Ці холодні безкінечні колії...Давно забуті дороги. Я бачу лиш швидкоплинні пейзажі за вікном потягу. Я не знаю куди я їду. Я не знаю де мій дім. Зім’явши в руці квиток,середину поглинуло відчуття того,що після руху потягу на станції залишилось моє життя. Хоч в мені панувало сильне почуття образи і страх перед новим майбутнім витав перед моїми очима,я змушувала себе заснути. Та де ж там:бабця шуршала масними газетами в які були замотані її наїдки. Від мужика,що сидів навпроти несло серйозним перегаром. Це все мене так дратує. Натягнувши навушники включила на повну гучність музику і всіма силами все таки спромоглась заглянути в минуле,в те минуле яке ніколи більше не повернеш.
Жаль,що я більше не зможу слухати ці пісні. Під кожну ноту і кожне слово виринають спогади. Вони-фільми,які назавжди залишаться у моїй пам’яті. Час не спроможний це стерти. А я видалю ці пісні з мого плеєра,видалю їх на завжди. Нехай загоються рани. В мене залишиться тільки одне - татуювання зроблене його руками. Воно зараз так болить, І пам\'ять тіла про його руки які своїм теплом зменшували біль.Зараз…зараз біль на стільки сильний,що мені хочеться здерти шкіру,вирвати частинку себе і викинути на розтерзання собакам.
КОМЕНТАРІ
10.01.2013 - 23:47
Міра Ковальчук: спасибі...залишається бородьба з минулим,щоб зустріти нове завтра...хто зна які сліди завтра може залишити після себе
10.01.2013 - 23:21
molfar: tempore mutantum, часи змінюються, вони і нас змінюють. Не гоять, ні. Просто змінюють. Татуювання ж залишається на шкірі і в серці.
Додати коментар можна тільки після реєстрації Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.
