На пустирі, у спеку,
посеред залишків весни,
вельми здивований лелека,
дивився в ніжні пелюстки.
Його поважний стан та спокій,
немов на полюванні жаб,
завмер, над дивом широоко,
до чарів перейшов, та зваб.
Ти де взялась рожева ружа,
у дикім полі, край села,
де править сірість - зла, ворожа,
й ніколи квітонь не цвіла.
Неначе зіронька у небі,
де зорям ще не випав час,
ти сяєш в темінь так, як ніби,
овидом, проскакав пегас.
І поки бусол дивувався,
прокинувсь «лицар» бур'янів,
оскільки ароматом милим,
його бутончик очманів.
Бур'ян не зразу здогадався,
що в нього виріс конкурент,
під сонцем спеки завагався:
«Можливо, мовить комплімент».
«Хто ти, і що тебе принесло»,
чортополоху голос став бубнить,
«І чи не мітиш ти у крісло,
мене на троні замінить».
Троянда тихо та повільно,
звела на нього мирний гляд
«Для чого це, я вільна
від всяких там бентег і зрад».
На цю розмову, як до столу
стягнуло челядь будяків,
і навіть роботящі бджоли,
злетілись із густих лугів.
Одна лиш осока різюча,
що ще була, п’яна від сну,
сказала слово, що ядюче
збентежило усіх, - «Бог дав красу».
І заздрість в мить їх обступила,
неначе хмари до дощу,
туманом розум засліпила,
напилась глузду досхочу.
Перій, той перший задивився:
"Яке струнке, міцне стебло",
бо навіть шквалу вітер
не зміг, звенуть красі, чоло.
Реп’ях також замаяв мрію,
шипи, троянди на собі,
для захисту, а може в дію,
все пригодиться в боротьбі.
Її листки, хоча й тендітні,
тримали, градний бомбардир,
і навіть бростки, непомітні,
не звіяв, дикий суховій.
Завидощ особлива сила,
вона не бачить перешкод,
утім щоб, іншим рить могилу,
а далі все, так хоч потоп.
І стали думать трави хижі,
як сонце ружі затулить,
обвили простір наче вужі,
безжально, кропива жалить.
Та королева не здавалась,
нехай лютує царство тьми,
її натура не ломилась,
а поговір пішов на всі лани.
Не можуть поруч злість і слава,
В одній дорозі довго йти
Коли на шляху злість відстала,
З'явилась лестощ, славити.
А час минав, і в дні погожі,
зайшов осінній колорит,
змінив одразу всі пейзажі,
у фарбах жовтий фаворит.
І в ружі також на листочках
Явилась перша жовтизна,
Ожила сірість, на сторожі,
яка ж приємна новина.
Той гомін, чути дуже тихо:
"Старіє, чортова краса,
і буде їй ще також лихо,
не вічний цвіт, і він згаса.
Побачим ми її занепад,
страждання, гордість забере,
і стане квітка - бур'янами,
така ж як ми, одне в одне".
Проте, по пустиру грайливо
хлопчинка, бігав за м'ячем
забив його в траву сміливо,
пішов за ним, ще й підтюбцем.
Побачив він троянду щиро, і довго,
довго міркував,
а потім враз зірвав красуню,
матусю нею привітав.
Стоїть у домі краща ваза,
а в ній милує білий світ,
у променях прекрасна роза,
як символ щастя, дивоцвіт.
Не довго все ж хопта раділа,
лягла в покоси отави,
її зсікла косарська сила,
пішла до корму худоби.
Бажаю вам не мати заздрість,
Коли у інших щастя є,
Не дійте зло, даруй те щедрість,
і вас, квітучість не мене.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974391
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.02.2023
автор: Ігор Жорж