З самого ранку задимлене сонне місто поливає дощ.Небо сіре чи то від хмар,чи то від диму.В таку погоду добре,мабуть, сидіти біля вікна,загорнувшись в теплу ковдру з горнятком гарячого чаю, і спостерігати за міською суєтою.Добре усвідомлювати,що тобі нікуди не потрібно йти.Але я відношось до категорії тих людей,яким сьогодні хочеш не хочеш,а треба їхати на навчання,на роботу,чи то у справах...
Ну от і вулиця.Огидна картина:на асфальті калюжі та опале пожовкле листя,вітер вивертає парасольку,вириває її з рук,а холодні краплі дощу боляче врізаються в обличчя.Таке відчуття ,ніби вчора у цьому місті скінчилась війна,а сьогодні в місто прийшла епідемія чуми.Від дому до зупинки йти хвилин 7,але за ці 7 хвилин,здається,проходить усе житяя,відбувається переосмислення цінностей.Ти почуваєш себе новою людиной.І тоді стає байдуже на калюжі,дощ в обличчя сприймається як героїчне випробування.При найменшому пориву вітру відчуваєш все безмежжя навколо себе.Тіло в бетонних джунглях,але душа мчить крізь них,вона на волі,вона всюди,вона заповнює кожен сегмент міста.І ти відчуваєш наскільки ти збільшуєшся,наскільки підіймаєшся над світом просто йдучи по калюжах на асфальті та опалому пожовклому листю в огидну погоду.Певне для такого усвідомлення й потрібна осінь з її безкінечними дощами.
|
|
