Відчуття таке, що хочеться писати, але... варто бути обережною зі словами...
Якщо коротко і по существу - то сьогодні приходив товариш, мій унівєрський тренер (якого я до речі намагалася видзвнить неділі дві). Так от він прийшов, показав деякі (найпростіші) вправи, що відповідають моєму стану, наполегливо підбадьорював, розповідав про своє життя і таке інше. Ми (з чоловіком) показали йому квартиру, ремонт і розповіли як поживаємо. В певний момент, коли готували чай, було відчутне його (тренера) німе питання: навіщо ви мене позвали, якщо у вас все класно (сидів зі схрещеними руками і ногами). Таке відчуття, що сенс його життя в допомозі іншим, а кайф - подяці цих людей. І звідкись таке неумоліме (інше слово не спадає на думку) переконливе відчуття, що життя добігає кінця, попри те, що він говорить про це в жартівливій формі.
Після того, як тренер пішов, чоловік запропонував запросити тренера пожити в нас (оскільки в нього в навій квартирі навіть кухня поки що не функциклірує) і заодно потренувати мене. Я обмірковую цю ідею. І чогось мені на думку спадає, що якби ми були сильно заможними, то запросити тренера до себе жити було б чимось менш грандіозним ніж зараз.
|
|