Загалом дивно...Наскільки можна не помічати плину часу....Наскільки безневинно він змушує тебе йому здатися. У свій полон. Вічно-предвічний. І наскільки несвідомо ти йому здаєшся. Бо й виходу, власне, нема ніякого. Ти можеш, скажімо, вдати боротьбу із часом, тільки це зовсім не означатиме, що ти здатен тут перемогти чи ба навіть взяти у такій сутичці участь.
Деколи мені здається, що час насмішливо регоче мені в спину. В такі моменти розумію, що я і час - ми ніколи не станемо квитами. Хай там як, та обманути можна лише себе, але аж ніяк не час. Зрештою, саме він, як ота велетенська рулетка, вертить нами, а не навпаки. Саме він визначає, коли кому народжуватися, іти до школи, вступати до ВНЗ, починати працювати, одружуватися та й, зрештою, і вмирати...
Таки, певно, варто закинути ті марні спроби йти проти часу, і просто прийняти закон неминучості. І жити. Просто жити так, щоб колись, коли час зіграє свій переможний марш, зрозуміти, що життя ти прожив недаремно. Тебе будуть пам*ятати, сумувати і любити. Отоді це й буде твоєю перемогою над часом.
|
|
