В домі
Батька мого,
на високій-високій горі,
куди не дотягують зором
сліпі ліхтарі,
вготоване місце для мене -
поле квіткове зелене,
таке запашне-запашне!
Вкладе у трави мене
і заколише…
Вигукну: ”Вище! Вище!”
Підхопить мене
вітерець,
закружеляє
над отарою
мирних овець
і опустить
на лоно землі…
Кораблі
хмар легких
попливуть наді мною.
Все тут застигло весною:
верби, тополі і клени -
все вічнозелене!
Немає тут місця
для відчаю,
болю і зрад,
квітне в любові сад.
Маленьку зорю -
диво з див -
мій люблячий Батько
вгорі засвітив.
Він любить мене таку -
печальну свою дитину
неговірку.
Як час мій настане,
стишу земну ходу,
в дім Батька свого прийду
і оселюся тут,
де верби небо п’ють,
полощуться
в сонячній зливі -
щасливі…
18.02.2015р. Наталя Данилюк
|
|
А долі - за таких чудових людей, як Ви! 
