Собаки і коти, усі інші тварини – вміють говорити. Люди – не вміють, навіть між собою, бо Розум їхній – за ширмою "білого шуму", думками, постійними, нав"язливими і порожніми, як густим туманом, закритий, тому люди не розуміють сказаного, чи розуміють всяк по своєму, що часом позбавляє спілкування смислу. От я кажу «яблуко»… яке саме яблуко маю на увазі? Яке яблуко Ви бачите і думаєте, що саме про нього я наразі кажу? Уявили?.. А я мала на увазі символічне – те, що Єва в раю надкусила… Добре, я мала на увазі яблуко сорту Ред-Чіф, а Ви – яке, може, Айдаред чи Глостер?.. чи також Ред-Чіф… Флорина?... Велике-мале-середнє? Отак і виникають наші різночитання слів-посилів одне до одного. Кожен, як правило, наполягає на власному «яблуці»…
Для прикладу, двоє кажуть: «я тебе люблю»…. І що це означає? Що кажуть вони одне одному конкретно? Психологи дійшли висновку, що коли чоловік звертається до обраної на даний момент жінки з такими словами, він має на увазі, що її дані відповідають образу бажаної ним сексуальної партнерки – і він готов… Жінка ж чує, що вона вже єдина у світі для цього чоловіка, і то назавжди, на віки вічні, що вона принцеса, королева і цариця… Коли жінка відповідає чоловікові «і я тебе люблю», то має на увазі, що вона згодна обрати його, бо він підходить на роль батька її майбутніх дітей… годувальника, захисника, гаранта її виживання і виживання її потомства…
Хіба це спілкування двох? Швидше, кожного із собою самим, як ніби із власним відображенням у дзеркалі. І не тільки освідчуючись люди не чують ні себе, ні одне одного по суті сказаного – ми не чуємо одне одного майже ніколи (згадайте «яблуко»))).
Тварини розмовляють універсальною Космічною мовою – мовою образів і символів: вони передають із мозку в мозок (із свідомості у свідомість) безпосередньо «картинки» – візуальні повідомлення, а «картинка» зрима різночитань не допускає. Тварини спілкуються методом телепатії (я знаю думку вчених-біологів про те, що тварини нібито керуються виключно веліннями інстинкту. Така версія побутує, бо вчені – люди і даром телепатії не володіють, як і всі ми). Добре, позиція моя може здатися вигаданою, але я готова поділитися тими крихтами досвіду, чи доказів, які маю.
Двічі ми з Бардом поговорили його мовою, тобто – «картинками», що виникають «у голові». Навіть тричі. І щоразу це було, коли
БАРД ЗАГУБИВСЯ
Він умів зникати, як тінь – безшелесно: щойно стояв неоддалік, винюхував – «читав носом» якесь, зоставлене його однокровцем, повідомлення – і от уже і слід прохолов: нема, як вода вмила… Здається навіть, він умів наводити щось подібне до сну, чи легкого гіпнозу, може, відводити увагу, бо щоразу, коли виявлялося, що Барда уже і близько немає, ніби прокидалася: ну тільки ж що ось же стояв – і розтав…
То Бард зник, а подальша програма – завжди та сама: спочатку кликання, потім бігання-кликання, потім швидке ходження мікрорайоном і гукання, тоді вже – густа втома, темрява і розуміння, що так не знайти, бо піти він міг у всіх напрямках одразу і тисячею стежок… (Бард не міг, либонь, допустити, що я не здібна йти за ним, нанюхавши сліди…) Рано чи пізно, а мусиш вертатися додому сама, тим паче, оманлива надія кличе: а може він уже біля дверей чекає?..
Але біля під`їзду – тихо і порожньо. У квартирі – печаль і трагедія: Барда більше немає – пропав і зник. Тепер його упіймають і заберуть собі (бо такий же гарний і розумний, довірливий – ну хто відмовиться..), чи машина зіб`є на дорозі, чи якийсь злостивий собачник натравить на нього якого пітбуля, чи іншого натасканого бійцівського вбивцю (була така ситуація – школярі випадкові врятували тоді Барда від смерті: почали кричати і збоченець відкликав свого вовкодава… діти забрали Барда і йшли з ним, а я, бігаючи якраз у пошуках зниклого – їх зустріла: сказали, що Бард бився мужньо, але шансів у нього не було… ясно… коллі (шотландські вівчарки) – пастухи, вони не щелепами вовка «беруть», а товариством і спритністю…
То безрезультатно прошукавши Барда, близько опівночі я вернулася у спорожнілу нашу квартиру. Спати не могла, вирішила й не лягати, а сіла в кутку дивана – чекати, вслухаючись у кожен завіконний звук… може прийде і покличе… Сильно журилася, думала про Барда, зверталася до нього подумки з одним лише питанням: «Бася, де ти?..» І посилала йому «відео-картинку»: як він вернувся вже і сидить перед під`їздом, чекає, як я одчиняю двері і бачу його там – і ми радіємо, обіймаємося, а тоді йдемо додому… Непомітно задрімала: ніч, як мама моя казала, свої права має…
Задрімавши, побачила, ясно і чітко, ту саму «картинку», яку «транслювала» Бардові: ніч, закритий під`їзд, він сидить перед дверима. Чекає, я вчиняю двері і ми радісно обіймаємося (Бард любив обійматися: зводився на задні лапи, передні покладав мені на плечі і намагався «поцілувати» в ніс – лизнути…). Сон (?..) був таким реальним, що я миттєво стрепенулася і, не роздумуючи, вискочила з квартири, ліфт, і – двері під`їзду. Усе було настільки саме так, як я вже бачила в дріманні моєму, що аж виник сумнів: може, я все ще сплю?.. Але Бард зрадів, що я його почула внутрішнім зором, і ми обнялися, як і було передбачено. Вернулися додому удвох, я його трохи відчитала і висловила сподівання, що він ніколи більше так чинити не буде.
За кілька днів усе повторилося: Бард зник, я його довго шукала, вернулася сама, сіла в куточку дивана чекати, транслюючи ту ж таки «картинку»: ніч, двері під`їзду, я вчиняю – він сидить перед дверима і ми обіймаємося. А тоді разом ідемо додому. Задрімала. Картинка постала у сні ясна і чітка – реальна. Але цього разу тіло, щойно, видно, задрімавши, ще не готове було прокинутися, і відіслало Бардові відео-репліку: світає… Бард сидить перед під`їздом, я вчиняю двері… Це була моя йому пропозиція зачекати до ранку, коли я посплю трохи, а тоді вже вийду його заберу. У відповідь Бард одразу ж прислав мені такий сюжет: ранок, я виходжу з під`їзду – Барда нема… на дорозі – машина збиває собаку, дивлюся з жахом – це мій Бард, біжу туди, він вмирає – я плачу над ним… Після такої «правки» я скочила зо сну, як ужалена, і притьмом на вулицю. Вчинила двері – Бард сидить і чекає на мене… Обнялися, пішли додому… «То ти мене ще й лякаєш, що під машину потрапиш, негідниче?», – спитала я його з докором вже у квартирі, на слова мої він хитнув хвостом, вибачаючись, але не на смисл слів то була реакція, а на докір, що мався в голосі. Значення слів тварини не розуміють, знають незначну їх кількість, а орієнтуються на інтонації.
Отаким виявилися наші «балачки» з собакою моїм. Тоді я й подумала, що вони, тварини, володіють даром телепатії… Чи можуть таку версію довести вчені? Але чи можуть вони таку версію спростувати…
Третій епізод телепатичного сеансу відбувся вдень: Бард традиційно загубився, а я дуже поспішала на ділову зустріч – не могла її відмінити, бо не тільки мене та зустріч стосувалася. Але й Барда на вулиці залишити не могла – от стояла проти вікна і гарячково вирішувала, що робити – їхати на зустріч, чи чекати Барда, щоб впустити його до хати, коли повернеться. При тому, кликала його і гукала «картинками», пояснюючи, що дуже і дуже спішу. Бард не тільки вернувся, але й сам проник у під`їзд і ліфтом (хтось із сусідів для нього натиснув кнопку нашого поверху) дістався до квартири, пошкрябав у двері – і вигляд у нього був стривожений: що в тебе тут сталося, що за пропасниця, що так «кричиш» мені?.. Я швидко зачинила за ним двері і помчалася до зупинки – по самому краю, але ще встигала на призначену ділову зустріч.
ПРОТИ ХИЖОЇ ЗГРАЇ
З моментом істини у нашій взаємній дружбі ми зіткнулися випадково і несподівано. На світанку, близько четвертої ранку.
Того літа стояла спека і горіли довколишні соснові ліси… Їх гасили, але за кілька діб вони знов займалися: якою ж треба бути всередині себе – навіть не знаю чим… щоб підпалити ліс… Але таких людей вистачає, тому в спекотні літа часто горять ліси… Вітер приносив дим у місто, і якось я прокинулася від того, що задихалася у спальні своїй від задимлення… Пересвідчившись, що дим з вулиці, вирішила, що ближче до землі повітря має бути чистішим, бо дим легкий і підіймається вгору, то й пішли ми з Бардом серед ночі «гуляти». Місто спало, тусклими плямами плавали в диму і світили ліхтарі, дим стояв скрізь, вітру не було, то я вирішила йти кудись на відкритішу місцину, яка продувалась би. І ми пішли – у напрямку Лісового озера. Масив будувався, і окраїнна вулиця, де зараз розмістився величезний оптовий фруктово-овочевий ринок, була ще порожньою. З одного боку стояли рядком якісь сірі великі будівлі: майстерні, склади, таке інше. З протилежного – самотня будівля міського водоканалу… Але на дорозі вже поклали асфальт – новенький-рівненький, хоч там мало хто і їхав – не обжитою була місцина та.
Ми з Бардом ішли посеред тієї дороги, небо ще не збиралося світати, але темрява була не цілковитою, а розмитою – ліхтарі, хоч і далеко один від одного, а все ж світили. Було тихо, зовсім безлюдно і безмашинно. Все спало, загорнувшись принесеним із віддаленого лісу димом пожежі. Хоча завіса димова там і справді була не такою густою – з озера місцина трохи продувалася.
Я про щось думала, Бард ішов слідом – обнюхувати там було, видно, нічого. І тут із-під воріт якогось складу чи авторемонтної майстерні, що ховалася за високою і глухою бетонною загорожею, з агресивним гавкотом вислизнув здоровенний пес і кинувся до нас… Ще по двоє-троє таких самих розлютованих звірів випірнули із під воріт сусідніх огорож. Нападники одразу збилися в натовп - у зграю. Ми з Бардом, як по команді, зупинилися – ясно, із несподіванки: крик-ґвалт і безпричинна агресія.
Звірі миттю добралися до нас і оточили – діяли вони швидко і злагоджено, так, ніби це був добре навчений загін спецназу. Надривний гавкіт роздирав ніч на дрібне ганчір`я, на нас дивилися більше десятка пар розлютованих, сповнених злоби і ненависті, кровожерливих очей. Вони накинулися навіть не через те, що вважали дорогу своєю територією, яку і охороняли, ні, бо ми вже давно ішли тією дорогою, вони хотіли крові і розваг, бо їх багато і сила - на їхній стороні. Ця, здичавіла від ночі і свавілля, зграя була схожою на нинішніх найманців-манкуртів-сепаратистів, нахабних і агресивних, які накинулися зграєю на східні наші землі… Повадки такі ж. Звірині повадки, одне слово.
Нас оточили на видноті - неоддалік світився вуличний ліхтар, взяли у облогу, декотрі стояли, з агресивним викликом, декотрі сіли, напружено і в повній готовності, і всі дерли горлянки, надриваючись гавкотом. Ми з Бардом тільки й дивилися на них.
Коли я помітила, як найбільший і найлютіших ступив на півкроку до нас і вся ватага одразу ж вчинила так само. «Вожак, – подумала я, – і вони підступаються, стискають коло».
Ми стояли поруч. Я переводила погляд з одного наїжаченого ворога на іншого, і щоразу кожен з них повторював те саме: спочатку, наткнувшись на мій погляд, очі звіра зблискували бруднувато-жовтою люттю, але тільки на мить, бо одразу ж кожен відводив погляд від мене і переводив його на Барда, ніби вказуючи таким способом, що не я, а Бард є їхньою здобиччю і жертвою. Я ж можу іти геть – тікати, поки вони будуть розправлятися з товаришем моїм. Я їх зрозуміла і подумала у відповідь: «Ми будемо битися…»
Як я збиралася з ними битися, про те й не подумалося: якось так – на рівних, усім, чим зможу – кулаками, ногами і зубами також… хоча результат неминучого бою був наперед вирішеним, і я не мала сумніву, що після схватки серед порожньої новенької дороги залишиться купка із двох розтерзаних кривавих тіл - наших з Бардом. Навіть побачила, який це матиме вигляд збоку для тих людей, які прибудуть сюди вранці, чи вдень уже – на місце нічної трагедії.
Звірі підступали ще пару разів і проміжки між ними звузилися, як і відстань, що нас від них відмежовувала – ми були центром кола, яке вони повільно стискали.
Бард також усе проаналізував і прийняв рішення. Він перемістився: із позиції «поруч» вийшов наперед мене і спокійно сів – близенько перед моїми ногами. Отже, ми «перегрупувалися» – стояли шеренгою, а тепер стали в колону. Я зрозуміла, Бард вирішив мене захищати – до останньої краплі крові… як вийде і скільки зможе – це було очевидно. І це було взаємно: я так само вирішила захищати його.
Чому він вийшов наперед, адже напасти могли і зо спини, але Бард знав, що першим кинеться вожак, а він, вожак, був якраз переді мною.
Бася… на один зуб тому здорованеві, помиями вгодованому і здичавілому… але ми не боялися і виклик прийняли з гідністю.
Зграя не вгавала – ґвалтувала і аж підвивала. Вже було ясно, що готовність у зграї нуль-нуль-один – і рахунок іде на секунди. «О, Господи…» – сама собою промайнула в голові моїй остання думка і… невідривно спостерігаючи за вожаком, я швидко випростала вперед руку і нахилилася – ніби збиралася підняти із землі якусь зброю. Я хотіла їх налякати… самим тільки тим рухом, тим жестом і тим наміром, бо ніякої зброї під ногами не було. Але рух мій був справжнім, рішучим, упевненим, загрозливим і доведеним до кінця. І от, утримуючи оскаженілого пса поглядом, нахилилася рвучко і зачерпнула рукою по асфальту…
І… рука моя наштовхнулася на якийсь предмет – щось дерев`яне, палицю якусь, що було абсолютно неможливо, бо ніякої палиці там не було, і взятися їй було нізвідки. Але вона була, і права моя п`ятірня вхопила і піднесла над нашими головами добротну і замашисту… штахетину… «Ану геть звідси, сволота!» – крикнула я і розмахнулася штахетиною. Зграя, на чолі з вожаком, від несподіванки певно, таки відскочила на крок в усі боки, і ми з Бардом відвоювали першо-початкову нашу територію, спочатковий радіус кола, у яке нападники нас замкнули собою і ненавистю-люттю їхньою.
Ситуація змінилася: певно, образ людини з палицею, здійнятою догори, і нині справляє на свідомість звіра відповідний вплив… інстинкт самозбереження не забув про небезпеку, смертельну небезпеку, яку несе в собі символ людини, озброєної «дубинкою»… Я миттєво усвідомила, що на досягнутому зупинятися ніяк не можна, бо вони зараз же оговтаються і кинуться в атаку. Треба наступати. І, з погрозливими викриками і штахетиною «наголо», рішуче пішла на вожака. Він сахнувся вбік, сахнулася і вся зграя, ніби ті десятеро-дванадцятеро звірюк були одним організмом: майже водночас вони повторювали все, що чинив їхній лідер.
І в цей гострий, справді переломний момент, з бойовим криком і здибленою на спині шерстю, рвонув на вожака мій Бард. О… це було найгірше, що могло статися наразі – Бася… зараз той гад накинеться на мого друга і слідом накинеться вся зграя – тоді вже я нічим допомогти не зможу, хіба молотитиму штахетиною своєю, "з нічого матеріалізованою", тих, що виявляться зверху живого і смертельно жорстокого клубка, усередині якого пропаде мій друг… Але зупинити Барда не було жодного шансу, не існувало тієї секунди, яка потребувалася, щоб вигукнути йому… а що йому вигукнути? Яку команду?... «Бард! – Фу!»… заборонити захищатися, гнати ворога, який має відвертий намір убивати. Таке виглядало б, як останніми роками пресловуті вимоги толерантних європейців до України – не противитися, не захищатися, коли в нас стріляють кацапські озвірілі найманці… бо «Путін образиться». Ні, ми з Бардом не були настільки європейцями, що і допомогло тоді уникнути винесеного нам зграєю смертного вироку.
Замість зупиняти Барда, щоб його убезпечити, я ще спритніше і відчайдушніше кинулася з штахетиною своєю у бій – тепер уже слідом і на підмогу Бардові. Вожак дременув щодуху до своїх воріт і шмигнув у щілину під ними – зник туди, звідки й появився. Здається, Бард встиг його наздогнати, бо, пірнаючи у підворіття, ворог звискнув, так, ніби його що вжалило. Міг, правда, і від страху подати такий звук, але, не виключаю, що Бард його таки догнав. Так само, не озираючись, і мовчки, розсипалися по підворіттях усі інші пси, а, опинившись за надійними своїми загорожами – звідти вже здійняли галас і гавкіт: звісно, лаяли нас… бо що іще зробити могли? Собаки, як і люди: лаються з-за плотів…
Постоявши ще трохи у колі, тепер уже тільки ліхтаревого світла, ми з Бардом і штахетиною пішли мовчки наміченим маршрутом, туди, де вже світлішало до-схід-сонця небо.
І тоді, і тепер, коли я «прокручую» собі оцю ситуацію в подробицях і деталях, переживаючи її знову, не полишає мене одне бліде і невиразне, але невідступне відчуття: ніби за всією цією подією спостерігав проз щілину у важких залізних воротах якийсь чолов`яга… той, що помітив нас на дорозі і шепнув своєму псяюрі, вожаку зграї: «…візьми…», шепнув стиха, крізь стиснуті зуби, услід нам, коли ми проминули вже ворота брудного промислового об`єкту, де він сторожував ночами. І пес кинувся виконувати наказане. І радісно кинулася йому на підмогу уся зграя із-під сусідніх підворіть. Але це тільки туманне відчуття без жодних доводів.
Єдиним незначним доказом можливої наявності того двоногого підглядача може хіба прислужитися звук, який проник з-поза воріт одразу, як тільки вожак пірнув туди, рятуючись од переслідувань наших: такий характерний звук... ніби щось чавкнуло глухо, придушено-приглушений звук-реакція на несподіваний, різкий біль, такі звуки подасть жива істота, коли носак кирзового чобота люто стусоне її під ребра… Ну от, вожака покарано за поразку, подумала тоді я мимоходом ...
…Отак несподівано опинилися ми з Бардом серед агресивної, налаштованої на вбивство, звіриної зграї. І, як справжні друзі, стали поруч удвох – людина і собака. Боком до боку, стали гідно і перемогли знавіснілу зграю.
Звісно ж, це Бог не оддав нас на поталу: штахетину в тому місці і в той момент істини "підкинув"... Уявімо собі безмежний Всесвіт, Галактику нашу, Сонячну систему, планету, місто - і таку мізерну, таку мікроскопічну точку на одній із окраїнних його (міста) доріг... і саме туди покладену "випадково" спасенну штахетину... якщо навіть вона там і лежала, дочікуючись нас, то чому саме над нею ми зупинилися (нічого під ногами в себе я не бачила) - не за метр хоч би до штахетини, чи за нею нас оточили агресивні пси... Чому людині легше повірити у філігранну точність і надможливу вчасність випадку, чим у турботу і Волю Божу, без якої і волосина з голови людської не впаде...
Не думала, що доведеться з часом і вдруге опинитися серед такої ж агресивної, здичавілої і озвірілої, так само кровожерливої, але вже не звіриної, а людської зграї… А довелося. Різниці майже ніякої… тільки людська зграя підліша і підступніша. Людська звірина зграя – згірш собачої. Бо... щуряча.
06.04.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657543
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2016
автор: Валя Савелюк