі  ніхто  не  візьметься  забрати  з  петлі.

Я  казав,  що  овації  зайві,  та,  чуєш,  лунають;
То  так  люд  аплодує  за  виступ  прекрасний  до  трему.
Антракт  за  виставою  –  хлопця  усе  не  знімають,
Все  висить,  мов  доводить  усім  свою  теорему

життя,  що  так  і  не  стала  йому  аксіомою,
А  в  кінці  ледь  не  перетворилася  на  гіпотезу.
Його  біле  чоло  керувалось  завжди  свідомістю,
А,  можливо,  потрібно  було  –  мозочко́м  й  гіпофізом.

Його  руки  пахнули  хлібом  і  мокротинням,
Сифілітиками-бомжами  і  їх  бездомними  кицьками,
Його  плечі  несли  на  собі  лиш  чуже  каміння,
Його  погляд  вбирав  і  вбивав  сотні  й  тисячі  лиць,  а  ми

так  арктично,  так  холоднокровно  спускаєм  завісу:
Жоден  м'яз  не  здригнеться,  все  піде,  немов  по  маслу.
Все  іде  по  спіралі,  все  крутиться  навколо  вісі:
Натовп  стоячи  плескає,  скандує  пафосні  гасла.

А  хлопчина  з  чолом  Піфагора  –  геть  захололий.
Нікому  немає  діла  пощо  і  за́  що  так.
Завісу  спустили  чужим,  незворушним  болем.
Ніхто  не  помітить,  як  він  ворушиться  в  зашморгу.

6.5.2015р,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598480
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.08.2015