Люди –як залізні ключі: впадуть у глибоку воду і не знайдеш, скільки б не мацала по піщаному дні. А ще як кинешся шукати не одразу, бо й не одразу спохопишся, не одразу згадаєш – де і коли впало, у який пісок, у яку течію. І марно потім гукати й бідкатись, марно бігати по березі. Починаєш згадувати, коли востаннє тримала в руці, і так жалієш, так жадієш, що не була уважнішою, не цінувала, не берегла! Уже маєш цілий список тих, хто «упав і пропав», кого ніколи вже не знайдеш. Чи відчувають вони, що ти про них думаєш?
|
|
