На старті
« Довга дорога в пустелю...»
Забуте
Ось і осінь... і вересень всує
обіцяє потоки сльоти
і дощу, але небо дарує
знак уваги... як іноді ти.
Ось і маємо – як на початку...
та повіяли інші вітри
і нічого немає на згадку
із поезій цієї пори.
Ось і знову на часі балади,
як не ми починали війну
і на Київ упали снаряди,
убиваючи нашу весну.
Ось і зрада, а ми – ні при чому,
бо усі винуваті у тому,
що воює імла стани
проти світла у нашому домі
і усупереч всьому святому
не помиряться наші сини.
На фініші
« Човен хитається серед води...»
Незабутнє
Ой, не сип мені солі на рани.
Я то знаю, де кара небес,
але мусимо мати за пана
і любити... як палицю пес.
Ой, хіба я одна винувата,
що у пекло завіяло нас?
Не на часі і нам воювати,
і миритися дітям не час.
Ой, не ми лише служимо ницо
кожній молі і хану орди...
та мені би іще – до криниці,
до живої моєї води
і напитися, наче цикути,
і нічого уже не почути
ні про себе, які ми раби,
ні про ігри цієї доби...
забуваємо, наче манкурти,
цю іронію злої судьби.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959214
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.09.2022
автор: I.Teрен