Оригінал:
Sir Edward Dyer (1543 - 1607)
I Would And I Would Not
I would it were not as it is
Or that I cared not yea or no;
I would I thought it not amiss,
Or that amiss might blameless go;
I would I were, yet would I not,
I might be glad yet could I not.
I could desire to know the mean
Or that the mean desire sought;
I would I could my fancy wean
From such sweet joys as Love hath wrought;
Only my wish is least of all
A badge whereby to know a thrall.
O happy man which dost aspire
To that which simile thou dost crave!
Thrice happy man, if thy desire
May win with hope good hap to have;
But woe to me unhappy man
Whom hope nor hap acquiet can.
The buds of hope are starved with fear
And still his foe presents his face;
My state, if hope the palm should bear
Unto my happ woulde be disgrace.
As diamond in wood were set
Or Irus rags in gold I fret.
For loe my tirèd shoulders bear
Desire's weary beating wings;
And at my feet a clog I wear
Tied one with self disdaining strings.
My wings to mount aloft make haste.
My clog doth sink me down as fast.
This is our state, loe thus we stand
They rise to fall that climb too high;
The boy that fled king Minos's land
May learn the wise more low to fly.
What gained his point against the son
He drowned in seas himself, that won.
Yet Icarus more happy was,
By present death his cares to end
Than I, poor man, on whom alas
Ten thousand deaths their pains do send.
Now grief, now hope, now love, now spite
Long sorrows mixt with short delight.
The fere and fellow of thy smart
Prometheus I am indeed;
Upon whose ever living heart
The greedy gryphs do daily feed;
But he that lifts his heart so high
Must be content to pine and dye.
Finis.
Мій український переклад:
Cер Едвард Даєр (1543 - 1607)
Волів би, та не волію
Волів би я, щоб не було, як є,
Чи щоб до цього я зробивсь байдужий,
Чи щоб не визнав: зле життя моє, -
Чи щоб обурювало зле не дуже.
Волів би я – та не волію, ні.
Радів би – та сумні чуття мої.
Що значить скромність, я волів би знать,
Або яке бажання скромним зветься,
Або волів би я думок не мать
Про щастя, що з Коханням нам дається.
Та не волію і не уявляв,
Щоб хтось мене невільником назвав.
Щасливий, хто бажатиме того,
Що й ти, з ким вас з’єднає поривання!
І тричі щасливіший той, кого
Не зрадить його миле сподівання.
Та не про мене це. Гірка це путь:
Не сподіватися і не здобуть.
Бруньки надії б’є безжально страх,
Мій ворог і не думає ховатись.
На успіх я очікую… Та як
З приниженням він зможе уживатись?
Не деревом оздоблять діамант,
Як творять гарне, уникають вад.
Ще вірю, що політ можливий мій:
На плечах – стомлені бажання крила.
Та маю на ногах тягар важкий:
Це так самозневага пригнітила.
І крила все щe тягнуть догори,
Тягар - донизу. Ось перебіг гри.
Така вже доля наша – лихо з лих,
Впаде, хто прагнув бути якнайвище.
Хай хлопець, що від Міноса утік,
Навчить їх, як літати розумніше.
Відважно він до сонця прямував,
Необережний, – і до моря впав.
Проте Ікара я щасливим зву,
Бо він помер і більш турбот не знає.
Я ж, бідолаха, мук не перерву,
Бо десять тисяч я разів вмираю.
Плач і надія, згадка й забуття…
Коротка втіха, скрута – без кінця.
Товариш в мене інший – Прометей.
Із ним себе певніше порівняю,
Бо вічне його серце кожен день
Орли жадібні залюбки терзають.
Проте, як серце зве до висоти,
Від страху смерті вдасться геть піти.
Переклад 24.03.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009343
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.03.2024
автор: Валентина Ржевская