Стараюсь у майбутнє не дивитись,
Не згадувати, що було напередодні,
А краще тою крихтою насолодитись,
Яка від радості відпала нам сьогодні.
Стараюся у завтра не вдивлятись…
Можливо, буде гірше, або важче…
Не треба нових труднощів боятись,
А все-таки надіятись на краще.
Старатись накопичувати сили,
Зібрати силу духу й силу волі,
Щоб впевнену ходу не підкосили
Нові удари й повороти долі.
Стараюсь тим, що є, задовольнятись,
Хоч і нестерпний,часом, присмак гіркоти…
Зате я в очі можу подивитись
І тим, хто поруч, й тим, до кого йти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756332
дата надходження 20.10.2017
дата закладки 09.11.2021
На руках тримала діток мати молода…
Сяяли безмежним щастям очі і уста.
Всім єством своїм відчула цю щасливу мить…
Як крізь сон вона почула: «Час – він не стоїть!
Шлях твій буде кам’янистим, довгим, непростим.
Прийде зрілість, старість стисне обручем міцним.
Але знай, що материнство сили додає.
І кінець твій кращим буде, ніж початок є…»
Та, щаслива, не зважала на слова такі!
Діток бавила, вслухалась в голоси дзвінкі.
В чистих водах їх купала, в сонячних квітках,
До землі не доторкалась, як безпечний птах.
Та зненацька ніч наспіла – темрява і страх.
Діти в холоді тремтіли – наяву, не в снах.
Мати до грудей притисла зляканих малих
І сміливості їх вчила у пригодах злих.
А коли зоря зайнялась, ранок вже настав,
Стрімка скеля показалась, та ніхто не став.
Не зважаючи на втому, мати йшла вперед,
Щоб відчули всі потому перемоги мед…
***
«Кращий день, ніж попередній, - зрозуміла мати.
Силу духу і хоробрість я змогла їм дати».
День наступний був страшніший – небо затягнулось.
Хмари зла, обману, зради над всіма зімкнулись…
В темряві блудили діти, загубивши матір.
Та вона зуміла вчасно їм пораду дати.
«Очі підніміть до світла!» - мати попросила.
Понад хмарами розквітла Надвисока сила!
Діти глянули на неї, й зникла вся тривога –
То ж матуся своїм дітям показала Бога.
***
Дні проходили, і тижні, місяці, роки…
Час – по молодості тризна, залишав знаки.
Мати зовсім постаріла, і зігнувся стан,
Вже й волосся посивіло, стиснулись уста.
Але діти її сміло йшли, здолавши страх.
Коли ноги їй боліли, несли на руках…
І коли зійшли, нарешті, на вершину всі,
Мати тихо проказала: «Це – кінець путі…
Аж тепер я знаю певно – кращий цей кінець
Ніж початок мого шляху, він – життя вінець…
Адже діти мої можуть йти самі вперед,
А в дорозі здобувати перемоги мед.
І вести моїх онуків, вчити їх життя…
Я ж іду від вас, рідненькі, вже без вороття…»
***
І стояли її діти, і дивились вслід.
І змітав легенький вітер ледь помітний слід…
І тоді вони кричали, й в цьому – вища сутність:
«Мати – це не спогад, пам'ять, це – жива Присутність.
Її бачити не в змозі, в змозі – відчувати.
Лиш вона в сльозі солоній може проживати,
Бути джерелом для сміху, пристанню в печалі,
Може дарувати втіху і безмежні далі…
Вона – перший дім і карта, по якій ви йдете,
Ваші почуття й закони, по яких живете…
Шепіт листя, прохолода в спеку неможливу,
Те, що справді є природним і таким важливим.
Вас не зможе розлучити світу круговерть,
Навіть час, причини, відстань, навіть сама смерть!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757808
дата надходження 29.10.2017
дата закладки 09.11.2021
Давно-давно було це в нашім з вами краї…
Події ці і досі серце людям крають:
Ще не топтали наші землі і монголи,
Степи безкраї розляглися всюди голі,
Та вже були тут давні невеликі села,
Трудящі люди, а ще звичаї веселі,
Біленькі хати, в них дахи були з соломи,
Поля воли орали, що не знали втоми.
А ще такі, як намальовані, дівчата,
Готові вранці сонце в полі зустрічати,
До всього вмілими і щедрими руками,
Що прикрашали хати рушниками.
Зварити і спекти – усе вони уміли,
У косах – стрічка й квіточка стриміла.
На шиї в кожної із них цвіли дукати –
Таких дівчат у цілім світі пошукати.
І внадився сюди крилатий Змій, жорстокий,
На чоловіка схожий був він, повнощокий,
А замість пальців на кінцівках сильні кігті.
Він міг літати, повзати, ходить і бігти.
Тож до тих хат, сільських, він прилітав частенько,
Поки намітив двох дівчат собі, гарненьких:
Одна із них – струнка і горда – це Тополя,
Завжди із батьком працювала в чистім полі.
А другу дівчину Вербиченькою звали,
Покірна й ніжна, саме в воду заглядала,
Як Змій летів. Спустився до водиці,
Схопив за стан тендітну й гарну ту Вербицю,
Своїми кігтями притис до свого тіла –
Звивалась, плакала, та з Змієм все ж летіла,
Аж поки опинились у Зміїнім домі,
Не був тепер для неї шлях назад відомим.
Знесилена і змучена, вона упала
І воювати з хижаком не стала,
А той летів уже на заповітне поле,
Схопив так само й дівчину Тополю,
Приніс додому в кігтях, у страшних, зміїних.
Вогонь щоб розвести, пішов рубать поліна.
Дівчата пильно глянули і здогадались –
Втекти від злого Змія щиро присягались –
Тихенько вибравшись, тікали швидше вітру,
Та доганяли їх і Змій, і слуги – відьми.
Прощатись з волею дівчата не хотіли,
Тож здатними були вони на всяке діло:
Вербичка-дівчина лиш до води нагнулась,
Як раптом деревом-вербою обернулась,
Свої покірні віти низько опустила.
Тополя, бачачи це все, заголосила:
О, сонечко моє, ласкаве, тепле, миле,
Не зможу я втекти, бо дуже вже втомилась,
А вороги мої женуться і вже близько,
Врятуй мене, я на землі живу так низько.
І враз до неба виросла струнка тополя,
Над нею сонце, небо, вітер, поряд – поле,
Під нею – мертві впали Змій і злющі відьми.
І, мабуть, би ніхто уже про це й не відав,
Та бачив все це з піднебесся вільний вітер.
Він полетів через степи і води, й поле,
Всім розповів про чарівну й струнку тополю,
Що так росла-тяглась до Сонця й Неба вгору,
Яку не схилить вже, мабуть, ніяке горе,
І про крихку вербу – води подружку вірну,
Її тендітні віти й доленьку покірну.
Літа давно втекли ті у минуле сиве,
Дерев таких у нас багато є красивих.
Тополя і верба – два символи країни,
Моєї рідної святої України.
Й хоч дуже не проста була і є в них доля,
Вони живуть-ростуть, не корчаться від болю,
І тішать землю ще співцями-солов'ями.
Хто зна, може, тому й назвали нас слов’яни?!..
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893983
дата надходження 04.11.2020
дата закладки 09.11.2021
Із кожним днем нам світла менше
Дарує день. Щось краде ніч,
Ховає крадене у піч.
До неї тулиться... сердешна.
Нам вітер промовляє спіч ,
Все розповість,... де він блука
Де він гуляв на п’ятака,
Які пісні горлав у ніч .
Та знову темрява не спить.
Все загортає у пітьму.
Та кличе в сон... немає сну.
Бо в грудях серденько щемить.
Даруйте, Осінь завітала.
Поважна пані запашна.
Я б закохався, та не та,
Мене під вечір обіймала.
Мене кохала ніч чорнява.
Та спопеляли карі очі,
Оті, що сон мені пророчив.
Палка була ... немов заграва.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684564
дата надходження 19.08.2016
дата закладки 16.10.2021
Під куполом цирку він тримає її з останніх сил,
Вона вмовила його, щоб без страховки.
Що? Вона думає, що у неї двоє крил?
І не зважає на вічні його відмовки.
Вона знає, що він боїться й мовчить.
Вона знає, що він боїться за неї.
Тож навіщо вона його злить.
Без поясу не врятують жодні феї …
Із задоволенням немов ядро
Закинув б він кудись оцього імпресаріо́,
Чорніє все його нутро,
Йому б лише побільше того ажіо́ …
Вона ж все слухає його,
Переживає за постійне місце в трупі.
Як ми досягнемо вершини купола свого,
То все піде як у нон – стопі …
Вчергове повен зал і глядачі …
Настроєно вчергове видошукачі.
Якесь дитя чогось так гірко плаче,
А хтось ловитиме в руках удачу …
І перший раз, і другий все як слід,
Позаду небезпечний перехід,
Він, як завжди, її міцно впіймав,
Щоб дотягнутись, щось не врахував …
В останню мить подумати ще встиг,
Що залу крик якось наче застиг,
Глядач йому завжди добра бажав,
Останні оплески з собою він забрав …
Нема проблем в новітніх тих бариг,
Нова вже трупа валиться вся з ніг.
Усе заради бариша ...
Озвалось на "гальорці" серце глядача …
Портрет сміливця просять винести на біс,
І тої, кого він в останньому польоті ніс,
Злякались глядачів. Останній не формат
Ти заслужив на це, бунтар і акробат ...
*[i]під враженням від долі Альфредо Кодона і Ліліан Лейтцель, але сюжет дещо спрощений[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770317
дата надходження 08.01.2018
дата закладки 12.10.2021
А я вже був сьогодні не такий.
Ти навіть не помітила підміни.
Настільки рідний і цілком чужий.
І відчуття, що поруч тільки стіни …
І зовсім не помітила дощу.
А дощ образився: для кого я шепочу?
І вітер: байдуже, що я свищу́?
І зовсім байдуже, що я там хочу …
Не ображайтесь: в неї просто сон.
Вона давно його чекала і хотіла.
Розбито скло на кожному з вікон.
Крізь них вона у далеч полетіла …
Не ображайтеся: у кожного свій дощ.
І вітер іноді буває безсердечним.
Серед дрібних і надвеликих життєплощ
Хай буде хтось тобі і ґречним, і доречним …
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791820
дата надходження 15.05.2018
дата закладки 12.10.2021
Без тебе cонце навіть не зоря,
Без тебе місяця бліда подоба,
І цей політ лише невдала спроба,
Жадає скрипка серце скрипаля …
Обурена дощами далечінь,
Без тебе моє завтра вчора тінь,
Стає важливим шепіт, кожен звук.
Не музика уже, а тільки стук …
Вдарялась думка об якийсь дурман,
І очі заступив дівочий стан,
А я збираюсь в твої "хто і як".
Такий як є. Такий простий дивак …
А моє завтра тільки два крила,
Якби ти в них повірити змогла,
Десь поспіхом написані пісні,
Десь подумки присвячені тобі ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801887
дата надходження 04.08.2018
дата закладки 11.10.2021