Ще не зустрічав людини, яка б змінилася з роками.
Коли помічаєш, що людина і стала іншою - то лише тому, що вона позбулася вікових вад, позбулася зайвого та дала проявитися своїй сутності, притаманної їй відпочатку.
Тому що особливі риси загострилися та стичать крізь тонкий шар культурних умовностей та обмежень.
Тому що особистість кристалізується і росте. В цьому і полягає зміна. Красиве стає красивішим, мудре - мудрішим, потворне - потворнішим, боягузливе - боягузливішим.
Змінюється не людина, а те, як вона себе проявляє. Мабуть, це нудно - все життя бути однаковим.
Мабуть, це складно - виростити той кристал.
Мабуть, це неможливо - зрозуміти хто ти є, оцінити себе зсередини самого себе.
Замість писати такі категоричні банальності, варто було б вигадати історію, втілену в прозі чи драматичному творі, про якусь сторонню людину чи про вимикач на стіні. І щоб цей твір, не називаючи речі своїми іменами, одначе, вперто вказував би на них, змушував читача власним розумом і серцем дійти до моралі.
Але як я не вмів цього робити раніше, так не вмію і тепер.
|
|