Світлана Себастіані: Вибране

Mattias Genri

Придёт пора…

 (стансы)

А  жизнь  пройдёт,  в  безвестность  кану  -
Под  всем  черта  подведена.
Не  хуже  и  не  лучше  станет
Начало  будущего  дня.

И  слёзы  с  неба-океана
Прольются  землю  окропив,
Жизнь  повторится  беспрестанно,
Ничем  людей  не  удивив.
           *    *    *
Ведь  в  мире  всё  теперь  с  изъяном  -
Ничто  не  прочно.  На  суку́
Кричит  кукушка  будто  пьяна́,
Пророча  глупое  ку-ку...

Живём,  как  будто,  на  пожаре,
И  всё  у  нас,  как  на  бегу́:
Удача  не  приходит  даром
На  этом  зыбком  берегу.
               *    *    *
Придёт  пора.  Сойдутся  дру́ги,
Чтобы  согреться  у  костра,
Слова  польются  о  разлуке
Со  мной  ушедшим  во  вчера.

Мне  с  ними  больше  не  согреться  -
Не  сесть  у  жаркого  огня,
И  песня  наша  будет  петься
Привычно,  только  без  меня...

А  как-бы  было  всё  чудесно  -
Упасть  бы  навзничь  на  траву:
Вновь  очутиться  в  своём  детстве
Не  на  словах,  а  наяву...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027866
дата надходження 04.12.2024
дата закладки 15.12.2024

Зоя Бідило

Воллес Стівенс Нотатки про найвищу літературу. Вона повинна приносити насолоду

І
В  належний,  звичний  час  оспівувати  свято,
Носити  чуб  чи  гриву,  як  це  робить  більшість,
В  юрмі  разом  тріумфувати  зичним  горлом,

Передвіщати  радість  і  пісні  про  неї  
Нести  щасливим  людям  в  дар,  відчуте  серцем
У  цій  спільноті,  найнадійніший  фундамент,

Доволі  нескладна  ця  вправа,  Ієронім  (1)  
Придумав  сурми  і  вогненні  струни,  які
Збирають  золотими  пальцями  cинь  вітру(2):

У  хорі  голосів,  які  злітають  звідти,  
Шукати  голос  найпохмурішого  предка,
Шукати  джерело  мелодії  зі  світла,  

Яке  обрушує  нас  в  надчуттєву  форму.
Але  при  цьому  постає  складна  проблема,  
В  зображенні,  яке  ми  бачимо,  вловити,  

Що  незбагненна  мить  ірраціонального,  
Коли  схід  сонця,  чи  коли  глибини  моря
Ясні,  чи  на  стіні  небесного  притулку

Повисне  місяць.  Це  незмінювані  речі.
Але  ми  вражені,  вони  були  неначе.
Ми  розуміємо  їх  розумом  пізнішим.

II
Блакитна  жінка(3),  нерухома,  наче  з  глянцю,
Не  хоче  за  вікном  перисту  розторопшу(4)
З  її  холодним  сріблом,  там  перисті  хмари  

Повинні  пінитись,  котитися,  як  хвилі,
І  сексуальні  квіти  мусять  спочивати
Від  пристрастей  своїх,  шалених  і  спекотних,

Насичувати  ароматом  літні  ночі,  
Слід  збутися  її  невдалим  мріям,  у  снах
Приймати  їх  природну  форму.  Досить  цього

Для  неї,  щоб  запам'ятала:  розторопша
Приходить  навесні  у  виноградне  листя
Шалений  пульс  її  студити;  в  пінних  хмарах

Нема  нічого,  окрім  піни  хмар;  цвіт  пінний  
Відходи  визрівання  сімені;  а  потім,
Коли  гармонія  тепла  серпневих  сосен

Зайде  в  кімнату,  задрімає  й  затихне  ніч.
Їй  вистачить  того,  що  спогади  навіють.
Блакитна  жінка  вигляне  в  своє  віконце,

Назве  коралами  кизил,  холодний,  чистий,
Холодний,  холодно  окреслений,  реальний,(5)
Ясний  і,  виключно  для  ока,  не  завадний.

ІІІ
Незмінний  образ  у  незмінній  пустці,  (6)
Лик  з  каменю  в  безмежному  багрянці,
Багрянець  з  зеленню,  багрянець  з  синню,

Античний  лоб,  над  ним  важке  волосся,
Канавки  від  дощу,  багрець,  рожевість  
Рубіну  сточена  водою  й  вітром,  

Лоза  круг  горла,  вищерблені  губи,
Похмурі  брови  гріються  як  змії,
Утрачених  чуттів  немає  й  сліду,

Багрянець  у  багрянці  неповторний,
Злегка  іржавий  і  злегка  рум'яний,
Злегка  загрублий,  дикий  і  корона

Не  радує  очей,  багряна  слава
Самотньо  віє  над  охглухлим  вухом.
Сіяння  гасне,  сердолик  тьмяніє,

Зневажений  без  шани.  Мабуть  бджоли.
Могло  так  бути,  чи  було.  Померлий
Пастух  (7)  приніс  акорд  величний  з  пекла,

Але  проспав  овець.  Такий  переказ.
Несуть  з  любов'ю  діти  перші  квіти
І  розкидають  їх.  Нема  подібних.

IV
Запізно  ми  міркуємо  про  справи
В  минулому,  коли  вже  зрозуміли
Й  побачили  своє  і  їхнє  місце.

Укладено  в  Катавбі  (8)  серед  року  
Опівдні  шлюб  містичний  капітана
Прославленого  і  дівиці  Бавди.

Для  них  був  урочистий  гімн:  бо  досі
Коханців  ми  не  одружили.  Досі
Один  побратись  з  іншим  зарікався,

Вино  весільне  відмовлявся  пити.
Кожен  повинен  іншого  прийняти
Не  за  принади,  вплив,  солодку  мову,

Не  за  шу-шу-шу  таємничих  бубнів.
Слід  відчувати  іншого  як  знак,  знак,
Стихію  здатний  стримати,  чи  вітер

Спинити.  Він  любив  гірську  Катавбу,
Тому  взяв  шлюб,  із  Бавдою  зустрівшись,
І  Бавда  закохалася,  як  в  сонце.

Був  вдалим  шлюб,  тому  що  місце  шлюбу
Вони  любили.  Тут  ні  рай,  ні  пекло.
Вони  кохали,  віч-на-віч  зустрівшись.

V
Пили  Мерсо  (9),  з  манговим  чатні  (10)  їли  лобстера  
З  Бомбея.  Нам  Кенон  Аспірин  (11)  розповідав
Його  сестра  жила  в  розумному  блаженстві

В  своєму  домі.  Дві  дочки  були  у  неї,
Одній  чотири  і  одній  сім  років,  обох  
У  скромні  кольори  вона  вдягала.  Але  

Усе  ж  їх  прикрашала  ця  доречна  вбогість,
Блакитно-сіра,  пожовтіла,  зі  стрічкою,
Для  них  на  ній  суворі  настанови,  світлі,

Недільні  перли,  це  її  вдовина  радість.
Вона  назвала  їх  простими  іменами,  
Такими,  як  її,  без  мрій  про  неможливе.

Промовлені  слова  були  почуті  нею.
Вона  їх  бачила  такими,  як  вони  є,  
Чуття  передавали  найпростіші  фрази.

Як  Кенон  Аспірин  про  це  розповідав  нам,  
Відображав,  виспівував  в  режимі  фуги
Разом  з  уявлюваним  хором  дифірамби.

Як  діти  засинали,  його  сестра  сама  
Потребувала  сну,  у  безтурботній  тиші
Являлися  їм  сни  лише  про  зрозуміле.

VI
Коли  в  дрімучу  північ  Кенон  засинає
І  мимоволі  звичні  речі  позіхають,  
Оголюється  небуття,  відправна  точка,

За  межами  якої  факт  не  буде  фактом.
Від  цього  починається  людська  наука,
Блідніє  золото  нічного  світла,  знову

Внизу,  у  глибині  поверхні  його  ока
І  добре  чутний  на  вершині  його  вуха
Матеріал,  який  сприймає  його  розум.(12)

Так  що  він  в  ньому  відчував  підйомні  крила
Й  злітав  до  дальніх  зір  на  зовнішні  орбіти,
Від  них  спускався  знову  до  дитячих  ліжок,

Де  вони  сплять.  Вперед  вела  нестримна  сила
Прямо  до  верхньої  межі  корони  ночі.(13)
Оголювалось  небуття,  відправна  точка,

За  межами  якої  думка  вже  не  думка.
Він  мусив  обирати.  Це  однак  не  вибір
З  взаємовиключних  речей.  Це  був  не  вибір  

Між  так  і  ні.  Він  вирішив  вважати  речі,
які  разом  перепліталися,  за  цілість,
ускладненість,  за  осереддя  гармонії.(14)

VII
Нав'язує  чіткі  накази  на  свій  розсуд,
Як  роблять  це  лисиця  і  змія.  Рішуче.
Будує  капітолії,  в  їх  коридорах,

Біліші  воску,  урочисті  й  знамениті,
Встановлює  він  статуї  людей  розумних,
Хто  був  ученішим  сови,  хто  був  мудрішим

Слонів.  Та  нав'язати  -  це  не  відкривати.
Закономірності  сезону  відкривати,
Щоб  відкривати  літо  і  розуміть  його.

Відкривати  зиму,  і  добре  розуміти,
Знайти,  не  нав'язати,  зовсім  не  думати,
З  нічого  перейти  до  величі  погоди,

Можливо  це,  можливо,  можливо.  Повинно
Можливим  бути.  Так  повинно  бути,  з  часом
Являється  реальність  із  грубих  поєднань,

На  перший  погляд,  вивільнився  звір,  несхожий,
Зігрітий  лютим  молоком.  Пізнати  дійсність,  
Позбавитись  ілюзій  всіх,  крім  однієї,

Ілюзії  про  абсолютне  -  ти,  Ангеле,
Мовчи  у  світлосяйній  хмарі  і  слухай
Світлосяйну  музику  звучання  істини.

VIII
Чим  є  для  мене  віра?  Якщо  ангел  з  хмари,
Спокійно  дивлячись  в  бурхаючу  безодню,
На  своїх  струнах  грає  про  бездонну  славу,

Летить  на  крилах  крізь  вечірні  осяяння,
Донизу  в  глибину  безмежного  простору,
Забувши  центр  золотий  і  долю  золоту.(16)

Чи  зігрівається  в  завмерлому  польоті,  
Чи  уявляю,  що  цей  ангел  менш  щасливий?
Чи  не  примарний  ляпіс  вітру  його  крила?

Це  він  чи  я  так  відчуваю  їх?  Постійно
Невже  це  я  повторюю,  години  повні
Уявного  блаженства,  в  якому  без  потреб,

Щасливий,  я  забуваю  руку  золоту
Потреб,  я  задоволений,  хоч  не  величний,
І  там,  де  є  година,  там  і  день  існує,

Існує  місяць,  рік  існує,  час  існує,
В  якому  велич  -  дзеркало  його  самого:
Я  є,  хай  не  величний,  але  я  є,  я  є.

Цей  простір,  що  назовні,  чим  ми  заповнимо,
Крім  роздумів  своїх  та  ескапади  смерті,
Під  дахом  Попелюшка  втішиться  собою?

IX
Свисти  гучніш,  вільшанко  в  бур'янах  (17).  Я  можу
Робити  все,  що  й  ангели.  Подобається,  
Що  вони  подібні  людям  світлим,  самотні,

Утішні  ангели.  Свисти,  горніст  уявний,
Який  біля  гнізда  виспівує  подрузі,
Крик  півня,  горн,  свисток  і  незначна  зупинка,

Вільшанко,  спини  свої  прелюдії,  тренуй
Прості  повторення.  Принаймі  це  включає
Якісь  заняття,  управляння  і  роботу.

Фінальна  пісня  теж,  само  собою,  гарна:
Один  із  багатьох  повторів  завершується
Самостійно  і,  відповідно,  прекрасно,  йде

За  колом  коло,  і  коло,  і  тільки  коло,  
Доки  прості  повтори  стануть  остаточним
Благом,  як  подане  вино  до  столу  в  лісі.  

І  ми  радіємо  як  люди,  коли  листя
Незмінно  креслить  над  столом  за  колом  коло,
Щоб  ми  дивилися  й  раділи,  помічали

В  його  кружлянні  дивовижну  міру.  Мабуть,
Герой  -  людина,  а  не  виключна  потвора,
Але  його  повторення  найбільш  майстерні.

X
Дівчино  пишна  (18),  Земле,  ніч  моя  і  літо,
Мені  здається,  що  шукаю  в  тобі  зміни,  
Неспинні  зміни,  бачу  їх  мінливий  обрис?

Вони  впізнавані,  та  все  ще  незбагненні.
Вельмишановна,  пані,  ось  я,  під  деревом,    
Це  безпричинне  відчуванння  вимагає,

Щоб  я  назвав  тебе  по  імені  безмовно,
Завадив  зникненням,  залишив  біля  себе.
Коли  я  уявляю  твою  силу  або  втому,

За  працею,  тривожну,  втішену,  самотню,
Ти  залишаєшся    як  надприродний  символ.
Являєш  ірраціональну  дисторсію  (19),

Фантом  легкий,  проте  жаданий,  проте  рідний.
Це  так:  понадраціональна  дисторсія,
Уявне,  що  виникає  з  відчуттів.  Ось  так.

В  Сорбонні  (20)  це  одного  разу  зрозуміють.
Додому  з  лекцій  повертаючись,  збагнемо,  
Що  ірраціональне  є  раціональним,

Тоді  на  осяйній  дорозі  я  відчую,
Й  назву  твоє  ім'я,  мій  плинний,  зелений  світ.
І  ти  припиниш  обертатись,  крім  в  кристалі.

             —————
Солдат,  війна  триває  між  розумом
І  небом,  між  замислами  ночі  й  дня.
Тому  цей  час  -    час  зоряний  поета.

Серп  місяця  з  ним  разом  у  кімнаті
Вергілія  рядки  твердить,  вниз  -  вверх,
Вниз  -  вверх.  Його  війні  кінця  немає.

І  все  ж  вони  залежні.  Два  є  одним.
Вони  не  схожі,  ліве  й  праве,  пара,
Тоді  зустрінуться  дві  паралелі,

Коли  зустрінуться  їх  тіні,  прийдуть
В  казарму  книгою,  листом  з  Малайї.
Закінчиться  війна.  Ти  повернешся.

Прихопиш  віскі,  ще  тушонку  візьмеш
Чи  просто  так  прийдеш...  Месьє,  камраде,
Солдат  бідніший  без  рядків  поета,

Плани  малі,  але  слова,  як  кулі,
Лунає  одвічна  музика  в  крові,
Зве  ради  бою  в  бій  шляхетні  душі.

Тоді  уява  творить  справжнього  героя;
Тоді  солдат  іде  на  смерть  з  натхненним  словом,
Або,  як  мусить,  з  цим  чесним  хлібом  слів  живе.

[i](1)  Латинський  переклад  Біблії,  зроблений  приблизно  в  405  році  н.  е.  біблеїстом  Євсевієм  Ієронімом,  почали  називати  Вульгатою,  що  в  перекладі  з  латини  означає  звичайна  або  загальновживана.  "Ієронім  —  це  святий  Ієронім,  який  породив  сурми,  перекладаючи  Біблію.  Гадаю,  це  було  б  зрозуміліше,  якби  я  говорив  про  арфи".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  435)
(2)  У  цьому  описі  Стівенс,  можливо,  мав  на  увазі  сцену  зі  старого  вітража,  освітленого  сонцем,  так  що  струни  інструментів  виглядають  як  вогонь,  а  кольори  інших  інструментів,  зникнувши,  створюють  враження,  що  золоті  пальці  перебирають  небесну  порожнечу.
3)  "Блакитна  жінка,  ймовірно,  була  погодою  недільного  ранку  на  початку  квітня  минулого  року,  коли  я  писав  це.  У  мене  було  відчуття,  що  «пернаті  аргентинці»  мали  рацію  і  що  це  не  допоможе  змінити  їх  на  щось  інше,  так  само,  як  це  не  допоможе  метаморфізувати  те,  те  чи  інше  (хмари  на  піну,  живі  квіти  на  квіти  без  життя)  ,  тепло  до  форми  тепла".  (Letters  of  Wallace  Stevens  P.  444)
(4)  периста  розторопша  (feathery  argentines)  -  ймовірно,  мова  йде  не  про  аргентинців,  а  про  розторопшу,  поява  її  перистого  листя  засвідчує  прихід  весни
(5)  "Очевидно,  у  вірші,  складеному  з  погоди  та  речей,  що  пливуть  у  ній:  пір  року,  думок  і  почуттів,  холодні  окреслення  навколо  займають  свої  місця  без  допомоги."  (Letters  of  Wallace  Stevens  P.444)
(6)  "Перші  п’ять  строф  розділу  III  описують  потерту  погодою  статую,  обличчя  бога...,  єдиний  стійкий  образ  у  незмінній  реальності,...  але  це  образ  бога,  який  більше  не  повністю  утверджує  свою  віру  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  438)
(7)  Застаріла  ідея  божества  могла  існувати,  але,  згідно  з  міфом,  інший  бог,  Орфей,  прийшов  і  приніс  насолоду  від  музики,  насолоду,  яка  творить  уявні  образи.  Замість  безчуттєвого  образу  статуї  насолода  музикою  приносить  любов  дітей  -    свіжість  ранніх  квітів  та  їх  різноманітність.
(8)  Почуття  передує  розуму.  Одруження  в  Катавбі  (річка  або  регіон  у  Південній  Кароліні)  ілюструє  це:  спочатку  була  закоханість,  потім  одруження.  Вони  люблять  місце,  де  одружуються,  так  утворюється  зв'язок  почуття  і  реальності  (місця,  де  одружуються).
(9)  Мерсо  -  частина  району  Кот-де-Бон  в  Бургундії,  яка  славиться  своїми  біими  винами  сорту  Шардоне
(10)  Чатні  –  це  пряний,  інколи  гострий  соус,  що  походить  з  Індії.  Його  роблять  з  фруктів  або  овочів  із  додаванням  спецій,  трав,  цукру  та  оцту.  Готують  чатні  зі  стебел  ревеню,  томатний  чатні  або  яблучно-гарбузовий  варіант.  Такий  соус  чудово  відтіняє  смак  основних  страв  з  м'яса  й  асорті  сирів.
(11)    "Витончена  людина  Кенон  Аспірин  -  дослідив  всі  проекції  розуму,  зокрема  свою  власну,  не  обзавівшись  власною  фантазією,  повертається  до  своєї  сестри  та  її  дітей".  (  Letters  of  Wallace  Stevens,  P.445)  Його  сестра  взагалі  ніколи  нічого  не  досліджувала  і  уникала  цього.  Він  відчуває  від  цього  чуттєвий  екстаз  і  співає  хвалу  відмові  від  мрій
(12)    Зв’язок  зі  своєю  сестрою  "дає  йому  надовго  відчуття  нікчемності,  оголеності,  остаточності  й  обмеженості;  і,  лежачи  на  своєму  ліжку,  він  знову  повертається  до  сьогоднішнього  нічного  яскравого  світла".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  445).  Чуттєві  речі,  які  походять  зі  стану  його  розуму  перед  сном  "розсіюються",  залишається  відчуття  неадекватності  чуттєвих,  фактичних  речей  "Оголюється  небуття".
(13)  "Якщо  він  хоче  обійти  людський  пафос  і  факти  ,  він  повинен  йти  "прямо  до  верхньої  межі  корони  ночі":  знайти  свій  шлях  через  уяву  або,  можливо,  до  уяви".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  445)  
(14)  Йому  доводиться  обирати  між  реальністю  і  уявою,  і  він  вирішує,  що  уява  основана  на  реальності,  а  сприйняття  реальності  залежить  від  уяви.  Вони  переплітаються  і  утворюють  гармонійне  ціле.
(15)  Нав’язуваний  розумом  порядок  відрізняється  від  реально  існуючого  порядку,  наприклад,  порядку  літа  чи  зими.  Знайти  реальне  означало  б  відкинути  будь-яку  вигадку,  окрім  тієї,  яка  містить  уявлення  про  абсолютну  реальність.  Тому  уявний  небесний  ангел  ангел  повинен  мовчати,  щоб  чути  музику,  яка  відповідає  істинній  реальності.  Це  уявлення  може  бути  або  не  бути  "вищою  ілюзією",  тому  що  є  різниця  між  абсолютною  ілюзією  та  ілюзією  абсолюту.  Проблема  Кенона  полягає  у  відсутності  вибору:  його  прагнення  охопити  все  стає  заміною  реальності,  а  велика  мета  -  оправданням  власних  невдач.
(16)  Можна  уявити  ангела,  який  дивиться  на  хаос  творіння  ("бурхаючу  безодню"),  створює  чудову  музику  ("бездонну  славу"),  літає  крізь  те,  що  являє  вечір,  звичайний  час  доби,  і  не  потребує  нічого,  крім  хаосу  без  "золотого  центру"  бога  чи  "золотої  долі"  небес,  який  щасливий  лише  рівновагою  свого  польоту  без  подальшої  долі  чи  мети.  Чи  не  є  істиною,  що  хтось  уявляє  ангела  як  проекцію  свого  власного  досвіду?  Хіба  він  не  вигаданий  задля  нашого  власного  задоволення,  наповнюючого  години  блаженством?  Людський,  а  не  надприродний  досвід,  може  бути  сформульований  і  зрозумілий  через  таке  творіння,  як  ангел.  Це  не  він,  а  людина  щаслива  без  потреб  в  надприродному  (золотої  руки  потреб),  тоді  потенційно  існує  життя,  в  якому  єдина  велич  і  слава  ("величність")  —  це  не  Бог,  а  відображення  самого  себе.  Незважаючи  на  структуру  пісні  як  серії  запитань  без  чітких  відповідей,  вона  вбирає  сумніви  в  структуру  ширшого  естетичного  почуття,  а  також  може  розглядатися  як  аспект  людської  складності.
(17)  Вільшанка  в  бур'янах  відноситься  до  тварин,  яким  бракує  сили,  яка  властива  поету.  Поет  може  насолоджуватися  піснею  вільшанки  і  співом  ангелів.  Для  вільшанки  її  чудова  пісня  зводиться  для  постійних  повторів,  циклічного  процесу,  який  не  має  кінця.  Її  пісня  -  самоціль,  так  само  як  і  одноманітна  діяльність  людини  і  людському  світі.  Тому  людину  радує  повторювана  пісня  вільшанки,  кружляння  листя,  подвиги  героїв.
(18)  Пишна  дівчина  -  це  уособлення  землі  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  426),  звідси  епітети  в  першому  рядку.  Вона  добре  відома,  але  водночас  відхиляється  (дисторсія)  від  того,  ким  вона  є,  стає  невловимою  нереальністю  (легким  фантомом),  емоційним  (ірраціональним)  спотворенням  себе.  Дорогі  обидва  її  образи.  Для  Его  це  її  єдина  реальність:  понадраціональна  дисторсія,  яка  створює  фіктивну  концепцію  про  неї,  продиктовану  почуттями  щодо  неї.  Чергування  і  взаємозв’язок  дійсності  й  уяви  показано  на  початку  вірша  через  те,  що  пишна  дівчина  є  "земною";  "моє  літо",  але  не  інші  пори  року  (літо  для  Стівенса  —  це  час,  коли  реальність  найбільш  насичена  та  доступна);  і  «моя  ніч»,  але  не  день  (ніч  -  час  мрій,  день  -  дійсність).  "Моя"  підкреслює  особисту  природу  сприйняття,  що  світ  може  бути  дещо  іншим  для  кожної  людини.  Автор  намагається  зрозуміти,  як  він  сприймає  світ.  Він  знаходить  пишну  дівчину  в  постійних  змінах,  які  не  завершені.  Він  відчуває  до  неї  любов,  як  до  матері.  Людина,  охоплена  емоціями,  створює  вигадку,  яка  є  результатом  почуттів.
(19)  Дисторсія  (від  лат.  distorsio,  distortio  -  викривлення)  -  аберація  оптичних  систем,  при  якій  збільшення  різне  в  різних  точках  поля  зору,  через  що  порушується  подібність  між  об'єктом  і  його  зображенням.
(20)  "Нотатки  про  найвищу  літературу"  були  написані  під  час  війни  між  28  січня  та  1  червня  1942  року.  Сорбонна  тоді  перебувала  під  владою  контрольованого  нацистами  уряду  Віші.  Понад  тисяча  науковців  іноземного  походження  були  звільнені  з  роботи.  Фонд  Рокфеллера  за  підтримки  спеціального  радника  Джорджа  Сантаяни  зміг  допомогти  п’ятдесяти  французьким  професорам  отримати  імміграційні  візи  до  Сполучених  Штатів  і  профінансував  для  них  викладацькі  посади  в  американських  університетах.  В  "Університеті  вільної  Франції"  в  Нью-Йорку,  який  відкрився  8  жовтня  1941  року,  читав  лекції  професор  з  Сорбонни  Жан  Валь.  Він  став  першою  людиною,  яка  вказала,  що  "Нотатки  до  найвищої  літератури"  принесли  йому  задоволення  -  у  листі,  надісланому  Генрі  Черчу,  другові  Стівенса.  Можливо,  Стівенс  хотів  віддати  належне  у  своїй  поемі  французьким  ученим  у  вигнанні,  поставивши  Сорбонну  в  центр  людських  інтелектуальних  зусиль.  Саме  в  Сорбонні  філософські  концепції  раціонального  та  ірраціонального  нарешті  будуть  вияснені.
"Отже,  принести  задоволення  розумній  людині  подібними  речами  -  це  те,  чогоо  можна  очікувати;  і,  звичайно,  я  дуже  задоволений,  у  французькому  розумінні  цього  слова,  тим,  що  догодив  Жану  Валю".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  429–30).
[/i]

[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction.  It  must  give  pleasure[/b]
I
To  sing  jubilas  at  exact,  accustomed  times,
To  be  crested  and  wear  the  mane  of  a  multitude
And  so,  as  part,  to  exult  with  its  great  throat,
 
To  speak  of  joy  and  to  sing  of  it,  borne  on
The  shoulders  of  joyous  men,  to  feel  the  heart
That  is  the  common,  the  bravest  fundament,
 
This  is  a  facile  exercise.  Jerome
Begat  the  tubas  and  the  fire-wind  strings,
The  golden  fingers  picking  dark-blue  air:
 
For  companies  of  voices  moving  there,
To  find  of  sound  the  bleakest  ancestor,
To  find  of  light  a  music  issuing
 
Whereon  it  falls  in  more  than  sensual  mode.
But  the  difficultest  rigor  is  forthwith,
On  the  image  of  what  we  see,  to  catch  from  that
 
Irrational  moment  its  unreasoning,
As  when  the  sun  comes  rising,  when  the  sea
Clears  deeply,  when  the  moon  hangs  on  the  wall
 
Of  heaven-haven.  These  are  not  things  transformed.
Yet  we  are  shaken  by  them  as  if  they  were.
We  reason  about  them  with  a  later  reason

II
The  blue  woman,  linked  and  lacquered,  at  her  window
Did  not  desire  that  feathery  argentines
Should  be  cold  silver,  neither  that  frothy  clouds
 
Should  foam,  be  foamy  waves,  should  move  like  them,
Nor  that  the  sexual  blossoms  should  repose
Without  their  fierce  addictions,  nor  that  the  heat
 
Of  summer,  growing  fragrant  in  the  night,
Should  strengthen  her  abortive  dreams  and  take
In  sleep  its  natural  form.  It  was  enough
 
For  her  that  she  remembered:  the  argentines
Of  spring  come  to  their  places  in  the  grape  leaves
To  cool  their  ruddy  pulses;  the  frothy  clouds
 
Are  nothing  but  frothy  clouds;  the  frothy  blooms
Waste  without  puberty;  and  afterward,
When  the  harmonious  heat  of  August  pines
 
Enters  the  room,  it  drowses  and  is  the  night.
It  was  enough  for  her  that  she  remembered.
The  blue  woman  looked  and  from  her  window  named
 
The  corals  of  the  dogwood,  cold  and  clear,
Cold,  coldly  delineating,  being  real,
Clear  and,  except  for  the  eye,  without  intrusion.

III
A  lasting  visage  in  a  lasting  bush,
A  face  of  stone  in  an  unending  red,
Red-emerald,  red-slitted-blue,  a  face  of  slate,
 
An  ancient  forehead  hung  with  heavy  hair,
The  channel  slots  of  rain,  the  red-rose-red
And  weathered  and  the  ruby-water-worn,
 
The  vines  around  the  throat,  the  shapeless  lips,
The  frown  like  serpents  basking  on  the  brow,
The  spent  feeling  leaving  nothing  of  itself,
 
Red-in-red  repetitions  never  going
Away,  a  little  rusty,  a  little  rouged,
A  little  roughened  and  ruder,  a  crown
 
The  eye  could  not  escape,  a  red  renown
Blowing  itself  upon  the  tedious  ear.
An  effulgence  faded,  dull  cornelian
 
Too  venerably  used.  That  might  have  bee.
It  might  and  might  have  been.  But  as  it  was,
A  dead  shepherd  brought  tremendous  chords  from  hell
 
And  bad  the  sheep  carouse.  Or  so  they  said.
Children  in  love  with  them  brought  early  flowers
And  scattered  them  about,  no  two  alike.

IV
We  reason  of  these  things  with  later  reason
And  we  make  of  what  we  see,  what  we  see  clearly
And  have  seen,  a  place  dependent  on  ourselves.
 
There  was  a  mystic  marriage  in  Catawba,
At  noon  it  was  on  the  mid-day  of  the  year
Between  a  great  captain  and  the  maiden  Bawda.
 
This  was  their  ceremonial  hymn:  Anon
We  loved  but  would  no  marriage  make.  Anon
The  one  refused  the  other  one  to  take,
 
Foreswore  the  sipping  of  the  marriage  wine.
Each  must  the  other  take  not  for  his  high,
His  puissant,  front  nor  for  her  subtle  sound,
 
The  shoo-shoo-shoo  of  secret  cymbals  round.
Each  must  the  other  take  as  sign,  short  sign
To  stop  the  whirlwind,  balk  the  elements.
 
The  great  captain  loved  the  ever-hill  Catawba
And  therefore  married  Bawda,  whom  he  found  there,
And  Bawda  loved  the  captain  as  she  loved  the  sun.
 
They  married  well  because  the  marriage-place
Was  what  they  loved.  It  was  neither  heaven  nor  hell.
They  were  love’s  characters  come  face  to  face.

V
We  drank  Meursault,  ate  lobster  Bombay  with  mango
Chutney.  Then  the  Canon  Aspirin  declaimed
Of  his  sister,  in  what  a  sensible  ecstasy
 
She  lived  in  her  house.  She  had  two  daughters,  one
Of  four,  and  one  of  seven,  whom  she  dressed
The  way  a  painter  of  pauvred  color  paints.
 
But  still  she  painted  them,  appropriate  to
Their  poverty,  a  gray-blue  yellowed  out
With  ribbon,  a  rigid  statement  of  them,  white,
 
With  Sunday  pearls,  her  widow’s  gayety.
She  hid  them  under  simple  names  She  held
Them  closelier  to  her  by  rejecting  dreams.
 
The  words  they  spoke  were  voices  that  she  heard.
She  looked  at  them  and  saw  them  as  they  were
And  what  she  felt  fought  off  the  barest  phrase.
 
The  Canon  Aspirin,  having  said  these  things,
Reflected,  humming  an  outline  of  a  fugue
Of  praise,  a  conjugation  done  by  choirs.
 
Yet  when  her  children  slept,  his  sister  herself
Demanded  of  sleep,  in  the  excitements  of  silence
Only  the  unmuddled  self  of  sleep,  for  them.

VI
When  at  long  midnight  the  Canon  came  to  sleep
And  normal  things  had  yawned  themselves  away,
The  nothingness  was  a  nakedness,  a  point,
 
Beyond  which  fact  could  not  progress  as  fact.
Thereon  the  learning  of  the  man  conceived
Once  more  night’s  pale  illuminations,  gold
 
Beneath,  far  underneath,  the  surface  of
His  eye  and  audible  in  the  mountain  of
His  ear,  the  very  material  of  his  mind.
 
So  that  he  was  the  ascending  wings  he  saw
And  moved  on  them  in  orbits’  outer  stars
Descending  to  the  children’s  bed,  on  which
 
They  lay.  Forth  then  with  huge  pathetic  force
Straight  to  the  utmost  crown  of  night  he  flew.
The  nothingness  was  a  nakedness,  a  point
 
Beyond  which  thought  could  not  progress  as  thought.
He  had  to  choose.  But  it  was  not  a  choice
Between  excluding  things.  It  was  not  a  choice
 
Between,  but  of.  He  chose  to  include  the  things
That  in  each  other  are  included,  the  whole,
The  complicate,  the  amassing  harmony.

VII
He  imposes  orders  as  he  thinks  of  them,
As  the  fox  and  snake  do.  It  is  a  brave  affair.
Next  he  builds  capitols  and  in  their  corridors,
 
Whiter  than  wax,  sonorous,  fame  as  it  is,
He  establishes  statues  of  reasonable  men,
Who  surpassed  the  most  literate  owl,  the  most  erudite
 
Of  elephants.  But  to  impose  is  not
To  discover.  To  discover  an  order  as  of
A  season,  to  discover  summer  and  know  it,
 
To  discover  winter  and  know  it  well,  to  find
Not  to  impose,  not  to  have  reasoned  at  all,
Out  of  nothing  to  have  come  on  major  weather,
 
It  is  possible,  possible,  possible.  It  must
Be  possible.  It  must  be  that  in  time
The  real  will  from  its  crude  compoundings  come,
 
Seeming  at  first,  a  beast  disgorged,  unlike,
Warmed  by  a  desperate  milk.  To  find  the  real,
To  be  stripped  of  every  fiction  except  one,
 
The  fiction  of  an  absolute—Angel,
Be  silent  in  your  luminous  cloud  and  hear
The  luminous  melody  of  proper  sound.

VIII
What  am  I  to  believe?  If  the  angel  in  his  cloud,
Serenely  gazing  at  the  violent  abyss,
Plucks  on  his  strings  to  pluck  abysmal  glory,
 
Leaps  downward  through  evening’s  revelations,  and
On  his  spredden  wings,  needs  nothing  but  deep  space,
Forgets  the  gold  centre,  the  golden  destiny,
 
Grows  warm  in  the  motionless  motion  of  his  flight,
Am  I  that  imagine  this  angel  less-satisfied?
Are  the  wings  his,  the  lapis-haunted  air?
 
Is  it  he  or  is  it  I  that  experience  this?
Is  it  I  then  that  keep  saying  there  is  an  hour
Filled  with  expressible  bliss,  in  which  I  have
 
No  need,  am  happy,  forget  need’s  golden  hand,
Am  satisfied  without  solacing  majesty,
And  if  there  is  an  hour  there  is  a  day,
 
There  is  a  month,  a  year,  there  is  a  time
In  which  majesty  is  a  mirror  of  the  self:
I  have  not  but  I  am  and  as  I  am,  I  am.
 
These  external  regions,  what  do  we  fill  them  with
Except  reflections,  the  escapades  of  death,
Cinderella  fulfilling  herself  beneath  the  roof?

IX
Whistle  aloud,  too  weedy  wren.  I  can
Do  all  that  angels  can.  I  enjoy  like  them,
Like  men  besides,  like  men  in  light  secluded,
 
Enjoying  angels.  Whistle,  forced  bugler,
That  bugles  for  the  mate,  nearby  the  nest,
Cock  bugler,  whistle  and  bugle  and  stop  just  short,
 
Red  robin,  stop  in  your  preludes,  practicing
Mere  repetitions.  These  things  at  least  comprise
An  occupation,  an  exercise,  a  work,
 
A  thing  final  in  itself  and,  therefore,  good:
One  of  the  vast  repetitions  final  in
Themselves  and,  therefore,  good,  the  going  round
 
And  round  and  round,  the  merely  going  round,
Until  merely  going  round  is  a  final  good,
The  way  wine  comes  at  a  table  in  a  wood.
 
And  we  enjoy  like  men,  the  way  a  leaf
Above  the  table  spins  its  constant  spin,
So  that  we  look  at  it  with  pleasure,  look
 
At  it  spinning  its  eccentric  measure.  Perhaps,
The  man-hero  is  not  the  exceptional  monster,
But  he  that  of  repetition  is  most  master.

X
Fat  girl,  terrestrial,  my  summer,  my  night,
How  is  it  I  find  you  in  difference,  see  you  there
In  a  moving  contour,  a  change  not  quite  completed?
 
You  are  familiar  yet  an  aberration.
Civil,  madam,  I  am,  but  underneath
A  tree,  this  unprovoked  sensation  requires
 
That  I  should  name  you  flatly,  waste  no  words,
Check  your  evasions,  hold  you  to  yourself.
Even  so  when  I  think  of  you  as  strong  or  tired,
 
Bent  over  work,  anxious,  content,  alone,
You  remain  the  more  than  natural  figure.  You
Become  the  soft-footed  phantom,  the  irrational
 
Distortion,  however  fragrant,  however  dear.
That’s  it:  the  more  than  rational  distortion,
The  fiction  that  results  from  feeling.  Yes,  that.
 
They  will  get  it  straight  one  day  at  the  Sorbonne.
We  shall  return  at  twilight  from  the  lecture
Pleased  that  the  irrational  is  rational,
 
Until  flicked  by  feeling,  in  a  gildered  street,
I  call  you  by  name,  my  green,  my  fluent  mundo.
You  will  have  stopped  revolving  except  in  crystal.

             —————
Soldier,  there  is  a  war  between  the  mind
And  sky,  between  thought  and  day  and  night.  It  is
For  that  the  poet  is  always  in  the  sun,

Patches  the  moon  together  in  his  room
To  his  Virgilian  cadences,  up  down,
Up  down.  It  is  a  war  that  never  ends.

Yet  it  depends  on  yours.  The  two  are  one.
They  are  a  plural,  a  right  and  left,  a  pair,
Two  parallels  that  meet  if  only  in

The  meeting  of  their  shadows  or  that  meet
In  a  book  in  a  barrack,  a  letter  from  Malay.
But  your  war  ends.  And  after  it  you  return

With  six  meats  and  twelve  wines  or  else  without
To  walk  another  room  .  .  .  Monsieur  and  comrade,
The  soldier  is  poor  without  the  poet’s  lines,

His  petty  syllabi,  the  sounds  that  stick,
Inevitably  modulating,  in  the  blood.
And  war  for  war,  each  has  its  gallant  kind.

How  simply  the  fictive  hero  becomes  the  real;
How  gladly  with  proper  words  the  soldier  dies,
If  he  must,  or  lives  on  the  bread  of  faithful  speech.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028489
дата надходження 13.12.2024
дата закладки 15.12.2024

Kлер Клер

Знайшлись

Розтікатись  в  тобі  приємним  міцним  напоєм
І  п'янити  як  вперше,  як  вчора  щораз.
Загубитись,  бо  хтось  нас  колись  роздвоїв,
Ми  добралися  цільними  і  закохалися  враз.

Залишати  в  тобі  сліди,  поцілунки,  тишу,
Подарунки  та  погляд  і  червень  вологих  кіс.
Я  сховаюся  в  тебе  у  серці,  залишусь,
Ти  в  долонях  мені  напитись  з  оксамитових  трав  приніс.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027235
дата надходження 24.11.2024
дата закладки 06.12.2024

Віталій Гречка

Альбатрос (за Ш. Бодлером)

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fbL4VUNYI2A[/youtube]
Щоб  розважитись  якось,  буває,  матроси
Альбатросів  хапають,  гігантських  птахів,
За  кормою  над  прірвою  моря  тих  носить,
Безтурботних  супутників  їх  кораблів.

Опинившись  на  палубі,  миттю  втрачають
Свою  велич,  лазурних  небес  королі,
Білі  крила  пташок  безпорадно  звисають,
Наче  весла,  безглузді  стають  на  землі.

Мандрівник  цей  крилатий  незграбно  чвалає,
Був  прекрасним,  а  став  недолугим,  смішним!
Хто  до  дзьобу  йому  свою  люльку  все  пхає,
Хто  глузує,  кульгаючи  наче,  над  ним.

І  Поет,  що  як  принц  позахмарних  кордонів,
Котрий  з  бурею  мчить,  недосяжний  стрілкам;
Як  додолу  впаде,  серед  шуму  прокльонів,
Крил  тягар  велетенських  долає  лиш  сам.

Звук  згенеровано  НМ  Октава  за  моїм  перекладом  https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957434  Відео  створив  за  допомогою  НМ  Noisee  та  Clipchamp.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026241
дата надходження 10.11.2024
дата закладки 06.12.2024

Зоя Бідило

Збіґнєв Герберт СЬОМИЙ АНГЕЛ

Сьомий  ангел
зовсім  інший
його  навіть  називають  інакше
Шемкель
 
це  не  те  що  Габріель
золотистий
опора  престолу
і  балдахін
 
ані  те  що  Рафаель
розпорядник  хорів
 
ані  також
Азраель
правитель  планет
геометр  нескінченності
досконалий  знавець  теоретичної  фізики
 
Шемкель
чорний  і  нервовий
і  був  багато  разів  покараний
за  контрабанду  грішників
 
поміж  безоднею
і  небом
його  безперервний  тупіт
 
нітрохи  не  цінує  свою  гідність
і  тримають  його  в  чині
тільки  з  огляду  на  число  сім
але  він  не  такий,  як  інші
 
не  як  гетьман  воїнства
Михаїл
весь  в  обладунках  і  плюмажах
 
ані  такий  як  Азафаель
декоратор  світу
опікун  буйної  рослинності
за  крилами  як  два  дуби  шумлять
 
ані  навіть  такий  як
Деадраель
апологет  і  каббаліст
 
Шемкель  Шемкель
-  сварили  ангели
чому  ти  недосконалий
 
візантійські  художники
коли  малюють  сімох
зображають  Шемкеля
схожим  на  інших
 
бо  думають
що  впали  б  у  єресь
якби  намалювали  його  таким  як  є
чорним  нервовим
у  старому  облізлому  німбі
   [i]    зі  збірки  "Гермес,  пес  і  зоря"[/i]

[i]Перші  три  ангели  мають  спільну  рису  -  нематеріальність.  Усі  вони  пов’язані  з  небесною  сферою  і  знаходяться  поблизу  першоджерела,    їхні  функції  пов’язані  з  управлінням  Всесвітом.
Гавриїл  знаходиться  як  під  престолом,  так  і  над  ним,  робить  престол  центром,  навколо  якого  все  відбувається.  Він  золотистий,  тобто  є  кольором,  сяйвом  Божої  слави,  і  не  може  бути  заплямований  матеріальністю.
Рафаель  розпорядник  ангельських  хорів,  теж  не  має  матеріальних  ознак.  Його  сфера  –  музика  та  спів,  тобто  речі,  пов’язані  з  духовним  світом,  він  охороняє  гармонію  Всесвіту.
Азраель  найвіддаленіший  із  трьох  від  престолу  і  найближчий  до  матеріального  світу.  Він  керує  рухом  планет.  Як  геометр  нескінченності,  він  займається  вимірюванням  того,  що  не  має  вимірів.  Він  також  чудовий  знавець  теоретичної  фізики,  метою  його  розділу  фізики  є  формулювання  загальних  законів,  що  керують  природою.  Також,  як  підкреслюється  в  тексті,  теоретична  фізика  існує  лише  в  припущеннях  і  всупереч  практиці.
На  відміну  від  Гавриїла,  Рафаеля  та  Азрафаеля,  які  керують  небесною  сферою  і  всім  Всесвітом,  наступні  три  ангели  тісно  пов’язані  з  земним  світом,  і  їх  функції  полягають  в  управлінні  цим  світом.  
Михаїл  -  гетьман  небесного  воїнства,  що  прив’язує  його  до  небесної  сфери,  але  на  відміну  від  попередніх  ангелів  його  характеристики  включають  назви  конкретних  об’єктів  (весь  в  обладунках  та  плюмажах).
 Азрафаель  -  декоратор  світу  і  опікун  буйної  рослинності.  Його  зв'язок  зі  світом  флори  і  земним  світом  додатково  підкреслено  тим,  що  за  його  крилами  шумлять  два  дуби.
Дедраель  -  апологет  і  каббаліст,  що  асоціює  його  із  земним  світом.  Апологети  -  група  християнських  письменників  другого  століття,  які  займалися  захистом  своєї  релігії  від  звинувачень  опонентів,  а  також  були  захисниками  доктрини  чи  ідеї.  Каббаліст  -  фахівець  з  каббали,  людина,  яка  займається  метафізичними  міркуваннями  про  сутність  Бога  і  вірить  у  можливість  впливу  на  явища  природи  за  допомогою  комбінації  букви  божественного  імені.  Тому  Дедраель,  як  апологет  і  каббаліст,  займається  пошуком  порядку  в  створеному  світі  і  доведенням  того,  що  існуючий  світ  є  найкращим  із  можливих.
Шемкель  у  вірші  розміщений  між  цими  двома  трійками.  Його  призначення  -  бути  посередині.  Таким  чином,  він  виконує  основну  місію,  яка  міститься  в  самому  слові  "ангел"  (з  грецької  Aggtloj  перекладається  як  посланець)  -  з'єднує  небо  і  землю.  Шемкель  своїм  безперервним  тупотом    порушує  порядок,  красу  і  гармонію,  створену  іншими  ангелами.  Часом  він  контрабандою  переправляє  через  ворота  раю  душі  тих  людей,  які  згрішили  з  любові.  Їх  не  пропускають  охоронці  небесних  воріт,  але  вони  близькі  людському  серцю.
[/i]
[b]Zbigniew  Herbert  Siódmy  anioł[/b]
Siódmy  Anioł
jest  zupełnie  inny
nazywa  się  nawet  inaczej
Szemkel
 
to  nie  to  co  Gabriel
złocisty
podpora  tronu
i  baldachim
 
ani  to  co  Rafael
stroiciel  chórów
 
ani  także
Azrael
kierowca  planet
geometria  nieskończoności
doskonały  znawca  fizyki  teoretycznej
 
Szemkel
jest  czarny  i  nerwowy
i  był  wielokrotnie  karany
za  przemyt  grzeszników
 
między  otchłanią
a  niebem
jego  tupot  nieustanny
 
nic  nie  ceni  swojej  godności
i  utrzymują  go  w  zastępie
tylko  ze  względu  na  liczbę  siedem
ale  nie  jest  taki  jak  inni
 
nie  to  co  hetman  zastępów
Michał
cały  w  łuskach  i  pióropuszach
 
 
ani  to  co  Azafael
dekorator  światła
opiekun  bujnej  wegetacji
za  skrzydłami  jak  dwa  dęby  szumiące
 
ani  nawet  to  co  
Deadrael
apologeta  i  kabalista
 
Szemkel  Szemkel
-  sarkają  aniołowie
dlaczego  nie  jesteś  doskonały
 
malarze  bizantyjscy
kiedy  malują  siedmiu
odtwarzają  Szemkela
podobnego  do  tamtych
 
sądzą  bowiem
że  popadliby  w  herezję
gdyby  wymalowali  go  takim  jaki  jest
czarny  nerwowy
w  starej  wyleniałej  aureoli
[i]      Z  tomu  "Hermes,  pies  i  gwiazda"[/i]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027611
дата надходження 30.11.2024
дата закладки 06.12.2024

bloodredthorn

В лялькових амфорах…

Гірким  я  став..,
А  був  пристойним  врешті  
Тривким  на  смак,  
Неначе  сіль  з  Плоєшті.
Та  то  в  минулому-  
Хоч  ніде  правди  діти,
Немає  сенсу    про  запас
Марміти  гріти.
Бо  спраглі  духи  
Вже  відчули  радість,
В  лялькових  амфорах
Життя  як  меншовартість!
Бо  хтось  вже  вкрав  ключі
Від  справжніх  сил  і
Тепер  шукати  їх  в  наш  час
В  піснях    Сивіли!
Тепер  чекати  на  цілунки  від  лелеки
Що  порятунком  стануть  нам
Як  смерть  Сенеки...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027659
дата надходження 01.12.2024
дата закладки 06.12.2024

Вадим Димофф

Морок ночей не зникне…

Морок  ночей  не  зникне,  
Як  себе  не  назви.
Ми  -  світоглядні  вікна.
Промінь  у  них  -  лови!

Множимо  біль    та  острах.
Б'ємо  душі  кришталь.
Висаджені  на  острів
Назва  котрому    -  "Жаль"...

Небо  дарує  днину  -
У  ватрі  горить  чебрець.
Викликом  часоплину  -  
Дивний  з  собою  герць.

У  надвечір'ї  тане
Спроба  себе  знайти.
Що  як  мене  не  стане?
Будуть  сади  цвісти?

Будуть!  В  промінні  прянім
Будуть  густи  джмелі.
В  кожнім  новім  поранні
Розпачі    -  ще  малі.

Відтак  в  кожну  ніч  стрибаєм
За  спокоєм  в  хвилі  сну.
Добраніч?  Тоді  -  навзаєм  -
Дозволь,  я  в  тебе  пірну.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026571
дата надходження 16.11.2024
дата закладки 22.11.2024

Серафима Пант

Бо

Бо  не  стануть  із  часом  вином,  що  зростає  в  ціні  –  
В  кулаки  перетворяться  замкнені    в  холод  бутони.
Тісно  в  переддзеркаллі.  
Алісо,  на  тій  стороні  
Не  по  чорних  і  білих  дорога  –  
По  снах,
Без  кордонів.
Ти  малюєш  на  склі,  видихаєш  огрійливий  фон,
Ліній  дивних  сплетіння  повторюють  обрис  емоцій.
Здіймуть  крила  малюнки,  якщо  відчинити  вікно,
Бо  вони  полетять  у  мандрівку  на  іншому  боці.
О,  не    бійся,  Алісо,  що  протяги  знищать  тепло  –
Необхідне  натхненню  повітря,  як  рибі  під  льодом.
Шлях  до  істини  не  крізь  вину,  і  не  через  вино  –
Просто  дихай  й  лети    крізь  дзеркала  й  морожену  воду.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928177
дата надходження 17.10.2021
дата закладки 22.11.2024

Ліна Ланська

***

Я  не  матиму  слів,
Як  учепиться  вереском  
Відчайдушна    сирена  ,  
Узявши  найвищу  з  октав.
Озиваються  злі,
Мов  пустелі  обпалені,  вересні,  -
Що  тобі,  нескінченна?  -
Ну  хто  б  ще  її  запитав?
Я  не  матиму  сліз.
Ув  очах  запорошених
Тільки  сіллю  пектиме,
Бо  й  кров  обернулася  в  пил.
Може  б  Ти  подививсь,
Вже  укотре  в  молитвах  запрошений,
І  над  нами  й  над  ними
Двохсоті  трясуть  небосхил.
Я  не  матиму  вже
Безтурботності  споминів,
Вибухають  щосили
Зневіра  й  надія  удвох.
Хто  ще  нас  збереже,
Поміж  крику,  прокльонів  і  стогонів,
Підійнявши  на  вила
Ту  нечисть,  хіба  тільки  Бог?..

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027068
дата надходження 22.11.2024
дата закладки 22.11.2024

Mattias Genri

На закате

На  закате,  я  открою  двери
В  отдыхающий  вечерний  сад.
На  меня  пусть  ласково  повеет
Возвращением  на  много  лет  назад,
В  пору  детства  без  слепой  гордыни,
В  проявлении  наивной  сути,  
Мои  мысли  были  словно  белый  иней,
Разбегаясь,  как  слезинки  ртути...
Там  я  жил  тогда  одним-единым
Чувством  неподдельной  красоты.
Верил  в  мир,  живя  с  ним  неделимо
Без  провалов  чуждой  пустоты...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026117
дата надходження 09.11.2024
дата закладки 17.11.2024

Серафима Пант

Позаяк

Для  дихання  варто  вдихати.
А  як  під  водою?
Вчимося  надовго  лишатись
В  собі  не  собою,  
Під  крилами  хвилі  ховатись  –
Все  нижче  і  нижче.
Лоскоче  пасивність  у  п’яти
І  тягне  до  днища.
Далеким  ввижається  сонце,
Байдужим,  холодним  –  
Вінчає  душевну  зажуру
З  мовчанням  безодня.
Космічної  ночі  оправа
Над  Спокою  Морем
Найвищою  хвилею  давить,
Спустелює  погляд
До  каменю,  тиші,  омани
Самих  себе  –  врешті:
Щоб  дихати,треба  вдихати  –  
Й  тримати  за  гребінь
Дев’ятий  вал.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950374
дата надходження 12.06.2022
дата закладки 03.11.2024

Зоя Бідило

Лі Бо РАЗОМ З СЯ - ДВАНАДЦЯТИМ ПІДНІМАЄМОСЯ НА ЮЕЯНСЬКУ ВЕЖУ

[i]                    За  перекладом  С.  Торопцева[/i]
Місто  зникло  в  пітьмі.  Я  лишився  один.
Гуси  сум  мій  забрали  у  вирій  з  собою.
Сплять  озера  Замріяні  Хмари  -  Дунтин.
Піднімається  місяць,  мій  друг,  над  водою

Ми  на  хмарі  по  небу  полинемо  вдвох
Будем  зорі  з  вином  наливати  у  келих.
Свіжий  вітер  остудить  обох  випивох
І  опустить  на  землю,  хмільних  і  веселих
         [i]759  р.
Ланцюжок  озер  Дунтин  (2740  кв.км)  настільки  видовжений,  що  сонце  сходить  із  його  вод  і  в  них  заходить.  З  півночі  озера  облямовані  горами.  Береги  заросли  різними  видами  бамбуку.  З  води  піднімаються  горбисті  острівці.  В  старовину  озера  звалися  озерами  Замріяних  Хмар.  Назву  Дунтин  озера  отримали  від  гори  Дунтин  (пізніше  перейменована  в  Дзюньшань  -  Царська  гора),  яка  піднялася  біля  впадіння  річки  Сян  в  озера.  Зараз  на  цій  горі  вирощується  чай  "Сріблясті  голки  Царської  гори"[/i]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956047
дата надходження 11.08.2022
дата закладки 03.11.2024

Вадим Димофф

Епоха ніжності ніколи не мине.

Епоха  ніжності  ніколи  не  мине.
Хоч  як  біснуються  у  світі  люті  війни,
Надходить  час  і  сонце  осяйне
Дарує  душам  лагідні  обійми.

І,хоч  на  мить,стихає  гострий  біль.
І  рани  заліковують  цілунки.
Життя  раптово  квітне  звідусіль,
І  втомлені  серця  вже  чути  лунко.

Вагомість  слів  сягає  простоти,
Котра  тендітно  й  п’янко  надихає
Згубитись  в  світі  разом    -  без  мети!
І  хай  світ  справді  трохи  зачекає…

Епоха  ніжності  ніколи  не  мине.
Лише  поранком  на  кордоні  ночі
Як  промінь  –  первісток  на  обрії  майне,
І  леготом  зашепотить  пророче.

Її  чатує  віра  у  Любов.
Її  плекає  все  живе  на  світі.
Епохо  ніжності!  Вертай  нас  знову  й  знов
До  справжніх  нас  у  цьому  лихолітті…
05.10.2022

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961981
дата надходження 05.10.2022
дата закладки 02.11.2024

Горова Л.

На сірому…

На  сірому  ватмані  хмари
Горять  осокори.
Знялися  свічами  до  Бога
У  вітах-руках.
Чого  ми  не  мали?  Чи  мали?
Привілля?  Покори?
Не  думали,  мабуть,  допоки
Біль  світом  блукав.

Гадали:  далеко-далеко,
Не  наш,  і  ніколи
Не  прийде  під  вікнами  вити,
У  серці  шкребти.
Далеке  у  Сирії  пекло,
В  Абхазії  -  горе.
Гасали  по  світу  неситі
Імперські  хорти.

На  сірому  ватмані  далі
Згорає  десята
Тривожна  заплакана  осінь.
Ти,  Боже,  подай
Їм  те,  що  допоки  не  мали-
Розплати,  відплати,
Хай  стануть  голодні  і  босі,
Зніміють  нехай!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025530
дата надходження 31.10.2024
дата закладки 02.11.2024

bloodredthorn

делірій*

Чи  очі  драглисті  ?    Чи  плечі  махрові?-
Просякнуті  ромом  бісквіти  цукрові,
Промінням  присипані  склянки  фартові
Блищать  над  простором  морським  …

Дістанься  до  скелі,  що  берегом  сохне,
Де  бавиться  днем  юнікорн*  допотопний,
Що  знає  про  все  і  живе  і  викопне,
Радіє  товстим  і  струнким!

Світліше  марнота  на  березі  моря,
Де  бідний  п’яниця  сміється  над  горем
Скоріше  ,  скоріше  в  делірій*  кагору
Додай  з  ароматом  терпким…


Découvrez  les  gravures  d'Erik  Saignes.  https://www.youtube.com/watch?v=GEosG67N5ms

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025534
дата надходження 31.10.2024
дата закладки 02.11.2024

Leskiv

Нас везуть на смерть ешелонами…

Нас  везуть  на  смерть  ешелонами.
А  попереду  біль  і  страх.
Ми  вмираємо,  хто  з  прокльонами,
Хто  з  молитвою  на  устах.
Хто  фортуни  знаком  помічений,
Той  вціліє  в  пеклі  війни.
Прийде  він  додому  скалічений,
Не  діждеться  хлоп  сивини.
Нещасливець  в  пеклі  не  виживе.
Долю  не  об"їдеш  конем.
Щось  душі  торкнеться  невидиме
Й  спалахне  все  тіло  вогнем.
А  Голгофа  нам  Богом  суджена.
Кожен  має  СВІЙ  хрест  нести.
А  війна,  зі  смертю  одружена,
До  спасіння  нищить  мости.
На  війну  женуть,  як  худобу,  нас
Ті,  хто  має  владу  земну.
Та  коли  нарешті  настане  час
Й  переможе  Бог  Сатану?

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025573
дата надходження 31.10.2024
дата закладки 02.11.2024

Віталій Гречка

Твій Всесвіт (пісня)

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=O0UGkfLYlAc[/youtube]
Світанок:  і  сонце  світить  у  вікно,
І  кава,  з  якою  друзі  ви  давно,
І  знову  сирена  голос  подає,
Вітає  тебе  так  знов  життя  твоє.  

Твій  Всесвіт  –  з  тобою  навіть  уві  сні,
Він  поряд,  бажаєш  ти  цього,  чи  ні,
Твій  Всесвіт  –  його  твори́в  і  тво́риш  ти,
Ви  –  ра́зом,  він  має  теж  колись  піти.

І  вечір:  стихає  спека,  дню  кінець,
Мрійливо  волоссям  грає  вітерець,
Заводить  сумну  мелодію  скрипаль,
І  звуки  тебе  несуть  кудись  у  даль…  

Твій  Всесвіт  –  з  тобою  навіть  уві  сні,
Він  поряд,  бажаєш  ти  цього,  чи  ні,
Твій  Всесвіт  –  його  твори́в  і  тво́риш  ти,
Ви  –  ра́зом,  він  має  теж  колись  піти.

Минуле  за  нами  слідує  будь-де,
В  майбутнє  дорога  в  темряві  веде,
В  собі  ти  усе  несеш  через  роки,
У  серці  –  і  друзі,  й  люті  вороги.

Твій  Всесвіт  –  з  тобою  навіть  уві  сні,
Він  поряд,  бажаєш  ти  цього,  чи  ні,
Твій  Всесвіт  –  його  твори́в  і  тво́риш  ти,
Ви  –  ра́зом,  він  має  теж  колись  піти.


Музика  і  відео  НМ  Suno

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025099
дата надходження 25.10.2024
дата закладки 02.11.2024

Зоя Бідило

Збіґнєв Герберт субстанція

Ні  в  головах  де  гаснуть  гострі  тіні  прапорів
ні  у  розтятих  грудях  кинутих  в  стерню
ні  у  руках  тримаючих  холодний  скіпетр  і  державу
ні  в  дзвоні  серця
ні  в  підніжжі  собору
не  вміщується  все
 
ті,  які  котять  возики  поганим  бруком  передмість
і  утікають  від  пожежі  з  банкою  борщу
які  приходять  на  руїни  не  для  пошуку  загиблих
а  щоб  знайти  димар  залізний  з  пічки
голодні  -  закохані  в  життя
у  морду  биті  -  закохані  в  життя
яких  назвати  важко  цвітом
але  вони  тіла
то  є  живуча  плазма
з  двома  руками  затуляти  голови
з  двома  ногами  швидко  утікати
придатні  добувати  їжу
придатні  дихати
придатні  дати  життя  під  мурами  в'язниці
 
ті  гинуть  
що  закохані  в  прекрасне  слово  більш  ніж  у  ситні  запахи
але  на  щастя  їх  небагато
 
народ  живе
і  повернувшись  з  повними  мішками  з  дороги  втечі
возводить  тріумфальну  арку
прекрасно  вмерлим.

[b]Zbigniew  Herbert  substancja[/b]
Ani  w  głowach  które  gasi  ostry  cień  proporców
ani  w  piersiach  otwartych  poniechanych  na  rżysku
ani  w  dłoniach  dźwigających  zimne  berło  i  jabłko
ani  w  sercu  dzwonu
ani  pod  stopami  katedry
nie  zawiera  się  wszystko
 
ci  którzy  toczą  wózki  po  źle  brukowanym  przedmieściu
i  uciekają  z  pożaru  z  butlą  barszczu
którzy  wracają  na  ruiny  nie  po  to  by  wołać  zmarłych
ale  aby  odnaleźć  rurę  żelaznego  piecyka
głodzeni  -  kochający  życie
bici  w  twarz  -  kochający  życie
których  trudno  nazwać  kwiatem
ale  są  ciałem
to  jest  żywą  plazmą
dwoje  rąk  do  zasłaniania  głowy
dwoje  nóg  szybkich  w  ucieczce
zdolność  zdobywania  pokarmu
zdolność  oddychania
zdolność  przekazywania  życia  pod  murem  więziennym
 
giną  ci
którzy  kochają  bardziej  piękne  słowa  niż  tłuste  zapachy
ale  jest  ich  na  szczęście  niewielu
 
naród  trwa
i  wracając  z  pełnymi  workami  ze  szlaków  ucieczki
wznosi  łuk  triumfalny
dla  pięknych  umarłych

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025082
дата надходження 25.10.2024
дата закладки 02.11.2024

Зоя Бідило

Збіґнєв Герберт Відповідь

Це  буде  ніч  в  глибокому  снігу
який  зуміє  приглушити  кроки
глибокі  тіні  перетворять
тіла  на  дві  калюжі  тьми
ми  лежимо  спинивши  подих
і  найтихіший  шепіт  думки

якщо  не  вистежать  вовки
й  людина  в  шубі  не  стряхне
на  наші  груди  наглу  смерть
треба  зірватися  і  бігти
під  оплески  сухих  коротких  залпів
на  той  жаданий  берег

всюди  одна  і  та  ж  земля
вчить  розуму  людей  повсюди
прозорими  сльозами  дня
виходить  місяць
і  зводить  білий  дім  для  нас

то  буде  ніч  тяжкої  яви
й  підпільних  задумів  
що  мають  смак  хліба  і  горілки  легкість
та  вибір  залишатись  тут  
підкріплюється  сном  про  пальми
сон  обірветься  вмить  приходом
поважних    трьох  з  заліза  й  гуми
які  засвідчать  імена  засвідчать  страх
й  накажуть  йти  униз  по  сходах
нічого  не  дадуть  з  собою  взяти
окрім  співчутливих  облич  сторожі

еллінське  римське  середньовічне
індійське  італійське  єлизаветинське
насамперед  французьке  можливо
трохи  веймарське  й  версальське
так  рухаємо  ми  свої  вітчизни
по  одному  хребту  єдиної  землі

але  єдина  та  яку  ти  захищаєш
вважаєш  кращою  і  найєдинішою
це  та  де  ти  у  землю  ляжеш
або  лопати  рішуче  дзвякання
вириє  задумам  велику  яму.

[b]Zbigniew  Herbert  ODPOWIEDŹ[/b]
To  będzie  noc  w  głębokim  śniegu
który  ma  moc  głuszenia  kroków
w  głębokim  cieniu  co  przemienia
ciała  na  dwie  kałuże  mroku
leżymy  powstrzymując  oddech
i  nawet  szept  najlżejszy  myśli

jeśli  nas  nie  wyśledzą  wilki
i  człowiek  w  szubie  co  kołysze
na  piersi  szybkostrzelną  śmierć
poderwać  trzeba  się  i  biec
w  oklasku  suchym  krótkich  salw
na  tamten  upragniony  brzeg

wszędzie  ta  sama  ziemia  jest
naucza  mądrość  wszędzie  człowiek
białymi  łzami  dzień
księżyc  wschodzi
i  biały  dom  buduje  nam

to  będzie  noc  po  trudnej  jawie
to  konspiracja  wyobraźni
ma  chleba  smak  i  lekkość  wódki
lecz  wybór  by  pozostać  tu
potwierdza  każdy  sen  o  palmach
przerwie  sen  nagle  wejście  trzech
wysokich  z  gumy  i  żelaza
sprawdzą  nazwisko  sprawdzą  strach
i  zejść  rozkażą  w  dół  po  schodach
nic  z  sobą  zabrać  nie  pozwolą
prócz  współczującej  twarzy  stróża

helleńska  rzymska  średniowieczna
indyjska  elżbietańska  włoska
francuska  nade  wszystko  chyba
trochę  weimarska  i  wersalska
tyle  dźwigamy  naszych  ojczyzn
na  jednym  grzbiecie  jednej  ziemi

lecz  ta  jedna  której  strzeże
liczba  najbardziej  pojedyncza
jest  tutaj  gdzie  cię  wdepczą  w  grunt
lub  szpadlem  który  bardzo  dzwoni
tęsknocie  zrobią  spory  dół.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025689
дата надходження 02.11.2024
дата закладки 02.11.2024

Анатолій В.

Я розкажу про що мовчать зірки.

Я  розкажу  тобі,  про  що  мовчать  зірки,
Про  що  співає  вітер  в  чистім  полі...
Куди  летять  задумливо  хмарки,
Торкаючись      високої      тополі.


Я  розкажу,  про  що  мовчить  трава,
Коли  її  вмивають  чисті  роси...
Як  яблуком  у  небі  дозріва
Хлопчисько-місяць  -  парубок  курносий.


З  тобою  поруч  в  мене  відчуття,
Що  й  Всесвіту  я  мову  розумію!..
Ось  тільки  про  кохання  й  почуття
Тобі  сказати  так  і  не  зумію.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024497
дата надходження 17.10.2024
дата закладки 20.10.2024

Серафима Пант

Серед кривих дзеркал

Втікають  у  світ
Віртуального  щастя
Самотні  серця.
Де  вихід,  де  вхід?
Опиняються  в  пастці
Дверей  без  кінця

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024672
дата надходження 20.10.2024
дата закладки 20.10.2024

Вадим Димофф

Тече у очі золото дерев…

Тече  у  очі  золото  дерев
І  золотить  заболені  зіниці.
Навколо  нас  суцільний  слід  жар  -  птиці.
Кущ  за  вікном  -  рудий  крилатий  лев.

У  ритмі  танго  вітер  в  листі  дме,
Думки  куйовдить,  линучи  в  безчасся.
І  кожну  мрію,що  не  спромоглася
Утілитись,  він  в  цей  танок  візьме.

До  вирію  вестиме  з  кожним  па,
Стрибнути  в  безмір  на  останній  ноті.
Усе  без  змін.  І  знову  ми  в  цейтноті,
Хоч  віра  є,  бо  дотепер  -  сліпа.

Цієї  осені  ще  стане  кольорів
Розфарбувати  нашу  спільну  тугу,
Щоб  витримати  зимних  днів  наругу
Уже  невдовзі,  хто  і  як  зумів.

У  ритмі  танго  вітер  в  листі  дме.
Осіннє  сонце  стигне  у  зіницях.
А  ми  -    таки  м'якіші,  аніж  криця...
Нехай  хоч  вітер  в  ирій  нас  візьме.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024701
дата надходження 20.10.2024
дата закладки 20.10.2024

bloodredthorn

щось доросле…

як  корона  вище  брами
як  очей  великих  ковдра
листя  білого  каштану
замку  лицарів  хоробрих
яшми  крапчастої  Берген
полум`яно  і  дочасно
сколопендрою  царівни
в  анфіладах  не  погасне
коні  сплять  розклавши  гриви
вулиць  з  ляльками  не  видно
спраглі  бубна  з  оксамиту
безтурботні  і  чутливі
в  гострих  пазурах  Норд  Осту
що  завжди  ховають  зраду
бачиш  раптом  щось  доросле
наче  мрію  конокрада...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024705
дата надходження 20.10.2024
дата закладки 20.10.2024

Щєпкін Сергій

Релігійність

пресвята  релігійність  наповнює  душу  мою
на  всі  боки  дороги  у  світ  просто  диво  із  див
богорівні  вони  та  навіщось  на  місці  стою
ніби  тями  не  маю  як  досі  я  ними  ходив

озирнися  довкола  ти  теж  бачиш  те  що  і  всі
ти  такий  як  і  всі  сам  собі  повсякчас  це  кажу
й  раптом  погляд  новий  виростає  у  повній  красі
витискаючи  світлом  своїм  за  тілесну  межу

я  тепер  тут  і  там  це  мене  пропекла  Його  нить
хто  на  неї  нанизаний  видно  мені  як  удень
я  не  знаю  за  всіх  та  мене  вже  із  неї  не  збить
бо  течу  по  слідах  ще  не  співаних  власних  пісень

***

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019550
дата надходження 09.08.2024
дата закладки 20.10.2024

Щєпкін Сергій

Ти зможеш…

ти  зможеш  мене  упізнати
по  тремтінню  своєї  гітари
коли  мої  невмілі  пальці
зачеплять  пороги  струн
ну  а  зараз  дивися  за  ґрати
цих  невтомних  життєвих  кошмарів
доки  всі  ми  у  ролі  страждальців
не  виберемось  із  трун

щоб  сталося  дивнеє  диво
коли  всі  ми  зберемось  докупи
і  кожен  на  рівних  буде
чи  впізнає  він  сам  себе
як  ходив  хто  душею  криво
і  микитив  у  бік  спокути
та  врешті  так  роблять  всі  люди
кому  все  на  світі  рябе

***

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020237
дата надходження 18.08.2024
дата закладки 20.10.2024

Зоя Бідило

Алан Льюїс Прощання

Моя  кохана,  час  настав  прощатись,  
Й  піти,  як  йдуть  закохані,  навіки;
Лишився  вечір  разом  полежати,  
Упакуватися,  зробити  мітки.

За  газ  сплатив  я  свій  останній  шилінг
Й  дивлюсь,  як  впав  твій  одяг  на  коліна,
Й  лежу  спокійно,  так  що  шерхіт  гребінця
З'єднався  з  шелестом  дерев  осінніх.

Запам'ятаю  речі  незлічимі,
Сповила  голову  мумійна  тиша:
Я  п'ю,  наливши  воду  із  графина;
Ти  кажеш:  "Коштує  гінею  ліжко",

Вслід:  "Газу  і  тепла  залишить  варто
Жильцям  наступним,  й  ці  засохлі  квіти",
І  відвернешся,  боячись  сказати
Важкі  слова,  що  випала  нам  Вічність.

Цілунками  закриєш  мої  очі,  
Мов  вразив  страхом  Бог  дитячий  позір;
Блисне  вода  в  розкритій  чаші  часу
Чи  то  його  прозорі  марні  сльози.

Відмовимося  від  всього,  крім  себе;
Наш  егоїзм  піде  від  нас  останнім;
Залишені  сліди  засипле  снігом.
Зітхання  наші  -  це  землі  дихання,  

Зробився  всесвіт  нашим  рідним  домом,  
Наш  подих  вітром  ніздрі  нам  назвали,
Наші  серця  -  фортеці  насолоди,
Крізь  сім  морів  смертей  покрокували.

Коли  все  станеться,  з  смарагдом  перстень,  
Дарунок  мій,  на  пальці  щоб  лишила,    
Я  ж  берегтиму  на  старій  шинелі  
Ті  латки,  що  ти  ввечері  нашила.
[i]1942
Алана  Льюїса  (01/07/1915  -  05/03/1944)  вважають  одним  з  найвидатніших  поетів  Другої  світової  війни.  
Вірш  "Прощання"  він  написав  для  своєї  дружини  Гвено  Меверід  Елліс,  з  якою  познайомився  у  1939  році  і  одружився  05/07/1941  року,  коли  вже  проходив  медичну  комісію  перед  зарахуванням  у  Королівське  інженерне  військо.  Чутливий  юнак  не  годився  для  війни.  Він  не  хотів  убивати,  і  спочатку  мав  намір  відмовитися  від  військової  служби  з  релігійних  переконань.  Але  неприйняття  того,  що  Гітлер  і  нацистський  режим  робили  в  Європі,  не  дозволили  йому  залишатися  осторонь,  коли  інші  воюють.  Ще  у  травні  1939  року  він  писав:  "Армія,  кривава,  дурна,  смішна,  червонолиця  армія  -  у  своєму  криваво-нудному  хакі  -  не  дай  мені,  Боже,  приєднатися".  І  вже  через  кілька  місяців:  «Я,  ймовірно,  приєднаюся…  У  мене  глибоке  фаталістичне  відчуття,  що  я  піду.  Частково  тому,  що  я  хочу  відчути  життя  в  такій  мірі,  на  яку  я  здатний…  Але  я  не  знаю  –  я  не  збираюся  вбивати.  Можливо,  натомість  вб’ють  мене".
Історія  Льюїса,  безперечно,  є  трагедією  –  це  життя,  обірване  жахливою  війною,  війною,  яку  він  ненавидів.  Він  написав  дві  невеликі  поетичні  збірки  та  дві  короткі  книжки  прози.  Вони  витримали  випробування  часом.  Хтозна,  чого  б  він  досяг,  якби  мав  хоча  б  ще  кілька  років  життя  і  творчості.
Алан  Льюїс  загинув  у  віці  28  років  у  Бірмі  через  "трагічну  випадковість".  Постріл  у  голову  зі  свого  пістолета  великодушно  не  назвуть  самогубством.[/i]

[b]Alun  Lewis  Goodbye[/b]
So  we  must  say  Goodbye,  my  darling,
And  go,  as  lovers  go,  for  ever;
Tonight  remains,  to  pack  and  fix  on  labels
And  make  an  end  of  lying  down  together.

I  put  a  final  shilling  in  the  gas,
And  watch  you  slip  your  dress  below  your  knees
And  lie  so  still  I  hear  your  rustling  comb
Modulate  the  autumn  in  the  trees.

 And  all  the  countless  things  I  shall  remember
Lay  mummy-cloths  of  silence  round  my  head;
I  fill  the  carafe  with  a  drink  of  water;
You  say  ‘We  paid  a  guinea  for  this  bed,’

 And  then,  ‘We’ll  leave  some  gas,  a  little  warmth
For  the  next  resident,  and  these  dry  flowers,’
And  turn  your  face  away,  afraid  to  speak
The  big  word,  that  Eternity  is  ours.

 Your  kisses  close  my  eyes  and  yet  you  stare
As  though  God  struck  a  child  with  nameless  fears;
Perhaps  the  water  glitters  and  discloses
Time’s  chalice  and  its  limpid  useless  tears.

Everything  we  renounce  except  our  selves;
Selfishness  is  the  last  of  all  to  go;
Our  sighs  are  exhalations  of  the  earth,
Our  footprints  leave  a  track  across  the  snow.

We  made  the  universe  to  be  our  home,
Our  nostrils  took  the  wind  to  be  our  breath,
Our  hearts  are  massive  towers  of  delight,
We  stride  across  the  seven  seas  of  death.

Yet  when  all’s  done  you’ll  keep  the  emerald
I  placed  upon  your  finger  in  the  street;
And  I  will  keep  the  patches  that  you  sewed
On  my  old  battledress  tonight,  my  sweet.
1942

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024371
дата надходження 15.10.2024
дата закладки 20.10.2024

Пісаренчиха

СЛОВО

Вібраціями  зоряних  світів,
Тріумфом  квітів,  сонмом  трав  духмяних
Карбується  в  нейронах  вітру  спів.
Тепло  садів,  пташиний  щебет  п’яний
В  краплину  океану  небуття…
Дух  пинить  велич  всесвіту  споруди.
Збудився  Бог-творець,  дух  і  дитя.
Здійми  правічний  хрест,  неси  між  люди.
Не  зрадь  собі.  Пітьма  і  бруд  –  світи,
Блукаючи  у  мареві  облуди
Між  купок  з  мінералів  і  води.
Як  вища  воля,  слово  мертвих  збудить.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023912
дата надходження 09.10.2024
дата закладки 13.10.2024

Пісаренчиха

РИМИ

Рими  вплітає  в  волосся  дівчинка-вітер.
Свіжі,  барвисті,  наївні,  смішні,  польові.
Ніч  чавить  день.  Трави  стигнуть  сльозою  налиті.
Сперті  рулади  нашіптують  мертві  живим.

Зайде  ніч  третя.  В  легенях  забракне  повітря.
Слово  ладнай,  не  пусти  в  себе  всесвіту  зло.
Плід  ефемерний  до  ґрунту  обсиплеться  житом.
Зійде  весна,  забуяє  строкате  зело.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023498
дата надходження 03.10.2024
дата закладки 13.10.2024

Да Доша

Куди зникають вуличні коти

Куди  зникають  геть  старі  коти,
коли  почують  позов  потойбіччя,
в  таємних  стежках  скорюючи  вічність,
до  бесіди  сумній  на  самоті.

Коли  в  обіймах  злістної  зими
весни  чекати  -  думка  не  найкраща,
чіплятись  щоб  за  те  життя  пропаще,
тому  зникають  без  звістки  вони.

А  день  новий  виде́рся  на  дахи,
нічних  слідів  розплутуючи  низку  -
кошак-молодик  залицяв  до  кішки,
втім  не  до  справ  чпурнув,  ще  й  навтьоки.

Куди  зникають  геть  старі  коти...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024103
дата надходження 12.10.2024
дата закладки 13.10.2024

Аарон Краст

Каїн

Передбачення  формують  твоє  майбутнє,
Коли  теперішнє  бліде  чи  відсутнє,
Коли  червона  таблетка  -  просто  тренд,
Коли  розбитий,  не  те  щоб  вщент,
А  м’ятий,  жований,  трохи  хворий,
Минулий,  кинутий  і  прозорий...
На  підвіконні  лежить  Таро...
Тортила  губиться  у  П’єро...

Каїн  миє  руки,  довго  і  з  милом,
Давиться  старим  запліснівілим  сиром,
Запиває  односолодовим,  слухає  блюз,
Купається  в  морі  повному  медуз,
Що  липнуть  до  тіла  і  боляче  жалять,
На  березі  веранда  з  табличкою  «у  нас  не  палять»,
За  столиками  жінки  з  білими  смужками  на  пальцях,
П’ють  дешеві  вина,  тонучи  в  курортних  коханцях,  
В  чиїх  очах  відблискують  рахунки  їх  карток,
Грає  чи  то  легкий  панк,  чи  то  поп-рок,
Бармен  не  доливає,  офіціант  обраховує,
Кухар  краде  м’ясо.  Та  всіх  влаштовує
Цей  пляжно-розпечений  тимчасовий  рай.
Каїн  виходить  з  води.  Тепер  він  хлопчик  Кай,
Що  не  бачить,  точніше  не  хоче  бачити,
Що  не  здатен  ні  любити,  ні  пробачити.
Він  підходить  до  стійки,  замовляє  подвійний  еспресо,
Випиває,  дістає  з-за  щоки  малесеньке  лезо,
Проходиться  ним  по  цим  брехливим  горлянкам:
Барменам,  офіціантам,  коханцям,  коханкам...
Потім  знов  іде  в  море,  вимитись  від  бруду  ним  вбитих  гріхів,
Від  дарма  втрачених  днів  і  років,
Від  людей,  що  закарбувались  десь  під  кісткою  черепа...
Тіло  знайдуть  днів  за  десять,  прибитим  до  берега...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024193
дата надходження 13.10.2024
дата закладки 13.10.2024

Валерій Коростов

Венок для Елены

1

След  твоих  озлобленных  слов,
деточка,  моя  деточка,
испытывал  на  прочность  любовь,
дочка,  отцовскую...  доченька.

Ночью  в  слезах  просыпаюсь  я  вновь,
тяну  из  сердца  заточку  я,
ломаю  по  рукоять  —  и  кровь,
как  смерть!  но  слегка  отсрочена.

Если  правда  на  мне  вина,
почему  ни  на  дюйм  прощения  —  
на  него  ж  право  есть  у  всех,

ледяною  сколько  стена
простоит  еще  без  значения,  
что  замаливаю  мой  грех?

2

След  твоих  озлобленных  слов  —  
поэтическая  метафора.
Это  мир  современный  таков:
испаряется,  словно  камфора,

вдруг  «отсталое»  престарелых  отцов,
нафталинит,  нашептывает  «пора»,
что  казалось  прочным,  как  древний  зов,
и  взамен  твое  —    для  меня  мура.

Шрам  на  шраме  отсюда  и  вразнобой
жест  на  жесте  в  любых  попытках
разогнать  пред  лицом  туман.

А  когда-то  ведь  мы  с  тобой,
словно  блики  в  игре  на  плитках,
лишь  добро  зазывали  в  наш  стан...


3

Деточка  моя,  деточка,
апогей  твоего  рождения,
был  в  провинции,  как  сказал  Паскаль,
лишь  беспомощной  точкой  зрения,

что  пытается  отыскать
счастье  истины  в  наваждении
и  промахивается,  лия  в  стакан
водку  методом  от  забвения

тех  неповторимых  минут,  и  лжет,
цель  размазывая  рывками,
укрывая  грядущий  день.

Рядом  родственники.  И  тот,
кто  тебя  ожидал  годами.
Возле,  а  не  в  глухом  Нигде.    


4

Испытывал  на  прочность  любовь,
вероятно,  каждый  —  глупцы  мы
и  животных  горше,  когда  на  зов
откликаемся  грубый,  теряя  зримый

образ  в  хаосе  вечных  снов,
принимая  за  весны  зимы,
кабаки  души  за  семейный  кров,
прикипая  к  тоске,  чей  мнимый

крик  бунтует,  хрипит  и  жжет
настоящее,  точно  тряпки,
что  скопились  на  чердаке.

А  тогда  является  кот,
керосинку  схвативший  в  лапки,
и  дружки  его  невдалеке.


5

Дочка,  отцовскую,  доченька,
нежность  чем  докажу?
Снова,  как  слышишь,  строчки  я
вычурные  твержу.

Видно,  увяз  в  них  очень,
лучшего  не  скажу.  
Левиафаном  проглоченный,
в  полном  Нигде  сижу.

И  невдомек:  на  ненависть
зачем  уповаешь  ты,
тыщи  каких  отмерились

верст,  когда  разуверились
мы  у  гнилой  черты,  
как  дураки  ощерились?

6

Ночью  в  слезах  просыпаюсь  я  вновь.
Та  или  тот  является
в  тапках,  изъеденных  тленом  шагов:
мира  исход  продолжается.

Можно  считать  безобразных  слонов  -
здоровым  каждый  на  миг  притворяется  -
ищет  в  твоем  подсознании  кров.
Сном  это  не  называется.

А  самые  жуткие  —  о  тебе,
когда,  подбежав,  обнимаешь:
и  снова  отец  я,  ты  дочь!

Так  просто...  В  полузабытьи,  оробев,
назад  не  хочу,  понимаешь,
в  новый,  который  не  больше,  чем  ночь?


7

Тяну  из  сердца  заточку  я,  
длиннющую,  как  наважденье.
Память  требует:  душу  на  бочку!
совесть  —  волкам  на  съедение!

Я  режиссер,  что  монтирует  срочно
фильма  косое  движение.
Вырезать  все,  что  нескладно,  порочно,
править  дурное  решение...

Во  многих  кадрах  мелькаешь  ты,
сияешь,  то  нападаешь.
И  ни  аза  не  меняется.

А  те,  что  взирают  на  нас  с  высоты,
которых  помочь  умоляешь,
в  процесс  ни  один  не  вмешается...

       
8

Ломаю  по  рукоять  —  и  кровь
оттенка  самозабвения
венозных  весенних,  снося  покров
гордыни  и  самомнения,

несется  к  гибели  в  очередной,
потом  мелеет,  смиряется,  
но  не  рубцуется  в  снег  и  зной.
С  тобой  такое  случается?

Быть  может,  когда  за  столом  напоказ
рукой  лицо  заслоняешь,
чтоб  уразумел  я  степень  презрения,

колет  тебя,  словно  Кая,  в  глаз
ледышка...  ты  ледостав  ощущаешь.
Что  ж,  вот  тебе  благословение.


9

Как  смерть!  Но  слегка  отсрочена.
Таким  оказалось  твое  явление
в  судьбе  неказистой  отцовской,  доча.
Наглее  станешь,  надменнее

в  мой  адрес  и  в  репликах  сточнее,  
как  все  твое  поколение,  
запутанное,  задроченное  —  
не  первое  и  не  последнее.
 
Конечно,  я  защищал  бы  дитя,  
как  было  —  от  булинга  —  в  школе.
Но  ты  желаешь  быть  старше  меня.

Назад  лет  семнадцать,  малютку  крестя,
священник  ни  слова  о  соли
отцовства  не  вымолвил,  густо  шутя…


10

Если  правда  на  мне  вина  —  
значит,  тяжкая...  несомненно.
Если  эти  дрова  наломала  она  —  
значит,  переступил  я  надменно

через  что-то  такое  легко,  как  луна
голенищем  сомнамбулы  стены  
перешагивает,  значит,  явно  скудна
масса  серая,  вымерзли  вены.

Значит,  долго  оторван  я  был  
от  единственного  измеренья,
что  считается  правильным  здесь

и  которое  я  на  свой  лад,  но  любил,
конфликтуя  с  ним  до  посиненья,  
принимая  гремучую  смесь.


11

Почему  ни  на  дюйм  прощенья?
Если  б  мог  я  тебя  перенести,  
как  носил  на  плече  в  младенчестве,  звенья
заржавелого  времени  запустив

и  звенеть  и  качаться,  чтоб  время
уступило,  на  лучшие  пяди  пути,
что  мы  прожили  будто  бы  дремля,
а  тебе  напевая:  «скорее  расти»,

в  то  чудное  и  хрупкое,  коему
нет  начала,  есть  только  финал,
где  танцуешь  в  цветочной  обертке

вместо  платья...  где  строим  мы  —  
разве  ты  не  постигла  б,  как  мал,  
как  в  прощенье  нуждается  век  наш  короткий?!


12

На  него  ж  право  есть  у  всех  -
на  короткий  век  либо  долгий,  
что  одно  и  то  же,  как  плач  и  смех,
восхваленье  и  кривотолки.

Я  варился  в  бульоне  «великих  вех»,
слитый  в  зев  безымянной  Волги,
или  Роны,  Днепра,  или  прочих  рек,
что  дарованы  нам  убогим.

Я  горбатый,  как  диплодок,
трилобиты  на  термопарах
и  на  лампах  телики  грезятся,

я  беспечный  советский  ездок;
кто  там  прыгает  в  моих  фарах?  
Хромосомы,  что  больше  не  делятся?


13

Ледяною  сколько  стена
ни  звалась  бы,  а  ей  придется,
загримасничав,  застонав,
вдруг  обмякнуть  и  расколоться.

По  губам  потечет  слюна,
очи  выцветут  в  два  болотца,
и  царица  Савская,  на
жестко  посланная,  заткнется.

Он  суров,  но  он  есть  закон.
И  закон  духовный  особенно.
Он  веками  веков  исчисляется.

Мне  так  жаль,  что  твой  краткий  трон  —  
как  Шекспир  в  переводе  Гоблина,
не  смешной  и  уже  шатается…


14

Простоит  еще  без  значения
тот  болван  или  этот  болван.
Тормошить  будет  птичка  печенье
у  подножия.  Выберет  план

для  безмозглого  селфи  явление
двух  туристов-туристок.  Баньян
из  бутылок  утратит  сплетение
веток  пластиковых  в  ураган...

Это  будущее  для  тебя.
Так  что  право  твое  поколение,
вероятно,  динамя  отцов,

матерей,  ничего  не  любя,
не  привязываясь,  на  колени
становясь  пред  толпой  наглецов.


15

Что  замаливаю  мой  грех?
Напрасная  трата  нервов.
Богу  тоже  не  до  потех:
Он  ведь  Агнец  духа,  не  жернов.

Он  трагедия  —  не  успех.
Постановка  Софокла  в  баре.
Он  распяться  только  успел
да  помочь  неразумной  твари.

Я  просто  поблизости  буду,
доченька  моя,  доча,  
пусть  отталкиваешь  меня,

типа  душного  и  зануду,
что  решают  не  вслух,  а  молча,
куклу  в  мокрых  потемках  обняв…

11-  13.10.2024.



 



 


   

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024209
дата надходження 13.10.2024
дата закладки 13.10.2024

Зоя Бідило

Райнер Марія Рільке МУЗИКА

Що  граєш,  хлопчику?  Заповнюється  сад,
немов  шепочуть  кроки  повеління.
Що  граєш,  хлопчику?  Дивись,  твоя  душа
заплутається  в  заростях  сірінги*.

Як  виманиш  її?  Ці  звуки  як  темниця,
вона  в  них  загубилась,  заблукалась;
сильніша  за  твоє  життя  ця  пісня,
що  з  твоїх  мрій,  ридаючи,  прорвалась.

Вели  їй  змовкнути,  нехай  душа  спокійно
вернеться  звично  до  припливів  і  відпливів,    
туди,  де  виростала  мудро  й  вільно,
перш  ніж  ця  ніжна  гра  її  заполонила.

Як  її  крила  падають  безсило:
Ти,  здатен,  мрійнику,  польоти  погубити,
твої  сумні  пісні  підріжуть  її  крила,
щоб  через  мур  до  мене  не  злетіла,
коли  покличу  радість  розділити.
[i]*  Сірінга  –  одна  з  німф-гамадріад,  які  народжуються  й  гинуть  разом  з  деревом.  Сірінга  шанували  Артеміду  і  берегла  свою  цноту.  Боги  й  сатири  не  раз  домагалися  кохання  прекрасної  діви.  Закохався  в  неї  і  сатир  Пан.  Втікаючи  від  нього,  Сірінга  кинулася  до  річки  Ладон,  благаючи  своїх  сестер  наяд  захистити  її.  Наяди  перетворили  її  на  очерет,  який  колихаючись  від  вітру  видавав  жалібні  звуки.  Пан  зробив  з  очерету  багатоствольну  флейту,  яку  називають  панфлейтою  або  сірінгою.  За  іншою  легендою  сірінга  й  авлос  були  винайдені  Марсієм.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=uICysLwkzDA[/youtube]

[b]Rainer  Maria  Rilke  MUSIK  [/b]
Was  spielst  du,  Knabe?  Durch  die  Garten  gings  
wie  viele  Schritte,  flüsternde  Befehle.  
Was  spielst  du,  Knabe?  Siehe  deine  Seele  
verfing  sich  in  den  Stäben  der  Syrinx.  

Was  lockst  du  sie?  Der  Klang  ist  wie  ein  Kerker,  
darin  sie  sich  versäumt  und  sich  versehnt;  
stark  ist  dein  Leben,  doch  dein  Lied  ist  stärker,  
an  deine  Sehnsucht  schluchzend  angelehnt.  -  

Gieb  ihr  ein  Schweigen,  daß  die  Seele  leise  
heimkehre  in  das  Flutende  und  Viele,  
darin  sie  lebte,  wachsend,  weit  und  weise,  
eh  du  sie  zwangst  in  deine  zarten  Spiele.  

Wie  sie  schon  matter  mit  den  Flügeln  schlägt:  
so  wirst  du,  Träumer,  ihren  Flug  vergeuden,  
daß  ihre  Schwinge,  vom  Gesang  zersägt,  
sie  nicht  mehr  über  meine  Mauern  trägt,  
wenn  ich  sie  rufen  werde  zu  den  Freuden.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024173
дата надходження 13.10.2024
дата закладки 13.10.2024

bloodredthorn

…cеред зернини Світу цільної…

Яка  пітьма  навколо  крутиться
В  гаю,  де  простір  ділять  ідоли?
Який  леміш  на  ранок  збудиться,
Коли  пташки  покинуть  сідало?
Про  нерозділене  й  полуденне
Я  сповіщав  їм  в  дудку  дуючи,
Зриваючи  іржаве  й  плутане  
Себе  нещадно  рафінуючи.

Що  ж  сталося  з  контуром,  з  обіймами
Густих  снігів  й  весняних  пролісків,
Серед  зернини  Світу  цільної,
Що  квапиться  в  танок  навколішках?..

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022427
дата надходження 17.09.2024
дата закладки 13.10.2024

Макс Дрозд

Тіні від ще незапалених свіч

Хай  навколо  романси  складатиме  ніч,
хай  ті  стіні  чужі  відбивають
наші  тіні  від  ще  незапалених  свіч,
у  тім  місті,  якого  не  знають.

В  ньому  вулиць  лишилось  одна,  а  чи  дві,
і  будинок,  куди  не  дістатись,
де  навіки  не  будуть  в  єдинім  вікні  
чужі  тіні  від  свіч  відбиватись.
Де  навіки  не  будуть  в  єдинім  вікні  
чужі  тіні  від  свіч  відбиватись.

Не  знайде  оте  місто  ніхто  на  землі,
мов  сховалося  в  чарів  оковах.
Лиш  якщо  хтось  про  себе  згадає  мені  —
я  між  вулиць  тих  двох  стану  знову.

Заберу,  проведу  крізь  дрімучі  ліси,
крізь  поля  і  дороги  невірні.
Ще  настануть  у  світі  щасливі  часи,
лиш  би  сили  були  і  терпіння.
Ще  настануть  у  світі  щасливі  часи,
лиш  би  сили  були  і  терпіння.

28.IX.24

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023259
дата надходження 29.09.2024
дата закладки 29.09.2024

Зоя Бідило

Воллес Стівенс Листопадний край

Знов  важко  слухати  північний  вітер,
Дивитись,  як  хитає  він  дерева.

Хитає  низько  й  голосно,  з  зусиллям
Слабкішим,  ніж  емоція  чи  мова,

Говорить  і  говорить,  наче  речі
Проявлять  те,  що  ще  не  є  знаннями:

Колись  їх  одкровенням  час  настане.
Вони  ще  заперечать  Богу,  світу

Й  людській  душі,  яка  сидить  в  задумі
На  пустці  трону  власної  пустелі.

Шумніше  й  нижче,  нижче  і  шумніше
Гойдаються,  гойдаються  дерева.

[b]Wallace  Stevens  The  Region  November[/b]
It  is  hard  to  hear  the  north  wind  again,10
And  to  watch  the  treetops,  as  they  sway.

They  sway,  deeply  and  loudly,  in  an  effort,
So  much  less  than  feeling,  so  much  less  than  speech,

Saying  and  saying,  the  way  things  say
On  the  level  of  that  which  is  not  yet  knowledge:

A  revelation  not  yet  intended.
It  is  like  a  critic  of  God,  the  world

And  human  nature,  pensively  seated
On  the  waste  throne  of  his  own  wilderness.

Deeplier,  deeplier,  loudlier,  loudlier,
The  trees  are  swaying,  swaying,  swaying.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UYW7mrY8Dg0[/youtube]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023109
дата надходження 27.09.2024
дата закладки 29.09.2024

Mikl47

По кому дзвонить дзвін?. .

Люди  пачками  гинуть  щоденно  --
Катастрофи,  теракти  в  кублі...
І  ненависть,  і  лють  незбагненна
Скільки  люди  живуть  на  землі!

Не  бояться  ні  Бога,  ні  чорта.
"Не  убій,  не  вкради!"  не  страшить.
НЛО  вже  з-за  хмари  Оорта
Контролюють  всю  нашу  блакить...

Агресивні  і  незрозумілі  --
В  ДНК,  мабуть,  тьма  помилок...
Ми  у  Всесвіті  діти  незрілі  --
Не  дають  таким  віз  до  зірок.

Подивіться  --  історія  людства  --
Нескінченна  історія  війн.
Це  якесь  божевільне  паскудство
І  для  когось  завжди  дзвонить  дзвін...

Ми  самі  вибираєм  планету
Щоб  родитись  і  жити  на  ній,
Тож  навіщо  сплітати  тенета  --
Потім  борсатись  в  злі  тираній?

Що  було  --  нам  здається  що  знаєм.
А  що  буде  за  тисячу  літ?
Я  не  знаю.  Все  йде,  все  минає,
Та  не  гасне  надій  самоцвіт...

Михайло  Гончар.2016  р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941211
дата надходження 26.02.2022
дата закладки 29.09.2024

Тарас Яресько

"я клякнення, я корок, я кора…"

я  клякнення,  я  корок,  я  кора  —
я  дятлом  гравірований  Коран,
я  зроговілий  подих  вітровіїв,
я  все,  що  стовбур  зміг  відколи  мріяв,—
введе  мені  ще  дозоньку  оса,  —
і  те,  що  сконденсовано-пекуче
на  все  дупло  (чи  якось  ще)  озвучу
або  нехай  озвучить  все  роса,—
три  покоління  за  одним  листком
зібрались,  розпрозоривши  геном,
неначебто  перевертні  некривдні,
бо  в  пару  обертаються  опівдні,
коли  вже  шості  чи  то  сьомі  півні,
коли  вже  я  не  те  щоб  і  кора,—
а  біль,  що  прикидається  корою,—
теши  хоча  б  на  дрова,  неоНою;
як  бризне  в  очі  світелко  із  ран  —
насуне  дятел  шапочку  понижче  —
і  так  не  буде  чути  навіть  тиші



                                               
                                                                                     08.06.24

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023237
дата надходження 29.09.2024
дата закладки 29.09.2024

bloodredthorn

душа

Кристально  чистая  душа,
Такая  хрупкая…не  наша,
Как  преисполненная  чаша
Любовью  истинной  дыша

Не  нарушаемый  судьбой
Ее  полет  сквозь  дни  незримый
Крылами  ангелов  хранимый
Ее  безропотный  покой

Увы!  Неведомо  куда...
Он  безупречно  превосходен!
Чистейших  душ  полет  свободен
Вне  времени  и  без  следа.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023136
дата надходження 28.09.2024
дата закладки 29.09.2024

Віталій Гречка

Корчма Земля (пісня за мотивами С. Тісдейл)

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=pTUm3MRbn4I[/youtube]
Зайшла  я  в  забиту  корчму  Земля
Й  замовила  келих  вина,
Та  Господар  очі  відвів  у  бік
Від  спраги  моєї  без  дна.

Я  потім  присіла  стомлена  там
І  хліба  спросила  шматок,
Та  Господар  очі  відвів  у  бік  –
У  відповідь  лише  мовчок.

У  час  цей,  як  завжди,  з  ночі  довкіл
Ті  душі,  що  ждали  зайшли,
Від  подиву  стримані  крики  враз
На  світло  і  гам  цей  були.

«Дай  ліжко  поспати  хоч,  –  я  кажу,
Бо  скоро  опівночі  вже»,  –
Та  Господар  очі  відвів  у  бік  –
Й  лиця  не  побачу  невже?

«Поїсти,  поспати  –  тут  не  дають,
Піду  я  туди  де  була»,  –
Та  Господар  очі  відвів  у  бік  –
Зачинено,  звідки  прийшла.


Звук  створено  у  нейромережі  Октава,  текст  за  ось  цим  моїм  перекладом    https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956310  а  відео  із  застосуванням  НМ  Noisee  та  Clipchamp.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023253
дата надходження 29.09.2024
дата закладки 29.09.2024

Віталій Гречка

Там (пісня)

Там  не  співає  пташка,
Душу  ж  несе  туди,
Там  їй  не  буде  важко,
Всі  відійдуть  труди.

Там  безголосі  тіні,
Тиші  прекрасний  дзвін,
Спогади  –  наче  іній,
Сяє  і  тане  він.

Там  затихають  хвилі
Холоду  і  тепла,
То  почуття  бурхливі  –
Буря,  що  вже  пішла.

Там  у  вогні  холоднім,
Чорних  прекрасних  зір,
Вічна  краса  безодні  –
Спокій  від  наших  вір.


Звук  створено  у  НМ  Октава

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021050
дата надходження 28.08.2024
дата закладки 29.09.2024

Патара

На смерть аса

Той  F-16  —  асорті  з  заліза,
Хай,  навіть,  надзвичайно  він  крутий,
Та  без  пілота  —  це  проста  валіза,
Яка  не  полетить,  хоч  в  бубен  бий.
Літак  цей  удостоєний  був  честі  —
Його  штурвалом  профі  керував,
І  ворогів  "чесав  він  проти  шерсті",
Щоб  ті  тут  не  літали,  Боже  збав.
Літак  на  мить  згубився  із  уваги,
Бо  Провидіння  щось  відволікло.
В  бік  смерті  Доля  нахилила  ваги...
Пілоту  тридцять  літ  лише  було.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023016
дата надходження 26.09.2024
дата закладки 26.09.2024

Ігор Сас

Я маленька пташка…

Я  маленька  пташка
Спокушена  теплом  Твоїх  долоней...
Життя  в  цьому  світі
Назавжди  вкорінило  у  моєму  серці
Страх  Любити.
І  на  рівні  клітини
Страждання
Щоразу  ідучи  доріжками  хтивості
Я  натикався  на  біль
Це  робило  моє  серце
Твердішим  за  камінь
Холоднішим  за  лід...
Крихти  милості  з  твоїх  рук
Виводять  мене  з  темряви
Але  я  такий  невдячний
Перебувши  зиму
Знову  кудись  лечу
Ще  не  стомився  "любити"  цей  світ
Але  точно  знаю
Ти  мене  завжди  чекаєш

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022876
дата надходження 24.09.2024
дата закладки 26.09.2024

Зелений Гай

Киця книжку розглядала

Киця  книжку  розглядала,
Сторінки  її  гортала.
Кольорові  в  ній  картинки,
На  картинках  тих  тваринки.

Білки,  олені,  комашки,
Носороги,  черепашки.
Вівці,  гуси,  поросятка,
Кенгуру,  папуги,  жабка.

Рибки  різнокольорові
І  телятко  при  корові.
Лосі,  зайчики,  бізони,
Антилопи  та  гекони.

Бегемоти,  крокодили.
Тигри,  леви  та  горили,
Хлоп!  Згорнула  з  переляку,
Бо  побачила…  Собаку!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022985
дата надходження 26.09.2024
дата закладки 26.09.2024

Lana P.

Наші душі - бульбашки…

Наші  душі  -  бульбашки  -
Потрапляють  до  ріки
Смерті.

Деякі  проскочать  муть  -
В  інші  виміри  підуть  -
Вперті.

Інших  відіб'є  потік  -
Перевтілитись  на  вік  -
Стерпні.

Решту  забере  вода,
Розчинивши  у  слідах,  -
Стерті.

25.09.24

Примітка:  art  from  Pinterest.

З  миті  народження  кожна  людина  наближається  до  тілесної  смерті.  У  відповідний  час  земля  забирає  тіло  кожного  із  нас,  і  до  останнього  атома  -  хочемо  ми  цього  чи  ні...  а  ось  душі,  як  бульбашки...  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023014
дата надходження 26.09.2024
дата закладки 26.09.2024

Сара Ґоллард

Бурштинова тінь

                                                 [i]Тиша  -  за  опалий  шум...
[/i]
Схилилося  небо  на  сковані  дотиком  груди
І  надто  легкою  здалася  безсила  рука.
В  далекім  [i]учора[/i]  боявся  розлуки-застуди...
[i]Сьогодні[/i]  немає...  Бездонне  биття  маяка.

Ніхто  не  почує  і  тільки  засніжений  вітер
Солодом  стане,  допоки  не  вкриє  зоря.
Насущні  удари  вкладуться  у  декілька  літер  -
Зіллються  слова,  мов  безкраї,  залежні  поля...

Війни  за  мир  -  найдешевша  у  світі  отрута.
Парні  бутони  усипали  тихі  серця.
[i]Вони[/i]  б  ще  [i]були[/i],  але  надто  вже  сильна  спокута:
У  ній  переможені...  зіткані  тінню  ловця...
                                                                                 21.09.2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022980
дата надходження 26.09.2024
дата закладки 26.09.2024

Гриць Янківська

21 грам (аудіо)

Вітер  пестить  мене  нагу  –
Мій  безликий  приватний  бог.
Відкидаю  свою  вагу.

Нам  залишиться  на  обох
Кілька  грамів  його  душі,
Кілька  порцій  моїх  смертей,
Кілька  змахів  крильми  віршів.
Я  до  нього  шепочу:  гей,
Мій  безсилий  приватний  боже,
Що  моє  тобі  допоможе?  –
Все  віддам!

Ліс  кидає  мені  на  носик
Пожовтілого  вкрай  листка.
Я  до  п'ят  розпустила  коси
Із  рудого,  як  він,  витка.
Ще  не  досить  студити  землю!
Ще  зарідко  падуть  дощі!
Кілька  грамів  моєї  втоми
Надиктовували  вірші,
Що  від  тіла  не  відокремлю.

Зішкрібає  зі  шкіри  їх
Мій  безсмертний  приватний  бог.
Смерть  лягає  мені  до  ніг.  
За  вірші  починають  торг.

Кілька  грамів  моєї  втрати,  –
Що  їх  варте?

27.08.2019

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022148
дата надходження 13.09.2024
дата закладки 26.09.2024

Емма Конвалiя

Про що ти мовчиш?

Я  мовчу  про  незбутнє.  
І  лілейними  па́льцями
Я  ховаю  пролитий  
Щоками  багрянець.  

Швидко  очі  ховаю,  
Щоб  не  зміг  ти  збагнути,
Що  ніжнішає  погляд  
До  тебе  прикутий.

Твоїм  сяйвом  просяктися  –  
Бачити  б  досхочу
І  долоні  б  торкатися...  
Про  це  також  мовчу.

Рухи  ніжних  ілюзій  
Я  вивчаю,  мов  танець.
Хоч  для  тебе  ми  -  друзі,  
Ти  –  мій  тайний  обранець.

Наче  кішка  голубиться  
Місячна  тиш.
Розкажи  мені,  милий,  
Про  що  ти  мовчиш?

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022161
дата надходження 13.09.2024
дата закладки 26.09.2024

Віталій Гречка

Сад (пісня за моїм перекладом «A Garden» Г. Лавкрафта)

Бачу  давній,  давній  сад  той,  часто,  уві  снах  своїх,
Де  травневе  дуже  сонце,  гра  промінчиків  ясних,
Де  яскраві  квіти  в‘януть,  наче  в  колір  сивини,
І  стовпів  та  стін  розруха  –  клич  думок  до  давнини.

Там  лоза  по  закуточках,  мох  там,  ставу  навкруги,
І  бур‘ян  здушив  альтанку  в  нетрях  холоду  й  пітьми.
На  сирих,  мовчазних  стежках  –  небагатий  трав  покрив,
Де  речей  вже  мертвих  сморід  аромати  притупив.

Там  живих  істот  немає  у  самотній  пустоті
І  ні  звуку  не  лунає  з  тиші,  що  у  хащі  тій.
Прислухаюсь,  як  гуляю,  сподіватимусь  знайти  –
Сад  з  минулого,  що  лишив,  лиш  у  пам‘яті  сліди.

Часто  уявляти  буду  день,  нема  якого  більш,
Як  дивлюсь  на  сиве,  сиве  –  наче  знав  його  раніш.
Потім  сум  мене  огорне  й  тілом  дріж  немов  проб‘є:
Знаю,  квіти  ті  –  надії,  сад  –  то  серденько  моє!


Звук  створено  за  допомогою  нейромережі  Октава.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020959
дата надходження 27.08.2024
дата закладки 26.09.2024

Да Доша

Ночное

Деспотичен,  без  отсрочки
старый  месяц  -  брадобрей
облака  порвав  на  клочья,
гонит  в  небе  полуночном
клин  усталых  журавлей.

Строй  неровен  -  словно  строчки
неразборчивых  стихов,
всё  пестрит  от  многоточий,
почерк  дрянь  и  неразборчив,-
нашумел  и  был  таков.

Правит  страх  -  подельник  ночи.
Клин  надрывно  песнь  свою
протрубил  и  по  кусочкам
мир  заоблачно-непрочный
сдал  на  откуп  воронью.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022154
дата надходження 13.09.2024
дата закладки 17.09.2024

Mikl47

Восени зустрічаюсь з весною

Десь  весна  обійшла  стороною,  
Заблукало  десь  літо  в  світах...
Як  вони  не  зустрілись  зі  мною  
Не  доходить  до  мене  ніяк.  

От  вже  й  осінь  розкішна,  мов  сниться.  
Ой,  у  осінь  влюбилась  душа  !
Я  п'янію,  неначе  п'яниця.
Вічна  музика  в  тихих  дощах  .

Під  ту  музику  вечором  темним  
По  калюжах  уперто  іду,  
Спраглі  губи  шепочуть  таємно  
Незабутнє      ім'я  на  ходу.  

Щось,  напевно,  стряслося  зі  мною,  
Щось,  напевно,  зі  мною  не  так  --
Восени  зустрічаюсь  з  весною  
І  у  вирій  лечу,  наче  птах.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875658
дата надходження 12.05.2020
дата закладки 17.09.2024

Віталій Гречка

Бранці часу

В  пост-совкових  занедбаних  гетто
Неквапливо  тече  дожиття,
Десь  будують,  десь  нищать  планету,
Тут  –  спокійно  згниває  сміття.

Тут  блукають  навкруг  організми,
Наче  вкрив  їхні  долі  туман,
У  далеких  краях  –  катаклізми,
Тут  –  застою  стабільний  дурман.

Не  трапляється  тут  ані  чого  –
Брязкіт  посуду,  лайка  брудна,
Звичний  реп  закапелку  сумного
По  подвір’ю  розносить  луна.

Скаже  хтось:  «Наче  час  зупинився,
Сірий  морок  нагнав  ворожбит!»
Наче  вкрита  листвою  криниця  –
Цей  забутий  давно  краєвид…

По  старим  закуткам  ходять  кволо
Душі  сонні  в  набридлих  тілах  –
Бранці  часу,  для  інших  –  стрімкого,
Що  себе  загубили  в  роках.

Добавив  звуковий  супровід  від  НМ  Октава

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022207
дата надходження 14.09.2024
дата закладки 17.09.2024

Горова Л.

Ти тільки не мовчи…

Ти  тільки  не  мовчи.  Звучи!  Гори!
Дарма,  що  день  хлюпоче  сумом  сірим.
Як  так  -    не  вірити?  У  соломинці  віра!
У  ріг  життя  згинає?
Ні,  у  ліру!
Бери  і  грай,  ще  хтось  чекає  гри.

А  щоб  не  вгамувала  німота,
Ганебний  шепіт  виривай  із  горла.
Заглушений  громами,  лийся  горном.
Жени  від  себе  тишу  ілюзорну,
Щоб  звичним  животтям  покір  не  став.

Зніміти  не  посмій,  бо  кожен  звук,
Запертий  у  тобі,  не  дасть  дихнути.
Мелодія  притишиться  забута.
Струна  порветься,  і  накине  путо
На  крила  мрій  і  на  спроможність  рук.

Якщо  й  чорнила    змиються  в  хлющах,  
Не  витримає  лист  негод  осінніх,
Слова  ж  твої  залишаться  насінням.
А  жати  будеш  те,  що  сам  посіяв.
А  сіяв  ти  тоді,  коли  звучав.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022276
дата надходження 15.09.2024
дата закладки 17.09.2024

Вадим Димофф

Самотність п'єш, смакуючи, мов трунок…

Самотність  п'єш,  смакуючи,мов  трунок,
Настояний  на  витримці  тривог.
Сьогодні  ти  лиш  з  місяцем  удвох:
Сновид  гостина.  Небо  все  -  в  дарунок.

І  гусне  в  грудях  млосна  широчінь.
Панном  зірковим  вишня  тиша  висне.
Це  Осетрова  повня  передвісна.
В  такому  сяйві  -  промені  прозрінь.

П'єш  одинокість.  Трунок  не  гірчить,
Бо  повні  крапля  в  ньому  зачаїлась,
І  самоту,  що  в  серці  забарилась,
Вже  розчиняє  місячна  блакить.

Твоя  самотність  -  осад  у  вині,
Терпіння  смак  терпкий,  дорогоцінний.
Смакуй  потроху  хміль  його  невинний,
Лиш  не  допий!  Залиш  ковток  мені...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020912
дата надходження 26.08.2024
дата закладки 17.09.2024

Вадим Димофф

Дивлюсь на воду - мене немає:

Дивлюсь  на  воду  -    мене  немає:
Ні  віддзеркалення,  ані  відлуння.
Я  по  краплині  себе  збираю,
Щоб    напоїти  світ  тонкорунний.

У  буйнохвилях,  що  гучно  линуть,
Топлю  і  ...  множу  цей  світ  нетлінний.
Не  може  світло  навіки  згинуть,
Хай  навіть  ніч  нова  -    баговинням.

Хоч  кожен  день  вже  не  кришталевий,
Вода  джерельна  -  душі  причастя.
Так  розчиняємось  пожиттєво:
Шукаєм  дива,  чекаєм  щастя...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022181
дата надходження 14.09.2024
дата закладки 17.09.2024

Mattias Genri

Над вечным покоем

Над  вечным  покоем  
                 звенит  тишина,
А  сердце  больное  
                 упало  до  дна.
Когда-то  всё  было  
                   наоборот:
Смерть  реже  косила  -
                   длинее  был  год...
Чабрец  пахнул  солнцем
                     и  травы  цвели.
Твоё  мне  оконце
                     светило  в  дали...
Ударили  грозы
                       под  чёрной  звездой,
Склонились  берёзы
                       над  мутной  рекой.
Испуганный  аист
                       покинул  птенцов,
Дымы́  вырастают
                       поверх  облаков.
Всё  лучшее  было  -
                       уж  нет  тишины.
Слезами  залило  
                         безумье  войны...́

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021889
дата надходження 09.09.2024
дата закладки 17.09.2024

Зоя Бідило

Юліан Тувім Строфи про пізнє літо

Бачиш,  осені  скільки!
Повно,  як  в  цебрі  вина,
Це  початок  лиш  тільки,
Вона  ледь-ледь  почина.

Роззолочений  серпень
Свої  кошики  носить,
А  трава  яка  буйна,
так  і  просить  покосу.

Літо  в  пляшки  розлите,
Солод  буряно  бродить
Корки  виб'є  в  повітря,
Як  тримати  не  годні.

Та  старіє  і  в’яне
Винно-яблучна  днина,
Наче  листя  багряне
На  скляному  графині.

На  гарячім  камінні
Спинку  ящірка  гріє
Трави,  трави,  як  змії,
Вітром  вигнуті  з  міді.

Запах  меду  і  сіна,
Вітер  в  лузі  дрімає,
То  зітхне,  то  повіє,
То  ві  сні  завмирає.

В  став  хмаринки  упали
Пелюстками  на  воду.
Плюскотять  обережно,
Щоб  не  зрушить  погоду.

Сонце  глибоко  входить
В  воду,  в  мене  і  в  землю,
Вітер  очі  нам  мружить
У  дрімоті  приємній.

Голки  варяться  хвойні  -
В  кухні  пахощі  лісу,
Із  олії  і  бору
Мій  відвар  золотистий

 Я  і  вірші  примислив.
Знати  б,  чи  допоможуть,
Тихо  мовлю,  повільно
Про  любов  і  тривогу.

Ось  і  ти,  мій  читачу,
Поволі,  тихо  читай.
Велич  літа  вмирає,
Величну  осінь  вітай.

В  опустілому  парку
Вип’ю  осені  келих,
В  світлі  місяця  впаду
На  остуджену  землю...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=I0kB9gQKAq8[/youtube]
 
[b]Julian  Tuwim  STROFY  O  PÓŹNYM  LECIE  [/b]
Zobacz,  ile  jesieni!
Pełno  jak  w  cebrze  wina,
A  to  dopiero  początek,
Dopiero  się  zaczyna.  

Nazłociło  sie  liści,
Że  koszami  wynosić,  
A  trawa  jaka  bujna,  
Aż  się  prosi,  by  kosić.

Lato,  w  butelki  rozlane,
Na  półkach  słodem  się  burzy.  
Zaraz  korki  wysadzi,  
Już  nie  wytrzyma  dłużej.

A  tu  uwiądem  narasta  
Winna  jabłeczna  pora.  
Czerwienna,  trawiasta,  liściasta,
W  szkle  pękatego  gąsiora.

Na  gorącym  kamieniu  
Jaszczurka  jeszcze  siedzi.  
Ziele,  ziele  wężowe  
Wije  się  z  gibkiej  miedzi.  

Siano  suche  i  miodne
Wiatrem  nad  łąką  stoi.  
Westchnie,  wonią  powieje  
I  znowu  się  uspokoi.

Obłoki  leża  w  stawie,  
Jak  płatki  w  szklance  wody.
Laską  pluskam  ostrożnie,
Aby  nie  zmącić  pogody.
 
Słońce  głęboko  weszło  
W  wodę,  we  mnie  i  w  ziemię,  
Wiatr  nam  oczy  przymyka.  
Ciepłem  przejęty  drzemie.  

Z  kuchni  aromat  leśny:  
Kipi  we  wrzątku  igliwie.
Ten  wywar  sam  wymyślilem:  
Bór  wre  w  złocistej  oliwie.  

I  wiersze  sam  wymyślilem.  
Nie  wiem,  czy  co  pomogą,  
Powoli  je  pisze,  powoli,  
Z  miłoscią,  żalem,  trwogą.  

I  ty,  mój  czytelniku,  
Powoli,  powoli  czytaj  
Wielkie  lato  umiera  
I  wielką  jesień  wita  

Wypiję  kwartę  jesieni,
Do  parku  pustego  wrócę,  
Nad  zimną,  ciemną  ziemię  
Pod  jasny  księżyc  się  rzucę.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021844
дата надходження 09.09.2024
дата закладки 17.09.2024

Вадим Димофф

Допоки далеко ніч…

Допоки  далеко  ніч,
Долий  у  свій  келих  світла.
Хоч  день  нищить  мрії  й  житла,
Та  все  ще  далеко  ніч.

Допоки  дрімає  біль,
Дослухай  сюїту  зливи.
Життя  віднайти  можливо,
Допоки  дрімає  біль.

Не  мовлено  стільки  слів!
Не  віддано  стільки  серця...
На  кволий  талан  не  сердься,
Шукай,що  не  зрозумів.

Допоки  на  дні  зіниць
В  сльозах  ще  не  тоне  небо,
Ховати  очей  не  треба,
Линь  поглядом  горілиць.

Час  вибрав  сьогодні  нас.
Рандомно,чи  ж  пак  -  свідомо?
Додав  нам  до  зливи  грому,
Ще  й  шарпає  раз  у  раз.

Та  доки  наш  часомір
У  скронях  тонких  пульсує,
Я  вірю,  що  ми  зміксуєм
Свій  трек  для  незламних  лір.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019354
дата надходження 06.08.2024
дата закладки 25.08.2024

Зелений Гай

Турлі турлі

               нісенітниця

Турлі-турлі,  тур  лілі
Варять  дрова  в  казані,
Кавуни  з  дерев  збивають,
Карасі  пісні  співають.

Турлі-турлі,  тур  лілі
Позбігались  журавлі,
Шумно  крилами  махали,
Диригента  вибирали.

Турлі-турлі,  тур  лілі
Ходять  в  шортах  королі,
Королеви  не  зважають  —
В  шахи  на  корони  грають.

Турлі-турлі,  тур  лілі
Кіт  став  жити  у  дуплі,
Буде  рибу  в  нім  ловити  
І  горобчиків  кормити.

Турлі-турлі,  тур  лілі
Всілись  жабки  на  крилі.
У  літак  їх  не  впустили
Бо  квитки,  дурепи,  зʼїли.

Турлі-турлі,  тур  лілі
Сплять  курчата  на  столі,
Утекла  до  лісу  квочка,
З  лисом  витимуть  віночки.

Турлі-турлі,  тур  лілі
Знахабніли  геть  кролі
Не  ведуть  робочі  справи
Тільки  й  бігають  на  каву.

Турлі-турлі,  тур  лілі
Наступили  на  граблі,
Загриміло,  загуділо,
З  переляку  сонце  сіло.

Турлі-турлі,  тур  лілі
Поховались  патрулі,
Лячно  їм  патрулювати  —
Гріють  подушки  у  хаті.

           Кінець  поки  що…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020386
дата надходження 19.08.2024
дата закладки 25.08.2024

Сара Ґоллард

Танець вендети

                                                       [i]Тишу  не  забути...[/i]

Вона  хотіла  бути  тільки  з  ним,..
Вона  хотіла  -  знову  бути  поруч.
Довкола  сяяв  тепло-синій  дим,
Занадто  близько,  якось  надто  о́бруч.

Вона  хотіла  зміряно  літать,
Вона  бажала  сяяти  вогнями.
Нічних  пейзажів  шита  благодать  
У  їхнім  танці  вабила  вустами.

Вона  хотіла  вперше  -  навіки́.
І  знало  серце:  тишу  не  забути.
Він  чув  її...  Мовчали  вітряки.
Усе  вже  ЇХНЄ,  все  що  може  БУТИ...
                                                           19.08.2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020781
дата надходження 25.08.2024
дата закладки 25.08.2024

МАТЕО

Ти забула мене

Ти  забула  мене,  забула.
Я  стою  вже  десь  там,  здалля.
Ти  недовго  жила  минулим  -
Мчиться  далі  Твоя  Земля.

Ти  забула  зимові  ночі,
Ті  щоденні  і  щастя,  й  біль.
Зараз  інший  Тобі  шепоче,
Так,  як  я  шепотів  Тобі.

Зараз  інша  замерзлі  руки
Зігріває  мої  -  в  своїх...
В  Твого  серця  знов  рівний  стукіт.
Я  для  Тебе  -  торішній  сніг.

Весни  шлють  хай  Тобі  привіти
І  не  шарпає  туга,  ні.
Ти  продовжуй  життю  радіти,
Як  раділа  колись  мені.

Я  ж  кохаю  Тебе.  Інакше  -
Не  простив  би  собі,  мабуть...
Ти  для  мене  з  великого  знаку
І  у  цьому  велика  суть.

Хай  вирують  грудневі  стужі,
Не  займають  Тебе  однак.
Я  люблю  тебе  сильно.  Дуже.
Чи  любитиму  далі?  -  ...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001581
дата надходження 25.12.2023
дата закладки 22.08.2024

МАТЕО

Засинаєш у місті, що не знає відключень світла…

Засинаєш  у  місті,  що  не  знає  відключень  світла.
Бігаєш  вулицями  у  справах,  які  виповнюють  Тебе,
Даруєш  сенс  цій  метушні.  Щодня  знову.
Обіймаєш  чоловіка,  який  добрий  і  зручний.
Вчасний.  Котрий  кохає  Тебе.  Законно.

Це  не  той,  що  давно,  в  іншій  реальності
Притиснутий  вибором  сходив  з  розуму.
День  за  днем.  Місяць  за  місяцем.
Розтрощена  частина  його  досі  лежить  
Під  дев'ятиповерхівкою  на  бетоні.

Можливо,  коли  б  Ти  відповіла,  не  сталося  би  
Стільки  болю  й  стільки  відчаю.
Бо  ж  Ти  -  найдорожче  і  наймоїше,
Що  тільки  було  будь-коли  в  цьому  світі.

Знаю,  пішов  би  за  Тобою.  Після  істерик,
Прощань  та  обіцянок.  Пішов  би,
Хоч  інша  частина  конала  б  отруєна
Біля  примезлого  розбитого  тротуару.

Найбільше  жахає,  що  Тобі  вже  давно,
Дуже  давно  і  дуже  глибоко  
Пофіг  на  мене.    Минулось,  пройшло  -  і  згадати
Нічого  отак  особливо  й  немає.

Хворий  тобою  невиліковно,  хронічно.
Пробач,  якщо  зможеш.  
Хоч,  певно,  не  варто.
Таблетки  виснаги  приймаю  щодня.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016679
дата надходження 03.07.2024
дата закладки 22.08.2024

Аскет

Вода

Хоча  я  лию-лию-лию
Та  не  підвладна  ти  мені
Стихія
Це  парадокс  і  відчай
Я  глечик,  а  ти  --  ніжність
Я  перший,  ти  --  первинна
Я  восьминіг,  а  ти  перлина
От  так  і  ходим  безупинно
Ти  моя  суть  й  моя  царівна

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950637
дата надходження 15.06.2022
дата закладки 22.08.2024

noelle

:1

так  легко  не  снитися,
зі  всіх  сил  намагаєшся  не  утекти
довгі  промови  ламаною  мовою
твій  награний  сміх  і  голова,  падає  назад
як  у  маріонетки

стрибок  уяви  і  сонце  сочиться  
крізь  пальці  зеніт,  короткі  тіні
опадають  пелюстки,  мʼякість  голосу  стихає
ні  тоді,  ні  потім,
розмилися  всі  деталі

обізвалася  надто  пізно
але  зарано,  аби  здатися?
перехожі  так  далеко  не  озираються

неспокій,  сумуєш  за  ним?
свідомість  безплідно  бореться
довші  проміжки
стежки  як  змії  розчиняються  у  темноті,

та  чи  обертаєшся  у  натовпі
на  напівзабуті  імена
старі,  як  світ,  ніжності

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020481
дата надходження 21.08.2024
дата закладки 22.08.2024

Віталій Гречка

Картини (пісня)

Ти  живеш  за  ідеями  тими,
Що  в  реальності  прийняв  своїй,
Все  життя  це  –  плід  нашої  віри,
А  без  віри  ми  йдем  у  запій.

Кожну  мить  ми  малюєм  картину,
Зверху  давніх  мазків  і  штрихів,
І  крокуєм  по  ній  в  перспективу
Недописаних  образів-снів.

У  житті  все  собі  пояснили
І  за  планом  збираємось  жить,
Ми  не  бачимо  іншої  сили,
В  краску  віримо  й  здатність  творить.

Тільки  вітер  знесе  раптом  стіни,
По  майстерні  пройде  морозцем  –
Дах  пропав,  на  підлозі  картини,
Змиті  фарби  холодним  дощем.

Звук  НМ  Октава

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020456
дата надходження 20.08.2024
дата закладки 22.08.2024

Зоя Бідило

Лі Бо Прогулянка в гори

Щоб  змити  з  наших  душ  всесвітній  сум,
Ми  випили  сто  келихів  вина.
Під  світлим  місяцем  не  стало  місця  сну,
Яка  ж  у  нас  чудова  ніч  була.
Та  зрештою  нас  хміль  таки  здолав;
Попадали  ми  на  безлюдний  схил,
Подушкою  була  для  нас  земля,
а  небосхил,  як  покривало,  вкрив.
 
[b]A  Mountain  Revelry  Translated  by  Shigeyoshi  Obata[/b]
To  wash  and  rinse  our  souls  of  their  age-old  sorrows,
We  drained  a  hundred  jugs  of  wine.
A  splendid  night  it  was  .  .  .  .
In  the  clear  moonlight  we  were  loath  to  go  to  bed,
But  at  last  drunkenness  overtook  us;
And  we  laid  ourselves  down  on  the  empty  mountain,
The  earth  for  pillow,  and  the  great  heaven  for  coverlet.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017834
дата надходження 18.07.2024
дата закладки 22.08.2024

Mattias Genri

Наверно…

Наверно  всё  сказано  было...
Не  буду  я  вновь  повторять.
Всё  прошлое  камнем  застыло  -
Не  надо  его  воскрешать.

Но  может  какая-то  строчка
Ещё  не  дописана  мной,-
Пока  не  поставлена  точка
Моею  уставшей  рукой.

Неужто  теперь  всё  пропало?
Повинны  ли  в  этом  года?
Что  жизнь,  как  вода  расплескалась,
А  я  не  заметил  -  когда...

А  может  с  меня  что-то  спросят,-
И  ты  оправданья  не  жди...
Я  стал,  как  глубокая  осень,-
Осталось  лишь  в  зиму  войти.

Мгновенья  последнего  снимка
Судьба  предоставит  и  мне,
Как  я  с  ней  прощаясь  в  обнимку
Сгораю  в  последнем  огне...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020208
дата надходження 17.08.2024
дата закладки 22.08.2024

NaTa Ly

Будинок на краю світу

Ми  –  у  раю,
 Ми  дістали  трохи  суниці  та  жуємо,
 Рай  –  наш  будинок,
 Він  стоїть  на  краю
 Цього  бездонного  кручі,
 Що  стрімко  падає
 Вниз  та  вниз,
 Там  кажуть  пекло  -  звичайне  життя,
 І  люди  туди  падають...
Небо  підтримує  їх  
А  Хмари  несуть  звістку  
на  всі  краї,
Саме  від  них,  
і  впізнала  я,

Скоро  за  щастя  своє  
ми  заплатимо  -
 Сірі  люди  візьмуть  із  нас  свої  борги,
 Бо  ми  не  заплачемо,
 Ніколи  не  заплачемо,
 І  не  погасимо  свої  вогні...

 Це  соло  вдвох,
 Це  дует  самотності  розбитих...
 Ми  -  це  наш  дім,
 Там,  на  краю  кручі,
 Плющем  повитий...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020507
дата надходження 21.08.2024
дата закладки 22.08.2024

DIM

Ось місяць зорями блукає

Ось  місяць  зорями  блукає,
Черпає  воду  у  ставку,
Кохання  у  садках  шукає,
Тримає  небо  на  гачку.

І  ти  до  світла  його  линеш,
І  я  в  глибокий  час  не  сплю.
Чи  ти  мене  колись  зустрінеш?
Чи  скажеш  "я  тебе  люблю"?

О,  Всесвіт,  наш  великий  свідок,
Мости  до  щастя  ти  зведи!
В  житті  багато  ще  сторінок,  
Як  в  морі  крапельок  води.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020600
дата надходження 22.08.2024
дата закладки 22.08.2024

Горова Л.

Ім'я твоє

Пісня  згенерована  на  НМ  Октава

https://youtube.com/watch?v=a-MQsSh_2po&si=jcMlxN7Z6tyr90ZB


Дощ  у  шибку  стукає    косий
Вітром  кинутий  іздаля,
Сотня  крапель  дзвінкоголосих
Ніжно  ім'я  твоє  промовля.

Він  малює  й  змиває  букви  ,
Я  вдивляюсь  у  мокре  скло.
Скільки  ще  цій  розлуці  бути  ,
В  ній  за  щастя  твоє  "алло  ".

Вітер  кидає  краплі  косо,
Пам'ять  лине  в  дні  без  тривог.
І  вертає  в  холодну  осінь
Де  нам  тепло  було  удвох.
ID:   950144

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020604
дата надходження 22.08.2024
дата закладки 22.08.2024

Lumen74

Метелики.

Кохання  це  метелики,
натягнута  струна.
Блокують  розум  вершники,
а  в  серці  глибина
затягує  у  вир  тебе,
в  полон  своїх  видінь,
в  тумані  цьому  так  гребе
 немає  вже  прозрінь...
Це  божевілля  розуму,
захоплення,  обман,
стихійний  розлад  подуму
червоних  злих  троянд.
Але  коли  кохаєш  ти,
це  молодість  "в'юнів"...
І  надає  безмежість  крил,
метеликам  твоїм.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013542
дата надходження 19.05.2024
дата закладки 17.08.2024

Miha_Poetry

туди

тривожний  рюкзак  на  спину
і  тікати  в  своє  минуле
туди,  де  немає  шахедів
туди,  де  хтось  любить  і  чує

туди,  де  на  двох  кросівки
але  є  ще  хоч  трішки  сили
де  бабця  жене  горілку
де  ракети  мій  мозок  не  вбили

туди,  де  з  одної  тарілки
всі  їли  пшоняний  супчик
де  дід  із  ножем  приходив
де  мишка  забрала  зубчик

туди,  де  поламані  кості
де  знята  остання  куртка
де  ніхто  не  запрошує  в  гості
де  відібрані  гроші  на  булку

де    слина  чужа  в  компоті
де  кров'ю  блюю  на  стіни
де  вічно  немає  грошей
та  живі  всі,  хто  нас  покинув

тікати  туди  швиденько
з  моєї  сумної  палати
але  ноги  не  можуть  бігти
але  руки  не  можуть  літати...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019985
дата надходження 15.08.2024
дата закладки 17.08.2024

bloodredthorn

Ви так схожі на сон

Як  горить,  як  пливе
Золотава  медуза  -
Круглий  стільчик  з  глибин
Нерозсудливих  змов…
Не  завадить  згадати
Як  співав  нам  Карузо  -
[b]Ви  так  схожі  на  сон[/b]
І  на  слово  любов.

Алхімічне  тертя,
Темпераментне  танго,
Світло  жовтих  свічок,
Медальйонний  секрет.
Ви  з’явились  на  мить,
Наче  вранішній  янгол,
Як  палаючий  шлейф
Від  далеких  комет…


https://www.youtube.com/watch?v=3wDLQlEia8k

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020196
дата надходження 17.08.2024
дата закладки 17.08.2024

Зоя Бідило

Хань Шань Двадцять сім віршів

[i]За  перекладом  на  англійську  Ентоні  С.  Клайна  [/i]
І
Хіба  ти  не  знав  вірші  Хань  Шаня?
Кращі  вони  за  Священі  тексти.(1)
Вирізьби  їх  і  постав  на  вікні,
Щоб  час  від  часу  дивитись  на  них.
ІІ
Питаєш  стежку  на  Холодну  Гору?
Холодну  Гору?  Там  на  ній  ні  сліду.
Ранкове  сонце  губиться  в  тумані,
Не  тане  крига,  як  настане  літо.
Як  же  туди  потрапити  зуміти?
У  тебе  серце  не  таке  шалене.
Якби  воно  було  таке,  як  в  мене,
Ти  б  його  чув  і  був  би  тут  зі  мною.
ІІІ
Холодна  Гора  має  багато  див,
Вона  лякає  тих,  хто  дійшов  сюди.
Під  місяцем  світиться,  сяє  вода,
Від  вітру  зітхає,  співає  трава.
На  голих  гілках  сливи  цвіт  сніжний,
Трухлий  пень  вкрила  скатерка  туману.
Дотик  дощу  поверне  життю  свіжість,
Оберне  струмок  в  ріку  нездоланну.
IV
Тисяча  хмар  і  десять  тисяч  джерел,
Тут  я  поселився  й  живу  без  турбот,
Гуляю  зеленими  схилами  вдень,
Вертаюся  спати  на  скелю  вночі.
Вервечкою  весни  і  осені  йдуть.
Від  шалу  й  бруду  вільні  мої  думки.
Радісно  знати,  що  я  маю  усе,
Спокійний,  немов  плин  осінній  ріки.
V
Високо,  високо  пік  вершини,
Перед  очима  безмежні  світи!
Ніхто  не  дізнається,  де  я  нині,
Місяць  самотній  в  студеній  воді.  
Чи  місяць  дійсно  пливе  у  воді?
Місяць  завжди  лишається  в  небі.
Я  написав  цього  вірша,  та  все  ж
Не  відчуваю  у  ньому  дзену(2).
VI
Тридцять  років  я  прожив  на  землі.
Подолав  я  десятки  тисяч  лі  (3)
Біля  річок  у  високій  траві,
В  приграниччі,  де  ліг  червоний  пил.
Шукав  еліксир,  безсмертним  не  став,
Описав  події,  книги  читав,
Вернувся  я  на  Холодну  Гору,
Очистити  слух  іду  до  струмка.
VII
Пташиний  щебет  сум'яттям  мене  затопив.
Вертаюся  спати  у  свій  солом'яний  дім.
На  гілці  вишні  палає  малиновий  цвіт.
Вербові  сережки  лагідно  тягнуться  вслід.
Вечірнього  сонця  спалах  між  синіх  вершин,
Сяючі  хмари  купають  зелені  ставки.
Хто  помітив,  що  я  нікчемний  світ  залишив,
На  Холодній  Горі  зійшов  на  південний  схил  ?
VIII
Я  до  Холодної  Гори  прийшов  давно:
Живу  на  ній  вже  понад  тридцять  років.
Вчора  розшукував  я  друзів  і  рідню.
З  них  більшість  біля  Жовтого  потоку  (4).
Вогонь  життя  горить  і  тихо  гасне,
Не  зупиняється,  немов  ріка  тече,
Сьогодні  бачу  свою  тінь  самотню.
Раптом  скотилася  сльоза  з  моїх  очей.
IX
Живу  у  горах,  спокою  не  маю,
Оплакую  минулі  дні  в  думках.
Для  довголіття  я  шукаю  трави,
Але  Безсмертя  так  і  не  досяг.
Моє  далеке  поле  вкрила  хмара,
Але  уповні  місяць,  ліс  сіяє.
Чому  я  тут?  Що  тут  мене  тримає?
Приріс  я  серцем  до  чарівних  сосен!
X
Радій,  коли  хороше  щось  бува!
Цінуй  цю  мить,  доки  вона  трива!
Хоча  можливо  жити  сто  років,
Чи  хтось  побачив  тридцять  тисяч  днів?
Минула  мить  і  вже  тебе  нема.
Навіщо  скніть  над  купою  майна?
Як  класиків  зумієш  осягнуть,  
Тоді  ти  зрозумієш  смерті  суть.
XI
Цвіт  персика  не  хоче  опадати,  
Його  зриваають  вітер  й  місяць  ясний.
Древніх  людей  не  можна  відшукати,
Померли,  зникли,  не  знайти  династій.
За  днями  дні,  цвіт  тихо  опадає.
Відходять  люди  тихо  рік  за  роком.
Де  нині  вітер  пил  з  вершин  здуває,
Колись  спокійно  мерехтіло  море.
XII
Коли  зустрінуть,  звуть  безумним  люди
Відлюдника  з  Холодної  гори.
Обличчя  скрите,  тіло  у  лахмітті.
Хто  його  мову  здатен  повторити?
Що  каже,  зрозуміти  неможливо.
Твердить  одне,  якщо  з  ним  заговорять,  
Ідіть  по  стежці  на  Холодну  Гору.
XIII
Є  у  Хань  Шаня  критики  свої:
"Не  вартують  нічого  твої  вірші!"
Я  думаю,  що  люди  старовинні,  
Були  хоч  бідні,  але  видатніші.
Але  сміються  з  мене  і  говорять:
"Які  безглузді  всі  твої  турботи!"
Хай  завжди  залишаються  такими,
Своє  життя  на  гроші  витрачають.
XIV
Холодна  Гора  голого  має  жука.
Чорна  його  голова,  а  тіло  біле.
Він  пару  звитків  тримає  в  своїх  руках,  
Одна  Дорога  у  нього,  одна  Сила.
Йому  не  потрібні  ні  піч,  ні  казанок,
Одяг  не  треба,  аби  йти  далі  й  далі,
Бо  має  для  того  він  Мудрості  клинок,
Щоб  ним  відсікати  безглузді  бажання.
XV
Йду  по  дорозі  на  Холодну  Гору.
Дорозі  вгору  ні  кінця,  ні  краю.
Між  скелями  в  розщелинах  тумани,
Стрімкі  потоки  потонули  в  травах.
Слизький  лишайник,  хоч  дощу  немає.
Безвітряний  сосновий  ліс  зітхає.
Хто  здатен  розірвати  пута  світу,
Щоб  тут  зі  мною  в  білих  хмарах  жити?  
XVI
Питають  люди  серед  хмар  дорогу,
Дорога  в  хмарах  темна  і  ні  сліду.
У  голих  скель  високості  вершини.
Не  світить  сонце  в  глибині  долини.
Позаду  зелень  гір,  перед  очима
Біліють  хмари  заходу  і  сходу.
Запитують,  куди  між  хмар  дорога?
Вона  веде  до  серця  Порожнечі.
XVII
В  обіймах  скель  сиджу  на  самоті,  
Навіть  опівдні  стелиться  туман,
Моє  житло  затоплює  пітьма.
Думки  від  шуму  звільнені,  ясні.
Крізь  сяючі  ворота  перед  сном
Думки  приходять  кам'яним  мостом.
Де  зараз  те,  що  мучило  мене?
Гуркоче  вітер  глеком-гарбузом.
XVIII
Далеко  місце,  яке  обрав  для  життя.
Високі  гори  роблять  язик  мовчазним.
З  холодних  долин  чути  гібони  кричать.
Двері  з  трави,  зі  скелею  злився  мій  дім.
Посеред  сосен  видно  солом'яний  дах,
Копаю  ставок,  його  наповнить  потік.
Не  маю  часу  думати  зараз  про  світ,
Минають  літа,  папороть  ріжуть  на  прах.
XIX
За  рівнем  рівень,  пагорби  і  схили,
В  обіймах  хмар  туман  синьо-зелений.
З  соломи  шапка  мокра  від  туману,
Вологе  від  роси  пальто  з  соломи.
Ноги  відлюдника  в  сандалі  взуті,
Старий  ціпок  стискають  мої  руки.
Дивлюся  вниз  -  навкруг  країна  з  пилу,
Чи  став  цей  світ  для  мене  світом  мрії?
XX
То  де  дорога  на  Холодну  гору?
Ні  воза,  ні  коня  на  ній  немає.
Звиви  ущелин  складно  відслідити.
Могутні  скелі,  хто  їх  розмір  знає?
Там  тисячами  трав  стікають  роси,
Співають  там  без  слів  на  вітрі  сосни.
З  дороги  збився,  мабуть  треба  нині
Питати  тілу  шлях  додому  в  тіні.
XXI
На  цій  горі  постійно  холодина!
Тут  кожен  рік  такий,  не  тільки  зараз.
Вкриває  сніг  віддалені  вершини,
Чорніють  сосни,  вкутані  туманом.
Якщо  росте  трава,  це  ще  не  літо,  
Не  осінь,  якщо  листя  опадає.
Ілюзіями  повний,  тут  блукаю,
Дивлюсь,  дивлюсь,  але  не  бачу  неба.
XXII
Не  знаю  я,  від  всіх  віддалене  наскільки
Оце  пристанище,  де  дні  мої  проходять.
Заплутаний  чагар  ворушиться  без  вітру,
Бамбук  при  світлі  дня  здається  загадковим.
Кого  оплакує  струмок  внизу  в  долині?
Куди  один  за  одним  котяться  тумани?
Коли  опівдні  я  сидів  біля  хатини,
На  небі  сонце  несподівано  помітив.
XXIII
Щоденне  мудрування  ось  моя  дорога.
Захована  у  чагарях  печера  в  скелі,
Тут  первозданний  світ,  тут  від  людей  я  вільний,
Я  байдикую  серед  білих  хмар,  мій  друже.
Жодна  зі  стежок  звідси  не  веде  додому;
Байдуже  все,  що  на  думки  впливати  може.
Сидітиму  всю  ніч  на  ліжку  кам'яному,
Коли  дереться  місяць  на  Холодну  Гору.  
XXIV
На  схилі  східному  я  не  бував  ніколи.
Чи  довго  планував  піднятися  на  нього?
Сам  витягав  себе,  хапаючись  за  лози,
Спиняли  вітер  і  туман  на  півдорозі.
Ловив  за  руки  терен  на  вузьких  дорогах,
Такий  глибокий  мох,  що  ноги  загрузали,  
Так  опинився  під  червоною  сосною.
Тут  я  засну,  поклавши  голову  на  хмари.
XXV
Прозора  вода  мерехтить  як  кришталь,
Просвічується  до  найбільших  глибин.
Звільняється  розум  від  марних  думок,
Не  тривожать  мене  міріади  діл.
Більше  нічим  мене  не  похитнути,
Я  буду  таким  залишатись  завжди.
Зрозумій,    шлях,  що  ти  зміг  осягнути,
Не  виведе  звідси  й  не  верне  сюди.
XXVI
Ти  для  спочинку  шукаєш  місце?
Завжди  Холодна  Гора  згодиться.
Тут  в  чорних  соснах  співає  вітер,
Чим  ближче  ти,  тим  гарніша  пісня.
Сидить  біля  дерева  старий  дід,
Про  сутність  Дао  тихо  говорить.
Минули  швидко  десятки  років,
І  він  забув  дорогу  додому.  
XXVII
Холодний  камінь,  навкруги  пустинно.
Чим  далі  я  іду,  тим  стежка  вужча.
Тримаються  за  скелі  хмари  білі.
Самотній  крик  гібона  на  вершині.
Чи  я  якогось  друга  потребую?
Роблю  лиш  те,  що  хочу,  і  старію.
Нехай  роки  змінили  лик  і  тіло,
З  дороги  мудрості  вже  не  зверну  я.

[i]Хань  Шань  (можливо  712  -  793)  -  поет,  філософ,  відлюдник,  писав  вірші  на  скелі  і  деревах  біля  печери,  в  якій  жив.  З  600  написаних  ним  віршів  збереглися  313.  Разом  з  ним  жив  ще  один  поет  і  відлюдник  Шіде.  Збереглися  57  його  віршів.  Ким  вони  були  насправді,  невідомо,  можливо,  легендою,  міфом.  Найімовірніше,  що  кілька  поетів  жили  на  Холодній  Горі  у  різний  час  і  залишили  там  свої  вірші,  якісь  геніальні,  якісь  посередні.  Хань  Шань  дослівно  перекладається  як  Холодна  Гора  і  може  бути  колективним  псевдонімом.  
Хань  Шаня  називали  втіленням  Манджушрі  (легендарний  сподвижник  Будди  Гаутами,  провідник  і  вчитель  будд  минулого,  втілення  вищої  мудрості),  Шіде  -    втіленням  Будди  Самантабхатри  (Благородний  у  всьому,  Всеблагий,  Завжди  Прекрасний).  Вони  прийшли  в  японську  культуру  разом  із  дзен-буддизмом,  китайською  поезією  і  живописом.  Тут  ці  два  життєрадісні,  завжди  усміхнені  поети  отримали  імена  Кандзан  і  Дзіттоку  і  залишилися  у  віках  на  мальованих  тушшю  сувоях,  якими  прикрашають  житло.  Неодмінно  в  руках  Хань  Шаня  (Кандзана)  сувій  з  віршами,  в  руках  Шіде  (Дзіттоку)  мітла,  ознака  його  низькорідності.
В  інеті  доступні  переклади  з  китайської  на  анлійську  мову  Гарі  Снайдера  (прототипа  Джефрі  Райдера  з  роману  Джека  Керуака  "Бродяги  Дхарми")  -  20  віршів,  Ентоні  Клайна  -  27  віршів,  Артура  Вейлі  -  27  віршів,  Джерома  Сітона  -  100  віршів,  Бартона  Ватсона  -  100  віршів.
[/i]  (1)  Священні  тексти  буддизму  —  одні  з  перших  текстів  Будди.  Священні  тексти  буддизму  існували  вже  в  I  ст.  до  н.  е.  та  були  написані  мовою  палі,  якою,  як  вважають  науковці,  користувався  Будда.  Складаються  тексти  із  31  книги;  вони  поділені  на  три  частини  та  мають  назву  Тріпітака,  що  перекладається  як  «Три  кошики».
(2)  Дзен  (від  японського  "споглядання")  —  одна  з  найважливіших  шкіл  китайського  і  всього  східно-азійського  буддизму,  яка  сформувалася  в  Китаї  в  V—VI  століттях  під  великим  впливом  даосизму,  є  домінуючою  чернечою  формою  буддизму  Махаяни  в  Китаї.
(3)  Лі  -  давньокитайська  міра  довжини,  зараз  це    500  м,  тисяча  лі  -  ідіоматичний  вираз,  означає  дуже  велика  відстань.
(3)  У  давньокитайській  релігії  Підземний  світ  називали  Жовті  джерела  (Huángquán  黄泉)  -  можливо,  посилаючись  на  ріку  Хуанхе,  Жовту  ріку.  Жовті  джерела  були  не  «пеклом»,  де  людина  зазнає  відплати,  а  скоріше  місцем,  де  повинні  перебувати  душі  померлих,  пунктом  призначення  білої  душі  (pò  魄).
 
"Кандзан  і  Дзіттоку",  приписується  Сюбун  Тенсьо,  період  Муроматі,  XV  ст.,  висячий  сувій,  папір  і  туш,  Токійський  національний  музей
Attributed  to  Tenshō  Shūbun  "Portraits  of  Kanzan  and  Jittoku",  hanging  scroll,  Ink  on  paper,  Tokyo  National  Museum  
重要文化財「寒山拾得図」伝周文筆、春屋宗園賛　室町時代・15世紀　東京国立博物館蔵
https://tsumugu.yomiuri.co.jp/tohaku_kanzanjittoku/

[b]Twenty-Seven  Poems  by  Han-shan  [/b]
[i]Translated  by  Anthony  S.  Kline[/i]
I
Don’t  you  know  the  poems  of  Han-shan?
They’re  better  for  you  than  scripture-reading.
Cut  them  out  and  paste  them  on  a  screen,
Then  you  can  gaze  at  them  from  time  to  time.
II
Where’s  the  trail  to  Cold  Mountain?
Cold  Mountain?  There’s  no  clear  way.
Ice,  in  summer,  is  still  frozen.
Bright  sun  shines  through  thick  fog.
You  won’t  get  there  following  me.
Your  heart  and  mine  are  not  the  same.
If  your  heart  was  like  mine,
You’d  have  made  it,  and  be  there!
III
Cold  Mountain’s  full  of  strange  sights
Men  who  go  there  end  by  being  scared.
Water  glints  and  gleams  in  the  moon,
Grasses  sigh  and  sing  in  the  wind.
The  bare  plum  blooms  again  with  snow,
Naked  branches  have  clouds  for  leaves.
When  it  rains,  the  mountain  shines  –
In  bad  weather  you’ll  not  make  this  climb.
IV
A  thousand  clouds,  ten  thousand  streams,
Here  I  live,  an  idle  man,
Roaming  green  peaks  by  day,
Back  to  sleep  by  cliffs  at  night.
One  by  one,  springs  and  autumns  go,
Free  of  heat  and  dust,  my  mind.
Sweet  to  know  there’s  nothing  I  need,
Silent  as  the  autumn  river’s  flood.
V
High,  high,  the  summit  peak,
Boundless  the  world  to  sight!
No  one  knows  I  am  here,
Lone  moon  in  the  freezing  stream.
In  the  stream,  where’s  the  moon?
The  moon’s  always  in  the  sky.
I  write  this  poem:  and  yet,
In  this  poem  there  is  no  Zen.
VI
Thirty  years  in  this  world
I  wandered  ten  thousand  miles,
By  rivers,  buried  deep  in  grass,
In  borderlands,  where  red  dust  flies.
Tasted  drugs,  still  not  Immortal,
Read  books,  wrote  histories.
Now  I’m  back  at  Cold  Mountain,
Head  in  the  stream,  cleanse  my  ears.
VII
Bird-song  drowns  me  in  feeling.
Back  to  my  shack  of  straw  to  sleep.
Cherry-branches  burn  with  crimson  flower,
Willow-boughs  delicately  trail.
Morning  sun  flares  between  blue  peaks,
Bright  clouds  soak  in  green  ponds.
Who  guessed  I’d  leave  that  dusty  world,
Climbing  the  south  slope  of  Cold  Mountain?
VIII
I  travelled  to  Cold  Mountain:
Stayed  here  for  thirty  years.
Yesterday  looked  for  family  and  friends.
More  than  half  had  gone  to  Yellow  Springs.
Slow-burning,  life  dies  like  a  flame,
Never  resting,  passes  like  a  river.
Today  I  face  my  lone  shadow.
Suddenly,  the  tears  flow  down.
IX
Alive  in  the  mountains,  not  at  rest,
My  mind  cries  for  passing  years.
Gathering  herbs  to  find  long  life,
Still  I’ve  not  achieved  Immortal.
My  field’s  deep,  and  veiled  in  cloud,
But  the  wood’s  bright,  the  moon’s  full.
Why  am  I  here?  Can’t  I  go?
Heart  still  tied  to  enchanted  pines!
X
If  there’s  something  good,  delight!
Seize  the  moment  while  it  flies!
Though  life  can  last  a  hundred  years,
Who’s  seen  their  thirty  thousand  days?
Just  an  instant  then  you’re  gone.
Why  sit  whining  over  things?
When  you’ve  read  the  Classics  through,
You’ll  know  quite  enough  of  death.
XI
The  peach  petals  would  like  to  stay,
But  moon  and  wind  blow  them  on.
You  won’t  find  those  ancient  men,
Those  dynasties  are  dead  and  gone.
Day  by  day  the  blossoms  fall,
Year  by  year  the  people  go.
Where  the  dust  blows  through  these  heights,
There  once  shone  a  silent  sea.
XII
Men  who  see  the  Master
Of  Cold  Mountain,  say  he’s  mad.
A  nothing  face,
Body  clothed  in  rags.
Who  dare  say  what  he  says?
When  he  speaks  we  can’t  understand.
Just  one  word  to  you  who  pass  –
Take  the  trail  to  Cold  Mountain!
XIII
Han-shan  has  his  critics  too:
‘Your  poems,  there’s  nothing  in  them!’
I  think  of  men  of  ancient  times,
Poor,  humble,  but  not  ashamed.
Let  him  laugh  at  me  and  say:
‘It’s  all  foolishness,  your  work!’
Let  him  go  on  as  he  is,
All  his  life  lost  making  money.
XIV
Cold  Mountain  holds  a  naked  bug,
Its  body’s  white,  its  head  is  black.
In  its  hands  a  pair  of  scrolls,
One  the  Way  and  one  its  Power.
It  needs  no  pots  or  stove.
Without  clothes  it  wanders  on,
But  it  carries  Wisdom’s  blade,
To  cut  down  mindless  craving.

XV
I’m  on  the  trail  to  Cold  Mountain.
Cold  Mountain  trail  never  ends.
Long  clefts  thick  with  rock  and  stones,
Wide  streams  buried  in  dense  grass.
Slippery  moss,  but  there’s  been  no  rain,
Pine  trees  sigh,  but  there’s  no  wind.
Who  can  leap  the  world’s  net,
Sit  here  in  the  white  clouds  with  me?
XVI
Men  ask  the  way  through  the  clouds,
The  cloud  way’s  dark,  without  a  sign.
High  summits  are  of  naked  rock.
In  deep  valleys  sun  never  shines.
Behind  you  green  peaks,  and  in  front,
To  east  the  white  clouds,  and  to  west  –
Want  to  know  where  the  cloud  way  lies?
It’s  there,  in  the  centre  of  the  Void!
XVII
Sitting  alone  by  folded  rocks,
Mist  swirling  even  at  noon,
Here,  inside  my  room,  it’s  dark.
Mind  is  bright,  clear  of  sound.
Through  the  shining  gate  in  dream.
Back  by  the  stone  bridge,  mind  returns.
Where  now  the  things  that  troubled  me?
Wind-blown  gourd  rattling  in  the  tree.
XVIII
Far-off  is  the  place  I  chose  to  live.
High  hills  make  for  silent  tongues.
Gibbons  screech  in  valley  cold
My  gate  of  grass  blends  with  the  cliff.
A  roof  of  thatch  among  the  pines,
I  dig  a  pool,  feed  it  from  the  stream.
No  time  now  to  think  about  the  world,
The  years  go  by,  shredding  ferns.
XIX
Level  after  level,  falls  and  hills,
Blue-green  mist  clasped  by  clouds.
Fog  wets  my  flimsy  cap,
Dew  soaks  my  coat  of  straw.
A  pilgrim’s  sandals  on  my  feet,
An  old  stick  grasped  in  my  hand.
Gazing  down  towards  the  land  of  dust,
What  is  that  world  of  dreams  to  me?
XX
What  a  road  the  Cold  Mountain  road!
Not  a  sign  of  horse  or  cart.
Winding  gorges,  tricky  to  trace.
Massive  cliffs,  who  knows  how  high?
Where  the  thousand  grasses  drip  with  dew,
Where  the  pine  trees  hum  in  the  wind.
Now  the  path’s  lost,  now  it’s  time
For  body  to  ask  shadow:  ‘Which  way  home?’
XXI
Always  it’s  cold  on  this  mountain!
Every  year,  and  not  just  this.
Dense  peaks,  thick  with  snow.
Black  pine-trees  breathing  mist.
It’s  summer  before  the  grass  grows,
Not  yet  autumn  when  the  leaves  fall.
Full  of  illusions,  I  roam  here,
Gaze  and  gaze,  but  can’t  see  the  sky.
XXII
No  knowing  how  far  it  is,
This  place  where  I  spend  my  days.
Tangled  vines  move  without  a  breeze,
Bamboo  in  the  light  shows  dark.
Streams  down-valley  sob  for  whom?
 Mists  cling  together,  who  knows  why?
Sitting  in  my  hut  at  noon,
Suddenly,  I  see  the  sun  has  risen.
XXIII
The  everyday  mind:  that  is  the  way.
Buried  in  vines  and  rock-bound  caves,
Here  it’s  wild,  here  I  am  free,
Idling  with  the  white  clouds,  my  friends.
Tracks  here  never  reach  the  world;
No-mind,  so  what  can  shift  my  thought?
I  sit  the  night  through  on  a  bed  of  stone,
While  the  moon  climbs  Cold  Mountain.
XXIV
I  was  off  to  the  Eastern  Cliff.
Planned  that  trip  for  how  long?
Dragged  myself  up  by  hanging  vines,
Stopped  halfway,  by  wind  and  fog.
Thorn  snatched  my  arm  on  narrow  tracks,
Moss  so  deep  it  drowned  my  feet,
So  I  stopped,  under  this  red  pine.
Head  among  the  clouds,  I’ll  sleep.
XXV
Bright  water  shimmers  like  crystal,
Translucent  to  the  furthest  depth.
Mind  is  free  of  every  thought
Unmoved  by  the  myriad  things.
Since  it  can  never  be  stirred
It  will  always  stay  like  this.
Knowing,  this  way,  you  can  see,
There  is  no  within,  no  without.
XXVI
Are  you  looking  for  a  place  to  rest?
Cold  Mountain’s  good  for  many  a  day.
Wind  sings  here  in  the  black  pines,
Closer  you  are,  the  better  it  sounds.
There’s  an  old  man  sitting  by  a  tree,
Muttering  about  the  things  of  Tao.
Ten  years  now,  it’s  been  so  long
This  one’s  forgotten  his  way  home.
XXVII
Cold  rock,  no  one  takes  this  road.
The  deeper  you  go,  the  finer  it  is.
White  clouds  hang  on  high  crags.
On  Green  Peak  a  lone  gibbon’s  cry.
What  friends  do  I  need?
I  do  what  pleases  me,  and  grow  old.
Let  face  and  body  alter  with  the  years,
I’ll  hold  to  the  bright  path  of  mind.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020114
дата надходження 16.08.2024
дата закладки 17.08.2024

Микола Ліннік

Маріуполь

Лишились  не  прочитані  книжки,  
Полотен  не  написаних  ескізи,  
Серед  полів    не  пройдені  стежки,  
Романсів  не  доспіваних  репризи...  

І  малюку  своєму  перед  сном
Вже  не  розкаже  мама  на  ніч  казку.  
Родина  не  збереться  за  столом...  
Минуло  все.  Війна  зриває  маску.  

Поміж  будинків,  спалених  вогнем,  
Щодня  злітають  в  небо  нові  душі.  
Пройшло  усе,  лишився  тільки  щем
І  небом  сліз  наплакані  калюжі.  

Серед  руїн  вже  нікуди  іти
Накрив  все  місто  чорний  смерті  купол
І  на  могилах  у  дворах  хрести
Благають:  "Відомстіть  за  Маріуполь!"

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949212
дата надходження 30.05.2022
дата закладки 13.08.2024

Пісаренчиха

ОДА

слова  грайливо  бавляться  в  вустах
безпечні
безтурботні
безпредметні
триножить  цупко  хмелем  простота
гріховність  тиші  моститься  в  сюжеті
вклякає
доля  крутить  барабан
червоне/чорне
кулька  в  миті  злету
піддати  тіло  в  пристрасті  капкан?
здійняти  подвиг  цноти  в  очеретах?
молитися  до  смерті  на  муляж
кривої  святості
рівняючись  на  бога?
такий  той  вибір
одіозний  кряж  гордині  косим  оком  ріже  строго
збивається  до  масла  небуття
спивають  тіні  лярви  жовтороті
годинники  звіряються  з  життям
ярило  розходився
ода  плоті

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019295
дата надходження 06.08.2024
дата закладки 13.08.2024

Зоя Бідило

Воллес Стівенс Нотатки про найвищу літературу. Вона повинна змінюватися

І
Навкруг  фіалки,  позолота,  древній  серафим
Вдихає  певний  аромат,  до  нього  голуби
Злітаються,  немов  фантоми  літочислення.

Дівчата  італійські  з  нарцисами  в  волоссі,
І  серафим  це  бачив,  бачив  їх  давним-давно
У  капелюшках  їхніх  матерів,  і  бачить  знов.

Гуділи  бджоли,  наче  їх  ніколи  не  було,
Ніколи  не  зникали  гіацинти.  Кажемо,
Змінилось  це,  і  те  змінилось.  Не  змінилися

Фіалки,  голуби,  дівчата,  гіацинти,  бджоли  
Об'єкти  ці  мінливі  з  мінливої  причини  
У  всесвіті  мінливості.  Ми  розуміємо,

Нічна  блакить  -  то  непостійна  річ.  Так  серафим  (1)
В  своїх  думках  буває  сатиром  (2)  у  Сатурна  (3).
Це  означає,  остогидла  нам  протухла  сцена,

Яка  ніяк  не  зміниться.  Лишаються  її  
Повторення.  Так  само  будуть  гудіти  бджоли,  
Неначе  -  у  повітрі  воркування  голубів.

Парфум  еротики,  частина  тіла,  частковість
Прокислих  намірів  набила  вже  оскомину  
Тупим  незмінним  гулом,  не  знаючим  деталей.  (4)

ІІ
Бджолі  правитель  повеліває  бути    (5)
Безсмертною.  Велить  правитель.  І  тіло
Розправить  свої  незграбні  крила,  злетить,

Істота  невичерпна  вознесеться  знов
Понад  найвищими  антагоністами
Дзижчати  незрілі  ювенальні  (6)  фрази?

Чому  бджолі  долати  слід  стару  чуму,
Шукати  відзвуки  свого  дзижчання  в  давніх  
Бездонних  чашах,  нове  повтор  старого?

На  стіл  правителю  поклали  яблука,
Навколо  нього  босоногі  слуги,  які
Споруджують  зі  штор  метафізичне  Т,

І  розвіваються    державні  прапори  
На  древках,  ллють  червоно-синє  сяєво,
Тріпочуть  фали.  В  буйстві  золота  весни

Чому  зникають  відблиски  зими,  або
Чому  потрібні  пам'яті  повернення  
До  запитань  про  сон  і  смерть?  Весна  -  це  сон?

Ось  цим  теплом  закоханих  завершиться
Кохання  їхнє,  це  початок,  не  повтор  (7)  -
Дзижчання  й  гул  новоприбулої  бджоли.

ІІІ
Ось  Генералу  Дюпюї  (8)  великий  пам'ятник
Завмер  незрушно,  хоч  сусідство  катафалків
Обридло  мешканцям  шляхетного  Майдану.

Нога  коня  правобіч  спереду  піднята,
Немов  говорить,  на  останнім  похованні,
Коли  затихла  музика,  кінь  зупинився.

Юристи  у  своїх  недільних  променадах  (9)
Йдуть  повз  опудало,  піднесене  повище,
Знайомитись  з  минулим;  лікарі,  скупавшись,  

Шукають  у  бездушній  формі  обережно  
Зупинку  тимчасову,  жорстоку,  на  віки,  
Яка  зробила  з  генерала  щось  абсурдне,  

Змінивши  плоть  реальну  на  бездушну  бронзу.
Так  не  було  ніколи  і  не  мало  бути  
З  людиною.  Юристи  не  вірять,  лікарі

Говорять,  для  герані  чудова,  видатна
Прикраса,  по  суті,  декорація,  а  сам
Майдан  належить  Генералу  Дюпюї.

На  наші  рудиментарні  стани  розуму
Не  вплинуло  ніщо,  не  зміниться  нічого.
Але  в  кінці  кінців  цей  Генерал  нікчемний.

IV
Дві  речі  протилежні  і  залежні
Одна  від  одної:  залежить  чоловік  
Від  жінки,  день  від  ночі,  від  вигадки  

Реальність.  Така  рушійна  сила  змін.
Зима  й  весна,  холод  торкань,  обійми,
Услід  ідуть  захоплення  деталі.  

Лунає  в  тиші  музика,  як  пристрасть,
як  почуття,  відчуте  й  безрозсудне.
Світанок  з  днем  єднаються  в  обіймах.

І  Північ  з  Півднем  -  нерозлучна  пара,
І  разом  сонце  й  дощ,  немов  коханці,
Ідуть  в  одному  молодому  тілі.

І  наодинці  просурмить  самотність
До  іншої  самотності  дзвінкої;
Мала  струна  говорить  в  струннім  хорі.

Бере  учасник  участь  в  своїх  змінах.
Дитину  змінює  торкання  речі,  
Тіла  -  їх  дотик.  Капітан  єдиний

З  командою,  моряк  єдиний  з  морем.
За  мною  йди,  товаришу  і  друже,
Утіхо  й  сестро,  брате  мій  і  радість.

V
В  небесній  сині  моря  є  блакитний  острів,
Там  досі  апельсини  і  цвітуть,  і  зріють,
Хоча  давно  помер  господар.  Залишились

Руїни  дому,  поряд  три  кошлаті  лайми,
Дерев  потворна  зелень  стала    бірюзою
Господаря,  пожухли  плями  апельсинів,  

Зелених,  спалених  найзеленішим  сонцем.
Його  був  берег  цей  і  мирти  біля  моря  (10)
На  білому  піску,  його  прибою  шерех.  (11)

Йому  належав  острів,  де  знайшов  спочинок.
Його  Південний  острів  був  на  гору  схожий,
На  ананас,  п'янкий,  неначе  літо  Куби.

І  там  ген-ген,  ген-ген  (12)  росли  банани  рясно,
Звисали  важко  на  бананових  деревах,  
Вони  торкались  хмар,  півсвіту  затіняли.

Він  часто  згадував  країну,  звідки  родом,
Вона  здавалася  рожевою,  як  диня,
Червоною,  якщо  належно  доглядати.

Загрублий  чоловік  у  безнадійнім  світі
Не  зміг  би  тяжко  працювати  і  не  вмерти,
Горюючи,  що  не  почує  дзвону  банджо.

VI
Будь  мною,  горобець  до  зірваного  листя,  (13)
І  ти,  будь  мною,  мною  будь,  коли  співаєш,
Коли  в  гаю  моєму  дивишся  на  мене.

Ой,  кі!(14)  В'юрок  скривавлений  (15),  злодюжка  сойка,
Кі-кі,  малинівка  із  горла  розливає,
Будь  мною,  будь,  будь  мною  на  моїм  узліссі.

Такі  бували  в  дощ  шалені  менестрелі,  
Безліч  ударників  (16)  без  дзвонів  там  дзвеніли,  
Небесним  гонгом  роздавалося  "будь  мною".  (16)

Незмінним  тоном  повторяв  співак  невтомний  
Одну  єдину  найпростішу  фразу,  кі-кі,  
Один  єдиний  текст,  гранітну  монотонність,  

Один  єдиний  лик,  як  фотознімок  долі,  
Склодув  приречений,  єпископ  анемічний,  (17)  
Неначе  око  без  повік  (18),  без  мрії  розум  -  

Чужа  цим  менестрелям  пісня  менестреля  
Про  землю,  на  якій  травинка  перша  -  казка
Про  листя,  для  якого  горобець  -  це  птиця,  

Як  камінь,  що  не  зміниться  ніколи.  Будь  ним,
І  ти,  і  ти,  будь  ним,  будь  ним.  Але  не  звуком  
Ось  цим,  чи  іншим,  будь-яким.  Він  закінчиться.

VII
Ми  кажемо  при  місячному  сяйві,  
Що  раю  нам  ніякого  не  треба,  
Не  треба  найспокусливіших  гімнів.  

Це  так.  Увечері  бузок  навіє
Природну  пристрасть,  бо  кохання  вічне
Коханців,  що  живуть  в  нас  і  вдихають

Цей  аромат,  безбарвний  абсолютно.
Зустріли  ми  у  мертвій  тиші  ночі
Бузковий  запах  в  розкоші  цвітіння.

Закоханий  зітхає,  бо  блаженство,
Яким  охоплює  його  вдихання,
Царює  в  серці,  тайно  й  несвідомо.

Природна  пристрасть  і  кохання  вічне,
Вони  завжди  земні,  ось  тут,  і  зараз,
Де  ми  живемо,  скрізь,  де  ми  живемо,  

Як  хмарка  в  небі  у  травневий  вечір,
Як  віра  неосвітної  людини,  
В  книжкові  істини,  які  учений  

Повідомляє  палко  і  натхненно;
Реальні  флуктуації  і  змінність
В  пітьмі  ученій  міри  розуміння.

VIII
У  кругосвітніх  мандрах  Нанція  Нунціо  (19)
Зіткнулась  з  Озимандієм  (20).  Самотньо  вона
Прожити  готувалася  в  чернечій  цноті.

Я  -  твоя  дружина.  Вона  зняла  намисто
І  на  пісок  поклала.  Така  як  є,  я  є
Дружина.  Розв'язала  свій  коштовний  пояс.

Без  сяючого  золота  твоя  дружина,
Твоя  дружина  без  смарагдів,  аметистів,
За  межами  свого  палаючого  тіла.

Я  жінка,  що  роздяглася  більш  ніж  догола,
Яка  стоїть  беззахисна  перед  незмінним  
Порядком  і  тобі  говорить,  я  суджена

Дружина.  Одізвись,  скажи,  що  мені  личить
Ця  найцінніша,  найєдиніша  прикраса.
Вручи  мені  алмазну  діадему  духу.  

Вдягни  мене  у  цю  останню  пелюстину,
Щоб  я  тремтіла  від  жаданого  кохання,
Саме  зі  мною  ти  здобудеш  досконалість.

Говорить  Озимандій,  наречена,  дружина
Ніколи  не  буває  голою  (  21).  Уявне
Убрання  завжди  сіяє  з  серця  й  розуму.  (22)

IX
Поет  кидається  з  заплутаності  вірша
В  заплутаність  вульгати  (23)  й  повертається.
Чи  ходить  він  туди-сюди,  чи  зразу  тут

І  там?  Чи  то  у  вірші  сяють  лестощі,  
Чи  то  повзе  удень  щільне  громаддя  хмар?
Чи  то  завжди  не  вистачає  віршу  слів

І  хтось  тоді  даремно  витрачає  час?
Чи  здатен  вірш  банальний  бути  видатним?
Чи  мають  місце  роздуми,  в  яких  поет

Обходить  явища,  які  не  зрозумів,  
Чи  недостатньо  зрозумів,  чи  то  поет
Висковзує  від  нас,  як  від  стихії?

Промовців  уникай,  безчесних  і  палких,  
Борців  за  найтупіші  з  заборон  для  нас  (24),
Захисників  формальних  правил,  речників,

Що  володіють  незначним    набором  слів?
Заплутаність  вульгати  знахідка  для  них.
Вони  стараються  творити  доступну

Мову  банальностей,  несхибна  сила
В  поєднанні  досконалої  латини  
З  жаргоном  варварским,  приємнішим  для  вух.  (25)

X
Він  мав  каталептичну  (26)    лаву,  Театр  
Метафор.  Він  сидів  у  парку.  Воду
Озерну  заповняли  дивні  речі,  

Звуки  мелодії  у  небі  горнім,
Миттєва  зміна  кольорів,  мінливість
Лебедів  від  серафимів  до  святих.

Музичний  подих  західного  вітру,
Преображення  лебедів,  бажання  змін,
Бажання  руху  барв  у  порожнечі.

Було  бажання  зміни,  необхідність,
Реальна  презентація,  різновид
Змінного  світу,  надмір  постійності,  

Що  заперечує  метафор  хиткість,  
Помітну  погляду.  Буденність  не  є
Достатньою.  Яскравість  перетворень,

Яскравість  всесвіту.  Це  наше  власне,
Це  ми  самі,  оця  яскравість  наша,
Ця  необхідність,  ця  презентація,

Як  протирання  скла  для  споглядання.
Начала  ці,  незрілі  і  щасливі,  
Несуть  любов  взаємну.  Час  запише.

[i]"Я  не  маю  уявлення  про  форму,  яку  повинна  мати  найвища  література.  НОТАТКИ  починаються  з  ідеї,  що  вона  не  повинна  приймати  будь-яку  форму:  що  вона  повинна  бути  абстрактною.  Звичайно,  зрештою,  поезія  була  б  вищою  формою  художньої  літератури;  суть  поезії  —    зміна,  а  суть  зміни  —  те,  що  вона  приносить  задоволення".  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.431)[/i]
(1)  Серафим  -  найвищий  чин  ангелів  у  християнській  традиції.  У  Стівенса  він  частина  "major  abstraction"  -  великої  абстракції,  яка  є  основою  для  творення  поетичного  світу,  це  не  стільки  небесна  істота,  скільки  символ  ідеалу,  чистоти,  і,  парадоксально,  відірваності  від  землі.  Він  є  частиною  того,  що  Стівенс  називає  "the  final  elegance"  (фінальною  вишуканістю),  але  ця  вишуканість  є  закликом  до  створення  нового  світогляду.
(2)  Сатурн  -  бог  часу,  хліборобства,  рільництва,  тотожний  грецькому  титану  Кроносу.  Він  протиставлений  ідеалу,  але  не  як  його  ворог,  а  як  його  невід'ємна  частина.  Сатурн  -  це  час,  який  руйнує,  але  водночас  і  створює  нові  форми.  Він  символізує  необхідність  змін,  трансформації
Серафим,  сатир  і  Сатурн  складно  взаємодіють  у  поезії  Стівенса,  створюючи  складну  діалектику.  Серафим  прагне  до  ідеалу,  сатир  -  до  земного,  а  Сатурн  -  до  трансформації.  Ця  діалектика  є  основою  для  створення  нового  світогляду,  який  Стівенс  пропонує  у  своїй  поезії.  В  скептичну  епоху,  за  відсутності  віри  в  Бога,  розум  звертається  до  власних  творінь  і  досліджує  їх  не  тільки  з  естетичної  точки  зору,  але  й  для  того,  щоб  вони  відкрили  те,  що  підтверджують  і  заперечують.
(3)  Сатири  -  лісові  й  гірські  божества  нижчого  рангу,  які  уособлювали  первісну,  грубу  силу  природи.  Сатир  у  Стівенса  -  це  не  стільки  міфологічна  істота,  скільки  символ  земного,  чуттєвого,  життєвого.  Він  протиставлений  серафиму,  але  не  як  його  антитеза,  а  як  його  доповнення.  Сатир  -  це  тіло,  бажання,  інстинкт,  все  те,  що  протистоїть  чистому  ідеалу.  Однак,  сатир  у  Стівенса  не  є  простим  звіром,  він  також  є  частиною  поетичного  експерименту,  символом  необхідності  земного  досвіду  для  створення  чогось  нового.
(4)  не  розбитий  на  деталі  -  це    заклик  до  пошуку  глибини  в  деталях,  до  постійного  дослідження,  аналізу,  переосмислення  і  створення  нових  сенсів.
(5)  Бджола  часто  асоціюється  з  творчістю,  зокрема  з  поезією.  Повеління  безсмертя  -  метафора  прагнення  митця  до  вічності,  до  створення  чогось  такого,  що  переживе  його  самого.  Водночас  безсмертя  бджоли  може  бути  сатирою  на  такі  ідеали,  які  відривають  від  реальності.  Слово  "ordains"  (повеліває,  постановляє)  має  релігійний  відтінок,  що  підкреслює  абсурдність  ситуації.  Бджола,  маленька  істота,  стає  об'єктом  божественного  втручання.
(6)  Ювена́льний  (juvenalis  лат.  –  юний,  юнацький,  статево  незрілий)  може  стосуватися  ранньої  творчості  поета.  Також  Ювенал  (60  -  132)  –  римський  поет,  відомий  своїми  сатирами,  в  яких  критикував  суспільні  вади  свого  часу.  Його  твори  відзначаються  винятковою  гостротою,  сарказмом  і  соціальною  заангажованістю.  Алюзією  на  Ювенала  Стівенс  підкреслює,  що  багато  людських  вад  не  змінюються  з  давніх  часів.
(7)  "Ми  не  можемо  ігнорувати  чи  знищити  смерть,  але  ми  не  живемо  в  пам’яті.  Життя  завжди  нове;  воно  завжди  починається.  Вимисел  є  частиною  такого  початку  "  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.434)  (Воллес  Стівенс)
(8)  Домінік  Мартін  Дюпюї  (1767—1798)  —  французький  генерал  часів  Наполеонівських  війн.  Після  Єгипетського  походу  призначений  Наполеоном  на  посаду  губернатора  Каїру,  убитий  арабами  під  час  Каїрського  повстання.  Наполеон  відгукнувся  на  його  смерть:  "Я  втратив  друга,  армія  -  хороброго  воїна,  а  Франція  -  одного  з  найшляхетніших  своїх  захисників".    Бюст  генералу  Дюпюї  встановлено  в  Тулузькій  ратуші.  Але  бюст  -  не  кінна  статуя.  
Кінна  статуя  схожа  на  статую  кондотьєра  Бартоломео  Коллеоні  -  це  скульптура  епохи  Відродження,  створена  Андреа  дель  Верроккіо  в  1480–1488  роках  і  встановлена  на  Майдані  Санті  Джованні  та  Паоло,  Венеція,  Італія.  Саме  цю  статую    Стівенс  використав  у  одному  зі  своїх  есе  для  демонстрації  втраченого  ідеалу.  Статуя  незмінна,  хоча  люди,  які  живуть  поряд,  помирають.  Непорушна  постава  коня  наводить  на  думку  про  загальну  нерухомість,  ніби  все  завмерло  після  поховання  одного  з  людей.  Статуя  не  схожа  на  жодну  концепцію  людини,  відому  юристам  чи  лікарям.
(9)  Променад  (фр.  promenade)  -  прогулянка,  довготривале  гуляння,  також  місце  для  піших  прогулянок  
(10)  Мирти  біля  моря  -  символ  краси  і  життєстійкості.
(11)  Шерех  прибою  символізує  хаос  і  невизначеність,  приховані  від  наших  очей.   
(12)  ген-ген,  ген-ген  (в  оригіналі  "la-bas,  la-bas")  –  французький  вислів,  який  вказує  на  місце,  далеке  від  того,  де  перебуває  оповідач  або  слухач.
(13)  Можливо,  іронічна  алюзія  на  "Оду  західному  вітру"  (V)  П.Б.Шеллі  
Зроби  мене  своєю  лірою,  як  ліс,
Щоб  наше  листя  разом  опадало!
Щоб  шум  його  стрімких  мелодій  зріс,

Ввібравши  з  нас  обох  мотив  осінній,
Печаль  солодку.  Будь,  нещадний  Дух,  
Мій  дух!  Будь  мною  ти,  мій  дух  нестримний!  
V
Make  me  thy  lyre,  even  as  the  forest  is:
What  if  my  leaves  are  falling  like  its  own!
The  tumult  of  thy  mighty  harmonies

Will  take  from  both  a  deep,  autumnal  tone,
Sweet  though  in  sadness.  Be  thou,  Spirit  fierce,
My  spirit!  Be  thou  me,  impetuous  one!
(14)  Стівенс  пише  про  цей  розділ:  "Це  радше  старомодна  поема  про  ономатопею  літнього  полудня.  Я  вважаю,  що  наполегливе  бі-дзоу  (be-thou)  -  це  пересмішник.  Про  кривавого  кропивника:  кропивники  бійці.  Наступного  разу,  коли  Ви  будете  жити  за  містом  і  випадково  помітите  гніздо,  в  якому  сидить  самка,  ви  зрозумієте  значення  "в'юрка  скривавленого».  Весь  цей  настирливий  гам  стає  монотонним  і  зливається  в  єдине  звучання.  Тож  пісні,  як  правило,  стають  однією  піснею,  наче  їх  спіткала  доля  склодува;  ніби  склодув  зо  всіх  бульбашок,  які  він  видуває,  видуває  тільки  одну."  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.435)  Ономатопея  -  прийом  вживання  чи  творення  слів,  які  є  результатом  звуконаслідування.
(15)  В'юрок  скривавлений  -  птах,  розміром  з  горобця.  У  дорослого  самця  в  шлюбному  вбранні  воло  і  частина  верхніх  покривних  пер  крил  руді,  як  кров.  Можливо,  мова  про  кропивника  -  невеликого  птаха,  у  якого  лоб,  вуздечка,  щоки,  горло  і  воло  яскраво-руді,  як  кров.
(16)  Ударник  (било,  серце,  язик,  бовкало)  -  металевий  стрижень  у  дзвонах,  від  ударів  яким  у  тіло  дзвона  утворюється  звук.
(17)  "Склодув  приречений,  єпископ  анемічний"  -  доля  склодува  постійно  створювати  одну  й  ту  ж  форму,  доля  єпископа  -  повторювати  одні  й  ті  ж  тексти,  позбавлені  життєвої  сили  (анемічні).
(18)  "око  без  повік"  -  позбавлене  уяви,  бо  не  може  закритися,  щоб  бачити  не  реальність,  а  мрію.
(19)  Нанція  Нунціо  (nunzio  (італ.  )  -  посланець,  посол.)  символізує  реальність.  Вона  подорожує  навколо  світу,  і  змінює  свій  вигляд,  своє  вбрання  у  протистоянні  ідеї  реальності
(20)  Озимандій  -  це  вигадка,  що    визначає  концепцію  реальності  незмінного  порядку,  якій  з  часом  належить  зруйнуватися  через  незмінюваність.  Реальність  (Нунція  Нунціо)  прибуває  послом  до  вигадки
Поема  про  Озимандія  є  ілюстрацією  ілюзії  як  цінності.
 (21)  «наречена  ніколи  не  буває  голою»:  абсолютна  реальність  немислима.  Реальність  завжди  бачиться  в  якійсь  своїй  вигаданій  версії,  сконструйованій  почуттями  та  розумом.
(22)  "Але  НОТАТКИ  являють  собою  збірку,  в  яку  було  б  важко  помістити  приховану  в  ній  теорію.  Наприклад,  якщо  ми  готові  вірити  у  вигадку  як  продовження  реальності  або  навіть  як  саму  річ,  у  яку  ми  повинні  вірити,  наступним  міркуванням  є  питання  ілюзії  як  цінності.  Однією  з  проблем,  яка  хвилює  людей,  є  проблема  ескапізму.  Поема  про  Озимандія  є  ілюстрацією  ілюзії  як  цінності."    ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.431)  (Ескапізм  -  втеча  від  реальності)
(23)  Вульга́та  (лат.  Biblia  Vulgata  «Загальноприйнята  Біблія»)  —  нормативний,  обов'язковий  для  греко-католицької  церкви  переклад  Біблії  латиною  з  грецької  та  івриту,  здійснений  у  IV  столітті  переважно  святим  Ієронімом  зі  Стридону.
(24)  Найтупіші  заборони  ("Bluntest  barriers")  -  парафраз  наших  обмежень  
(25)  "  З  жаргоном  варварським,  приємнішим  для  вух"  (лат.  lingua  franca  et  jocundissima:    lingua  franca  -  назва  жаргону,  яким  користувалися  в  Середземномор'ї,  jocundissima  -  найприємніший)
(26)  каталепсія  -  утрата  рухомості  з  характерним  застиганням  у  певній  позі,  остовпіння

[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction.  IT  MUST  CHANGE[/b]
 I
The  old  seraph,  parcel-gilded,  among  violets
Inhaled  the  appointed  odor,  while  the  doves
Rose  up  like  phantoms  from  chronologies.
 
The  Italian  girls  wore  jonquils  in  their  hair
And  these  the  seraph  saw,  had  seen  long  since,
In  the  bandeaux  of  the  mothers,  would  see  again.
 
The  bees  came  booming  as  if  they  had  never  gone,
As  if  hyacinths  had  never  gone.  We  say
This  changes  and  that  changes.  Thus  the  constant
 
Violets,  doves,  girls,  bees  and  hyacinths
Are  inconstant  objects  of  inconstant  cause
In  a  universe  of  inconstancy.  This  means
 
Night-blue  is  an  inconstant  thing.  The  seraph
Is  satyr  in  Saturn,  according  to  his  thoughts.
It  means  the  distaste  we  feel  for  this  withered  scene
 
Is  that  it  has  not  changed  enough.  It  remains,
It  is  a  repetition.  The  bees  come  booming
As  if—The  pigeons  clatter  in  the  air.
 
An  erotic  perfume,  half  of  the  body,  half
Of  an  obvious  acid  is  sure  what  it  intends
And  the  booming  is  blunt,  not  broken  in  subtleties.
 
II
The  President  ordains  the  bee  to  be
Immortal.  The  President  ordains.  But  does
The  body  lift  its  heavy  wing,  take  up,
 
Again,  an  inexhaustible  being,  rise
Over  the  loftiest  antagonist
To  drone  the  green  phrases  of  its  juvenal?
 
Why  should  the  bee  recapture  a  lost  blague,
Find  a  deep  echo  in  a  horn  and  buzz
The  bottomless  trophy,  new  hornsman  after  old?
 
The  President  has  apples  on  the  table
And  barefoot  servants  round  him,  who  adjust
The  curtains  to  a  metaphysical  t
 
And  the  banners  of  the  nation  flutter,  burst
ON  the  flag-poles  in  a  red-blue  dazzle,  whack
At  the  halyards.  Why,  then,  when  in  golden  fury
 
Spring  vanishes  the  scraps  of  winter,  why
Should  there  be  a  question  of  returning  or
Of  death  in  memory’s  dream?  Is  spring  a  sleep?
 
This  warmth  is  for  lovers  at  last  accomplishing
Their  love,  this  beginning,  not  resuming,  this
Booming  and  booming  of  the  new-come  bee.
   
III
The  great  statue  of  the  General  Du  Puy
Rested  immobile,  though  neighboring  catafalques
Bore  off  the  residents  of  its  noble  Place.
 
The  right,  uplifted  foreleg  of  the  horse
Suggested  that,  at  the  final  funeral,
The  music  halted  and  the  horse  stood  still.
 
On  Sundays,  lawyers  in  their  promenades
Approached  this  strongly-heightened  effigy
To  study  the  past,  and  doctors,  having  bathed
 
Themselves  with  care,  sought  out  the  nerveless  frame
Of  a  suspension,  a  permanence,  so  rigid
That  it  made  the  General  a  bit  absurd,
 
Changed  his  true  flesh  to  an  inhuman  bronze.
There  never  had  been,  never  could  be,  such
A  man.  The  lawyers  disbelieved,  the  doctors
 
Said  that  as  keen,  illustrious  ornament,
As  a  setting  for  geraniums,  the  General,
The  very  Place  Du  Puy,  in  fact,  belonged
 
Among  our  more  vestigial  states  of  mind.
Nothing  had  happened  because  nothing  had  changed.
Yet  the  General  was  rubbish  in  the  end.
   
IV
Two  things  of  opposite  natures  seem  to  depend
On  one  another,  as  a  man  depends
On  a  woman,  day  on  night,  the  imagined
 
On  the  real.  This  is  the  origin  of  change.
Winter  and  spring,  cold  copulars,  embrace
And  forth  the  particulars  of  rapture  come.
 
Music  falls  on  the  silence  like  a  sense,
A  passion  that  we  feel,  not  understand.
Morning  and  afternoon  are  clasped  together
 
And  North  and  South  are  an  intrinsic  couple
And  sun  and  rain  a  plural,  like  two  lovers
That  walk  away  as  one  in  the  greenest  body.
 
In  solitude  the  trumpets  of  solitude
Are  not  of  another  solitude  resounding;
A  little  string  speaks  for  a  crowd  of  voices.
 
The  partaker  partakes  of  that  which  changes  him.
The  child  that  touches  takes  character  from  the  thing,
The  body,  it  touches.  The  captain  and  his  men
 
Are  one  and  the  sailor  and  the  sea  are  one.
Follow  after,  O  my  companion,  my  fellow,  my  self,
Sister  and  solace,  brother  and  delight.

V
On  a  blue  island  in  a  sky-wide  water
The  wild  orange  trees  continued  to  bloom  and  to  bear,
Long  after  the  planter’s  death.  A  few  limes  remained,
 
Where  his  house  had  fallen,  three  scraggy  trees  weighted
With  garbled  green.  These  were  the  planter’s  turquoise
And  his  orange  blotches,  these  were  his  zero  green,
 
A  green  baked  greener  in  the  greenest  sun.
These  were  his  beaches,  his  sea-myrtles  in
White  sand,  his  patter  of  the  long  sea-slushes.
 
There  was  an  island  beyond  him  on  which  rested,
An  island  to  the  South,  on  which  rested  like
A  mountain,  a  pine-apple  pungent  as  Cuban  summer.
 
And  la-bas,  la-bas,  the  cool  bananas  grew,
Hung  heavily  on  the  great  banana  tree,
Which  pierces  clouds  and  bends  on  half  the  world.
 
He  thought  often  of  the  land  from  which  he  came,
How  that  whole  country  was  a  melon,  pink
If  seen  rightly  and  yet  a  possible  red.
 
An  unaffected  man  in  a  negative  light
Could  not  have  borne  his  labor  nor  have  died
Sighing  that  he  should  leave  the  banjo’s  twang.
 
VI
Bethou  me,  said  sparrow,  to  the  crackled  blade,
And  you,  and  you,  bethou  me  as  you  blow,
When  in  my  coppice  you  behold  me  be.
 
Ah,  ke!  The  bloody  wren,  the  felon  jay,
Ke-ke,  the  jug  throated  robin  pouring  out,
Bethou,  bethou,  bethou  me  in  my  glade.
 
There  was  such  idiot  minstrelsy  in  rain,
So  many  clappers  going  without  bells,
That  these  bethous  compose  a  heavenly  gong.
 
One  voice  repeating,  one  tireless  chorister,
The  phrases  of  a  single  phrase,  ke-ke,
A  single  text,  granite  monotony,
 
One  sole  face,  like  a  photograph  of  fate,
Glass-blower’s  destiny,  bloodless  episcopus,
Eye  without  lid,  mind  without  any  dream—
 
These  are  of  minstrels  lacking  minstrelsy,
Of  an  earth  in  which  the  first  leaf  is  the  tale
Of  leaves,  in  which  the  sparrow  is  a  bird
 
Of  stone,  that  never  changes.  Bethou  him,  you
And  you,  bethou  him  and  bethou.  It  is
A  sound  like  any  other.  It  will  end.

VII
After  a  luster  of  the  moon,  we  say
We  have  not  the  need  of  any  paradise,
We  have  not  the  need  of  any  seducing  hymn.
 
It  is  true.  Tonight  the  lilacs  magnify
The  easy  passion,  the  ever-ready  love
Of  the  lover  that  lies  within  us  and  we  breathe
 
An  odor  evoking  nothing,  absolute.
We  encounter  in  the  dead  middle  of  the  night
The  purple  odor,  the  abundant  bloom.
 
The  lover  sighs  as  for  accessible  bliss,
Which  he  can  take  within  him  on  his  breath,
Possess  in  his  heart,  conceal  and  nothing  known.
 
For  easy  passion  and  ever-ready  love
Are  of  our  earthy  birth  and  here  and  now
And  where  we  live  and  everywhere  we  live,
 
As  in  the  top-cloud  of  a  May  night-evening,
As  in  the  courage  of  the  ignorant  man,
Who  changes  by  book,  in  the  heat  of  the  scholar,  who  writes
 
The  book,  hot  for  another  accessible  bliss;
The  fluctuations  of  certainty,  the  change
Of  degrees  of  perception  in  the  scholar’s  dark.

VIII
On  her  trip  around  the  world,  Nanzia  Nunzio
Confronted  Ozymandia.  She  went
Alone  and  like  a  vestal  long-prepared.
 
I  am  the  spouse.  She  took  her  necklace  off
And  laid  it  in  the  sand.  As  I  am,  I  am
The  spouse.  She  opened  her  stone-studded  belt.
 
I  am  the  spouse,  divested  of  bright  gold,
The  spouse  beyond  emerald  or  amethyst,
Beyond  the  burning  body  that  I  bear.
 
I  am  the  woman  stripped  more  nakedly
Than  nakedness,  standing  before  an  inflexible
Order,  saying  I  am  the  contemplated  spouse.
 
Speak  to  me  that,  which  spoken,  will  array  me
In  its  own  only  precious  ornament.
Set  on  me  the  spirit’s  diamond  coronal.
 
Clothe  me  entire  in  the  final  filament,
So  that  I  tremble  with  such  love  so  known
And  myself  am  precious  for  your  perfecting.
 
Then  Ozymandias  said  the  spouse,  the  bride
Is  never  naked.  A  fictive  covering
Weaves  always  glistening  form  the  heart  and  mind.

IX
The  poem  goes  form  the  poet’s  gibberish  to
The  gibberish  of  the  vulgate  and  back  again.
Does  it  move  to  and  fro  or  is  it  of  both
 
At  once?  Is  it  a  luminous  flattering
Or  the  concentration  of  a  cloudy  day?
Is  there  a  poem  that  never  reaches  words
 
And  one  that  chaffers  the  time  away?
Is  the  poem  both  peculiar  and  general?
There’s  a  meditation  there,  in  which  there  seems
 
To  be  an  evasion,  a  thing  not  apprehended  or
Not  apprehended  well.  Does  the  poet
Evade  us,  as  in  a  senseless  element?
 
Evade,  this  hot,  dependent  orator,
The  spokesman  at  our  bluntest  barriers,
Exponent  by  a  form  of  speech,  the  speaker
 
Of  a  speech  only  a  little  of  the  tongue?
It  is  the  gibberish  of  the  vulgate  that  he  seeks.
He  tries  by  a  peculiar  speech  to  speak
 
The  peculiar  potency  of  the  general,
To  compound  the  imagination’s  Latin  with
The  lingua  franca  et  jocundissima.
 
X
A  bench  was  his  catalepsy,  Theatre
Of  Trope.  He  sat  in  the  park.  The  water  of
The  lake  was  full  of  artificial  things,
 
Like  a  page  of  music,  like  an  upper  air,
Like  a  momentary  color,  in  which  swans
Were  seraphs,  were  saints,  were  changing  essences.
 
The  west  wind  was  the  music,  the  motion,  the  force
To  which  the  swans  curveted,  a  will  to  change,
A  will  to  make  iris  frettings  on  the  blank.
 
There  was  a  will  to  change,  a  necessitous
And  present  way,  a  presentation,  a  kind
Of  volatile  world,  too  constant  to  be  denied,
 
The  eye  of  a  vagabond  in  metaphor
That  catches  our  own.  The  casual  is  not
Enough.  The  freshness  of  transformation  is
 
The  freshness  of  a  world.  It  is  our  own,
It  is  ourselves,  the  freshness  of  ourselves,
And  that  necessity  and  that  presentation
 
Are  rubbings  of  a  glass  in  which  we  peer.
Of  these  beginnings,  gay  and  green,  propose
The  suitable  amours.  Time  will  write  them  down.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019728
дата надходження 11.08.2024
дата закладки 13.08.2024

bloodredthorn

не тримай це світ за лікоть

профіль  свій  у  зморшках  гіпсу
гарно  ранку  довіряти
волоокі  носять  кліпси
вайлуваті  гублять  лати
у  засмаглих  на  раменах
хустки  довгі  на  дзвіницях
де  нарешті  вже  над  морем
все  в  шифонових  спідницях

скок  та  й  скок  кочують  перли
в  сріблі  книгу  нищать  радо  
там  де  шлях  на  східцях  стерли  
провіщають:  -  м  о  д  е  р  а  т  о!

переферансу  довгий  кіготь
склався  в  серп  як  місяць  ясний

не  тримай  це  світ  за  лікоть
він  під  ранок  й  сам  погасне...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019665
дата надходження 10.08.2024
дата закладки 13.08.2024

Да Доша

Бархатный сезон

Здесь  бросают  талисманы
в  глубину  прибрежных  вод,
здесь  уходят  в  океаны
корабли  из  года  в  год.

Ты  легка  и  босонога  -
дочь  пустынных  берегов,
не  моя  и  на  ночь  строго
дверь  замкнула  на  засов.

Днём  плетёшь  нагая  сети  -
тонкой  выделки  вуаль,
вот  в  тебя  влюбилось  лето,
канув  в  призрачную  даль,

где  за  кромкой  океана
ты,  дитя  греховных  снов,
растворилась  вдруг  в  дурмане
вечно  грязных  городов.

Загулять...  Да  не  пропасть  бы
в  этот  бархатный  сезон.
Незатейливое  счастье
унеслось  за  горизонт.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019848
дата надходження 13.08.2024
дата закладки 13.08.2024

Серафима Пант

Вода

У  неї  все  гаразд  з  самооцінкою,  
Зі  стійкістю  в  щоденній  боротьбі,  
Та  хочеться
Побути  просто  жінкою,
Краплиною  
На  вранішній  траві.
Тремтіти  від  своєї  невагомості,
Проміння  підкорившись  наготі,  
Здійматися  над  світом  
Легко,  солодко,
А  згодом  опинитися  в  грозі.
Між  пальцями  текти
Із  рук  буденності  -
Хай  спробує  приборкати!  
Вода
Приймає  тимчасово  форму  ємності:
Рухлива,
Життєдайна
Та  жива.
Опікуватись  вирішенням  клопотів  
Доводиться  -  
Своїх  та  не  своїх,
Та  стільки  в  ній  
Замріяного  спокою
Утримує  торішній  перший  сніг  -
Рівняє  діаграми  тимчасовостей,
Обточує  думок  шпилястих  пік.  
Земля  сніги,  як  спогади,  усотує
Та  мрії  вигодовує  нові
Для  неї,  
Що  по  колу  кругообігу
Гартує  власну  силу,  швидкість,  міць.
Та  іноді  тремтіти  дуже  хочеться  
Краплиною  на  вранішній  траві.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019840
дата надходження 12.08.2024
дата закладки 13.08.2024

НАСИПАНИЙ ВІКТОР

Вчитель знає! гумор

У  класі  вчителька  новенька.  
І  жартівник  один  знайшовся.
Той  тягне  руку  враз  тихенько.
Щось  хитромудре  є  у  хлопця.

-  Питання  є  цікаве  дуже,
Бо,  певно,  знаєте  ви  ліпше.
У  зебри  більше  чорних  смужок
Чи  білих  смуг  таки  частіше?

Всміхнулась  вчитель  загадково:
-  У  них  по-  різному  буває.
Усе  залежить  винятково,
Який  характер  зебра  має.

Коли  коняка  –  песимістка,  -
У  неї  трохи  все  чорніше.
Якщо  ж  та  зебра  –  оптимістка,
То  світлих  смуг    буває  більше.

13.08.2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019870
дата надходження 13.08.2024
дата закладки 13.08.2024

Mattias Genri

Петух

Запел  петух  в  преддверие  рассвета,
Своею  песней  прогоняя  тьму.
А  песнь  его  -  превычная  примета,
Как  приложенье  к  будущему  дню.

Мы  ночь  порою  коротаем  сами
В  бессоннице,  иль  думой  о  своём.
Грядущий  день  заигрывает  с  нами,
Итог  его  аукнется  потом.

Кричит  петух  безмолвье  оглашая,
Себя,  как  будто,  хочет  превозмочь.
Рассвет  свои  зеницы  раскрывая,
Под  тёмный  полог  провожает  ночь...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016442
дата надходження 29.06.2024
дата закладки 13.08.2024

Miha_Poetry

дівчата, що схожі на сніг

дівчата,  що  схожі  на  сніг
холодні,  та  зовсім  не  злі
крижаними  обіймуть  крильми
помовчать  про  моменти  сумні

чорне  плаття  і  білий  фон
десь  у  Львові,  або  у  Ха
вже  весною  не  буде  їх
їх  цікавить  лише  зима

без  емоцій,  та  зовні  лише
восени  поставали  дощем
і  текли  по  містах  і  мостах
їде  дах,  їде  дах,  їде  дах
ці  дівчатка  постійно  мовчать

їхні  очі  пронизують  час
не  старіє  холодна  душа
не  старіє  життя  без  прикрас...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018366
дата надходження 24.07.2024
дата закладки 06.08.2024

Ки Ба 1

lux in tenebris

в  кригу  дзеркала  дня
камінь  погляду  ниць
чисте  чорне  вбрання
ніби  тіні  черниць
вбогий  бляклий  пейзаж
листя  перша  іржа
холод  леза  зневаж
кров  злизавши  з  ножа
<
шелест  шепоту  змов
шурхіт  зайвих  думок
страх  тваринний  пройшов
свідок  внутрішній  змовк
послідовність  подій
оберни  навпаки
по  обличчях  повій
сліз  повзуть  слимаки
<
в  лабіринті  без  стін
щез  сліпий  поводир  
хутко  звівшись  з  колін
бачиш  в  краплі  води
вщент  позбутий  підґрунть
розмагнічений  світ
тиші  згорнута    ртуть
щастя  точить  граніт_

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019266
дата надходження 05.08.2024
дата закладки 06.08.2024

bloodredthorn

в піску засохлих рік

знайди  свою  відраду
в  піску  засохлих  рік
гаргулью  чи  наяду
чи  давній  оберіг

в  кущах  акацій  жовчних
між  квітами  віхи
слідами  менших  вовчих
братів  своїх  лихих

в  старій  хатинці  з  хвої
вже  сховані  вогні
лежать  герої  Трої
у  кам'яній  труні...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019242
дата надходження 05.08.2024
дата закладки 06.08.2024

Макс Дрозд

На майбутнє

Якщо  раптом  погасне  той  вогник
і  настане  для  мене  тиша  —
я  крізь  неї  почую  твій  поклик,
я  ніколи  тебе  не  залишу.

Хай  проходять  роки  і  з  роками
ти  дивитися  будеш  все  вище,
забуваючи  дні  поміж  нами.
Я  ніколи  тебе  не  залишу.

Хоч  душа,  мов  стіна,  неприступна  —
я  порожню  лишу  у  ній  нішу,
щоб  забрати  у  тебе  весь  смуток.
Я  ніколи  тебе  не  залишу.

На  майбутнє  і  щастя,  й  любови  
—  що  мене  повернула  у  відчай  —
я  бажаю  тобі.  Не  зі  мною,
хоч  ніколи  тебе  не  залишу.

02.VIII.24

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019003
дата надходження 02.08.2024
дата закладки 06.08.2024

Іван Блиндюк

Який?

Привіт,  дорога́!  Рідненька!
Впізнав  голосок  дзвінкий.
У  мене  тепер  руденька.
У  тебе  тепер...  Який?

В  моєї  блакитні  очі.
Твій  красень?  Стрункий?  Вусань?
Хоча...  Не  кажи.  Не  хочу.
Не  треба  мені  цих  знань.

Ти  ж  знаєш,  я  гордий  павич.
Не  гнівайся  і  не  злись.
Скажи  лиш  чи  горне  на́  ніч
Так  міцно,  як  я  колись.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017017
дата надходження 07.07.2024
дата закладки 07.07.2024

Зоя Бідило

Лі Бо Я - дерево персика

Я  як  персик  у  прірві  глибокій.
З  ким  говорю,  сміюся  до  кого?
Ти    як  місяць  у  небі  високім;
Роздивлявся  на  мене  годину,
І  покинув,  назавжди  покинув.
 
Навіть  гостро  заточена  шабля,
Річку  не  розрубає  надвоє,
Не  спинити  їй  виру  кружляння.
Мої  думи  подібні  з  водою,
Все  пливуть  і  пливуть  за  тобою.

[b]Li  Bai  I  am  a  Peach  Tree[/b]
I  am  a  peach  tree  blossoming  in  a  deep  pit.
Who  is  there  I  may  turn  to  and  smile?
You  are  the  moon  up  in  the  far  sky;
Passing,  you  looked  down  on  me  an  hour;  then  went  on  forever.
A  sword  with  the  keenest  edge,
Could  not  cut  the  stream  of  water  in  twain
So  that  it  would  cease  to  flow.
My  thought  is  like  the  stream;  
and  flows  and  follows  you  on  forever.
[i]translated  by  Shigeyoshi  Obata[/i]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016995
дата надходження 07.07.2024
дата закладки 07.07.2024

Макс Дрозд

Буденне

Кудись  за  обрій,  рідні  видноколи,
тікають  душі  тіл  ще  молодих.
Як  не  печально  —  горизонт  вже  звик
до  цих  реалій,  цих  нових  законів.

Відлунням  тихим  безнадійний  крик.
За  кожним  з  них.  За  кожною  душею,
які  зникають  за  чужу  ідею,
які  лягли  на  доленосний  щит.

І  це  здається  вже  таким  буденним  —
хто  лиш  родився,  з  половини  днів
—  ще  непрожитих  —  променем  зеленим
розвіються,  не  залишивши  слів,
й  за  когось  будуть  —  тільки  не  за  себе  —
кружляти,  в  переповненому  небі.

05.VII.24

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016889
дата надходження 05.07.2024
дата закладки 07.07.2024

Горова Л.

Сині води (музична версія)

https://youtube.com/watch?v=cN5zpE_v5Ik&si=Vm4ZKkTuRT-uZeH2

Сині  води,  темні  води
Де  ваш  брід?
По  якому  спомин  ходить
Стільки  літ.

То  сідає  зовсім  близько  
В  очерет
В  руки  місячного  блиску
Набере  ,

То  майне  під  берегами
В  листопад,
Все  шукає  там  намарно  
Шлях  назад.

Виринає  із  безсоння,
Чи  з  води,
Хоч  любові  він  і  повен
Не  завжди.

А  як  стане  потороча
Та  вогнем,
Небо  зоряну  сорочку
Одягне,

То  почну  шукати  знову
Я  той  брід,
Де  минулої  любові  
Канув  слід.

Та  до  ранку  в  синіх  водах  
Зблідне  все,
Мої  спогади  від  броду  
Віднесе.

І  до  повні  заспокоїть,
Щоб  відтіль
Над  водою  мерехкою
Пролетіть.
ID:   966582

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016069
дата надходження 23.06.2024
дата закладки 01.07.2024

Горова Л.

Сині води (музична версія)

https://youtube.com/watch?v=cN5zpE_v5Ik&si=Vm4ZKkTuRT-uZeH2

Сині  води,  темні  води
Де  ваш  брід?
По  якому  спомин  ходить
Стільки  літ.

То  сідає  зовсім  близько  
В  очерет
В  руки  місячного  блиску
Набере  ,

То  майне  під  берегами
В  листопад,
Все  шукає  там  намарно  
Шлях  назад.

Виринає  із  безсоння,
Чи  з  води,
Хоч  любові  він  і  повен
Не  завжди.

А  як  стане  потороча
Та  вогнем,
Небо  зоряну  сорочку
Одягне,

То  почну  шукати  знову
Я  той  брід,
Де  минулої  любові  
Канув  слід.

Та  до  ранку  в  синіх  водах  
Зблідне  все,
Мої  спогади  від  броду  
Віднесе.

І  до  повні  заспокоїть,
Щоб  відтіль
Над  водою  мерехкою
Пролетіть.
ID:   966582

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016069
дата надходження 23.06.2024
дата закладки 01.07.2024

Щєпкін Сергій

Той час

пам’ятаю  той  час  коли  тільки  навчався  ходити
і  ніякого  я  у  мені  ще  тоді  не  було
потім  хтось  напоумив  це  ж  ТИ  в  цьому  білому  світі
щось  відлинуло  вмить  залишивши  мене  одного

я  стояв  і  дивився  на  себе  таких  ще  не  бачив
і  навпроти  стояв  хтось  залишений  та  не  такий
я  хотів  наздогнати  те  щось  бо  відчув  що  заплачу
але  хтось  мене  втримав  і  мовив  лице  не  розбий

і  з  тих  пір  я  блукаю  шукаю  те  щось  в  цьому  світі
що  вдягло  мене  в  я  і  зробило  окремими  нас
повернутись  до  нього  так  хочу  все  важче  терпіти
а  воно  посміхається  з  неба  мені  ще  не  час

***

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016247
дата надходження 26.06.2024
дата закладки 01.07.2024

Юлія Щербатюк В’южен

ЧЕРВНЕВА НІЧ

Літня  ніч  скувала  сонне  місто,
Прохолоду  скинула  на  землю.
Заховала  кольори  барвисті,
Одягнула  все  у  шати  темні.

Зорі  затулили  сірі  хмари,
Дивували  тихою  ходою.
Кривобокий  місяць  небом  марив,
Та  понуро  плив  понад  водою.

Липами  духм'янилось  повітря,
В  очереті  спокій  незбагненний.
Червень  огортав  медовим  цвітом.
Тиша,  наче  дар...

І  знов  сирени...

24.06.2023  року.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015877
дата надходження 20.06.2024
дата закладки 01.07.2024

bo77om

*** (без назви, архівне - 12. 10. 2017)

от  всех  житейских  бурь  и  ливней,
болот  и  осыпи  камней  -  
блаженны  те,  кто  стал  наивней
несчастны  все,  кто  стал  мудрей

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014867
дата надходження 05.06.2024
дата закладки 01.07.2024

Микола Ліннік

Давай з тобою просто помовчим

Моїй  дружині,  яка  не  дивлячись  ні  на  що,  все  ще  чекає...  


Давай  з  тобою  просто  помовчим.  
Нічого  не  питай.  Тобі  здалося,  
Що  сивиною  вкрилося  волосся,  
То  просто  сніг  припороши́в,  а  втім...

Давай  посидимо́  у  тишині,  
Я  й  словом  це  мовчання  не  порушу,  
Під  камуфля́жем  заховавши  душу,  
Скалічену  у  цій  страшній  війні

В  моїм  бажанні  не  шукай  причин,  
Ці  місяці́  тягнулися  як  ро́ки.
Іще  ми  наговоримось,  а  поки
Давай  з  тобою  просто  помовчим...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001595
дата надходження 25.12.2023
дата закладки 01.07.2024

Mattias Genri

Отличия

             Отличия      

Не  каждый  думает  о  том,
Что  мир  наш  состоит  с  отличий.
В  холодном  зеркале  немом
Всяк  видит  не  своё  обличье.

Как  просто  всё:  глаза  в  глаза,
И  будто  всё  похоже,
И  взгляд  привычный,  как  всегда  -
В  овал  глазниц  уложен.

Но  что-то  в  нём  не  от  тебя,
Глаза  как-бы  застыли  -
Зрачки  их,  будто  два  гвоздя,  
Пронзают  мозг  навылет...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016384
дата надходження 28.06.2024
дата закладки 01.07.2024

Leskiv

Вишні

Червоні,  повні  соку,  вишні
Я  рву  в  садку.  Краплини  пишні
Дощу  торкнулися  руки.
Побігли  по  садку    струмки.
Цілує  дощ  принишклі  квіти,
Голубить  вишень  довгі  віти,
Мене  за  плечі  обійма.
Я  вишні  рву  вже  не  сама.
Червоні  вишні  соковиті,
Вологи  шлейфом  оповиті
І  дощ,  коханець  запальний,
Приходять  інколи  у  сни.

2014  р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015618
дата надходження 16.06.2024
дата закладки 17.06.2024

Емма Конвалiя

Навколо кола

Навколо  кола  я  ходила,
Не  спала.
Сова  з-під  скошланих  хмарин
Гукала.
А  коло  сяло  з  висоти,
Водило.
Химерні  тіні  на  землі
Плодило.
Плодило  тіні,  в  руни  їх
Складало.
Гріхом  солодким,  ледь  гірким
Сп’яняло.
Стожари  сіяли  срібне́  
Насіння.
Вростало  в  землю  зоряне́
Коріння.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015644
дата надходження 16.06.2024
дата закладки 17.06.2024

Іван Блиндюк

Рідні стають чужими

Вкладаю  у  руку,  мов  цінний  презент,
Ключі  від  твоєї  квартири.
Який  же  паскудний  паршивий  момент
Прощатись  на  цифрі  "чотири".

Чи  то  я  тремчу,  чи  то  раптом  у  рух
Прийшли  літосферні  плити.
Почути  б  твій  голос  востаннє  на  слух,
Та  ні́чого  вже  говорити.

В  повітрі  ще  довго  лишатимуть  слід
Частинки  мене  незримі.
Болить,  коли  серце  береться  в  лід
І  рідні  стають  чужими.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015668
дата надходження 17.06.2024
дата закладки 17.06.2024

yusey

Тільки скімлить любов у своїй самоті

Бездоганно  яскраві,  розбурхані  й  грішні,
Засекречені  знову,  ми  стрілися  в  снах.
Сигнатури  знайомі,  банальні  й  торішні,
Все  тримають  за  руки,  зриваючи  дах.
«Як  без  мене  живеш?»  –  одночасно  спитали,
А  в  очах  тільки  сум,  він  за  нас  відповів.
Безнадійно  зітхнули,  навколо  сніг  талий
Відхрестився  від  нас,  як  весна  від  завій.
Мовчимо,  а  сказати  так  хочеться  «вибач»,
Хоч  не  винен  ніхто,  розминулись  і  все.
Дуже  важко  на  серці,  неначе  там  глиба
Остогидлих  страждань,  помилкових  есе.
Ми  удвох  наскладали  чимало  фантазій…
Зі  шматків  нездійсненних  чудес  і  подій.
Роздоріжжя  –  на  краще,  звичайно,  наразі,
Тільки  скімлить  любов  у  своїй  самоті.

13:50,  03.01.2021  рік.

Зображення:  http://tvoypsiholog.com.ua  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015501
дата надходження 14.06.2024
дата закладки 14.06.2024

Kлер Клер

Нота "лю" голосу

У  твоєму  голосі  зранку  живуть  сни,
Лінивість  котика,  крижинки  хриплі
І  ніжність,  що  чекала  доки  ми
Впадемо  краплями  на  простирадла  літні.

Гарячі  ноти  "лю",  "інсомнія"
І  мужність  чоловіча  зріла.
Твій  голос  кличе,  щоб  була  твоя,
Ласкає,  як  і  руки,  моє  тіло.

У  твоєму  голосі  зранку  живуть  пісні,
Вони  в  мелодіях  того,  що  ти  говориш.
Ми  двоє  зараз  спраглі  і  живі,
От  тільки  час  забув  спинитись  лиш...

Авторська  начитка  https://youtu.be/RYnPHholYMg?si=bQy43x8405k8y010

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015435
дата надходження 13.06.2024
дата закладки 14.06.2024

Катерина Собова

Гумор. Казкове життя

Забивало    дух    Парасці:
-Скоро    буду    вовком    вити!
Казав,    будеш    жити    в    казці,
А    що    вийшло,    паразите?

Я    -    в    саду    і    на    городі,
В    мене    діти    і    корова,
Кури,    гуси,    качки,    свині,
Хочеш,    щоб    була    здорова!

Виправдався    дуже    швидко
Чоловік    її    Іллюшка:
-Не    збрехав    тобі,    Парасю,
Казка    зветься      ’’Попелюшка’’.

Свого    слова    я    дотримав,
Покричала    трохи,    й    годі,
Я    ж    не    винен,    що    всім    важко,
І    бали    тепер    не    в    моді.

В    кожній    казці,    як    відомо,  
Кінець    завжди    є    хороший:
Замість    туфлів    кришталевих
Ось    купив    тобі      калоші!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007348
дата надходження 03.03.2024
дата закладки 10.06.2024

bloodredthorn

Те, що совам у полудень снить…

Лантух  світу  в  дірках  і  донині!
Через  це  може  й  лісом  зорить,
Те,  що  будить  хруща  у  малині  ,
Те,  що  совам  у  полудень  снить,
Те,  в  що  грається    знову  і  знову
У  ялинах  душа  горобця,
Що  мольфари  беруть  за  основу,
Чим  палають  ведмежі  серця….

Може  з  нього  оте  несвідоме
Нам  крізь  діри  дарує  кліше,
Щоб  жертовне,  живе  і  рухоме
У  душі  відновилося    вже…

p/s

фото  з  інтернету

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015192
дата надходження 10.06.2024
дата закладки 10.06.2024

Горова Л.

Вітру весело летіти…

Вітру  весело  летіти
Лугом  заливним,
Де  ромашок  білі  квіти
Ніби  буруни.

Легко  гладить,  ніжно  хилить
Злякані  братки.
Він  такий  сьогодні  милий,
Лоскітний  такий.

То  не  він  гонив  учора  
Тучі  грозові  -
Буря  хижа,  градом  чорна
Била  по  траві.

Верби  сіпала  негода,
Плетене  кубло
Закотилося  у  воду,  
Як  і  не  було.

А  сьогодні  чеше  тихо
Градом  битий  луг,
У  зелені  коси  диха,  
Люляє  бджолу.

Зламане  цілує  віття  -  
Жалісний  дивак.
То  учора  інший  вітер
Гнізда  обривав.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015135
дата надходження 09.06.2024
дата закладки 10.06.2024

Віталій Гречка

Черниць не мучить тіснота кімнат (переклад Вільяма Вордсворта)

Черниць  не  мучить  тіснота  кімнат,
Самітників  їх  келій  розмір  теж,
Студентів  –  висота  науки  веж,
Дівчат  їх  прядки,  а  ткача  –  верстат,
Вони,  як  бджоли  мчать  на  аромат,
Там  вищими  вершин  Фернессу  меж,
Зашепотять  дзвіночками,  бо  все  ж  –
Насправді,  ми  не  бачимо  тих  грат,
На  котрі  прирекли  себе  самі,
Під  настрій,  мене  радує  моя
Сонета  вкрай  обмежена  земля;
Зрадію  я,  як  Душі  (є  ж  такі)
Свободою  обтяжені  які,
Знайдуть  там  трохи  спокою,  як  я.

26.05.2024                                    Гречка  В.М.

Nuns  Fret  Not  at  Their  Convent’s  Narrow  Room
By  William  Wordsworth

Nuns  fret  not  at  their  convent’s  narrow  room;
And  hermits  are  contented  with  their  cells;
And  students  with  their  pensive  citadels;
Maids  at  the  wheel,  the  weaver  at  his  loom,
Sit  blithe  and  happy;  bees  that  soar  for  bloom,
High  as  the  highest  Peak  of  Furness-fells,
Will  murmur  by  the  hour  in  foxglove  bells:
In  truth  the  prison,  into  which  we  doom
Ourselves,  no  prison  is:  and  hence  for  me,
In  sundry  moods,  ’twas  pastime  to  be  bound
Within  the  Sonnet’s  scanty  plot  of  ground;
Pleased  if  some  Souls  (for  such  there  needs  must  be)
Who  have  felt  the  weight  of  too  much  liberty,
Should  find  brief  solace  there,  as  I  have  found.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015015
дата надходження 07.06.2024
дата закладки 08.06.2024

Віталій Гречка

Ніжніше ніжного (переклад «Нежнее нежного» О. Мандельштама)

Ніжніше  ніжного
Лице  твоє,
Біліше  білого  
Твоя  рука,
Від  світу  цілого
Ти  неблизька,
І  все  твоє  –
Від  невідхильного.

Від  невідхильного
Твоя  печаль,
І  пальці  рук
Незамерзаючих,
І  тихий  звук
Незмінно-радісних
Промов,
І  даль
В  очах  ізнов.  


Нежнее  нежного  (Осип  Мандельштам)

Нежнее  нежного
Лицо  твоё,
Белее  белого
Твоя  рука,
От  мира  целого
Ты  далека,
И  все  твое  —
От  неизбежного.

От  неизбежного
Твоя  печаль,
И  пальцы  рук
Неостывающих,
И  тихий  звук
Неунывающих
Речей,
И  даль
Твоих  очей.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015082
дата надходження 08.06.2024
дата закладки 08.06.2024

О. Хвечір.

ЦИНІЧНІ ХАЙКУ.

На  вулиці  аж  -25,
 А  дівки  усі  без  шапок!
Швабів*  леденять

Падіння  сосни
На  хвилю  розбудило
Грибаря  Сашка

Роздягнув  її
 Очима  та  жахнувся  -
 Й  одягнув  назад.

Дружина  в  морі
Дуже  довго  купалась
Сало  солила

Час  все  лікує  ...  
Головне  не  здохнути  
Під  час  зцілення

Межи  дружбою
 Чоловіка  та  жінки  
Завше  щось  встає

Шваб(діал.)  -  тарган

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015036
дата надходження 08.06.2024
дата закладки 08.06.2024

Kлер Клер

Про вільну полонянку

Сонце  сідає  у  чай  із  духм'яних  трав,
Боком  осяйним  лягає  у  його  вОди.
Я  полонянка  медових  його  заграв
І  загубилась  в  глибинах  його  природи.

Як,  ну,  скажи,  так  буває,  коли  любов
Серце  тавром  своїм  ніжним  поцілувала?
Рима  підходить  та  буду  я  не  про  кров,
Буду  про  те,  що  і  світу  тепер  замало.

ВітрИ  гладять  небо,  пухнасті  мазки  кладуть
У  аквамаринову  безкінечність
В  прозорих  крилах  метелика  -  суть,
Тендітність  всього  і,  якщо  не  зберіг,  кінечність.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014998
дата надходження 07.06.2024
дата закладки 08.06.2024

Ulcus

про червоне і чорне

чорне,  червоне,  ще  чорне...  і  знов  кармін
серце  ж  шукає  спрагло  аквамарину
з  відчаєм  б‘ється  і  хоче  барвистих  змін  -  
неба  і  моря,  інше  -  уже  вторинне
сонце  і  воля,  перегуки  райських  птиць
шорстко-солоний  шепіт  порожніх  мушель
щоб  розчинитись,  розтанути,  вознестись
і  накупати  в  щасті  буремну  душу
чорне,  червоне...    пекучий  контрастний  душ  
та  не  змиває  срібна  вода  мурашок
в  злив  -  тільки  час  під  краплистий  врочистий  туш
знову  червоно-чорне  на  смугу  старше

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865249
дата надходження 18.02.2020
дата закладки 06.06.2024

Да Доша

Долина нарцисів

Дол  у  полоні,  світ  охолонув,  ніби  пішло  життя,
падають  зовні  бранці  безодні  -  зорі  у  небуття.

Раптом  під  ранок  стежка  розтане  -  гість  чи  не  гість,  хтозна...
Сонечком  вабить  крізь  водопади,  з  гір  надійшла  весна.

Коні  на  ниві  -  шо́вкові  гриви,  хрипко  димлять  боки́,
іржання  буйне  лунам  пасує,  разом  чи  навпаки.

Шалений  травень  спалює  трави  -  вкрай  небезпечна  гра,
поза  уяви  в  холоді  яру  раптом  зросли  стебла.

Біля  нарциса  мить  особиста,  ніби  він  немовля.
Рвати  безмежно  необережно  розум  не  дозволяв.

Може  так  треба  -  посланий  небом,  вся  його  недовга́...
Втім,  перехожий,  рви...  Якщо  зможеш,  доля  його  така.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013801
дата надходження 22.05.2024
дата закладки 06.06.2024

Ніна Незламна

Злет лелеки

Злет  лелеки  у  висі,
То  самотня  душа,
Чи  можливо  на  часі,
Не  напивсь  із  ковша.

Святих  вод  із  криниці,
Не  пізнав  кохання,
Посміхались  дівиці,
Мав  розчарування.

По  стежках,  де  глянь  ями,
Аж  гірчить  від  долі,
Не  поверне  до  мами,
Дочекався  волі.



 

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014843
дата надходження 05.06.2024
дата закладки 06.06.2024

bloodredthorn

Небо незворушне…

Небо  незворушне.
Хмарки.  Над  хрестом.
В  метушні  комети
Б’ють  об  твердь  хвостом.
Знов  рипить  смерека-  
Прокричи  :  -    Агу!
Мертвим  печенігам
В  темряву.  В  югу.
Бабці  -  кам’яниці  
В  очі  посміхнись,
Перед  буревієм  
В  скелю  обернись,
Щоб  не  наказала
Серцю  Чорна    Мла
Сохнути  від  болю,
Шаленіть  від    зла,
В  сумнівах    можливих,
Там  ,  де  вже  за  мить
Біси    грають  польку,
Звір  жере  блакить…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014918
дата надходження 06.06.2024
дата закладки 06.06.2024

Віталій Гречка

Мої душі

1
Коли  він  обертається  –  він  світлий,
Занадто  світлий  для  простих  очей,
Весь  інший  час  нікому  не  помітні  –
Мечами  пера  й  погляд  в  душу  цей.
2
Мої  п'ятнадцять  душ  пливли  повітрям,
Крізь  скелі  між  таємних  гротів  чар,
Потоками  гірськими  до  подвір'я,
Де  їх  чекав  підземних  духів  цар.

Він  здалеку  відчув  мою  присутність,
Згадав,  що  вже  колись  таке  було,
Володарем  він  був,  найбільш  могутнім,
Того,  що  люди  називають  "зло".

Його  давно  всі  битви  відгриміли,
Не  лишивши  нікого  з  ворогів,
У  світі  не  водилось  більше  сили,
Ніж  та,  котрою  цар  той  володів.

Задумливо  вогнем  палахкотів  він,
З  величних  сталагмітів  плавив  трон,
Обрав  на  зустріч  не  занадто  гнівні
Із  безлічі  своїх  парадних  форм.

Торкнулися  ми  вістрями  вібрацій,
Було  це  дуже  дивне  відчуття  –
В  мені  він  зовсім  ворога  не  бачив!
І  битися  бажання  втратив  я…

Дивилися  крізь  мене  його  очі,
З  усіх  боків  і  зсередини  теж,
Я  бачив  –  ідеали  найдорожчі,
У  нас  хоч  різні,  але  схожі  все  ж.

Жорстокі  вбивства  –  справедлива  помста,
Обман  і  підлість  –  тактика  війни,
Зазнав  колись  також  він  віроломства
І  досі  бачив  ще  жахливі  сни.

І  ось  коли  розчулені  ридали
У  каятті  мої  п'ятнадцять  душ,
Коли  мої  усі  бар'єри  пали,
Бо  я  бажав  розкритися  чимдуж..

У  мить  людському  оку  непомітну,
Під  час  його  смертельного  стрибка,
Шістнадцята  –  всадила  йому  піку,
З  небесного  вогню  свого  клинка!

І  тихими  підземними  морями,
В  магічнім  сяйві  стародавніх  чар,
Пливуть  тепер  задумливо  рядами
Сімнадцять  душ  –  довічний  мій  кошмар.

06.06.2024                                Гречка  В.М.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014919
дата надходження 06.06.2024
дата закладки 06.06.2024

Аарон Краст

Єва

Вона  прокидається,  перед  світанком,  під  зорі,
Сповзає  з  дивана,  підкурює,  йде  до  вікна.
Душно  і  темно,  хотіла  б  десь  бути  на  морі,
І  краще  десь  поруч  сопів  би  її  Сатана.
Натомість  -  Адам,  пустий  і  ні  краплі  не  рідний,
Чужий  їй  настільки,  наскільки  бувають  чужі,
Грубий,  холодний,  незрозумілий  і  бідний,
Не  те  щоб  поганий,  та  вдома  тупі  ножі...
Так...  Варіант  на  непевний  відтинок  проходки,
Поки  долота  не  вріжуться  в  гущу  порід,
Поки  свистять  в  поворотах  затерті  колодки,
Поки  її  Люцифер  не  зламає  той  лід,
Що  обліпив  її  рясно  зсередини  тіла
Плямами  ніжно  забутих  чуттєвих  образ,
Поки  не  буде  все  так,  як  давно  вже  хотіла,
Поки  їй  не  зрезонує  від  сказаних  фраз...
Поки  ж  Адам,  ніби  й  певний,  і  ніби  спокійний,
Досить  надійний  і  геть  непоганий  як  тил,
Тільки  ж  не  Він.  Най  скінчаться  ці  прокляті  війни
І  Сатана  все  ж  наважиться  стерти  весь  пил
З  зовсім  старих  і  іржавих  ресорів  кохання,
Що  затаїлося  пташкою  серед  думок,
Посеред  мрій  і  надій  і  посеред  чекання,
Серед  років,  що  окреслили  згаяний  строк...
Її  Люцифер  підглядає,  і  мнеться,  і  мнеться,
Поки  вона  не  його,  як  раніше  -  чужих.
Єва  чекає,  живе,  часом  навіть  сміється.
Сонце  з'являється  вранці  лише  для  живих...
Єва  докурює,  гасить  і  робить  сніданок,
Скоро  прокинеться  той,  хто  Для  Неї  і  Їй,
З  ким  зустрічає  кожен  Їх  втрачений  ранок,
Кого  називає  "коханий"  і,  іноді,  "мій"...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014428
дата надходження 30.05.2024
дата закладки 02.06.2024

Зоя Бідило

Воллес Стівенс НОТАТКИ ПРО НАЙВИЩУ ЛІТЕРАТУРУ. ВОНА ПОВИННА БУТИ АБСТРАКТНОЮ

[i]                                                      Генрі  Черчу  (1)[/i]
І  до  чого,  крім  тебе,  відчуваю  я  любов?
Чи  добуваю  я  в  останній  книзі  мудрої  людини,  
Мені  близької,  в  мені  приховувані  день  і  ніч?
У  ненадійнім  світлі  єдину  надійну  істину,
В  живій  мінливості  подібну  світлу,
Де  я  тебе  стрічаю,  де  ми  сідаємо  спочити,
Заради  миті  в  центрі  нашого  буття,
Ясна  прозорість,  яку  ти  приносиш  -  мир.

[b]ВОНА  ПОВИННА  БУТИ  АБСТРАКТНОЮ[/b]
І
Почни,  ефебе  (2),  зі  сприйняття  ідеї
Цієї  вигадки,  цього  придуманого  світу,  
Цієї  незбагненної  ідеї  сонця.

Тобі  слід  стати  знову  неосвітним  чоловіком
І  знову  глянути  на  сонце  неосвітними  очима
І  в  ньому  розпізнати  ясно  його  ідею.

Ніколи  не  вважай,  що  винахідливість  
Є  джерелом  ідеї,  або  що  творчий  розум
Одержує  величні  твори  з  власного  вогню.

Так  чисте  сонце,  сприйняте  в  його  ідеї,
Відмите  в  найвіддаленішій  чистоті  небес,
Відторгло  нас  і  наше  сприйняття...

Смерть  одного  з  богів  -  це  смерть  їх  всіх.
Хай  пурпуровий  Феб  (3)  лежить  в  жалобі  жнив,
Хай  Феб  дрімає  і  вмирає  в  осінніх  сутінках,

Ефебе,  Феб  помер.  Але  Феб  був  
Ім'ям  когось,  хто  мати  імені  не  міг  ніколи.
Він  був  і  є  прообразом  для  сонця.  

Він  -  це  прообраз  сонця.  Сонце
Не  може  мати  імені  квітучо-золотого,  та  бути
Неможливістю  того,  чим  воно  має  бути.

ІІ
Ця  туга  за  небесною  домівкою
Нас  повертає  до  первинної  ідеї,  до  відчування
Цього  вимислу;  і  ще  такого  ядучого

Пограбування  істини,  настільки  фатального
Для  істини,  що  мимоволі  первісна  ідея
Стає  самітником  в  метафорах  поета,  

Вона  прийде  й  піде,  знову  прийде  й  піде  щодня.
Чи  це  можлива  туга  за  первинною  ідеєю?
Чим  ще,  вражаючий  мудрець,  це  може  бути?

В  чернецтві  чоловік  -  митець.  Філософ
Визначає  місце  людини  в  музиці,  скажімо,  зараз.
Але  священник  прагне.  Філософ  прагне.

Й  не  володіння  -  причина  прагнення.
Володіння  тим,  чого  немає  -  його  одвічний  цикл.
Це  прагнення  в  кінці  зими,  коли

Він  споглядає  невимушену  синь  погоди  
І  бачить  незабудку  на  її  кущах.
Змужнівши,  він  почує  гімн  календаря.

Він  усвідомлює,  що  має  те,  чого  немає,
І  відкидає  це  як  річ,  що  поза  часом,
Як  ранок  відкидає  блякле  світло  місяця  і  зниклий  сон.

ІІІ
Поезія  окрилює  життя,  щоб  доторкались  ми
До  миті,  до  первинної  ідеї...  Вона  втішає
Сподіванням  бездоганного  начала

І  відправляє  нас,  окрилених  неусвідомленим  бажанням,  
До  бездоганного  кінця.  Наш  рух  між  цими  точками:
Від  першого  прозріння  до  множини  наступних.

І  в  цих  прозріннях  є  потужне  спонукання
До  наших  відчувань  того,  як  думаємо  ми  про  думку,
Що  б'є  в  наш  слух  припливом  крові,

Нахненням,  еліксиром,  чистою  силою.
Поезія  через  прозріння  знов  повертає  силу,
Якою  наділяє  всіх  прозріння.    

Ми  кажемо:  Вночі  якийсь  Араб  в  моїй  оселі
Своїм  жахливим  губла-губла-губла-гу
Накреслює  первинну  астрономію.

Крізь  подолання  ворогів  майбутнє  кидає
І  стелить  на  підлозі  свої  зорі.  Удень
У  лісі  горлинка  наспівує  своє  губла-гу

І  все  ще  найвеличніші  припливи  океану  
Зітхають  гу  і  наростають,  зітхають  гу  і  відступають.
Безсенсове  життя  пронизує  нас  дивними  зв'язками.

IV
Первісна  ідея  була  не  нашою.  Адам
В  Едемі  доводився  Декарту  батьком,
А  єва  зробила  вітер  образом  себе  самої,

Своїх  синів  і  дочок.  Вони  знайшли  на  небі,
Наче  у  дзеркалі,  себе;  вторинну  землю;  
А  на  землі  для  себе  вони  відкрили  зелень  -

Поселенців  дуже  прикрашеної  зелені.
Але  первинною  ідеєю  було  не  напускати  хмар
На  імітацію.  Нас  хмари  випередили.
 
Перш  ніж  вдихнули  ми,  був  каламутним  центр.
Був  міф  до  того,  як  почався  міф,
Завершений,  чіткий  і  досконалий.

Із  нього  виникла  поема:  що  ми  живемо  в  місці,
Яке  нам  не  належить,  і,  навіть  більше,  не  тільки  нам,
І  складно  це  у  розквіт  визначальних  днів.

Ми  імітатори,  а  хмари  педагоги.
Вітер  не  дзеркало,  а  гола  дошка,    
Куліса  густо-темна,  контраст  трагічний

І  комічний  колір  троянди,  в  якому
Глибинні  інструменти  видають  пискляві  звуки
Таких  масштабів,  які  ми  у  них  вкладаємо.

V
Лев  рикає  в  розгніваній  пустелі,
Пісок  багряниться  його  червоним  риком,
Червону  пустку  викликає  він  на  герць.

Хто  має  лапи,  щелепи  і  гриву,
Найбільш  придатний  претендент.  Слон
Розриває  тьму  Цейлону  ревом,

Лисніються  боки  -  цистерни,
Проломуються  в  оксамитну  далечінь.  Ведмідь,  
Густо-коричний,  гуркоче  на  своїй  горі,

Як  літній  грім,  і  спить  під  снігом  взимку.
А  ти,  ефебе,  дивишся  з  свого  аттичного  вікна,
В  твоїй  мансарді  взяте  у  оренду  піаніно.  Лежиш  ти

В  тиші  на  своєму  ліжку.  Тримаєш  кут
Подушки  у  своїй  руці.  Страждаєш  ти  і  добуваєш
Гіркі  тиради  зі  своїх  страждань,  німий,

Та  красномовніший  німої  сили.  Ти  виглядаєш  
На  дахах  як  сигіл  (4)  і  як  сторожа
І  в  твоєму  центрі  вони  відмічені  й  лякають...

Ось  героїчні  діти,  народжує  їх  час
Всупереч  первісній  ідеї,  щоб  відшмагати  лева,
Нав'ючити  слона,  ведмедя  навчити  трюками.

VI
Не  бути  реалізованим,  для  того  щоб
Бути  непомітним,  не  бути  люблячим  чи  ненавидячим,
Щоб  бути  не  реалізованим.  Погода  Франса  Галса  (5),

Здійнята  вітром  буша  (6)  в  хмарах  буша,  
Промочить  синім,  білим  охолодить,  не  відриваючись.
Гей  є,  гей  був,  це  гей  форзиція

І  жовтим,  жовтим  розріджує  синь  Півночі.
Без  імені  і  не  бажаюча  нічого  іншого,
Якби  лиш  уявляли,  але  виразно  уявляли.

Мій  дім  злегка  змінився  сонцем.
Доноситься  магнолій  аромат.
Фальш  руху,  форми  фальш,  але  спорідненість  фальшива.  

Це  мусить  бути  явним  або  неявним.
Неявним  або  явним  одночасно:
Невидимим  чи  видимим  очам.

Погода  й  велетень  погоди,
Назва  погода,  чиста  погода,  чисте  повітря:
Чистокровна  абстракція,  доречі,  як  і  людина.

VII
І  зараз  так  чудово  без  велетня,
Творця  первинної  ідеї.  Можливо
Істина  залежить  від  прогулянки  круг  озера,

Мудрування,  коли  втомилось  тіло,  зупинка,
Щоб  роздивитися  переліску,  спостерігати
Як  визначення  робиться  переконанням  і

Очікування  цієї  переконаності,  відпочинок
Край  озера  під  колихання  сосен.
Можливо  це  часи  природженої  досконалості,

Коли  пропіють  півні  зліва  і  все
Гаразд,  непередбачений  баланс,
Приходить  своєрідна  швейцарська  досконалість  

Й  знайома  музика  машини  
Пробуджує  ентузіазм,  а  не  баланси,
Яких  ми  прагнемо,  але  баланси  відбуваються,

Так  чоловік  і  жінка,  зустрівшись,  закохуються  вмить.
Можливо  так  настають  прозріння  миті,
Граничні,  випадкові,  особисті,  в  яких

Ми  більш  ніж  прозріваємо,  спинившись  на  грані  сну,
Як  на  підвищенні,  і  роздивляємося
Академії,  подібні  до  структур  в  тумані.  

VIII
Чи  можемо  побудувати  замок  -  фортецю  -    дім,
Хоча  б  при  допомозі  Віолле-ле-Дюка  (7),
І  там  побачити  Мак-Каллоу  (8)  як  ідеал  людини?

Первісна  ідея  -  це  вигадана  сутність.
Сумний  гігант  у  фіолетовій  безмірності  долілиць,
Можливо,  вигадка  Мак-Каллоу,

Логос  (9)  і  логіка,  гіпотеза  кристалу,
Інципіт  (10)  і  порядок  мовленого  слова,
І  кожна  прихована  двозначність  слова,

Обрана  лінгвістом.  А  Мак-Каллоу  це  Мак-Каллоу.
З  цього  не  слідує,  що  ідеал  людини  це  людина.  
Якби  сама  Мак-Каллоу  лежала  на  морському  березі,

Тонула  в  його  водах,  читала  в  його  звуках
Про  мудреця  первинної  ідеї,
Він  міг  би  звикнути  бути  то  хвилею,  то  фразою,

Чи  хвилі  силою,  чи  глибиною  мови,
Чи  вбогою  істотою,  що  тягнеться  до  нього,
До  більших  здібностей,  передчуттів,

Що  ніби  хвилі  зрештою  ніколи  не  розбивалися,
Що  ніби  мова  раптом,  без  проблем
Те  передасть,  що  висловити  важко.

IX
Романтичний  речитатив,  промовлене  пророцтво
Являються  частиною  апофеозу,  доцільні
І  його  природа,  і  відповідна  ідіома.

Вони  відмінні  від  клац-клак  резонів,  і  їх  практичних
Втілень.  Та  не  являються  апофеозом
Першопричини  ідеальної  людини.  Вона  приходить,

Невеломовна  у  нездоланих    поразках,  з  резонів,
Осяяна  опівночі  натхненними  очима,
Сповита  мріями,  причина

Глухого  гулу  дум,  що  непідвладні  розуму,
Прихованих  від  інших  задумів,  дрімаючих  
В  душі,  у  всі  часи  безцінний  їхній  дотик.

Для  кого  милість  квітня  падає  ласкаво,
Спадає,  прокричать  довчасно  півні.
Співайте,  моя  пані,  цій  людині  правильні  пісні.

Це  є  і  може  бути  але  ох!  Це  є,  це  є,
Це  знайда,  інфікований  минулим,  так  сяють,
Так  хвилюють  манери  його  рук.

Та  не  дивіться  в  кольорові  очі,    не  давайте
Йому  імен.  Відпустіть  його  з  своїх  уявлень.
Його  палання  серця  найчистіше.

Х
Абстракція  людини  -  це  головна  ідея,
Людина  ідеальна  в  своєму  прояві,  придатна  більше
Як  абстракція,  ніж  як  окрема  сутність.

Більш  плідний  принцип,  ніж  окремий  прояв,
Щаслива  плодовитість,  щедро-квітуча  сила,
У  дійсності,  як  виняток,  частковість,

Хоча  і  героїчний  виняток,  узагальнення.
Ідеальною  абстракцією  є  узагальнення,
Створіння  безжиттєве  і  складне.  Хто  це?  

Якийсь  рабин,  розгніваний  людськими  пристрастями,
Якийсь  отаман,  залишений  на  самоті,  в  сльозах,
Найнещасливіший,  найпереможніший,

Сприймають  образи  ці  не  окремо,  один  за  одним,
Я  ж  бачу  тільки  одного,  в  нього  поношене  пальто,
В  нього  обвислі  панталони,  за  містом,

У  пошуку  минулого,  де  це  було  колись?
Погожий  ранок.  Ось  він.  Цей  чоловік
В  поношенім  пальті,  в  обвислих  панталонах.

Це,  ефебе,  з  нього  створити,  виготовити
Фінальну  витонченість,  не  для  розваги,
Не  для  звеличення,  а  чесно  обговорити.

[i](1)  Генрі  Черч  (03/01/1880  -  04/04/1947)  -  американський  письменник  і  меценат.  Він  профінансував  серію  лекцій,  де  Воллес  Стівенс  прочитав  уривок,  яким  починалися  його  "Нотатки  про  найвищу  літературу"  (1942).  "Сова  в  саркофазі"  написана  на  смерть  Черча  у  1947  році.
(2)  )  Ефеб    -  у  Стародавній  Греції  юнак,  який  досяг  повноліття  (у  афінян  повноліття  починалося  з  18-річного  віку).  Ефеби  становили  особливий  суспільний  клас  учнівської  молоді  віком  від  18  до  20  років.
(3)  Феб  -  одне  з  імен  Аполлона,  в  грецькій  міфології  бог-охоронець  стад,  захисник  пастухів,  покровитель  наук  і  мистецтв,  очільник  і  покровитель  муз.
(4)  Сигіл  або  сигіла  (лат.  sigillum,  печатка)  —  символ  або  комбінація  символів  у  магії.  Сигіли  використовували  маги,  алхіміки  для  виклику  і  керування  надприродними  силами
 (5)  Франс  Галс,  або  Франс  Галс  Старший  (між  1582  і  1583  роками  -  26/08/1966)  -  один  із  найвідоміших  живописців  "Золотої  доби"  голландського  мистецтва.  Майже  все  своє  життя  провів  у  Гарлемі,  де  розвинув  свій  характерний  стиль  портретування,  який  полягає  у  відході  від  традиційної  урочистості  й  зображенні  швидкоплинних  змін  виразу  та  текстурних  ефектів.  
Frans  Hals,  The  Witch  of  Haarlem  (Malle  Babbe  of  Haarlem),  1633-1635,  Oil  on  canvas,  Gemäldegalerie,  Berlin
Франс  Халс  Відьма  з  Гарлема  (Малле  Баббе  з  Гарлема),  1633-1635,  полотно,  олія,  Берлінська  картинна  галерея
(6)  Буш  -  в  англійській  мові  Австралії  та  Нової  Зеландії  синонім  внутрішньої  місцевості  або  глушини  відповідно,  природна  незабудована  територія.  Фауна  та  флора  в  цій  місцевості,  можуть  бути  переважно  корінними  для  регіону,  хоча  часто  також  присутні  екзотичні  види.
(7)  Віолле-ле-Дюк  (27/01/1814  -  17/09/1879)  -  французький  історик  і  теоретик  архітектури,  реставратор  низки  середньовічних  пам'яток  архітектури,  письменник
(8)  Коллін  Мак-Каллоу-Робінсон  (04/06/1937  -  29/01/2015)  австралійська  письменниця,  відома  як  авторка  роману  "Ті,  що  співають  у  терні"(1977)
(9)  Ло́гос  у  давньогрецькій  мові  означає  "слово".  Вживається  передусім  у  значеннях  власне  слова,  науки,  закону,  надприродного  світового  розуму.  Часто  під  логосом  розуміється  раціональне,  логічне  знання,  яке  протиставляється  міфу  як  знанню  ірраціональному  і  прийнятому  на  віру
(10)  Інципіт  -  термін  для  означення  в  літературі  початкових  одного  або  кількох  слів  будь-якого  тексту,  вірша,  пісні  чи  книжки,  в  музиці  -  перших  нот  композиції.
[/i]


[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction[/b]
                                     [i]  To  Henry  Church[/i]
And  for  what,  except  for  you,  do  I  feel  love?
Do  I  press  the  extremest  book  of  the  wisest  man
Close  to  me,  hidden  in  me  day  and  night?
In  the  uncertain  light  of  single,  certain  truth,
Equal  in  living  changingness  to  the  light
In  which  I  meet  you,  in  which  we  sit  at  rest,
For  a  moment  in  the  central  of  our  being,
The  vivid  transparence  that  you  bring  is  peace.
 
[b]IT  MUST  BE  ABSTRACT[/b]

I
Begin,  ephebe,  by  perceiving  the  idea
Of  this  invention,  this  invented  world,
The  inconceivable  idea  of  the  sun.
 
You  must  become  an  ignorant  man  again
And  see  the  sun  again  with  an  ignorant  eye
And  see  it  clearly  in  the  idea  of  it.
 
Never  suppose  an  inventing  mind  as  source
Of  this  idea  nor  for  that  mind  compose
A  voluminous  master  folded  in  his  fire.
 
How  clean  the  sun  when  seen  in  its  idea,
Washed  in  the  remotest  cleanliness  of  a  heaven
That  has  expelled  us  and  our  images  .  .  .
 
The  death  of  one  god  is  the  death  of  all.
Let  purple  Phoebus  lie  in  umber  harvest,
Let  Phoebus  slumber  and  die  in  autumn  umber,
 
Phoebus  is  dead,  ephebe.  But  Phoebus  was
A  name  for  something  that  never  could  be  named.
There  was  a  project  for  the  sun  and  is.
 
There  is  a  project  for  the  sun.  The  sun
Must  bear  no  name,  gold  flourisher,  but  be
In  the  difficulty  of  what  it  is  to  be.

II
It  is  the  celestial  ennui  of  apartments
That  sends  us  back  to  the  first  idea,  the  quick
Of  this  invention;  and  yet  so  poisonous
 
Are  the  ravishments  of  truth,  so  fatal  to
The  truth  itself,  the  first  idea  becomes
The  hermit  in  a  poet’s  metaphors,
 
Who  comes  and  goes  and  comes  and  goes  all  day.
May  there  be  an  ennui  of  the  first  idea?
What  else,  prodigious  scholar,  should  there  be?
 
The  monastic  man  is  an  artist.  The  philosopher
Appoints  man’s  place  in  music,  say,  today.
But  the  priest  desires.  The  philosopher  desires.
 
And  no  to  have  is  the  beginning  of  desire.
To  have  what  is  no  is  its  ancient  cycle.
It  is  desire  at  the  end  of  winter,  when
 
It  observes  the  effortless  weather  turning  blue
And  sees  the  myosotis  on  its  bush.
Being  virile,  it  hears  the  calendar  hymn.
 
It  knows  that  what  it  has  is  what  is  not
And  throws  it  away  like  a  thing  of  another  time,
As  morning  throws  off  stale  moonlight  and  shabby  sleep.

III
The  poem  refreshes  life  so  that  we  share,
For  a  moment,  the  first  idea  .  .  .  It  satisfies
Belief  in  an  immaculate  beginning
 
And  sends  us,  winged  by  an  unconscious  will,
To  an  immaculate  end.  We  move  between  these  points:
From  that  ever-early  candor  to  its  late  plural
 
And  the  candor  of  them  is  the  strong  exhilaration
Of  what  we  feel  from  what  we  think,  of  thought
Beating  in  the  hear,  as  if  blood  newly  came,
 
An  elixir,  an  excitation,  a  pure  power.
The  poem,  through  candor,  brings  back  a  power  again
That  gives  a  candid  kind  to  everything.
 
We  say:  At  night  an  Arabian  in  my  room,
With  his  damned  hoobla-hoobla-hobbla-how,
Inscribes  a  primitive  astronomy
 
Across  the  unscrawled  foes  the  future  casts
And  throws  his  stars  around  the  floor.  By  day
The  wood-dove  used  to  chant  his  hoobla-hoo
 
And  still  the  grossest  iridescence  of  ocean
Howls  hoo  and  rises  and  howls  hoo  and  fall.
Life’s  nonsense  pierces  us  with  strange  relation.
 
IV
The  first  idea  was  not  our  own.  Adam
In  Eden  was  the  father  of  Descartes
And  eve  made  air  the  mirror  of  herself,
 
Of  her  sons  and  of  her  daughters.  They  found  themselves
In  heaven  as  in  a  glass;  a  second  earth;
And  in  the  earth  itself  they  found  a  green—
 
The  inhabitants  of  a  very  varnished  green.
But  the  first  idea  was  not  to  shape  the  clouds
In  imitation.  The  clouds  preceded  us.
 
There  was  a  muddy  centre  before  we  breathed.
There  was  a  myth  before  the  myth  began,
Venerable  and  articulate  and  complete.
 
From  this  the  poem  springs:  that  we  live  in  a  place
That  is  not  our  own  and,  much  more,  not  ourselves
And  hard  it  is  in  spire  of  blazoned  days.
 
We  are  the  mimics.  Clouds  are  pedagogues.
The  air  is  not  a  mirror  but  bare  board,
Coulisse  bright-dark,  tragic  chiaroscuro
 
And  comic  color  of  the  rose,  in  which
Abysmal  instruments  make  sounds  like  pips
Of  the  sweeping  meanings  that  we  add  to  them.
 
V
The  lion  roars  at  the  enraging  desert,
Reddens  the  sand  with  his  red-colored  noise,
Defies  red  emptiness  to  evolve  his  match,
 
Master  by  foot  and  jaws  and  by  the  mane,
Most  supple  challenger.  The  elephant
Breaches  the  darkness  of  Ceylon  with  blares,
 
The  glitter-goes  on  surfaces  of  tanks,
Shattering  velvetest  far-away.  The  bear,
The  ponderous  cinnamon,  snarls  in  his  mountain
 
At  summer  thunder  and  sleeps  through  winter  snow.
But  you,  ephebe,  look  from  your  attic  window,
Your  mansard  with  a  rented  piano.  You  lie
 
In  silence  upon  your  bed.  You  clutch  the  corner
Of  the  pillow  in  your  hand.  You  writhe  and  press
A  bitter  utterance  from  your  writhing,  dumb,
 
Yet  voluble  of  dumb  violence.  You  look
Across  the  roofs  as  sigil  and  as  ward
And  in  your  centre  mark  them  and  are  cowed...
 
These  are  the  heroic  children  whom  time  breeds
Against  the  first  idea—to  lash  the  lion,
Caparison  elephants,  teach  bears  to  juggle.
 
VI
Not  to  be  realized  because  not  to
Be  seen,  not  to  be  loved  nor  hated  because
Not  to  be  realized.  Weather  by  Franz  Hals,
 
Brushed  up  by  brushy  winds  in  brushy  clouds,
Wetted  by  blue,  colder  for  white.  Not  to
Be  spoken  to,  without  a  roof,  without
 
First  fruits,  without  the  virginal  of  birds,
The  dark-blown  ceinture  loosened,  not  relinquished.
Gay  is,  gay  was,  the  gay  forsythia
 
And  yellow,  yellow  thins  the  Northern  blue.
Without  a  name  and  nothing  to  be  desired,
If  only  imagined  but  imagined  well.
 
My  house  has  changed  a  little  in  the  sun.
The  fragrance  of  the  magnolias  come  close,
False  flick,  false  form,  but  falseness  close  to  kin.
 
It  must  be  visible  or  invisible,
Invisible  or  visible  or  both:
A  seeing  and  unseeing  in  the  eye.
 
The  weather  and  the  giant  of  the  weather,
Say  the  weather,  the  mere  weather,  the  mere  air:
An  abstraction  blooded,  as  a  man  by  though.

VII
It  feels  good  as  it  is  without  the  giant,
A  thinker  of  the  first  idea.  Perhaps
The  truth  depends  on  a  walk  around  a  lake,
 
A  composing  as  the  body  tires,  a  stop
To  see  hepatica,  a  stop  to  watch
A  definition  growing  certain  and
 
A  wait  within  that  certainty,  a  rest
In  the  swags  of  pine-trees  bordering  the  lake.
Perhaps  there  are  times  of  inherent  excellence,
 
As  when  the  cocks  crows  on  the  left  and  all
Is  well,  incalculable  balances,
At  which  a  kind  of  Swiss  perfection  comes
 
And  a  familiar  music  of  the  machine
Sets  up  its  Schwarmerei,  not  balances
That  we  achieve  but  balances  that  happen,
 
As  a  man  and  woman  meet  and  love  forthwith.
Perhaps  there  are  moments  of  awakening,
Extreme,  fortuitous,  personal,  in  which
 
We  more  than  awaken,  sit  on  the  edge  of  sleep,
As  on  an  elevation,  and  behold
The  academies  like  structures  in  a  mist.

VIII
Can  we  compose  a  castle-fortress-home,
Even  with  the  help  of  Viollet-le-Duc,
And  see  the  MacCullough  there  as  major  man?
 
The  first  idea  is  an  imagined  thing.
The  pensive  giant  prone  in  violet  space
May  be  the  MacCullough,  an  expedient,
 
Logos  and  logic,  crystal  hypothesis,
Incipit  and  a  form  to  speak  the  word
And  every  latent  double  in  the  word,
 
Beau  linguist.  But  the  MacCullough  is  MacCullough.
It  does  not  follow  that  major  man  is  man.
If  MacCullough  himself  lay  lounging  by  the  sea,
 
Drowned  in  its  washes,  reading  in  the  sound,
About  the  thinker  of  the  first  idea,
He  might  take  habit,  whether  from  wave  or  phrase,
 
Or  power  of  the  wave,  or  deepened  speech,
Or  a  leaner  being,  moving  in  on  him,
Of  greater  aptitude  and  apprehension,
 
As  if  the  waves  at  last  were  never  broken,
As  if  the  language  suddenly,  with  ease,
Said  things  it  had  laboriously  spoken.
 
IX
The  romantic  intoning,  the  declaimed  clairvoyance
Are  parts  of  apotheosis,  appropriate
And  of  its  nature,  the  idiom  thereof.
 
They  differ  from  reason’s  click-clack,  its  applied
Enflashings.  But  apotheosis  is  not
The  origin  of  the  major  man.  He  comes,
 
Compact  in  invincible  foils,  from  reason,
Lighted  at  midnight  by  the  studious  eye,
Swaddled  in  revery,  the  object  of
 
The  hum  of  thoughts  evaded  in  the  mind,
Hidden  from  other  thoughts,  he  that  reposes
On  a  breast  forever  precious  for  that  touch,
 
For  whom  the  good  of  April  falls  tenderly,
Falls  down,  the  cock-birds  calling  at  the  time.
My  dame,  sing  for  this  person  accurate  songs.
 
He  is  and  may  be  but  oh!  He  is,  he  is,
This  foundling  of  the  infected  past,  so  bright,
So  moving  in  the  manner  of  his  hand.
 
Yet  look  not  at  his  colored  eyes.  Give  him
No  names.  Dismiss  him  form  your  images.
The  hot  of  him  is  purest  in  the  heart.

X
The  major  abstraction  is  the  idea  of  man
And  major  man  is  its  exponent,  abler
In  the  abstract  than  in  his  singular,
 
More  fecund  as  principle  than  particle,
Happy  fecundity,  flor-abundant  force,
In  being  more  than  an  exception,  part,
 
Though  an  heroic  part,  of  the  commonal.
The  major  abstraction  is  the  commonal,
The  inanimate,  difficult  visage.  Who  is  it?
 
What  rabbi,  grown  furious  with  human  wish,
What  chieftain,  walking  by  himself,  crying
Most  miserable,  most  victorious,
 
Does  not  see  these  separate  figures  one  by  one,
And  yet  see  only  one,  in  his  old  coat,
His  slouching  pantaloons,  beyond  the  town,
 
Looking  for  what  was,  where  it  used  to  be?
Cloudless  the  morning.  It  is  he.  The  man
In  that  old  coat,  those  sagging  pantaloons,
 
It  is  of  him,  ephebe,  to  make,  to  confect
The  final  elegance,  not  to  console
Nor  sanctify,  but  plainly  to  propound.
 

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014388
дата надходження 30.05.2024
дата закладки 02.06.2024

Зоя Бідило

Юліан Тувім Ти знову є

Ти  знову  є!  Мій  Боже!  Як  же  серце  б'ється!
Як  навкруги  цвіте  весна!  Як  світ  радіє!
Я  цілував  тебе  вночі  у  снах  і  мріяв,
Що  день  утрачений  колись  вернеться!

Ти  знову  є!  Про  що  тепер!  Цей  день  чудовий,
Новий  сподіваний  і  вистражданий  день  настав.
Я  не  втрачав  надію,  я  щодня  його  чекав,
Коли  з  тобою  в  серці  йшов  сумний  додому.

Як  виповісти?  Де  знайти  потрібне  слово,
Як  йому  ввірить  радість,  трепет,  сподівання,
Прокинутися  переповненим  коханням,
Із  посмішкою  щастя:  «Ти  є  знову!  Знову!"

[b]Julian  Tuwim  Jesteś  znowu[/b]
Jesteś  znowu!  Mój  Boże!  Jak  mi  serce  bije!
Jak  mi  sie  wzrok  owiośnił!  Jak  świat  rozradował!
Tylem  nocy  Cię  w  snach,  nazbyt  krótkich,  całował!
Tylem  dni  dzień  ten  tęsknił,  co  przyszedł  i  żyje!

I  jest!  O  teraz  właśnie!  Jest  ten  dzień  powrotny,
Wypłakany,  kochany  nowy  dzień  spotkania.
Dzień  wszystkiej  mej  nadziei,  całego  czekania,
Gdym  Cię  piastował  w  sercu,  stęskniony,  samotny!

I  jakże  to  wypowiem?  I  jakiemu  słowu
Powierzę  ową  radość,  drżącą,  niespodzianą,
Że  obudzę  się  jutro  z  duszą  rozkochaną,
Z  uśmiechem  szczęścia  w  ustach:  "Jesteś!  jesteś  znowu!"

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014613
дата надходження 02.06.2024
дата закладки 02.06.2024

Віталій Гречка

Шпалери

Спокійно  шпалерам  в  кімнаті,
Їх  тіні  ласкаво  лоскочуть,
Той  дотик  такий  невагомий,
Але  прохолодою  віє
На  сонцем  зігрітий  малюнок.
Тепер  стіни  бачать  людину,
Де  пусто  було  і  самотньо,
Їм  легше,  вони  ж  бо  потрібні,
Хоча  все  таке  нестабільне
У  світі  де  тіні  панують,
Де  кожен  неначе  малюнок,
На  хвильку  що  сонцем  зігрітий.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014614
дата надходження 02.06.2024
дата закладки 02.06.2024

Макс Дрозд

Тихо-тихо

Нова  книга,  нові  обличчя,
новий  місяць  і  новий  відчай.
Тихо  хтось  за  рукав  потягнув  —
тільки  ким-то  він  був?  —  я  забув.

Нове  літо,  стара  душа.
І  за  хмарку  зоря  поспіша.
Буде  дощ.  Все  зелене  навкруг.
Тільки  де-ж-то  ти  є?  О,  мій  друг!

Буде  свято  і  буде  сміх.
Так  по  колу  —  із  року  в  рік.
Знов  сухе  і  дешеве  вино,
і  вже  бачене  в  сотню  кіно.

Далі  липень.  Спека  і  грози.
Я  палитиму  сам  на  порозі  —
виглядатиму  вдаль  ще  із  ранку,
й  зачиняти  не  буду  фіранки.

Прощавай  і  привіт.  Тиха  пісня.
Вдалий  танець,  невдале  місце.
Вже  травневі  хрущі  відкружляли
усе  те,  що  весною  ми  мали.

Тихо-тихо.  І  порожньо  так.
Поміж  вишень  старезний  знак.
Лиш  чому  на  душі  досі  сніг?
Та  вже  літо.  І  буде  сміх.


31.V.24

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014509
дата надходження 31.05.2024
дата закладки 02.06.2024

Зоя Бідило

Збігнев Герберт Обраний зірками

Це  не  ангел
це  поет
 
він  не  має  крил
має  тільки  оперену
праву  руку
б'є  цією  рукою  об  повітря
злітає  на  три  дюйми
і  щоразу  падає
 
коли  він  приземляється
відштовхується  ногами
зависає  на  мить  угорі
махаючи  опереною  рукою
 
О,  якби  ти  міг  подолати  притяжіння  глини
то  міг  би  жити  в  зоряному  гнізді
міг  би  стрибати  з  променя  на  промінь
міг  би  –
 
але  зірки
від  однієї  думки
що  будуть  його  землею
злякано  падають
 
поет  прикриває  очі
опереною  рукою
він  уже  мріє  не  про  політ
а  про  падіння
що  креслить  як  блискавка
профіль  нескінченності
 
[b]Zbigniew  Herbert  Wybrańcy  gwiazd[/b]
To  nie  anioł
to  jest  poeta
 
nie  ma  skrzydeł
ma  tylko  upierzoną
prawą  dłoń
bije  tą  dłonią  w  powietrze
ulatuje  na  trzy  cale
i  zaraz  znów  opada
 
kiedy  jest  całkiem  nisko
odbija  się  nogami
na  chwilę  zawisa  w  górze
wymachując  upierzoną  dłonią
 
ach  gdyby  oderwać  się  od  przyciągania  gliny
mógłby  zamieszkać  w  gnieździe  gwiazd
mógłby  skakać  z  promienia  na  promień
mógłby  –
 
ale  gwiazdy
na  samą  myśl
że  byłyby  jego  ziemią
przerażone  spadają
 
poeta  przesłania  oczy
upierzoną  dłonią
nie  marzy  już  o  locie
ale  o  upadku
co  kreśli  jak  błyskawica
profil  nieskończoności

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013908
дата надходження 24.05.2024
дата закладки 28.05.2024

Зоя Бідило

Збігнев Герберт Ришарду Криницькому (1) – лист

Залишилося  небагато  Ришарде  справді  небагато
з  поезії  цього  божевільного  віку  напевно  Рільке  Еліот
кілька  інших  гідних  шаманів  які  знали  секрет
заклинання  слів  форми  непідвладні  дії  часу  без  чого
немає  фрази  гідної  пам'яті  а  мова  як  пісок
 
наші  шкільні  зошити  чесно  замучені
зі  слідами  поту  сліз  крові  будуть
для  вічної  коректорки  як  текст  пісні  позбавлений  нот
шляхетно  праведні  та  надто  очевидні
 
ми  дуже  легко  увірували  що  краса  не  рятує
веде  легковірних  від  сну  до  сну  на  смерть
нікому  з  нас  не  пощастило  розбудити  тополину  дріаду
прочитати  письмена  хмар
тому  нашими  слідами  не  піде  жоден  єдиноріг  (2)
ми  не  воскресимо  корабель  у  затоці  павиних  троянд
залишилася  нам  нагота  і  ми  стоїмо  голі
на  правій  кращій  стороні  триптиха
Останній  суд  (3)
 
На  немічні  плечі  взяли  ми  державні  справи  
боротьба  з  тиранією  має  брехливі  записи  страждання
тільки  суперників  –  визнай  –  мали  нікчемно  малих
чи  варто  потім  принижувати  священну  мову
до  белькотіння  з  трибуни  до  чорної  піни  газет
 
так  мало  радості  -  дочки  богів  у  наших  віршах  Ришарде
замало  світлосяйних  сутінків  дзеркал  вінців  натхнення
нічого  тільки  темне  псалмодійне  заїкання  анімул  (4)
урни  з  прахом  у  спаленому  саду
 
які  сили  треба  наперекір  долі
вироком  історії  людської  несправедливості
в  саду  зрадливий  шепіт  -  тиха  ніч
 
які  сили  духу  треба  щоб  викресати
б’ючи  наосліп  відчаєм  об  відчай
іскорки  світла  гасло  примирення
 
щоб  вічно  тривав  танок  у  крузі  на  густій  траві  
освячував  народження  дитини  і  кожен  початок
дару  повітря,  землі,  вогню  та  води  (5)
 
я  того  не  відаю  –  мій  Дорогий  –  для  чого
посилаю  тобі  вночі  совині  загадки
обіймаю  щиро
 
уклін  від  моєї  тіні
                 [i]з  „Репортаж  з  обложеного  міста  та  інші  вірші”
(1)  Ришард  Криницький  (Ryszard  Krynicki)  –  польський  поет.  Народився  28  червня  1943  року  в  австрійському  містечку  Санкт-Валентін  у  нацистському  таборі  праці,  куди  його  батьки  були  вивезені  на  примусові  роботи  з  Бережан  на  Тернопільщині.  В  часи  комунізму  був  активістом-опозиціонером,  однією  з  найпомітніших  фігур  мистецького  руху  «Нова  хвиля»,  який  виразно  протиставляв  себе  офіційній  культурі;  підписав  «Лист  59»,  у  якому  польські  інтелектуали  висловили  протест  проти  змін  у  конституції,  що  закріплювали  керівну  роль  комуністичної  партії.  З  1976  до  1980  р.  йому  було  заборонено  друкуватися.  В  1988  р.  заснував  у  Кракові  видавництво  «а5»,  яке  до  падіння  комуністичного  режиму  діяло  нелегально,  а  сьогодні  є  одним  з  найбільших  польських  видавництв,  що  спеціалізуються  на  поезії.
(2)  Єдиноріг,  однорі́г  —  міфічна  істота,  яка  символізує  доброчесність.  Зазвичай  єдинорога  уявляють  у  вигляді  коня  з  рогом.  У  християнстві  єдиний  ріг  єдинорога  —  це  символ  божественної  єдності,  духовної  влади  та  шляхетності,  у  зв'язку  з  цим  єдиноріг  стає  образом  Христа.  Той  факт,  що  єдиноріг  невеликий  на  зріст,  вказує  на  аналогію  приниженості  Христа  при  його  народженні;  його  білий  колір  символізує  чистоту,  те,  що  необхідно  здобути,  щоб  іти  шляхами  сина  Божого.
(3)  „Останній  суд”  -  триптих  Ієроніма  Босха,  створений  на  замовлення  намісника  Нідерландів  Філіпа  Вродливого  (Габсбурга),  наймасштабніший  з  уцілілих  творів  Босха.  Центральна  частина  –  Останній  суд,  ліва  стулка  –  Рай,  права  –  Пекло.  Засуджену  Богом  більшу  частину  людства  очікують  пекельний  вогонь,  муки,  стогони  і  скрегіт  зубів.  В  нижній  третині  правої  стулки  зображений  Люцифер  у  своїй  вежі.  Він  призначає  кари.  Вгорі,  на  даху  вежі,  зображені  ті,  хто  встиг  усвідомити  свою  гріховність,  вони  ридають,  кричать  і  заламують  руки.  Позаду  них  —  палаючий  ландшафт  геєни  вогненної.
Ієронім  Босх  „Останній  суд”,  між  1504  і  1516,  олія  по  дереву,  Академія  образотворчих  мистецтв,  Відень,  Австрія
Hieronymus  Bosch    „Last  Judgment”,  between  circa  1482  and  circa  1516,  oil  on  panel,  Akademie  der  bildenden  Künste  Wien,  Austria

(4)  Анімула  -  топос  мандрівної  душі  (animuli),  впроваджений  в  античній  поезії.  Його  називають  топосом  Адріана,  оскільки  вперше  він  з’являється  в  автоепітафії  римського  імператора  Публія  Елія  Траяна  Адріана  (76–  138):  “Душенько  моя,  ніжна  та  рухлива  Госте  тіла  мого  і  подруго,  /  Що  підеш  тепер  в  хащі  темряви  /  Суворі,  безжальні  та  затягнуті  блідістю,  /  І  жартувати  не  будеш,  як  завше”(переклав  з  польської  Нахлік  Я.Н.).  Образ  блудної  душі,  яка  покидає  тіло  й  не  знає  своєї  дальшої  долі,  віддавна  захоплював  уяву  поетів.  За  Арістотелем  топос  (від  грецької  τόπος  -  місце,  позиція)-  загальна  форма  аргументації,  закономірність,  інструкція,  з  якої  можна  отримати  інші  аргументи.  
(5)  Чотири  стихії  -  повітря,  земля,  вогонь  і  вода  –  названі  Емпедоклом  (490  -  430  до  н.е.)  у  поемі  „Про  природу”  першоелементами  багатомірності  єдиного  буття,  на  противагу  єдиному  першоелементу  Космосу  мілетської  школи.  Досвід  філософського  розуміння  світу  Збіґнєва  Герберта  –  це  також  досвід  поетичної  конкретизації  філософської  думки  іноді  більш  ніж  двохтисячолітньої  давності.[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  Do  Ryszarda  Krynickiego  –  list[/b]
Niewiele  zostanie  Ryszardzie  naprawdę  niewiele
z  poezji  tego  szalonego  wieku  na  pewno  Rilke  Eliot
kilku  innych  dostojnych  szamanów  którzy  znali  sekret
zaklinania  słów  formy  odpornej  na  działanie  czasu  bez  czego
nie  ma  frazy  godnej  pamiętania  a  mowa  jest  jak  piasek
 
nasze  zeszyty  szkolne  szczerze  udręczone
ze  śladem  potu  łez  krwi  będą
dla  korektorki  wiecznej  jak  tekst  piosenki  pozbawiony  nut
szlachetnie  prawy  aż  nadto  oczywisty
 
uwierzyliśmy  zbyt  łatwo  że  piękno  nie  ocala
prowadzi  lekkomyślnych  od  snu  do  snu  na  śmierć
nikt  z  nas  nie  potrafił  obudzić  topolowej  driady
czytać  pismo  chmur
dlatego  po  śladach  naszych  nie  przejdzie  jednorożec
nie  wskrzesimy  okrętu  w  zatoce  pawia  róży
została  nam  nagość  i  stoimy  nadzy
po  prawej  lepszej  stronie  tryptyku
Ostateczny  Sąd
 
na  chude  barki  wzięliśmy  sprawy  publiczne
walkę  z  tyranią  kłamstwem  zapisy  cierpienia
lecz  przeciwników  –  przyznasz  –  mieliśmy  nikczemnie  małych
czy  warto  zatem  zniżać  świętą  mowę
do  bełkotu  z  trybuny  do  czarnej  piany  gazet
 
tak  mało  radości  –  córki  bogów  w  naszych  wierszach  Ryszardzie
za  mało  świetlistych  zmierzchów  luster  wieńców  uniesienia
nic  tylko  ciemne  psalmodie  jąkanie  animuli
urny  popiołów  w  spalonym  ogrodzie
 
jakich  sił  trzeba  by  na  przekór  losom
wyrokom  dziejów  ludzkiej  nieprawości
w  ogrojcu  zdrady  szeptać  –  cicha  nocy
 
jakich  sił  ducha  trzeba  by  wykrzesać
bijąc  na  oślep  rozpaczą  o  rozpacz
iskierkę  światła  hasło  pojednania
 
ażeby  wiecznie  trwał  taneczny  krąg  na  gęstej  trawie
święcono  narodziny  dziecka  i  każdy  początek
dary  powietrza  ziemi  i  ognia  i  wody
 
ja  tego  nie  wiem  –  mój  Drogi  –  dlatego
przesyłam  tobie  nocą  te  sowie  zagadki
uścisk  serdeczny
 
ukłon  mego  cienia
                   z  „Raport  z  oblężonego  Miasta  i  inne  wiersze”

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013910
дата надходження 24.05.2024
дата закладки 28.05.2024

Зоя Бідило

Збігнев Герберт Трен Фортинбраса

                                                                                                         [i]для  M.  C.[/i]
Тепер  коли  ми  одні  можемо  принце  говорити  як  мужчина  з  мужчиною
хоча  ти  лежиш  на  сходах  і  бачиш  стільки  ж  як  дохла  мураха
тобто  чорне  сонце  з  заломленими  променями
Я  ніколи  не  міг  думати  про  твої  руки  без  посмішки
і  тепер  коли  вони  лежать  на  камені  як  скинуті  гнізда
вони  такі  ж  беззахисні  як  і  раніше.  Це  кінець
Руки  окремо  меч  окремо  голова  окремо
і  ноги  лицаря  в  м'яких  пантофлях
 
Буде  тобі  солдатський  похорон  хоча  ти  не  був  солдатом
це  єдиний  ритуал  в  якому  я  щось  тямлю
Не  буде  свічок  і  співу  будуть  ґноти(3)  і  гуркіт
креп(4)  волочений  по  бруку  шоломи  підковані  коні  
артилерійські  барабан  барабан  не  знаю  нічого  прекраснішого
це  будуть  мої  маневри  перед  приходом  до  влади
треба  взяти  місто  за  горло  і  трохи  його  стряхнути
 
У  будь-якому  випадку  ти  мусив  померти  Гамлете  ти  не  жив
ти  вірив  у  кришталеві  ідеї  а  не  в  людську  глину
ти  жив  постійними  поривами  наче  уві  сні  ловив  химери
ти  жадібно  ковтав  повітря  і  відразу  вибльовував
ти  не  вмів    жодної  людської  справи  навіть  дихати  не  вмів
 
Тепер  маєш  спокій  Гамлете  ти  зробив  те  що  тобі  судилося
і  маєш  спокій  Решта  не  є  мовчанням  але  належить  мені
ти  вибрав  частину  яку  простіше  побачити
але  що  таке  героїчна  смерть  в  порівнянні  з  вічним  бдінням
з  холодним  яблуком  у  руці  на  високому  троні
з  видом  на  мурашник  і  циферблат  годинника
 
Прощавай  принце  мене  чекає  проект  каналізації
і  декрет  про  повій  і  жебраків
мушу  також  придумати  кращу  систему  в’язниць
адже  як  ти  вірно  зауважив  Данія  це  в'язниця
Відправляюся  до  своїх  справ  Сьогодні  вночі  народиться  зірка  Гамлет  
Ми  ніколи  не  зустрінемося
те  що  залишиться  після  мене  не  буде  предметом  трагедії
 
Нам  ні  вітатися  ні  прощатися  живемо  на  архіпелагах
і  то  вода  ці  слова  що  може  що  може    принц
                                     Вірш  із  тому  "Вивчення  предмета"
(1)  трен  -  літературний  жанр,  який  походить  ще  з  античності.  Свої  початки  бере  з  давньогрецької  погребальної  поезії.  Виражав  почуття  та  емоції,  головним  чином  скорботу  та  печаль,  через  смерть  близької  людини.
(2)  Фортинбрас  заходить  до  зали  замку  в  Ельзінорі,  де  знаходить  на  сходах  чотири  мертвих  тіла,  серед  них  тіло  Гамлета  поруч  із  мечем,  що  символізує  смерть  у  бою.  Горацій  повідомляє  йому,  що  данський  престол  тепер  належить  йому.  Ліричним  героєм  поеми  є  саме  Фортинбрас,  який  виголошує  монолог,  звернений  до  померлого  принца,  сповіщаючи,  що  це  буде  розмова  про  угоду,  що  він  поділиться  своїми  думками,  пов’язаними  з  Гамлетом.  Можна  помітити,  що  тріумфуючий  Фортинбрас  висміює  данського  принца,  називаючи  його  лицарем  у  м’яких  пантофлях  із  такими  ж  беззахисними,  як  і  раніше,  руками  та  дорікаючи  померлому,  що  він  ніколи  не  був  солдатом.
Фортмнбрас  постає  повною  протилежністю  покійному  принцу.  Він  перераховує  слабкі  сторони  Гамлета  —  непідготовленість  до  правління  і  взагалі  до  життя  в  жорстокому  й  нещадному  світі,  віру  в  кришталеві  поняття  й  нездійсненні  химери,  вказує  на  допущені  помилки,  які  перешкоджають  ефективному  та  практичному  управлінню  державою,  зазначивши,  що  він  як  король  Данії  ніколи  не  повторить  їх.  Воїн  бере  участь  у  кожній  битві,  лицар  —  у  тій,  у  якій  він  може  захистити  найвищі  цінності.  Ці  слова  є  ідеальним  висновком  вірша.  Герберт  показав  у  вірші  дві  причини,  дві  суперечливі  концепції  здійснення  влади,  два  погляди:  гуманістичний,  ідеалістичний,  властивий  лицарям,  і  жорсткий,  практичний,  характерний  для  солдата.  Солдат  Фортинбрас  у  протистоянні  з  лицарем  Гамлетом  довів  перевагу  раціоналізму  над  ідеалізмом.  (Шекспір  „Гамлет,  принц  данський”).  
(3)    запа́лювальний  ґніт  —  пристрій,  призначений  для  передачі  вогню  зарядам.  Використовується  у  вибухових  роботах,  феєрверках,  також  колись  застосовувався  у  гарматних  і  рушничних  запалах  (запальниках,  ґнотових  замках).
(4)  креп  -  прозора  шорстка  тканина,  звичайно  чорного  кольору
 
[b]Zbigniew  Herbert  Tren  Fortynbrasa[/b]
                                                     [i]dla  M.  C.[/i]
Teraz  kiedy  zostaliśmy  sami  możemy  porozmawiać  książę  jak  mężczyzna  z  mężczyzną
chociaż  leżysz  na  schodach  i  widzisz  tyle  co  martwa  mrówka
to  znaczy  czarne  słońce  o  złamanych  promieniach
Nigdy  nie  mogłem  myśleć  o  twoich  dłoniach  bez  uśmiechu
i  teraz  kiedy  leżą  na  kamieniu  jak  strącone  gniazda
są  tak  samo  bezbronne  jak  przedtem  To  jest  właśnie  koniec
Ręce  leżą  osobno  Szpada  leży  osobno  Osobno  głowa
i  nogi  rycerza  w  miękkich  pantoflach
 
Pogrzeb  mieć  będziesz  żołnierski  chociaż  nie  byłeś  żołnierzem
jest  to  jedyny  rytuał  na  jakim  trochę  się  znam
Nie  będzie  gromnic  i  śpiewu  będą  lonty  i  huk
kir  wleczony  po  bruku  hełmy  podkute  buty  konie  artyleryjskie  werbel  werbel  wiem  nic  pięknego
to  będą  moje  manewry  przed  objęciem  władzy
trzeba  wziąć  miasto  za  gardło  i  wstrząsnąć  nim  trochę
 
Tak  czy  owak  musiałeś  zginąć  Hamlecie  nie  byłeś  do  życia
wierzyłeś  w  kryształowe  pojęcia  a  nie  glinę  ludzką
żyłeś  ciągłymi  skurczami  jak  we  śnie  łowiłeś  chimery
łapczywie  gryzłeś  powietrze  i  natychmiast  wymiotowałeś
nie  umiałeś  żadnej  ludzkiej  rzeczy  nawet  oddychać  nie  umiałeś
 
Teraz  masz  spokój  Hamlecie  zrobiłeś  co  do  ciebie  należało
i  masz  spokój  Reszta  nie  jest  milczeniem  ale  należy  do  mnie
wybrałeś  część  łatwiejszą  efektowny  sztych
lecz  czymże  jest  śmierć  bohaterska  wobec  wiecznego  czuwania
z  zimnym  jabłkiem  w  dłoni  na  wysokim  krześle
z  widokiem  na  mrowisko  i  tarczę  zegara
 
Żegnaj  książę  czeka  na  mnie  projekt  kanalizacji
i  dekret  w  sprawie  prostytutek  i  żebraków
muszę  także  obmyślić  lepszy  system  więzień
gdyż  jak  zauważyłeś  słusznie  Dania  jest  więzieniem
Odchodzę  do  moich  spraw  Dziś  w  nocy  urodzi  się
gwiazda  Hamlet  Nigdy  się  nie  spotkamy
to  co  po  mnie  zostanie  nie  będzie  przedmiotem  tragedii
 
Ani  nam  witać  się  ani  żegnać  żyjemy  na  archipelagach
a  ta  woda  te  słowa  cóż  mogą  cóż  mogą  książę
                 Wiersz  z  tomu  Studium  przedmiotu
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VxTm5Da3TuQ[/youtube]

https://www.youtube.com/watch?v=VxTm5Da3TuQ  Tren  Fortynbrasa.  Zbigniew  Herbert  czyta  swój  wiersz

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014079
дата надходження 26.05.2024
дата закладки 28.05.2024

Віталій Гречка

Вони

А  вони  поміж  нами  ходять,
Відчуваєш  буває  ти  –
Як  по  шкірі  йде  прохолода,
А  ось  ноги  –  не  хочуть  йти.

Як  ти  раптом  втрачаєш  радість,
Від  весни,  що  довкіл  цвіте,
Мов  би  хмари  якісь  кошлаті  –
Сонце  викрали  золоте.

Попадає  душа  людини
У  ту  чорну  діру  –  на  раз,
І  додолу  вже  гнуться  спини,
І  вогонь  у  очах  вже  згас.

Вони  теж  би  хотіли  щастя,
Але  знають  –  його  нема,
Їх  душа  –  це  пітьма  і  холод,
Навіть  влітку  у  ній  зима.

І  тепло  твоє  взявши  тихо  –
Не  зігріють  свої  серця,
Пустоту  нагрівати  –  примха,
Безнадійна  затія  ця…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013951
дата надходження 24.05.2024
дата закладки 28.05.2024

Да Доша

Душа твоя́ блукає по дахах…

Душа  твоя́  блукає  по  дахах
серед  гаїв,  в  самотніх  очеретах,
розгублена  від  сенсів  недоречних
та  з  пензликом  улюбленим  в  руках.

Облиш  свій  комп  і  визирни  в  вікно.
Дивись  -  шпаки  в  кущах  крокують  парком.
Засмучені...  Як  тво́я  аватарка.
Вона,  напевно,  з  ними  за  одно.

Знайди  мольберт,  знайди,  не  зволікай.
Малюй,  малюй  галявини  і  зорі
і  не  поміть,  як  по  щоці  сльозою
зникає  біль  кудись  за  небокрай.

Душа  твоя́  блукає  по  дахах...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012888
дата надходження 10.05.2024
дата закладки 12.05.2024

Віталій Гречка

Там

Там  не  співає  пташка,
Душу  ж  несе  туди,
Там  їй  не  буде  важко,
Всі  відійдуть  труди.  

Там  безголосі  тіні,
Тиші  прекрасний  дзвін,
Спогади  –  наче  іній,
Сяє  і  тане  він.

Там  затихають  хвилі
Холоду  і  тепла,
То  почуття  бурхливі  –
Буря,  що  вже  пішла.

Там  у  вогні  холоднім,
Чорних  прекрасних  зір,
Вічна  краса  безодні  –
Спокій  від  наших  вір.

04.05.2024      Гречка  В.М.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012488
дата надходження 04.05.2024
дата закладки 12.05.2024

Сара Ґоллард

Остання нота

                                                         [i]Піщаним  акордом  лютує  вистава...[/i]

Згорить  дотла  остання  нота  світу
І  згине  час,  який  щомить  кипів.
Сумлінна  вічність,  кована  по  ситу,
Зуміє  стерти  сотні  хвиль  морів...

Та  МИ  ще  будем,  в  пам'яті  мінорів,
Бо  тлінне  знає,  що  горить  вві  сні.
Піщаний  світ  -  без  ніші  і  кордонів,
Пологий  стан  -  усе  тече  в  мені.

Розкуті  гори  -  то  єдина  втіха,
Незмінне  місце,  там  палає  стан.
Пустеля  знов  і  вже  навічно  диха,
У  ній  втонув  безмежно  зрілий  план...

Пісок  рушає.  Тільки  легко  й  певно.
Забуте  сонце  в'яже  синьо-плай.
Довкола  знову  якось  надто  темно,
Бо  час  руйнує,  час  малює  край...
                                                                         02.05.2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012967
дата надходження 11.05.2024
дата закладки 12.05.2024

Зоя Бідило

Юліан Тувім ЗІРВАНИЙ БУЗОК

Нарвали  бузку,  наламали,
Набрали,  награбували,
Оберемки  мокрого,  свіжого,
Лілового,  білосніжного.
 
Листя  –  густе,  росянисте,
Квіття  –  рясне,  променисте,
Пахощів  аж  по  вуха,
І  птах  у  цих  завірюхах.
 
В  квітучому  божевіллі
Заплутався  він  серед  гілля,
І  в  оберемку  зеленім
Залишився  полоненим.
 
Сміюся  з  такої  біди:
Тебе  хто  покликав  сюди?
А  він  ніяк  не  вгаває,
Цвірінькає  в  заростях  далі.
 
Геть  позбавився  глузду,
Шаленіє  в  бузковім  галуззі,
Серед  перлів  і  ароматів!
Рветься,  й  мене  забирайте!

[i]Гіві  Сіпрошвілі  "Перлина  весни"[/i]


[b]Julian  Tuwim  RWANIE  BZU[/b]
Narwali  bzu,  naszarpali,
Nadarli  go,  natargali,
Nanieśli  świeżego,  mokrego,
Białego  i  tego  bzowego.

Liści  tam  -  rwetes,  olśnienie,
Kwiecia  -  gąszcz,  zatrzęsienie,
Pachnie  kropliste  po  uszy
I  ptak  się  wśród  zawieruszył.

Jak  rwali  zacietrzewieni
W  rozgardiaszu  zieleni,
To  się  narwany  więzień
Wtrzepotał,  wplątał  w  gałęzie.

Śmiechem  się  bez  zanosi:
A  kto  cię  tutaj  prosił?
A  on,  zieleń  śpiewając,
Zarośla  ćwierkiem  zrosił.

Głowę  w  bzy  -  na  stracenie,
W  szalejące  więzienie,
W  zapach,  w  perły  i  dreszcze!
Rwijcie,  nieście  mi  jeszcze!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012106
дата надходження 29.04.2024
дата закладки 10.05.2024

Макс Дрозд

*** (Коли нулі зійшлися в ряд…

Коли  нулі  зійшлися  в  ряд  –
Тебе  я  знову  переміг.

Про  що  цей  дощ,  про  що  цей  град?
Про  що  цей  світ?

Коли  пітьма  нас  захова,
Й  ніхто  вже  не  почує  –
Шумить  вода,  шумить  трава,
Поля  віщують.

Так  манить  знов  незрима  даль
Лише  мене,  й  лише  тебе.
І  прикро,  що  глибока  рань
Нас  розведе.

28.VII.2022

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012368
дата надходження 03.05.2024
дата закладки 10.05.2024

МАКСИМ САЛЬВА

Там, за грозою.

Час  чимось  схожий  на  автомобіль.
Хто  не  їде  швидко  -  втрачає  усе.
Хто  у  корку  застряг  -  отримає  біль,
Бо  нікуди  час  не  несе.
Він  усе  украде,  обертаючи  в  прах,
Пропонуючи  постіль  в  холодній  землі.
І  забудеш,  що  в  кожному  небі  є  птах,
Не  прокинеться  сім'я  в  ріллі.
Він  сховає  від  камер  залізні  ключі,
Він  сховає  зорі,  що  світять  на  шлях,
Він  всміхнеться.  "Мовчиш?  Ну  що  ж,  мовчи". 
Та  кермо  -  у  твоїх  руках.
В  кожній  мушлі  є  перли  -  хоч  вір,  хоч  не  вір.
Та  пірнути  за  ними  до  хвиль  доведеться.
Лиш  прокинься  вночі  -  під  ялинкою  в  мить
Подарунок  для  тебе  знайдеться.
Хай  крізь  бурі  твій  час  знавісніло  летить.
Град  і  злива  у  груди  шалено  б'ється.
За  грозою,  що  креше  і  люто  гримить
Є  притулок  твого  серця.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008322
дата надходження 13.03.2024
дата закладки 30.04.2024

Mikl47

Вот такие пироги

Чтой-то  мне  не  спится,
Хоть  давно  пора.
Ветер  что  -  то  злиться
Начал  со  вчера.

Где-то  в  дебрях  прошлого
Шастают  мозги.
Не  всегда  хорошими
Были  пироги.

С  разною  начинкою  --
Вспомнить  не  берусь  --
В  основном  с  горчинкою,
С  перчиком  на  вкус.

Ну  и  послевкусие
После  пирогов,
Что  не  смыть  ни  уксусом
И  не  перваком!

Ветер  не  кончается,
Опустел  стопарь...
На  столбе  качается
Сирота  фонарь.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933257
дата надходження 08.12.2021
дата закладки 28.04.2024

Єлена Дорофієвська

часом дзеркало розбивається

часом  дзеркало  розбивається
й  це  нічого  не  означає
ні  хвороб  ні  доріг
ні  підлог  з-під  ніг
ні  розбитих  мрій
ні  зникомих  чаянь
лиш  прийдешній  рік
і  знайомий  сніг

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000362
дата надходження 07.12.2023
дата закладки 28.04.2024

Пісаренчиха

ЗЛО

зло,  яке  відпустила
пожухло
опало  листям
перемилось  дощами
протрухло
згубився  слід

зло
яке  гамувала
як  стяг
майорить  над  містом
кожен  вечір
салют  йому
кожен  ранок
привіт

рейки  в  розбіг  біжать
та  приводять  назад
по  колу
голки  слів
леза  фраз
розум  точить  своє  довести

зачепилась
залипла  на  вік
в  павутині  болю
обвінчались  по  згоді
чуже  зло  і  праведна  ти

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011888
дата надходження 26.04.2024
дата закладки 28.04.2024

Каа3003

Эстетоскоп

По  области  Адской  шёл  в  гору  Вернадский  ,
Забиты  молекулы  в  старинный  папирус,
Курнул...  Из  облака  Градский...
Найдем  для  компьютера  вирус?

Кричи  и  смейся    мертвых  душ  официант,
В  запой  ушёл  с  крестами  преподобный  поп.
Философ  протрезвеет?  Не  пропил  талант...
Кагор  и  кальвадос  для  жизни  стетоскоп.

Грибов  кривое  королевство  -  современный  баг,
Гражданская  война  -  чертовски  жуткий  рок.
Икру  все  черти  метят,  не  жалеючи  бумаг,
Воюет  запад,  север,  юг,  восток.

По  странам  Безбожников  так  мало  художников,
Всё  люди  как  люди,  плотные  массы.
Мне  жаль  человечество,  кровью  пьяных  сапожников,
Земле  гуттаперчевой  безразличны  гримасы.
#2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012066
дата надходження 28.04.2024
дата закладки 28.04.2024

Горова Л.

Черевички

Черевички  мені  дарував  кришталеві.  Як  мрію.  
Не  бажала  у  тім,  що  тісні,  і  собі  зізнаватись.
А  розбились  -  зібрала  осколки  із  них,  і  зоріє
Мені  згадка  під  місяцем,  що,  як  і  ти,  хвалькуватий.

Жменя  іскорок  блимають  звечора.  Терпко-холодні
Кришталеві  уламки,  давно  вже  ніким  не  зігріті,
Та  боюся  підняти,  аби  не  поранить  долоні,
Щоб  як  північ  постукає,  то  не  лишилося  й  сліду.

Срібний  місяць  гойдає  мелодію.  Як  танцювали,
Все  чекала  тепла  я  від  подиху  й  дотику.  Тисли
Кришталем  черевички,  сміялися  в  спину  дзеркала.
Пробиває  дванадцять.  Ні  згадки,  ні  музики.  Тихо...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011895
дата надходження 26.04.2024
дата закладки 28.04.2024

Сара Ґоллард

Залізне кредо

                                                 [i]Зійдуть  з  колій  потяги  до  НАС...[/i]

Потяг,  в  якому  до  грубощів  тепло.
Потяг,  в  якому  холодні  серця...
Ми  програє́мо,..  аби  ж  не  даремно.
Ми  надаємо  живого  кінця...

Сонні  вагони  у  жовтому  танці...
Очі  -  у  стелю,  а  думи  -  углиб.
Струни  торкають  беззахисні  пальці,
Мрії  лягають  на  швидкості  диб...

Ритми  і  колії  -  все  до  вистави,
Аби  зруйнувати  останній  акорд.
Сутінь  і  видива  -  наші  устави,
Аби  відпустити  засніжено-борт...

Іній  рятує,  немовби  печатка,
Якою  завірено  все  до  ідей.
Ми  програє́мо  -  і  щастя  зачатка
Більше  не  буде  між  інших  людей...
                                                                 21.04.2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012019
дата надходження 28.04.2024
дата закладки 28.04.2024

Под Сукно

Свет

В  замочную  скважину
-свет-
в  храмовую  башенку
-вдет-
в  бусинку  -на  просвет-
в  дудочку,  в  пуговичку,
в  амулет,
там  где  меня  нет.

Там  где  я  -
тьма,
где  нет  сквозняка,
где  ровно  горит  свеча,
естественно  истонча-
я  себя
в  неясную  тень,
дающую  лёгкий  крен
в  сторону  от  фитилька,
взгревая  свет  перстенька.

OSAlx2020-12
https://youtu.be/iTBxyrrkwrk

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012056
дата надходження 28.04.2024
дата закладки 28.04.2024

Віталій Гречка

Зорі

У  теплу  ніч,  коли  буяють  квіти,
Й  стрекоче  хтось  в  повітрі  запашнім,
Чумацького  Шляху  яскраві  віти,
Мов  огортають  наш  космічний  дім.

Властиві  зорям  чари  нетутешні,
І  дивляться  старий  і  молодий
У  небо,  де  колись  незримий  Вершник
Мчав  Шляхом  тим  невідомо  куди.
 
Душа  сумує  коли  зорі  неба,
Купаються  в  очах  земних  людей,
Охоплює  її  якась  потреба,
Словами  не  опишеш  поклик  цей.

Ми  діти  Невідомого  забуті,
Покинуті  в  найкращім  із  світів,
Ми  вільні,  але  наче  у  спокуті,
Під  Небом  залишаємось  без  слів.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011669
дата надходження 23.04.2024
дата закладки 28.04.2024

Ольга Ашто

малюнки попелом

Якого  кольору  війна?
Війна?  Ніякого.
Все  чорно-сіро-погоріле,
Все  однакове:
Дитячі  іграшки,
Будинки,
Небо,  вулиці.
І  ночі-дні  важкі.
Що  попелом
Малюються.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010652
дата надходження 10.04.2024
дата закладки 16.04.2024

Кадет

Клином клин

similia  similibus  curantur

Снег  искрится  и  режет  глаз,
И  не  спится,  -  не  в  руку  сон…
Обжигающе-яркий  страз
Порождает  унылый  стон…

А  причиной  всему  беда,  
Что  пришла  взамен  перемен…
Получилось,  блин,  как  всегда,
Снова  надо  вставать  с  колен…

Как  же  быть  и  куда  бежать?
Где  теперь  обрести  покой?
На  какую  кнопку  нажать,
Чтоб  исправить  системный  сбой?

Подозрение  гложет  мозг,
Недоверие  как  плагин…
Бесит,  ***  гламурный  лоск
Посреди  кошмарных  руин…

Кто  ещё  не  совсем  злодей?
Кто  способен  не  в  бровь,  а  в  глаз?
Кто  решится  спасти  людей
От  напыщенно-мутных  фраз?

Буду  верить,  что  ещё  есть
В  этом  мире  хотя  б  один,
Кто  разбавит  адскую  смесь,
Или  вышибет  клином  клин!

январь  24

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002753
дата надходження 10.01.2024
дата закладки 16.04.2024

Горова Л.

Ліра

Рознесло  мої  рими.  Чи  водами  талими,  чи
ВеснянИми  вітрами,  що  в  голому  гіллі  свистіли.
Та  збираю  їх  вперто,  по  давніх  слідах  ідучи,
Де  тепло  від  забутих  бажань  ще  пригадує  тіло.

Всі  листки  перепрілі  скуйовджені  знічено  в  жмих.
І  нічим  не  нагадують  осені  спалах  гарячий.
Та  метелик  зробив  собі  теплого  ліжника  з  них,
А  від  сонця  проснеться,  і  першу  фіалку  побачить.

Перламутрових  крилець  мій  стомлений  погляд  на  мить
Доторкнеться,  й  здивує  нового  відродження  взіром:
Завіконня  безбарвне  всіма  кольорами  горить,
І  загублені  з  осені  ельфи  простягують  ліру!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008309
дата надходження 13.03.2024
дата закладки 16.04.2024

Родвін

Райдуга

Десь  сон  пропав...  Гримить  над  гаєм,
Досвітня  тиша  вщент  розбита  !
Земля,  вся  хмарами  сповита,
На  дощ  стривожено  чекає...

Палають,  сліплять  блискави́ці  -
Стрімкі  й  нестримні  їх  удари  !
В  їх  сяйві,  тіні  -  мов  примари...
Рве  небо  гуркіт  громовиці  !!!

Проснувсь  від  грому  буйний    вітер,
Плюндрує,  валить,  гне  ялину,
Зламав  при  корені  осину,
Зірвав  й  поніс  пелюстки  цвіту  !

Розве́рзлось  небо.  Божий  світ,
Накрило  зливи  пеленою  !
Вже  не  весняною  грозою  -
Гарматним  боєм,  грім  гримить  !

Як  з  це́бра  ллє,  невтомна  злива  -
Струмок  дзвінкий,  роздавсь,  розлився,
В  потік  стрімкий  перетворився  -
Заллє  весь  світ  вода  бурхлива  !

Вогонь  погас.  В  наметі  мряка  -
Вже  й  дрижаки  почав  справляти...
Заснути  б  швидше  !    І  поспати  ...
Та  грім  гучни́й  не  дасть  ніяк  !

А  втім  вже  чути  -  дощ  стихає...
Земелька,  до́чиста  умита,
Серпанком  сизим  оповита,
Весняний  ранок  зустрічає  !

Ясніє  небо  -  вже  світає...
Зриває  вітер  краплі  з  листя,
Ранкові  співи  донеслися  -
Пташиний  гвалт  стоїть  над  гаєм  !

Небесний  край,  як  жар  палає,
Гарячим  барви  налилися,
Назу́стріч  сонцю  простяглися  -
Світ  Божий  день  нови́й  вславляє  !
 
А  над  землею  -  примха  Фе́ба*...
Повірить  навіть  неможливо,
Що  є  в  цім  світі  більше  диво  -
Ясніє  райдуга...  В  пів  неба  !



*            Феб  --  в  римскій  міфології
син  Зевса,      бог    світла    і    сонця.



05.02.2021  р.  -  12.03.2024  р.


Фото    https://cdn.mapme.club/images/2379/23792-snimok-vsej-zhizni-molniya-i-raduga-v-odnom-kadre.jpg

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010854
дата надходження 13.04.2024
дата закладки 16.04.2024

Ганна Верес

Війна і світ

Війна  і  світ


Вогонь  і  дим…  Сирени…  Стогін  ночі…
Смертей  паради  вже  не  перший  рік…
Чи  маєш,  світе,  вуха  ти  і  очі,
Аби  почути  материнський  крик?
Побачити  оті  пекельні  муки,  
Через  які  проходить  кожен  з  нас,
Як  нам  серця  клюють  моc@вські  круки,
Як  із  землі  стирається  Донбас?

А  мо’,  сьогодні  ти  того  не  бачиш,
Як  Україна  кровію  стіка,
Як  сиротина  на  могилі  плаче,
А  це  ж  нащадок  гідний  козака!
Чому  ж  мовчиш?  А  мо’,  не  хочеш  бачить
Навіть  у  сні  страшному  ти  того?
Чи  ти  готовий  все  кремлю  пробачить,
Хоча  війни  він  викресав  вогонь?

Питань  немало  виникло  до  тебе,
Та  чи  готовий  ти  відповісти?
А  чи  не  відчуваєш  в  цім  потребу?
А  мо’,  і  ти  давно  вже  не  святий?!
                                                                               14.03.2024.

©    Ганна  Верес  Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011068
дата надходження 15.04.2024
дата закладки 16.04.2024

Олександр БУЙ

Буря у склянці

У  склянці  наших  почуттів
Легенький  бриз  війнув  –
Поверхню  тихої  води
Він  хвильками  гойднув

І  ніби  попередив  нас:
Очікуйте  штормів,
Їх  генерують  відстань,  час,
А  звичка  –  й  поготів.

Якщо  кохання  хвилеріз
Не  зніме  резонанс,
Обе́рнеться  в  цунамі  бриз
І  вмить  розлучить  вас!

Та  ми  у  почуттях  своїх
Не  боїмо́ся  хвиль  –
Любов  гойдається  на  них
І  не  рахує  миль.

Бувало  різне,  але  ми
Утримали  стерно
І  пронесли  через  шторми
На  щоглі  знамено́!

А  від  вітрів  лише  стає
Свіжішою  вода.
Якщо  любов  у  склянці  є,
То  й  буря  –  не  біда!

                       Квітень  2024  року

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011104
дата надходження 16.04.2024
дата закладки 16.04.2024

Полісянка

Незатишно. Неначе домовину малює темряву безсонна ніч.

ОСІННЯ    НІЧ  

Незатишно.  Неначе  домовину  
малює  темряву  безсонна  ніч.
Стулити  очі  хоч  би  на  хвилину,  
зректися  на  крихтину  протиріч.

Котрі  із  дня  у  день  тривожать  серце,  
кружляють  гайворонням  у  злобі.
Заглянути  б  з  минулого  в  люстерце,  
де  ми  щасливі  й  впевнені  в  собі.

Дарма.  Розбите  дзеркало  на  скельця,  
звідтіль  лиш  постаті  спотворених  примар  
притулюють  журбу  до  мого  серця,  
а  совість  відправляють  на  олтар.

Мене  ж  у  сни  жбурляють  чорно-білі,  
у  саме  пекло  непролазних  хащ…
Стриножать  думи  надто  вже  безсилі,  
щоб  кинути  в  горнило  хижих  пащ.

В  тім  мороці  малесеньке  курчатко,  
ще  неоперене,  та  сильне  у  ногах.
Знак  вищих  сил  –  життя  почни  спочатку,  
чіпляєшся  за  «вчора»,  як  реп’ях.

Розплющила  ледь  очі,  мов  підранок,  
пропали  тіні  злі  і  навісні.
До  краю  змучену  стрів  сірий  ранок,  
безкровний,  зі  сльозами  на  вікні…
06.09.2015

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011117
дата надходження 16.04.2024
дата закладки 16.04.2024

jiga

ЗВЕЗДОПАД.

Тёплый  август  идёт  в  холода,
С  ним  уходит  уставшее  лето
И,  сорвавшись,  сгорает  звезда,
Словно  вишня,  багряного  цвета.

Освещая  ночной  небосвод,
Свой  автограф  оставив  на  небе,
Звёзд  сорвавшихся  в  бездну  полет,
Не  понять  нам,  то  быль  или  небыль.

Целый  день  с  нетерпением  жду,
Ночь  придет,  выбегаю  из  дома,
Может  быть  мы  с  тобою  в  саду,
Соберём  этих  звёзд  невесомых?

В  эту  летнюю,  тёплую  ночь
Снова  хочется  верить  в  мечту.
Звёздный  дождь  и  печали  все  прочь,
Загадать  бы  успеть  на  лету.

Может  звёзды  устали  светить?
Может  просто  созрели  как  вишни?
Может  быть,  чтоб  мечту  воплотить,
Их  с  небес  посылает  Всевышний?

С  вожделением  лета  я  жду,
Звёздный  дождь  тёплый  август  омоет,
А  звезда,  что  утонет  в  пруду,
Наши  души  согреет  зимою.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009009
дата надходження 20.03.2024
дата закладки 15.04.2024

V.S.

«Бездіяльність»

Ціна  у  бездіяльності  є  більша,  ніж  в  помилки
Коли  тобі  в  реальності  притисло  кожну  жилку.
Не  втонеш  у  депресії,  вона  ж  така  солона,
Під  висотою  сховано  асфальт,  на  нім  солома.
Тримай  в  руках  мобільного,  читай  сумнівні  пости
Вважай  усіх  дибілами,  ходи  до  них  угості.
Живи  життям  відкладеним,  з  натхненням  у  кредит
Пишайся  щастям  краденим,  що  майже  не  болить.
Роби  усе  що  здумаєш,  пограйся  у  сім‘ю
Бо  тільки  так  доконуєш  історію  свою.
І  слідуй  повідомленню,  на  пошту  побіжи
Роки  минули,  стомлено,  шпаргалку  покажи
З  розмитненою  старістю,  час  надіслав  посилку:
«Ціна  у  бездіяльності  є  більша,  ніж  в  помилки».

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980874
дата надходження 21.04.2023
дата закладки 08.04.2024

Mattias Genri

Исчезаем…

Почему  мы  исчезаем
И  порою  так  внезапно?
В  мир  иной  переезжаем
Навсегда  и  безоглядно...

Исчезаем  так  нелепо,
И,  порою,  так  жестоко,-
Оставляем  горстку  пепла,
И  кого-то  одиноким.

А  это  так  несправедливо  -
Перед  смертью  распластаться,
Не  свершивши  этим  диво  -
Видно  срок  пришёл  расстаться.

И  нельзя  переиначить,
И  попятиться  обратно,
Чтоб  по  умному  всё  начать  -
Это  так  невероятно...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010423
дата надходження 06.04.2024
дата закладки 08.04.2024

Сара Ґоллард

Аршин болю

                                         [i]Сотнями  кануть  опалі  статури...[/i]

Зорій,  моя  думо,  подолами  скелі,
Живи  синьоокі  похмурі  міста.
Хай  переможцями  вийдуть  з  дуелі
Наші  сузір'я  та  їх  висота...

Виміряй  тишу  сумною  весною,
Знайди  одиницю  навали  смоли,
Яка  поглинає  серця  не  собою  -
Видихом  жару  залив-чорноти.

Шуми  чистотою  прозорого  скельця,
Вадою  моря  і  змінних  імен.
Люби  послідовністю  теплого  серця,
Мовби  не  знатимеш  інших  знамен.

І  всюди,  де  тільки  ростуть  перламутри,
Всюди,  де  падає  листя  і  сніг,
Шукай  насінину  у  мареві  пудри,
Аби  простелити  надію  до  ніг...
                                                   06.03.2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008606
дата надходження 16.03.2024
дата закладки 08.04.2024

Ulcus

сонячні плями

навіть  сонце  хоч  ясно  світить,  та  має  плями
все  старається  швидко  вертатись,  ганяє  тіні  -
йому  нудно  в  холоднім  небі,  ще  гірше  з  нами
бо  замружуємось  від  світла  і  в  цім  постійні

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938006
дата надходження 24.01.2022
дата закладки 08.04.2024

Mikl47

ВІТРЯНО

Час-меломан  крутить  вічну  шарманку  --
Неблагозвучно  звучать  голоси...
Вітер  за  вітром  ганяються  зранку,
Ніби  розлючені  бійкою  пси.

Курява  сива  вихриться  шляхами.
В  куряві  все  --  монастир  і  пустир,
В  очі  зненацька  дмухне  порохами
Й  щось  в  тебе  краде  вже  твій  поводир...

Тільки  протреш  кулаками  очиці,
Ніби  вже  твердо  стоїш  на  шляху,
Та  вже  за  мить  запорошить  зіниці
Й  сліпаєш  знов,як  у  темнім  льоху.

Вітер  за  вітром  ганяються  зранку,
Падають  з  тріском  тини...
Де  відшукати  таку  колисанку
Щоб  повщухали  вони?

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010471
дата надходження 07.04.2024
дата закладки 08.04.2024

Под Сукно

Это ноябрь, деточка

Это  ноябрь,  деточка,  это  осень  -
рябь  солнечных  зайчиков
по  иссохшей  листве.
Это  ноябрь,  деточка,  что  так  смотришь?  -
это  зайчики  -  рыжие  -  подшофе.
Это  ноябрь,  деточка,  пытаюсь  согреться,
а  с  ними  вправду  и  
веселей...
Танцуй  же  с  нами,  деточка,  помнишь,
так  танцевали  сотни,  тысячи  пузырей
на  лакированном  паркете
и  та  кореянка  -  и  хе*  бы  с  ней  -
но  тот  кореец,  он  был  голый  -
и  он  был  молод  -  и  он  был  с  ней.
Она  обращалась  к  нему:  "оппа",
а  он  был  молод,  а  она  нет.
И,  знаешь,  деточка,  он  был  бесполый,
был  дивно  сложен
и  вправду  сед.

OSAlx  2020-11
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5_%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%8F
11  декабря  умер  Ким  Ки  Дук

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010526
дата надходження 08.04.2024
дата закладки 08.04.2024

Віталій Гречка

Пісню того, хто пішов заспівай (Р. Л. Стівенсон)

Пісню  того,  хто  пішов  заспівай,
Може  то  я,  стривай?
Славний  душею,  відплив  якось  він,
За  море  синє  в  Скай.

Малл  за  кормою,  зліва  Рам,
Ейгг  десь  праворуч  там,
Слава  палала  в  нім  колись,
Де  зараз  слава  та?

Пісню  того,  хто  пішов  заспівай,
Може  то  я,  стривай?
Славний  душею,  відплив  якось  він,
За  море  синє  в  Скай.

Дай  мені  знов  все  що  було,
Дай  теє  сонце  знов,
Дай  мені  душу  й  очі  ті,
Дай  того,  хто  пішов!

Пісню  того,  хто  пішов  заспівай,
Може  то  я,  стривай?
Славний  душею,  відплив  якось  він,
За  море  синє  в  Скай.

Вітри  та  хвилі,  острови,
Гори  дощу  й  тепло,
Все  те  прекрасне,  щире  те,
Все  чим  я  був  пішло.

05.04.2024                  Гречка  В.М.


Sing  me  a  Song  of  a  Lad  that  is  Gone

Sing  me  a  song  of  a  lad  that  is  gone,
Say,  could  that  lad  be  I?
Merry  of  soul  he  sailed  on  a  day
Over  the  sea  to  Skye.

Mull  was  astern,  Rum  on  the  port,
Eigg  on  the  starboard  bow;
Glory  of  youth  glowed  in  his  soul;
Where  is  that  glory  now?

Sing  me  a  song  of  a  lad  that  is  gone,
Say,  could  that  lad  be  I?
Merry  of  soul  he  sailed  on  a  day
Over  the  sea  to  Skye.

Give  me  again  all  that  was  there,
Give  me  the  sun  that  shone!
Give  me  the  eyes,  give  me  the  soul,
Give  me  the  lad  that's  gone!

Sing  me  a  song  of  a  lad  that  is  gone,
Say,  could  that  lad  be  I?
Merry  of  soul  he  sailed  on  a  day
Over  the  sea  to  Skye.

Billow  and  breeze,  islands  and  seas,
Mountains  of  rain  and  sun,
All  that  was  good,  all  that  was  fair,
All  that  was  me  is  gone.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010380
дата надходження 06.04.2024
дата закладки 08.04.2024

yusey

Примірявши шкіру з вогню

Нехай  спалахну,  мов  метелик,  від  світла  твого,
Примірявши  шкіру  з  вогню  і  смакуючи  дотик,
Дійду  до  межі,  віднайшовши  забутий  Арго,
Я  знову  світи  підкоряти  візьмуся,  а  доти  –

Торкнуся  до  тебе  окрайцем  невтомних  очей,
На  сяйво  яскраве  полину  метеликом  мрійним.
Сам  простір  постійно  мінливий  до  тебе  тече,
Ти  легко  спиняєш  у  серці  моєму  всі  війни.

Криваві  й  голодні  до  виру  душевних  страждань,
Неначе  вовки  із  глибин  чудернацького  лісу,
Ти  –  світло  моє,  я  на  тебе  так  пристрасно  ждав,
Примірявши  шкіру  з  вогню,  розпорошу  завісу.

Що  нам  заважала  розгледіти  щастя  на  двох,
Оте  божевільне  й  таке  неймовірне  кохання.
Нехай  спалахну,  мов  метелик,  я  збувся  тривог,
Вони  не  зупинять  розкішну  виставу  згорання.

21:55,  03.01.2020  рік.

Зображення:  https://otvet.mail.ru

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010000
дата надходження 31.03.2024
дата закладки 01.04.2024

Іван Блиндюк

Сиділи, гуділи, такі близькі…

Сиділи,  гуділи,  такі  близькі.
Клубок  тихенько  розмотувавсь.
Вона  щебетала  свої  казки,
А  я  у  неї  закохувавсь.

Промі́нила  радість,  живу  й  рясну.
Дзвеніла  густими  ко́сами.
Несла́  на  долонях  мені  весну
І  пахла  вся  абрикосами.

Донині  у  серці  той  світлий  день
Цвіте  бутоном  гортензії.
Коханим  писали  моря  пісень,
А  рідній  -  лиш  цю  поезію.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010012
дата надходження 31.03.2024
дата закладки 01.04.2024

Олег Князь

Роздуми

Тиша  і  спокій,  -  сестра  й  брат,  двійнята,  -    зрада  із  війною,  родичі,  -    квітень  із  весною,  сусіди,  -  ліс  й  вишневий  сад...  Правда  з  брехнею,  -  вороги,  сміх  з  гумором,  -  найкращі  друзі,  вітер  і  дощ  в  своєму  крузі,  влада,  -  це  мрія  для  слуги...  До  всіх  заходять  день  і  ніч,  здоров'я  й  смерть  по  різні  боки,  як  помилкові  й  вдалі  кроки,  гріх  і  розплата  віч  -  на  -  віч...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010038
дата надходження 01.04.2024
дата закладки 01.04.2024

Под Сукно

Сварожий Круг

Ночь,  улица,  фонарь,  аптека,
Бессмысленный  и  тусклый  свет.
                                                 А.Блок  1912


На  рубеже  небытия  и  летий,
всё  спутав  -наказанье,  случай,  рок-
наслушавшийся  в  рае  местных  сплетен,
вдруг  всплывших  из  неведомо  чего,
вверх  полог  приоткрыв,  собрав  нам  узел,
нас  ждал  Бог  Род,  вываживая  за  Чертог,
и  КАЛЯ  РЭЧКі  ВАЖНА  СТАЯў  БУСЕЛ
и  тоже  ждал  неведомо  чего.
И  мы  с  тобой  чумные  и  парные,
из  рая  изгнанные  (не  пойми  за  что)  -
в  разгаре  февраля.  Довременно  живые  -
голодные,  продрогшие.
Змей,  зло
осклабившись,  к  заврагу  отползает,
клубком  сворачивается  и  сопит.
А  мне  что  делать?    -жаркая,  земная-
что  делать  мне!,  чёрт,  Господи,  прости,
на  чуждой,  варварской  планете.
ФОНАРЬ,  НОЧЬ,  УЛИЦА,  ни  зги...
ЖИВИ  ЕЩЁ  тут  ЧЕТВЕРТЬ  ВЕКА  человеком,
тем  паче  женщиною,  Матерь  Божия,  спаси.
НОЧЬ,  ЛЕДЯНАЯ  РЯБЬ  КАНАЛА,
АПТЕКА,  УЛИЦА,  ФОНАРЬ.
Куда  идти?  -  кругом  меридианы,
и  двери  запертые  изнутри.
Свет  фонаря  во  мгле  похож  на  слепок,
БЕССМЫСЛЕННЫЙ  И  ТУСКЛЫЙ,  взаперти
молочного  стекла,  прикрытый  кепи
нелепой  вечной  корки  мерзлоты.
Жизнь  ивовою  тонкой  ветвью  
во  мне  от  ветра  клонит  и  молитв
забытых  текст  у  самых  глаз  на  kreye
-грань  сна  и  яви-  тернием  строки.

На  рубеже  небытия  и  летий,
всё  в  спешке  спутав  -время,  пол,  купель-
У  ДОўГіМ  ДЗЮБЕ  У  ЗАЛАТЫМ  КАНВЕРЦЕ
НЯСЕ  ДЗіЦЁ  З  ХМАР  БУСЕЛ  ДА  МЯНЕ.


OSAlx  2о19-12
Чертог  Бусла  —  (1  февраля  —  25  февраля),  описание  символа:  Занимает  седьмое  место  в  общепринятой  системе  Сварожьего  Круга,    в  роли  покровителя  этого  магического  знака  выступает  Бог  Род  –  прародитель  всех  Богов  и  единый  правитель  всего  сущего  на  земле  и  во  вселенной

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010042
дата надходження 01.04.2024
дата закладки 01.04.2024

Горова Л.

Поміж ромашок-штор…

Поміж    ромашок-  штор
Світла  холодний  проблиск.
Над  хутряним  пальтом
Профілю  ніжний  обрис.

Витонченим  пучком
Коси  тримають    "краби".
Стверджує  щось  кивком,
Щось  обіцяє,  мабуть.

Посеред  пелюсток
Тісно  обняті  тіні
Заколихались  -  то
ДИтятко  на  колінах.

Горнеться  до    грудей.
Разом  з  пальтом  нагрітим
В  ліжко  його  кладе.
І  вимикає  світло.

Стомлене  від  сирен,
В  синіх  обіймах  тиші,
Місто  таки  засне,
Й  мати  дитя  вколише.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008590
дата надходження 16.03.2024
дата закладки 29.03.2024

Полісянка

Мені без тебе холодно до згуби…

*  *  *

Мені  без  тебе  холодно  до  згуби,
мені  недобре,  в  серці  пустота.
У  домі  все  кричить  про  тебе,  любий,
і  зболена  душа,  і  я  не  та.  
Від  горя  думка  спрагла  завмирає,
чекаючи  ще  більшої  біди.
Нам  нелюди  закрили  путь  до  раю,
мені  хоча  б  знайти  твої  сліди.
Мовчить  смартфон,  але  немає  тіла,
і  є  крихтина  віри,  що  живий.
А  я  б  уже  голубкою  летіла,
туди  де  вирви  чорні  і  рови.
Як  я  боюсь  мовчання  і  розлуки,
і  все  ж  надія  теплиться  іще.
Якби  сльозами  можна  змити  муки,      
я  б  пролилась  на  світ  рясним  дощем.
28.03.2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009815
дата надходження 29.03.2024
дата закладки 29.03.2024

Под Сукно

Мантиспа обыкновенная

https://twitter.com/i/status/1772521969562333539

Вот  так  стоишь,  воединяешь  в  одно  родные  берега,
ставные  звёзды  отражает  от  тихих  вод  в  раздол    река,
раскинув  сетчатые  крылья  в  неведомость  иных  миров,
поёшь,  избранник  алалии,  на  азбуке  прожекторов.

Когда  неведомая  сила  (по  замыслу  лихих  Богов,
по  наущенью  Гавриила?)  сметёт  тебя,  как  насеко~
мое,
оставив  на  плаву  обломки  и  цепь  блуждающих  огней
и  звень  бубенчиков  соломки  кладбищенских  рапунцелей.

[i]OSAlx2о24-о3[/i]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009588
дата надходження 27.03.2024
дата закладки 28.03.2024

Анно Доміні

Вікно із душі

Вузька  бійниця.  В  ній  –  шматочок  світла.
Як  вирватись  із  темряви  душі?
Один  лиш  є  до  Тебе  шлях  –  молитва,
Дороговказ  в  безодні  і  в  тиші́.

Хапаюсь  за  останнє.  Волі!  Волі!
Та  демони  у  серці  іще  є.
Згасаю,  як  свіча  згаса  поволі,
Вже  янгол  мій  мене  не  впізнає...

2006-04-05


Малюнок  автора.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009682
дата надходження 28.03.2024
дата закладки 28.03.2024

Под Сукно

тут лучше

(уроборос)
тут  лучше.

Наверное  нас  заметёт,
поэтому  лучше  выше
чем  ниже  встречать  Новый  год,
под  самой  неверной  крышей.
Сквозь  дыры  метёт  и  метёт,
сквозь  дыры  не  видно  где  ты
сутками  напролёт
сочиняешь  куплеты.

Какой-никакой  мороз,
как  грузди  растут  сугробы,
оправдывая  прогноз
завьюжевшей  непогодой.
Как  пни  дымоходы  крыш,
забывшие  про  ожоги,
да  непроглядность  ниш
оконных  -  чело  берлоги.

Тут  лучше,  тут  ближе  к  Там,
и  если  укроет  с  крышей,
то  ненасытным  ртам
снег  продышать  превыше
тут  будет  проще  и,
быть  может  что,  Он  услышит
наш  шёпот,  ли  по  губам  
прочтёт,  уже  неподвижным.

Он  должен  знать:

OSAlx  2о21-12
Анри  Матисс.  Танец
"Так  как  звери  лежат  головой  по  направлению  к  выходному  отверстию,  то  от  дыхания  их  устье  берлоги  (чело  берлоги),  а  также  близко  стоящие  деревья  и  кусты  покрываются  желтоватым  инеем,  который  в  открытых  местностях  виден  издалека  и  нередко  выдает  зверя  охотникам."

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002412
дата надходження 06.01.2024
дата закладки 28.03.2024

bloodredthorn

…у примхах шарад…

Оздоблення  босі  ховались  потай!
І  марився  степом  рудий  молочай.
Як  ось  за  горбочком,  у  примхах  шарад,  
На  лікоть  здійнявся  дух  давніх  балад.  
Повітря  загусле  на  поміч  прийшло.
Танок  з  будяками  водить  за  село.
Де  билися  довго  до  вранішніх  зорь
Опудала  в  полі  за  новий  камзол.
І  пісня  лунала  між  кам’яних  зваб
У  снах    ховрашкових  до  білих  кульбаб.