І я побачив - небо, поле,
Ліс синьо-жовтих прапорів, -
Їх тисячі, - і спільна доля,
В тих, що недавно були в грі,
У тій, яка життям зоветься.
Та розгорнулась гра - на смерть.
Що найдорожчим було серцю,
Могло навік розбитись вщент.
О Боже, скільки молодих
Сердець давно уже не б'ється !
Йде вічна битва із нашестям
За майбуття, за нас живих,
За волю і за долю гідну,
За землю і за кожен метр
Її. Усі думки - про рідних,
Щоб все ж не думати про смерть.
Чи ми гадали, - до нас лихо
Налізе нагло звідусіль?..
Жили ж бо мирно собі, тихо,
Були завжди і хліб, і сіль.
Комусь же поряд не жилося
Спокійно на землі своїй.
Гнійник прорвався, як здалося,
І хлинув весь до нас той гній.
Від заздрощів, мабуть, і злості,
Геть пропаливши наскрізь дно,
Всієї нечисті, не в гості,
Зайшло нелічене число.
І ліс отой мені б не бачити, -
Реальність серце розрива...
Над ним хмаринки білі, - начебто
Стоять уже не день, не два,
Мов душі сонячні, пресвітлі,
Застигли, мов незрушні плити.
Чи в світі кращі є світи?
І як це поле перейти?
P. S.
Малюю серце не червоним,
А в колір неба і полів.
Над полем, наче, чую дзвони,
Незламні, бачу, йдуть загони
І шлях їх - від Дніпра до Дону,
І праведний в очах їх гнів.
Та бачу сльози матерів,
Дітей, всієї України -
Від моря, від степів до гір.
Хай щезне ворог,
Щезнуть війни !
За нами СВІТЛО, ВОЛЯ, МИР !
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986609
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2023
автор: Рунельо Вахейко