Я розповім про наслідки сумні
Хвороби лютої – страшного СНІДу,
Про те, як від щасливої сім’ї
Не залишИлось пам’яті і сліду.
Було це так…Олеся та Давид,
Як ніби в казці про любовне зілля,
Щасливими здавалися на вид
І вже обрали дату для весілля.
Шикарним дійством свято відбулось,
Їм слали поздоровлення і «гірко».
Та, як в сучасній моді повелось,
Зіграли до одруження вечірки.
У ті прощальні холостяцькі дні
Давид бажав здійснити давню мрію,
І під шафе на білому вині
Він запросив для публіки повію.
Гулялось добре, запал вдовольнив,
Після вина пішла у хід горілка.
Проте Олесю він не сповістив,
Яка розкута видалась вечірка!
Він сам не знав, що в ту фатальну ніч
Засіяв поле для біди й тривоги,
Що підхопив від шльондри вірус ВІЧ,
І що назад уже нема дороги…
Турбот не знали: на столі хліб-сіль,
Квартира є, машина теж елітна,
Аж поки Леся через п’ять неділь
Не мовила: «Коханий, я вагітна!»
Аналізи все викрили на раз,
Всі наслідки відвертої вечірки.
За свій хвилинний збуджений екстаз
Давид розплатиться ну дуже, дуже гірко.
Дружина підхопила кровний слід
У ліжку спільнім. Що тепер робити?
Та найстрашніше – хворим був і плід,
Проте вона бажала народити.
Хоча Давид казав їй тет-а-тет,
І лікарі усі в пересторогах
Благали-бо: слабкий імунітет!
Не помилились - вмерла при пологах.
Вона стогнала в мужа на руках
І втратила понад два літри крові.
Та невеликі очі має страх –
Життя дала, відмучившись, Дмитрові.
Тепер на небі «мама» їй не чуть,
Не колихати сина-янголятка.
Пішла Олеся в незворотну путь
І залишила хлопчика на татка.
Та немовляті батько був чужим,
Він бачив лише втрату, біль, провину,
І тілом, духом був таким слабким,
Що геть забув за хвору, за дитину.
Жалів дружину, запивав біду,
Та щонеділі він знаходив силу
Провідувати Лесю молоду –
Носив по дві гвоздики на могилу.
І горе те по вінця так лилось,
Що вже Давид присів на оковиту,
А що на шиї те маля взялось –
Так міркував: жартують сили світу.
Він пив багато. Дім продав, авто,
Про таких кажуть – вилита п’яниця.
Тому не здивувався геть ніхто,
Що за Давидом плакала в’язниця.
Накоїв лиха. Добре загримів,
На «п’ятилітку» кинули за грати.
Яка різниця: вільний чи сидів?
Все рівно-бо від СНІДу помирати.
А що синок там, як малий Дмитро?
Куди іде, які збива пороги?
Лише при думці жЕвріє нутро,
І плакати немає сил і змоги.
Всі відвернулися, далекі «сват і брат»,
На призволяще кинули уміло.
Забрали Дмитрика в місцевий інтернат.
Кому потрібне хворе СНІДом тіло?
Не знав любові за живих батьків,
Вірніше кажучи, що за життя однОго.
А в сиротинці серед приймаків
Ніхто не думав за Дмитра малого.
Тож хлопчик був одним із тих дітей,
Яких об’єднували в спеціальні групи,
І тихо між собою, від людей
Про них казали: «То майбутні трупи!»
Та СНІД не знає жалю й каяття,
І я, безсильна, лиш зазначить смію:
Як би по-іншому окреслилось життя,
Аби Давид не зажадав повію…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449876
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.09.2013
автор: Анна Берлинг