Ще коли людство посапувало в люльці Бога
А вітер з дощем грали в схованки на Землі
Коли скринька Пандори ховала в собі тривоги
І спроможна була втримати наміри злі.
Дощ розливався спокоєм, миром, блаженством,
Безмежною тишею зоре-небесних шляхів,
Незглибимою мудрістю променів благоденства.
Він ставав морем. Невичерпним виміром снів.
Благословенне море... Вічне. Заховане серед пустелі. Несамовито ніжне, бездонно живе, неосяжне розумом і серцем. Солоне від сліз дощу під час омовіння Землі від бруду. Приховуюче нестримну міць під штилем, і неймовірний спокій під штормом.
Лише від одного дотику його хвилі, в тобі відбувається моретворення. Неважливо, чи ти грайливо плескаєшся в ньому, чи пливеш за хвилями роздумів у його відкритий безкрайній простір, чи рятуєшся від вбивчої спеки в його крижаних водах, чи навпаки грієшся від власного холоду в теплій течії.
Воно просочує тебе променистою квінтесенцією своєї душі, пронизує пульсуючим ритмом мікро-Всесвіту, наповнює кожну клітинку собою, огортаючи вічним шепотом хвиль, починає відбиватися зеленими відтінками в твоїх очах, запахом бризу з далеких берегів у волоссі.
Воно оживає в тобі.
І пошепки розмовляє з серцем, поки ти спиш...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674438
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.06.2016
автор: Юліанка Бойчук