Це не початок, просто закінчився папір, далі буду писати тут. Зараз вечір. Ось-ось весна - всі чекають, говорять, мабуть, на щось сподіваються. Знову ці пусті стереотипи: приходить весна - приходить кохання. Я так кажу швидше через те, що я нікого не чекаю. Якби вже когось любила, то вже б тут розпиналася про любов, яке це світле і чисте почуття. Звичайно ще вірю в неї, хоч і ставлюсь трохи скептично. Все через одного персонажа. Мабуть, я тоді таки закохалася. І коли воно мене попустить, а може вже все...? Не знаю. А в нього нічого й не калаталося, мабуть. Теж була дурна, хотіла весни. Але для весни одного мого кохання не вистачило. Чи було боляче? Одразу так і скажу, аякже!!! Ні, навіть не плакала... вчора. Чи то Я така боягузка, чи то така горда, що не змогла зізнатися ні собі, що його кохаю, ні йому і така, що не дозволяла собі ні плакати, ні страждати. І про це шкодую таки найбільше. Знаєте раз поплакати, помучити себе це легше ніж цілий рік дихати з осадом на серці. Це як випити ліки одразу, наважитись і все скінчилося, гірко але скінчилося. А якщо розжовувати, ковтати по одній, цей терпкий присмак ще на довго залишається в роті. Думки наче якісь спаралізовані. З одного боку наказуєш собі: нічого не сталося - живи і усміхайся. З іншого - спогади лізуть як таргани і переривають в голові все догори ногами. Тому я здається ще й досі під афектом. І що ж робити ? Перемкнутися на щось інше? Серце це вам не пульт від телевізора. Кажуть, що любов це хімія. Цей предмет я просто терпіти не можу, мабуть, тому в мене в коханні не відбуваються ніякі хімічні реакції чи перетворення.
|
|
