Я пишу, мабуть, років з восьми. І я завжди писала декількома мовами, залежно від того якою хочеться говорити у цей конкретний день. Так от склалося, що іноді у голові лунають рими українською, іноді англійською, а іноді російською. Після повномасштабного вторгнення постало питання: що ж робити з моєю прозою та віршами, що написані російською? Прозу я легко можу перекласти. А вірші? Хоча я чудово розумію неприязнь (яка особливо загостилася зараз) до російської мови, я все ж таки не можу просто викинути з життя те, що було створено мною. Кожен з віршів вистражданий, народжений у дуже нелегкі для мене часи.
Для мене мова - інструмент. Я спілкуюся декількома мовами, спокійно перехожу з однієї на іншу. Це питання не про "Какая разница", ні. Для мене мовне питання має досить однозначну відповідь. Однак для мене будь-яка мова є неймовірним досягненням людства, це є щось ну дуже прекрасне, захоплююче. Нажаль, деякі люди псують враження від мови.
І що чекає на мої твори? Знищення? Я не вважаю це справедливим. Чи буду я надалі писати російською? Можливо. Вважайте це моєю анексією російської мови, бо деякі люди не достойні і нею спілкуватися.
Однак, поки що мої твори російською полежать десь глибоко на поличках робочого столу. Я вірю, що наші рани загояться і люди зможуть бачити у них не тільки мову ворога, а й ті почуття, що я вкладала.
|
|