[i]« Коли розлучаються двоє...»[/i]
Пісенне
[b][i]І[/i][/b]
Коли немає того, що колись
було, то я не відрікаюсь
від нього. Мушу виговоритись,
коли один за всіх ще залишаюсь.
Перебираю в пам'яті душі
обличчя, імена і клички, очі
і до зорі не вистачає ночі,
аби зійшлись усі товариші.
Згадаємо із хлопцями дівчат...
з дівчатами...(як іноді ведеться)
про їхніх завойованих солдат
у пам’яті обманутого серця.
[b][i]ІІ[/i][/b]
Осиротіли пам’ятні місця...
у вирії дорогою чужою
летіли поодинці до кінця
а розлучались парами, по двоє.
Щезали, наче плем’я могікан...
всі як один «виходили у люди»,
аби одного разу на екран
проектувалося «Російське чудо».
Не дочекались кращої пори...
Ішли на поруби і дуб, і явір,
аби соціалізму табори
іменувалися – совковий табір.
[b][i]ІІІ[/i][/b]
Немає їх... неначе й не було...
Єдина втіха віку золотого
напевне-що полинула до Бога...
У пам’яті – дорога за село
та усмішки веселі... повезло...
бо ще учора... наяву – нікого.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898976
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2020
автор: I.Teрен