Пірует, точний випад і знов
над поваленим тілом стою.
По руці ллється цівкою кров,
пророкуючи втому мою.
Не плекав від початку надій —
наперед був відомий фінал.
Я вв'язався за друзів у бій,
щоб вони перейшли перевал.
На вузенькій стежині в горах
перепоною став ворогам.
Обірветься сьогодні їх шлях,
та навряд чи врятуюся сам.
За любов і померти не гріх.
Без прохань і окремих вимог.
Я один нині б'юся за всіх,
та проте — як розсерджений бог!
Світ заклякнув від болю і мук,
навіть вітер пронизливий вщух
та безжальність тренованих рук
не спиняє націлений рух.
Лють випалює все навкруги,
не дає відпочинку рукам.
От би розуму стільки снаги,
щоб радіти живим почуттям.
А тепер ріки крові течуть,
смертний жах у завмерлих очах...
Витанцьовує пристрасно лють
гострим лезом в умілих руках.
Тут своє проспівала стріла,
і підступно під серце лягла –
всі турботи мої і діла
нанівець попаданням звела.
Та я мушу дограти сюжет.
Попри болю і втоми тягар.
До останку. Ривок. Пірует.
А за ним завершальний удар.
Добігає кінця мій танок.
Смерть зібрала жнива на полях...
Загартований в битвах клинок
не тримається більше в руках.
Мов осінній пожовклий листок,
я летів до землі горілиць.
А в очах тільки неба шматок,
що губився в безодні зіниць.
Купа тіл, не застиглих іще.
Я лежу серед них сам не свій.
Свист в легенях, німіє плече,
І болить щось, а отже — живий...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914976
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.05.2021
автор: Сергій Вітер