Чудеса: ШТАХЕТИНА (прозою)

Собаки  і  коти,  усі  інші  тварини  –  вміють  говорити.  Люди  –  не  вміють,  навіть  між  собою,  бо  Розум  їхній  –  за  ширмою  "білого  шуму",  думками,  постійними,  нав"язливими  і  порожніми,  як  густим  туманом,  закритий,  тому  люди  не  розуміють  сказаного,  чи  розуміють  всяк  по  своєму,  що  часом  позбавляє  спілкування  смислу.  От  я  кажу  «яблуко»…  яке  саме  яблуко  маю  на  увазі?  Яке  яблуко  Ви  бачите  і  думаєте,  що  саме  про  нього  я  наразі  кажу?  Уявили?..  А  я  мала  на  увазі  символічне  –  те,  що  Єва  в  раю  надкусила…  Добре,  я  мала  на  увазі  яблуко  сорту  Ред-Чіф,  а  Ви  –  яке,  може,  Айдаред  чи  Глостер?..  чи  також  Ред-Чіф…  Флорина?...  Велике-мале-середнє?  Отак  і  виникають  наші  різночитання  слів-посилів  одне  до  одного.  Кожен,  як  правило,  наполягає  на  власному  «яблуці»…

Для  прикладу,  двоє  кажуть:  «я  тебе  люблю»….  І  що  це  означає?  Що  кажуть  вони  одне  одному  конкретно?  Психологи  дійшли  висновку,  що  коли  чоловік  звертається  до  обраної  на  даний  момент  жінки  з  такими  словами,  він  має  на  увазі,  що  її  дані  відповідають  образу  бажаної  ним  сексуальної  партнерки  –  і  він  готов…  Жінка  ж  чує,  що  вона  вже  єдина  у  світі  для  цього  чоловіка,  і  то  назавжди,  на  віки  вічні,  що  вона  принцеса,  королева  і  цариця…  Коли  жінка  відповідає  чоловікові  «і  я  тебе  люблю»,  то  має  на  увазі,  що  вона  згодна  обрати  його,  бо  він  підходить  на  роль  батька  її  майбутніх  дітей…  годувальника,  захисника,  гаранта  її  виживання  і  виживання  її  потомства…  

Хіба  це  спілкування  двох?  Швидше,  кожного  із  собою  самим,  як  ніби  із  власним  відображенням  у  дзеркалі.  І  не  тільки  освідчуючись  люди  не  чують  ні  себе,  ні  одне  одного  по  суті  сказаного  –  ми  не  чуємо  одне  одного  майже  ніколи  (згадайте  «яблуко»))).

Тварини  розмовляють  універсальною  Космічною  мовою  –  мовою  образів  і  символів:  вони  передають  із  мозку  в  мозок  (із  свідомості  у  свідомість)  безпосередньо  «картинки»  –  візуальні  повідомлення,  а  «картинка»  зрима  різночитань  не  допускає.  Тварини  спілкуються  методом  телепатії  (я  знаю  думку  вчених-біологів  про  те,  що  тварини  нібито  керуються  виключно  веліннями  інстинкту.  Така  версія  побутує,  бо  вчені  –  люди  і  даром  телепатії  не  володіють,  як  і  всі  ми).  Добре,  позиція  моя  може  здатися  вигаданою,  але  я  готова  поділитися  тими  крихтами  досвіду,  чи  доказів,  які  маю.

Двічі  ми  з  Бардом  поговорили  його  мовою,  тобто  –  «картинками»,  що  виникають  «у  голові».  Навіть  тричі.  І  щоразу  це  було,  коли  

БАРД  ЗАГУБИВСЯ

Він  умів  зникати,  як  тінь  –  безшелесно:  щойно  стояв  неоддалік,  винюхував  –  «читав  носом»  якесь,  зоставлене  його  однокровцем,  повідомлення  –  і  от  уже  і  слід  прохолов:  нема,  як  вода  вмила…  Здається  навіть,  він  умів  наводити  щось  подібне  до  сну,  чи  легкого  гіпнозу,  може,  відводити  увагу,  бо  щоразу,  коли  виявлялося,  що  Барда  уже  і  близько  немає,  ніби  прокидалася:  ну  тільки  ж  що  ось  же  стояв  –  і  розтав…  

То  Бард  зник,  а  подальша  програма  –  завжди  та  сама:  спочатку  кликання,  потім  бігання-кликання,  потім  швидке  ходження  мікрорайоном  і  гукання,  тоді  вже  –  густа  втома,  темрява  і  розуміння,  що  так  не  знайти,  бо  піти  він  міг  у  всіх  напрямках  одразу  і  тисячею  стежок…  (Бард  не  міг,  либонь,  допустити,  що  я  не  здібна  йти  за  ним,    нанюхавши  сліди…)  Рано  чи  пізно,  а  мусиш  вертатися  додому  сама,  тим  паче,  оманлива  надія  кличе:  а  може  він  уже  біля  дверей  чекає?..      

Але  біля  під`їзду  –  тихо  і  порожньо.  У  квартирі  –  печаль  і  трагедія:  Барда  більше  немає  –  пропав  і  зник.  Тепер  його  упіймають  і  заберуть  собі    (бо  такий  же  гарний  і  розумний,  довірливий    –  ну  хто  відмовиться..),  чи  машина  зіб`є  на  дорозі,  чи  якийсь  злостивий  собачник  натравить  на  нього  якого  пітбуля,  чи  іншого  натасканого  бійцівського  вбивцю  (була  така  ситуація  –  школярі  випадкові  врятували  тоді  Барда  від  смерті:  почали  кричати  і  збоченець  відкликав  свого  вовкодава…  діти  забрали  Барда  і  йшли  з  ним,  а  я,  бігаючи  якраз  у  пошуках  зниклого  –    їх  зустріла:  сказали,  що  Бард  бився  мужньо,  але  шансів  у  нього  не  було…  ясно…  коллі  (шотландські  вівчарки)  –  пастухи,  вони  не  щелепами  вовка  «беруть»,  а  товариством  і  спритністю…

То  безрезультатно  прошукавши  Барда,  близько  опівночі  я  вернулася  у  спорожнілу  нашу  квартиру.  Спати  не  могла,  вирішила  й  не  лягати,  а  сіла  в  кутку  дивана  –  чекати,  вслухаючись  у  кожен  завіконний  звук…  може  прийде  і  покличе…  Сильно  журилася,  думала  про  Барда,  зверталася  до  нього  подумки  з  одним  лише  питанням:  «Бася,  де  ти?..»  І  посилала  йому  «відео-картинку»:  як  він  вернувся  вже  і  сидить  перед  під`їздом,  чекає,  як  я  одчиняю  двері  і  бачу  його  там  –  і  ми  радіємо,  обіймаємося,  а  тоді  йдемо  додому…  Непомітно  задрімала:  ніч,  як  мама  моя  казала,  свої  права  має…  

Задрімавши,  побачила,  ясно  і  чітко,  ту  саму  «картинку»,  яку  «транслювала»  Бардові:  ніч,  закритий  під`їзд,  він  сидить  перед  дверима.  Чекає,  я  вчиняю  двері  і  ми  радісно  обіймаємося  (Бард  любив  обійматися:  зводився  на  задні  лапи,  передні  покладав  мені  на  плечі  і  намагався  «поцілувати»  в  ніс  –    лизнути…).  Сон  (?..)  був  таким  реальним,  що  я  миттєво  стрепенулася  і,  не  роздумуючи,  вискочила  з  квартири,  ліфт,  і  –  двері  під`їзду.  Усе  було  настільки  саме  так,  як  я  вже  бачила  в  дріманні  моєму,  що  аж  виник  сумнів:  може,  я  все  ще  сплю?..  Але  Бард  зрадів,  що  я  його  почула  внутрішнім  зором,  і  ми  обнялися,  як  і  було  передбачено.  Вернулися  додому  удвох,  я  його  трохи  відчитала  і  висловила  сподівання,  що  він  ніколи  більше  так  чинити  не  буде.

За  кілька  днів  усе  повторилося:  Бард  зник,  я  його  довго  шукала,  вернулася  сама,  сіла  в  куточку  дивана  чекати,  транслюючи  ту  ж  таки  «картинку»:  ніч,  двері  під`їзду,  я  вчиняю  –  він  сидить  перед  дверима  і  ми  обіймаємося.  А  тоді  разом  ідемо  додому.  Задрімала.  Картинка  постала  у  сні  ясна  і  чітка  –  реальна.  Але  цього  разу  тіло,  щойно,  видно,  задрімавши,  ще  не  готове  було  прокинутися,  і  відіслало  Бардові  відео-репліку:  світає…  Бард  сидить  перед  під`їздом,  я  вчиняю  двері…  Це  була  моя  йому  пропозиція  зачекати  до  ранку,  коли  я  посплю  трохи,  а  тоді  вже  вийду  його  заберу.  У  відповідь  Бард  одразу  ж  прислав  мені  такий  сюжет:  ранок,  я  виходжу  з  під`їзду  –  Барда  нема…  на  дорозі  –  машина  збиває  собаку,  дивлюся  з  жахом  –  це  мій  Бард,  біжу  туди,  він  вмирає  –  я  плачу  над  ним…  Після  такої  «правки»  я  скочила  зо  сну,  як  ужалена,  і  притьмом  на  вулицю.  Вчинила  двері  –  Бард  сидить  і  чекає  на  мене…  Обнялися,  пішли  додому…  «То  ти  мене  ще  й  лякаєш,  що  під  машину  потрапиш,  негідниче?»,  –  спитала  я  його  з  докором  вже  у  квартирі,  на  слова  мої  він  хитнув  хвостом,  вибачаючись,  але  не  на  смисл  слів  то  була  реакція,  а  на  докір,  що  мався  в  голосі.  Значення  слів  тварини  не  розуміють,  знають  незначну  їх  кількість,  а  орієнтуються  на  інтонації.

Отаким  виявилися  наші  «балачки»  з  собакою  моїм.  Тоді  я  й  подумала,  що  вони,  тварини,  володіють  даром  телепатії…  Чи  можуть  таку  версію  довести  вчені?  Але  чи  можуть  вони  таку  версію  спростувати…

Третій  епізод  телепатичного  сеансу  відбувся  вдень:  Бард  традиційно  загубився,  а  я  дуже  поспішала  на  ділову  зустріч  –  не  могла  її  відмінити,  бо  не  тільки  мене  та  зустріч  стосувалася.  Але  й  Барда  на  вулиці  залишити  не  могла  –  от  стояла  проти  вікна  і  гарячково  вирішувала,  що  робити  –  їхати  на  зустріч,  чи  чекати  Барда,  щоб  впустити  його  до  хати,  коли  повернеться.  При  тому,  кликала  його  і  гукала  «картинками»,  пояснюючи,  що  дуже  і  дуже  спішу.  Бард  не  тільки  вернувся,  але  й  сам  проник  у  під`їзд  і  ліфтом  (хтось  із  сусідів  для  нього  натиснув  кнопку  нашого  поверху)  дістався  до  квартири,  пошкрябав  у  двері  –  і  вигляд  у  нього  був  стривожений:  що  в  тебе  тут  сталося,  що  за  пропасниця,  що  так  «кричиш»  мені?..    Я  швидко  зачинила  за  ним  двері  і  помчалася  до  зупинки  –  по  самому  краю,  але  ще  встигала  на  призначену  ділову  зустріч.

ПРОТИ  ХИЖОЇ  ЗГРАЇ

З  моментом  істини  у  нашій  взаємній  дружбі  ми  зіткнулися  випадково  і  несподівано.  На  світанку,  близько  четвертої  ранку.

Того  літа  стояла  спека  і  горіли  довколишні  соснові  ліси…  Їх  гасили,  але  за  кілька  діб  вони  знов  займалися:  якою  ж  треба  бути  всередині  себе  –  навіть  не  знаю  чим…  щоб  підпалити  ліс…  Але  таких  людей  вистачає,  тому  в  спекотні  літа  часто  горять  ліси…  Вітер  приносив  дим  у  місто,  і  якось  я  прокинулася  від  того,  що  задихалася  у  спальні  своїй  від  задимлення…  Пересвідчившись,  що  дим  з  вулиці,  вирішила,  що  ближче  до  землі  повітря  має  бути  чистішим,  бо  дим  легкий  і  підіймається  вгору,  то  й  пішли  ми  з  Бардом  серед  ночі  «гуляти».  Місто  спало,  тусклими  плямами  плавали  в  диму  і  світили  ліхтарі,  дим  стояв  скрізь,  вітру  не  було,  то  я  вирішила  йти  кудись  на  відкритішу  місцину,  яка  продувалась  би.  І  ми  пішли  –  у  напрямку  Лісового  озера.  Масив  будувався,  і  окраїнна  вулиця,  де  зараз  розмістився  величезний  оптовий  фруктово-овочевий  ринок,  була  ще  порожньою.  З  одного  боку  стояли  рядком  якісь  сірі  великі  будівлі:  майстерні,  склади,  таке  інше.  З  протилежного  –  самотня  будівля  міського  водоканалу…  Але  на  дорозі  вже  поклали  асфальт  –  новенький-рівненький,  хоч  там  мало  хто  і  їхав  –  не  обжитою  була  місцина  та.  

Ми  з  Бардом  ішли  посеред  тієї  дороги,  небо  ще  не  збиралося  світати,  але  темрява  була  не  цілковитою,  а  розмитою  –  ліхтарі,  хоч  і  далеко  один  від  одного,  а  все  ж  світили.  Було  тихо,  зовсім  безлюдно  і  безмашинно.  Все  спало,  загорнувшись  принесеним  із  віддаленого  лісу  димом  пожежі.  Хоча  завіса  димова  там  і  справді  була  не  такою  густою  –  з  озера  місцина  трохи  продувалася.

Я  про  щось  думала,  Бард  ішов  слідом  –  обнюхувати  там  було,  видно,  нічого.  І  тут  із-під  воріт  якогось  складу  чи  авторемонтної  майстерні,  що  ховалася  за  високою  і  глухою  бетонною  загорожею,  з  агресивним  гавкотом  вислизнув  здоровенний  пес  і  кинувся  до  нас…  Ще  по  двоє-троє  таких  самих  розлютованих  звірів  випірнули  із  під  воріт  сусідніх  огорож.  Нападники  одразу  збилися  в  натовп  -  у  зграю.  Ми  з  Бардом,  як  по  команді,  зупинилися  –  ясно,  із  несподіванки:  крик-ґвалт  і  безпричинна  агресія.

Звірі  миттю  добралися  до  нас  і  оточили  –  діяли  вони  швидко  і  злагоджено,  так,  ніби  це  був  добре  навчений  загін  спецназу.  Надривний  гавкіт  роздирав  ніч  на  дрібне  ганчір`я,  на  нас  дивилися  більше  десятка  пар  розлютованих,  сповнених  злоби  і  ненависті,  кровожерливих  очей.  Вони  накинулися  навіть  не  через  те,  що  вважали  дорогу  своєю  територією,  яку  і  охороняли,  ні,  бо  ми  вже  давно  ішли  тією  дорогою,  вони  хотіли  крові  і  розваг,  бо  їх  багато  і  сила  -  на  їхній  стороні.  Ця,  здичавіла  від  ночі  і  свавілля,  зграя  була  схожою  на  нинішніх  найманців-манкуртів-сепаратистів,  нахабних  і  агресивних,  які  накинулися  зграєю  на  східні  наші  землі…  Повадки  такі  ж.  Звірині  повадки,  одне  слово.

Нас  оточили  на  видноті  -  неоддалік  світився  вуличний  ліхтар,  взяли  у  облогу,  декотрі  стояли,  з  агресивним  викликом,  декотрі  сіли,  напружено  і  в  повній  готовності,  і  всі  дерли  горлянки,  надриваючись  гавкотом.  Ми  з  Бардом  тільки  й  дивилися  на  них.  

Коли  я  помітила,  як  найбільший  і  найлютіших  ступив  на  півкроку  до  нас  і  вся  ватага  одразу  ж  вчинила  так  само.  «Вожак,  –  подумала  я,  –  і  вони  підступаються,  стискають  коло».

Ми  стояли  поруч.  Я  переводила  погляд  з  одного  наїжаченого  ворога  на  іншого,  і  щоразу  кожен  з  них  повторював  те  саме:  спочатку,  наткнувшись  на  мій  погляд,  очі  звіра  зблискували  бруднувато-жовтою  люттю,  але  тільки  на  мить,  бо  одразу  ж  кожен  відводив  погляд  від  мене  і  переводив  його  на  Барда,  ніби  вказуючи  таким  способом,  що  не  я,  а  Бард  є  їхньою  здобиччю  і  жертвою.  Я  ж  можу  іти  геть  –  тікати,  поки  вони  будуть  розправлятися  з  товаришем  моїм.  Я  їх  зрозуміла  і  подумала  у  відповідь:  «Ми  будемо  битися…»  

Як  я  збиралася  з  ними  битися,  про  те  й  не  подумалося:  якось  так  –  на  рівних,  усім,  чим  зможу  –  кулаками,  ногами  і  зубами  також…  хоча  результат  неминучого  бою  був  наперед  вирішеним,  і  я  не  мала  сумніву,  що  після  схватки  серед  порожньої  новенької  дороги  залишиться  купка  із  двох  розтерзаних  кривавих  тіл  -  наших  з  Бардом.  Навіть  побачила,  який  це  матиме  вигляд  збоку  для  тих  людей,  які  прибудуть  сюди  вранці,  чи  вдень  уже  –  на  місце  нічної  трагедії.

Звірі  підступали  ще  пару  разів  і  проміжки  між  ними  звузилися,  як  і  відстань,  що  нас  від  них  відмежовувала  –  ми  були  центром  кола,  яке  вони  повільно  стискали.

Бард  також  усе  проаналізував  і  прийняв  рішення.  Він  перемістився:  із  позиції  «поруч»  вийшов  наперед  мене  і  спокійно  сів  –  близенько  перед  моїми  ногами.  Отже,  ми  «перегрупувалися»  –  стояли  шеренгою,  а  тепер  стали  в  колону.  Я  зрозуміла,  Бард  вирішив  мене  захищати  –  до  останньої  краплі  крові…  як  вийде  і  скільки  зможе  –  це  було  очевидно.  І  це  було  взаємно:  я  так  само  вирішила  захищати  його.

Чому  він  вийшов  наперед,  адже  напасти  могли  і  зо  спини,  але  Бард  знав,  що  першим  кинеться  вожак,  а  він,  вожак,  був  якраз  переді  мною.  

Бася…  на  один  зуб  тому  здорованеві,  помиями  вгодованому  і  здичавілому…  але  ми  не  боялися  і  виклик  прийняли  з  гідністю.

Зграя  не  вгавала  –  ґвалтувала  і  аж  підвивала.  Вже  було  ясно,  що  готовність  у  зграї  нуль-нуль-один  –  і  рахунок  іде  на  секунди.  «О,  Господи…»  –  сама  собою  промайнула  в  голові  моїй  остання  думка  і…    невідривно  спостерігаючи  за  вожаком,  я  швидко  випростала  вперед  руку  і  нахилилася  –  ніби  збиралася  підняти  із  землі  якусь  зброю.  Я  хотіла  їх  налякати…  самим  тільки  тим  рухом,  тим  жестом  і  тим  наміром,  бо  ніякої  зброї  під  ногами  не  було.  Але  рух  мій  був  справжнім,  рішучим,  упевненим,  загрозливим  і  доведеним  до  кінця.  І  от,  утримуючи  оскаженілого  пса  поглядом,  нахилилася  рвучко  і  зачерпнула  рукою  по  асфальту…  

І…  рука  моя  наштовхнулася  на  якийсь  предмет  –  щось  дерев`яне,  палицю  якусь,  що  було  абсолютно  неможливо,  бо  ніякої  палиці  там  не  було,  і  взятися  їй  було  нізвідки.  Але  вона  була,  і  права  моя  п`ятірня  вхопила  і  піднесла  над  нашими  головами  добротну  і  замашисту…  штахетину…  «Ану  геть  звідси,  сволота!»  –  крикнула  я  і  розмахнулася  штахетиною.  Зграя,  на  чолі  з  вожаком,  від  несподіванки  певно,  таки  відскочила  на  крок  в  усі  боки,  і  ми  з  Бардом  відвоювали  першо-початкову  нашу  територію,  спочатковий  радіус  кола,  у  яке  нападники  нас  замкнули  собою  і  ненавистю-люттю  їхньою.  

Ситуація  змінилася:  певно,  образ  людини  з  палицею,  здійнятою  догори,  і  нині  справляє  на  свідомість  звіра  відповідний  вплив…  інстинкт  самозбереження  не  забув  про  небезпеку,  смертельну  небезпеку,  яку  несе  в  собі  символ  людини,  озброєної  «дубинкою»…  Я  миттєво  усвідомила,  що  на  досягнутому  зупинятися  ніяк  не  можна,  бо  вони  зараз  же  оговтаються  і  кинуться  в  атаку.  Треба  наступати.  І,  з  погрозливими  викриками  і  штахетиною  «наголо»,  рішуче  пішла  на  вожака.  Він  сахнувся  вбік,  сахнулася  і  вся  зграя,  ніби  ті  десятеро-дванадцятеро  звірюк  були  одним  організмом:  майже  водночас  вони  повторювали  все,  що  чинив  їхній  лідер.  

І  в  цей  гострий,  справді  переломний  момент,  з  бойовим  криком  і  здибленою  на  спині  шерстю,  рвонув  на  вожака  мій  Бард.  О…  це  було  найгірше,  що  могло  статися  наразі  –  Бася…  зараз  той  гад  накинеться  на  мого  друга  і  слідом  накинеться  вся  зграя  –  тоді  вже  я  нічим  допомогти  не  зможу,  хіба  молотитиму  штахетиною  своєю,  "з  нічого  матеріалізованою",  тих,  що  виявляться  зверху    живого  і  смертельно  жорстокого  клубка,  усередині  якого  пропаде  мій  друг…  Але  зупинити  Барда  не  було  жодного  шансу,  не  існувало  тієї  секунди,  яка  потребувалася,  щоб  вигукнути  йому…  а  що  йому  вигукнути?  Яку  команду?...  «Бард!  –  Фу!»…  заборонити  захищатися,  гнати  ворога,  який  має  відвертий  намір  убивати.  Таке  виглядало  б,  як  останніми  роками  пресловуті  вимоги  толерантних  європейців  до  України  –  не  противитися,  не  захищатися,  коли  в  нас  стріляють  кацапські  озвірілі  найманці…  бо  «Путін  образиться».  Ні,  ми  з  Бардом  не  були  настільки  європейцями,  що  і  допомогло  тоді  уникнути  винесеного  нам  зграєю  смертного  вироку.  

Замість  зупиняти  Барда,  щоб  його  убезпечити,  я  ще  спритніше  і  відчайдушніше  кинулася  з  штахетиною  своєю  у  бій  –  тепер  уже  слідом  і  на  підмогу  Бардові.  Вожак  дременув  щодуху  до  своїх  воріт  і  шмигнув  у  щілину  під  ними  –  зник  туди,  звідки  й  появився.  Здається,  Бард  встиг  його  наздогнати,  бо,  пірнаючи  у  підворіття,  ворог  звискнув,  так,  ніби  його  що  вжалило.  Міг,  правда,  і  від  страху  подати  такий  звук,  але,  не  виключаю,  що  Бард  його  таки  догнав.  Так  само,  не  озираючись,  і  мовчки,  розсипалися  по  підворіттях  усі  інші  пси,  а,  опинившись  за  надійними  своїми  загорожами  –  звідти  вже  здійняли  галас  і  гавкіт:  звісно,  лаяли  нас…  бо  що  іще  зробити  могли?  Собаки,  як  і  люди:  лаються  з-за  плотів…

Постоявши  ще  трохи  у  колі,  тепер  уже  тільки  ліхтаревого  світла,  ми  з  Бардом  і  штахетиною  пішли  мовчки  наміченим  маршрутом,  туди,  де  вже  світлішало  до-схід-сонця  небо.

І  тоді,  і  тепер,  коли  я  «прокручую»  собі  оцю  ситуацію  в  подробицях  і  деталях,  переживаючи  її  знову,    не  полишає  мене  одне  бліде  і  невиразне,  але  невідступне  відчуття:  ніби  за  всією  цією  подією  спостерігав  проз  щілину  у  важких    залізних  воротах  якийсь  чолов`яга…  той,  що  помітив  нас  на  дорозі  і  шепнув  своєму  псяюрі,  вожаку  зграї:    «…візьми…»,  шепнув  стиха,  крізь  стиснуті  зуби,  услід  нам,  коли  ми  проминули  вже  ворота  брудного  промислового  об`єкту,  де  він  сторожував  ночами.  І  пес  кинувся  виконувати  наказане.  І  радісно  кинулася  йому  на  підмогу  уся  зграя  із-під  сусідніх  підворіть.  Але  це  тільки  туманне  відчуття  без  жодних  доводів.

Єдиним  незначним  доказом  можливої  наявності  того  двоногого  підглядача  може  хіба  прислужитися  звук,  який  проник  з-поза  воріт  одразу,  як  тільки  вожак  пірнув  туди,  рятуючись  од  переслідувань  наших:  такий  характерний  звук...  ніби  щось  чавкнуло  глухо,  придушено-приглушений  звук-реакція  на  несподіваний,  різкий  біль,  такі  звуки  подасть  жива  істота,  коли  носак  кирзового  чобота  люто  стусоне  її  під  ребра…  Ну  от,  вожака  покарано  за  поразку,  подумала  тоді  я  мимоходом  ...

…Отак  несподівано  опинилися  ми  з  Бардом  серед  агресивної,  налаштованої  на  вбивство,  звіриної  зграї.  І,  як  справжні  друзі,  стали  поруч  удвох  –  людина  і  собака.  Боком  до  боку,  стали  гідно  і  перемогли  знавіснілу  зграю.  

Звісно  ж,  це  Бог  не  оддав  нас  на  поталу:  штахетину  в  тому  місці  і  в  той  момент  істини  "підкинув"...  Уявімо  собі  безмежний  Всесвіт,  Галактику  нашу,  Сонячну  систему,  планету,  місто  -  і  таку  мізерну,  таку  мікроскопічну  точку  на  одній  із  окраїнних  його  (міста)  доріг...  і  саме  туди  покладену  "випадково"  спасенну  штахетину...  якщо  навіть  вона  там  і  лежала,  дочікуючись  нас,  то  чому  саме  над  нею  ми  зупинилися  (нічого  під  ногами  в  себе  я  не  бачила)  -  не  за  метр  хоч  би  до  штахетини,  чи  за  нею  нас  оточили  агресивні  пси...  Чому  людині  легше  повірити  у  філігранну  точність  і  надможливу  вчасність  випадку,  чим  у  турботу  і  Волю  Божу,  без  якої  і  волосина  з  голови  людської  не  впаде...  

Не  думала,  що  доведеться  з  часом  і  вдруге  опинитися  серед  такої  ж  агресивної,  здичавілої  і  озвірілої,  так  само  кровожерливої,  але  вже  не  звіриної,  а  людської  зграї…  А  довелося.  Різниці  майже  ніякої…  тільки  людська  зграя  підліша  і  підступніша.  Людська  звірина  зграя  –  згірш  собачої.  Бо...  щуряча.

06.04.2016

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657543
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2016
автор: Валя Савелюк