Я підставила долонці
Я підставила долонці,
Павутинки і сніжинки,
Летять білі, блиск від сонця,
Покривають всі стежинки.
Я підставила долонці,
Та вони стали водою,
Гнівно гляну на хмарини,
Чи сміються наді мною,
Не втішаюся я нині,
Піду мамі пожаліюсь.
Не розрахував
Гуляв вітер, уже й свище,
Сніг здіймав, все вище й вище,
Я б хотів його догнати,
Із ним разом політати.
Вже й на гірці, на санчатах,
Сам собі, я зробив свято,
Стрімголов летів донизу,
Опинився в горі хмизу,
Лип штанці, подерті в мене,
Почуття, гнобить шалене,
Та зроблю очі невинні,
Хай пробачать цій дитині,
Щоб куточок оминути,
Треба трішки хитрим бути.
Викрутився
Зробив ковзанку, під вечір,
Відчуття,політ лелечий,
Молодець, що зміг зробити,
Лиш не думав де полити,
Блиск води на гірці снігу,
Спав міцненько то ж мав втіху.
Сніжок ранком, притрусив,
Я ж до школи, поспішив,
Підслизнувся, враз трах- барах,
У очах, за мить зблиск і страх.
От біда, от забувака,
Озирнувсь, глянув на тата,
Похитав, він головою,
-Заморока із тобою!
Хитрі очі, як у зайця,
Не везе щодня, от трастя.
-Тут стежинка, що ж наробив,
Ти на сніг, нащо воду лив?
Тебе мабуть замало вчив,
От невдаха, чому такий?
-Мені ж вісім, я ще малий,
Може десять років буде,
Тоді розуму прибуде.
10.12.2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000575
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2023
автор: Ніна Незламна