І.
Потом будет нужен тот, кто всё испортил.
Скажут, что это была ты.
С пруда возвращалась в темноте, волочила по траве
мокрое полотенце,
тоже внутренне переселённое.
Звёзды большие, как вишни, песок между пальцами ног.
Вечером на кухне говорили много,
в основном о еде. Пили.
От тебя отводили глаза, как от заклятого камня.
Потом, когда будут искать пробоину в равновесии,
зашипят: её работа.
Хотя ты хорошо слышала, как они сами всё придумали:
лежали и шептались, тебя и не спрашивали.
Утро было облачным, ветер выкручивал
яблоневые ветки.
В бабушкином селе одна вдова в прошлую войну
поставила во дворе вилы торчком
и бросилась на них с крыльца.
У ней в хате квартировали немцы,
просто однажды
явились и так решили, а когда убрались –
люди сказали, что сама их ждала и звала.
С горлом, полным крови, она уже и
не спорила.
Поживёшь здесь – и станешь её понимать.
Эти хоть добросердечны, просто делают вид,
что тебя нет рядом,
и пластинку, которую ты любила слушать,
не ставят.
ІІ.
Будто подобрала в мертвом городе
чью-то правую руку
вместо своей, оторванной,
а она приросла, как родная,
пронизывая внезапной глубиной касания.
Как много от мира в человеке ощутишь, если коснешься:
клеверное поле и ястребиные перья,
потревоженную серебряную жилу, кашель отца,
упругое сопротивление рыбы, преодолённое на мелководье,
скрип старого книжного переплёта, посвист,
что вплетается в дыхание, если говорить неискренне,
звучание косых лучей в сосновом лесу,
трамплинное движение ладони, когда подбрасываешь птицу для полёта,
олений страх приближения – голова вполоборота.
Клал её руку себе на живот, не спрашивая, и тогда
ощущал, как гудит с испода земли железная дорога,
как бурлят большие вокзалы мертвых,
как стрекочут железные цикады ночных эшелонов,
как ржавеет корень мира,
как мужские фигуры перетекают в женские.
Потом ходил хмурый.
Послушай, сказал одним утром,
давай отрежем
эту руку, и отдадим собаке.
Пёс звенел цепью и подавал ей лапу.
Под подушечкой в лапе
пульсировала угольная звезда.
ІІІ.
Порывисто спрашивали: сколько вас?
И надолго ли?
Это означало
длинное и нервное
обустройство на ночь.
Сортировку одеял, подушек,
протоколов безопасности,
исследование геометрии сегодняшнего жилища,
ощущение собственной неуместности в нём;
подгонку тел – с кем ты сегодня рядом,
как быстро разрушается самая тонкая, радужная оболочка интимности,
всё упростилось, и нет
лишнего пространства, здесь все на войне,
семейный ночлег, не ломайся, хватит, чего ты;
надо пойти провериться после них,
кто его знает, какое здесь было перекрёстное опыление;
выйти бы покурить, но на улице обстрелы;
истеричная *** – здешняя хозяйка – уверена,
что все без исключения хотят от нее большего.
Так долго ехать во тьме на мнимый домашний свет,
мысленно прислонять ладонь к обогретому оконному стеклу.
Нет лишнего пространства. Сколько вас?
Что-то придется оставить на пороге.
Вот и оставь свой голос,
узнаваемый, острый.
Оставь его и заходи,
сестричка, подружка, кто ты там, как тебя,
ну же, не мешкай,
мы потом тебе выкуем новый,
у нас тут
прячутся
кузнецы.
(Перевод с украинского)
++++++++++++++++++++++
ЖІНКИ
І.
Потім потрібен буде той, хто усе зіпсував.
Скажуть, що це була ти.
Зі ставка верталася поночі, волочучи по траві
мокрий рушник,
теж внутрішньо переселений.
Зорі великі, як вишні, пісок між пальцями ніг.
Ввечері говорили на кухні багато,
переважно про їжу. Пили.
Від тебе відводили очі, як від заклятого каменя.
Потім, коли шукатимуть пробоїну в рівновазі,
сичатимуть: її робота.
Хоча ти добре чула, як вони самі все придумали:
лежали і шепотілися, тебе і не запитали.
Ранок був хмарний, вітер викручував
яблуневі гілки.
У бабиному селі одна вдова у минулу війну
поставила на подвір'ї вила сторчма
і кинулася на них із ґанку.
У неї в хаті квартирували німці,
просто одного дня
з'явилися й вирішили, а як здиміли -
люди казали, що сама їх кликала та чекала.
З горлом, повним крові, вона вже й
не сперечалася.
Отак поживеш - і тут її зрозумієш.
Ці ж добросердні, просто вдають,
що поруч тебе нема,
і платівку, яку ти любила слухати,
не поставили.
ІІ.
Ніби підібрала у мертвому місті
чиюсь правицю
замість своєї, відірваної,
а вона приросла, як рідна,
пронизуючи раптовою глибиною дотику.
Як багато світу в людині вчуєш, якщо торкнешся:
конюшинне поле і яструбине пір'я,
потривожена срібна жила, батьків кашель,
пружний риб'ячий опір, поборений на мілководді,
скрип старого книжкового перепльоту, посвист,
який вплітається в дихання, коли говорити нещиро,
звучання навскісних променів у сосновому лісі,
трамплінний порух долоні, коли підкидаєш птаха летіти,
оленячий острах наближення - голова упівоберта.
Клав її руку собі на живіт, не питаючи, а тоді
відчував, як гуде зі споду землі залізниця,
як вирують великі вокзали мертвих,
як скрекочуть залізні цикади нічних ешелонів,
як іржавіє корінь світу,
як чоловічі постаті перетікають в жіночі.
Потім ходив похмурий.
Послухай, сказав одного ранку,
давай відітнемо
цю руку, і віддамо собаці.
Пес бряжчав ланцюгом і подавав їй лапу.
Під подушечкою у лапі
пульсувала вугільна зірка.
ІІІ.
Рвучко запитували: скільки вас?
І чи надовго?
Це означало
довге та роздратоване
облаштування на ніч.
Сортування ковдр, подушок,
безпекових протоколів,
дослідження геометрії сьогоднішнього помешкання,
відчуття власної недоречності в ній;
припасування тіл - із ким ти сьогодні поруч,
як швидко руйнується найтонша, райдужна оболонка приватності,
все спростилося, і немає
зайвого простору, тут усі на війні,
родинний нічліг, не ламайся, годі, чого ти;
треба піти перевіритись після них,
хто його зна, яке тут було перехресне опилення;
вийти би покурити, але надворі обстріли;
істерична хвойда - тутешня хазяйка - впевнена,
що всі без винятку хочуть від неї більшого.
Так довго їхати у пітьмі на уявне домашнє світло,
подумки притуляти долоню до обігрітої шибки.
Немає зайвого простору. Скільки вас?
Щось доведеться залишити на порозі.
Ось залишай свій голос,
впізнаваний, гострий.
Лишай і заходь,
сестричко, подружко, хто ти там, як тебе,
ну ж, не барися,
ми тобі потім викуємо новий,
у нас тут
ховаються
ковалі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952585
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 07.07.2022
автор: Станислав Бельский