Повільно, майже непомітно підікралось літо. Прикрившись плащем із дощу і вітру, щоб не так кидатись в очі, воно захоплює, кружляє тебе і тягне на глибину. Календар вже давно пробив екватор і ти винирюєш з глибини, спрагло хапаєш повітря і розумієш, що до жовтизни берега залишилось зовсім мало, а кінчики пальців вже намацують холодне осіннє дно. Тікати від того дна вже нема ні снаги, ні можливості. Ти жадібно хапаєш останні скарби і витягуєш за собою на берег, ховаєш їх в запилені високі антресолі пам*яті , щоб дістати взимку, зішкрябати останніх сонячних зайчиків і хоч трохи зігріти пальці.
|
|
