Із клунком дід старенький бродить
Від пристані до пристані чужих душ
Крізь них як через шибку заглядає
Але що бачить там – про це чомусь ні пари з вуст.
Ні! – Він не шукає таємниць
І не згрібає жменями гріхи
І біль людський йому не до снаги.
А швидше хоче він до щирості добратись
І не вікно, щоб заглядати
А в двері вільно увійти.
Однак нині душі мов із заліза
Роками ржавіли.
У житті шмат металу викинути легше
Але от душу не замінеш вже.
Жорстокість, егоїзм і лукавість
Впитались в неї мов зола
Вже не відтерти і навіть не відмити.
А час то йде.
І так раз за разом безнадійність по п’ятках за людиною бреде
Надіється, що ще ключі до хоч одних дверей таки знайде.
|
|
