«Вранці зринає із хвиль,
Щоб увечері в них же пірнути…»
(Тіт Лукрецій Кар)
Над річкою Білою,
Яку печеніги назвали Альма
Збудував хижку дідусь Ол.
Збудував і забув
Про людей, що пили росу
З чаші синьої квітки:
Взяв та й забув
І не згадував.
Забув про коней білих,
Що мають чорну цятку на лобі
І топтали чебрець запашний
Копитами – в червні.
Забув і не згадував.
Забув про косу замашну
Сивої жінки Ули,
Бо мусив забути –
Інакше ніяк, інакше глек
Без дна і води,
Глек, який не наповнити,
Скільки не лий,
В якому живе луна –
Сумна дівчина Ехо.
Дарував йому сулію
Повну вина черленого.
Вершник Юл
Дарував і казав:
«Пий! Бо риби не знають спокою
У річці Білій.
Не знають. Пливуть
З минулого в День Сонячний.
Пливуть.
Примітки:
У печенігів роду Каракарга, що кочував біля річки Молочної був шаман якого називали Ол.
За свідченням Філоктета Олександрійського (234 – 298) таври називали богиню смерті Ула. Але це було таємне ім’я, яке знали тільки жреці. Якщо в таврів хтось не міг померти, то вони кричали, дивлячись на північ: «Ула, прийди!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021087
дата надходження 29.08.2024
дата закладки 21.09.2024
«Серед поснулого міста
Зачинені синагоги…»
(Спіноза)
Наше плем’я скрипалів зібралось
На березі каламутного моря –
До потвори зубатої порту:
Полювати на череватого кита-пароплава,
Залазити в його ненаситне нутро,
А потім пожирати достиглі плоди-помаранчі
І шматки мертвих тварин,
І переміщуватись у часопросторі
По солоній воді хиткій
Пінистій (Афродіто, врятуй!).
Позавтра чи то Лугназад,
Чи Свято Врожаю в замку сеньйора –
Пихатого графа Кілдера:
День стиглих м’ячів-яблук
І гіркого ірландського віскі.
Електричні мотузки-дроти
Сказали мені по секрету каменярів,
Що я ще трохи живий,
Що я необачний зовсім,
Як рудий нетутешній кролик,
Як стиглий заборонений плід,
Наче єнот, що їздив на лижах
З гори поцілунків
В ущелину жебраків.
А чому?
З кожного німого дерева
Стирчать гілки-руки,
Прагну, як чорний грак,
Осені (коли достигають горіхи),
Ховаюсь у сірий дим
Чужих тютюнових люльок,
Щось там гукаю оклично
З цього сивого присмерку,
Чи то кличу когось,
Чи літаю…
Над м’яким океаном трави.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021866
дата надходження 09.09.2024
дата закладки 21.09.2024
«… О, королівське повітря
Прицвяховане до чумного хреста…»
(Пауль Целан)
Берег позбавлений відчаю,
Сліди на піску буття
Моря – синього звіра,
Що мислить молитвами,
І горить, і горить, і горить
Заграва вохряним співом
Наче останній лист
Королеви шотландської Мері
Писаний журавлиним пером
заперечення
Небуття, що спадає попелом
Життя – кульгавої попелюшки,
Що збирає горіхи в жменю
На горищі дому алхіміка Ґодо*.
Берег, що чув тільки дельфінів крик:
Хтось написав на скелі,
Точніше нашкрябав, видряпав
Зламаним лезом ножа:
«Königsluft».
Мушля створила пейзаж**,
Човен створив надію,
Пандора її сховала***
Наче якусь коштовність –
У скрині. На дні.
Наче скриня то море –
Ніби теж там живуть почвари
І лупають зіницями темними
У душі китів-потопельників,
У душі шкіперів п’яних,
У душі зелених русалок
Тихо.
Примітки:
Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
* - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
*** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005788
дата надходження 14.02.2024
дата закладки 29.02.2024
шукав голку в копиці сіна
щоб через вушко голки увійти
в казок Україну
а як голку знайшов
то помітив що сам десь випав
і не можу себе знайти дотепер
хоч мої очі витріщилися на мене
і бачать мене до кісток
хоч мої вуха наскрізь чують мене
а руки перебирають пальцями
і не можуть знайти крайнього
бо що не палець – то олівець
шукаю себе в копиці Поезії
і так багато мене
що хоч би одного знайти
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588344
дата надходження 19.06.2015
дата закладки 08.02.2024
Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.
Ти повинен сказати пошерхлій долоні
Яка затискує буковий костур:
Обернися на корінь дощу.
Ти повинен шукати прочан,
Що блукали стежками гірськими
В часи алхіміка Квазімодо –
Він теж був вісником часу.
Ти повинен взути кам’яні черевики
На ноги марнославних хмар,
Які побачив в свічаді дому
В якому жила сива вдова.
Ти повинен кричати крукам:
Око моє бачить все,
Навіть плями чорнильні
На сторінках манускрипту
Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
Ти повинен оздобити тріснутий глек
В якому носили вино сподівань
Намистом весталки,
На могилі якої досі росте кипарис смутку,
Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
Ти повинен.
Бо твоє королівство джерел
Перетворилося в шал
Оленя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997706
дата надходження 03.11.2023
дата закладки 17.11.2023
Сріблясте мовчання дзвону
Зловісне, як вечір на острові Родос:
Острові вітрильників і хрестоносців.
Персики слів: стиглі і соковиті –
Вони падають на каміння,
На колючі вапняки злої епохи
На яких ми стоїмо ногами босими
І виглядаємо вороного коня часу,
Чорного як сама пітьма,
Як порожнеча між островами зірок,
Баского коня гривастого,
Що так і не був приручений,
Що так і не був під сідлом
Ні бородатих воїнів, ні вусатих селян,
Ні королів пихатих, ні орачів межиріччя
(Бо він таки вороний – як напророчено).
Нехай коваль загартує для нього сталеві підкови
І срібні цвяхи недоречних хвилин –
Вже навчились робити важке залізо,
Вже мідні ножі стали реліктами
І раритетами мітів про Мінотавра.
Ми у цілому недолугому Всесвіті
Бачимо тільки пісок білий зірок,
Який засипаємо у скляні клепсидри –
Замість води холодної,
Замість вина черленого,
Замість часу невблаганного,
Якого нам обмаль.
Завжди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992518
дата надходження 29.08.2023
дата закладки 07.09.2023
... ти станеш найщасливішою Зіркою у світі якою і є для мене повсякчас теплою як бабусине печиво сліпучою як любов,тремтливою ламкою але вічною й всеприсутньою.
Зірка від слова зорити бачити розуміти порухи тіл у небі.
Я бачу тебе на Землі і твоє світло відбивається в мені у іншій країні іншому місті і почасти іншому світі.
Хто ти дівчинко з косичками в скайпі?
Хто ти Юліанко з поетрі?
Хто ти Йоле з долини?
Хто ти дитя що давало фломастерам імена?
І хто біля тебе я сам?
Ps. *ти - останній ковток в пустелі, ти - кисень в безвітрі. * це той самий момент, коли чиїсь слова ідентифікують тебе, нагадуючи і зухвало шукаючи, кожного дня твою сутність. Твоє єство...
Дякую. ❤️
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869723
дата надходження 28.03.2020
дата закладки 06.07.2023
«Мій бог помер молодим…»
(В. Н.)
Між квітами груш оксамитовими
Передчуття попелу – попелу ангелів –
Вона теж була попелюшкою –
Дівчина, яка блукала-ступала
Ногами босими (наче бусол)
В спалених садах Епікура
Між горою Голготою – черепищем
І небесним крематорієм Фаетона
Він читав вірші на руїнах
Елегії захмарні сина Гіпноса,
Він забув слово «самотність»,
Намагався згадати чи то заспівати
Зазираючи в темну комірчину пам’яті
Але марно. Слово тікало піщинками
Між пошерхлими пальцями дотику
Наче не слово воно, а кавалок пустелі.
Шматок його землі-дідизни,
Де нічого й ніколи не квітнуло:
Де тільки легенди про сад магнолій,
Де тільки катрени Мішеля-лікаря –
Чи то пророцтва катарів Провансу –
Передбачення синьої вічності,
Про яку мовчить птах Див-Алконост.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976315
дата надходження 08.03.2023
дата закладки 08.03.2023
У Покровську Слободу прилетіли бджоли – нетутешні, індійські, з блискучими синюватими крилами. Місцевий рудий пасічник особливо цьому зрадів, бо він трепетно поважав бджіл. Хоча ставився він до них якось улесливо і по-лакейськи: «Бджілки-панянки прилетіли, знаєте…» Це він говорив аптекарям-алхімікам з набережної вулиці. Наче здогадувався, що мед вони використовують для пошуку панацеї та філософського каменю – таємно, в підпіллі. Але вони чи то не вірили, чи уявляли глибоководну зневіру і говорили коням орловської породи: «Вйо-вйо!». Залітні бджоли закусали до смерті трьох забрід – селян-косарів із Псковської губернії. Але (знов але! Знову! О, Пандора спокусниця!) рудий пасічник тих селян анітрохи не жалів. І причиною цього була зовсім не його одвічна слобідська меланхолія, а спогад – свіжий як пахуча слива. Якось гуляючи болотцем забуття рудий пасічник підслухав ненароком необережну розмову тих селян-личакоступів. Говорили вони (точніше онѣ, бо ці хлібороби - жителі еона щелепоротих), що прийшли вони сюди косити не траву, а зірки, а Сонце вони зріжуть як яблуко, і впаде воно на зело небуття, а Місяць погасять як ліхтар. І настане загальна вічна пітьма. Місцевий – знову ж таки покровський архіпастир Аквілоній (у світському житті Прокіп Полузадов) відслужив за тими селянами заупокійний молебень у церковці-зітхальниці, зиркаючи маленькими злими очима на ікону Миколи Антіохійського. А рудий пасічник мізантропом не був. Вечорами він любив розмірковувати про твори Плутарха, казав, що Гіперборея – це зовсім не біом холоду, а втілення світового зла. Але йому ніхто не вірив. Односельці особливо. Під час чергового прильоту індійських кусючих бджіл архіпоп Аквілоній бив у дзвони – голосно і протяжно, ніби закликаючи Перуна вибухнути блискавками над похмурою та сонною річкою Ра. Хто він, цей чернець-недоук? Невже кульгавий маленький демон Калі-юги? Рудий пасічник крім бджіл любив вирощувати синій льон і прясти з його м’яких волокон нитку долі. Тканина із тої пряжі виходила тонка, оксамитова, рожева. Настільки рожева, що трудівниця Авдотія (родом із заволокської чуді) вигукувала: «Навіщо?!» Багато хто в Слободі пам’ятає про газету «Північна бджола», що видавалася в Невограді Ладозькому загоном писарів-всезнайок, але мало хто знає, що була ще південна бджола – дзижкуча та медоносна, що живе в кронах дерев Громовержця. Південні породи бджіл більш вітряні – виховував їх не Борей, а Зефір. І мед у них солодший, і цілують вони сонні квіти наперстянки гаряче. І гудуть над іржавими ключами від ризниці дзвінко й музично, зовсім не так басисто, як їхні північні убогі побратими. Місцеві розкольники-старовіри зустрічали залітних південних бджіл хлібом-сіллю притупуючи ногами в такт дзвону лугових квітів-дзвіночків. Безпопівці у чоботях-велетнях – вони бджіл розуміють шляхетно. Будь-яких, навіть кудлатих. Рудий пасічник любив читати їхні важкі темні книги, ніби не читав зовсім, а плакав над роками псалмів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969612
дата надходження 29.12.2022
дата закладки 30.12.2022
Сім ночей мандрує березоль
Від хмільних «п’яццо»
До стоїчних «страда» та «віа»,
Від незачинених брам до темпіо.
Пізніше від зеленкавих хвиль
Моря невгамовного серця:
Я знав це віддавна, але довідався
Під стінами Сан Фортунато –
Березоль невгамовний монах.
Я пив перестигле вино мовчання,
Мій погляд блукав – щоб дізнатись –
Тут, під мурами, які чомусь збудував Карло:
Кожен келих Неба порожній,
Кожна ніч починається зранку:
Передчуттям тьми.
У сваволі моєї єретичної віри,
У гонорі весни весталки Етрурії
Мислю про космічне квітуче дерево
(Трохи вишневе)
І поклоніння волхвів-зорезнавців.
Споглядаю кам’яну квітку-місто:
Не вірю, що мене тут не було
Коли чернець-августинець Пронті
Бавився на мурах яскравими фарбами:
Немов я не тут, не зараз, не близько.
Місто – це скалки античного глечика,
Які викинули на берег хвилі Таласси –
Холодного моря минулого
(Нехай).
Додайте до вина води – необачно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967001
дата надходження 30.11.2022
дата закладки 02.12.2022
« І все таки і в мене були сни
Про тих істот, що щасливіші смертних…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Шеймасу Гіні. Щиро.
Час рахувати вальдшнепів,
Час рахувати кожен шматок торфу
Між двома світанками і
Двома спалахами вогню
У цегляній пічці з високим комином,
Доки не почалось полювання,
Доки лисиць хвости пухнасті
Червоніють, як листя кленів,
А кулі – гирьками у долонях
Вагітніють смертю банальною
(Як на шальках терезів
Важчає завтрашній день
Мірою і динаріями
У руці чорного вершника)
Серед мурів замку Мечів
Пейлу блідого:
Кожному есквайру могилу,
Кожному графу склеп,
Кожному віконту дідизни шмат
Від нього – від Олівера.
Серед мурів замку Мечів –
Вотчини давно мертвого архієпископа,
Схопленого інквізицією,
Так само незатишно копачам картоплі,
Як незатишно квакам зеленим
(Не квакерам, ні, вони не тутешні)
У шлунку білої чаплі,
Що летить над озерами
Прудкої форелі червоних плям.
Добраніч, Шеймасе!
Добра безсонна ірландська ніч,
Ти як завше, ти знову занурюєш
У чорнильницю днів і ночей
Рушницю пера.
Птахи перелітні літер
Знову рядками на полі паперу
Білому,
Як сніги сорок дев’ятого року
(Сторінки-торфовища).
Гаряче
Від слів твоїх повітряних-вітряних,
Як жарко від печі старої хатинки,
Що стоїть серед пустищ
Ірландії.
Шеймасе! Ти пишеш рядки восени:
Вічної осені ночі й дощів: таки нашої.
Серед ночі будь-який вірш
Стає невловимим на дотик
І в темряві тане.
Для тебе пітьма домівка,
Свічка – сестра. Але де там. Але годі:
Таки сунуть мішки пацюками
І покидьки Кромвеля синьобороді
Таки тут – за вікном. Бо більше їм ніде
Пантрувати за нами.
Налий мені чаю. Терпкого ірландського чаю.
Кинь туди жменю суниць:
Сухих, запашних і п’янких:
Збираних на болотах –
На тих самих де банші кричать,
На тих самих – вальдшнепових.
Шеймасе! Наша писемність
Є лише квола спроба
Не розчинитись в безодні
Ночі. У нашій ірландській глині
Надто багато нарито, накопано
І закопано, сховано
Чи то кістяків королів чи нас самих.
Шеймасе…
А там на болотах
Жінка блукає в зеленому платті.
Блукає, блукає, блукає…
Шеймасе! Ми напишем про це…
1988
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694237
дата надходження 13.10.2016
дата закладки 26.07.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.06.2022
«відпусти нам Варавву,
Понтію,
відпусти!» –
вискандовують нації
вік за віком
а потім з тих
псевдонацій вилуплюються
хребти
щоб крізь тисячу років скиглити:
«Варавву нам
відпусти!»
Запали мені, хлопче,
швидше
брудний ліхтар,
бо у глизявій темряві кра́дуть naZi-ї –
хто б питав! –
силу мови і відчай для «ми брати»
чути хрускіт. недо-naZi-ям
ламають
хребти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949459
дата надходження 02.06.2022
дата закладки 13.06.2022
«Три дні і три ночі провели так воїни,
коли довершувався четвертий день
Звелів Мананнан всім піти,
так що не лишилось в домі жодного,
Хто скуштував життя синів жінки,
Нікого зовсім,
крім самого Мананнана та Енгуса.»
(Скела «Виховання в Домі Двох Чаш.»)
Чотири лебеді посеред сутінок людей –
Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
Нам казку заповів – священний скарабей
Довідався читаючи папірус – фараон помер**.
А ми й не знали! Ми – одвічні робінзони
На острові журби громадили курінь
Таки камінний. Чаші дві – зариті в землю дзвони
Гудуть і стогнуть. Вдосвіта на рінь
Прийшли три тіні з Вічномолодих Країни.
Зеленокоса річка Бойн, спочинь,
Бо досить хвилями колИсати руїни
Ти краще у майбутнє наше линь.
Там зорепад. Там ночі теплі і вогонь жаркий
Згадати змусять мертве слово давнини
Друїда й схимника. На торфовИщі провесінь рудий***
Коли смеркало оповів легенду сивини.
Таки мені – крізь чайок крик - старому волоцюзі,
Що стоптані сандалі ніс з монастиря вітрів
У Дім Двох Чаш – де віскі, ель і друзі
Де старості й журби немає й поготів.
Навколо пустка вересова й осінь.
Все зникло: ель, пастух, і друзі, і курінь…
Воно й не дивно - Фет Фіада… Це просто мрія,
Просто сон. Нікого не було. Була від хмари тінь…
Примітки:
Фет Фіада – не тільки Діти Богині Дану володіли цим мистецтвом, бо якщо навіть на святого Патріка воно не діяло… Фет Фіада – це здатність робити Сід і його мешканців невидимими, коли вони тут – поруч…
* - а таки кельтських. Старина Вільям правий…
** - всі фараони помирають. І хворі на голову теж.
*** - на пагорбах Донеголу кожен другий якщо не О’Доннелл то О’Конелл - нащадки королів… А ви як думали…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498559
дата надходження 12.05.2014
дата закладки 23.05.2022
«Сльоза, мов яблуко, важенна, біля тебе
Від галасу доріг зіспрагла знати…»
(Пауль Целан)
Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
Нагадує сині квіти гонорової гортензії
Коли сірі тіні почвар-троглодитів
Сунуть зі сходу – здичавілого. Темного. Непробудимого.
А дух громадить ірландські башти,
Що нагадують мінарети Ататюрка.
Чому? Чому весна плинного Бористена
Обернулась домом потрійного божевілля?
Пальто чорнокнижника Аліг’єрі
Висить між цегляними шафами галактик
Простріляне сталевими кулями
Скорострілів придуманих Гамлетом –
Принцем хвиль каламуті й русалок,
Що плавають в морі Данському
Наче вони не хвостаті комети глибин,
А постійні клієнтки скромної кірхи – оті
В капелюшках солом’яних і довгих сукнях
(У смужечку).
Якщо
Дні нині збатожені трунком драконів,
А ночі такі, що хоч око Всесвіту
Вийми і кинь на долівку
Хати, що забула про свічку бджолину –
Муруємо стіни
Чистого дому прийдешнього –
Нехай і навпомацки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948445
дата надходження 22.05.2022
дата закладки 22.05.2022
идёт по базару
мясник
– белый халат
в созвездиях крови –
и держит в руке
три персика
пусть мясник
– все закричали –
богинь судит!
(Перевод с украинского)
+++++++++++++++++++++++++
ПАРІС
йде базаром
чоловік-м'ясник
у білому халаті в сузір'ях крові
та тримає в руці
три персики
хай м'ясник
— усі гукнули —
богинь судить!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948269
дата надходження 20.05.2022
дата закладки 20.05.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.05.2022
«Мої руки – туга вода.
Ти моя відчутна, піддатлива
Видра пам’яті
У плесі хвилини...»
(Шеймас Гіні)
Люди збудовані з повітря
Прозорі, наче моє минуле,
Хороші, наче перекази про чуму,
Розказують мені казку
Про Езопа горбатого,
Про теорему Евкліда
Записану між сторінками зошита,
На торішніх жовтих листочках
Осені моїх днів спокою.
Між сторінками зошита
Знайденого серед руїн.
А може справді я лише хвиля річки –
Трохи води в якій плещуться
Ондатри пам’яті і риби слів:
Такі блискучі, лускаті
І такі волохаті й зубаті:
Вони.
Стихії до мене приходять як пори року,
Розказують про суть і прийдешнє:
Наче не стихії вони, а просто пелюстки
Абрикоса, якого посадив Шеймас
На торфовищі, де не росло нічого і зроду,
Хіба що крім моху білого – сфагнуму.
Люди, які стали тінями!
Мислителі, які стали світлом!
Куди полетіли ви, куди зникли
У світі, що перестав бути?
Сміється з мене жбанок з вином –
Може і справді він колись був людиною?
Може не збрехав нам наметів швець,
Може сказав нам правду?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945593
дата надходження 21.04.2022
дата закладки 26.04.2022
«Gaze no more in the bitter glass
The demons, with their subtle guile…»
(William Butler Yeats)
Шкутильгаю на милицях снів
З руїн замку горобиної ночі
До посміховиська палацу дня,
Чи його подвір’я неохайного,
Де шпаки провіщають цвітіння
Вишні нашої журби та радості
(Саторі сакури)
Над якої гудуть хрущі неоліту
(Глеки теж вміють літати,
Вони теж трохи хрущі, а може й не трохи),
І джмелі бронзові – металу світла
У саду, який посадив Антон
З краю магнолій на березі моря,
У саду, який росте тільки в нашій свідомості,
Росте. Хоча цвіт… Той білий цвіт…
Дивно усвідомлювати себе пелюсткою
Коли весна і хочеться споглядання –
Хоч трохи, хоч дрібочку, хоч на півслова
Дивака й містика Гоголя – останнього римлянина.
У тому ж фонтані води прозорої,
Води, крізь яку видно прийдешнє,
Води, яка вгамовує вічну спрагу Істини,
Води, яку ковтав мандрівник Микола
Бачу на дні золоті кружальця
І знову шліфую черевиками сіру бруківку
Вічного міста Петра апостола.
І вовчиці. Серед гульбища луперкалій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945230
дата надходження 17.04.2022
дата закладки 17.04.2022
Посипався із уст твоїх
зубами перетертий крик,
Та я вже звик,
Лишень чекаю
Десь заблукалого спокою,
В'язкої тиші, що як тісто,
Замішане з розчарування
Й води святої -
Прісний хліб,
З'їмо, умочений в отруту
Вина й провини.
Хоч би вийти
З густої плоті трясовини
Взаємних докорів й образ.
Та ще не раз,
Передчуваю,
Ми цього трунку разом вип'єм,
Ой, ще не раз, передчуваю,
Передчуваю, ще не раз.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934615
дата надходження 22.12.2021
дата закладки 22.12.2021
Все заново : викочується диск
Солярний сонно з обрію кишені.
Немовби горизонт - контрабандист,
Й через кордон провозить розігріту
Золочену вогнем тарілку.
Чути тріск.
Пожежа зайнялася у кімнаті,
Солодким медом до землі сповзає,
Цілує ноги,
І за мить - згасає...
Навпроти хата -
Пильний прикордонник,
Неспинне жевриво у неба конфіскує,
Трофей
Кладе до серця -
Гріє груди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934139
дата надходження 17.12.2021
дата закладки 17.12.2021
Небо близьке, бо віддзеркалюється у воді.
Заради цієї омани ти й полишаєш дім —
вірити легко у неблизьке наближене,
що набуває об'єму і плоті — торкнись його, підійди,
побачиш — озером лине густий тополиний дим,
димом глибоке небо ущент засніжене.
Вірити легко, та вірити попри все —
щоразу переживати власну останню смерть,
вона не розчавить — просто дмухне і вижене
тебе як комашку, — о, біла моя габо! —
з-під фалди м'якої.
Марно вагатись, бо
вже і по тебе йде тополиний бог —
ось його віддзеркалення у воді,
впевненість у ході.
17.06.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917110
дата надходження 17.06.2021
дата закладки 03.12.2021
«На щиті він несе
Твій смеркаючий усміх,
Пришпилений
До ворожого стягу зі сталі…»
(Пауль Целан)
Я повернусь
У край наш овечий
На черленім щиті,
Що триматимуть міцно
Втомлені руки моїх побратимів,
Я повернусь,
Коли вогняний світанок
Торкнеться пальцями променів
Білого марева вишень
На щиті, що створив Гефест –
Син Гери, вихованець Фетіди
(Заграва –
Там тужавіє серце Неба,
Там тамтами Галактики –
Ритм Гелонів).
Згадайте:
Стежинами пролісків
Йшли ми на Схід
Дорогами мідними, дорогами номадів
Сірооких сколотів.
На прощання коваль
Трьома чорними смугами
Плямував і мені сагайдак.
Як колись за Сулою
Коні били копитом,
Чорне Сонце пророчило битву,
Сокіл кричав – там, де блакить.
І не знав кожен з нас,
Що холодна вода чаші снів
Бузиною забарвлена, що
Час, наче пес, ковтає хвилини
З руки. Із долоні.
Хвилини, які віднайшли
Ми.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932643
дата надходження 02.12.2021
дата закладки 02.12.2021
«На щиті він несе
Твій смеркаючий усміх,
Пришпилений
До ворожого стягу зі сталі…»
(Пауль Целан)
Я повернусь
У край наш овечий
На черленім щиті,
Що триматимуть міцно
Втомлені руки моїх побратимів,
Я повернусь,
Коли вогняний світанок
Торкнеться пальцями променів
Білого марева вишень
На щиті, що створив Гефест –
Син Гери, вихованець Фетіди
(Заграва –
Там тужавіє серце Неба,
Там тамтами Галактики –
Ритм Гелонів).
Згадайте:
Стежинами пролісків
Йшли ми на Схід
Дорогами мідними, дорогами номадів
Сірооких сколотів.
На прощання коваль
Трьома чорними смугами
Плямував і мені сагайдак.
Як колись за Сулою
Коні били копитом,
Чорне Сонце пророчило битву,
Сокіл кричав – там, де блакить.
І не знав кожен з нас,
Що холодна вода чаші снів
Бузиною забарвлена, що
Час, наче пес, ковтає хвилини
З руки. Із долоні.
Хвилини, які віднайшли
Ми.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932643
дата надходження 02.12.2021
дата закладки 02.12.2021
згустки слів
перекотиполем на мені.
застигають іменні́
цілунки, залишають алегорії
двох тіл, на повторі
сміх у наготі.
а ми ті,
хто не віршує зовсім.
з осені і до морозів млосних
простоволосі та мило́сні
ритми й такти
іскрами між нами,
мов теракти.
не вмирати нам у цій квартирі
без ноктюрнів, епопей і гриму.
тиша в кульмінації нам скаже,
що ми самозванці
і продажні,
що ми недолюди, мізантропи.
Світ наш впав -
А ми ось тут. Навпроти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909176
дата надходження 26.03.2021
дата закладки 26.11.2021
осінні хвилі розбудять дзвони костелу
і я засну
сном непохитно-п'янким
на кільканадцять годин
збіжаться будинки, дзеркала, коти,
калюжі та вікна з квартир
щоб викрити тінь мою
та цінність її наготи.
скорчаться пальці від стиглих дощів
і я перетворюсь у дзвін
у той, яким мариш ти
у дні, коли світла брак.
зостатися б звуком
у мушлі вушній
у храмі твоїм.
щоб так
ти не забув мене
у безсвітлі наготи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932062
дата надходження 26.11.2021
дата закладки 26.11.2021
«… Там мрію чеканять інакше,
Ніж тут, де міняють в пітьмі
Забуття й чудотворство…»
(Пауль Целан)
Дні завершення осені –
Наче мальовані амфори
В які забули налити вино.
Лускокрила епоха:
Все так ефемерно,
Таке нетривке
Все – навіть істин абеткових рій,
Тих, маленьких, банальних, зачовганих
Наче сандалі дивака Архімеда,
Що снив Сіракузи як берег
Сліпця Поліфема. І деспота мідного.
Істин
Які як монети з дельфіном на золоті.
Коли осінь глуха –
Я помираю,
Стаю нерухомим, німим:
Навіть мім
Сказав би відверто деревам
Поснулим і голим,
Тільки не я (бо мовчу),
Бо кров тужавіє і гусне
В епоху метеликів
Коли осінь глуха,
Бо небо синіє чужим,
Бо хризантеми біліють крижинами,
Бо час помирати
Співакам-цвіркунам
До весни.
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931896
дата надходження 24.11.2021
дата закладки 25.11.2021
Зірвався ґудзик з перехрестя нитки
До рук твоїх.
Ковтає річка листя
З верби - прощання твого свідки
Втопають. Спогадів зреклися
Про простоту, юнацьку та незрілу,
Як сну.
Кусаєш за губу
Себе.
Вона, похила,
Гіллям лоскоче мляві води річки,
Розмішані з іржею.
Погоріли
І берег, й човен.
Тільки за косички
Вітрище смикає похнюплену вербу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928726
дата надходження 23.10.2021
дата закладки 24.10.2021
«…А я хотів
У небуття зануритись щасливим…»
(Франческо Петрарка)
Малахітова людина
Кришить своє серце в сільницю,
Хоче посолити світ
Своєю кров’ю зеленою:
Нерозчинною, мідною,
Восьминоговою.
Людина вирізьблена з малахіту
Тупцює шляхом чумацьким
За сіллю гіркою сивашською,
Полічивши кістяки рогатих волів
Та каурих мулів готських –
Серед тирси минулого,
Серед ковилу снів жахних.
Малахітовий жевжик
Співає не рапсодію – реквієм
Кожному, хто вміє літати
Разом з журавлем-монахом:
Цибатим філософом сфагнуму.
Малахітовий чоловічок
Вважає себе коштовністю,
Не знає як перейти брід
Ріки Молочної білої:
На дні соми поснулі
Ковтають все кам’яне:
Серед отої глини жовтої
З якої колись глеки зліплять
Для вина яблуневого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887949
дата надходження 05.09.2020
дата закладки 19.10.2021
«…Є музика, яка містить в собі атоми нашого буття.»
(Осип Мандельштам)
Письменника Носова Миколу Миколайовича (1908 – 1976) сприймають виключно як письменника дитячого. Причому розглядають його прозу в площині тільки російської літератури. Хоча народився він в Києві і виріс в Ірпені. І свою знамениту епопею про Незнайку почав писати для журналу «Барвінок» українською. І його твори сприймають лише як казочки для дітей – не більше. Певно, деяким майстрам слова не щастить – їх так і не встигають зрозуміти сучасники – нажаль, чи то на щастя для них. Було б, наприклад, дивно, якби Джонатана Свіфта сприймали б як автора казочок для дітей, не більше. Сучасники прекрасно розуміли, що його «Гуллівер» написаний для дорослих, як їдка сатира на тогочасне суспільство – глибока і нещадна. Сатиру Носова у його «дитячих» творах вперто не бачили. Я маю на увазі неперевершену, безсмертну трилогію про Незнайка. Для багатьох дітей – і для мене в дитинстві в тому числі, це улюблена книжка.
Це захоплюючий світ створений фантазією майстра в якому цікаво і кумедно жити. Але не тільки. Варто подивитися на ці твори уважніше і починаєш дивуватися. Як?! Невже цензура в ті роки могла це пропустити?! Звісно, хрущовська «відлига», придирались до кожної фрази не так нищівно і людожерськи, але все таки…
Ну де, в якому творі совітської літератури – цього цементного моноліту «соцреалізму», ви ще можете знайти таку сатиру, сарказм і навіть знущання над типажем епохи – радянським міліціонером? Персонаж Свистулькін викликає просто таки гомеричний сміх. Це просто ідіот у формі. Арештовує підозрілих тільки для того, щоб прочитати їм мораль, випадково повертаючись додому потрапляє в чужу квартиру і сприймає її як свою. Його, будять, пояснюють, він, звичайно, йде одягаючи чужу куртку з чужими документами водія Бублика. І тут перестає розуміти хто він – міліціонер Свистулькін чи водій Бублик як написано в документі. Починається в нього роздвоєння особистості – адже в радянському суспільстві все вирішує папірець: написано Бублик – значить ти Бублик! І потрапляє він до психлікарні будучи переконаним, що він це не він… Ну, хто б ще насмілився в кінці 50-тих так над системою посміятися, навіть у формі дитячої казочки!
Перша частина трилогії – «Пригоди Незнайки та його друзів» - це пародія на тогочасне «радянське» суспільство. Не просто пародія – зла сатира. Кожен персонаж – карикатура на певний типаж сучасника. Безтолковий лікар, який лікує всі хвороби виключно касторкою і зеленкою – бо інших методів не знає. Але вважає себе правомочним диктувати кожному його спосіб життя. Бездарний поет, який пише графоманську нісенітницю і всі оточуючі вважають його генієм пера і затамувавши подих слухають заримовану тарабарщину. Бездарний художник який малює за його ж словами «халтуру» по трафаретам, але вважає себе «богемою» і веде відповідний спосіб життя. Ненажери, які бачать сенс життя у поглинанні «делікатесів» - пончиків і сиропу (про інші вони просто не чули). Механіки, які винаходять нікому не потрібні безглузді пристрої (комбінацію магнітофона і пилососа). Інтелігент, який живе в своєму замкненому світі, який нікому не зрозумілий і викликає тільки сміх оточуючих. Письменник, що вишукує теми для романів підслуховуючи чужі розмови. І всі про це знають, що він підсовує в квартири «жучки», але продовжують вважати його шанованим письменником, хоча жодної книги він так і не написав… Як це все схоже на атмосферу певного часу! Того самого часу, коли повітря таке важке і задушливе, що хоч ножем ріж… І всі ці персонажі замикає наш головний герой – абсолютний невіглас і нездара, який, проте, впевнений, що сучасники його просто не розуміють і який жадає одного – бути головним, всім керувати, бути самим-самим… І волею випадку йому це вдається – шантажуючи товаришів по нещастю, яких – абсолютно здорових насильно утримують в лікарні з незрозумілих причин (точніше для наукової роботи місцевого «доктора» - чергового нездари), він переконує їх заявити, що він їх керівник і великий авторитет в усьому. Ставши каліфом на годину (чи то секретарем парткому на годину) він дає абсолютно безглузді вказівки (які, на щастя, ніхто не виконує), всюди демонструє свою необхідність, важливість і незамінність, не розуміючи наскільки він смішний на цій «посаді». І коли настає розвінчання псевдовченого і лжелідера, настає трагедія – трагедія «людини без кабінету», начальника, який перестав ним бути, вічно колишнього.
Безтолкове суспільство живе тільки за рахунок мініатюрних розмірів його членів – природа дарує гігантські в порівнянні з розмірами мешканців плоди. Інакше все точно пішло б в тар-тарари…
Наш герой потрапляє в країну, де проблеми взаємовідносин статей і непорозуміння між особинами різних статей зайшли настільки далеко, що вони живуть окремо – в різних містах окремими «гомосексуальними» громадами. Зображення цих громад – це ще й їдка сатира на жіночу та чоловічу психології. Поведінка мешканців цих «жіночих» та «чоловічих» міст гротескна, абсурдна, позбавлена сенсу і змісту. Люди самі вигадують собі проблеми і створюють химерні фантоми яких самі ж бояться. Хтось вигадує, що в сусідньому місті завівся дракон – і всі цьому одразу вірять. Ну, як же не повірити, якщо всі так кажуть!
Це не персонажі – це карикатури на людей. Написані з натури…
Я досі не розумію, як це не помітила цензура!
Але після виходу книги автору було замало посміятися над тогочасним суспільством. Автору захотілось посміятись не більше не менше як над майбутнім – над комунізмом. У той час всі вірили, що комунізм не за горами, навколо висіли гасла «Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!», Хрущов обіцяв, що у 1980 році настане перша фаза комунізму. І ось автор зобразив пародію на цей очікуваний досконалий суспільний устрій. Ще й назвав: «Незнайка в Сонячному місті». Явно натякаючи на комуністичну утопію Томази Кампанелли «Місто Сонця». Прямі паралелі! Читаєш і дивуєшся – комунізм якийсь тут дивний. Люди живуть і не знають для чого. Мета втрачена. Техніку вигадують все більш і більш химерну – невідомо для чого. Будинки, які крутяться, машини, що замість коліс мають спіралі та інша нісенітниця. І тут раптом просто недопустима крамола! Виявляється при комунізмі теж будуть злочинці! Вони будуть чинити злочини просто так – бо їм це подобається. Схильність до злочинів виявляється вроджена, і ніяк її не виправиш. Та в ті часи про це і говорити ніхто б не посмів. В ті часи і генетика то була заборонена, бо суперечила марксистсько-ленінській ідеї перевиховання. Як Носов насмілився це написати – не знаю. І хоча закінчується все повним хепі-ендом: міліціонера Свистулькіна виписують із психлікарні, бо він нарешті само ідентифікується, злочинців садять за грати, у дивака Незнайка відбирають чарівну паличку, але лишається слід – це комуністичне суспільство смішне і безглузде.
Та автору і цього видалось замало! Посміявшись над своїм суспільством Носов вирішив посміятися і над західним суспільством. Геній сатири пише завершення трилогії – «Незнайка на Місяці». Тут уже автору можна було не критися і не боятися цензури, і він нищівно сміється над індустрією розваг, бізнесом, біржею, поліцією, безробіттям, монополіями, західним правосуддям, парламентом, психологією буржуа, фільмами жахів. Але раптом – автор починає сміятися над профспілками та революцією! Революція в цьому світі «коротульок» смішна. Хоча зачаровує своєю гуманістичністю – таких гуманних і добрих революцій просто не буває. І все якось казково і смішно – революцію привозять інопланетяни і викликає якийсь недотепа з акціями. І результати революції на тогочасні совіти ну зовсім не схожі – ніякої тобі держави в результаті. Анархія та й годі. Така собі ідеалістична анархія – все організовується само собою.
Завершує трилогію майстер ностальгічно – всі ці химери часу і простору ніщо. Важливий для людини лише шмат рідної землі, де є сонце і небо, трава і квіти. Все інше – пусте. І комунізм теж.
(Світлина з мережі. На світлині – Носов М. М.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343638
дата надходження 13.06.2012
дата закладки 18.10.2021
Закрапав дощ з цеберка небосхилу
Мені за комір - любощі вдає,
Наївно так, неначе свою милу
Коханий дражнить, щиро заграє.
А вдома сухо й тепло, тільки осінь
Лоскоче скло, вдає, що це лиш гра
Її бешкетна - розігралась зовсім,
Але, як все, мине і ця пора.
Нестерпне те, що зветься тимчасовим,
Сповитим драмою нелегких почуттів,
Коли пів ночі думаєш над словом,
А вранці кажеш інше, ніж хотів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925905
дата надходження 22.09.2021
дата закладки 18.10.2021
«Подібно до Емерсона,
я пишу над дверима своєї бібліотеки:
«Примха»…»
(Оскар О’Флахерті Вайлд)
Колись бородатий мисливець Хем писав: «Щось завершилось». Передчував, але не знав що. Ми тепер знаємо – довершилась епоха. Античність завершилась, померла, а ми і не помітили. І ви не помітили. Але то байка (не езопова). Найгірше те, що це не помітили філософи-скептики. Любомудри з вітряного Ріміні. Расени стали спогадом, а народ далі полюбляє бої гладіаторів. Тільки називає їх по іншому. Вже, мовляв, не ігрища. Вже, мовляв, то не релігія, то так – розвага. Ристалища комоней світу сього. Байдуже, що візничі стають місивом піску, плоті і крові. Під копитами тих же комоней. Бо чом не вершники? Вершники там – у третіх лавах (бо в перших старчики-сенатори). Читають Овідія та аплодують. І тицяють великим пальцем вниз. І слов’яни знову варвари (добре хоч не раби, принаймні не всі), а зі степів знову сунуть гуни. Аттіла ще не відає, що йому подарує зустріч з вихованою патриціянкою з першого Риму. Хороше виховання – воно назавжди. Ільдіко чи Юдит – тут головне виховання. Епоха – це вторинно, особливо коли мова йде про ложе. Про те, що середньовіччя почалося ніхто не зрозумів. Навіть Аніцій Боецій. А вже кому-кому, а цьому знавцю музики майбутнього – йому то епоха відкрила своє потворне обличчя, яке сховала до часу непрозора вуаль. Великі Теодоріхи не любили філософії, малі чи мізерні Теодоріхи філософію просто ненавидять. Це тоді Теодоріхи бували великі. Нині, коли черговий раз прийшло нове середньовіччя Теодоріхи бувають тільки мізерні і жалюгідні. І від того ще більш огидні. Як прикро, що все постійно повторюється. Вже тисячі років одне й те саме – все повторюється, наче колесо крутиться. Наче ми не в історії, а на каруселі в парку розваг. Хочеться в Небо, а тут колесо. І знову візантійщина, знову треба проповідувати християнство. Знову імперія буде валитися як глиняний ідол бога Мардука – уламки будуть чавити всіх. Не тільки каліфів на годину. Оскар з клану О’Флахерті – клану розбійників, піратів, повстанців і відчайдух писав якось, що «в часи античності люди не мали одягу, в часи середньовіччя люди не мали тіла, а нині люди не мають душі». Цікаво, ось воно – нове середньовіччя почалося – знуву будуть люди без тіл? З голими душами? Приємно, що нині, на черговому повороті колеса настання нового середньовіччя передчували і навіть про це написали. Навіть 40 років тому – ще тоді, як воно тільки стукало в двері. А ще кажуть: «Стукайте і відчинять». Ось дехто і стукав. Ось ми і відчинили. Тоді, півтори тисячі років тому цього ніхто не відчув. За півстоліття до кінця прекрасної епохи думали, що античність буде тривати вічно. Ніхто нічого не передчував. 425 рік – якісь узурпатори, війни за владу, Папа Цилестин І, єретики-несторіани, імператор Флавій Теотозій ІІ, гуни, Бахрам V Гур вогнепоклонник. І жодного титана думки. Жодного поета. Чи може середньовіччя почалося раніше? Цікаво, а що скажуть історики майбутнього? Коли почалося нинішнє середньовіччя? Начебто і свідок я, але не збагну. Епоха нині почалася другосортна. І неосередньовіччя теж другосортне. Темрява, звісно, не така густа як тоді, все таки Епікура тоді забули і твори його втратили. А зараз – якщо такий з’явиться новий Епікур, то подумають, що то водій тролейбуса, а не філософ і будуть цитувати його на останніх зупинках. Суттєва відмінність нинішніх людей від людей VI століття по Христу в тому, що вони були відверті і послідовні у всьому, навіть у своїй саморобній темряві. Нині ж фальш. Якщо не в усьому, то в спокуті духу. Джером Девід Селінджер був правий – всюди фальш. Тільки він не знав, що жив напередодні великої фальші. Рано він замкнувся в бункері – він би відчув, як фальш густішає з року в рік, як перетворюється в фруктове желе з родзинкою.
Про середньовіччя писати легко – це була епоха, коли в неприкаяного і покраяного материка викраденої биком дівчини були відсутні сумніви, вони вважались якою вадою, мало не ганьбою. Люди (а чорні монахи зеленого острова особливо) перестали розуміти, що таке вада. Справжні вади, вони вважали вказівкою з потойбічного світу, а несправжні вади вигадували. Тому, хто пояснить мені навіщо це, я поставлю бронзовий пам’ятник в Аркадії, щоб він міг без єхидства і метафор сказати: «Et in Arcadia ego». Я чомусь впевнений, що першою птахою середньовіччя було не падіння Західної Римської імперії, а вбивство Гіпатії в 415 році. Юрба фанатиків, що знищує красу і мудрість – це вже чисто середньовічний феномен, це вам не вакханки з забутого міту, не Діоніс, що дарував радість, яку ніхто не зрозумів. Це поява отієї Sancta simplicitas – хмизу для вогнищ буде вистачати ще довго. І перегорнув останню сторінку античності і закрив недописану книгу послідовників Геродота зовсім не Юстиніан. Цю книгу остаточно закрила юстиніанова чума. Не було спроб втілити республіку Платона в реальність не тому, що цього ніхто не хотів, а тому, що ніхто про це навіть не думав – нікому було. Почалось то середньовіччя Аттілою, а закінчилось Кромвелем. Він то про ідеальну державу думав і навіть спробував втілити це в життя перерізавши і перевішавши третину населення Смарагдового острова. Значить все – середньовіччя завершилось. Знову популярні Утопії. У неосердньовіччі замість чуми маємо інші пошесті, які не так вбивають, як лякають, знищуючи не плоть, а дух.
Середньовіччя відрізнялось від античності в першу чергу тим, що в епоху агонії античності (Pax Romana) раби вмирали на потіху аристократії, а в Середньовіччя аристократи вмирали на потіху юрбі. Нині – в неосередньовіччі аристократія канула в Лету, але юрба жадає нових лицарських турнірів зі справжньою кров’ю, а не бутафорською фарбою шекспірівських театрів і не соком журавлини рухомих картинок братів Люм’єр. За відсутності лицарів юрба жадає бачити погибель аристократів духу. І то не на арені і не на ристалищі. Тут, біля бар’єру. І справжньої загибелі, не театральної, на очах злих однооких телекамер.
Але погодьтеся, в час приходу отого, попереднього середньовіччя світом правили велетні. Темні віки іноді народжують велетнів. Може це якось природа компенсує недолік поетів і художників. Загинути від рук правителя-велетня почесно. Нині ж, коли прийшло нове середньовіччя, світом намагаються правити карлики. Це огидно. Це образливо для людського духу. Особливо зараз, коли багато поетів замовкли або замовкають. Загинути від рук карлика соромно і прикро.
Можна було б очікувати нового Петрарку – час прискорюється, його ж недовго чекати, правда? Але Петрарка приходить після Данте Аліг’єрі, а він мусить конче спуститись до пекла, інакше нічого не вийде. І померти в Равенні – в цій останній столиці, в цьому post scriptum пишної Візантії. Пекло вже не в глибинах землі, воно тут, на поверхні, ми самі його створюємо. Замість Петрарки – на тобі, тримай – Чингісхан. Цього разу він грамотний – письменний, знає літери і вміє навіть скласти фрази до ладу. І замість опору нашестю – пародія на опір. На те воно і нео. Неоліт був в поті чола. Неоген гуркотів тупотом копит в степах. Неофіт горів серцем. А неосередньовіччя – пародія на середньовіччя. Свого роду постсередньовіччя якщо хочете. Дай то, Боже, щоб то була висока пародія. Саме в епоху середньовіччя, десь в часи папи Григорія Великого ввійшли в буття селищ людей дзвони. Нині знову гудуть над Землею і над Сарматією зокрема дзвони. І згадуючи того ж бородатого Хема та Джона Донна знову процитуємо: «Не питай за ким гудить дзвін. Двін гудить за тобою…» У часи Джона Донна дзвін гудів за епохою середньовіччя – епохою лицарства, королів, пишних титулів, мечів та гонору. Нині дзвін гудить за епохою Ренесансу та Просвіти. Дзвін гудить за кожним з нас – бо ми були дітьми тої епохи, що пішла остаточно в небуття, в спогади старих підсліпуватих бібліотекарів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924716
дата надходження 10.09.2021
дата закладки 11.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.08.2021
Серед вулиць пізнього літа,
У лабіринтах провулків торішньої меланхолії
Гальмую автомобілі вчорашнього дня:
Сірого, наче небо Ісландії мрій,
Я – комедіант ненаписаної вистави
Про електрика з міста Турина
На ймення Крамола
Та його чорну качку і сусідку –
Карооку швачку подертого на клаптики Неба.
Серед вулиць невдахи серпня –
Невизначеного, як недостигле яблуко
Елегій, що писав Авель
Годую котів смугастих алегорій Софокла:
Сиром, з якого зроблений Місяць – той самий,
Що висів над хатою Джона Кітса –
Моряка каравели «Елегія».
Серед вулиць останньої спеки
Міста, в якому зроду не садили каштанів –
Гірких, як полин, кінських, як річка Гіпаніс
Фарбую рогаті тролейбуси
Чи то плаття канцеляристок
У колір горобиного сну.
Завітав у крамницю Джордано –
Там сова міряє черевики,
Зайшов у шинок дрімоти –
Там останню надію міняють на крейцери
Срібні - з профілем Франца.
Срібні, як ніч. Срібні, як кулі,
Які набивав у важкий «Сміт-Вессон»
Коли я відстрілював вурдалаків
У ніч, напередодні осені.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921638
дата надходження 08.08.2021
дата закладки 08.08.2021
«… І тоді ми пішли розійшлись хто куди
Пілігрими сумнівів вигнання…»
(Гійом Аполлінер)
У затінку лавра – дерева Дафни
Між двома струмками солодкими
Торба Сивіли
Забута загублена непотрібна,
Хоча з якимись папірусами
Чи то пергаментами
(Вишкрябаними палімпсестами),
А кому нині ті пророцтва потрібні?
Сурмачі ж бо в Колізеї виключно,
А питво хмільне прогіркло отрутою,
Весталки стали вакханками,
Волоцюги називають себе філософами,
А митники громадянами,
А тирани й деспоти благодійниками,
А грабіжники легіонерами,
А повії жрицями Еросу.
Забагато містерій у місті сови,
Фессалійці, метеки юрбою
По дорозі з Колону в Атени
І з Атенів в Колон – колись там Едіп блукав,
Нині дорога на торжище,
Де продають рабів
З клеймом замість гідності.
А десь на острові
ще правлять віче Кабіри
На мові пелазгів плетуть візерунок слів
Про човен Дардана, про солодке вино,
Яке в кратері чорному
Колись давно піднесли аргонавтам.
Вони.
Невже хтось вчитається,
Розбере по літерах ті пророцтва писані
Мовою давно забутою?
Може комусь потрібно воно?
Та кому? Кому?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921100
дата надходження 01.08.2021
дата закладки 01.08.2021
«… І тоді ми пішли розійшлись хто куди
Пілігрими сумнівів вигнання…»
(Гійом Аполлінер)
У затінку лавра – дерева Дафни
Між двома струмками солодкими
Торба Сивіли
Забута загублена непотрібна,
Хоча з якимись папірусами
Чи то пергаментами
(Вишкрябаними палімпсестами),
А кому нині ті пророцтва потрібні?
Сурмачі ж бо в Колізеї виключно,
А питво хмільне прогіркло отрутою,
Весталки стали вакханками,
Волоцюги називають себе філософами,
А митники громадянами,
А тирани й деспоти благодійниками,
А грабіжники легіонерами,
А повії жрицями Еросу.
Забагато містерій у місті сови,
Фессалійці, метеки юрбою
По дорозі з Колону в Атени
І з Атенів в Колон – колись там Едіп блукав,
Нині дорога на торжище,
Де продають рабів
З клеймом замість гідності.
А десь на острові
ще правлять віче Кабіри
На мові пелазгів плетуть візерунок слів
Про човен Дардана, про солодке вино,
Яке в кратері чорному
Колись давно піднесли аргонавтам.
Вони.
Невже хтось вчитається,
Розбере по літерах ті пророцтва писані
Мовою давно забутою?
Може комусь потрібно воно?
Та кому? Кому?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921100
дата надходження 01.08.2021
дата закладки 01.08.2021
«… Над ковадлом мороку
Лунке полум’я Місяця…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
У кузні, де підковують Фавна,
У темній кам’яниці Аркадії,
Де не запалюють свічок – зроду,
І тільки горно дає неситим очам харч,
Де кують кулі зірок замість ножів,
Майструють чорних карликів
Замість кайданів
на душу Ріки Небесної.
Колір роздумів синій.
Колір смутку смарагдовий.
Тільки там – у кам’яницях Гефеста,
Малиновий колір зусиль,
Дзвін металу і запах диму,
Майструють егіду для Еріхтонія,
І вогняні квіти
Цвітуть в безнадійній тьмі:
Кривоногий вершитель майбутнього:
Епохи заліза.
Колір надії бузковий.
Шкода, що вона досі схована
В отій скрині –
Один раз прочинили без дозволу,
Невчасно (чи може вчасно) стулили.
Місто на межі свідомості –
Його будували вночі
З каміння, яке шукали навпомацки
Хіба вони знали, що мури і храми
Можна створити з зірок?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920031
дата надходження 20.07.2021
дата закладки 21.07.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.06.2021
«У плесі твоїх очей
Видно невід рибалки
Божевільного моря…»
(Пауль Целан)
У божевільному морі,
Яке я побачив там –
У глибинах твоїх очей
Плавають навіжені риби,
Що вміють літати над рифами,
Шалені блискучі почвари –
Вони полюбляють циклони,
Тайфуни з очима хижими –
Очима кагана орди.
Їх ловлять вдягнені в сіре
Бородаті старі рибалки,
Кидаючи конопляний невід
В прозору синю глибінь
І майструючи човни гостроносі
На березі Скель Сподівань.
В очах твоїх море
Неспокою вічного,
Де хвилі думок трощать барки,
А я флібуст’єр – шрам на шрамі
І пливу навмання,
Бо жодної зірки
І компас поцупила відьма,
І хронометр показує час
Короля Едуарда Сповідника,
А бом-клівер і фок
Зірвано шквалом істерик.
У морі твоїх очей –
Морі вікінгів, дочок Доріди
і синіх китів
На реї іспанської бригантини
Мене (як корсара) повісили
Якось уранці
Коли Сонце було голодним,
Коли сіль виїдала очі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913234
дата надходження 08.05.2021
дата закладки 09.05.2021
«Він тоги не має й зорю не благав,
Він іде за листком, що кружля перед ним…»
(Пауль Целан)
Останній патрицій осені,
Що мав колись тогу,
Та втратив –
З неї пошили прапор –
Останній прапор вовчиці
Ватаги пройдисвітів Ромула,
Горожанин останній журби
(Urbi et Orbi!),
Бо осінь: час бігти стежиною
За жовтим листочком ільму,
Що поволік вітер –
По землі, по землі, по землі –
По цій – потрісканій –
Бо осінь – час сивочолих
Центуріонів.
Він підіймався сходами:
Думав – ведуть вони в Небо –
Останній аристократ очерету –
Цар сутінок, князь вигадок,
Герцог білого моху:
Зійшовши на башту
Побачив – там осінь –
Там, де холодна синява,
До якої безодня
І годі долинути.
На башту зійшов
Етрусків-расенів-заброд:
Волоцюг, як і всі, хто живе
В цій країні телят,
Хто марить і снить, бо життя то є сон,
Зійшов, а там осінь:
Куди не поглянь – всюди осінь:
В Італії хижій,
У Скитії дикій,
І навіть в Елладі –
Лиш осінь, і листя, і вітер.
І тога – подерта на прапор
Повстанців.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907896
дата надходження 13.03.2021
дата закладки 14.03.2021
Говори обо всём подряд, и чем больше бреда
Будет в составе слов твоих невпопад
Тем лучше
Дыши воздухом мысли тех стран, где ни разу не был
Собери из конструктора рай, вальхаллу и ад.
Я потом разломаю и перемешаю. Попробуешь
Снова-заново то же, что было воспроизвести
Разукрашивай пятна смело в плохое-хорошее,
А я буду спорить, что всё из одной горсти.
Впрочем, какая разница...
Будут ли нравиться
В доме, который построил не Джек, а ты,
С кухней просторной окнам-глазам красавицы
Книжные полки, специи, кофе, цветы?
Дом по имени Я.
Пусть скучает заброшенный....
Пожалеем заочно тех, кому нас терпеть.
И дорожку во двор. От входа бурьяном поросшую,
Да и дверь с каждом годом сложней и сложней отпереть.
Теперь даже изнутри.
Как ты хочешь состариться?
Расскажи, как всю жизнь мечтал по горам скитаться.
О бурных штормах, о невидимом мире, о странницах.
О всём чём угодно.
Только не дай мне сдаться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665957
дата надходження 14.05.2016
дата закладки 12.09.2020
Ліжко пашіло твоє любов'ю,
Я наповнювалась тобою,
Як річки навесні наповнюються водою,
Наче місяць, що доходить своєї повені...
Ти просив мене говорити іспанською -
Я, натомість, говорила мовою,
Досі - невідомою нікому,
Тепер - відомою нам обом.
Задихаючись
Я запитувала тебе про істину,
Обіймаючи тебе
Я дізналася, що вона завжди
Ховалася у наших тілах,
Що вони і є
І поезією, і музикою, і танцем,
Що торкаючись шкіри пальцями,
Що цілуючись нашими серцями, ми лишень
Рятувалися,
Рятували
Одне
Одного.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792729
дата надходження 22.05.2018
дата закладки 06.08.2020
#5
[i]Орест 23:02 “лежу у кроваті. Намагаюсь уявити,що зараз робиш ти. Якщо ходиш по лісу, або цвинатару — знай,я не здивований. Еем... треба сплатити гроші за інтернет. А..коли чистив зуби, трохи згадував людей на ринку. подивився на себе... я б побоявся до себе підійти. Ти — справді безстрашна....Хе-хе..Ну все...бачиш, я дотримуюсь свого слова:)”[/i]
[i]Орест 7:17 “о ні...ранок...Ти — не ввічлива. Тебе не вчили, що людям треба відповідати? Післязавтра день народження брата, а я досі без подарунка. Заплатити за інтернет.Щось ще...А, у холодильнику маміни котлети. :Р Піду їсти. Цікаво, правда? Щей дощ... Ну йо...добрий ранок”
Надія.7:30 “Смачного! Що робиш о шостій вечора?”
Орест.7:32 “Після роботи відпочиваю в онлайн-іграшці. :)”
Надія.7:34 “руденька 25”
Орест.7:35 “приємно познайомитись. Чорнявий, 28”
Надія. 7: 37 “ Вул. Руденька.Буд.25. 18*00... :))))”
[/i]
Рання осінь була щедрою на дощі. Вони все йшли без перестанку і це дратувало, робило похмурими більшість людей. Менш за все хотілось Оресту їхати шукати ту Руденьку, але робити нічого. Обіцяв. Подившись у “гугл меп” і подякувавши подумки людині,що придумала мобільний інтернет, заскочив у потрібну маршрутку. Десь за хвилин двадцять він вже дістався до потрібного місця. Щоправда Надії ніде не було. Зайшовши у напрочуд чистенький підїзд багатоповерхівки, щоб сховатись від дощу, він набрав Надію. Не зрозуміло, що вона придумала. Раптом вона взагалі не прийде?
Тяглись довгі гудки...Позаду він відчув легкий поштовх і чиясь рука міцно схопила його за шию, різко вивернувшись, він скрутив злодія, який одразу почав підвивати — якийсь слабенький виявся.
Виглядав він дивно — у чорній шапці, тільняшці і білих, якихось дівочих бриджах. З-під шапки Випало золотисте волосся.
-Ти зовсім здуріла?- Надя покотилась від сміху.
-Я міг тебе вдарити — ніколи так не жартуй!
-В тебе хороша реакція. Здається ти викрутив мені руку. - трохи ойкаючи крізь сміх промовила вона.
-У кого ти сьогодні зібралась гратися,у гопників?
-Та ні, просто не втрималась від спокуси налякати тебе. -Надя махнула йому рукой і вони зайшли до ліфту.
-А що за маскарад?
-Я завжди так одягаюсь вдома — мені так зручніше. Це тільняшка дідуся. Вона гріє душу. Хоча розумію, що я виглядаю дуже і дуже безглуздо, про те — живу в гармонії.
-Та чому.. Добре виглядаєш.
-От брехун!
-Я мав на увазі — як на гопника. - засміявся Орест. - чию квартиру будемо чистити?
-А ти хочеш когось обчистити? Можеш помити в мене підлогу. - сказала Надя відкриваючи двері у квартиру.
Квартира була невеликою, з двома маленькими кімнатами і кухнею. Важко пояснити, але вона якимось чином була пропитана Надією. Тут заставляли посміхатися маленьки картинки дитинства Каті Дуднік, купа всіляких кулончиків, браслетиків, янгеликів, сердечок.На полицях чиїсь чорно-білі фото, сучасні, але чорно-білі. М*який диванчик героїчно тримав купу маленьких подушок. Вразила відсутність телевізору, а на маленькому столику лежав гарненький зошит з ручкою і пару книжок. Поки Надя на кухні ставила чайник,Орест роздивився “White fang” Джека Лондона, Оскар Уайльд, і твори Гоголя.
Вони вийшли пити чай на відкриту лоджию, дощ так і не переставав і Надя з задоволенням ловила крапельки руками. До чаю Надя напекла блінчиків з абрикосовим варенням. Ця атмосфера неймовірного затишку укутувала їх з головою.
-Не думав, що ти вмієш готувати.
-Якщо чесно, я майже не вмію. Просто хотілось зробіти щось від душі... Душа — це секретна добавка.
-Вийшло смачно... На твоєму столі лежало три книги..Ти читаєш одночасно?
-“Білий клик” Джека Лондона я хочу прочитати в оригіналі, але моя англійська — досить поверхня, тому читаю потрошечку, зате вдумуюсь у кожне слово. Так навіть краще сприймається все. Гоголя люблю читати наніч. Його розкази дарують мені атмосферу дитинства, коли ввечері ми з друзями розказували одне одному всякі страшилки. Уайльдом дещо цікавлюсь, хоча далека від його поглядів.
-А в голові це все не перемішується?
-Дивне питання, а ти коли з різними людьми спілкуєшся нічого не перемішується? У книгах ти маєш змогу з різними людьми. Їх побутом, світом, поглядом на життя в цілому.
-Я не читаю книги. Можливо якусь, але якщо дуже зацікавить. Книги — це вчорашній настрій, вчорашні думки.
-Ти правий. Але знаєш,хіба думки можна розділити на “вчорашні-сьогоднішні-завтрашні”? Як не можливо відділити води океану, що непреривно переходять із хвилі в хвилю,так само і з думками. Всі покоління цікавлять одні й ті самі теми.
-Тобто, по-твоєму, люди — це ті самі книги?
-Можна і так сказати.
І тут відбувалось неочікуване. Орест раптом встав і пішов... мовчки. Надія сиділа, мов прибита до стільця і тільки дивилась, як він йшов до дверей. Вже коли вони гучно закрились,вона немов оговталась і побігла за ним.
Наздогнала його Надя,коли він вже вийшов на вулицю.
-Як це розуміти?
-Думай, ти ж любиш думати. - Подивився Орест. І пішов...
Вона стояла розгублена...Дощ крупними каплями спадав на обличчя...
[i]Орест. 00:04 “Братові завтра куплю годинника. В неділю йду на футбол. Дивився непоганий бойовик. \"[/i]
Вранці Надя мовчки дивилась на дивну Смс. Радіючи, що Орест не зник, але не розуміючи, що це за дивна поведінка. Чому так розізлився на це порівняння книг з людьми. То не вона придумала, але ж ніхто не сперечався щодо цього.
[i]Надія.7:01. “-Чому?Поясни...”
Орест 7:05 “Сьогодні п*ятниця, нарешті вихідні. Буду спати — всі вихідні спатиму. Сьогодні десь о 6й піду до крамнички годинників, що біля площі.”[/i]
Зайшовши до крамнички Орест побачив Надію,що стояла і уважно розглядала годинники.
-Ой, яка зустріч!
-Випадкова, звісно. - Посміхнулась Надія.
-Я так і зрозумів.
Купивши подарунок братові, вони вийшли на вулицю.
-Як справи? - поцікавився Орест.
-Які справи? Що з тобою? - нарешті спробувала знайти відповідь Надя.
-Йдеться про тебе, а не про мене.
-Тобто?
-Я не хочу спілкування з людиною, що порівнює людей з книжками.
-Оресте, це якась дурня, справді. Чого ти причепився до того вислову?
-Розказати тобі про тебе?
-Будь-ласка. Мені буде дуже цікаво!
-Ти відкриваєш книгу, береш те, що тобі треба — думки, задоволення, натхнення, мудрість. Чим більше ти читаєш, тим більше ти починаєш брати, і менше віддавати. Книзі нічого від тебе непотрібно, але ти дедалі стаєш егоїсткою. Я завжди ненавидив отих розумників, що вічно ниють, що їх ніхто не розуміє, що вони особливі, але вони самі хочуть жити своїми ілюзіями і думками, не намагаючись нікого зрозуміти. І рано чи пізно, ти такою станеш, якщо ще не стала.
-Чим ти кращій за мене? Ти придумав собі любов, дофантазував і доуявляв чогось, а тепер не підпускаєш людей до себе, мовляв вони тебе ніколи не зрозуміють. Та чи ти знаєш скільки от саме зараз таких, як ти пишуть вірші, плачуть в подушки, пьють вино, щоб тільки пережити оте нещасливе кохання. - переходила на крик Надія.
-Ти взагалі нічого не знаєш про те, що внутрі мене. Чи найкращий захист — це напад?
-Чому ти кидав їх після зими?
-Чорт, звідки ти знаєш про це?
-Так чому? Ти про книги казав недаремно. Ти дивився по собі. Це ти егоїст, що залишає ті книжки після останньої глави. Останнє кохання тебе зацікавило тільки тому, що то була не книжка, а трилогія. Ти вже дочитав одну, але виявилось, що вийшло продовження, от ти і вмираєш від цікавості, але в глибині душі знаєш, що і воно тебе не врятує, і після прочитання забудеться.- вони майже кричали одне на одного, не звертаючи увагу на оточуючих людей. - Ти пішов лише тому, що я-нагадала тобі себе!
-Та що ти кажеш! А може просто це ти саме така?
-Я ніколи не була такою!
-Спробуй переконати мене в цьому!
-Так, я казала, що кожна людина — це книга, але відрізняється від книги тим, що пишеться постійно. І тільки неуважний читач може після поверхнього погляду викинути її, вважаючі, що все зрозумів. ось і все.
Трохи подумавши Орест знов пішов у наступ:
-Такий, як я? Ти ж мене маєш на увазі? - Надя мовчала. - Звідки ти знала, про те, що...
-Ти гуляв з кожною з них в одному і тому ж парку. Я бачила тебе не один рік.
-І ти справді думаєш, що я просто не хотів їх розуміти?
-Спочатку я вважала, що ти їх використовув і просто ненавиділа тебе, хоча і не знала.
-А потім що змінилось?
-Мені захотілось тебе зрозуміти...
-То ти не певна, що все було просто заради моєї втіхи?
Надя мовчки йшла дивившись собі під ноги.
-Знаєш що? Я скажу тобі чесно, ти перша людина, що дізналась про мої минулі звички. Ти не намагаючись зробити нічого, просто так відкрила те, що я від усіх намагався приховати. Та інструкції до цього “скарбу” не дають. А твої роздуми від моїх мотивів, як земля від сонця.
-І що ж тобою керувало?
-Можливо іншопланетні істоти? Як тобі варіант?
-Дотепно...
* * *
[i]Орест. 22:54 “Все думаю про те, що написати в своїй історії. Цікаво так. Я — книга, що пишеться. Ти сьогодні вийшла з себе. Це було дуже кумедно:)”
Надія. 22:56“Тобі, аби кумедно, чого ти такий несерйозний?... А в історії...Ну певно щось веселе”
Орест. 23:00 “ Добре, буду збіркою анекдотів :) Ти чого не спиш?”
Надія 23:03“Все думаю про ту розмову. Ніколи не роби про мене висновків по одному слову.”
Орест 23:05 “А ти по моїх діях. Тим паче минулих.Ніколи. І...ти знов вгадала тоді..У першій фразі. Я пішов, тому що сам боявся бути кинутим. ”
Надія 23:06 “ Тільки не треба більш тікати. Можливо мені теж потрібно, щоб мені допомагали з самовідкриттям. :) В цих роздумах було трохи мене, хоч і мені і не хочеться це визнавати...”
Орест: 23:10“Страх спонукає тікати від Надії) То виходить, все так і мало бути, щоб і ти замислилась над своєю поведінкою.”
Надія 23:10 “ти віриш в долю?”
Орест 23:11 “ні, але так мало бути.”
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448177
дата надходження 09.09.2013
дата закладки 04.04.2020
[i] «Росисте гроно винограду
Під вечір потягне лисиця…»
(Сімадзакі Тосон)
[/i]
Коли вітер прийшов
у міста катарів
Дикі вишні достигли
в садах Провансу.
Коли осінь фарбує
пастеллю П’ємонт
Перевалом журби
йдуть та йдуть савойяри.
Альбігойці збирають зерно
в глеки порожні віри,
На сторінках старої Біблії
на полях намальовано:
Чи то люди, чи звірі.
На землях старого кляштору
виноградники та переліг,
Сонце дозрілим яблуком
козлоногому Пану до ніг,
Чорні вівці слухають Кальвіна –
дерев’яним пророком млин.
Було б у цих селах весело
але безнадія і сплін.
Савойяри несуть туман
у торбах сірих містралю,
Хто і навіщо гіркі слова
сіяв у глину краю?
Цього, оцього, де фіги й мигдаль
цвітуть, як завше, весною
Буде, буде косити чума:
людей бо нині – як гною.
А дикі вишні достигли таки
у левадах Провансу зелених,
Присмак гіркий чергової війни
чорною сіллю у венах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863338
дата надходження 02.02.2020
дата закладки 19.02.2020
«Давно вже замшіли
Руїни моєї хати…»
(Лі Бо)
У башту моєї пам’яті
Туди - на горішній поверх:
Отой, що під самим Небом,
Отой, з великими вікнами,
Які ледве зранку прочиниш –
Крізь отвір повзуть хмари
Бавовною білого сну
У цю кам’яну башту,
В кімнату з холодними стінами
Заходить старий мох
Гостем чужим і непрошеним,
Кульгавим онуком гуна,
Босоногим вершником
Кам’яних комоней зречення.
Руїни замшілі
Замку моєї свідомості
Темніють у сутінках
Старої бабусі Європи
Очима почвар готичних,
Блимають на рівнині
Отій, що внизу під Місяцем,
Отій, з ялівцем колючим,
Який гірчить не сьогодні
Плодами своїми смолистими.
І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
Зелений свідок таємного
Дарує мені тишу,
Заперечує книгу «завтра».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847682
дата надходження 09.09.2019
дата закладки 10.09.2019
«Стороже мій ріки підземного світу,
Потоку, що людей пожирає!
Енліль, твій володар, куди пішов?»
(З шумерського епосу)
Недарма в шумерському та аккадському пантеоні богиня кохання Інанна (вона ж Іштар) була одночасно богинею війни. Кохання – це війна зі своїми партизанами, повстанцями, гренадерами, атаками, полоненими, полководцями, солдатами, камікадзе і капітуляціями. Не випадково причиною майже кожної війни було кохання – то Паріса і Єлени Троянської, то Генріха ІІ Короткий Плащ і Алієнори Аквітанської, то Франці Фердинанда і Софії Гогенберг. Таке от поєднання несумісного (на перший погляд) легко могли зрозуміти перші землероби – люди плуга і зораної землі. Пастухам це зрозуміти було важко. У них в свідомості сильніше виражена дуальність: життя – смерть, вовк – собака, ворог – друг. Пастухи якщо і мислять метафорично, то тільки на рівні епосу. Землероб завжди розумів, нехай інтуїтивно, що благо може бути злом і навпаки. Вода дарує урожай і одночасно змиває повінню селище. Сонце дарує колосу життя і спалює посухою ниви. Кохання творить нове життя і одночасно війну та ревнощі. Недарма у тих же шумерів та аккадців сестрою Інанни-Іштар була Ерешкігаль – богиня смерті та підземного царства. Іштар йде в підземний світ – Іркалу на зустріч з сестрою – дві іпостасі світу сього: кохання і смерть мусять періодично воз’єднатися в одне. Те, що кохання невід’ємне від смерті мислили багато хто: від Гомера до Нагіса Осіми. Останній неодноразово проштовхував думку, що еротика – це кохання доведене до смерті. Для нього юність завжди жорстока (бо як же інакше? Це старість сентиментальна…), а людина осягає істину тільки пройшовши через смерть, як проходять крізь сито буття краплі дощу майбутнього. Його фільми варто дивитися тільки людям з міцними нервами, які звикли споглядати Місяць оповні погожої літньої днини.
Я інколи з жахом думаю, що було б, якби шумери не будували своїх зіккуратів, а поклонялись би богам в храмах, які вважали житлом бога – як розніжені ласкавим сонцем і теплим морем елліни. Не мали б ми тоді ні астрономії, ні годинників, ні хемії. Ні навіть алкоголіків. Уявити нинішню цивілізацію без годинників я ще можу, а от без алкоголіків – ні. Щоб мені не говорили і як би не заперечували мої прості істини, але іржавий паротяг прогресу штовхають вперед алкоголіки. Саме вони найнялися машиністами і кочегарами – тимчасово. І якщо вони вимруть як мамонти – потяг цивілізації зупиниться. Я інколи з жахом думаю: а може вони вже вимерли? І тому цивілізація тупцює на місці чи навіть задкує поволі? Останній алкоголік якого я знав – Омар Хайям. Після Хайяма алкоголіки, звісно, були, але мені не зустрічались і я про них нічого не знаю.
Шумерський зіккурат це не гробниця, не місце жертвоприношень, не житло бога. Це місце споглядання Неба. Місце для спроби розгадати таємницю таємниць – зрозуміти минуле й прийдешнє, суть світу цього і сенс буття. Вони вважали, що все це написано в Небі – у візерунках світил. Вони були першими, хто спробував це прочитати. Ми тепер, звісно, кажемо (точніше себе марно переконуємо), що прочитали невдало, що нічого там не написано, що ми бачимо більше. Але так чи інакше – найвагоміше, що придумали шумери, це не колесо і плуг, не математика і не космічна містика, це література. Плуг і серп винаходили не раз знову і знову, як тільки ненаситні і злі боги дозволяли людям ростити злаки й гіркуваті овочі. А от літературу винайти було тяжко. Для цього необхідно було довгий час малювати кров’ю. І то не на стінах печер тарпанів і мамутів, а свою долю на глиняних глеках. Ми досі живемо метафорами, які придумали вони – шумери. Сучасна цивілізація базується на їхньому епосі та легендах: європейська література не мислима без Біблії, а кожну її метафору придумали саме вони – шумери. Від них відштовхується як від берега вся європейська й мусульманська культури подальших часів. А це не просто «добрий шмат світу» - це наш світ. Все інше так – екзотика. Можна сказати, що нинішній світ з усіма його алюзіями та «прогресом» придумали саме вони – шумери. Звісно, ми нині нарікаємо, що світ вони придумали поганий – надто багато в ньому відвертого і злого. Але маємо зразки інших світів – які придумували люди паралельно. Той же китайський світ, де в саме поняття «гуманізм» вкладається абсолютно інший зміст, де «прогрес» - це щось в принципі погане. Якби сучасну цивілізацію придумали давні китайці, це було б звісно красиво, естетично, може навіть вишукано і охайно, але це був би красивий тупик з вічними зітханнями про ідеальне минуле.
Про шумерів ми знаємо більше, аніж це можна було б уявити, хоча вони зникли як сон Землі ще чотири тисячі років тому. Вони лишили літературу. Свою літературу місячного світла і прозорої води. Не темні лабіринти єгипетської «Книги мертвих» чи папіруси опалені жарким сонцем фаталізму пірамід, а чуттєві пісні буття – земного буття і земних радощів тіла. Записали свої слова на сторінках глиняних книг. Не на м’якому шовку, не на бамбукових паличках, не на нетривкому папері, що йде димом від першої ж недбалої і неочікуваної війни і навіть не на коров’ячих шкірах, а на жилах Землі, що так швидко кам’яніють від того ж жовтого вогню.
Про нашу давню цивілізацію – країну отих мальованих глечиків солом’яних трипільців ми не знаємо майже нічого – так, здогадки, домисли, фантазії. І це зовсім не тому, що писемність ці орачі неозорого так і не придумали і своє найпотаємніше так і не записали. Не тому. Просто серед наших пращурів панував дивний звичай – все, ну, буквально все періодично спалювати вщент і починати заново. Спочатку. Може це і мало який сенс – чисто гігієнічний – якщо цивілізація давня, то в ній накопичується надто багато хворобливого і потворного, потрібне якесь періодичне очищення. Але без кінця і краю все знищувати – створене тобою ж… Це як мінімум дивно. Добре, хоч черепки глеків не горять, інакше ми би думали, що тут, на цих чорноземах сім тисяч років жили дикуни, які тільки вміли, що жерти і вбивати тварин. Але все намальоване ними для нас так і лишається загадкою. І внесок отих будівничих дерев’яно-солом’яних міст в сучасну цивілізацію ніякий – все забуто… Кліматична катастрофа 3100 року до н. е. хоч і була причиною появи світлої та сонячної епохи бронзи, але стерла з Європи давні цивілізації землеробів, настав час пастухів, яким тільки ще слід було навчитися кидати в землю зерно, будувати міста і малювати знаки вічності.
Енеоліт був епохою Місяця, Ночі, Темряви, підземних кривавих треб божествам Землі. Епохою жіночих божеств. А вони чомусь були особливо жорстокі і вимагали людської крові. Бронзовий Вік, що прийшов так несподівано, був епохою Сонця, яскраво дня, високого неба, богів, що живуть у синяві, там, за білими хмарами, що вміють тримати в руках блискучі мечі і підкорювати хаос. Якщо й потребують жертв, то не в темн6их лабіринтах Вертеби, а на вершинах опалених Сонцем курганів. І то жертви коня – тварини вітру, швидкості і світла. І вже не треба громадити важкі кам’яні мегаліти для подорожі в їхній потойбічний світ, варто лише серед степу запалити на жертовнику вогонь. Всі народи (хто вижив, звісно) важко долали цю межу між енеолітом та Бронзовим Віком – переступали, як переступають грань між буттям і небуттям. Всі, крім шумерів. Вони цю межу просто не помітили! Може тому, що жили в глиняному світі. А том, що камінь, що мідь, що бронза…
Що мене найбільше вражає в шумерському цивілізаційному спадку, так це нетлінність. Читаєш пісні про бородатого Гільгамеша – правителя глиняного міста серед малярійних боліт забутого часу і думаєш: «Все було недарма. Геть все. Навіть пошуки неіснуючого – безсмертя. Недарма. Їхнє життя в безодні тисячоліть, у тій прірві часу, від якої просто крутиться в голові – все було недарма. А значить може і наші діяння теж недаремні. Немарні. Може все має сенс, навіть наше життя – якщо хоч не для нас, то для наших незнаних і незбагненних нащадків.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847672
дата надходження 09.09.2019
дата закладки 10.09.2019
***
Щойно хтось цю тишу прогарчить,
ти побачиш: тут навколо стіни.
Ти й не звір, то що між нами спільне?
Дихай це повітря, що гірчить.
Простору розламані замки,
відстані на витягнуту руку,
будь мені чи голубом, чи круком.
Я тепер не плачу, бо за ким?
Краще вже осліпнути й брести
світ за очі, наче невидимка.
Хто тобі що винен, Катеринко?
Тут навколо хрестики й хрести.
***
Де навколо хрестики й хрести,
тіні залишаються по суті
входити у себе, мов у сутінь,
щоб себе попереду нести.
Хто за мною? Люди чи птахи?
Два крила, а наче - два обличчя.
Ця гроза звучатиме, як притча,
просто називай все навпаки.
Кілька слів - і стихне вся вода.
Ось мій шлях - ці кола, кола, кола...
Так іще не плакала ікона.
Так ще не дивилася вона.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841036
дата надходження 06.07.2019
дата закладки 06.07.2019
[b]
[color="#910303"]В це не силу повірити, я не можу ані писати без хвилювання, без злоби, на ворогів, які вчиняють ці жахливі вбивства...Я знав, що ми всі під прицілом, особливо такі офіцери, як Дмитро Тимчук...Він загинув на війні, на бойовому завданні, з самим кривавим та жорстоким ворогом на всій землі... Діма, так тебе називали друзі...Вічна пам’ять тобі за все то добро, за той титанічний труд, що ти робив задля України та Українців...задля нашої спільної перемоги...В мене жахливий розпач, біль, мука, сльози самі навертаються на очі через таку втрату... Пам’ятаю, як я ходив на презентацію його книжки під назвою «ВТОРГНЕННЯ», як я подарував йому свою книжку з віршами…Я пишаюсь, тим що я йому тиснув руку і трішки мав змогу поговорити з ним про загрози і виклики, які в нас є і були і ще будуть… Ще раз, жахлива новина і тяжка втрата для України...Тепер ми всі під прицілом спецслужб РФ...
Я завжди його читав у фейсбуці, завжди слідкував за його новинами про хід війни проти України і всього українського...Якщо є виконавці, є і замовники...
Мені кажуть, та не переймайся, так, загинув Тимчук, а що ти зробиш, що ти зміниш, тепер…А дехто, з моїх знайомих, взагалі не знають хто він, чи так, щось чули мимоволі…Ба, люди, добрі, я не припиняю дивуватися байдужості молодшого покоління щодо визначальних та доленосних подій в України за останні 10 років…Ніхто не прикладає хоч аби яких зусиль, підняти зад, сісти за інтернет і перевірити інформацію, тобто новини, зробити аналіз, щось з’ясувати, зробити власні висновки і переконатися, що на протязі 5 останніх років нас всіх, по одному знищують, всіх активних, люблячих серцем рідну землю Україну, патріотів, починаючи з Майдану і закінчуючи сьогоденням …Але всіх мерзотники не перестріляєте, і на вас всіх, хто вчиняв військові злочини, чи вбивства на замовлення, тут у тилу, у «мирній» частині України знайдеться Кара Божа. Ніхто не уникне жорсткого покарання, НІХТО!!!
Що мене хвилює, бентежить і непокоє…Та все, біс забирай…Що стільки років аж нічого в цій країні не міняється на краще, а все через наш патерналізм, байдужість і хабарництво, все через хатаскраєвість і гречкосійство, все через провінційність і відцентровість, тобто маргинальність а подекуди і радікалізованість, ще гірше, як ми вже переконалися і через сепаратизм…Доречи Одеський сепаратизм, наприклад, аж нікуди не подівся, він живе і нині, і готується до реваншу…Запам’ятайте мої слова…
Як в цій країні відбудуться зміни, коли наша політична доцільність і народна толерантність, яка межує з дурістю і самогубством, могла терпіти комуністичну партію в Раді аж до 2014 року, коли вона ця зрадницька і паскудна, кривава і промосковська партія кровопивць і катів українського народу сиділа і точила ножі, які були напоготові для всіх наших змучених спин і ший під час кривавих подій як на Майдані, так і під час анексії Криму і початку війни на Донбасі…Коли все цивілізоване людство, було приголомшене величезним архівом тяжких злочинів комуністичного режиму проти людства, людяності, розв’язанням другої світової війни разом з Гітлером, геноцидом народів України, Казахстану, Польщі, і інших, ми всі ці роки толерували цих виродків і катів, не заборонили їх з самого початку проголошення Незалежності, ба більше допустили до влади двох колишніх партійних керівників колишнього СРСР, Кравчука і Кучму; перший дискредитував, за ознакою недоцільності, чи доцільності, проукраїнську партію, «Народний РУХ», на чолі В.Чорновола, а інший провів так звану «реформу» приватизаційну, яка була не чим іншим, як грабунком України, з карколомним розмахом і успіхом перетворення у клептократичну приватну власність десяти можновладців… «Що маємо, те і маємо» , чи не так сказав дідусь української олігархії?
Де можна взяти кредит під 3-5 відсотка у валюті? Чому можновладці і олігархи не платять податки в цій країни, а якщо платять, то просто курам на сміх. Чому і досі так звана п’ята колона в Україні на чолі з Медведчуком та його викормишами, яка прямо говорить про ненависть до нашої мови, історії і культури, яка виступає за знищення через, так звану реформу федералізації, нашої незалежності самостійності і досі вільно і вільготно почуваються у кріслах поважних політиків і бізнесменів, які грають свою власну зрадницьку і підступну гру: «замирення», «капітуляцію», «дружбу братніх народів», «росія не агресор а друг», «росії не Донбасі немає», та інша подібна маячня і брехня, досі на свободі а не сидять у в’язниці, за спробу державного перевороту шляхом повалення конституційного ладу, як приклад К@рнес, Д@бкін, Трах@нов, Мура@єв, М@дведчук та інші антигерої-мудаки-кровосісі…І потрібно усвідомити, зараз міру цинізму інтриг та домовленостей Порошенко та його спільників по цеху, щодо цих бандюг с подвійним громадянством, які за копійки ладні подати рідну мати не кажучи про Україну…Порошенко діяв самовпевнено і досить наївно, як на досвідченого політика, гадаючи, що це лайно підтримає його на плаву президентських виборів, але засмоктало його і виплюнуло, як непотреб, як відпрацьовану ганчірку…Це сама велика помилка Порошенка і він її визнав, але дуже запізно…Тепер ця помилка дає свої перші смертельні паростки…
Так Тимчука вже з нами немає, досвідченого журналіста, офіцера у відставці, з досвідом бойових дій, так само і немає з нами інших самих кращих патріотів України: Шеремета, Шаповала, Хараберюша, Аміни Акуєвої, Гандзюк, та інших «знаних і не знаних нам, що їх кості порозкидані, або тайком поховані»…
Слава загиблим патріотам України за їх самовіддану і жертовну боротьбу проти гідри російського шовіністичного імперіалізму…[/b]
[/color]
Раджу передивитись ці відео з ним: архів: https://youtu.be/OgnMFxm5HBw
https://youtu.be/HrG6gaEmaYQ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839396
дата надходження 20.06.2019
дата закладки 20.06.2019
«… Незабаром розчиниться в просторі
Пам’ять моя…»
(Гійом Аполлінер)
Він називав її Лу
І просив не шкодувати про забуття,
А для мене ці звуки
Ця сукупність літер
Зовсім не імено кралі
Яскравого плаття
І паризької зачіски,
Це назва царства вузькооких людей,
Де жив бородатий філософ.
А ще чомусь згадуються птахи
З рожевим пір’ям
І журавлі,
Які сідають на руки
На долоні – як спогади
На дроти пам’яті.
Дивак Гійом –
Він так само глухнув від канонади,
Так само мислив квітами мигдалю,
Коли навколо був тільки бруд бліндажів
І в’язке болото шанців,
І бачив якусь красу
В чорних миттєвих квітах вибухів,
Так само думав, що не повернеться:
Цей дивак – менестрель моста Мірабо.
А я співаю про міст над Бистрицею,
Теж не знаю, чому я ще є,
Теж не знаю, чому так все минає,
Але спогади… Спогади…
Невже вони розчиняться
В порожнечі Ніщо?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838357
дата надходження 10.06.2019
дата закладки 11.06.2019
«Небо кольору попелу,
Дерева кольору білого,
Чорне, чорне вугілля –
Жниво згоріло…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
У старі часи – ті далекі, ще до панування пихатого Риму – Іспанія мала зовсім інше ім’я – Іберія. І населяв ту жовту, опалену нещадним сонцем країну загадковий народ – ібери. Про них ми знаємо одне напевно – цей народ всім був чужий. І всі намагались його якось проковтнути-асимілювати: і войовничі невдахи кельти, і вічні блукальці фінікійці. Вдалося це хіба що римлянам – нащадкам пастухів з їх мідними легіонами, що несли всюди закон і владу, забуваючи при цьому про красу і переймаючи розваги та нерозумні звичаї в підкорених. Як це не дивно, але в ті часи Грузію теж називали Іберія. Припускають, що в отій жовтій Іспанії жило з часів першого землеробства купа різних народів. І всі якісь дивні, всі якісь не індоєвропейці. І лишився собою тільки один давній і дивний народ – баски, мова яких трохи нагадує грузинську. Хто зна, може вони і є уламком тої «Старої Європи» - Європи перших землеробів, коли за вісім тисяч років до нової ери виникло в Малій Азії та Закавказзі землеробство, і перші носії неоліту розселились звідти по світу, заселивши ще дику Європу. А потім тих землеробів змели з Європи після чергової кліматичної катастрофи скотарі індоєвропейці – аборигени неозорих степів Понтиди. Лишилися тільки баски – як уламок. Лігури та пелазги зникли як тінь, як нагадування на сторінках книг Геродота про перших людей зерна та винограду.
В Іспанії – навіть в сучасній, в тій Іспанії, що пережила століття реконкісти та інквізиції, зберігся дивний жорстокий звичай, кривава розвага – забави з биком – корида. Переважно такі архаїчні розваги часів неоліту зберігаються в країнах, що не мали власних «темних віків», поневолення та чуда визволення. Можливо, такий анахронізм пов’язаний з тим, що завоювання чужоземцями відбулось майже миттєво, а визволення тривало мало не 700 років – довгих і тяглих наче бразильський каучук. В Іспанії після короля Альфонсо VI Хороброго взагалі все було анахронічно – і Дон Кіхот, і Гойя і навіть громадянська війна. Цікаво, що забави з биком були відомі ще на острові Крит за кілька тисячоліть до Різдва Христового. Певно їх вигадали все ті ж перші неолітичні землероби: бик для них був орачем, силою, яку треба було підкорити. Вони ж і занесли цю дику забаву в Іспанію. Індоєвропейцям ця розвага видавалась страшною: лишилась відгомоном в легендах про Мінотавра. Елліни були нащадками степових скотарів. Для них бик був істотою священною, засобом існування, а не рабом, якого слід було подолати і вбити.
Індоєвропейці (елліни в тому числі) зруйнували цю землеробську цивілізацію Старої Європи, але після цього продовжували дивились на неіндоєвропейців як на вчителів, попередників. Недарма кельти плели мереживо слів – легенди про дітей богині Дану, а греки вирушили в подорож за золотим руном – до колхів, до більш давньої цивілізації ніж їхня – Мікенська. Ще Гомер і його вдячні слухачі розуміли, що золоте руно – це метафора. Насправді аргонавти рушали в далечінь невблаганного моря, в вир цієї вічнорухомої стихії Посейдона не за золотом, а в пошуках істини, в пошуках поезії. Недарма з собою вони взяли кращого поета свого часу – Орфея. Руно – істинну поезію (ширше – літературу) вони, звісно, здобули і в Грецію привезли. Щоправда для цього довелося посіяти в землю зуби дракона, що зійшли недобрими паростками – війною. Але це побічні наслідки цивілізації. C'est la vie чи то, перепрошую, es la vida. Таке вже воно – людське життя. Думаємо, що сіємо зерна доброго і вічного, але замість зерен недобрий цар підсуває зуби дракона. І виростає війна. На своє нещастя крім золотого руна – істинної поезії аргонавти привезли в Елладу ще й Медею – містику, що повбивала і своїх, і чужих дітей – дітей героя. Мені інколи здається, що містерії тессалійців прийшли в Елладу саме з Кавказу. І привезла їх саме Медея. В Іспанії ні за яким руном нікуди плисти і не треба було – по Іберія ось вона, на місці, тут же. Щоправда замість руна тут здирали шкіри биків, які були зовсім не золотими. І шили з цих шкір черевики та чоботи. Ті самі botas які вдягали на ноги конкістадори висадившись на Глибокий Берег перед кривавою і злою конкістою. Тому місцеві іспанські аргонавти нікуди не пливли. Пливли інші – ті, хто шукав не золотого руна, а просто золота, що на очах втрачало свою ціну.
Серед цих іспанських аргонавтів було троє диваків, троє творців свої хворих божевільних світів – Мігель де Сервантес Сааведра, Франсіско де Гойя і Лус’єнтес, Федеріко Гарсіа Лорка. Перший аргонавт написав роман про такого самого аргонавта, що тікав з реального світу у світ вигаданий, де люди прекрасні і романтичні – всі, навіть продавці свиней. Другий аргонавт від страшної дійсності тікав у свій вигаданий мальований світ, який був ще більш страшним, аніж світ реальний. Бо в реальному світі лишалась хоч якась надія, хоча б на урожай оливок та гіркого мигдалю. У тому ж – вигаданому – тільки жахи війни, тільки чудовиська, яких породжує сон свідомості, тільки шабаші відьом, потворні капрічос, що виросли «ще з того пилу», тільки Сатурн, що пожирає своїх дітей. Третій аргонавт нікуди не тікав. Він золоте руно знайшов у країні своїх мрій, що була тут же – в Іспанії. Оцю свою «не втечу» він перетворив на принцип і дотримувався його навіть тоді, коли з-під землі проросли зуби дракона. Може тому, що зрозумів – тікати нікуди. Та й не потрібно.
Лорка зрозумів найголовніше – всі поети аргонавти. Тільки в тих – давніх аргонавтів було постійне відчуття війни: світ навколо ворожий, якщо є щось в житті вартісне, то його треба здобувати, його ніхто не подарує, а в романтичного і сумного Федеріко було передчуття – передчуття громадянської війни. Ще більш виразне і моторошне, аніж у Сальвадора Далі. Бо в картинах Далі це передчуття якесь відсторонене – воно стосується народу, країни, але не митця особисто, то в Лорки це в першу чергу особиста трагедія, особиста смерть. Під час громадянської війни гинути в першу чергу поетам, а потім уже козопасам та бондарям. Тим бондарям, що роблять діжки з деревини старих дубів для міцних іспанських вин. І це передчуття робить все безнадійним – все, навіть кохання:
«На черепі місячно,
Дірявому й синьому,
Мої «кохаю» перетворились
У сталактити солоні.
А далі – засніжене поле…»
В Іспанії всі сталактити солоні. Надто суха атмосфера в її недобрих печерах для солодких, кислих чи гірких сталактитів. Тільки сіль. І то не сіль землі – сіль печер. Тих самих, на стінах яких перші кроманьйонці малювали диких коней. Він не просто передчував, він був впевнений, що у вирі прийдешньої громадянської війни його вб’ють. Тому основна тема його пісень сонячних просторів і задушних ночей тема смерті. Без цієї жебрачки і господині, пастушки стада людського і королеви нікуди. Візит цієї гордої сеньйори – найголовніше, що може бути в Іспанії. Все інше так – фантазії Дон Кіхота. Ілюзії. А про оце от треба дати розпорядження наперед:
«Коли світ я покину
Поховайте з гітарою
Мій прах у пісках рівнини…»
Бо гітара – це світ де надто багато всього живе і блукає. Бо в цьому іспанському світі, особливо в Андалусії – землі, яку створили варвари вандали, зайди цигани, життєлюби маври та пишна Візантія, пані Смерть – постійна відвідувачка кожної таверни, гостя у чорному, їй потрібно наповнити келих:
«Смерть зайшла
І пішла
З таверни.
Чорні коні
І темні душі
В ущелинах гітари
Блукають…»
Тільки у Лорки смерть є «добрим ангелом з оливковим серцем та смоляною косою». Ніхто ні до, ні після Лорки не насмілювався назвати Смерть «добрим ангелом». Хіба що Рабіндранат Тагор, і то, «добрим ангелом», «лагідною мамою», а це, погодьтеся, не одне й те саме. Смерть для Федеріко не трагедія, не кінець всього сущого. Це повернення. Повернення додому. У ті темряву з якої все виникає і до якої все повертається. Все, навіть світло:
«Я повертаюсь додому.
У глибинах мого я стогнуть,
Тріпочуть голубки – мої тривоги.
А на краю небосхилу
Падає день-відро
У колодязь ночі бездонної!»
Навіть збір урожаю – це не свято добробуту, не радість. Це торжество все тої ж худої блідої панянки, яка чомусь в Іспанії вдягає не білі шати, а чорні:
«Пшениця віддалась на милість смерті
Серпи колосся ріжуть.
Тополя хилить голову в розмові
З душею вітру легкою та свіжою.
Пшениці хочеться лише мовчання…»
Звичайно, крім смерті можна ще писати про дона Педро. Бо він теж аргонавт. І теж як і Дон Кіхот замість корабля мандрує на коні. У цій країні вітряків та кам’яних халуп це єдиний вартий аргонавта засіб пересування. Прочани подорожують пішки. Бо дорога чи то до Севільї, чи то до Сантьяго непевна для вершника. А кінь – супутник шляхетного, а не відлюдника. Бо кабальєро це і шляхтич, і вершник, і співець серенад одночасно. І тільки коней поважає неприкаяний Місяць – світило ночей:
«Місяць зашпортався за білий косяк табуна…»
Місяць на думку оцього гітариста Федеріко – це танцюрист. Не злодій, що крадеться над дахами палаців і замків, не сумний відлюдник і навіть не філософ – це танцюрист:
«Це танцює Місяць
Над долиною мертвих…»
Таке може бути тільки в Іспанії! Надривні пісні Лорки настільки глибоко іспанські, що їх треба не читати, а співати під гітару – сумну андалузьку гітару. Його вірші – це саме Іспанія, що втілилась в слова. Країна жовтого та червоного, країна спеки і відпочинку в тіні – сієсти в час, коли панує нещадна спека…
Іспанія століттями або слухала своїх поетів виключно вночі доплітаючи до слів нічних серенад звуки цикад, або вбивала їх – вироками Торквемади, в шалі самознищення, чи на полях війни – як Роланда. Бо Роланд теж поет, менестрель криці і вірності. І теж іспанець. Всі, хто визнає своїм королем Карла, хто в руків’ї меча бачить хрест, а кожну війну розуміє як хрестовий похід – той іспанець. Хоча б на крихітку, хоча б на хвилину, хоча б в душі. Лорка мені видається братом: у нас теж нині розстрілюють поетів і захмарних мрійників – у нас теж війна, яка ніяк не закінчиться. А якщо й закінчиться, то буде тривати у наших душах – ми ж бо як іспанці вміємо співати і нічого ніколи не забуваємо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833030
дата надходження 16.04.2019
дата закладки 18.04.2019
“Sie sind so still, fast gleichen sie den Dingen.
Und wenn man sich sie in die Stube lädt…”
(Rainer Rilke)*
У часи античності – в часи гонорового Перикла, сумного Софокла і злого сміху Аристофана люди більше нагадували бджіл, а не полисілих мавп: цінували все бронзове і золотисте – від гарячого сонця до кольору людських тіл і вигнутих поверхонь глеків. Тоді вміли цінувати красу і вибудовували свій світ (з дозволу сказати, цивілізацію) гармонійним. Це стосується не тільки античної Еллади чи пихатого закону Риму (dura lex, sed lex), але і орієнтальних світів. Не дарма Конфуцій так цінував гармонію: ритуал для нього був фактором гармонізації діянь людей, а не законом суспільства. Це стосується цивілізації, а не світу варварів – байдуже якого: жаркого з його невблаганним піском пустель, що все поглинав, чи холодного і крижаного – світу вбраних у шкіру й хутро блідих і грубих бореальних людей-ведмедів. Так от, серед людей лагідного моря, запашного лавру і важких оливок лунала легенда про далеку ріку Ерідан і казковий незнаний світ за нею. Це на північ від скіфів та жорстоких андрофагів живуть блаженні гіпербореї. А що так за Еріданом – не знано, не відано. Казкова країна бурштину – такого ж сонячного каменю як електрон – метал поєднання ночі і дня. Я часто думаю, що легенди про Ерідан це відгомін переказів про Рейн (вибачаюсь, Рейнос чи то Ріназ) – ріки країни незнаної – Terra incognita. Ще Геродот (чи то вже Геродот) писав: невідомо, що там в глибинах Європи, опівнічній її частині. Гомер був впевнений, що там живуть люди, що не знають весла і назвали би його лопатою. Гомер просто ніколи не думав про те, що рибалки – це не просто орачі моря, але й землероби води. Вони не розгрібають воду веслами, а скопують, сподіваючись на сріблястий врожай. Еллінам були знані кельти – з їх точки зору володарі всього містичного і звитяжного, жорстокі дикуни, шанувальники незрозумілих богів. Тонка поетична душа кельта була грекам невідома. Так само вони не чули та й не могли чути легенди про дітей богині Дану, що шанували лісові горіхи та хвостату форель, вбачаючи в них символи і джерела мудрості. Так от, кельти називали землі і людей за Рейном Germani – ті, що живуть за Рікою – за Плинною. Може вони вважали, що Рейн це не просто вода, це сам час, що тече в море нескінченності і плодить у своїх верхів’ях плямистих пстругів. Для них світ за рікою був таким же далеким і чужим як і для народів моря світ похмурих лісів півночі. Степ ще якось нагадував їм море, його ще можна було зрозуміти: коні це теж кораблі, а номади теж моряки, тільки бородаті і пропахлі кінським потом замість солоного бризу. Але там – у бореальних лісових хащах – там справді щось незбагненне. Чуже по суті своїй. Вони навіть у найхимерніших фантазіях не могли уявити собі: ті землі можуть народити свого Орфея, що не буде товаришувати з дельфінами і буде прислухатися не до шуму морських хвиль чи їх відгомону в закручених мушлях, а до шуму вітру у верховіттях кремезних дубів та зажурених сосон.
Початок ХХ століття в Європі та Азії був глибоко антиаристократичним. В Китаї Конфуцій був забутий – мало не остаточно, в Японії самураїв стали сприймати не як аристократів меча та віршів («Серед квітів – вишня, серед людей – самурай»**), а як солдатів, що вдягнені в однаковий одяг і йдуть помирати – дружно. У старенькій матінці Європі, що розрослась раптом до небачених розмірів, як грибниця, охопивши жарку Австралію, Нову Зеландію – країну туманів, обидві кактусові Америки, нескінченний Сибір та бозна-які острови було ще гірше. Аристократичність стала чимось ганебним, її соромились, її зневажали. Навіть, якщо це була аристократичність духу, а не крові. Всім так хотілось наблизитись до якоїсь «простоти». Це Ян Гус міг кинути з вогнища в юрбу: «O sancta simplicitatis notas!» - «О, свята простота!», зневажаючи оцей примітив, а тоді – ні. Пройшло, як не як, 500 років з часів Великого Єретика, тут вже не до елегій – всі хотіли милуватись світосприйманням людини «від сохи», забувши, що і в тому середовищі є свої аристократи духу і свої невігласи – маленькі люди сірості.
Серед країн, в яких аристократичність письма (не тільки поезії) помирала особливо повільно, була Австро-Угорщина – ця стара «бабця Австрія», ця дивна трансформація германського світу (може тому, що була перенесена в свій час штучно з холодних і туманних берегів Ельби та Одеру на більш лагідно-виноградні береги Дунаю – цієї ріки вічної межі. Істр – це звісно не Рейн, тут можлива «гонитва до мосту», тут за ним номади степу, а не жителі похмурих лісів, але все одно). Ми звикли бачити в Австро-Угорщині лише військову машину Габсбургів – цих сторожів кресів християнства і європейської цивілізації взагалі (ах, ці османи! Що вони наробили! Вони скаламутили всю історію нелогічними псевдовізантійськими трансформаціями!), з якої не зле посміятися (Ярослав Гашек чи той же Імре Кальман). Кожна імперія потворна. Це аксіома. Це закономірність. Навіть Британська імперія набула все тих же потворних рис, що і Російська – потворна початково, ще з часів Батия. Австрійській імперії потворність була властива теж: служба цісарю, шандари і говенди, неповага до старовини підвладних народів і таке інше. Але Австро-Угорщина це ще був уламок аристократичної старої Європи – країни лицарства та менестрелів, а не тільки священних каменів варварів – будівничих космічних менгірів та дольменів. Принаймні, там панували витончена аристократичність в музиці та літературі. Не дарма Ґреґор Мендель – цей музика квіткових забав і одкровень спадковості виріс саме там – серед її тонкого мистецького світу. І ця от повітряна аристократичність в літературі мало не померла разом з меланхолійним Францом-Йозефом, чиї портрети прикрашали мало не кожен галицьких шинок. Далі все – галасливий Веймар, гіперінфляція, чорний джаз саксофонів, твіст, сінематограф, шансон, Едіт Піаф, комуністи, «Ми», «Котлован», Чарлі Чаплін. Але в цей же час аеропланів та електричних жарівок, патефонів та ікс-променів, пролетаріату та «білих комірців» жив останній аристократ захмарної поезії, останній Орфей духу – Райнер Рільке.
Поезію Рільке не прийнято аналізувати, не прийнято розшифровувати його алюзії. І не тому, що це неможливо в принципі. Рільке сприймають як останнього фантазера передодня апокаліпсису культури (коли хапаються за пістолет тільки почувши це слово), як адресата метафізичних листів, як символ агонізуючої класичної системи метафор (не дарма, мовляв, він свої останні твори писав в повільній агонії, помираючи від лейкозу). Тільки зараз Рільке повертається до нас – напівзабутим, чужим, екзотичним. Хоча Русь не була для нього абстракцією – Райнер в Україні бував і Дніпро чи Дністер для нього така ж тема як і Дунай чи Рейн. Елегії йому творилися в замках, могли б творитися і серед руїн замків: львівська цитадель в ті час ще не була таким похмурим символом італійських межичасів. Ми звикли поетичними рядками Рільке милуватися як музикою, а не питати себе: «Про що це?» А треба.
Я не критик. І навіть не філософ. Не мені пояснювати що і до чого в поезії, яка так до нас і не прийшла вчасно. До нас нічого не приходить вчасно. Навіть комунізм. Мав би прийти в часи Маркса і львівських барикад біля ратуші 1848 року, а прийшов у часи кремлівських людожерів і садистів. Як нам з усім цим не щастить – на цьому пароплаві історії: постійно не та погода і не ті рифи під кілем. А ми все не можемо набрати нормальну команду матросів. Я тільки читач. І трохи писака. Ну, зовсім трохи. Так, що не ображайтесь, що я пишу про Рільке. Я хотів написати про Орфея і вакханок, про Діоніса і нектар, який нам дарували боги. А вийшло про Рільке. Так судилось. Даруйте мені. І не тільки за те, що вечір настав.
Райнер Рільке самотній. Таким самотнім може бути тільки останній лицар доби трубадурів та честі. Він сам це відчував. Однодумці або бозна-де (далеко), існують тільки на папері – в листах, або це псевдооднодумці – люди, що тільки вдають розуміння, грають роль друзів. З точки зору Рільке людина завжди самотня. І не тільки коли справа доходить до смерті – це само собою розуміється. Смерть – справа самотніх. Людина самотня завжди. Одкровення ніколи не стають здобутками юрби – тільки геніїв. Юрба тільки здатна спотворити одкровення, перетворити його в ерзац, підмінивши поняття, спотворивши значення слів. Недарма він стільки всього писав про самотність:
«Ця самота – дощі неспинні,
Зринає з моря в сутінкові тіні,
З віддалини, що тане у рівнині,
Злинає ввись, до неба дороста
І з неба звільна на міста…»***
Автори переважно цураються самотності, вбачають у ній мало не прокляття. Тут же – оспівування самотності, як джерела одкровень, джерела натхнення і поезії. Це самотність добровільна, самотність відлюдника, результат втечі від божевільного суспільства, від людей, що втратили розуміння буття, в тому числі і розуміння Бога (ХХ століття стало століттям атеїзму, стоїки, що шукали шлях до розуміння Бога відішли в минуле і то, певно, назавжди. Модним стало епікурейство з його зумисним нешуканням шляху розуміння Бога, бо, мовляв, йому теж немає до нас ніякого діла…). Самотніми з точки зору Рільке є не тільки генії чи надлюди (це в Ніцше тільки на вершинах духу є холодно і самотньо, а внизу тепло), у Рільке самотніми є всі люди – навіть ті, хто в парі на одному шлюбному ложі, бо настала епоха самотності, епоха повного нерозуміння людей – кожен живе сам по собі, в своїй біді сам. Лишилась тільки ілюзія колективу, дружби, любові, зрештою. Спільна праця перетворилась в спільне рабство, де кожній самотній. А спільна війна в ілюзію спільної смерті. Ілюзію, бо смерть – це справа самотніх. Самотніми є не тільки люди, але і речі навколо людей. Речі та предмети для Рільке – аборигени якогось безлюдного для цивілізованих людей (не дикунів) острова, що живуть самі по собі, незалежно від мислячої людини:
«Як той, що до чужих морів пристав,
Я у тутешніх завше наче вдома,
Де незліченних днів одвічна втома –
Далечина незлічених постав…»
Оці от мотиви одвічного чужого – всі навколо чужі, все навколо чуже, нічого, що можна було б назвати своїм. Так почуває себе мандрівник викинутий хвилями на острів і змушений жити серед дикунів, що не розуміють ні мови його, ні звичаїв. У ХХ столітті інтелігент в кращому випадку Робінзон серед аборигенів. У гіршому – жертва, об’єкт полювання для здичавілих мисливців. І це при тому, що комунізм Рільке не зачепив своїм мертвим крилом залізного птаха, хіба його знайомих по перу, які самі про це ніколи йому не писали і не збирались писати.
Чомусь прийнято вважати, що німецький світ закінчився після Другої світової війни, бо бути в німецькій культурі стало ганебно і соромно, лишалося бути космополітом і творити світову культуру. Це насправді не так. Німецький світ завершився в 1918 році. Далі все – почався псевдонімецький світ, світ хворих містичних фантазій і новостворених міфів про те, чого не було. Рільке це відчув і пішов в єдину можливу втечу – пішов у свій світ. Бо цей світ, це світ де:
«… Бездомний вже не матиме житла,
Самотній завше буде в самотині,
Писатиме листи свої осінні,
Брестиме там, де жовта кушпела
Оповила алеї безгомінні.»
І це не тому, що прийшла осінь світу сього. Не тому, що час піти – будь-куди, навіть у Ніщо, або лишень піти зі світу ерзацу, а тому, що лишилися стежки і шляхи які ні для кого, якщо є десь парк споглядання, сад раю, то він чужий, не для тебе:
«Дві стежки ні для кого. В тій ході
Примареній тебе веде єдина,
І ти примарений, ти наче зник…»
І в цьому світі одвічної самотності, в світі, де Бог втомився і бачить нас як сон, єдиний досвід, який чогось вартує, це досвід смерті – досвід оцього останнього одкровення, досвід агонії свідомості, злиття чи то з Богом, чи то з абсолютом, чи то з порожнечею Будди. Але про цей досвід готі комусь розповісти. Якщо і є можливість повернутись і розповісти, то все намарно: ніхто не зрозуміє, ніхто не повірить:
«Нам цей відхід не знаний, той що є
Чужіння. Ми не маємо підстав
Ні захват, ні розлючення своє
Являти смерті, коли їй постав
Трагічний рот у голосінні де
Ще ми у світі граєм наші ролі…»
Світ в якому живе автор (він же літературний герой, бо в Рільке різні літературні герої це лише різні форми оцього «Я», що постійно змінюється, постійно трансформується, і є навіть не «друге я», а множинне я – кожна людина це багато світів, що перетинаються, переплітаються в клубок) давно втратив віру, саме розуміння релігії як такої. Світ став механістичним, світом матерії і все, і ніякого духу, ніяких злетів і недосяжну висоту чи занурення у таємні глибини містики. Навіть містика перетворилась в ерзац. Тому його релігійні пошуки ніхто не розуміє. Молитва стала чимось забутим – для всіх, тільки не для автора, не для самого Рільке:
«Моя молитва не блюзнірство, ні:
Це наче давні книги, де щодня
Тисячократно – я твоя рідня…»
У цьому світі автор ще має виправдовуватись, пояснювати. Що його молитва це глибинно, це сокровенно. А не фарс, не показний ритуал.
У ХХ столітті поет став не пророком, навіть не відлюдником, що ховає свої істини у темряві печер від ока нечистих, що можуть отруїти навіть сам Дух. Поет в ХХ столітті став жебраком:
«Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
Ти камінь, що не вклублиться ніде,
Ти прокажений, мавши калатало,
Ти той, що з ним навколо міста йде…»
Метафори Рільке інколи лагідні, але інколи страшні. Інколи кора дерева йому нагадує хвилі океану і відгомін давніх предковічних буревіїв, але інколи метафори страшні, бо головним рушієм життя людини у світі електрики та аеростатів став страх. Всепроникний і всюдисущий. Це в епоху лицарства всюдисущим був Бог – добрий і справедливий, а в ХХ столітті всюдисущим став страх – злий і несправедливий. Як російський диктатор. Тодішній чи не тодішній. Страх літає чорним птахом в людській свідомості. І тільки сильні здатні його здолати. Назавжди.
Рільке близька естетика буревію, краса буремної ночі. Бо в нову епоху надто багато буревіїв, що ладні зламати все. І треба не тільки вміти жити в цьому буревії, але і вміти творити під час буремної ночі, бо серця лицарів і королів, що лежать у саркофагах знову починають калатати, їх тіні ступають по непотрібному золоту і кинутих розсипах діамантів. І дзвони гудуть, хитаючись під поривами нестримного вітру. Нехай міста і собори повзуть крізь час кам’яними черепахами, час для поетів настав, бо для поетів завжди час настав – не залежно від епохи і обставин. Автор як поет усвідомлює своє призначення – навіть у світі, де він нікому не потрібен. Але автор має прохання до творця світобудови, бо жадань не дано не мати нікому:
«При власних далечах на чати
Постав мене, вчувати дай
Самотній камінь, добачати
Моря самотні, ще бодай
Понад річками йти…»
Далечі поета можуть бути лише власні. Чужі далечі бути і не можуть, та й не потрібні. Поет стає на невідому стежину Духу як стають на тверду дорогу прощі, навіть, якщо доведеться йти за старим сліпцем. Гомер теж був старим сліпцем, але бачив більше, аніж його зрячі сучасники. Навколо все одно тьма – тьма незнаного. І розгадати незнане нам допоможе тільки розум і відчуття краси:
«Згадаймо, як розгадувало тьму
Дитинство, коли в ньому день по дневі
Пливли години післяполудневі,
Зникоме й недоторкане – чому?»
Навколо буденність. Світ людей надто далекий від поезії, яка його оточує, яка вривається в його буття. Тому поет має бути подібний дзвону – бути вісником і нести людям заклик до істинного буття – не марнотного:
«… Бронзовий дзвін серцевину щоденно підносить
Проти шорсткої буденності – наче нове.»
Бо для поета все нове. Навіть осінь, що приходить з дивовижної регулярністю щороку, теж щоразу нова. І можна, звісно, усвідомити настання осені і просити творця завершити те, що вже відбувається чи відбулось:
«Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
Понад полями вивільни вітри…»
А можна просто оспівати те, що гідно пісні в цю пору дочасної осені.
Райнер Рільке справді останній Орфей. Під час Першої світової війни Поезія – Еврідіка померла. І Рільке як і личить Орфею спустився за рею в Тартар, вивів її знову на Світ Божий. І за це заплатив життям. Нині істинна поезія (не графоманія в стилі Дєм’яна Бєдного, а справжня поезія) живе завдяки йому – диваку Райнеру – мандрівнику у захмарні метафори.
Нині Рільке близький багатьом інтелектуалам, Рільке лунає (нарешті!) – не для всіх, звісно. Може тому, що нині Росія, яку він так любив, культуру якої він так цінував, знову перетворилася в імперію зла, поширює по світу війну і страждання, біду і зубожіння – як духовне, так і матеріальне, і тільки окремі мислячі люди протистоять цьому здичавінню. Так само, як і німецький світ в двадцятих та тридцятих роках століття двадцятого. Все повторюється. І мені шкода, що я мушу бути свідком цього. Рільке пощастило – він не побачив гріхопадіння німецької культури – він просто не дожив до цього. Багатьом із нас пощастило менше – ми бачимо нові сумні часи. Але мусимо протистояти цьому в першу чергу в царині духу. Рільке судилось стати останнім Орфеєм класичної культури. Його на берег – на скелястий берег його самотнього скелястого острова Духу викинули хвилі історії. Нині нам жити у світі, де Орфей лишився тільки у спогадах. І лишається виховати, виростити, виплекати, якщо вже не Орфея, то хоча б Діогена, що шукав би з ліхтарем людину у цьому світі продубльованого ерзацу. Світі псевдо.
Я пишу цей текст коли падає перший весняний дощ. Падає на квіти вишні, які щойно зацвіли. І мені, так само як колись Йоса Бусону шкода людей, що не вміють писати вірші…
Примітки:
* - «Вони щонайтихіші, наче речі.
Неначе друзі, звані віддалік…»
(Райнер Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)
** - さくらの花の中で、人々の中に侍があります – Сакура но хана но нака де, хітобіто но сака ні самурай ґа арімасу - давня японська приказка. Ще тих часів – не наших.
*** - переклад Мойсея Фішбейна. Тут і надалі в цьому есеї. У мене є і власні переклади Рільке, але вони бліді і недосконалі, ніщо в порівнянні з перекладами Мойсея Фішбейна – найкращим перекладачем Рільке всіх часів і народів, перекладача від Бога.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832398
дата надходження 11.04.2019
дата закладки 14.04.2019
«Цикадо!
Оце воно – щастя
Померти від стріл незримих
Синього неба…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Щастя порожній глек:
Хочеться вірити в його існування,
Як вірять єретики чорної віри землі
У свої ефемерні істини
Білим підсніжником холоду.
Щастя як крила:
Прозоре і невагоме, ламке і тендітне,
Трохи для лету, трохи для Неба –
Синього наче мрія
Чорного птаха світанку,
Що мостив гніздо в верховітті
Дерева тисячоліття.
У країнах бронзових тіл кольору меду
Цикади співають про щастя:
Щастя нірвани.
Незрима цикада лісів потойбіччя
Співає про те,
Що щастя – це посмішка Будди –
Тінь порожнечі, слід, що лишає лелека –
Птах німоти, вісник майбутнього
На поверхні болота – слід на воді.
Стріли синього Неба гострим кришталем
Пронизують серце вриваючи пісню
Таку ж голосну, як пісня цикад
Гішпанських – крилатих провісників чуда.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830872
дата надходження 28.03.2019
дата закладки 31.03.2019
«Тепер живому світлу наших днів
Смерть принесла суцільну тьму на зміну.
На щастя, слава не підвладна тліну…»
(Франческо Петрарка)
Капітану народному і графу Мілана Матео Вісконті.
З повагою.
Стара Венеція – незаконне дитя варварства:
Дихаю твоєю осінню, аквамаринова казко,
Як дихають винороби запахом оцту,
А в зіницях мого черепа
Дзвіниця Сан-Марко,
І звучить тарантела,
Як постріл колаборанта.
Дожа дірявий човен:
Йду лагуною ходулями – кроком чаплі
Мені хоча б трохи скла
(Для прозорості) і картин Дієго Веласкеса
І вина тосканського – три краплі.
Для чого фарбуєте оливою
Дах каплиці, воду затоки?
Висне достиглою сливою
Ренесанс Родеріка Борджіа – доки
В келих отрути, а вам – Аквітанію,
Їду «на води» в гості до Бісмарка:
Таки туди – в Померанію.
Отак і живу, отак і віршую в сирості
Отак комплексую – по Фройду,
По Марксу, коротше: по вашій милості.
Ви, графе, єретик, Вам досить калорій
І Вам не треба дієти.
У нас в Італії всі поети
Всі автори сатурналій.
Діво Маріє! Для чого
Низку порожніх слів – в буклети,
А на сірих вокзалах Болоньї
Троянди черлені – в букети.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692444
дата надходження 04.10.2016
дата закладки 14.03.2019
«І тоді він зрозумів,
що це і є те місце,
куди прямує його Шлях…»
(Ернест Гемінгвей
«Сніги Кілімаджаро»)
Мені наснилась дивна істота – вомбат, але з величезними вухами як у зайця. І нібито це був подарунок, що дарують мені щороку, коли місяць оповні, а до кельтського свята Імболк ще добрий тиждень чи два. Я люблю писати про сни. І про свої і про чужі – в які заблукав – випадково чи навмисно. Про чужі сни писати навіть цікавіше, аніж про свої. Якщо, звісно. вони кольорові і яскраві. Якщо ж це повторення сірих буднів, відображання їх у свічаді свідомості, то це не для мене. Я отакі сни одразу полишаю і мандрую в якийсь інший сон. Цікаво, що ніхто зі сновидів, чиї сни я відвідував, на мене не ображався ані крапельки. Може тому, що люди вважають сни чимось не своїм. Окремим світом, що існує без них. А ми так – гості. Випадкові. То чи можна ображатись на людину, що забрела в той самий ліс? Навіть навмисно? Адже ліс належить всім. Ернест Гемінгвей прокидаючись після своїх жорстоких снів раптом усвідомлював, що час полювати. І їхав на чергове сафарі чи плив в океан по величезну рибу. Що ж мені робити після моїх чудернацьких снів? Що усвідомлювати? Я не рибалка і не мисливець. І навіть не старий газетяр. Бував, звісно, у Венеції, але не бачив там жодної газети. Або не встиг, або їх там уже немає. Може їх всі втопили на дні лагуни. Дожі кидали в море обручку, а нинішні венеціанці кинули в море газети – замість якорів. Щоб корабель-місто Венеція не поплило кудись за обрій. Я так і не знаю, чи була в Гемінгвея журба. А якщо була то яка? Адже він не писав віршів. Тільки жорстку як наждак прозу. Журяться переважно поети. У газетярів на то немає часу, а читачі газет журитися просто не вміють. Літературні герої Гемінгвея як і він сам ховались від безнадії не під сірим плащем журби, а за маскою цинізму. Вбачаючи у цинізмі незламність і крицевість душі. Цікаво, що Гемінгвей – цей абсолютний і доконаний реаліст теж ставився з особливою повагою до сну. У новелі «Сніги Кіліманджаро» сон і дійсність так переплітаються, що ми – читачі вже плутаємося: де сон. а де реальність. Для таких містиків як Гоголь чи для таких метафізиків як Достоєвський це і не дивно. Але для модернових реалістів… Тим паче для Ернеста – людини «вінчестера» це на перший погляд дивно. Просто він теж зрозумів, що різниця між сном і дійсністю умовна. І, можливо, дійсність це теж сон. Чийсь або наш. Хто зна, може це він зрозумів, коли його, нашпигованого осколками тягли з передової брати санітари.
Я давно зауважив: чим більший поет, тим більша його журба. Саме не сентиментальність, не чуттєвість, а журба. Сентиментальними можуть бути і графомани, і літописці, і навіть анархісти. А от втекти від своєї журби… Тільки поети на це не здатні. Чомусь люди люблять тікати від своєї журби, вважають це мало не своїм обов’язком. Вигадують для цього найхимерніші способи. Не розуміючи. що часом журба – це той найкоштовніший діамант, що в них є. Чимало старателів, що рушали в Дикий Край, затискаючи в мозолястих руках карабін чи «кольт», рушали не в пошуках золота чи камінців, а в пошуках журби. Отого нескінченного смутку, з якого поети наче арахни чи мойри плетуть вірші.
У старі часи пишного і красивого бароко, коли ренесанс ще й не думав конати в конвульсіях готичного романтизму, картографи вперто наносили на карту Землю Невідому, писали чорним чорнилом на грубому папері карт і портоланів слова Terra Incognita. Вони це робили зовсім не тому, що були впевнені в існуванні такої землі, де холодні гори височать серед імли. Вони знали – мапа має кликати, має вабити, повинна бути піснею. Інакше, для чого це все… Інакше для чого латати подерті вітрила і вдивлятись за обрій…
Після епохи модерн поети теж картографи. Не менестрелі, не рапсоди і навіть не барди. Розважати нема кого. Королі минулого перетворились на тіні, вожді гордих кланів зникли як марево. Поети стали картографами душі. Тільки замість Землі Невідомої вони наносять на цю незриму карту Журбу Невідому – Tristitia Incognita. Вільяму Батлеру Єйтсу – цьому нащадку «старих англійців», що раптом стали новими ірландцями, печаль була відома надто близько. Інтимно. Його печаль. Він шив для неї панчохи, кольоровий плащ, майстрував для неї човен. Мріяв, щоб печаль припливала до людей нечутко крізь туман – така неочікувана. Для нього журба була жадана. Така світла й жадана… Хоча він здогадувався, що ця коханка надто зрадлива – навіть для поета Гібернії, де все привидно, все зрадливо. Він знав, що після народження «жахливої краси» люди стали самотніми. І єдиною доброю подружкою для них лишилася журба. Для японських поетів від Оно-но Коматі до Танеди Сантока світ був тільки сумний. І тільки оця висока печаль, оця «сабі» була гідна пензля і віршів. Їм теж печаль була знайому (кому як не їм!), але їхня печаль. Але крім знайомої і близької журби існує ще невідома печаль – далека і незбагненна Tristitia Incognita. І саме в пошуках такої журби ми і рушаємо як давні мореплавці – навмання, без компасу і лоцмана, нічого не знаючи, що там – попереду, рушаємо в пошуках невідомої журби.
Мені часто снять сумні сни. Не весь час же бачити в царстві Морфея щось казкове чи химерне, як оповідь характерника! Світ снів неосяжний. І там багато сумних закутків. Вчора я бачив сумний сон. Снилося сумне місто, де живуть сумні люди. І цей світ на одну нескінченну ніч став моїм світом. І це була не висока печаль невловимої зникаючої краси. Це була журба сірості. Журба безвиході. І прокинувшись, я зрозумів: час полювати! Час ладувати кріса набоями зі срібними кулями. Час полювати на вурдалаків. Прогнати їх з людських снів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824257
дата надходження 05.02.2019
дата закладки 05.02.2019
* * *
Гностики запалили
Гнотики свічок.
Не може згоріти те
Чого не існує,
Що лише витвором є химерним
Нашої свідомости...
* * *
Тому, що лямпа "бра"
Давно випромінює чорне світло.
Не ми сідаємо в потяг -
Потяг ковтає нас.
Слухали б музику
Та Всесвіт грає на сопілці
Занадто голосно...
* * *
Ліхтарі випромінювали
Чорне світло.
Я зрозумів,
Чому їх вмикають вдень.
В місті дивному
Тіням людей
Проповідував істину.
Навіщо?
* * *
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
* * *
Моя подруга - шабля
Мій шлях - крізь руїну похід
Моя музика - стукіт копит
Моя доля - війна...
* * *
До міста Лева я довго йшов
І прийшов
Але лев скам'янів
І зажурений тихо
Мені пісню співав кам'яну
Про сліди,
Що лишив на бруківці
Час...
* * *
Місяць
Був схожий на Жар-птицю
Так здалося коту -
Та марні були влови...
Бо пес завадив...
Так ключем щодня
Життя у цьому світі б'є...
* * *
Відображення місяця в річці
Всі поети ловили
Лі Бо – чи то спіймав чи то ні
Маяковському «кволого місяця» не захотілось
Басьо подумав, що місяць втопився
Блок подумав – замерз він у кризі Неви –
Пізно ловити
Ніцше гадав, що зловив – але ні
А ми?
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333460
дата надходження 27.04.2012
дата закладки 18.12.2018
«Їх списи чорні-чорні
І чорний їх крок карбований.
На крилах плащів чорнильних
Блищать воскові плями.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Мій шлях гірко мигдалевий -
До землі помаранчів-каменів,
До краю тужливих дзвонів,
Про які не запитують,
Де кожна халупа - кастілло,
А кожен жебрак - каштелян,
Де грона оливкові краплинами ртуті.
Надто сухо для очей втомлених
Віслючків і загнаних коней
(Яких пристрілюють)
Надто вітряно для копачів могил,
Тому брили і камені,
Тому кулям надто просторо
Для польоту від серця до серця,
А вино надто солодке,
Бо так не буває:
Біле сонце і земля жовта:
Лише трохи крові биків на арені.
Там вічно тешуть хрести камінні
На полі війни горожанської,
А художники марять,
Бо з вікон глухих
Визира Торквемада,
А поетам - по кулі,
Бо дихати нічим -
Повітря спалене
Вогнями чужих автодафе.
Країна гостей-вандалів,
Там не цвітуть проліски,
Там камені дикі
Ростуть злими менгірами.
..........................................
Мій шлях мигдалевий
В оту країну камінну
Бо я теж божевільний вершник...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676160
дата надходження 05.07.2016
дата закладки 12.12.2018
На Русі – за всі довгі віки її буття було всього два Нестори: Нестор Літописець і Нестор Махно. І все. Інші не рахуються. Інші так – або пародія або ніщо. Довгий час на Русі (особливо в XIV столітті в Чорній Русі) матері не наважувались називати синів Несторами – невідомо чому переслідував їх оцей страх. Може тому, що в темних лісах Волині, серед її дрімучих хащів – у міру пустельних, росте й цвіте чорна квітка. Я не бачив її, але відчуваю нутром, глибинами свого серця, що вона там є. Хто зна, може вона цвіте серед зими, коли волинські праліси стають особливо незнаними і хижими для людини без снігоступів. Але я не про це. Я про Несторів. Точніше про Нестора. Бо обидва Нестори настільки схожі між собою, настільки подібні, що я їх плутаю: мені здається інколи, що «Повість минулих літ» писав Нестор Махно, а ватаги повстанців у наших синіх степах водив рубатися з немитими зайдами Нестор Літописець. Може тому, що Махно на чужині почав писати літописи – тільки з комуністичним ухилом. Хоча під комунізмом він розумів свободу – і тільки. Для нього було новиною, що хтось під комунізмом розуміє тільки тюрму і концтабори. Якби ж то Нестор Махно дожив до сивобородої старості – а він до неї дожити не міг, і бороду запустити теж не міг, це виключено, то він би писав справжні літописи. І ми би довідались, що коїлося від літа 7426 року, коли пішла на Русь чергова орда, аж до скону віку, до кінця часів і до Суду Божого Страшного. Вони настільки схожі між собою – оці два Нестори, що їх образи злилися між собою у моїй свідомості в один. Той Нестор – отой, що Літописець в молодості теж був рубакою, а старості зрозумів, що перо теж меч. І жив за мурами монастиря, що був фортецею, а не куточком затишку. Нестор Махно не читав Шеймаса Гіні, тому про те що «…між пальцями трьома таїться перо моє немов рушниця…» від додумався сам. І вже взяв перо не «як руків’я меча», а саме як рушницю. Обидва були типовими Дон Кіхотами – ці степи між Істром та Танаїсом спонукають до романтики і мандрів, кожен млин тут чудовисько, бо перемелює Час, а не тільки зерно, отож і не дивно. Ви можете заперечити, що, мовляв, у нас тут кожен літописець Дон Кіхот – не тільки Нестор. Але справжній Дон Кіхот по перше гідальго, по друге анахронічний. Писати так романтично на початку ХІІ століття, замість того, щоб сухо повідомляти про чергову безглузду різанину князів – це вже був анахронізм. Махно теж був невчасним – йому б в часи Руїни гарцювати, було в саме воно. А так, черговий лицар абсурду. Та ще й обидва проповідували анархію – як тут не сплутати. Щоправда, в ХІІ столітті ні праць Кропоткіна, ні нарисів Бакуніна ніхто не читав (чомусь), але сама ідея матінки анархії витала в повітрі. І вже давно. Нестор Літописець як ніхто бачив і розумів, що свавілля князівської влади веде до хаосу, руйнування, вогню і страждань. А відсутність такої якось впорядковує все само собою. У Нестора слов’янські колоністи угро-фінського моря запросили варягів, бо, мовляв, «земля у нас багата, порядку тільки немає». І своїм літописом так обережно показав до чого така от інвазія монархії Русь довела – до сваволі монархів-князів і нескінченної кривавої боротьби за владу. Краще б вони запровадили не отакий от «порядок», а його маму – анархію. Порядок би встановився сам собою. Потім вони схаменулися й спробували запровадити республіку, хоча б в одному Новому Городі. Анархічну республіку. Але було вже пізно – личинка тиранії вже була відкладена в мокшанських болотах. Мене завжди хвилювала одна й та сама думка – читав Нестор Махно в молодості літописи? Якщо читав, тоді все зрозуміло. Від «Повісті минулих літ» до Бакуніна та Кропоткіна один крок.
А за вікном ще одна махновська осінь – така ж анархічна, як подих холодного вітру, що відносить опале листя в минуле. Справжній літопис – це літопис анархії. Гай Светоній не міг писати літописів – він бачив навколо себе тільки деспотію, тому його життєписи - свідоцтва морального падіння, а не хроніки. Він навіть дати не ставив (певно із принципу). Інша справа Нестор Літописець – для нього питання моральності влади не стоїть – влада (будь-яка) аморальна по суті. Моральним для нього є тільки вчення Христа, яке він розуміє на диво оригінально – християнство він бачить як релігію свободи і внутрішньої втечі від тиранії державної влади – втечу в духовну анархію, оце «царство небесне» без кесарів і царів. У Нестора Махно літопис не від літа до літа, а щоденний. Епохи втискуються в дні. День існування селянської вольниці Гуляй-Поля важливіший за століття животіння в неволі. Махно перетворився в легенду, в символ, в ідею. І можна вічно дискутувати чи зробив він це свідомо, чи так мусило статись, бо всі слов’яни в душі анархісти. Особливо степовики. Нестор Літописець мислив себе легендою початково. Для нього не стояло питання зробити з себе легенду. Він легендою (не міфом!) став вже тоді, як вперше взяв до рук перо. Він проступає між своїх рядків як фон, як привид, що осмислює буття. Минуле в першу чергу. І сучасне, що проростає з минулого як очерет навесні з чорної землі спаленого болота. Нестор Махно мислив не минулим, а майбутнім. З його точки зору анархія неминуча, бо вона випливає з природи людини як такої, а не тільки з душі слов’янина, що чорний прапор волі бачить і в зораній землі і в кіптяві курних хат. Про минуле – цей спалах вольниці кількох буремних років він писав як про майбутнє – його епізод чи то його час-провісник. В усі часи перепоною анархії було і є азійське духовне рабство, сліпа покора хану чи то імператору болотяної «Піднебесної». І можна вічно сперечатися, що спонукає степових землеробів до вічного жадання волі, а степових кочівників до сліпої покори. Степ один і той же. І вода має той самий солодкий смак. І сіль так само солона на солончаках. Невже спосіб життя? Але не всі номади визнавали над собою деспотію! Всі індоєвропейці походять від степових номадів причорноморських степів. Ірландці аж до нинішнього часу лишалися напівномадами-скотарями. Але годі шукати більш свободолюбивого народу. І більш анархічного. І то, якщо для українців анархія була мрією, то для ірландців – дуже довгий час, аж до англо-норманського поневолення – реальністю. То що це? Етнічна особливість? Етнопсихологія? Я завжди думав, що культуру і психологію нації визначає природа і пейзаж. Виявляється, не зовсім.
По анархію – селянську вольницю мріяли не тільки Бакунін, Кропоткін і Махно. Мріяв Сергій Єсенін. Та і Макс Волошин був в першу чергу анархічним космополітом і теософом. І білий, і червоний терор були йому в однаковій мірі огидні і ненависні. Велемир Хлєбніков бачив майбутнє в свободі і звільненні від будь-яких пут, в тому числі пут держави. І не тільки вони, але і багато інших поетів, прозаїків, мислителів бачили майбутнє в анархії і вектор прогресу бачили в звільненні особистості від пут держави, а в деспотичній державі бачили тільки регрес, деградацію, виродження. Я люблю співати у своїх верлібрах про метафізичне, метафоричне і трохи містичне. Але я ще ніколи не оспівував чорний прапор анархії. Тільки злегка жартував на цю тему. Чому? Не знаю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815972
дата надходження 02.12.2018
дата закладки 08.12.2018
«О, Кенейський вівтарю! Чи відплата мені отака
Нещасливому? Чи приносив не я
Треби тобі превеликі? Зевс мені свідок!»
(Софокл)
Після невдалого вояжу до Криму і марної спроби стати людиною середземноморської цивілізації Серафим повернувся до Пітера і знову занурився з головою у своє хаотичне життя. Він як і раніше вважав Пітер північними Афінами, а себе називав пітерським Діогеном. Щоправда, називав він це місто на античний лад – Атена Гіперборейська. Повернувся він до Пітера зі своєю совою – подарував йому сувенірну порцелянову сову відомий поціновувач любомудрія Костянтин Петрович Востріков з міста Великі Луки. Знайомі сміялися над Серафимом: «Серафиме! Їхати до Атени зі своєю совою, нехай навіть до Гіперборейської Атени – це ж смішно! Це все одно, що їхати до Ведмежого Болота зі своїм гноєм!» Але Серафим у відповідь тільки сміявся, цитував безперервно Софокла і називав своїх знайомих філософів епігонами.
Якось після чергового філософського монологу (який ніхто не почув – всі перехожі оминали Серафима, вважаючи його вуличним божевільним) Серафим вирішив купити собі совок. Яким чином у його голову прийшла ця ідея – невідомо. Як то кажуть португальські моряки: «Хто зна». І навіщо йому, безхатьку, був отой совок – незрозуміло. Якщо б він хотів влаштуватися на роботу двірником (О, це «покоління двірників»!) – тоді це ще можна було б зрозуміти – двірники очищують світ і роблять гроші. Але таких намірів в Серафитма не було – це відомо остаточно. Хоча, Серафим себе безхатьком не вважав, він називав себе вільним блукальцем, волоцюгою буття і філософом вулиць. І такий спосіб життя вважав цілком природнім для росіянина і часто повторював:
- Росія – країна неймовірно великого простору і нескінченних доріг, поняття дому для російської людини чуже. Це не англієць зі своїм «хоум» і не ірландець зі своїми «землями мого клану». Росіянин, а москаль особливо – це людина нескінченної дороги і простору. Вічного руху. Росіянин – вічний мандрівник і безхатько від Бога…
А тому волоцюг чи безхатьків, або як кажуть в Англії «хоумлесс», Серафим вважав «сіллю землі російської».
Отже, вирішивши придбати совок, Серафим понишпорив кишенями (своїми) і знайшов там кілька пожмаканих папірців – банківських білетів, що досі були на той час засобами обміну. Завалялись вони в кишенях Серафима ще з тих далеких незабутніх часів, коли Серафим якось серед вулиці «штовхнув» промову про Сократа і розпалившись, кинув на бруківку свою шапку. А перехожі подумали, що це така розвага – видовище і накидали йому до шапки оцих от папірців. Серафим тоді дуже розсердився, отаке побачивши, і кричав їм навздогін: «Вам би тільки хліба й видовищ, плебеї!» Але грошові знаки не викинув, а порозпихав кишенями куртки, що бачила ще й не таке. Ось тепер і вирішив Серафим поміняти ці папірці на совок.
Вирушив він на пошуки крамниці, де отакий предмет можна було б придбати. Після довгих блукань вулицями Пітера, він побачив магазин, над входом до якого висів напис «Совки». Дуже здивувавшись, Серафим зайшов до середини. Він рідко відвідував магазини. І звик до того, що з магазинів його виганяли – торговці розуміли і знали, що Серафим зневажає товарно-грошові відносини, як і кожен кінік. А для них то було святе. Але з цієї крамниці Серафима не вигнали. Серафим побачив продавця доволі солідної зовнішності, середніх років «не товстого, не тонкого», як писав Гоголь, середніх років, в жилетці бердичівського крою, із залисинами на голові і м’якою вимовою – не тутешньою. Серафим тут же звернувся до нього з питанням:
- Ласкавий пане! Добродію! Сер! Ясновельможний товаришу, чому Ваш магазин називається «Совки»? Тут що, продають товари у стилі «совок»? Чи різні там «Двірник Інкорпорейтид»? Чи атрибути до совків – різні там ручки-штучки?
- Ні, громадянине Серафим! Тут продаються совки!
- А Ви звідки знаєте, що мене Серафимом звуть?
- Та хто ж не знає Серафима Петровича – філософа нескінченності, мислителя буття?
- Ви мені лестите, добродію!
- Отже, чим можу служити?
- Мені потрібен новий совок!
- О, прошу, прошу! Це завжди одразу! А який Ви хочете совок?
- А що, різні бувають?
- Дуже навіть різні! Дуже.
- Тоді дайте мені совок номер три!
- Є такий, але продати Вам ми його не можемо! Доки не реалізований совок номер два, совок номер три не відпускається.
- Ах, ось як! Ну, тоді дайте мені совок номер один!
- Нажаль, перший совок закінчився. Був і загув. Пішов у небуття. І більше не буде.
- Ну, хай йому дідько! давайте тоді совок номер два, якщо тільки такий і є!
- Ось, будь-ласка! Великий і несподіваний з портретом Краба. Ой, вибачаюсь, з малюнком краба. Користуйтесь на здоров’я. Майже як новий. Схожий на совок номер один, тільки зовсім інший, модернізований.
- А скажіть мені по секрету – який совок кращий – номер перший чи номер другий? Тільки чесно, як філософ філософу.
- Якщо чесно, то, як казав вусатий-конопатий: «Обидва гірше». Хоч мені і не випадає так говорити про товар, що доручили, так би мовити, мені ж реалізовувати.
- І яка вартість оцього совка? У мене тут є грошові знаки – казначейські білети…
- Ну, що Ви, Серафиме Петровичу! Цей совок ми роздаємо безкоштовно. У подарунок, так би мовити. Крім того, ці гроші тут не дійсні. Так що беріть задарма. Беріть, беріть. По хорошому беріть! Інакше Вас примусять його взяти. Ось і два охоронця підбігли…
- Добре, візьму. Мені зайве руконакладення на поверхню обличчя взагалі непотрібний захід.
- Ось і чудово! Тільки на прощання, відкрийте мені наївному таємницю – для чого Вам совок?
- Та я і сам не знаю. Дурничка якась до голови прийшла. Марення якесь… А Вам він навіщо?
- А мені він взагалі ні до чого. Я хоч і совками торгую, але ними не користуюсь. Я іншими засобами користуюсь. А це так – робота в мене така. Засіб для заробітку. Для існування. Люди ж вони такі – різні бувають. Деякі приходять і хочуть совок за будь-яку ціну отримати. А я кажу – та це ж просто, і грошей не треба. Якщо Вам совок вкрай потрібен, то Ви тільки ось цей папірець підпишіть, що, мовляв, після смерті свою нематеріальну субстанцію, яку називають чомусь душею заповідаю крамниці. Ось тільки не чорнилами, давайте Вам пальчик вколю…
- Розумію, товаришу! Добре, я пішов. Жив я без совка, тепер з совком номер два жити буду. Якщо подарунок, то на шару і оцет солодкий. І совок не совок, а екскаватор з пропелером. Може й не помру…
І Серафим вийшов з тої дивної крамниці і пошкутильгав вулицями. Він хотів подарувати грошові знаки собаці, що зустрівся йому на тротуарі, але пес зневажливо відвернувся…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810648
дата надходження 20.10.2018
дата закладки 30.10.2018
«Міст вавилонські башти
Гонорово підносимо знову,
А Бог
Міста на пашу
Руйнує,
Мішаючи Слово…»
(Володимир Маяковський)
Грудень був сірим і понурим. Хотілося свята. Я згадав стару добру прикмету китайських чиновників, вірність якої я випробовував неодноразово на власному сумному досвіді: «Як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш!» І я вирішив зустріти Новий рік у теплому та мудрому товаристві Серафима – пітерського Сократа, філософа буття, мислителя факту. Крім того, я хотів у ніч свята цікавого і доброго співрозмовника (таких людей іноді наша колоінтелігентська братія називає «цікавники») та й хотілося задати Серафиму кілька запитань, які мене давно мучили – з раннього дитинства. Запрошувати Серафима в гості нині в Пітері вважається моветоном, епатажем, єрессю і мало не крамолою. Але прийдешній Новий рік – Рік Жовтого Собаки, а значить, рік кініків, що пишаються прізвиськом «собака», а значить і Серафима – пітерського Діогена. «Саме цей співрозмовник принесе мені одкровення в Новому році!» - так я вирішив. І намір запросити Серафима став незворотнім.
Але тут, як то кажуть папуаси, легко сказати, але важко зробити. Знаючи погляди Серафима на оточуючий світ, потрібно було підібрати в домі відповідний інтер’єр, створити потрібну атмосферу, щоб цього філософа не образити. І підібрати відповідне товариство, щоб не пролунав черговий скандал з неминучими і далекими наслідками, суттєвими як для Пітера, так і для його богеми. Та що там говорити, і для Росії загалом! Бо Серафим, крім того, що філософ, любомудр та мислитель, ще й крилатий небожитель та шаман. А мало що він може ненароком для Росії нашаманити!
У першу чергу – атмосфера. Тобто, інтер’єр. Знаючи, що Серафим не любить, просто терпіти не може нічого германського (ох, ці Germani – люди за рікою!), ніякого германофільства, ялинку я подарував сусідам. Вони хоч і алкоголіки, і нічні дрельники, але ялинку люблять. Ставити і прикрашати напередодні Нового року ялинку – звичай германський, скандинавський навіть. Як втілення Світового Древа Іггдрасіль у домі. Серафим цього не любить і навіть зневажає цей звичай. І що дивно – Серафим то сам у Пітері живе – у місті германофільському. Тут кожний міщанин, який поважає себе, наймає для своїх чад гувернантку-німку. І то конче лютеранського віросповідання. І дітиська у Новорічну ніч співають: «Танненбаум! Танненбаум!» Не тільки під час свята в садочку та в школі, але і вдома, зазираючи під ялинку – що там подарували «фатер та мутер» та «герр Пітер» - покровитель міста, де до мера звертаються не інакше, аніж «майн ґерц», де церкву називають «кірхою», а попа – «пастором». Серафим просто постійно пливе проти течії. І великий поціновувач руської старовини та звичаїв. Я згадав раптом старовинний російський чи то московський звичай прикрашати напередодні Нового року мандаринове дерево. Добре, що в мене в домі вже виріс мандаринчик дай Боже. Прикрасив я його маленькими ліхтариками та дзвониками і посадив під деревом глиняних іграшкових Місячного Зайця та Місячну Жабу, що згідно переказів давніх москалів приносять дітям подарунки – зілля вічної молодості та солодкі рисові колобки. Потім я подарував зібрання творів Йогана Крістофа Фрідріха фон Шиллера школяру Петрику з третього поверху, а портрет Отто фон Бісмарка зняв зі стіни і закинув на горище. На стіні утворилися світла пляма і порожній цвях. Щоб не виникало питань, я позичив у сусідів портрет Чингіз-хана. Все. Традиційна російська атмосфера була створена. Іграшкових діда Мороза та Снігуроньку я просто викинув на смітник. Знаю, що Серафим говорив неодноразово, що в давні часи на Русі Дід Мороз – це було божество зла, демон, символ смерті, що приходив забирати душі людей в страшний потойбічний світ. І ходила з ним поруч сама Смерть, одягнута в біле – Снігова Діва. І мати в домі такі от персонажі Нового року – це накликати біду.
Потім – питання з гостями. Серафима далеко не всі в Пітері сприймають в якості філософа. Крім того, слід було врахувати релігійні погляди – не хотілося Нового року отримати замість подарунків бійку в квартирі на релігійному ґрунті. Тому я запросив у гості людей з місцевої богеми – поетів-символістів з довгими і давно не митими жирними патлами та поетес-модерністок з хаотичною зачіскою, з волоссям, що фарбоване в зелене та ва інші отруйні кольори, довгими нігтями, що вкриті чорним лаком та з губами в помаді того ж кольору. Ця публіка до Серафима відноситься терпимо. Навіть любить послухати його «нетлінку». Але тут я згадав, що дами та мадмуазель з цієї публіки люблять «припудрити носик». Я тут же уявив собі погляд поетеси Елеонори Безбаштової сповнений здивування і журби: «А є чим носик припудрити?» Я тут же побіг в аптеку Миколи Рюміна «Капсула», що стоїть на Гороховій. Заходжу, а там дідусь біля каси:
- Я ветеран соціалістичної праці, ось посвідчення, мені десять грамів кокаїну по довідці!
- Дідусю! Немає кокаїну! Закінчився!
Пішов дідусь засмучений…
- А Вам що, бабусю? Якої припарки?!
- Мені марафєту для онучки!
- Немає, бабусю, марафєту! Був та загув! Ось, травички краще візьміть – індійський канабіс! Сорт «Маша і Ваня».
- Не треба, синочку! Мені порошку білого, того, що нюхати…
- Немає, бабусю! На переіндексації кокаїн!
- А Вам чого, товаришу громадянине? – і тут же пачку гумових виробів «Де Люкс» дістає і криво посміхається. Знаємо, мовляв, для чого прийшов…
- Невже зовсім кокаїну немає?
- Немає. Ніякого. Ні в порошку, ні в ампулах, ні в розчині. Ніякого!
Але по очах бачу – бреше. Сховав кокаїн, *** Спекулює. Виходжу з аптеки, а тут до мене якийсь тип неголений підходить:
- Є і нюхнути, і вколотися…
Я зміряв його зневажливим поглядом – знаємо ми їх – підсунуть в останній момент замість кокаїну стрептоцид. Літай потім понад хмарами… Думав вже грибів польоту на Троїцькому ринку купити, але згадав одного знайомого аптекаря. Побіг на Удільну, в аптеку «Граф Каліостро»:
- Саньчику, друже, братан! Виручай! Кокаїну потрібно, хоч трохи. Новий рік з друзями потрібно зустріти.
- Добре. Для себе беріг. Розібрали нині весь. А нового не привезли. Ось є баночка колумбійського «Яскраве сонце» і флакон венесуельського «Ранок Оріноко».
- Я тільки колумбійський визнаю. Дякую, друже!
Дорогою я купив слоїк соку журавлини та коробку цукерок «Ведмедики в лісі» в гастрономі «Нева». Приготував на швидку руку солодких рисових колобків. Все, зустрічати Новий рік можна. Хоча, згідно старовинної російської традиції, зустрічати Новий рік потрібно на мосту, над річкою, дарувати знайомим рисові колобки і говорити, що приніс їх Місячний Заєць Юе Ту. Але всіх звичаїв дотриматись неможливо.
Гості почали сповзатися о сьомій. Патякали про те, про се, пили сік журавлини. Дами відходили в сторону «припудрити носик», повертались веселими. Хтось читав свої вірші, хтось прозу, хтось філософствував про «Нову епоху Жовтого Неба». О восьмій з’явився Серафим. Всі почали тішитись цим фактом, як дідько цвяшком. Аплодували: «З прийдешнім Вас, Серафиме Петровичу! Зачекались!» Серафим лише винувато посміхався. Всі відчували, що нині Серафим неминуче висловить Нову Думку.
Ближче до дванадцяти, відчуваючи наближення урочистої події, поет-символіст Родіон Раскольніков (що має дурну звичку - всіх знайомих щоденно запитувати: «Я тварюка тремтяча чи право маю?») несподівано встав і попросив тиші:
- Друзі! Давайте вип’ємо за Гіперборею! – на його очах з’явилися сльози, він здавлював застряглий шмат в горлі.
Дами розплакались, Серафим голосно зітхнув, всі перекинули догори дном келихи. До моєї квартири завітала моторошна тиша. Поетеса-феміністка Дарина Підстилкова запропонувала включити далекодив, тобто телевізор і послухати традиційне «бом-бом» (нібито ми в Ірландії). Всі якось полегшено зітхнули: не так все погано, не загинула ще Гіперборея, раптом воскресне з небуття. Воскрес Христос, воскресне і Гіперборея!
По телевізору якраз виступав Краб. Я знав, що вся ця богема – суцільна фронда. Подумав: «Ну, все! Кінець святу! Зараз телевізор заплюють, потім розіб’ють на частини і викинуть з вікна і будуть решту ночі брудно лаятись і кричати з вікна слова…» Але ні, минулося. Хоча на обличчі в кожного було написано, що краще б виступав би зараз не Краб, а Устриця або Дельфін. Або принаймні Морж. Краб філософствував про воду, про сіті, про рибу, про хвилі і течії. А потім сказав: «З Новим роком, громадяни!» І одразу: «Бом, бом!» Тут всі дружно закричали: «Сансара! Сансара!» Дами вищали, перекинули до пельки черговий келих соку журавлини і закусили замість фініків морошкою. Потім дружно заспівали: «Ом мане падме xyм!» - разів двісті. А після цього всі присутні направили свої погляди на Серафима: «Просимо, просимо! Тепер Вам слово!»
Серафим розгублено озирнувся навколо, подивився молитовно на портрет Чингіз-хана. Щоб якось розрядити атмосферу я почав діалог:
- Серафиме Петровичу! Нам давно хотілося почути Вашу думку про гроші. Кажуть, що ви гроші зневажаєте, називаєте їх папірцями, сміттям, брудом і засобами обміну і не користуєтесь ними з принципу. Тільки натуральний обмін. Так що це таке – гроші? Це світове зло? Це сміття? Чи це фантазія нашої хворобливої уяви? Чи це порожня абстракція?
- Ні, брешуть люди! Не так я думаю про гроші. Не так. Гроші – це святе. Це втілення на Землі Хліба насущного, який Бог дарує нам днесь. Викидати гроші – це все одно, що викидати хліб. Тут Борхес був правий. Я не користуюсь грошима, бо я грішник, я не гідний торкатися цієї святині, цієї божественної субстанції своїми перстами гріховними. Гроші я люблю, поважаю їх і схиляюсь перед ними, як перед втіленням Бога на Землі. О, якби росіяни любили гроші або хоча б поважали їх, це б врятувало Росію! Та що там Росію! Врятувало б всю Золоту Орду, всю Гіперборею! Але в Росії грошей не люблять… Не люблять… Коли я згадую гультяйські шаленства російських купців, коли вони смітили грошима, били люстри, заливали піаніно шампанським, стає сумно і безнадійно. Та що там казати… Не так давно я переконався, як у нас в Росії не люблять гроші. Ніхто не любить. Зайшов я одного разу до одного великого, просто величезного дому. Там було багато людей, що тинялися туди-сюди: на перший погляд без будь-якої мети. Потім бачу – довгі столи бетонні, а на них розкладені трупи тварин, розрізані та розрубані на дрібні частини. Люди підходять і дивляться на них. Думаю, що за розвага така дика, що це наші люди придумали – вбивати тварин, а потім виставляти їхні трупи і частини тіл на загальний огляд! Який жах!!! А потім дивлюся – підходять люди різного віку і статі і міняють частини цих трупів на гроші – віддають гроші і забирають частини трупів собі в торби. Думаю – що ж це робиться таке! Це як же треба гроші не любити і зневажати їх просто, щоб міняти їх на трупи тварин!!! І навіщо їм ці трупи? А потім я довідався жахливе! Виявляється, ці люди приносили трупи тварин додому, нагрівали їх до високої температури, а потім розсували свої щелепи – донизу нижню щелепу і клали частини трупів тварин до свого ротового отвору. Потім рухали щелепами, подрібнювали частини трупів і переміщували подріблене до свого шлунку. Потім виділяли стінками свого шлунку соляну кислоту та пепсин, потім пропускали ці шматки через свій кишківник. Потім відвідували кімнатку, де є водовідвідні пристрої і випускали залишки цих шматків трупів тварин через отвір, який у них є в нижній частині тулуба зі спинної сторони! Це ж до якого морального падіння потрібно дійти, щоб дотримуватись такого варварського звичаю! Бідна Росія! О, люди, люди… О, часи, о, звичаї!
Серафим зовсім зажурився і почав плакати. Сльози котилися градом з його очей на підлогу. Ми втішали його як могли. За вікном гавкав пес. Настав перший день Нового року…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810303
дата надходження 17.10.2018
дата закладки 17.10.2018
«Ich bin allein mit aller Menschen Gram,
Den ich durch Dich zu lidern unternahn,
Der Du nicht bist. O namenlose Scham…»
(Rainer Rilke)
В осяйній тиші самоти оливи – сад.
Не можу поглядом вернутися назад –
У те сентиментальне «до війни»,
Бо занімів недужий світ, змінились ми,
Бо курява стоїть над каменем доріг,
Бо до досі у лівиці затискаю оберіг –
Отой, що я носив по згарищах. Псалом
Лунає досі над містами і степами. Напролом
Роковані віднині йти – година сутінкова,
І час лихого кажана, проте, жадає слова
Душа, перо, папір, тінь яструба і тиша-мить,
Час не спиняється – він далі струменить,
Він далі одкровення нам шепоче: «Ви ніде!
Вдивляйтесь в місяця румовище бліде,
Ідіть, блукайте, бо зруйновано ваш дім,
Шукайте істини сліди на образі блідім,
Ваш шлях лежить крізь Гетсиманський сад,
І не судилося прочанам повернутися назад,
Бо ви тепер солдати – перед вами сон землі,
І навкруги оливний сад, і все минає – все в імлі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629204
дата надходження 16.12.2015
дата закладки 15.10.2018
«Що ж, хапай і мене мерзенно!
Бритвою вітру пір’я зголи.
Нехай зникну, чужий нетутешній
У вирі шаленому груднів усіх.»
(Володимир Маяковський)
День був осінній і похмурий – непривітний вкрай. Схожий навіть не на брюмер, і не на пушкінський падолист, а на бодлерівський плювіоз. Зовсім не надихаючий на філософські роздуми, особливо, коли ти філософ блукаючий, як Серафим. Більше того – цей день викликав вкрай понурі думки і пориви душі. Але Серафим мав загартований дух, стійкий до тілесних страждань, міцне і витривале тіло – він продовжував собі лежати на тротуарі серед порожнечі вулиць і повноти юрби людей. Роздуми Серафима того дня були далекі від метафізики. Вони були вульгарними і прагматичними. Серафим зітхав: «Ах, час туманів та холоду…». А потім, коли день сягнув полудня, Серафим мислив про тракторизацію колгоспів. Він подумав: «Так ось чому в часи царизму була такою низькою продуктивність праці колгоспників! У колгоспах тоді не було тракторів! Дайте колгоспнику трактор, і надої молока в корів одразу зростуть! Тільки трактор необхідно використовувати за призначенням. Трактор – це механічна тяглова сила, що призначена для обробки землі з використанням енергії спалювання вуглеводнів. І тільки ось так її слід використовувати!» Серафиму тут же згадався знайомий селянин – ударник, герой соціалістичної праці колгоспник Василь Петрович Пердунов. Він мав у своєму господарстві крім півня на ім’я Агітатор та собачки Мурки ще й ручну ворону, що вміла людським голосом говорити слово «пролетаріат» з характерною гаркавістю, як у Володимира Ілліча Лєніна. Так ось, Василь Петрович, будучи крім всього іншого ще й трактористом, садив оцю ось ворону на дах трактора і катав її цілими днями по всьому селу для загальної радості колгоспниць та інших трудівниць, які побачивши отаку картину голосно сміялися і тут же запалювались бажанням мати з Василем Петровичем інтимний зв’язок.
Такі от зворушливі спогади Серафима були перервані вельми неестетичною картиною. Серафим побачив маленьку потворку, що блукала вулицями Пітера. Потворка була найбридкішого вигляду, кожна частина її тіла була спотворена природою, від неї йшов гидкий сморід, що отруював людям повітря і саме життя. Маленька потворка відчиняла кожні двері, заходила в кожний будинок і кожну контору, у перукарні та пекарні, школи та редакції легковажних газет. Перехожі, побачивши таку бридку істоту втрачали свідомість, божеволіли, багатьом ставало зле. Деякі тут же блювали графоманськими ура-патріотичними шовіністичними текстами. Потворка при цьому озлоблено сміялася і виставляла всім на огляд свої спотворені буттям частини тіла і червоно-коричневу шкіру. Здавалось, що потворка заповнила своєю сутністю все оточуюче, проникла в саму свідомість людей, в їхній ментальний світ, залізла кожному громадянину за святковий стіл і в ліжко, під спідниці їхніх дружин з метою плодити нових і нових потворок. Серафим помітивши це спочатку був вельми збентежений. Він не міг зрозуміти – хто це? Перше, про що він подумав – це те саме століття-потворка, про яке писав колись Маяк:
«… Час!
Богомазе кульгавий,
Образ малюй мій
У божницю потворки-століття…»
І з жахом подумав: «Невже і це століття - двадцять перше століття теж потворка? І ще більш огидна, аніж минуле століття – двадцяте?» Але потім Серафим зрозумів – це не століття. Це російський фашизм. В інших країнах фашизм являвся в вигляді велетенського монстра, зажерливого і нищівного. А в Росії явився він у вигляді маленької огидної потворки. І все від того, що народжений він був передчасно – кесаревим розтином вирізав його з утроби п’яної баби Росії Краб, що виліз навіть не з моря, а з гнилих угро-фінських боліт. І в утробі він розвивався патологічно, і на світ білий з’явився неприродним чином. Серафим ще подумав, що й не дивно, що російський фашизм з’явився таким чином саме в Пітері. Сам Пітер, як писав колись Макс Волошин, був незаконним дитям слов’янства, якого вийняв з чрева кесаревим розтином м’ясник майн герц герр Пітер. І ось тепер настала черга недоношених тератоморф. Потворка блукає містами хвороблива, неминуче помре – в цьому кліматі це ясніше ясного. Але перш ніж це відбудеться, багато кому потворка встигне життя отруїти – і в буквальному, і в переносному значенні цього слова…
Серафим ще подумав, що він чужий в цьому світі потворки. Точніше в світі, де живе єхидною ця потворка і дихає з ним одним повітрям. І потрібно або з філософа перетворитися в паяца, або побурлакувати в краї далекі, де тепло і не так бридко. І не цяпотить дощ. І не треба гріти втомлене тіло ватником…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809234
дата надходження 07.10.2018
дата закладки 09.10.2018
«Ти, як земля, з якої здерли скальп –
Лик Жаху у байдужості ефіру.»
(Максиміліан Волошин)
Холодний день Столітньої війни.
Сосни білими монашками
У монастир сутінкових спогадів,
Блідими світанками розуміння
Того малопомітного факту,
Що я ще живу.
А день – просто кузня Гефеста –
Руйнує буття звичне і виковує міф.
Хоча ти розумієш, що марно
Шукати нового чогось у цьому стукоті,
У цьому ливарництві форм –
Все вже було.
І ці нескінченні страждання
Гнаних горем людей,
І ця війна без кінця і без краю –
Все вже було.
Все повторюється – знову і знову
В оцій круговерті.
І все таки:
Знову бачу, як монашками білими
Сосни йдуть у моє буття,
У мій монастир віршів...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559235
дата надходження 12.02.2015
дата закладки 27.09.2018
«Наші очі наче дві повітряні кулі
Які пливуть кудись
Дві кулі що в небі прозорому линуть
Навмання»
(Гійом Аполлінер)
Я літаю над світом
На двох повітряних кулях:
Над світом старих димарів
Та іржавих воріт (скрип),
Між його рівнями (світу).
Я літаю над світом
У небі води синьої
З білими острівцями мрій
(Легко).
Очі – дві повітряні кулі –
Легші самої прозорості
Несуть мене
Над черепахами цегляними
(Чи то над черепами – живуть думки
Там)
(І то сумні переважно),
Над містами-кляксами
(Вночі – багаттями –
Недопалена грань автодафе –
Штучного, електричного –
Але нам байдуже:
Кому горіти, кому дивитися,
Хто дрова, а хто запальничку
Несе:
Їм аби єретика знайти-відшукати,
Їм аби видовище:
А мені горіти).
Я літаю над книгосховищами
Чи то пустелями: мертві слова
Для мертвих: оливо старих газет –
Подій не потрібних нікому,
Забутих, як забувають калоші
Перед посухою. Отою,
Що назавжди.
Данте. Блукав лабіринтом,
Де світла замало
Для моїх куль повітряних
(Свічка. Інферно.)
А я літаю, літаю, літаю
Над струмками асфальту
(Автомобілі-риби: куди і навіщо,
Який нерест залізних почвар-лососів,
У яких минулого витоках,
У яких джерелах бензинових
Ікру мечуть русалки металу
Зі скляними очима-фарами?
Світ.)
А я літаю, літаю, літаю
На повітряних кулях очей.
Там, де синява.
Там.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724112
дата надходження 17.03.2017
дата закладки 27.09.2018
І це фарби мої? Це палітра моя?
Цей набір сірих плям?
Серед сірого міста і сірих людей
Де на площах гуде колізей,
Де тортури – буденність,
Де схиблених часом ідей,
Кольорові обгортки
Кидає в юрбу берендей.
І цей край – моя Русь?
Ця юрба – мій нарід?
І цей злодій на троні - мій князь?
На коня би і в степ!
У долонях відчути руків’я меча!
І захищаючи Київ щитом
Волю відчути єством!
І під свист диких стріл половецьких
Чергову орду гнати степом за Дін!
Бавлячись ставити долю на кін!
Московитів навали топити в Дніпрі
І «шоломом іспивши із Дону»
На площі почути Бояна пісні!
(Примітка: У вірші йдеться про події 1171 року, коли суздальський князь Андрій "Боголюбський" зі своїм військом дощенту зруйнував, пограбував і спалив Київ.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329920
дата надходження 13.04.2012
дата закладки 27.09.2018
«…Як чашу вина на застільній здравиці,
Піднімаю віршами наповнений череп…»
(Володимир Маяковський)
Якось одного літнього дня – а день був приємним та теплим – Серафим обрав своїм ложем не тротуар, як завжди, а клаптик асфальту біля стіни будинку – великої і плоскої, без вікон, без дверей, що пофарбована була не сьогодні і не вчора жовтою фарбою. І філософствував Серафим того дня не про сенс життя, не про суть буття, як завжди, а про часи Ренесансу. Потрібно сказати, що Серафим в дитинстві захоплювався малюванням, відвідував два рази приміщення художньої школи, і навіть вчителі зауважили в нього особливий талант до сього мистецтва. Шкода, що Серафим Петрович не розвинув свій талант і царину сію закинув. Лежав собі Серафим, мислив про творчість Джироламо Маччієтті, але тут хвилями накотились на нього спогади, і Серафим намалював на стіні портрет Томаса де Торкмемади кольоровими кавалками крейди, які подарував йому якось - не так давно, в суботу учень гімназії номер п’ять Петрик Булочкін. Портрет вийшов яскравим і виразним – Торквемада дивився на перехожих наче живий. Серафим ліг під портретом на свій знаменитий килимок і продовжував філософствувати про майстрів Відродження. Перехожі зупинялись і дивувались. Мало хто лишався байдужим, побачивши портрет Торквемади.
Йшла мимо жаліслива і сентиментальна бабуся в синій хустинці з візерунком у вигляді рожевих квіточок та в бузковій шерстяній кофтинці:
- Ви навіщо це портрет Торквемади на стіні намалювали? Це Вам Флоренція чи що? Це Пітер, батечко. А Пітер – це Північна Венеція. Намалювали б краще портрет дожа Джованні Дандоло, а не оцього математика долі, геометра фатума.
У відповідь Серафим тільки посміхнувся і продовжував мрійливо дивитися в нескінченність.
Потім мимо йшов пенсіонер з паличкою, що була витесана з сухого клена та в піджаку в клітинку – зі смужками чорними та фіолетовими:
- Дарма Ви так, Серафиме Петровичу! Ой, дарма! Ні до чого тут оцей портрет Торквемади! Намалювали б краще портрет Савонароли. Це і патріотичніше, і російській людині ближче. Ідеї Савонароли популярні, висять в повітрі, в усіх людей на вустах, особливо в Тамбові. Вас би зрозуміли і менше б лаяли. Савонарола – наша, російська людина. А цей Торквемада – тесля тай годі. Будівничий дірявих каравел, що давно потонули в калюжі часу.
Але Серафим продовжував посміхатися у відповідь і жодного слова не промовив. Як це не дивно.
Йшов мимо мужик середніх років з кудлатою нечесаною бородою, вдягнений у футболку, що бачила ще й не таке і з подертою шкіряною торбою за спиною:
- А ось і правильно! Ось хто врятує Росію! Торквемада! Я Вам більше скажу: буде Торквемада – буде і Росія! А без Торквемади це буде не країна, а бутерброд з гарбузовою олією, який з’їв товстий смугастий кіт. Торквемада – це снігове вітрило північних країн! Так тримати, товаришу Серафим! Сим победіши!
А Серафим продовжував посміхатися у відповідь і блукати десь у царстві мрій.
Йшла мимо дівчина цнотлива, віком десь років сорок, яскраво нафарбована самарською косметикою, вдягнена в білі джинси, в синіх кедах на босу ногу і в блузці – жовтій в зелений горошок, клаповуха, з великими круглими кульчиками:
- І навіщо Ви Торквемаду намалювали? Навіщо?! Вам – безхатькам тільки б кориду дивитися та биків виделками штрикати, а потім котлети їсти недосмажені. Вам волю дай, так Ви весь Пітер на арену перетворите, і тореадорів в костюми паяців одягнете і на вулиці випустите. У Пітері не подобається? Та їдьте собі в Толедо! Там і тепліше, і лимонами пахне, і стегна в матрон товстіші. Теж мені, Пікассо знайшовся! Ви ще б Маху оголену намалювали, кубіст нещасний! Думають, якщо вони з філософського стану, то їм все можна! Козімо Медічі на Вас немає!
І пішла, гордовито вихиляючи сідницями. А Серафим продовжував посміхатися.
Йшов мимо товариш у костюмі, в окулярах, з портфелем в руках і в лакованих мештах на ногах сорок шостого розміру, з жирними не митими два тижні патлами і вічно незадоволеним виразом обличчя:
- Хто це Вам дозволив на стінах міста вітру і дощу малювати портрет Торквемади? Маєте офіційний дозвіл вуличного художника з правом малювати портрети політичних діячів епохи Відродження? Ви б ще портрет Леонардо да Вінчі намалювали! Розпусник Ви старий, збоченець і сибарит! Якби я був міліціонером або поліцянтом, чи прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом, я б Вас за це посадив би до в’язниці і розстріляв би потім за таке діяння. А ще філософ колишній! Теж мені, Труфальдіно! Сентехнік бергамський!
Але Серафим продовжував мріяти і посміхатись. Наче не його розстріляти зібрались, а Матильду Тосканську.
Йшов мимо юнак, схожий на студента. Тільки не на Раскольнікова, і не на Базарова, а на Дем’яна Бідного пітерського ґатунку:
- І правильно! Дуже до речі Ви портрет Торквемади намалювали! Росія дуже схожа на Італію часів треченто, і зовсім не гірша тої країни смугастої! У нас навіть мафія своя російська є. І не гірша за сицилійську, навіть краща, аніж якась там «Коза ностра». Я би взагалі замість рублів флоріни золоті карбував. А Новгород перейменував би в Неаполіс Ільменський. А патріарха назвав би Папою Московським. Я і сам то давно тещу сеньйорою називаю, а дружину Луарою. Хочете я Вам зараз «O sole mio» заспіваю? Тенором? Не хочете? Ну, як хочете! Чао, бамбіно! І не засмучуйтесь!
Хоча Серафим засмучуватись зовсім не збирався, тільки продовжував посміхатись і дивитися на людей і собак.
Йшов мимо ще один чоловік, не молодий, але й не старий, у сірих штанах і в сірій сорочці буднів. Побачив він портрет Торквемади, здригнувся весь, почав голосно співати «Арріба, Еспанья!» і марширувати. І довго ще тупіт його кривих ніг і гортанний спів неслись вулицями Міста.
Серафим на це не відреагував ніяк, тільки продовжував посміхатись.
Потім з’явилась якась дама середніх років, одягнена явно не по моді, в окулярах і з синяком під лівим оком. Вона довго роздивлялася портрет Торквемади, нахиляла голову то направо, то на ліво, цокала язиком, голосно чмокала, зітхала: «Та-а-а-а-ак!», а потім проголосила:
- Дровиняк, значить, Вам бракує, дровиняк та хмизу. І юрби навколо хмизу, і телепня мускулистого в балахоні. І ще одного дивака з ковпаком паяца на голові. І народу веселого – погрітися біля вогню прийшли, теж мені, масляна! Гуляння народне. Збір макулатури. План по єретикам за 2017 рік виконаєм і перевиконаєм. Намалювали б Ви краще кораблик з вітрилами, а я б сіла би на нього та попливла б в далечінь… До Землі Ван-Дімена…
Серафим перестав посміхатись. Йому стало сумно. А потім почав падати дощ – рясний та мокрий. Бо сухих дощів не буває. І малюнок зі стіни змив. Серафим змок до нитки, але так і лишився лежати біля стіни і думати: «А добре було б зараз померти…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807740
дата надходження 25.09.2018
дата закладки 25.09.2018
«Люди майбутнього! Хто ви?
Ось я – суцільний біль та рана
Я вам заповів сад фруктовий
Моєї душі…»
(Володимир Маяковський)
У людей – у тих, хто обтяжений цим іменем – «людина» - дитинство поступово переходить в юність, юність – у зрілість, а зрілість – у старість. У всіх. Крім Серафима. У нього все змінювалось раптом: так само, як з іншими етапами життя, юність в нього моментально закінчилась і перейшла в зрілість. Тільки не кажіть, що це моє суб’єктивне сприйняття: це була його реальність. Прихід зрілості Серафим відчув одного літнього дня: після закінчення філософського факультету університету він здійснив вчинок незворотній і фатальний – він примудрився одружитися. Де, в якому філософському трактаті він вичитав, що це потрібно зробити – невідомо. Яким логічним чи інтуїтивним шляхом він прийшов до висновку, що так треба зробити – лишається великою загадкою мислення та історії науки. Але факт лишається фактом – це відбулося. І в ту мить, як на нього начепили металеве кільце і подивилися хижим поглядом, Серафим з сумом і відчаєм зрозумів: безтурботне життя закінчилось. Юність минула назавжди. Все перед очима закрутилось і стало як в тумані: і люстра, і зловтішні погляди державних службовців, і серпасто-молоткастий герб. З безодень свідомості випливла цитата Сергія Єсеніна: «… Все пройшло як білих яблунь дим, я не буду більше молодим…» Прийшла сумна зрілість з її турботами про хліб насущний, який чомусь не давали днесь, а доводилось заробляти його в поті чола свого. Завершилась романтика юності, настав суворий реалізм.
Зрілі роки Серафима збіглися з вісімдесятими та й з дев’яностими роками століття двадцятого – епохою цікавою і незвичайною. І можна було б очікувати, що життя Серафима стане якщо не втіленням, то відображенням цієї яскравої епохи. Аж ніяк! Серафим ніби випав з часопростору, замкнувся в собі, пішов у свій ментальний світ (до речі, доволі цікавий!). Епоха його наче й не торкнулась. Щодо причин сього можна сперечатись, але навряд чи варто.
Дружина Серафиму трапилась на диво сварлива, шкандальна і стервозна. Зрозумів це він наступного дня після шлюбної ночі, щодо якої в новоспеченої дружина була ціла купа претензій. Але Серафим цим не засмутився. Він тільки подумав про прийдешній «медовий місяць» і процитував Біблію: «… вкусих мало меду, і се аз помираю…» Потім неодноразово торкаючись теми невдалого одруження, Серафим згадував Сократа і казав, що така дружина дарована була йому Небом для випробування міцності його філософських поглядів. І якщо він терпить отаку дружину, то витримає будь-які випробування. Крім нестерпного характеру дружина Серафима мала дуже непривабливу зовнішність, що з роками, нажаль, змінювалась не в кращу сторону. Крім іншого негативу, в неї почала рости борода і вуса, голити які вона категорично відмовлялась. Але це Серафима не засмутило. Жартома він казав їй: «Моя вусата грецька красуня!» На це дружина ображалась і заперечувала, що вона зовсім не гречанка, а халдейка, дочка турецького підданого. Проте, вусатість-бородатість дружини не викликала в Серафима естетичних трагедій та переживань. Він навіть зображав якусь радість, заявляючи, що в деяких племенах Океанії є звичай наносити жінкам татуювання в вигляді вусів та бороди, а тут і тату не потрібно – все природньо, все і так є! У шлюбному ложі дружина Серафиму відмовляла, так що Серафим хоч і дуже-дуже хотів виконувати подружній обов’язок, але можливості такої не мав. Але, все таки, дщерь – отроковицю вони на світ Божий сотворили якимось дивом (не інакше). Дочка була точною копією мами, а по стервозності навіть перевершила її. Але про це не зараз – пізніше. Серафим висловив гіпотезу, що це був партеногенез, але, схоже, він помилявся. Проте, в домі Серафима не завжди лунали ораторією лайки, сварки та крики. Дружина йшла собі по справах, і в домі зависала в повітрі іржавою сокирою тиша. Дружина Серафима була лікаркою, лікувала нещасних хворих по жіночій частині, і тому заробляла набагато більше Серафима – наукового співробітника Інституту філософії Академії Наук. Що теж було причиною постійних докорів. Дружина постійно нагадувала судженому, що вона, мовляв, постійно «має живі гроші» і «працює не тільки за дякую». На що Серафим відповідав, що гроші не можуть бути живими, це матерія мертва, засоби обміну, а працювати треба в першу чергу за дякую. Проте, Серафим не особливо реагував на докори, свою скромну зарплату дружині повністю і покірно віддавав без залишку, радів тому, що він «малим ситий». Дружина обзивала його при цьому козлом безрогим і додавала лагідно: «Щоб ти здохнув, *** задрипане! Сам собі їсти готуй!»
Працював Серафим філософом, але ремесла свого соромився. Причиною сього був такий собі випадок. Якось Серафим поспішав на роботу, запізнювався і зупинив таксі. Водій взяв його на борт машини, як беруть метеори на космічний корабель чи робінзонів на каравелу, повіз і спитав його – ким він працює. Серафим чесно признався, що працює філософом. Водій тут же почав на чому світ стоїть лаяти філософію і філософів. Паплюжив Сократа, Платона, Епікура, Демокріта найгіршими словами. Потім почав ганьбити Тому Аквінського і Декарта. А потім взагалі дійшов до Лєніна (водій чомусь вважав Лєніна філософом) і почав щодо нього так сквернословити, що Серафим від страху закрив вуха і заплющив очі, подумав, що водій везе його прямо на Колиму.
Серафим мріяв працювати в відділі Історії філософії, але вакантне місце біло тільки в відділі Наукового комунізму, і Серафиму довелося влаштуватись на роботу туди. І написати дисертацію на тему: «Методи вирішення філософських проблем мислення в процесі побудови комунізму», яку успішно захистив по закінченні аспірантури. Він розумів, що пише повне марення, нісенітницю і словоблуд, і навіть навмисно писав дурниці цілими абзацами. Але всі навколо розуміли, що це така гра – писати марення про комунізм, всі так робили, тому в совковому інституті прийняли його як свого, і він захистився на ура. Отримавши науковий ступінь Серафим зітхнув, усвідомивши, що мірою його роботи віднині будуть написання і публікації ось такого марення і продовжив писати статті в тому ж дусі: «Ідеї матеріалізму в ранніх марксистів і збільшення надоїв молока в корів в умовах Тамбовської області», «Критика модернізму та соціалістичне змагання на хімічних заводах», «Філософія виконання і перевиконання планів дев’ятої п’ятирічки», сподіваючись, що ось така от псевдотворчість буде йому індульгенцією, і він зможе з часом писати в собі стіл те, що думає про неоплатоніків часів домінату та ранніх схоластів Ірландії. Але безглузда імітація роботи і побут настільки відволікали його і заважали творчості, що він зрозумів, що нічого істинно великого не напише, і слід його в науці буде вбогим в будь-якому випадку.
Бавився він трохи літературою – писав повісті та оповідання, новели, п’єси та сценарії до кінофільмів, трохи пробував себе в поезії – писав сонети та елегії, які були настільки сумними, що редактор часопису «Москва» після прочитання так розплакався, що його довго не могли заспокоїти ні молоді секретарки, ні краплі з бромом. Весь у сльозах редактор сказав, що не може друкувати настільки сумні вірші, не може він так засмучувати весь совітський нарід – комунізм тоді перестануть будувати з жалю та печалі. Збереглися рукописи повістей Серафима: «Кондратій Ножиков та його іржавий трактор», «Втеча старого віслюка», «Уламок Місяця та гранчак». Була в нього спроба написати п’єсу не в стіл, а для глядача і спробувати домогтися постановки цієї п’єси в МХАТі. П’єса називалась «Березневі дні ударника Івана Ложкіна». Але п’єсу відхилили, критики сказали, що там забагато надто відвертих еротичних сцен, що межують з явною порнографією. Герої п’єси в процесі виконання плану виробництва акумуляторів віддавались настільки бурхливому коханню, що жоден рецензент не міг дочитати п’єсу до кінця. Один критик після прочитання цієї п’єси навіть захворів на еротоманію. Серафим почув, що його п’єсу заборонили і дуже здивувався: «Як же так? Ми живемо в марксистській країні, яка будує комунізм. І Маркс, і Лєнін писали про необхідність ліквідації сім’ї та приватної власності, про необхідність сексуальної революції, як частини революції соціальної, про вільне кохання при комунізмі, і тут мені цензура забороняє еротичні сцени! Де логіка?» Обуренню його не було межі, цей факт його остаточно переконав, що ніхто комунізм будувати в СССР навіть не збирається, а уся ця ідеологія тільки ширма, маска державного феодалізму під назвою совок.
Наприкінці вісімдесятих років, як і багато хто з совкових та білясовкових інтелігентів, Серафим «вдарився» в релігію. Якщо в юності його вабив католицизм, він з насолодою слухав орган, особливо фуги Баха, подовгу сидів в костьолах, спеціяльно для цього їздив до Вільнюса і навіть мав контакти з таємним католицьким орденом «Троянда та хрест», то в зрілі роки його понесло на Схід – Серафим захопився зороастризмом, який він називав, звісно, не зороастризмом, а ваґві-дена-маздаясна. Серафим поклонявся вогню, схилявся перед чистими стихіями, ходив у білих шатах, зазивав себе чи то мобедом, чи то мопедом (при цьому голосно і протягло деренчав), мріяв, що після смерті його тлінні залишки віднесуть до Башти Мовчання, а 25 грудня славив Митру. І славив його так голосно і натхненно, що сусіди оборювались. Збіглися всюдисущі журналісти, що навперейми задавали питання:
- Серафиме Петровичу, а чому Ви славите Митру замість того, щоб поставити ялинку і покликати Діда Мороза і Снігуроньку?
- Культ Діда Мороза поганський, негоже його дотримуватись людині істинної віри. А Митру я славлю, бо це язат, втілення Ахура-Мазди.
- А чому Ви поклоняєтесь Ахура-Мазді?
- А ви що, хочете щоб я поклонявся Ангра-Манью? Не дочекаєтесь, шановний, не дочекаєтесь! І ніхто не дочекається!
Журналіста того сак сильно вразили слова Серафима, що він поїхав до Баку і досі живе там. На роботі – в Інституті філософії до релігійних поглядів Серафима віднеслись як до дивацтва, відверто над ним сміялися, тикали під ніс книжку Фрідріха Ніцше. На це Серафим заперечував, що Ніцше писав зовсім не про це, а зороастризмі є зачатки матеріалізму, комунізму та діалектики. Парторг інституту пообіцяв зробити оргвисновки, але всі розуміли, що це жарт, бо Серафим на партійних зборах інституту так запекло закликав до побудови комунізму і так всіх переконував, що «партія – це розум, честь та совість нашої епохи», що навіть директор інституту на п’ять хвилин в це повірив. Дружина до релігійних поривів Серафима відносилась теж нормально. Його жона не любила тільки веганів та анархістів. А оскільки Серафим м’ясо вживав з великим задоволенням (особливо баранину), а свої анархістські погляди ретельно приховував, портрет Нестора Махна сховав так, що навіть сам не міг його знайти, то дружина до Серафима не мала ніяких претензій, навіть під час його екстатичних ритуалів напередодні Нового року. Крім того, Серафим здійснював поклоніння переважно в лісі або на кухні.
Дружину Серафима бісило те, що Серафим не любив стояти в чергах, та й не стояв (в чергах, звісно, а не те, що ви подумали). Якщо дружина його примусово ставила в чергу за маслом чи за туалетним папером, то він постоявши годинку-другу, раптом здивовано озирався, голосно запитував в порожнечу: «Що я тут роблю?!» і йшов геть. Проте, туалетний папір і масло дружині Серафима (як лікарці) приносили в якості «дякую», так що великих сварок ця поведінка Серафима не викликала. А після відомих подій в Північній Євразії та Палеарктиці черги пропали як такі, і ґрунт для сварок став іншим. Штучним.
З напоїв Серафим в зрілі свої роки дуже любив горілку, вважав її чомусь аристократичним напоєм, хоча пив її рідко, тільки на День філософа – своє професійне свято. На день медика (який дружина відмічала як на роботі, так і вдома) Серафим пив коньяк «Курвуаз’є» (дружина з роботи приносила). У назві цього коньяку Серафим вбачав якусь алюзію. Вина в зрілі свої роки він цінував тільки іспанські і непогано в них розбирався.
За кордоном Серафим бував двічі – і щоразу в Італії. Перший раз в Венеції, як учасник конференції «Неоплатонізм та сучасність» в 1995 році і вдруге – в Неаполі – на конгресі «Антична філософія» в 1998 році, де він виступив з доповідями: «Симеон Благоговійний та візантійські містики ХІ століття» та «Вплив шумерської філософії на полісний лад міст Фессалії в античній Греції» відповідно. Доповіді викликали захват слухачів і просто сенсацію – Серафим виголосив їх на латині з коротким резюме на готській та давньогрецькій мовах. Поїздки йому фінансувала Норвезька асоціація вільних мислителів (НАВМ) – англійською Norwegian Association of Free Thinkers (NAFT). З поїздок він не привіз дружині ніякого подарунку, бо гроші йому виділяли тільки на дорогу (замість готелю він ночував на лавочці в парку). Відсутність подарунків викликало нескінченні докори з боку дружини, що тривали щоденно, роками і починались словами: «Сволота! Егоїст! Старий збоченець! Негідн6ик! Савонарола! Муссоліні! Подарунків мені з Італії – країни телят не привіз!» і таке інше, і тому подібне. Серафим хотів заперечити, що вона сама щороку відпочиває, якщо не на Канарах, то в Ніцці й без нього, а подарунки купляє тільки собі, але так нічого не сказав. Просто він прекрасно знав, які в його дружини погляди на гендерну рівність та фемінізм. Його поїздки в Італію мали ще й інші неприємні наслідки: колеги по роботі почали заздрити Серафиму. На вченій раді інституту почали лунати голоси: «Та хто його туди послав?!», «А що гідної кандидатури не знайшлось?», «А хто взагалі його уповноважував на міжнародних конференціях представляти наш інститут, нашу країну, наш народ?», «А хто затвердив теми його досліджень? На якій вченій раді?», «Та він ганчірка, а не вчений!», «Та все, що він пише – повні нісенітниці!» З інституту Серафима стали відверто виживати. Але Серафим на це не реагував взагалі.
Хоча терпилою Серафим ніколи не був. Комунізм він не любив і цього особливо не приховував. Враховуючи його погляди, можна було б очікувати, що Серафим наприкінці вісімдесятих включиться в політичну боротьбу з совітами та большевизмом, особливо якщо врахувати те, що в молодості Серафим дисидентсвував та фрондував, хоч і трохи. Але Серафим на той час мислив про вічне і був далекий від суєтного. У ті часи Серафим говорив, що большевизм та комунізм не є чимось принципово новим – не раз і не два щось подібне вже було в історії людства, не раз повторювалось і закінчувалось одним і тим же – крахом тоталітарної системи. Падіння комунізму та зменшення розмірів імперії зла він зустрів байдуже – без будь-яких емоцій. Тільки зауважив якось: «У Росії потрібно будувати не комунізм, і не капіталізм, а зороастризм!» У ті часи він мріяв, що Росія стане теократичною зороастрійською державою, що державою буде правити Сар-Мобед, що буде обиратися дастуром, а провінціями будуть правити хірбади. І не бачив у цій мрії нічого утопічного – наявність в багатьох містах Росії «вічних вогнів» він бачив початком зороастрійських храмів, в кожному з яких буде горіти «Вогонь Незгасний». Хоча відношення Серафима до зороастризму не було однозначним і постійним, хоч він і щоденно повторював: «Ушта ахмай яхмай ушта кагмайцит!» Якось в часи гоніння на зороастрійців в СССР один неофіт спитав Серафима: «Цікаво, а віросповідання зороастризму буде таким ж захопливим і солодким, коли проповідувати його будуть легально?» На що Серафим відповів: «Якщо його будуть проповідувати наші хлопці, то – так!»
А взагалі, Серафим в ті роки більше всього любив не збочуватись і не фантазувати, а читати. Він мріяв про той час, коли ніщо і ніхто не буде його відволікати від читання і філософських роздумів. Він зібрав доволі непогану для свого часу бібліотеку і вечорами серед Міста зачитувався творами Лао Цзи, Конфуція, Евстафія Солунського, Чарльза Дікенса, Франсуа Війона, Гюстава Флобера, Шарля Бодлера, Горація, Сенеки, братів Кирила та Методія, братів Гонкур. Хоча в поезії Серафим більше за інших цінував Петрарку (про нього казав, що «він з сучасних») та Овідія. А з прози особливо цінував Андрія Платонова та Йосипа Мандельштама.
Ходили вперті чутки, що хату свою він пропив, мовляв, тому і став безхатьком. Але це неправда. Неможливо пропити те, чого немає. Помешкання належало не йому, а його дружині. Так само, як і все, що в тому домі було, крім самого Серафима. Серафим завжди відчував, що він належить самому собі і більше нікому.
Наближення старості Серафим довго не відчував. Навпаки, сприймав себе вічно молодим та бадьорим – особливо своє тіло. Можливо, це пов’язане з тим, що Серафим у ті роки нічим не хворів. Те, що прийшла старість він зрозумів несподівано і раптово. А трапилось це ось як – одного злощасного дня двохтисячних років. До Серафима, що читав Геродота, підійшла його дочка і сказала, що він смердючий козел, вічний жебрак, найгірший з її предків, що не може забезпечити дочку ні прикидом, ні бабками, ні тачкою, ні флетом. Серафим половину сказаного не зрозумів, але відчув одне – дочка стала дорослою, ва він давно нікому не потрібний і всюди зайвий. У голові виплила цитата: «Стала дорослою дочка, стало нема чого жити…» У той же день він кинув роботу, пішов з дому і більше ніколи не повертався. Він став жити в Місті, став філософом вулиць, мислителем завулків, його Вітчизною став Всесвіт, дахом – Небо, учнями – перехожі. Серафим знову захопився буддизмом, отримав весь світ і Славу, хоча вони йому вже були не потрібні…
Так почалась старість Серафима.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807053
дата надходження 18.09.2018
дата закладки 20.09.2018
«Якби ви читали етикетки шоколадок,
замість того, щоб їх викидати,
ви би могли уникнути багатьох розчарувань…»
(Федеріко Фелліні)
Як і в усіх людей, які проходять весь цикл життя від зачаття до старості і смерті, в Серафима була юність. Щоправда, я знаю кількох кадрів, що перескакували одразу з дитинства в зрілість, оминаючи юність, або навіть з дитинства одразу в старість, але Серафима це не стосується – у нього все було як книжка пише: дитинство, юність, зрілість, старість. До смерті Серафим ще не дожив – він ще ходить серед нас, жує канапки, мислить та говорить слова. Щодо наступного народження та наступного життєвого циклу в нього ще ніяких планів немає. І хто зна, може він досягне нірвани, і взагалі не буде в нього наступного життєвого циклу?
Отже, юність Серафима пройшла в Місті. Він так і називав його – Місто – з великої літери. Всі інші міста були для нього з літери маленької, а потім вже йшла назва. А тут просто Місто. Навіть коли Серафим говорив, а не писав, все одно відчувалося, що він вимовляє слово «Місто» з великої літери. І на питання: «Чому?» Серафим відповідав так: «Тому, що це не просто місто, а місто Сергія Клімова!» Хто такий отой Сергій Клімов і що він такого видатного здійснив – так і лишилося загадкою. Серафим про це мовчить. І матінка Історія також.
Юність Серафима співпала з сімдесятими та початком вісімдесятих – епохою понурого маразму, нудьги та сірості «зрілого совка», з часом, коли «нічого не відбувається» і періодом передчуття майбутньої катастрофи. Якщо не всесвітнього Апокаліпсису, то країни.
Серафим в юності жив у кімнатці, яку знімав в якоїсь жалісливої старушенції (бабуся-кульбабка). Ходили вперті чутки, що вона йому була родичкою, але це неправда. Кімнатку він знайшов через знайомих своїх родичів по крові. В якості подяки за дах над головою Серафим дарував тій бабусі папірці з портретом бородатого Лєніна, варив їй густу кашу та довгі білі макарони і здійснював для неї ритуал товарно-грошового обміну в маленьких крамницях. Серафим крім усього іншого в юності дихав повітрям, говорив слова, читав книги та газети, доглядав за кицею, якій чомусь дав ім’я Полковник. При цьому він щоденно зазирав у поштову скриньку, голосно зітхав і промовляв: «Полковнику ніхто не пише!» Слід відмітити, що відповідний твір Габріеля Гарсіа Маркеса він тоді ще не читав і мав про нього туманне і зовсім хибне уявлення. (Хоча хіба буває в цьому світі якесь уявлення зовсім хибним?) Ще він вчив ту кицьку нявкати. Кішка замість класичного «няв!» видавала звуки, що дуже нагадували слово «мама». Серафим показував кішці шматок ліверної ковбаси і говорив: «Скажи няв, тоді дам!» Але кішка знову казала: «Мама!» Серафим сумно зітхав, на його обличчі з’являвся вираз безнадії, і кицьку він ковбасою пригощав. Так тривало неодноразово. Ще він любив читати киці твори Арістотеля. Особливо «Нікомахову етику».
А ще Серафим любив залізати на дах (жив він на дев’ятому поверсі), довго там сидіти, споглядаючи хмари або порожнє синє Небо, а потім кликати біду: «Бідо! Прийди! Явись!» Робив це він не зі зла, і не в наслідок поривів мізантропії, а по тій причині, що вважав – якщо біди не буде, то і щастя в людей не буде. Таким вже Серафим був діалектиком. Того, що біди навколо і так вистачає – в різних людей, Серафим навіть не зауважував. У своєму житті біди він не помічав. Все йому приносило радість. Сонце зійшло – радість! Дощ пішов – радість! Можна ходити під дощем з парасолькою і слухати, як краплі води барабанять і падають в калюжі, утворюючи кола і бризки. Радість! Перехожі блукають, машини сунуть – радість! Значить рух існує і можна пересування об’єктів у просторі споглядати.
В юності Серафим дуже любив кіно. Точніше мистецтво синематографу. Він чудово розумів, що кіно – це ілюзія. І дивитися кіно – це заглиблюватися в світ ілюзій. Але Серафим і саме життя, і весь оточуючий світ теж вважав ілюзією, а тому не бачив суттєвої різниці між спогляданням кінофільмів і спогляданням життя, бо воно теж нереальне. І як взагалі можливо це оточуюче марення вважати чимось реальним? Особливо Серафим любив старі вестерни, розуміючи, що це казка для дорослих чоловіків. І мріяв, що він в наступній реінкарнації народиться не майбутньому, а в минулому – на Дикому Заході ХІХ століття. І буле розводити на ранчо буланих коней, пити віскі і влучно стріляти з важкого металевого «Сміт-Вессона».
З живопису в юності Серафим особливо поважав голландських майстрів пізнього ренесансу. Темний світ їх картин сутінок епохи викликав в нього побожний трепет. Іспанський живопис XVI століття він називав «козлиним», французький XVIII століття вважав легковажним і куртуазним, німецький живопис епохи Лютера зневажав за грубість і однозначність. Для Альбрехта Дюрера він робив виключення, але вважав його надто сумним і безнадійним. Франсіско Хосе де Гойю-та-Лус’єнтеса Серафим вважав понурим психопатом, його картин не любив і боявся. Розуміння живопису модернізму та постмодернізму прийшло до Серафима пізніше, коли юність добігла до свого передчасного завершення. Тоді то він і захопився Ван Гогом, Клодом Моне та П’єром Огюстом Ренуаром, але колишнє гостре сприйняття прекрасного (що властиве юності) було вже втрачене.
З поезії в молодості він поважав Олександра Блока, Волта Вітмена, Генрі Водсворта Лонгфелло, Лі Бо та Басьо. Пушкіна, якого він так поважав в дитинстві, він закинув і згадував його твори з якоюсь зневажливою посмішкою. По Велемира Хлєбнікова він багато чув, але не читав, хоча і мріяв почитати. Володимира Маяковського перестав розуміти, повернувся до нього знову вже в зрілості. Хоча, переважно буває навпаки. З прози він особливо цінував Достоєвського, Анатоля Франса та Ернеста Гемінгвея. «Сади Епікура» були його настільною книгою.
В юності Серафима переслідували сумніви. У дитинстві йому одного разу стало все ясно: і сенс життя, і його суть і таке інше. А тут знову з’явилися сумніви, особливо щодо вічних та проклятих питань. Серафим думав: «А чи існує Бог? А якщо існує, то що це? І чи потрібна наша віра і наші ритуали? А нам самим вони потрібні? А що насправді дає звільнення і порятунок від страждань? І чи справді сенс життя в осягненні Істини? А може Істини ніякої і немає? Може все на світі відносне і мінливе? І те, що є Істиною тут, десь там далеко в часопросторі є брехнею?» Знайомство з роботами Айнштайна та з книгами Паулі, Планка, з монографіями з квантової механіки ці сумніви не тільки не розвіяли, але і посилили. Істина, що була така ясна й зрозуміла в дитинстві, загубилась в тумані. І Серафим зрозумів, що пошуки її будуть довгими і важкими.
І питання суспільного ладу викликали в нього о тій порі сумніви: «А може Маркс був правий? А може комунізм не страшна й жорстока утопія, а реальність майбутнього?» У пошуках відповіді він спробував читати твори Карла Маркса – вони викликали в нього приступи нескінченної нудьги та меланхолії. Якось він зрозумів, що Маркс відкрив лише один аспект буття суспільства в вузькому діапазоні історії, а подумав, що відкрив все. Крім того, Маркс викликав у нього відчуття плагіату та неоригінальності. Лєнін викликав у нього відчуття наявності примітивного і жорстокого словоблудства. Після впертого читання роботи Лєніна «Що робити?» Серафим з силою зашпурнув її в куток з криком: «Та це ж марення сивої кобили!» Мріяв прочитати твори Троцького та Мао, інтуїтивно розуміючи (по цитатам), що по мізкам ці твори б’ють сильніше, аніж твори Лєніна, але в ті роки роздобути писання цих «мислителів» було неможливо. Тай смертельно небезпечно. Пізніше Серафим в комунізмі остаточно розчарувався.
Але доки його терзали сумніви, він пробував, примушував себе читати всілякі комуністичні видання, навіть чавунноголову газету «Правда». Це нагадувало якусь форму мазохізму, коли Серафим читав передовицю «Правди» у пошуках якогось прихованого змісту, особливо різні там постанови пленумів ЦК КПСС та рішення з’їздів. Якось він вичитав постанову пленума, де говорилось про підвищення виробництва молока. Він одразу зримо уявив собі, як парторг колгоспу заходить до корівника і читає цю постанову коровам, і вони у відповідь радісно махають хвостами, і надої молока тут же підвищують. «Ну, тепер молока в країні буде хоч залийся! – подумав Серафим. – Воно буде текти прямо з водогінних, тепер вже молокогінних труб та кранів, і чадолюбиві матусі будуть купати в молоці своїх діток!» На радощах він прочитав постанову пленума ЦК бабусі. Старенька похитала головою, з докором подивилась на юнака: «Зовсім звихнувся хлопець! Вірить партійним постановам і передовицям совітських газет! Потрібно його до психіатричної лікарні покласти, нехай полікують! І книжки Лєніна подалі сховати. Правду люди кажуть, що хто Лєніна всього прочитає і до «Квітневих тез» дочитається, той остаточно звихнеться!» Серафим направду злякався, що його будуть примусово лікувати в психушці, і більше газети «Правда» вголос нікому не читав. А твори Лєніна якщо і читав, то нікому про це не казав.
На кляті питання (не вічні, він був у цьому впевнений), після розчарування в комунізмі Серафим давав однозначні відповіді: «Хто винен?» - «Очільники совітської влади!», «Кому на Русі жити добре?» - «Їм же!», «Що робити?» - «Мислити, читати, писати, бо слово для нинішнього режиму небезпечніше всього!» Про ліхтарі, яких вистачить завжди, він ніколи не думав. І подальша юність Серафима проходила за читанням всього, на чому тільки зупинявся його погляд. І спробами писати.
До гебешки Серафим потрапив тільки один раз, і то випадково. Хтось з колег-студентів написав на нього донос, що, мовляв, Серафим зберігає в себе «Один день Івана Денисовича». Але це була брехня. Просто під час розмови з друзями Серафим якось натякнув, що цю повість читав. А серед друзів-студентів був провокатор. Серафима наступного дня загребли, але при обшуку літератури не знайшли, рукописів в нього тоді не було, щоденника він не вів, на допиті пристрасному Серафим все заперечував і вів себе обережно. Його спробували завербувати, але марно. Серафим просто не розумів, як це можна доносити на студентів і викладачів і бути таємним агентом КГБ відмовився Його ще помурижили три години на перехресному допиті з лампою в морду, але потім відпустили – без наслідків. Можна сказати, що Серафиму пощастило. Хоча «на олівець» його взяли і там він знаходився ще довго, аж поки ті кляті совіти не завалились.
Одним із нетипових періодів юності Серафима, що мало не змінив долю нашого героя і філософа був період армійський, що тривав два роки. Потрібно сказати, що Серафим довгий час взагалі не уявляв себе в такій ролі – військового, і навіть не думав, що візьме до рук зброю. Була точка в часопросторі, де Серафим захоплювався світоглядом хіпі: всілякі там діти-квіти, загальна любов і таке інше. Навіть кудлатим ходив – патлатим точніше. Але йому випало бути студентом в ті роки, коли всіх до армії загрібали – і студентів також. З дитинства Серафима армією лякали: «Ось заберуть тебе в армію, буде тоді тобі не солодко! Важко тобі буде! Дізнаєшся по чому міх гречаної вовни!» Але Серафима це не лякало. У роки студентства, під час короткочасного захоплення стоїцизмом йому стало навіть цікаво: а як це – бути воїном? І в армію піти він навіть захотів: побачити інше життя, світ, мужніх людей, що виконують свій обов’язок. Але служба в совітській армії стала для Серафима найбільшим розчаруванням в житті, крахом усіх ілюзій, одкровенням, втратою сумнівів. У совітській армії він побачив тільки бруд, жорстокість, найгіршу лайку, розбиті морди, вибиті зуби, дикість, підлість, алкоголізм. Серафим раптом побачив комунізм, побачив суспільство, яким воно буде, якщо комунізм не дай Боже побудують: суспільство спільних онучів та трусів, перлової каші зі спільного казана, кирзи та безглуздої виснажливої роботи. Він раптом побачив так званий «радянський народ» таким, яким він є насправді, зрозумів, що тут людина людині вовк. Зрозумів, що типова «радянська людина» - це алкоголік. А нетипова «радянська людина» - це наркоман. Побачив, яка вона в реальності ота «дружба народів» в Совітському Союзі, в яку він чомусь до того вірив, побачив, як людей били і навіть вбивали тільки по причині їх національності. Сумніви в Серафима зникли, він раптом остаточно переконався, що комунізм – це маразм і тупик, совітський лад – безглуздя, а Совітський Союз – імперія зла і тюрма народів.
Усі два роки служби він провів в караулах – ходив «через день на ремінь» і бачив тільки колючку, бетонку, понурі одноманітні цегляні будови – склади, зелений паркан, караулку. Заздрив тим, хто їздив на навчання (його чомусь на навчання не брали), хоча навчання насправді зводилось до процедур: поставити антену, згорнути антену, переїхати на інше місце і знову те саме. Але Серафим мріяв побачити ліс, дерева, траву, квіти. Цього він два роки не бачив. Спочатку він тішив себе ілюзією, що він «захищає Вітчизну» і виконує якусь важливу місію охороняючи склади. Він уявляв собі, що в середині цих боксів і споруд схована якась надзброя, що здатна змінити світ. Яке ж було його розчарування, коли його відправили якось вантажити, а не охороняти. В одному боксі він побачив купу металобрухту і уривки старого кабелю, в іншому стару іржаву вантажну машину, що вже не підлягала ремонту, ще в іншому купу всілякого армійського непотребу, якій місце тільки на звалищі, ще в іншому порожні металеві діжки, ще в іншому – купу ганчірок. Відчуття безглуздості такої служби переросло в нього в відчуття безглуздості існування будь-якої імперії. Він відчув себе космополітом – громадянином Всесвіту. І кініком. І як усі кініки почав відчувати відразу до будь-якої війни і будь-якого мілітаризму.
Кілька разів Серафим бачив загибель солдат – по власній дурості або із-за горілки. Те, що при цьому він лишався живий, вселяло в нього впевненість в існування таємного призначення і великої місії його власної особи.
З собою в армію Серафим взяв том Арістотеля – «Нікомахову етику» і всі два роки цю книгу вивчав, особливо в караулці. Хоча думки його часто бували далекі від світогляду цього античного філософа. В армії він захопився містицизмом, потім дзен-буддизмом. Атмосфера цьому сприяла. Він ходив назад-вперед на посту і думав про потойбічне, про Сведеборга, про Якоба Беме, про таємниці агонії, про життя після життя, спробував довести існування Бога і виправдати його творіння, що сповнене злом.
З армії Серафим повернувся зломленим та спустошеним. Ночами йому снилися жахи казарми. Він відчував, що став гіршим – у всіх відношеннях. У нього з’явилася відраза до фізичної праці. Але це потім пройшло. Як хвороба. Серафим повернувся в попередній стан і згадував про службу в совітській армії як про страшний сон. Крім оцього Серафим відчув себе голодним, захопився вченням Епікура, почав шукати насолод, читав Омара Хайяма і почав чіплятися до дівчат.
Перший сексуальний досвід був для Серафима невдалим. Дівчатам він читав вірші і говорив про філософію, вони в відповідь називали його схибленим диваком і після перших же побачень стосунки розривали. А одна назвала його наостанок козлом, ботаном та гомиком. Серафим потім довго роздивлявся себе в дзеркалі і дивувався відсутності схожості з вищевказаними істотами та людьми. І вирішив, що вона помиляється. Але все одно Серафим дивувався і нічого не розумів. Потім дивуватися перестав і пішов в себе.
Кінець юності був у Серафима одночасним з прочитанням деяких оповідань Гемінгвея і його повісті «Прощавай, зброє!» Прочитавши, Серафим зрозумів, що не просто «щось завершилось», а завершилась його юність. І почалось зріле життя. Крім того, саме тоді він примудрився вчинити дві несумісні речі – закінчити філософський факультет та вельми невдало одружитися – дружина дуже нагадувала дружину Сократа. Тоді Серафим усвідомив себе не тільки зрілим чоловіком, але і доконаним філософом…
Так почалися зрілі роки Серафима.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806656
дата надходження 15.09.2018
дата закладки 16.09.2018
«Я люблю дивитися, як помирають діти…»
(Володимир Маяковський)
З деяким хвилюванням і навіть душевним трепетом візьмусь я за повість сію про дитинство Серафима. Бо вже чую обурені репліки і навіть крики проникливих читачів: мовляв, Серафим небожитель і ніякого дитинства в нього бути не могло, бо він суть вічна, початкова, а значить змужніла до творіння людини. Інші проникливі читачі будуть висловлювати заперечення іншого ґатунку: Серафим безхатько, а яке може бути дитинство в безхатька? Якщо в нього дитинство і було, то це було дитинство не Серафима, а зовсім іншої людини з тим же іменем, групою крові та мітохондріальною ДНК. І нічого нас тут плутати і вводити у спокусу. Але я насмілюсь. Не ображайтеся, любі друзі, хлопчики й дівчатка. А там – лайте, не лайте, заперечуйте, захоплюйтеся – мені все одно. Моя справа – написати. А ваша справа – прочитати і грішити любомудрієм лукаво опісля.
Отже, Серафим був народжений на світ Божий в роки шістдесяті століття двадцятого в родині цілком порядній, навіть модерністській і прогресивній для свого часу, хоч і молодій. Батько його був інжинєром та вченим. Працював у лабораторії по розробці нового ракетного палива. Була така лябораторія у ті роки у славному місті Новочеркаську, була. Матінка його працювала вчителькою математики в школі сліпих, яка в ті роки теж стояла самотньо на околиці того ж степового міста, і вчились у ній діти, які сприймали світ звуків та доторків, але світ кольору і світла був їм невідомий, або відомий незначно. Батьки Серафима були родом з України, але занесла їх доля до Московщини, хоча Дон – то не зовсім Московщина, точніше зовсім не Московщина - дуже довго той край був окремішнім і своєрідним. Батьки на час появи Серафима на Світ Божий були молодими – ледве отримали освіту і поєднали долі путами шлюбу (точніше слюбу), і Серафима сотворили. Майна на той час не мали вони ніякого. Точніше, з майна був у них матрац і стара валіза з білизною. Оселились вони в комунальній квартирі, де в двох кімнатах жили чотири сім’ї. І щоб одне одного не гнітити різними відвертостями і одкровеннями, жителі сієї обителі відгородились одне від одного завісами в кімнатах. А кухня та інші потрібні приміщення були в них спільними.
Коли Серафим з’явився на світ, батьки його довго думали, яке ім’я йому дати. Вирішили, що вони вийдуть на прогулянку на вулицю, першого ж хлопчика, якого зустрінуть, будуть питати про імення його земне. І що він відповість, таке ім’я рожденному і дадуть. Але перший зустрічний хлопчик був настільки неохайно вбраний і так перелякано промовив слово Хведір, що від імені Теодор вони однозначно відмовились. А тут, як на біду, о тій порі до батьків немовляти приїхала з візитом родичка, що була сестрою батька народженого. Своїх дітей в неї не було, але вона була читачкою. В одній книзі, яку вона щойно прочитала героя звали Серафим. Їй так сподобався той образ, що вона почала наполягати і просити назвати дитя саме так. Крім того, в неї в голові постійно крутився рядок з Пушкіна: «… І шестикрилий Серафим на роздоріжжі тут з’явився…» Сестру вшанували, проявили до неї якесь співчуття, і доля хлопчика була вирішена (ім’я теж визначає долю, між іншим) – він став Серафимом.
Дитинство Серафима збіглося з шістдесятими роками, епохою на диво прозорою та повітряною. Люди не ходили по землі – літали над нею, мислили майбутнім – неймовірним та фантастичним, про минуле забували або не пам’ятали його, навіть якщо воно було зовсім нещодавнім. Події десятирічної давнини, а тим більше двадцятирічної мислились якимись неймовірно далекими, а події, що відбулися до 1917 року, сприймались як події такої неймовірної стародавності, що відбулися як мінімум до нової ери.
Ріс Серафим у місті Новочеркаську, що був у роки минулі й далекі центром патріархальної цивілізації втікачів, що була віднесена Доном. Але Серафим про це навіть не здогадувався і в ті роки ніколи про це не думав. Навколо нього мислили про майбутнє, про Космос, про науку, а не про минуле.
Батьки Серафима майна ніякого не тільки не мали, але навіть не намагались його отримати. Жили як живеться. Але їсти хотілося дуже, а заробітна плата була вбога і мізерна, допомоги від батьків, що теж весь вік бідували, ніякої. А тому батько Серафима щоб прогодувати родину свою вдень був вченим та інженером, а вночі вантажником – розвантажував вагони. Як в нього вистачало на це сил – невідомо. Певно він був двожильним. А мати його вчила сліпих дітей математиці. Оскільки місць в дитячих яслах та садочках не було, і сидіти вдома з дитиною теж не було можливості ніякої, Серафима змалку, з річного віку і далі закривали одного у порожній комунальній квартирі і йшли собі на роботу. Ув’язнення своє Серафим щоразу сприймав надто емоційно і лишаючись у самотності – у вимушеному відлюдництві сприймав це як трагедію і плакав. Сусідські діти часом приходили до закритих дверей і питали його: чому він плаче. На це юний Серафим відповідав, що одна причина сього – самотність, а інша – дуже страшений ніж, у товаристві якого він змушений гаяти час і марнувати дні свої молоді. Справа в тому, що йдучи на роботу батьки суворо забороняли Серафиму брати до рук кухонний ніж і пояснювали на жахливих прикладах, який цей предмет моторошний («ось один хлопчик якось бавився кухонним ножем…»). Серафим би його зроду до рук не брав, але якщо про цю річ сказали і брати заборонили, то він тільки про нього цілими днями і думав, на кухню знаходив, ніж знаходив і долучав його до гри. Діти, почувши про це, дивувались і просили цей жахливий предмет показати. Він показував його через замкову шпаринку, але діти, звісно, нічого побачити не могли. Тоді він просив їх підійти з іншого боку дому і показував ніж через вікно. Діти сміялись і казали, що ніж цей зовсім не страшний. На це Серафим ображався і остаточно нічого не розумів.
Іграшок в малого Серафима було мало. Був лише один старий подертий плюшевий ведмедик. Дістався він йому вже старим і подертим (колишнім власникам шкода було його викидати і вони подарували Серафиму). Ведмедика цього Серафим дуже любив, відносився до нього як до живої істоти і часто з ним розмовляв. Довгі роки він був його єдиним співрозмовником і другом. Пізніше, коли Серафима вже не закривали в порожній квартирі, а випускали на цілий день гуляти, Серафим цілими днями блукав пустищами. Дім цей, як і школа сліпих, стояв на самій околиці міста. Ведмедик на той час став таким непридатним, що його викинули на смітник. Але Серафим, заливаючись сльозами, знайшов його на смітнику і приніс додому. Батьки цим його вчинком обурились і ведмедика знову викинули – на цей раз далеко і надійно. Серафим плакав і шукав його пустищами. Йому здавалося, що друга його вбили, і якщо він його знайде, то зможе воскресити – повернути до життя. Але сподівання його були марними, і Серафим продовжував оплакувати ганчіркового друга.
Потім Серафиму подарували іграшкову пластикову рушницю. Тоді Серафим уявив себе мисливцем в далекій Африці, блукав вже не пустищами, а саванами і полював на уявних левів, слонів і крокодилів. І казав, що як виросте, буде мисливцем за фахом. Але потім раптом усвідомив, що коли звірів вбивають, то їм боляче і страшно. Тоді він викинув свою рушницю і більше в такі ігри не бавився. Йому подарували олівці, фарби, пензлики і папір. І Серафим цілими днями малював. І казав, що мріє стати художником. Малюнки в нього були досить дивні. Наприклад, він малював тайгу, хоча крім степу іншої природи в своєму житті не бачив. Ще він малював атомні бомби і ядерну війну. Хоча теж ніколи нічого подібного не бачив – навіть по телевізору, про Хіросіму навіть і не чув. Мотиви ці він вбирав з розмов дорослих, які часом розмовляли на тему, а що буде, якщо раптом ядерна війна. Дорослі дивилися на його малюнки і казали, що схоже. І дивувались, де все це він міг побачити.
У домі, де пройшло дитинство Серафима, водилося чимало щурів, вони бігали по дому прямо серед білого дня. Але щурів Серафим чомусь зовсім не боявся і дивувався, чому дорослі їх бояться. Одного разу на кухні здійнявся галас і крик, коли величезний щур виліз з дірки в підлозі під час процесу приготування їжі мешканцями квартири. За щуром довго бігали, кричали, нарешті накрили щура порожнім відром, а сусідка, яка щурів особливо боялася, сіла на це відро, щоб щур не втік. Щура оцього волохатого й сірого, судячи по всьому, втопили в тому ж відрі, але Серафим цієї жорстокої сцени суду Лінча не побачив – його з кухні прогнали. У тому кам’яному домі, звісно. жило чимало котів – смугастих і плямистих, але щурів вони теж боялись і на них не полювали. А полювали вони на ящірок, яких водилося біля отого самого дому та в степу багацько. І не полічити. Одного разу Серафим побачив, як товстий кіт зловим ящірку зелену і живцем її пожирав. Це криваве видовище так вразило Серафима, що він цю подію довго з відразою згадував, навіть в роки зрілі.
Сусідські діти Серафима чомусь не любили (може відчували в ньому істоту потойбічну, хто зна), часто принижували його, іноді навіть над ним знущалися і били – зовсім не заслужено. Серафим з цього приводу сумував і відчував себе ізгоєм. До забав Серафима брали неохоче, іноді тільки як спостерігача. Одного разу діти знайшли біля дому хліб – доволі свіжий та апетитний на вигляд. Тут же розділили цей хліб і почали їсти. Серафиму, звісно, не дали. Він з сумом і образою спостерігав, як діти наминають хліб та ще й знущальним тоном розповідають: «А хліб який смачний! Але ми тобі його не дамо!» Але потім виявилось, що цим хлібом труїли щурів і діти поласувавши цією знахідкою потім отруїлися і померли не дивлячись на зусилля лікарів. Якби Серафим був дорослішим, він би подумав, що це Провидіння врятувало його для якоїсь високої і важливої місії, але Серафим про це тоді не мислив. Малий він ще тоді був для таких роздумів.
Слід відмітити, що Провидіння ще не раз проявляло прихильність до Серафима і рятувало його. Коли Серафиму було десь років шість, він, блукаючи пустищем, помітив дітей, що бавлячись розпалили вогнище і щось туди кинули. Серафим вирішив підійти до тих дітей і спитати: в яку гру вони бавляться і чи не візьмуть вони його до своєї веселої компанії. Та не встиг він зробити і кроку, як пролунав вибух, і дітей, що бавились біля вогню розірвало на шматки. Як виявилось пізніше, діти знайшли снаряд часів війни і кинули його до вогню – подивитися, а що з того буде. І це був не останній випадок в дитинстві Серафима, коли він віч-на-віч зітнувся зі Смертю, побачив її жах і бруд. Саме в шість років – за рік до школи батьки Серафима все-таки змогли влаштувати його в дитячий садочок, і безпритульне дитинство Серафима закінчилось. Почалось притульне дитинство. Впорядковане. Проте, від садочку в Серафима лишились дуже сумні спогади: садочок був брудний і неохайний, дітей в садочку за непослух лякали темною коморою: «Зараз зачиню тебе в комірчині, і там тебе з’їдять великі і страшні щурі!!!» Іноді дитину навіть тягнули до комірчини, дитина пручалася і кричала. Найсильнішим і найсумнішим враженням від садочка став для Серафима один випадок. Підлога у роздягалці садочку була кахляною. Якось вихователька послизнулась, впала, розбила собі голову. Померла в агонії на очах у Серафима, що кликав когось на допомогу. Потім Серафиму все життя ввижалася кров черлена на білому кахлі та конвульсії агонізуючого жіночого тіла, пусті мертві очі. Хоча страху в той день він не відчув ніякого.
Страх в дитинстві Серафим відчув тричі. Навіть не страх, а якийсь глибинний жах. Вперше це трапилося біля телевізора. На весь будинок, де було чимало квартир, був один єдиний маленький чорно-білий телевізор на другому поверсі. У той вечір на екрані була прем’єра фільму «Біле сонце пустелі». Зібралися всі сусіди, у кімнаті стало тісно, Серафима посадили біля самого екрану. З перших же кадрів фільму (голова, що стирчала з піску) Серафим відчув такий неймовірний жах, що вирвався з обіймів дорослих і втік з кімнати і забився під сходами в куток і там кілька годин тремтів від страху. Його довго потім шукали. Другий випадок жаху теж був пов’язаний з кіно. Батько взяв його в кінотеатр на фільм «Пригоди Одіссея» - кольоровий і широкоформатний. З самого початку фільму Серафиму стало моторошно: ці греки нагадували йому не еллінів, а варварів, і світ навколо них був диким. Але коли дійшло до циклопа Поліфема та його осліплення, Серафимо стало не просто страшно – в його душу вселився глибинний - чисто античний жах. Втекти з кінозалу не було ніякої можливості. Серафим заплющив очі і здригаючись просидів весь фільм. Відрив очі він тільки один раз і побачив, як Цирцея перетворила супутників Одіссея на свиней, і Серафиму стало ще страшніше. Але ці переживання жаху ще можна було б якось пояснити. Третій випадок був приступом зовсім незрозумілого жаху. Серафим бавився в пісочниці біля школи сліпих. Інших дітей та й людей взагалі навколо не було. Серафим звик гуляти в самотності, і таке оточення було йому не новим. Але раптом Серафим помітив, як з піску вилізає оса амофіла піщана (Ammophila sabulosa L.). Серафиму здалося, що це якась істота з потойбічного світу, створіння з Тартару, з безодні пекла вилазить на світ. Серафима злякала не оса як така. Серафим відчув нескінченну самотність у Всесвіті, його жах і безодню нескінченності, якось усвідомив, що все навколо може раптом закінчитись назавжди, настане вічне Ніщо, все навколо плинне і короткочасне, що всі люди лише епізоди, флуктуації Небуття, цієї Пітьми, яку неможливо навіть виміряти. І що всі люди колись помруть, і Світу настане кінець… Йому стало так моторошно і страшно, що він кинув свої іграшки і побіг навмання в пошуках захисту від жорстокого світу сього.
Книжки Серафиму в дитинстві читали різні. Москальські народні казки йому не сподобались – вони його лякали. Навіть давні богатирі викликали в нього підсвідомий жах. Можливо виною цьому були ілюстрації – художник зобразив всіх цих носіїв меча страшнувато. Корній Чуковський його захопив – Айболить, Бармалей, Тараканище, «Телефон» здавались йому кумедними (підтекстів і метафор він ще не розумів), як і фільм «Айболить-66». Але дике захоплення викликала в нього трилогія Миколи Носова про Незнайку, яку йому читали перед сном. Він настільки захопився героями та сюжетом, що вирішив стати вже не художником, а письменником і самому придумувати свій світ і написати щось захоплююче. Перша книга, яку він спробував прочитати самостійно у віці п’яти років, але зміг осягнути тільки малюнки, підписи під ними і окремі абзаци, була «Астрономією» - шкільний підручник для десятої кляси. Про те, що існує величезний Космос, він чув від батьків і раніше. Дивився здивовано на Місяць вечорами, йому показували пальцем яскраву зірку на небосхилі і казали, що то планета Венера. Але прочитане вразило Серафима до глибини душі: «Так ось він який – цей Світ! Неймовірно величезний і прекрасний! Ось вона – велич Світобудови!» Першою книгою, що була прочитана Серафимом повністю була казка «Пригоди Буратіно» Олексія Толстого. Тоді книга його захопила і зачарувала. Образ Країни Дурнів його особливо здивував, і йому вже тоді здалося, що ця країна дуже вже схожа на ту, в якій він живе і це просто зла карикатура на Совітський Союз. «Пригоди Пінокіо» Серафим ще тоді не читав, і сприймав «Буратіно» як неофіт Євангеліє. Тільки пізніше в Серафима з’явилась глибока відраза і зневага до Олексія Толстого і його творчості, виникло відчуття вторинності, примітивності, плагіату, усвідомленої брехні.
У домі, де пройшло дитинство Серафима люди жили різні. Але комуністів не було. Щурі та таргани жили, а от комуністи – ні. З щурами та тарганами жителі дому боролися як моглди, а от з комуністами – ні. І зовсім не тому, що вони були прихильниками вчення Маркса та Лєніна, а просто із-за відсутності таких в полі зору. (написав я оце і якось стало не по собі: я уявив собі, як би жителі дома труїли комуністів мишаком чи стрихніном, або топили б їх у відрі з водою.)
В одній комунальній квартирі з батьками Серафима жили в двох кімнатах чотири сім’ї, як я вже про це писав. Сварилися часом, тісно було (це м’яко кажучи), але якось жили. І не вони одні так у ті роки. Дві сім’ї – так звані «рабоцяги», що тягнули щоденну лямку важкої фізичної праці – безпросвітної. Ще одна – доволі дивна. Вона, як тоді казали «проста баба», товста, стервозна, з жахливим характером. Родом не місцева, десь з «російської глибинки», такої дрімучої та угро-фінської, що навіть уявити важко. Борщ вона називала «свинячою їжею», але все одно просила навчити його варити, пробувала, але без успіху – виходив не борщ, а місиво. Він – німець на ймення Генріх. З російських німців, здається з поволзьких – «фольксдойче». Працював кухаром у заводській їдальні. Але зовні був нетиповим кухаром – не просто худий – очеретяний. Перед одруженням він приходив і розпитував всіх жителів дому – хто вона, яка і чи варто. Всі відповідали: «Та, нічого, нормальна, звичайна…» Після одруження він ображено й докірливо дивився на всіх і зітхав: «Що ж ви не попередили мене…» Проте, він змирився з долею і махнув на все рукою. Пара вийшла оригінальна: товста і сварлива холерична «баба» і худий меланхолік.
Розмови дорослих Серафим засмоктував як губка. Час був ще прозорий – шістдесяті, час надій. Ще не було густої задушливої атмосфери сімдесятих – густого повітря безнадії, хоч ножем ріж. Про нещодавні жахливі роки, що були вже й тоді «майже билинні, коли в терміни величезні вплітали етапи довгі» говорили мало. Уривками. У всіх було таке відчуття, що ці роки пішли в минуле назавжди, більше не повторяться, і краще їх не згадувати, хоча мимоволі згадувалося. Ну, винесли вампіра з мавзолею, і то добре. Хоча слова і фрази з тої ще епохи проривалися мимоволі в розмовах ріжучим нагадуванням: «Чого дивишся на мене, як на ворога народу?! Надто грамотний?» Серафим інтуїтивно розумів, що натякають на щось страшне і потаємне. Хоча по руках ходив потріпаний «Один день Івана Денисовича» з «Нового міра» і про повість сію говорили пошепки на кухні. Але частіше говорили про інше. Про порожні полиці в магазинах, про напівголодне існування, про черги. Ще глухо і з якимось відчаєм говорили про розстріл демонстрації трудящих Новочеркаського вагонного заводу 2 червня 1962 року. Шепотіли на кухні: «Як же так? Робітники вийшли на демонстрацію, їсти не було чого, магазини порожні, хліба не було, зарплату знизили. А їх розстріляли… Теж мені совітська влада називається…» Обговорювали різні чутки, часто неправдиві, про епідемію холери в Астрахані, про те, як якийсь китаєць хотів влаштувати вибух в мавзолеї Леніна, але бомба вибухнула в черзі, говорили про термоядерну бомбу на сто мегатонн, про стронцій, від якого «помічна тепер столична». Дорослі говорили, а Серафим все слухав: «… Буде час, люди будуть згадувати про ці часи, що ми пережили, як про наймоторошніші і найстрашніші часи історії…» Хоча казку Серафиму теж розповідали: «Ось скоро побудують комунізм, тоді в магазинах все буде – і хліб, і ковбаса, і масло, і все буде безкоштовно – бери скільки хочеш. І замків на дверях не буде, тому що ніхто красти не буде…» Серафим слухав і думав; «А дорослі то самі вірять в це все? Чи розповідають мені це так само як про Бабу-Ягу та Івана-царевича?» Ще Серафиму запам’ятався робітник, що стояв на вулиці і довго дивився на табличку «вулиця Жертв Революції», а потім сказав сам собі з ненавистю і голосно: «Ми їм покажемо вулицю Жертв Революції!» Потім назву вулиці змінили.
Серафим слухав і запам’ятовував, але говорив мало. Якось на рівні підсвідомості розумів, що багато чого з почутого говорити не можна. Це ж не Індія, де казали про вчення Будди: «Так я чув». Пізніше Серафим здивовано зрозумів, шо діти наче папуги повторюють розмови дорослих. Опинившись у дитячому садочку почув розмову трьох хлопчиків, які явно повторювали суперечку батьків. Один хлопчик епічно розповідав про розстріл Тухачевського, інший затято йому заперечував: «Сталін нічого не знав, то все Єжов та Берія!» А третій хлопчик вигукував: «Вбивця цей твій Сталін! Стільки народу знищив ні за що, ні про що!»
Серафим багато чого потім згадував зі свого дитинства. Пам’ять в нього була дивовижна, якщо не сказати дивна. Серафим пам’ятав багато такого, що людина в принципі пам’ятати не може. Наприклад, був у нього спогад: принесли його до фотографа та посадили на стілець. Батьки стали переживати, що він зі стільця впаде, але все таки хотіли, щоб його зазнимкували окремо. Серафим ще дивувався: «Чому вони так бояться, адже я вмію сидіти!» Потім виявилось, що такий епізод справді був, але Серафиму було тоді всього п’ять місяців від народження. І фотографія потім ця знайшлася. Були в нього ще більш дивовижні спогади. Він згадував, як раптом відкрив очі і вдарило йому в свідомість яскраве світло, він зробив вдих і йому було боляче дихати, він закричав. А над ним схилилась жінка в білому халаті і сказала: «Хлопчик! І вії є і брова! Диво якесь! І на діда свого схожий!» І ще був дивовижний спогад: плаває він в якійсь теплій рідині, темно, але приємно і затишно. І він не дихає, але дихати і не потрібно… Це взагалі дивовижно – невже Серафим пам’ятав своє перебування в утробі матері? Або ще спогад: Серафим стоїть на дерев’яній палубі корабля, вітер дме в вітрила, поруч якийсь чоловік брудно лається мовою Шекспіра, недалеко гойдається на хвилях каравела з жовто-червоним прапором, Серафим підходить до короткої чавунної гармати і підносить до неї палаючий гніт. І тут гуркіт, хмара диму… Це взагалі незрозуміло. Серафим ніколи на вітрильнику не плавав і в кіно ніколи не знімався, тим паче в Англії…
У школі Серафим дружби з дітьми не водив, був замкнутий у собі. До слів вчителів ставився скептично. І якось дуже рано усвідомив, що так звана ЦК КПСС – це просто банда мафіозі, що думає тільки про владу і власні привілеї, що комунізм вони будувати зовсім не збираються, і що на народ їм наплювати, і все що вони говорять – суцільна брехня…
Філософом Серафим вирішив стати несподівано і доволі пізно. Було йому років десять. Про філософію як про науку він вже встиг щось прочитати. Серафим був в гостях у бабусі, що жила в Донецькому краї в шахтарському селищі. Серафим був з іншими дітьми на ставку, що був заповнений брудною та смердючою шахтною водою. Для місцевих жителів купання в цьому відстійнику – з дозволу сказати водоймі було мало не улюбленою розвагою, особливо дітям. Про те, що це для здоров’я м’яко кажучи не корисно, ніхто, природньо, не думав. Серафим розважався на такому імпровізованому пляжі і побачив шахтаря, що після купелі засмагав. На тілі в нього було татуювання: «Немає в житті сенсу!» І Серафиму захотілося до болю знайти ось той самий сенс життя – і для себе, і для інших людей…
Так закінчилось дитинство Серафима і почалась молодість.
Вибачаюсь, що оповідання це вийшло в мене сумним. Я хотів вас, читачі, розсмішити. Я не хотів так написати. Але так вийшло. Даруйте мені…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806498
дата надходження 13.09.2018
дата закладки 16.09.2018
«Смерть – часта гостя
Цих полів таємних
(Зрізає садівнице
Ці маки сліз)..»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Сад синіх очей
Садівниця-білявка,
Господиня усіх його закутків,
Кожної троянди пишної,
Кожного каменю незламного,
Зрізає квіти нагостреним лезом.
Зрізає.
Сад, де всі стежки заплутані,
Де тиша щоденна гостя,
А птахи мовчать,
Як тільки господиня у білому платті
Прочиняє зі скрипом хвіртку:
Сад синіх очей,
Маків сумних і водозборів-глечиків,
Що збирають страждання по крапелькам,
Сад, в якому колись цвіли вишні.
Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
Коли Сонце здивоване
Зазирало в квітник росяний:
Квітник наших мрій.
Сад, де Калліопа згубила сандалі,
Терпсихора вколола пальчик,
Ерато подерла хітон,
Евтерпа зловила джмеля,
Нині стинає бліда господиня
(Зазирнути би їй в очі –
В оці глибини черепа –
В ці чорні безодні),
Нині зрізає блискучим металом
Кожен прихисток мурахи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804100
дата надходження 22.08.2018
дата закладки 23.08.2018
Крокує полем серпнева жінка.
Вже стигле серце і шкіра - житня,
Багряна сукня, немов пришита
До ніжних вигинів її стегон.
Тому що світ починався зі світла,
Тому що очі її вже ситі, -
Вона прозора, немов укрита
Солодким вітром.
Збирає сонце в свої корзини,
Ховає пожитки свої у травах.
А далі – тільки озиме жито...
Крокує полем серпнева жінка.
Не ображається. Не прощає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800065
дата надходження 20.07.2018
дата закладки 13.08.2018
«На вулиці якійсь посеред міста марень…»
(Поль Верлен)
Серед дощу ми як на Корсиці липня,
Конвент алегорій, метафор – постреволюції дня.
Цей мокряк, ця негода, цей день – наш Тулон,
Я парасолю здіймаю як дах, капелюхом трикутним:
Між небуттям і буттям, між минулим й майбутнім:
Між нами і небом, а краплі як кулі й шрапнель:
Четвер Ватерло і субота Гренобль, і хвилини-улани,
Ми трохи повстанці, вандейці, ледь-ледь партизани
У цьому двобої, в цій битві, на полі війни,
Яку донкіхоти місцеві чомусь називають коханням,
Ми миємо ноги в калюжах, йдемо як Христос по воді,
А в подумках Ельба, сто днів, корабель і вулкан,
Чи може Єгипту голодний сумний караван.
Не знати, що там за віконечком - липень, чи брюмер,
Чи може до консула просто прийшов костюмер,
Чи може мундир поміняв молодий офіцер –
Отой, корсиканець – дивак і Мольєр,
Чи просто Париж-Станіслав – свято торішнього листя,
І ліс слимаків, і вогкість альпійська Далмацій,
І небо далеких і білих хмарин-декларацій,
І наші тіла – гарячі, як сонце над селищем Аустерліц:
Останні атаки гвардійців, десь наш Талейран
Блукає кавалком туману. Пишу про вечерю в Брокере,
Кліссон та Євгенія нам наливають вино:
У келихи літа – тесані з буку, і круглі, як Місяць оповні,
Виноград Патагонії пахне вітрами пампасів:
На острів Святої Єлени пливе корабель почуттів:
Вітрило шовкове і біле як сніг – оксамитом чорниці
І вечір вологий наплів нам якісь небилиці,
Завершився день. Чи епоха. Кохана, пробач,
Я ненароком подумав, що ти Жозефіна.
За хмари ховається Місяць-калач,
Стежками мовчання блукає сумна Прозерпіна.
На барикадах кохання бодлерівський сплін:
Це дощ – безликий художник ілюзій. Це він…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801069
дата надходження 28.07.2018
дата закладки 13.08.2018
«Ми зводимо руки,
пускаємо зливу спадати цівками:
вода того краю, де темно,
де жоден ножа не уникне…»
(Пауль Целан)
Над містом п’яним
(І то не від бренді кольору осені)
Вже тисячу літ –
Тисячу розкуйовджених років,
Які навіть бородатий літописець
Не наважувався перетворити в літери –
Чорні знаки на пергаменті сірому,
Висить Місяць тверезий,
А якийсь вусатий філософ
Казав, що він злодій,
Бо злодії завжди з ясним розумом
(Аякже!),
І цей ночі володар блискучий
Таки краде в мене сон кавалками
Своїми мовчазними пророцтвами,
Які мушу слухати – я –
Горожанин кам’яних лабіринтів,
Що залив собі вуха воском
(Бо сирени-атланти під кожним балконом
З якого визирає Джульєтта-калічка
Марно очікуючи серенади:
Бо хто ж шаленіти дозволить собі
Коли оком тверезим оцей –
Цей монах блідий кляштору-ночі,
Цей вічно лихий Цезар,
Ватажок легіону зірок).
А в місті п’яному танцюють будинки
Нудну тарантелу.
Він очі заплющив на ніч одну.
Лише на одну.
Може йому стало соромно…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802591
дата надходження 09.08.2018
дата закладки 11.08.2018
Бодхисаттва сидит у её колен
Мир снаружи словно окаменел, океан обмелел, звук стал тих и нем
Он играет на струнах, а те взамен —
Режут бритвами
Брюхо рыбам, на свет извлекая жизнь,
Приходящей эпохи анахронизм
Суть стекает по зернам граната вниз
Водолея приветствует чёрный диск
Фабул титрами
Бодхисаттве не страшно — он умирал
Воскресая, бродил средь камней и скал
Он по контуру клетки её узнал
Поджигая себя, ей огнями стал
Габаритными
В чёрно-белой зебре искала край
Бормотала, как с зеркалом попугай
Пресный взгляд, черствый хлеб и холодный чай
Он впустил в неё свет, научив молчать
Между битвами
Но теперь в открытую дверь её
Будут дохлые рыбы стекать гнильем
Мертвым словом Бог из неё уйдёт
Перекати-полем
Бодхисаттва знает, Бог мудр и сед
Его стали делить — он оставил всех
Бодхисаттва гасит открытый свет.
Чтобы обезболить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793395
дата надходження 27.05.2018
дата закладки 30.05.2018
«Спогади наче пустища,
Де тільки круки розсипані петитом…»
(Гійом Аполлінер)
Доброзичливці кажуть, що я сів у поїзд №1313 «Сніжне – Станіслав» і поїхав випадково. Під впливом експресивного романтичного пориву, начитавшись творів Кафки, проковтнувши його «Процес», як ковтають ще теплі праски зелені нільські крокодили. Ті самі праски, якими чорні люди річкового папірусу прасують свої білі сорочки. При цьому з-під прасок валує пара і чутно характерний звук «Пш-ш-ш!!!» Але це не так. Це все вигадки. Мало не сказав наклепи, але я не пароплав «Титанік», щоб на мене можна було б зводити металеві наклепи, які так легко руйнуються-розходяться від доторку айсберга – холодного білого носорога. Все насправді було не так. Хоча немає ніякого «насправді», все вигадка, все ілюзія. На залізничну станцію «Сніжне» я прийшов, коли місяць був оповні, листя вишень пахнуло потойбічним морозивом і хотілось ловити рогатих жуків. Снігу не було і близько, навіть жодного замету у балках, навіть жодної сніжинки у холодильниках «Саратов» (а ви ще питаєте, чому морожене м'ясо моржів тоді не продавали…) Віконечко каси було заквітчано чорно-білими паперовими квітами, зробленими з цигаркового паперу. Я замість традиційного: «Пліз, ван тікет ту Даблін!» одразу запитав:
- А чому така кольорова гамма?
- Ах, мілорд, чорний колір – це так урочисто, мудро і еротично!
- Перепрошую! Звертайтесь до мене «сер». Я все-таки з аристократичного роду, хоч і збіднілого. Крім того в лицарі мене посвятила Її величність королева Англії та Шотландії Єлизавета ІІ особисто.
- Вибачаюсь, сер! Я одразу помітила, що Ви джентльмен. Невже Ви зібрались кудись їхати? Я як же Ваш маєток з кущами малини та смородини? А як же копальні з гудками й замурзаними копачами? Як же терикони-вулкани, що так нагадують самурайські Фудзіями?
Я мало не сказав: «Та я не на довго, мадемуазель! Я ж повернусь, я ж поверталець…» Але якесь передчуття, якесь чисто фройдівське переживання здавило моє горло мотузкою.
Довгий запитальний погляд онучки шахтаря вп’явся в мій фейс. Я схаменувся і з якоюсь артистичною, навіть з шекспірівською бадьорістю, імітуючи молодого Гамлета промовив:
- Будь-ласка, один квиток до вагону першої кляси на експрес «Сніжне – Станіслав».
- О, без проблем, сер! Але майте на увазі: зворотні квитки ми не продаємо, бо цей поїзд їде і не повертається. Бо нічого повернути неможливо. І якщо Ви повернетесь, сер, у місто Сніжне, то це буде зовсім інше Сніжне, може навіть сніг буде падати з неба чорний, а не білий, і розгрібати його будуть не лопатами, а ложками, і сон-трава буде цвісти тільки у снах.
- О, мені не звикати, міс. Я поверталець, а повертальці нічому не дивуються. Навіть коли повертаються з майбутнього в минуле.
- Ще раз перепрошую, сер! Я думала, що Ви мандрівець, а не поверталець! Як я помилялася!
- Отже, квиточок прошу. Один. Ось Вам кольорові папірці з хрускотом чіпсів, на яких намальований вождь світового пролетаріату, знавець літератури і сарказму.
- Ці гроші на цей поїзд не дійсні, сер! Так само як не дійсні тут фунти стерлінги, монгольські тугрики і бразильські крузейро короля Педро.
- А як же мені заплатити?
- У Вас необмежений кредит, сер. Оплатити кредит можна в іншому часопросторі рідиною кольору вохри, якої у Вас вдосталь і вона завжди в ціні.
І чарівна мадемуазель простягає мені папірець з чорними літерами на жовтому, не просто квиток, а перепустку. Вона здогадалась, що їду не просто з одної точки поверхні Землі в іншу, а буду переміщуватися в часі.
- І майте на увазі, сер, у цьому потязі навіть у вагоні першої кляси, що фарбований в синій колір у скляних вікнах діри від куль.
- Нічого, я люблю хорошу вентиляцію. Крім того, вітер у ці дірки грає веселу мелодію. А я в душі сентиментальний музика космічних флейт.
- Тоді сім футів під колесами, сер!
Я тримав у руках квиток і блукав станцією – такою тихою і привітною в той день. І цікавився, які ще поїзди куди їдуть і у який годині. Розклад висів високо і догори ногами, але написано було розбірливо і великими літерами: «15-00 Донецьк – Герніка», «16-00 Луганськ – Бухенвальд», «17-00 Сніжне – Помпеї». Залом очікування тинявся кондуктор в однострої залізничника і круглих окулярах, які колись любив носити Джон Леннон перед тим, як його застрелили. Я одразу із запитанням:
- Перепрошую, добродію кондукторе, а цей поїзд їде в іспанську Герніку Пікассо?
- Він їде до залізничної станції Франко. Така собі станція в Гішпанії вітряків, над якою завжди чисте небо. У Сніжному зупиняється на п’ять хвилин. Якщо Ви з валізою, а не з чаймодадом з шкіри крокодила Гени, то встигаєте заскочити.
- Але мені треба не на станцію Франко, а в місто Порто-Франко.
- Туди поїзд, нажаль, не йде. Бо такого міста вже не існує і більше існувати не може. Це я Вам кажу, як знавець і поціновувач картин Сальвадора Далі. Я так одним оком підглянув до тексту Вашого квитка, який Ви так необачно тримаєте в руках і побачив, що Ви їдете в Станіслав. Краще Вам їхати не в Станіслав, а в Stanislau Франца Йозефа сплативши за квиток ринськми та крейцерами. І слухати дорогою сонати…
Я подякував, уявивши на мить (лише на мить!) палаючого жирафа і людину-шухляду.
Поїзд на перон подали вчасно (машиністи тоді носили годинники «Ролекс») – він причовгав у клубах пари, насвистуючи замість звичного «Фі-фі!» мелодію Штрауса. Провідниця зустріла мене у чорній уніформі з букетом квітів (гладіолуси). Я ще подумав при цьому, що гладіаторам у Колізеї ніколи не дарували квітів, тільки палець здіймали вгору, ніби вказуючи шлях до неба.
У моєму купе було порожньо, як в раю. Провідниця приносила мені каву – чорну, як донецька ніч і гарячу, як пекло там же. І розважала мене розмовами про антрацит, награваючи при цьому мелодію «Пелюстки вишні» на кото. Теж мені гейша…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789289
дата надходження 27.04.2018
дата закладки 03.05.2018
«Це болото трохи схоже на серце.
Нехай квіти журби
наповнять його ароматом…»
(Ямамура Ботьо)
Серце людське
Схоже на шматок синього неба
Яке несе в дзьобі чорна ластівка,
Щоб мурувати з нього гніздо –
Прозоре як мертва істина.
А я пливу в човні забутих слів
По річці буття несьогоднішнього…
Серце людське
Схоже на жмуток трави
Яка росте на двогорбій могилі
Оксамитових легенд майбутнього –
Терпких як запах вересу.
А я пливу в моєму човнику мрій
На межі між тьмою води і тьмою Неба…
Серце людське
Схоже на гірське замшіле болото
На водяними очима якого
Літають плямисті бабки
З прозорими крилами.
А я пливу в човні дерев’яному
Дивлячись у цвяхований зірками Всесвіт…
Серце людське
Ти повітряна куля фарбовано вохрою:
Літають відчайдухи від хмари до хмари
У порожнечі своїх віршів. Рігведа –
Пісня вогню і загірного степу.
А я пливу у човні кинувши весла:
Хай несе мене течія у тьму Небуття
У Нірвану солодку…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777454
дата надходження 17.02.2018
дата закладки 18.02.2018
розсипаю чорниці у ніч
і сукенка навиворіт
похапцем
босий місяць спить на плечі
надто тихий
аби
бути спокоєм
срібним перснем співає
весна
щойно вийшовши з потяга
втомлена
шарудить сторінками життя
в синім плетиві
споминів
тогорічний колір очей
сумом дивним покрився
доросліша
відчування тебе повсякчас
неліковане
прощею
відбуваю
повені нас
врослі в пам'ять так віддано
вимальовую
крейдою час
просіяний віддалю
є світи що не вміють удвох
зупиняти
хвостаті комети
кучерявіють сірістю
зим
на тремтливім вікні
щиро прагнучи
серце
з'єднати
боячись
загубити
себе
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774792
дата надходження 02.02.2018
дата закладки 09.02.2018
Змушуєш моє серце частіше битися.
Стишуєш мої думки. Calma, calma**...
Час не пробачить нам жодної гами
Ніжної мелодії цього обману:
Коли ми сам-на-сам,
Коли моя спина
У твоїх руках
Подовжується.
Туга нитка
Змією проковзує
Із твоїх грудей у мої груди...
І раптом,
Немовби видиво:
Весна, таїтянка з картин Гогена,
Тримаючи солодкий плід у руці,
У своїй уквітчаній пірозі,
Заходить
Крізь тебе
У порт моєї любові,
Споруджує на берегах мого моря
Твій повітряний храм із
Півслова,
Півпогляду з-під твоїх очей,
Півдотику;
Бриз твого дихання просочується
В усі його стіни...
Скажи,
Хіба не сюди
Віряни приходять молитися,
Хіба не віра сколихує мене
Західними вітрами,
Хіба це не моя тінь
Здіймається піною
За твоїми плечима?
Скажи,
Мій коханий чоловіче
З шалено смарагдовими очима,
Як
Ти
Змушуєш
Моє серце
Частіше битися?
*- досл. "Куди (ти) йдеш?"; маорійська назва картини Гогена "Жінка, що тримає плід" (на зображенні)
**(ісп.) - спокійно
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775641
дата надходження 07.02.2018
дата закладки 08.02.2018
(Триптих)
«Не повторюй, як боляче бути травою,
Який зміїний рот має молодий Місяць...»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Перший подих вітру
Не повторюй слова осені –
Намарно – осені сірих Пегасів.
Не повторюй цієї музики –
Музики скрипки холодного вітру:
Най пам’ятають її собаки
Кольору олова з очима-зірками.
Місяць – алхімік старий
Наливає ночей ртуть у чашу серця.
Не повторюй зміїне шипіння
Падолисту-водяника,
Володаря мокрих каменів.
Не повторюй – нині всі змії сплять –
До весни. Доки вино холодне
Крові вужа не стане вогнем.
Не повторюй нічого,
Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
Слухай вітер пізньої осені...
Другий подих вітру
Чорні кораблі останніх днів:
Падолистові ночі – це голландці
У камзолах з блискучими ґудзиками,
Яких привів у порти Ямато,
У місто моє без сезонів
П’яний капітан-вітровій –
Одноокий шкіпер холоду.
А вітрила кошлаті...
Кульгавий щур осіннього вечора
Гризе сир рапсодій
У мишолапці музичній:
Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
Волохатий Йогане з чотирма лапами,
Що лишають сліди-ієрогліфи
На партитурі життя?
Третій подих вітру
А я все не вірю,
Що скоро землю крига скує,
Заморозить час-лиходій
Все сподіваюсь на щось
(Намарно).
А я все не вірю,
Що голим деревам-повіям
Набрид холодний дощ-злодюжка,
Що вони чекають білого снігу,
Як одкровення, як знак чистоти,
Як очікували гейші Едо
Проповідника в чорній рясі,
Що дихав димом і малював
Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
Обірвані крила якого несе
Самурай-вітер,
Що складає останнє танка,
Відчуваючи лезо катани холодне
М’язами живота – ще теплими:
Ця людина не хоче
Лишатися серед осені
Живим роніном.
А на вулиці мертвих дерев і собак
Двірники замість кленових пальців
Замітають листя карми.
А я цієї осені посадив вишневий сад
На околиці Хіросіми.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761398
дата надходження 20.11.2017
дата закладки 21.11.2017
Ну вот мы и встретились
Я тебя долго ждал
Возьми мой дневник, полистай
Хотя бы полста
Страниц.
Я оставил в доме открытыми ставни.
Ты нашёл меня сам,
Моё время пришло
Вот и славно
Итак. Мой последний кальян
Забиваю ладаном
Что там ещё по проформе выполнить надо нам?
Ну расскажи мне теперь, что последним я гадом был
Чёрт. Забываю...Ведь ты постоянно молчишь...
Впрочем, как все мои мертвые...
Слушай, а что потом?
Кто потом будет моими выхаживать тропами?
И фолианты,что в усмерть избиты, потрепаны —
Кто их сожжет и развеет с прахом моим?
Стелется дым
Бери мою трубку, кури,
Как индейцы за мир
И можешь не говорить,
Где ты был, мой кумир,
Когда я так звал, просил,
Когда уже не было смысла и не было сил
А дождь по родным звенящей тоской голосил...
По каким адресам ТОГДА тебя чёрт носил?
Как всё в этой жизни, ты тоже приходишь не вовремя...
Не то, чтоб я стал себя чувствовать первым номером,
Не то, что поверил, что вовсе меня не стерли б но
Теперь мне в ушко иглы так легко не пройти
Впрочем, без разницы
Без понту торговаться
Тем более мне давно не счастливых двадцать.
Да и тем, что по двадцать некуда будет деваться,
Когда твой стон пробиваться
Станет по рации.
Ты хоть не Бог, но всуе нельзя по имени,
И с кем угодно, только бы не с любимыми.
Не с моими любимыми...
Жизни их не на что выменять...
Веди меня
Вечная осень уже на пороге стоит...
Свинец или лезвие
Бром или цианид
Выбери сам, доверюсь профессионалу
Боже, как мало...жизни...
Слёзы удушливо.
Прости. Малодушие —
Думал, что будет проще.
Пожалуй, прилягу в любимой березовой роще
Продай мне одну лишь скупую слезу. Пусть полощет
Грешные мысли,
Поступки мои и стихи.
Пусть с неба в лицо летят капли дождя и листья.
А когда я войду в свою осень, ты первым приснись мне
И опоздай.
Хотя б на один вокзал...
Приляг со мной рядом
Поспи хоть часок
Ты устал.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759859
дата надходження 11.11.2017
дата закладки 13.11.2017
And he said when dying:
Don't cry, oh, my darling,
One day you'll be loving
Someone
As I loved.
The life is worth living
Though love has lost meaning.
You're craving for feeling,
The breeze of the soul.
From warm and so distant
Immutable witness,
I hope your heart listens,
I hope your heart hears.
My eyes with the silence
Will guide you through timeless,
To place where are no fears
And no more regrets.
And when I'll start flying,
Don't cry, oh, my darling,
One day you'll be loving
Someone
As I loved.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733899
дата надходження 17.05.2017
дата закладки 20.09.2017
Цей серпень – мов крапка. Зотліли шляхи назад.
Харон вже от-от у воду занурить весла.
Спинися! Хай буде до ранку зеленим сад,
А завтрашня осінь димами в мені воскресне,
Запалить, дихнувши, дерев золоті сірники –
І тільки човна не торкнеться твого, Хароне:
Він Летою пахне.
…А ти спинився-таки?
Сльозинами сад,
збожеволівши,
яблука ронить…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746968
дата надходження 20.08.2017
дата закладки 23.08.2017
(Спроба огляду донецької літератури та філософії)
«Я кличу смерть - дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот...
...........................
І на мистецтво під п'ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!»
(Вільям Шекспір)
Визнаю – з деяким здивуванням я відреагував на прохання одного мого старого знайомого написати огляд донецької літератури. Я ще запитав про коректність такого терміну «донецька література». На це мій знайомий (залишу його ім’я incognito) відповів, що якщо існує у нашому зворохобленому світі таке поняття як «англомовна ірландська література», то чому б і не бути такому поняттю як «донецька література». На моє питання, що він має на увазі під цим поняттям, він відповів, що хотів би бачити втілення на папері писання, точніше есею про поетів і письменників, що народились в Донецьку, жили і писали в Донецьку. І це все одночасно. Я додав: «І померли в Донецьку», на що знайомий відповів: «Це не обов’язково – помирати. Ну, як мінімум, що жили і писали в Донецьку всеньке своє життя». Справді – щодо «народились» тут проблематично, бо Донецьк – це мегаполіс, що виник de novo серед степу по волі дивака-кельта Джона Джеймса Х’юза. І жителі його – або поселенці, або нащадки нещодавніх поселенців на колись неозорому Дикому Полі. Мій знайомий (такий же творець текстів і гравець словами, що і я) просив написати конче про вартісних авторів, а не графоманів (начебто є якість критерії крім суб’єктивних). Я би так і знаходився в стані перманентного здивування, якби аналогічна пропозиція не надійшла би мені від одного товстого часопису. Я взагалі то, дуже поважаю товсті часописи. Я навіть тривалий час носився з ідеєю заснувати в Донецьку товстий літературний часопис «Кальміус». Шкода, що ця ідея так і лишилася ідеєю. І то не по причині браку талановитих авторів. Отже, есей я вирішив написати. І назвати його вирішив «Спроба огляду донецької літератури та філософії». Бо саме в Донецьку простежується рідкісний для літератури феномен – майже всі автори: поети і прозаїки лишили нам крім всього іншого ще й свої філософські твори, часом вельми оригінальні. До того ж поезія донецьких авторів різних часів була глибоко філософською, навіть якщо то була пейзажна поезія. Потім я від такої назви відмовився – бо «неможливо осягнути неосяжне», як казав Козьма Прутков. Я зупинився на назві «Елегії Донецька», обмежившись авторами, що писали елегії або називали свої твори елегіями, бо саме елегія, як жанр була біля витоків літератури в Донецьку і нині є найбільш популярним жанром серед донецьких літераторів. У цьому есеї я зумисне не торкаюся літературної групи «Забой» 1920-тих років, не згадую про письменників цієї групи - Олексія Селівановського, Бориса Горбатова, Михайла Снєжина, Григорія Баглюка, Павла Безпощадного, Миколу Олейнікова, Порфирія Трейдуба, Фелікса Ковалевського, Валентина Харчевнікова та багатьох інших. Літературна група «Забой» декларувала себе як літературна група Горлівки. По тій же причині не згадую і літературне об’єднання «Кочегарка», редакція якої була там же. Крім того про цих літераторів потрібно писати окремо і багато. І до елегій вони не мають ніякого стосунку. Зупинюсь на авторах, що жили і працювали саме в Донецьку. Незаслужено забутих, але гідних пам’яті.
Кинувши погляд на донецьких літераторів дивує в першу чергу ось що. Твори їх відірвані від епохи – актуальність чи політичні підтексти там шукати годі (за рідкісним виключенням), твори їх нібито позачасові. Більше того, відносно смаків та вподобань різних епох (а в ХХ столітті десятиріччя – то епоха!) автори з Донецька начебто плили супроти течії, випадаючи з літературної «моди» свого часу, писали те, що або вважалось анахронізмом, або навпаки, випереджало час. Можливо, саме тому вони і були незаслужено забуті.
Писати про літературу Донецька можна виключно в історичному контексті. Це звучить парадоксально – Донецьк завжди був самою сучасністю (начебто) і знаходився ніби поза історією, постійно у теперішньому часі – виключно в present continuous. Але це ілюзія. Будучи втілення модернізму в урбаністичному розумінні цього слова і тим паче в літературному, втіленням індустріальної та постіндустріальної цивілізацій, Донецьк творив історію, а не озирався назад. Саме це творіння і є найбільш цікавим. Але нині це історія. Нажаль. Нині Донецьк випав з часопростору і продовжує лишатися собою хіба в запіллі та у вигнанні.
Отже, почнемо з витоків. Першими літераторами Донецька (тоді ще Юзівки), яких ми можемо назвати певно, були три автори, що випустили друком у 1903 році альманах «Степовий вітер». Це доволі тоненька книжечка, друкована на дешевому папері мізерним накладом, що навіть не вказаний. На титульній сторінці писано: «Юзовка 1903 Типографія Трѣпова». Судячи по всьому то взагалі перша книжка друкована в Юзівці, можливо, навіть, напівзапільно і, безсумнівно, за рахунок авторів. На цій же титульній сторінці значиться, що це альманах літературної групи «Ліхтар». Про цю групу мало писали, хоча вона цікава хоча б тим, що існувала як до, так і після революції, що було рідкістю в історії літератури Срібного віку. В альманасі твори всього трьох авторів: Андрія Козловського (1876 – 1937), що був відомий у літературі та публіцистиці під псевдо Сергій Волін, Володимира Шохрана (1880 – 1937) та Григорія Матанова (1985 – 1937). Про життя і творчість цих авторів відомо доволі мало. Андрій Козловський майже все своє життя прожив в Юзівці, там же і працював земським лікарем. Після революції і громадянської війни, які зумів пережити, фаху свого не залишив і лікував людей мало не до свого останнього дня. Де він отримав освіту – не зрозуміло. Мені цього так і не вдалося вияснити. Відомо тільки те, що лікарем він був, як то кажуть «від Бога». Як земський лікар він був лікарем універсальним – одночасно і хірургом, і педіатром, і акушером, і окулістом, коротше всім. Як у нього ще вистачало часу на літературу і філософію при нескінченному потоці пацієнтів і браку лікарів у Юзівці – незрозуміло. Але люди, що працювали по 25 годин на добу в той час були. Крім літературних творів відомі ще кілька його публіцистичних статей в газеті «Заводський гудок», що видавалася в 1922 – 1925 роках в тій же Юзівці (з 1924 року – Сталіно). Збереглася тільки одна його стаття «Санітарний стан міста Юзівка» (випуск від 24 квітня 1923 року). З його філософських творів відома його стаття «Давня Стоя і Сенека: еволюція думки», що була опублікована в академічному часописі «Філософський спадок» у Харкові в 1926 році. По філософським поглядам він був переконаним стоїком і прихильником «чистого розуму». Як у нього поєднувалось це з тонким ліризмом і чуттєвістю його елегій – незрозуміло. Він часто виступав на зборах «Фільозофічного клюбу» в Юзівці, який він сам же і заснував. Цей клюб існував в 1911 – 1914 роках і був відроджений в 1922 – 1928 роках. Заборонений він був по дуже незрозумілим причинам – обидва рази – і до революції і опісля. Мені відомо про дві його доповіді: «Зенон Кіпріот як спогад про Сократа» та «Клеанф та його гімн світобудові». Андрій Козловський був заарештований 23 вересня 1937 року і розстріляний наступного дня за вироком трійки як «ворог народу». Тіло його було закопане разом з багатьма іншими тілами жертв тодішніх масових розстрілів на Рутченковському полі.
В альманасі «Степовий вітер» надруковано 30 поезій Андрія Козловського під псевдонімом Сергій Волін. Судячи по всьому, це його найкращі вірші, відібрані для публікації самим автором. Чи були в нього інші поезії – невідомо. Поезії ці доволі модернові, як і весь альманах – пейзажні. Відчувається вплив раннього символізму, в першу чергу творів Жана Мореаса, а також поезії Ренесансу – Петрарки та Шекспіра, чиї сонети він читав мовою оригіналу. По суті його поезія це теж бароко, тільки в кольорах модерну. Взагалі то, дивно натрапляти на поезію бароко в такому гіперурбанізованому середовищі як Юзівка! Але бароко – це теж урбанізм - Urbi et Orbi. Самовільно, коли випливають з глибин свідомості слова «Юзівка» та «поезія», одразу згадується Еміль Верхарн та інші ритми криці і машин. Але ж ні! У цьому альманасі немає нічого подібного, тільки прозорий ліризм з легкими нотками романтизму. Дивують назви. Багато творів названі «етюдами» чи «елегіями», хоча це зовсім не елегії – часто порушуються класичні правила і канони: перший рядок зовсім не гекзаметр, а другий зовсім не пентаметр. Та й для елегій вони не досить сентиментальні. Та все таки, багато словесних конструкцій – це саме це – елегія – сповнена сумом та меланхолією. Самі назви на диво тонкі і поетичні: «Етюд ковили», «Елегія каміння», «Елегія втомленої людини»... Багато рядків вражають своєю новизною і нестандартним сприйняттям буття:
«... Я дихаю пітьмою липкою густою степових пірамід...»
І це написано в 1903 році в місті металургії! Коли читаєш його твори, виникає доволі знайоме відчуття «поза часом і простором». Це могло бути написано коли завгодно – від часів Каллімаха до часів Джима Джармуша:
«... на шляху своєму не лишаю слідів
Йду камінням поступом легкої тіні...»
Дивовижно! Тут особливо відчувається Петрарка та Південь як такий – його сумна Тоскана – адже це теж Південь.
Поезія Володимира Шохіна більш експресивна і динамічна, оптимістична, хоча відчувається одна і та ж поетична школа і ті ж впливи. Основні теми поезії – дорога, Шлях (у дещо китайському розумінні цього поняття), нескінченність та її невичерпність, чуттєве пізнання світу. В альманасі 25 його поезій, у тому числі незвичайний вірш «Під зорями», який просто гріх не процитувати:
«... Йдуть в неозорість
Нескінченні лінії
Шляху мого тіла-антени...»
Володимир Шохін теж все своє життя прожив в Юзівці, був колієром, як тоді говорили, тобто залізничником. Парових монстрів він ніколи нікуди не вів і не керував ними, займався рельсами та шпалами. Кажуть, що в юності він був стрілочником, потім обхідником. Саме він придумав для літературної групи назву «Ліхтар». Він захоплювався філософією Епікура, написав цілий філософський трактат «Епікур та марксизм», що так і не був опублікованим. Рукопис не зберігся. На зборах «Фільозофічного клюбу» двічі виступав з доповідями: «Концепція атараксії як музика в садах Епікура» та «Поняття дружби у ранньому епікурействі» в 1924 році. Він був механіком самоучкою, і, кажуть, чудовим механіком (хоча сприймав світ зовсім не механістично), навчався в свій час трохи в Харківській промисловій школі. Колієри називали його «інжинєром» (з наголосом на «и»), хоча це не так – університетів він не закінчував. Але саме це прізвисько виявилось для нього фатальним – у 1930 році він був заарештований і звинувачений у «шкідництві» по «Справі промпартії». Отримав доволі м’який для тих часів вирок – 5 років таборів. Повернувся, відсидівши термін, на колишню роботу – на залізницю. Знову заарештований в квітні 1937 року. Засуджений трійкою на десять років без права листування. Загинув того ж року на Колимі. Кажуть, що його зарізали карні злочинці, але перевірити це чи довести немає ніякої можливості.
Творчість третього автора альманаху – Григорія Матанова наповнена мотивами та нотами модного в той час ніцшеанства, але якось приховано, у підтекстах:
«... Людина під цією пустелею Неба
Серед трави – їжі копитних,
Під землею – у кам’яних лабіринтах,
У повітрі – серед птахів Феба
Творить пісню Розуму...»
Григорій працював вчителем в одній з шкіл Юзівки – і до революції, і опісля. Захоплювався філософією кініків. І в житті дотримувався кінічних принципів: хоча і не жив в діжці, і не ходив вулицями оголеним (вчителю це якось не пасує, не античні ж часи були за вікном), але мешкав у вбогій кімнатці, просто в собачій буді якійсь то, задовольнявся малим, харчувався вкрай скромно, вів аскетичний спосіб життя, майже всі свої нікчемні заробітки совітськими папірцями (грошима то назвати було важко) жертвував комусь – наприклад, голодуючим чи пораненим. Після революції часто філософствував про красу людського тіла, перебував у лавах товариства «Геть сором!» (це було щось типу філії комуністичної партії, тільки в оголеному вигляді), був помічений в 1923 році в Криму в компанії нудистів. Автор брошурки «Діоген та пацифізм», яку він видав друком в Катеринославі у видавництві «Пролетарій». У серпні 1937 року до дому, де він жив, під’їхав «воронок». Більше Григорія Матахова ніхто не бачив. Певно, він був або розстріляний у тому ж році або згинув десь на просторах неозорого Сибіру. Родичів у нього не було, так що його долею ніхто навіть не цікавився і про реабілітацію ніхто потім не турбувався.
Літературна група «Ліхтар» своїм альманахом заявила про себе голосно, хоча наклад був мізерний. Але критики і літератори того часу цей голос не почули. Сучасники – читачі тих років альманах просто проігнорували. Для символістів того часу це було вже архаїзмом, для футуристів це взагалі було допотопним мисленням – і по формі, і по змісту, для реалістів – надто метафізично, для імпресіоністів надто грубо і матеріалістично, для марксистів «архіреакційно та архіконсервативно». Альманах «Степовий вітер» був забутий за загублений серед сум’яття історії. Дивом зберігся один примірник в Бостоні, в особистій бібліотеці Конора О’Браяна. Цей любитель «кельтської старовини» чомусь вважав, що Джон Джеймс Х’юз був ірландського походження і збирав все, що з ним пов’язане, особливо книги – видання ХІХ і початку ХХ століття.
Ще одним цікавим поетом Юзівки був Даниїл Осташко (1891 – 1920). Він випустив в Юзівці в 1916 році невелику книжку віршів «Квітка Сонце» (видавництво не вказано). Поезія світла і життєрадісна, хіба що з ледве відчутними нотками ностальгії та сентиментальності, що ріднить її з елегією. Написано і опубліковано під час Першої світової війни, але це зовсім не відчувається:
«... Мені радість дарує
Жовта квітка Сонце
У цій країні весни вічної...»
Вдруге цю ж книгу він опублікував в 1919 році. На титульній обкладинці видання – «Типографія Трѣпова». Виявляється, ця типографія продовжувала існувати в роки горожанської війни. Друге видання доповнене новими творами, під якими дати – 1917, 1918, 1919 роки. Але в жодному з творів немає навіть натяку на бурхливі події того часу або на політичні вподобання автора. Тільки пейзажі все з тою ж зачарованістю буттям. Це особливо дивно, якщо згадати, що автор відомий нам не поезією, а своєю книгою «Філософія анархізму», яку він примудрився видати друком в Катеринославі (який він вперто називав Січеславом) в тому ж 1919 році. Сам Даниїл в молодості був шевцем і одночасно філософом самоучкою, під час громадянської війни пішов добровольцем до лав повстанської армії Нестора Махна, загинув в боях на Перекопі.
З прозаїків Юзівки 1920-тих років варто згадати Тимофія Герштена (1899 – 1946). Він з малих років працював на цегельному заводі в Юзівці, потім у майстернях. Невідомо, що його штовхнуло на літературну творчість, але дебют його був вдалим. У 1926 році він завершив роботу над виробничим романом «Клей». Уривки цього роману були опубліковані у видавництві в газеті «Поволжский рабочий» в Самарі російською мовою. У 1927 році роман був надрукований у видавництві «Червоний жовтень» в Одесі, але роман не дійшов до читача – він був тут же заборонений, конфіскований весь наклад і пущений під ніж. Якимось дивом один примірник потрапив за кордон і був виданий друком маленьким накладом в Берліні у видавництві «Крупп» («Krupp») у тому ж році. Кажуть, що видання оплатив Максим Горький, але це легенда. Судячи по всьому, гроші на публікацію зібрав «Союз феміністок Данії» («Fagforeningsmedlemmer feminister i Danmark»), хоча довести це неможливо. Роман виробничий і на перший погляд цілком вписується в «пролеткульт» тих років. Але це тільки на перший погляд. Роман, насправді, дуже далекий від так званого «соціалістичного реалізму». Це взагалі не реалізм. Дія роману відбувається на заводі, що виробляє канцелярський клей. При цьому це гігантський завод і клей виробляють там у неймовірних кількостях гігантські машини – залізні монстри. Функція людини зводиться тільки до обслуговування машин, до «змащування промежин». Головний герой роману захоплений, просто одержимий ідеєю виробництва якомога більшої кількості та якомога кращої якості канцелярського клею. При цьому він пишається своєю професією слуги машин: «Ми ж не просто клей виробляємо, ми виробляємо клей для радянських канцеляристів, що будуть клеїти не просто папір, будуть клеїти пролетаріат у щось небачене досі і нове – будуть клеїти нову комуністичну людину!» При цьому всі колізії і перипетії виробництва відбуваються в певному заводському мікросуспільстві, де сексуальна революція вже відбулася, мрія Леніна здійснилась, і сім’я, як пережиток буржуазного ладу, знищена. Ця «любов бджіл» - бурхливі відверті сексуальні сцени відбуваються в кімнатах, що всі вимащені мазутом і всіляким шміром, де тхне соляркою, гасом та іншими заводськими речовинами, де робітники і робітниці палко кохають одне одного, зриваючи з себе замаслені та брудні спецівки. У романі простежується вплив фрейдизму хоча, не відомо, де і коли автор познайомився з роботами Зіґмунда Фрейда. Секс в романі склеює, гуртує робітничий колектив в єдиному сексуально-трудовому пориві соцзмагання. Власне, секс в романі – це теж клей. При цьому (певно, під впливом Гоголя) автор назвав свій роман «пролетарською елегією». Гоголь назвав свій головний твір «Мертві душі» поемою, а Тимофій Герштен, за його прикладом, назвав свій роман елегією. Крім цього роману, який на щастя до нас дійшов, він ще написав «Філософію пролетаріату», яка, нажаль, так і не була опублікована і до нас не дійшла. Після його смерті родичі його рукописами розтоплювали пічку.
Сам Тимофій Герштен мав доволі прозаїчну біографію. Все життя він прожив в Юзівці (потім Сталіно, потім знову Юзівці, потім знову Сталіно, о, яке все мінливе!) і все своє доросле життя працював наладчиком на заводі Боссе та Геннефельда (потім це Донецький машинобудівний завод). Пережив Першу світову війну, революцію, громадянську війну, погроми, голод 1921 року, голод 1933 року, репресії, Великий Терор 1937 року, Другу світову війну, німецьку окупацію, голокост. На фронт його не брали по причині каліцтва, отриманого ще в молодості. Помер він від голоду в 1946 році – в нього пайок вкрали і до наступного пайка він не дотягнув.
Не можна не згадати і про поезію, що була надрукована в Юзівці під час німецької окупації 1941 – 1943 років. У ті роки в місті, що знову називалось Юзівка видавалась газета «Донецький вісник», де на останній сторінці в деяких випусках друкувалися вірші, у тому числі, часом, вартісні. Серед авторів цієї газети був Леонід Степанов (1905 – 1976), що друкувався під псевдонімом Микола Закат. Для газети він писав статті, замітки і вірші. Одного разу він навіть написав нарис «Сучасна філософія». З віршів він писав переважно сонети, балади, канцони та елегії. Він зумів видати навіть невелику книжку поезії в якості додатку до газети «Донецький вісник». Назвав він свою книгу чомусь «Агора», хоча античних мотивів там мало – переважно любовна та пейзажна лірика з філософським підтекстом. Цікавим є, зокрема, його сонет «Любов Сократа», де явно простежуються паралелі з творчістю Леопольда фон Захер-Мазоха (з новелами якого він навряд чи був знайомий) та елегія «Нескінченне поле», що насичена легкою журбою і спогляданням:
«... Мій дім – це голе поле,
Що втомилося дарувати врожай
Людям давньої мрії...»
Він працював до війни бухгалтером на Мушкетовському заводі, потім – після війни бухгалтером у шахтоуправлінні «Петровське». Але ні до, ні після війни він не публікував і, можливо, і не писав віршів. На фронт його не взяли по причині вкрай слабкого здоров’я. Цікаво, що після війни його не зачепили репресії, хоча людей забирали назавжди у пітьму таборів і не за такі «провини», як публікації в газеті під час окупації. Тому ходили вперті чутки, особливо в дисидентських колах Донецька в 60-ті та в 70-ті роки, що він співробітник КГБ. Його цуралися як ті, так і ці, він жив і помер у самотності, майже ні з ким не спілкуючись. Але він зумів опублікувати книгу в Мюнхені в 1969 році «Дні безвладдя» під тим же псевдонімом Микола Закат про кілька днів хаосу в місті Сталіно в жовтні 1941 року, коли совіти та НКВД вже панічно втекли, спаливши перед цим всі папери, а німецькі війська ще не ввійшли, коли місто занурилось в безодню мародерства, грабунків, вбивств, ґвалту, погромів. Книгу він опублікував під псевдонімом, злі язики говорили, що ця публікація була «прикриттям його служби в КГБ та ГРУ». Але про це нічого не можливо сказати напевно – це так і лишилося загадкою. Можливо, людині просто пощастило, або його псевдонім вчасно не розкрили...
З післявоєнної поезії Донецька особливий інтерес викликає творчість Михайла Рокотова (1947 – 1995). У 60-тих та 70-тих роках він писав вірші в стилі вже майже забутого футуризму та панфутуризму, наслідуючи твори Володимира Маяковського, Філіппо Марінетті та Михайля Семенко. Спроби опублікувати твори були для нього невдалими і мали вельми сумні наслідки: в 1981 році його запросили «на бесіду» в КГБ, де пояснили «всю несумісність» його віршів з марксизмом-ленінізмом. Після цього вірші та прозу він писати припинив, працював у кочегарці опалювачем, почав зловживати алкогольними напоями, що і стало причиною його передчасної смерті. Але деякі його рукописи збереглися і були опубліковані його друзями в Донецьку у вигляді книжки «Пірамідальний терикон» (2001 рік, видавництво «Шахтар», наклад 100 примірників). Свої твори він чомусь назвав «Елегії майбутнього», що і вказано у підзаголовку. Хоча, вони нагадують що завгодно (більш за все верлібри), тільки не елегії. Хоча меланхолія там є – це факт. Гріх не процитувати найбільш оригінальні рядки:
«... Громада
Грози неба паротягів,
Труби-атланти Плутона курця.
А мені – Одіссею брудних вулиць
Плити тротуарами снів...»
І, на останок, згадуючи елегії Донецька, пом’яну добрим словом Давида Грінштейна (1988 – 2014) – дуже цікавого, непересічного, талановитого та перспективного поета, молодого хлопця, що писав прекрасні елегії в стилі неокласиків. Крім іншого він цікавився буддизмом та неоплатонізмом. Кажуть, що в нього було написаний есей під назвою «Концепція нірвани в буддизмі школи Тхеравада». Він читав свої вірші друзям, публікував в мережі, але нажаль, потім видалив всі свої сторінки. Він лишився в Донецьку в 2014 році, хоча всі йому радили виїхати, хоча б на деякий час. Восени 2014 року він застудився і мав необережність вийти на вулицю, закутавшись кашне з жовтими та синіми смугами. Його розстріляли сепаратисти. Тільки за це – за кашне. Твори його не збереглися – канули у небуття. Сподіваюсь, що це не остання сторінка елегій Донецька...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743533
дата надходження 26.07.2017
дата закладки 30.07.2017
Рухайся обережно,
стисни свої жалі.
Танець на вістрі леза?
Босо на битім склі?
Рани бинтуй тугіше.
Зуби зціпи, терпи...
Онде - котрому гірше
кріпить тобі стовпи...
Мостить тобі солому:
схибиш чи упадеш,
прийме твою утому
побіля своїх меж
і прихистить розрадно,
згірклу розділить мить -
зболене серце, в саднах,
вірне, воно не спить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737614
дата надходження 13.06.2017
дата закладки 13.06.2017
“…Серце моє, що дозріло
На дереві пізнання,
Серце моє, що вкусила
Змія,
Чорна, чорна ноче,
Може в тебе воно?»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Моє серце
Стукіт копит повторювало,
Підспівувало скорострілу,
Шаленіло, чекаючи поцілунок кулі,
Злітало разом з птахами в небо –
Синє, як сон лелеки.
Серце повстанця.
(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)
Моє серце
Сховала до чорної скрині ніч:
Ніч-ворожка, ніч – діва вовчого племені,
Молода черничка
З намистом розірваним (зорі),
З розбитим дзеркалом Місяця,
З очима-безоднями,
Зачинила серце моє до темної скрині
Ключем з жилавої криці.
Серце повстанця.
(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)
Моє серце
Співало реквієм
Часу нашому кульгавому,
Вторило ритму Сонця –
Шаманом з пророчим бубном,
Коли воно сховатись хотіло
За виднокрай покалічений,
Аби лишень не бачити
Як люди людей вбивають.
Серце моє загублене.
Серце повстанця.
(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)
Серце моє
Уривки музики
Ховало у своїй пам’яті –
Музики порожнечі вічної,
Прірви бездонної – музики споглядання,
Де загубив я тебе – у яких нетрях ночі,
Серце моє неприкаяне,
Серце повстанця.
(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)
Серце моє
Кусали змії чужих снів
Поцятковані знаками
На гнучкому хребті межичасу: ромбами,
Серце моє незахищене –
Серед холоду тепле, серед білої криги черлене,
Де шукати мені тебе?
Серце повстанця.
(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)
Серце моє,
Що дозріло так передчасно
Стиглим червоним яблуком
Впаде в чорноту нірвани,
Живим годинником
Міряє нескінченність ночі,
Серце моє загублене,
Яке відшукати марно –
Серце повстанця.
(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734161
дата надходження 19.05.2017
дата закладки 26.05.2017
Я сиджу із горнятком міцного чаю,
Чорного, з бергамотом.
Жінка, з якою мою душа,
Схилившись сидить навпроти.
Я намагаюся щось казати,
Але не встигаю.
Вона ж безупинно щебече
Про те, що я забуваю,
Про домішки у сучасній їжі,
Про холодні течії,
Особливо Західних вітрів,
Про щось із інших світів,
Про якусь внутрішню посмішку.
Зовнішньо я не видаю нічого,
Але чай здається іще міцнішим,
Їсти, зважаючи на нові знання, не хочеться.
Я не знаю точно, що це - хороше в ній,
Що в ній - погане.
Я знаю, чому вона згадує про холодні течії,
Особливо Західних вітрів -
Я і сам хотів би стати Гольфстрімом,
Але стримуюсь.
Соваюсь на стільці.
Теплий чай у одній руці,
А у іншій - її рука,
Як завжди холодна.
Я сиджу голодний,
Але їжі не хочу.
Жінка, яку я люблю,
Сидить навпроти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732943
дата надходження 11.05.2017
дата закладки 12.05.2017
Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!
… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733012
дата надходження 12.05.2017
дата закладки 12.05.2017
Рухи стали легкі і повітряні.
Серце дихає вільно ритмами
Осінь плаче сльозами тихими
Листя кленів танцює джаз
Моя пісня звучить піднесенно
Піднебесно. Немов воскресла я
Відчуваючи хвилі плескання
Смутно-синіх ночей екстаз.
Босоніжна моя експресія
Жити в щасті-це вже мистецтво є
Модерністська мене інверсія
Ґартувалася наче сталь
Сталь легована,біль розтоплена
Сіллю Всесвіту щедро скроплена
В гобеленах душі знекровленій
Розквітає весни мигдаль
У барвистості ночі грішної
Зберегти в собі промінь ніжності
Зплести в косу життя розбіжності
Білосніжно плекати світ
Обіймаючи снами вічними
Стародавніми серце-притчами
До нірвани вітрами звичними
Загорнувшись у губ зореквіт
В політ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690178
дата надходження 22.09.2016
дата закладки 23.04.2017
«Бородатий ангеле Ви насправді
Просто ліричний поет
Що бажає дізнатися все про Париж...»
(Гійом Аполлінер)
Серед глупої ночі епохи занепаду
Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
Міжзоряних астролябій, і Муза мовчить
(Їй зашили рота шовковими нитками,
Тканими в Китаї роверів),
До мене в хату-фортецю сарматську
Залетів бородатий ангел
У чорній хламиді замість білої,
На порохотязі замість крил,
У боліварі замість вітру кучерів,
З рукописом замість саксофона
(У раю теж грають джаз – а ви і не знали),
Він завітав у мою квартиру-келію ненароком,
Чи то помилково, чи то випадково,
Чи просто зазирнув – як там живе безнадія,
Але йому потрібен був не я, а дивак Франсуа,
І то не богемний містик, а поет мрій,
І то не колишній солдат абсурду, а філософ,
Він не знав, йо Війон давно помер
(А може й ні – може він досі блукає
У пошуках себе і пише послання братам,
Що лишаться жити опісля нас),
А може просто – такі у нього жарти,
Бо всі бородаті ангели – ліричні поети,
І він лише хотів дізнатися про Париж – все,
А не тільки про пічкурів, що пливуть Сеною
Під мостом Мірабо, а потім під мостом Альма,
А потім під мостом Згоди і мостом Каррузель,
Бо пічкур – йому то що, не йому з моста Мистецтв
Кидатися головою в воду брудну і холодну,
Зображаючи «найкращого в світі потопельника»
Яко Маркес – блукалець спеки,
Але в мене не було часу пояснювати,
Що в мене немає ста років самотності,
Є тільки хвилина в якій я живу,
Є тільки темрява, в якій я мислю,
Є тільки я, що є насправді ілюзією,
І що я не полковник, а лише капітан,
І то поранений колись в голову,
Хоча мені теж ніхто не пише,
Що це місто тільки трохи Париж нагадує,
Насправді це Едо, а я самурай,
Що вихоплює з простору шматочки весни
І складає з них фрази – перед останнім зітханням.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729639
дата надходження 20.04.2017
дата закладки 22.04.2017
«Даремно ти слухаєш вітер, що плаче
ніхто не тривожить твій слух серенадою...»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Даремно, друже, ти серед цих каменів,
Що ніколи не стануть хлібами,
Що лежать на шляху оленів,
Що тиснуть на землю як гирі,
Які чіпляють до годинників вічності,
Що міряють маятником буття
Кавалки Ери Козлотура і клишоного Фавна,
Даремно, друже, серед каменів сірості,
Серед цих брил духу важкості
Ти слухаєш вітер:
Його плач по людяності,
Його стогін осінньої туги,
Його спів про мертвих,
Що пішли в позачас,
У долину, в якій ніколи не цвітуть груші
І мигдаль гіркіший від полину.
Даремно.
Ніхто не тривожить струни Неба
І банджо білих хмаринок:
Там тихо:над світом людей.
Тільки тут, в ущелині,
В долині вічної ностальгії
Ти слухаєш вітер,
У краю, де ніхто не чув серенади,
А тільки реквієм – один – для епохи.
А ти слухаєш вітер
На схилі гори,
Де не було дерев. Ніколи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729648
дата надходження 20.04.2017
дата закладки 22.04.2017
«Володар осені мою майструє долю...»
(Гійом Аполлінер)
Мою долю майструє володар
Черлених кленів і холодного вітру,
Молока туману і прозорої води неба
Володар
Теше-витесує з теплого дерева жовтня –
Липи м’якої, як глина – вирізує
Днів моїх майбутніх божницю,
Ночей моїх одкровення мальоване.
Володар
Повітря п’янкого легенд-п’ятниць:
Жорстоких, наче моє сьогодні,
Повелитель долин поцяткованих золотом
Та гір мокрих і важких каменів
(Бердо. І тижні краплинами ртуті
Для капелюха крислатого.)
Дні – крапками недописаних рондо,
Сонетів жовтого листя (осінь Петрарки),
Король нумізматів-крижнів
(Їм летіти, а мені бути – доля)
(І той повелитель ночі,
Отой лендлорд Місяця
Dominus порожнечі
Нині майстер – і то не кухля
З якого ми пили мед юності,
А долі – таки ренесансної –
Схизмата-єретика
У сірому плащі буднів.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722679
дата надходження 10.03.2017
дата закладки 10.03.2017
Мій аль-іксир.
Життя в тобі вистачить на чотирьох
Посміхаєшся мариш живеш на галявині лісу
Ночами для відьми своєї відшукуєш чортополох
Я чекала на тебе мов шабаш на
Повний місяць
Місячне світло до тебе чорнилами ллється в листи
Джазово. В них моретворення щастя і спокій
В них сьогодення якого торкаємось в час самоти
І перетвоюєм тлінні загублені кроки
Раптом ти дякуєш Богу за все. За кохання без лун
Кожну хвилину коли не хотілося жити
Я розливаю терпкий і гарячий молочний улун
Ай машаллах!
Промовляють тихенько ланіти
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721498
дата надходження 04.03.2017
дата закладки 04.03.2017
«Коли Зневіра дух беззбройний мій
Для Розпачу, свого хмурного сина,
Що хмарою звисає, на забій
Безжально віддає...»
(Джон Кітс)
Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:
Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721309
дата надходження 03.03.2017
дата закладки 04.03.2017
«Якщо вигадка – синява,
Що стане з невинністю, з дивом?
Що з серцем, що з серцем стане…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Серце-човен
У цій синяві вигадок,
У світі цьому розстріляному,
Де не лишається місця для дива –
Лише для смерті жебрачки (киньте їй
До капелюха шеляга, а в торбу спогади –
Єдине, що в нас лишилося-не-згубилося –
Для смерті - монашки монастиря Зневіри
Лише для неї біловбраної,
Світу-тлуму,
Де навіть надію і ту вкрадено,
Де навіть надію – страждання останнє,
Вкрадено, розділено й пошматовано,
Куди пливеш серце?
Човнику мій дірявий
(Від куль залізних три,
Від уламків зими – чотири),
Човнику.
Напинаю над ним
Вітрило майбутнього – бо що ж іще,
Бо кудлате воно – псом білим,
Псом-привидом
Над морем отої синяви – вигадки,
Одіссеєм чи то Гераклітом:
Бо все пливе – навіть вигадка.
І все вітри, тільки дому –
Нема.
Потонеш колись човнику,
Коли пітьма, і море як ніч, а не синява,
Потонеш в безодні
А дому… А дому нема.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720164
дата надходження 25.02.2017
дата закладки 25.02.2017
не буди молитов
що до стін притулилися вчора
млосно дихає осінь
руда
як старечий цівок
там лиш крок
щоби шарпнути долю
за комір
із футляру виймати оберемок
давніх казок
не проріджуй садів
щойно вишні налились мовчанням
їм не зимно
аби не літали хрущі
яблунева гіркінь вимальовує
літо- прощання
терпне дощ
на шершавій щоці
порозвішуй світанки
хай цілують
тумани тремтливі
хай зливаються в спів
монахинь-повивальниць
і цю осінь залюблену
в синій
безіменно
вдягни їй на палець
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694670
дата надходження 16.10.2016
дата закладки 24.02.2017
о
сині мої непрохані вірші
як вівці
блукають чужими думками
гульвіси
по кнайпах старих недопиті
минають себе
сивочолі
о
красна моя ранена осінь
жовтаве волосся
у коси
сплітає
не відає місто свічок- спочивальниць
оливою неба
стікає
у руки
сумних полонин
о
доспіве мій
моя кипляча любове
чи знову
оманою будеш вростати у ніч
накреслюю лисячий слід
закінчення жовтого
в такт
несказане
сипле сріблистими рибами
в сад
на гілля твоє себе
пришиваю
крилату з очима барвінку
тихо
запрошую в хату
втомлена
жінко
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691935
дата надходження 02.10.2016
дата закладки 24.02.2017
ти тихо виходиш із хати
навпомацки грієш руки
нехитрість плаксивого жовтня
у горах би десь перебути
моя половинна нічліжка
сивіє на ранок травою
тепер вже не важко бути
дзвіницею неба німого
бо все
що вершиться поряд
офірує в спеку видіння
та й зрештою
чи не холодно
бути чиїмось прозрінням
і зовні себе виглядаю
дещицею слів-перевтілень
стоїть незакінчений жовтень
мій голос вбирає в іній
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694164
дата надходження 13.10.2016
дата закладки 24.02.2017
розлетілось волосся димом
з полонини на полонину
твої доторки-намистини
навздогін пробивали спину
чи то сіль
чи каміння сльози
на червонім трункім морозі
проросли полином у груди
не бануй
моя леле-згубо
полотно блискавиць-повивальниць
забинтовує трави у роси
осінь нашу рудоволосу
із собою
на шиї ношу
як коралі на довгу пам' ять
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719044
дата надходження 19.02.2017
дата закладки 19.02.2017
цілушкою притчі старої
біліє спокійний лютень
на виднокіл розсипаю
зелений лоскіт смутку
гойдає сорочку біле село
закутане в кучері вітру
мені надто тихо
йому надто квітно
буйнішаю спомином синім
що ладаном пахне ліниво
записує пуп'янок весну
в мелодію ліри несміло
долонями вловлюю безмір
з-під крил маленької птахи
зима уже молить додому
людині ж
не вільно
літати
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717810
дата надходження 12.02.2017
дата закладки 13.02.2017
«Чимало бардів марно золотить
Часів занепад!...»
(Джон Кітс)
Сонце монахом-схимником
Тиняється над іржавими дахами
(Кольору Марса – тільки темніші)
Міста пророків Судного Дня.
Хмари сірістю мурів середньовіччя
Шиють рясу чи то хітон
Цьому писарю чи то центуріону
Наших дощавих літописів
Червня.
А я теж золотар:
а ви як думали?
Час іржавий
позолотою крию-вкриваю
Дахи жерстяні
кам’яниць-склепів
На вулиці без сезону,
Де немає жодного дерева,
Де навіть жебрак-клошар
Замість солідів Веспасіана
Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
Золоті промені Сонця:
Бо той монах теж золотар –
Томазо. Отой – Кампанелла.
Він золотив ренесанс хворий
Фальшивими монетами Міста Сонця,
Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
А ми іржу фарбуємо:
Словами захмарними.
Іржу сього світу залізного
Доби старих цвяхів і нових ножів
Цієї епохи занепаду,
Цієї Країни Мертвих
(Барди ж бо)
(Трубадури, начебто)
(Співаки пісень темряви)
(А ви думали – мовчання)
Тільки не кажіть, що то надаремно.
Все.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717800
дата надходження 12.02.2017
дата закладки 13.02.2017
«Будь-яка плоть пісок є
І мирська вся слава,
І її вся гидота солодка.
Возлюби шлях вузький, втікай
Від загалу звичаїв...»
(Григорій Сковорода)
Стежка вузька, наче лезо –
Крізь ліс темний, як сама смерть.
Одягніть годинники
На лапу кожному зайцю,
На кігті кожному вовкулаку,
На вуха кожному песиголовцю.
Бо чим же тоді хронотоп міряти?
Не ножами ж посмугованими
(Булату дамаського візерунок).
Веду свою плоть
Стежкою вузькою, як лезо
Бритви, якою голять череп
Мисливців за вурдалаками.
Веду свою плоть
Неслухняну, як човен рибалки,
Що ловить морських окунів –
Черлених та колючих, наче слова єретиків
Століття-потворки Розколу Великого.
Петрарка – ти теж соняшник,
Геліофіт каштелянів.
Кому за мури – ховатися,
А кому лезо: йти,
А може й тікати:
Знаю кому й навіщо:
Та не скажу – не сподівайтеся,
Не заспіваю про це навіть пісеньки,
Що на кладовищі хлопчик сліпий
Мугикав собі й катеринці потрощеній.
Хтось йому до капелюха
Монету кинув –
Таки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717812
дата надходження 12.02.2017
дата закладки 13.02.2017
шеолом
тавроване тіло
ти раю жадаєш
знаю
малюєш захисту руни
стираєш
пам'ять
книжками
казки уявляєш натомість
як ви з ним блукаєте
босі
Карпатами в жовту осінь
і ватрами зігріваєш
поранене звірем
серце
шеолом
тавроване тіло
спокутують зорі пророцтва
слова гострять знаки відплати
сьогодні не хочеться знати
куди приводить кохання...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714686
дата надходження 27.01.2017
дата закладки 27.01.2017
Хочешь корми белым хлебом, корми халвой,
он же здесь временный гость, не питайся ложью.
Крылышко заживет, - его возвратят домой, -
взмахи вполсилы, виновно, и осторожно…
Клюнет у мочки, - будто целует так,
вот тебе, мол, спасибо за снег и зиму,
что без опаски пустила на свой чердак…
Скоро лететь, вычеркивай из любимых…
Стриж улетит- скользнешь в свой унылый грот,
это случится где-то через неделю.
Каждой Дюймовочке страшен совсем не крот,
страшно ослепнуть, и свыкнуться с подземельем.
Ну а пока ты сладко, невинно спишь
боль проступает сквозь контуры тех предметов
на чердаке, которых касался стриж,
где ненадолго еще остаётся след его…
Скоро придет стотонное” тяжело”,
и опустеет сердце, и подоконник.
Только пока сочится его крыло,
он засыпает на теплой твоей ладони…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712026
дата надходження 14.01.2017
дата закладки 17.01.2017
За окнами не то, под окнами не те -
Последний свой приют ты распознал не сразу.
Пылится и молчит мужчина на кресте,
Рождаются стихи, плодятся метастазы.
Но ты слывёшь бойцом. Ты всякой битве рад.
Финальная резня в одну палату сжалась.
Дежурный секундант, напяливший халат,
Приносит провиант, наркотики и жалость.
Не всё ещё успел, не всё ещё сказал...
И копятся слова в ослабленной гортани,
Пока последний друг таращится в глаза
И думает о том, когда тебя не станет.
Ты знаешь, каждый вдох - дорога на убой.
И как тут ни борись, твоя борьба отпета.
Итоговой строкой склонились над тобой
Последняя болезнь, последняя победа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712433
дата надходження 16.01.2017
дата закладки 16.01.2017
Двадцать один. Сердце и разум рыцаря.
Тело в здоровом духе. Глаз озорство
Мальчишеская непосредственность. Прописью принципы
Читает Набокова. (не только в метро =) )
Доспехи души и прогулки по старой Венеции
Средневековые ветры лелеяли нрав
Златоволосого принца с глубокого детства
Самое ценное в сердце планеты собрав
Взорван дождями, пронизанный звёздною россыпью
Подкожно хранит поцелуи книжных страниц
Жизнь наступает в нём мягкой уверенной поступью
Молнией в небо на крыльях златых колесниц
Шёпотом с ним по ночам говорят виноградники
Манит дух Франции в сети красой неземной
Сказки со вкусом корицы и сладкого пряника.
Спасибо, что есть.
У меня
В моём сердце.
Со мной.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684724
дата надходження 20.08.2016
дата закладки 25.12.2016
Ігоре, є в цій зимі щось таке провинне.
Щось таке, що змушує нас мовчати,
аби чути, як помира годинник
(ніби час, підкорений циферблату).
Ігоре, є в цій зимі щось таке болюче,
що куди не глянеш - бракує сяйва.
Цей глибокий сірий не те, щоб мучив,
але він між нами, погодься, зайвий.
Зрештою, є в цій зимі щось таки нестерпне,
щоб кусати лікті - в чеканні травня.
Зимо, ось тут я. І мене не стерти.
Як не стерти пам`ять.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708312
дата надходження 24.12.2016
дата закладки 25.12.2016
дещо з опівнічних думок
... ніч і розтріпане волосся Вітряниці,
що, нахиляючись над світом,
роняє свої біляві пасма на землю
зірки і їх кружляння
у манній каші розмазаних хмар,
що їх ложкою розмішує Вітряниця
коні на небесних перегонах,
що перескакують через Землю - і назад,
і так доти, доки не перемагає вічність
Місяць одним оком зиркає на всю цю виставу, і зі знанням справи
підкручує важельки швидкостей на планеті,
щоб синхронізувати час із Космосом
вагонетки з місячного каменю
возять сонячний пил із вантажного пункту "ВЕНЕРА"
до кінцевого - "ОРБІТА ЗЕМЛІ"
а потім цей пил - тс-с-с! - випадає дощем
на дахи будинків та квіткові поля,
і навіть на голову тобі, якщо ти йдеш без парасольки
потічками стікає із гір у море,
і з квіток знову випаровується у Космос
і так - сотні мільярдів років беззмінно
а тим часом, попри всю важливість повсякденних справ,
пуста темнота Космосу миготить дисками Юпітера та Сатурна,
з головешок яких ще не вивітрилося дитинство
ну ось, хтось із необережних знову запустив
диском у потилицю Марса,
аж той червоніє від злості
"Діти, грайтесь обережніше!" -
свариться прапраправнучка Сонця Венера
ті вибачливо усміхаються, доки Венера не повертається до своїх справ
а за спиною її знов миготять вогненні диски
...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708023
дата надходження 23.12.2016
дата закладки 23.12.2016
«Жорстоке Щось позначить і оберне
єство краси на те, що йтиме в тань…»
(Райнер М. Рільке)*
Осінь слідами крука-нездари
На мокрій землі сподівань
Шкандибала за хвіртку холодних днів,
Блукала-блудила жінкою божевільною
У сукні подертій для вітру-коханця
(Бо така вона – осінь
Без імені, без бажань-гирьок:
А на терезах все, навіть спогади),
Але йшло Щось, гупало-тупало
У темряві кроками важкості**,
Ступаючи шкірястими стовпами-ножиськами
На листя опале жовте
(Жовтіє все),
І мало не все стало тліном –
Навіть хвилини-монетки торжища:
Полічені, позбирані, погублені, позначені:
Мало не все
Обернулось у тлін:
Сірий, як сама буденність.
Трохи тліну – на горище,
Трохи длані – в пивниці,
Трохи Ніщо – жебракам в капелюхи,
Трохи ночі – в торбу безхатькам,
Трохи заліза – в кишені потопельникам,
Трохи глузду – капітану «Титаніка»,
Трохи щастя – самогубцям,
Трохи чорнила – мені***.
Щось: розмовляю з ним і тішуся:
Не до мене воно прийшло, а до осені,
Все стане тліном, але не сьогодні****,
Я старий, а світ ще старіший,
А хтось зістарівся ще в утробі матері,
А хтось живе на Місяці –
В кратерах його колодязях.
Тільки не Щось – не воно…
Примітки:
* - Переклад Мойсея Фішбейна
** - Ноги його нагадують плоскоступи слона.
*** - Та не треба мені того чорнила… І так вірші напишу – гілкою на снігу.
**** - А може і сьогодні. Тільки не кажіть, що я вас лякаю…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705230
дата надходження 07.12.2016
дата закладки 11.12.2016
Ни у кого такого нет оркестра.
Завидую способностям зимы.
Его аккорды слышны повсеместно:
На всех просторах матушки земли.
Тревожные, торжественные звуки
Сопровождают град и снегопад.
Влюблённые страдают от разлуки:
Все рейсы отменяются подряд.
Узор следов рисует нам пороша.
Прекрасная охотничья пора!
Пурга принарядилась в юбку "с клёшем".
Всю ночь танцует с ветром до утра.
А злая буря и ревёт, и воет.
С цепи сорвалась шустрая метель.
Сам чёрт в бедламе этом ногу сломит.
Позёмка с бесом крутят карусель.
Ни у кого такого нет оркестра,
Как у крутой волшебницы зимы.
Звучит «Метель»* - творение маэстро.
В него мы все, конечно, влюблены.
*Романс Георгия Свиридова
По повести А.С. Пушкина «Метель».
10.12..2016.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705794
дата надходження 10.12.2016
дата закладки 10.12.2016
Математика-кара Господня!
Не сприймаю я зовсім тебе
І у книгу дивлюсь,як в безодню
Звідки відчай туманом повзе.
На уроці сиджу математики,
Та далеко мої десь думки.
Їх,напевно,на крилах лелеки
Із собою у вирій взяли.
Уявляю себе я не в класі,
А в далеких прекрасних краях,
Де у морі купається сонце
І замріялась навіть земля.
Так спокійно і тихо довкола
І складаються легко вірші,
І шепоче мені тихо море:
"Ти забудь про усе й залишись".
Та,не грім серед ясного неба
Так мене відчайдушно злякав
Голос вчительки математики
Мої мрії умить зруйнував.
2006
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705253
дата надходження 07.12.2016
дата закладки 10.12.2016
Спи-засыпай, мой маленький сонный воин
Амур унесёт твою лодку волшебным течением
Отважный пират, задавай все вопросы волнам,
Только, волчонок, прячь от них клык волшебный.
Ты уже взрослый. Конечно, родной. Я вижу
Тебя больше не страшат темнота и мыши.
Священным огнём искрятся карие глазки
Радость моя. Мальчик из сказки.
Ценных идей малахитовая шкатулка
На завтрак лАтте со сладкой булкой
Спешишь на свидание с солнцем на крыше
Оно тебя слышит
Любитель пронзающих сердце кошмаров
Холодом в полночь. Как карта шрамов
Юное тело. О каждом историй
Хватит с лихвою на целое море.
Ищешь, как верный потомок Адама,
Бездомным животным имя и маму
В душе живут кошки, собаки, дельфины
И темперамент чертёнка
Гекльберри Финна
В мягких чертах нежной кожи остатки рая
Небо как клад в тебе бережно их укрывает
Пока ты справляешься с очередным чудовищем.
Негой окутан, спи сладко, мое сокровище.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671254
дата надходження 09.06.2016
дата закладки 30.11.2016
- А сосиски с сыром?
- Нет. С колбасой.
Сонная улица пробуждается от смеха. Звонкого, чистого, бодрого. С переливами детского озорства и горделивого мужества. Мальчики вышли поиграть. У мальчиков настоящее огнестрельное оружие, военная форма, которая так к лицу, и беспечность, блестящая в глазах ярче полуденного солнца.
Сырое осеннее утро. Пронизывающий ветер. Срывается дождь. Зябко. Дети, наряженные в защитную форму, словно черепашки ниндзя, заливаются смехом, перебивают друг друга , сливая голоса в птичьий щебет, согреваются горячим чаем из пластиковых стаканчиков и насыщают организм питательными каллориями. Им нужны силы для игры.
Последним из гастронома с винтовкой наперевес выходит юное создание, держа в руках кукурузные палочки. На мгновение пронзает кинжалом умиленного смеха, который за долю секунды чувствуется ледяным лезвием щемящей тоски в животе и паническим ужасом в душе. Эта игра может быть последней в его жизни. Но мальчик об этом не думает. Он гладит лохматую алабайку с большими грустными глазами, делится своим незамысловатым завтраком и всячески пытается развеселить её, будто не он, а она поедет сейчас туда, где даже воздух пропитан смертью.
Алабайка устало переминается с лапы на лапу. Равнодушно дает потрепать себя за ухо, и уходит так, что создается ощущение, будто она тяжело вздыхает.
Командиры сидят в кузове с отстраненным видом. Нет в их глазах солнца беспечности, нет ручейков веселья на глубине их молчания. Морщины печали и опыта покрывают их лица. Они тоже дети. Просто другие дети. Рано постаревшие — и дело не в возрасте. На дне их глаз виднеется разочарование, боль, бессмысленность.
Они устали от этой игры. Но они не знают другой.
Как не знаю другой игры я. Как не знаешь ты. Как не знает другой игры алабайка с грустными глазами.
- Пора, - звучным голосом обрывает шумный гвалт командир, и военные ловко запрыгивают в кузов грузовика.
- Пора, - обрываю я поток своих наблюдений, переводя взгляд на неспешно подкрадывающийся автобус с нужным номером.
- Пора, - алабайка уходит к магазину, где будет забавлять снующих прохожих, зарабатывая на кусок хлеба.
- Пора, - новый день начинает игру, и никто не знает, каким будет её сегодняшний исход.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692245
дата надходження 03.10.2016
дата закладки 30.11.2016
+ Олеся Шевчук
(фон: Olafur Arnalds - Broken)
Згадуй мене…
Не втрачай ні на мить сонця багряного спогаду.
Він приносить сезон дощів,
Залишає по собі пустку.
Як тонули в коханні, пам’ятаєш,в саду?..
Розділяли на двох смутку чи відчаю частки.
Потребуй мене,як тоді в саду
Захлинайся моїми цілунками,
Бо вони приносять потрібний захист,
Ти під ними, мов під обладунками.
Я звабливо співала для тебе блюз,
Ти ж зціляв мене диво – жартами
І здавалось,що в світі немає сліз…
Адже поруч ти, адже разом ми.
Повернись лицем,зможеш?
Хоча б в цю мить
Відшукай попід Сонця спогадом.
Нагадай: любов гріє, а не болить,
Що не виживеш тільки розумом!
Відшукай,щоб дізнатись: в мені сидить
Лиш твоя любов чорним вороном!
Але тіла торкаються яструби
Найбридкішим для мене дотиком!
Ти в мені розростаєшся,б’єш крильми!
Сам…стаєш вже наступній спогадом.
Серденько задихається під грудьми
Без обіймів із чорним вороном.
Тіло нагло зваблюють яструби
Так байдУже і відпрацьовано.
У душі моїй – пустка не першу мить.
У ній – темно…Та й в твоїй - чорно там,
Бо ти згадуєш все що зі мною …
...Спить наше сонце багряного спогаду...
Знаєш точно без тебе – мені болить.
І за це тобі,знаю, соромно.
Моє серце зчорніло попід грудьми
Без обіймів із чорним вороном.
А твоє щось шукає поміж людьми
І все дивиться в мою сторону.
Згадуй мене…
Не втрачай ні на мить сонця багряного спогаду.
Я повертаю тебе - тобі,
Найпершому твому ворогу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684239
дата надходження 17.08.2016
дата закладки 24.11.2016
Вінець творіння Господнього
Може все.
Може Землю покрити трупами
І кров'ю напитись. Може
Сонце закрити клубами
Випару/пороху/ мерзлості. А
Може квітами застелити
Площі безмірні, може здійняти
В повітря гіганта, може
Життя виривати зубами
З іншого світу,
Виходити з полум'я, піни морської,
З ущелин, із-під завалля,
Може любов'ю міняти
Маршрути небесного тіла.
Може народи підняти над світом,
І стерти їхні останні згадки.
Може заставити маси ридати,
Крушити і помирати,
Може з болота зробити ниву,
А з чорнозему - пустелю,
Милуватися крилами чайки,
Заслухатись гудінням бджоли,
А потім - бабах, і лише уламки
Руїни, відірвані крила...
Може ...
Може життя зародити з пробірки,
Лиш одне запитання -
Хто душу у нього поставить?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683244
дата надходження 12.08.2016
дата закладки 24.11.2016
«Рівниною ріка малює візерунки.
Скажи, Сократе, що ти зміг
Побачити в потоці, що до смерті плине?»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Сократ з автоматом – у бліндажі сирому,
Коли осінь дощава року оцього Божого,
Чотирнадцятого, року неба розколотого,
Місяця падолиста – також розхристаного
Як ми.
Гай, гай, Сократе, де твої запитання,
Що стиглими плодами з дерева висли:
Дерева пізнання. Гай, гай, Сократе…
Для Сократа дві кулі – в когось в обоймі,
В когось по той бік життя і липкої смерті,
В когось по той бік лінії вимірів простору,
По той бік людяності, по той бік Всесвіту,
Де нас нема.
Гай, гай, Сократе, нащо замість хламиди
Одяг плямистий на плечі старечі,
Нащо замість сандалів на ноги берци,
Чи то в Елладі захолодно, чи то просто Скіфія,
Там, де ми.
Для Сократа два уламки важкі залізні,
Два дзьоби крука смерті, що поки що сплять,
Там – в обіймах ящика дерев’яного,
В зелене фарбованого, там, за межею добра,
Де нас нема.
Гай, гай, Сократе, тут забагато цикути,
Тут чаша інакша, тут для кожного,
Тут не втекти, тут цикута всюди, для всіх,
Гай, гай, Сократе…
А ти хотів мислити про людину,
Не про мішень, не про час, що плине,
А про людину саме і душу її нетлінну,
Нині стріляєш в простір – туди,
Де нас нема, де людей нема…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702075
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 23.11.2016
«… і такими холодними стали зорі,
що місяць розкраяв гору Венери,
своєю кров’ю попелу розмивши цвинтарі…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Підслуханий діалог тіней Арістарха і Платона.
Записано в ніч повного місяця в бліндажі «Безнадійний» у жовтні 2014 року.
Арістарх
Місяць – це просто кам’яна куля,
Яку розстрілювали з кулемета
Люди, що очі ховають
За чорну маску ночей.
Платон
Білий лебідь
Летить над озером мрій,
Коли Місяць оповні,
А серце, як флейта,
Повниться музикою
Містерій.
Арістарх
Місяць – це місце для цвинтаря,
Де попелом наших душ
Заповнює кратери
Мойра.
Платон
Евтерпа
Танцює під музику темряви,
Коли світло бліде
Сріблястого Місяця –
Цього оракула одкровень
Падає бризками водоспаду
На спогади,
На тіні минулого.
Арістарх
На тому кладовищі
Місця вистачить всім:
Навіть Ерато –
Співи її недоречні
Цієї години:
Коли оком червоним
Блимає Марс.
Мертве світило
Для мертвих.
Платон
Цей свідок блідий
Буде світити й тоді,
Коли муза остання –
Кліо сумна
Буде співати Республіки гімн:
Свідок блідий
Наших прозрінь.
Арістарх
Калліопу вночі
На розстріл вели
Троє тупих троглодитів,
У руках волохатих
Затискаючи автомати,
Терпсіхору в заручниці
Захопили три сепари
І кинули в темний підвал.
Платон
Білий лебідь
Летить над Елладою,
Мельпомена одна
У Скіфії темній
Лишилась самотня.
Білий лебідь
Прилетів в мої сни,
Білий лебідь…
Арістарх
Я думав це кров
Розмиває цю землю Ахілла
Та Антіопи.
Я помилився: в жилах людей
Замість крові
Попіл з водою Стіксу.
Місяця кров
У серцях людей Ідантура.
Нічого крім попелу
На землі Кіммерії,
Нічого крім попелу.
Платон
А у снах – білий лебідь.
Уранії птах.
Доки панфлейта звучить,
Доки вино в кратері гусне,
Доки кіфара струнами
Ночі тривожить,
Доки…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701010
дата надходження 17.11.2016
дата закладки 17.11.2016
Я люблю тебя.
Я кажется, почти никогда тебе этого не говорила. Ты тоже любил меня скорее поступками, чем словами.
Просто твоих поступков было гораздо больше, чем моих. Хотя, даже если бы я достала для тебя звёздочку с неба и завоевала в одиночку весь мир, всё равно бы терзалась сейчас чувством вины «недолюбила». Я сделала больше, чем другие. Но мне кажется, что не сделала ничего. Помнишь, когда Дьявол предложил Христу все блага, он отказался? Мне объясняли, что у Христа была миссия, сила воли, преданность Отцу... А я думаю, что всё гораздо проще. Он познал божественную любовь. В сравнении с которой всё — пыль.
Пыль — даже твои любимые розы, которые я принесла тебе сюда в феврале. Чтобы я ни делала, этого всегда будет мало. Когда говорят «я сделал всё, что мог» - это означает, что любовь исчерпана. Ты бы никогда не смирился. Я ничего не сделала. Ты понимаешь о чем я? Я так просто не сдамся.
Теперь, когда ты приходишь ко мне только во сне, только в дождь и почему-то всегда молчишь, я укутываюсь твоими объятиями и чувствую себя счастливой. Твои сильные тёплые руки даже во сне светятся золотистым солнцем, пахнут свежевыпеченным хлебом и окутывают заботой небесной опеки. Эти сны пахнут детством, счастьем, радостью и спокойствием.
А наяву... Желудком и душой я ощущаю тошноту безысходности, леденящую сталь по сердцу и коже, не могу смотреть фильмы, слушать музыку, разговаривать с людьми, зато перестала бояться собак...Они меня даже любят, кажется. Но дело не в собаках. Я перестала бояться вообще. Все мои страхи и желания обнимают тебя там, где ты сейчас.
Те, кто знал меня, вероятно думали, что я обезумела, ища встречи с медиумами, сектантами, духовниками. Да..Они ведь тоже люди? Я искала встречи не с ними, а с тобой. Ты же понимаешь. Я знаю, что тебя не вернуть. Я знаю, что мои утренние пробежки на кладбище, чтобы пожелать тебе доброго утра — это явно не спасение ни для твоего погибшего тела, ни для моей погибшей души. Но мне так легче.
Да..Я перестала плакать. Мне сказали, что тебе больно, когда я плачу. Я испугалась, и не плакала какое-то время. Даже попыталась жить, как все нормальные люди. Запихнула все воспоминания о тебе в шкаф на верхнюю полку. Но потом. В какой-нибудь вечер. Меня пошатывает, словно поезд. Я подхожу к шкафу. И всё сваливается на меня опять. С высоты. Больнее, чем в начале. Поглощает меня. Съедает целиком. Изнутри. Той же тошнотой безысходности.
Чудовищно ещё то, что я до сих пор ни с кем не могу тебя делить. Меня злят слёзы твоей мамы, грустные лица братьев и друзей... Мне кажется... мне кажется, что в эти моменты... если ты действительно есть.. Они претендуют на твоё присутствие. На твою жалость. На твои объятия. Ты придешь успокаивать их, а не меня. Не только меня. Впрочем, когда твои друзья веселятся, я ненавижу их ещё больше. Я хуже тебя. Ты никогда никого не осуждал.
Я люблю тебя. Я всегда знала, что любила. И теперь, когда твоя могила стала моим домом, над которым я проливаюсь дождем переполняющего меня океана чувств, звериным голосом вытаскиваю такие трудные для меня слова. Я недолюбила тебя. Мне не хватило бы даже вечной жизни, чтобы тебя долюбить.
P.s. И я всё равно плачу, глядя на твои фотографии. Но потом я много их целую. Чтобы тебе не было больно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691109
дата надходження 27.09.2016
дата закладки 29.09.2016
«Жена должна быть мудрой и весёлой.» - Это я так подумала сегодня и решила. А муж…муж должен быть сильным и заботливым. Вот на таких браках держится мир и на таких людях держатся браки. Ну со мной-то всё понятно, я в школе училась хорошо, институт закончила, то бишь умная, в КВНе участие принимала, в лагеря ездила, общаться люблю – весёлая. Значит со своей ролью справляюсь. А вот муж…Задумалась я о муже и в панику пришла…
Сильный? Да кто его знает, все проблемы вечно в семью тянет, ещё и мне достаётся, чуть что в себе замыкается, нервничает, если что не по его. Не плачет, конечно, но ведь и силой это назвать сложно: где ж его непоколебимость, хладнокровность. Честно говоря, никогда себя не чувствовала защищённой рядом с ним, как-то вот мы на равных все эти тяжести душевные тянем, а порой даже я больше делаю. Из этого вытекает и то, что заботы от него никакой не получаю…
Возросло моё раздражение до крайности. А он, как обычно ещё и с работы опаздывал. Нервы мои и не думает беречь, негодяй. Звонок в дверь. Явился таки. Не в силах сдержать эмоции, я открыла дверь и не здороваясь пошла на кухню, где насколько это возможно, гремела кастрюлями, чтоб хоть как-то передать своё настроение. Ему судя по всему было абсолютно всё равно, он сел и начал жаловаться на свою работу, а потом на то, что ему стало нудно и что ему хочется чего-то кардинально нового, а потом он вообще заявил, что его достали мои вечные припадки истерики (подумаешь, я- женщина в конце концов, тем более не такие уж они и вечные, а только, когда он достаёт, ну и ещё иногда).
В общем, не в силах больше слушать этот бред я разбила тарелку об пол. Сказала ему, что он слабый, что всё мне приходится нести на себе, а я не нанималась, более того, на психолога я не похожа, поэтому нечего мне по ушам кататься и жизнь веселее делать – это его обязанность, в этом его забота обо мне проявляться должна. А где она? Вот именно…нигде.
Я развернулась и не дожидаясь ответной реплики ушла в спальню. Я всегда так делала для того, чтобы произвести надлежащий эффект и дать ему задуматься о всём, что я сказала. Нет, ну какая же я всё-таки мудрая. Куда я только смотрела, когда выходила за него замуж. Он же всегда был рюмсающим хлюпиком. Я была полна негодования, но радовало то, что я наконец всё высказала.
Он молча зашёл в комнату. Странно, что он молчал,вообще-то. Зашёл и смотрит на меня так внимательно-внимательно, а потом язык показал и говорит «Не буду с тобой больше разговаривать никогда! Буду сам с собой» И давай сам себе рассказывать какой день хороший, как солнце за окном ярко светит. Ну не могла я не засмеяться, какой же он смешной всё-таки. А он обнял меня и говорит: «Ну каждый день, как на вулкане. Как придумаешь, что-нибудь. Зато как спокойно, когда знаешь, что на сегодня извержение закончилось и до завтра по крайней мере не повториться».
Я засмеялась и говорю: «Вышла замуж за философа…». А он говорит: «Ага,ну тут ещё такое дело, я ж у тебя слабый, я тут вообщем стекло от тарелки твоей в ногу загнал». А я смотрю, а у него и правда кровь идёт, ну и побежала, конечно, за бинтом, йодом. Жалко же его, да и сама виновата в какой-то степени…Вообщем пока я за ним ухаживала, как-то и забыла о мысли, которая мне утром в голову пришла.
И только когда я засыпала у него на плече, меня резко осенило, что никакая я не идеальная, а выходит даже анти-идеальная, ведь это мой муж поступил мудро, а я с самого начала вела себя, как избалованный ребёнок, а не взрослая женщина, меня, задевшую его мужское достоинство, ещё и веселить пришлось. С осознанием этого пришла ко мне мысль, что это я наш брак порчу. И тогда я заплакала. Я, кстати, почти никогда не плачу, а тут понесло. Он посмотрел на меня и сказал: «Знаешь, зато ты сильная и заботливая».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431485
дата надходження 14.06.2013
дата закладки 23.09.2016
Срываются звезды в бездну
Взрываются волны чувств
Девочка не железная
Полуночному воет лучу
Он вплетает себя в её волосы
Ограняет черты лица
Пропитаный лимфой Логоса
Излучающий песни Отца
По знакомым ресницам с детства
Отправляет лесных зайчат
И сапфирные струны сердца
Переливами вновь зазвучат
Зазвучат дождями по крыше
Покаянием пены дней
Её шепот никто не услышит.
Тень затянет тиски сильней.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689883
дата надходження 20.09.2016
дата закладки 23.09.2016
Она поёжилась и закуталась в рукавах его теплой толстовки.
Толстовка из бархатного плюша была на пару размеров больше. Мягкая. Уютная. С родным запахом. Она была её домом. Её жизнью. Вселенной.
Прижимаясь к твердой, словно выточенной из камня, груди, она судорожно целовала его холодные щеки,лоб,пытаясь согреть крупные ледяные ладони своими маленькими ручонками. Раньше его руки никогда не были холодными. В его объятиях было собрано тепло всего мира. От края до края неба. Наверное, даже в раю не бывает такого святого спокойствия и безмятежности, как в них.
Она не отдаст его. Не отпустит. Нет.
Тихо взывая, захлебываясь в потоке своих слез...родной...она впитает его в себя. пронесет в своем сердце...до самой...своей...
Она гладит,послушные её рукам,волны его волос. И на миг. На маленькое мгновение. Ей покажется,что он открыл глаза. Ты моргал. Хитрец. Я знаю,ты меня обманываешь! Посмотри на меня! Она отчаянно колотит в его бездыханную грудь, словно он услышит. Проснется. Откроет.
Ни в чём она так не уверена,как в том, что её нужно оставить вот так. Вместе с ним. Прижимаясь к нему. Она согласна, чтобы её похоронили заживо. Ведь отправляли же в последний путь жен, наложниц, слуг фараона. Для неё он больше, чем фараон. Больше, чем Солнце. Больше, чем жизнь.
Ты должна быть благодарна за него. У вас столько вместе прожитого.
Дар. Это навсегда. Дары не отбирают.
Стиснув зубы, она ничего никому не будет объяснять. Её радует лишь то, что эту чушь слушает она, а не он. Будь он на её месте - он бы разорвал их волчьим оскалом и ни на сантиметр не подпустил бы к её телу. А она даже позволяет им роскошь - посидеть рядом с ним несколько минут. Она бы не позволила. Просто она слаба... Их больше. Всё,что она сможет-это принести землю с его могилы в дом. В знак протеста.
Всё, что она сможет-это писать ему идиотские письма и стихи-развевая пепел, полагаясь на то, что ветер доставит их адресату. Она сможет бесконечно любить его и бороться со своей молодостью. Зачем она нужна ей без него?
И если ты когда-нибудь взглянешь в её глаза-то увидишь в них тень его последнего отчаяния. Ты наконец-то поймешь, почему она ненавидит весну и почему ей так опротивело лето.
Слишком много в ней его. От рубашек, до буквы имени на плече. От невыносимой тошноты безысходности пробуждения после снов его возвращения до бесконечности ярких, как солнечные лучи месяца его рождения и её имени, воспоминаний. От невообразимой боли ошибки в чужих прохожих...
Не он...его нет...нет...нет...
Его нет нигде, кроме фотографий, рубашек, часов, пропитанных отпечатками пальцев стен, дверных ручек, записок с калиграфическим почерком, запахе уже не его духов, но его запахе, в его любимых розах,которые он не видит энное лето, в любимых книгах, которые хранят отпечатки его теплых рук... В дожде. В её осенних снах. В её сердце...
Он есть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690354
дата надходження 23.09.2016
дата закладки 23.09.2016
Через две недели мне, кит, будет двадцать пять
Мой любимый сентябрь меня заставляет страдать
Разгораясь в глазах безысходности малахитом
Щемящей тоской в душе, в грудной клетке-бронхитом
Вечной мигренью, отсутствием сна,аппетита
Воспоминания, планы в единое слиты
На ватных ногах вместо крыльев в небо парящая
Я не чувствую ни настоящего, ни себя настоящую
Порывы мои святые отправились в топку
Они фейерверками в ад озаряют мне тропку
Просто я вновь отложила себя на полку
Как никому не нужные скучные правила
Я бы сама себя сунула в шкаф и оставила,
Чтобы пылиться там до скончания века.
Зато хожу днём с огнем и ищу человека
Лучше бы вынула всё,что забилось под веком
Кит... Я как рыба об лед бьюсь о толщу воды
Слово моё на воде оставляет следы, но уже не расходится волнами...
Сердце бетонное покрылось глубокими трещинами-истомами.
Ненависть душит меня, ни к кому не давая встать ближе
Как мне болит от всего, что я слышу и вижу.
Осень сорвала внутри мои маски и краны.
Все мои ранки сливая в сплошную рану.
Как моря в океан. Единство. Гармония.
Царапаю кожу песнями внутриутробными.
Чего я добилась за четверть минувшего века?
Находя пустоту, убивая в себе человека..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689467
дата надходження 18.09.2016
дата закладки 18.09.2016
Волшебники разных времён
Пишут в общую книгу осени,
Ты чувствуешь эти взгляды
Под облаками с проседью?
А я не могу даже пИсьма
Тебе отослать от руки...
Лишь только в парящих листьях
Стихи к берегу реки.
Там верный гуляет ветер
Посланник миров и эпох
Он всё передаст в конверте,
Даже то, чего почерк не смог.
Из книги, когда ветер встретит,
Впусти волшебство под ресницы
А день не забудь там отметить.
Ведь больше он не повторится.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529564
дата надходження 13.10.2014
дата закладки 17.09.2016
Дух мій, куди ти мене завів
Скалічене місто спить на моїх долонях
Я цілую його посивілі, натомлені скроні
І вбираю до щенту, і щему кров болісних злив
Воно сповнює диханням диму мої легені
Світить тьмяно і сумно серцем в блакитних очах
Вільний дух степу, загнаний в погляд арени
Криком задушеним сонця його мовчать
Вибухом розпачу втраченої надії
Стелиться шлях далеко за небокрай
Лікар йому приписав мене, як снодійне
Як загублену в снах і мелодіях днів пектораль.
Воно загортає міцно в свої обійми
Приречене, безнадійне, натомлене зрання
Замріяне в вище. Приймаюче долю покірно
Воно. Наче я. Обіймає. Наче востаннє.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688925
дата надходження 15.09.2016
дата закладки 15.09.2016
Пахнет болезнью, осенью и нашим прощанием
Моим безответным безудержным криком отчаяния
Мёртвые песни птиц разливаются эхом
Будто бы сто колесниц по душе проехали
Выжгли в секунду всё, что годами длилось
Строилось, совершенствовалось, молилось
Сады Семирамиды, звёзды нерукотворные
Острым оскалом гиена вырвала с корнем
Реками крови льются мои настроения
Перетекая волнами в солнце забвения
Подземными родниками Древнего Нила
Я же вас с почестью столько веков хоронила
Но бесполезен сегодня с дождями спор
Жизнь моя перезапущена на повтор
И я пытаюсь понять, сколько нужно боли
Чтобы выжечь во мне дотла это мёртвое поле.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688408
дата надходження 14.09.2016
дата закладки 14.09.2016
«На черепі місячно,
Дірявому й синьому
Мої «кохаю» перетворились
У сталактити солоні.
А далі – засніжене поле.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
А далі – тільки поле порожнє, засніжене,
Бо в черепі замість думок ростуть сталактити,
Бо все відібране на полях війни горожанської
Замість слова «кохаю» - лускаті постріли,
Замість пісень гармати. І мерці, що пишуть вірші,
І мерці, що вірші читають. Не тільки мої.
І мерці, що вірші шматують, ріжуть їх на дрібні літери,
На звуки. А музику – на кавалки струн,
Що нагадують дротики, які потім поскручують
У колючки такі іржаві і скажуть нам,
Що то теж струни – грайте на них мелодії,
Мелодії сталактитів черепа.
……………………………………
У країні поетів розстріляних,
У країні копалень бездонних
Тільки поля засніжені
Для тіней безпритульних,
Що блукають мішенями сірими
Для окупантів собакоголових
Та
Хто про що – а я про Іспанію,
Кому що, а мені криця
Меча не тутешнім вітром іржавленого,
Не тутешніми вершниками щербленого,
Вітряки, не тутешніми теслями окрилені,
Кінь, не тутешньою тьмою народжений,
Мовчання, не тутешньої тиші шматок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687039
дата надходження 01.09.2016
дата закладки 02.09.2016
Малий Мирон шукає в небі броду,
Лоскоче п'яти прохолодне дно.
Лискучий промінь, стрибаючи в воду,
Лишив у хмарі діркою вікно.
І все довкола радісне і дивне:
Роса і вітер, зілля й горобці.
А десь громи, і блискавки, і зливи,
Хрести стежок, провалля манівців.
Майнула сойка, розкроївши простір,
Відкривши таїну прийдешніх днів:
Мироне, слово виросте із брості –
Найбільше, наймогутніше із див, -
Прозріє Дух, розіб'є темні мури,
Хоча і сам не палець – душу! - в кров.
Залишаться не взутими котурни.
Зречеться тричі явлена Любов…
Малий Мирон простує денцем неба
(а навкруги ромен і благодать)
На мамин поклик. Все іде як треба.
Мирону в серпні буде тільки п'ять…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686084
дата надходження 27.08.2016
дата закладки 27.08.2016
Не отчаивайся только, хорошо?
Видишь, всё не так уж плохо... дождь пошёл...
Входит осень осторожно к нам во двор,
Там, где лето пёстро светит до сих пор...
Вот цветы, что жить останутся в стихе.
Лепестками на страницах в дневнике.
Джем для осени готовит летний сад,
Чтоб ей к чаю гостю было, что подать.
Осень снова будет щедрой на дожди,
Крупный план от чёрной грусти отведи.
Глазки-камеры фиксируют кино,
И тебе решать, о чём будет оно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521579
дата надходження 05.09.2014
дата закладки 24.08.2016
Когда ты подруг называешь своими сестрами
Когда друзья тебя любят нежностью братьев
Когда отыскала баланс на осколках пропасти
Бросив на стол эскизы для нового платья
Когда воедино сливается фальшь и истина
Вдыхаешь в себя разряд жизни, а не пустословие
Молнией глаз срываешься в кроны листьев
Теряя себя и обретая снова
Когда, словно кит, фонтанируешь новыми ритмами
Тот самый, которому, сидя на крыше, молишься
Внезапно влекут по новой пути избитые
Когда каждый вечер взорваться от боли торопишься
И получается. Когда смеются родители.
А мамины руки - твоя колыбель по-прежнему
До кончиков пальцев пропитана силой живительной
И ты вся такая до чёртиков омута нежная
Когда отпускаешь своих - а они идут рядышком
Теряя привычку вздыхать при тебе участливо
И на дыхание Бога шепча отвечаешь
Ресницами к небу
Я без границ.
Я счастлива.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685368
дата надходження 23.08.2016
дата закладки 23.08.2016
Я –українка, я жила в літах,
У жилах моїх кров славетних предків,
І підсвідомість ожива у снах
Тих спільних, нас єднаючих моментів…
Я – українка, ще віки тому,
Я віднайшла її таку пустельну…
Я йшла через Балкани і нову,
Чарівну для життя відкрила землю.
Я - українка, я жила в гор́ах,́
Тих, що тепер ми кличемо Карпати.
Несла тоді вогонь в своїх руках,
Навчилась шити, прясти, малювати…
Я – українка, ще віки тому
Нам з вами спільний дім облаштувала,
Я знала, що побачу наяву
ЇЇ в очах нащадків… добре знала.
Я – українка, так, це саме я
Співала ту найпершу колискову,
Дітей гойдала на своїх руках
І істин їх навчала Я духовних.
Я – українка, жінка і тому
Я на війні ніколи не бувала,
Та від чужої думку я свою
Традицію завжди оберігала.
Я – українка, в кожнім із життів
Я йшла по праву руку українця,
І в кожний, із його важких боїв,
Я проводжала, й шла об нім молиться.
Я – українка, тисячі свічок,
Палила в церкві і молилась Богу,
Щоб оберіг рідненьких діточок,
Щоб милий віднайшов свою дорогу.
Я – українка, бачила їх всіх…
Правління Мономаха і Мстислава..
Тікала на Поділля від панів,
Аби лунала скрізь козацька слава.
Я – українка, обі світові,
Моя рідненька прабабуся Анна
Пережила, чекаючи з війни
Свого єдиновірного Михайла.
Я – українка, я – нащадок їх.
Я бачила цей світ вже…їх очами,
І та любов, що у мені горить,
Не згасла, лиш росла вона віками.
Я – українка, кожен з нас несе
Велику силу, витримку духовну,
О, лиш би тільки пам’ятати це,
Не розгубити їхню перемогу…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427549
дата надходження 26.05.2013
дата закладки 20.08.2016
«Батько народу - вождь племені мумбу-юмбу
Впав зі слона… Небо синє ридає…
Навіть Місяць сумує…»
(Кванго Бамбако)
Темрява впала на славну країну Луганду,
Сум і журба на обличчя шаманів,
На орачів поля бананів і козопасів саван.
Плачуть тамтами, пісні сумні співають
Чорні дівчата Луганди у хижках очеретяних
І вже не бажають воїнам радість тілом своїм принести.
О, чому ж плач і ридання над полями Луганди лунають?
Батько Луганди - воїн могутній, вождь вічнославний
Слона осідлавши, бажав споглядати
Землю свою неозору, очі щасливі людей-лугандійців,
Сповнені вірності мужу, звитяга чия подібна до сили горили.
Горе велике! Впав зі слона повелитель!
Ноги і руки зламав, тяжко ридає могутній!
Печінку пошкодив, як тепер воду вогненну
Пити він буде?!
Згасни й заплач, Сонце високе!
Місяце ясний, обличчя сховай в темряву чорну!
Бо сиротіє народ славної квітки-Луганди!
Радість тепер навіть банани солодкі вже не приносять,
Смак ананасів гірчить і нікого не вабить…
Сум, о, велика журба над Лугандою крила
Чорні свої опустила.
У бубни шамани гримлять, вогнища палять, димом кадять,
І про спасіння вождя ідолів молять: силу верніть
Батьку й вождю, потужному леву
Громоподібному.
(Переклад з лугандійської)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682194
дата надходження 06.08.2016
дата закладки 07.08.2016
човни кмину плинуть каламуттю твого чаю
читаю
чекаючи на твоє ТАК
сумніви чигають по настінному тік-так
човни кмину скидають тонкі пальці
пальці музиканта
чи цукрової пані
на мозаїчний суходіл серветки
Сервантес не може відволікти
від відстороненого Дон Кіхота
що мовчки вдивляється у суходіл моєї шкіри
із позаземними колами очей
море ж десь плине в глибочині
ТАК чи НІ
замість Тобольської
я
тубілець
що склав перед тобою архаїчні дари
мовивши просто
БЕРИ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681422
дата надходження 02.08.2016
дата закладки 02.08.2016
Чому розведені мости?...
По різні боки самоти…
Чому тримають міцно так?...
Новий, можливо, Долин знак…
Півміст стоїть десь вдалині…
Немов людина в чужині…
Стоїть і просить поєднать...
Єдиним цілим хоче стать…
Красою вабить, гордістю манить…
Серця і душі вміло полонить…
Натомість лише кораблі…
Із небокраєм на чолі…
Слова німіють і туман в очах…
Дощі тримає на своїх плечах…
Облюблений вітрами і дощем…
Накритий він самотності плащем…
І тягне всіх до нього… кам’яних…
Для задоволення людських утіх…
Натомість гордо він стоїть на самоті…
Згораючи у вічній мерзлоті…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681059
дата надходження 31.07.2016
дата закладки 31.07.2016
В краплинах кришталю зливались грані
Пісні і душі він в собі ховає
Просочує у божевільнім танці
Підшкір*я слів, жагучу кров вібрацій
Зриває листя серця, ловить небо
Розчинює собою всі потреби
Огортує і пестить грішну душу
Нестримно вільний, твердо непорушний
Вбираю зміст і форму, суті прояв
Есенцію повітряних напоїв
Ім*я з очима воїна і сили
Дощ взяв мене за жінку.
Я щаслива.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681051
дата надходження 31.07.2016
дата закладки 31.07.2016
це морія Маріє
вишнево квітує серце
у акваріумах очей перихвости
ти так віддано віриш
я Той
не небесний я з магістралей
попри віру твою я піду
у гущавині сутності урагани
не кохай Маріє
я Каїн
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680396
дата надходження 27.07.2016
дата закладки 27.07.2016
[i]Реферат:
[/i]
Doug Bandow (Forbes)
http://www.huffingtonpost.com/doug-bandow/stuck-in-the-ukrainian-co_b_9699966.html
Многие украинцы ожидают спасения от Америки и Европы. Любое предположение о том, что это всего лишь фантазии вызывает обвинение в том, что вы полный дурак и российская марионетка. Трагическая судьба Киева состоит в том, что он находится так близко к России и слишком далеко от Бога. Колосс по соседству имеет особые исторические, культурные, экономические связи, а также вопросы, связанные с собственной безопасностью на Украине. Это объясняет готовность Москвы подвергнуться международной критике, экономическим санкциям, политической изоляции и военным угрозам для того, чтобы предотвратить Украину от вступления в западный блок. Такое наблюдение не является одобрением. Но хорошая политика требует честного анализа.
Украина свободна принимать собственные решения под свою ответственность. Жизнь не справедлива, как сказал президент Джимми Картер, и позиция Киева отражает эту реальность. Конечно, Украина является суверенным государством, и, возможно, предпочитает полную интеграцию с Западом, в том числе и вступление в НАТО. Но союзники должны действовать в своих интересах. истекающая кровью Украина вызывает сочувствие, но не обязательства.
Очевидно, что жизнь не справедлива. Но никто не выиграет от того, что спрячется от этого факта. Западу и Украине нужно проводить политику, основанную на реальности, а не фантазии. Этот аргумент не делает Вас поклонником Владимира Путина или России. Скорее всего, это лишь признание, того, что мы живем в таком мире, каким он есть на самом деле, а не в таком, каким мы хотим, чтобы он был.
Несмотря на возмущение по поводу поведения России, выраженное в Брюсселе, "Старая Европа" практически не чувствует угрозу с востока. Сегодня Киев является экономической черной дырой и стесненные в деньгах европейцы не проявляют никакого желания оказать хотя бы близкую к уровню необходимой Украине помощи. А это значит, что Киев фактически остался сам по себе. Если лидеры Украины думали иначе, то они только дурили себя.
Наиболее очевидным примером является Будапештский меморандум 1994 года. Некоторые украинцы убедили себя в том, что США, если это потребуется должны "обеспечивать" соглашение, предположительно, даже с помощью ядерной войны. Поэтому отказ Вашингтона действовать в военном отношении рассматривается как большое предательство. Подписанты обещали... обратиться в ООН от имени Киева, если последний окажется перед лицом агрессии "в которой используется ядерное оружие" и консультации "в случае возникновения ситуации, которая поднимет вопрос относительно этих обязательств". Это означает, что никто не обещал Украина ничего осмысленного даже, если кто-то и нарушит подписанное соглашение. Тем не менее, Киев его подписал. Все, что Украина получала, было бессмысленным словоблудием.
Продолжающийся конфликт гарантированно превратит Украину в финансовую, экономическую и политическую развалину. В интересах всех, и Киева в том числе, скорректировать политику таким образом, чтобы она отражала реальность.
Американцы и европейцы не придут. Для них пришло время заключать сделку с Россией из-за Украины.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675341
дата надходження 30.06.2016
дата закладки 30.06.2016
Сквозь всхлипы ветра и дождя
Рокот прибоя слышен
Трепетом мысли за сердцем летят
Ритмами четверостиший.
Еле дыша поднимается вверх,
Как синекрылая стая,
Как неподписанный белый конверт
Музыка снов дождевая.
Яркими красками тонет закат
В море из листьев осенних
Лунным сиянием волны звенят
Вмиг оживляя все тени.
Вечер осенний, ты — суть волшебства,
Вечный волнующий странник.
Голосом сумерек шепчет листва
Магией тайн мирозданий.
И околдована ветром из снов,
Нежно-фиалковым взглядом
Освобождаясь от тленных оков
Я растворюсь водопадом...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536287
дата надходження 11.11.2014
дата закладки 30.06.2016
Ніби заходити вперше у тепле море
Перша хвиля б*є струмом від дотику рук
А потім приймає спокій. Священний. Прозорий.
В обійми бере без залишку кожний звук...
І я, мов маленька дівчинка, міцно-міцно
Тримаюсь за тебе і майже не дивлюсь вниз
Так, я вередлива, та ти по очах моїх звісно
Читаєш ім*я своє ~ як мій єдиний каприз.
Ховаю від тебе серце, ховаю крила,
Без успіху очі ховаю під тінню повік...
Бо ти їх почув, поки я іще не зрозуміла,
Як подив зіниць переходить із тиші на крик.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600048
дата надходження 16.08.2015
дата закладки 30.06.2016
В чертоги священной твоей империи
Я Ганнибалом вошла, только кем теперь выйду?
Победы пугают внезапным падением.
Кругом одни глыбы.
Смена тактики. Взгляд полон мягкости
Всех веков Индии в краски окрашенный
Наивные планы по-детски напакостить
Подкожно вынашивая.
Ровно по шагу, набиты подмётками
Памятью, взглядами, болью, потерями
Наши следы скоро станут нечёткими,
На песке времени.
Гангом расплакаться, реинкарнацию
Сквозь слёзы пройти, чтоб наутро проснуться
Тем, кем придётся душе моей заново
В чертоги империй твоих вернуться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671083
дата надходження 08.06.2016
дата закладки 30.06.2016
Ти - останній ковток в пустелі
Ти - кисень в безвітрі
Твоїх роздумів скелі
Ламають кістки моїх мрій
І лікують цілющими травами душу
В палітрі
розливається зоряне небо
душі всіх стихій.
Скарбів місто, підґрунтя змісту
Палають очі
Вогнем, що обжарює каву моїх дивоснів
І в пустотному тиску
мовчання і відчаю ночі
я про все забуваю,
торкнувшись твоїх берегів.
Огортаючий тембр кашеміру потужнього серця
Засинає мене тихим вітром далеких часів
Спокій ніжно безмежними водами в ніч розіллється
і розіб*ється безліччю місячних лун голосів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673860
дата надходження 22.06.2016
дата закладки 23.06.2016
зникнути назовсім
щоб пошук показував 404 і латину
за руку взявши холодну місячну сутність
скинути усі муки/руки/молитви/благання/вузлик обов'язків/сотню згаяного контенту часу/сотню проїдених доріг
зникнути
не жалкуючи що завтра все стане добре
що врешті покладуть асфальт на вулиці
і що гривню не чавитиме долар
і що ти задумавшись набереш оті кляті цифри
але абонент буде захований під гранітні плити...
абоненту стане легше
бо ж сполука він вже ефірна
і там десь за межами протобезмежжя
від досягши гармонії
писатиме янголів
промінням
на стінах
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672039
дата надходження 13.06.2016
дата закладки 13.06.2016
на цвинтарі любовних втіх
на цвинтарі фоток колишніх
ти не вписуєшся у це тління
словознаки що тягнуться з тебе інші
відживляти чи оживляти
поринати у ретроспективу
твоє тіло більш менш сучасне
а душа із двадцятих років...
що з сміливість помилка мисливцю
ти ж лети...лети Журавлятко...
від октобера до октобера
щоб ніяких надій в абоненській скриньці листозанепаду
щоби навіть як справи віч-на-віч
не спитати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651016
дата надходження 12.03.2016
дата закладки 07.06.2016
Л.Мудрак
вона рятувала дельфінів
стрибала асфальтом їх спин
і навіть джмеля
(якому потьмарився світ)
прибирала з дороги і клала в обійми трави
в ній буяли всілякі ідеї
(просто квітник в голові)
час обертався у рамі велосипеда
інше колесо
це її цілісний світ
ушкоджені шпичаками лісових чагарників ноги
крутили педалі
стрибали спинами дельфінів
оминали комах у нірвані
рятували земні форми життя
а руки...
руки були продовженням ангелів...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670604
дата надходження 06.06.2016
дата закладки 07.06.2016
Как дела, как живу? Как всегда...
День начнётся с тетрадки.
Вижу сны наяву (живу?).
Злоупотребляю сладким.
Взад-вперёд и по-диагонали меряю клетку:
Шагами, словами и птицами, что спят на ветках.
На твоё равнодушно-циничное:
«як живеться під обстрілом?”
Отправляю два смайла,
Ты слёз от меня не дождёшься, * блин*
В окна смотрю... и про себя проговариваю
Имена самых близких и самых любимых,
Что знаю я ...
… что знаю я, что мои...
Чтоб носились венами
Имена эти, как корабли океанскою пеною.
Чтоб для следующей жизни (а вдруг?)
Во мне след свой оставили
Как дела мои, друг? А ты уверен, что надо ли
Тебе знать?
Ведь тебя сотни мыслей (лет, зим)
Уже вовсе не знаю я.
Да и имя твоё ровно столько же
Не проговариваю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582406
дата надходження 20.05.2015
дата закладки 25.05.2016
пам'ятаєш...мою гру на гітарі
ти смієшся
осіннє небо жаліється на порвані мешти
а я...не втрачаю інтересу
рахувати твої волосинки сиві
дивитися в очі сині
ти літера "Л"-вершина
у сукні віскозній...з метеликами
незалежна
замріяна
слухаєш Ремарка у оригіналі
на вікнах кружляють з протягом журавлики-орігамі
і в житті так рішуче вимальовуються зміни/запрошення/заохочення/зради/зливи
осінь
надягає мешти дощу хмаринні
пам'ятаєш нашу останню осінь
незшиту ниткою нині...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651017
дата надходження 12.03.2016
дата закладки 25.05.2016
Від глибоких вод віри
зостався магнітик:
"Бог є любов"...
надія не діє
ну а любов:агов!?
революціонувати душа невзмозі
мотиватори самоліквідовані
ліки єдині-казка на ніч
херувимна
про Мумі-маму і Мумі-тата
чарівний капелюх
у столітті в якому світогляд займає квадратну площу ноутбука
а життя міститься у мобільному
(нині смерть не в яйці)
а у втраченій sim-карті чи паролі faceboоck
напочатку було слово
а тепер залишаються віра,надія,любов
можливо повірити знов?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659087
дата надходження 12.04.2016
дата закладки 25.05.2016
«Весь світ складається з двох натур:
одна видима, інша невидима.
Видима називається твар,
а невидима – Бог.»
(Григорій Сковорода)
У сутінкові епохи особливо яскраво світять людські постаті. Не сприймайте це як аксіому і доведену закономірність. Це констатація факту. Я маю на увазі саме сутінкові епохи, а не «темні віки» (в існуванні яких я сумніваюсь, принаймні для таких країн як Ірландія та Китай). Хоча справді бувають епохи ночі - коли хоч околи виколи - тьма. Тоді світи - не світи... Тоді ховаються в печери, а світло ліхтариків сприймають як відсвіти пожеж. Але я не про них. Я про сутінки. Або ранкові - перед світанком, або вечірні - перед тьмою. XVIII століття було саме епохою сутінок. Сутінок бароко. Це химерне і надлишково естетизоване століття сприймають іноді як самодостатнє. Як окремішнє. Але насправді то було довершення ренесансу. Вже навіть не пізній, а пост. Постренесанс. Квазі. Хоча, ні. Квазіренесанс настав пізніше - в епоху ампір. Бароко було епохою світлою. Епохою надій і мрій про ідеальне місто. Ампір, зрештою, теж - античність і пізню Римську імперію малювали тоді виключно світлими фарбами. Франсіско-Хосе де Гойя був тоді анахронізмом - саме звідти - з сутінок. Доскіпливий читач одразу спита: «І що ж це за сутінки, фантазійний авторе, вечірні чи ранкові?» І ті, і інші, читальнику! Точніше не ті, і не інші.... Це були сутінки затемнення. Тільки не треба одразу заперечувати: мовляв, епоха просвітництва, яке ще затемнення, це в автора в голові затемнення, а це епоха Вольтера, Руссо, Ліннея та Свіфта. Ви мене не зрозуміли. Це були сутінки мислення і світосприймання. Світ почали сприймати спрощено - як механізм, машину. Механіка звелась до абсолюту. Світ і Всесвіт сприймався як величезний механічний годинник, де все було розкладено по поличках, і лишалось тільки це все класифікувати. Машина стала мірилом і суддею: хронометр і гільйотина. Якщо хтось і говорив про загадку і таємницю, то хіба граф Каліостро, що ні сам в це не вірив, ні його слухачі, що сприймали це як розвагу, а не як пошук істини. Все вже відомо і відкрито, матерія вічна, Бог - це провидіння, система евклідової математики. (Це в кращому випадку, інколи пантеїзм як забава інтелектуалів, частіше повний атеїзм). Так сприймали світ. Велика французька революція не тільки поставила крапку на цьому світогляді, але і показала, що все насправді не так - все те так просто і не так однозначно.
І серед цих сутінок бароко, аристократизму, феодалізму, механіцизму і просто епохи зневіри (о, як це відчув Джонатан Свіфт! Саме за це його і недолюблює багато хто в Ірландії!) були постаті, що пливли проти течії. Що протиставили духу механіки глибину філософії, теології, таємницю світобудови, справжню красу тексту. Я про Григорія Сковороду. Цього самотнього генія.
Григорій Сковорода - це був перший у світовій філософії мислитель тексту. Для його попередників текст був засобом, а не метою, способом виразити щось, іноді навіть способом заперечити текст як самодостатність (як у Вольтера), іноді сходами до над завдань (як у Томи Аквінського). Текст як самоцінність був не у філософських, а в сакральних творах. Не дарма ж Конфуцій не писав власних творів, а тільки збирав твори давнини - він розумів небезпеку сакралізації тексту. І хотів сакральності для інших текстів, але не для своїх. У Григорія Сковороди текст філософських творів не сакральний. Текст стає самодостатнім світом. Так само і давні сакральні тексти він розглядає як самодостатній світ - мету, а не засіб. Він бачив три світи - світ речей, світ ідей і світ тексту. У третьому світі він жив і почував себе там досить комфортно. Настільки комфортно, що світ речей ставав йому непотрібен, а в світі ідей він шукав лише інструменти для тексту.
Творчість Григорія Сковороди – цього вічно невчасного філософа, вічно недоречного для будь якої епохи – не тільки для своєї, дослідники розглядали виключно в контексті і в просторі землі яка цього дивовижного генія породила, по якій він ходив, обережно торкаючись ногами земного пилу, і яка його знову прийняла – пішов він у цю землю як колись пішов у добровільне вигнання від суєтності і гріхів мирських – світу марнотного сього. Але Григорій Сковорода мислитель не регіонального масштабу як Конфуцій чи Лао Цзи, він людина космічна, людина і громадянин Всесвіту в кращому розумінні цього поняття. У його генії, звісно, відчувається колорит замріяних степів та сумного Борисфену, але мислив він про вічне і нескінченне. Але це якось важко усвідомлюють як українські дослідники його творчості так і закордонні. Бо для українських – «він наш» і бачать у ньому мислителя у садочку Богом забутого хутора Слобожанщини, а іноземні – екзотичного посланця незнаної зачарованої країни. І це суттєво заважало розуміти ідеї цього мислителя – він зірка філософії світового контексту, один з найбільш освічених мислителів епохи, тонкий знавець латинської і давньогрецької мов і філософій, Європа для нього була не континентом, а частиною середовища буття.
Це щодо простору. Щодо часу – тут тенденції протилежні. Григорія Сковороду розглядають окремо від епохи – позачасово, що теж часто заважає розуміти його думки. А жив він у надзвичайно цікаву епоху, в першу чергу в духовному контексті. Я би назвав цю епоху «сутінками бароко». Ренесанс болісно довершувався. І це відчувалося всюди: і в країні неяскравих кольорів - Голяндії, і в гоноровій Англії, що жила передчуттям епохи пару (їй було тісно в світі механіки), і в країні вічного прикордоння - Угорщині, і навіть в темному Китаї, де свого ренесансу не було і не могло бути, бо античність ніколи не закінчувалась, а спроба європейського ренесансу завершилась катастрофою. В Україні це відчувалося особливо гостро: стара барокова Україна гинула на очах, про нову годі було мріяти, та й ніхто не здогадувався, що йде епоха пару та електрики, хоча всі передчували, навіть Карл Лінней - цей останній апологет механіцизму в натурфілософії. Ламарк уже стукав у двері, але вони були зачинені. У ось у цей час суцільної механіки, у цей час суцільних сутінок - від колишнього Нового Амстердаму і знервованої Ліми до солоної тайфунової Формози, у цей час атеїзму та ритуалізації релігії, у цей час коли Бог вважався сукупність математичних формул, що виражали юридичні закони, у цей час по землі ходив теолог і теософ. І то не як зразок анахронізму чи уламок минулого, а сучасний теософ. Бароко марно шукало Бога десь по нетрях деїзму та прагматизму і закономірно дійшло до атеїзму Вольтера. Григорій Сковорода Бога знайшов. І не тільки у собі - це було б надто просто. Він знайшов його у Всесвіті. Як нематеріальну творчу компоненту. Як основу одного трьох частин Світу, де оця матерія - яку вже почали мислити як вічну і всюдисущу субстанцію була лише частиною одної з частин світу, але не новим божеством.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667947
дата надходження 24.05.2016
дата закладки 25.05.2016
ця серветка
пам'ятає безліч доторків наших
це ніби поріг
кордон
ось я
он ти
залишись
коли очі драконів покинуть гнізда
відлетять кораблі
і верхи на конях зорі відбудуться в пригорщі Господа
в кожен окремий Всесвіт
світ
ти
мені
окреслив
рибами світлих очей
осені рибами
листям на серці
в чомусь кохання це смерть
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666997
дата надходження 19.05.2016
дата закладки 19.05.2016
Перетворює вітер всі трави на море.
Подихом.
Перетворюєш мЕне із хмарки на промінь.
Поглядом.
У моїй голові день за днем
Ти свій простір розширюєш,
Ненавмисно собою
Дитячі бажання освітлюєш.
Ліквідуєш драконів моїх, що літають над вежею.
Що лишаються
Перевиховуєш...
Обережно так...
І між нами межА стає рівною спільною стежкою...
Кожен день мене робить ще більше від тебе
Залежною...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599785
дата надходження 15.08.2015
дата закладки 19.05.2016
Когда мне кажется, что моё сердце больше не выдержит, мысль о тебе становится кислородом для мозга. Ты - живое напоминание о том, что я должна выстоять. И если бы представлять всё человечество поручили тебе — я бы на тебя поставила. На человечество — нет, а на тебя — да. Хотя знаю, что ты не веришь в свои силы.
Ты напоминаешь мне иглу.* Умение приспособиться, нарастив ледяной панцирь, от холодов — вызывает у меня улыбку. Ведь я знаю, что там внутри постоянно поддерживается горячий огонь. И ты не дашь ему погаснуть, потому что внутри тебя живут люди. Те, кто не побоялся войти. Те, кому двери открылись, словно в сказке. По волшебству. Люди, которым всегда тепло, когда они с тобой.
Ты напоминаешь мне японские деревья. Неимоверно красивые своей корявостью. Единственное препятствие для разъяренных ветров — ты растёшь и изменяешься, не замечая никого и ничего вокруг. Кроме ветра. Глядя на тебя, можно учиться искусству любования, умиротворения, спокойствия. Всматриваться в детали. Когда всё, что было на заднем плане превращается в туман, расплывается и теряет привычные очертания - сливается в одно.
Тишина вокруг тебя не звенит. Это тишина бумажных книг, тишина картин Неменского, иногда вмещающая в себя всё спокойствие мира и счастье, таящая порой невыразимую боль, страх, отчаяние, однако покрытая верой в лучшее. Тишина уютная, первозданная, святая.
Ты напоминаешь мне притчу о святом, который на вопрос о несправедливости мира, получил от Бога ответ: "кто сказал тебе, что я ничего не сделал? я создал тебя."
*иглу - круглый дом из больших обточенных кусков льда.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651059
дата надходження 12.03.2016
дата закладки 14.05.2016
Ця трава, скуйовджена, прим’ята,
Цих кульбаб молочні ліхтарі –
Пух летить, як вищипана вата,
Невагомо плаває вгорі.
Завмираю: слухаю, як п’яти
Доторкають стебла молоді…
І мені так солодко лежати,
Як човну легкому на воді!
День такий привітний і погожий,
Мов Великдень в будень цей забрів!
Крила рук, розкидані на ложі
У лляних овалах рукавів…
І соро́чки вишитої ромби –
Голубі на білому, і сни,
В голові розсипані, немовби
Золотаві промені весни!..
І така травнева чиста тиша
Срібнодзвонить співами пташок!
І трава скуйовджена колише
Мого тіла теплий сповито́к…
І на шкірі – ніжний подих неба,
Лоскітливо-трепетний, живий,
Мов кульбаб насіялось зі стебел
У мої овальні рукави…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665712
дата надходження 13.05.2016
дата закладки 13.05.2016
Я смотрю на вас и напеваю,
Мудрый взгляд из под пушистых век,
Я гораздо больше понимаю,
Чем ты ожидаешь, человек.
Понимаю, если ты стал грустный,
Значит где то вдруг случилось зло
Подойду, жалея, и потрусь я,
Подарю тебе свое тепло.
И хоть я, конечно, не читаю,
Всех твоих тетрадок и бумаг,
На людей смотря, я лучше знаю,
Кто из них твой друг, а кто твой враг.
А вся эта болтовня с экрана,
Про чужих людей, про красоту,
Про того или иного пана,
Для чего все это мне, коту?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665700
дата надходження 13.05.2016
дата закладки 13.05.2016
Мне до тебя три мили тишины и нужных слов
Недели одиночества и пару блок-постов,
Твои реминисценции - в них моя суть
И в комнате, в которой не уснуть
Впоследствии звонков.
И на окошке, свесив ножки, кошка
Считает звёзды, ищет Андромеду,
Укрывшись пледом,
Праздную победу,
Когда. пусть понарошку.
"Я приеду"
Врывается с уже другой страны
В порядке бреда.
Который год, всё думая "пройдет"
Искать тебя в других от многоточий
До ямочки на подбородке. Впрочем
"Не зеркала вина, что скривлен рот"
И всматриваясь в глубь твоих пустот,
Я нахожу в них свой дурацкий почерк.
А ты в моих деяниях свой код.
По-братски столько лет
терпеть друга друга
И трубкой слушать, как ты чистишь зубы
И бреешься.
И как бываешь грубым...
Лишь городскими псами вдоль обочин.
Одни и те же бродят сны.
В три ночи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665461
дата надходження 12.05.2016
дата закладки 12.05.2016
тебе не віджити
вже вирок Всевишнього вийде
коти біло-пузі не згорнуть серце в поклін
все скінчено піде
у друк
юродовий
німому
сліпому
глухому
Всевишньому(!)
ні...божеству!
у горлі хруснула гілка мовна
у грудях з корінням-платан життя
тебе не віджити
себе зупиняю у комі
від'єднуй Всевишній
мене від життя божества
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659089
дата надходження 12.04.2016
дата закладки 11.05.2016
Знаєш, в кожного якесь своє болото. Ми звикаємо жити по інерції.
Звісно, можна жити і нічого не писати, не читати, не дивитись хороших фільмів. Можна вбивати час різними діями. Можна просто бігати по колу кожний день. Все можна... Нічого не заборонено... Але з кожним таким днем ти щось втрачаєш. Навіть не час, хоча і його теж. А щось більше. Коли ми, скажімо, заплатили за абонемент, то скоріше за все не пропустимо жодного заняття. Ми заплатили. Ми розраховуємось смертю за життя, але зовсім про це не думаємо. Не всі. І не постійно. Але частіше за все і більшість.
Інколи нам так важко зробити перший крок із цього болота. Побачити справжність. Жити в теперішньому. Повірити життю. Віддатися своїй течії, а не іти донизу. Просто коли ми опускаємо голову, вода застилає нам очі... Ми не бачимо, що поруч купа таких, як ми. Що ми не самі. І що все зовім не так страшно і боляче, як здається одразу.
Архімед казав, що ми нічого не можемо зробити з тривалістю свого життя, але як глибоко ми можемо поринути в нього — залежить тільки від нас. Для мене це єдине, що має сенс. Ніхто не може змусити вас робити щось, бути більш творчими, чи уважними, відкривати кожного дня хоч одну нову сторінку книжки... Але це потрібно навіть не для саморозвитку, а просто для того, щоб дихати вільніше. І на повні груди відчувати життя.
Читай, пиши, танцюй, співай, рухайся... Не бійся робити перших кроків.
Будь живим.
Не зв/н/икай.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600522
дата надходження 18.08.2015
дата закладки 05.05.2016
ти
ідеш
шляхами Індри
сіроманець
побратими посвятили на вечері
намистинами крові
твій келих
ти єдина душа із ними
ви співаєте під зірками
як арійські брахмани
ви підете степами/лісами/руїнами міст
а за Вами життя ступає
ще невпевнено й хистко
"йду на Ви"-каже кожен із вас
і несе щедро в пригоршнях мир
для нас...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663631
дата надходження 03.05.2016
дата закладки 05.05.2016
І, мабуть, найважче – прикинутись чесним,
Себе зав’язавши у вузол тугий.
А гуща ворожить на денчику джезви:
То все вороги, вороги, вороги.
Позаду – удруге змарновані ріки.
Попереду – гори, що марять плічми.
О, Господи, дай мені сил не здуріти,
Як я не здолаю такої лічби.
Най зорі нависнуть мечами Дамокла,
Я більше не буду, не хочу, не мрій!
Допоки ця тиша в мені не замовкла.
Допоки за мене не скажуть німі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584877
дата надходження 01.06.2015
дата закладки 21.04.2016
Як дійдеш до краю – ступай за край.
Іздрик
Було так темно – зникали тіні.
Ти йшов до краю. Ступив за край.
А на обличчі вже сходив іній.
І хтось твій спокій украв, украв.
Крива дорога. Зима кривава.
Міцніє крига, а ми крихкі.
На озирнутись немає права,
Коли торкнеться рука ріки.
І не вернутись, бо все позаду,
І не зостатись – ніхто не ждав.
Кого покинув – ти згадуй, згадуй,
діставши в серце свого ножа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585008
дата надходження 02.06.2015
дата закладки 21.04.2016
це коли осінь
це коли зливно
нижче колін по траві дощовій
це коли пити уже неможливо
це коли сльози це просто сіль
це коли очі твої простяглися наче екватор довкруг землі
і по маштабу аварії в серці
Всесвіт весь зник
це коли всюди і більше нікуди
нудно без чуда тебе
це коли постріл твій прямо в груди
чорну діру створив
і все причинно і все без знаків
згублений наче ключ
кажуть молитись варто до Анни
вузлик в'язати
й знайдусь
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659995
дата надходження 16.04.2016
дата закладки 19.04.2016
ти праобраз
ти перший із глини
той що спавши
ребро згубив
і з натхнення
чи може знічів\'я
Той ,Верховний, мене створив
і розкривши очі блакитні
ти весь світ
обіцяв мені
той який іще мали створити
ну і той що тихенько вже тлів
ти мовчав вечорами в задумі
все рутинніш обійми творив
ліс ростив
той рунічний темний
феям сіявся в сни
переписував голос неба
що у серце тобі говорив
ну а потім зник просто неба
...як праобраз пустельних слів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659997
дата надходження 16.04.2016
дата закладки 19.04.2016
«...І в золотистій напівтемряві
Знімаю з себе наче піджак шкіру,
Надто добре знаю, яким самотнім буду
У цьому найлюдянішому в світі місті...»
(Хуліо Кортасар)
За 116 років існування кінематографу - цього незаконного дитяти епохи модерн, з часів незабутніх братів Люм’єр, жоден фільм так не лаяли критика, публіка, любителі кіно і просто «глядачі», як фільм Бернардо Бертолуччі «Останнє танго в Парижі» (Bernardo Bertolucci «Ultimo Tango a Parigi», 1972). Це невизнання фільму доходило до того, що навіть співавтори фільму (а фільм базувався на суцільних імпровізаціях, часто репліки придумували самі актори) переставали спілкуватися з режисером. Але якщо якийсь твір мистецтва лають вже 44 роки безперестанку, то, напевно, фільм таки чогось вартий - якби він був нічого вартий, про нього би швидко забули. Як забувають про кіноширпотреб, якого знімається щороку надто багато. Інколи за цим кінографоманством стоять доволі гучні прізвища. Але про ці фільми швидко забувають - вони якось автоматично опиняються на смітнику. Цей же фільм продовжують лаяти, фільм продовжує бути на вустах. Можливо тому, що цей фільм - це справжнє мистецтво. А мистецтво буває різним - в тому числі епатажним, провокаційним, шокуючим. Я вважаю цей фільм шедевром, геніальним твором кіно, хоча мені ще не траплявся однодумець щодо цього. Тому я і пишу зараз про цей фільм. Замість того, щоб споглядати квітучі вишні. А я ніколи не пропускав цього - навіть на фронті, навіть під канонаду вибухів і свист куль я знаходив час, щоб споглядати квітучі вишні - і якомога довше, бо це так короткочасно. Але нині пишу - весною про італійську весну.
Цей фільм - це справді танго. І до того ж справді останнє танго в Парижі. Після цих танцювальних викрутасів, після цієї спроби розповісти під музику історію життя і смерті мовою танцю, ніхто в Парижі танго не танцював. До того спроби були. Танцював в Парижі танго Хуліо Кортасар. Йому не щастило з партнерками, але танець вийшов на диво емоційний і вражаючий. Інакше і не могло бути. Він аргентинець. Борхес не приїхав жити в Париж. Його танці - це танці чоловіків з ножами, танці Півдня. У Парижі вони недоречні. Кортасар витанцьовував танго - танець смерті з диких закоулків Буенос-Айреса. Тільки в цьому танці Ерос вібрує на межі емоційної напруги і демонструє: ми танцюємо на лезі ножа, а не з ножем, ми танцюємо на межі смерті.
Для Кортасара танцювати серед Парижу танго було природнім. Він аргентинець - що ж йому танцювати іще, як не танго? Поки на його батьківщині людям відрізають гільйотиною голови і замуровують живцем в бетон, чому б не станцювати танго? Тим паче парижанам це не в дивовижку - з часів модерну. Але Бернардо приїхав не з Аргентини, а з Італії. І приїхав не з піцою та макаронами і навіть не з Мадонною (mamma mia!), а з танго. Хоча аргентинці теж італійці (трохи) і в кожного з них навіть є своя вендета і той же відчайдушний фаталізм, своя Коза Ностра, але італійці не будуть танцювати танго, та ще й просто на вулиці. Це для них надто еротично. Хоча вони і славляться, як найкращі в світі коханці, але цей ерос ховається десь у юрбі карнавалів та в палаццо Венеції. А зовні - патріархальна католицька суворість звичаїв. І тут раптом танго... Та ще й де - у місті вічного свята.
Бертолуччі інакше побачив і зобразив Париж. Це не «веселе містечко» Імре Кальмана і не «свято, яке завжди з тобою» Ернеста Гемінгвея. Це місто сумне. Сіре, безнадійне і сумне. Люди в ньому зовсім не хочуть танцювати танго, але приречені на це. Це місто самотніх людей. Нескінченно самотніх. Мертвих полковників програної війни, покоївок-расисток, дружин з суїцидальними мотивами, тещ які надто часто бачили смерть і хворобливого бомонду. І всі самотні. І вирватись з цього замкненого кола самотності неможливо. Чому це так - зрозуміти хоч і важко, але пояснити можна (і потрібно). Це ж 1972 рік! Ілюзії 60-тих розвіялись, а ілюзії 80-тих ще не почались. Це роки безнадії, роки очікування загальної катастрофи, самознищення людства. Ми хіпуємо, тому що більше нам нічого не лишається в останні дні. Якщо в 60-ті хіпували, бо так можна змінити світ, то в 70-ті хіпували, бо світ змінити неможливо - все безнадійно: і на вічно кризовому Заході, і в загниваючому деградуючому совку, і маразматичному маоїстському Китаї. Це світ з якого хочеться втекти. Куди? У самого себе - більше тікати нікуди. Суспільство не таке як треба, воно спустошує особистість. Герой фільму намагається втекти з цього світу суспільних умовностей. Хоча тікати насправді нікуди. Цей світ власної свідомості нетривкий. Збудований на якихось нетривких вигадках. Суспільство знищує його, воно не терпить існування в середині себе ще якогось світу, що несумісний з ним. Герой гине. Героя вбивають. Що закономірно. Нажаль.
На перший погляд у фільмі є таке протистояння: веселий Париж - сумна людина. Але ця веселість міста ілюзорна. Сучасна цивілізація не може бути веселою, вона може тільки грати божевільну виставу, що виглядає веселою. Але божевілля не буває смішним. Сміятися з божевільного це все одно, що самому втрачати розум. Божевілля страшне, а не кумедне. У дійсності в цьому фільмі сумна людина в сумному Парижі. Але їхній сум несумісний. Герої фільму прекрасно розуміють: світ в якому вони живуть огидний. Хоча б тому, що старість неминуча і фатальна. Це сильно і відверто підкреслено зображенням бабусі, яка вставляє собі штучні щелепи і це споглядає головна героїня. Герої фільму бачать і відчувають: світ сміється з нас. Інколи просто знущається над нами. І ми змушені жити в цьому світі. Втеча в себе - це втеча від світу. Але чи можливо втекти назавжди?
Все в житті героїв розбито - навіть дзеркало. Вони дивляться на світ через розбите дзеркало. Вони люблять старі будинки - той Париж, який відійшов в минуле. Але навколо пустка - і в цих старих будинках, в і старому Парижі, і в минулому.
Банальною фразою давно стала фраза: «Життя це театр». Бертолуччі вдало доповнив цю фразу і посміявся з неї сумним саркастичним пророцтвом: життя це кіно. У фільмі один з героїв є кінографоманом: він знімає все підряд і вважає, що цим створює геніальний фільм. У тому числі знімає фільм про свої стосунки з власною нареченою, хоч вона цього і не хоче: «Ти побачиш - це буде фільм про кохання!» Для нього крім кіно нічого у світі не існує. Життя це тільки кіно. І можна знімати нескінченну кількість дублів, вистачило б тільки плівки. Тільки люди чомусь не хочуть грати...
У фільмі є дві фрази, які чомусь вважаються головними і ключовими. Вони не тягнуть на слоган - по об’єму. Але варті того, щоб їх навести, вони підкреслюють ту атмосферу фаталізму і приреченості: «Навіть якщо чоловік проживе двісті поганих років, йому ніколи до кінця не зрозуміти свою дружину. Я міг би осягнути цілий Всесвіт, але правду про тебе не дізнатися мені ніколи. Ким ти була?» Справді - це поза межами пізнання. Людину осягнути і зрозуміти неможливо. А жінку тим паче... Люди у нас на очах тікають у свій світ, де все зайве - імена, слова, події, факти. Бо все це ілюзорно. Все це зовнішнє, все оболонка, умовності суспільства. Суть в іншому. Але в чому? Як виразити її? Герої пробують виразити суть на рівні емоцій, мовою тіла і жестів. Але чи вдається їм це? Вони отримують поразку, що завершується смертю. Все безнадійно, навіть цей створений світ початкового і безіменного. Як в «Дао Де Цзін»: «... Назване ім’я - не справжнє ім’я...» Герої так і не називають імен одне одному. Бо навіщо? Кожне ім’я - брехливе... Інша цитата з фільму, яка чомусь так схвилювала публіку: « - А що ми робимо в цій кімнаті? Займаємось коханням? - Я би сказав, що ми трошечки трaхaємось.» Справді, все в цьому світі буває лише «трошечки». Людина не розкривається повністю - ніколи. Навіть під час сексуального акту.
Латиноамериканська поезія, так само як італійський сінематограф, родом з ренесансу. Хтось сказав ненароком, що Хуліо Кортасар - це теж бароко. Це справді так. Але не тільки він. Вся італійська література базується на трьох передренесансних постатях: Данте, Петрарка і Боккаччо. Італійське кіномистецтво теж відштовхується саме від них - від цієї трійці. Без системи символів Данте неможливий ні Федеріко Фелліні, ні Лукіно Вісконті. Пазоліні та Бертолуччі базуються в першу чергу на творах Джовані Боккаччо - на його епатажному «Декамероні». Але фільм П’єра Пауло Пазоліні «Декамерон» публіка сприйняла і визнала геніальними - і майстра кіно, і його шедевр. А от Бернардо Бертолуччі з його танго не пощастило. До речі, повну режисерську версію фільму тривалістю чотири години, як то кажуть, вдень з вогнем... Чому? Хіба критики не читали Боккаччо? Чи їх шокувало перенесення чисто італійських реалій XIV століття в Париж ХХ та ще й під латиноамериканським соусом? Я розумію, що кухня деяких південних країн надто гостра, але все таки? Мені здається, на це є кілька причин. Бернардо Бертолуччі проштовхує в цьому фільмі відверто комуністичні ідеї. Не нав’язливо, не як догму чи аксіому, але переконливо. Хоча дає альтернативу - можливо, традиційні цінності більш потрібні людям, більш прийнятні для них. Але основна думка очевидна і відверто комуністична: буржуазний лад починається з сім’ї. На основі сім’ї виникла приватна власність, а на основі приватної власності буржуазний лад. Комунізм можна збудувати тільки знищивши сім’ю як таку. Будь-яку соціальну революцію можна здійснити тільки одночасно з сексуальною революцією. Це добре розуміли Маркс, Енгельс, Ленін, Пол Пот і Мао Цзе-дун. Якби цей фільм Бертолуччі з’явився раніше - в 60-тих роках, ліва західна богема і хіпуюча молодь могли би його зрозуміти, але в 70-тих розчарування комунізмом вже почалось. Чому в Совітському Союзі цей фільм заборонили, для мене довгий час було загадкою. Відверто порнографічний фільм «Чапаєв» в СССР демонстрували по телебаченню регулярно. А філософську притчу комуніста Бертолуччі просто замовчували. Що до речі, його ображало, і теж послужило основою розчарування Бернардо в комунізмі. Але потім я зрозумів у чому справа: в одному з епізодів фільму «Останнє танго в Парижі» Бертолуччі показав вершкове масло, яке головний герой використав оригінально. А в той час в СССР в багатьох регіонах вже й забули і яке воно на смак, і як воно виглядає. Це була просто крамола. Крім того в СССР пролетаріям вперто підсовували тезу: вам то по святам перепадає - коли хек, коли оселедець. А робітникам в буржуазних країнах навіть цього не дають... А тут раптом на екрані вершкове масло. І де - в буржуазному Парижі. Крім того - ренесанс. До епохи Відродження в совітах завжди ставились насторожено. А інколи просто перелякано. Особливо до таких постатей як Спіноза і Декарт.
Хоча фільм можна сприймати інакше - як апологію сімейних стосунків, як неможливість життя люди без сім’ї. Так, у фільмі шлюб асоціюється з ліфтом, який їде вниз. Так, герої фільму спробували бути не Полем і Жанною зі своїм соціальним статусом, професіями, біографією, життям, місцем в соціумі, власністю, релігією, а спробували бути як предковічні часи - Чоловіком і Жінкою, і все. Спробували почати історію Людини як живої істоти спочатку. Ніби і не було цих 75 000 років буття Homo sapiens sapiens. Але в них нічого не вийшло. Спроба завершилась катастрофою. Жити за межами суспільства чи створити принципове нове суспільство, відкинувши тисячоліття історії та передісторії неможливо. Навіть на рівні двох людей. Бо двоє людей це або ще не популяція, або вже не популяція. І це вже навіть не психологія - це біологія.
Мені здається, слоганом фільму є слова головної героїні: «Сьогодні імпровізація - підключайтесь!» Ще є одна фраза у фільмі, яка не може не сподобатись: «Собаки набагато кращі за людей. Набагато.» З цим сперечатися не можливо. Для декого це може і звучить банально, але не для мене і не в Парижі.
Але це все не головне в цьому фільмі. Абсолютно не головне. Фільм не про це. У фільмі зустрічаються настільки складні філософські конструкції, що перед ними гасне будь-яка критика, їх просто неможливо обговорювати. Їх треба зрозуміти - а це важко. Нині ніхто не зможе зняти нічого подібного, ніхто не може філософствувати на такому рівні і на такі теми. Низка тем стали в цьому світі просто заборонені для обговорення. А дарма. «Будь-яка форма - безглуздя, все, що є за цими дверима - безглуздя. Я нічого не хочу знати про твоє минуле...» Так і хочеться сказати герою: «Дарма...» У людей просто забагато поганих спогадів. Але замість того щоб осмислити їх, люди їх хочуть просто забути.
(На світлині - кадр з фільму - найнепристойніший з усіх.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658450
дата надходження 09.04.2016
дата закладки 10.04.2016
Обпектися об власне пекло. Зачинитись на всі замки.
І до себе – немов до Мекки. Й т и.
Бо від спогадів тепло й терпко. Краде тишу совина ніч.
− Що ти бачиш у тім люстерку? − Н и ч.
Поміж кроків моїх і криків загубились усі слова.
Світ сьогоднішній завеликий в а м.
І вовтузяться по куточках не приручені ним вітри.
− Хто приречений вити, вовче? − Т и.
А як місяць сьогодні згасне, німуватиму, як колись.
Як не зможеш прийти причастям – с н и с ь.
Я молитимусь довго нині, бо в небесному колесі
всі однаково вільні й винні. В с і.
… і на відстані очі в очі ми незрячі і ми німі.
Я твоя, і ти досі, вовче, м і й.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585207
дата надходження 03.06.2015
дата закладки 23.03.2016
Ти не знаєш, скільки років було тому старому,
який помирав біля твого дому,
хапаючись за серце від почутої на радіо звістки.
Легше думати, що двісті. Чи то пак триста.
Але ж у цій країні вже ніхто не слухає радіо?
Хіба водії грузових автомобілів, вимушені
жити у режимі
перпетуум мобіле,
аж поки не стукне двісті. Чи то пак триста.
І ніколи не знаєш, що вони везуть у своєму великому кузові
(котячі консерви, пральні машини, шкільні підручники,
автомобільні шини, золотовалютні резерви, а може, випадкові історії,
а їх зібрано чимало за років двісті. Чи то пак триста).
Цей старий падав, помираючи, на пожовкле листя
і вогку грязюку,
замурзавши руки, сорочку і незашнуровані черевики.
Він упав так без крику, тихо, як здута повітряна кулька.
А ти прочиняєш двері під’їзду,
здіймаючи у повітря це пожовкле листя,
і гадаєш, скільки він зібрав історій за років двісті.
Чи то пак триста.
І чи не лежать вони досі у його кузові між порожніх коробок,
наче розсипаний бісер.
15 серпня 2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653424
дата надходження 21.03.2016
дата закладки 23.03.2016
А давай ти прозвеш мене своєю Офелією
і крастимеш від сірих зонтів і старих підборів.
Будемо стрибати з мокрих дахів високоповерхівок а
ти триматимеш мене міцно за руку і шептатимеш
"Не бійся мала .тримайся сильніше".
А коли нас торкнеться стара бруківка
і ми наче долитимо до низу
я варитиму тобі міцну каву з тертим мигдалем і апельсинами,
будем наче скажені їсти з долонь виноград
і впиватись губами в запястя
пити міцний ром і я читатиму тобі Ремарка коли сумно.
А давай ти будеш моїм художником
і я дозволятиму тобі змальовувати себе
десь на порипаній підлозі старого горища ,
будеш брутально зривати смуток і одежу ,а потім
плутати пальці в моєму волоссі так ніжно як тільки вмієш
А я в тріщинках губ зберігатиму твої таємниці коли спатимеш.
Коли наставатиме ніч ми роздамо ролі стінам і зіграємо трагікомедію
назвемось іншими іменами
І будемо спілкуватись невідомими мовами
а хочеш мовою жестів, сенсорно,мовою дельфінів?
будемо кидати пусті келихи в запилені спогади зашторених фіранок
зривати думки покусаними до болі губами з оголених плечей..до ранку
щоб вмерти одночасно
Адже ми потрібні одне одному
Щоб на ранок нарешті прокинутись живими..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650504
дата надходження 10.03.2016
дата закладки 13.03.2016
Моя ручка — пикфлоуметр для астматика. Лист бумаги — океан для рыбы. Мой неровный почерк — музыка (такая же неровная и такая же моя) души. Любовь и жизнь. Моя тетрадь — моя собственная планета, в которой как погода бывает разным настроение. Не всё время лить дождю мыслей. Бывают засухи отчаяния. Они выжигают всё. Своеобразный персональный Апокалипсис.
Дождь слёз омывает выжженую Землю. Потопом стирает самые укромные уголки Вселенной. Те кусочки пепла, что оставил после себя огонь...напоминанием...
И наступает новое рождение.
Первыми корявыми буквами-потугами. Первым болезненным криком от кислорода рифм. И слепой уверенностью, что не умрёшь больше. Будешь жить вечно.
Нет-нет. Умрёшь. Обязательно.
Но давай в этот раз поймём что-то больше перед смертью. Хотя бы пару новых чувств. (слов?).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648127
дата надходження 01.03.2016
дата закладки 02.03.2016
Я давно мріяв написати вірш «Плач Ярославни» ("Слово про полк Ігорів"). Я думаю, кожен поет рано чи пізно звертається до епосу, до історії свого народу, вивчає його. Кожен поет мріє і хоче написати свою версію плачу Ярославни. Чому ця тема чіпає душу поета? Адже це далека старовина, майже легенда, описана в літописі. Але як описана, як високохудожньо і тонко передано стан душі Ярославни. Мені здається, що цей твір буде йти поряд з нами весь час, бо століття минають, а відношення між народами, як і межи людьми, на жаль, залишаються майже тими самими. В плачі Ярославни виражено стан її душі під час війни, стан душі жінки, яка не в змозі допомогти своєму рідному воїну, переживає і плаче, молиться, ридає. В наші часи звертається жінка тепер і до держави, і до конкретних людей, і до надприродних сил, до бога, і просто до всяких могутніх природних сил, щоби виступили вони теж проти зла, щоб захистили її рідного сина чи чоловіка, щоби його не покалічило і не вбило на війні.
«Плач Ярославни» був завжди актуальним, коли велися міжусобні війни, коли на нашу країну нападали загарбники. Актуальний він і тепер, тому що на території України точаться військові дії.
Я читав «Плач Ярославни» і на старослов’янській мові, і в написанні багатьма поетами. Мені особливо подобається, як його написав Тарас Шевченко. Кожного разу, коли я читав «Плач Ярославни», то відчував, що це не зовсім плач, це не зовсім голосіння, скоріш всього це схоже на плач-молитву. Таку саму думку висловлюють багато літераторів. Мені, особисто, більше чомусь подобається все-таки традиційна символічна назва «Плач Ярославни», тому що Ярославна передусім плаче і в плачі молиться.
Плач Ярославни - це стан моєї душі також. Тут скоріш всього моя душа плаче і молиться, тут плаче і молиться моя дружина, моя сусідка, моя односельчанка, проста українка.
Я написав два варіанти «Плачу Ярославни». Перший – це традиційне відображення літописного фрагменту у віршованій формі. У другому варіанті моя Ярославна плаче і молиться вже в наші часи біля пам’ятника Перемоги в Києві (статуї «Батьківщина-Мати», що є символом нашої Батьківщини, символом Києва), і це має глибокий зміст, бо народ вірить в те, що правда на нашім боці, перемога буде за нами. Моя Ярославна звертається і до «Батьківщини-Матері», і до Дніпра, і до вітру, і до сонця. У цьому варіанті давні вірування, казкові фрагменти перемішуються з реальністю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639251
дата надходження 28.01.2016
дата закладки 28.01.2016
Січень. Сьоме.
Світанок...
Солодкі сновидіння сповивають скляний спокій.
Сонні сутінки стомлено стримують смарагдові стріли сходу.
Стривожена синь стриножить силуети сузір"їв.
Сполоханою сарною стрімголов спішить сховатись: серед струнких сріблясто-сніжних сосен спочинок стрінути.
Сонце сходить...
Сліпучим смертоносним смерчем спиняє, спалює синю сутінь, сипле снопи світла, сотнями скарбів спалахує.
Серпантин слідів своїх сонячних суцільним сяйвом схрещує.
Сніжок струшує..
Сміється...
Стиха світанкову симфонію співає: «се сьогодні, се сьогодні – сьоме січня, свято! Спасителя славімо!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633988
дата надходження 07.01.2016
дата закладки 26.01.2016
(або спроба сказати слово про векторність ірландської міфології)
«Віднесла буря їх далеко на захід від Ірландії,
де втомлені, опинились вони на морських хвилях.
- Це вітер друїдів. - сказав тоді Донн мак Міль.»
(З «Книги завоювань Ірландії»)
Є одна давня ірландська легенда: в часи верховного короля Ірландії Еліма Фінахта* випав в Ірландії сніг, який був на смак як вино і п’янив людей, які його куштували. Мені давні ірландські легенди завжди нагадують саме отой сніг, про який так довго пам’ятають (а про що в Ірландії не пам’ятають? Хоча один дуже шанований поет порівняв довгу пам'ять з поганою хворобою, але це не хвороба - це звичка - не знаю погана чи хороша, але в Ірландії пам’ятають все). Важко знайти на світі білому ще одну таку саму хвору на довгу пам'ять країну в якої була б така величезна кількість літописів, історичних переказів, легенд про якісь події минувшини, де б люди могли назвати своїх предків до сорок шостого покоління, а іноді й глибше. Така довга пам'ять грає з нами - ірландцями злий жарт. Я іноді заздрю народам і людям, які вміють забувати. Ми ірландці забувати не вміємо. «А от у 1072 році вождя нашого клану О’Хеннселаг Діармайта мак Майла на м-Бо вбив вождь вашого клану О’Мелсехалінн Конхобар. І з того часу ворожнеча між нашими кланами не припиниться, допоки дме вітер і гріє сонце!» Отак і воюємо одне з одним тисячоліттями...
Я часто думав - навіщо у нас в Ірландії про кожен камінь і про кожен пагорб складали купу легенд? Добре хоч не віримо в них. Або намагаємось не вірити. Я колись завів розмову з одним своїм хорошим знайомим і запитав його: «В одній монографії одного англійського історика я прочитав, що король Ірландії Конн Ста Битв це вигадка. Що такого короля не було. Його придумали, як придумують казку. А ти віриш у його існування?» На цей мій хороший знайомий (який досить непогано розбирався в історії, особливо в історії свого клану) відповів: «А яка різниця був цей король насправді, чи його не було? Ми читаємо про нього прекрасні легенди, вірші і пісні. І саме це прекрасно. А що воно таке оте «насправді» не знає ніхто. Якщо цей король був хоча б у моїй свідомості значить він був.» Атак то ми і мислимо. Добре хоч ця розмова була в пабі, за келихом доброго ірландського пива.
Може тому багато істориків (особливо англійських) патологічно не довіряють ірландським літописам. Вважають, що це все суцільна вигадка. (Придумана, звісно ж, за келихом доброго пива.) Звичайно, все що писав Беда Преподобний (673 - 735) це істина і цінні свідчення історії. А все що писали в цей же час ірландські монахи Клонмакнойса та Йони - вигадка. Ах, я забув - це ж писали ірландці. А вони фантазери, вигадники і, взагалі, схиблені. Пам’ятати своїх предків до сорок шостого коліна можуть тільки хворі на голову. Тут цікава простежується закономірність. Ніхто з істориків, хто пише на цю тему не може поставити межу - де закінчується казка і вигадка, і дек починається історія. Щоб якось виплутатись з цієї ситуації англійські історики розбили всіх королів Ірландії, що згадуються в літописах, не на дві, а на три групи: легендарні, історичні та «легендарно-історичні» - вони мовляв нібито історичні, але ірландським джерелам ми не віримо, тому вони легендарні. Звісно, в ірландських літописах та скелах багато епізодів, що є красивою казкою. Але в яких давніх хроніках немає легенд та вигадок? У Геродота їх більш ніж достатньо. Але Геродот - це «батько історії» і це безперечно. А король Туатал Техтмар** це, звісно, вигадка. Хоч про історію його правління та війн написано в скелах сухо, без жодного казкового епізоду.
Не так давно я прочитав досить цікаву монографію Томаса Роллестона (Thomas William Rolleston) «Кельтські міфи і легенди» (Celtic myths and legend). Там він прямо пише, що Тара (Темра) - давня столиця Ірландії - це не більше ніж вигадка, міф, що втілив давню мрію ірландців про незалежність і свою державу. (І це не дивлячись на те, що археологи давно розкопали руїни Тари!) Ще там є кілька словесних шедеврів, про які я просто не можу не згадати. Зокрема, він пише, що «кельтська цивілізація - багато в чому приваблива і багатообіцяюча, несла в собі певну ваду, недолік, внаслідок чого кельти ... не змогли стримати натиск грубої юної сили германських племен...» Або ще одна репліка: «...кельти вважають, що істинним цвітом життя є духовна реальність і забуття цієї істини у механічному чреві матеріальної цивілізації не приносить нічого, крім пекучої болі і відчуття втрати». Так написати міг тільки англо-сакс. Ні, таки германські і кельтські народи - це два різні світи. Схоже вони ніколи один одного не зрозуміють. Ми для них або руді диваки, що говорять нісенітниці і співають чудернацьких пісень, або «брудні ірландські покидьки» (Чарльз Дікенс). Вони ж для нас «заброди сасенех» і «виродки Кромвеля», бо як кажуть ірландці здавна: «Трьох речей треба боятися - копита коня, лопати трунаря та посмішки англійця».
Я часто думаю: чому нас саме так сприймають іноземці? Може тому, що наша історія - це суцільне безглуздя. Сукупність нелогічних вчинків і подій. І навіть ті іноземці, що потрапляють у нашу чудернацьку країну втягуються у цю безглузду гру. Колись в Ірландії за часів англійської окупації був суддя лорд Норбері. Якось на суді від виніс виправдувальний вирок вбивці, вина якого була всім очевидною. На загальне обурення лорд Норбері відповів: «Вчора я засудив до шибениці шістьох невинних людей, треба ж це якось компенсувати...» Коли лорд Норбері помер, то гробарі викопали йому могили глибоку як колодязь. Коли їх запитали навіщо вони це зробили, то вони відповіли: «Та ми б ще глибшу могилу викопали, але мотузки не вистачило...» Ну в якого ще народу була така безглузда історія? Хто так сміявся з власної смерті і власного знищення?
Колись король Великобританії Ґеорґ ІІІ відвідував з урочистим візитом Ірландію. Звісно, вся ірландська аристократія зібралась його вітати, тут король виходить, показує рукою на О’Коннелла і щось каже герцогу Норфолкському. О’Коннелл, звісно, тут же до короля, реверанси, ручку цьом і таке інше в пориві вірно підданства. А потім запитав герцога: «А що про мене говорив король?» Герцог відповів: «Король сказав, що це той самий О’Коннелл - той самий негідник!»
І подібних історій можна розповісти безліч. І всі вони - реальні події, а не чиїсь вигадки. Ну, скажіть, буває така історія насправді? Це ж плід божевільної фантазії якогось хворого на голову казкаря! А ви кажете: «Ірландія...» Ми самі вигадали свій божевільний світ і живемо в ньому!
Що мене найбільше зачаровує в ірландських міфах, так це те, що історія там розповідається як міф. (І тут не треба занурюватись у далекі напівзабуті часи. 26 липня 1813 року на ярмарку відбулась бійка між католиками та протестантами. Все б закінчилось просто мордобоєм, але хтось вистрілив з рушниці і всі перелякано розбіглися. Але барди Ірландії співають балади про «Битву під Ґарвахом». І це цілий епос! Просто «Іліада» протестантів!) І міфи розповідаються як історія. Чи може це насправді одне і теж... У нас - в Ірландії...
Чим зачаровують ірландські міфи - так це своєю недосказанністю. Щось ховається між словами, в оцих розповідях про звичайні події, щось лишається поза текстом, поза вербальним способом повідомлення, щось містичне є в цій буденності, в цих звичайних подіях. Якесь відчуття таємного вини киї, коли читаєш про дівчину, що набирає воду з краю потоку і наливає в один глек, потім бере воду з середини потоку і наливає в інший глек. Чи ці образи жінки, що миє закривавлений одяг в річці, коли до броду підходять воїни і на запитання: «Чий одяг ти переш, жінко?» Відповідає: «Твій, воїне!»
Я не зустрічав жодного міфу в якихось інших народів, де герої переміщувались би не тільки в просторі, але і в часі, де події «одночасно» (це слово тут звучить парадоксом!) відбуваються і в далекому минулому і в сучасності оповідача. І герої мандрують один до одного, ворогують і дружать, викрадають один в одного жінок...
Ірландські міфи векторні. Там людина варто чогось тільки тоді, коли вона здатна вчинок, подію. Її діяння направлене кудись - в часі або в просторі. Вихідною точкою є свій клан - маленький світ, без якого існування втрачає сенс. А діяння направлене назовні клану - подорож до далеких неіснуючих островів, чи вперте намагання перемогти в бою інший клан (для чого? з якою метою? Чи перемога як самодостатня подія?), чи пошук сокровенної мудрості, чи творіння нової пісні - це завжди вектор назовні. Але завжди повернення - назад, додому, чи то в Ірландію, чи то до свого клану, чи то в свій дім, який завжди є шматочком Ірландії, на якому б дикому і скелястому острові не доводилось би його будувати...
В ірландських міфах потойбічний світ існує тут - поруч. В оцих зелених пагорбах. І він є дзеркальним відображенням нашого світу - там теж є королі і герої, коханці і зрадники, смерть і хоробрість, друїди і воїни. Тільки жителі цих пагорбів мудріші за нас - бо пішли в їх глибини, коли зрозуміли, що їх нас на землі завершився, настав час інших. Це велика мудрість - вчасно піти. Цієї мудрості завжди бракувало королям і диктаторам. Що я ціную в ірландцях - так це вміння зневажати короля - як чужого так і свого, зневажати будь-яку владу над собою. Вміння бути вільними - навіть під шибеницею. Але це не тільки наш гонор - але і наша біда. Ми не змогли створити вчасно створити свою державу, своє королівство, але воювали між собою, зводячи давні рахунки між кланами. Так, наша історія - безглуздя. Але що в цьому світі не безглузде?*** Просто ми - ірландці в своїх міфах і піснях підкреслили це. Чи навіть посміялись над цим. І заодно над собою. Напевно, тільки в Ірландії «всі війни веселі, всі пісні сумні». Хоча це теж неправда - історія Ірландії суцільна трагедія.
Не хочеться закінчувати сумним. Завершу но, я ці роздуми словами надії - цитатою зі скели «Пісні дому Бухета» (ірл. - Esnada tige Buchet): «Тоді пішов Бухет геть від всіх цих країв і йшов всю ніч до ранку, доки не опинився в Кеннанас на Ріг»****.
Примітки:
* - Елім Фінахта (ірл. - Elim Fínnachta) - верховний король Ірландії. Згідно «Історії Ірландії» Джефрі Кітінга правив Ірландією в 913 — 895 рр. до н.е.
** - Туатал Техтмар (ірл. - Túathal Techtmar) - верховний король Ірландії Згідно «Історії Ірландії» Джефрі Кітінга правив Ірландією в 80 - 100 роках.
*** - все в цьому світі безглузде. Це я давно зрозумів. Але краще не вірте мені. Спробуйте знайти щось прекрасне в цьому світі, хоч якийсь сенс... Я ж ірландець, та ще й старий як світ, а вам ще творити і творити.
**** - я там бував в молодості - красиве місце. Не тільки для будівництва ірландської кам’яної хатки...
Дублін, Ірландія
1988
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638663
дата надходження 26.01.2016
дата закладки 26.01.2016
[img]https://encrypted-tbn2.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcTBlxgegnwO3hQuXVRd7e_NbM_g6qEohRxU1Ecat2N6bugrB0XtmLNU807a[/img]
Її звали Маджента –
Це ніби вода і кров.
Це злиття пурпуру і сині
Це приливи розмов,
це відпливи розмов
І пахнуть глоксинії.
Її звали Інфанта –
Це ніби трава і сніг
Це сплетіння індиго й жасмину
Це сапфіровий сміх,
це волошковий сміх
І б’ються хвилини.
Її звали Маїс –
Це ніби вино з кульбаб
Ніби курд із лимону і дині
Серед тисяч імен,
середи тисячі мап
Її очі – єдині.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638577
дата надходження 25.01.2016
дата закладки 26.01.2016
Але речі прості, і нічого тут не вигадуй.
Місто спить, а у місті – ні міфів тобі, ні мафії.
Він приходив як лицар, а йшов неодмінно гадом
(і сонети тоді зазвучали, як епітафії).
Що не день – як не день, а суцільне глибоке днище.
Не стираються лиця, хай як не старайся вбити їх.
Я лечу, я лечу, я лечу усе нижче й нижче,
і мене помічають і видимі, і невидимі.
А любов – не любов, а остання у світі пристань.
Я лічу половинки, збираю докупи зламане,
відділяю зерно від полови і гублю числа,
коли він
не шукав,
не тримав,
не чекав.
Не знав мене.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620049
дата надходження 10.11.2015
дата закладки 25.01.2016
Голубые бабочки слетели с цветов, нарисованных на пододеяльнике.
И закружились передо мной, через меня, по всей комнате.
Цветы начали расти на тонких стеблях
Они тоже были голубыми. Над венчиками засияли жёлтые ободки.
Головки стали синхронно раскачиваться в такт зазвучавшей, звенящей мелодии.
Пространство заполнилось розовым свечением.
Всё завертелось вокруг меня. Голова отключилась. Я ощутила себя бабочкой.
Какой восторг! Какая чистота! Лёгкость.
Я покосилась на свои крылышки. Они были ярко-жёлтыми, с голубым ободком.
Из сердцевины каждого цветка стала подниматься тонкая струйка аромата.
Неописуемый, ни с чем не сравнимый запах изумрудного цвета.
Бал. Сказочный бал. Попробую полетать.
Взмахнула крыльями. Получается, Начала выписывать виражи.
Как здорово! Резко взлетела вверх и начала планировать вниз.
Вдруг ощутила нечто невыносимо горячее.
Вздрогнула, открыла глаза. На руке с тыльной стороны взбухал волдырь.
Я приложилась к утюгу.
Бабочки сидели на рисованных цветах.
Светила лампочка в 95 ватт.
Я гладила постельное бельё. Что-то нужно делать с волдырём.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602754
дата надходження 28.08.2015
дата закладки 19.01.2016
«У синьому небі
Холодний жорстокий вітер
Тріпає сам себе...»
(Накамура Кусадао)
Сонце бородатим пророком
Чіпляється латаними штанами
За антени колючі будинків-печер,
Мандруючи в країну вечора,
Даруючи нам чи то сутінки,
Чи то просто затьмарення,
Чи то просто йде не прощаючись
Гоноровим англійським лордом.
А в тій країні вечора...
А тому світі темряви...
Ліхтар банькуватим котом
Дивиться на брудні вікна, де
Бояться чомусь запалити світло.
Сутінкові провінції!
Вітер вічного вечора!
Чому так невчасно приходить зима,
Коли в душах людей і так холодно,
Коли хтось зледенілими пальцями
Торкається струн розбитої скрипки,
Тесаної колись з дерева
Зі слідами від куль, з оглухлого ясена
Від грому вибухів.
А струни... Їх плели з потоків нейтрино,
Їх чіпляли вузлами руки старих моряків,
А вони темніли й бриніли, звучали і краяли
Серце...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636644
дата надходження 18.01.2016
дата закладки 18.01.2016
[i]С. М.[/i]
Січень і, друже, така невимовна туга,
хоч вигризай собі нерви, хоч вовком вий,
хоч зав’яжи себе вузликом туго-туго.
Пізно іти на Ви.
Що нам лишилося – довге чекання снігу,
спогад колючий, холодна німа стіна.
І як не вийде зцілитись вином і сміхом,
тихо мені співай.
Пальцями змерзлими вичави ніч у склянку.
Темрява тоншає, нам її перейти.
Січень і, друже, так глухо, немов у танку.
Добре, що поряд ти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634436
дата надходження 09.01.2016
дата закладки 10.01.2016
Рід Стефураків - один із найдавніших родів гуцулів. У давні часи володів землями в долині річок Прут, в верхів’ях Чорного та Білого Черемошу, на гірських хребтах в районі Космача, в верхів’ях Чорної Тиси, в долині річки Тересва, Рускова та гори Фаркау (нині це Румунія). Символом роду була гілка смереки та вовк. Недарма в Карпатах в старі часи була приказка: «Злий, як стефураківський вовк». Гасло роду Стефураків: «Ніколи як нині!» Кольори вишиванок: червоний, чорний, зелений. Це один з небагатьох гуцульських родів у яких лінія ватажка роду ніколи не переривалася. Крім того, це чи не єдиний рід гуцулів у яких резиденція ватажка роду ніколи не змінювалась і завжди розташовувалась в Космачі - з дуже давніх часів. Нинішній ватажок роду - Іван Стефурак живе в Космачі, офіційно визнається Радою гуцульських ватажків і Судом Ведмедя, і є постійним представником роду в Раді гуцульських ватажків. Рід Стефураків - це рід який зберіг чи не найбільше легенд та історичних переказів про ватажків роду. Але офіційні історики не визнають ці перекази достовірними та історичними, вважають їх псевдоісторичними та міфологічними. Крім гірського роду Стефураків, який колись був чи не наймогутнішим і найбагатшим родом гуцулів у Східних Карпатах і змагався по силі, впливу і багатству з карпатськими князями, є ще рівнинний рід Стефураків, що має зовсім інше походження і не споріднений з ним. Рід Стефураків обирав ватажка до 1356 року - тоді відбулась остання рада роду на горі Горде, що під Космачем і востаннє вибирався ватажок роду Стефураків, після цього посада ватажка роду стала спадковою - передавалась від батька до сина. Хоча і раніше під час виборів ватажка перевага надавалася одному із синів колишнього ватажка. Тільки двічі - у 1128 та у 1267 році обрали не сина, а племінника загиблого ватажка, хоча були і прямі спадкоємці.
Навколо походження роду Стефураків серед істориків точиться чи не найбільше суперечок та дискусій порівняно з походженням інших гуцульських родів. Так польський історик Лех Крушницький (1675 - 1738) стверджував, що рід Стефураків має польське походження і з’явився в Карпатах в часи польського короля Стефана Баторія (1533 - 1586) і від його імені, мовляв походить назва цього роду. З цим погоджується мадярський історик Петер Балашші (1789 - 1854), але стверджує, що рід Стефураків не польського, а мадярського походження. Румунський історик Міхай Тцара (1855 - 1920) заперечує це і пише, що рід Стефураків румунського походження - походить з Молдови від гайдуків господаря Штефана ІІІ Великого (1457 - 1504) і саме після його смерті, мовляв, предки цього роду переселились в Гуцульщину. Єпископ Рахівський та Солотвинський Варфоломій (1458 - 1501) писав, що рід Стефураків походить від Святого Стефана - апостола, родичі якого, чи то нащадки примандрували в Карпати і там оселилися. Як історики, так і інші церковні діячі це категорично заперечують і пишуть, що це вигадка Варфоломія, що він в стані екзальтації був схильний до неочікуваних проповідей і думок, за які його у 1498 році засудили як єретика.
Самі ж Стефураки говорять, що вони жили в Карпатах з дуже давніх часів, є автохтонними жителями, походять від короля племені карпів Стаха, що був засновником їхнього роду. При цьому розповідають легенду про Дике полювання короля Стаха, що король Стах був підступно вбитий ворогами і з того часу періодично приходить з того світу зі своїми воїнами і слугами, і вони влаштовують полювання на нащадків вбивць і будуть здійснювати цю помсту до кінця світу сього, аж до Страшного Суду. При цьому в переказі наводиться навіть час життя і правління цього короля - І століття нової ери, 58 - 96 роки. Історики заперечують достовірність цього повідомлення, зазначають, що в ті часи у карпів були не королі, а вожді племені, і що історичний вождь карпів Стах жив не в І, а в ІІІ столітті - десь біля 236 - 277 років. Крім того, історики зазначають, що легенда про Дике полювання поширена у всіх народів Європи - від Ірландії до Білорусії і навряд чи має карпатське походження.
Згідно історичних переказів роду Стефураків рід мав багато гілок. І серед них була князівська гілка Стахи-князі, до якої належали давні вожді Білих Хорватів та гілка жреців, до якої належали волхви капища Змія, що було розташоване на відрогах гори Вовча. Нині там збереглися залишки капищ, дольмени часів неоліту - Стефураки стверджують, що там у VI - IX століттях були святилища, в яких головними волхвами були люди з роду Стефураків. Згідно цих же повідомлень, вони були волхвами на капищі Сонця на горі Лисина Космацька та на капищі Місяця на горі Горде Доброкиївська. Там теж збереглися залишки мегалітичних споруд неоліту, можливо часів Гальштату, петрогліфи, але перевірити повідомлення історичних переказів роду Стефураків немає ніякої можливості. В легендах самих Стефураків наводяться списки 46 поколінь волхвів з сивої давнини до 1052 року. У 1052 році рід Стефураків прийняв християнство, і це було поворотним пунктом у хрещенні гуцулів. Це власне був перший гуцульський рід, який до того ж мав авторитетних язичеських жреців, який прийняв християнство. Загалом прийняття християнства гуцулами затяглося - окремі роди гуцулів дотримувались старої віри аж до 1378 року.
Щодо князівської гілки роду Стефураків, то династія Стахів-князів існувала до 843 року, після того ватажків роду називали просто ватажками, а не князями. Але навіть до 843 року Стахи-князі були васалами князів карпів, а потім князів білих хорватів і ніколи не утворювали якогось окремого князівства чи королівства, хоч володіли в ті часи величезними землями. Зокрема, ватажок роду Стефураків Світозар присягнув на вірність, разом з ватажками інших гуцульських родів, князю білих хорватів Добромислу ІV Великому у 529 році. Рід Стефураків мав в Карпатах чисельні укріплені замки та фортеці. Зокрема, їм належав замок Чорна Смерека на горі Грегіт (що біля Космача), Замок Білого Птаха на горі Хом’як (що біля нинішнього Татарова) - тоді ця гора називалася Кам’яна Сторожа, Замок Великого Дика на горі Чивчин (потім той замок у 974 році був захоплений родом Зеленчуків), Замок Весняного Вітру на горі Діл (що біля нинішньої Ворохти). Ці замки будувалися з дерева - нині від них не лишилося і сліду.
Рід Стефураків брав участь у війнах з обрами (аварами) під час їхніх нападів на Карпати. Легенди розповідають про ватажка роду Мирослава Стефа Доброго, якого волохи ще називали «Чорним Стефом». Він був першим з роду Стефураків, хто отримав епітет Чорний. Пізніше серед ватажків роду виникли гілки: Чорні Стефураки і Білі Стефураки. Вони селилися, зокрема в долинах річок Чорний і Білий Черемош. Історики сперечаються, чи їх епітети виникли від назв цих річок чи навпаки. У 598 році Мирослав Чорний зібрав воїнів з роду Стефураків та союзних родів, і вони зітнулися з аварами в долині ріки Прут в районі нинішньої Ворохти. Тоді гуцули в тій битві отримали важку поразку, але Мирослав Чорний зробив з цієї поразки правильні висновки і в 601 році знову зібрав військо і розбив вщент аварів в районі нинішнього Татарського перевалу. Чому до нього прикріпилася назва Чорний - є різні думки. Є версія, що Мирослав Стеф тримав оборону замків на волоському прикордонні, де постійно були в ті часи сутички між волохами і гуцулами, здійснювалися взаємні рейди, в яких відбувалися викрадення худоби, причому кожний наступний рейд був помстою за рейд ворожої сторони. У волохів досі збереглася колискова в горах північної Трансільванії, де є такі слова: «...Спіть спокійно овечки й корівки, а то прийде Чорний Стеф і забере вас!» Кажуть, що нащадки Мирослава Стефа лишили собі епітет Чорний, «щоб боялися нас вороги». З Мирославом Стефом Чорним пов’язують ще таку легенду. Коли помер князь білих хорватів Горислав ІІІ Хоробрий у 612 році, то він заповідав поховати його серце на вершині гори Фаркау, що в ті часи називалась гора Стаха і була священною для всіх білих хорватів. Скриню з серцем князя Горислава повіз на гору Стаха Мирослав Стеф зі своїми воїнами, але їх біля Скель Смерті їх оточили авари, які несподівано знову зробили набіг в Карпати. Мирослав Стеф вигукнув своїм воїнам: «Ми завжди слідували за своїм князем Гориславом, підемо і зараз за ним - до перемоги, або до загибелі!» І кинув скриню з серцем князя в густі лави ворогів і ринувся з мечем в руках слідом за скринею з серцем. У тому бою Мирослав Стеф і всі його воїни загинули. Але скриня з серцем князя Горислава ІІІ Хороброго потім була потім знайдена і похована на горі Печаль, яка з того часу має таку назву.
Проте не завжди взаємини між верховними князями білих хорватів у роду Стефураків були дружніми. У VIII столітті сила і багатство роду Стефураків настільки зросли, що князі білих хорватів почали вбачати у роді Стефураків загрозу своїй владі. Почалась ворожнеча - при цьому одні гуцульські роди стали на бік князя, інші на бік роду Стефураків. Доходило навіть до збройних сутичок. За часів князя білих хорватів Боєслава V Довгий Меч намітилось деяке примирення між ворогуючими сторонами. Але князь несподівано помер (ходили чутки, що його отруїли), і князем білих хорватів став малолітній Любомир Х Синьоокий якому було тільки 12 років. У той час помер і ватажок роду Стефураків - Стеф Сіра Сокира і ватажком на раді роду обрали малолітнього Птахослава, якому було тоді тільки 15 років. Далі у 786 році в замку Білого Каменя, що біля нинішнього Делятина відбулась подія, яка ввійшла в легенди як «Чорний обід». Бояри князя з родів Зеленчуків та Смеречуків запросили ватажка роду Стефураків на урочистий обід - ніби то для остаточного примирення. Під час обіду принесли і поставили на стіл голову чорного бика - символ смерті. Після цього слуги князя схопили ватажка роду Стефураків Птахослава, відвезли його на гору Рокита, там влаштували судилище, оголосили, що він зрадив князя і вбили його. Сам князь все життя заперечував причетність свою до цього злочину, просив пробачення в ради гуцульських ватажків і в роду Стефураків. І йому вірили. Хто саме влаштував цей «Чорний обід» так і лишилося загадкою. Підозра (і не безпідставна) падає на тодішніх ватажків родів Зеленчуків та Смеречуків, але ці роди заперечують це.
У ІХ столітті тривала ворожнеча між родом Стефураків та Смеречуків. Зокрема, у 847 році рід Стефураків захопив і спалив замок Білих Квітів на горі Чорний Грунь, яким володіли Зеленчуки. Цей замок після цього так ніколи і не був відбудований. Ворожнеча тривала до 1388 року, коли ці два давніх гуцульських роди остаточно примирилися і закріпили мир шлюбом молодшого сина ватажка Стефураків Данила Стефурака з дочкою ватажка Зеленчуків Марічкою Зеленчук.
Рід Стефураків прославився не тільки військовими ватажками. До цього роду належали також видатні церковні діячі і вчені. Так у селі Кути у 1768 - 1789 роках служив священиком отець Петро (в миру - Григорій Стефурак) - відомий богослов, автор праць «Сенс молитви Господньої», «Таїна Божої Благодаті», «Проповіді в час посту».
Рід Стефураків взяв участь і в повстаннях опришків. У 1723 - 1731 роках в горах біля Чорної Кливи та Братковської діяв загін опришків Василя Стефурака. Він загинув під час походу до Надвірної від кулі жовніра урядових військ. Відомий ще Левко Стефурак, що в 1735 - 1455 роках тримав у Криворівні водяний млин і допомагав опришкам.
У ХІХ столітті в Карпатах були відомі Дмитро Стефурак (1801 - 1876), що мав у Перкалабі тартак та пастухував на полонині Веснярка, отець Онуфрій (в миру Тарас Стефурак) (1834 - 1900), що був священиком в селі Гринява. Під час Першої світової війни багато чоловіків з роду Стефураків загинули на фронтах. Так не повернувся з війни Данило Стефурак, що був рядовим 45 піхотного полку армії Австро-Угорщини. Судячи по всьому, він загинув під час Стрийської битви у 1915 році. У часи ЗУНР в УГА був хорунжий Петро Стефурак, воював під Львовом, подальша доля його невідома, скоріше всього він загинув у Чотирикутнику Смерті у 1920 році. Ще у ХХ столітті відомі: сотник УПА Іван Стефурак, боївка якого діяла біля гори Версалем та перевалу Рижі у 1946 - 1949 роках. У грудні 1949 року він потрапив у засідку біля села Снідавка і загинув в бою. Відомий ще священик з села Великий Березів отець Павло (в миру Назар Стефурак) (1899 - 1947). У 1946 році він був репресований і отримав 10 років таборів тільки за те, що лишився вірним Українській греко-католицькій церкві, відбував покарання на Колимі, на золотій копальні «Далека». У 1947 році він був розстріляний під час десяткування в’язнів. Кажуть, що він був дев’ятим, але десятим випало стояти неповнолітньому хлопцю, якому в той день виповнилось тільки 16 років, і отець Павло сказав: «Розстріляйте краще замість нього мене!» Що і було зроблено.
Чимало людей з роду Стефураків живе нині по світах - в еміграції. Стефураки, що виїжджали в Канаду у 1899 та 1903 роках селились переважно в провінції Альберта.
Нині в Карпатах рід Стефураків живе переважно в Надвірнянському, Косівському, Верховинському районах Івано-Франківської області та в Рахівському районі Закарпатської області.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633330
дата надходження 04.01.2016
дата закладки 04.01.2016
Найневдаліша з усіх дочок…Це ж тому, татку мій, ти п’єш?!
Шклянка-градус - то молоточок,яким скоро мене уб’єш,
Яким скоро мене розчавиш й вб’єш прямісінько в серце кіл.
Сміло бий отим молоточком! Розтрощи отим молоточком
За невдалість.Ти ж так хотів…
Мій найкращий у світі татку, ти хоч спершу мене любив?
Як невинне хрестив дитятко в своїм серці мене носив?..
Вже не перший рік і не п’ятий знову й знову вбиваєш кіл.
Біль невтомна оця… завзята…
Хіба може боліти татко?!
А болітиме...як й болів?!.
Що ж…Зі мною все ясно, татку…Але ж мама…Її любив ?!
Отоді… перед Богом в церкві…Хоч Її в серці ти носив?
Сльози мами мій любий татко надто легко собі простив.
Як ж нестерпно мені це знати!!
Боже, як же ж нестерпно знати вагу кожної зі сльозин!..
Ні,зі мною все добре,татку…Але там…в світлі ліхтарів
Я укотре долаю слабкість все ж піддатись «рукам» мостів…
Бо ж я дійсно найгірша,татку, серед всіх,що на цій Землі.
Кожна з шклянок – немов відплата за прострочену дійсність днів,
У якій ти робив сильнішим усіх тих, хто тебе любив.
Чи ти знав,що болиш,мій татку?! Чи ти віриш у біль мій,татку?!
Чи болітимеш як й болів?!.
Знов зустрівши черговий ранок я розчинюсь на дні тих шклянок,
Захлинуся на дні тих шклянок у тім світі, що ти створив!
...В світлі порваних ребр – фіранок...в тиші серця без забаганок
Попрохаю щоб ту невдалість після тебе і Бог простив.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632120
дата надходження 28.12.2015
дата закладки 29.12.2015
І був мій світ, розірваний на клапті.
І я була – і грішна, й неземна.
Тулилась ніч у складочці на платті.
Ти імені мого не називай.
А вітер гнав назад самотні стрілки
і клянчив то на сніг, то на слова.
Читай мені Малковича і Рільке.
Лиш імені мого не називай.
Бо голос ще не впійманий на тишу,
а значить не зима ще, не зима.
Я мовчки тут між тінями принишкну.
Ти імені мого не називай.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632001
дата надходження 28.12.2015
дата закладки 28.12.2015
Українська каліграфія:
Пензлем ранку сонця крапка.
Білий сніг вчорашній – краплями.
І калюж розталих цятки…
[i]Інь[/i] зими ніяк не пишеться.
Намалюю все спочатку:
Хата. Тин. Калини китиці.
Дід із бабою. Курчатко.
Вітряки у змові з вічністю
Креслять коло днів Свароже.
Тополиною готичністю
Ієрогліф придорожний.
І Басьо – козак з чуприною
У святковій вишиванці
Пише хоку під картиною:
[i]Там, де сонце сходить вранці…[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626657
дата надходження 06.12.2015
дата закладки 06.12.2015
«Сумний світ
Навіть тоді, коли зацвітають вишні,
Навіть тоді…»
(Ісса)
Про годинники пишуть мало – як про годинники взагалі так і про конкретні цокальні і чи мовчазні часомірні пристрої. У майстрів пера сидить в глибині їх потріпаних душ якийсь забобонний страх перед цим винаходом майстрів минулого. Так начебто, це не інструменти для вимірювання, а сам Час – предковічний, невблаганний, існуючий раніше богів і матерії. Не щастило, як клепсидрам з їхньою капальною текучістю (о, вода, ти сама вічність!), там і піщаним їх близнюкам, і сонячним тіньовідкидалам, і металевим втіленням Духу Механіки.
Не буду приховувати – я про них теж пишу з острахом, деяким навіть містичним жахом, хоч і люблю цих посланців таємного і сокровенного, цих металевих цвіркунів і шматочків макрокосмосу, що висять на руках кайданами (інколи). У небезпідставності годинникових забобон (міряли б вони краще простір, але люди чомусь не люблять носити на руках лінійки і компаси) я переконався на власному досвіді, коли подарував своїй колишній прекрасний часомір - наручний дзигар з латинськими цифрами та золотим блиском: цей був мій останній подарунок після нескінченної вервечки іграшкових зайчиків, мишок, розмовляючих їжачків і просто квітів – вона пішла від мене назавжди. З того часу до годинників ставлення у мене змінилось: крім замилування і споглядання з’явився якийсь страх – ніби висить в мене на стіні не круглий ментор, допомагаючи зрозуміти де я – в якій точці часопростору, а око Космосу.
Один мій знайомий має аж чотири годинники і носить їх в різні дні тижня: з чорним циферблатом для понеділка і п’ятниці, з білим для четвергів, з зеленим для середи і суботи, а позолочений для вівторка і неділі. Без годинника він ходить до церкви, коли приходить Великдень, а на День залізничника та прикордонника (його улюблені свята, крім Дня Святого Патріка, звісно - який він тоді одягає годинник - не знаю - це таємниця) чомусь носить все той же з білим циферблатом. Я не маю ритуальних пристрастей до годинників і чомусь думаю, що Конфуцій годинниками нехтував, відчуваючи час єством. Але в кожній кімнаті свого дому я таки повісив на стінах по годиннику різних моделей та стилістики і подовгу їх споглядаю вечорами і прислухаюсь до їхнього звуку (коли тихо). Проте я ніколи не думав, що годинники ще втнуть зі мною не один лихий жарт. Справа в тому, що цієї осені в мене було відчуття, що час довершився – попереду тільки епоха занепаду і самознищення людства. Я проганяв це відчуття із закутків своєї свідомості, але воно верталося. (А як занепад і погибель світу, то годинники не потрібні – отож бо.)
Якось коли листя пожовкло – таки стало золотим і зробило світ красивим (а я вже зневірився, що це буде), мені випало бути на конференції і поспілкуватись з колегами. Доповіді були різними: і занудними, на яких я просто засинав (мій Вчитель ще посміявся наді мною – проспав всю доповідь, а потім будеш казати, що доповідь була неглибокою, певно як і твій сон), до вкрай цікавих і емоційних. Але найцікавіше на конференціях відбувається між – за кавою, на перервах – розмови створюють атмосферу. Ні, це не «трьоп», як казав Тимофеєв-Ресовський, він міг це назвати базіканням, бо він був аристократом духу, «трьоп» - це на доповідях, а тут створення настрою – це запам’ятовується. На одній з перерв розмова почалась якась особлива легка і про все: про нелогічність частотнозалежного статевого добору в популяціях, про міфи в сучасній науці, про те, що люди теж кролики (добре, що не зайці) і це ні до чого хорошого не приведе (вже не привело), про пріони, про вплив чисельності на популяції зайців на статеву структуру цих популяцій і таке інше. Але я раптом зустрівся поглядом з одним колегою. Одразу відчув, що він теж звідти. Хто був там, той одразу впізнає брата - щось змінюється, щось стається з людьми - погляд в першу чергу, саме ставлення до світу, вираз обличчя.
- Ти теж звідти?
- Звідти.
- Давно?
- Місяць тому.
- Я два. Де був?
- У N-ській бригаді. Піхота.
- Я в М-ському окремому артилерійському дивізіоні. Де стояли?
- Під Гранітним.
- У мене там друг більше року воював - Тарас Ч.
- Не знаю... А ти?
- Під NN, потім під ММ, потім відвели і відправили на полігон.
- У нас тільки «бехи» були і АГС-и. А ти на чому був?
- «Гвоздики», «Сани», «Фаготи», «Піони»...
- Серйозні штуки... Особливо «Піони».
- І щось змінилось у твоєму житті після повернення?
- Нічого. Все те саме. Ніби й не було цього року. Ніби то все було не зі мною. Тільки от дружина від мене пішла...
- О, як я тебе розумію! В мене те саме, тільки останній аспект був до, а не після.
Ось і вся розмова. Далі і так все ясно - як там було не треба розказувати ні мені, ні йому. Хто не був - не зрозуміє. А нам все ясно і буз слів. Я думав на цьому розмова вичерпається, далі буде тільки розмова без слів, або про каву. Або про буддизм. Але я помітив у нього на руці годинник. Скло було настільки пошкрябане, що відповідь на питання яка нині година чи день на календарі могла бути тільки абстрактною - вічність нині, вічність. Але він вловив мій погляд - я відчув, що подальша розмова можлива. Щоб урвати паузу, я спитав:
- Трофейний? (Хоча прекрасно розумів, що трофейні годинники не такі і мій співрозмовник зовсім не належать до тих людей які привозять звідти трофейні годинники і тим паче їх носять.)
Він зрозумів, що це жарт:
- Ні. Ношу, бо не можу носити інший. У мене відчуття, що якщо я зміню годинник, то забуду щось важливе, щось таке, що не можна забувати. А обідраний він такий весь ось по якій причині. Це в липні чотирнадцятого року. Ми наступали... Зачищали селище Н. Точніше те, що від нього лишилось. У руїнах засіли сепари і вели вогонь. Моєму взводу наказали штурмувати будинок де вони засіли і гатили з вікна. Такий собі двоповерховий колишній особняк. Розбились ми та три групи - одна буде штурмувати, а дві прикривати. Зіграли в «камінь, ножиці, папір» - кому штурмувати. Випало мені і моїм хлопцям. Подумалось - ну ось і все - зараз нас і покладуть. Як просто вирішилось - кому жити, а кому помирати - «камінь, ножиці, папір». Підкатили «беху» і давай смалити по них з усього, а ми в обхід, з глухої сторони того дому і під вікна. Вибивати шибки вже не треба було - кинули у вікна гранати, а потім по одному через вікно. Я йшов другим, застрибнути моментом не вийшло, але хлопці просто закинули мене в вікно разом з автоматом. Відчував, що зараз почнеться стрілянина в будинку і отримаю свою кулю. Але пощастило - сепари чомусь були всі саме в тій кімнаті, куди ми кинули через вікно гранати. У домі було чисто - тільки три мертвих сепари і купа гільз і зброї. А годинник я обідрав у стіну, коли мене закидали через вікно...
Якось так увірвалося те життя. Несподівано. Годинником. Який носить на руці не колега - ні, побратим...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621683
дата надходження 17.11.2015
дата закладки 17.11.2015
«Ай!
(В печерах уже люди
засвітили світло).
Ай!»
(Федеріко Гарсія Лорка)
У залізних печерах
Люди запалюють світло
(але стає
тільки ще більш темніше,
бо ще більше коле око
Оця Пітьма),
Вечір чорною фарбою
Розмальовує світ дикунів.
У кожній малій печерці
Кожен мисливець джунглів
Таки кам’яних,
(Чи то, даруйте,
Степів холодних,
Бо Льодовикова ера
Таки не хоче завершитись)
Запалює синій вогник,
І смажить шматочки здобичі.
Завтра вони знову
Будуть вершити танці -
Таки свої - ритуальні,
Таки оті - одвічні,
Будуть просити бога
Повелителя полювання
Дарувати велику здобич -
Великого й залізного мамонта.
А темрява все густішає...
А морок таки сповнює
Те, що колись назвуть
Оці троглодити-мисливці
Душею...
Примітки:
Хотів написати замість «мамонтів» слово «мамутів», але подумав що ніхто не зрозуміє. Даруйте мені за це. Більше так робити не буду. Буду писати так як пишеться....
Ще примітка - серед дикунів теж трапляються поети. Але їхні родаки розглядають їх лише як об’єкт для жертвоприношень.
Даруйте мені, друзі, я думав за вікном середньовіччя почалося, воно ні - в головах у деяких «людей» кам’яний вік - і то палеоліт...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621740
дата надходження 17.11.2015
дата закладки 17.11.2015
Бо поміж тими, кого ми любимо
І тими, кого ми губимо,
Є лише один поцілунок у губи -
Така невелика відстань -
Холодний, як грянучий грудень.
Гарячий, як схиблена пристрасть.
Від жінки, в якої у грудях
Живе ціле місто
Жалю
І ціла країна
Ніжності.
Це ліжко - неначе пристань
У цім океані бруду.
-Тихше.
-Я більше не буду.
Один поцілунок у губи -
Така невелика відстань...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617919
дата надходження 02.11.2015
дата закладки 03.11.2015
На легковагій планеті наша спільна залежність відчутно набуватиме ваги…
В повний місяць ми носитимемо замість рюкзаків - березові крила поза спинами.
Із кристалів цукру зводитимемо карамельний дім, жваво посипатимемо пудрою хідники,
Вірячи, що саме нам личило б жити в ньому отакими – от безсоромно- окриленими!
Отакими – от відчайдушно схибленими, нерозгаданими!
Мешкати в карамельному домі,впавши на дах якого навіть дощ – солодшатиме!
Дощ проситиме в нічного світила лишень не спиняти його,не квапити!
Боячись те хитке відчуття не солоності не дай Боже сполохати…
В повний місяць ми оживемо отакими – от окриленими, незворотньо спорідненими
Витаючи в просторі, цілуючись над покосами…
Саме такими (для решти планети – незрозумілими…)
Промовлятимемо березовим листям до всюдисущого Бога ген понад росами…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615269
дата надходження 22.10.2015
дата закладки 22.10.2015
колись ти був монолітом,
а зараз складаєшся з безлічі клаптиків,
мимоволі вважаєш себе за галактику
і вирощуєш на долонях стигмати великих смислів.
дійсно,
не кожному вдасться знайти келих амрити,
перекинути в пообіддя, захмеліти
і волати до вічності, що вона надто прісна.
колись ти був монолітом – зараз маятник.
і все ще складений із безлічі клаптиків –
шви болять щоразу, як до них торкатися,
намагатися винайти логос із хаосу.
так себе руйнувати – це навіть не варварство,
але хтозна:
якщо у тобі живе Атлантида,
то, може, і не варто бути монолітом?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614781
дата надходження 20.10.2015
дата закладки 21.10.2015
У тобі, океанськім, збагнула всі віяння світу.
Прокляла всіх майстрів, що так вправно майструють той сум.
Я на вуха кладу тихий вечір і подихи струн,
Закриваю долонею очі твої й на орбіту!
М'ятний запах в тобі оживає, живе, зеленіє.
В негазованих водах від погляду мовчки тону.
Я хотіла навчитись, та, чесно, кохати не вмію,
Бо кохати навчитись не можна ніяк одномУ!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611671
дата надходження 06.10.2015
дата закладки 20.10.2015
Це було в Києві, в Києві,
Ти любив, любив мене,
Коли ми торкалися крилами, крилами,
Я думала: краще вбий мене, вбий мене,
Коли захочеш поїхати.
Це було в горах, в горах було це,
Довго мовчали про осінь, цю кляту осінь...
Але моє волосся, обніжене сонцем,
Стало засохшим листям, пожовклим листям
В горах і в місті.
В горах і в місті
Тепер злітає з дерев аби притулиться,
Падає й тулиться, тулиться, тулиться
До твого великого серця...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613388
дата надходження 14.10.2015
дата закладки 19.10.2015
Це пізнє бароко
останніх золо́чених днів
з перлинами дичок,
з разками намиста шипшини…
І голуб як Дух
на безхмарно-блакитному тлі…
І шелест червінців
зотлілих
з осінньої скрині…
Мине півстоліття
за тиждень чи, може, за два –
поступиться розкіш
класичній суворості ліній…
Та між сторінок,
де живуть потаємні слова,
залишиться спогад
бароковий
листям осіннім…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613985
дата надходження 17.10.2015
дата закладки 18.10.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.10.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.10.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.10.2015
Щодень ізходь на вежу полум’яну,
Волосся розпустивши, наче стяг.
Бо хто іще про мене тут пом’яне,
Де кожен день – на вістрі шпаг.
А кожна ніч – то вервиця смутних,
Блукань під місяцем скорботи,
Коли пісень заводить жалісних
Сирін, що гніздиться навпроти.
Коли лукавих мешканців болотних,
Очиці, мов примарні світляки,
Як темні чари їхні побороти
Мені у снах, Далека, розкажи.
Коли і тінь моя фальшивить ноти,
І горло здавлює земна імла.
Відкрий на небі зоряні ворота
Хай птиця туги в Ірій відліта.
Сходи на мури, наче Ярославна,
Хоч темне сонце, у крові роса,
Як щезники тривожать сонні плавні,
Хай майорить на заході коса.
Я упізнаю знак отой священний,
Пилюку струшу з пам'яті плащів,
І вежу твого згаданого ймення
Знайду між безміру земних шляхів.
29.04. 2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611588
дата надходження 06.10.2015
дата закладки 06.10.2015
Твоими губами со мной говорит судьба,
И смысл твоих слов попадает в сердечный грунт:
На белых бинтах распускается красный бант
Порезов и ран перебитых сосудов-струн.
Твой взгляд – глубина лесов, нежный яд и плеть,
В нём всё для меня: любовь как сосуд без дна.
Вот так и живу — для тебя и вино, и хлеб,
И чистых страниц вдохновение и мольба.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606225
дата надходження 12.09.2015
дата закладки 02.10.2015
Герману Гессе присвячується
Мені ні сну, ні спокою казка стара не дає…
Г. Гейне
То жорстока вовчиця, твоя невтолимая спрага,
Що штовхає тебе, не дає відпочинку тепер,
Сотні війн розв'язать із лютуючим страхом,
Щоб дістатись до тихих підгірних печер.
Там, де сплячий король на замерзлому троні,
Може спати ще так аж до Судного дня.
Ти ж буди, ти кричи, аж допоки зі скроні
Вирвесь кров й поповзе, мов змія.
Обів'ється вона вкруг застиглого жезла,
Заспіває кришталь і здвигнеться камінна нога -
Підійметься король, розірветься старезна
І пошита зі снів часова, гробова пелена
Підійметься король, упадуть сталактити,
І тобі він в руці самоцвіт крижаний простягне.
Його грані ввійдуть в серце болем розбите:
Ох, же зимні вони, як безсмертя твоє.
То зовсім не король, тільки твоя правічна основа,
До якої ти йшов крізь мільйони розрізнених “я”.
І тепер ти сидищ в царстві свому, навік льодовому,
А далеко внизу пропливає cуєтне життя.
16.08.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610577
дата надходження 01.10.2015
дата закладки 01.10.2015
«Заспокоїлись поруч
З уламком меча, -
Погляд затятий
У поталій волозі струмка...»
(Шеймас Гіні)
Ти думав, що ліс це домівка,
Що кожне дерево
Такий же блукач як і ти – самотній,
Тільки більш мовчазний.
Ти думав, якщо то ірландець,
То конче людина честі,
Що луна дев’яносто восьмого року
І Республіки Коннахт
Будуть лунати доти,
Доки цей ліс шумить.
Ти думав, ці пагорби
Придумані бородатим художником
Для чорного лева
І вісьмох листочків шамроку,
Що нині змія
Вдяглась у червоний мундир,
А що ми – клан О’Галлхобайр –
Ми ж тут тисячі літ
Тільки те й робили,
Що помагали чужинцям
І проявляли гостинність,
Доки гості не вигнали нас
З нашого рідного дому,
Тобі дзвони гули: «Тір Коннайлл!»
Навіть там – в Кастлебарі,
Навіть там – де ти втнув
Свій останній жарт.
Під шибеницею...
Примітка:
Капітан Ґаллагер (ірл. - Captain Gallagher) (? – 1818) – таких тоді називали «Айріш Репперіз» ( Irish Rapparees). Він був не один....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610513
дата надходження 01.10.2015
дата закладки 01.10.2015
Не думай, розслаб свій мозок,
без тебе не спиниться час,
те, що Ти бачиш довкола,
бачить кожен із нас.
Тут все у своїй безмежності
кудись поспішає, мчить,
Ти в тихій, голій відвертості,
сам із собою посидь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543619
дата надходження 14.12.2014
дата закладки 30.09.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.09.2015
Розкидані пазли червової масті...
Розставлені снасті...отруйні плітки...
В задимлених шторках на вікнах з пластмаси
Пороблені міллю сердечні дірки...
Погублені пазли з картинок про щастя...
Вмонтовані чіпи в нечулі зрачки...
В покручених цівках соснових плантацій
Заражені біллю сердечні замки...
Забруднені пазли червової масті...
Розгублений люд в міжпланетних боях...
Серця,що піддалися впливу мутацій
Зазнавши фіаско в камінних тілах...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458358
дата надходження 03.11.2013
дата закладки 30.09.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.09.2015
За картиною М. Врубеля "Царівна Лебідь"
[img]http://ru.static.z-dn.net/files/d69/f4c6a7c97438395fa01568b86d8116ef.jpg[/img]
Бувай, мій князю. Йду за небокрай.
За мить до смерті сонця нишкнуть хвилі.
Нехай кохання нашого розмай,
Набряклі сумом, не бентежить крила.
Набряклим сіллю пінної води,
Їм до небес мене вже не носити.
А ти за мною, князю, не ходи:
З ріки Смородини там забуття розлите.
З ріки я вийду іншою. Поглянь:
Малює вічність вензель свій на пір'ї.
Тебе тримає острів твій – Буян,
А я назавжди успадкую Вирій.
А я із болю вирощу пісні
Про почуття, розгублені у вирі…
Бувай, мій князю. Виглядай вві сні
Сумну та совооку птаху… Сирін…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609504
дата надходження 26.09.2015
дата закладки 28.09.2015
[img]http://www.stihi.ru/pics/2009/11/06/1739.jpg[/img]
Знаєш, Маргарет, Ти приходиш вже п’яту ніч,
І троянди Тобі осипаються з передпліч.
Пахне м’ята, чебрець, кропива та спориш,
І здається, Ти – тут. Біля мене. Спиш.
І немов у кімнату вливаються тонни води,
Розмиваючи стіни, лишаючи Твої сліди.
І симфонію Брамса наспівує гобелен,
А в тій музиці – сотні тисяч Твоїх імен.
Твої речі, що пахнуть парфумами від «Шанель»,
Бережуть мене, ніби затишна цитадель.
Я не можу їх випрати, втратити Твій аромат,
Цю останню з Твоїх запахових сонат.
З нас би, Маргарет, вийшла рекламна пара,
Ми б купили будинок і завели сенбернара.
Народили дітей. Двох. А, може, більше.
Я ліпив би горнятка, Ти писала би вірші.
Наші доні програвали б синам у шахи,
На даху в нас мостили би гнізда птахи.
А коли у кімнатах було б надто парко,
Я б Тобі на терасі читав Петрарку.
Ти сварила б мене за не вимиті чашки,
Ми збирали б на пляжах дрібні черепашки.
Знаєш, Маргарет, стали б спокійні та сиві,
Але разом. І невиліковно щасливі.
///
І якби не той снайпер і куля у Твій живіт,
Щовесни рвав Тобі б я бузковий цвіт.
А тепер Ти просто приходиш вже п’яту ніч,
І троянди Тобі осипаються з передпліч.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580747
дата надходження 12.05.2015
дата закладки 24.09.2015
А ты был всесильным, потом бессильным.
Цвет платья, который был темно- синим,
Останется в памяти красной тряпкой,
А вид из окна - кошельковой латкой.
Совсем не успели, ничуть не странно
Вглядеться в столичную панораму.
Там кто-то пускал фонари-сердечки,
Держались за ручки, шепча о вечном.
Мы тоже о вечном, но слишком остром.
И я промолчу все твои вопросы,
А ты по привычке мои ответы
Смотаешь, не дрогнув, в свои роллеты,
Я- кадры в слайд-шоу шальных минуток,
Туманов, зонтов, площадей, маршруток,
Гвоздик и скорбящих родных героев;
Обломков страны и ее устоев.
И кадр, как спешно менял билеты;
Рвались где с застёжками все запреты,
Как пламя дыхания жгло затылок…
Ты ел жадно взглядом, а я курила.
Шептал мне с акцентом, что ты, мол, бросил.
Последняя, мальчик мой, жгла нас осень.
Ты на год взрослее стал, я же - старше.
Ты - мой ”белокрылый”, а я твой “падший”…
Ты – в аэропорт, я – к ж/д вокзалу,
Ты – в дальнее небо, я - в путь по шпалам,
Где ревность меня до остатка ела.
Ты статно мужал, ну а я… старела.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606990
дата надходження 15.09.2015
дата закладки 16.09.2015
коли ще вірили
в казки
і вміли
мріяти
розбиту душу
на друзки
уміли
склеїти
іще світили
уночі
зірки
фіалкові
співала птаха
на плечі
пісні
коралові
сріблився непроглядний
ліс
єдинорогами
витали
діви
зоряні
небес
дорогами
провалля затуманене
духами
вічності
в двобої
сновидінь
землі
й думок
античності
і свіже дихання
грози
і запах
волі
дві срібні дощові
сльози
на віях
болю
і білі птахи
на зорі
із першим
снігом
і чар морозів
на вікні
здавався
рідним
загоїв рани
вогняні
плач
феніксів
і білі лілії
вночі
серед
лісів
тремтливі спогади
життя
з листочків
скрапують
в імлу осінню
в небуття
повільно
падають
і мокрі голоси
дощу
тепер
вчуваються
і павутиння
смутку
в серце
уплітається
пам’яті слізний
ланцюжок
страшно
навіяти
аби ж то вірили
в казки
і вміли
мріяти
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605493
дата надходження 09.09.2015
дата закладки 10.09.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.09.2015
Одного незабутнього ранку
Я стискала твоє зап’ястя,
Я казала, що я є мольфарка,
Що занадто ревнива до щастя.
Ти казав, що потрібно стріляти,
Я казала, що треба любити,
Ти чужинців волів проганяти,
А я гостей хотіла зустріти.
Не кордони – серця відкривати –
Всі поєднані Богом і світом,
То чому ж треба йти воювати,
Щоби врешті це все зрозуміти?
Я навчуся тебе відпускати –
Боротьба – то стихія мужчини.
Лише совість і дух чогось варті,
Лише в тОбі йдуть істинні війни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498972
дата надходження 14.05.2014
дата закладки 08.09.2015
«Зранку блукав я
Схилами гір Цзи Ге...»
(Бо Цзюй І)
Я шукав Дао
З важким автоматом на плечі,
У сутінках солдатського намету,
Серед запашного звіробійного степу
Я шукав Дао
Там, де пахло бензином і соляркою,
Серед сутінків гіркого диму,
Серед хащів іржавого металу,
І серед снігів холодних
І серед спекотних згарищ
Я шукав Дао
Серед мертвих тіл,
Серед сталевих потвор,
Серед зранених людей і дерев –
Я шукав Дао
На дні забутих озер,
Куди досі пірнають жаби
І волохаті байдужі бобри,
У темряві біля вогню
І серед степової тирси –
Я шукав Дао
Коли світ божеволів,
Коли навіть Сонце
Дивилось на людей з жахом,
Коли навіть місять зазирав з сумом
У душу кожного сновиди
Я шукав Дао...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603563
дата надходження 01.09.2015
дата закладки 02.09.2015
«У мертвих крила з щирого моху.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Над Сарматією небо прозоре і чисте,
Над Сарматією вночі зірок намисто,
Але з неба падає металевий дощ,
Люди ховаються від нього в ями
Та в рани Землі, вириті на плоскій рівнині,
У потворних звуках вчувають музичні гами,
Люди одягають недоречні шати,
Однакові, як два іржаві цвяхи,
Маючи замість дороговказів годинники,
Замість куточків затишку плахи,
Прислухаючись до грому серед ясного неба,
Люди звикли вірити в неможливе,
Збирати хвилини у діряві кошики літа,
(Ніякі парасольки не врятують від зливи),
Бо замість дощу з цього неба-дзвону,
Замість життєдайних краплин,
Прозорих як людські душі,
(А ми думали, що життя не спалах, а плин)
Падають шматочки смерті,
Навіщо мені знати, коли впаде мій шматочок,
Коли я стану невидимим птахом,
Зроблю свій останній в порожнечу крочок,
І покину землю Сколотію,
Де навіть дощ – і той залізний,
Де гітара співає про знищення,
Де все нині стало запізно,
Де очі не хочуть все це бачити,
І хочеться жити вигадками,
Гублячись у мурашниках спогадів,
Називаючи неможливе словами
І співати про металевий дощ –
Мені, людині, якій на зранене серце
Причепили чорно-білу мішень.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597690
дата надходження 04.08.2015
дата закладки 04.08.2015
Вірш-відлуння поезії Фіни Ярінець "Гра"
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596012
Та ради немає! На жаль!
З коментаря Олекси Удайка
У душах декаданс. На це немає ради.
І куля з кришталю новий являє день,
В якім перед ведуть то чаклуни, то маги,
Що розчиняють все – від злата до ідей.
На клумбах [i]квіти зла[/i], посаджені Бодлером,
А бідний [i]альбатрос[/i] (провина в чім його?)
Польоти роздає безкрилим у етері,
А [i]Генрі[/i] (він же лорд!) обпоює того
Вином гордині, що втолить не може спраги
(Від цього вже помер в минулім [i]Доріан[/i]).
«Життя – лише момент,» - шепоче [i]Шехрезада[/i]…
Знесилений [i]Сізіф[/i]… і камінь… і гора…
___________________________________
Курсивом позначено персонажі та образи, згадувані
у творах письменників-декадентів Ш. Бодлера,
О. Вайльда, В.Винниченка, А.Камю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596036
дата надходження 26.07.2015
дата закладки 26.07.2015
“Недобрий цей край для зголоднілих.
Тому я і живу отут.”
(Фрідріх Ніцше)
Жити в недобрих краях -
Покликання для старого рибалки,
Що звик бачити в глибинах моря дім
Не для людей — для риб
З байдужими очима буденності
(Мовляв, в холодних глибинах буття
Нічого не змінюється),
Що звик кидати плетиво
В безодню невідомого,
Ловити здобич в прозорості,
Ділитися думками з птахами
(Хоча кожен птах — думка
Біла й легка,
А не важка як якір).
Для старого рибалки
Кожна земля твердь,
Кожне повітря — вітер,
Кожний неспокій — хвилі.
Тому він не шукає землі доброї,
Не шукає землі гостинної,
Не шукає землі спокійної,
Не шукає землі теплої.
Він оселяється в краях недобрих,
Щоб дарувати хліб подорожньому,
Надію — шукаючому,
Зневіреному — істину.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536696
дата надходження 13.11.2014
дата закладки 15.07.2015
[img][/img]
За екраном Чорного квадрата
Цілий світ живе на полотні:
Піраміди зводять акробати,
Набувають значення нулі,
Чорний ворон кряче над містами,
Чорні діри замість образ[i]і́[/i]в,
Чорні душі у чорнильних плямах…
Чорним страхом скутий чорний мир…
Порожнеча… криза у мистецтві…
А над нею привидом – король,
Що весь час, вдивляючись в люстерце,
Бачить панталони та камзол,
Хоч на ньому – ні рубця, ні нитки…
І сто років знічена юрба
Аплодує образам, що зникли…
Чорний гумор чи невдалий жарт?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593671
дата надходження 14.07.2015
дата закладки 14.07.2015
«Місяць блідо-медовий
ліг на сонний схил...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Сліди на піску.
Їх лишали босоногі монахи
У чорних рясах ночі
З вервечками днів у руках,
Їх лишали бородаті воїни
З білими щитами,
Посрібленими мечами
І картатими зелено-чорними кілтами.
Сліди на піску:
Їх читав сивий крук,
Мружачи блискуче око
Від променів жовтого небесного ока,
Що падало каменем
У темно-зелене море,
Їх загортав вітер,
Бо розумів – не треба
Лишати ці літописи
На піску вічності.
Сліди:
Босих ніг, цвяхованих чобіт,
Дерев’яних мокроступів,
Пальчатих лап,
Пазурів та копит,
Втомлених тіл, судомних рук –
Сліди на піску.
Вас змило море,
Вас зневажали мурахи,
Падаючи у ваші безодні,
Тікаючи від мурашиних левів.
Я лишив їх
У своїй покаліченій пам’яті,
Щоб написати про них у книгу,
Сторінки якої – теж піщинки,
Бо все на світі – пісок
Розбитого піщаного годинника.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591154
дата надходження 02.07.2015
дата закладки 02.07.2015
північ
не дотягне
руки до
щедрого півдня
вона стара
сиплеться
пилюговими дощами
її місяць
не відвертіший
за розгорнуте
розкрите
розчахнуте
усіма своїми
чакрами
сонце
у слонів
південного
нілу
більше
питва
ніж дзеркала
для одрової
риби
північ в зморшках
засліпилась
своїми
поглядами
у глину
півдня
день
ліпить
тепер
ніч
вона плаче
бо зістарилась
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588873
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 29.06.2015
На схвильованих рейках дротів
Примостились оперені риби.
Із затопленої Атлантиди
Чути дзенькіт трамвайних гудків.
Парасольок медузи пливуть,
І ховаються в гротах русалки,
В серці мушлі, за тюлем фіранки,
На вольфрамах перлини ростуть.
Гей, натягуйте невід бажань
Із дощів – голубі павутинки –
І гукайте золочену рибку,
Що хвостом розганяє печаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588679
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 21.06.2015
у слонів
цукрові серця
торохтять
водою нілу
змивають люнцюги
пилюги стежок
кипучих од сонця
приклала вухо
і слухаєш чи
гуготить твоє
жевриво синє
чи в тебе солодко
кажеш:
- ти не слон
і серце в тебе
не цукрове
аби язиками
торкала
собакою зализувала
мурахою розносила
пташкою видзьобувала
і викинула
в обвітря
і плюнула
як слон
водою нілу
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588845
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 21.06.2015
Дівчинко чужа всім, ніколи не смій вести щоденник.
Дівчинко, не пиши про людей і про себе, про сонце за хмарами і про дощ за вікном, не пиши про вечір, який переходить у ранок, і про випитий алкоголь у барі.
Закріплювати смуток на шматочку паперу, щоб продовжити його життя на твою вічність? Скільки вона триватиме в тебе? До наступного світанку? На перетині ночі і ранку ти захочеш написати про відчай і душу, про відчайдушність, про чай і душевність, про відносність і задуху.
Дівчинко чужа кожному, живи з високо піднятою головою, перебирай цукерки у пошуках улюбленого, цілуй незнайомців і гуляй з повітряною кулькою.
Дівчинко, ти навіть не помічаєш, як проходиш повз людей, крок за кром віддаляєшся від світу, стаючи окраїною. Ти замикаєш себе від всього, без чого жити тобі так добре.
Чужа дівчинко, не пиши щоденника, бо за своїми простацько-аристократичними рисами обличчя тобі не вдасться сховати т р а г е д і ю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588675
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 21.06.2015
Тишина разъедает руины пустых домов,
Чёрно-белое прошлое - в плаче ночных псалмов.
Обездвижено время с протянутой ввысь рукой
Умоляет с рассветом вернуть убиенных в строй.
Искалечены путами крылья священных птиц,
Наполняет иудами демон холодный шприц,
Чтоб иньекцию яда впрыснуть в земли живот.
Алкиона застыла,
Застыла и не поёт.
[i]Священная птица Алконо́ст (алконст, алконос) — в русских и византийских средневековых легендах райская птица-дева бога солнца Хорса, приносящая счастье. Алконост утешает своим пением святых, возвещая им будущую жизнь. Образ Алконоста восходит к греческому мифу об Алкионе, превращённой богами в зимородка.
Алконост изображается полуженщиной-полуптицей с большими разноцветными перьями (крыльями), человеческими руками и телом. Кто вблизи пения будет, тот всё на свете забудет: тогда ум от него отходит, и душа из тела выходит». Сравниться с Алконостом в сладкозвучии может лишь птица Сирин.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584776
дата надходження 01.06.2015
дата закладки 01.06.2015
дивлюсь на тебе аж не бачу світу
а ти без плоті бо тебе нема
твоя душа – солоний запах квітів –
весни безмежний дивоокеан
лиш тут є ти в безумно-ніжних віршах
півтінню мрій відлунням сподівань
рядок шепоче: йди. уже тепліше
вже гаряче… та все це лиш слова
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580427
дата надходження 11.05.2015
дата закладки 11.05.2015
і якщо сумніваєтесь кого вести під вінець
то нехай з ласки всевишніх сил це
буде Любов
у Неї лико красою насичене
і Вона теж с а м о т н я
левітування в обіймах серпневих ночей
змусило Її бути заручницею межичасся
без зайвих слів
без непотрібних рухів
Любов любить і змушує любити Себе натомість
самотність - матриця
на якій виткано все що болить кожному
ведіть Любов під вінець
щоб залишитись удвох
коли більше нікого не залишиться
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580100
дата надходження 09.05.2015
дата закладки 10.05.2015
«А ви хіба не знали,
Що життя людське – це пустка,
А Місяць – сторож його?»
(Шеймус О’Коннор)
Він теж старий – оцей блідий дивак,
Він свідок і жебрак, та не сліпий, однак,
Цей сивий сторож тьми нічного неба –
Осінній місяць, привид і остання треба
Цих божевільних непотрібних днів,
Цієї пустки мовчазної, непотрібних слів.
Він теж як нагороду носить шрами
Років і космосу, глядач людської драми,
Він мислить вічністю і словом «бути»,
Він в дУші виливає келихи отрути,
І волоцюгою плететься у скорботні сни,
І каже на людей зневажливо: «Вони»,
І листя клена бачить сторінками
Старої книги, що пошерхлими руками
Гортає жінка – сива і самотня, і сумна,
І теж (як ти) сади минає, як трава
Стає високою, вночі, як птахи сплять
І навіть сови й ті мовчать,
Ти все спілкуєшся із світлом божевільних,
І з другом меланхоліків і диваків свавільних,
І ти йому повідав таємницю таємниць,
Бо ви обидва повелителі дурниць,
Обидва сивочолі диваки,
І зазирнувши у свічадо
Таки побачили віки…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579309
дата надходження 06.05.2015
дата закладки 07.05.2015
Бурштин у твоїй склянці -
Це приправа до смаку літа,
Це вогненні протуберанці,
Які змушують очі горіти,
І планети злітати з орбіти.
Слова на твоїх паперах -
Це розірвані криком канати,
Із цього на інший берег,
Це знак, що можна не знати
Нічого про порятунок, не кажучи вже про страту.
Жінки у твоїх обіймах -
Це болісний пошук натхнення,
До себе самого рими,
Скульптуру в твою майстерню.
Безлику, а чи й безіменну.
Незриме хай стане зримим -
Прокинься.
5 травня 2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579176
дата надходження 05.05.2015
дата закладки 06.05.2015
Как подобрать мне нужные слова…
Они плывут больничным коридором,
Отчаянно хватаясь за халат,
Пространства излучающего морок.
Как бесконечен вдох оконных рам,
Через который проникает пепел
Твоих стихов, горчащих до утра,
На языке молитв, надежд и лета.
Но выдох обрывается во сне
С восходом солнца под палатной люстрой.
Колышет ветер в памяти листве
Осенний день невыносимой грусти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578527
дата надходження 02.05.2015
дата закладки 03.05.2015
Кормить тебя грудью, внимая приказам рта,
взрывая вселенную жаждой произрастать,
Подкожно разгадывать тайный небесный свет,
Что ищет свой путь в распускающейся листве.
Печенье в ладонях лелеет уснувший день,
Как млечное озеро зреет луна в окне,
Вздыхают расслаблено сочные лепестки
Фиалок, уснувших на глади твоей щеки.
Мы вместе летаем в эфирах миров иных -
Сливаются соки, энергии сил весны.
Кормить тебя небом и пряности трав вдыхать,
Быть магией, таинством, гранями колдовства.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572623
дата надходження 07.04.2015
дата закладки 01.05.2015
Думаєш, так живуть?
ти зрозумієш, що то значить «жити»,
коли уперше підведешся з ліжка
воістину самотній не тому,
що від тебе вчора пішла жінка
(чорт з нею),
а тому, що тебе розбудили телефонним дзвінком
і сказали, що сьогодні померла мати.
Ти зрозумієш, як побачиш сцену,
коли якийсь старий поет
на якомусь збіговиськові поетів
де все така попса і бренди
де купа цінних і не дуже книг
сидить і гукає
«купіть мою книгу…
ну купіть хтось мою книгу..»
невпевнено простягає її людям,
і ти береш ту книгу
і вчитуєшся в рядки
і розумієш що там більше сенсу ніж в усіх бібліях і коранах світу
бо ті рядки болять
і ти купуєш ту книгу
і соромишся дивитися йому в очі
і тікаєш хутчій між яскравих стелажів
бо насправді рядки ті кволі і недосконалі
бо такий недосконалий світ
«бийся головою об лід…»
Ти зрозумієш, коли тебе обдурять в аптеці
де ти купував ліки від смерті
бо тобі сказав лікар що є ліки від смерті
тобі сказав гугл що є ліки від смерті
тобі сказав аптекар що є ліки від смерті
потім ти зрозумієш що це ліки від дурості
але до біса вже ті ліки:
пізно.
І коли твій ліпший друг з фронту
скаже одного разу так спокійно
трохи сумно й приречено, правда,
наче так і треба
«за вас тут воюєш, а ви не вмієте жити»,
то хочеться сказати, що я навчуся,
ось дивися, вже майже виходить,
так хочеться сказати,
а його вже немає:
загинув.
І коли якась самотня бабця в переході
стоятиме з простягнутою рукою
рукою, що триматиме герань
нехай не вірші, не книгу, а герань,
як останню надію, бо більше не має нічого,
і коли ти зрозумієш,
що тобі конче необхідна ця герань,
що нам всім життєво необхідна ця герань,
то означатиме, що ти починаєш жити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577333
дата надходження 27.04.2015
дата закладки 27.04.2015
«І любимо слова
Важкі, мов чорний дим…»
(Микола Бажан)
Снився сон. Снилося, що я йду весняним лісом – старезним, буковим. Буки велетні, стовбурами-колонами підпирають небо. Ліс прозорий, як скло, тільки готується бубнявіти бруньками зеленого квітня. Земля під буками вкрита квітучими білими анемонами – квітами весняного вітру, холодного, як моя душа нині. Ступаю по цій землі легко – ніби лечу. І тут мені на зустріч виходить благородний олень з величезними гіллястими рогами. І я відчуваю, що це не просто олень, це бог-олень, оленебог з кельтських міфів.
Прокинувся в бліндажі – темному і сирому. Навколо сплячі солдати з важкими моторошними снами. Мій сон був настільки яскравим і сповненим кольорами, запахами, доторками до обличчя вітру (таки весняного і легкого), що він мені здався реальністю, спогадом про нещодавні події. (Я досі інколи сумніваюся, чи це був сон, чи реальна подія.) За межами бліндажу весна – так само як у сні, тільки земля не заквітчана, а покалічена людиною. Два рази. Спочатку до війни неситістю людей, потім під час війни. Проте (о, диво!) біля траншеї я помітив квітку сон-трави. Весна таки прийшла у траншеї і бліндажі, навіть до нас – волоцюг, що вештаються у пошуках смерті – чи то своєї чи то песиголовців. Нарікати гріх – на фронті триває затишшя: позавчора нас не обстрілювали взагалі, а вчора тільки трохи. І то нікого з наших не било, тільки одного солдата з прізвищем всесвітньовідомого композитора поранило в голову, але легко. Ех, заграв би він нам краще свою музику, нехай не на скрипці, а на гарматі, аніж отак нині їхати до шпиталю міченим війною.
Комбат чомусь злий: чи то його вивела з рівноваги невизначеність чи то заборона відкривати вогонь навіть у відповідь. Чомусь пригадалось моє недавнє відрядження з солдатами в тил у нормальну частину. Побачивши наш розшарпаний вигляд і різношерсту уніформу (хто в «британці,» хто в «германці», хто взагалі незрозуміло в чому), хтось із тамтешніх солдат запитав: «Звідки це ви?» Я не знайшов нічого розумнішого, ніж відповісти: «З дикої дивізії!» Здивовані солдати подумали, що така дивізія з такою назвою справді існує, що це не метафора. А ми справді трохи здичавіли в польових умовах, в траншеях, що є і нашим сховком і ранами землі одночасно.
Сніданок був скромний, але доречний. Біля мене наминає консервовану перловку солдат родом з Донецька. Він мені кілька разів розповідав свою епопею, як він пробирався з окупованого Донецька через блок-пости сепарів на нашу територію, щоб піти добровольцем в українську армію. Він з товаришами тоді імітував поранених і покалічених: обв’язалися бинтами, обліпилися гіпсом, мовляв не можуть вони служити сепаратистам. Ризикували, звісно, життям, але тоді ще сепари впускали біженців. Тому солдату пощастило, і зараз він в моєму взводі, де практично всі добровольці.
Наминаючи перлову кашу кидаю фразу сержанту, що любить поговорити на будь-яку тему:
- Ех, а у нас в Ірландії зараз ще п’ята година ранку, сонце ще не зійшло!
- А Ви що, з Ірландії?
- О, так! З Дубліна!
І починаю свою чергову байку про своє життя-буття в Ірландії, про своє плавання на шхуні «Індевер» до берегів Нової Гвінеї під вітрилами і командою капітана Старбака, про один чудовий паб в Дубліні, де до пива подають добре підсмажені яловичі стейки. Сержант сприймає мою розповідь (точніше дурний недоречний жарт) серйозно, навіть не посміхаючись. Нині жартувати неможливо: будь-який абсурд може виявитися реальністю. Якщо у взводі служить китаєць, що чудово розуміє українську, то чому б командиру не бути ірландцем, який чудово українською розмовляє?
Знову очікування: чи то обстрілу, чи то чергового наказу їхати з гарматами кудись. До мене підійшло двоє солдат з мого взводу – звідкись вони довідались, що я пишу вірші і прозу, попросили почитати. У мене не було особливого настрою, але вибрав пару метафорично-містичних і прочитав. Як не дивно, їм дуже сподобалось і відчувалося, що це щиро. Виявилось, що ці солдати теж пишуть вірші. Попросив почитати, послухав і був вражений: хоч тема давня – кохання, але вірші написані майстерно, з оригінальною стилістикою, метафорами та алюзіями. Ні, у мене дивовижний взвод!
А може, й добре, що інколи випадають години такого от вимушеного неробства і очікування (хоча на війні це така гірка нудьга, особливо коли солдати рвуться в бій, а стріляти заборонено), є можливість почитати і подумати. Перечитую Германа Гессе «Степовий вовк» і думаю, що всі ми тут степові вовки в степах під Донецьком… Таке ж саме роздвоєння особистості, тільки у нас – між мирним хліборобом і воїном, між сентиментальним поетом і вершником меча, а значить так само: між людиною і вовком в одній натурі.
Думаючи про це, я відчув, що насправді я стою не між траншеями і бліндажами, а між Землею і нескінченною безоднею Космосу. І варто зробити крок в Небо, як я полечу у безмежжя зірок і галактик.
Я розповів колегам-офіцерам свій сон. Вони не повірили, що у сні мені явився оленебог, казали, що то приходив у сон звичайнісінький олень. Але я знаю, що вони не праві. Ніхто з них не був у мох снах, ніхто навіть не вміє подорожувати чужими снами. А значить, ніхто не зазирав в очі цього лісового рогатого велетня, не знає, які там мені відкрилися глибини та безодні… То справді був оленебог про якого писав Василь Мисик:
«… з копитів твоїх у Дніпро
Ще спадає вода Юкону.»
А всі ці мої сни і розповіді про Ірландію це просто «кельтські сутінки». Ми живемо в епоху сутінків. І не тільки кельтського, а всього звичного для нас світу. Відкрились двері у новий світ – жорстокий, злий і цинічний. І хай береже нас у цьому світі людяність. І про це теж сказав мені у сні кельтський оленебог своїм поглядом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577242
дата надходження 26.04.2015
дата закладки 27.04.2015
За картиною К.Роландо "Серце на розрив"
[img]https://cs7053.vk.me/c7008/v7008652/d5bf/V8mP7lpl7uI.jpg[/img]
Серце – на розрив. Пелюстками злив
падає акорд.
Вітер скам’янів – крила загубив
в інтервалах нот.
Клавішам болить натискати мить
пам’яті хвилин:
подорож стоп-слайд… і слова мовчать –
п’ють адреналін…
Тихо у саду. Маревом пливу
по роках скульптур.
Серце – на розрив. Сніг давно розцвів,
розкришивши мур…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577015
дата надходження 25.04.2015
дата закладки 27.04.2015
За картиною К.Роландо "Після дощу"
За знайомство з творчістю цього художника й за натхнення вельми вдячна
Тому, що воює з вітряками
[img]http://files3.adme.ru/files/news/part_64/640205/13139660-R3L8T8D-1000-1.jpg[/img]
Після дощу зіничних блискавиць
І вітроВІЇв, що зламали крила,
Текли струмки згори по краплях вниз,
Пекли вогнем, як сіллю, землю шкіри,
Змивали геть потрощені слова,
Розкидані тайфунами емоцій –
Оговтувалась Пам’ять ледь жива
Від болю скалок десь у третім оці.
Душа сама стояла на мосту –
На перехресті днів «Учора – Завтра»
І пропускала уперед сльозу,
Мов службу МНС - гасити ватру…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576782
дата надходження 24.04.2015
дата закладки 24.04.2015
їхати нічним містом у спорожнілому трамваї
в невідомому напрямку
поряд з незнайомою людиною
і сидіти у незручному кріслі
краще стояти позаду всіх і всього
споглядати їхні рухи
дивитися в чужі очі сповнені наготи
що врізається в твої очі
і тебе прорізає насрізь
любов насправді географічно прокреслена
початки бере від серця і звивається аж до
погляду
роздягайте один одного відвертими розмовами
роздягайте один одного
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575224
дата надходження 18.04.2015
дата закладки 19.04.2015
Я той дітвак, що має місяць в роті,
Я та пташина, що живе в дуплі.
Я крайня тріска у залізнім плоті,
Я крапелька роси на яблуці кваснім...
Я промінь зорі барвокрилий,
Я кусень темряви в пітьмі.
Я трем листка дитинячо-грайливий,
Я ясність й темрява в умі.
Я та сльозинка, що терпка й солона,
Я той усміх, що висить на губі...
Я подих прілої соломи,
Я синьо-згасла барва у вогні.
Я сиве шкельце у музичній ноті,
Що в сонячнім голубиться теплі.
Я той дітвак,що має місяць в роті.
Я та пташина,що живе в дуплі.
Нискогуз А.Т.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559311
дата надходження 13.02.2015
дата закладки 17.04.2015
«Життя – це линва, ми – канатоходці», –
Так Заратустра до людей казав.
В останньому життєвому півкроці
Ми зберегли невірний інтервал.
«О, Заратустро, ненави́сний людям,
Тікай ізвідси, а інакше завтра
Живий через твої змертвілі груди
Стрибатиме, мов через згаслу ватру!».
Прошепотів фантом і вмить розтанув,
А Заратустра ніс пожарові́ле слово
Крізь блискавицю надлюдського клану,
В своїх устах йому зробивши сховок.
«Живий і мертвий, я несу для вас
Клапо́ття істини, відкрийте ширше ду́ші!», –
Так Заратустра словом поривавсь,
Аби перлини виросли із мушель.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571695
дата надходження 03.04.2015
дата закладки 16.04.2015
він дивився у вікно і хотів літати як птахи
в будь-який час дня чи ночі
прокидався зі сну і сновидів тим що було навколо:
старою гасовою лампою на краю стола
обдертими шпалерами кольору трави
скрипучою підлогою на якій часто любив засинати
і хитаючою єдиною лампочкою яка от-от хотіла покінчити життя самогубством
і впасти
і він падав коли йшов вулицею
коли зіштовхувався очима з іншими очима
і коли возвеличував своє нікчемне існування
а за вікном літали птахи
відчалювали у теплі краї і верталися назад
додому
він приходив зазвичай пізно ввечері
включав занедбаний елекричний чайник
і дивився у вікно
він відводив душу коли бачив птахів
тоді зводив свої крила і немов дитина вчився літати
тому найдужче він любив підлогу
засинав на ній часто від болю
всередині
що викручував його і скрипів у ньому
а за вікном літати птахи
і він був птахом
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574604
дата надходження 15.04.2015
дата закладки 15.04.2015
Єдиний чоловік, котрого я будь-коли любила,
Має чорні, як сажа, очі
І ямочки на щоках, коли всміхається.
Коли він писав "Саша" своїм широким почерком
На моєму тілі, я задихалася
Від емоцій, що переповнювали.
Цей чоловік дуже добрий, але одинокий:
Просто є такі люди, звиклі до тиші.
І коли ти поруч - їм боляче.
Я, очевидно, була надто близько -
Він бо шпурнув мене прямо ліворуч,
Хоч я до нього й не знала про це дивовижне місце.
Кожна з глухих суперечок у нас зводилась до:
"Супер. Ти знову не розумієш".
Я ж, мабуть, не вмію горіти, що вдієш,
Звикну до згарища безнадії.
Є лиш один чоловік,
Що я його полюбила,
Що має чорні, як сажа, очі...
І я молю тебе! Чуєш, Боже?
Хоча б не чорне, як сажа, серце.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574153
дата надходження 13.04.2015
дата закладки 14.04.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.04.2015
похоронный куст
мистер Уильям Льюис работает гробовщиком
и часто грустит от того
что слишком мало людей
умирает
мистер Льюис платит за новый дом
новую машину и прочие необходимые вещи
в рассрочку
тратя все деньги которые только успевает
заработать
мистера Льюиса тревожит головная боль
ставшая причиной его регулярных бессонниц
но на вопросы жены «Билл, всё ли в порядке?»
он всегда отвечает «всё хорошо, дорогая»
а ночью снова не спит
и вот так просто лежа в кровати без сна
он мечтает о том чтобы как можно больше людей
умирало
* *
первая звезда в сумеречной реке
река сумерек
стекала по холмам
покрывая долину нежной прохладой
я присел на крыльцо
рядом со своим младшим братом
и рассказал ему историю
о цветке который полюбил
звездочку
в конце мой маленький братец
ткнул пальчиком в сторону самой первой
звезды
появившейся в водах сумеречной реки
и спросил:
«Эту?»
* *
второе королевство
в первом звездном королевстве
всё прекрасно
но только наполовину
ногти на твоих руках
словно уставшие ангелы
решившие прилечь
после длинной ночи
любви
отзвук твоего взгляда:
это шорох спускающегося снега
по ветряной
лестнице
волосы твои сродни богу
который трепетно собирает
цветы
во втором
звездном королевстве
лишь
ты
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573471
дата надходження 10.04.2015
дата закладки 10.04.2015
Колисатиму я колисанку своєму маляті,
Засинатимуть хмарки прозорі під зоряний спів,
Буде затишно , тепло і пахнути спокоєм в хаті,
Ти почуєш матусі і тата - дует голосів.
Колихатиме небо чарівні ліси й полонини,
над Землею розіллються снів різнобарвні моря,
Я співатиму, щоб було щастя у кожній родині
І мені підспіває пухнасте мале совеня.
Закружляє над стріхами вітер, зухвалий бешкетник.
і розгоне останніх пташок по домівках пахких.
Підмигне діловито до Місяця, зніме кашкетик
І засне, закрутившись, між квітів, в росі - золотих.
Засинатимуть гори у шапках засніжених білих,
Муркотітиме кицька , калачиком на подушках,
В вишині загадкові сузір'я сріблясто зоріють,
У глибинах рибини заснуть на коралах й пісках.
Колисатиму тихо-тихенько, качатиму люльку,
Перші твої видіння у світі най будуть чудові.
Колисанки - це мамине серце , що б'ється так лунко,
Воно сповнене Всесвітом , що народився з любові ..
Я вірю , що для кожної матері її дитина - цілий новий світ , Всесвіт любові)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573449
дата надходження 10.04.2015
дата закладки 10.04.2015
в лице криниці дивиться темниця
прапам’ять снів себе не впізнає…
я народив ся
мені нині тридцять
і кажуть вірші що я дійсно є
є Шарль Бодлер
(хоч вірші його з’їли
чи з’їли будні…
божевільний час…)
9 квітня
день як всі дні – білий
чистий четвер
передвеликдень
ча-
сто я думаю
що тридцять – вік Христа
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573367
дата надходження 10.04.2015
дата закладки 10.04.2015
Бывает так, что мы - коты :
мурчим от странной доброты,
во сне друг друга обнимаем
хвостом, довольные, виляем.
Бывает так, что видим сны
в которых мы обречены,
и на людей мы ТАК похожи,
на подлые и злые рожи.
Но сон пройдет и будут дни
в которых мы с тобой одни,
мы просто милые коты
кот - я, кот - ты.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434312
дата надходження 29.06.2013
дата закладки 08.04.2015
поруч об поручні обійматися з тобою
міцно
виглядати веселку весною опісля дощу
вслухатися в звуки звичайної розмови
і дорікати сонцю за зраду
бо воно здається кожного дня
ховає
проміння від видіння людей
тиняється попідтинню тишком
і гасне знову і знову знов
споглядати спочинок спокійно удвох
з каруселі
виднокіл видається видовищним
сонце себе переможе
і зійде на землю
знову
з тобою цей день став неповторним
ніщо більше не повториться
нізащо. ніколи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572796
дата надходження 07.04.2015
дата закладки 08.04.2015
у світі квітів самітність не помітна
тут люди люблять літо
їм до снаги спів птахів
і ненависті тут не існує
у світі квітів люди люди
але ми живемо у світі бур'янів
де ждемо дощу щодень
де проти течії пливемо в невідомість
де шум пліток наша улюблена мелодія
і те що красиве здається потворним
у світі квітів замикається світ
тоді світло розплющує очі
час відходить у вічність і стає безсмертним
але ми живемо у світі бур'янів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571534
дата надходження 02.04.2015
дата закладки 07.04.2015
Э.А.
Ты грела мои перчатки
Своими ладонями нежно.
На ухо ты мне говорила,
Чтоб я, твой листок, не дрожал.
В холодной свинцовой облатке
Годами я тлел неизбежно,
И месяц последний – могила
Осиных, змеиных жал.
Ты бросила в яму верёвку,
Тянула мой труп из тлена
И жизнь в мои вены вдохнула
Дымком ароматной души.
Судьба моя – это дешёвка,
Обитель мёртвого плена.
Когда ты в неё впорхнула,
Мне Смерть наказала: «Пиши...»
Каждый мой стих – тебе.
Не отрекусь. Поверишь?
Разве Эвтерпой сможет
Быть кто-то кроме тебя?
Всякий мой шаг – к тебе.
Мелкую бренную ветошь
Судьбина в карман положит,
Унюхав духи ноября.
Любой поцелуй – тебе.
Пусть мы не будем вместе.
У каждого разные клетки,
Где свой надоевший круг.
Желанная смерть – с тобой.
Не важно ни время, ни место.
Петля, револьвер, таблетки...
Ты рядом, любимый друг.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=156537
дата надходження 19.11.2009
дата закладки 31.03.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.03.2015
Ношу під серцем -
душа вагітна.
Була в ворожки (так, мимохідь…):
«Тобі, хороша, навіщо все це?
Дитина, бачу, чудна кричить:
така тендітна, а нескоренна,
химерну долю веде услід.
Це зайвий клопіт! Чи ти блаженна –
таке непевне нести у світ?
Навколо, бачиш, сама Руїна…»
А далі тихо: «То як назвеш?»
А я у відповідь: «Україна…
Щаслива буде?» –
«Колись… авжеж…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570573
дата надходження 30.03.2015
дата закладки 30.03.2015
Коли всередині Тебе
горить світло,
Тане в кутику душі
найбільша тінь,
Важко Боже ,серед всього
мотлоху світу,
Сягнути нутром найвищих
Твоїх творінь.
Боротися наодинці
з думками і втомою,
Вбирати з концепції світу
добро,
Залишатися натомість -
самим собою,
Черпати з цукрового сонця
миро.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500208
дата надходження 20.05.2014
дата закладки 27.03.2015
«Мовляв палають будинки
Тому що йдуть з них назавжди…»
(Гійом Аполлінер)
У цьому краю живуть тільки тіні –
Тіні людей та собак.
Вони заходять в тіні будинків
І відпочивають на тінях диванів,
І їдять тіні смачних страв,
Бо ті будинки давно спалені
Під час божевільного ритуалу –
Офіри чи то жертвоприношення
Деміургу суспільного божевілля,
Аресу сучасної Марни.
Люди тікали з цього краю,
Кидали непотрібні тіні.
Вони не знали, що тіні
Лишаються жити тут
Своїм життям химерним
Нікому не зрозумілим,
Бо вони тіні,
Вони можуть жити навіть у місті,
Що згоріло вщент.
Тільки скажіть мені – невігласу:
Як отим людям-втікачам
Жити без тіней
У місті чужому?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568541
дата надходження 22.03.2015
дата закладки 25.03.2015
Закладуся колоссям в твоє волосся
На прийдешнюю зиму.
Розростуся за осінь,
Розпущуся за осінь...
Прогодуємо сина.
Жоден бог не проситиме вбити людину:
Вітер згусне від туги,
Забракне повітря.
Ніч і день, день і ніч,
Бог і ми, люди й світ,
Очі й руки
І з них
Крик дитини.
Обіймуся тобою до неба вершин.
Розтечуся із піків гірських у долини...
Бо Любов, проостаюча до зими, -
Це, насправді, єдина Людина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550468
дата надходження 10.01.2015
дата закладки 21.03.2015
Знаєш, я іноді думаю,
Прокидатись о 6 ранку весело.
Особливо, коли в цьому є сенс,
Як, наприклад, бачити твої очі
І вдихати гори.
Знаєш, я завжди любила море,
А тому сині очі,
Але в твоїх карих
Знайшла океан.
Знаєш, коли ночі
Сиплять зорями
На вершини
І так тихо і лагідно на душі,
То від ніжності хочеться задушити
І писати такі вірші.
Знаєш, як після раю
Виростає ненависть до міста,
Що жило у мені, як колиска...
Або я у ньому.
Зв'язок, інтернет, стіни рідного дому...
Розпалити мости.
Очі здатні осліпнути від краси,
Серце може розквітнути
Від простих
Див природи.
У легенях лісу потоп чисоти,
Люди топчуться ними.
Як я і ти.
Як тиша словом.
Пробач, лісе.
Відчуття, що можна не пити й не їсти,
Все вже тут. Все у нас.
Дай нам, Господи, час
І розум
Не зруйнувати.
Знаєш, усі ці барви,
Ресторани, кіно, театри,
Скляні велетні,
Що точно колись затопчуть,
Насправді нічого не варті,
Тимпач світанків, накритих туманом
З любов'ю.
Знаєш, єдина людська зброя — горе.
Ми всі невиліковно хворі,
Особливо останнім часом.
Знаєш, хочеться кинути все
І будь-яким транспортом,
Ба навіть пішки,
Втекти до тебе.
Ми точно діти одного неба
І це відчуття сім'ї
Не пояснити.
Навшпиньках думка:
Ти, я і діти.
Життя прорадіти.
Ох, як же хочеться!
Щось воскресле
В душі
Хлюпочеться
Навколо тиші.
Відчуття, наче горда Тиса,
Розкидає квіти
На береги
Своїх підданців,
Квіти заводяться в танці,
Повітря сочиться веснами.
Засинати не хочеться...
Прокидатись о 6 ранку весело.
Особливо, коли є для кого.
Несуть ноги.
Хочеш літати...
Знаєш, іноді дивишся: птаха,
Мов падає донизу
І раптом схоплюється...
Так закохуються.
Так кохаю.
Знаєш?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556975
дата надходження 03.02.2015
дата закладки 21.03.2015
За картиною Дуй Гуна
Любов весною вийшла з берегів,
Зламавши кригу, мов пароль на сайті.
І клавіші застрибали: «Кохайте!
І ставте лайки підписами снів».
І мозок мій човном підводним плив,
І вчив уже із рибами їх мову,
А ти закинув вудочкою слово –
І врятував з підводних течій-вирв.
Ковчегом парасольки дні пливуть,
Минаючи мереж звабливі сіті.
В якому ми зупинимось столітті?
І чи пороги зможем оминуть?
На нас Господь погляне з висоти
І лишить повідомлення у чаті:
«Летить голубка щастя! Зустрічайте!
Стрічками райдуг напнуто мости!..»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567834
дата надходження 19.03.2015
дата закладки 20.03.2015
Боже ,Ти чуєш ? -
колише глибока ніч,
вітер гуляє з знадвору
темно в душі ,а коли ж
все буде добре.?
Проглядає світло крізь тінь,
ранок картатий
зіперся об місяць
куди ж ?
буде тікати…
Боже ,відштовхни цю ману
злупи з серця - смуток,
Поки зі мною не страшно
я не боюсь,
різної мряки.
13.03.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566719
дата надходження 14.03.2015
дата закладки 18.03.2015
За картиною Дуй Гуна
Вона в його душі жила як музика
Зустрічних смуг і потягів зітхань.
І взагалі, була для нього Музою,
Коли творив симфонію чекань.
Він нотний стан сплітав ключем бемолевим,
Ростив зі звуків вази ікебан –
І ніс весну в закохану історію
Крізь дюни днів і недовір бархан.
Але весь час спізнявся він на потяги –
І телефонні чулися гудки…
Вона жила у ньому як мелодія,
Якій до неба не ставало крил…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567145
дата надходження 16.03.2015
дата закладки 17.03.2015
«Паяц блукає самотній
Під деревом з квітами зірок…»
(Гійом Аполлінер)
Люди – це самотні паяци.
Грають свою смішну виставу
Під крислатим деревом життя,
Забуваючи,
Що це все не бутафорія,
Що це все було б смішно,
Якби не було так сумно,
Що в цій виставі
Все починається грою –
Смішною забавою,
А потім виявляється:
Це кров, а не журавлиновий сік,
Це мертві люди, а не манекени,
Це руїни, а не англійський парк,
Це страждання, а не майстерна гра,
А ми все лишаємось
Паяцами зі смішними масками…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566509
дата надходження 14.03.2015
дата закладки 14.03.2015
Стежка світить за левіафаном...
Знов окута безоднею синь.
Ти мене дочекаєшся, Таню?
Під час бурі мене не покинь...
У думках, як і завше, з тобою...
Оглядаючи пильно обшир,
Уявляю за даллю морською
Череду надвечірніх
квартир...
От прийшла ти
з роботи додому....
Календар на стіні облисів...
Де я...
як я?
Тобі не відомо
Між яких загубився морів...
- \"Дужий ост налетів, Капітане!\"
- \"Лівим галсом, стерничий! У бік!\"
Я пишу тобі поспіхом,
Таню...
Я люблю тебе...
.... твій чоловік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421105
дата надходження 26.04.2013
дата закладки 12.03.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.03.2015
По тротуарах стомлених думок
В нічнім саду гуляє пам’ять вітру,
Фотографує кожний хибний крок,
Що ксероксом луни дзвенить в повітрі.
У відблисках ліхтарних молитов
Застигли миті ковані фігури
Від скульптора Медузи де Горгон,
Немов стовпи дорогою в минуле,
Де лабіринтом плутають нитки
Бажань химери, утікачки з Глузду,
Де червоточать яблуком плоди
Зневіри й гордовитості безумства.
Той шлях недремно стереже мій птах,
Бува, співає інколи пророчо
І ставить мітки дивні на руках –
Малює графік по болючих точках.
Якась із них зупинить мій політ:
Дерева – в камінь, грудами – скульптури…
І розчинюсь у світлі ліхтарів
На сотні тисяч скалок інфразвуку…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565631
дата надходження 10.03.2015
дата закладки 12.03.2015
За картиною Я.Йерки "Сліпа вуличка"
http://yerka.org.ru/pages/slepa_uliczka.html
День затік вечірньо до квартири,
Грюкнувши дверцятами трамваю,
Вніс на черевиках смутку сирість
І в’язанку гострих слів… до чаю…
Мружились підсліпуваті вікна
Від зірок у лампі електричній,
Шашки відбивали крокоритми
По квадратах площі-шахівниці.
І розтанув дня невроз потроху
У глухім куті м’якого ліжка,
Уві сні долаючи епоху
Темпоритмів у шаленім диско…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563192
дата надходження 28.02.2015
дата закладки 12.03.2015
Найвища насолода -
коли душа від любові світиться,
Мігрує тепло
штрих пунктирними лініями
- з поміж втоми,
Проникати у вісь симетрії
молодого місяця
Хвилями емоцій, аби вловити
гарячі спалахи вагомі.
Пізнавати рідні дотики
і залишатись що секунди,
Коли занурюється серце ,
в прожитки сьогодення...
Оберігати її єдину
від парадоксальної прохолоди
Аби найцінніше не загубити -
світу знамення.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550373
дата надходження 10.01.2015
дата закладки 12.03.2015
Любіть мене усю щасливу
і не дуже
Нескорену життям,
та під покровом вашим,
Коли Бог хоче просвітити душу
друже -
То закладе любов,
і серце стане м’якшим.
Кохайте мене так,
неначе день останній,
А ми як світлячки - жевріємо
теплом
Завмерли в часопросторі
у стадії чекання
І просочились світлом
і обнялись крилом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465983
дата надходження 14.12.2013
дата закладки 12.03.2015
Поки ти спиш, я заберу твій ніж
І заховаю.
Любов - це мета,
Для кожного різна.
Я кохаю,
Бо ти потребуєш цього.
Сниться кошмар? Нічого, любий.
Це сон й усього. Тихіше.
Ніч темна-темна, душа ще більше...
Ось тобі губи й груди,
Дотик й серце.
Чомусь лиш в цій люмінесценції
Я бачу твої склади зброї
На враження,
Тяжкий багаж,
В якому ти тонеш,
Прокидаючись зранку.
Ти - чоловік і тому не плачеш
Ще змалку,
Рятуючись темрявою.
Хай мені буде боляче, а ти
Спи, моє чисте, стільки жахів побачивше,
Сумне сонечко,
Схилене дерево,
Грішний удень
І небесний в своєму сні
Змучений янголе...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565644
дата надходження 10.03.2015
дата закладки 11.03.2015
А ми з тобою на гойдалці в паралельних світах:
Ти угору летиш, я – униз… Якось так
і незручно, і лячно: обІрветься мить –
хто тоді замість нас в божевільнім танку полетить?..
Ми з тобою на гойдалці… човник веслує на дно…
Час заплющує очі: йому все одно…
І ковтнути повітря не можна ніяк:
розплескалось, по хвилях гойдаючись… Гасне маяк
на вітрах міжпланетних… То вгору, то краплею вниз,
залишаючи равликом стежку від сліз,
як прикмету собі – Аріадни нитки…
Теорем катастрофа: зійшли з паралелей світи…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561096
дата надходження 20.02.2015
дата закладки 10.03.2015
За картиною Я.Йерки "Партія на острові"
http://yerka.org.ru/pages/partia_na_wyspie.html
[img]http://yerka.org.ru/pages/original/partia_na_wyspie.jpg[/img]
Наснилося. У шахи грали коні
фігурками зі справжнього життя.
Плодами час обтяжував долоні,
жбурляючи хвилини в небуття
лушпинням. Шикувалися будинки,
лякав людей загарбницький екстаз…
А коней мчав галоп у поєдинку,
змітаючи з клітинок раз у раз
в хрипкім іржанні мури і паркани,
чужі фігури (що їм, штучним, біль?!)…
Загрались дерев’яні істукани –
І спересердя кинули в глибінь
своє й чуже… І змило сон під ранок…
На дошці шаховій дрімає пішкотінь…
А кОней перелякані уламки
розкидало…
Наснилося мені…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563445
дата надходження 01.03.2015
дата закладки 10.03.2015
За картиною Я.Йерки
http://yerka.org.ru/pages/zycie_na_ogryzku.html
[img]http://yerka.org.ru/pages/original/zycie_na_ogryzku.jpg[/img]
Пішли й пішли собі, не озираючись:
Магічність яблук втратила свій смак…
Жували кволо, голод проганяючи,
НедОгризками позначали шлях
І рахували відстані небачені…
І їм стирались в пам’яті сади…
А на землі лишалися позначені
Їх жадібністю стоптані сліди…
У гори пнулись, зводилися вежами,
Торкали хмар заломлене крило…
Уявою блукали поза межами…
А під ногами… сто епох було…
І кожна чимось, та була позначена:
Уламками, недопалком надій
Знайти свій Сад, прапращурами втрачений…
Але віки лишали… перегній…
І загубились по шляхах непам’яті…
Вже недосяжним видавався Рай…
На яблуку Землі нащадки-карлики
Плекали «душі» в садосмітниках…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564467
дата надходження 05.03.2015
дата закладки 10.03.2015
Крихка і ніжна, невагома
сніжинка мила на чоло
упала вмить, як вийшла з дому,
і враз від серця відлягло.
Цей перший сніг – сама невинність...
у Рік Новий надіюсь знов,
тебе зустріть, на Божу милість,
бо сподіваюсь на любов.
У Ніч Різдвяну, чарівничу
тебе у дзеркалі побачу…
Надіюсь. Щастя тобі зичу.
А сніг іде… І я вже плачу…
І кришталеві по щоці
сніжинки котяться слізьми.
Чи винний сніг, чи винні ми…
Що це, не знаємо самі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548501
дата надходження 03.01.2015
дата закладки 10.03.2015
Ледь вітер не порвав вітрил...
Який там дрейф? Аж хилить щоглу.
Лавіруй думкою щосил -
А курс відомо тільки Богу...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422777
дата надходження 04.05.2013
дата закладки 10.03.2015
коли ти знаходишся поруч - я нездішнього світла
торкаюся ,
рветься темрява світу нашого - пропускає небачені сни,
коли ти знаходишся поруч - в серці будь який біль латається,
і сузір"я густою чашою квітнуть в моїх очах - поясни !
коли ти наближаєшся подихом , милий , чи то погляд мене сягає,
раптом легкі спокою крила та любові мене обіймуть,
коли ти знаходишся поруч , коханий , я тоді точно знаю -
то мій дім там де ти - в цьому суть ! ! !
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373372
дата надходження 26.10.2012
дата закладки 10.03.2015
олжу,
облуду
тримати можна,
як воду в долоні, щільно:
та – просочиться
між пальців,
як змій
10.03.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565544
дата надходження 10.03.2015
дата закладки 10.03.2015
«При власних далечах на чати
постав мене, вчувати дай
самотній камінь...»
(Райнер Рільке)
Ранок був просто чудовий – відчувалась весна, пахло соснами і торішньою травою. Тихо – канонада замовкла. Майор А. цілий ранок філософствував про те, що сепаратистам довіряти не можна і, що наші дограються, відводячи озброєння від лінії фронту. Він ходив по табору з телефоном піднявши руку догори, намагаючись знайти точку де є стабільний зв’язок. Чомусь йому конче хотілось почитати новини з мережі. Нарешті зв'язок з’явився і він почав вголос читати новини. Одразу видно, що замполіт. Вчора він півночі до хрипоти сперечався з іншим замполітом – з сусідньої батареї. Все про теж: про слов’янство, слов’янську писемність, «Велесову книгу» та про сепаратистів. Суперечки мені їхні слухати набридло – довелось тоді піти на кілька годин до іншого намету.
Від нудьги і вимушеної бездіяльності хотілося вити. Мій настрій зауважив все той же майор А., і сказав сакраментальну фразу: «Чого переймаєшся? Ти військовий. Чекай наказу, відпочивай, відсипайся. Читай, зрештою!» І тицьнув пальцем в томик Рільке німецькою мовою, який я тримав в руках. Я йому читав за день до того вірші Рільке мовою оригіналу:
«Wie einer, der auf fremden Meeren fuhr,
so bin ich bei den ewig Einheimischen;
die vollen Tage stehn auf ihren Tischen,
mir aber ist die Ferne voll Figur.»
Послухавши, він відповів, що це, звісно, красиво, але його слов’янське єство протестує. І вимагає віршів однією з слов’янських мов. Уникнути слухання порції новин з мережі мені не вдалося. Послухавши репліки майора А., я поцікавився, який зараз курс монгольського тугрика по відношенню до японської єни. Лейтенант Н. тут же зауважив, що це дуже важливо дізнатися, без цього ми просто не проживемо. Я стурбовано зауважив:
- Впав курс тайванського юаня – це тривожна новина, хоч його ще називають тайванським доларом, але для мене він сінь-тай-бі. О! Я ще пам’ятаю часи, коли в Ірландії був ірландський фунт, а не євро. І малювали на купюрах королеву Медб!
- Кого-кого малювали? - перепитав майор А.
Довелось мені коротко тезово подати «Введення в кельтську міфологію». Майор А. якось сумно подивився на мене і запитав:
- Спілкуючись з тобою, я, здається, починаю розуміти, що таке гумор. Але куди ти це намилився?
- Наказали «Піони» перегнати на іншу позицію!
- Співчуваю.
Після епопеї переганяння «Піонів» з гуркотом, тряскою, смородом вихлопів, я знову опинився в тому ж таборі в компанії того ж замполіта А. Від нудьги я читав йому свої вірші. (Він звідкись довідався, що я пишу.) Знаючи його слов’янофільські погляди, вибрав вірші на тему середньовіччя з пацифістичним підтекстом. Йому сподобалось. Я запитав – звідки він знає, що я пишу? Він відповів:
- Я знаю все, що мені потрібно знати. Я все таки замполіт.
- А знаєте, чим замполіти відрізняються від особістів? Замполіт знає, що йому потрібно знати, а особіст знає, що йому не потрібно знати.
Замполіт А. гумор оцінив і навіть не образився. Ще й додав, що терпіти не може замполітів, що він вчився на артилериста.
Під час подальших розмов з замполітом А., я довідався, що він походить від старообрядців (колись тікали вони з Московського царства на Волинь від переслідувань), і крім всього іншого свою участь у війні він пояснює боротьбою за істинну віру. У його свідомості крім мішанини новітніх міфів про давнину слов’ян ще й купа всіляких «теорій змови». Мова в нього насичена колоритними виразами типу «їжачки носаті». Дивні діла твої, Господи! Кого тільки не зустрінеш на дорогах війни. Я бачив цього ж дивакуватого майора раніше – в січні, в бою і не в ролі замполіта. Це справжній офіцер – майстер своєї справи. Потім я бачив як він ремонтував з солдатами самохідну гармату і ще раз переконався – це майстер. Як в одній людині все це поєднується – зрозуміти не можу. Я раніше взагалі вважав його зразком офіцера, мало не ідеальним воїном, доки не зазирнув йому в душу: а там хаос. Якось ввечері настрій у майора А. став сентиментальний – його понесло на спогади. Крім всього іншого розповів він про такий епізод свого життя. В молодості він зустрічався одночасно з двома дівчатами, які йому обидві дуже подобались. Кінчилось тим, що він запросив їх обох в гості, подарував їм квіти і сказав: «Я вас обох дуже люблю, станьте моїми дружинами!» Дівчата спочатку дуже здивувалися, але потім погодились. І подальше особисте життя майбутнього майора А. склалося досить гармонійно. Ну як це все може існувати в одній голові: давнє слов’янство, вчення протопопа Аввакума, теорія змови, полігамія – не розумію! Хоча, яке мені діло, що у нього в голові? Сепаратистів він валить зі страшною силою, солдатами командує як належить, техніку і зброю ремонтує... Все інше зараз не важливо.
Вночі снилася смерть. Завжди вона являлась мені вдень, в образі хоча і блідої, але молодої і красивої жінки. Зараз приснилась в образі потворної істоти з довжелезними пальцями, які нагадували кінцівки павука. У сні ця істота схопила солдата і сказала мені: «Я помилилась. Насправді я приходила за тобою!»
Пригадалася раптом цитата з Чеслава Мілоша: «Люди старанно пишуть щоденники, аби розповісти, як воно було насправді.» Оце от бажання і спонукає багатьох людей (у тому числі талановитих письменників) братися за перо – відобразити епоху, людей, події, зберегти це від перекручень і брехні.
Сьогодні побачив біля табору мурашник і мурах, які прокинулись і ремонтували свій мурашник. Значить таки весна. Значить я таки дожив до весни – не дивлячись ні на що. Але стало якось сумно і тоскно: а коли ми почнемо ремонтувати свій мурашник? Коли ми нарешті завершимо цю війну? Напевно, ніколи. Занадто страшний, жорстокий і затятий хижак руйнує наш мурашник. Повернення додому виглядає як нездійснена фантазія.
Дивлюся на солдатів і думаю: як вони можуть спокійно ось так жартувати, сміятися, їсти консерви після всього пережитого? Ніби нічого з ними і не трапилось. Я пережив менше і бачив менше жахливого, але змінився докорінно. А вони – ніби ніякої війни і не було. Але я то знаю, що вони пережили – кожен з них. Наприклад ось цей солдат. Їх взвод потрапив під несподіваний і дуже жорстокий обстріл. Взвод кинувся в бліндаж, але тут згадали, що зброя та бронежилети лишилися в машині. Цей солдат тут же – я зараз принесу! І почав таскати автомати і бронежилети з машини. Тут вибухи навколо, осколки літають, а йому байдуже. У цей же час водій лежав під машиною – перед обстрілом він ремонтував, там же перелякано і закляк. Після обстрілу його витягли з-під машини – цілий і неушкоджений, але очі розширені і наповнені жахом, в руках затиснений карбюратор, який ніяк не могли в нього забрати. Відійшов водій від цього стану тільки через кілька годин. І то це був не єдиний обстріл у службі ось цього солдата – у його війні. Але він ставиться до того всього зневажливо-жартома, як до чогось не вартого уваги.
Або ще один солдат. Він був поруч біля свого офіцера, коли офіцеру знесло снарядом голову під час обстрілу. При цьому снаряд не розірвався, а зарився в землю. Не встигло обезголовлене тіло впасти, як в нього влучив ще один снаряд, розірвавши тіло на шмаття і знову снаряд не розірвався, а зарився в землю. З точки зору статистики і теорії ймовірності цього просто не може бути, щоб в одну людину майже одночасно влучили два снаряди і при цьому не розірвались, а поруч були люди, яких навіть не зачепило. Але в нашому світі найнеймовірніші події трапляються. І все це бачив ось цей солдат. І це абсолютно не травмувало його психіку, він не збожеволів, не став містиком, лишився таким же безтурботним.
Невже після всього цього жахіття, яке ми всі пережили за останні півтора року ми лишимося такими самими? Невже нічого не зрозуміємо, не змінимось, не станемо інакше сприймати світ?
Ще одна ніч у військовому таборі – одна з багатьох незчисленних. Приснився сон. Нібито мені треба терміново подзвонити, а мобільні телефони всі одночасно припинили своє існування. Підхожу я до телефона-автомата, що стоїть над самою прірвою, прибитий до дерев’яного стовпа. Телефон старий – ще той, з дисковим циферблатом. Набираю номер, а в трубці голос: «Сьогодні понеділок, важкий день. У зв’язку з цим телефони не працюють. Приносимо вибачення за незручності.» Я вішаю трубку і озираюсь – а за мною стоїть ціла черга до цього ж телефону. І всі стоять над прірвою. Поруч моя стара знайома Ш., яка впізнавши мене каже: «Тобі треба негайно повернутись на фронт, на передову і загинути за Батьківщину!»
На ранок прощався з майором А. – його відправляли з солдатами кудись на якесь завдання. Потиснувши мені руку він сказав: «Мусимо якось зустрітися після війни і поговорити про сенс життя, поезію та Бога, про королів і капусту. Бо говорити про це на війні, це все одно, що говорити на нетверезу голову.» Я погодився з ним. Дожити б нам усім до оцього «після війни»...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565152
дата надходження 08.03.2015
дата закладки 08.03.2015
Убивців сонми
Не виправдовуй,
Бо смерть- то смерть.
У нападі,
чи обороні -
смерть.
І хтось кричить :
"Убий заразу!
Убий! Убий! Убий!"
І ти знайдеш,
Хоч не відразу,
Що смерть - то тільки смерть.
Ти був на склоні,
Ти бачив сина,
Ти бачив брата -
смерть.
Вони усюди
Убиті люди,
Пропащі люди -
Скрізь.
Хто переможе?
Не сила, Боже...
Бо переможе -Біс.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564665
дата надходження 06.03.2015
дата закладки 06.03.2015
Млин ліниво потягнеться, розбуджений вітром.
Горизонт посміхнеться пшеничним полям.
Біля тебе так враннішньо - чисто і світло -
У тобі і у літі душа моя.
Промінь сонця торкнеться чола і спритно
Очі, суплячись, плигнуть в солодку тінь.
Це маленьке щастя таке тендітне,
Що не хочеться з світом ділитися їм.
П'янкий запах квітів лиш носик збудить,
І в коханні квітам зізнається він.
Португалія, у неземних етюдах,
Розцвіте із тобою у серці моїм...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564692
дата надходження 06.03.2015
дата закладки 06.03.2015
Запитайте мене про вічне -
Я вкажу на Світило Світил,
На Божественне, на Величне
Джерело Безкінечних Сил.
Запитайте мене про грішне -
Я вкажу Вам на Люде тих,
Хто, ведучи життя невтішне,
Забувають, що світло в них...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459879
дата надходження 11.11.2013
дата закладки 06.03.2015
Ти десь тут, а я кличу лелеку,
Наче ти десь там, вдалені...
І вдивляюсь у форми далекі.
Де ти є? А ти - у мені.
Розгортаю словник з іменами:
Розенкранц, Аркадій, Гот'є...
Скільки ж різних імен поміж нами,
Як же вибрати вірне, ТВОЄ?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521763
дата надходження 06.09.2014
дата закладки 05.03.2015
Озирнися… Тане за вікном
світло
Вихлюпує підсинене небо
на землю - сніг,
А я за тобою тужу, віддавши
би спомин вітру
Кошлаті хлопчику стали
сьогодні сни.
Озирнися… Кусає
за ступні холод
Верстає шлях нас з тобою
сюди - туди,
Та очі твої вміщають
ягідний солод,
Зронивши любов -
тільки її віднайди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556339
дата надходження 01.02.2015
дата закладки 04.03.2015
Самсон поспішав, рясний піт застеляв йому обличчя, змокріла лляна сорочка прилипла до дужої спини та він на це не зважав. Кремезний чолов’яга, він на всю ширину свого двометрового зросту, розмашисто косив і косив, і стиглі житні стебла, з налитими золотом колосочками, рівними покосами лягали на розніжену сонячним промінням землю.
А збоку нього, напуваючи собою прибережні розложисті верби, бігла у далину, аж, ген, за синій обрій, річка Ірклій. Стиха шумів очерет, прислухаючись до плюскоту риби, а тої у річці водилося багацько.
- Годувальниця ти наша, - шанобливо називали її миряни, бо в недалекому 1933 році не одну сім’ю врятувала від голодної смерті і Самсонових трьох дівчат, з роду Вирвикишки, не полишила напризволяще і от середульша, Марина, уже й заміжня. Правда, не встиг Господь дати їм діток, не встигли молоді натішитись любощами, як нове випробування випало їм на долю, пішов її Микола на війну.
До слуху Самсона донісся далекий, іще ледь чутний гул, котрий з кожною хвилиною ставав усе ближчим, заповзав у душу, сповнював її гнівом і вже у скорому часі, брязкаючи гусеницями та обдаючи його кіптявою повз нього проповзли танки з чорними хрестами на броні, де сиділи, з самовпевненою пихою на обличчі, ворожі солдати.
І знову над селищем, над людьми на два довгих роки смертельним, невидимим куполом зависнув страх, біль і горе та вони не в силі були збороти духу волі, зламати та підкорити народ, який завжди прагнув самостійності і приниження, свавілля зайд не розтоптали їх гідності.
І Марина, схоронивши глибоко в собі відразу до чужинця, який з автоматом, направленим на неї, підстеріг її вечором біля колодязя і як не відбивалась від того, силоміць заволодів нею, прислухалась, як, там, всередині неї, зароджувалось нове життя і вона вже знала, що буде любити цю дитину на зло, наперекір долі.
І коли повітря потрясала канонада наступу радянських військ, у окопі, виритому німецькими солдатами, вона народила дівчинку.
Настуня зростала жвавою, розумною дитиною, від залицяльників не було відбою, а вона вибрала тихого, спокійного хлопця Романа, що тільки здалеку ласкав її теплим поглядом великих, карих очей.
Молодята жили дружно, в злагоді і любові, ростили двох синів та чорнобильська катастрофа змінила все, розділивши світ відтінків навпіл. Їй, Насті, виповнилось лиш 42 роки, як темний світ потойбіччя забрав її у вічність.
Михайло розміреною ходою ступав між могилами. Ось і його рідні, усі вже тут: дід, баба, тато, мама, молодший брат, якого забрали лихі дев’яності.
- Недогледів, - скрушно хитнув головою Михайло і по щоці скотилась скупа чоловіча сльоза, - недогледів та вони, ті, хто наживу збагачення, поставили для себе вище всіх людських цінностей мусять за все заплатити, за все і він не буде стояти осторонь, а зі зброєю в руках піде боронити свою землю від новітніх зазіхачів на чуже і його девізом від нині стануть слова:
- Як не я, як не ми - тоді хто? Хто буде боронити нашу землю, як не ми самі, кожен окремо взятий та всі разом.
03.03.15
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563968
дата надходження 03.03.2015
дата закладки 04.03.2015
Збігла ніч в затуманений ранок
І світанок прокравсь до вікна.
Принеси ж мені гарний вістунок,
Я ж без милого маюсь одна.
День чи час промина самотою,
Всі думки, всі до нього біжать.
Напилась з ним хмільного настою,
Хоч й не знаю, йому чи під стать.
Милувались, минали години
Та розлука забрала його.
Ми ж бо діти звитяги - русини,
Гідність муляє всяке ярмо.
01.03.15
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563348
дата надходження 01.03.2015
дата закладки 01.03.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.02.2015
«А ти сам – останнє яблуко на дереві,
чекаєш, поки вітер поволі розхитає тебе…»
(Рей Бредбері)
Я останнє яблуко
На дереві пізнання добра і зла.
Висну червоним сонцем
Над зеленим моріжком невідання,
Марно чіпляючись
До зламаної гілки істини.
Отак і висну між синім небом віршів
І м’якою землею кудлатих зайців,
І знаю, що падати
(Не те саме, що літати)
Мій обов’язок прочанина повітра
(Бо повітря це теж храм).
Було колись бажання літати
Між зеленого листя оновлення
У крислатій кроні пізнання,
Тікаючи від важких рук
Неандертальця Адама
І твердих дзьобів пташок навіювання,
А зараз тільки очікування:
Холодного вітру книг.
Наразі тільки метелики й бджоли
Дивляться у синяву Неба просвітлення
І думають, що то не яблуко, а зірка
Чи то палаючий астероїд,
І чекають мого падіння,
Як появи нового пророка
Чи то нетлінної істини
(Бодай шматочка),
І думають, що вони не бджоли,
Не лускокрилі квітокрили,
І не літуни крилотихі,
І не дзижали волохатопилкові,
А шестиногі Ньютони
Чи то вусоворушильні Кальвіни.
Не сприймайте мене як знак –
Я просто останнє яблуко:
Самодостатнє, як крапка
У книзі буття людства.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562598
дата надходження 26.02.2015
дата закладки 26.02.2015
«Вчора помер сіроокий король.»
(Ганна Ахматова)
Він не знав, що ця війна Столітня.
Він не знав, що битва під Кресі не остання.
Не знав, що епоха лицарства минула,
І попереду
Ще сто років жорстокої різанини.
Не знав, що слова «честь» і «обов’язок»
Хтось викинув на смітник, як іржаві лати,
Що замість лицарів
Потрібні у цій м’ясорубці
Найманці та бриганди.
Він просто був Вершником Долі,
Воїном честі (можливо, останнім),
Знав милість до переможених,
І що гідність дорожча життя,
Він лише нагострив меч,
Міцно затис у лівиці щит,
І пришпорив коня,
Рушаючи на війну
За Вітчизну і короля.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562585
дата надходження 26.02.2015
дата закладки 26.02.2015
«Ох, лицарю! Видно, давно Ви не були в Англії!»
(Вальтер Скотт)
Джентльмени!
Ви чіпляєте біля серця
Хто білу, хто червону троянди,
Запитуєте мене, прочанина,
За кого я – за Йорків чи за Ланкастерів.
А я просто давно не був в Англії.
Джентльмени!
Ви їдете воювати
Не в гори Шотландії,
Не до замків Шампані,
Не на зелені схили Ірландії
І навіть не до скелястого Вельсу
(Не розумію!
Я просто давно не був в Англії…)
Джентльмени!
Вам залюбки щербити мечі
Тут – у Нотінгемширі
І на луках медових графства Кент,
Вас дивує,
Чому мене не сповнює ненависть
До Йорків чи то до Ланкастерів,
Чому я досі не підшукав зброєносця,
Не начистив до блиску лати,
Не додав троянду до герба
Свого гонорового роду
(Певного кольору).
А я просто давно не був в Англії.
Джентльмени!
Я не проти пролити трохи
(А може й не трохи)
Червоної англійської крові –
Таки своєї.
Тільки поясніть мені – за що?
В ім’я якої мети священної?
Бо давно я не був в Англії…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562576
дата надходження 26.02.2015
дата закладки 26.02.2015
За картиною Я.Йерки "Епітафія"
http://yerka.org.ru/pages/epitafium.html#
"Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..."
Г.Белль
Подорожній, коли ти приїдеш на До…,
Ти полями ступай обережно, бо шрами
Ще болять… а пшениці вусате крило -
То від янголів, що заплатили життями…
Придивися: калюжами плаває час,
Стрілки вправо і вліво в вітрах аномалій:
Там, під шаром землі, сталекісткокаркас
Від минулих шляхів – вагонеткомістралі…
Бачиш: зламані ребра глухих залізниць
З-під землі, де помпеями сплять лабіринти,
Де поломані вежі душевних дзвіниць…
Зупинись, подорожній, над ними в молитві…
Хмари шиють дощами майбутнє землі…
Вітер пробує смуток прогнати вітрами…
А у царстві Морени, в суцільній пітьмі,
Ще живуть голоси, що були колись нами…
Подорожній, колись ти приїдеш на До…,
На порослі травою сумні терикони,
Що кордоном в історії «після» і «до» -
Обережно: степам ще болить… по-живому…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561880
дата надходження 23.02.2015
дата закладки 23.02.2015
я вмиратиму на твоє свято.
хочеш розплати - ти будь спокійним.
вірні давно пішли звідси.
звідси богів видно, як прірви -
глибокі і ніби рани.
кожному стане поїсти,
вдосталь стане поплакати.
хочеш розплати - дивись же,
ось яка, на колінах,
гарна і змащена попелом
голова моя.
я вмиратиму на твоє свято.
ти співатимеш услід гімни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560654
дата надходження 18.02.2015
дата закладки 18.02.2015
«Ось я перед тобою дверей не зачинив, -
і зачинити їх не зможе ніхто.»
(Апокаліпсис. 3.8.)
З передової в табір приїхав капітан з кумедним прізвищем Їжачок. У нього на формі (крім інших всіляких шевронів) так і написано «Їжачок». Капітан має смішне прізвище, але дуже сумні очі. Приїхав разом з солдатами – вже третій раз за останній місяць – за зброєю, технікою, набоями – але зовсім з іншими солдатами. На передовій на нього чекають як на бога – йдуть важкі і жорстокі бої. Гостро не вистачає зброї, набоїв, техніки. Очі як два бездонні колодязі: «Ти пам’ятаєш отого високого солдата? Його вбили. А пам’ятаєш отого, що любив постійно жартувати? Йому відірвало руку вибухом міни...» І розповідає, розповідає, розповідає... Втомлений воїн потріпаний боями – на передовій відколи почалась війна. Родом з Миколаївщини – степовик, так само як і я. На телефоні в нього замість дзвінка якась пісенька про те, як він вбив сепаратиста на спаленій землі. Щасти, тобі капітане! Лишись живим зі своєю мінометною батареєю, повернись додому неушкодженим. Вночі капітан сильно кашляв і марив про наступ. Зранку знову поїхав на передову – з мінометами та солдатами – такими ж втомленими війною як і він сам. Чомусь по телефону він просив називати його «Дорога». Певно, позивний. А може він інтуїтивно відчув, що кумедні слова і смішні прізвища на цій війні недоречні. Як і в моїх етюдах. Але сміх і посмішки все одно закрадаються в мій текст, як їх не жени, як би мені самому сумно не було. Тексти про війну (як і будь-які тексти) живуть окремим життям від автора. І нічого з цим не зробиш.
Коли я їхав черговий раз на вогневу – на цей раз з «Піонами» - мені згадувалась ікона ХІІІ століття яку я бачив в музеї в місті Рівне. Я колись під час візиту в дивне місто і дивний тамтешній музей годину зачаровано споглядав той образ, і зараз, на фронті, ікона, писана густими фарбами середньовіччя на дереві часто згадувалась мені. Написана в найтемнішу, найпохмурішу епоху Русі, ікона світилась не безнадією і відчаєм, а внутрішнім світлом, дивовижною силою духу, спокоєм, просвітленістю. Важкі часи іноді породжують неймовірний злет духу в висоту Неба. Якщо хтось (хоч хтось) лишається, хто може літати. На війні інколи писалися дуже різними по своєму ментальному світу поетами і письменниками геніальні твори. Або після війни, тими, хто це все пережив, побачив і вижив. Згадуючи цю ікону я розумію для чого і в ім’я чого я готовий віддати своє життя: я захищаю ось це – ось цю ікону, ось цей дух втілений в цю ікону. Сепаратисти – це варвари, дикуни, невігласи, що знищують все, всі надбання людської культури, що творились тисячоліттями. Хтось мусить стати на шляху цієї орди – спробувати зупинити цих геростратів – навіть ціною свого життя.
Я часто думаю: ну, які ще звірства і злочини проти людяності мають зробити сепаратисти, щоб світ нарешті зрозумів – це дикуни, це нелюди. Що мене найбільше вражає щодо поведінки сепаратистів, так це те, що вони не забирають своїх вбитих солдатів, так і лишають їх на полі бою і вони лежать там місяцями. А більшість з них – кадрові військові російської армії. Для них люди – сміття!
Свої нинішні «самоходи» я називаю «Піонами». Не виходить в мене називати їх «Півоніями», як це було б правильно українською. «Півонії» - це занадто лірично і сентиментально. Крім того в слові «піон» є щось квантове, ядерне – не тільки квіткове. А тут – металевий динозавр. Земля здригається – стався маленький землетрус: це ми з «Піона» стрельнули по сепаратистам. Чи то правильніше по москалям. Всіх сепаратистів місцевих давно повбивали. Проти нас воюють тепер зайди – професійні військові. Називаємо їх «сепаратистами» за звичкою.
До сепаратистів в мене не лишилося інших почуттів – нічого крім лютої ненависті. Я не сприймаю їх як людей. Я так далеко можу зайти, але нині мушу виконувати накази не думаючи – так легше. Я вбиваю сепаратистів – мені стає від цього легше на душі – після кожного вдало пострілу.
У перервах між боями і завданнями я часто згадую капітана Їжачка і думаю: всі ми капітани кораблів буття, що пливуть по океану часу, падаючи в безодні між хвилями. Всі ми наказуємо здіймати вітрила і плисти в невідоме, хоч вітер і шматує полотно на щоглах.
Капітан Їжачок не хотів розповідати мені про своє минуле. Він сказав, що всі ми живемо тільки в теперішньому часі. Минулого не існує – отож нема чого про нього думати. Зараз війна. А може війна була завжди і мирного часу ніколи не було? Може це все нам тільки здалося? Може всі наші спогади – це вигадка? Я слухав його роздуми і мені хотілося запитати: чому ж тоді тобі так сумно, капітане? Чому оця війна для тебе все таки чужий світ, хоч ти так вжився в нього?
Але капітан Їжачок по своєму правий: час минає без вороття. Ніколи вже не буде того міста Сніжного сімдесятих років, ніколи ліс і балка біля шахти не будуть сприйматися як загадкові казкові джунглі, де живе безліч таємничих істот, ніколи терикон не будеш ти сприймати вулканом, а шахту таємничим входом у підземний світ. Та й немає вже ні тої вулиці, ні того будинку, де жили дід і бабуся, ні того кудлатого пса, ні тої шахти – все давно стало руїною і пусткою. І в тебе немає вороття в минуле, немає і не буде навіть можливості поїхати туди і подивитися на пустку і руїни, пошукати стежки, якими бігав в дитинстві.
Ми всі у пастці сьогодення. Наш світ зруйновано. І ми всі прекрасно знаємо: хто і навіщо його зруйнував.
На картині порожнеча між образами важливіша за самі образи, в музиці тиша між звуками важливіша за самі звуки. Ми заповнюємо цю порожнечу поривами власної душі, домальовуємо, доспівуємо, живемо там. Так і на війні – перерви між боями та обстрілами важливіші за самі бої – ми живемо там, думаємо, осмислюємо світ і себе в ньому.
Капітан Їжачок якось сказав: «Не люблю воювати взимку!» А хто любить? Цей вбивчий холод і крижане місиво під ногами. Згадуючи капітана Їжачка, я, здається, починаю розуміти, як ми змогли зробити неможливе – воювати і зупинити такого ворога, таку орду і навалу...
Після від’їзду капітана Їжачка з командою приїхали з передової солдати з Бердичева – теж за зброєю і технікою. Я знав, що це за солдати: вони вже вісім місяців на війні, пройшли через Савур-могилу та Іловайськ, виривались з боями з оточення, тільки в одному з боїв знищили 17 танків ворога. У хлопців давно і остаточно дах зірвало – абсолютно відсутній страх перед смертю: їм що зараз на вірну смерть піти, що піти поспати – все одно. Зав’язалась у мене з ними розмова – весела й невимушена. Але ні слова про війну! Говорили про Бердичів – різні історичні побрехеньки, жарти і анекдоти сипались жменями: про те, що газовану воду та сучасний чоловічий костюм придумали саме в Бердичеві, про те, що це місто було колись більше за Париж і, безумовно, для світу було важливішим за відсталий середньовічний Париж. «А Ви знаєте, в Бердичеві до революції було 60 синагог!» «А ось і ні! 60 синагог було не в Бердичеві, а в Станіславі, а в Бердичеві було тільки 59 синагог, і то ота на Житомирському шляху не рахується – її будували, будували і так і не добудували, крім того фактично за межами міста!» Який абсурд! Людям завтра їхати в саму м’ясорубку, а вони розповідають смішні історії про своє містечко і сперечаються яка була кількість культових закладів. Ні, цей народ непереможний!
P.S. Прізвища і позивні змінені, звісно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559672
дата надходження 14.02.2015
дата закладки 14.02.2015
«... та кажуть до гір та до скель:
падіть на нас, і позакривайте від лиця Того,
Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця!
Бо прийшов великий день гніву Його,
і хто встояти може?»
(Апокаліпсис. 6.16)
Годую з руки залізного динозавра,
Чую, як по його металевих венах
Струменить і парує летка кров,
Слухаю його гарчання, тужливий рев
І рушаю, сидячи на його спині,
На страшне полювання:
Нині ми на стежці війни, полюємо
За дикунами з племені людожерів.
Нині ми месники:
Мисливці з прирученими динозаврами:
Називаємо їх іменням квітів –
Півоніями та гіацинтами,
Тюльпанами та гвоздиками.
Якийсь чоловік з великими зірками
На плечах втомлених
Спитав, чи живий мій динозавр.
Я відповів, що нині – сього дня сонячного
Мій дракон знищить
Ціле плем’я волохатих жорстоких варварів,
Що ми лицарі залізних коней,
Живемо тільки сьогодні,
Коли Сонце й Небо віщують двобій.
Земля відчуває важкість:
Тягар залізних почвар,
Які своїм страшним риком
Вістку несуть нечувану:
Прийшла доба страшна:
Доба Апокаліпсису.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559384
дата надходження 13.02.2015
дата закладки 14.02.2015
Мій коханий тепер кохає іншу
грайливу
карооку
дарує їй оберемки квітів
і проводить вечір з нею затишно удома
Мій коханий кохає іншу ще сильніше
обіймає її міцно-міцно
за руку тримає постійно
і чимдуж мчить за нею на край світу
Мій коханий кохає іншу при свічах
трепетно ранить своїми цілунками
шепоче зізнання на вічність
дихає в такт биття її серця
і відчуває себе найщасливішим
Мій коханий колись кохав мене
сильно-сильно й, здавалось, назавжди
кохав вірно
кохав правдиво
тепер мій коханий кохає іншу
сторону мене
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558251
дата надходження 08.02.2015
дата закладки 10.02.2015
«Певно, ніч ніколи не мине...»
(Цін Гуань)
Назавжди на Землі настала ніч,
Навіки опустилась вічна тьма
На світ.
І в темряві сказав мені один старий:
«Сідлай свого гривастого коня!
Бо стільки літ
Ти мовчки споглядав весняний цвіт
І осені холодний вітряний привіт,
І білої зими прозорий лід,
І літа теплого прозорий мід.
А нині ніч: і байдуже яка пора.
А нині ніч: назавжди тьма.
І ти в цій тьмі, в оцій імлі
Коня женеш прямуючи на зорі –
Оті, що в жмені затискає Водолій,
І блиск меча і дзвін копит,
І посміхаєшся недолі злій...»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555954
дата надходження 30.01.2015
дата закладки 31.01.2015
«І снилося якось, що серце моє не болить,
Що дзвоник воно порцеляновий в жовтім Китаї...»
(Микола Гумільов)
Ми на втомлених плечах
Тримаємо всю важкість світу сього,
Цього хворого світу невизначень:
Епохи відсутності мети і сенсу.
Але тримаємо:
Атланти в камуфляжних бушлатах
З тризубаним плетивом на шевронах.
Бо в світі цьому ще багато доброго і хорошого,
Багато красивого і чистого (як пелюстки),
Тому тримати мусимо,
Хоч в серцях діри від куль,
А Сонце бліде і зимове
Ховається за хмарами жаху,
Щоб не бачити оцього руйновиська,
Оцього місива кольору охри,
Оцих плям кольору іржі.
Бо зблідне ще більше світило,
І що ж ми тоді діткам кульбаби скажемо,
Якщо зійде над цим літнім цвітовиськом
Не жовте сонце радості,
А бліде й перелякане,
Наче каліка на милицях,
Що згадує як в сирому січні
Замість сніжинок візерункових
Падав на голови людям
Град –
Не той, що місто,
І не той, що льодяники,
А той, що смерть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555953
дата надходження 30.01.2015
дата закладки 31.01.2015
«Якщо смерть мені судилась на арені...»
(Микола Гумільов)
Плакав сивий солдат:
За соснами острова Родос,
За кипарисовими алеями Сицилії,
За хвилями холодного моря,
Що важкою і мокрою ковдрою
Лягають на спини скель
Тягарних материків минулого.
Плакав сивий солдат:
За цеглинами недопеченими
Храму Істини,
Який зруйнували невігласи,
Коли він ще не був збудований
На пустищі, що зветься Прихисток.
Плакав сивий солдат:
За зернами,
Які ніколи не будуть виснути
На важких колосках пізнання
Серед поля забутої віри
Орачів мідного плуга,
Плакав сивий солдат:
За вулицями, що вже не будуть знати
Теплого вовняного слова «затишок»,
За легковірними птахами,
Що стукають у шибки спогадів,
Марно намагаючись принести вісточку
З білого мороку країни мертвих.
Плакав сивий солдат:
Бо живим на цьому вітряному полі
З сотні хоробрих бійців
Він лишився один...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556000
дата надходження 31.01.2015
дата закладки 31.01.2015
«Камінь спав – лиш дощ зітхав у ринвах.»
(Майк Йогансен)
Сонце каміння
Під ногами бешкетника-дня.
А ще й сонце – паяц
При дворі короля Галактика.
Туди – на бруківку – промені,
Щоб під ногами виблискувало
Дитини – дня босоногого,
Байдуже, що зимового
(Бо зима ця сестра домиська,
Того, незачесаного шибеника)
Звідки їм знати, зайдам
У країну мою туманну,
Що тут каміння завжди сонне:
Сплять каменюки не одну епоху вже
І сни якісь бачать уривками:
Про людей бородатих, про очерет
І про дні кульбабові
Жовтим поцятковані.
І у снах своїх пелюсткових
Кожен бруківець мріє стати дзеркалом
Чи то свічадом
У яке буде зазирати дощ
Такий сумний і доречний,
Що приходить на землю зітханням.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556089
дата надходження 31.01.2015
дата закладки 31.01.2015
«Як ангели мітять знаками
Двері врятованих,
Так само торкаємось ми всього,
Що здається нам ніжним.»
(Р. М. Рільке)
Серед листя живуть птахи,
Доки ці клапті життя
Не розфарбує осінь,
Доки не пообриває
Падолист сього світу
Ці сторінки правди,
На яких літописи писані
Буття зранених кленів.
І я серед листя:
Нехай і осіннього,
Пишу про маленьку істину
На сторінках берези,
На жовтих листках клена,
На брунатних долонях бука
Часопис сумної осені.
Пишу темним чорнилом
Наточеним з вен широких –
З рук, що колись тримали
Весла човна життя…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527841
дата надходження 04.10.2014
дата закладки 31.01.2015
«Чи вистачить волі журбі твоїй
З ангельської сурми гриміти –
Страшного суду віщунки, мелодію бурі…»
(Райнер М. Рільке)
Віщуни.
Вони не шепочуть,
Не приносять свою вістку таємно
Від серця до серця,
Не ховають свою офіру
На вершині свого духу,
Вони кричать голосом грому,
Звуками, що тремтіти змушують
Навіть дуби віковічні,
Не те що осики,
Кілками з яких звикли
Пробивати чорні серця упирів
Люди, що літати над лісом
Вміють.
Віщуни говорять
Голосом бурі,
Що валить віковічні смереки,
А не те що трухляві липи,
Що бачили, як були молодими
Сини Ярослава (того, що Осмомисла)
І горді мури давнього Галича.
Але віщунів все одно
Ніхто не чує
Ніхто…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527438
дата надходження 02.10.2014
дата закладки 31.01.2015
«Сліпо блукає в траві
і видихає свій хміль
устами нових квітів…»
(Р. М. Рільке)
Я любив серед квітів
Думати про вічне,
Дивуватися необачно,
Що були колись ліси без квітів,
Без пташиного співу,
Без кольорів і дзижчання джмелів,
Без веселого гомону:
Мовчазні ліси таємниці,
Моторошні ліси почвар.
Я любив серед квітів
Усвідомлювати себе блукальцем
У нескінченні світи радості.
Але нині серед квітів
Лежать мертві
І дивляться у саме небо
Поглядом вічного докору…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522987
дата надходження 12.09.2014
дата закладки 31.01.2015
Пісню присвячено тим, хто сам творить дива для близьких людей. Як гарно, коли це вдається зробити казково...
Із зірок хоровод.
Ти мене вчарував, Устроїтелю дива!
Зорі чудові яскраві!
Ви настрій підносите так урочисто красиво!
Приспів:
У танку світла сяючих бліків
Гармонію тчете,
І це ваша тайна!
Хай же буде віднині
Феєрія-сон (А чи яв то?)
Моїм талісманом!
Зорі! Їх бачу врізнобіч багато -
Малих і великих.
Омальовують сяючі смуги. І все кругом мене.
І я, по-сваятковому вбрана, тихенько співаю:
Приспів:
"О мій Устроїтелю дива, я щиро щаслива!
Устроїтелю дива, я вдячна тобі!
Таємниче! Красиво!
У танку світла сяючих бліків
Гармонію тчеш,
І це твоя тайна!
Хай же буде віднині
Феєрія-сон (А чи яв то?)
Моїм талісманом!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543459
дата надходження 13.12.2014
дата закладки 28.01.2015
Не вимикай, будь ласка, світло –
У темряві зникають мрії…
Поглянь, обличчя твоє зблідло,
Любов земна тебе не гріє?
Печаль вгризається у крила,
Густим багном стіка журба,
Реальність тисне, ніби брила…
І злиднів під столом юрба.
Мій милий янголе, навіщо
Босо́ніж ходиш по землі?
У смерті посмішка зловіща…
Ти йдеш за нею… хто звелів?
Ідеш в самісінькеє пекло,
Туди, де тліє майбуття…
Молити Бога ніби легко –
Це лиш слова і почуття?
Ти бачив смерть, побачиш знову,
Від Бога милості не ждеш,
Стоїш за нашу землю хвору,
За наш народ ти крила рвеш.
Не вимикай, будь ласка, світло,
Долоні в небо я здійму…
Тепер моє обличчя зблідло –
Невже не вимкнути війну?
03.11.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534467
дата надходження 03.11.2014
дата закладки 26.01.2015
У серці – пустка...
Важкі повіки,
застиглий згусток
скував навіки;
Не кровоточить
вже більше рана,
відлунням ночі
супротив стане.
Не ступить кроку
нога майданом,
суцільний морок,
горілим тягне;
Стинає віче,
і сльози душать...
Й летять у вічність
загиблих душі!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480517
дата надходження 19.02.2014
дата закладки 25.01.2015
І було сумно ангелам в пітьмі,
Що огорнула землю. Мовчазливо
Закрили нас небесними крильми.
Та ще не вщухла ся кривава злива...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487912
дата надходження 24.03.2014
дата закладки 25.01.2015
ти знаєш, я часом молився за тебе,
щодня був молився, своєму лиш богу,
якого не знає ніхто, тільки небо
і я, що сам сплутав зірки та дороги...
просив сонце й місяць про тебе подбати,
якщо був далеко й не мав таких сил,
якщо тобі сумно й не поряд вже мати.
я сну та здорового ранку просив....
бажання загадував в ніч новорічну,
з тобою пов'язане, знову і знову,
бо, кажуть, що ця ніч на диво магічна,
і збудеться все, що у неї замовив.
(Сонцю)
24.01.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554278
дата надходження 24.01.2015
дата закладки 24.01.2015
[color="#c400ff"]Я
тишу зупиню
напівдороги
Шаленим вітром
стомлених надій,
А ти ланів
мрійлива осторога
Моє журбиння ранком пересій.
І в низку днів
дмухни пергу акацій,
Травневе сонце
й
спогади суниць –
Лихвацько розлетяться світлокрильці –
Провісники
купальських
зоряниць.[/color]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502756
дата надходження 02.06.2014
дата закладки 23.01.2015
о, дай напитись мені, Боже, з твоїх долонь медової води
і відведи від розхристаних тривожищ, від ста розлючених вітрищ, – Ти, відведи,
від сотень стріл кудлатих божевільців, що нишком спокій шайтанять,
від ста гіркот гримливих хмарогримців й зажоржинь на завтра-завтра благодать.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503001
дата надходження 03.06.2014
дата закладки 23.01.2015
спішить не час,
а вік
по життя дотичній хвилі
зовсерік
збира краплини
чи то щастя, чи журби…
з мольби
плете мережку – прозоро-павутинну,
в неї ловить віхолу
примхливу
полохливу
бунтівливу
із осоння мрій
де духмяниться чебрець і деревій
накрива її туманом
марить
в попідранній тиші стрітися
з чаклункою зорею
і трунку
з медвяних кошиків калини
напитися
змолитися
влюбитися
світитися
05.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505468
дата надходження 16.06.2014
дата закладки 23.01.2015
Пишу у темряві ім'я твоє.
Пишу, що люблю тебе.
І про це намагаюсь зізнатися темряві.
Молю, щоб ніхто не дізнався,
щоб жоден не узрів мене о третій ранку,
коли я, мов п'яний від любові, ходжу туди-сюди,
божевільний, повен тебе, закоханий.
Осяяний, осліплений, тобою залитий і по вінця сповнений.
Промовляю твоє ім'я тишею ночі,
і серце, що на замкУ, гукає його теж.
Повторяю ім'я твоє, знову вивожу його літери,
воно невпинно з моїх уст летить,
проте, схоже на те, що починає світати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553782
дата надходження 22.01.2015
дата закладки 23.01.2015
Знаєш, я, немов маленька дитина, яка дивиться на світ наївними очима в рожевих окулярах й вірить, що [i]твої почуття[/i] – це свіжий березовий сік: кристально чистий, солодкий, без м’якоті, що [i]твої слова[/i] – це мульплатиновий диск із найкращими соул-піснями, що на весь світ цитують відвертість із завареної гущі гіркої кави, що [i]твої поцілунки[/i] настільки щирі й правдиві, що закортить зупинити годинника й послати цей безумний та швидкоплинний час, аби провинитись й довічно бути покараним у Аскабані із теплих обіймів. Я, немов маленька дитина, мрію зустрітись у кожному кутку рідного міста, розглядаю перехожих, наче сюрреалістичні картини божевільних художників, аби вгледіти хоч одну схожу рису, бо твій образ давно вже розплавився в пам’яті й осів мішком із цементу, хоч на вагу, мов пір’їнка. Я, немов маленька дитина вірю, що ніколи не втрачу з тобою дивовижний магнітний контакт, що злегка законсервуємо емоції на золотій палітурці сердечного фоліанту, що Всесвітній потоп омине тільки наш особливий союз, бо ми на планеті одні проти всіх, а кривава комета змилується й прокричить: [i]«Це інстинкти й нічого більше, але най живуть, нехай! Шанси на існування цих підлабузників мізерно малі, а запалу вистачить на пару кроків, допоки не збліднуть їх почуття й посипляться між пальцями, мов зрадливий пісок…»[/i]. І найприкріше те, що я, немов маленька дитина, а ти – Залізний Дроворуб із прірвою в серці…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553164
дата надходження 20.01.2015
дата закладки 20.01.2015
Покажи мені сніг. Так багато, щоб ним захлиснутись.
Впасти в нього, як в відчай, як в кому, як в гріх, як у гнів.
Гуркіт неба униз. Не встигаючи взяти покуту,
світ зірвався з котушок, звивався, свистів і летів.
А тепер - понад сніг, всередині й під ним,- як в полоні,
як в пропа́сниці, пристрасті, ненависті чи тузі.
Покажи мені сніг, щоб оговтався в твоїх долонях
і жбурнув мене в небо і небом довкола осів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552942
дата надходження 19.01.2015
дата закладки 19.01.2015
«В найчеснородніший з вогнів
Живі я кидаю долоні...»
(Гійом Аполінер)
На війні людина не може постійно думати про смерть. Думки на цю тему поступово (а іноді вже і назавжди) витісняються іншими дрібними побутовими думками і «проблемами» (ось чому Маяк пустив собі кулю у скроню – у нього не було побуту, він не міг думати про щось інакше, аніж про смерть, коли зрозумів, що його світ зруйновано). Наприклад, дрова. Ця тема витісняє тему смерті з розмов і помислів: дрова, тепло вогню, це, зрештою, життя. А далека канонада і той факт, що когось (мене, чи тебе, чи його), можливо, завтра вб’ють, стає якоюсь абстракцією про яку і думати не варто. Причина саме в цьому «можливо» - кому цікаво думати про імовірне. Це якби точно було відомо кого і коли, це якби однозначно і остаточно...
Я виняток із цього загального правила: я постійно думаю про смерть, навіть інколи спілкуюся з цією уявною чи реальною гостею моєї свідомості (не звертайте уваги – це моя подружка). Чому так, напевно, це теж потрібно зрозуміти і пояснити. Я не знаю (це відвертість – для вас!). Можливо, тому, що коли прийде вона до мене (о, моя королево!) насправді – реально і саме до мене, а не до когось біля мене, і то не з візитом ввічливості, не по старій дружбі, а по справах, я настільки звикну до цієї особи, що сприйму цей візит буденно, будучи давно готовим до Великої Подорожі у невідоме.
Чим довше триває війна і чим довше я на війні, тим більше відчуваю: навколо мене достоєвщина. Вона гусне, як зимові сутінки, як злежалий мокрий сніг над ранок. Інколи мені здається, що всі ці навколишні люди в одностроях пішли сюди втікаючи від достоєвщини, але потрапили у саму її гущу. Це відчуття стає іноді настільки вагомим і важким (як брила криги, що відкололась від айсбергу біля землі королеви Мод), що здається: оці солдати – рівними рядами стоять на площині перед наметами табору, зараз гукнуть дружно і хором: «Я твар тремтяча чи право маю?»
Інші теми якось проходять повз – навіть коли їх штовхають штучно. Біля буржуйки п’ю каву. Поруч ще один офіцер. Кажу йому:
- Я тут прийшов до висновку, що потрібно більше офіцерів хороших і різних.
- Нашій частині потрібно? Чи нашій батареї? Чи нашій країні? В яких масштабах потрібно? – він не відчув, не зрозумів, що це спотворена цитата, бо Маяка він або не читав зовсім або забув.
- У масштабах Всесвіту потрібно!
- І яким же чином ти прийшов до такого висновку, яка була логічна послідовність цього?
- А до цього я прийшов не в результаті роздумів чи фактів. Це інтуїція. Це як просвітлення. Це винирнуло з глибин моєї підсвідомості. Я буддист.
Мій співбесідник втратив нитку розмову і пішов в себе. Там теж темно – так само як в цееремці. Тільки немає ялинки в куточку і солдати не сплять. Але там йому, напевно, затишніше (о, знову це «напевно»! І коли я буду знати все остаточно і однозначно?). Хоча, де може бути затишніше, аніж біля жаркої буржуйки з кавою в руках (о, ці офіцери з кавою в руках!), коли на дворі холод і недобра зима?
Вечір. В кутку польової казарми – чи то металевого намету чи то ангару, де зберігають людей – солдати грали в карти. Гра пішла вже по крупному. Ставки зросли до 50 копійок (а починали з 5 копійок). Гірки дзвінких монет мандрували з одного кінця столу в інший – пристрасті вирували. Несподівано з темряви виринула фігура замполіта. Він почав сваритися і говорити, що на гроші грати в азартні ігри негарно і дуже погано. Він довідався, що один солдат програв три дні тому п’ять гривен – і то не папірцями, а дзвінкою монетою. І це замполіта дуже обурило. Певно, йому пригадалися часи, коли за одну гривню можна було купити ціле село разом з жирною землею, рябими коровами, дерев’яними хатами, кудлатими собаками та сумними смердами. От, що значить відірватись чи відстати під потягу сучасності (не тої, що часопис, а тої, що час). Замполіт пішов і гра відновлюється. Я з цікавістю спостерігаю. Підійшов молодий лейтенант і запитально подивився на мене: його здивувало, що мене так зацікавив процес гри. Я спробував пояснити:
- Подібна історія зі мною трапилась у Монте-Карло. Я ставив на червоне, а воно йшло. Я знову ставив на червоне, а воно знову йшло. Я поставив на зеро. І тут почувся голос: «Пан виграв двісті тисяч!»
Мій співбесідник зрозумів, що це цитата:
- Звідки це?
- Достоєвський. «Гравець».
- Не читав, не знаю. Достоєвського я читав тільки «Майстер і Маргарита» і то давно...
Я подумав, що це такий дотепний жарт і продовжив тему:
- Достоєвський був особисто знайомий з Маяковським – особливо в астралі, тому і не дивно, що Воланда він писав з нього.
Але виявилось, що мій співбесідник не жартує – він був свято переконаний, що «Майстра і Маргариту» написав саме Достоєвський. І Майстер там бабцю сокирою, а потім на цілину поїхав... О, молодь, молодь! Так і хотілось йому сказати. що «Мобі Дік» це не тільки непоганий фільм, який можна «скачати» з мережі, але і чудова повість Германа Мелвілла...
Я занурився в роздуми на тему: яка то нудьга сидіти в таборі, коли хочеться в бій і думав, що в таких роздумах проведу весь вечір. Але до мене підійшов капітан Л. і сказав, що в якихось паперах бракує про мене певних даних. Зокрема, треба записати який у мене автомобіль – марка, номер і колір. Я сказав, що в мене позашляховик «Айріш-ровер», номер 13-13 ІРА пофарбований у камуфляжний колір в стилі «Дубок».
- А коли ти був мобілізований?
- 13 червня 1348 року його світлістю графом Анрі де Анжу. У зв’язку з чорною моровицею бракувало воїнів в армії короля.
- О! То в тебе величезна вислуга по роках. Мають платити більше ніж нам, особливо, якщо ти ветеран битви під Кресі. Треба тобі ще написати рапорт про переведення в нашу батарею.
Я чемно написав, підписавшись: «Штабс-капітан лейб-гвардії її Королівської Величності сер Артур Грей». Капітан Л. прочитавши це чомусь зітхнув і сказав: «Я так і думав! Я сам то родом з Уельсу, а в нас в батареї є ще двоє родом з Ірландії і один з Нотінгемшира...» Звідки він здогадався про це все – я не знаю. А потім подумав – їм то все слова. А мені так часто згадується сонце, вітер з океану, пил з-під копит важкої кавалерії, відблиски сонячних зайчиків на криці лицарів і важкість дворучного меча на плечі...
Тим часом до нас підійшов сержант П., почувши мою розповідь про мого залізного коника, залишеного вдома:
- А я от правду сказав про свою машину. Тільки не розумію – для чого це?
- Сержанте! Ви що не знаєте, що в середні віки на війну мобілізували не тільки вершників, але і їх коней. Нинішня війна потребує залізних коней, які теж будуть мобілізовані!
Сержант П. відповідав на запитання, ким він був в минулому житті, просто: «Я був пенсіонером...» Тільки потім якось зізнався, що все життя проробив електриком на заводі. Зараз артилерист. Вислухавши моє пояснення він якось задумався і засмутився – як йому розуміти мої слова – з яким рівнем серйозності. Я раптом подумав, що колись вислухавши повідомлення, що мене вбили, ці люди подумають, що я так ексцентрично пожартував.
У казарму тим часом зайшов командир – полковник К. Я тут же зарепетував: «Товариші офіцери!» Всі чомусь сприйняли це як черговий iдiотський жарт. Чому? Полковник К. зміряв мене суворим поглядом. Я тут же козирнув:
- Шеф! Я хочу постріляти в сепаратистів з «Гіацинту!»
Полковник ще більш спохмурнів:
- По-перше, не «шеф», а товаришу полковник! Давно на передовій не мерзли? Ще не настрілялися? Відправлю. Померзнеш. Все одно стріляти не дозволять. Якщо так рвешся на подвиги, то після відрядження підеш командувати «Піонами». Нічого, нічого, «Сани» засвоїв, з МТ-12 розібрався, і з «Піонами» розберешся. А зараз півгодини на збори – їдеш, повезеш вантаж двісті. Знаю, що не твій солдат, і ти тут ні причому, але поїдеш. Боєць був хороший... Треба...
Полковник ще раз подивився на мене недобрим пронизуючим поглядом. У середині в мене все похололо...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552365
дата надходження 17.01.2015
дата закладки 18.01.2015
Про любов писати - геть не до снаѓи,
і питать про неї у цвіту ромашки,
як тол́очуть квіти кляті вороги,
а коханих наших - шматують розтяжки.
У житті, так кажуть, кожному - свій вік,
і не має сенсу - питатись в зозулі,
а міг би стати батьком кожен чоловік,
та, нар́азі, стали на зав́аді кулі.
І вкриває землю кров'ю маків цвіт,
вітерець пол́оха душі, що не встигли
до кінця пізнати й полюбити світ,
на тілах полеглих ромашки застигли...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513129
дата надходження 23.07.2014
дата закладки 16.01.2015
Не довго я була в едемі слів,
Бо вигнана прозрінню на поталу.
Душа зносила крила на землі,
І втратила усе, чого не мала…
Як цвіт натхнення втоптаний у бруд,
Так істина в диявольських тенетах.
Не створять чуда із мирських облуд
Боги, що переплавлені в монети.
І хмари кинуть сльози-якорі,
Наповниться душі печальне плесо.
Земне болото – кладовище мрій.
Пегас води із нього не нап’ється.
А з неба все гримить печаль-орган,
І відчай – заримована стихія.
А вірші – зоребуйний океан –
Нестерпно так у серці глибиніють…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544533
дата надходження 17.12.2014
дата закладки 16.01.2015
Ітан, Ітан!
Що мені робити,
чоловіче?
Я плачу гіркими сльозами.
Він обіцяє одружитись
Двічі.
Бере за руки мене руками:
Заводить в ліфт.
Ні, це не інтимна сцена.
Ця сцена про надію й світ
Під музику Шопена.
Мерехтить дев'ятий поверх.
Нам на останній поверх треба.
Квапливим рух, глибокий подих,
Він випускає мене в небо.
Дивився вдалеч капітан.
«Ще, моя пташко, політай»
Ну що робити? Ітан, Ітан!
І де мій дивовижний край?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551329
дата надходження 13.01.2015
дата закладки 16.01.2015
Коли твої руки пестять мої оголені плечі
Зорі падають з неба і чіпляються за душу.
Ковтаючи знервовано слину, межі твого проникнення,
як завжди влучно досягають висот.
А голос спокуси вгризається так, що можна втрачати цноту вічно.
Від твоїх цілунків, потрісканими вустами я хапаюсь жадібно за повітр*я.
Моє стомлене тіло знову млітиме, від твоїх спітнілих долонь!
Атоми інтимності твого тіла не вміють червоніти- вони як циклок, з далеких берегів.
Дають можливість приміряти на себе звпах твого тіла.
Сплетіння душ і твої ноги напружено стискають мої гарячі стегна.
Дихання вже поблизу шиї..
холодні губи жадно торкаються моїх грудей...
..лаконічні вигини малюють подальшу карту ночі.
Шквал емоцій і кожен дотик під напругою.
Проникни!
Нехай розряд промчиться капілярами, десь відгукнеться біля ключиці, нижче ребер..
і дивні звуки-стони горітимуть спокусою над вустами до рання!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550716
дата надходження 11.01.2015
дата закладки 13.01.2015
Підкори недовіру-ніжністю,мікросвіт же-зціли любов'ю.
Зашпаклюй у ній макротріщинку,зашліфуй її надлюбов'ю!
Внеможливлюй своє відторгнення,щоб прижитись на рівні серця.
Зігноруй всі слова відчуження розчинившись в очах-озерцях!
Знівелюй рівноденник дотиком об'єднавши кордони миром;
Увігнавшись червневим сонечком...вглиб...блокадним її ефіром...
Не піддайтесь зніяковілості під прицілом "знавців" з зеніту!
Любіть ніжно,без тіні зверхності...
Осягнувши дарунок світу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548819
дата надходження 04.01.2015
дата закладки 04.01.2015
«Там тінь моя лишилась і нудьгує...»
(Ганна Ахматова)
День був паскудний: з сірого неба чи то лилось чи то падало щось холодне і мокре – чи то дощ чи то сніг. Для війни така от «тактична» погода особливо підла – не сховаєшся. Табір був майже порожній – в ті дні точилися на нашій ділянці фронту особливо жорстокі бої – майже всі були на передовій.
У таборі крім наряду та караулу було лише кілька офіцерів, що повернулися з завдання чи з передової і мали їхати знову під кулі та вибухи. І якраз приїхала ціла фура зі снарядами, яку треба було терміново розвантажити і приїхали машини з передової, які треба було завантажити іншими снарядами та мінами. Караул і наряд «смикати» було не можна, довелось вантажити снаряди одним офіцерам. Сивочолі майори, підполковники, капітани і трохи молодші лейтенанти тягали цілий день ящики, які іноді просто розвалювалися в руках. Ці снаряди зберігалися на складах більше п’ятдесяти років і то в неналежному місці, дерево ящиків місцями поросло навіть грибами-трутовиками. Але снаряди та гільзи були щедро змащені якимось гидким мастилом, тому не зіпсувалися і в бою не підводили (ну, майже ніколи не підводили).
Вантажили під дощем чавкаючи берцами по багнюці. Всі вже були брудні і мокрі. Але ніхто не злився, не лаявся і не нив – всі розуміли, що так треба і треба терміново. Я помітив біля ящиків Мішаню – наймолодшого офіцера з нашої батареї. Чого він був вартий як бойовий офіцер – я не знаю, якось не доводилось його бачити в бою. А розпитувати про це не випадало. Всі його називали саме так: Мішаня. Я інколи називав його підпоручиком. Але рідко.
Виглядав він доволі смішно і поводився аналогічно. З нього інколи кепкували: не зі зла і не дарма. Поводився Мішаня не завжди адекватно ситуації. Комбат частенько кидав фрази: «Кого вчора з командирів взводів не могли довго знайти? Звичайно ж, Мішаню?» «Хто не отримав на складі бушлат? Крім Мішані, бо він, звичайно, не отримав.»
У цивільному житті Мішаня був юристом, працював адвокатом в одному маленькому, але симпатичному містечку на Поділлі. Він був майже завжди веселим, життєрадісним і безтурботним, частенько наспівував якісь пришелепкуваті примітивні пісеньки, постійно вставляв у тему і не в тему якісь iдiотські фрази. Комбат, звісно, злився і підвищував голос: «Мішаня!!! Помовчи!»
Мішаня якось вмів «діставати» всіх колег-офіцерів своїми нескінченними розмовами. Тому, хоч з нього і сміялися, але його товариства уникали. Мені ж його перли риторики були навіть цікаві – забарвлювали різноманітністю сумні будні війни, тому для нього я був бажаним і чи не єдиним співбесідником. Роздуми вголос у нього крутилися переважно навколо юридичних казусів, термінів та однієї «одвічної» теми: «Ця війна безглузда м’ясорубка і бойня. Перемогти Пyтіна можна і потрібно юридичним способом. І я працюю над цим!» На це, звісно, була відповідь: «Мішаня! Йде війна. І тим людям, що почали цю війну, напали на нашу країну начхати на міжнародні закони і закони взагалі – як писані так і просто людські. Я мовчу вже про Божі. Нам лишається тільки воювати. Інакше вони знищать нашу країну і нас всіх заодно.» Але ці аргументи на Мішаню не діяли.
Саму юридичну науку він сприймав як свого роду поему, а себе як пісняра юриспруденції. Тільки в нього слово «закон» завжди римувалося з «Армагедон», а «конституція» з словом «проституція». Крім своїх фахових тем він любив розповідати про наступне: у нього на мобілці була купа фотографій різних топ-моделей (очевидно, здертих з інтернету), але він запевняв, що це все його подружки і про кожну він розповідав купу історій еротичного змісту з його безпосередньою участю. Крім цього, за його словами, він був особисто знайомий з багатьма всесвітньовідомими зірками кіно та естради. І, нібито, вони приїжджали до нього в гості в маленьке подільське містечко тільки для того, щоб поспілкуватись зі своїм щирим другом, якого вони називали просто Мішаня. А він відповідно їх теж фамільярно – не Елізабет, а Лізі, не Кейт, а Кіті. У ці історії, звісно, ніхто не вірив, але нічого ніхто про свою зневіру йому не казав. Мішаня колись (в іншому житті) грав в КВК і тому (а може і не тому, а по натурі своїй) сприймав життя і війну, як епізод нашого життя, як кумедну історію, як прикол з якого варто посміятися. Йому пробували пояснити, що життя це не прикол, а війна це зовсім не смішно. Але Мішаня таку логічну конструкцію не сприймав.
Він взагалі світ сприймав якось дивно і суб’єктивно: якось я запитав його: «Що таке істина?» Він відповів, що істина це те, що у нас в душі. Тобто про об’єктивну реальність з ним було говорити годі. Інколи у вузькому офіцерському колі він зображав персонажі різних мультфільмів. Особливо непогано у нього вдавався образ Вінні-Пуха. Мало хто сміявся, але це (як на мене) робило життя кольоровішим. Крім того при солдатах він ніколи не поводив себе як паяц – якусь дистанцію тримав.
Але Мішаня не завжди був веселий: іноді в його очах гостював такий глибокий сум, і така безнадійна журба. Комбат, побачивши якось Мішаню в такому стані, сказав (чи то всерйоз, чи то жартома) не зауваживши навіть чує його Мішаня чи ні: «Мішаня ніколи не стане на лижі. Мішаня юрист і знає, що так робити не можна.»
У той день, коли ми вантажили снаряди, я побачив Мішаню під імпровізованим дахом складу РАО. Він стояв без шапки на холоді і сирості, розхристаний і неприкаяний. Крижана вода стікала з даху прямо йому на голову і за комір, але він не звертав на це ніякої уваги. А в очах у нього був такий безнадійний сум, такий відчай.
- Ти що робиш? Ти ж захворієш! Вдягнись. І рухайся. Ти мене чуєш?
На це Мішаня відповів:
- Я народжений для кохання.
- Коли ти серйозно захворієш, тобі вже точно буде не до кохання. Ти що навмисно хочеш до шпиталю потрапити?
На це він відповів цитатою з однієї дyркyватої пісеньки (а він часто говорив цитатами), яку постійно наспівував:
- Наші дівчатка сховали ручки до муфточок...
Зрозумівши, що розмовляти з ним зараз немає сенсу, я пішов знову вантажити снаряди, хоч руки просто відвалювалися.
Наступного дня мені було не до Мішані – я був на завданні, на передовій. Через кілька днів, повернувшись в табір я зрозумів, що в таборі щось трапилось – це я прочитав на обличчях комбата та двох офіцерів з нашої батареї. На війні кожен день щось трапляється, і то, переважно, неприємне. Але неприємні факти всі звикли сприймати буденно – віна війною. Тут же відчувалось, що трапилось щось особливо неприємне.
- Що трапилось?
- Мішаня застрелився. Не розумію, як на війні людина може покінчити життя самогубством...
Але я зрозумів як і чому. Тільки нічого не сказав комбату – цього не поясниш. Але з того часу, інколи, виходячи з бліндажа, я кричу в степ: «Мішаня!!!» Бо знаю – десь тут блукає його тінь... Ех, війна, війна, що ти з нами зробила...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545471
дата надходження 21.12.2014
дата закладки 23.12.2014
У мене є презумпція життя,
У тебе є презумпція Джоконди.
І ми застрягли у презумпції Макондо,
З металу проектуємо міста.
Для нас немає вето і законів,
У небо ми розвісили дроти,
І снів ловець ми хочемо сплести,
Щоб він хоча б нам був за оборону.
Без слів важке лишилося безслів’я,
Пустельність і закрижені шляхи.
Я – дерево, і бігти вже нехіть.
Я – дерево, мені не треба бігти.
4 листопада 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540571
дата надходження 30.11.2014
дата закладки 01.12.2014
Ця планета не має виходу.
Кожного ранку ми змінюємо чорнила.
А пам*ять як самостворений рейтинг:
у когось волосся кольору сонця -
а у когось сонце місто легень,
і щоночі небокрай у тобі.
Ця планета маніпулює долею.
То заростає садами,то збирає згаслі зорі.
Цій якісній статистиці, явно бракує уваги!
Тут від нежитю - тягуча смерть,
а в ім*я нечистого - завжди молитва!
Ця планета немає виходу!
Відірватись б...
та легені спорожніли..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539666
дата надходження 26.11.2014
дата закладки 26.11.2014
«Чи далека людяність?
Ледве я до неї спрямовуюсь,
вона до мене приходить.»
(Кун Фу Цю Цзи «Лунь Юй»)
Якось
Коли ранок був туманним,
І його клапті білі і волохаті
Чіплялися
За молоді паростки бамбуку,
А чапля на далекому болоті
Мружилась у простір,
Бо навіть під ногами своїми
Не могла роздивитись рибу
У цій непрозорості.
Учні побачили
Як вчитель готував свій візок,
Пакував книги і пензлики,
Нікому нічого не пояснюючи.
Побачивши питання,
Що карбувалось в обличчях
Як в бронзовому дзеркалі літа,
Тих, хто називався його учнями,
Він відповів, що збирається
Їхати жити до східних варварів.
І хтось із юрби учнів
(Навіть не запам’ятали хто)
Вигукнув з відчаєм в голосі
(Мовляв, як же так, а ми?)
Чи може справді із співчуттям:
«Як же Ви зможете там жити?
Там же дикість!»
Але вчитель лише посміхнувся:
«Яка ж може бути там дикість,
Де буде жити шляхетний муж?»
І ніхто чомусь не зрадів,
Не сповнився піднесенням,
Не сказав, що хоче
За вчителем слідувати…
Тільки запитання
Так в цьому тумані й висіло…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512417
дата надходження 20.07.2014
дата закладки 21.11.2014
Що ти про мене ві́даєш? Зеро́.
Ця тиша є гробницею для тебе,
Мої архіпелаги проти неба,
Думок моїх незвідане письмо.
Оці завали тро́щеного скла
В моїх бажаннях осягнути Бога.
Що ти про мене знаєш? Та нічого,
Крім ві́ршів, званих пробою пера.
Що є для тебе болі не твої?
Одна сльоза покотиться додолу.
Навік уже заховані в оскому
Всі решту сльози, втоплені в мені.
Чи бачиш, як відбилися роки́?
Життєві бурі, гірше від патронів,
Мов стадом уже вимерлих бізонів,
Лишили зморшки – втоптані стежки.
Та й що ти можеш знати? Глибина
Моєї долі не для всіх доступна.
Я відчиняю тим, хто в душу стукав,
А для чужих я – надто кам’яна.
17.11.2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537439
дата надходження 17.11.2014
дата закладки 17.11.2014
Вблизь коснувшись моей души
Он с улыбкою отвернулся.
Стол.Соженные письма-стихи...
Он ведь робко исчез,
Он ничуть не подлец!
Он наверное заблудился!
Свет погас,лишь фонарь не спит.
Облик твой на луне вместился.
Дом.Пробитое сердце.Стих.
Ты нелепо смолчал,
Ты так искренне лгал!
Ты с душою моей скрестился...
По паркету слышны шаги...
На душе из молитв компрессы.
Нож.Упавшие в дрожь стихи.
Мир чуть-чуть приболел,
Мир на осень подсел.
Нож отрезал тебя от пьесы.
По счетам не проплачен чек.
Бог по прежнему лечит судьбы...
Свет.Услышанный человек.
Бог так кстати зашел.
Бог с лекарством пришел,
Чтоб спасти мои вирши-просьбы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531576
дата надходження 21.10.2014
дата закладки 16.11.2014
час довготерпить бо він можний.
ми народжені під щасливою зіркою
бо кожна зірка насправді є щасливою
але ми вибираємо в житті хтозна чому кропіткі шляхи
незвідані шляхи
і крокуємо життя навпростець
ми робимо все що нам заманеться щоб звести
навівець
все наше щастя
а опісля знемагаємо від того що сонце
припікало надто сильно
пройти чи радше проповзти життя навпростець
і зрадити щасливій зірці?
нам подаровано крила щоб ми навчилися
падати
віковічно так є навтіки ми
куди очі зирнули подаємося в краї які
пролягають навпростець
час довготерпить але він не всевладний
щаслива зірка теж гасне на небі
і паде
і тут ми використаємо свої крила щоб спіймати її
і якщо падати то
тільки разом
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537137
дата надходження 15.11.2014
дата закладки 15.11.2014
“Квітів та неживих речей
Приємний запах в оцьому домі...”
(А. Ахматова)
А я оселився в домі,
Де давно не було квітів,
Де всі речі давно мертві,
Хоч колись і були живими,
Бо ловили тепло рук
Своїх безтурботних господарів,
І оживали, гріючи погляди
Дітей та жінок замріяних.
Колись у цьому домі
Стояли у вазах квіти -
Жовті й червоні,
І своїм ароматом легким
Сповнювали повітря кімнат і одяг,
Що висів недбало в шафах.
Нині цей дім
Роздер сорочку стін,
Відкрив свою хвору сироту-душу
Злому й жорстокому небу:
Дивиться дірами порожніх зіниць
На сире й сіре місиво простору.
Нині я в цьому домі
Не живу, а шукаю сховок,
Не мрію, а стискаю метал
Пальцями, що сплелися ліанами
З холодним знаряддям знищення.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536687
дата надходження 13.11.2014
дата закладки 13.11.2014
Коли чорної оксамитової книги
Відчуєш важкість у своїх долонях,
Коли всіх озер Ірландії
Не вистачить вгамувати твою спрагу,
Коли туманом
Накриєшся як шерстяною ковдрою
Пошитою з сивої вівці часу,
Коли осіння роса зітхання
Тобі буде здаватися вином снів,
Коли почуєш
Як західний вітер грає на скрипці,
Коли темряву ночі ти будеш пити
Як терпке віскі з давнього Коннахту,
Коли весела музика Ленстера
Буде сіяти в душі журбу,
Коли по квітучому вересу
Будеш ступати нечутно,
Коли чайка кольору надвечір’я
Розкаже тобі про старість Ойсіна,
Коли ти почуєш
Голос замшілого дольмену,
Тоді…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365494
дата надходження 20.09.2012
дата закладки 06.11.2014
Коли хочеш лиш тіла -
Не пнися, будь ласка, у Душу.
А обгортки мені не шкода́: як бажаєш - бери.
Але я так хотіла
Когось, хто б нечутно порушив
Півпрозорі, легкі сторінки моїх внутрішніх книг.
Хто б у очі заглянув -
Так, щоб ніби пострілом на́скрізь.
І завмер би у ку́тиках губ ланцюжок запитань.
А ти вводиш в оману,
Все штучну будуючи ясність,
Що тремтить на фундаменті сумнівів та вагань.
На порозі не стій -
Чи заходь, чи тікай, як лячно
(Моє Серце не має не те що замків, а й дверей).
З одновимірних мрій
Я вже виросла: дещо бачу...
Тож як хочеш лиш тіла - не рви мені Серце з грудей.
04.11.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534759
дата надходження 04.11.2014
дата закладки 06.11.2014
Думи мої, думи,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядками.
Т. Г. Шевченко
Думки мої, думки, вражі ви діти.
Товчетесь, чубитесь в голові,
зчиняєте поміж себе лемент,
мов ті гуси на леваді.
А згодом розбігаєтесь кудись,
чіпляєтесь за вершечок тополі,
що височіє навпроти вікна
і разом з нею тягнетесь вгору.
Ховаєтесь у листячку зріділому,
осінню відзначеному,
вітром підбитому,
дощем умиваному,
літом бабиним увінчаним
і притьмом вертаєте назад,
щоб не питаючись,
ох, ці вже сльози жіночі,
зволожити ними очі,
душу розтривожити.
І немає їй жаданого, тихого спокою,
хоч як не намагається його віднайти.
Стає навколішки душа перед долею,
а та, осоружна, підіймає на кпини.
Обійме, пригорне, надію вселяючи,
а потім відцурається, відштовхне нараз
і покотиться душа непотребом до межі,
перечепиться через край прірви
і висить над нею сиротою зубожілою,
а я все молюсь.
Уже не протестую, не запитую у Господа
за що випробовує, за власним велінням,
зіславши чисту любов з Небес,
де він - мій, а я - його
і на наших головах Божий перс
та між нами розбіжностей стіна і серце,
мов у темницю безпросвітну заточене
і горить у вогні, і страждає,
а я б цілувала б його - коханого,
цілувала б і плакала, плакала б від щастя.
жовтень 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534923
дата надходження 05.11.2014
дата закладки 06.11.2014
Я собираю по меридианам
куски его безумной доброты,
Взорванной
кем-то
когда-то
зачем-то…
И вот вздымается из сини океана
суровый кареокий Кит
И все его
Четыре
континента.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535014
дата надходження 06.11.2014
дата закладки 06.11.2014
Пташко,
Час пакувати пакунки,
Одягатися в пір’я.
Тебе зачекався Південь
І довгий гористий шлях
На плечі вузькі, сутулі
Обіймів не приготує
Сильніше тулися в шарф.
Над містом старим і кволим
Зроби, на прощання коло
У грудях нестерпно коле
Перший дотик зими
В уста, поцілуй в останнє
Осіннє душі повстання
Лишай для усіх питанням
Ким ти була
йому
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534197
дата надходження 02.11.2014
дата закладки 02.11.2014
Атеїсти читають Біблію зранку
Перед сніданком і після сніданку.
Рештки вчорашньої кави у дзбаник,
Часом подертий на ліжку Паланік.
Я пропоную змиритися й жити.
Постмодерністи плетуть піраміди
Перед обідом і після обіду.
Шахи на стіл і нуар на екрани,
Хтось – харе крішна, комусь – харе рама.
Я пропоную змиритися й жити.
Нам відчиняють двері генделі
Ближче до вечора, замість вечері.
Два каганці на велику кімнату.
Час іти спати, немає з ким спати!
Я пропоную змиритися й жити.
Хтось уночі цитував К’єркегора,
Гайдеггер спав, а Дельоз вліз в комору.
Ще цинамону в мою філіжанку,
Без архетипів прокинемось зранку?
Важко змиритися. Соромно жити.
16 жовтня 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533045
дата надходження 28.10.2014
дата закладки 31.10.2014
Знаєш, інколи людина - книга,
Буває людина - крига.
Який ти?
Твій світ?
Твій слід?
Твої сторінки прохолодні,
Слова - спраглі, голодні до рими,
Знаєш, тобі позаздрять пилігрими,
Які шукають істину у стінах,
Де стеля, а під ногами - пустеля.
Ти - інший.
Лиш тш-ш-ш...
Який у тебе почерк думок,
Коли ти робиш крок
Уперед чи назад?
Говориш - словопад
У мою свідомість.
І це так дивно.
І це так дико.
Думати про людину,
про чоловіка,
який мов крига,
незнана книга.
А манить...
Свіжою прохолодою?
Вродою?
Модою?
Чи простотою...
Саме тою,
Чистою...
Що в тобі сховано,
Закодовано?
Магніт?
Едемській плід?
Осінній цвіт
Зігріває крижину -
Знаєш, інколи людина...
20.10.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531139
дата надходження 20.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Люди заліза
Нині під сонцем Апокаліпсису
Йдуть по своїй землі,
Згадуючи дощ,
Як благодать неба.
Люди заліза:
Небо Аустерліца
Нині висить над Донецьком.
Присмак горілої криці
Відчувають люди заліза.
Малюємо над спраглим степом
Знак нестримний вогню.
(Написано в серпні 2014 року. Світлина автора віршів.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531243
дата надходження 20.10.2014
дата закладки 20.10.2014
«… кінь огненний, і дано вершнику його
взяти мир від землі,
і щоб один одного вбивали,
і дано йому меч великий.»
(Апокаліпсис. 6.4)
Огненний кінь копитом топче
Запашну траву спогадів,
Духмяний чебрець слів,
Терпкий безсмертник казок.
Огненна грива тріпоче на вітрі сонця,
Залізна вуздечка брязкає дзвоном одкровення,
У западинах від копит
Виблискує вода наших гріхів,
Що збиралась краплями
З обважнілих хмар сьогодення
Нажаханого, як облуда чорної віри
Сліпих лжепророків
З берегів каламутної ріки.
Кінь огненний
Спалює солом’яну стріху «сьогодні»,
Перетворює вигадку «завтра»
На жменю чорного попелу,
Що стане добривом
Для родючого поля «післязавтра».
Згораємо у вогні нашого часу –
Доби коня огненного –
Доби Армагедону –
Долини річки Кальміусу.
(Написано в серпні 2014 року. Світлина автора віршів.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531244
дата надходження 20.10.2014
дата закладки 20.10.2014
На коліна!
Молись над крилами
Твого спаленого метелика.
Проливай з усією силою,
Ніби ртуттю, душі істерику.
На коліна!
Закрий долонями
Очманілий яскравий світ,
До асфальту припавши скронями,
Помолися за вбитий плід.
На коліна,
знекровлена мріє!
Ти для когось нікчемною стала.
З висоти тільки сонце гріє,
З висоти долітають мало...
На коліна!
Навколо стіни!
Вічна пам"ять словам безсилим,
дико страченим і ...пробаченим.
На коліна.
Молись.
Щасливо!
2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531118
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 20.10.2014
Закриваю вікно. Підеш вниз?
Через двері, а, може, ліворуч -
Зміниш напрям, калібри і поверх...
Навскіс
Розділяєш повітря мечем,
У очах твоїх пам'яттю зшитим,
На азот, вуглекислий і кисень.
Ущент
Розбиваєш чужий пересуд
І лишаєш суспільство без шибок
У свідомість. На входи і вихід
Плюють
Недосказанним словом розрух
І розпусти, і розбрату - братства
Вже немає - лиш сміття овацій.
А дух...
Той, щоправда, лишився - в тобі,
Але десь на карнизі, заснувши,
Все сповзає повільно із кручі
В рови.
Ти все далі - у двері. Ну що ж,
Певно, я залишаюсь - у вікнах
Треба скло замінити, як трісне,
Уздовж
І упоперек - бурям услід
Говорити вогнями у грудях...
Залишайся і віруй у грудень
І лід.
Залишайся, чи ти вже навтьоки
І повітря змішалось для всіх…
Чую раптом у гомоні криг
Твої кроки
І ласку відлиг
І цілунок Іуди у щоку…
Чую раптом
Лишитись не встиг.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528726
дата надходження 09.10.2014
дата закладки 19.10.2014
Приберись. На кухні дуже брудно,
Таргани ведуть свої ватаги
Без духовних сумнівів та страху
Розбивати непроглядні будні
На маленькій кухні, де нечисто.
Крихти так лежать, немовби маляр
Залишив гармидер. Серед тисняв
Ти - один: чи в бруді? поза брудом?
Роі в собі? А, може, і без тебе.
І на кухні - здичавілі зебри,
І на кухні - чорно-білі люди...
Причаївся на поличці привид
Пустоти і бавиться у шахи:
Чорно-білим людям не вмирати,
І не знати бруду чорно-білим.
Приберись, бо ти ж не чорно-білий,
не брудний, на пішака не схожий.
Хай фламінго замість зебр сторожать
У святкове вбраний понеділок.
І надалі, вишуканим стилем
Витри будні від нудного пилу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530379
дата надходження 16.10.2014
дата закладки 19.10.2014
Ти іди - не лякайся, що вогко.
У саду поміж яблук і слив
Дуже росяно, дуже!
Зігрій!
Чи не треба,
І крапельку дьогтю,
Наче вправний і мудрий аптекар,
Доливай до нектарів зорі,
Щоби рани загоїлись і
Щоб у груди ввірвалася спека,
Щоб не гріти.
Три кроки назад -
І нікого, хіба що застуда...
Чи вже був, а чи, може, ще буде
Той сливовий і яблучний сад?
Чи зігрієш, а, може, покинеш,
Прикриваючись терпкістю рос?
У такому невіданні проз
Усе далі простую на північ,
Де напевно, що ранки - вологі,
І де подих - одразу в росу.
Я тебе у сади запрошу,
Коли зовсім закінчиться дьоготь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520463
дата надходження 30.08.2014
дата закладки 19.10.2014
«Дивно,
все, що було застиглим,
літаючим бачити
в просторі.»
(Райнер М. Рільке)
Коли пишеш про цю війну – зриваєшся: починаєш усвідомлювати, що пишеш про війну взагалі. Хочеш написати якщо не про епоху сірого попелу, то про подію в історії – репортаж. Але знову і знову пишеш про те, яке то паскудне і жахливе явище – війна. Може тому, що всі війни так чи інакше однакові: на кожній війні є герої і негідники, але всі герої на одне лице і всі негідники на одну морду. Приходить нова війна, а люди все ті ж. Мародер – він завжди мародер: що в часи Юлія Цезаря, що в часи Авраама Лінкольна. І в армії Річарда левове Серце, і в армії генерала Чан Кай Ші були свої герої, що йшли вперед, бо так треба, бо іншим треба жити, і свої боягузи, що думали тільки про свою шкіру. Просто в різних арміях відсоток тих і інших був різний…
Під кулями приходять до голови несподівані думки. Під кулями думки не бувають сподіваними: вони або відсутні, або приходять невідомо звідки. Думалось: неправда, що християнські і буддистські монастирі подібні і по формі, і по суті. У буддистських монастирях шукають істину без особливої надії її знайти, а в християнських істина дана початково, треба лише прикласти зусилля, щоб не віддалитись від неї, лишитися у її казковому лоні…
Я ніколи не напишу про те, що бачив на війні. Про це написати неможливо. Люди не повинні знати і відчути все, що бачив ти на війні – це не повинна бачити нормальна людина. І ці жахи описати неможливо.
Саме перо протестує і відмовляється писати. Як описати те, що люди – мислячі істоти, що відчувають, думають, пізнають світ, створені по образу і подобію Божому за якусь мить перетворюються на криваве місиво з кісток, ганчірок і м’яса? «Я ходжу серед людей, а бачу уламки людей.» Ніцше писав про це як про метафору: писав про духовні уламки людей. А як описати це не як метафору, а як реальність – уламки людей на землі після обстрілу? Про шматки людських тіл, які лежать серед руїн села після вогню москальських «градів»? Як описати відчуття людини, що побачила яр заповнений людськими тілами? (Сепаратисти там розстрілювали людей, яких вони підозрювали у нелояльності, а потім скидали туди ж тіла і власних вбитих бойовиків.) Як описати поле, всіяне вбитими солдатами, яких ніхто не ховає, які так і лежать під байдужим небом? (Ми забираємо тіла тільки своїх вбитих солдатів і то після того, як вщухне перестрілка, і сапери перевірять і відтягнуть тіло – сепаратисти заміновують тіла наших вбитих солдатів. А тіла сепаратистів чи москальських солдатів – кому ж хочеться ризикувати життям, щоб їх поховати? Так і лежать…)
Бабуся щось несе мимо блок-посту.
- Що несете?
- Ноги.
Показує – справді несе людські ноги. Пояснює:
- Лежали біля хати, треба поховати, негарно якось…
Звільнили з полону наших полонених солдат. Один солдат був без рук. Сепаратисти відрубали йому руки. Як описати все це???
Я довго думав (колись): для чого я живу на світі? Який сенс життя? Мого, зокрема. Але я все зрозумів, коли в Луганській області люди вітали нас як визволителів. І плакали, коли ми змушені відступати… Для цього я зараз і живу щоб захистити наших людей від тих озвірілих виродків, що по той бік фронту.
Не всі, звичайно, сприймали нас як визволителів і захисників. Один місцевий виродок показав нам середній палець руки, коли ми їхали броні. Тільки він не врахував, що в мене патрон був у патроннику, а коли я бачу сепаратиста, то руки автоматично скидують зброю догори і сепаратист опиняється в прицілі. Я навіть не встигаю подумати. Реакція в нього теж була нівроку – кинувся тікати. Але куля літає швидше, ніж він бігав – він таки отримав два набої між лопатками. Більше середній палець він не буде показувати нікому. На війні як на війні…
Солдати з’їли БТРа. Шкода. Біля річки ми зловили здоровенну черепаху (на ній не було давніх ієрогліфів, інакше це був би китайський міф, а не сучасна війна). Я намалював на панцирі дві білі смуги. Назвали черепаху БТРом. Вона дуже кумедно повзала біля табору. Але хтось сказав солдатам, що юшка з черепахи дуже смачна. А їм так набридла одноманітна армійська їжа (якої до того ж бракувало). І з тої черепахи зварили юшку. Казали, що вийшло смачно. Я, щоправда, так і не куштував – мені було шкода нашого БТРа…
Це війна. Ернест Гемінгвей був правий: чим ближче до передової, тим більше трапляється прекрасних людей. Негідники ховаються в тилу. Або по той бік фронту – серед мародерів і тих, хто катує наших полонених. Це віна. Тут – біля себе – я бачу різних людей – але більшість з них чисті і прекрасні. Але ці прекрасні люди гинуть. Війна знищує найкращих. І плодить негідників. Колись Діоген, почувши фразу, що віна буцім то, знищує бідняків. Сказав: «Навпаки! Вона плодить їх у неймовірній кількості!» Ця війна крім бідняків плодить ще й негідників.
Біля нас постійно крутився кумедний песик. Ми любили його і годували. Війна породжує у солдат жорстокість, але одночасно і протилежне – сентиментальність. Солдати на війні особливо жаліють тварин. Того песика ми назвали Чебурашкою – за капловухість. Він завжди був біля нас, навіть коли ми стріляли – не боявся. Але за день до того, як наш взвод жорстоко обстріляли «градом», песик втік. Вони теж здатні передбачати майбутнє – песики…
Солдати сусіднього взводу поміняли полоненого сепаратиста на тушонку – на банки «п’ятачка в бронежилеті» (бо голодні). Чомусь мене це зачепило: до чого дійшло – людину міняють на продукти. У душі росло темним безлистим деревом якесь обурення і відраза до всього (о, не сприймайте мене як мізантропа!). Потім я раптом зрозумів: моє крислате обурення викликане не натуральним обміном (на війні натуральним обмін популярний як в епоху раннього середньовіччя – бо кожна війна це раннє середньовіччя – повернення темних віків, тільки в людську свідомість, а не на сторінки підручника) з участю людини (работоргівля), а самим фактом, що сепаратиста взяли в полон. Я сепаратистів ніколи в полон не брав і солдати мого взводу теж... Нічого так не принижує людину як полон – це найогидніше, що буває на війні. Краще вже подарувати ворожому солдату смерть. Тим паче, якщо він сепаратист...
Солдатські розмови інколи докучають: замість того щоб зосередитись на чищенні гармат і кулеметів, вони починають точити ляси (а що на війні не надокучає?) Розмова починається з однієї фрази, яку хтось кидає у простір:
- А Рільке теж служив в армії.
- Але його естетика не те що не армійська, вона антимілітарна: такий світогляд не сумісний з армією та війною.
- Не кажи. А ти читав його «Кам’яних черепах»?
- Це виняток. Рільке сентиментальний. Його містицизм відірваний не тільки від життя, але і від буття. Війна повертає до реальності. Навіть до критичного реалізму Антона Чехова. Хто зумів писати вірші про армію, так це Кіплінг. А прозу – Гемінгвей.
- Ернест суперечливий дивак по суті – початково суперечливий. Він роздирався між пацифізмом і грубою реальністю життя, що знаходить своє найбільш відверте на війні, яка по суті і сформувала його як письменника. Не був би він на фронті в Італії в Першу світову – не було б ніякого письменника Гемінгвея. Може був би хороший рибалка і мисливець з відповідними нарисами... У його творчості немає цілісності. Все розірвано. І фрази і свідомість. Немає концептуальності якщо хочеш... Може тому він і застрелився. Людина повинна розуміти для чого вона пише. Не можна писати «Прощавай, зброє» і водночас ладувати карабін для сафарі. Або – або...
- Але так чи інакше, його реалізм ближчий воїну, ніж безнадійність Барбюса з його «Вогнем» чи приреченість, що звучить в романі Еріха Ремарка «На західному фронті без змін». Правдиво, так. Але після такого роману хочеться застрелитись. Проза Гемінгвея – це слова сильної людини, що лишається чоловіком в нелюдських умовах, витримує випробування і перемагає... Тут треба розуміти, що «Прощавай, зброє» і «По кому подзвін» писали два різних автори – два різних Гемінгвея, бо це були різні війни, а значить і людина ставала інакшою. Це все одно, що порівнювати армію Гарібальді з армією найманців Борджіа...
- Цікаво, чому саме Борджіа вважають чи не найгіршим Папою в історії: певно, за те, що він носив тіару напередодні реформації – справді найбільшого з можливих великого розколу християнства – духовного розколу. І його бачать причиною цього розколу.
- Зовсім не тому. Борджіа ввів ratio в церковне життя, ставши найбільшим прагматиком, а значить найбільш світським Папою на святому престолі (антипап я не враховую). Ось вона – вершина ренесансу: на папський престол всадився Арістотель-матеріаліст.
- Цікаво, якби Папою в той час став Джироламо Савонарола: сама історія повернула би в інший бік. Реформація стала б ренесансом релігійної свідомості.
- Вона і так була ренесансом релігійної свідомості. Без перебільшень. Ренесанс був епохою перетворення релігії в античне філософствування і естетизм. Лютер спробував повернути релігії її початковий зміст. А заодно перетворити світські установи в церкву, або хоча б у частину церкви. Щоправда, вийшло навпаки – церква стала світською установою – новою... Недарма Кальвін вирішив стати світським Папою – релігія губила свій сенс, якщо все наперед визначено: якийсь апофеоз фаталізму. Майже, як в сучасній війні – все буде. як тому судилось бути...
І це говорили люди, які кілька хвилин тому були під обстрілом, а потім гатили з «Акації» у відповідь – так, що земля двигтіла... Світ остаточно перетворився на п’єсу-абсурд. Семюель Беккет відпочиває. Точніше він був пророком. Всі ми тепер чекаємо на Ґодо... А сонце поволі сходило, туман танув, я чомусь думав про протопопа Аввакума та його слова про «корабель вогняний» - ці уривки містичної метафізики: «Перш ніж народитись, був у Граді Сонячному, Небесному Єрусалимі: бачив сонце, розчахнуте як колодязь... Був я неначе вугілля розпечене, і раптом згас, і чорним став, і попелом власним одягнувшись, був скинутий у місиво весняне...»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530994
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 19.10.2014
«Кому журбу довіриш, серце?
Ухиляється все більш
твій шлях проходить незрозумілих
людей.»
(Р. М. Рільке)
Нема кому довірити журбу,
Нема кому розповісти
Про клена мить черлену
Про тріпотіння жовтої осики,
Коли шалений падолист
Ще не зірвав її одежу
І літо індіанське ще дарує
Тепло останнє.
Хоч відкричали журавлі
Своє
З тобою попрощавшись,
Поруч люди
З якими вмерти радісно,
Й не шкода
Ці залишки життя
Нести в офіру
Вітчизні.
Та нікому довірити печаль:
Хіба що мертвим.
Хіба що їм…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530849
дата надходження 18.10.2014
дата закладки 19.10.2014
«…Шлях у майбутнє
Втрачений тобою.»
(Р. М. Рільке)
Тобі лишився шлях в сьогодні.
Не в майбуття,
І навіть не в минуле,
Не у вчорашній літній день,
А тільки у сьогодні
Лишився шлях.
(Бо осінь)
Тому сприймай
Свою потріпану свідомість
Як флейту
На якій осінній вітер
Нині грає
Мелодію війни
Чи то журби
Дочасної.
(Бо ти іще живий,
Ще дихаєш і мислиш)
Просто осінь.
І ти.
А ще твоє «сьогодні» -
Вічне.
Бо існує лише воно.
Такий от дзен
Війни.
І втіха – для тебе,
Що шляхи в майбутнє
Торуєш іншим.
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530850
дата надходження 18.10.2014
дата закладки 19.10.2014
«У життя моє прощання увійшло…»
(Райнер М. Рільке)
Вчуся говорити «прощай»
Сонцю й деревам,
Людям і квітам.
Вчуся розуміти:
Можливо це ти бачиш востаннє:
Листя, що тріпоче, лякаючись вітру,
Квіти пізньої осені,
Воду калюж,
Світанок, мох, траву.
Вчуся прощатись.
Вчуся жити сьогодні.
Бо «завтра» прийде до когось.
Але чи до тебе – хто зна.
Тому ця епоха
Стала для тебе
Часом прощання.
Воно прийшло так невимушено
У твоє життя.
І не тільки в твоє…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530995
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 19.10.2014
Щось наплутав Господь із цією реінкарнацією.
Я не знаю: у ній я щось добре, чи, все ж, лихе?
Попри все, що було, Ти для мене став медитацією,
Коли в очі дивилась Твої поза межами схем.
Поза межами правил, уявлень і будь-яких визначень
(І шкода, що Тобі в цьому світі без них ніяк),
Я не чую вини. І не бачу підстав для вибачень.
Був моїм божевіллям - тонула в Твоїх руках.
Мої крила тендітні не знати коли стали кволими.
І, давно не літавши, вже страшно віддатися небу.
А Ти був найвиразнішим, гострим, виснажливим болем
У ту мить, як рішуче залишив мене без себе.
А Ти був мені щастям, хоча... радше, майже щастям:
Ми усі безнадійно й назавжди страхами хворі.
Кожен сам вибирає: злетіти, чи просто впасти.
Тільки поштовх - і сіра птаха уже на волі.
18.10.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530749
дата надходження 18.10.2014
дата закладки 18.10.2014
хилитися в обійми її погляду кольору грації
і витати перед її ромашковими очима
я усміхався сміло і усолоджувався нею
що є сил
а вона чомусь тихіша тиші
сидить і скитається в мріях
сахається вітру і заплющує очі
щоб побачити зірки на небі
коли я з нею, то чую потаємне звучання музики
тоді цілую її шовкову душу
і заплющую очі, щоб бачити її
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530421
дата надходження 16.10.2014
дата закладки 17.10.2014
[b]За что скажи ты мне на милость?
Такие судьбы у ребят
За что кровавые могилы?
Копаем землю всю подряд
Зачем война пришла на землю?
И за какие те грехи?
Что убивают дочь и сына
За что? На милость ты скажи?
Коль нам грехов такая плата
Коль так свободу добывать
Ты помоги нам в час заката
Любовь на сердце удержать
(С)Надин Буре[i][/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530285
дата надходження 16.10.2014
дата закладки 16.10.2014
Боялася з півночі сну,
Бо я півночі самотня.
Очі шукають весну
Спогадів теплих сотню...
Терпко на тертку серце
У жар, на рожен - уже,
Присмак червоного перцю:
Рідне ще вчора - чуже.
Петля плітками та плитами
На шиї шукає кінець.
Шмагає лютневими битами
Омріяний часом вінець.
Півночі із півночі вітер
Принизив - пронизував вщерть.
...Ти на три чверті поряд,
далеко - лише на чверть...
лютий, 2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529947
дата надходження 14.10.2014
дата закладки 15.10.2014
Іти...
Без тебе,
без ґрунту і неба.
Іти?
І ти, може, спитаєш. Напевно,
Вічливо, щиро, чемно
У вічі. Іти?
Туди,
Де немає тебе
Ніде.
Хто я тобі та і ти мені?
Світ. Світло. Світоч. Свято...
І все? - Всесвіт
моїх думок,
чужих пліток,
взаємний крок на "ти":
- Не йти...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529304
дата надходження 11.10.2014
дата закладки 12.10.2014
Любий правнуче мій,
ти народишся в вільній країні,
де не буде війни і навік похоронено страх
та почуєш про бій,
у якім захищав Україну,
той, кому не судилось тримати тебе на руках.
ПР-В
Подивися в безхмарнеє небо -
я всміхнуся тобі з синяви.
Геть усе я залишив для тебе,
наступивши на дуло війни.
Ти знайди той блок-пост,
на якім я стояв доостанку,
і у гільзі пустій відшукай початковий мотив,
з недописаних нот
заспівай, замість мене, Іванку
пісню рідній землі, яку я всім серцем любив.
Любий правнуче мій,
обіцяй мені бути героєм.
ненавидіти зло і насильство карати завжди.
На оцім рубежі
ми стоятимем вдвох із тобою
і ніяке хамло не залізе війною сюди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528784
дата надходження 09.10.2014
дата закладки 11.10.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.10.2014
Ти залишся зі мною на чай
До зими, до закінчення віку.
Телефон, що набрид, не вмикай.
Й вимкни свіло у всіх наших вікнах.
Ми з тобою посидимо вдвох.
Просто так. Без тривог і без свідків.
Почуттів не попросимо в борг
І кусати не будемо ліктів.
Спокій наш збереже листопад.
Помилки наші змиє дощами.
І не буде ніщо "невпопад" -
Тільки вічність і ніжність між нами.
Вимкни світло у всіх наших вікнах.
Телефон, що набрид, не вмикай.
До зими, до закінчення віку
Ти залишся зі мною на чай
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528450
дата надходження 07.10.2014
дата закладки 07.10.2014
стічні люди стікають повз
мокру святу дорогу
я вже не знаю де межі і що нам
належить
і що вам
віддати
осінню хочеться стертого тіла джамбе попід руки
й добратися мокші
пхати свій віз і вбирати у ніздрі
гарне осіннє світло
сутрами мити плями оті що глибше
і ті що назовні мити
пахучим домашнім милом
....вони протікають канавами ген за місто
понад світанком я їх відчуваю але
частіше
геть не тривожать
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528273
дата надходження 06.10.2014
дата закладки 06.10.2014
вечір надходить новим повідомленням на стільниковий,
гасне екран.
вуличні музики ховають сакси у зношені чохли
і йдуть додому.
риплять підошви їх взуття від доторків до бруківки.
риплять провода над їх головами.
риплять динаміки гучномовців у трамваях.
механічний голос віщує майбутнє назвами станцій,
але його ніхто не слухає.
нащо читати списки загиблих, коли не віриш у смерть.
вікна покинуті напризволяще сонячним світлом
здригаються від несподівано холодного вітру.
несподівано холодний вітер здригається
від усвідомлення своєї непотрібності цьому місту,
намагається сховати голову у верховіття,
замаскувати скуйовджене волосся під листя...
так линуть години —
паротягом, що тягне за собою десятки вагонів
життів.
коли помирає Надія, грає музика,
голосніше й голосніше від коди до коди.
від берега й до берега незвіданої тиші.
вечір надходить непрошеним,
але цілком очікуваним гостем.
босоніж, у кашеміровому пальто,
з наглухо застібнутим комірцем.
вечір заходить зі спини,
щоб дивитися разом із тобою
на покинуті напризволяще вікна,
по яким водять змоченими у розпеченому воску
пальцями ліхтарі;
щоб пити вистиглий чай.
чи можна лишитись до ранку в будинку,
де не йдуть годинники?
чи можна лишитись до ранку там,
де ніколи не наступає ранок
і не розпочинається ніч?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527941
дата надходження 05.10.2014
дата закладки 05.10.2014
Жарке літо
Дарує металеві зерна,
Які сіємо в землю свою.
Спека
Змішує спрагу з жаданням волі,
Яке ввібрали ми в свою кров
Разом з водою
Наших холодних криниць.
Ця спека
Чи то сонця –
Круглого і гарячого як серце,
Чи то соняшників,
Що проростають із землі гарячої:
Перегрітої цього спекотного літа –
Літа одкровення,
Літа блідого Місяця:
Він знекровив обличчя своє
Дивлячись на нашу землю,
Де нині забагато горя,
Забагато жнива
Для худорлявої блідої жінки
(Бо потойбіччя біле як одкровення).
Ми теж женці –
Отруйної трави часу.
Ми теж сіячі –
Майбутнього.
(Написано в сепрпні 2014 року)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527824
дата надходження 04.10.2014
дата закладки 05.10.2014
Коли б не війна,
Небо було б прозорим озером
На дні якого блискали б
Камінці-зірки,
У сплячій прозорості якого
Плавали б каченята світла.
Коли б не війна,
Не знали б, про що явір журиться,
Коли спека приносить води жадання,
Не бачили б у його листі пальцях
Листи потойбіччя.
Якби не війна,
Не здогадались би,
Яке воно: щастя горобинове
На дотик і запах.
Якби не війна,
Ми б і досі про тиху смерть мріяли,
Як про двері у нові світи
Та втілення,
Не навчились би мить цінувати –
Оцю теплу та вітряну,
Не бачили б у житті диво,
Не розуміли б буденність темряви,
Отої, що між…
Якби…
(Написано на початку серпня 2014)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527821
дата надходження 04.10.2014
дата закладки 05.10.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.10.2014
Не звикла поклони бити, щоб до крові
І не тримати зла, хоч і на зло, у рукаві.
Хіба в коханні стелю слова шовкові,
Так то святе, як: діти, внуки, батько, матері.
Ще любов до України я плекаю,
До краю свого рідного, стражденної землі.
Стискаю біль у серці та потерпаю,
Не ті, не ті у поле ниньки йдуть плугатарі.
Чи заздрість і захланність, чи чванькуватість
Заступають розум - дієві, в пусі, діячі.
Не навчена - не одна, під стіл ховатись,
Потрібні вже нові цвяхи в розхитані стільці.
Часи хазарів пиляться сивиною,
Османів батіг в залах для історії затих.
Не варто квапно лізти на купу гною,
З висот таких показувати свій бездарний хист.
30.09.14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526925
дата надходження 30.09.2014
дата закладки 30.09.2014
моя пам*ять ніяк тебе не зітре
хм.. у неї - моя упертість
твоє обличчя як корабель
все виринає в моєму серці
ім*я твоє на вустах моїх
гра неслухняним сонце-зайчиком
хоча й закрила давно ліміт
на твоє сонце байдужим шатлом
взаємопривиди
зі спільнопам*яті
ми помираємо
ми всокресаємо
давно вже порізно
коли ж забудемо?
коли ж забудуя?
коли ж збудуюя
нові кораблики
нової пам*яті?
коли
ж
я
ц.і.л.і.с.н.а.
?
..коли?.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488280
дата надходження 26.03.2014
дата закладки 24.09.2014
Хочу бути тобі штучним сонцем,
Єдиним світлом.
Хочу гріти тебе дні і ночі -
Тебе любити.
Хочу щоби ти лишався вічно спраглим,
В жадобі пити.
І тоді я буду aqua vita:
Тебе втолити. Тебе п'яніти.
Хочу бути твоїм денним хлібом,
Рости із жита.
Хочу бути в тобі попри голод,
У тобі жити.
Хочу щиро щоби в різну пору -
Узимку, влітку -
Я була тобі повітрям з моря,
Землею світу.
І хай небо собі стелить поле:
У зорях - квіти.
Хочу бути тобі штучним сонцем,
Єдиним світлом...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524921
дата надходження 21.09.2014
дата закладки 23.09.2014
Я за тебе триматимусь в сто раз міцніш:
Хай багряні листки
Самі падають в ноги, а отже , вниз.
Є у мене ти.
Подарую тобі і життя, й любов.
Їх об'єм, врешті-решт:
Мій маленький портфельчик улюблених мов
І валізка одеж.
І я буду боятися в сто раз сильніш:
Втрата - страхоінстинкт.
Тільки б ти, прочитавши черговий мій вірш,
Всі помилки простив.
І тоді я б тобі віддала все ївство.
Лише не відпусти!
Я не падаю в ноги, а отже, вниз -
Є
У мене
Ти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524258
дата надходження 18.09.2014
дата закладки 19.09.2014
[i] [b] Учителю[/b][/i]
Проведи мене за собою дорогою Світла,
По незнаних важких стежках проведи за собою.
Щоб найрідкісніша із квіток у мені розквітла,
Щоб зміцніла Душа й гартувалась незламна воля.
Підкажи все, що варто мені у дорозі знати,
Покажи мені перли, яких уже сам назбирав.
І навчи мене гідно за вчинки приймати розплату,
Й не тікати від долі у вир малодушних забав.
Проведи. І спокійно залиш на яснім перехресті,
Коли крила мої будуть ладні здійняти в політ,
Коли істина вже не спіткнеться об камінь протестів,
І крізь неї я широко гляну на Божий Світ.
18.09.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524186
дата надходження 18.09.2014
дата закладки 18.09.2014
Якщо б мої легені завтра змучились-
Стань видихом моїм...
Щоб ангелів не змусили
Вдих запускати в ритм!
Щоб не хворіти звичкою
Любові із жалю...
Повір,Амура змусили
Спустити ту стрілу!
Якщо моє серденько завтра вибухне-
ЯкОсь мене згадай...
Недбало так...Відчужено...
Без зайвих клопотань,
Без домішків зухвалості
Та стійкості образ.
Бодай ось так відчужено...
Нехай в останній раз.
Якщо моє прохання завтра згубиться
Все ж не торкнувшись хмар...
Я знаю ти здивуєшся
Впізнавши хрип октав.
Впіймавши окрик терпкості
У надлегкій журбі
Ти навіть не обернешся...
Зоставшись у мені...
Якщо твоє нутро все ж завтра збудиться
Знайшовшись між рядків...
Хоча б ось так...відчужено...
Тягнись до голубІв...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523464
дата надходження 14.09.2014
дата закладки 15.09.2014
Так затишно й тихо поміж яблунь розлогих.
Тут лиш Я і моє ніжне Тіло.
Ми заховали в траву босі ноги:
І Я вчуся слухати - воно так схотіло.
Я пізнаю через нього світ і дивуюся з того,
Як пульсують у жмені стиглі суниці,
І як пульсує Земля, зігріваючи наші ноги,
І розказує нам усе, що їй сниться.
Ти ж візьмеш його у свої обійми спокою,
Земле, коли воно стомиться бути зі мною?
Й воно неспішно стане жменькою попелу,
А потім квітами зійде, чи проросте травою.
....
Я заціловую Землю стопами,
З насолодою смакую наш з нею шлях,
Ступаю легко, неспішними кроками.
Тут тільки Я і моя лагідна Душа.
Тут пахне яблуками і сіном підсушеним,
І Сонце бавиться гронами виноградними,
Господи, бережи мою тендітну Душу,
Направляй її шляхами праведними.
Ти ж любитимеш її нетямущою і розгубленою,
Мовчазною і балакучою без потреби?
А коли стомиться ходити планетою людною,
Господи, Ти ж ві́зьмеш її до себе?
13-15.09.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523602
дата надходження 15.09.2014
дата закладки 15.09.2014
Надворі підозріло пахне медом. Надворі медом.
Незвіданість як якась патаємна рушійна сила під'юджує тебе на ветхі вчинки, які згодом можуть виявитися чи не найміцнішою опорою. І ремствувати опісля чергової нагоди пройти повз цієї незвіданості ти будеш лише на себе.
Мрії відчайдушні - то є мрії від пульсуючого на повну гучність серця. Сумніви - ніби опік довіри, зрада - пожежа для неї.
Все на світі цім дивовижнім є тлінним, але завжди залишається попіл. Історії ніколи не закінчуються, усе лише продовжується. І затяті зрадники теж бажають довіри, бо всі ми створіння людей.
Світ - то герой, що не хоче бути знищеним, тим паче - забутим. Світ прагне бути схожим на орла, бути там же граціозним і прикутим до свободи. Він переживе зраду, але без довіри, навіть вутлої, до краю спуститься. І в
п
а
д
е.
Коли пахне медом, чекай зради. Бо життя - то платна послуга. І довіра завжди йде з додатком поцілунку Юди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523248
дата надходження 13.09.2014
дата закладки 13.09.2014
«О, свята моя самотності – ти!
І дні прості, світлі і чисті…»
(Райнер М. Рільке)
За що я люблю степ – так це за світанки. Особливо, коли стоїш на висоті чи на кургані і споглядаєш споконвічне світило, яке викочується з-за обрію. (Як так звик нині мислити себе в третій особі, що це назавжди – я забуваю про себе.) Тим паче коли все одно мусиш постійно дивитися на Схід – в бінокль.
А світанок був сьогодні особливо красивим і дарував відчуття якогось особливого спокою. Тим паче – ні вночі ні зранку не стріляли, дим від згарищ розвіявся і знову пахло степом, а не горілим порохом. (Постійно відчуваю, що я потрапив в якусь анти утопію, в чиюсь божевільну вигадку, що це все просто не може бути насправді.) За що я люблю нинішню армію, так це за можливість цілодобово знаходитись на свіжому повітрі. І можна без перешкод милуватися світанками – інколи це просто входить до службових обов’язків.
Сонце здіймалось все вище. Над головою з’явилися ластівки – мої улюблені птахи. І де вони тут гніздяться серед степу? Роздивляюсь у бінокль пагорби, що стирчать за два кілометри на схід затуляючи шмат виднокраю. Раптом на пагорбі виникає москальський танк і повзе в нашу сторону. Ого! Несподівано. Без попередньої стрілянини.
«Танк на одинадцять годин, «Фаготом» знищити!» - це вже мій голос і одночасно чужий.
Солдати стрепенулися, кинулися до зброї, розрахунок «Фагота» (о, ці «фаготники») до свого «інструмента» - зараз вони заграють музику війни. Помітив: в очах солдата жах, руки трусяться (це його перший бій) – цей влучить, а як же!
«У бліндаж!!!» - це я вже не крикнув, а прогарчав і кидаюсь до «Фагота» сам.
У голові лунає внутрішній голос: «Ногами перпендикулярно до ракети!» «Та пішов ти! Сам знаю!» - це я внутрішньому голосу у відповідь. Він не вперше говорить банальності не в тему. Я за це на нього злий – теж не вперше.
За якусь мить, зауваживши, що ракета встановлена правильно – оком до прицілу. Танк уже в центральному кружечку. Швидко вийшло його зловити. У мене, можливо, тільки один шанс. Потім почнуть гатити по нас. І то невідомо чим. Можливо, всім.
Пуск! Бабах! І ракета пішла. Пішла, полетіла моя ластівка, тільки б не підвела, інакше нам тут кінець. Танк повзе, я веду приціл за танком, ракета слухняно повертає. Маю одинадцять секунд поки моя пташка долетить. Так це ціла вічність, а не одинадцять секунд. Спалах! Влучив! Звук від вибуху долетить до мене через шість секунд. Але раптом на місці, де щойно був москальський танк злітає в небо цілий гейзер вогню і летять в небо шматки заліза. Такого моя ракета зробити не могла: це вибухнув боєзапас танка. Ще два танки, які було з’явилися на пагорбі різко розвернулися і поповзли назад – злякалися, зрозуміли, що справи тут погані, тут засіли люди з серйозною зброєю. Ех, влупити б їм навздогін ще одну ракету, але не встигну…
Встаю на повний зріст біля «Фагота». Я переміг. Удача і цього разу зі мною. Бій, який тривав лічені секунди, відгримів. Можливо, я навіть змінив хід історії. Ось вони – мої кілька секунд тріумфу. Мої солдати в окопах, шанцях, «щілинах». Я стою над ними і дивлюся зверху вниз – і на своїх солдат і на весь світ, зрештою.
Раптом справа бабахнуло. Це сусіди – третій взвод теж шандарахнув з «Фагота». Ех, що ж ви так запізно – не встигнете – ті два танки вже ховаються за пагорб. Ракета злітає, але раптом замість того щоб летіти горизонтально в напрямку ворожих танків, різко злітає в гору і починає виписувати в повітрі викрутаси. Чи то бракована (совок він і є совок) чи то контакти підвели – сорок років все таки на складах лежала. Покрутившись, ракета розвертається і летить прямо на мене. Мої солдати дивляться на мене – в очах жах. Хто падає на дно окопу, хто кидається в «щілину».
Один солдат, дивлячись на мене знизу вверх кричить: «Падай, командире! Падай!!!» Сам ти падай! Я зі смертю граю в свою гру. Якось стає байдуже. Просто все одно: вічна темрява саме зараз чи колись пізніше. І що буде після і чи буде оте «щось» - теж все одно. Скільки разів я був за крок чи за мить до смерті, кожного разу переживались ці «останні хвилини» інакше, але ніколи не було так спокійно і так байдуже. Продовжую стояти, навіть не пригинаюсь, відчуваю, що на обличчі з’являється посмішка. Ракета падає в тридцяти метрах від мене. Вибух! Сніп вогню, диму, землі злітає вгору. Грім і запах паленого. Пронесло. Мене навіть не зачепило.
Поступово все заспокоюється – і степ, і люди. Іду в бліндаж, виганяю солдатів: «На позиції! Спостерігати!»
Сідаю в бліндажі на гілки, що колись були руками дерев і думаю про вічне. Кількох чи то сепаратистів, чи то москалів я щойно перетворив на ніщо: атоми їхніх тіл розсіялись над степом, продовжують вічний кругообіг. Їхні душі пішли чи то у Велике Ніщо, чи то у сансару і втілюються зараз у нових живих істот, чи то в нірвану (що сумнівно). Ну і що? Що від цього змінилося? Моя карма? Ні. Світ? Теж ні.
Я знову відчув, що хтось стоїть за правим моїм плечем. Я ніколи не озираюся, коли приходить таке відчуття: знаю, що побачу худорляву бліду жінку вдягнену в біле з блискучими очима. Раптом чую тонкий (трохи хрипотою) жіночий голос:
- Ти думаєш, що бавишся зі мною?
- Ні, я ні про що не думаю. І мені не цікава ніяка гра. Особливо з Вами, пані. Я ніколи не граю ні в які азартні ігри з жінками, особливо з тими, яких поважаю…
- І все таки ти думав, що бавився зі мною, але насправді це я граюся з тобою.
- Якщо чесно, ясновельможна пані, я не вірю в Ваше існування. Ви моя вигадка, плід моєї хворобливої уяви. Вас не існує. Ви лише місток між двома існуваннями, або між існуванням і надіснуванням – злиттям з першоосновою Всесвіту, втіленням у сам Всесвіт. Чому Вас, моя королево, бояться люди – я не знаю. Я сприймав Вас раніше як добру маму, що колисає своїх діточок і веде їх до солодкого сну. А тепер я Вас сприймаю як подругу. Стару подругу, з якою можна поговорити по душам, яка завжди зрозуміє.
- Добре, хоч бабусею ти мене не назвав, юначе. Хоча я і стара як світ, але жінки не люблять, коли їм про це нагадують.
- Ви вічно юна, повелителько. Навіть, коли світ зістариться, Ви все одно залишитесь вічно юною.
- Дякую за комплімент, офіцере! Але погодьтеся, що Вам не хотілося б сьогодні народитися щуром чи їжаком, а карми не знає ніхто – навіть я не знаю твоєї карми. А якби знала, все одно би не сказала, навіть по старій дружбі…
Потім почувся сміх – здалося, що зловтішний. І все стихло – у моїй свідомості, звісно.
До бліндажа зайшов старший лейтенант С. – командир сусіднього взводу – того самого, що довбанув ненароком по мені ракетою. Він приніс пляшку мінералки: програв суперечку. Ми сперечалися, що москалі і сепаратисти сьогодні не полізуть (я казав, що полізуть). П’ю воду з насолодою. Він в тому житті був істориком, доцентом університетським – я теж, але не істориком. Він продовжує розмову, яку розпочав ще кілька днів тому:
- Причина кожної війни – жінка. Якщо ми хочемо зрозуміти чому почалась та чи інша війна, треба шукати жінку в тій історії. Нинішня війна – не виняток. А причиною столітньої війни була не одна, а три жінки.
- Теза якась не звична для Вас. Я Вас сприймаю як доконаного прагматика, що дивно. Кожен історик – романтик. Ви рідкісний виняток. Але схоже, сьогодні Вас потягло на романтизм.
- Я не прагматик, я реаліст. А реалісти не мріють. Вони можуть лише бажати якоїсь конкретики. От Ви зараз про щось мрієте?
Якось вихопилось у мене зовсім несподівано, пригадався чомусь Акутагава Рюноске:
- Я мрію, щоб хтось задушив мене, коли я сплю…
- Говорити це, значить нарікати на Бога. Докоряти йому.
- Чому?!
- Бо Ви сумніваєтесь у його майстерності, у досконалості форм, які він створює.
- Так Ви вважаєте, що я творіння Боже, його досконалий шедевр?
- Безумовно! Щоправда, коли народжувались сепари, то Бог спав. І ми мусимо виправити його помилку знищивши їх. А може він творив сепарів з похмілля.
- Ти вже богохульствуєш.
- Ні…
А над степом знову здіймалася спека. Якщо буде тихо, то я знову буду читати Апокаліпсис і думати про часи Римської імперії…
(Світлина автора віршів. На світлині - автор з товаришем по зброї. Написано на основі реальних подій.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522960
дата надходження 12.09.2014
дата закладки 12.09.2014
Сам собі
Нагадував отамана
Лівобережжя
Божевільного1919 року,
Коли ненароком зазирав у дзеркало,
Щоб пошкрябати обличчя бритвою,
Пошерхле від вітру війни.
У снах навіть відчувалась важкість шаблі
У зашкарублих долонях орача,
І тріскотіння коників
Цокотіло, як голос скоростріла.
У цій несправжній пам’яті
Я так само вбивав
Сірих зайд-покидьків.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522964
дата надходження 12.09.2014
дата закладки 12.09.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.09.2014
У мені важчали її коробкові подихи і полохливі руки,
Приголосні її речень, дати місячних, календарі,
Серце, яке виходило з потом, коли ми кохалися вдруге,
Хай смерть забере усіх, і хай залишить її.
Хай чорний місяць повний горлянки і мідні труби,
Хай темінь вливається теплим мастилом крізь ваші зуби,
Хай ніч, наче постріл, криваво між днями хлюпоче,
Сповідай її, падре, сповідай її голосно й тепло,
І пробачай, пробачай за усе її, отче.
Любов до жінок – це любов до смерті й життя,
До холоду й спеки, до голоду і потуги,
Сиплеться вересень – кріпить вино. В очеретах
Холоне вода.
Ти – вагітна, мала. Від мене, мала. Від того тебе і нудить.
Усі твої діти будуть народжуватись голосно й важко,
Усі твої муки, тривоги, канати, ріки і кулі,
Ти будеш носити в собі, наче дим, наче останню затяжку,
Наче шифрований код ДНК, контрацептив, про який уперше забула.
Найгірше думати про любов після сексу і цигарок,
Допоки чорні ангели втіхи топчуть патоку смерті,
Екстази твого самогубства у лоні твоїх жінок,
Заради яких хотілося жити,
Заради яких хотілось померти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522238
дата надходження 08.09.2014
дата закладки 08.09.2014
Зошит знайдений серед руїн
(Замість передмови)
Один мій хороший знайомий журналіст був на передовій з метою писання репортажів про те, що ще вчора здавалось неможливим - про війну на нашій землі. Він побував на руїнах одного селища в Донецькому краї, що було перетворено в згарище обстрілами російських окупантів. Там серед руїн він знайшов напівзасипаний цегляними крихтами офіцерський планшет. У ньому був, крім карт Донецької та Луганської областей, кількох ручок та олівців, товстий саморобний зошит сторінок на триста дрібно списаний нотатками, що виявились чи то щоденником, чи то новелами написаними з натури по «гарячих слідах». Якщо зошит перевернути догори ногами і розгорнути з кінця, то там біли написані вірші - теж певно «під враженням». Коли я спробував це все набрати і викласти послідовно - вийшла свого роду повість, що складалася з окремих уривків життя на війні, як складається з уривків, зрештою все - бо все дискретне, все квантове. Нотатки не датовані, але очевидно, що автор нотаток писав їх з липня 2014 року по серпень 2015 року - в найгарячіший і найкривавіший період цієї війни, що досі триває і хто зна, як там буде далі. Автор, безумовно, бачив і пережив не найстрашніше, що було і є на цій війні. Він не здійснив ніяких особливих подвигів, він просто виконав свій обов’язок - пішов добровольцем в армію, коли на його Батьківщину напав ворог. Що сталося далі з автором цих нотаток - я не знаю. Вони уриваються якось нелогічно, хоча з певним підсумком. Автор або загинув, або звільнився в запас, загубивши під час останнього бою свій щоденник. Якщо автор вижив, то живе зараз в тилу, то навряд чи він може повірити, що все, що відбулося з ним, відбулося насправді. Більш імовірно, що він вважаю, що це все йому приснилось. Він вивчає філософію буддизму і блукає самітником горами. Якщо ж він загинув, то нехай ця публікація буде моїм пам’ятником тим, хто поліг за Вітчизну, хто не повернувся з тої війни...
Частина І. Книга пилу
«… Знаю діла твої,
і труд твій,
і терпеливість твою…»
(Апокаліпсис. 2.2)
Це писалося у потріпаний записник у темному і сирому бліндажі, коли стихали вибухи і постріли. Або у солдатському наметі – або в мокрому і холодному або в душному – знову ж таки в короткі хвилини відпочинку, яких було на війні мало. Якби це я писав зараз (хоча я і досі на війні) я писав би все це зовсім інакше. Хоча пройшло зовсім мало часу – але на війні час вимірюється інакше – хвилини об’ємніші, вагоміші, іноді просто довжелезні. Забагато всього було пережито за ці місяці. Але ці нотатки мені дорогі саме тими миттєвими переживаннями і відчуттями, які я намагався схопити і втілити в слова і літери. Я ніколи не сподівався, що мені вдасться опублікувати це – я гадав, що ці слова кануть у небуття, як кануло багато чого і багато хто. Якщо ви читаєте це – значить мені це вдалося… Це етюди. Це просто етюди з натури.
Під крислатими старими соснами танки. Повітря сповнене гуркотом та запахом гіркого диму. На мені одяг кольору трави, бруду та глини. Люди втомленими очима дивляться в небо – на хмари, що принесли жадану прохолоду. А я на піску накреслив багнетом ієрогліф «Дао». І все згадується Конфуцій: «Все кінчено! Я не зустрів ще людину, що може засудити себе подумки, коли бачить, що помилився.» А якщо не подумки? Якщо засудити себе залізною штукою, що плюється металевими сливами? Але ні! Я мушу спочатку засудити ворогів. Оцим же шматком заліза. А мене судити буде один бородатий дід – після завершення мого «Дао» - мого шляху.
На війні страшно тільки в перші дні – відчуття того, що ми всі завтра помремо викликає відчуття жаху. Потім стає байдуже. Потім думка, що ми всі завтра помремо викликає відчуття ейфорії: «Ура! Ми всі завтра помремо!» А потім уже хочеться, щоб мене вбили. І це бажання стає нестерпним. Стримує це бажання померти тільки погляд на людей – на людей, що змушені виконувати мою волю – втілювати у вчинки мої слова. Думка: «Я мушу цих людей завтра повести на смерть!» - стає нестерпною, спалює розум, знищує волю. Дивлюсь на цих людей: кожен з них просто впевнений, що смерть стосується когось іншого – тільки не його. І ніхто з них не вірить, що життя – це тільки ілюзія, короткий спалах, мить. Саме мить. А смерть – лише хиткий місток між двома існуваннями. Ніхто не вірить…
Питаю солдат: «Коли народився Сітхартха Шак’ямуні Гаутама якого називають Буддою?» Всі тільки пожимають плечима – мовляв, не знаю. Один солдат з мого взводу на це сказав: «Будда народився дох…я років тому!» Зрештою, він правий, цей солдат… Ще один солдат додав, що треба спочатку знищити сепаратистів, а потім згадувати, коли народився Будда. Зрештою, він теж правий…
Як мало людині треба для щастя (нехай короткого) – тиша, не стріляють, ковток чистої холодної води (а день спекотний), листок паперу і можливість просто подумати і щось написати… Тільки на війні розумієш важливість правильних слів. Як це важливо, щоб хтось сказав тобі правильні – прості, банальні, але такі потрібні і такі правильні…
…А хмари як завжди красиві. Навіть тоді, коли повітря пахне трупами. Не знаю, як можна звикнути до мерців. Як може це не викликати відчуття жаху. Навіть якщо це трупи доконаних негідників – сепарів…
Часто згадуються слова Конфуція: «Як важко бути разом цілий день і захоплено філософствувати, не заводячи мову про справедливість.» Особливо, коли в короткі хвилини відпочинку є хороший співбесідник і бажання пофілософствувати...
Природа тут просто чарівна – байраки, діброви у глибоких оксамитових балках, висока трава, квіти звіробою та деревію (нам ними пурхають хвостаті метелики-синявці). Небо високе і вигоріле – як і належить бути серпневому небу. Трава пухнаста і запашна. У видолинку кілька розбитих танків – хтось тут серйозно «мочив сепарів». Здалеку доноситься мінометна канонада – не ясно хто по кому стріляє – чи то наші по сепарам, чи навпаки. Риємо бліндажі, шанці і «щілини». Ех, мені б ще пару крупнокаліберних кулеметів… Під час відпочинку читав по пам’яті вірші Р. Кіплінга – «Холерний табір». Солдати сказали, що я неймовірний оптиміст. Потім я прочитав їм військові епітафії того ж Кіплінга і кілька руба ятів Омара Хайяма. Солдати відповіли, що я ще більший оптиміст, ніж вони собі уявляли. Приємно мати солдатів з вищою освітою. Як завжди у нас неймовірна армія – «армія, що народжується раз на тисячоліття». І як завжди ця армія гине… Коли закинули наш взвод у цей безлюдний район, де тільки степ і байраки і якісь руїни, я попросив тільки одне – карту… Почув у відповідь: «Для чого тобі карта, лейтенанте? Тебе все одно завтра вб’ють!» Так настрій зразу покращав… Я зауважив: «Старший лейтенант!» Зловив дивний погляд на прощання: «Качай шини, старлєй! І вчи гімн України…» Ну, що ж… Як судилось, так і буде. Очікуємо. Найгірше на війні це не страх смерті – він іноді минає і переходить в ейфорію. Найгірше на війні – це очікування. Невідомо чого. Отож чекаємо… Вночі я споглядав повний місяць, що викотився і зазирав сумними очима меланхоліка у простір між байраками. У траві помітив змію – вона повзає, плазує по цій землі. Ми не плазуємо – ми зариваємось у цю землю, щоб втримати її і вибити звідси ворога…
Часто читаю Біблію. Особливо Апокаліпсис. Все більше думаю, про те, що нинішня доба - це доба Апокаліпсису. Часто згадуються саме оці слова: «… Полиши свій серп гострий і збирай китиці винограду землі, бо дозрілі грона його…» (Апокаліпсис. 14.18)
Прочісували ліс. Той самий, з якого цілий тиждень стріляли по нас з мінометів. Над лісовою дорогою бачив чорного лелеку. Рідкісний птах. Подумалось: «Але не нині. Тепер у Донецькому краї всі лелеки стануть чорними. Це білі лелеки приносять душі дітей у цей світ. А чорні лелеки відносять душі вбитих людей у потойбічний світ…» Це просто я зрозумів ще одну маленьку істину…
Ось і скінчилася війна в лісі (а я так люблю ліс), ось і довершився степ (а як він пахне влітку!). Закинули до якихось руїн: розбиті будинки, понівечені вагони на колії, залишки якихось споруд незрозумілого походження і призначення. Наказали захопити залишки якоїсь будівлі і утримувати їх. Докучливий дрібний дощ, мокрий одяг, морі слизькі бетеери і беемпе – «бехи». Тіло не хоче слухатись і мозок не хоче керувати неслухняним тілом. Навколо бруд, багнюка, уламки цегли, якісь іржаві залізяки. У повітрі висить сморід – тхне чимось огидним. Така вона – війна. Руїни виявились порожніми: тільки гільзи дзвеніли під ногами. І знову очікування біля порожніх вікон-бійниць. Несподівано згадав, що років десять тому мені часто снився саме цей будинок зі сходами, що ведуть у нікуди і з дірками в стінах… Все, що відбувається зараз зі мною мені колись снилося: що я в армії, що йде війна, і саме ось ці будинки – у найменших деталях саме ця картина мені снилася…
У взводі з 30 чоловік лишилося 19 – взвод тане як крига на весні. Сьогодні загинув ще один солдат. А в іншого солдата сьогодні був День народження. Як співпало – в одного день смерті, а в іншого – день народження. І спробуй зрозуміти, що святкувати – яке свято важливіше. Солдати чомусь у перерві між боями святкували день народження. Було скромно, але щиро і радісно. Подарували імениннику стріляну гільзу (а ними тут все всіяне). Сказали прості, але потрібні слова: побажали повернутися додому живим і здоровим. Мені як командиру і просто найстаршому за віком у взводі теж треба було щось сказати. Я процитував Омара Хайяма:
«Про завтра не гадай – воно ще не настало,
Про вчора не гадай – воно навік зів’яло,
Минуле й прийдешнє – опора ненадійна,
Живи хвилинами, бо їх у тебе мало…»
Про вино і жінок я, звісно, не говорив. Нині цим людям не до вина, і не до жінок…
Сьогодні День Незалежності. Зі стріляних гільз від гармат 2-42 з БМП («бехи») ми виклали на землі напис: «З Днем Народження, Україно!» Мусить же бути і в нас свято…Замість салюту стріляли по «сепарам», що засіли в «зеленці»…
Я тепер знаю, як пахне війна. Запах війни – це їдкий запах – суміш запаху солярки та згорілого пороху. Цим запахом просякнуто все – повітря, руки, одяг, їжа. Навіть цей нотатник теж…
Ця війна відрізняється від інших тим, що можна прямо з війни подзвонити додому. Якщо науковий прогрес і далі буде йти вперед таким темпом, то незабаром можна буде подзвонити вбитому солдату з того світу. От і я інколи дзвоню різним знайомим і в їх тихе життя вривається війна звуками пострілів та вибухів. У кожного із знайомих свої справи – буденні і важливі (безсумнівно). Тільки в мене лишилася всього одна справа, яка називається смерть.
Вчора приблудив у наш бліндаж якийсь хлопець. Сказав, що він хоче бути добровольцем і воювати за Україну. Ми дали йому однострій вбитого солдата і автомат. Тест «свій-чужий» здійснили подивившись йому в очі. Так тепер розрізняють своїх: дивляться людині в очі. Це вже третій воїн в нашому взводі з Донецького краю (зі мною включно). Один з них врятував все, коли я сів на місце вбитого стрільця в БМП, а той солдат з Донеччини зарядив гармату, яку я самостійно просто би тоді зарядити не зміг…
Погода видалась паскудна – з самого ранку лив дощ (нудний, дрібний, майже осінній). Передчувалася осінь. Холод і сирість пробирали наскрізь. Ще й поруч хтось «повісив» димову завісу. І так туманно, а тут ще цей дим війни… Почали стріляти – і вони і ми, звісно. А я вже думав, що сьогодні буде спокійно. Можна було б відкласти стрілянину хоч би до більш-менш нормальної погоди. Стало тоскно. Але чим інтенсивніша ставала перестрілка, тим більше ми «розігрівалися» і негоду перестали відчувати. Один із солдатів сказав мені: «Професоре!» (Солдати іноді називали мене фамільярно – не «товариш старший лейтенанте», а «професоре». Хоча я в тому житті зовсім не професор, а доцент). Отже солдат запитав: «Професоре! А Вам не доводилось стріляти з мокрого і слизького танку?» «Ні, не доводилось!» «А доведеться!» Я подумав, що справді доведеться. Коли командир взводу змушений стріляти – значить, зовсім погано. Але нині саме так. Саме це. Крім того у взводі я стріляв краще за будь-кого. І всі це знали. Тут почалась просто катавасія зі стріляниною. Я просто відчув нутром і шкірою – зараз полізуть. Заскочив в БМП на місце стрільця в стані якоїсь ейфорії. Почалось! Справді, із-за лісочку і кущів виповз БТР сепарів. Це я вже бачив через приціл. Руки якось самостійно від мозку смикнулись і навели на ціль за якісь частки секунди. Постріл! (Чергою з автоматичної гармати). Влучив! В далині пожежа і дим – удача зі мною! Придyрки, навіщо було бортом до мене повертатись? Біля підбитого БТРа з’явилися людські фігури – чи то з машини повискакували, чи то вони бігли слідом. Тут вже просто з кулемета – я ще ніколи не відчував такої радості скосивши довгою чергою двоногих істот, що нагадували людей. На війні є один важливий момент – його не можна пропускати і потрібно сказати собі: «Стоп!!!» Це коли відчуваєш, що вороги – це не люди, а істоти, лише схожі на людей. І вбивати їх радісно і приємно. Це приносить задоволенні. І хочеться вбивати ще і ще. Тут важливо зупинитися і сказати собі, що війна це не нормальний стан людини. Це вимушено, це тимчасово. Потім треба повернутися у нормальний світ, де люди є людьми, а не мішенями. Але коли настане оце «потім»? Ну, от і все – бій відгримів. Все тривало якісь лічені хвилини. Затихає. Все. І світ, і люди, і машини. Знову нудьга у сірих і холодних бліндажах. Потім чистити гармати і кулемети на «бехах». Потім знову очікування. Вислуховування розмов солдатів – все тих же і ті ж розмови. Один солдат з Одеси постійно розповідає мені про свою сестру, яка служить в армії Ізраїлю. «… От закінчиться війна і поїду я в Італію…» А коли вона закінчиться? Ще один солдат (москаль з Криму, але воює за нас – бо Україна – це наша спільна Батьківщина і він вірний присязі) сказав, що йому тяжко залазити в БМП – клаустрофобія, мовляв. Особливо тяжко йому витягувати з БМП «крабів» та гільзи. Я йому відповів, що в індійській армії «краби» з БМП витягують спеціально видресирувані для цього мавпочки. Він чомусь не повірив…
З нашого взводу з 30 чоловік в строю лишилося тільки троє. Але ми втримали висоту, яку нам наказали обороняти будь-що. Те, що я лишився живий – випадковість. Я не ховався від москальських куль за солдатські спини. А солдати мого взводу полягли – православні і католики, греко-католики і протестанти, юдеї і мусульмани – за свою Батьківщину і за свободу людини. Згадуйте інколи про нас – ми чесно гинули і гинемо за Україну.
серпень 2014 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522007
дата надходження 07.09.2014
дата закладки 07.09.2014
«… Насувається тиша. Спати більше не здатний?
Вікно твоє ловить зорі на небосхилі.»
(Р. Рільке)
Він теж старий – цей блідий дивак,
Цей сивий сторож нічного неба –
Місяць ранньої осені.
Він теж нагороджений шрамами
І зморшками слова «бути»
Він теж такий же як ти –
Волоцюга без прихистку,
Буття він теж дивиться на людей
Як на шукачів неіснуючого
І листя клена бачить сторінками
Невідомої книги про сумну жінку,
І теж (як і ти) блукає високими травами
Поночі – коли птахи сплять
(Навіть сови, бо вони теж зневірились)
Може тому (бо чому ж і навіщо)
Ти так часто спілкуєшся
З цим божевільним світилом –
Другом всіх меланхоліків і диваків,
Поетів і божевільних.
Ти розповів йому таємницю таємниць.
Ти йому, а не він тобі.
Бо ви обидва старі –
Подивись у дзеркало –
Людино сивого місяця…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522017
дата надходження 07.09.2014
дата закладки 07.09.2014
[img]http://www.stihi.ru/pics/2014/05/18/8773.jpg[/img][img]http://prikolnye-smeshnye.ru/ris/statusy/41.jpeg[/img]
Ми заручилися в грудні на барикадах,
Юні, залюблені в націю, одне в одного.
Втомлені, розпашілі від снігу холодного,
Гімни і гасла змішалися нам в серенадах.
Ми одружились у січні на тій ж площі,
Там, де свобода вінчалася з колючим дротом.
Там, де хрестили націю кров’ю і потом,
Ми на весіллі були, як на багатолюдній прощі.
А коли біль мені нікуди було подіти,
На безіменному – суміш із крові та вати.
Ти шепотів мені: «Нам іще трошки терпіти…
Нам іще, дівчинко, наших дітей цілувати!».
Ми пережили морози, бруківку і рани,
Купили дім, їли сирники, грали в лото.
…Того болючого ранку прокинулась рано,
Пахло весною. Тебе забирали в АТО.
Тепер життя обернулось на вічну пустку,
Проліски перші сховались у щедрі жнива.
Чи ж новий день подарує жалобну хустку,
Чи доторкнеться краєчком твого рукава?
І коли біль мені нікуди знову подіти,
Тихо молюся за тих, хто пішов у солдати.
Я дуже вірю, що нам іще трошки терпіти…
Нам іще, рідний мій, наших дітей цілувати!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520895
дата надходження 01.09.2014
дата закладки 01.09.2014
Хочу залишитись вдома і впасти в депресію...
З паралельного свого життя вирвати іншу версію...
Заплющити очі, побути там, у мріях.
Відчути щастя.. і сльози на своїх віях...
Повернутись в реальність, витерти очі,
Накритись ковдрою і плакати знову до ночі...
Та знаю що це не вихід, що з цим треба щось робить...
Від депресії вперто втікаю, тим часом щось тихо болить...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519301
дата надходження 24.08.2014
дата закладки 25.08.2014
Боже, а з його рук випливають круки
І не вміють надихатись того хмелю,
Що залишився із вчорашніх поминок.
Снують павутину поміж слів
Вдивляються в роз"ятрену рану спокою,
Що виливається на підлогу.
Боже, і тут всі його жінки
У хустках каламутних туманів
Заломлюють руки і точать його криголами,
Вмиваються росами трав,
Готують сніданки втомленій мамі.
Збирають полин
І настирлива варять відвар.
Боже, він тут залишив материк
Завбільшки у всесвіт свою недописану музику,
Скалічений серпень,
Заглушений крик,
І запах подертий...
Хіба ж так навпочіпки можна дібратися смерти?
Хіба ж так навпомацки можна падати вниз?
Стоять в лихоманці світи
Гойдають дитини колиску.
А вітер шрамує шибки
і він посміхається зблизька... щоб цвітом в саду зацвісти
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518731
дата надходження 21.08.2014
дата закладки 22.08.2014
Є чоловіки, здатні зводити з розуму,
Їм підкорюється будь-яка витримка, будья-яка гордість,
Вони стають підшікрним морозом, сердечною спекою,
Забираючи землю, стаючи сонцем, нищучи его.
Їх проковтуєш сотнями порцій і завжди мало,
Із ними порушуєш усі правила,
Згоджуєшся на пекло:
Вони - дияволи,
Й водночас, - мекка для зголоднілих вірою.
Заради них, здається, жінки і народжуються.
Вони просочуються емоціями,
У тілі ножі носять
І їх благають убити.
Є чоловіки, здатні зводити з розуму,
І я - божевільна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518417
дата надходження 20.08.2014
дата закладки 20.08.2014
Савур-Могила стогне по ночах,
шматують землю вражії фугаси
та не лякають синьо жовтий стяг
своїм оскалом в небі над Донбасом.
Курганом слави був спокон віків,
Курганом волі стане у прийдешнім
Савур-Могила ордам хижаків
по самі плечі обрубала клешні.
Козацьким духом дишеш в синяву,
відважним ликом бісиш окупантів
твій гордий торс в Карпатах і в Криму -
неначе вирок всім колоборантам.
Здіймайся в славі до самих небес,
в клейноди волі розмальовуй крила,
нехай долине до Господніх плес
клич перемоги твій, Савур- Могило!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518214
дата надходження 19.08.2014
дата закладки 19.08.2014
"А чого ти очікував? На що розраховував? " -
Надто чесними, непотрібними вірша́ми,
Незнайомий ще світ, невідомою мовою,
Намагається вчити, як вижити:
"Прикупи вітаміни для зміцнення духу.
Уживай трохи людяності у їжу.
Все одно, чемно, мудро, хо́лодно, глухо,
У тобі убиватимуть ніжність.
На все краще мовчи, бо мовчання - ввічливість,
Прокричи все всередині, з відчаєм, лев'ячо.
Справжній вік - у відправленні поштою "вибач",
У бездушних болях й сердечній неміччі.
Навіть натяк на совість чи чуйність виріж.
Ні чудес, ані мрій. Знай, казковість - дикість.
Все, що лишиться, все, в що ти праведно віриш,
Краще небу віддай чи... Залиш на виріст" .
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518042
дата надходження 18.08.2014
дата закладки 18.08.2014
Бувають такі дні, що ніби випадають із календаря. В такі дні людина зазвичай присягає собі, що обов'язково зробить все те, що хотіла робити з чергового наступного понеділка. Такі дні, здавалось, мерехтять якоюсь потаємною надією, якоюсь утаємниченою переконанністю, що все коли-небудь, хоча б на крихітний проміжок часу буде гаразд.
Такі дні особливі. Вони ніби якорем тягнуть людину до дна, щоб там вона знайшла діаманти. Отак легко, без особливих зусиль такі дні врізаються в людину наскрізь. Тоді хочеться, щоби усесь-увесь світ належав тільки тобі.
Такі дні обкутані панциром спокою і водночас тривожного смутку. Людина навіть доконечне не може стверджувати, що це за день: будний, вихідний чи свято. Він просто є і просто є зараз, в цю важливу мить, а не у спогадах.
Такі дні, звісно, минають, але лишають по собі щось істинно особливе, щось звичайно-містичне. Такі дні відчувають себе радіантом енергії і втоми в одному флаконі.
Бувать такі дні, що ніби якорем випадають із календаря.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517902
дата надходження 17.08.2014
дата закладки 18.08.2014
Розкажи мені, мила, скільки потрібно праці,
Аби він розбив(в друзки!) твій натруджений панцир?
На подушці троянди, кава міцна на таці.
Кожний доторк немовби пульс сердечний намацує.
Розкажи мені, люба, кому варто дістатися?
Елегантна постава. Голод. Парфуми. Грація.
Ось кіно тобі. Ось ресторани. А хочеш, танці?
Дика пристрасть, шалена ніжність - акціо, акціо!
Розкажи мені, сонце, що врешті-решт зостанеться?
Так старатися, будувати по крихтам панцир...
Бути гордою і холодною намагатися...
Щоби якось сердечний пульс
Не
Намацати?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517690
дата надходження 16.08.2014
дата закладки 16.08.2014
Пам"яті М. Березового та А. Дрьоміна
Їх обидвох забрали небеса.
На двох героїв збільшилася пам"ять.
На місці бою випала роса
і заблистіла в споришах багряно.
Їх обидвох убито в один день
та навіть смерть не розлучила друзів,
а попрощались з рідними лишень
і стрілись знов на ангельському прузі.
Один Донбасом роджений герой,
а другий родом був із Тернопілля -
знялися ввись, щоб зупинить конвой,
що наповза з країни божевілля.
Не розуміє підлий супостат,
що він програв, продовжує вбивати...
За кожну смерть віддячимо стократ.
Прощайте, браття. Помстимося кату!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517156
дата надходження 14.08.2014
дата закладки 14.08.2014
(+Той,що воює з вітряками)
Надто пізно ставати украй потрібними
Повернувшись в холодні душі.
Прагли стати морями,мостами рідними...
Та запізно:вбиває мерзлючість!
Та запізно:повсюди лиш грубість,
І відсутня Господня милість…
Культ сили- взаємна байдужість,
У кишеню захований стилос!
Надто важко помножити власну щирість
Упиваючись медом брехонь.
Ми не прагнем відвертості,в моді-стислість.
А любов-лиш на рівні стегон...
Архікласним розкрученим брендом,
Алкоголем розпеченим в кров…
Ми кохання зробили трендом,
Зруйнувавши фундамент основ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517281
дата надходження 14.08.2014
дата закладки 14.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.08.2014
бо коли прокинутися і пропустити
світанок
сумно-солодкий присмак витатиме в повітрі
пропустити світанок лиш тому що
тоді розкриваються квіти
оживають і тягнуться до сонця
вверх
бо їхня фривольність досягає зеніту
неба
а у тебе агнофобія
бо у тебе страх до тих квітів
і щоб прокинутися ти пропускаєш світанок
одурманена сумно-солодким присмаком
ти добила до копила свою нетерпимість
до тих хто завжди тягнуться вверх
до квітів світанкових
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517079
дата надходження 13.08.2014
дата закладки 13.08.2014
? страх починає хрустіти при крихітній
непокорі
твоєму м'ятному погляду, в якого
горіхові очі
ще кілька таких днів як "вчора"
і я потраплю в едем твоєї індиферентності
у мене вже садно від твоєї любові
а ти продовжуєш бігти риссю
у пошуках того погляду
що ламає між нами лемніскату
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516813
дата надходження 10.08.2014
дата закладки 10.08.2014
Змінити б все:
І світ й себе.
В мені з’явилась порожнеча
І не заповнити нічим,
Ба, тільки голосом старечим
І поглядом пронизливо терпким.
В твоїх очах не було смутку,
Лише у грудях жалю грудку
Я бачу й досі. Тихий біль
Тебе з’їдав, як рану сіль.
А ми засліплені життям,
Були ніде: то тут, то там.
Лише тепер, коли запізно,
Жалі у горлі душать слізно.
Й коригуванню не піддасться,
Загублене у часі щастя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506618
дата надходження 22.06.2014
дата закладки 10.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.08.2014
Час на завжди зупинено
І танець на двох закінчено
Марні ілюзії відкинено
Більше немає сили чекати
Біль у душі зломлено
І хвилю думок приглушено
Все щ сказали - сказано
Любов каменем розтиснено
Час не на користь – чому?
Питання що постали якось
Звідки? Поклич – я прийду
Але не сила уже вернутись
Гра двох престолів сердець
Не скінчений подих – вогонь
Хтось викликає долю на герць
Хтось переступив рубікон
На почуттях – гра на кінці
Кінчика голки, по лезу ножа
Кому тепер будуть слова оці
Без початку прийшло усе до кінця
Мить що була уже пройдена
І все у цій грі змінено
Правда буває тільки одна
Серце навпіл порізано
Швидкість і дика енергія
В минулому були ці слова
У голові розбурхана оргія
Колись була інша душа
Нестримність на двох
Питання що постали якось
Ти робиш останній ковток
І кличеш долю - вернись
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516662
дата надходження 10.08.2014
дата закладки 10.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.08.2014
(+ Той,що воює з вітряками)
Життя,як рельси,ти,як поїзд:зносиш все на своєму шляху.
Я-мов стіна,а ти,як лози:занурені тілом в ріку.
Ти нагадуєш мені отаву,отаву чи осоку.
Ти нагадуєш воду талу-глибоку і часом мілку.
Життя,як небо,ти,як грози:вповзаєш струмом в висот пітьму,
Освітлюєш хмари...Я ж-молодик,підвішений на стрілу.
Ти нагадуєш мені Інару,Інару чи Вурунсему.
Шматком сонця віщуєш грядущу війну.
Звуками пальців знімаєш вину,знімаєш вину і даруєш любов.
Даруєш співзвуччя зі світом,весну і розганяєш кров.
Ти нагадуєш мені арфу...Вурунсему-ти мій собор.
О,Інаро,звільнімо варту і з'єднаймось в єдиний шов!
*Інара-богиня війни;Вурунсему-богиня сонця.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516420
дата надходження 08.08.2014
дата закладки 09.08.2014
Я не вірю вам, далекі феї!
Мабуть, не до решти ще здурів!...
Креслення своєї Галатеї
Викину в безодню смітників...
Обведу круг спогадів тих коло,
Витравлю в нейронах давній слід...
Хай якийсь маститий археолог
Їх знайде через багато літ...
Й, зрозумівши доленосність миті,
Спробує, на ризик свій і страх,
Розібратись в диких лабіринтах
Ліній і сердечок на полях...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516115
дата надходження 07.08.2014
дата закладки 07.08.2014
Ти поетка із інших життів – із епох недовершених Метрів
Твої очі – відлуння віків… в них відродження (чи подих смерті?)
Ти чаклунка (словами старійшин) – невагома й пухка квінтесенція
Серце щире палає у віршах… під тобою і Рим, й навіть Греція
Влада в цупких твоїх обладунках – не насмілиться ворог пручатись
Ти поетка й словесна чаклунка. Під ногами – із літер брущатка
P.S. Хоча саме завтра наша річниця, але маю сумнів, що я завтра щось напишу. Тому тримай подарунок наперед (всупереч забобонам) :)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277923
дата надходження 31.08.2011
дата закладки 07.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.08.2014
що в тебе нині в гарній голові
мені на жаль не світить осягнути
рецепти комбінації накрути
коханці реєстрові й низові?
а в мене передози м’яти рути
і соловейка співи горлові
слова інтоксиковані криві
бармене дай мені протиотрути
десь поміж лип летовищ галерей
знайди собі належну половинку
здається зараз попит на їбей
такий самий як попит на даринку
я написав складніше попервах
але спростив бо ти слабка в словах
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515866
дата надходження 06.08.2014
дата закладки 06.08.2014
...кадило світанку роздмухане
в селі чутно хори півнячі.
а мені б дочекати півночі,
щоб забути, що вмію слухати.
а мені б дочекати полудня,
коли сонце ще не надкушене.
я тоді поміняюсь душами
з тим брехливо забіленим голубом,
що щодень у вікно прочинине
вносить чорний ковил неспокою.
а годинники й півні цокають,
мов вістують про день причинний.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495962
дата надходження 30.04.2014
дата закладки 06.08.2014
Мов спалах на сонці
Загорілось твоє серце
І пішло на пошуки кохання;
Чому воно не знайшло мене?
Не знаю…
Можливо не чуло запаху сірки,
Що намокла від весняного дощу?
Можливо відчуло різкість бензину,
Що спалахує, але швидко згасає?
Не знаєш? І я не знаю…
О! Певно злякалося мокрого зів’ялого листя,
Яке навесні думаю, що тільки пустить дим?
Чому воно не знайшло мене?
А тому, що моє серце першим відчуло вибух на сонці
І знайшло твоє…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512650
дата надходження 21.07.2014
дата закладки 05.08.2014
Ти могла б подарувати йому вічність…
РозсипАти до ніг його пелюсткИ.
Могла б примножити його дволикість,
Не думати, що це дасться колись взнакИ.
Ти могла б подарувати йому сина –
Невимовно гарного і живого.
Але якби ти його не просила,
Він все ж відмовиться від дарунку твого.
Ти могла б подарувати йому скромність,
Та він не знає чужих імен й облич.
Ти маєш на диво жваву безвідмовність,
Але в собі несеш сукупність протиріч…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354700
дата надходження 02.08.2012
дата закладки 04.08.2014
бережи себе,
моя мила мушле,
від життєвого дріб’язкового
піску…
створи з нього
найпрекраснішу
перлину,
яку ти подаруєш…
мені
при зустрічі.
вона
неодмінно
буде пахнути
Атлантикою …
і фаст-фудом…
але таким солодким
…та бажаним…
29.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510988
дата надходження 12.07.2014
дата закладки 04.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.08.2014
Палят, с ума сводя, в мой город залпы.
Надежда и отчаянье сплелись.
Сыны страны, цвет нации... ребята
в очередном сражении сошлись.
Дрожит земля в окопа хрупкой раме,
стрекочет автомат, свистит снаряд.
И каждый возвратиться хочет к маме,
и молится о каждом в церкви мать.
Мой город стих, прислушиваясь к бою,
как маленький испуганный зверек.
Сынок соседки плачет за стеною,
гудит в июльском небе самолет.
Горят перед иконами лампадки,
в жилищах наших, в душах Свет хранят.
Пусть в городе оставшимся не сладко,
"Порядок!" - в трубку близким говорят.
Мы выдержим, мы выживем, я знаю -
я верю! - мир вернется к нам опять.
...Но долго не о грозах в юном мае
нам будет слово "Град" напоминать.
30-31 июля 2014
Пережив "черный понедельник" 21 июля, Дзержинск оживает. Вопреки тому, что происходит вокруг. ДНРовцы сожгли исполком вместе со своими вояками, люди выпрыгивали из окон. Сожгли только потому, что в исполкоме находились несколько человек нацгвардейцев. Фото будут в фотоальбоме чуть позже.
В городе стоит нацгвардия. Страшные "каратели", которых мы все так боялись, из которых сделали зверей, помогают нам, чем могут. Если к ним подойти и попытаться заговорить, они даже не едят нас живьем. Простые ребята. Очень молодые. Очень красивые. Просто солдаты, которые выполняют приказы. Вранье всё это - то, что они бьют по жилым кварталам. Идет война, и случается вякое. И мы в них верим.
На снимке - жители дома по ул. Римского-Корсакова, 14, г. Дзержинск. В прошлую субботу, 26 июля, ополченцы со стороны Горловки ударили "Градом" по жилому кварталу Дзержинска. Пострадала школа, жилые дома, газопровод. Но больше всего досталось этому дому. Жители в один голос кричали: "Когда мы ходили на референдум, мы не знали, что будет такая бойня! Зачем нужна такая республика, "защитники" которой стреляют в нас "Градом"?!"
В этом доме ранило женщину, осколки перебили вену на запясте и распороли руку. Диспетчер "скорой" сказала не морочить ей голову, мол, с током крови все выйдет (!!!), а туда, куда снаряд попал, медики (!!!!) не поедут (!!!!!!!!!!!!). Сын тети Саши (это моя подруга, бухгалтер одного из предприятий моего шефа) позвонил в п. Ленинское, на окраине которого стоит наша армия. Это было в разгар боя. Мужики прибежали к военным. Те отправили на помощь единственного военврача домой к пострадавшей. Оказали помощь, перевязали руку.
С субботы удары со стороны Горловки продолжаются. НВФ продолжают бить по жилым кварталам. Мы все засыпаем и просыпаемся под звуки палящих танковых пушек и "Градов". Машины смерти развернуты линейкой в сторону Дзержинска и палят. Наша армия стоит на окраине Дзержинска и собой, как щитом, по всем направлениям прикрывает город. Но все-таки снаряды долетают, и калечат людей, и рушат все. От того, ЧТО мы увидели собственными глазами, ехала крыша.
В Енакиево сейчас моя семья. Мама, папа и младшая сестра. Я в Дзержинске. Связи почти нет, и самое страшное это слышать: "Напрямок перевантажений". Мы все уже знаем, о чем говорит этот мехнический голос. Он говорит о том, что там (на окраине или уже у них???) идет бой.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514607
дата надходження 31.07.2014
дата закладки 31.07.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.07.2014
Зупини, дожени Універсум!
Я десь тут, десь на зламі планет!
Де повітря – кривавий сонет,
Де повітря - не кисень… Це струм.
Не лети обезкрилено в прірву!
Тут любов! Для тепла, для крила!
Ти без неї – без мене– імла.
Ось тримай. Моє серце. Ти вирвав.
Я розтанула в вірі. Втопилась
У твоєму тонкому: «Вернусь!»,
У твоєму сліпому: «Клянусь!»
Доженеш? Не мене. Я спізнилась.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514429
дата надходження 30.07.2014
дата закладки 30.07.2014
нехай тобі, мій любий друже,
насниться безліч ліхтарів.
вони будуть на сторожі
твоїх гарних, теплих снів.
я пишу тобі, мій друже,
у бездонні чаші слів.
воно є ні на що не схоже -
почуття одвічних кораблів.
______
[b]
Можливо моє світло щастя у житті уже погасло, та твоє тільки розгоряється. [/b]
[i]
P.S.
присвячується Михайлу Завацькому[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514328
дата надходження 29.07.2014
дата закладки 30.07.2014
Ти зможеш витерпіти все без опіатів
І звикнути до того, що вбиває.
Завжди є те, куди тобі втікати,
Завжди є ті, які тебе приймають.
Дистанція надійна – кілометри,
І гетто лиш для тебе особисто,
А відстань зовсім трохи буде стерто,
Фундаменти зруйновані дощенту.
В паралаксі станцюються планети,
Щоб вкотре далі й далі розійтися.
Наступне зіткнення – обіцяні уламки
За рамки утечи світобудови
І знову витримай кинджали долі,
І знову йди у танго! Ти – комета!
І ти згориш, і слід, мабуть, розтане,
В капкані навіжених зорепадів.
Не тіш себе обманом. Так і треба:
Нема тебе в богів сакральних планах,
Тому промчися, запалай і зникни.
Ти – істинний господар стратосфери.
Химера.
Спалахни у вікнах.
Фінал.
Тепер ти можеш жити.
19 липня 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513991
дата надходження 28.07.2014
дата закладки 28.07.2014
...мені б дорікнути самій собі що маю занадто мало волі
бо ж спіткнувшись не завжди падають...
занурюєш руки по лікті в до болю знайомий голос
як все таки добре що десь там тебе згадують...
і навіть якщо заледве зводишся на ноги
клята тріщина неба лоскоче п'яти
я б могла повірити в долю
я б могла...
тіла проростуть навесні травою
по якій щасливі бігатимуть діти
ця епоха невинної крові й застою
примушує серце маліти...
бо кожне переживання в тобі підстуне мов метастази
обіймай обіймай свою біль і дякуй
що почуваєшся живим кожного разу
коли в тобі вона проростає червоним маком...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513429
дата надходження 25.07.2014
дата закладки 27.07.2014
Снова мне снились сосны,
В небе верхушек строй,
Берег речной песочный,
Воздух горчит смолой.
Сонная веток россыпь,
Терпкий пьянящий дух,
Я в темноте на ощупь
Детство своё ищу.
Солнце умылось жёлчью,
Тело вросло в окоп,
Небо сочится болью -
Крови горячей вопль.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513922
дата надходження 27.07.2014
дата закладки 27.07.2014
Тримаю тебе на відстані - надто різні ми.
Різниця між нами іскриться, наче істина.
Людина не може не пити, а ще не їсти,
Відсутність любові ж і воду морську зробить прісною.
Якщо перелюбиш, повітря й саме - тиснява,
Якщо недолюбиш, то сам вмить стаєш киснем,
В душі звуки грому зловісного,
А серце у відповідь піснею.
Як ліс задихається в місті,
Так ти і я - надто різні ми.
Різниця між нами іскриться, наче істина...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511138
дата надходження 13.07.2014
дата закладки 13.07.2014
І ніби все добре: птахи, тепле сонце, вітер,
І серце в коктейлі з небесного і земного...
Ми вчилися безпричинно життю радіти.
Та все-таки: щось не так в цім житті без нього.
Він легко ходив там, де я необачно впала,
Й за руку тримав, де сама не змогла б пройти.
І часу завжди поруч з ним так підступно мало...
Він з тих, хто лишає по со́бі лиш добрі сліди.
Він тепло мене загорта у свої обійми,
Зі щирим бажанням позбавити всіх негод.
Він більше за мене вірить у мої мрії,
Бо знає, що нездоланних нема перешкод.
Він з тих, хто з собою завжди приносить Світло
Так легко, що не помічає цього і сам.
Він з тих, кому варто просто безмовно радіти,
Лиш вдячно підводячи очі на Небеса.
05.07.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509724
дата надходження 06.07.2014
дата закладки 07.07.2014
Зміню каву на зелений чай,
Почну бігати зранку
У парку,
Буду їсти капусту
Замість чорного шоколаду,
Зроблю генеральне прибирання
На кухні, в кімнаті, на стрисі*,
В думках…
Усе по поличках з наліпками
«Було-минуло».
Фільми про любов
Делітну.
Фотографії… ні залишу
У віддаленій пам’яті комп’ютера
І свого мозку,
Займусь основною роботою,
Закину рифмоскладання,
Підкручу звивини до робочого стану,
Попередньо вимкнувши серце, емоції,
Душу…
І коли я це все зроблю…
Я собою не буду…
*Стрих – горище
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509251
дата надходження 04.07.2014
дата закладки 05.07.2014
Треба уміти іти красиво.
Так, наче ти і сама щаслива,
Так, наче хмара - іще не злива,
От і усе.
Треба уміти іти із честю.
Кожному нести свій власний хрест,
Просто тепер в зовсім різні весни -
З сонцем і без.
В світі й без нас так багато злого...
Врешті-решт,
В кожній людині є частка Бога,
В кожному серці - частина неба,
Справжня любов - це простити його,
Крок уперед - це повага до себе,
Як би при тому не нили ноги
І не кричало его.
Треба уміти іти надвечір,
Коли утома зсудомить плечі
Й він засне.
Лишити хліб і з водою глечик.
Коли пече - ніхто не бреше...
Колись нарешті прийде полегшення,
Хоча б й на мить.
Поки ж нестямно болить.
Як болить...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509341
дата надходження 04.07.2014
дата закладки 04.07.2014
я могла би народитися у 1927
коли автомобіль ще був забавкою
а людська душа необхідністю
а не навпаки
я могла би носити комкувату помаду
дешеву таку помаду
вона навіть пахла би дешивезною
але дуже мені личила
помада кольору чайних троянд
я могла би цілуватися
на розі найдовшої у місті вулиці
щоб усі це бачили
так роблять лише акторки і схиблені
але не тоді не у сорокових
коли передчуття війни лягало у постіль
зі мною і пильно дивилося
як здіймаються груди на вдиху
я могла би стати домогосподаркою
пити каву із сусідками по вівторках
і не оминати побалакати про чоловіків
тоді чоловіки ще мали чоловічі професії
й імена про них було цікаво балакати
за чашечкою арабіки
якось навіть ніяково
кожен раз я переборювала би ту ніяковість
розчавлювала у долоні як мушлю
маленьку річкову мушлю
такі нічого не коштують
чоловіки люблять нахаб
казала би я
і сусідки згоджувалися
це була не зовсім брехня
адже чоловіки мене любили
я могла би народитися у 1927
але не народилася
можливо це була чиста випадковість
тоді ще зустрічалися випадковості
коли не було протизаплідних пігулок
і презервативів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508915
дата надходження 02.07.2014
дата закладки 03.07.2014
Туман кличе розгорнутим згустком вивороті ранку.Де вскупчив міжпростір землі,вліз під кору дерев,обтягнув вивехи гілок,бінтуючи м"ягкою вологістю.
Над долиною перевтілився в завурденіле молоко і невидимою пащею прокотнув її.Затуманіла свідомість з усієї сили,витріщила очі крізь сіру завісу,
що ще більше випливала з льоху простору і розповзалася слизькою медузою.
Тягуча реальність намотувала павутиння зору макового насіння, міжбуття і
повсякдення.Дисперсна морока повітря підсирі́ла надможливе і вбила в реальне сіре буденне.
Густими віями,вібравши махру вологи,розкривав очі ранок,який з відьомських переступів,струшував туманний купель і підіймався
у незвидане майбуття дня.Фабулою свідомості, зачепився за іржавий цвях,що вбитий в пліт,колишнього живого,серцевини чи її поверхні.
Закривалися діри хмарами,що напилися застояної вологи,сивої дійсності ранку.Сонце,що випікає брехню пустелі,висушувало реальний початок дня і
його неповторність існування.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508989
дата надходження 03.07.2014
дата закладки 03.07.2014
Як не пишуть листи уже люди,
Напиши мені кілька рядків,
Хай підуть ці слова у нікуди,
Пролетять, немов зграя граків.
Через серце… Слова на папері,
А читаю між ними завжди,
Напиши мені - ключик і двері,
Чи потрібно заходить туди.
Напиши про світанок і вітер,
І хто ти вибирай з поміж двох,
Білий лист, синє море тих літер,
Напиши і про кілька епох.
Все що хочеш, що гріє й тривожить,
Про кохання одне ти забудь,
Всі листи передати не зможуть,
Бо терпка і квітуча в нім суть…
Напиши, напиши, як не пишуть!
Та як вмієш писати лиш ти,
Про пісні і улюблену тишу,
Підписавши
«Моїй назавжди».
Інший варіант кінця «Люблю, назавжди».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508997
дата надходження 03.07.2014
дата закладки 03.07.2014
Недопонятыми ходим мы по миру.
Недозволенными всплесками в корнях оживаем..,поднимаясь...
К ветру (недокормленному страннику в сердцах).
Недосказанными листьями в эфире...
Недослышанными...высохшими вдруг,падаем...
Мишенью в тире(недотёпой ,кормящим испуг)!
Недоразвитыми чувствами банкира холодно подсчитываем вслух
То что было,но не дотерпело до восхода...
В солнца ведь недуг.
Недоверчивыми мы ступаем снова в новый день,в ошибках чуть иных...
В то и дело чуждых разговорах мы теряем истинно своих.
Не колеблясь мчимся,недотрогой .
Выпустив наружу сердца стон.
С побледневшим выдохом и вдохом направляем в наши чувства ствол...
Чтобы все же встретить свет заката,кровью чтобы не запачкать тех,
Кто некстати застывал и плакал...
Раздробляя ствол свой,как орех...
Ведь нетрудно быть чуть-чуть светлее сделав шаг навстречу ясным дням...
(Но!..)
...не под силу чувствовать слабее скорбь,что пригвоздил к моим корням!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508885
дата надходження 02.07.2014
дата закладки 03.07.2014
Те, про що я мовчу,
Поступово втрачає надію
Станцювати словами в рядках, щоб відкритися світові.
То болить до плачу,
То так тепло у грудях мліє.
В нього шепіт терпкий, і на дотик воно оксамитове.
Воно сяє в очах,
Або в посмішці лагідно губиться,
І мій настрій залежний від нього буває так часто.
Може хтось помічав,
Що коли я крокую по вулиці -
То я майже лечу, без найменшого страху упасти.
Неймовірне й чудне,
Та водночас важке і безжалісне
Те, про що я мовчу, так ніколи й не буде сказане.
Може, з часом мине,
Та тепер спалахнуло б з радістю,
Щоб злетіти із вуст кількома полохливими фразами.
Те, про що я мовчу,
Назавжди у мені й залишиться,
Стережу, бережу... Віддаю йому серце смиренно:
Там гуляй до схочу,
Щоб не сталося часом лишенька,
Ти позбавлене слів назавжди, навіки, нескінченно...
15.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499213
дата надходження 15.05.2014
дата закладки 01.07.2014
«Шурхотіння ірландського часу,
що жене вітер вздовж
залізничної колії до кинутого депо…»
(Йосип Бродський)
Кожна творча людина мусить збудувати свій дім – будинок свого духовного Всесвіту, свій ментальний самодостатній світ. Так подумав я (хоча, що таке «я» - тимчасовий візерунок дхарм), коли подивився фільм «Дім, який збудував Свіфт» (1982) режисера Марка Захарова. Це фільм якому не пощастило – він мав стати мегапопулярним і культовим, але про нього напівзабули. Це фільм геніальний і новаторський, але про це не чути. Фільм мав сотні причин потрапити у немилість до режиму і цензури, але потрапив під негласну напівзаборону із-за однієї невинної фрази: «Свіфт помер? Коли? – Сьогодні, як завжди, о п’ятій!» Бо то була епоха регулярних поховань генсеків – старих маразматиків, що один за одним послідовно йшли в могили після монотонного однакового ритуалу. Періодично повторювалась дурна совкова вистава про потойбічний світ з відповідним перейменуванням міст і пароплавів (бідні пароплави!). Модний анекдот тої пори: диктор виступаючи по телевізору оголошує: «Вибудете сміятися, але Черненко теж помер!» У цій фразі фільму і в вчинках героя фільму – Джонатана Свіфта влаштовувати регулярно власні поховання побачили натяк на актуальні події, що вже ставали не трагічними, а смішними.
У цьому фільмі багато чого було вперше: це перший «совітський» фільм потойбіччя, про реінкарнації та метемпсихоз, це по суті перший «совітський» сюрреалістичний фільм. Все, зрештою, доводиться роботи колись вперше. Тільки ступінь майстерності може бути різною. Цей фільм роздуми про творчість Джонатана Свіфта. А оцей мій незачесаний есей роздуми про роздуми. Колись хтось може напише роздуми про мої роздуми про роздуми про Свіфта. І так буде тривати поки крутиться Галактика.
У фільмі чи не вперше в кінематографи «шостої частини світу» змальовано образ особистості, яка протиставила себе системі. І то не тільки системі (звісно, буржуазній англійській XVIII століття, проте чомусь тогочасна Великобританія дуже нагадує совок), (ще раз напишу в дужках, хоч це виглядає кумедно: в той час існували два типи поведінки інтелігента: або грати в гру хованки з системою, вписуючись в її ландшафт і жити одночасно своїм внутрішнім життям або відкрито протиставляти себе системі, автоматично добровільно записуючись в ізгої), але і суспільству, обивателям, більшості – якщо хочете. І це справді був тоді «герой нашого часу» - людина яка протиставляє себе системі. Протиставляє на рівні мистецтва – яке обивателі і сіра «більшість» не розуміють в силу свого низького інтелектуального рівня. І в цьому глибока трагедія інтелігента в усі часи і в усіх народах: хто не такий як всі, приречений на відторгнення суспільством і переслідування, замовчування творів, а інколи і просто на німоту. Недарма Свіфт у фільмі мовчить (а це був історичний факт – Свіфт справді в останні роки життя перестав будь з ким говорити, просто мовчав), принципово ні з ким не спілкуючись – навіть однодумці мусять здогадуватись про його думки і бажання. Трагедія тут показана глибше ніж вона буває в реальності. Генія не визнають і не розуміють не тільки сучасники, але й нащадки: в останній день життя до Свіфта прилітають гості з майбутнього на машині часу. Але їх цікавлять тільки інтимні подробиці життя генія, а не його твори. А дослідник його творчості прилітає до Свіфта з візитом з єдиною метою – сказати письменнику перед смертю: «Ніхто не читає Ваші книги, пане декане! А заодно і мої, бо я пишу про Вас!»
У фільмі болісно звучить тема еміграції – саме не постреволюційної, про це вже знімали кіно до того і не раз. І то геніально. А саме сучасної еміграції – еміграції інтелігенції, що тікає від сірості і безглуздості совка у світ, де ці втікачі чужі і нікому не потрібні. Тому теж приречені – втопитись у склянці чаю, наприклад. У фільми ці емігранти з Ліліпутії – втікачі від свого ліліпутського короля (який їх, зрештою, пробачив, але вони його – ні). Тікають у великий світ, але можуть бути великими тільки для свого світу – а тут вони лише екзотика… Як це нагадує ту хвилю емігрантів. Не цю, звісно, ця то в великому світі себе знайде, бо великий світ давно став їх світом: світ давно вже не ділиться на замкнуті світи карликових диктаторів.
Так посміятися над тоталітаризмом, як це вдалося творцям фільму, мало кому вдавалося. Англійські правителі Ірландії надто вже нагадують совкових маразматиків. Чи не вперше намальовано на кінострічці цікавий образ: внутрішню трансформацію охоронця тоталітаризму, який раптом зрозумів, що чинить зло і вирішує змінити своє життя (і, звісно, гине, бо система імперії зла не пробачає). Це, звісно, казка. Так не буває. Або буває, але дуже рідко. Прислужники диктаторів переважно не здатні до просвітлення. Сама концепція фільму: генія оголошують божевільним, бо він критикує систему – дуже щось нагадує з тогочасної реальності. І це сказати було майже можливо, бо, мовляв, це все про Ірландію, не про совок. А як же… Трансформація відбувається ще з одним персонажем – майже головним – з доктором, що приставлений правителями до Свіфта. Доктор раптом розуміє, що він Гуллівер, йому відкривається істина про людей, суспільство, творчість. Свіфт помирає, але доктор тікає від суспільства в світ творчості, продовжувати справу Свіфта, написати найважливішу частину «Мандрів Гуллівера» - «Подорож у Країну Мертвих», яку диктує йому з потойбічного світу Свіфт…
Найбільше дивує і вражає, звісно, зображення людей майбутнього. До Свіфта прилітають гості (точніше допитливі туристи) з майбутнього – з 2045 року. Тобто, згідно тодішніх уявлень – з комунізму. Бо якщо комунізм не збудували у 1980 році як обіцяв Хрущов, то до 2045 року його вже точно збудують – у цьому були впевнені тоді всі. Можливо, навіть, режисер цього дивовижного фільму. Але що це? Ці люди майбутнього – циніки, примітивні невігласи, бездуховні істоти, ще більш примітивні обивателі, аніж сучасники Свіфта, сноби, позбавлені навіть тіні гуманності, люди, яких цікавить в літературі тільки «полуничка» та бажання вчинити якусь дyрну витівку. І це люди досконалого суспільства? Фільм навіть трохи пророчий. Оці гості з ХХІ століття (себто з нашого століття!) дуже вже нагадують теперішніх сучасників. Невже автор правий, і людство тільки й те й робить, що деградує? Не так давно мені трапились цікаві результати досліджень: середній об’єм мозку кроманьйонців – перших людей сучасного типу Homo sapiens sapiens був більший ніж у сучасних людей, є версія, що вони були більш розумніші ніж сучасні люди, з того часу відбувалась тільки деградація інтелекту…
Ірландському світі не пощастило з кіновтіленнями. Це або ІРА, або тема поневірянь мігрантів, або ірландська мафія в Бостоні. Багатюще ірландське мистецтво, унікальний ментальний світ (острівна ізоляція, чи що?), глибочезна ірландська міфологія та історія рідко коли прориваються на екран. Та хіба тільки на екран? Досі майже всі ірландські літописи та історичні хроніки досі вважаються істориками сумнівними або й просто вигадками. Писання англо-саксонських істориків того ж часу – не вигадки, повідомлення римських істориків тої ж доби – цінні історичні джерела, а ірландські літописи – вигадки, мовляв… Таке буває. Особливо з народами, що були поневолені. І цей фільм – приємний виняток. І не тільки для «ірландонутих» - в той час, доречі, не біло такого терміну і такої субкультури не існувало. В той час ірландська культура це була для совкового інтелігента (і не тільки для совкового) terra incognita. А шкода. Історія пішла би інакшим шляхом, якби свого часу тутешні мислителі хоч трохи розуміли давні скели, пісні Манстеру та скрипки Ерінн…
У фільмі дещо нав’язливо подається основний слоган, як, буцімто, credo життя Свіфта: «Піднятися в небо – ось робота, піднятися в небо – ось праця…» Але це не зовсім так – це важко назвати салоганом фільму. Фільм перенасичений фразами, кожну з яких можна брати як цитату до літературного твору. Але відірвати ці фрази від контексту фільму неможливо – вони втрачають чи змінюють зміст… «Всі люди жили колись, тільки треба навчитись це згадувати…» Це просто буддизм. Чи то вчення про метемпсихоз античних філософів. «І не дивіться на мене як на ідіота. Нам, пришельцям з майбутнього, часто доводиться вдавати з себе божевільних, інакше люди можуть не пробачити нам наших знань…» Справді. Знання істини не пробачають. Ніколи, нікому і ні в які божевільні часи…
Ще одна вражаюча аналогія з совковим суспільством – як з тодішнім, так і з нинішньою трансформацією совка, так це епізод з глядачами театру життя. Свіфт не маючи змоги бути почутим, найняв акторів, які грали безперервну виставу, що змішувалась з життям (бо, зрештою, життя це вистава і ми всі граємо ролі). Але губернатор виявився хитрішим – він найняв глядачів. І до них вже було достукатись неможливо… Вистава плавно переходить в життя. Спочатку кров і смерть бутафорські, але потім людина насправді гине. Доктор кричить глядачам: «Це ж кров!» Але глядачі аплодують. Бо їм все одно насправді це чи гра. Справжню трагедію вони бачать як розвагу. Справжня війна для нинішніх глядачів телевізора це лише розвага, кіно. Воно відбувається насправді, але відчуття реальності нинішніми глядачами давно втрачено… Чужа трагедія – це для них лише вистава… Як нині.
Свіфт зумів збудувати свій дім – своєї творчості і свого світу. І це найважливіший заповіт і фільму і світа, зрештою – збудуйте свій дім, дім своєї творчості, свого мистецтва і свого духовного світу…
(Примітка: На світлині – кадр з фільму.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508398
дата надходження 30.06.2014
дата закладки 30.06.2014
Коли моє волосся, мед з молоком, гречаний, гіркий мед
Намагається вилікувати твоє серце доторком,
Ти, як найслухняніший хлопчик,
Покірно підставляєш своє плече, аби вилікуватись.
Наближаєш свої вуста так, наче в моїх криється чудодійна мікстура.
Очі твої блищать, ланіти грають багряно-червоними барвами.
Так трусить, що температура твого тіла певно зашкалює, виходячи за всі пристойні межі.
Тебе проймає то холод, то спека, на тобі то лід, то ковдра...
Точно хворий.
Невиліковно хворий.
Хоча, на перший погляд, це усього лише грип.
Я роблю усе для твого одужання, але коли випускаю свою долоню з твоєї тобі чомусь стає легше.
Хворі мусять не покидати ліжко, це загальновідомий факт, але чи казав хтось, що хворим можна розділяти це саме ліжко з кимось?
Ти вже давно міг бути абсолютно здоровим, але засипаєш з тією, яка за ніч виснажує тебе так, що не залишається жодних шансів...
І ти знову і знову прокидаєшся хворим.
Невиліковно хворим.
Я відчуваю себе вірусом, який залишиається із дня у день, кожну ніч,
На твоїх сорочці і подушці,
Філіжанці й улюбленій книзі,
У твоєму волоссі і...
У твоєму серці.
Любов - це коли, насправді, хворію я, коли ниє кожен нерв мого тіла, болить і мружиться кожна моя судома, коли мене проймає щось таке, від чого сил вистачає лише аби заплакати, але я, все одно, називаю себе вірусом і плачу над кожною найменшою твоєю подряпинкою...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508247
дата надходження 29.06.2014
дата закладки 29.06.2014
Я буду твердою і сильною - я кора!
Частинкою дуба, незламною, але не вічною...
Гранітом, фортецею; як гора
Або, хоча б, як гірська річка...
З гіркого зроблю солодке - я бджола.
Я жалитиму лише тих, хто таїть небезпеку.
Я є і я буду, але чи була,
Була чи я, коли ти був далеко?
Я поки боюсь навіть сліз землі - я стебло.
Вкриваюся квітом, коли настигають хмари.
Коли всі питають, де дім мій, кажу ребро,
Все тіло твоє, реальне й водночас примарне.
В тебе на дорозі тремчу - я ще лиш листок.
Здригаюся навіть од легких доторків вітру.
Коли всі питають, скільки в тебе було жінок,
Я їм кажу, що у тОбі безодня світла.
Я слухаю кожен подих твій - не мовчи...
Твій погляд пече лице, але я дмухаю...
Мене від себе захистивши, ти приручи
І чуй як кричить "я люблю тебе" серце у вуха...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507618
дата надходження 26.06.2014
дата закладки 27.06.2014
Усе незмінно. Новини безжальні.
Я чую, каже поставлений голос:
"Сотні вистрілів вогнепальних..."
Захмарене небо, кривавий колос.
Літак. Іще один. Кількість вмерших.
Кількість юних, палких свідомостей...
Хтось ізгори стільки долей вершить
І краде героїв, лицарів доблесті...
Не маю батька, та маю армію.
Не маю сили, та маю серце.
Частина краю уже загарбана,
Частина мужньо і стійко б ється...
Усе незмінно. Проба на вірність.
Жовто-блакитної тверді агонія.
Я - мешканка вільної України.
"Сьогодні загинув іще один воїн..."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507148
дата надходження 24.06.2014
дата закладки 25.06.2014
"Я бачив як кращі уми мого покоління, оскаженілі,
голодні, заплакані й голі,
волочилися крізь негритянські квартали над ранок,
шукали злу дозу"
Алену Гінзбергу
Діти попелу злітають ночами вище зір і вище планет
Мов кити, і чотири є камери в серцях їхніх, наскрізь проіржавлені
Наче в груди, розірвані часом, шрикнув хтось гнилий наскрізь
стилет
Діти попелу марять минулим,
Пишуть "ні" у порожніх рядках
Зі світанком і зловленим променем
Щось ховають - вночі зірваний дах?
І напевно, невдалі параметри потрапляють у фотошукач
Бо ні зір, ні планет, серця камери із артеріями і капілярами
Не побачиш на спалених випадкових фотокартках
А казали ж тобі, що рукописи на багаттях жарких не горять
Ти не вірив, що сонце їх спалює
Ти не вірив, що букви розплавлені
Обпікають безсонням наповнені всі кришталики в тебе в очах
А тепер насолоджуйся згарищем
І рятуйся, злітаючи далі ще
Попеліючи, наче чорнобильські
Із реакторів тіні-примари.
І коли усі марева звіються
Вітрогонистим ночі керманичем,
І коли многоповерхі труни
Розчиняться в бетонній імлі.
Діти попелу мертві рукописи
Та зіржавлені зоряні струни
Знову нестимуть серед дахів.
Зовсім так, наче Сонце ніколи не згасне.
16 червня 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506650
дата надходження 22.06.2014
дата закладки 22.06.2014
Мій друже, ти спіймав блискавку.
Ти пальці обпалюєш небом,
Гукаючи всіх богів світу.
Межа – вона (віриш?) вже близько так.
В межі в тебе завжди потреба,
Лиш біг треба вчасно спинити.
Мій друже, ти спіймав блискавку!
І небо вже впало на тебе,
Озвавшись дрижачими дримбами
І ледве вловимими іскрами
Ударило гонгом по ребрах.
Бо всі, хто так несамовито
Блукає іржавими балками,
Наосліп шукаючи виступи,
Зривається й падає в небо.
А блискавки – струни для тебе.
8 червня 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506649
дата надходження 22.06.2014
дата закладки 22.06.2014
жінка живе по колу то є її власна сансара
щомісяця народжене сонце вмирає щомісяця
хтось зумисне переламував тобі кожну тендітну кісточку
не знаючи що натомість виростуть крила..
залишай по ньому не скорботу а жалість
таких мужчин - 99 на 100
якби не відстань що вас міцно з обидвох боків тримала
все б закінчилось давно..
висипають веснянки на засмаглім обличчі неба
сонце наповнює тіло гристим шампанським
моя люба дівчинко в тебе все добре
а без нього - буде ще краще.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506353
дата надходження 20.06.2014
дата закладки 20.06.2014
[img]http://99px.ru/sstorage/56/2012/02/11102121722561293.jpg[/img]
[img]http://image.zn.ua/media/images/original/Mar2013/57581.jpg[/img]
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
Навесні особливо гостро хочеться жити. Неважливо, чи хотілося тобі цього раніше, але з’являється страх не встигнути цього зробити. Це відчуття настільки загострюється, що аж поколює в грудях, коли з’являється навіть найменший шанс жити не настільки повно і безапеляційно.
Для когось розкіш – нове авто до колекції.
Для когось розкіш – просто вдихнути на повні груди.
Комусь вмирати не страшно, комусь навіть хочеться.
А як воно, свідомо доживати останні дні? Вдягати маску, мовляв, гляньте, мені краще, літо, ще по гриби восени підемо… а самому знати, що гриби вже виростуть з того дощу, який литимуть по тобі, за тобою. А як воно, сприймати кожен напад їдкого кашлю за останній? Боятися не смерті, а того, що цей клятий кашель не дасть тобі всміхнутися востаннє їм, таким рідним і наляканим. Як воно? Лишатися наодинці і не плакати, або ж плакати, та так, аби не впіймали на цьому, бо тоді стане страшно, а лякати найрідніших – ото найбільший твій страх. Вкладати стільки ніжності в такі звичні слова, дотики, погляди, аби не видати свого прощання, але щоб лишити якомога більше спогадів, які вони точно згадають.
Як? Говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про майбутнє, живучи тільки теперішнім. Як?
Всі найважливіші слова-погляди-дотики, котрі ти залишаєш зараз, всі вони зрозуміють вже потім, вже п і с л я т о г о…
Люди, незалежно від їх статусу, віку, статевої та релігійної ознаки, люблять або гроші, або можливості, котрі вони дають. Це правильно, це логічно і розсудливо, раціонально, тверезо, по-дорослому, тощо. Але що з того запам’ятовують наприкінці всього, в кінці кінця? Я, наприклад, запам’ятала його усмішку… Усмішку людини, котрої вже через 7 годин не стане.
Я запам’ятала, що його усмішка (завжди тепла і домашня!) не була ще ніколи т а к о ю ніжною і справжньою, як тоді. Його «добраніч» того вечора було таким наповненим, що більше не треба було жодних слів, аби описати всю його любов до мене, його завжди маленької, капризної онуки.
Хіба ж це означає, що він не робив мені дорогих подарунків, не купував солодощів і не водив на атракціони? Ні. Все це було. Навіть надмір всього цього, бо відмовити мені він не міг ні у чому. І все це я пам’ятаю і ціную, але найперше згадую його добру і ще зовсім молодечу усмішку, його непомітний потиск руки, який виявиться останнім і саме тому – таким дорогим і важливим, його тихе одиноке «добраніч», яке для мене – найкрасномовніше у світі.
А далі буде лише пам'ять і нечасті сни, такі реальні і болісно-необхідні.
І назавжди лишиться усвідомлення того, що останні дні хтось рідний проживав, знаючи, що вони о с т а н н і, але через всю свою любов до своїх найближчих навіть кивком чи порухом брови не видав болю і суму, який сидів всередині.
І говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про «завтра», живучи лише «сьогодні». І вміти торкнутися востаннє так, щоб ніхто не зрозумів, що ти прощаєшся, але потім, опісля всього, зрозуміли, що цей доторк – найважливіше і найперше, що можна згадати. Бо що згадується в кінці кінця?
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506195
дата надходження 20.06.2014
дата закладки 20.06.2014
Одним холодным январским вечером в старом сельском домике за ветхой кухонной печкой родились маленькие пушистые коргорушики. Их было восемь. И чёрненькие в белых снежинках, и рыженькие в морозных узорах, и даже один беленький - в васильках. Они были похожи на маленьких котят: ушки остренькие, густая шерсть на грудке и лапках, хвостик – как у крольчонка, на головках грива, как у льва, глазки - бусинками и пушистенькая мордочка . Домовой радовался: сколько ему помощников растёт. А то он уже сам старенький стал, тяжело ему одному за всем в доме присматривать, от злыдней дом оберегать, и порядок нужный поддерживать. Тем более, что хозяева ждали на Рождество много гостей. А вчера приехали к ним раньше назначенного времени двое детей: мальчик и девочка, и привезли с собой большую лохматую собаку. А домовым и коргорушам с собаками ох как тяжело ужиться, горше не придумаешь. Но деваться некуда. Приходилось всех терпеть.
Коргоруши человеческую речь понимали отменно, хоть и говорили на своём особенном языке. Забравшись в горшочки с фиалками, стоящими на широком кухонном подоконнике, и трогая лапками бархатные пахучие лепестки, каргаруши начинали нежно мурлыкать и петь весёлые забавные песенки. Сердце домового радовалось: эть, какие непоседы растут! Кушали эти существа овощи, печенье, хлеб, яблоки, а особенно сливы – очень любили. Пили молоко, чай. Не ели они категорически мяса . А жаль, а то бы ещё и мышей ловили. Но вот хозяевам дома они не нравились. Во-первых, потому что воришки страшные, и всё время перекладывали вещи с места на место (особенно любили ключи), а во-вторых, то в кастрюлю залезут, то в стиральной машине ночлег устроят. Да и под ногами часто путаются. Но травить их было жалко, и домового, конечно, обидеть боялись. Мама и папа коргоруши просекли это дело и стали прятать детишек от хозяев за старой каменной печью, а потом и домик там устроили. Всё электрическое и электронное их до жути пугало. Только стиральная машина почему-то приманивала. Любили они по вечерам сидеть и смотреть, как она работает. Папа-коргорушик часто воровал со стола пряники. И тогда вся семья несколько дней пировала. Так и жили-ворковали радостные, беззаботные.
Но вот малыши-коргорушики достаточно подросли, и пришло время их всему обучать. По дому часто стали раздаваться непонятные писк и треск, шум и грохот, беспричинные мяукание и визг особенно по ночам. Хозяева вздыхали : и что с ними делать теперь? А у них ещё и ездовые лоси заболели. Видно, тяжёлым будет январь.
И вот через неделю наступил знаменательный момент: коргорушики выросли и пошли расселяться по всему дому, так как за печкой было уже очень тесно и они все не помещались. Рыжие коргорушики – самые смелые – пошли осваивать чердак, чёрненькие – подвал. А белому захотелось выйти на улицу и посмотреть на больных лосей. Последнее время все только и говорили, что об этих животных. Хозяин должен был везти внукам гостинцы на праздники в другой город. А лоси неожиданно заболели. Пробравшись в хлев, Белыш (так звали коргорушика) удивлённо замер: всё было такое большое. Он даже язычок высунул от напряжения. Страшно. Большие рогатые существа на четырёх лапах с копытами медленно жевали сено и мирно смотрели на посетителя. Чем-то так вкусно пахло. Он понюхал сено под лапками и довольно мурлыкнул: ням-ням. Белыш ещё не знал, что так пахнет скошенная луговая трава. Тут он заметил двух других лосей, которые лежали, грустно взирая на вёдра с водой и куски хлеба в кормушках. «Это и есть больные лоси», - решил Белыш. Но в сарайчике был кто-то ещё. В отдельном загоне лежал маленький лосёнок с огромными блестящими глазками и вылизывал себе спинку язычком. Коргорушику захотелось с ним подружится. Он неосторожно спрыгнул с ящика с картошкой и побежал к лосёнку. Но неожиданно за что-то зацепился и упал. Он дёргался и пытался встать, но жёсткая проволока не отпускала и больно царапала лапки. Ему стало больно и страшно, на глазах выступили слёзки. Слава богу, дверь заскрипела, и в хлев деловито зашёл хозяин. Он бережно распутал Белыша и посадил его на какие-то сумки с чем-то мягким в красивых ярких упаковках. Белыш полез исследовать содержимое сумок, когда почувствовал, что земля уходит из-под ног и его вместе с сумками куда-то несут. Через некоторое время он трусливо высунул голову и увидел, что они едут в санях, запряжённых лосем, а вокруг ночь, звёздное небо и большие густые деревья. Белыша закачало и он уснул. Когда же он проснулся, то обнаружил, что находится всё в той же сумке. Только сумка стоит в красивой незнакомой комнате. В центре комнаты стояли стол и густая зелёная ёлка, украшенная яркими шарами и блёстками. Приятно пахло едой. «Наверное, на столе много-много пряников», - решил Белыш, и у него заурчало в животе от голода. Он вылез из сумки и направился по мягкому ковру к ёлке. Под ней лежал ярко-оранжевый цветок и так и манил его к себе. Вблизи коргорушик понял, что это не цветок, а вкусный незнакомый фрукт. В шкурках от мандаринки запряталась одна сочная сладкая долька, которую малыш и съел. Там он и уснул.
Утром Белыш проснулся от того, что его кто-то нежно гладил. Это был мальчик лет шести с большими зелёными глазами и добрыми руками. Коргорушик ласково замурчал и понял: теперь он самый счастливый на свете, потому что у него есть свой собственный дом и хозяин.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473071
дата надходження 17.01.2014
дата закладки 19.06.2014
Хмари падають з неба й туляться до вікна.
Квітка розказує сонцю, мовляв одна,
Сама-самісінька в зеленім морі мегаполісу.
А їй би в гори, або хоч до лісу...
І сонце ніжить, і сонце гріє, але безсиле.
Квітка плачеться і до вітру: "У тебе крила,
Мене ж асфальт забира під землю.
Я поміж буйства фарб світлофорів така мізерна..."
І вітер дує, і вітер віє, але що вдіє?
Пелюстка в пелюстці, корінь в надії...
Квітка кричить тепер і людині:
"Врятуй мене ти, глянь - земна рабиня!"
Людина гляне, людина всміхнеться.
І думає квітка: розчулила серце.
Але, по правді, лишилась свого...
Людина квітку з землі.
Квітку у воду.
Але ж природа...
Але ж просилася квітка у гори,
Або хоч до лісу...
Вирване серце в воді криштально чисте.
Серце, що билось в землі, ненавидить місто...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505989
дата надходження 18.06.2014
дата закладки 18.06.2014
Будь для мене щодня новим
(Бо такі ми і є по суті),
Хай розтане ілюзій дим,
Що у них ми були закуті.
Я радію тобі без слів,
Як у перше. І вже назавжди.
Без очікувань певних дій,
Щоб ти був максимально справжній.
Без шаблонів та без ідей,
І без впливу чієїсь думки.
Особливий серед людей
В особливо простих стосунках.
Посто радість і щирий подив
В серці чистім від сподівань,
Вдячність в миті, коли приходиш,
Теплий спокій у час прощань.
Залишай після себе Світло
(Ти це вмієш, я пам'ятаю).
А я буду тобі радіти
Назавжди... без кінця і краю.
27.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501625
дата надходження 27.05.2014
дата закладки 18.06.2014
На тонком запястье ребёнка пульсирует бог,
Взрывая ударами боли небес серебро,
"Зачем я позвал его? Видеть, как корчится дом,
В горячих слезах разрушающихся городов?"
Заполнены криками тысяч небес этажи,
Сорви свою маску, Иуда, калечащий жизнь,
Сотри своё имя с разорваных нервов земли,
Изыди, проклятый, из мира, исчезни, уйди!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505834
дата надходження 18.06.2014
дата закладки 18.06.2014
Ти закохувався хоча б одного разу?
Це жахливо, правда? Стаєш чутливим відразу.
Оголюєш душу і вдкриваєш серце,
це означає, ніби хтось має право вдиратися
в тебе і спустошувати всередині все.
Споруджуєш всі ці оборонні вали,
облаштовуєш обладунки для того, щоб
ніхто не мав змоги причинити тобі біль,
але згодом якийсь дурень,
не відрізняючись від інших
дурнів, завдасть тобі болю,
і життя стане таким же дурним.
Ти віддаєш їм шматочок себе.
А вони цього навіть не просили.
Зробили якусь дурницю,
щось на кшалт поцілували тебе чи посміхнулись,
і тоді твоє життя перестає належати тобі.
Любов бере собі заручників.
Потрапляє до тебе всередину.
Живиться тобою, в той час як ти плачеш у темряві,
така проста фраза "давай краще
залишимось друзями"
стає шматком скла,
що вривається в твоє серце.
Болить. Не тільки у мріях.
Не лише в думках.
Це біль душевний, справжній
"вторгатися в тебе і тебе руйнувати" біль.
Я ненавиджу любов.
¿Has estado alguna vez enamorado?
Es horrible, ¿verdad?, te hace tan vulnerable.
Abre tu pecho y abre tu corazón
y significa que alguien puede meterse
dentro de ti y echarte a perder.
Construyes todas esas defensas,
te fabricas toda una armadura para que
nada te pueda hacer daño,
y entonces una persona estúpida,
que no es diferente de cualquier
otra persona estúpida, entra como si tal
cosa en tu estúpida vida...
Les das un trozo de ti.
Ellos no lo pidieron.
Hicieron algo estúpido un día,
como besarte o sonreírte,
y entonces tu vida deja de ser tuya.
El amor toma rehenes.
Se mete dentro de ti.
Se alimenta de ti y te deja llorando en la oscuridad,
una frase tan simple como "quizá
deberíamos ser sólo amigos"
se convierte en un trozo de cristal
introduciéndose en tu corazón.
Duele. No sólo en la imaginación.
No sólo en la mente.
Es un dolor en el alma, un verdadero
“se mete dentro de ti y te destroza” dolor.
Odio el amor.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505475
дата надходження 16.06.2014
дата закладки 17.06.2014
Дивитись, як руйнуються світи:
Усе на друзки, стрімко, до основи.
Не мовити на захист навіть слова,
Безсило споглядати, та не йти...
І втратити опору із-під ніг
Лише на мить, але й цього доволі.
Удари серця стомлені і кволі,
Та жодних докорів за те, що не зберіг.
Життя все розставляє по місцях:
У нього свій прихований порядок.
Дає печаль, за тим: дає відраду.
А ми по суті тут лише в гостях.
Дивитись, як руйнуються світи -
В минулому віджите залишати.
Попереду ще всього так багато,
Та поруч крокуватимеш не ти...
04.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503272
дата надходження 04.06.2014
дата закладки 17.06.2014
Ізольований сектор пам'яті,
Заблоковано спроби спогадів.
Вкотре цінності переглянуті,
Та "залочено"*: щоб без клопотів.
Ігноровано спроби доступу.
Відфільтрована інформація.
І нейрони, зирнувши поспіхом,
Скажуть: "Вибач. Помилка транзакції**..."
Всі страхи незворотньо зламані.
Рівне дихання. Пульс стабільний.
Дайте доступ мені до пам'яті
Без паролів, і всюди - вільно!
...
Та пригода була остання.
Її наслідки стали критичними.
Недостатньо прав для читання -
Бо інакше тобі не вижити.
06.06.2014
* Залочено - від англ. lock — замок.
**Транзакція - послідовність дій над даними, які або виконуються повністю,
або у разі невиконання якоїсь із них, не виконуються взагалі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503617
дата надходження 06.06.2014
дата закладки 17.06.2014
Ступить у вічність, геть закон тяжіння,
У райдузі рожевим промайнуть,
Бо втрати – це не завжди зубожіння,
А сіль із перцем – ще не завжди суть!
Красою теж буває непрекрасне,
Красиво – коли зайвого нема.
Найкраще – ворог доброго, і власне,
Це просто світ ілюзій та оман.
Коли кружляють в танго на протезах,
І скрипки плач в руках глухонімих.
Коли «Війну і мир» читають в тезах,
Коли щасливі сльози, гІркий сміх.
Коли для правди мусимо брехати,
Коли в ім’я життя потрібна смерть.
Коли є ворогами сЕстри й брАти,
А спокій – лиш суцільна круговерть.
Пірнуть в життя бурхливе з головою,
Забувши, що бажання – то гріхи.
Стрілу лиш розлучити з тятивою,
Щоб небом поступилися птахи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262591
дата надходження 31.05.2011
дата закладки 17.06.2014
“Наблизьтеся, люди, щоб чути..."
[i]До різдва Святого Івана Хрестителя[/i]
Як важко буть предтечею, пророком
та бачить те, що іншим не дано,
випереджать події на два кроки,
вістити людям про добро і зло.
Як гірко знати, що тебе чекає,
яким тяжким буде для тебе хрест,
але іти, віщати правду краю,
власним життям писати маніфест.
Як повернути важко тих до віри,
в очах яких затоптана була,
шоб в сірих душах зазвучала ліра,
як в змерзлій бруньці ожива весна.
1. " В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!" (Від Матвія, 3 розділ, 1–3 вірші)
Безмежний світ. В його вселенських надрах
вміщається все зіткане Творцем,
від тих мікринок у клітинних ядрах
до велетенсько-звіздних діадем.
І вічний рух, як існування фактор -
планети обертають круг світил,
хоча і ті лиш часточка галактик
у безмірі всесітнім Божих див.
Згоряють зорі в термоядній плазмі,
але мільйоноградусним теплом
вселенський простір зігрівають ладно
аби засіять десь життя зерно.
Мільярди літ по крихті, по мікрону,
усе тепло дароване світил
Творець збирав у позитивну зону,
виплескуючи в простір негатив.
Так по крупинках і збирав планету,
якій судилось стати носієм
найкращого секрету всіх секретів -
Сенсу Творіння, яке досі є
найбільшим чудом. Осягнути годі -
який то труд! Скільки віків відтоді
так ні на мить і не сідав Творець,
бо кожен штрих, кожен удар сердець,
і кожен подих зроблений опісля -
то як рядок новий у вічній пісні,
пісні Буття, без права на кінець.
Але вернемось у часи Зачаття,
бо непросте направду то заняття
з маленьких часток виліпить життя,
таке, щоби й ще мало майбуття
і не згоріло в першому ж багатті.
Оце і є майстерністю Творця,
всевищнім даром - так все поскладати,
щоб кожен вид діливсь на батька й матір
і лиш удвох відтворював життя.
Щоби із двох краплинок братніх крові
зібрати краще, вимішать в любові
і власний рід продовжити дитям.
А коли сам на те шкодуєш сили,
щоби життя продовжить на землі,
продовжить рід - не стать тобі щасливим,
пустелею на старість стане дім.
Хоча не є гріхом то непоправним,
бо можна взяти і чуже дитя
та виховати воєм його славним,
щоб зберегти свій ланцюжок життя.
А от жорстокість і гріховність душ
не засадить живильним первоцвітом,
то наче пліш, пустинний берег світу,
забутий берег пустовіїв й стуж.
Те зло людей випалює до дна
і їхні душі, схожі на пустелі,
страшніші за круті бескиди-скелі,
як чорні діри Всесвіту ятрять.
Тож щоб хто б там що і як не говорив -
пустелі душ страшніші за пустиню,
бо не іззовні їх вогонь спалив -
ізсередини. Дотла і безупину
допалює жадоба, заздрість, хіть,
вбиває заживо і по-звірячи їсть
людське єство в утробі по клітині.
Ми нібито противимся щосили
і навіть вголос ганимо всіляко,
але утробна пустота, як мряка,
нас поглинає і потворить тіло.
І лік один - потворність цю гірку
саме в пустині треба лікувати,
щоби відчуть як гірко є втрачати,
що відродилось у земнім соку.
Ми, власне, всі дітьми є тих пустель,
бо нас Творець ліпив з сухої глини,
з отих піщинок, що й весь світ цей дивний,
з води збовтав тільки живильний гель.
І ним він переповнив нас ущерть -
три четверті у кожного в утробі
в тілах той гель суперземної проби
і тлінної основи одна чверть.
І майже безвагомая душа,
що ніби незалежна є від тіла,
неначе птах: вселилась-відлетіла,
та код життя нащадкам зберегла.
Через пустиню Божі посланці
йдуть до людей, до крові збивши ноги,
показують до Бога всім дорогу,
щоб ми не збились десь на манівці.
Ато й ведуть пустелями народ,
щоби очистить від гріхів і блуду
та, як Мойсей, Закони Божі люду
вживити в кров з водою від незгод.
Споконвіків до вісників Творця
сучасники охоче прислухались,
із острахом гріхів своїх жахались
та з вуст предтеч взирали в майбуття.
2.«Серед народжених жонами не поставав більший від Івана Хрестителя." І. Христос
Через озера Хула й Кінерет
по днищу Гхор - западини земної
з висот Голанських і у Мертве море
тече Йордан - нікому не секрет.
Це та ріка, в якій колись Предтеча
лічив людей від зла і ворожнечі,
хрестив водою мученик-аскет.
Він народивсь звичайним хлопчаком
В Захарії сім"ї й Єлисавети
у Ейн Каремі, ріс анахоретом
готовить люд до зустрічі з Христом.
Отець його через похилий вік
на сина сподівань не тратив сили -
служив в Єрусалимі чоловік
у храмі біля вівтаря кадила.
Коли зайшов в святилище служить -
архангела зустрів там Гавриїла
й почув від нього те, про що і мріять
не смів старий й зневірився на мить:
"Господь тебе з дружиною обрав,
щоб породить пророка для Месії,
назвеш Іваном, виростиш уміло
та підготовиш до майбутніх справ.
А за зневіру мовою сплатиш
аж поки сина не візьмеш на руки,
то ж не вини Всевишнього за муки,
молися щиро й сподівайся лиш."
В той час Марія, звідавшись також,
що обрана, як матір для Ісуса
до родички іде відвести душу
та розділити радість обидвох.
Єлисавета, перша серед всіх,
впізнала Богородицю в Марії:
"Благословенна будь, Пречиста Діво,
переступивша нині мій поріг!
Благословенна будь серед жінок
і Плід утроби - Божий дар любові,
Маріє, радуйся, Господь навік з тобою,
Отець і Син твій - Всемогутній Бог!"
Аж до рождення сина був німим
Захарія, не мовив ані слова,
нарік Іваном - і вернулась мова,
щоб сина й Бога міг благословить.
Зійшла зоря Різдва на небокрай.
Після рождення Спаса Ірод дико
всіх немовлят вбивав й дитячим криком
переполошив весь юдейський край.
Як різники, ходили вояки,
вбивали всіх, хто захищав від смерті
тих малюків, тіла їх розпростерті
оплакували по дворах жінки.
Захарія собою заслонив
стежину втечі до гори дружини,
благословив востаннє її з сином
та на жертовник впав з останніх сил.
Єлисавету ангел заховав
разом з Іваном у гірській пустині
і дикий мед та їжа комашинна
була Івану замість молока.
Отак і ріс пустельником Іван,
мужнів й потроху сили набирався,
окрім Отця ні з ким не спілкувався,
проводив час в постах і молитвах.
З тридцятиліттям ангел привітав
і передав Всевишнього веління:
йти до людей, во ім"я їх спасіння
хрестить в Йордані всіх, хто заблукав,
а як пройшли очищення водою
стрічать Месію мирною ходою
й відкрити душі для Господніх справ.
3.ГОЛОС ТОГО, ЩО КЛИЧЕ
Свята Земля - завітний Божий край,
найближчий до небес і до ядра Планети,
зібрав у собі всі земні секрети,
Голгофу мук й пряму дорогу в Рай.
Тиверіадське озеро колись
всі називали Галілейським морем,
і де Йордан виходить в чисте поле,
кожен з прочан скупавсь і помоливсь...
Десь там ходив Іван колись пророк,
хрестив водою учнів й неофітів,
гласив прихід Месії всьому світу,
вчив Божих Правил, молитов й думок.
"Хрещу водою, а за мною йде,
Той, хто хрестити буде Святим Духом,
кому сандалі розв"язати рухом
нема достойних серед нас ніде.
Я - його Голос, чуєте мене,
зміїнний роде, фарисеї книжні!
Плід покаяння учиніть, хай ближніх
і щонайдальших вість ся не мине!"
Гріхи людські він викривав нещадно
звичайні люди і верхівка владна
в нім бачили пророка перш за все.
Не обминав Предтеча і тетрарха -
в своїх промовах гнівно викривав
хіть, любодійство грішного монарха,
Іродіади звабливий рукав.
Але ніхто не смів чіпать пророка,
боялись кари Божої за те,
лиш та розпусна жіночка жорстока
в думках вже замахнулась на святе.
Іван Хреститель берегом Йордану
лічив людей від блуду і гріхів
коли прийщов хреститись назарянин -
впізнав Ісуса й мову таку вів:
"Хреститись я повинен би у Тебе,
і тішитися оцим Божим днем"
- "Роби, що треба по Закону Неба,
хрести водою, я буду вогнем!" -
Зайшов у воду і молитву мовив
торкаючись чолом простертих рук,
і голубом з небес на землю сходив,
сів на плече Ісусу Божий Дух.
У Віфаварі сталося це дійство -
Спасителя хрестив пророк Іван,
Іродіада ж вже планує вбивство,
й виношує в душі жорстокий план.
Спочатку підла вмовила тирана,
щоб той схопив ХрестителЯ Івана
та в Махеронті кинув у підвал.
4. “ПОКАЙТЕСЯ, БО НАБЛИЗИЛОСЬ!..”
Піщані бурі по Моаві знов
розгулюють і насипають телі,
випробують на міцність Махеронт,
гамселячи по стінах цитаделі.
Тут у палаці Ірода бенкет -
зібралися в розкішнім залі гості,
вино в бокалах і троянд букет,
змагання арф і танцівниць до млості.
І Саломея-падчерка авжеж
в танку звабливім вправно закружляла,
чим догодила Іроду безмеж
і він півцарства її обіцяє.
Або що схоче - виконає вмить,
а Саломею підмовляє мама,
Великого Хрестителя убить
і голову його внести до зали.
Слухнянний стражник виконав наказ
та обірвав навік життя пророка,
і голову на таці в той же час
скривавлену приніс доньці жорстокій.
А та Іродіаді віднесла,
щоби над мертвим познущалась вдоволь -
отак помстилась та лиха сім"я
Хрестителю за справедливе слово.
Та Божа кара не минула їх -
віки прокляли іродове плем"я,
їх імена - як прізвиська для всіх,
жорстоких, підлих, хтивих, кровожерних.
Прийде покара всім земним катам,
що кров невинну п"ють- не обіп"ються,
а ті краї, що сіють смерть й обман,
в мертві пустелі скоро обернуться.
"ЗА ТЕ, ЩО ВИ НЕ СЛУХАЛИСЯ СЛІВ МОЇХ…
СТАНЕ ЦЕЙ КРАЙ РУЇНОЮ, СПУСТОШЕННЯМ".
І. Христос
Возславим же в щоденних молитвах
найбільшого з усіх земних пророків
за Водохреща дійство та уроки
як до Творця знайти в пустелі шлях.
Коли новий почнеться сонцебіг
і дні ночам дарують по хвилині -
різдво Хрестителя-Предтечі в Україні
в купальські дні святкуєм кожен рік.
Свято того, хто передрік Христа,
велів хрестить йорданською водою
весь рід земний, пожертвував собою
аби очистить людство від гріха.
Свята вода в водоймах у цей день
і Дух Святий над кострищем літає,
обранців Божих поміж нас шукає,
єднає долі, грішних направляє
під хороводи й перегук пісень.
Цьому різдву радіє цілий світ,
природа відкриває сокровенне -
на честь пророка в гущі лісу темній,
рівно опівніч папороті цвіт.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505227
дата надходження 14.06.2014
дата закладки 15.06.2014
Соняшник у Сонце закохався -
У найбільше світиво Землі,
І йому в коханні зізнавався,
Тягнучи всі соки із ріллі,
Повертав за ним завжди по колу
Величаву голову свою,
А коли спускалась ніч у поле,
Виглядав ранковую зорю.
Вверх тягнувся з усієї сили,
Дорости до Сонечка волів...
Хоч його спинитися просили,
Він нікого слухать не хотів!
Став тонким, високим і вразливим.
Так від вітру гнувся повсякчас,
Що не зміг противитися зливам
І навпіл переламався враз!
Прошептав востаннє: "Це з любові...
Я вмираю, а вона жива!.."
Та веселки смуги кольорові
Не почули ті його слова...
А проміння тепле далі грає,
Соняха ж немає на ріллі...
Він не знав, що Сонечко кохає
кожен-кожен Соняшник Землі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505220
дата надходження 14.06.2014
дата закладки 14.06.2014
«Над долиною Луанди сутінки,
Сонце пливе на широкій спині
Зеленого крокодила неба…»
(Кванго Бамбако)
Чорний народ Луганди
Вилазить з глибоких нір,
Чорний від пилу Плутона -
Скам’янілих дерев пекла.
Чорний народ Луганди
Знову співає осанну
Бородатому Бармалею,
Знову вивішує «Веселого Роджера»
Над кам’яним одоробалом
З вибитими шибками.
Чорний народ Луганди
Кричить цинічним людям
У дорогих смокінгах:
«Ми хочемо бути рабами,
Хочемо у копальнях
Для вас добувати золото!»
Чорний народ Луганди
Будує свої піраміди
З чорних і рудих каменів
Во славу своїх олігархів,
Во славу фараона півночі –
Лисого й злого карлика.
Чорний народ Луганди
Розфарбовує вітер
Смугами колоради
І хоче вбивати і грабувати
Всіх хто інакше думає.
Пригостіть їх кавою –
Тою, високого сорту
Вирощенною в Руанді…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505170
дата надходження 14.06.2014
дата закладки 14.06.2014
Ти тут, немов оцей цвітучий вечір,
П'янка, в полоні зливи й кольорів,
А я твій сад, огорну ніжні плечі
Німим світанком теплих почуттів.
Це я не вмію вимовлять прощання,
Сміятись в мить для нас таку сумну,
Ти тут, моє осяяне кохання,
В долонях серце, образ мого сну.
Ти дім, притулок, вічне сподівання,
Роса ранкова, гомін у душі,
Та я не знаю, жар чи дотлівання,
Чи рідні ми, чи може вже чужі?
Усе пройшло, ти промайнула дивом,
В шляхах далеких стала як зоря,
Тебе навічно відпустила злива,
І ти пішла. На жаль, не втримав я...
Не обійняв ще раз цвітучим садом,
І дім залишив просто й на роки,
Я завжди був лише мінорним ладом,
А ти, як пісня, тільки навпаки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503854
дата надходження 08.06.2014
дата закладки 13.06.2014
Проходь, мій друже, будем говорити,
Пів осені і навіть до весни,
Ти знаєш, чим ще серце зачепити,
Я знаю, ти прикриєш зі спини.
Чи може блуд, чи ми такі дорослі?
Роками йдем й не можемо дійти,
І якщо знову через тьму, наосліп,
Тебе бажаю(віриш?) віднайти.
Не залишай, не зраджуй, милий друже,
Хай сипить сіль на рани цілий світ,
А ми знайдем, помірявши калюжі,
Наш щастя дивний небо й сонцецвіт.
Ми зможем все, але якщо й не зможем?
Для чого все, коли є дім і друг?
На подорож в дитинство це так схоже,
І не лякає та пітьма навкруг...
І може знов мовчання туги в серці,
Та я прийду, забувши справи всі,
Я знаю чисте й мелодійне скерцо,
Де ділим світ у вранішній росі.
Я знаю, дружба - клопітлива справа,
Де не відплатять грішми чи майном,
Та поки, друг, йдеш через терни й трави,
Я впораюсь із сивим полином.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504859
дата надходження 12.06.2014
дата закладки 13.06.2014
«А сам втомився
Не дослухавши мови скрипки…»
(В. В. Маяковський)
Напишу слово «абстракція»
На сірому акулячому асфальті
В Донецьку на Ільмовій вулиці.
І скажу машиністам тролейбусів:
«Президент вашої «республіки»
Нині зветься граф Дракула –
Приїхав у броньованому саркофазі
З Мокшанської Трансільванії.»
Пані Абстракція! Товаришу Арманд!
Я знаю, Ваше ім’я походить від слова
Тан чи то «мік ан тойшіх»,
Бо місто в якому ви поселились –
Оця чарівна тополина Юзівка
Заснована скрипалями-ірландцями:
Х’юзом з веселою компанією.
Тому читайте Іммануїла Канта
Його рукописи просякнуті Кенігсбергом
Під впливом мистецтва барочного
У вівторок, коли повний місяць,
Коли абажур з квіточками,
А стеля біла. Танцюйте свої
Рожеві танці, таксисти аеропланів,
Тут – під хмарочосами кукурудзи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504966
дата надходження 13.06.2014
дата закладки 13.06.2014
Коли під корінь знищено усе ,
й не знати , чи настане новий ранок ,
ти закарбуй у серці лиш одне ,-
життя - двобій із власними думками .
Чим ближче до мети ,- лише стрімкіший шлях ,
густа імла приховує каміння ,
пронизує свист вітру у ярах ,
і вже не віриш у небес прозріння .
Чим ближче ти , на відстані руки ,
від світла , що заковане імлою ,
тим важче й важче у пітьмі іти
і залишатись , попри все , собою .
Лиш крихітна свіча тебе веде ,
молитва зцілює , дає тобі наснаги ,
то ж закарбуй у серці лиш одне ,-
ти -Той , який воює з вітряками .
12.05.2014р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504922
дата надходження 13.06.2014
дата закладки 13.06.2014
Вірити треба лише у свої сили,
адже ми сильні.
Вболівати потрібно за національну збірну,
а не казати сидячі в креслі,
які вони всі кривоногі -
так може кожен, чесно,
а ти спробуй вийти на поле.
Вийди на волю.
Кажеш, не любиш роботу?
Нащо ж тоді і в суботу туди поспішаєш?
Гроші, кар`єра?
Хіба це важливіше за душевний спокій,
якого не маєш?
Коли ти в останнє був на прем`єрі
фільму або у театрі?
Або наодинці з природою,
насолоджуючись її вродою?
Часу немає? А чого він вартий,
коли не ти йому ґазда?
Я ні в якому разі не намагаюся
тебе життю вчити,
але тоді кажи, що все гаразд,
а не у черговий раз
починай нити.
Змінюйся, якщо хочеш жити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503818
дата надходження 07.06.2014
дата закладки 11.06.2014
Одеваться не по погоде
вроде в моде.
Заниматься книжным чревоугодием? –
Что вы, это нам не подходит.
Говорить на сленге, схожем с диалектом.
Мы как одной секты адепты:
даже не имеющий интеллекта
пытается внести свою лепту.
Мы сидим перед мониторами,
мы едим перед мониторами,
дни и ночи перед мониторами бдим.
Мы от мира оторваны,
прячем солнце за шторами,
много нас, но каждый один.
Мы, уже без сомнения, –
поколение сожаления,
поколение «вынь да положь».
Мы все будем расстреляны –
в нас никто не уверовал.
И цена наша – ломаный грош.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498489
дата надходження 12.05.2014
дата закладки 11.06.2014
Мені не можна нікого кохати
Ні тебе ні когось іще
Заховайте мене хоч за грати
Бо вбиває цей серця щем
Мені не можна нікого любити
Ні тебе ні когось іще
Та не заздрять мені і сновиди
Бо на серці гроза з дощем
Мені забракло б тебе в обіймах
Та й поцілунків було б замало
Бо ранить душу туга підпільна
Яка у розпач віднині впала
Мені не доста твоїх говірок
Й веселих губ, і сумних очей
….
Мені набридло ховати вирок
Від твого серця…
й від свого ще…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351455
дата надходження 19.07.2012
дата закладки 11.06.2014
"Мій син буде рудим футболістом" -
Така думка прийшла до мене 5 років назад.
І досі блукає містом
У пошуках адресата.
А ти, незважаючи на спеку, затулюєш вікна...
Невже це так сильно турбує тебе,
Що навіть світло
Подразнює всі рецептори твоєї душі???
Вона не варта.
Напиши, розкажи, не мовчи...
Принаймні з вітром
Завжди єднатимуть нас слова.
Дивися - поруч мої вуста,
Готові віддати твоїм солод.
Зважаючи на Всесвітній устав,
Це для нас - несусвітній сором.
Зважаючи на те, ким ми двоє стали,
Це - лише море,
Яке, колись, затопить журбу у тобі.
А я в усіх із прожитих життів
Обирала тебе,
А ти - її,
А потім тужив...
Пристрасть тривала рік,
Ніжність - день,
Біль цей - вік.
Із натхнень
Ти - найдоленосніший.
Бог доторкнувся до мого серця,
Серце - руки, рука - до пензля,
І я пишу, віршами, малюнок в своїй уяві.
Про те, як весело буде у нашій сім ї,
Де всі будуть точно різними,
Але ніколи одні.
Ти, я, рудий футболіст.
Завжди самотнє місто.
Ніколи - ми...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504414
дата надходження 10.06.2014
дата закладки 10.06.2014
Присвячується маленьким прометеям
Дорослі носять хворим апельсини,
Кажуть, у них якісь вітаміни,
Кажуть, їм треба лишатися сильними
Кожну прожиту хвилину.
Я от хворію й меня здається,
Все, що потрібно хворому - серце,
Серце, що поруч з любов ю б ється
І береже від сліз.
Але якщо за дорослими правда,
Я би просила мені принести
Посмішку, кульку, яйце шоколадне
Й одне апельсинове серце...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504209
дата надходження 09.06.2014
дата закладки 09.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.06.2014
Ти закінчишся знов - я навчуся ходити по стелі.
І, давно окупована, лізтиму в твої ґрати.
Ми глобально чужі: нетривкі Несполучені Штати,
І у нас не країна, а просто терпкі пустелі.
Тут пророчать нам неминучість та непогоду,
Експонатно-музейні війни з синдромом казки.
Що під силу мені - близьке надто до поразки,
А ти лишишся ворогом вічно свого народу.
І доводиться бути самій собі терористом.
У новинах говорять про крахи і неврожаї.
До зупинки, де ти, небезпечно не йдуть трамваї.
Я закінчуюсь знов. А решта все особисте.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495216
дата надходження 27.04.2014
дата закладки 08.06.2014
Я піднесу тебе в невагомість,
Прочитаю тобі молитви,
На грані моєї думки
Покажу, що може бути,
Коли просто любиш,
Коли у тобі цвітуть каштани
(І ти не можеш їх показати).
Я проспіваю тобі казки
Про літні ночі країни
На півдні Європи,
Вознесу свої мрії
У стратосферу виссі,
Підкажу тобі, що
Робити з небаченим
Рідкісним дивом,
Що стало між нами.
І прірвою, нею теж,
Але й радістю,
Божественними діяннями,
Дзвонами возвеличення.
Я тобі просто прошепочу,
Що нам так дано –
Нести і лише піднімати –
На землі нас немає,
Лише на крайнебі,
Бо величне існує лиш там.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502769
дата надходження 02.06.2014
дата закладки 04.06.2014
Пасмами вилазять недовершені діі. З такими темпами скоро облисіє душа, може так буде легше?
Приспати совість, і в танок з мріями. Наскільки вистачить сміливості? Зірвати ремені з крил, відчути себе справжнім, поруч завжди стільки мисливців на щирість.
А ти вийми старенький Кольт, заряди в нього людяність кулями і вирушай в сафарі на зомбованих цим світом.
Сивиною ляже на скроні час, а ти радій. Душа твердо стоятиме в обіймах вчинків і збутих мрій...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493105
дата надходження 17.04.2014
дата закладки 27.05.2014
Дитинство моє в шістдесятих та сімдесятих роках двадцятого минулого, неймовірного і трагічного століття проходило частково в землі Донецькій. Батьки мої жили тоді в містах різних, але верталися деколи до батьків своїх – до моїх дідусів та бабусь на гостини. І мене малого, яко дитину, в них інколи надовго лишали – особливо як літо тепле до людей приходило – на вишні й малину мене відвозили, по яругам з псом поганяти та жуків рогатих половити. Жили мої діди та бабусі на шахті тридцять другій біс вентиляційній шахтоуправління «Зоря», що не так вже й далеко від міста Сніжне. В той час селища шахтарські звались не слова людськими, а номерами. Так ось, у році 1977 трапилась така історія. Чому мені цей рік так запам’ятався, бо було як раз в тому році та ще в літку поширення серед народу такого забобону – чутка пройшла, що буцімто має бути кінець світу білого, та ще й не коли не коли, а сьомого дня сьомого місяця 1977 року. І люди в це повірили, страх мали, і хто в той день напився, щоб не так страшно було, а хто і на терикон поліз від кінця світу сього рятуватись. Кінця світу, як ви то певно й зрозуміли не трапилось, але я не про це. У тому селищі на вулиці Свєтлова жив хлопчик. Звали його Сергій. А прізвище було, якщо не помиляюся, Клімов. За два роки до сих подій, коли було то йому десь років 12 чи то 13 поліз він цікавістю охоплений до трансформатора, що стояв на цій же вулиці на дерев’яних стовпах і гудів. Хлопчика того сильно вдарило струмом, але не вбило. Але руки в нього обгоріли зовсім – довелось лікарям ампутувати. Отак і жив він без обох рук. Доглядали за ним його батьки та брат Іван. Так ось, власне, у цьому 1977 році почав цей хлопчик пророцтва виголошувати. При цьому слід сказати, що і книг релігійних він зроду і не читав, і не бачив, батьки в нього були не віруючі, церкви в селищі не було – найближча церква була в селі Андріївка, а це бозна де, аж за Лисою горою. Тай ту церкву потім закрили. Пророцтва свої він проголошував використовуючи слова церковнослов’янської мови – звідки він їх знав – невідомо. Себе він почав називати «отрок Афанасій» - чому саме Афанасій – він про це мовчав. У селищі вирішили, що хлопець втратив здоровий глузд, хотіли покласти його до психіатричної лікарні, а потім якось на ту справу рукою махнули і сприймали його так само як селищного дурника – на пророцтва його ніхто уваги не звертав. Але потім його брат записав кілька пророцтв – певна, для лікаря, для уточнення діагнозу. Я у ті року був далекий від будь-якої містики і взагалі був ще дитиною-підлітком, але до різних дивних подій інтерес мав. І окремі пророцтва собі в зошит переписав. А оскільки Сергій, він же Афанасій, ці пророцтва весь час слово в слово повторював, я міг переконатися, що записані вони були вірно. Довгий час ці записи лежали в мене закинуті серед різного непотребу: старих шкільних зошитів та щоденників, дитячих малюнків, гербаріїв – я про них забув і думав, що загубилися. Але перебираючи якось старий паперовий непотріб, я на цей зошит натрапив. І здалися мені ці записи цікавими. Сам же Сергій загинув у 1979 році – знайшли його тіло у ставку, точніше у відстійнику шахтної води, що біля селища в балці серед лісу. Чи то сам він туди випадково впав, чи то самогубство, чи то штовхнув його хтось - невідомо. Без рук йому плавати було тяжко, ось і втопився прямо біля берега. Наведу одне з його пророцтв – в перекладі, звісно, з деякою літературною обробкою. В оригіналі, звісно, суржик з домішкою церковнослов’янських слів.
«Я, отрок Афанасій пророчу про землю Донецьку і люд її. І прийде на цю землю час зла, і розум людей затьмариться. І буде сіє чинитись тоді, коли мине від сих дів десять, а потім ще десять, а потім ще десять і три роки. Стільки пройде років, скільки було Ісусу Христу, коли на Голгофу він зійшов. І народ землі Донецької посадить на трон царства християнського тать і злодія, крадія і вбивцю. І пограбує він народ , і посіє і зло, і ворожнечу, і усобиці, і війни. І осквернить він храм Божий, і буде слухати тільки карлика зломовного, що дияволу душу свою продав із землі чужої північної. І зрадить він і слуг своїх, і поплічників справ своїх чорних, і втече в інше царство через чотири року правління свого тікаючи від гніву людського. А частина народу землі Донецької які будуть мати розум затьмарений почнуть грабунки та розбій, вбивства та злочинства, візьме меч до рук незаконно, і війну братовбивчу влаштує. І вбивати вони будуть і братів своїх, і мужів невинних, і діток малих, і жінок у важкості, і слуг божих. І чужоземці зі сходу прийдуть і звірства чинити будуть. І плач по землі Донецькій стояти буде, і горе, і нарікання. І могилами земля вкриється. І пожежі, і смерті будуть великі. І таті, і люди землі Донецької, що меч здійняли, і бусурмани, і чужоземці будуть убиті військом і в землю підуть у могили глибокі. І забудуть про них як про проклятих. І скаже багато хто: «Гори, падіть на нас, земле, розкрийся, сховай нас від гніву агнця божого!» І знамення будуть, і голос з неба чути буде: «Горе! Горе вам, грішники і грабіжники! Горе вам, брехуни та лжепророки! Бо прийшов день гніву мого!» І мор буде, і голод. І отямиться від затьмарення душевного народ, і прожене і тать, і злодіїв, і втечуть вони у землю східну. І горе, і плач, і страждання будуть, перш ніж до миру та мудрості , та віри істинної народ повернеться!»
(Написано на основі реальних подій 1974 – 1979 років.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501310
дата надходження 26.05.2014
дата закладки 26.05.2014
...залишатись причиною яка розв'язує війни
без строку давності без меж повноважень
я хочу бути насамперед сильною
навіть тоді коли витрачу останнє із заощаджень
бо за смертю розлук настає понівечення віри
коли ти сам собі критик синоптик і бог
ніжність це те що можна пити не знаючи міри
та тільки вдвох...
але завжди зважай на слово
що мов останній патрон
який завжди триматиме під контролем час...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501181
дата надходження 25.05.2014
дата закладки 25.05.2014
Ніколи не знаєш, де чекатиме тебе він -
Звір, якого ти називатимеш чоловіком.
Я впустила тебе, обеззброєна, у свій дім,
Щоби ти, натомість, нагострював свої кігті.
Розставила всюду пастки, щоб не зміг утікти,
Коли у самої в думках було мінне поле,
Адже знала, що це мене вполював ти
І весь час тримав у своїй солодкій неволі.
По-людському тепло торкалась рукою щоки -
Щоби відстань у подих прямо до твої пащі.
Ти ж у відповідь жмурився і оголяв клики,
Але я забрати руку так й не наважилась.
Увесь час піклувалась про те, щоб ти добре їв.
Хоч сама, власне кажучи, завжди була здобиччю.
Ти згризав моє серце й вірив, що так любив.
А мені не боліло. Ні, не було боляче.
І якщо бажання кохати й первинний інстинкт,
То воно, все одно, під силу тільки великим.
Звір, якого ти зватимеш "чоловік",
Все одно, назавжди залишиться диким...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494035
дата надходження 21.04.2014
дата закладки 24.05.2014
Не дивися так, наче бачиш мене уперше.
Бо коли подивився уперше, я втратила розум...
Слід долоні твоєї блищить на моїх косах,
Хоч між нами тепер з явились чіткі межі.
Ну а я закрию вуха аби не слухати
Гіпнотичну мелодію рідного твого голосу.
Біля мене завжди міцні конутри твого обрису
І водночас, довкола, болюча душевна розруха.
Не торкаймося один одного, хоча б й ненароком.
Хоч, здається, ти як тримав, так і не пустив...
Я палю, мов шалена, останні між нами мости,
А повітря, безжальне, на зло нас єднає подихами...
Серце все одно і благає, і просить, щоб ти любив.
Не затемнене хмарами небо очей найдорожчих...
Передай бабусі, що нас ніхто не наврочив.
Просто ми були такі світлі, що стали сліпі....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500590
дата надходження 22.05.2014
дата закладки 22.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.05.2014
«Рівність, брате, виключає братство.
І в цьому слід розібратись.
А рабство завжди породжує рабство.»
(Йосип Бродський)
Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
З невидимою парасолькою Мадейри,
А якийсь чорноокий чоботар Езоп
Гукає йому слова вузькооких гуків:
«Містере! Ви би краще взули черевики,
Або взули оту мадам в чоботи-лінкори,
Бо Джон Ленон знову став Леніним
І вічно живим і комою в заповіті кесаря.
Не ходіть босоніж тротуарами «а-ля-рюс» -
Ви ж джентльмен або схожий на нього коп.
Пильнуйте свого саквояжа, в якому
Крім морфію живуть миші карного кодексу.
Ви ж доктор, чи то, вибачаюсь, лікар.
Коротше, знахар – лікуєте водогони
Міста з гучною назвою Вікна На Схід
(Бо шибки дзвенять, а Ви в молодості
Так хотіли стати фельдшером
І ставити клізму бульдогам королівства).
Містере! Ваші окуляри ілюмінатори,
Ви сам, як капітан підводного човна:
Давайте глуху команду «занурення»
Тарганам нашого часу. Моя вакса
Це колір Ваших днів. Пасує циліндрам.»
Але майстра щіток давно ніхто не слухає,
Не чує, бо навіщо. Вуха заткані ватою…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499313
дата надходження 16.05.2014
дата закладки 16.05.2014
а діри в головному мозку, пробиті кулями поглядів,
і діри у спинному мозку, пробиті кулями пальців,
не зникають, не затягуються, не закупорюються,
не стають шрамами і навіть часу не бояться.
бо життя може бути однією суцільною дірою,
і без бою зброю складають жовніри свідомості.
опустивши лапки, розпливаються у своїй невагомості
серед вулиць бетону, бруківки, асфальтів.
і коли під святим духом заблукаєш проспектами,
рятівне таксі пригальмує і заблимає фарами.
неможливо згадати, хто ти і куди тобі,
і чи можна платити цісарськими монетами.
десь о п’ятій ранку рушатиме безвекторний потяг,
але в діри краще падати велосипедом,
глухі вуха підставивши під вуличний протяг,
досі згадуючи, хто ти, куди тобі, де ти.
а в цілому, краще пишатися цими дірами –
в них дна немає, не так боляче падати.
ще й свистить, якщо бігти асфальтами сірими
чи педалі велосипеда крутити автострадами.
і лякає тепер хіба що відсутність страждання.
якщо хочеш, назви її тепло й ніжно «апатія».
діри не затягуються, не закупорюються, не піддаються лікуванню.
і ти стаєш макулатурою, а не Пелевіним чи Кафкою.
і це не приреченість, це аж надто природно –
стати історією без імені і без історії,
і вештати далі країнами і народами,
надто гостро розуміючи, що життя – бутафорія.
4 травня 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499261
дата надходження 15.05.2014
дата закладки 16.05.2014
Сплети мене з ниток тонкорунної вовни
Аби відчувати тебе на дотик, її рукою
Аби без болю ходити на полювання
Рукою вбивці валити тебе додолу
Ну ж бо,в'яжи,мій герою.
Я хочу не битись в агонії страху
Не так смерті, як вічного життя
Яке буде нудним і довгим
Воно не закінчиться ніколи
Врятуй мене, мій герою
Стежками самотності живем в непокорі
Та найперше з самими собою
У теренах смутку закуті в неволі
В неволі від щастя, в неволі без долі
Та насправді творці тої долі
Усе що живе і вирує у серці
Жадає вологи, цілющої води
Якої ж насправді купці ми самі
І всі наші біди у нас в голові
Яка розумніша за інші усі
Скрижалі до рук би, і чари бездонні
Примари ,що ліки готують від зла
Мені дайте краще пігулки чарівні
Аби тільки я щасливіша була
Герой - то є совість моя...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498822
дата надходження 13.05.2014
дата закладки 13.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.05.2014
Я тебе не люблю...та знаю,що і ти нелюбов’ю сниш…
Зранку серце своє вмикаю...
Пульс -болотний,немовби стих...
Чашка кави тренує розум,щоб мотор все ж відстукав ритм...
Зігріваєш холодний подих...
Стан амебний,а ти вже й звик...
Ти не любиш мене ...сховавши почуття в закапелку “ікс”;
Я втомилася дослухатись...відміняючи статус “екс”...
Я тебе не корю,я вдячна...за взаємність окремих днів;
За наш дотик до стану «щастя»;за можливість вважать “своїм”.
За недоспані очі ніччю через опіки синіх сліз...
За страх втрати;за слабкість в звичці геть не здоланих катаклізмів...
Я тебе не люблю...та вірю,що ти Богом мені був дан.
Не бентежить наївність мрії!Чом ж мовчанням мій біль розп'яв?!
Ти не любиш мене...та віриш,щиро віриш,що ще твоя...
Кров вбирає химерна думка:що ти з Місяця,з Сонця-я…
Я тебе не люблю...й все ж вірю,досі вірю у спільність душ...
Не люблю тебе!
Лиш хворію...
Невід'ємно хворію вслух...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497958
дата надходження 09.05.2014
дата закладки 10.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.05.2014
«Серед квітів – вишня,
серед людей – самурай.»
(Японська народна приказка)
Я дуже давно хочу написати есей про фільм «Пес привид: Шлях самурая» («Ghost Dog: The Way of the Samurai» - англ.), 1999 режисера Джима Джармуша. Але бажання наші не завжди співпадають з нашими можливостями: я кілька разів натикався на те, що писати про цей фільм не те що важко – неможливо. Я маю на увазі неможливо написати справжній текст, а не рекламну репліку. Тим паче, що фільм культовий. А ця категорія фільмів невдячна – критик поставлений в незручні умови. Особливо, якщо критик вважає фільм шедевром (як і фанати цього фільму) і ризикує виглядати банальним. А я справді цим фільмом захоплений – не приховую (та й чи потрібно щось приховувати у нинішньому світі, хоч він і жорстокий?). І вважаю цей фільм геніальним. Хоча на мою суб’єктивну думку він не є ні шедевром, ні вершиною творчості Джима Джармуша – вершиною його творчості є фільм «Мрець» і ця моя думка остаточна. Довести протилежне мені пробували. Але марно.
Цей фільм є зразком справжнього постмодернізму – Джім Джармуш лишився вірним собі, своєму стилю і своєму часу (1999 рік – вершина постмодернізму – його апогей, далі тільки звиродніння літератури, відсутність нового стилю, доживання свого віку старих). Причому саме справжнього постмодернізму – я не помилився. Постмодернізм буває експресивний, спокійний, високий… А ще є справжній. Так оце саме він.
Дивлячись цей химерний фільм, у якому все поєдналося і сплелося: глибока філософія, чорний гумор, пародія, оригінальність, трагедія і відвертий сміх. Жартувати зі смертю не прийнято. Тим паче не прийнято ставитись до неї несерйозно чи сміятися з неї. Але коли діалог з цієї старою глитайкою, що так мало нам відпускає буття саме в цій реінкарнації – то чому б і не пожартувати… Тим паче, що смерті насправді немає. Це вигадка, ілюзія. Так само як і життя насправді немає – це теж вигадка. Є лише порожнеча. Все решта – флуктуації порожнечі, візерунок ілюзорних дхарм, що є видозмінами порожнечі…
Дивлячись цей фільм я подумав: «Як давно я не читав Акутагаву Рюноске – цього сина божевільної, цього дивака, що пізнав істину, але вважав, що він програв…» І дістав з полички томик Акутагави і перечитав – і «Ворота Рсемон», і «Пекло самотності», і «Зубчасті колеса», і «Життя ідіота», і «Сад»… Навіть його вчителя – Морі Огай – його роман «Самотній гусак» теж перечитав… Акутагава – це справді ключ до розуміння цього фільму. Саме не японська культура взагалі, не буддизм, якому Джім Джармуш черговий раз сплачував данину цим фільмом, а твори Акутагави. «Ворота Расемон», зокрема… Книжка Акутагави періодично з’являється в фільмі при самих несподіваних обставинах: Вбивця виконує замовлення і з випадковим свідком вбивства починає розмову про творчість Акутагави і буддизм – бере в нього книжку (почитати) під назвою «Ворота Расемон» (взагалі в оригіналі японською просто «Расемон» - і так зрозуміло, що це знамениті ворота, оповиті легендами…).
Фільм будується на парадоксах, що межують з абсурдом (хоче цей абсурд цілком реалістичний – це абсурдний реалізм, що закономірно – світ в якому ми живемо – абсурдний). Вибачаюсь за купу тире. Це дурна звичка моєї манери писати. Але хай. Може потім хтось скаже про мене: «Це той, хто писав з тире.» Краще писати з багатьма тире, аніж взагалі не писати… Парадоксом є самий стержень фільму: головний герой – афроамериканець (даруйте за банальне слово, я дуже політ коректний, навіть слово «москаль» не вживаю), який настільки захопився буддизмом і японською культурою, що став жити за законами Бусідо – законами самураїв середньовічної Японії. І його відданість цим законам і цьому Шляху Самурая доходить до того, що він жертвує своїм життям – йде на смерть тільки тому, що так велить закон Бусідо. При цьому наш герой живе на даху (як Карлсон) – спілкується з голубами. По ходу фільму раптом стає зрозуміло, що дуже багато людей в нинішньому світі живе на дахах будинків і спілкуються з голубами. Утворюючи певний свій світ захмарних філософів, що живуть не в світі людей а НАД світом людей. Такий собі Карлсон-філософ. Карлсон-вбивця. Ще й чорний як мої мехти… Без пропелера, але з пістолетом.
Наш герой читає книги по буддизму, філософствує, медитує і одночасно «працює» найманим вбивцею – виконує замовлення мафіозних кланів. Через людину, яку вважає своїм сюзереном, повелителем, за якого готовий померти чи здійснити сеппуку якщо повелитель раптом загине (ніколи не кажіть «харакірі» - це ображає справжніх самураїв). При цьому «повелитель» - нікчема, дрібний італійський бандит, «шістка» в мафіозному клані. Але для нашого героя, який забув своє ім’я і називає себе Пес-Привид важливий сам принцип закону бусідо, сам шлях, а не обставини в яких йому доводиться жити.
А світ навколо потворний і люди якісь несправжні. Йде війна між мафіозними кланами, але ватажки мафії зістарілись і перетворилися на повних маразматиків. Як колись генсеки компартії. Були вождями, стали тупими і смішними маразматиками. Вони не викликають іншого відчуття крім відрази. Тільки накази які вони віддають страшні. Дурні, безглузді, як маразм у їхніх головах – але страшні – бо це накази вбивати. Ці мафіозі нагадують якусь пародію на мафіозі, настільки світ зіпсувався і зійшов на пси, настільки все стало привидним – навіть пси стали привидами. Нинішній світ (і то не тільки світ дев’яностих років) справді абсурдний – ця абсурдність підкреслюється (як в коанах) – один з мафіозі вбиває жінку-поліцейського. На запитання «навіщо» відповідає: «Вони хотіли рівності – вони її отримали!» Рівність в сучасному світі полягає в рівних можливостях померти.
У фільмі періодично приходить до нашого героя пес – приходить як привид – невідомо звідки і йде невідомо куди. І наш герой усвідомлює, що це він сам – самотній блукалець, що з’являється у світі людей випадково, щоб так само випадково зникнути…
У фільмі звучить фраза: «Не середні ж у нас віки!» Щоправда, це говорять люди які самі живуть за законами кланів італійської мафії – законами, що якраз виникли в середні віки. Фраза зависає в повітрі – звучить безглуздо, бо насправді середні віки знову почалися. Нехай ми такі вже нині «цивілізовані» - з молільниками, автомобілями, магнітофонами, комп’ютерами – але в головах у нас нині середні віки! У всіх. Не тільки у тих, хто вважає себе самураями чи проповідниками істини. Але і президентів і олігархів. Тому приїхали, товариші і панове! Хоча так всі намагаються це заперечити! У фільмі на цю тему є вельми цікавий епізод. Наш герой зустрічає по дорозі браконьєрів, що вбили ведмедя. Ведмідь у давній Японії (і не тільки) тварина священна. Наш герой вбиває браконьєрів, що порушили давній священний закон, пояснюючи це їм перед тим як стріляти. Вражений браконьєр вигукує: «У нас же не давня цивілізація, містере!» - «Часом давня…» - відповідає наш герой. О, герої нашого часу! Я знав, що деякі часи мають химерних героїв, але щоб настільки химерних…
Втіленням абсурду (але високого абсурду) є персонаж, що будує на даху будинку дерев’яний корабель. Наш герой, побачивши це дійство, навіть не задумується про абсурдність ситуації – серед міста, далеко від будь-якої водойми будувати на даху хмарочоса корабель – він глибоко розуміє майстра і дарує йому фразу: «Який красивий корабель! Коли ти його збудуєш, ти зможеш полетіти за хмари.» Звісно, зможе, у світі власного духу…
Слоганом фільму є одна цікава фраза – чи то взята з якогось давнього буддистського трактату, чи то вигадана в цьому ж стилі: «Краще дивитися на світ як на сон…» Справді, так краще. Бо світ це і є сон… Не хочеться прокидатися, але доведеться. Щоб знову заснути і побачити інший сон.
Вперше цей фільм я подивився давно – ще тоді – коли постмодернізм був живий, ще не пішов у світ книжок і бібліотечних полиць. І подивившись цей фільм я раптом усвідомив – я ронін – я самурай, що втратив господаря…
У фільмі є ще чимало цікавих думок – та що там казати – давні буддистські трактати там цитуються абзацами. «У всього є своя причина…» - та хто би сперечався! (Але це не салоган!) «Дух часу – це те, до чого неможливо повернутись.» - а це, справді, слушно… Але я й не збирався нікуди повертатися. У минулому було багато хорошого – у давньому минулому, я маю на увазі. Але я туди теж не збираюсь повертатись – навіть якби це було можливо…
(На світлині – кадр з фільму).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497207
дата надходження 06.05.2014
дата закладки 06.05.2014
«Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів…»
(Богдан-Ігор Антонич)
Наш цвіт обірвано. І пусткою наш сад стоїть.
Жорстокий садівник посеред марева століть
Чужий і зайда – мріє порубати наш вишневий сад,
На пустищі собі садити чорний виноград
І готувати трунок із його гірких плодів,
І ним втруїти світ – птахам забракло слів:
І не папугам – солов’ям наляканим для співу,
Замовкли й зажурились сірі птахи посивілі,
Коли з сокирою у наш чарівний край
Прилізли нелюди. Палає небокрай,
Дідівську шаблю й кріса дістає орач,
Знов, як в старі часи над селами лунає плач
Сиріт і вдів. На герць за волю встануть козаки
Ми сад захистимо. Сьогодні. Й на віки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496544
дата надходження 03.05.2014
дата закладки 03.05.2014
«Як би філософи не розходились у своїх світоглядах, вони не чинили явної шкоди один одному, не катували когось-то з метою нав’язати свої погляди або за інакодумство. На це здатні тільки фанатики, але фанатизм і філософія несумісні.»
(Чанишев А. Н.)
Я подивився фільм який дивився перед тим рівно 30 років тому – в квітні 1984 року – день в день. Тоді цей фільм просто вразив до глибини душі і породив вихор розкуйовджених думок, запам’ятався – на все життя. І не тільки мені. Пройшли десятиліття - майже третина століття – все сприймається, звісно, більш критично – в першу чергу з точки зору кіномистецтва. Але фільм викликав той самий шалений вихор думок і почуттів. Може тому, що все повторюється. Може тому, що світ, нажаль, мало змінився – диктатори, тоталітарні суспільства, юрба, що деградує та інтелектуали, що переслідуються диктаторами, бо саме в інтелекті кожен диктатор бачить для себе найбільшу небезпеку… Я пишу про фільм «Сяючий світ» («Блистающий мир» - рос.) (1984) режисера Булата Мансурова. Я взагалі люблю писати про фільми. Особливо якщо це справді фільми – твори мистецтва, а не видовища епохи «хліба й видовищ»…
Що мене найбільше вразило після перегляду фільму, так це те, як цензура цей фільм пропустила. Ну, звичайно, казка (тільки для дорослих), свого роду фентезі та ще й по твору Олександра Гріна – це дозволяло обійти лабети офіційного ідеологічного диктату, бо подано все натяками, не прямим текстом, але все таки… Зображено вигаданий світ у вигаданій країні, але паралелі дивують… Тоталітарне суспільство, в якому контролюють будь-яке висловлювання чи твір мистецтва, де заарештовують за фразу сказану в шинку і людина зникає назавжди, вчені, які працюють в «шарашках» - в ув’язненні, ізольовані від світу, змушені винаходити виключно нову зброю, лицемірний правитель, якого на словах обожнює народ, а насправді ненавидить – як це все нагадує совок у найгірших його формах. Чи голова таємної поліції, що жорстоко придушує будь який прояв думки і будь-яку свободу у своїй країні, але одночасно є цінителем старовинних книжок та поезії – це ж просто пародія і зла карикатура на Андропова (який якраз тоді і був при владі, коли фільм створювався) – це не просто сміливо – це гіперсміливо…
Нині б цей фільм в Росії точно би заборонили. Якщо «Чіполіно» Джанні Родарі нині в Росії підпадає під цензуру і спотворення – бо зображена революція проти диктатора, то тут – у фільмі «Сяючий світ» паралелі з нинішнім російським суспільством ще більші, аніж з класичним совком (хоча нинішній лад в Росії – і не тільки в Росії – це метаморфоза совка): при владі мільярдер який таємно править країною, хоча всі знають, що країною править саме він, який панічно боїться не тільки власного народу (що нібито його обожнює), але й найближчого свого оточення і здатний знищити будь-кого, навіть брата, аби лишень утриматись біля влади. Старіючі маразматики при владі, звісно, нагадують більше совітських геронтократів, але нинішнє керівництво постсовітських країн теж старіє – і маразм неминучий. «Еліта» - точніше ті хто вважають себе елітою – сибарити, сноби, садисти, що не цураються відвертих дослідів над людьми і панічно бояться будь чого нового, будь-якої вільної думки. Продажна і підконтрольна преса, яка напише будь-яку брехню, населення, яке готове будь-якій брехні повірити… Це все дуже щось мені нагадує. Прикро, що цей фільм став пророчим. У ті роки цей фільм був знаменням епохи – глядач вмів думати і передчувати зміни, вірити в зміни і бачити в інтелектуалах та дисидентах провісників змін.
Фільм переповнений метафорами. Головний герой фільму – людина, що вміє літати. Одночасно це морально чиста людина, людина яка прилітає в цей брудний тоталітарний світ невідомо звідки. І влада бачить в цій людині найбільшу небезпеку для себе – бо той хто вміє літати він вільний, своїм існуванням стверджує, що є ще непізнане, що можливо те, що здавалось досі неможливим. Він є прикладом свободи внутрішньої – а це для тоталітаризму справді найбільша небезпека. Польоти – це звісно, метафора – це символ вільної думки і вільної творчості, що виходить за рамки штучних заборон і догм. Тут цікаві паралелі з іншим фільмом – «Польоти у сні і наяву» режисера Романа Балаяна знятий за два роки до того - там взагалі ніякі польоти не показані, але на це натякається – герой літає у світі власного духу. Тільки оточуючі це не бачать. Звісно, вирватись зі світу тоталітаризму у світ свободи герой може тільки в вигаданому світі, в реальному все набагато суворіше – це або втеча в себе, або нескінченна жорстока боротьба.
Фільм завершується оптимістично – на відміну від повісті Гріна, де літаюча людина падає на бруківку під ноги зневіреної юрби – герой летить у світ свободи з людиною яка здатна навчитися літати. Воно й не дивно – той час був часом поміркованого оптимізму – всі розуміли, що система доживає кінця, тоталітарна система вичерпалась, деградує, будуть зміни і вони неминучі.
У фільми немає слогану. З цією тезою можна посперечатися, звісно, бо назва фільму «Сяючий світ» - мається на увазі світ людської душі, душа – це сяючий світ. Це можна було б оголосити слоганом фільму, але це не так. Взагалі у фільмі всі діалоги чи монологи довгі і складні, в кожному вислові філософія, цілі пласти людської думки. А це не може бути слоганом. Хтось може сказати – це відгомін епохи фільмів без слоганів. Це неправда. Коли кіно перестало бути німим в кожному фільмі з’явилися свої салогани – навіть в найпримітивніших. І совкові фільми – не виняток. Просто сам цей фільм виняток. У багатьох аспектах. Цей фільм називають «радянським» - я би назвав його найбільш антирадянським з усіх фільмів тої доби. Навіть Федеріко Фелліні чи Анджей Вайда в цьому контексті відпочивають. Ну як можна виокреслити чи вирвати з тексту слоган з такого діалогу між вченим в «шарашці», диктатором і його прислужником:
« - …Наша країна втратила ідеали. Вона стала плодити товстосумів, нікчемних діляг, заздрісників, падіння наше буде відбуватися швидше ніж падіння Риму. У цьому винні Ви і ваші банки.
- Неправда! З цих банків сотні мільйонів ідуть на створення університетів і бібліотек!
- Це не благо. Професори ваші куплені. Який-небудь фізик чи хімік прикидається блаженним диваком, а сам винаходить зброю для знищення всього людства.
- Ви ображаєте науку. Ви ренегат, зрадник.
- Мені вісімдесят років. За мною є один гріх в якому мені не хочеться признаватись самому собі. Я служив науці зі страху. Так само як і Ви. А тепер я не боюсь. А вірую. Не релігійно вірую. А вірую в науку на благо людей. Я міг би теоретично пояснити таємницю кулі, але це б означало знищити нашу планету. А цей гріх я не візьму на себе ніколи…»
Вибачаюсь за таку довжелезну цитату. Але інакше цей фільм цитувати не можливо. І як ця цитата вписується в нинішню Росію…
В кінці фільму літаюча людина покидає назавжди тоталітарну країну в якій тільки він один і був вільним. І хоча звучать у фільмі слова «забудьте про мене», але лишаються в країні люди які знають, що можна стати вільною людиною… Це фільм-надія. Як тоді так і зараз лишається надія, що все це безглуздя нинішнього пост совкового світу, всі ці маразми імперії та диктатури закінчаться. І люди знову стануть людьми – вільними людьми. А не ляльками божевільного ляльковода… Я не хочу бути пророком, але всі імперії падали, всі диктатори і диктатури гинули, а народи і люди лишалися. І нині найголовніше – внутрішньо стати вільними. Проти внутрішньо вільних людей, здатних до польоту у світах своєї душі диктатура безсильна.
(На світлині – кадр з фільму)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495943
дата надходження 30.04.2014
дата закладки 30.04.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.04.2014
Як ми жили один без одного?
Земля - асфальт, обійми - безодня,
Річки течуть потоками водними,
Кохання тече у нас.
Від нас - час.
Як ми жили, скажи мені, порізно?
Без оцих от доторків боязних...
Вітер свище у головах голосно -
В серці кричить любов:
Ніжність - мова.
Як ми жили, скажи, одинокими?
Відтепер лиш лічитиму роки,
Стукіт у грудях і стишені кроки.
Землі люблять цілунки дощів,
Люди - плащі.
Тож як ми жили? Погляд без погляду...
Світ без тебе був надто холодним і
Світла, здавалося, не було жодного -
Серце ж має потребу в вогні.
А я - в тобі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494247
дата надходження 22.04.2014
дата закладки 23.04.2014
Маленька дівчинка
Серед серйозних розумних людей,
Дівчинка з тисячами запитань
Про світ, про себе,
Про серйозних розумних людей,
Які знають відповіді на всі запитання,
Бо… ніколи їх не задають.
Маленька дівчинка
Вільна у своєму незнанні,
Щира у запитаннях до себе
І серйозних розумних людей,
Які воліють обмежитись розумом
І вдавати, що знають усі відповіді
На запитання маленької дівчинки.
Вона шукатиме відповіді
Про світ, про себе,
І … можливо, їх не знайде.
Вони не знають відповідей,
І не шукають.
Вона щось відкриє
У запитаннях.
Вони втрачають себе
У знанні …
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494347
дата надходження 23.04.2014
дата закладки 23.04.2014
Подібно до механізму парасольки,
Але в протилежності до її принципу і завдань
Відкривається і закривається моє серце.
Сонце, на небі ні хмаринки – і пуф
Я розплескуюсь всіма барвами
На проміннях вспокоєння і вмиротвореності,
Приймаю чужі біди, готова віддавати себе
По кусочку кожному чи цілком одному…
Парасолька наче сито – просіює
Впускає інформацію, людей
До мого світу сонця під парасолею.
Дощ, сльозами омивається світ,
Моя парасолька закрита на всі защіпки.
Дощ по тілу й душі.
Нікому, нічого, ніколи.
Я сама в собі
Закрита.
Та більшість часу парасолька в шафі
На гачку – ні сонця, ні дощу,
Захмареність,
Закрито-відкрито-медитативний стан,
Аналіз життя перед наступним дощем
Чи сонячним запамороченням.
Висить у шафі …
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494165
дата надходження 22.04.2014
дата закладки 22.04.2014
На сталевих октавах смеркання
Розростався Евклідовий простір
І на кожній стотисячній грані
Помирали палітри останні.
Тільки вітер губився в волоссі.
Тіні вулиць, небачених досі
З ліхтарів задощілих проспектів
Витинали думок дикоросля.
Та цю тишу на друзки збив постріл -
Плюс один в клубі мертвих поетів.
16 квітня 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493658
дата надходження 19.04.2014
дата закладки 19.04.2014
А я все ще вірю і дихаю
У здатність пройти хоч куди
Мене не зламали парканами
Мене заохотили Ви
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493631
дата надходження 19.04.2014
дата закладки 19.04.2014
Поверни мені мене. А хоч колишнюю.
А хоч залишеною сам на сам з лихою тишею.
Можливо наївною, але мінімально грішною,
З душею кольору постелі твого ліжка...
Поверни мені мене. А хоч торішнюю.
Тоді сни, здавалось, завжди були віщими.
Тоді, віриш, для мене нікого за тебе ріднішого
Не було.
Усе ж повінь краще засухи на вустах.
Поверни мені мене у моїх віршах -
Хоч вони сформовані з слів, що не любить азбука -
Від мене тодішньої лишилась хоча б назва.
Зміцни мене правдою. Зціли мене ніжністю.
Збуди мене іншою - такою, як ти знайшов...
На перехресті моїх гріхів із вічністю
Завжди виднітиметься темно-червоний шов...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493482
дата надходження 18.04.2014
дата закладки 19.04.2014
«Паростки бамбуку
Нині вони стали символом
Селища Сага…»
(Йоса Бусон)
Так, так. Я не помилився – Бернардо Бертолуччі правий. Точніше він сказав правду. Краса невловима. Швидкоплинна. Миттєва. Цю мить вловити важко. Є – і раптом знову немає… Зникає як тінь. Невже Бертолуччі у своєму фільмі «Невловима краса» (Bernardo Bertolucci «Io ballo da sola» - іт., «Stealing Beauty» - англ., 1996) хотів сказати тільки це і саме це? Хоча оригінальна назва фільму з італійської перекладається (точніше може перекладатися) як «Та, що танцює сама по собі». О, тонкощі романських мов… Їх природна красивість… Навіть не співучість – танець слів і звуків. Але я знову не про це. Коли я пишу про кіно, то завжди пишу не про кіно. Взагалі, коли про щось пишу, то пишу не про це. Вся пишуча братія пише про це, а я чомусь вічно не про це. Навіть під кулями записував у нотатник думки про постмодернізм та філософію Епікура. Абсурд якийсь…
Отже – про що цей фільм? Це запитують у кожного кінокритика. А бо в просто в глядача. Хоча про це запитувати не можна. Не можна і край. Справжній мистецький твір, а особливо кінофільм не може бути про щось конкретно. Якщо це так – то це репортаж. Справжній мистецький твір про вічне, там завжди стільки думок, підтекстів, натяків, що твір стає про все. А значить ні про що. І кожен знаходить у творі свою глибину, свої думки і свій зміст.
Отже що хотів сказати цим фільмом цей дивак Бернардо – цей колишній комуніст. Колишній до такої степені, що його можна назвати «колишній антикомуніст». А зараз просто художник. Майстер кіно. Майстер образів. Не все мені подобається в його творчості. Фільм «Мрійники» мене розчарував. Звичайно, цікаво. Звичайно, змістовно. Але гидко – фільм викликав відразу. Звичайно. комунізм потворний і гидкий – в своїй основі. В своєму запереченні традиційної культури, традиційної етики. Але це можна було б показати естетично. Але це вже зовсім про інший фільм. Чому я тут додаю ці репліки? Тому що про той фільм я ніколи не напишу.
Я про цей фільм чув різні відгуки. І думки. Якщо їх взагалі можна вважати думками. Один тонкий знавець кіно сказав мені якось, що цей фільм про те як була втрачена цнота. І це сказала людина яка дійсно щось розуміється в мистецтві! О, цинічний світ!
Отже що це. Це повернення. В першу чергу. Бертолуччі після комунізму яким перехворів в дитинстві творчості як хворіють на дитячі хвороби мав інше захоплення: буддизм. Бернардо помандрував на Схід. Тема буддизму випливає в тій чи іншій мірі у всіх його фільмах: просвітлення, реінкарнації, споглядання, медитації, інтуїція, дзен, парадоксальність – цим просякнуті всі його фільми – і цей не виняток. Сама ідея «невловимої краси» якою просякнутий фільм – це буддиська ідея, один із принципів класичного японського мистецтва – краса плинна, короткочасна, вловити її майже неможливо, вона є, і через мить зникає – і це сумно… Принцип «сабі» - сум за невловимою красою…
Так от – цей фільм повернення – повернення зі Сходу в Італію. Цим фільмом Бертолуччі сказав: Італія Прекрасна! Неймовірно прекрасна! Ми це, звісно, знали і до того, знали і без нього – але красу кожен майстер показує по своєму. А це просто гімн красі Італії – пагорби Тоскани заворожують глядача, оспівана не тільки краса руїн і давнини – оспівана сама природа Італії – в тому числі аграрний ландшафт. Це вдається мало кому – показати красу полів і виноградників – хоча в Італії це легше ніж будь-де. Ця невловима краса Італійських пейзажів співставляється з красою жінки і красою творінь художника і скульптора. Це просто гімн мистецтву.
Оце от духовне повернення режисера в Італію (бо навіщо було кудись мандрувати – краса тут – поруч, вдома!) символізується (як на мене) з поверненням героїні фільму (на ймення Люсі) в Італію після довгих років відсутності. Люсі повертається в сім’ю і будинок художника і скульптора. Оточуючі люди цінують і розуміють красу, шукають її, творять її. Люди в пошуках краси. І знаходять її. Художник і його близькі живуть далеко від шуму міст серед мальовничих пагорбів Тоскани. Сучасна потворна цивілізація інколи вдирається в їх життя – чи то в образі будівництва телевізійної вежі - але це щось далеке і нетутешнє – там, за пагорбом, чи то в образі сучасної «музики» яка звучить явною недоречністю оточуючій гармоні. А тут дім в якому живе краса. Тут створений окремий світ краси, де люди відкинули суєтне, минуще, марнотне – живіть вічним.
У фільмі ми бачимо щасливих людей (зрештою). Якщо є краса, то і щастя є. Ось воно – тут. Показаний світ 90-тих років в Італії. Все відбувається у світі 90-тих – апогею розвитку сучасної цивілізації – як в естетичному, так і в будь-якому іншому контексті: далі починається занепад, виродження, божевілля цивілізації. Конвульсії епохи. В 90-ті людство насолоджувалося своєю вершиною. Навіть усвідомлювало, що воно перебуває на вершині свого розвитку. Звичайно, тут відіграв роль феномен «фін де сікл» - кінець століття, кінець епохи. Було відчуття майбутнього апокаліпсису. Тому радіймо поки живі, радіймо і насолоджуймося світом доки він існує – ось такий – красивий. Прикрашаймо його ще більше. Давайте бавитись в естетику! Станемо естетами хоч на ті короткі хвилини які нам відпущено! Кінець світу у 2000 році не відбувся. Але світ збожеволів. Цивілізацію залихоманило. Передчуття були вірними.
Цей фільм – спокійний постмодернізм. Спокійний як проза Річарда Баха чи Германа Гессе. І це не данина моді 90-тих. Це факт. Таким, мовляв, кінематограф і має бути. Постмодернізм як вищий злет мистецтва. Режисер натякає: вихід і порятунок у традиційних культурних цінностях, у традиційній, відшліфованій віками естетиці, принципах гуманізму до якого так довго і важко йшла європейська християнська цивілізація. Італійська зокрема – вона не тотожна європейській, але є її вищим вираженням. Сучасні експерименти заводять в глухий кут. Звісно, до цього ні
Слогани фільму цікавий і нестандартні: «Ви наче з іншої планети прилетіли. Ви створили свій закритий світ. І скоро потрібно буде показувати паспорт, щоб сюди ввійти…», «Я хочу повернутись…», «Я хочу померти там, де я народилась…» Звучать трохи фаталістично. Породжують відчуття, що світ нетривкий і легко може зруйнуватися. Але насправді так воно і є…
(На світлині: кадр з фільму)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493155
дата надходження 17.04.2014
дата закладки 17.04.2014
З-за рогу будинку навпроти,
Несміло підкравшись,
Висунуло промінчик
Сонце.
Подало грамик надії
На світло і щастя,
Самоствердження і свободу.
З-за рогу несміло
Просовує ногу
«Можна, можна
Нам побути
У злагоді, мирі.
Собою?
Українцями
Себе назвати,
Пісень поспівати?»
Хмара,
Ні, не з-за рогу,
А просто посеред неба
Закриває сонце,
Ховає промінчики
І навіть їх обриси.
«Ні, не можна»
Чоботом мілітарним
На горло.
Ми знову з-за рогу вишневим цвітом –
А нам морозом в коріння.
З-за рогу зеленим листом –
Сокирою при основі.
З-за рогу трепетом до землі своєї –
Потопчуть, сплюндрують, спалять:
«Ні, не можна»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492466
дата надходження 14.04.2014
дата закладки 14.04.2014
Якось так –
Життя дзвоном віддзвонює,
Дні несе річка карпатська в потік,
Не встигаєш сказати «І вас з новим роком»,
А ти уже сивочолий дід.
Якось так –
Ходить людина горбами й долинами
В пошуках істини і себе,
Спотикається, падає, підноситься,
Ловить прояви святості, що вознесе.
Якось так –
Все проходить і плавиться,
Мерехтять люди зорями в небессі,
Хтось не випутується з першої впадини,
А хтось досягає духу розвитку висоти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492006
дата надходження 12.04.2014
дата закладки 12.04.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.04.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.04.2014
Писати вірші вчить, мабуть, Господь.
У Нього в кошику заховані таланти.
Тихесенько з молитвою приходь,
Якщо в душі ховаєш діаманти.
А розкажи: якою бачиш Землю?
Мені чогось всміхаються зірки.
Ти також розумієш греблю?
Я знаю, як живуть ставки.
Говорять люди: "Ти талановита!"
Це смішно, бо римую Долю.
Вона мрійлива, кожному відкрита,
Іде босоніж по тернистім полю.
Писати вірші вчить, мабуть, Господь.
У Нього в кошику заховані таланти.
Тихесенько з молитвою приходь,
Якщо в душі ховаєш діаманти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355999
дата надходження 08.08.2012
дата закладки 11.04.2014
Ми з дощем пили чай. Говорили про світобудови.
Пили чай за здоров*я усіх, що у серці живуть.
Підбирали до сейфів забутих новенькі паролі
І змивали старанно з віконець-очей зайвий бруд.
Ми з дощем кожну мить відчайдушно сміялися серцем
Неприкаяний, вільний навіяв про осінь пісні,
Ти пролився у них ясно сяючим місячним скерцо,
Тайнописними згуками сірого неба із снів.
Мені дощ розповів про героїв старинні легенди
Я ж ретельно, як твій літописець, складала портрет.
Чорний чай мій розлився по небу, що враз стало темним
І у крапельких тиші сховало мінливий секрет.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491611
дата надходження 10.04.2014
дата закладки 10.04.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.04.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.04.2014
А мені все байду́же... Тільки терпко яко́сь на душі,
І черствіють думки,- ненароджені вісники щастя.
Я так довго іду. А всі мрії біжать в комиші,
І ховають від долі все те, що життя називає "найкращим".
І дарма, що весна на порозі, що терпіння ще є,
Що живу, намагаючись зорі із неба збирати.
Я б до щастя ішла, тільки б знати правдиві стежки,
Не згубитись,- торкнутись, відчути і світ біля серця не втратити.
Заболіло... Пече... Дико змушує долю коритись,
І самотність зустріла скалічене втомою серце,
Стільки мрій навесні, і в кожній з них слово "любити".
Не здавайся. Ніколи... Зупинися...Помрій... Бо життя- перехрестя...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410829
дата надходження 20.03.2013
дата закладки 03.04.2014
Накладаю фарбу
Синю для неба,
На неї золота
Сонячний диск,
Малюю обличчя,
І бачу – дитинка
Стоїть на зеленій траві.
Створюю усміх
І примружені очі
Від сяйва весни.
Видихаю любов –
І сміється дитинка
На синьому фоні,
Обрамлена сонцем
По коліна в зеленій траві.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490042
дата надходження 03.04.2014
дата закладки 03.04.2014
Як буде все добре, на Місяць,
Холодний, усміхнений Місяць,
Політ свій спрямую... Не раді
Мені на землі анітрохи.
І там я зустріну розраду,
Читаючи прозу космічну,
Залишену у піктограмах,
Мені різб"ярем-селенітом...
Закриті лукаві обійми.
Підступність в очах і нещирість...
І Місяць холодний ріднішим
Здається за твою долоню...
За пісню ненависті щемну,
Що слух мій терза ультразвуком,
За твій поцілунок нещирий,
Що сіллю біліє на щоках...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488330
дата надходження 26.03.2014
дата закладки 02.04.2014
Я не сплю и оно не спит за два квартала от железных дверей,
волком прирученным на цепи, мороком, пойманным в январе,
впаянным в каменный парапет - музыкой на ветру...
Влажный с росы песок -
Море мое, серебро моих струн, шелест моих парусов.
И я превыше всех верю ему и еще Господу неба и светлых волн -
я войду в белой пены морскую кайму, когда не останется никого,
кто бы придержал меня за рукав и напомнил мне про долги.
И будет дорога моя легка лунным светом из-под ноги.
Море мое укачает меня в колыбели подводных трав,
И мне приснится, как, небом звеня, пляшут северные ветра
Над самым краем закатного марева, слепящего горизонт
В начале душисто-соленого мая, мерцающего слезой
На теплой ладони шелковой глади, взлетающей на волне.
Море меня по волосам гладит, Море поет во мне.
А я люблю его страстно и странно, первым из первых чувств -
Оно залатает сквозные раны и нежно прильнет к плечу
Утренним бризом, на солнце нанизав жемчуг и чаек песнь.
И голос его так сладок и близок. Море мое есть
Для меня даже там, где не слышно прибоя и волны не говорят -
Я его вечно ношу с собою кусочками янтаря,
кварцевой галькой, запахом соли, ракушкой, смешной на вид.
Во мне всегда поет мое Море. Оно у меня в крови.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489848
дата надходження 02.04.2014
дата закладки 02.04.2014
Знаешь, мы чем-то похожи - в своих перекрученных жилах,
в нелучших своих временах, злых и острых как шило.
Но я говорила - " А все же мы живы",
и только потом поняла - поспешила.
Но будет о том...
Когда мир безмерный - предательский нож, но
что там, впереди, предсказать невозможно...
А здесь и сейчас только звездная даль за бортом.
Мне раньше казалось, что это не нужно -
исписаны плотно трактаты о дружбе,
да только в шаблон не вписать ни тебя, ни меня.
Но только смотрю на тебя, и я верю,
что всем и за все воздадут в полной мере.
Вопрос только - сможем ли мы воздаяние это принять?
Я это пишу, и не знаю зачем -
может руку твою ощутить на плече...
Побудь моим ангелом в отблеск моей неудачи.
Я мелочно-суетна в общем, но все ж...
Побудь со мной рядом, и этим спасешь,
хотя в рамках жизни мы оба немногое значим.
Мы чем-то похожи, и это смешно,
но если б во мне больше стали нашлось,
я может не дрогнула тоже под гнетом незримого пресса.
Я тоже смогла бы стоять на краю,
чтоб смерти в лицо говорить "Не боюсь"
и так же без страха отдергивать жизни завесу.
Побудь со мной рядом щитом и мечом -
я больше не стану просить ни о чем.
Вот соль моих вдохов - вдохни моей грудью, попробуй.
Чужими глазами - неловко смотреть,
но... Мы будем живы хотя бы на треть.
Быть может не сразу, но мы все же выживем. Оба.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489847
дата надходження 02.04.2014
дата закладки 02.04.2014
скошені трави під вікнами
п'яти лоскочуть сухістю
кроки вповільнені почасти
втоптують мертвих бджіл
скільки ж бо того літа -
більше колишніх спогадів,
резервуарів-стоків
для проливних дощів
надяться в руки пагони,
звично ключиць торкаються
скільки ж бо в наших ігрищах
правди і самоти
діти вмивають руки тільки
коли награються
діти мовчать
недовго
діти ідуть в світи
трави вростають в стелі
листя обмотують рами
рано чи пізно
вдома
гамір сердець і тіл
трави первинно теплі
переростають в рани
почасти без загоєнь
почасти
назавжди
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489838
дата надходження 02.04.2014
дата закладки 02.04.2014
Десь там...поміж трав,що невтомно колишуть кулю,
Розхитують з сходу на захід застиглий люд...
О,як ж натхненно родини квіток танцюють блюз...
Десь там...поміж снів,що живильно латають землю,
Очищують з півдня на північ ще денний бруд...
Гнучкою кішкою танцем квіток замуркочусь...
Десь там...поміж слів,що квапливо вмивають душу,
Підсолюють зверху до низу цукровий дух...
У полі квіткою-сонцем зійду...увись здіймусь...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489512
дата надходження 01.04.2014
дата закладки 01.04.2014
Я сьогодні востаннє прийшов
На Майдан… і прощаюся з вами.
Надвечіря. Вже сонце зайшло,
Затуляючи рани криваві.
Небеса кровоточать дощами,
Хоч запахло весною в огні.
Ти, матусю, не плач ночами;
Я її наближав, як умів.
За синів я стояв на сторожі,
За безхмарну і вільну весну.
Серед ангелів в місці Божім
Засилаю молитву свою.
Побратими, між вами стою.
І дарма, що не б’є кров у венах.
Бог покликав у Сотню свою,
Боронити Вкраїни знамено.
Пам’ятайте обов’язок свій,
Що давав нам і мужність і силу,
Що в тріскучі морози нас вів…
Допоможу… Стоятиму з тилу…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481208
дата надходження 22.02.2014
дата закладки 31.03.2014
Чи думав ти коли вбивав,
Як цілився йому у спину?
Товариш твій цього не знав,
А це була його дитина.
Чи думав ти про Україну,
Про неньку,що тебе ростила?
Для чого зброю в руки брав,
Коли не в цьому сила.
Чи в серці Бога мав,
Коли стікало серце кровю?
Коли холодний він лежав,
А ти добив його рукою.
Чи не жалієш , що живий,
Що їх життя навік забрав ти?
Ти жити будеш , а вони-
На тебе завжди споглядати!
26.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489132
дата надходження 30.03.2014
дата закладки 30.03.2014
Ти сльози витри та не плач
Бо вже лежу я в домовині.
Мене ти серденько пробач,
Що я пішов і там загинув.
Я захищав її як міг,
Бо так хотів для свого сина.
Країну мирну для всіх нас
І нашу рідну Україну.
Матусю,рідна,не журись,
Я поруч буду коло тебе.
Ти просто тихо посміхнись
І квітку принеси для мене.
Ти в нічку темну поглядай,
Там зірка світить вже для мене.
Мене ти завжди памятай
Вона завжди горить для тебе!
26.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488523
дата надходження 27.03.2014
дата закладки 30.03.2014
Всі слова, що ти в море пускав корабликами,
Здіймались у небо й ставали янголами.
Несли у корзинках рум яні яблука,
Куплені на La Rambla*.
Чіпляли в волосся квіти лаванди.
Брели дуже довго небом трояндовим,
Минаючи хмари -
Солодку вату
Рожевих мрій.
Вони завжди прилітали вночі
Й сідали мені на вії.
Гріли мене
Навіть коли в Україні
Було нижче,
Ніж боляче.
Кораблики, борючись,
Весь час потопали в морі,
Наче знаково…
Та потім їх підіймали зорі,
Роблячи янголами,
Пам ятай про це!
Вони,
Від тебе,
Завжди були поруч,
За це
Я
Дякую...
*La Rambla - центральний ринок Барселони.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489010
дата надходження 29.03.2014
дата закладки 29.03.2014
«Те, що відбувається в моїй голові
набагато цікавіше ніж те,
що відбувається за її межами.»
(Лоуренс Данмор)
У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків, ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: "Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми, як і в інших містах…" І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, що дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:
Весняне небо
Зазирає птахом
У кратери площ,
У каньйони вулиць.
Чому я такий розхристаний,
Як пілігрим слова
З дірявими черевиками палітри?
Весняні квіти –
Це білі, жовті й сині привиди
(Червоних не буває –
Ні весняних квітів, ні привидів,
Точніше – червоні привиди померли)
Ефемерної епохи веслярів.
Якщо ти плаваєш
По океану часу,
Чи літаєш
У просторі прозорих дерев, то:
Ти босоногий Августин:
Марно шукаєш
Одкровення Доната-єретика
Серед папірусів – квітів вишні.
Ти – візантієць останній:
У бібліотеці свого черепа
Марно гортаєш
Попіл спалених книг
Олександрійської бібліотеки
Своєї юності.
Ти в межичассі,
Яке ніколи не стане епохою.
Подушки хмар
Марно під голову мостиш
Хворому століттю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488960
дата надходження 29.03.2014
дата закладки 29.03.2014
Наша Галя вчить латину
Й думає, мнучи чуприну:
“Одружуся з Ціцероном,
В нього книжок на мільйон”…
Та побачила Катулла –
Ціцерона враз забула,
І гарнесенько заснула,
І поринула у сон.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109536
дата надходження 27.12.2008
дата закладки 29.03.2014
Я перед вічністю не встою
І не жалію слів гірких
Пліч о пліч чи рука з рукою
Чи я за тих… чи я за тих?
І сумніви туманять мозок
І істина кудись пливе
І красномовства хитрий розмах
Все разом у мені живе
Хіба нас цьому вчила мати
О світ, безумство розум твій
Купити все і все продати
Час - квінтесенція подій
Я перед розумом не встою
Я ні за кого, та нехай…
Щоб залишитися собою…!!!
Ти все що є віддай…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488787
дата надходження 28.03.2014
дата закладки 28.03.2014
[i]Из Хайяма[/i]
1.
Почему этот кубок бесцветен и сух?
Где рейханский рубин, укрепляющий дух?
Позабудь ненадолго о догме ислама:
не скорби в одиночку, напейся за двух!
2.
Вы, злодейству которых не видно конца,
в Судный день не надейтесь на милость творца.
Бог простит не закончивших доброго дела –
не простит сотворившего зло подлеца.
3.
Пусть же ветер у розы подол разовьет,
пусть мудрец свой кувшин на двоих разопьет
на лужайке с подругой своей белогрудой –
и о камень ненужный сосуд разобьет!
4.
Покупаю вино, а блаженство в раю
я любому, кто хочет купить, продаю.
Верь в обещанный рай, если хочется верить,
и ступай себе в пекло, покуда я пью.
5.
Брось молиться, неси нам вина, богомол,
разобьем нашу добрую славу об пол.
Все равно ты судьбу за подол не ухватишь –
хоть красотку сумей ухватить за подол!
6.
В жизни трезвым я не был, и к богу на Суд
непочтительно пьяным меня принесут.
До зари я целую заздравную чашу,
обнимаю за шею любезный сосуд.
7.
Из верченья гончарного круга времен
извлекает урок кто учен и умен –
или пьяный, позволивший миру вращаться,
ничего ровным счетом не смыслящий в нем.
8.
Говорят, что в раю, мол, сады и луга,
реки меда, кисельные, мол, берега.
Дай-ка лучше вина. Не люблю обещаний;
мне наличность презренная здесь дорога.
9.
Я в мечеть не за праведным словом пришел,
не к святым прикоснуться основам пришел.
Прошлый раз утащил я молитвенный коврик –
он истерся до дыр. Я за новым пришел.
10.
О жестокое небо, безжалостный бог!
ты еще никому никогда не помог.
Если видишь, что сердце обуглено горем,
то нарочно еще добавляешь ожог.
11.
Мы скитались всю жизнь по горам и долам,
путь домой находили с грехом пополам.
Но никто из ушедших отсюда навеки
в этих долгих скитаньях не встретился нам.
12.
Пью вино потому, что не верю вранью:
ни о вечном блаженстве на травке в раю,
ни о вечных мучениях в жизни загробной.
Пью вино потому, что в могиле сгнию.
13.
Нищим дервишем ставший – достигнет высот,
сердце в кровь изодравший – достигнет высот.
Прочь пустые мечты о великих свершеньях!
Лишь с собой совладавший – достигнет высот.
14.
Я раскаянья полон на старости лет;
нет прощения мне, оправдания нет:
я, безумец, не слушался божьих велений,
не исполнил я свой молчаливый обет!
15.
Веселись! ибо скорбные сходят с ума.
Светит вечными звездами вечная тьма.
Как привыкнуть к тому, что из мыслящей плоти
кирпичи изготовят и сложат дома?
16.
Круг небес ослепляет нас блеском своим,
и божественный путь остается незрим.
Этот путь недоступен для логики нашей,
меркой разума нашего не измерим.
[i][b]От редактора[/b]: На самом деле возможностей для квалифицированной работы редактора не так много – особенно если он не шантажирует автора возможностью (или невозможностью) публикации. Все мы знаем по себе, как цепко и непримиримо умеет держаться автор за каждую букву своего текста. Но нет поэта без таланта редактора, а совпадает он с талантом сочинителя крайне редко… Может, это и хорошо?
Одна из таких возможностей – переводы. По большому счету, авторские права на перевод могут принадлежать только автору оригинала. В «Русском рубайяте», который я редактировал, принят принцип: если от первоначального текста удается сохранить хотя бы одну строчку, авторство перевода не изменяется. К переводам Германа Плисецкого этот принцип не применялся. Его работы можно считать образцовыми в русском рубайяте Хайяма – да и во всей переводной поэзии. Мастерство редактора в том и состоит, чтобы, внося минимальные коррективы, изменив только слово – а порой даже букву, – вдохнуть жизнь в анемичные образы, добиться прозрачности перевода на всю глубину оригинальной идеи.
Пример такой «минималистской» редактуры я и предложил. Читатель имеет возможность вспомнить (а кто-то – познакомиться) с совершенными переводами Германа Плисецкого, достоинства которых редактор (по его убеждению) полностью сохранил; а знатоки Хайяма – еще и оценить работу самого редактора.
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488750
дата надходження 28.03.2014
дата закладки 28.03.2014
Мені погано?
Звісно ні, про що ви?
Ще для поганого зарано,
хоч і життя кує уже окови...
Я сильна! Чи забули?
Так? З чого б це раптом?
Невже ви сльози мої чули?
Чи все ж помітили мій страх перед невдалим стартом?
Та наче б ні ...
Я не збагну одного,
Звідкіль береться туга та?
Усе це вигадки дурного...
Що я всесильна та пуста.
Все, досить!
Вмріть стереотипи...
Я, як і ви - плаксива, хоч і горда постать,
Що поділяє біль на власні типи.
Всепоглинаючий, скаженний, дикий ...
Що рве і душу й плоть,
А ти сидиш, мов блазень тихий
І посміхаєшся з надією не згинуть.
А є, коли лише пустОти рвуться...
На зовні в світло, попри тінь...
Як бачу, ти - не в силі їх позбуться,
вони то й вб'ють тебе, ти плач покинь.
Де мОя сила?
Мужність незбагненна?
І піднімаю білі я вітрила.
Я не така уже й натхненна...
Останні дні?
Меланхолія? Певно.
Мені ще щось з'явилося сьогодні в сні,
А ні, я помилилася, там далі темно.
Мене до сліз,
До болі далі тягне...
Життя, як ніж...
Вростає так, що серце стогне....
|N.W|
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488376
дата надходження 26.03.2014
дата закладки 28.03.2014
Детство у внучат сейчас другое...
Гаджеты, айфоны, интернет.
Где же делось детство то шальное.
Когда прятали под камень свой секрет.
Где скакалки, прятки и игрушки...
Босиком по лужам день-деньской.
А они сидят в своих войнушках...
И не видят радости земной.
Это их айфоновое детство.
Разрушает душу изнутри.
Ведь они не видят по соседству.
Как скучает кошка без игры.
©Надин Буре[b][i][/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488682
дата надходження 28.03.2014
дата закладки 28.03.2014
Можна вік дивуватись водою,
І вогнем дивуватися вік,
І у вирій літати з весною,
І вивчати зірки з-під повік.
Можна вдаль мігрувати під компас,
У землі попрохавши зернин,
І вивчати замислений космос,
Під опікою світлих родин.
Можна равлика взяти з собою,
Хай обміряє вічність за день,
Від тополі, що снить висотою,
Зневажаючи тлінності пень.
Календар розганяє орбіти,
Пасажирить буденність-літак,
Нам би зором, хоч зором схопити,
Непомітних миттєвостей мак…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488323
дата надходження 26.03.2014
дата закладки 26.03.2014
Дівчино, Вам не пасують квіти,
Загорнуті у компліменти.
Вашим волоссям грав тільки вітер -
Ви - chocolate con menta*.
Дівчино, марно фарбуєте вії,
Шкіру бентежите шовком...
Як воно, втратити навіть мрію
Й стати, як світ, одинокою?
Але ж бо Вам до лиця самотність,
Сльози, вмиваючі душу...
Гірко-солодка Ваша холодність,
Танучи, сонце мружить.
Яка ціна того, щоб зігрітися?
Це не вартує ні цента...
Йдіть і за ціле євро втопіться
у chocolate con menta...
*Сhocolate con menta(ісп.) -шоколад з м ятою(морозиво)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487963
дата надходження 24.03.2014
дата закладки 26.03.2014
Про що поговоримо?
..тиша..
а я так квапливо і смішно
намагаюсь розплутати вузол
несказано сказаних слів
ковтаю твій погляд... Про що він?
...
й роблюся маленькою. Зовсім
як та Аліса
з країн божевіль
І знову
блукаємо в бібліотеках
можливих розмов
неможливих книжок
де найголовніше під пилом
найвище/найглибше
одна не дістану
без тебе
Скажи..
Як стати в твій ріст?
бо я балансую так кепсько
то б*юсь головною у небо
то бігаю карликом
загнаних слів
Благаю
не дай загубитись
у задзеркаллі
своїх поччутів
...
Читай
..так страшно розкрити
комусь свою книжку
та більше
-
застрягнути
десь у чужій..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487999
дата надходження 25.03.2014
дата закладки 25.03.2014
У руках маїх квіти і сумна чорна стрічка.
Вечір пам’яті УГА і горить скорботи свічка...
Юні галицькі сини до останньої хвилини
Віддавали цій землі свого серденька жарини.
Їх забуто імена, їхні зтоптано могили,
А вони тебе ,Вкраїно, до останнього любили.
Чорний ворон в полі кряче,хрест дубовий похилився.
Та за тебе, мій стрілечку, жайвір Богу помолився,
А твою чорну могилу весна дощем напоїла,
За тебе полин-трава з вітром в полі гомоніла.
Хай воскреснуть в нашім серці січових стрільців могили.
Вони неньку Україну до останнього любили.
П-в
До останнього ти чуєш? До останнього любили
Твої гори і байраки, твої ріки і долини.
І боролися за волю скільки вистачило сили .
До останнього стояли. Чом забуто їх могили?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404726
дата надходження 27.02.2013
дата закладки 24.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.03.2014
«Ні, то була не пісня,
А за рахманним усміхом
Сама журба невтішна…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:
Кольору вічно теплого попелу,
Кольору волосся вдови,
Кольору очей сиріт.
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер небо не синє, а чорне:
Кольору погляду втомлених людей,
Кольору плаття сумних жінок,
Що вже не чекають – нікого і нічого.
Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
Вицвіле від горя дітей,
Що раптово стали дорослими,
Від суму спалених хат,
Від порожнечі, що волає
Душами, що летять в байдужий Космос:
«Все і нічого! Всі і ніхто!»
Країна, в яку прийшла війна:
Ти думав колись – це інша країна,
Ніколи не буде ця країна моя.
Але ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни,
Люди з іржавими душами,
Люди без облич…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487738
дата надходження 23.03.2014
дата закладки 24.03.2014
[img]http://25.media.tumblr.com/e2d2b260be1bfeb5512321832fae3dfa/tumblr_mkpby3qnua1r0duubo4_500.jpg[/img]
[img]http://i46.mindmix.ru/59/68/186859/41/3764241/x_fbe1830d.jpeg[/img]
Вуста її змочені згустками еритроцитів,
Спрагло горять печією густого шарлату.
Якщо вона не давала тобі на ніч кредитів,
То це лише через недостатньо хорошу плату.
Бо, зрештою, байдуже їй, хто торкається її пліч,
Вивчає, як карту, манірно цілує в ручку.
Вона ж бо вінчалась по вісім разів за ніч,
І стільки ж скидала світанками з пальця обручку.
Вуста її змочені згустками еритроцитів
І очі такі гостро-трикутні, немов Бермуди.
Вона зазирає в зіниці своїх паразитів,
А звідти волають від спраги горбаті верблюди.
Цукроване «хочу» рецидивує хронічним «мушу»,
Бажання зігрітись – це, як п’ята в Ахілла.
Божилась не довіряти адамоподібним душу,
Тому захопилась кредитуванням тіла.
Щоправда, хто знає, що дівчина з сущого дна,
Яка допускає в свій храм за домовлену плату.
До смерті боїться лишатися зовсім одна,
І тих кровотеч помадно-губного шарлату...
Шарлат - насичений червоний колір
P.S. Хороші мої, ремарка не в тему вірша: хто з вас має акаунт у твітері? Зареєструвалася нещодавно, хочеться-от почитати рідних і творчих. :)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487699
дата надходження 23.03.2014
дата закладки 23.03.2014
Антологія болю. Хронічного. Вже не до сліз,
коли тіло звикає віками повзти і сахатись,
коли голод примушує бігти світ за очі з хати,
коли на роздоріжжі епох лише бруд з-під коліс.
Антологія мрій про державність. І всі вхолосту.
В нас геройства достатньо, та тільки немає героїв.
Скільки ж блазні віками ще гратимуть гетьманські ролі?
Після котрого пряника спину підставлять хлисту?
Антологія сміху – і все зі сльози до сльози.
Світ регоче над нами. Ми тішимось часом із нього.
Антологія істин. Ми мітимо стрімко у бога
і у князя з багнюки. Проте не збагнули ази.
Антологія сірості. Шоу – замінник, токсин.
О велике прання не своєї – чужої білизни.
Антологія мрій про майбутнє. Аби не запізно
почали прокидатись… бо може проклясти і син…
Антологія віри. Але розіпнемо й Христа,
якщо церква проситиме… Звісно, не наша, а та…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286970
дата надходження 18.10.2011
дата закладки 23.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.03.2014
Парад фонарей вечерами у дома
Напомнил о смерти ушедшего дня.
Луна напевает тихонько знакомый
Романс,где вы нежно любили...(меня?)
Я вами воспета. Но это не важно.
И поздно уже предаваться стихам.
Рассвет за окном. Слишком серо и влажно
И все фонари растеклись по столбам...
Средь серого гула проснувшихся ливней
Пускаю бумажный кораблик мечты.
Была б я еще хоть немного наивней,
Тогда может не было той пустоты...
Я вами воспета, любима (не) вами.
Тоскую (увы) не по вашим губам.
В затертых минутах меж жизнью и снами
Я дань возношу проходящим годам.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452032
дата надходження 01.10.2013
дата закладки 21.03.2014
В вишитій сорочці, збивши босі ноги,
Стоїть Україна обабіч дороги,
А по тому шляху з заходу і з сходу
Тягнеться історія Вкраїнського роду.
Гордою ходою в сонячнім вінці
Йдуть у бій за волю січові стрільці.
Юні та безвусі, їм жити, кохати,
Нивоньку косити, діток колисати…
Стоїть Україна, руки простягає
Хоче мить спинити та права не має.
«Стійте, зупиніться!»стелиться, шепоче -
«Хай запам’ятаю ваші карі очі
Хто скажіть, чиї ви?Як вас величати?
Щоб змогли нащадки вам шану віддати…»
Мовчать легіони, зберігають сили
Йдуть у бій - і сіються стрілецькі могили.
Заридали гори, голосять трембіти
Це твої, Вкраїно, загинули діти.
Хай лине їх слава протягом віків
Чуєш, Україно, з-під землі їх спів?
Ой у лузі червона калина похилилася, чом же наша славна Україна зажурилася? А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400812
дата надходження 13.02.2013
дата закладки 21.03.2014
Коли весна іде у світ,
Поет співає.
Коли зима руйнує цвіт,
Його ламає.
Коли сміється дітвора,
Він рай гаптує.
Коли брехня і глупота
В сідлі, бунтує.
Коли любов знайде в нім кров
Під серця дахом.
Між плазунів серед дібров
Літає птахом.
Як зрадою тріщать дрова,
В душі – голгофа -
Гірчать поетові слова
Ридають строфи.
Як ворог землю рідну рве,
Сховавши сором -
Перо до рук поет бере,
Стріляє словом.
Байдужість скине, мов плаща,
Зими він – літо,
Народу глас поет, душа,
Світильник світу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487208
дата надходження 21.03.2014
дата закладки 21.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.03.2014
Земля людей. Я бачила вже десь.
Не зрозуміло де. Мабуть, о 5ій ранку.
Я знаю, час пройшов іще не весь,
мовчу щоб не порушити мовчанку.
Твій острів знов затопить моя кава,
а ти п'єш чай, коли він охолоне.
Я знов для тебе стала нецікава,
прощай, мій відчайдушний Робінзоне.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485298
дата надходження 12.03.2014
дата закладки 18.03.2014
Я тільки попрошу канатну дорогу,
Бо трохи тривога у світі без Бога
І трохи самотньо у натовпі друзів,
І важко в напрузі, немов у кольчузі,
Шукати сеньйора для меча свого.
Знати, що ти – назавжди перегрін,
Що з мертвих картин кровоточать стигмати
І дикий приціл твого автомата
Малює в повітрі чадний серпантин.
Тепер, на канати безмовно ступивши,
Якийсь арлекін заплітатиме тишу.
І ми, цього світу невдячні байстрята,
Комедію масок назвемо «дель арте».
А потім кинджал нам канати розріже,
І урвище прийме ще сто домовин,
А тишу порушить лункий передзвін,
Бо впустить у темінь ковпак арлекін.
17 березня 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486547
дата надходження 18.03.2014
дата закладки 18.03.2014
Я - твоя, я - невільниця, Боже,
Чом п’янить та задуха любові?
Так бажати то, певно, негоже,
Але вірність лежить в першослові.
Упиваюсь, теплію душею,
Струмінь світла у збудженім тілі.
Не шукаю собі ворожею,
Приласкай бо вуста занімілі.
Не путана та хочу розкуто,
В пута вбравшись, злетіти в безмежжя.
Всім єством я до тебе прикута,
Тим коханням, де цілісність стрижня.
18.03.14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486537
дата надходження 18.03.2014
дата закладки 18.03.2014
Він направив автомат у груди жінці;
- Стой. Стреляю.
- Ну стріляй, стріляй, ординцю...
Це моя земля,
я тут зросла, живу
і буду жити,
Ти прийшов на землю цю мене убити?..
В мене троє хлопців є, на тебе схожі,
Вчила їх любить усе.
А ви ворожі,
Захопили все навкруг, заклали міни...
То які несете нам в країну зміни?..
Опусти свій автомат, я не боюся,
От би бачила в цей час тебе матуся...
Я́к би їй було,
якби́ мій син
їй ціливсь в груди,
Поміркуй і схаменись, заблудо.
Поміркуй...
Невже мізки вам геть промили...
Ваші матері вас, мабуть, не любили...
Щож за розум треба мати, душу, серце,
Щоби з жінкою,
беззбройною,
зійтися в герці...
Ось стою...
Земля моя!
Давно живу тут!..
Боляче,
бо душі ці скалічив *путин*.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486395
дата надходження 17.03.2014
дата закладки 18.03.2014
сумний трамвай моїх старих симпатій
відходить від північного депо
твої слова – це лиш вогонь-багаття,
які згорають, ніби й не було…
вразливий місяць зоряного неба
закрився від твоїх маслЯних рук
і доторків йому навряд чи треба
бо твої руки – лиш минулий гук
пустий вагон твоїх подвійних душ
летить назустріч небуттю й безодні
втікай в наш світ, цурайся ти чимдуж
своєї невибагливої плоті
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400961
дата надходження 14.02.2013
дата закладки 18.03.2014
Нами бавляться, нами грають,
нас розігрують у лото,
не пускають "рабів" до раю,
не питається нас ніхто
про бажання...
О древній роде,
Що запрагнув собі, чудний?..
По терновий вінeць свободи
брат із братом шикує стрій.
Брат із братом візьмесь за руки
і дотулить плечем плече...
- Чуєш, брате, тривожні звуки...
Ллється кров, що у рай тече...
Грай, картяре, на людські душі -
пімсти тліє пекельний дим,
бо свободи вина хильнувши,
не нап'ємось уже нічим.
Бо не дарма життя пролите,
дух любові не вмер, не всох
Бо не можна того убити,
що дарує предвічний Бог.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486325
дата надходження 17.03.2014
дата закладки 17.03.2014
[b]Зачем придумали Войну?
Оружие и пистолеты...
Из Ада, вышли на страну.
Все эти демоны - планеты!
Они не мстители. Убийцы!
Невинных нежных детских тел.
Они души самоубийцы.
От демона, убийца прилетел.
Как может Бог смотреть на это?
Ведь это Ангелы его!
Они безвинны и наивны.
Как страшно умерели, и за что?
Зачем, скажи, ушли на Небо?
Зачем покинули наш свет?
Они как Ангелы нелепо.
Ушли за автомат и пистолет.
Зачем прокляли матерей?
Что умирают на могилах.
Своих любимых же детей!
Что жили с ними, так счастливо!
Игрушки ихни теребят.
Что в гроб они не положили.
Скажи "Зачем же убивать?"
Когда они не согрешили!
(с)Надин Буре[i][/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486212
дата надходження 17.03.2014
дата закладки 17.03.2014
«…Як сон, що наснивсь колись
В колисці старих морів
Душі наївній моїй.»
(Майк Йогансен)
Мій сон – реальність.
А реальність – лише сон,
Що сниться Богу серед моря,
Бо небо – просто море хмар
І синяви. Лише колиска снів,
Що сняться Богу.
Він дозволив
І грішним нам побачити ці сни,
А ми все ділимо
Те небо на квадрати
І на трикутники*,
Все міряємо марно
І намагаємось
Отямитись від сну.
І тільки дереву –
Старому ясену**,
Що посадив скрипаль***
Давно померлий
Наснилось справжнє:
Не війна, і не Калігула –
Не божевільний карлик****,
І навіть не юрба убивць.
Наснились квіти:
Хризантеми і фіалки.
Примітки:
* - колись в часи білих колон та запашного повітря античності жив чоловік на ім’я Евклід. Він любив інколи дивитися в небо і малювати у цьому синьому просторі уявні трикутники і квадрати. Але я не про нього…
** - цей старий ясен росте в Дубліні на вулиці Лана Сан Томас (святого Томаса) – недалеко від собору Святої Марії. Я часто любив спілкуватися з цим деревом – цей старий ясен чудовий співбесідник, завжди розумів мене…
*** - цього скрипаля звали Фланн О’Браєн (1879 – 1962). А посадив він той ясен у 1928 році.
**** - не вперше в історії жорстокі та божевільні карлики ставали королями і імператорами. Було вже таке… Почитайте хоча б Пера Лагерквіста. Сам Калігула не був карликом, але дуже мені вже він нагадує одного жорстокого імператора низького зросту…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485659
дата надходження 14.03.2014
дата закладки 14.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.03.2014
[i]Він не побачить вже весну...
І ластівки приліт небесний.
Як жайвір линув у гору...
Твій вільний дух, вже безтілесний.
Не буде сина зустрічати...
І донька виросте без слів...
Як він кохав її, і матір.
І гаю не почує спів.
Відлуння попелу Майдана.
Мов куля вирвало серця.
Його любов і кров віддана...
За волю нашу для Творця.
©Надін Буре[b][img]́[/img][/b][/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485217
дата надходження 12.03.2014
дата закладки 12.03.2014
Примірятиму твоє прізвище,
Як старе улюблене плаття.
Розгулювати в ньому по будинку,
Запалювати у каміні багаття.
Уявляючи, як бігають діти,
Посміхаються і бешкетують.
Безтурботливі, щирі і вперті.
Ми з тобою закохані, сваримось,
Іноді навіть сумуєм, відверті.
Щоденна одноманітність ніскільки не заважає.
Тільки все це моя уява,
вона зникає, так як і сни - зникає.
Сьогодні, чи може завтра, викину мотлох із шафи.
Знову моя уява, вкотре ця гра уяви.
Ось чому спалюють речі - спогадів надто багато.
Залишу little black dress для себе.
Якщо не носитиму - зберігатим
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467387
дата надходження 20.12.2013
дата закладки 11.03.2014
Синці на колінах - звично.
та поки зима: зимно ідуже слизько,
не помітить ніхто,
тільки близькі.
вже ламані двічі ключиці,
обдерті лікті, тоноване підборіддя.
хіба потрібна комусь така любов
чи саме це приховували століття.
і кожен день тобі в сумління втирають
яка ти невдаха.
а ти терпиш йому, бо любиш.
тримаєш його під своїм дахом, голубиш,
ночами не спиш, через його :
\" відповідай! приділи мені більше часу,більше себе віддай\"
натомість одержуєш - нічого.
а нічого це навіть не щось.
покинь цю дурну справу.
повір, буде кращий Хтось.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484823
дата надходження 10.03.2014
дата закладки 11.03.2014
[i]опыт аналитики[/i]
[b]1.[/b]
Я давно говорил, что человек с такими слабыми коленками не может быть лидером нации. Теперь, я полагаю, это понял и он сам. Слабый человек в политике становится сначала предателем, а потом марионеткой. Более того – навсегда: вход рубль, а выход – два. Именно эту простую истину и объяснили Януковичу в Ростове…
Для того чтобы понимать, что произойдет в мире, – и что происходит! – надо ясно понимать, к чему стремятся игроки. Не одни только Лужков с Жириновским в России считали Крым своей территорией. Просто не все же такие болтуны, как эти двое. Давайте признаемся себе четко и ясно: Путин в Крыму, и оттуда его уже никто не выгонит. Только ценой ядерного конфликта. Экономические санкции? Извините, это блеф. Пустые разговоры о том, что Западная Европа может обойтись без российского газа – только пустые разговоры и ничего больше. Если ЕС намерен развивать свое производство (а он намерен), то ему нужен гарантированный источник достаточно дешевых энергоносителей. Надежный гарантированный источник.
…Ой, вот только не надо про настроения крымчан! Кто же их спросит? (Вас кто-нибудь спрашивает?) Любые выборы или референдум – только способ легализации уже принятых решений. Проголосуете не так – пойдете переголосовывать. Этот аргумент действует на обывателя… то есть на избирателя он действует безотказно. К тому же значительная – мягко говоря – часть крымчан действительно не против отчалить в Россию из некомфортной Украины. Вместе с местом жительства, превратив его, если надо, в остров. Теперь они, вероятно, радуются. Потому что не понимают, что будет происходить дальше.
[b]2.[/b]
Российская Федерация – не единственный и даже не первый игрок на мировом рынке. А кто игрок? Давайте договоримся сразу: не правительства, не страны, и даже не собственники и не распорядители капиталов. Они, по край ней мере в чем-то, тоже люди. Играют сами капиталы; все происходящее довлеет их механическим интересам. Коренные, жизненные интересы капиталов могут быть обозначены одним словом: «экспансия». Капитал, который не вкладывается в дело, становится «замороженным»; и накопление таких замороженных капиталов приводит к коллапсу экономики – по образцу Великой Депрессии в США. И когда я говорю: «приводит», это именно означает процесс в его завершающей стадии. Мировой рынок находится на грани кризиса перепроизводства, и отдаленные глухие проявления грядущей катастрофы мы с вами наблюдаем, беспечно и бездумно именуя их «кризисами». Нет, это еще не Кризис.
Мировой рынок сейчас (и всегда) решает две основных проблемы: расширение жизненного пространства и вытеснение «чужих» капиталов – а Россия считается «чужой»; ее воспринимают только как источник энергоносителей.
Все происходящее в Украине – и происходившее с 1994 года – следует рассматривать только через призму экономической экспансии. Запад давно считает украинский рынок своим жизненным пространством, «запасным аэродромом» для сброса – при необходимости – накопившихся замороженных капиталов. Вот почему так болезненно, истерично, до судорог воспринимаются попытки экономической интеграции с Россией.
Но не забывайте: есть и другой мотив; вторая задача. Недостаточно запереть экономику РФ в пределах национальной территории и ожидать, когда российский капитал задохнется в собственных испражнениях. Процесс это долгий, резерв внутреннего пространства у них есть, и довести экономику Российской Федерации до состояния медленного гниения (как в Украине) можно только комбинируя экономические методы с силовыми. Я хочу сказать, что Запад не оставит попыток отыграться за новогодние поздравления Ельцина. Военно-спортивные игры будут продолжаться, вот что.
Как показывает опыт, западные спецслужбы… А это, конечно, не ЦРУ и никакая другая государственная структура: масштабы не те. Так вот, западные спецслужбы не балуют разнообразием дебютов; опыт «цветных революций» и «арабских демократий» наглядно это демонстрирует. Так что «косовский гамбит», весьма вероятно, будет разыгран и в Крыму. Вряд ли это приведет к отторжению Крыма от России, но что такое чемодан без ручки, метрополия усвоит прочно. Детали читатель выстроит сам – особенно если он крымчанин.
[b]3.[/b]
Я ничего не сказал об интересах украинцев, да и не собирался, откровенно говоря. Я говорю о событиях, а национальные (государственные) интересы оказывают на них влияние лишь постольку поскольку: на форму, но не на суть. Особенно если это государство третьего мира. А уж интересы народа не влияют никак. Но они влияют на сознание самого народа. А если по большому счету – это и есть самое важное.
Поэтому стоит сказать несколько слов о распространенной иллюзии народного сознания – будто предстоящее вступление в НАТО автоматически приведет к скорому вступлению в ЕС. Не приведет. Ни к скорому и ни к какому. После того, как весной 2005 Романо Проди – добрый человек – прямо сказал нам, что Украина не войдет в ЕС [b][i]никогда[/i][/b], что́ после этого заявления представляет собой «политика европейского выбора»? Что мы должны безоговорочно выполнять требования Западной Европы, [b][i]не ожидая ничего взамен[/i][/b]. Если это «политика», то что такое измена? В 2004 году марионетки Запада сорвали попытку местных олигархов оздоровить нашу экономику самостоятельно, сейчас – с помощью РФ… Хорошо, хорошо! Не «с помощью» – «по указке», «под интересы», но ведь – «оздоровить»! Не стала бы Россия сотрудничать с больной экономикой…
Впрочем, это рассуждения сослагательного характера, вернемся в реальность. К событиям, состоявшимся и предстоящим. Медленно гниющая экономика под патронатом НАТО – никаких других целей не преследовали организаторы Евромайдана. А его исполнители? Если по большому счету – это самое важное.
[b]2014[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484997
дата надходження 11.03.2014
дата закладки 11.03.2014
«Похмурий сон: на головах
Стоять століття і бездумно марять.»
(Майк Йогансен)
Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
Весняним шматочком кори, синім проліском вітру
Читаю забутий трактат божевільних заграв
Старого філософа прерій – провісника Мітру.
А місто дощить снами Сени й мостів,
А місто сіріє догматами папського світу.
Ти йшов по життю чи на крилах летів?
Чи дихав свинцем газетлярського міту?
Пощезни як тінь сажотруса стоока,
Скажи: що було? Якої релігії смак
Так терпко у горлі застряг? І глибоко
Світло незграбне вдивляється в озеро. Мак
Росте й червоніє полями Шампані.
А ти як Матей сон свій зелений комусь продаєш.
Виблискують березня сивого й чорного грані
Як камінь коштовний, як лезо – авжеж.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484949
дата надходження 11.03.2014
дата закладки 11.03.2014
Підсолоди собі життя,
Поринь у враження цукрові.
Я стала більше не своя -
Сповита маренням любові.
Немов танцюю дивний танець
Довкола з пахощами гілки.
Той аромат мене так вабить
І каже: "Випий! Випий! Випий!"
Бува потягнуся руками -
Мої долоні близько-близько.
Та ангели мене віднадять -
Спокуса низько-низько-низько.
Вона розкинулась плодами,
Вона - п'янка та пломениста.
Не обпечи мене, благаю,
Бо я ж думками чиста...чиста!
Серпень 2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477580
дата надходження 06.02.2014
дата закладки 11.03.2014
Я тополя, що гнеться на вітрі,
Приколихана хижою ніччю.
По житті йшла не раз по зустрічній,
Щастя стало короткою миттю.
Наштрикнулась душею на палю,
Постріл у серце з холодності днів.
Я не в силах здолати ту скелю,
Що поміж нами ти стрімко так звів.
Поринає кохання в безсоння,
Знову чіпляє за вії сльозу.
Ти мені, ти - людина стороння, -
Мовчки слухаю. Його ж я люблю.
10.03.14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484800
дата надходження 10.03.2014
дата закладки 10.03.2014
...хочеться написати, та не здіймається рука. Нема в світі тих слів, які описали б всю повноту болю людського і крику душ наших. Нема тієї тризни, яка б повноцінно б оплакала загиблих Янголів світла і волі наших. Нема тієї кари, на яку заслуговують вбивці. Нема сил кричати.
9 днів трималася, як сталева. Бачила поранених, бачила кров і страждання. Аж ось прорвало. Не втрималася. Німий крик душить і паморочиться в голові.
…18 лютого. 1 поверх Будинку профспілок. Чекаю на товариша, з яким щойно познайомилась: шукали разом бронежилет. Підходить до мене жіночка з кухні в білому халаті, накинутому поверх одягу. Помітивши на мені каску, наколінники і биту в руках, зрозуміла, що я саме «звідти». Питає: «Ну що там?» «3 трупи вже є. Ще 7 смертельно поранених», – відповідаю я без зайвих емоцій. Розумію: це війна і потрібно зберігати холодний розум. Повз мене проносять поранених на ношах, і … відчуваю, як перевертається щось всередині, та я твердо розумію: піддаватись емоціям зараз не можна. Не час.
Жіночка у відповідь на мої слова лише заплакала. До мене підійшов чоловік із самооборони, вдягнений відповідно. Суворо подивившись на мене, він промовив: «Дівчино, я бачу, що ви – воїн. І тому маєте розуміти, що жінкам таких речей казати не можна. Їй ще годувати нас, а вона он сидить і плаче. Не треба. Не засмучуйте їх зараз. Ви маєте розуміти...»
Перевівши погляд на жіночку, я відчула, як стискається серце. Вона сиділа на стільці і плакала, не знаючи, скільки ще мертвих попереду. І знаю точно, що ніколи не пробачу собі того, що тоді не підійшла і просто не взяла її за руку, аби заспокоїти. Це найкраще, що я могла б зробити на цій війні. А тоді я стояла з холодним серцем, готова йти і мститися за полеглих братів. Я теж тоді ще не знала, скільки ще їх мертвих впаде журавлями на закривавлену бруківку розстріляного міста. Я не знала, що за кілька годин палатиме цей будинок в страшному огні, забираючи в небуття останній крик Мучеників, що згорять разом з ним дотла.
…а згодом було Пекло. Ридали Михайлівські дзвони і стогнала від того плачу земля. Чорна чума в шоломах косила кулями Народ мій, який всього лиш знав, що єси Правда і Воля. І Бог відбирав у Свою Небесну Сотню найкращих. І тоді кожен розумів, що таки «нема в окопах атеїстів».
«…нехай святиться ім’я Твоє…»
І прийшла тиша. Мертва тиша розстріляного міста, що боязко озиралося навколо себе, тримаючись чорними від кіптяви руками за криваві рани. І здійняло до неба очі, застигнувши з німим криком на кам’яних вустах. До неба, куди нечутним кроком вже відправлялась Золота Небесна Сотня, лишаючи нам безцінний шанс будувати велику і щасливу країну. І ми маємо все для того, бо ця війна мене до скону переконала, що мій Народ – найкращий. Лише встань і йди! І я присягаюся на крові братів моїх, що не зраджу їх, не забуду їх подвиг і донесу нащадкам світлу пам’ять про них, аби жив наш народ вічно і вірив, що з нами – Бог.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484387
дата надходження 08.03.2014
дата закладки 09.03.2014
Українці – унікальна Nація.
Cправжнє наше обличчя проявляється в критичних ситуаціях. Кажуть, що душа людська – то келих. Чим він наповнений – те і виплескається, коли сколихнеш його. Революція ж наразі і є тією величезною «рукою», яка сколихнула бездонний келих наших душ.
В Будинку профспілок я попросила в медпункті пластир, аби заклеїти невеличку рану від опіку на пальці. І була вкрай здивована: до мене поставилися в стократ серйозніше і уважніше, ніж у звичайній лікарні при значних травмах. І чай там роблять з любов’ю і від душі. Чого нема в жодному столичному ресторані найвищого класу.
Ми не трощимо вітрин, не перекидаємо автомобілів і не влаштовуємо підпалів сторонніх об’єктів. Пам’ятник Лобановському накрили брезентом, аби не пошкодити під час бойових дій на Грушевського. У розпалі пекла бійці, заховавшись за барикаду, допивають чай… і несуть одноразові стаканчики до смітника. Або хоч до організованого сміттєзвалища чи бочки з вогнем. Але не викидають під ноги. Та що там казати, погляньте самі під ноги на Майдані. В одному з провладних університетів старенька викладачка потайки відпускає студентів з пар, але за умови, що вони всі підуть на Революцію. Охоронець-вахтер студентського гуртожитку попри суворі правила і заборони без зайвих питань пропускає переночувати цілу групу хлопців з барикад, а в неробочий час і сам ходить на передову.
Атмосфера тут панує братська, але закони – справді суворі. Та інакше не можна, бо нині таки йде війна. Але ми ведемо справедливу і гідну війну. Ми не чинимо жодних підступних дій в бік силовиків і всіх провладних покидьків, не воліємо вразити на смерть, на відміну від них, не підсовуємо вибухівок під виглядом ліків і не стріляємо в спину. Тут кожен пам’ятає про честь. І про те, що кожен з нас в першу чергу – Людина. А яка ти Людина – то вже хай розсудить Бог.
А поряд з думками про те, чим все це закінчиться, скільки життів коштуватиме і що ми отримаємо після цієї Війни, я все частіше замислююсь над тим, як про це писатимуть в підручниках з історії України.
Кого назвуть ворогами народу? Екстремістами, провокаторами.. А кого – «оплотом спокойствия страны»? Ким залишаться в історії хлопці, що померли за Україну? Героями? Нерозумними відчайдухами? Чи зрадниками і бандитами?
Як наші діти називатимуть своїх батьків, що боролись за їхнє майбутнє? Пишатимуться ними, чи соромитимуться перед однолітками свого татка, який втратив очі на цій Війні? Режим, що існує зараз, втопить у майбутньому ці події в лайні, висвітливши їх зі свого брудного ракурсу. І ми не маємо жодного права давати йому шанс на життя, бо руки їх вмиті нашою кров’ю і кров’ю наших братів.
Те, як про це напишуть, залежить лише від нас. Зараз, або ніколи. Бо ми не лише творимо історію, а і маємо неабияку можливість вирішувати, хто її напише.
І я вдячна цій Революції, бо вона вкотре мені нагадала, що наша Nація – найкраща. І воістину непереможна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484393
дата надходження 08.03.2014
дата закладки 09.03.2014
Я прикинусь щасливою.
Назбираю квіти осінню,
Відправлю прощальну листівку
Минулому,
Посаджу дерева радості
Для майбутнього.
Я створю собі щастя
Подумки,
Намалюю казку фарбами
Небаченого кольору.
Усміхнусь сонячним зайчикам,
Що стрибають по обличчю
З вискоком.
Я відчуватиму щастя в спогадах,
Не проситиму в дім
(А тим більше в душу)
Випадковостей,
Побудую храм спокою
І примирення із собою.
Я зроблю себе щасливою
Не задля, а проти –
Туги й самотності.
А якщо встріну ті очі з
синього, мов небо
Каменю,
Подивлюсь у них пристрасно
І буду щасливою,
Що вони існують.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453918
дата надходження 11.10.2013
дата закладки 09.03.2014
На грані …. твоїх відчуттів
….моїх почуттів
На відстані твоїх очей
…. моїх очей
На канаті ходимо … вдвох
…. втрьох
На межі слів …. сказати
… мовчати
На інтуїції … живемо
… тліємо
На підсвідомості … відомо
…. заховано
На подиху … щастя
і болі
На дотику … буденності
… величності
На краю того, що можна
… і зовсім табу
На ароматі твого тіла
… мого тепла
Сахаємось… щоб тільки
не було
І спалах … струмом
по шкірі
Помітно … здалося
… невпізнанно
Чи десь глибоко … просто
відчутно
На цих гранях зупинімось
Дальше не треба…
Бо буде…
Важко…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454598
дата надходження 15.10.2013
дата закладки 09.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.03.2014
Гремя в руке игральными костями,
Проходит вечер в дымной суете...
Мне грустно стало очень. Между нами,-
Без вас мне вечера уже не те!...
Без вас мне вечера еще темнее.
И сны - не слаще; дни - не так светлы...
Молчание становиться роднее,
Чтоб не терять минут, в которых - вы...
Все гости разошлись. Я свежий воздух
Вдыхаю полной грудью из окна.
Без вас мне пенье птиц - всего лишь отзвук
Из давнего (где с вами вместе....) сна.
http://www.playcast.ru/view/1895377/5badd09a59cba7b3a57698a24d1cb7b0fa51eab6pl
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351045
дата надходження 17.07.2012
дата закладки 09.03.2014
У грудях тисне котрий день. Не лиш мені.
Усім і кожному стискається душа від болю.
Він відійшов від нас - в серцях живе.
Тож Слава й Честь Тобі, безстрашному Герою.
Рікою сліз омилося життя.
Невільні й вільні очистились провини.
Ти захисник наш у Небесній Варті.
І янгол народжений з людини.
Сяйнуло сонце - Тобі в останню путь.
Сотні очей блищали слізним блиском.
І білий голуб в небеса злетів.
Так Ти пішов, прощаючись із містом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484353
дата надходження 08.03.2014
дата закладки 09.03.2014
Ранкові промені просились до кімнати,
І гул машин ставав все більш чітким.
- Вже досить... досить тобі спати...
Його жіночий голос розбудив.
Крізь пилину туману на очах,
Примружившись від променів ранкових
Зумів розгледіти якесь дівча
В рожевих шортиках чудових
А голова боліла від вчорашнього вина.
І скільки випили - уже не пам'ятав.
- Ще завтра прийду, - кинула вона
Він поспіхом її поцілував.
В кутку стояла незакінчена картина
Прекрасна... в нього був талант від Бога.
Для неї позувала ця дівчина:
Струнка, красива, нага, довгонога...
Забув ім'я... та музи безіменні.
Взяв сигарету, вийшов на балкон...
Вони - як джерело його натхнення,
Вони взяли його в невидимий полон.
Немов конвалій на весні - їх так багато,
І всі такі ж красиві, молоді і ніжні.
І кожну хочеться погладити, зірвати,
Та змалювати ясні очі, руки білосніжні...
Але минає ніч. А ранком щось не те...
Бо на душі лишилась гіркота.
Не тішить сонце тепле, золоте...
Бо не коханій ранком цілував уста.
Вони всі - музи, а вона - любов.
Любов єдина, справжня, неповторна...
Але вона прогнала. Він пішов.
Хотів забути, та ця приязнь непоборна.
Та і вона без нього, як примара...
Вже сотню раз вони мирились.
Кохання це - обом їм наче кара,
Бо жити разом так і не навчились.
Вона - така уся серйозна, педантична,
Завжди у стильному костюмі, на "шпильках",
А він - натура творча, поетична,
Щодня із пензлем у руці і сигаретою в зубах.
Вона фанатка спорту й джазу,
Не любить кухні, їздить в ресторан.
А він в спортзалі не бував ні разу,
Він любить море, вітер і туман.
Вона читає Чейза й Даніеллу Стіл,
У місті знає всі театри і музеї.
Його письменники: Булгаков та Шекспір,
У голові його - картини і нові ідеї.
Але вони були, мов ті магніти
Носили в грудях не свої серця.
Із іншими могли хіба лиш тліти,
Як сигарета у руці невмілого курця...
З вікна побачив він знайомий силует...
Невже вона? Та він не чув нічого...
Він з злістю кинув пачку сигарет.
Вже ними не заглушиш цю тривогу.
Відчиненими були двері спальні,
І тут царив знайомий, ніжний запах..
Її духи... п'янкі, для нього ідеальні.
Умить прокинувся у ньому запал.
Та що побачила вона у цьому склепі?
Зім'яте ліжко і порожні два бокали.
Він впав у розпач... знову у халепі,
Сумління муки знов його здолали.
Додолу сходами швидко помчав,
Надіявся в думках, що ще не пізно.
Та не було її... не наздогнав,
Хотіли бути разом... Знов порізно.
Весь день йому у пошуках минув,
Але вона немов крізь землю провалилась.
Художник стомлений, розбитий був,
Печаль у його серці оселилась.
Він повертався ввечері додому,
Туман усе довкола оповив...
По парку тихому, майже пустому,
І аромат нових духів вловив.
Красива дівчина з чудовим ароматом
Йому на зустріч неквапливо йшла.
- Якби мені таку красу намалювати...
Вона свій погляд хутко підвела...
І ніч. Романтика. Пляшка вина.
Його кімната. Вітер за вікном.
Ну що поробиш... не його вина,
Що він жінок малює перед сном...
6.03.14.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483794
дата надходження 06.03.2014
дата закладки 08.03.2014
- Що в голосі твоїм? Журба незрима?
Сумливі ноти веснянИх симфоній хмар?...
- Це мрія заховалася в глибинах
Душі моєї (... в серці за вівтар)...
- Що ж сниться їй у тому дивнім храмі,
Прозоре небо чи наряджене в зірки?
- Так, небо… Все в хмаринках-орігамі,-
Їм віршами я спишу пелюстки...
- А вірші ти писатимеш про тугу,
Чи про кохання, загадкове й потайне?
- Та ні, я сповідь напишу лиш другу,
Аби він знав що мучить так мене.
- Дозволь-но я ту сповідь почитаю.
- Ну звісно, друже, – то ж до тебе мій закли'н.
...Читай
- Що ж з голосом твоїм?
- Не знаю...
Мабуть це мрії з храму утекли.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263231
дата надходження 04.06.2011
дата закладки 07.03.2014
Їх нелюд-снайпер
відіслав на небо…
Всі, як один,
вони тепер у Бога.
Ні почестей, ні слави їм
не треба,
Вони життя поклали
не для цього.
Їх очі дивляться на нас
з пітьми безодні,
Що там попереду –
чи щастя, чи руїна?..
Найкращий пам’ятник Небесній сотні –
Єдина і щаслива Україна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482562
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 07.03.2014
Цей львівський дощ... Куди без нього ми?
Все моросить... Мінорну грає гаму...
Прикриє осінь теплими крильми,
Щоб душі не покрились холодами.
Цей львівський дощ... Лиш кава на столі
Парує ледь у затишній кав'ярні.
Всі спогади десь зникли у імлі,
І дощ змиває їх сліди примарні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449861
дата надходження 18.09.2013
дата закладки 07.03.2014
Коли десь там носиками цілуються ескімосики,
У когось в грудях тане маленька льодова крихта
І перетворюється на тепле червоне сонечко,
Яке всміхається доторкам вітру і
Зазирає в твої віконечка,
В твої блакитні оченятка.
Й тоді вони стають небом.
Маленьке моє дівчатко,
Сяяти треба!
Як іскрами сяють тепло твої кучері,
Коли ти грою з лялькою надто змучена,
Біжиш до мене з цукерками...
Хай ці твої очі-віконечка,
В які зазирає сонечко,
Завжди відображують
Твою чисту душу,
Щоб ескімосики десь там
І люди десь тут
Ніколи не були байдужими...
До нас обох вже прийшли весни,
Хай тОбі завжди буде весело
І завжди тебе береже Господь,
Моє маленьке золотце,
Моя чарівна принцеса...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483977
дата надходження 06.03.2014
дата закладки 06.03.2014
Шелестіла б вустами на вушко дива...щоби пам'ять спочила від наглих конвульсій...
Щоби спогад сховався у нірці крота...й призвичаївсь до завчених функцій...
Я б тебе огорнула...шерстяно...чимдуж...щоб ребро розігнулось від тиску емоцій...
Я б зігріла ще завтрашнім- вчорашній штрих...я б вдалася до імпровізацій...
Я б тебе не віддала...заклято...навскіс...щоби очі вдяглися в усмішки із цвіту...
Ворогів би зцілила узваром із квітів...Здивувався б чарівності в нім...
Я б в тобі зазвучала...романсом...навзрид...щоби серце звільнилось від пильності звуків...
Я би констатувала,що ти чарівник...ти ж веслом відбивав ритм на суші...
Я б тебе упіймала,Блукаючий нерв!Я б тебе упіймала на piano чи forte...
Я за двох відспівала б...Провулком пройшов ти...
Незнайомками бавлячись вслух...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483756
дата надходження 05.03.2014
дата закладки 06.03.2014
"Ми зустрілись вперше: вперше і востаннє
довелось прожить нам ледь єдину мить.
Хто із двох нас скаже, скаже на прощання,
що за хвилю щастя варто в світі жить?"
Мирослав Кушнір
Наша перша зупинка нестримно вкарбована в пам’яті,
Кольорові трамваї повезли всі мрії у даль,
Кожну мить дощову похвилинно у спогадах згадую,
На прощання- цілунок, в думках- хаотичний вокзал.
Знов минають секунди й зникають вагони у безвісті,
Небокрай запалила остання щаслива зоря.
На пероні прощались герої забутої повісті,
Дописали новелу, а завтра допишуть роман
15. 05. 2011 р. (вірш написаний у співавторстві)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374426
дата надходження 30.10.2012
дата закладки 06.03.2014
Бачу, на вулиці люди,
Відчуваю ритм метушні,
Ідуть всі вони у нікуди,
І ховають обличчя свої.
Без радості смутку й емоцій,
Байдужість у їхніх очах,
І думки своєї не мають,
Заблукали в рекламних щитах.
У собі їдуть, без зупинну,
Очі уткнувши в асфальт,
Здається відчули провину,
Та серця тверді як базальт.
Живуть без підтримки й прощання,
Працюють чужій меті,
І, навіть, не має бажання
Змінити щось в цьому житті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290921
дата надходження 05.11.2011
дата закладки 06.03.2014
Мені у небо хочеться стрибнути,
З розбігу! З льоту! Від душі...
Та так щоб все умить забути,
До нитки змокнувши в печальному дощі.
Пройтись по білочубих хмарах,
І солодко поцілувати вітер.
Зіграти на плаксивих зорях,
Мелодію із невідомих літер...
Завирувати безіменним ураганом,
Розбити градом кам*яні серця.
Для нього завершитися обманом
І стерти тугу гумкою з лиця.
Заплакати небесним зорепадом,
Та так щоб не зронити ні сльози.
Залити серце Ніагарським водоспадом
І гуркотом весняної грози...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371130
дата надходження 16.10.2012
дата закладки 06.03.2014
Кохати ми лише вчимося,
Ніхто ще не пізнав усіх азів.
А може і пізнав? Та ні. Здалося...
То лише ехо самолюбних слів.
Піднятися від щастя до небес,
Упасти.Тіло на шматки...Де рай?
А стан від ейфорії непомітно щез,
То ти пізнав, що серце має край.
Здавалось, що навік на очі,
Лягла,як вугіль темна пелена...
Та знову ти шукаєш руки ночі,
Бо раз по раз ввижається ВОНА...
ВОНА...Та сама невторна і єдина,
Та, що не спить вночі коли тебе нема.
Та що тобі народить сина,
І захмеліє він любовного вина.
Та,що не знає ні страху,ні болю,
Що зустріча тебе удома кожну ніч.
Та,що закутає любов*ю,
І з розуму зведе, шептавши полум*яну річ.
Навіки разом! Час побілить скроні...
І стрілка робить коло знов і знов.
У вічність! Переплетені долоні...
Навіть тоді,як смерть схолодить кров.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371134
дата надходження 16.10.2012
дата закладки 06.03.2014
"It is not only species of animal that die out. But whole species of feeling".
John Fowles "The Magus"
… можливо саме невідомість не дає нам розпастись
лише таємниця в очах робить нас можливими
мов небачений фрукт ми виростили почуття
яке не достигає в нормальних умовах дозволу
коли ми думаємо що ось якби ми не берем до уваги
що ми не знаємо іншого середовища розвитку
зросло щось тонке і рідкісне можливо викручене
як все чому створюють перешкоди у рості
але незвичне і своєю незвичністю привабливе й солодке
заборонене глибоке бо не виходить до спостереження
залишається в корені – можливо існує а можливо – ні
і ми у всьому цьому загублені мов садівники космосу
не зустрітись не попрощатись не розстатись не зрадіти
витаєм в ірреальності снах мріях ілюзіях мареві
ось наші місця побачення де росте те небачене
рідкісне вимираюче чисте навіть думкою не заплямоване
почуття між двома всесвітами…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459860
дата надходження 11.11.2013
дата закладки 06.03.2014
Коли з постаменту котилась фігура,
Останками каменю вкрилась бруківка.
Падіння богів. Де твоя партструктура,
Невже ти не знав, що народ - вибухівка?
Коли з постаментів злітають гіганти
І б'ють землю носом, здіймаючи пил,
Уламки розкидані будуть асфальтом,
Розбившись безформно у безлічі брил.
Тирани не варті своїх монументів,
Їх доля - це прах, їх минуле - це страх,
Фігура зруйнована буде дощенту,
І в землю вросте обезкрилений птах.
Десь там, в мавзолеї, твоє досі тіло
Біліє змертвіло і прагне піти.
Та небо за обрієм вже загорілось -
Надіслані з вічності мертві листи.
Часто трапляється так із убивцями, злими катами і кровопивцями.
Це твоя кара - лишатися в панцирі і бути зметеним цими повстанцями.
8 грудня 2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480197
дата надходження 18.02.2014
дата закладки 06.03.2014
Чи можеш спати під громи барабанів?
О, ні!
Можеш радіти від насміху тиранів?
О, ні!
Чи втішить білий сніг, що став червоний,
І плачуть діти під похоронні дзвони ?
О Боже праведний- О,ні! О, ні! !
Чи прийде тато, щоб пригорнуть дитину?
Вже ні!
Чи вмовить мама – Хоч ти не йди там сину.
Вже ні!
Чи справить матінка синочкові весілля?
Чи колисатиме внучатко на дозвіллі?
О Боже праведний- вже ні, вже ні!
Невже ,намарно, гине люд за Україну?
О, ні!
Чи думав він, що ніж засуне влада в спину?
О,ні!
Чи вмерла віра про людську свободу
І знищення вкраїнського народу?
О, Боже праведний –О,ні! О,ні!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474893
дата надходження 25.01.2014
дата закладки 06.03.2014
(В співавторстві з Максимом Тарасівським)
Він...
Так холодно сьогодні, і туман
Вкриває місто, наче мозок сумнів,
І спогади, і мрії нерозумні
Оточують мене - це як паркан,
І за парканом весь чудовий світ,
А тут лиш самота, печаль і туга,
Що то було між нас - весна чи хуга,
Чи разом стали на підступний лід,
А там, під льодом, чорная вода,
Вона швидка, глибока, небезпечна,
І бути там, над нею, недоречно,
Та відступити з льоду теж шкода,
Бо лід тонкий і чорна глибина,
І небезпека, і дихання смерті
То все пусте, коли навпіл роздерті
Ті двоє, що наразі плоть одна...
Проте туман - підступний феномен,
Як марення чи сон, брехлива оповідка,
Приховує шипи тендітна квітка,
Зібрання втаємничих письмен,
В печері на стіні незрозумілий нарис -
Дивакувате щось, як східні мешти,
Та враз здригнулися, коли нарешті
Ми розібрали: мене, текел, фарес...
І сплинув час, і всі живі-здорові,
Нормально все... і тільки от туман
Мені транслює, як кіноекран,
Оту сумну історію любові.
Вона...
Ну, от і все, зворотній відлік розпочато...
СтрахУ нема, лиш серце тисне - нездійснене...
І цей передостанній сніг лапатий
Вкриває бруд так досконало - nota bene.
Всі кольори враз - спалахом яскравим.
А в пам'яті (так дивно) - твої руки...
Та дотик губ... і погляд зеленкавий
І присмак солоно-гіркий розлуки...
Минуле розум обвиває павутиною,
Зі світлом бліднуть кадрики з життя,
Лиш титри недоречно так... латиною
Залишились... та й ті пішли. У небуття...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483680
дата надходження 05.03.2014
дата закладки 05.03.2014
. Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать,
на Васильевский остров
я вернусь...
И.А.Бродский, Стансы
Васильевскому острову
1.
Я застрял в этом времени, в этой, чужой мне стране.
Если время не в силах менять, то страну — не по средствам.
Я хотел бы отсюда убраться, и кажется мне:
это я догоняю трамвай, выбегая из детства.
2.
Он грозился придти на Васильевский, чтоб умирать,
но ему Ленинграда на вечный покой не хватило.
Если ради свободы не важно, где думать и жрать, —
значит, мёртвому разницы нет, где отроют могилу.
3.
Радиола на крашеных ножках волнами хрипит, —
тяжела выносить. Я её подобрал на помойке.
У неё, как у старой машины, красивый кокпи́т,
надо ручки крутить, постоянно меняя настройки.
4.
Прошлой жизни, увы, ни забыть, ни вернуть, ни сокрыть,
как собрать невозможно на землю упавшие зёрна:
их давно затоптала бездушная юная прыть,
и они проросли, и, быть может, кого-нибудь кормят.
5.
Что-то недосказал... кто — не знаю: поэт или Бог
промолчал за поэта, и странное чувство потери
каждый день не даёт мне спокойно ступать за порог, —
уходя на секунду, навечно захлопывать двери,
6.
выбегая на остров... Да где там они, острова,
где девчонки, которые машут нам долго из детства?
Стали глубже глаза, побелела совсем голова,
чаще хочется спать, и всё реже, всё реже — раздеться.
7.
Он придти обещал... Я уехать хочу — но куда?
Он писал, я читаю. Жгу мысли, как письма, — и пепел
разлетается, всюду одна, брат, и та же беда:
всех равно холодит неприветливый северный ветер.
8.
Нет, не жду ничего, даже зимней нелёгкой зари,
в окнах — мутный туман, грязь и слякоть по серым погостам.
Будто хочется что-то сказать, попросить: "Повтори!.."
И уйти, чтоб вернуться. Но то и другое — непросто...
9.
Две чудны́е вороны не раз прилетали к нему
и орали с акцентом, слегка по-еврейски картавя:
"Мы уже не вернёмся, тогда и тебе — ни к чему,
потому — не к любви, а к сиротству, хотя и во славе..."
03 июня 2010 г.
22:47(Мск)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372515
дата надходження 22.10.2012
дата закладки 05.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.03.2014
Я б віддала цю осінь тобі, мій жовтневий. Навгад.
Попри всяку різницю у просторі, часі, віці
Фанатично в повітрі виводила б «двадцять вісім»,
Та натомість ще душить твій перший-останній склад.
Я би понад усе берегла у тобі дитину,
Бо для тебе це все пожовкло-зів’яле листя.
Твоя осінь така: виривайся або скорися,
І, як бачиш, я міцно вплелася в цю павутину.
І нехай ти залишися Всесвітом всіх моїх мрій,
А кінець твого жовтня приречено рватиме хмари,
Пам’ятай: попри всі істерики і удари,
Я віддала цю осінь тобі, мій жовтневий. Не мій.
#HappyBirthdayMattSmith
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457182
дата надходження 28.10.2013
дата закладки 03.03.2014
я молю Тебя, Господи, сбереги
его
от... самого себя...
дай, Бог, тихой реки ему
берег и
мост ко мне на стальных цепях,
чтоб ни сжечь, ни взорвать
его, ни сломать,
он не смог никогда и знал,
что на том берегу
и не на словах жду без устали я одна...
дай рукам его, сердцу и духу
сил
выжить, вынести и суметь,
в кровь края нецелованных
прикусив, не разменивать жизнь на
смерть...
дай, найти ему, Боже, а не
искать,
не влюбляться дай, а любить,
пусть жестока дорога и не близка,
Ты храни его.
в поле битв
пусть любовь моя станет ему
броней
от потерь и сомнений стрел. я прошу, дай мне, Господи,
знать о нем,
что он жив, невредим и цел.
Ты отдай мне всю горечь и
боли яд,
что готовил ему. И с ним
если даже устанешь быть,
Боже, я
не устану его хранить...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303062
дата надходження 29.12.2011
дата закладки 03.03.2014
Муторно от стихов.
Правда горчит в гортани.
Мельницами скитаний
Смолот и о плохом
Думаешь.
Don't, Кихот!
Зябко до потрохов.
Злые фантомы боли
Шепчут наперебой о
Главном. И день за год -
Заживо?
Don't, Кихот!
В небе слепо-глухом -
Пусто. Мы оба знаем...
Снова взята пивная -
Крепость - пускаешь в ход
Ветреность?
Don't, Кихот!
Будет еще поход,
Ветры свежей, сильнее,
Рыжие дульсинеи,
Сын на тебя похож.
Сетуешь?
Don't, Кихот!
Славы хлебнешь с лихвой,
Роскоши и признаний,
Выучишь жизнь с изнанки,-
Скоро уже, вот-вот...
Веришь мне?
Don't, Кихот!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355042
дата надходження 03.08.2012
дата закладки 03.03.2014
Здравствуй, Маленький принц! Вот растеряно детство,
Я совсем не хотела костенеть и черстветь.
Мне сказали, ты знаешь от взросления средство.
Мне так важно быть прежней и душой не стареть!..
Я желаю побыть в твоем маленьком мире
И расстаться с привычкой - ждать плохих новостей.
Я хочу видеть насквозь, я хочу мечтать шире,
Надоело метаться от окна до дверей.
Приходи иногда. Посидим, поболтаем,
Все трудней скрывать чувства за ответом-клише.
Мы забыли о главном, потому и теряем
Мудрость детства в беспечной и чистой душе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348195
дата надходження 04.07.2012
дата закладки 03.03.2014
Шановні... Я хочу вас разом зібрати.
І стріляти... Стріляти!!! Стріляти!!! Стріляти!!!
В ритм собачого вальсу...
Аж до нестерпного болю в пальцях...
Стану композитором похоронного маршу...
Ради вас здеградую до неандертальця...
Лиш би вас не бул́о...
Щоб люди покинули зло...
Ех... я думаю наївно, мов би хмільно...
Суки, але знайте, вас вбиватимуть повільно!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482944
дата надходження 02.03.2014
дата закладки 02.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.03.2014
Мене вже не болить, я не вмію Тобою боліти.
І цей час швидкоплинний біжить, наче світ за вікном.
І так важко в душі, бо до Тебе іду крізь століття,
А ти знову чужий, і у мрії вриваєшся з сном.
Мене більш не тривожить холодна понура байдужість,-
Заметілі торкнулись і наших з Тобою сердець.
Десь омріяний наш листопад загубив свою мужність,
А весна на асфальті малює останній сюжет...
Ти уже не болиш,- відболів,- в нас не вірить кохання.
Кілька ран заживуть, коли осінь торкнеться весни.
Я не та, яка зранку приносить в обійми страждання.
А я та, що всміхнеться Тобі, коли
Ти більше серця болиш...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339231
дата надходження 22.05.2012
дата закладки 28.02.2014
Ц_ього стійкого майдану уже не забути ніколи нікому
І_ ми маєм молитись за тих, хто у труні вернувся додому
Н_ам не треба пустих обіцянок, якими годують системно
А_ щоб " сотня небесна " не була убита катами даремно
С_ерце кожного крається навпіл, як наша стражденна країна
В_она вся повна люті і болю... у сльозах, у крові, у руїнах
О_чі сліпли від куль, вибухали гранати в тремтячих руках
Б_оже, спаси... шепотіли уста молоді, відганяючи страх...
О_повилась країна туманом із горя людського й тривоги
Д_ о свободи тернисті, криваві, тяжкі невимовно дороги...
И
23.02.14.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481454
дата надходження 23.02.2014
дата закладки 28.02.2014
"Будь-яке місце, яке ти любиш, для тебе - цілий світ" .
Оскар Уайльд
Я закохана у твоє смарагдове місто,
В твої хмурі, тривожні і схвильовані очі.
У цих чорних круків, що несуть тільки злі вісті,
У цих чайок, що кричать у мені щоночі.
В ці усміхнені вулиці, сповнені радісним гулом,
У цю хвилю, що вперто і ніжно об шкіру б ється.
В мене свій Бог коло мечетей твого Стамбула -
Не зруйнуй мій останній храм - моє серце...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482484
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 28.02.2014
Я знаю, с тобой не расстанемся мы,
Мы память, мы память,
Мы звёздная память друг друга... Г. Герман
[i]Рідному В.М.[/i]
Книга Конана Дойля пахне твоїм читанням
Досі.
Гріє сторінки твій обережний сміх.
Кімнатні тапочки, залиті прощанням,
Босі.
Босі, бо ти [b]не взуваєш[/b] їх.
Годинник твій назавжди завмер на старті
Влітку.
У нетрях серпня, тихо так, як і жив.
Не одного за свій вік ти впіймав Моріарті*,
В клітку.
Але останній [b]панциром[/b] тебе скосив.
Ти є, ти будеш, та не торкне тебе обіймання,
Дотик…
І не знайти тебе на усесвітніх мапах.
А книги Дойля пахнуть твоїм читанням
Доти,
Допоки я [b]впізнаю[/b] цей загуслий запах.
* Моріарті - голова потужної кримінальної організації, геній кримінального світу у творах Артура Конана Дойла про Шерлока Холмса.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482072
дата надходження 26.02.2014
дата закладки 26.02.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.02.2014
Майдан завмер. Молитва і сльоза.
Від згустків болю, смутку і печалі
боліло в грудях - сотню проводжали,
безсмертну сотню в сині небеса.
Вони ставали у ангельський стрій
один за одним мовчки у колону,
як йшли на січ проти орди в погонах
лиш з вірою супроти куль у бій.
І їх єднав не карб рубців і ран,
не дати смерті й ці холодні труни -
любові до Вітчизни чисті струни
торкав молитвою стривожений Майдан.
Як шикувалась сотня в небесах
кожен ридав і присягав до скону
край боронить й по Божому закону
колись й самим звершити в небо шлях.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481468
дата надходження 23.02.2014
дата закладки 23.02.2014
Героям України присвячено...
О рідна ненько! В смертній боротьбі,
У криках, з болем долю ти карбуєш!
До раю не пускає Бог рабів -
Тому синів ти полум'ям гартуєш!
На грудях білих вишиті квітки
Залились кров'ю діток-українців!
Послухай, мамо: плачуть всі віки!
Жалобу носять і свої, й чужинці.
За що боровся Кий, Аскольд і Дір?
За що палав й палив вогонь Богдана?
За те, щоб нині супостат і звір
Хрестив тілами вулиці Майдану.
Благаю, ненько, небу помолись,
Щоб те у нас братів не забирало!
І ворогу в коліна не клонись!
Ми виживем, як завше виживали!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481358
дата надходження 23.02.2014
дата закладки 23.02.2014
23.02.2014
— Добрый день, господа! – у Шатуна был измученный несчастный вид, но он старался говорить уверенно и с достоинством. В подвал полуразрушенного ветхого корпуса бывшего санатория «Зона» входили один за другим красивые высокие мужчины с электрическими фонариками и большими чёрными зонтами в руках – на улице третьи сутки нещадно лил дождь, а время перевалило за полночь.
— Давайте знакомиться, — он вежливо поклонился. — Я – Шатун.
— Шляпник, — улыбнулся мужчина с усами и густыми чёрными бровями. Из внутреннего кармана его пиджака медленно высунул голову огромный чеширский кот, громко икнул и растворился в воздухе. Будто его никогда и не было.
— Корн Корвин к вашим услугам, — мускулистый, улыбчивый парень лет тридцати пяти, внимательно прищурив глаза, напряжённо осматривал обстановку. – Что-то не нравится мне здесь.
Молча соглашаясь с Корвином, большинство участников встречи напряжённо вздохнули.
— Где мы и что здесь происходит? – отозвался человек, стоящий в самом дальнем углу подвала. Его лицо скрывала широкополая шляпа. – Кстати, я – Сволочь.
— А я – Воздух, — густым глубоким голосом прошелестел сидящий на одиноком стуле человек с фотоаппаратом в руках. – Всем добрый вечер, — добавил он и выпустил изо рта облако золотисто-голубого
цвета, которое застыло у него над головой в форме меча и щита.
— Да, мне тоже интересно, что случилось? Я Сэм, Сэм Квинта. Меня сняли прямо с концерта. И мне это чертовски неприятно.
— Тимирлан.
— Вспых.
— Джоник, — представились оставшиеся мужчины. Все устремили свои взгляды на Шатуна. Тот торопливо протёр запотевшие стёкла очков и начал рассказ.
— Друзья мои! Вчера случилось непоправимое. Вы все знаете, что я иногда, не часто, - уточнил он, вытирая пот со лба белым носовым платком, — и только в случае крайней необходимости провожу спиритические сеансы и разговариваю с духами. Я вызываю духов
разных существ. Иногда хороших, иногда не очень. Но не важно. Вчера я слегка выпил, совсем чуть-чуть, — снова уточнил он. При этих словах Корн Корвин громко закашлялся, — и мне пришло в голову вызвать дух Евы – первой женщины на земле.
Джоник присвистнул, а лицо у Шляпника удивлённо вытянулось. – Я не давал тебе такого распоряжения – сказал он.
— Это была моя собственная инициатива, — сбивчиво продолжил Шатун. У меня был к ней очень важный вопрос. Так вот. В ходе нашей беседы мы немного поспорили. И она слегка рассердилась.
— Слегка? – переспросил Тимирлан.
— Ну, возможно, немного более чем слегка, — левый глаз у Шатуна задёргался, — и она сказала… Она сказала…
— Та не тяни ты, чёрт побери, – взорвался Корвин.
— Она сказала, что с этого момента ни у одного члена нашего тайного общества не будет женщины, – он торопливо закончил, втянул голову в плечи и сел. Стул под ним противно заскрипел. В подвале воцарилась мёртвая тишина.
Шляпник встал и начал напряжённо вышагивать по помещению. Из углов потянуло сыростью и плесенью. Темнота, казалось, сгустилась над головами присутствующих.
— Джоник, нужна твоя помощь, – в глазах Шляпника загорелся огонёк надежды. – Посоветуйся со своим Некромантом. Что можно сделать? Как успокоить Еву и изменить ситуацию.
— Хорошо, я попробую, - Джоник достал из кармана брюк маленькую бутылочку со светящейся жидкостью, сделал один глоток, закрыл глаза и стал произносить заклинания. На несколько минут в
подвале воцарилось абсолютная тишина. Пришедшие, казалось, даже не дышали. Потом Джоник открыл глаза и сказал: «До Евы я не достал, но мне удалось поговорить с духом Клеопатры. У нас с ней недавно было одно дело. Она мне кое-чем обязана. Поэтому и согласилась помочь. Выход есть. Чтобы разрушить чары Евы, необходимо разработать, создать и оживить образ идеальной
девушки. Мы должны взять вот этот сосуд (он взмахнул рукой и из воздуха материализовался дивный сосуд) и наполнить его самым прекрасным, что есть на земле. И тогда, возможно, образ оживёт и заклинание рассеется.
Он встал и подошёл к столу, который стоял в центре комнаты. Поставив сосуд на стол, Джоник сделал приглашающий жест всем присутствующим: "Начинайте!"
— Ну что же, — задумчиво прошептал Сволочь, — Красота. Он достал из перстня, одетого на безымянный палец левой руки, засушенный лепесток орхидеи. Потом подошел к сосуду. Растёр лепесток
пальцами и произнёс заклинание: «Медленно, медленно вниз по течению…» На дно сосуда плавно мягко опустились частицы цветка.
— Доброта, — сказал Воздух. Он снял медальон со своей шеи. В нём всеми цветами радуги переливалась густая жидкость.
— Это слеза горной феи, я отвоевал её у Скалистого Мрака. Воздух подошёл и добавил в сосуд каплю.
— Нежность, — Сэм Квинта достал из сумки дудочку. Подошёл к сосуду и начал наигрывать необыкновенной красоты мелодию. Казалось, в подвале даже стены засветились от счастья и нежности. Густым облаком мелодия опустилась на дно сосуда.
— Загадочность – продолжил Шляпник. Чеширский кот снова появился и стал наматывать круги по подвалу, как будто бы что-то искал. А потом, довольно мурлыкнув, произнёс: «Веточка мяты, хвостик у мышки, вот где загадка — в ухе пчелы». Достал из своего уха вопросительный знак и отпустил его в сосуд. Тот рыбкой нырнул на самое дно и затаился.
— Любовь,– сказал Корвин. Он достал из своей сумки фотографию. С фотографии молодая девушка тепло смотрела прямо в глаза Корна. Она была сфотографирована на фоне голубого бездонного неба. Корвин волшебной палочкой снял с фото воспоминания и искристым красным облаком перенёс его в сосуд. Сосуд вспыхнул и засветился ровным красноватым сиянием.
— Радость, – сказал Тимирлан. Рядом с ним на полу подвала стояла клетка. Он снял с неё покрывало и все увидели, что в клетке сидели маленькие птицы. От света они весело зачирикали, защебетали и начали играть друг с другом, перепрыгивая с жёрдочки на жёрдочку. На колени Тимирлана упало перо. Он бережно взял его и опустил в сосуд.
Джоник встал. « Этого достаточно. Это все необходимые ингредиенты. Сейчас должно сработать.» Джентельмены стали напряжённо всматриваться в сосуд, ожидая чудесных изменений. Но ничего не происходило. Круглое розовато-красное облако светилось и пульсировало. По всему подвалу разливался волшебный аромат роз. Это её душа, — сказал Джоник. Мы её создали.
— Но она почему-то не оживает,- грустно добавил Шатун.
— Ей чего-то не хватает, — Шляпник снова принялся ходить кругами по комнате. – Чего?
Он остановился и стал переводить взгляд от одного посетителя к другому. И вдруг остановился на Вспыхе. Тут все вспомнили, что он ещё ничего не добавлял в сосуд.
— Вспых, — Шляпник уверенно подошёл к молодому худощавому пареньку лет двадцати. – Сделай же что-нибудь!
Вспых задумчиво смотрел на присутствующих. Потом встал, поправляя концы длинного полосатого шарфа. На его утончённом умиротворённом лице играла лёгкая улыбка, в глазах светились тёплые искорки.
– Ну, я не знаю. Я же обычный медицинский физик. К тому же, у меня очень мало времени… – при этих словах он посмотрел на свои наручные часы, и у него из-под руки прямо на пыльный пол выпал большой жёлтый блокнот. Из него посыпались разноцветные мотыльки и бабочки, было видно, что листы блокнота исписаны мелким ровным почерком. Вспых бережно поднял блокнот, но бабочки не спешили возвращаться. Сначала они немного покружились вокруг лампочки на потолке. А потом дружно уселись ему на плечи, руки и превратились в маленьких очаровательных фей в лёгких летних платьях всех цветов радуги.
— Кто это? – улыбаясь, спросил Сволочь.
— Это – музы, — тоже озорно улыбаясь, ответил Вспых. Музы в ответ радостно зазвенели колокольчиками на своих миниатюрных туфельках.
— А что ты с ними делаешь? – заинтересовано спросил Воздух.
— Да так, ничего особенного, — он слегка покраснел.
— Сказку, мы хотим сказку, – музы стали очаровательно порхать по подвалу, весело кружась в восхитительном танце. Их крылья волшебно мерцали, гипнотизируя присутствующих.
Шляпник удовлетворённо хмыкнул.
– Вот! Точно! Это то, что мы ищем! Ей нужна сказка.
Вспых бережно открыл свой блокнот и стал задумчиво перелистывать страницу за страницей. В самом центре блокнота лежал осенний кленовый листик. Он взял его в руки. Провёл по поверхности длинными тонкими пальцами, что-то вспоминая. Лист загорелся янтарными прожилками. Вспых подошёл к столу и опустил лист в сосуд.
Сосуд стал оживать: пульсация усилилась, сияние увеличилось, и вдруг мир вокруг взорвался чистыми яркими искрами. Над сосудом появился призрачный образ девушки, и все присутствующие в комнате радостно выдыхнули и загудели.
— Получилось, — торжественно произнёс Шляпник. Шатун заулыбался и стал оживлённо жать всем руки.
Ну слава богу, — Корвин достал сотовый телефон. - Так. Кому бы позвонить?
Вдруг в дверь подвала кто-то постучал. Тимирлан открыл двери. В подвал весёлой стайкой впорхнули прекрасные дамы – Фру, Мистра, Рии, Идущая по времени, Лилу, Териона, Кошка Лаос, Сонный ежик, Крошка Лу, Муххада, Лора, Миссис Смит, Канцлер из карцера, Чудослик.
— С праздником, дорогие наши мужчины!
В руках у Фру был огромный торт. Рии держала цветы и шампанское.
— А как вы нас нашли? – спросил Шляпник.
— А мы это, того… - Муххада замялась. – Дух Адама вызывали. Ну, вот и … — все дружно прыснули со смеху и стали громко подшучивать друг над другом. Старый ветхий подвальчик наполнился светом и жизнью, казалось, он даже помолодел.
Вот и хорошо, — заключил Шляпник. Он сел в углу на старый обшарпанный стул и стал наблюдать за гостями. В подвале снова появился Чеширский кот. Он громко мяукнул и произнёс: хочу камин, свечи и хрустальные люстры. В ту же секунду всё удивительным образом преобразилось. Заиграла волшебная музыка, комната наполнилась тёплым светом камина.
— Спасибо, – сказал Шляпник коту и погладил любимчика по пушистой шёрстке.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481292
дата надходження 23.02.2014
дата закладки 23.02.2014
«Дихай темрявою землі і знову
Дивись!»
(Р. М. Рільке)
Вихор вогняного вітру
Розтривожив вулик залізних бджіл.
Вони жалять нас прямо в серце,
Вони чорні як сама темрява,
Вони літають від чорних виродків
До наших сердець вогню.
Але в наших руках теж
Залізні квіти лютневої ночі
В яких залізні бджоли
Збирали мед небуття.
І ми кожного чорного виродка
Навчимо, що немає безкарності,
Скажемо – не словами –
Гудінням бджоли,
Що неможна людей вбивати,
Неможна народ називати
Стадом і тупим бидлом,
Не можна безкарно
З країни робити цвинтар,
Не можна безкарно
Служити бандитам і виродкам.
За своє непорушне право
Це сказати відверто
Ми платимо своїм серцем
Своїм молодим життям.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481150
дата надходження 22.02.2014
дата закладки 22.02.2014
Пане сотнику, так, я маю зброю – старенький, але надійний «Вальтер», дідівський обріз – старіший за діда батька Махна та автомат Калашнікова. Обріз дістався мені у спадок від діда, «Вальтер» колись купив у зброярні після того як зграя негідників, що дуже нагадувала нинішніх «тітушок» побила мене до стану клінічної смерті. Так, пане сотнику, я бачив тунель і світло в кінці тунелю, потім я бачив Бога. Він цікавий співбесідник і дарувальник мудрості. Він тоді мені сказав повернутись назад і писати вірші і новели. «Вальтер» довго був моєю улюбленою іграшкою, яку я постійно тягав з собою але так ніколи і не стріляв. Бо я буддист і створювати собі погану карму не можу. Ні, пане сотнику, тепер стріляти буду, якщо на то не буде іншої ради і Бог з нею з тою кармою. Якщо виживу після цієї заворухи, що дуже сумнівно, то я тричі обійду навколо гори Ігровище, бо то наш український Кайлас і моя карма обнулиться. Як в мене в голові сумісні оці різні релігійні погляди – я не знаю і це мені, зрештою, байдуже. Обріз це символ і талісман – його освятив у 1920 році священик автокефальної церкви в Переяславі, він стріляв за землю і волю ще в часи батька Махна. Ні, це не сувенір. Він добре змащений і є до нього вдосталь набоїв. Не стріляв з 1933 року, але надійний. Калашнікова я конфіскував у міліцейській дільниці коли ми її захопили. Поверну їм після нашої перемоги бо мені він теж не потрібен, як зрештою і моє власне життя. Зброєю поділитися не можу бо кожна з цих залізяк має для мене сакральне значення. Так, буду стріляти тільки тоді коли на то нема ради. Ні іншої, ні взагалі. Так, пане сотнику, я вже був колись на війні, хоча і там ніколи не стріляв в людину, тільки тягав два роки оту залізяку на плечі – мене двічі розстрілювали, але щоразу невдало. Щоразу не влучали. Потім ще колись труїли – теж не здало, бо смак чаю одразу здався мені підозрілим. Певно так судилось. Фатум чи ще якась там біда. Судилось, напевно, померти саме сьогодні і саме отут. Сам я родом з Донецького краю – краю махновського, степового. Не всі ж там яничари. Звідти ж і Стус, і Сосюра. Та й полк гайдамаків, що був до кінця вірний Петлюрі був набраний саме там – у степах біля Дінця, отого що Сіверський. Та біля Кальміусу, отого що Юзівки без нього і не було. А дід, взагалі, з Полтавщини. Прадід був козаком армії УНР. Так, пане сотнику, маю двох діток про яких, сподіваюсь, потурбуються коли мене вб’ють. Вони все зрозуміють. Мав двох жінок, але одна захворіла і померла, а друга втекла з коханцем за кордон. Так, пане сотнику, я виконаю будь-який наказ, буду сидіти біля цього вікна і не лізти зі зброєю на видноту. Пане сотнику, я дуже сподіваюся, що влучать мені прямісінько в серце, бо хочу піти у потойбіччя з ясним розумом і знову поспілкуватися з Богом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480959
дата надходження 21.02.2014
дата закладки 21.02.2014
Ти збираєш по краплі сумніви з мого чола,
Я карбую втому в твоїх обіймах.
Я - як фенікс, а ти - неначе зола,
Ти - мій храм, коли я, насправді, - руїна.
Ти цілуєш кожну рану моїх думок.
Я друкую курсивом по тілу твої емоції...
Ти - як ключ, у той час, коли я - замок,
Ти - пісок, я - піщина у цьому соціумі...
І коли моє серце так сильно щемить -
Ти - вогонь, край якого я можу грітися.
Кожен подих, твій погляд і ця мить -
Це для мене і є те, що кличуть відданістю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480921
дата надходження 21.02.2014
дата закладки 21.02.2014
а ми сиділи. ми на кухні розмовляли
про те, як сильно ск*рвились світи.
про те, чому раптом автовокзали
згасили світло, перекрили всі шляхи.
кіт випадково перекинув зайвий стільчик,
а вітер розкидав уривки фраз,
динаміками струмували річки,
і витікали озером в безлюдний пляц.
алярм! алярм! так легко зачадіти,
коли думки вже тліють у пітьмі.
ми заховалися у пледах, наче діти.
у віддалі плескались кораблі.
12.01.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480806
дата надходження 21.02.2014
дата закладки 21.02.2014
Установка, що „все чудово”...
До весни повернули дні...
Та, чому це - кольору крові
Під ногами ще теплий сніг?!
Хмари в небі, на захід, мимо...
То надія, а чи імла? ...
І латунь зі свинцем - в обіймах...
Чи, в обоймах?!... Чи, у тілах...
Не кажи, що - „життєва проза”!
Як оскалилася зима!!!
То не дощ! Материнські сльози
За синами, яких нема.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480901
дата надходження 21.02.2014
дата закладки 21.02.2014
«Не описати те, що бачив я словами,
Та тільки так: повір, відчуй!»
(Р. М. Рільке)
Сніги вже тануть,
А сонце регоче нам в очі
Затятістю шотландського тана.
Як легко відчути,
Що смерті немає,
Є лише вічність –
Для тебе, для мене…
Тільки – як боляче,
Що спільних друзів
Поруч немає
І вже не буде
Ніколи, ніколи, ніколи…
Цієї весни підсніжники
Пахнуть димом.
Цієї весни земля
Пахне кров’ю.
Світ почорнів, збожеволів,
І тільки клаптики неба –
Порожнього, як слова Заратустри
Падають у нашу свідомість.
Підставляю своє серце
Залізним бджолам смерті.
Стріляйте!
Вбийте краще мене,
А не свободу
Моєї країни!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480874
дата надходження 21.02.2014
дата закладки 21.02.2014
Нічого крім болю у серці немає,
Нічого крім болю,нічого окрім...
Сльозами багряними прапор ридає згубивши синів...
Нічого крім болю у серці немає,
Нічого крім болю,нічого окрім...
Гріхами кривавими прапор вкриває від вбивств земляків...
Нічого крім болю у серці немає,
Нічого крім болю,нічого окрім...
Новинами давлячись світ завмирає від правдо-шматків...
Нічого крім болю у серці немає,
Нічого крім болю,нічого окрім...
Ударами-втратами серце шматує...не злічиш кусків...
Нічого крім болю у серці немає,
Нічого крім болю,нічого окрім...
Протестами віра по серцю блукає...надіючись змін...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480736
дата надходження 20.02.2014
дата закладки 21.02.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.02.2014
* * *
О Києве! Моя столице!
Гориш! Невже не пощадять?!
О діво! Либідь білолиця,
допоможи: чи помолися,
чи попроси братів про рать.
Гориш. Чи довго ще горіти?
Відмерзла кров і запеклась.
Вже криця крешеться по світу,
вже слава чорна, а не світла
про княжу Русь,як про напасть!
Де я стою? І хто ці люди?!
Мечі оголені й списи...
Гориш... Так бути чи не бути?
Мій Київ підставляє груди,
і серце - милуй і спаси!
18.02.2014.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480486
дата надходження 19.02.2014
дата закладки 19.02.2014
Коли почнеться світова війна,
Навколо не залишиться облич.
І впаде, мабуть, не одна стіна,
Що виросла з минулих ще сторіч.
І ти не зможеш обирати навіть,
За кого ти захочеш піти в бій.
Забудеш може, що таке є пам'ять,
Коли є зомбоокий зомбострій.
І цей Воркрафт без справжніх переможців,
Безглузді вибухи у головах людей -
Мов сотні тисяч наркотичних порцій
І сотні тисяч спалених Помпей.
Молись Христу, Аллаху, Ієгові
В момент, коли вогонь руйнує плоть.
Закон живий? Немає тут законів!
І вір-не-вір, ти - тільки донкіхот.
4 листопада 2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479838
дата надходження 16.02.2014
дата закладки 19.02.2014
Бийся в агонії, зносячи стіни,
Руки ламай, коли трощиш підлогу.
Біль – це константа, біль – це постійно,
Мертві не плачуть, їм без тривоги.
Кидай собою об скло, об бетони,
Не шкодуй тіла, щоб більше боліло,
Дужче кричи, не спадайся на стогін,
Рви себе, щоб не упасти безсило.
М’язи напружуй і дряпайся вище,
Мури – байдужі камінні гіганти.
Ближче чи далі? Далі чи ближче?
Не pro, не contra, а тільки «анти».
І серед хаосу раптом спинися:
Що ти тут робиш, що за безглуздя?
Полюсам світу вже не розійтися,
Відпусти їх – а вони не відпустять
16 грудня 2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480473
дата надходження 19.02.2014
дата закладки 19.02.2014
Пробиває день мінометами
Дірки-зірки у сфері небесній,
Хтось ховається під мінаретами,
Хтось сьогодні зі Всесвіту щезне.
Пілігрим ударить об землю,
Горем вдарить і чашу пропащу
Розіб'є, блакитну кров виллє.
Цар Давид залишився без пращі.
Горем вдарить об землю, землею
Він ударить шалено об себе.
І кричатиме Всесвіту: "Де я?!"
Галатея ширяє у небі.
Хай ця чаша дрейфує у мороці,
Tempus fugit крізь покоління,
Тлінність буде у тому, що зводиться,
Давид прийде тобі в сновидіння.
17.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474593
дата надходження 24.01.2014
дата закладки 19.02.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.02.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.02.2014
лютий завжди був до мене приязний
не морозив долоні і стояв осторонь
інколи падав мені на груди
як і личить старому гостю
в кишені носив сонце
щоб очі були зеленішими
зриваючи вірші з втомлених вій
на голі дерева розвішував
він завше стрічав мене так радо
як листи своїх адресатів
тихо в кутику серця танув
жовтими повенями і новими світами
а я шукала інших зупинок
сміючись з його недоречних повістей
він же
носив квіти
на кожні мої дні народження
лютий завжди був до мене приязний
спав собі в зморшках руки
молився моїм янголам
і боявся піти
бо холодно бути білим
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478968
дата надходження 12.02.2014
дата закладки 12.02.2014
Хто з неба стругає пастелі зелені?
Смарагдова злива? Смарагдове сонце?
Смарагдові шалі смарагдових трелів
Із труб менестрелів спадають на донце
Киплячих, неначе зелені вулкани,
Глибоких казанів із зіллям ядучим.
Оливкові далі, і трави – капкани,
Високі, мов кручі, колючі, айкучі.
Шартрезне повітря, фісташкові струни
Простяглись до неба, до аквамарину.
Високий ґатунок – міцний обладунок
Вкриває у хакі одягнену спину.
І милі зелені, і змії зелені,
Зелені крокують кудись елефанти.
Зеленим абсентом поет захмелений
Щось пише про очі зелені інфанти.
І листя зелене, і в лісі зелено.
Іслам чи Ірландія, світ з малахіту.
Зелена арена руїн Картагену,
Як втрачена нами навік Атлантида.
Хто з неба стругає пастелі зелені –
Смарагдова злива? Смарагдове сонце?
Швидкі каруселі – свої акварелі?
Зелені, мабуть, янгели-охоронці.
2 травня 2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477715
дата надходження 07.02.2014
дата закладки 09.02.2014
Зорі тонуть в озерах
Люди тонуть у склянках
У дурманах зелених
Ці верленівські ранки
І рембовські світання
Тоне зірка остання
Чорні крила Монмартра
Сакре-керівські дзвони
Екзистенція Сартра
І його епігони
Чорний кіт, млин червоний
Хаотичність мелодій
Раптом звук камертона
У сплетіннях рапсодій
У хмільному полоні
Лиш на цвинтарі тиша
Де Готьє і Гонкури
Я тебе тут залишу
Зі Стендалем і Гейне.
Хвилі котяться Рейну
5 квітня 2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477689
дата надходження 06.02.2014
дата закладки 09.02.2014
[img]http://bigpicture.ru/wp-content/uploads/2013/09/elderly07.jpg[/img]
Люди вмирають, лишаючи по собі речі:
Запахи, капці, сорочки, світлини.
І серед цього запал до від-себе-втечі
Схожий до планів малої дитини.
Люди відходять, до пам'яті шиють спомин,
До зіниць - воду, до часу - глибокі дірки.
Падаєш в кому, зненацька, як Санта у комин,
Коли у дерева роду без кореня сохнуть гілки.
Люди втікають від болю і судом Содому,
Гріхів Гоморри, брехні до вогню на свічках.
До позачасся, блаженства та Отчого дому,
Люди зникають, лишаючись в наших серцях...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477646
дата надходження 06.02.2014
дата закладки 06.02.2014
І один із них рубонув раба первосвященикового /Юду/ та й відтяв йому вухо. Та Ісус відізвався і сказав: "Лишіть - уже досить". І, доторкнувшись до вуха його, уздоровив його.
Лука, 22:50;51
"Зенону" - Ярославу Галузі, присвячується
***
...Ти пишеш, брате, що зміна зо мною сталася, що мною заволоділи злі демони, що я запродав душу дияволу.
Ти пишеш, брате, як я міг зрадити, що примусило мене вбити?
Чи ти гадаєш, що я не пам'ятаю теплі мамині долоні, що забув молоді літа?
Ти запитуєш, що змусило?
... Відколи себе пам'ятаю, ми жили ж у вічній скруті. Ні, мама не варила табірної баланди, сяка-така їжа завше була на столі. Але страх, отой страх перед табірною баландою, що віднедавна почав заповзати поспіль усім людям в душі, сковував нас... і пам'ятаю, як ми їли: ковтками, давлячись, ніби в останній раз.
Страх сковував душі.
І вони згортались, морщились, зсихались, і однієї ночі падали до ніг і зникали. Але залишалась тінь. Вона не сохла і не в'яла, а була завжди поруч. І поступово ми самі ставали тінями, і вже не можна було розпізнати, де людина, а де її тінь.
Машина робила з нас тіней, а її двигуном була партія. Вона вселила мені ідею в голову, а в руки дала карабін і сказала: втілюй ідею в життя, живи з нею щохвилинно і вмри з нею на вустах. А ні, то...
Ти сам знаєш, брате!
Я був молодий, і мені хотілося жити, а не вмирати заради якоїсь надхмарної "України", як вмирали ті божевільні фанатики-западенці.
Брате, ти пишеш, що змусило мене вбивати?
... Я ж був, як і ти - звичайним сільським парубком, у подертих штанях і засмальцьованій сорочці - босий безбатечко. І кожен міг потурати мною, плюнути на мене, міг...
Брате, а партія дала мені карабін! Карабін в руки! І саме тоді я відчув себе людиною, а не скотом!
Ти пишеш, як це жорстоко і гидко - вбивати.
Коли я відчув холод зброї на своїй долоні і зрозумів, що від руху моєї руки залежать десятки, сотні, а, може, тисячі життів, саме тоді зрозумів: я - людина, а ви... ви всі - скоти, твань!..
А-а-а! Якби ти почув, як б’ється карабін в твоїх руках, а серце вискакує з грудей, а очі юнки, чоловіка, старенької дивляться на тебе так жалібно і благально… або з такою ненавистю чи то пак презирством… І саме тоді ти хочеш вбивати, нищити, бо ти можеш все, чуєш – все-е-е!
Ти питаєш, як я міг зрадити?
Юда продав Ісуса за тридцять срібняків, а я нікого не продавав, нікого!
Таке життя. Я хотів жити, і виживав, як міг. І не тобі судити мене… Я був чекістом. То була робота. Робота, як і тисячі інших: лікаря, землекопа, агронома…
Робота, де вчать зраджувати…
А кого я зраджував? Національних героїв, «Україну», якої ніколи не було, а якщо і була, то добра нікому не принесла? Та кожен з них – то ворог! Ворог народу, партії. Мій ворог! Їх треба було змітати з лиця землі, щоб бісівське кодло не заважало будувати комунізм. Ти питаєш, чи вірив я в нього? Щоб вижити, треба було вірити. І я – вірив.
Брате, не думай, що я не людина, і мені вже нема нічого людського. Певно, тому й починається моя історія, бажання вижити взяло верх над усіма іншими почуттями.
Машина зробила з нас слухняних рабів?
***
Все було б добре, якби…
Якби не та ніч 47-го. Мені вдалося втертися в довіру «лісових хлопців» і їхнього керівництва, а з часом і самому стати надрайоновим провідником, а, отже, і самому тримати кермо в руках.
Нашим завданням було прорватись без боїв на південний схід і провести чистку деяких сіл. Про операцію під відповідною назвою заздалегідь було повідомлено наших. Наших, тому що я ненавидів тих скур…х бандерівців!
Питаєш, чому?
Бо я через них я важив кожну хвилину життям, бо й сам залежав від них, хоч і мав зброю в руках.
Засідка стояла біля села N. Про це я знав наперед. Загін бандерівців і я з ними рухались у напрямку до засідки. Нас було чоловік 15. Загін невеликий, можна було взяти з першого разу. Хлопці щось запримітили чи що, але план провалився. Чотирьом і мені вдалося втекти (в разі провалу я йшов з ними далі). Один був важко ранений, куля застрягла у лопатці, друга перебила коліно.
Втрьох ми донесли його до якогось хутора, в хату тутешньої жінки.
Господи, яку ненависть я відчував тоді до них, адже я їх ненавидів і мусив, чуєш, брате, мусив розділити їхнє горе, а перестріляти їх не міг, не мав права, бо від цього залежав успіх операції.
… Семен лежав на бамбетлі і важко стогнав, раз у раз спльовуючи кривавою піною. Його темно-карі очі проїдали наскрізь, певно весь біль згустився в них, і той невимовний крик проникав у саме серце і роз’їдав його. Очі не кидали стріли, погляд, як п’явка, лип до твоїх очей, і ти хотів втікати, але не міг, - і тоді тебе брала злість і на ті очі, і на той погляд, і на всього його.
Жінки беззвучно голосили, а очі кликали, благали допомоги… чорта два, а не помочі тобі!
Рука мимоволі натрапила на курок, натиснула раз, вдруге…
Семен не встиг навіть скрикнути.
Одиноко пролунало в хаті:
- Хай не мучиться.
Господи, то я. Я тоді думав, я вірив, що так треба, але одне не знав не передбачив.
Чи віриш, брате, що Семенові очі влізли відтоді в мою душу і роз’їдають вже не серце, ні, а душу… Певно, і в мене ще є вона, бо вбивати стало важче, хоч злість все росла і росла: то ті очі не давали спокою , все никали закутками мого серця і щось шукали, певно, кари на мене, а, може, стежку до його глибин, сподівались натрапити на мою слабину…
І таки натрапили.
Ти, гадаєш, брате, мені легко жити. Чи ти думаєш, зрадники (як ти мене називаєш) не здатні відчути біль, ти думаєш, вбивці – бездушні?
Так, я мучився і… вбивав… кров’ю намагався тамувати свої муки. Ні, я більше не тиснув на курок, це робили за мене інші, але я бачив їхні перекошені від болю і ненависті обличчя, бачив їхню кров…
І тоді я кричав, ні, волав Семеновим очам:
- Ну що, знайшли? Геть! Геть! Ти здох, як той пес, я тебе пристрелив! Іди від мене, тебе нема вже! Йди-и-и!
Та очі не давали спокою. І відтоді моє життя, чуєш, брате, стало шляхом на Голгофу. А я ніс свій хрест, кидав його, підіймав і знову ніс, бо коли кидав, ті очі їли мене, і я згинався і хрест підіймав.
Смієшся і питаєш, який хрест ніс я?
О-о-о… Важкий то був хрест… Не дерев’яний, не залізний, а тяжчий, набагато тяжчий! В повздовжню дошку складений докупи, ніби зліпив їх хтось - всі мої гріхи, всі вбиті й замучені, всі винні й не винні (хоч невинних я не вбивав). А дошка поперечна була широка, а що важка: такі-то, брате, людські прокльони і прокляття, сказане маминими вустами!
Поставили Семенові очі дошку, прибили цв’яхом, себто моєю совістю, завдали на плечі і сказали: «Неси…»
Хіба то не є моя Голгофа?
А я вже так далі не можу, тягне, висмоктує сили хрест. Бо кому не подивлюсь в очі, а звідти Семеновий погляд; і його крик; і його докір; скрізь , де не гляну: тисячі розіп’ятих очей, і мертвий крик терзає мою душу.
Я більше не можу так, люди!
То не я вбивав, то не я зраджував, люди! Брате, скажи їм, що то не я, що то вона зробила з мене раба, що…
Люди, простіть! Семене, чуєш?!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471043
дата надходження 08.01.2014
дата закладки 06.02.2014
...Це був чудовий сонячний день. Осінь гралась різнобарв'ям на деревах. Було тепло і солодко.
Я прогулювався з друзями в парку. Ми блукали поміж нескінчених лабіринтів і просто раділи життю. В одному з таких провулків, я помітив її...І світ зупинився...
З довгої-довгої алеї, вона сиділа на лаві самотня, але не одинока. Вона читала книгу і так захопившись, що не помітила як по її щоках потекли сльози.
Я сказав своїм друзям, що наздожену і боячись, без дозволу присів поряд. Вона ще декілька секунд продовжувала читати. А потім перевела погляд на мене. І, здавалось, що навіть у повітрі вона ще дочитувала останнє речення.
Я дивився на неї і не міг промовити ні слова. Вона була перша, за довгі роки, до кого я не зміг заговорити.
Я набрався сміливості і доторкнувся до її щік рукою, щоб витерти її сльози. Вона навіть не поворухнулась, лише дивилась на мене, мовчки.
Я зібрався з силами і ледь чутно сказав: "Привіт". А вона посміхнулась. І це була найсвітліша посмішка, яку я коли-небудь зустрічав. Така приємна посмішка, що навіть сонце запалало яркіше.
І здавалось, в цю мить нічого не могло нам завадити, але у мене зрадницькі задзвонив телефон. Це був один з моїх друзів. Я не відповів...
Так я зустрів її, яку справді з гордістю і з повною справедливістю можна назвати Сонечком.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460514
дата надходження 14.11.2013
дата закладки 06.02.2014
***
Чистий аркуш чекає на Слово.
Ненароджене, тріпотить у тобі.
Ти вагітнієш ним. Ти уся – у тяжбі.
Тільки мить. Й непорочність
Розродиться мовою.
***
Ні вина, ані істин.
Всі граалі розбиті давно.
В попелищах нутрує зело
До пори і до часу,
Поки не наповниться змістом.
***
Понад міт. Понад час.
Скресають криги мовами.
Облогами-оковами
Окутані-обпльовані.
Народжуються в нас.
Час!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477521
дата надходження 06.02.2014
дата закладки 06.02.2014
Как будто сердце замерло в надежде
Любовь прижалась трепетно к плечам,
Когда людей не поняли невежды
И стали головы рубить сплеча.
Так было много раз на этом свете,
Земля, страдалица, устала уж гореть.
Она безмолвно помогала детям
И отвоевывала с кровью честь.
И не забытые сыны отчизны
Вставали рядом, проливая кровь
И Слава Родины сплетала жизни,
Чтоб защитить народ и отчий дом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474649
дата надходження 24.01.2014
дата закладки 30.01.2014
«Ми ще не знаємо, що таке життя.
Звідки нам знати, що таке смерть?»
(Конфуцій)
«Я розкажу про людину,
Яка пізнала все…»
(«Пісня про Гільгамеша»)
Глиняні люди
Пишуть свої глиняні книги
У своїх глиняних снах,
А я листа – їхньому герою поводирю
Цих сліпих з глиняними очима,
Що прозрів раптом
Зрозумівши, що тіло вічне,
А душа – лише спалах у порожнечі,
Що глину перетворює
У судому страждань.
Пишу йому листа,
Покладу в глиняний глечик
І кину у глиняне море -
Нехай зануриться
На саме дно океану історії
До людей, що придумали
Знаки звуків і слів.
Ти перший зрозумів
Що всі ми з глини виникли
І глиною станемо.
Чи може ми –
Це тільки полум’я свічок,
Що на вітрі гаснуть?
А глина – це нитки одежі,
Це мушля равлика на ім’я людина
Чи просто непотріб.
І те світло, яке
Ми називаємо «духом»,
Це лише коливання
Порожнечі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383854
дата надходження 10.12.2012
дата закладки 29.01.2014
Змайструю пензля з шовку павутини,
Дощем краплинами змішаю безліч барв,
Яскравим полотном покрию днини,
Поразку колір смутку щоб зазнав.
У сонця зачерпну тепло в долоні,
У неба - ясність, й домішаю все до фарб.
Веселкою засяють хмари чорні -
Весняним дивом між осінніх сірих ґрат.
А ще любові кину самоцвіти,
Нехай торкнуться радістю сердець.
Ще трохи... Розведе зима палітри,
Й творитиме картини із чудес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461358
дата надходження 18.11.2013
дата закладки 28.01.2014
(або спроба передмови до поетичної збірки Ірини Мазуренко «У шклі буття»)
«…Мало прожити життя, -
Треба життя зрозуміти…»
(Євген Плужник)
Колись в молодості довелось мені чи то служити чи то працювати матросом на рибальській шхуні «Керрі», що рибалила в Атлантиці під проводом капітана Дональда О’Фінеґала. Так от, був там на шхуні моряк на ймення Рой МакЛірі – він часто розмовляв з туманом (навіть тоді, коли в цьому не було потреби). Він погано закінчив – коли зійшов на берег (списали чи то по старості, чи то по причині його занадто сильної задуманості), то він застрелився з мисливської рушниці у старому будинку в графстві Кілдер. Але я не про це. Рой колись сказав мені одного холодного дня, коли тріска ловилася особливо погано: «Все в світі марнота. Тільки вірші та пісні чогось вартують. Заради них варто жити.» Я часто чув як він вечорами (відпочиваючи після роботи чи вахти) грав на банджо і співав сумні ірландські пісні… І я думав – Рой правий. Все тлін. Все минає. Тільки поезія вічна. Вона існує ніби сама по собі. Її придумують не поети. Вона сама знаходить поета, щоб втілитись у світі людей. А потім знову іде у свій світ початкового і сущого. Або лишається назавжди серед людей…
Саме про це я думав читаючи збірку Ірини Мазуренко «У шклі буття». Що найбільше дивує і вражає в її віршах – так це прозорість. Вони прозорі як Венеція в березні. Зависають в повітрі як провесінь, як легка відлига норвезької зими.
У давніх ірландських легендах поет – це особа потойбічна. Особа більш наближена до богів ніж друїд. У свій час Варлам Шаламов бачив поезію як спосіб віри. Саме сакральність – прихована чи явна – відрізняє істинну поезію від простої гри в слова. Це відчувається в цій збірці:
«…Кресляр
Бджолу
Закреслить…»
Справді! Кому ж закреслювати бджіл як не кресляру? Отому вічному кресляру який все закреслює, стирає своїм моторошним ластиком, але малює знову і знову. Колись люди жили в картині, яку намалював на глечику художник майстер Бо. Нині світ постіндустріальний. Люди живуть в кресленні, мальованому на шматку папері креслярем. Все чорно-біле. Суцільне графіті мальоване графітом. Чорні лінії які перетинаються чи не перетинаються (в залежності від геометрії якою мислимо). І в оцьому лінійному світі сподівань найважливіше це фарби. Фарби, які нам дарує поезія. Вона втілюється через поетів – приходить сюди, в світ сірості зі світу справжнього, зі світу кольорів.
Ця збірка не просто кольорова, вона тиха. Як медитація. Як споглядання:
«…І тиші височінь
У патині рожево-бірюзовій
Неоліту
І трунок чебрецю…»
Ми всі шукаємо корені. Шукаємо предковічне. Цивілізація починалася там і тоді – в добу неоліту. Ми забули про це. Згадуємо тільки зараз. Точніше починаємо згадувати. Більшість людей мають діряву пам'ять. Решта ж скаржиться, що пам'ять у них занадто довга і глибока – і сприймають це як хворобу. І в той же час всі забули про неоліт – епоху істинного. Коли люди відчували камінь і зерно, смак меду і глибину неба, м’якість землі і твердість вістря списа, швидкість оленя і повільність моху… Ми загубили це відчуття предковічного. Мислимо швидкостями металічних монстрів які самі ж створили. А хочеться дихати і пити холодну воду. Хочеться спілкуватися з птахами і лісовими звірятами.
«…Деревинка-флюгер
Справжня примара…»
І справді – нині це тільки привиди… А колись вони були живими – справжніми. З ними можна було розмовляти… Ніні з ними можуть розмовляти тільки поети… Поети нині сповідаються читачам – кожний вірш справжнього поета як сповідь. Але сповідаються нині не тільки поети – Сонце теж…
Шон Маклех
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444072
дата надходження 18.08.2013
дата закладки 27.01.2014
«Es ist nichts… nichts…»*
(Останні слова Франца Фердінінда д’Есте)
Микола Хвильовий колись написав збірку романтично-красиву «Сині етюди» за яку заплатив найвищою ціною – життям пустивши собі до скроні кулю. Один з його опонентів написав на противагу живому романтизму Хвильового ідеологічно стерильну і кастровану збірку «Червоні етюди» за що теж заплатив вищу ціну отримавши кулю в потилицю у горезвісному 1937 році. На цьому бажання малювати етюди словами в українських літераторів урвалося. Хоча палітра Скіфії широка і тут малювати і малювати… Але літератори загірної Країни чомусь літературу перестали вважати одкровенням, за яке платять життям. А дарма. Як ми легко забуваємо, що чимало майстрів тексту за кожне слово платили найвищу ціну. Вони писали вірші своєю кров’ю – іноді буквально – як Сергій Єсенін. Нинішні автори пишуть знічев’я, заради розваги – іноді бавлячись в ті самі слова за право сказати які раніше платили життям. Час знецінення слова. Бідна Скіфія! Край сарматський… Коли ще тут так зневажали слово… За слово вбивали, бо його боялись. Зараз просто зневажають. Можливо тому, що нинішні можновладці Скіфії просто не розуміють силу слова. Для них це просто набір звуків. Вони не розрізняють «фєню» і мову. Для них мова – це спосіб лаятись. Але не для нас. Колись Фрідріх Ніцше писав: «Пиши своєю кров’ю і ти зрозумієш, що кров це дух…» І це доводиться нагадувати нащадкам козаків мені – ірландцю. Старому сивому філіду**…
Сиві етюди ще ніхто не писав. І не тільки в Україні Загірній. Взагалі. Навіть в Ірландії. Сивий колір занадто нагадує сірий. Тільки нагадує, але художникам байдуже. Пишуть переважно в молодості про світ своїх бурхливих емоцій. Потім кидають – як Артюр Рембо. Чому він кинув писати в дев’ятнадцять, коли інші тільки починають, і решту свого життя (про яке ми маємо досить туманне уявлення) продавав непотріб кочівникам десь в пустелях Африки. І ні слова на папір… І в той же час чимало авторів починали писати, коли скроні вкривались сивиною. Більше того – усвідомлювали, що для справжньої поезії (а не гри в слова і звуки) потрібна сивина – потрібен досвід прожитих років і мудрість дороги розчарувань. Про це писав Арсеній Тарковський – чи не єдиний поет, який посивів ще в юності, і зрілість до якого прийшла ще в дитинстві. Омар Хайям взяв до рук свій калам вже на схилі віку, Рабіндранат Тагор написав свої кращі твори після довгої дороги прожитих років, і коли було йому вже за сімдесят раптом вирішив стати художником і почав малювати геніальні картини. Тут особливо цікавою є історія китайською літератури: молоді поети писали переважно про старість і журбу, а сивочолі вчителі про радості земного буття і красу. Все перевернуто в цьому світі ритуалів***.
Наприкінці довгого шляху пишуться переважно есеї. Особливо, коли черевики стоптані. Кожен мимоволі стає есеїстом. Микола Гоголь це відчував, його спроби писати «Обрані місця з переписки з друзями» це насправді спроба есею яку ніхто так і не зрозумів. Про «Арабески» я вже мовчу. У Хвильового вся творчість – від памфлетів до повістей – суцільний есей який виливається в різні ливарні форми, застигає на холоді буття. І не випадково. Есей довгий час був якщо не забороненим плодом, то хворим побічним дитям літератури. Його боялися, його уникали. Миколу Хвильового можна порівняти з Оскаром Уальдом в англомовних текстах (о, для чого?). Він теж есеїст який боявся писати есей – без перебільшення. Перетворював його або в казку, або роман, який нагадував чужий есей – чужі думки і роздуми вилиті в одкровення літературних героїв. Есей (і ширше – літературу) він бачив як дзеркало, яке пхають під ніс суспільству, примушують у нього подивитись. І цей примус – не пробачають. Як не пробачили Гоголю. Як не пробачили багатьом – від Франсуа Війона до Маяковського. «І скільки важить оцей зад – дізнається ця шия!» - це Війон писав не тільки про себе.
Я вважаю першим есеїстом Конфуція. І не випадково, що він свої лаконічні роздуми не записував, а лише говорив учням. Есей мав визріти – античність вимагала плодів думок – трактатів, які щось пояснювали чи проясняли (ох, ці громадяни полісів! Як вони вимагали пояснень!), а не вільних роздумів, які сіють запитання. Тут показовою є фігура Сократа – він теж нічого не писав, а лише задавав питання – його есеї так і зависли в повітрі. І досі висять у нас над головами перезрілими плодами. Ці питання рано чи пізно впадуть – і то нам на голови. Не можуть же вони висіти в повітрі тисячоліттями! Ну сто років, ну двісті… Але не дві з половиною тисячі років! Не дивно, що Сократа отруїли. Люди не люблять коли їм задають питання і не дають відповіді – чіткої і ясної.
Дивно, що есей не став реальністю в добу ренесансу – людина в добу бароко могла нарешті опинитися наодинці з собою. Але цього не сталося. Стати чимось в літературі есей зміг тільки в епоху модерн. Хоча його продовжували соромитись. В одних країнах думати стало небезпечно, в інших ганебно. Інтелектуал замикався в собі як Степовий Вовк Германа Гессе. Але ці нескінченні блукання в тумані в пошуках неіснуючої Касталії перетворювали есей на прихисток, сховище. Сучасний есей мені нагадує картини Ван Гога – зміст схований в собі, таємниця буття, яко доступна лише обраним, посвяченим. Велемір Хлєбніков у своїх спробах писати есей постійно збивався на хроніки (очевидно йому більш близькі). Двадцяте століття тому так і не могло визнати есей повноцінним – воно потребувало хронік. І тільки хронік. У хроніки перетворювались романи, повісті, мемуари (ви чуєте? Мемуари! Та де і коли ще це бачено!).
Передчасно закінчившись (чи то відійшовши у світ спогадів) у 1991 році двадцяте століття звільнило есею шлях до визнання (здавалось би!). Та де там. Дев’яності роки стали роками постмодернізму, а не есею. І це не дивно. Есей потребує антитезу, супротивника. Комунізм агонізував. Агонізуюча потвора не може бути антитезою для інтелектуала. Хто ж з знав, що агонія комунізму так затягнеться? Світ завис в ілюзії «завершення історії» (і не тому що дев’яності – «la fin du siècle» - це вже було. А тому що тому.) Людство в черговий раз насолоджувалось безтурботністю – як в двадцяті роки. Це здавалось апогеєм, вершиною цивілізації яка здатна здолати будь-які проблеми (навіть комунізм подолано, цивілізованість всесильна. Ура!) А це не сприяє розвитку есею. Література йшла не до космічних висот, а в глибину людського я, блукаючи нетрями постмодернізму. Двотисячні не стали одкровенням – лише усвідомленням, що історія триває. Література (і есей в тому числі) були в пошуках. Схоже, доба есею настає тільки сьогодні. Саме зараз. У цю мить. І байка, що нині есей бачиться як перехрестя холодної прози і гарячої поезії. Нині обидві ці доньки Аполлона метафізичні. За есей вже не спалюють на вогнищі і не розстрілюють в підвалах НКВД. Можна хіба що заробити кулю від якогось дуркуватого кілера-дегенерата такого ж тупого як і його господар диктатор…
Примітки:
* - «Це нічого… нічого…» (нім.) Він це сказав коли в нього влучили кулі терориста Гавриїла Принципа.
** - ніколи не читайте давніх філідів. Розмовляйте краще з деревами.
*** - читайте китайську класику! Як писав Маяковський: «Ніде! Тільки в Моссельпромі!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408588
дата надходження 13.03.2013
дата закладки 27.01.2014
Спроба пера,так би мовити...)
Однажды один волшебник Урбан предсказал какое же будущее ждет землю и ее жителей,но дабы не было у людей паники он поместил свое предсказание в хрустальный шар,так называемую сферу…и передал ее своей дочери Эльсор.Проходят столетия и вот наконец в 2013 году узнав о легенде студент исторического факультета Максим Гущин решает изучить источники этой древней сказки,потому как ученые предрекали конец света.Макса и его друзей ждет увлекательное путешествие в страну Утреннего тумана(Утума),населенную магическими существами,магами,демонами и прочими не мало инетерсным персонажами.Но найдет ли он тот самый шар и отдаст ли его Ельсор,дочь одного из сильнейших магов?...
Никто не может знать будущее,ведь оно быстро наступает…
Как обычно Макс спешил на первую пару.Уже было около девяти,а пары начинались ровно в восемь. «Блин,как я мог проспать?»Макс на ходу застегивал свой рюкзак и проходя мимо библиотеки увидел на полу странную книгу о которую чуть не споткнулся.
Книженция была из черного кожаного переплета,с золотистым ободком и большими позолоченным буквами,которые гласили «Дневник Урбана Утума Храброго».
«Хм…что еще за Утум?»-подумал парень,но оглядевшись понял,что все студенты на парах,а библиотека открывается только в десять часов.Он интересоваля кельтами и древними цивилизациями и именами,но такого не припоминал.Он решил одолжить ненадолго эту книгу и положив ее в рюкзак поспешил на третий этаж.
Конечно войдя в аудиторию он удостоился презрительного взгляда преподавателя Николая Федоровича,но быстро извинившись,сел возле своего друга Алекса.
-Приветище!-тихо поприветствовал друга Алекс.-Ты чего опаздываешь,ты же лучший студент года!
Это так.Максима хвалили все преподаватели и его даже сделали лучшым студентом.Вот только парень не был этому рад.Лишняя возня,много ноши на плечах…
-Да так…проспал.Да еще и книжку интересную нашел возле библотеки.-он достал находку и положил на стол.
-Ого…и чего там интересного пишут?
-Не знаю пока что…еще не читал…и
-Так!Максим и Александр,пожалуйста вы на лекции,потом обсудите свои важные дела,вы и так Гущин на пол лекции опоздали,будьте добры законспектируйте пропущенный материал,он понадобится вам на экзамене.
-Хд..они все так говорят,а все равно спрашивают не только по конспекту.-усмехнулся Алекс.
Максим кивнув в ответ раскрыл книгу,сильно уж любопытсво брало верх.
На первой странице ровным но размашистым почерком было выведено иницыалы бывшего хозяина дневника. «У.У.Храбрый» Далее наверняка было его геологическое древо,это было видно по именам и датам. «Ого…это же много столетий назад…» В самом низу где сходятся имена Урбан Утум и Эльфа Длиннокосая было написано одно имя Эльсор Мудрая и на этом род заканчивается. «Ну и имена»
-Гущин!Вы меня слышите?Чем вы там занимаетесь?-Макса отвлек Николай Федорович.-Да что же с вами сегодня такое?
-Мм..прости,я увлекся коснпектом.-Макс тем временем спрятал книгу под стол.
Преподаватель нахмурился,нобольше не сказал ничего и вернулся к теме.
-Ну и что там?-спросил Алекс не отрываясь от тетради.
-Пока не знаю,здесь есть генеологическое дерево,какие то странные имена.И он вновь раскрыл книгу,но уже на следующей странице,где было нарисовано трое людей,очень странных людей…Те,что по старше были в длинных зеленых расшитых костюмах.Женщина в зеленом,почти изумрудного цвета,платье с длинным шлейфом и диадемой на голове.Мужчина с небольшой бородой,немного седой,что обнимал ее за плечи был в зеленой мантии и держал в руках посох.Возле них стояла девочка тоже в зеленом платьице и русыми длинными волосами.которые почти доставали до пола.В руках она держала шар,казалось будто он переливается то синим то лазурным цветом,а иногда даже отливал темно-синим и даже ченым.Максу сперва показалось,что та коно и есть,что он светится,но потом поморгав шар снова был лишь рисунком.
-Ооо…это наверное книга со сказками.Вот даже принцесска есть.-Алекс ткнул пальцем на лист,гдебыл рисунок какого-то семейства.
-Может быть,только это скорее легенды,чем сказки.-Смотри,что написано:
Я,Урбан,последний из великих и сильнейших магов,узгнал огромную тайну.Мир наш, и мир иной давно существовали в разных измерениях.Но как и гласит мудрость тайных книг ничто не вечно…Я узнал.что ждет оба мира в будущем грядущем.Я поместил свое предсказание в шар,мою небесную сферу,дабы никого не испугать и не обмануть.Придет время и люди все сами узнают.Меня же за мое любопытство накажут боги.Этот шар я отдаю своей единственной дочери и мудрой магичке Эльсор,надеюсь она сохранит тайну…
На этом запись и заканчивается.Дальше ничего нет.Только чистые страницы…-парень еще раз перелистал книжку,но не нашел ни единой записи.
-Круто…-Алекса не заинтересовала странная запись,он быстро сложил тетради в сумку.Звонок предвещал посещение столовки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452968
дата надходження 06.10.2013
дата закладки 27.01.2014
Боротись і шукати,знайти і не здаватись!
В.Каверін «Два капітана»
За соломинку хапаєшся свободи
Йдеш до вірної мети
Не чекаєш слушної нагоди
Твій девіз – сказав,зроби!
Коли поразки біль туманить очі
Не смій здаватись, плакати не смій
Згадай собі слова пророчі
Переможе той, хто фортуну викличе на бій
Обминай лихі стежини
В зради сіті не вплітайсь
Надії не губи зернини
І назад ніколи не вертайсь
Бо в минулому вогнів не запалити
Там образ, гірких помилок тінь
Не дай майбутнє спогадами вбити
Не грай по правилам видінь
Не купуйсь на слова солодко-зефірні
З яких вороги діфарамби складатимуть
Або ж друзі – Іуди невірні
Ключ до серця твого підбиратимуть
Не люби людину за обгортку гарну
Дивись на душу, що сяйвом променить
Не давай надію марну
Тому, кого не зможеш полюбить
Звертайсь частіше ти до Бога
Прийди у храм і щиро помолись
Тобі Всевишнім життя дарована дорога
Не зійди зі шляху, лиш не оступись
© Леся Приліпко,11.11.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460114
дата надходження 12.11.2013
дата закладки 26.01.2014
«А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас…»
(Микола Зеров)
Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
Креслити безмір калюжами втомлених книг.
Бородатий філософе! Ліній і чисел обжинки -
Малюєш параболи щастя й трикутники лих.
Моїх невгамовних рапсодій античності сивої слід
Чайкою білою морем відбіленим хворою Кліо
Чи Каліопою – міряти строфами й римами міт.
Черствою шкуринкою хліба легенда про Іо…
Словами апорій Зенона будую місток
У сьогодення… Сандалі ховаю в пісок.
Тікати немає куди – тай навіщо? Тепер
Печінку тобі вигризає латинський орел.
Пісню співай про Сізіфа і про Елладу помрій.
Думку стирає з папірусу й пам’яті час-лиходій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446563
дата надходження 31.08.2013
дата закладки 26.01.2014
З Александрійського фаросу
спускалися промені
линули стомлено,
де скінчається день,
де сонячні нариси
сплескують спомини,
октави сплітаючи
в атлас пісень.
Плакалось море.
Сльозами солоними
гасло у гомоні,
сизості хвиль.
Тянеться вгору
постать нескорена
пастором сонним
Застиг її шпиль.
13.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474435
дата надходження 23.01.2014
дата закладки 23.01.2014
(+ Дід Михалич)
Паперова дівчинка ділить з олівцем
Плин думок надтріснутих,вигорілих вщент,
Спалених зухвалістю із байдужих вуст…
В понеділок заново в сні твоїм з’явлюсь.
Паперова дівчинка,ніжна і п’янка...
Я щодня з’являтимусь у твоїх думках…
На стежках засніжених не лишу слідів.
У вівторок увірвусь знов до твоїх снів.
Паперова панночка,лагідна й крихка…
Голубливим почерком обняла листка
Монохромну райдугу вклавши між рядків…
В середу опівночі не торкнусь до снів…
Паперова дівчинка,паперові крила…
Про життя задумалась-в небо полетіла...
Поміж хмар блукатиму-відшукай тепер...
Повернусь у сни твої-тільки у четвер.
Паперова дівчинка зовнішньо-мовчить,
А якщо прислухатись-внутрішньо дрижить…
Вичавленим спокоєм спинить водограй...
Та укотре в п’ятницю-першою за край…
Паперова дівчинка зовсім не слабка…
Тільки від фальшивості ломить ще листка…
Обпаливши впевненість-не примножить страх.
І в суботу-видалюсь... лиш реальність-в снах…
Паперова дівчинка…паперові дні…
Лиш листки й затримують почуття тонкі…
Паперовим запахом доплюсуюсь в світ…
У неділю віднімусь…Замкнений відсік…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474373
дата надходження 22.01.2014
дата закладки 23.01.2014
Розбиваються сині дотики
Об найтонші твої прострації...
Мокрі яблуні, ляльки-мотанки...
Біле сонце. Бурхливо! Овації...
Сухо в горлі, ковтаю сиропи -
Під ребром хтось виношує тишу...
У літак - і над небом... Європи!
Щоб не бачити геть, чи ти виживеш...
Стигло лускають в серці гранати,
Розсипають зерном чи кагором...
Ну дозволь мені більше віддати!
Або... не вертайся ніколи...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473904
дата надходження 20.01.2014
дата закладки 22.01.2014
Ти не схожа на інших.
Розсуваючи пальцями світлофори,
У словах – ораторій.
Ти вмієш надихати.
Думки-коридори
Немов ближче, ніж поряд.
Але все ж за туманом,
Або за парканом,
Де за прутик – метафори.
А у них є динаміка.
Ці думки, як кераміка,
Ти дрейфуєш лиманом
Десь у морі естетики.
Є зірки, що засліплюють,
А є – що ведуть.
Я не вловлюю суть,
Тож це справді поетика.
01.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471903
дата надходження 12.01.2014
дата закладки 21.01.2014
мир красив и нов, если у тебя память золотой рыбки,
если же ты человек — он преимущественно плотский, плоский.
"не выходи из комнаты, не совершай ошибку"
завещал нам товарищ Бродский.
и если ты человек разумный не только как вид,
но и как индивидуум: слушайся мудрого дядю с котом, дружище,
а именно: видишь людей — ноги в руки — беги, беги!
туда, где тебя днём с огнём ни одна живая душа не сыщет.
твоё одиночество должно быть духовной пищей,
а не поводом для выебона.
помни: хоть человеческая душа не нища,
она бездомна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473642
дата надходження 19.01.2014
дата закладки 19.01.2014
Коли збирається п’яний веселий натовп,
Розгульна і хмільна компанія,
Вони просять поета
Почитати сонети.
І він, видряпавшись на ослінчик,
Починає декламувати,
Сипле багато
Експресивних метафор, образів-символів, оксиморонів.
А натовп
Регоче, хвалить, не вдумуючись, визнає
ненадовго нового генія,
А тоді
Поет оглядається і змовкає,
Неначе присмак полину
Тепер безупину
Не дає йому спокою; він спускається
і йде присоромлено.
Геть,
Зневажений повагою хмільної компанії.
Це буде востаннє,
Коли він їм читатиме.
Віднині
Його слухачами стануть
Голі стіни, старі світлини, перші проліски, снігопад,
Тремтлива свічка, кленовий листок, бюст Наполеона,
Пустий парк, зламані окуляри, павук-хрестовик у кутку.
Йому не потрібні люди.
7.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472817
дата надходження 15.01.2014
дата закладки 19.01.2014
він любив її до втрати свідомості
все сподіваючись на спонтанне прощення
він затьмарився нею по самі вуха
і вірив, що світло в кінці тунелю - страждань continuation
він намагався вистояти у поєдинку з нею
бо вже дуже кортіло нових емоцій
і щоб не прогавити отой переломний момент -
[i]коли життя стає суцільною сірою лінією[/i]
(без радості і сонця, з transparent феєю)
він розчинявся серед світських суєт
і ховав в собі трагедії, обвінчені її іменем
і лише одну річ він засвоїв напевно
[i]без потрібної людини поряд ми калічимо свої, мабуть, найщасливіші миті[/i]
звичайно, все таємне становиться явним
і також буває, що вони міняються місцями
просто він любив її до втрати свідомості
а вона його vise versa
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460129
дата надходження 12.11.2013
дата закладки 19.01.2014
Ти вирвав клямку із серцевиною
І скло хитається,мов желе…
Вікно захищене пуповиною,
Учора-ціле,тепер ж сліпе…
Ти вирвав клямку із серцевиною
І скло хитається і дрижить…
Ехом заскиглив й згубивсь долиною...
Торкнувсь ж лишень…невтямки…болить…
Ти вирвав клямку із серцевиною
І скло укрилось під тиском рук…
В зрачках своїх відіб'юсь дитиною…
В твоїх ж зрачках…невтямки…гублюсь…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472826
дата надходження 15.01.2014
дата закладки 15.01.2014
а я вичерпувала твій голос горнятами
з-поміж стін
дверей і колись проговорених клятв
розбирала на атоми
розбивалась об його магістраль
мокра сукня грудневої ночі вишиває новий циферблат
краще сон тобі напророчу
краще сніг ніж по колу назад
чужорідне втамоване днище
де поскладані залишки доторків
проростаю кимсь зовсім іншим
але все ж на твоєму голосі
поголю закудлатене небо від їдкого дощу-пройдисвіта
навіть море дощенту висохне
а твій голос пісками сиплеться
а твій голос до млості відданий
на руках опадає інеєм
втаврувавшись в життєві лінії
заколишеться криком первісним
на устах у чиєїсь дитини
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472289
дата надходження 13.01.2014
дата закладки 15.01.2014
Тяжкі часи…прощай же, Ренесансе!
Поглинув все жорстокий модернізм…
Які фальшиві нині всі романси!
Який ж незламний в серці атеїзм!
Тепер руїни стали нашим світом...
Кому потрібні війни, вороги?
І хто ж оті художники, що літо
Заковують у холоди , в сніги?
Сучасність ця – пора оксиморонів...
І музика навколо вже не та.
Немає нот і співу саксофонів -
Натомість лиш електрика пуста…
Таблетки, кажуть, вже лікують душі -
Не треба більш кохання , ані мрій !
І джентльмени вже давно байдужі...
Чи бідність то, чи жадібності рій …
Куди ти йдеш, о Земле, мати наша?
Спинись, згадай історію свою…
Чому не зберегла священну чашу,
З якою ми не згинули в бою?
Святий Ґрааль в серцях давно розбитий..
В театрі вже не вишуканий текст...
У кого крила…й ті уже підбиті…
Сучасність ця – для нас чавунний хрест.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365728
дата надходження 21.09.2012
дата закладки 13.01.2014
«Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просторо:
- Повстання!»
(М. Хвильовий)
Мій дід прожив сто років. Точніше сто років і один день. Дні народження він ніколи не святкував, бо чомусь вважав, що «день смерті кращий за день народження» і у свій столітній ювілей ремонтував дах. Він взагалі все життя був міцний козак і ніколи не слабував. До глибокої старості зберіг ясність розуму і силу тіла. І то при тому, що пережити йому довелось війни, революції, тричі страшний голод, тяжку працю в шахті, репресії, ув’язнення, концтабори… Та й міцних напоїв і жінок у свій час не цурався (так, принаймні, кажуть).
Бувають такі люди – із криці. Особливо в наших степових краях. Помер як і личить козаку – сказав, що «час мені вже й піти». Подивився на сонце, потім заспівав давню козацьку пісню на прощання, ліг на долівку на й помер. Він не просто себе вважав козаком – голив голову бритвою по козацькому звичаю. Оселедця, щоправда не лишав. Була в нього грамота стара ще XVIII століття, де писалося, що такий то (прізвище наше) належить до козацького стану. Прикро, що та грамота не збереглася. На свій сором до діда в гості я приїжджав рідко про ще тепер шкодую до нестями. Скільки всього він би міг мені ще розповісти…
Поховавши діда я вирішив хату дідову подарувати племіннику – мені вона все одно ні до чого, а йому треба десь жити. На останок вирішив з дідівською хатою попрощатися – хоча це не була його рідна хата – надто багато доля кидала мого діда по світу, а хати горіли. Але все таки. Майна у нього було всього нічого. Кілька книжок які він знав на пам’ять. Мені взагалі не траплялися ніколи в житті люди які знали на пам’ять весь «Кобзар» - крім мого діда. Пам’ять він мав дивовижну.
Я піднявся на горище яке біло завалене різними інструментами та брухтом – дід був майстер на всі руки – міг змайструвати з нічого будь-що: від радіоприймача до трактора, хоча ніде не вчився. Майстрував колись і годинники, і приймачі, і праски. Я торкався руками різних недороблених пристроїв, порохи лоскотали ніс, промені світла пробивались крізь щілини. Раптом побачив серед металевого непотребу клунок промасленої мішковини. Щось ніби стріпнулося в повітрі, щось ніби змінилося – промені світла перетворилися в сонячні нитки. Я розгорнув мішковину і на руки мої ліг старий дідівський обріз. Він був теплий, масляний, просився до рук як старий пес, що довго шукав господаря. Руки відчули його зручність і досконалість форми. Це був легендарний обріз.
Дід його змайстрував в той день, коли довідався про смерть свого батька. Прадід мій в ті буремні роки був вільним козаком армії УНР у сотні Паливоди гайдамацького куреня. Зимою 1919 року армія УНР відступала з боями за Дніпро. На хутори між Драбовим і Золотоношею (тодішня Полтавська губернія) де власне і жив весь мій рід з XVII століття заїхав козак, що й розповів що в бою в степах зійшлася в бою з ворогами сотня. Стиналися на шаблях не на життя, а на смерть. І серед бою побачив прадід серед ворогів свого брата. Обмінялися вони поглядами й зрозуміли, що така їхня доля і пішли рубатися. Так і поліг мій прадід від руки свого брата. Так що то не вигадка і не міф: «брат на брата» - так і було.
Почувши ту оповідку мій дід зрозумів, що хату боронити вже немає кому. Будуть приходити чужинці і займати. І як сам він свою хату не оборонить, то не зробить це за нього ніхто. Залізяччя в ті часи в Україні було доволі – тлумились туди-сюди різні армії кидаючи зброю або міняючи її на хліб. Дід змайстрував обріз і пішов його освятити в церкву за десять верст як колись святили ножі гайдамаки. Батюшка - старий і сивий священник - отець Вафоломій родом з Чигирина покропив обріз святою водою і сказав: «Бережи цю свячену зброю, бери її до рук тільки на діло праведне – за Вітчизну і віру ставай, здіймай її на безбожних упирів-комуністів. Ленін-антихрист явився – боротися треба. І простяться тобі всі гріхи вільні і невільні які ти цією зброєю здійсниш. А як поляжеш зі свяченою в руках, буде тобі цей обріз перепусткою до раю – покажеш його святому Петру.Во ім'я Отця, і Сина, і Святого духа. Амінь.»
Вперше заговорив цей обріз своєю простою селянською мовою у 1923 році коли черговий раз заїхав у село комісар. Заїхав сам, бо Прохор напився, а Грішку викликали в губком. Заїхав у те маленьке село з метою боротьби з самогоноварінням шляхом конфіскації незаконно виготовленого напою, конфіскації майна у «куркулів» для допомоги бідним чекістам-сиротам. Заодно планував полапати дівок та молодиць. Конфісковане вантажив на бричку. Там уже лежало кілька мішків з «надлишками», несплаченим «продналогом» та кілька великих бутлів каламутного напою коли він зайшов в хату мого діда. Поживитися там особливо не було чим і це його розлютило. Побачивши на стіні портрет гетьмана Мазепи старовинної роботи він тикнув пальцем і прохрипів: «Снімі ето!» На що почув відповідь: «Геть з моєї хати!!!» Це його просто вразило: «Што?!» І вихопив маузер. Але перед ним виникла дилема – чи спочатку застрелити мого діда, а потім зірвати і розтоптати портрет чи навпаки. Мить поміркувавши вирішив, що треба насолодитися своїм торжеством принижуючи непокірного, тому вирішив спочатку зірвати портрет. Це і вирішило його долю. Він не встиг дотягтися рукою до картини. Під лавою в діда був обріз. Тьохнув постріл – та й по комісару. Його, звісно, потім шукали. Але в селі «ніхто нічого не бачив і не чув». А всі ставки та вигрібні ями обшукати було неможливо. Та й невідомо було в яке саме село він поїхав. А його бричку знайшли десь аж у Хоролі, а коней в Січеславі.
Вдруге обріз заговорив страшного 1933 року. На село черговий раз прийшли (не знаю навіть як їх назвати. Виродки? Так наче ж нормальними народжувались) забирати останній хліб у голодуючих людей. Дід чотирьох катів тут же і поклав. Вони чи то отямитись не встигли чи то подумали, що то їхні поплічники по селянам стріляють. Так що то неправда, що наші люди покірно йшли на смерть під час геноциду. Опір чинили. Шкода, що не всі.
Конфіскований хліб селяни повернули собі назад і чесно розділивши заховали. Дід розумів, що хліба того надовго не стане. І ті знову прийдуть. Тому зібравши жінку та дітей (малих на руки, великі своїм ходом) вони з села втекли. Взяв з собою тільки найдорожче – обріз. Дід цінував тільки життя, тому дешево його віддавати не збирався. Тікати було непросто – кругом були патрулі НКВД – тікаючих від голоду селян розстрілювали. Але якось ярами, балками, лісами пробрався він на Донбас. Робочих рук там бракувало, тому взяли його «в забій» і без паспорту який він «загубив» поселивши сім’ю в бараці.
Обріз дід сховав. Обріз мусив чекати свого часу – слушного часу. Діставав його під час війни, коли ховався в лісі від німців і партизанив. Шахту свою шахтарі підбурені моїм дідом двічі висадити в повітря не дозволили. Один раз коли це хотіли зробити НКВД-исти при відступі совітів, другий раз не дозволи це зробити німцям вже при їх відступі. І в обох випадках обріз, я думаю, прислужився, хоча дід при це не розповідав. Може до стрілянини і не дійшло - просто залізли в шахту і перед самим вибухом дроти перерізали. І нічого дивного тут немає – копальня годувала і після вибуху (в обох випадках) самим же шахтарям довелось би її відновлювати.
Після війни обріз знову пішов до сховку а дід до копальні «в забій». Заарештували його в 1946 за те що на весіллі затягнув пісню «…пиймо за щастя, пиймо за долю, за неньку за Україну!» Це вже вища несправедливість. Червоних комісарів на той світ відправляв, а посадили за «виконання політично неправильної пісні». Цікаво, що вся шахта поголовно пішла під НКВД діда визволяти – на ті часи вчинок відчайдушний. У беззбройних людей могли стріляти. Але шахтарям було якось все одно – кожен день на смерть під землю лізли. Хто вертався, а хто ні… Так чи інакше – в народ тоді не стріляли, діду враховуючи його партизанське минуле і порятунок шахти дали як на ті часи мало. Дід повернувся додому і ще довго працював, майстрував, плекав сад, ростив дітей та онуків (а дітей у нього було десять, а онуків і не перерахувати). А обріз лежав та й лежав чекаючи господаря, прагнучи до його теплих рук.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336746
дата надходження 12.05.2012
дата закладки 13.01.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.01.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.01.2014
Відносно неба, я пилина,
Відносно світу, ми ніхто.
Відносно дерева,ж билина,
Відносно мене, ти є хто?
Відносно болю, дика радість
Відносно сміху, ж тишина.
Відносно гріх, немовби святість
Відносно суші, й глибина.
Відносно відчаю, розлука,
Відносно болю, є сім'я...
І є відносна жаль і мука,
Відносні навіть ти і я.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302953
дата надходження 29.12.2011
дата закладки 10.01.2014
Душа під замком. Згасло багаття.
Інеєм вкрилося синєє плаття.
Тисячі слів, що горять у вогні.
Гордість є? Так. Слабкість є? Ні.
Дихати попілом. Вірити в краще.
Криками поштовхи: “досить, ледащо!”
Довге волосся в траві по землі.
Зморена? Так. Скорена? Ні.
Тисячна спроба. Майже безкрила.
Боже, я стільки всього не зуміла.
Більше від звіра, там де був птах.
Обпечена? ні. Спустошена — так.
Звір у капкані, з*їдено птаха,
Хтось забиває гостренького цвяха.
Метелик, що десь заховався на дні.
Там, де немає вже так, або ні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471361
дата надходження 09.01.2014
дата закладки 09.01.2014
А знаєш, ненависть – це теж любов,
Помножена на гордість і образи,
Загублена в сувоях древніх мов,
Покроєна іржавим лезом часу…
Не всі святі, хто не пізнав гріха,
Не всі лихі, у кого чорні крила.
Я вірю в те, що ти мене кохав,
Та суть твоя вбиває, а не цілить…
Не зрушиться в душі болюча вісь,
Між нами – запитань порожня вічність.
Нема спасіння… Ти в моїй крові –
Вогонь і шторм – шалене протиріччя.
А знаєш, тиша – це також війна
Розлуки, заборони і бажання…
Це море, що ні берега, ні дна,
Це воля, що заковує мовчанням…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470515
дата надходження 05.01.2014
дата закладки 07.01.2014
Я жила в обіймах за адресою Ти, один.
Там було дуже холодно й сіро.
Дах стікав сльозами по вигинах стін,
А у вікнах, у вигляді серця, були діри -
І вони пропускали вітер,
І мене продувало наскрізь,
І ніщо не могло зігріти,
Навіть легко наведений надпис
На дверях
"Люблю".
Я збивала білесі подушки
І стікав із вікна румянець -
Сутеніло небо...
Я весь біль, що оселю душить,
Пропускала крізь себе.
Не вистачало прострору.
Так бракувало розуму...
Гучно гриміли грози,
Їх зміняли морози...
Я залишалась вдома...
Втома.
Депресія.
Над душею репресії -
Книги, сповнені ранячих слів.
Твоїх.
І ключі лежали зліва.
І вихід, як подих, близько.
Я відкривала двері і разом з тим
Сковувало тіло.
Ніхто не врятує мене за адресою Ти, один...
Тут не працюють телефони,
Не підключений інтернет...
5, 60, 1440 хвилин потому.
Я піднімаю погляд на твою стелю...
Припадаю, мов навіжена, на твою підлогу...
Знов розбираю складені ніжно постелі,
В домі, куди ведуть всі мої дороги...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470884
дата надходження 07.01.2014
дата закладки 07.01.2014
(Низка хокку)
«Цей знак на мене має інший вплив!»
(Йоганн Вольфанг фон Ґьоте)
Колись (теж перед Різдвом) я зайшов до свого старого друга (теж хайдзіна) і ми довго філософствували на теми «Європа як християнська цивілізація» та «Вольтер і буддизм». На столі горіла свічка – як це і має бути перед Різдвом згідно звичаю. Але потім свічка згасла і запанувала у кімнаті темрява. Якось сама собою з’явилась ідея теми «Догоріла свічка» і ми довго віршували. Потім через багато років я згадав деякі хокку складені того вечора і записав:
* * *
Догоріла свічка.
Темряву масну на дотик
Пальцями ночі…
* * *
Догоріла свічка.
У ніщо нескінченне
Очі незрячі.
* * *
Догоріла свічка.
Біблії книга важка
У руках старих…
* * *
Догоріла свічка.
Хоч би зірку одненьку
На цьому небі…
* * *
Догоріла свічка.
На місто старе впали
Ночі злодія.
(Світлина з мережі)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470729
дата надходження 06.01.2014
дата закладки 07.01.2014
Мовчання дзвін… Затихлі струни ночі
Спочинуть врешті від буденних снів…
І буде так по-зрадницьки співочо,
Немов пролився ріками мій спів!
Мовчання це – не відголосок тиші,
А лиш самотня арія душі.
Яка свої слова мов кров’ю пише,
Та їй вони давно уже чужі…
Зірвала б спів й злетіла б… не до неба,
Де вже цвіте шипами чиясь тінь.
Полинула б на пошуки плацебо,
Яке закрило б крила від падінь…
Та поки спів в безумній тиші ночі
Мовчанням лине світом замість снів.
Твої слова у пісні цій – пророчі,
Та голос твій у пісні вже зотлів…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470751
дата надходження 07.01.2014
дата закладки 07.01.2014
Життя іде,летить,минає
Ідуть разом із ним людські думки
Комусь,можливо,січень заважає
А іншому спекотно і вночі
На жаль,у кожного із нас свої турботи
Комусь образно за заточені ножі
За віданні кинжали жаба душить
А хтось синів ховає уночі
В когось серденько рідне розриває
Бо бачить батька на закаті днів
Кому ж це легко?
Та не в нашім праві відповідати за чужі роки
Хтось ображається через якісь дурниці
В когось від ладу голова тріщить
Комусь важливо врешті-решт змінити
І вирішить до кого ж вже піти
До кого голову схилити ми не знаєм
Добром за доброту платить не гріх
Та шкода,небагато тих хто про це знає
Всіх інших вабить пустоглавий сміх
Комусь замало одягу та глянцу
Хтось любить шмаття на людей мінять
У інших все життя,немов змагання
Хто кого швидше зможе розмінять
А когось тішить думка про кохану
А іншому б її лише за руку потримать
Не цінимо того що зараз маєм
Оціним-коли будемо втрачать
Так і живем,коли людина поруч
То ніби зможемо без неї ми прожить
В пориві гніву роздаємо сльози
Та інколи, вже слів не повернуть
В бажанні змін на краще,не вбачаєм
Кого втрачаем,а головне "за що?"
Хіба ми з того доброго прибутку маєм
Лиш клопоту зібрали у мішок
Мішок на плечі,на горбату спину
Бо від такої ноші сколіоз
Лиш такий батько,не зіпсуй дитину!
Не розкажи їй потім про любов
Це не мораль,і не повчання слабих
Тільки лиш розум може заважать
Читать цей вірш душею,бачить між рядками
Про те що так важливо помічать
Просто не треба грать в безглузді ігри
Бо люди не раби усіх земних
Цінуйте кожну прожиту хвилину
Бо будьте впевнені,її не повернуть
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470589
дата надходження 06.01.2014
дата закладки 06.01.2014
Я в отраженьи лезвия ножа
Рифмую то, о чём молчу до боли.
Удар. Удар. Ещё один. Как жаль...
Что недобили...надо бы. Довольно...
Искать звезду, погасшую в заре.
Отматывать с конца опять в начало.
Не потерять бы осень в серебре
Зимы
На нашем стареньком бульваре.
Вкус шоколада. Запах мандарин.
Снежок - мечтами, что хотели сбыться.
И доброта подброшена в камин,
Чему-то слева не даёт смириться.
Я в отраженьи лезвия ножа,
Смотрю на птиц, что улетают в небо.
Зачем же было в клетке их держать
Голодными?
Без малой крошки хлеба...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470432
дата надходження 05.01.2014
дата закладки 05.01.2014
«Плоть тлінна твоя є то тутешній Світ,
і сьогоденний вечір, і пісочний ґрунт,
і море Сиренське,
і Каміння спотикання.»
(Г. Сковорода)
Плоть наша – це корабель Магеллана
Сколочений з дощок вчорашніх днів,
Бо кожен день стає вчорашнім -
Навіть ці скляні газовані дні
Наступного четвертого тисячоліття
Теж стали вчорашніми, як крем’яне лезо.
Буття ковтає тисячоліття –
А у вас в голові і не паморочиться,
Століття тануть шматочками цукру
У терпкій каві епохи людиномавп,
А вам і не солодко.
Бородатий жрець доби неоліту,
Що плоть свою замість якоря
Кидав у море людей-хліборобів
Бо таке вигадали –
Землю побачили жінкою,
Молять дощу у Неба-прабатька.
Плоть людська. Хто тягне її
Важкою ношею, що зветься «людина»,
Хто сміється з цього плаща потріпаного,
Позиченого-розпозиченого
Тимчасового та умовного.
А плоть – то тільки папірус
Чи то пергамент
На якій ми пишемо свої вірші…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470281
дата надходження 04.01.2014
дата закладки 04.01.2014
«Дні мої, мої дивні діти,
Віддав вас вольній волі.»
(Майк Йогансен)
Луна засипаних криниць
Мені кричить услід – мені, старому,
І небо споглядаю впавши долілиць
І п’ю з хмарин важких прозору воду.
Я спочиваю у тіні дерев, які ще не зросли,
Які обабіч шляху ще не виткнулись з землі,
З блискучого насіння ще й не проросли,
І дивлюсь на істот, що вуха чималі
Не виставили з хащів кропиви
Глухої, як і мій нещасний край.
З минулого ведуть мої сліди –
Грай, конику трави, свої катрени, грай!
Я – «вічний жид» - блукаю в пошуках води
Живої – в сьогоденні заблукав,
Але живу в майбутньому –
Серед його віршів, його заграв.
Мій костур тріснув і дірявий плащ
Та я апостол. Серед темних хащ
Пророчу равликам про їх Армаґеддон,
Про Будду зайчиків і про метеликів закон
І бачу, як із хворої землі
Замість зела й трави
Ростуть ножі
Ростуть…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442713
дата надходження 11.08.2013
дата закладки 04.01.2014
«У селище,
Де пахне рибою, прийшов
З літнього лісу.»
(Йоса Бусон)
Я двері відчинив дощавій пісні літа,
Пустив червневу зливу на поріг
У хату сутінок, що міфами зігріта,
У хату-келію. Молитвами доріг
Причини й наслідки зібрав в долоню Час.
Його мірилом був старий годинник
Отой зозулястий, отой, що будить нас.
Та в сірих буднях, у сансарах плинних
Не зупинився він – пішов назад.
З потворного «сьогодні», де газети й миші
Він нас завів у предковічний лад:
Епоху справжнього, де в космічній тиші
Плоди і бронзу, молоко і мед,
Приносили в офіру Сонцю і воді,
Де право жити здобувалось в боротьбі,
Де зілля дарувало силу і політ,
Де слово – таїнство, де непідробний світ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436023
дата надходження 08.07.2013
дата закладки 04.01.2014
Этот тихий вкрадчивый голос бормочет в нас от самого рождения, и мы долго его не замечаем, как не замечаем воздух, которым дышим. Потом появляется повод – и мы слышим отдельные фразы, но это слова взрослых, которые он, этот повод, напомнил; и мы не спрашиваем, что пробудило эти слова в памяти. Постоянно возрастающая тревога, которую мы испытываем как фон этих строгих слов, кажется нам страхом наказания. Идут годы, голос совести возвышается до окрика, до крика, до грохота… И, наконец, мы замечаем, что никакие слова на этом фоне не звучат, слова надо придумывать самому. И никакого другого страха нет, кроме страха перед этим окриком. И надо находить не только слова, но и поступок, чтобы крик утих, успокоился до вкрадчивого шепота, невнятного бормотания... А потом мы начинаем вслушиваться в это бормотание.
«Жить в согласии с собой», «жить по совести» означает быстро находить правильные слова для окрика, подбирать текст к той музыке, которую наигрывает совесть. Означает быстро и решительно совершать поступки, которые следуют из найденных слов. Иммануил Кант называл этот текст «категорическим императивом», то есть руководством к действию, приказом. Такую грамматическую форму мы придаем ему сами, потому что только поступок позволяет успокоить свою совесть. Слова нужны для действия.
Совесть мучит нас и за уже совершенные поступки, за наши маленькие и большенькие подлости, браня и стыдя… (Стыд! Мы бы не знали, что такое стыд, если бы не совесть. Перед другими нам бы не было стыдно, только боязно.) Но выговоры совести за совершенные – даже невольно – плохие дела, эти выговоры тоже можно обуздать только действием. Иногда это не удается, и тогда ее непрерывное бормотание становится громче и злее, и в нем уже звучат отдельные слова и обрывки фраз – те самые слова тех самых фраз, которые мы не воплотили в поступок. [i]Сущее не желает быть плохо управляемым.
[/i]Казалось бы, для того, чтобы избежать ее окриков, не обязательно всегда делать моральный выбор. Достаточно научиться избегать ситуаций, такого выбора требующих. Так и живет всякий заурядный обыватель, это его modus operandi – избегать нештатных ситуаций. Но это значит – ограничивать свою свободу, свободу действий. «Свобода» – тоже моральное понятие, и совесть не молчит, если ты бежишь от ответственности. Шторм, постоянно звучащий в душе обывателя – это и есть тот шум, который мешает ему полноценно мыслить.
[i]– Итак, ты не хочешь, чтобы тебя мучила совесть[/i], – сказал Хань Юй, – [i]но не в силах этого избежать. Чем прийти к такому выводу, лучше не размышлять вовсе.
[/i]Обыватель стоит у кромки прибоя и выкрикивает заклинания – все свои расхожие истины, все соображения практического смысла, но это дает ему только одно: возможность перекричать штормующую совесть. Вот что оно такое на самом деле, «равнодушие обывателя». Когда совесть требует от тебя ответа, самое худшее решение – промолчать. [i]Another brick in the wall.
[/i]– [i]Нельзя жить в обществе и быть свободным от этого общества, [/i]– говаривал, бывало, Карл Маркс. Это правильно. Но быть рабом этого общества тоже нельзя. Я согласен со словами Маркса только в том смысле, что нельзя жить в обществе и избежать морального выбора. Но этот выбор и есть свобода, согласно тому же Марксу. Надо только ее осознать.
Совесть существует [i]независимо от нашего сознания[/i]; в этом – и только в этом – смысле она «материальна». Она говорит независимо от нашей воли и нашего желания и даже, как правило, против них. Нельзя заставить ее замолчать, нельзя переспорить. От нее можно отгородиться стеной, но это стена в самом себе. Механизм возведения этой стены описал еще Конфуций: «Ничего не поделаешь! Я не видел, чтобы человек мог, заметив свои ошибки, осудить себя в душе». – «Считать свои желания правильными и стремиться удовлетворить их – таков непременный путь размышления даже мудрого человека», – дополняет картину Сюнь-цзы. Но как ему оправдаться, этому человеку? Только отделив себя от осуждающего голоса совести. Словами, только словами, лишенными души безличными символами, пришедшими извне, из общества как камни для этой стены. У нас у всех под шкурой по бронежилету. Большинство людей не считает свидригайловские сны чрезмерной платой за богатство, роскошь, успех, почет, славу, власть – что там еще? Не торопитесь с выводами. Пусть о цене судит тот, кто видит эти сны, сны наяву, сводящие с ума – и притом очень быстро. За все надо платить. Но в отличие от деловых соглашений, заключенных деловыми людьми и заверенных нотариально, за подлость приходится расплачиваться: неизвестно с кем, неизвестно чем и – самое главное – неизвестно когда.
С совестью можно бороться, но это борьба с самим собой. Вероятно, есть множество способов этой борьбы, но все они сводятся к возникновению в душе человека того или иного комплекса. Все, кроме одного: подчиниться. Человек, принявший такое решение называется свободным.
«Зло» может быть определено как основание душевного дискомфорта. А «добро»?.. Мы еще не все сказали о том, что такое «жить по совести». Совесть требует от нас исправления дурных поступков, вольных или невольных. Совесть предостерегает нас от их совершения. Но это не все: совесть требует также осознания необходимости морального поступка – и его совершения; требует свободы. Выше мы описали (все возрастающий) дискомфорт в душе человека, отягощенного злом своих поступков. Добрые дела также не остаются без последствий; и я уверен, что каждый из нас понимает, что такое «моральный катарсис», сродный вдохновению творца. «Как ярко светит после бури солнце!» Не буду тратить собственного вдохновения зря, лучше ведь не скажешь: «Его прекрасный свет все озаряет и к новой жизни землю пробуждает. Как ярко светит после бури солнце!»
Императивы совести Кант называл «категорическими» не потому, что они строги, неуступчивы и агрессивны – все это правильно, но не потому. Категорией называют основание всего или источник всего. Не только стыд порожден совестью, но и все наши понятия и представления о морали; например, «справедливость». Или – еще более общее представление о «добре и зле», которое в свою очередь порождает целую вселенную моральных ценностей. Что есть добро и зло совесть объясняет нам не словами, а на примерах, возвышая свой голос после злого поступка или перед добрым, успокаиваясь, когда перед нами не стоит никакого (существенного) морального выбора.
А теперь скажите: что я поведал вам такого, чего вы не знаете? Я не смогу рассказать вам всего, что вы знаете о вашей совести, да и зачем? Потрудитесь сами. А я теперь скажу то, чего вы не знаете. Что, возможно, будет открытием для большинства читателей. Да, говорит Кант, совестью обладает каждый из нас в отдельности, но совесть – на всех одна. Моральные оценки разных людей всегда идентичны. Одно и то же обстоятельство все мы оцениваем одинаково – независимо от того, что при этом говорим. Вот именно: «Мысль изреченная есть ложь». Универсальность совести именно поэтому не была замечена до Канта – из-за дистанции между словами и внутренним убеждением. Вовсе не обязательно человек умышленно кривит душой. Слово – общественный феномен, а в обществе мораль подменяется нравственностью, и ее оценки – другие. [i]Но дома, но в тиши…
[/i]Для многих эта кантовская идея покажется сомнительной. Эти многие – те, кто не ощутил подлинной дистанции между нравственностью и моралью (почему не ощутил?) Каждому духовному понятию противопоставлен некий симулякр (подделка, эрзац), лишенный духовного содержания, но широко практикуемый в обществе: морали – нравственность, культуре – попса, любви – секс, вере – религия… Вкусы, например, у всех разные, но вкус на всех один. Шведский профессор и колумбийский крестьянин, канадский клерк и бирманский таксист – у всех у них разные вкусы, и нравственность тоже разная. Но вкус и мораль одинаковые у всех. Нравственность – это то, что может нравиться или не нравиться, а мораль мы выслушиваем, почтительно склонив голову и вытянув руки по швам.
Кроме всего прочего, Кант своей максимой универсальности дает нам возможность видеть в душе ближнего, как в раскрытой книге. Достаточно судить по себе, по своим собственным категорическим оценкам – и твердо знать, что ближние все эти оценки необходимо разделяют. Кроме всего прочего, максима универсальности дает нам возможность… (управлять? не то слово) влиять на людей. Если ты озвучиваешь императивы совести, есть полное основание ожидать, что ближние последуют этим императивам. Сделают так, как ты предлагаешь, проще говоря. Потому что в душе каждого из них есть твой союзник, твой адвокат. (Стена между человеческим Я и его совестью бывает очень прочной, но не бывает непроницаемой.) Но только тогда, когда ты сам – адвокат совести; это взаимно.
Так что же такое совесть?
Говорят, что человек обладает пятью органами чувств (на самом деле их четыре, но не будем придираться). Шестым чувством называют интуицию, и это особенное чувство: в отличие от первых пяти интуиция дает нам не ощущения материальных предметов, но ощущение истины. Дает идеи, которые приходят «неизвестно откуда». Абсолютная идея («эйдос» по Платону), которую мы воспринимаем своим седьмым чувством, называется «моралью». Только не спрашивайте меня, где они находятся, эти эйдосы – Истина и Мораль… Я рассказал вам о совести только то, что знаю.
[b]2013
[/b]
[i]Под названием «У кромки прибоя» эта публикация вошла разделом в эссе «Феномен совести» (Цикл «Эссе»)
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469830
дата надходження 02.01.2014
дата закладки 02.01.2014
[i](Из А. Пушкина)
[/i]
На свете счастья нет…
Потом автопортрет
небрежного рисунка
рассеянной рукой.
Иллюзия рассудка:
«Есть воля и покой».
[b]2014
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469820
дата надходження 02.01.2014
дата закладки 02.01.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.01.2014
«Нам буття не судилось. Ми - тільки потік.
Ми всі форми наповнюєм радо собою:
Форму ночі і дня, русла років і рік,
Піднебіння печери і тишу собору…»
(Герман Гессе)
Генії багатогранні. Їхня творчість різновекторна. З різними рівнями змісту. З різними думками і висновками в одному творі – часто несумісними. Або на перший погляд несумісними. Про це мені подумалось після перегляду фільму Федеріко Фелліні «Репетиція оркестру» (1978) (Federico Fellini «Prova D'Orchestra» іт.).
Подивившись я подумав – це інший Фелліні. Зовсім не той бунтар, ексцентрик, жартівник і експериментатор, що запам’ятовується з фільмів «Амаркорд», «Вісім з половиною». І не сатирик на грані епатажу – творець фільму «Солодке життя». Це зовсім інший митець – це філософ і тонкий естет. Це зрештою розумний неоконсерватор. Ми звикли сприймати Фелліні як безнадійно лівого художника, мало як не прихильника радикальних соціальних змін. Пам’ятається як колись в совітах запевняли, що Фелліні друг, мало не свій і майже комуніст. І критик буржуазного суспільства. Тільки чомусь фільми його важко доходили до совкового глядача (я вже мовчу, що совок його зовсім не розумів), а інколи і зовсім не доходили потрапляючи під негласну заборону чи замовчування. Пам’ятаю, як довго йшов до глядача в совітах фільм «І корабель пливе…». Я довго не міг зрозуміти чому – фільм явно анимілітарний, з різким антивоєнним пафосом, що так було модно в тодішньому «Союзі». І раптом таке неприйняття… Тепер зрозуміло чому – Фелліні совітські комуністи не могли пробачити фільм «Репетиція оркестру».
Якщо відверто – я не пригадую в світовому кінематографі такого глибокого і високохудожнього фільму з такою тонкою і глибокою критикою тоталітаризму, комуністичної революції, профспілок і психології юрби.
Про цей фільм багато сперечались – інакше бути і не могло. Кожен критик і глядач це розумів по своєму, у кожного ці образи викликали свої асоціації. Мене не полишає думка, що цей фільм я подивився невчасно. Справді, треба було його подивитись тоді – 1978 року. Тоді все це звучало і сприймалось зовсім інакше. Тоді, напередодні 1980 року – року змін суспільної свідомості – змін, направлених до повернення в суспільство традиційних цінностей. Вічних цінностей. Марксизм як форма суспільного радикалізму показав свою неспроможність створити досконале суспільство. Його утопія перетворювалась на антиутопію. «Досконале суспільство» на ділі перетворювалось в суспільство маразму…
Фільм наповнений символами. Це стає очевидно не одразу – починається фільм як псевдо документалістика, як документальні зйомки репетиції оркестру в старовинній церкві. Артисти філософствують про музику, про сенс мистецтва, про своє життя. Іноді ця філософія набуває несподіваних форм. Один музика запитує чи то сам себе чи то колег, чи то глядача: «Куди зникає музика коли ти перестаєш грати?» Це як пряме посилання на твір Л. Керрола «Аліса в країні чудес», де Аліса запитує сама себе: «Куди зникає полум’я, коли свічка гасне?» Мало хто знає, що тут Керрол цитує Будду, який задавав точно таке саме питання своїм учням. Натяки чи то просто роздуми про буддизм. І це не данина моди – очевидно для Фелліні буддизм був не просто екзотичним вченням…
Але поступово стає зрозуміло, що все що відбувається це візерунок символів. Оркестр – це суспільство, диригент – представник інтелектуальної еліти, що випадково прийшов до влади, церква – Батьківщина, музика – життя, інструменти – професії та місце людей в суспільстві, ноти – доля. Церква (себто Італія) – храм дивної акустики. «…Люди всієї Європи заздрили нам..» Справді Італія колиска культури та цивілізації. Колись їй заздрили. Але все нетривке в цьому світі. У найцивілізанішій і найкультурнішій країні може з’явитися свій Муссоліні.
Здавалось би оркестр створює досконалий мистецький твір, де все має бути гармонійно і прекрасно. Але чомусь нічого не виходить. Чи то бракує натхнення, чи то накопичилось розчарування. Замість краси і гармонію долинає какофонія. У декого вихоплюються фрази кинуті в простір (чи то собі): «Іноді хочеться померти. Чому? Тому, що світ став злим і огидним.» Поступово росте невдоволення диригентом. Виявляється що суспільство безнадійно хворе. «Загальний невроз – ворог всього людства. Він зведе нас всіх в могилу…» Фільм перетворюється з реалістичного в суцільний сюрреалізм. Музиканти здіймають революцію і вимагають вбити диригента. Стіни церкви (де спочиває не один Папа) вони розмальовують гаслами і кричать: «Смерть диригенту!» Починають трощити меблі і інструменти. Один із музикантів вихоплює пістолет і починає стріляти в людей. Навіщо? А просто так. Революція ж! А революції потрібні жертви! Пістолет у нього забирають, але він обурюється: «У мене є дозвіл!!!» Пістолет тут же повертають – якщо є дозвіл, тоді дійсно – вбивати людей має право. Як це схоже на одну революцію! Що була зовсім не в Італії… До речі… Диригент в цей час просто сидить в стороні – йому все одно. Його більше хвилюють його роздуми про мистецтво. Бо якщо неможливо створити щось досконале – той все хоч вогнем горить… Дехто з музикантів під загальний шум займається тут же розпустою. Революція як не як, свобода! Значить, геть всі моральні закони – свобода, так повна свобода! І від моралі теж. Саме не свобода творчості (про неї забули), не свобода для чогось, а свобода від всього. Тут же в юрбі (яка щойно була зібраннях інтелігентних творчих людей!) виникає ідея замість диригента поставити метроном – машину. Ось що буде правити світом – машина. Ось як хтось уявляє свободу – свободу від чиєїсь особистості, але підпорядкування машині. Машину, правда тут же ламають, бо серед революціонерів розкол – правління машини декому різко не сподобалось. Починається бійка – війна між різними таборами – «машиністів» та «анархістів». Але несподівано стіни церкви падають – в зал храму в пролом стіни вривається велетенська металічна куля – церкву виявляється руйнують. Ось чим все закінчується повним руйнуванням всього – країни, культури, історії… Під уламками гинуть ті хто ніякої участі в революції не брав – найбільш беззахисні, добрі і спокійні. Їх ця хвиля знищує в першу чергу… Коли здавалось все загинуло і все зруйновано виходить диригент і каже сакральну фразу – фразу ключ: «Ми тут, щоб почати все спочатку. Відкиньте страх – репетиція продовжується…» І стається диво. Музиканти – ті самі що ще кілька хвилин тому хотіли вбити диригента дістають з під уламків свої інструменти і виконують дивну по своїй красі музику. Здавалось би – «хеппі енд» - люди усвідомивши всю небезпеку тотальної катастрофи згуртовуються, залишають свої комуністичні ілюзії, починають творити, відроджують своє традиційне суспільство, свою культуру. Знову знаходять сенс життя. Але де там! Натхненний першим успіхом диригент зривається на палку промову – його промова поступово перетворюється на щось дуже знайоме, з’являються якісь сталеві і злі нотки… З італійської мови диригент поступово переходить на німецьку, використовує характерні для диктатора жести. Диригент перетворюється в Гітлера. Це шокує.
Це не просто фільм – це притча на тему – звідки береться комунізм, фашизм, чому нормальне суспільство раптом сходить з розуму – народ перетворюється в юрбу. Чи то некеровану чи то навпаки повністю керовану диктатором – і що більш небезпечно ще хто знає…
Слід згадати, що фільм знятий в сімдесяті роки і Італії. На фоні соціальних протестів, суспільного неспокою, «червоних бригад», що вбивали політиків і кидали бомби, у суспільстві росло розчарування у традиційних цінностях – християнстві. Демократії, церві... Здавалось, що Італія стоїть на порозі комуністичної революції. І Фелліні розповів нам казку наповнену алегорія – чим все це може закінчитись. Чим взагалі закінчується комуністичний рух.
Але фільм не безнадійний. Режисер показав – існує щось, заради чого варто жити. Перед чим ніщо всі суспільні химери та утопії. Це творчість. Це мистецтво. Це культура. Заради цього варто жити і цьому присвятити життя.
(На світлині – кадр з фільму.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358913
дата надходження 21.08.2012
дата закладки 01.01.2014
«Ірландіє, прийде твоя весна…»
(П. Шеллі)
Над карпатськими перевалами літала недобра гостя – зима. Світ став білим як сама смерть у гаснучій свідомості старого даоса – білі смереки, білі гори, білі ковдри полонин. Навіть саме небо вицвіло і побіліло. Вітер здіймав хвилями навіть не сніг – якийсь крижаний порох, що голками колов ще живу шкіру. Повітря перетворилося у білу імлу, в якій зникав виднокіл, розчинявся світ, перетворювався у марево. Серед цього білого повітряного місива на перевалі ледве виднілись запорошені шанці. Дві самотні постаті у шинелях тепер уже неясного крою виднілись біля наполовину занесеного снігом скорострілу. Постаті були заліплені снігом і нагадували більше двох білих привидів – тільки зледенілі кріси та мазепинки говорили, що це січові стрільці. Крім завивання вітру пануючим звуком був гомін далекої канонади, що поволі стихав – це нагадувало, що тривала Велика війна, і почався страшний 1915 рік.
- Здається вщухає, але куди і звідки вони стріляли зрозуміти важко. Та це вже і не суттєво. Судячи по всьому я замерзаю – вже не відчуваю своїх рук. Рецептори не реагують. Стає тепло і байдуже. Точніше не тепло – стає ніяк. Не судилось нам полягти від кулі – схоже судилось замерзнути.
- Ну, то рухайся! Ворушись! Бракувало тільки ще одного хреста на цьому перевалі. Та й довбати мерзлу землю мені сьогодні аж ніяк не кортить.
- В мене таке відчуття, що навколишній світ припинив своє існування, і час зупинився, не існує нічого крім цієї білої імли. І ми вже давно перейшли на якийсь зовсім інший рівень буття. Таке відчуття, що світ остаточно втратив глузд, і ми з тобою якісь білі тіні на білому снігу, а значить дві ефемерні ілюзії.
- Ти, я бачу, філософ. Ти що студіював у Відні у цивілі?
- Право. Юриспунденцію.
- Дивно. Я думав літературу або Платона. Схоже, перед святим Петром судилось стояти мені поруч з недовченим адвокатом. Підготуй хоч апологію – одну на двох.
- А ти? Певно "фільольогію"?
- Ні, медицину. І то не у Відні. В Кракові.
- Краю бракує лікарів. А ти замість того щоб дарувати життя іншим вирішив померти. І то саме тут.
- А ти зібрався помирати? Я гадав, ти пішов волонтером у легіон, щоб боронити та визволяти.
- І ти віриш у свою високу місію? Наше перебування тут – абсурд. Ми лицарі цього абсурду. Як би не склалась війна – наші надії марні. Якщо переможе Австрія, приєднають до володінь ясновельможного цісаря кілька повітів. Можливо, Волинь. Якщо переможе Росія – українство знищать як таке – остаточно. Під корінь. Не те що слово Україна заборонять – заборонять слово Малоросія. І згадку про нас будуть використовувати як привід для нищення України. Так що омріяна воля то міт, ілюзія, fata morgana як написав Коцюбинський. Будда мав рацію – люди живуть в світі ілюзій. Ми – особливо. Ця війна – суцільна бійня. Самознищення людства як такого і всього, що воно встигло створити – культури, етики, естетики, самого поняття людяности. Ця війна буде тривати без кінця і без краю доки те, що звалось колись Европою не перетвориться в пустелю зорану іржавим залізяччям.
- Тоді, якщо ти такий зневірений, якщо ти такий песиміст – чому ти тут? Чому в лавах стрільців? Чому добровільно пішов учасником цієї бійні? Чому, нарешті, замерзаєш у цих шанцях, а не тікаєш за перевал у Лопушне. Я тебе тримати не буду. Перестрінуть військові скажеш, що посланець по допомогу. Ми лишились двоє. Інші - в мерзлій землі - чекають весни і волі.
- Та тому, що в усіх нас просто немає іншого виходу! Ми маємо або сумирно як вівці піти на заклання, спокійно дивитись як знищують наш народ і саме наше право на буття або заявити навіть своєю смертю, що ми як народ жадаємо волі. Крім того знаєш, що я чув від біженців у Мукачево? Знаєш, що чинить московська влада в окупованому Львові? Людей вантажать у вагони і відправляють до Сибіру за найменшої підозри у нелояльності, точніше в українстві, а не москвофільстві. І батьків відправляють окремо від дітей які дорогою помирають чи божеволіють. Уявив собі поїзд наповнений мертвими і божевільними дітьми – нашими дітьми. Тому я тут – на перевалі.
- А я вірю. Вірю, що це остання війна. Людство, зазирнувши в оцю безодню самознищення, в ці жахи озвіріння отямиться. Зрозуміє своє призначення на Землі. Спрацює інстинкт самозбереження. Подальші війни стануть немислимі. Імперії виснажаться і розпадуться в прах. На їх місці постануть вільні народи, що самі будуть визначати свою будучину та суспільний лад. Навіть не держави, бо чи потрібна буде держава, цей засіб насильства при досконалому суспільному устрої? Виникне усвідомлення самоцінності людського життя. І буття народів як таких. Самозрозумілим стане те, що кожен народ – найменший – має право самостійно вирішувати свою долю. І в час падіння імперій необхідні будемо ми – зародки національних армій, що закреслять буття імперій. Через морок цих років я бачу нове буття України.
- Ти ідеаліст і мрійник. Всі майбутні лікарі – мрійники. Недарма їх змушують проголошувати клятву Гіппократа – щоб їх повернути на грішну землю. Я грубий реаліст як і кожен в сучасній модерновій Европі. Звісно, не матеріаліст – для цього мені слід було б народитися німцем. І реальність яку я спостерігаю – це відсутність моєї тіні. Я вже кілька днів не бачив своєї тіні – через цю кляту білу імлу. Мене переслідує думка, що я взагалі втратив свою тінь. Назавжди. Тільки не треба запитувати мене, як давно в мене ці думки – ти це вмієш. Я сам собі нагадую Петера Шлемеля з роману Шаміссо. Тільки він продав свою тінь дияволу, а ми просто загубили в гонитві за примарним. Тіні не люблять бігати за примарним.
- Твій Шаміссо насправді цинік. Людина не така як він любив зображати. Він занадто однозначно зрозумів вислів Канта «Людина по своїй природі зла». Ми не кидаємо тіні на землю тому, що ми на краю. На краю своєї землі. Ми на перевалі. Он там за кілька кроків на південь Мад’ярщина. Теоретично. Хоч там живуть наші люди, такі ж русини як ти і я, тільки юридично ця земля мад’ярська. Тому оці кілька кроків – це останній шматок нашої землі. І вона в наших руках. Доки сягають кулі мого скоростріла земля ця моя і вона вільна. Я її звільнив своєю волею. І крок за кроком я пройду цю землю «від Сяну до Дону». Або загину, щоб хтось зумів це зробити.
- Ні, ти не лікар. І лікаря би з тебе не вийшло, навіть якби в Сараєво не знали, що таке револьвер. Лікар не може бути конфуціанцем. А ти – саме втілення суспільного обов’яку. Лікар це даос. Лікар у вічних пошуках природного буття та еліксиру молодості. Лікар повинен шукати причину життя, а не пояснювати чому він мусить померти.
- Ти сьогодні понурий як Вільям Блейк - лишилося лише процитувати: «…в країні моїй ціною жорстокою досвід, трапляється, мають…» Це, певно, хвороба нашого часу – бачити все у понурих кольорах – навіть тоді коли навколо тільки білий колір – королівство снігу. Хворе століття. Декаденнс. Модерн по своїй суті сумний. Виродження мистецтва.
- А що? В старі часи в Україні білий колір був кольором жалоби. Це вже потім – червона китайка стала кольором смутку. Чисте і сумне взагалі – близько.
- Тоді чому ж згідно давніх легенд саме ведмідь якого називали Бер відносив душі людей у потойбіччя? Істота явно не біла, не чиста і не сумна. Ні, не бачили наші забуті предки за межею життя чогось світлого.
- Але вони любили життя і помирали, тому, що так велів обов’язок. Правий був Вальтер Скотт співаючи про людей давнини: «Ми з дитинства поріднилися з сурмою бою, провісницею гри та двобою…» Тільки писав він це про кельтів і дивну країну Альбенех. Міг би це написати про Русь. Не помилився б. І я лишаюсь на цій війні і на цьому перевалі бо інакше не можна. Якщо ми відступимо, москалі захоплять перевал. Вибити їх звідси буде важко. Вони покотяться лавиною в Угорщину. Тоді Австро-Угорщині кінець. А якщо москалі виграють зараз – вони доконають, донищать Русь остаточно. Якщо ні, то вони змушені будуть піти на поступки. А там хто зна… Може ті українці, що в зараз лавах москалів зможуть створити своє військо. І Русь постане із небуття. Розтоптана принижена Русь, що шістсот років була під чужим пануванням нарешті підніметься з колін.
- Тільки не кажи, що двоє людей здатні змінити хід історії. Історія йде вперед по своїх законах, ніхто не здатний змінити її хід. Навіть двоє героїв, що опинились в потрібному місці і в потрібний час. А ми не герої. Ми просто двоє замерзаючих людей. І якщо не прийде підмога в найближчі години нам точно кінець.
- Здається у нас з’явилась нагода зігрітися – принаймні від розжареного кулемета…
Серед білої імли на схилі з’явилися чорні цятки. Це в атаку пішли москалі. Дві зледенілі постаті почали готувати скоростріл до бою. І вони знали – як би не склалися обставини вони не на крок не відступлять назад. І жодна куля не пропаде марно. До останнього будуть боронити той останній незайманий шматочок рідної землі який вони вважали вільним, бо його сягали кулі їхнього скоростріла.
В той же день на Торунський перевал перекинули з Лопушної підмогу – сотню стрільців під командою Горліса. У шанцях на перевалі новоприбулі вояки побачили тільки двох вбитих стрільців. Все було притрушене снігом, крім гарячого кулемета, що парував. Вбиті стрільці припіклися руками мертвою хваткою - один до кулемета, другий – до скрині з набоями так, що їх неможливо було від них відірвати. Вони вмерли, щоб Україна жила.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338817
дата надходження 21.05.2012
дата закладки 31.12.2013
«Згадалися
Краплі дощу
На ясно-лілових
Квітах картоплі.
Дощ у столиці.»
(Ісікава Такубоку)
Блукаючи дикими горами самотнім відлюдником можна часом пережити несподівану зустріч. Не з білкою чи їжаком, звісно, з людиною. Видряпавшись на одну з вершин Ґорґан я вирішив спуститися навпростець, через ліс не добираючи стежини. Ліс був дрімучий, предковічний. Йти через нього було цікаво хоч і важко. Зійшовши в долину до річки я побачив закинуту ґрунтову дорогу, напівзруйнований міст на якому стояла дорога машина (марку вже й не пригадую), біля неї сидів звісивши з моста ноги чоловік середніх років. Ці дві істоти – людина і залізний звір якось не вписувались у місцевість, виглядали протиприродно. Чи то може я за тиждень блукань відвик від людей і їх створінь. Побачивши мене чоловік неймовірно зрадів. Виявилось, що бажаючи нових вражень він поїхав в гори покататись незнайомим шляхом і заїхав ось сюди. А на цьому мосту задні колеса його авто провалилися у дірки. І він застряг. І ніяк. Я допоміг витягти йому автомобіль. По ходу цієї рятувальної операції і одразу опісля почалась розмова. Коли довго блукаєш самотньо горами випадкового співбесідника слухаєш спрагло. Крім беззмістовних теревень і багаторазових запевнень, що більше ніколи він в гори не поїде почув я монолог про дивну ностальгію. В екстремальних умовах люди бувають на диво відверті навіть із незнайомими. Уривок з його монологів був на диво парадоксальним:
- ...Останнім часом з’явилась в мене ностальгія за радянським минулим. Не те щоб погано мені зараз жилось (з моєю то посадою!), просто раптом, знаєте, згадалося дитинство, весело, газована вода з сиропом з автомата (тоді смакувало). І всі ті черги і порожні магазини почали сприйматися якось кумедно – як лоторея – стоїш і не знаєш чи вистачить любительської ковбаси – знаєте була така по два двадцять. Хоча я тоді бурчав страшенно: «І навіщо тоді ота радянська влада потрібна, якщо ковбаси нема!» І теж злився, коли за маслом в чергу о п’ятій ранку ставав, цілий день в черзі стояв так масла і не вистачило (треба було в четвертій чергу займати) і жінку одну в тій черзі на смерть затоптали. Я тоді теж обурювався страшенно: «І коли тих комуністів і ті совіти шляк трафить?!» Але зараз то все під забулося – смішно навіть згадувати. Зараз я фільми про Чапаєва дивлюся і Маяковського читаю. Думав навіть в комуністи записатись (обіцяли добре платити), але сусід… Він то мені нічого не говорить. Але я кожен день його бачу. Його сумне однооке обличчя. І знаю його історію. Він родом з одного маленького села на Опіллі. У 1946 році, коли він був ще дитиною, в село ввійшов великий підрозділ карателів НКВД (чи як вони тоді називались) з метою ліквідації боївки повстанців. Але партизан хтось попередив і вони завчасно відійшли в Чорний ліс. Ще й влаштували засідку на карателів. «Істрєбітєлі» понесли важкі втрати і були страшенно злі невдачею. Вони ходили по селу і виколювали дітям очі зі словами: «Я тебе покажу как хлопцам в лес хлеб носить!» Сусіду ще пощастило, що вибрали в нього тільки одне око. На останок НКВД-исти навмання вибрали кількох селян відрубали їм голови, настромили на кілки і написали нижче: «Они кормили партизан». В ті часи навіть гебісти називали повстанців «партизани». Це вже потім називати стали інакше… Через кілька місяців в село прийшов уже інший батальйон гебістів. Всіх жителів села погнали до залізничної станції, повантажили в «теплушки» і вивезли на Сибір. Хати спалили. Ніхто з них з Сибіру не повернувся. Сусіду пощастило – він в той момент був у родичі в іншому селі. Так і лишився єдиним свідком всіх тих подій. Мовчазним свідком. Наважився говорити про те все тільки через сорок п’ять років. Пройшло стільки часу можна було б взагалі все забути, але я кожен день бачу вічно сумне обличчя сусіда. Ну, заберіть його кудись від мене! Інакше я не зможу ніколи любити оту радянську владу…
Він навіть не подякував, не запропонував підвести. Хоча я все одно б відмовився. «Ну, мені вже час…» Не знайшов би я його – довелось би йому кидати машину і вибиратися пішки – люди там давно вже не ходять, зв’язку немає. Може йому моя неголена фізіономія здалась підозрілою, може злякав «вальтер», що був у мене на поясі під курткою і він його зауважив. Але то байка. Я планував ще тиждень подорожувати горами. Вечоріло, час було подумати про табір. Ще й місцина була мені не знайома. Шукаючи місце для ночівлі я піднявся вгору струмком через ліс. Знайшов досить рівне місце біля старезних буків – невелику галявину. Поставивши табір пішов збирати хмиз для ватри і раптом побачив біля столітніх ялин вхід до напівзруйнованого схрону. Серед глиці виднілись залишки навіть не зіржавілого – майже нанівець зотлілого автомату. Зброю так не кидають – певно тут колись був відчайдушний бій. Я знав, що тутешня боївка повстанців трималася аж до 1960 року – ніяк їх не могли знайти. Двадцять років у хащах. І, можливо, це була саме їх криївка. Я нарвав лісових квітів і поклав їх біля входу в бункер. Потім розпалив ватру і цілу ніч дивився у темряву лісу та на язики полум’я. Думав про людей минулого і їхні відчайдушні мрії. Якщо про них не буду думати я, то хто?
(В основу покладені реальні персонажі і реальні події)
(Світлина з мережі)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336131
дата надходження 09.05.2012
дата закладки 28.12.2013
«Вчасно ж я згадав! Є в мене друг в цих краях. Тільки б відшукати дорогу до його дому.»
(Давньоірландська скелла
«Руйнування дому Да Дерга)
Кожен напрямок мистецтва (а кіномистецтва тим паче, бо кіномистецтво це сон розуму) має свою Джомолонгму, свою вершину польоту літака мрії, свій найвищий шедевр. Про те, який саме твір можна назвати цим шедевром сперечаються і будуть сперечатися. Бо так воно є. Бо ми мислимо, а отже дивимось кіно…
Дев’яності роки роки ХХ століття нині прийнято лаяти. Дев’яності кожного століття взагалі прийнято лаяти. Ще б пак – fin de siecle. Для Мандельштама дев’яності роки ХІХ століття «глухі», для Чехова сумні роки занепаду, для всіх поетів «срібного віку» - колиска сумного декаденсу. Для всіх письменників ХІХ століття дев’яності роки ХVIII століття – божевілля, сутінки свідомості коли «боги жадають». Дев’яності роки ХVII століття для Свіфта і Дефо були роками безпросвітної самотності духу… Це суб’єктивно – просто завершувалась епоха – тоді нудно, тоді трагічно і болісно. І це сприймалося як кінець світу – їхнього світу. Чи то нашого – даруйте… Але наші дев’яності це була не тільки епоха божевілля змін («Щоб ти жив в епоху змін!» - сумне китайське прокляття, але ж ми не в Китаї живемо!). Це ще й був порив до свободи і культурний феномен. Звісно, з вісімдесятими і їх потужним культурним вибухом годі порівнювати. Але дев’яності якщо не породили, до викохали химерне дитя – постмодернізм. І не тільки в літературі. У кінематографі в першу чергу. Зараз ми тільки з ностальгією зітхаємо: «Постмодернізм помер, а я ще ні…» Це байка. Постмодернізм пішов в андеграунд. Як це і передбачали. І вершиною постмодернізму, як течії кінематографа, я бачу фільм Еміра Куштуріци «Арізонська мрія» (чи то «Арізонський сон»… Хоча це одне й те саме – мрії то сни, а сни то мрії…) (Emir Kusturica «Arizona Dream» англ.) (1993).
Мені можуть заперечити – а як же чисто постмодерновий «Андеграунд» того ж Куштуріци? Як же його знаменита сага «Життя як диво»? Але я вважаю фільм «Арізонська мрія» (чи то «Мрія Арізони») вершиною творчості Еміра Куштуріци, його найвищим шедевром, не дивлячись на те, що фільм не зрозумів глядач в свій час – фільм практично провалився з точки зору прибутку та глядацьких симпатій… Інші фільми майстра більш менш передбачувані в його ключі кіномови – Балкани з їх божевільним буттям, цигани, гіпноз, парапсихологія, трагедія особистості під час війни всіх проти всіх… Це і зрозуміло – Батьківщина, що розтерзана і зруйнована війною у тебе на очах, змушує знімати і писати саме про це. Тут же геній не стриманий рамками землі до якої прив’язаний кров’ю та долею – тут геній творця вільний у своєму анархістському польоті (а кожен геній хоч трохи, але анархіст…)
Важко знайти не тільки серед постмодернових фільмів дев’яностих, а і взагалі серед світового кінематографу всіх часів, фільму де б так тісно сплелося смішне і трагічне, де ставились би стільки складних запитань і проблеми, щодо буття людини як такої – мислячої і чуттєвої істоти. Де б нанизувалось стільки протиріч, і так спліталися стилі, дискурси і напрямки кіно…
У фільмі дивно поєднаний реалізм і сюрреалізм. Хоча це типово для постмодернізму (тим паче високого постмодернізму), але таке сплетіння… Перед героєм, який прекрасно усвідомлює, що «Америка вже давно відкрита» постають реальні картини сучасного суспільства, але розрізнити де закінчується реальність, а де починається світ марив і галюцинацій неможливо – світ наповнений дивними химерами, дивними людьми і парадоксами. Реальні картини буття виглядають як полотна Сальвадора Далі, а марення на диво реальні… І хоча нашому герою з дитинства втокмачували щоденно, приводячи у світ реальностей зі світу сну фразою «Вставай, Колумбе!», що все давно відкрите і винайдене і не варто знову переконуватись, що вогонь гарячий, а життя непередбачуване, наш герой (точніше герої) з якоюсь божевільною впертістю намагаються винайти і сконструювати аероплан. У них звичайно нічого не виходить… Конструкції вперто не хочуть літати… Це триває доти, доки іншим людям це не набридає і вони дарують мрійникам мініатюрний аероплан. Мрія про політ здійснилася! І це при тому, що герої які так мріють літати, вміють літати і без аероплану – шляхом левітації. Просто не усвідомлюють цього…
Несподівано в структуру фільму вплітається «соцреалізм». Ну де, в яких фільмах на американському ґрунті можна побачити майстерно вплетені елементи соцреалізм? Дівчина, що грає на баяні з цигаркою в зубах на фоні хлопця який зварює якусь безглузду конструкцію. (І все це відбувається в Арізоні! Не на Магнітці, і не на Дніпрогесі, і навіть не на ударних будовах Тіто.) Куштуріца ще їдко посміється над «соцреалізмом» у фільмі «Життя як диво» - їдко як ніхто. Тут лише слабкий натяк на сатиру… Під сатиру тут підпадає більше не безглузде суспільство, а людина як така. Персонажі фільму живуть у своїх вигаданих світах зі своїми чудернацькими мріями. Один мріє жити в іглу з криги разом з ескімосами і ловити камбалу в Льодовитому океані, інший мріє продати стільки старих вживаних автомобілів, що якщо їх поставити один на оден, то вони досягнуть місяця, ще інша мріє померти і народитись в наступному житті черепахою… Мрії їм сняться. Кожна мрія – це сон. І мріяти можна про все – навіть про смерть… Деякі мрії близькі, їх легко зробити реальностями, проте герої вперто лишають їх недосяжними мріями.
Ще один дискурс фільму – неофрейдизм. У фільм вплітаються сексуальні фантазії героїв, які керують ними як маріонетками. Герої усвідомлюють безглуздість своєї поведінки, але продовжують грати в цю гру. Попереду в героїв розчарування, самотність, зневіра, страждання… Але лишається надія. І мрія. Яка завжди прекрасна, навіть тоді коли вимріяна вона серед пустель Арізони… Поведінка героїв безглузда. Але що в цьому світі не безглузде?
Я «вкурив» цей фільм. Я зрозумів, що риби справді можуть плавати в повітрі, карети «швидкої допомоги» можуть відвозити людей прямо на місяць, а «риби тим відрізняються від людей, що ніколи не плавають в лайні»…
Я торкнувся тільки деяких граней цього величного епічного шедевру, цієї філософської саги про людину та її мрії. Спробуйте побачити в цьому фільмі своє. І мрійте. Або хоча б спробуйте – помріяти…
(На світлині - кадр з фільму)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358552
дата надходження 19.08.2012
дата закладки 28.12.2013
Земля всё так же на своей орбите.
Её незаурядных зим не счесть.
Взрываются, летя метеориты,
Неся очередную злую весть.
Совсем неосторожно ходят кошки.
Смешались тени лиц и голосов.
И звёзды осыпаются в ладошки
По буковкам из самых нежных снов.
Так хочется обнять весь мир, хоть словом.
Осколочки души сквозь свет пронесть.
И утопить в реке мелодий слова.
Мерцая в них...
… спасибо, что ты есть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468773
дата надходження 27.12.2013
дата закладки 28.12.2013
Я напишу сто тысяч колыбельных
И буду петь тебе, пока ты спишь.
Мы иногда встречались в параллельных,
Бросая звёзды в лужи с синих крыш..
Луна в окно со светом впустит тени,
Которые пугают по ночам.
Пока ты смотришь ленты сновидений,
Я их не подпущу к твоим плечам.
Ты сладко спишь, окутан томной негой,
Лишь отблеск звёзд касается ресниц.
Уносит ночка к сказочному брегу
На колеснице вдаль за стаей птиц.
Ти спи. Я поищу ключи от рая.
И нежно обниму своим крылом.
В лучах рассвета первых умирая,
Чтоб возрождаться вечером потом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468248
дата надходження 24.12.2013
дата закладки 25.12.2013
Как на книжном живем развале:
что ни Книга – ценою мук.
Но как Творца бы ни называли,
он не достанется никому.
Творец не может быть уподоблен
недопитому коньяку.
Тоже крепким, и тоже добрым –
он не достанется дураку.
И пусть творец, создающий ценность, –
без апостолов нищебро́д,
но дураку в этом мире тленном
не достанется ничего.
[b]2013[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468165
дата надходження 24.12.2013
дата закладки 24.12.2013
Бойчуки – давній рід горян, гуцульський, але бойківського походження. Символом роду була квітуча гілка ожини. Недарма у гуцулів є приказка «Колючий, як бойчуківська ожина». Гаслом роду були слова: «Ніде, як на полонині!» Кольорами вишиванок Бойчуків були жовтий, чорний та зелений. Знаком роду Бойчуків був восьмикутний хрест, який ще інколи хибно називали «зіркою». Бойчуки переселилися на землі села Рафайлова (нинішня Бистриця) у 1096 році. До цього вони володіли землями в районі нинішнього села Вишків, що біля Торунського перевалу. Тоді – в ХІ столітті село Вишків звалося Бескидове Поле. Згідно переказів самих Бойчуків їх рід жив біля торунського перевалу з ІV століття і рід започаткував князь Бойя. Згідно мадярських джерел, зокрема в «Історії Карпатських земель» історик Янош Кронікайро (1436 – 1489) пише, що рід Бойчуків походить від племені боїв, які «суть бастарни про яких писав Птомелей і які колись землями великими володіли, Італію воювали і місто Болон’ю заснували…» Зараз ця гіпотеза відкидається істориками як вигадка. Хоча вона знайшла свого популяризатора – Войцеха Заболотського (1747 – 1809), що в нарисі «Nota est historia Sarmatae terram» писав, що «бойки походять від племені бастарнів, а гуцули від племені карпів – давніх аборигенів Карпат, що згадуються ще Птолемеєм, карпи ж походять від одного з племен кіммерійців, що переселились, гнані скіфами, і до гір Карпатських, і що були оспівані ще Геродотом та Гомером…» Звісно, ця теза не була нічим підтверджена і нині в історика може викликати тільки посмішку.
Але так чи інакше рід Бойчуків є одним найдавніших родів горян у Карпатах. Про це свідчить, зокрема, гуцульська приказка: «Є три речі найдавніші в оцьому світі: оці гори, диявол та рід Бойчуків»*.
Чому Бойчуки покинули землі біля Торуня, де вони жили (за їхніми словами) понад 700 років – незрозуміло. Як історія, так і перекази самих Бойчуків про це мовчать. Проте частина роду лишилася жити на Бескидах. І досі і в Вишкові, і в Торуні живуть родини Петруняків та Поджожуків, що є відгалуженнями роду Бойчуків. Але самі Бойчуки цього не визнають.
Переселившись у 1096 році на Ґорґани (тоді ще дуже дикі і мало освоєні людьми) вони застали у самих верхів’ях Бистриці пуску і дикі ліси. Проте вони не були першими поселенцями на місці майбутнього села Рафайлова – згідно їхніх же переказів Бойчуки застали в тій місцині три згарища хат і господарок. Що там жили за люди і що там сталося – так і лишилося загадкою. Тому деякий час селище, яке заснували Бойчуки так і називалось – Три Згарища, місцевість довкола – Ведмежа Пуща. Бойчуки першими освоїли і володіли землями на полонинах Панцир, Довга та Верхнижня. Полонина Панцир в ті часи звалась Братове Поле. Справа в тому, що Бойчуки переселились на Ґорґани під проводом свого ватажка Святослава Бойчука, що мав братів Зоряна, Світлозара та Кременя. Знайдену полонину біля гірського хребта він передав брату Зоряну – від цього і пішла назва полонини Братове Поле, а потім і гори Братківська. Полонина Верхнижня під горою Довбушанка в ті часи (і ще довго по тому) звалась Висока Ельма, а гора Довбушанка звалась Ведмежий Камінь. Це потім ця назва підзабулась, а Ведмежею стали називати гору Чорна Клива. Бойчуки перші поставили колибу на Верхнижній у 1121 році, та проклали стежку, що траверсом йшла по схилах Довбушанки від полонини до полонини і збереглася досі.
Бойчуки, звісно, не були єдиною родиною, що переселялися в тоді ще дикі місцини Карпат – у пошуках земель і пасовищ все далі в гори переселявся не один рід. Між поселенцями часто виникали гострі конфлікти і ворожнеча. Найвідоміша з них – ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків. Про причини конфлікту говорять різне. Так, є переказ, що сварка почалась у 1289 році на весіллі в Черче (що вже тоді існувало, але мало іншу назву – Чорні Смереки) – поєднувались дві давні гірські родини Зеленчуків та Ботяків. На цьому весіллі, нібито, хтось із Вівчаруків, а може і тодішній ватажок роду Іван Вівчарук сказав комусь із присутніх: «Та для тебе і кіт худоба, і Бойчуки газди!» Це було смертельною образою, яка вилилась у кровопролиття. Але це виглядає на легенду. Ворожнеча насправді почалась через полонину Верхнижня, яку обидва роди вважали своєю. Конфлікт то тлів, то згасав, то знову спалахував, але у 1327 році сталася наступна подія. Богдан Вівчарук запалав якоюсь шалено пристрастю до Марічки Бойчук. Крім того, що родини смертельно ворогували, ще й пристрасть не була взаємною. Але Богдан від всепоглинаючої пристрасті остаточно збожеволів і вкрав Марічку Бойчук. Марічка не витримавши такої сваволі і наруги перерізала собі косою горло (а коси у вівчариків були славні – робилися з особливої сталі особливим секретним гартуванням – вони довго не тупилися і були на диво міцними, за одну таку косу давали на обмін корову). І хоча після цього Богдан Вівчарук кинувся зі скелі в Чорну Бистрицю і забився на смерть, ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків набула небачених до цього в горах масштабів. Ще й підсилювалось звичаєм кровної помсти, що жив в горах не дивлячись на заборони князів.
Коли кровопролиття між родами Бойчуків та Вівчаруків перейшло всі допустимі межі, ватажки родів зустрілися, щоб нарешті покласти край нескінченному ланцюгу смертовбивств. Зустріч ватажків відбулась на вершині гори Братківська**. Було домовлено, що кінець сварці двох давніх родин покладе Божий Суд – «з кожної сторони на місце двобою на полонині Малі Рогози буде по десять коней». Малося на увазі по десять вершників. Але Вівчаруки схитрували – на кожного коня вони посадили по двоє людей. Користуючись чисельною перевагою Вівчаруки порубали всіх Бойчуків бартками. Там же поліг і тодішній ватажок роду Бойчуків Петро.
Після цього Бойчуки – ті що лишилися – покинули Рафайлову і переселились в Косів, Космач, Жєб’є, Пасічну та Битків. Тоді ж утворилися окремі гілки роду Бойчуків – Іванничуки та Пасічники. Засновниками цих гілок стали відповідно Іван Бойчук та Степан Бойчук (Пасічник). Землі біля Рафайлової вони втратили і змогли повернути їх (і то частково) лише у 1785 році. Ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків тривала ще довго до 1735 року – більше 440 років. Помирились вони тільки під час чергового повстання опришків в якому обидва роди брали активну участь.
Косівські Бойчуки володіли землями на хребті Сокільський, Космацькі Бойчуки – на горі Грегіт, а Бойчуки з Жєб’є на горі Діл Малий. Тамтешні Бойчуки дещо відрізнялися від інших гуцулів, хоч і постійно з ними родичалися. Так Бойчуки вдягали на юнака пояс, що означав перетворення дитини на повноправного чоловіка у віці 14 років, тоді як інші гуцульські роди у 15, Бойчуки носили на поясі ніж, тоді як інші гуцульські роди носили з собою тільки бартку, а носити ніж було неписаною забороною, свого роду табу. У XІV – XVIII століттях ватажок роду Бойчуків жив саме у Косові.
У гуцулів ввійшов у приказку вираз «гостинність Бойчуків». Виникнення цього вислову пов’язане з наступними подіями. У 1538 році син ватажка Бойчуків та син ватажка роду Петрашів разом з кількома людьми з роду Бойчуків пішли разом на полювання. Ночувати лишилися серед лісу біля ватри під старезною смерекою. Але тут між чоловіками виникла сварка, що переросла в сутичку. Молоді чоловіки схопились за бартки і сутичка закінчилась тим, що син ватажка Петрашів смертельно поранив сина ватажка Бойчуків. За ним кинилусь люди Бойчуків і він мусив рятуватися втечею на коні. Тікаючи горами і лісами серед ночі він збився з дороги і заблукав. Випадково він вийшов на якусь садибу і попросив захисту, сказавши що його переслідують і хочуть вбити. Господар дав втікачу захист. Але виявилось, що господарем дому був саме ватажок роду Бойчуків. З розмови він зрозумів, що гість вбив саме його сина. Але закони гірської гостинності не дозволили йому здійснити помсту – він потайки від своїх родаків вивів сина ватажка Петрашів іншим виходом дав йому свіжого коня і сказав: «Тікай і рятуйся якщо зможеш, ми будемо переслідувати тебе тільки тоді коли ти будеш на своїй землі серед своїх родаків». Петраші пам’ятали про цей вчинок Бойчуків і неодноразово віддячували їм більше ніж через 200 років, коли Бойчуки переховувались від переслідування влади за участь їх в русі опришків.
У Бойчуків посада ватажка роду не обиралася, як у більшості гуцулів та бойків, а успадковувалась від батька до сина. У XVII – XVIII брали активну участь у русі опришків і в багатьох народних повстаннях, у 1621 році ватажок роду Бойчуків Василь Бойчук брав участь в здобутті Пнівського замку і загинув при цьому. Останній ватажок роду Бойчуків Гринь Бойчук загинув у 1767 році в загоні опришків під час сутички з урядовими військами. Він не лишив нащадків і тому з того часу рід Бойчуків не має ватажка. Згідно неписаних гуцульських і бойківських законів рід, що не має ватажка ніби не існує – немає повноважного представника цього роду на радах горян. Проте, у 1996 році знайшовся спадкоємець ватажка роду Бойчуків по лінії брата Гриня Бойчука – Данила. Ним виявився Григорій Бойчук, що жив на той час в селі Кути. Велика рада роду скликана у 1997 році визнала за ним спадкове право бути ватажком роду, але це має ще остаточно затвердити Суд Ведмедя, що має відбутися у 2016 році.
На початку ХХ століття багато Бойчуків кидало свої землі і емігрували до Канади – там вони розселялися на землях провінцій Альберта та Саскачеван. Там їх нині живе чи не більше аніж у Карпатах.
Чимало Бойчуків були у 1914 – 1920 роках у лавах Січових Стрільців та УГА і полягли в боях. Багато Бойчуків у 1946 році були репресовані та вивезені на Сибір совітами, де за ними пропав і слід. Серед повстанців відомий був кулеметник Іван Бойчук, що загинув під час бою з карателями на горі Тавпширка у 1959 році.
Ніні не так багато лишилося нащадків роду Бойчуків та його гілок в Капатах, але вони живуть в селах Верховинського, Косівського та Надвірнянського районів.
Примітки:
* - в оригіналі «дiдькo». У деяких варіантах приказки «арідник».
** - там досі компас показує хибно, певно із-за тих подій…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467607
дата надходження 22.12.2013
дата закладки 23.12.2013
Просто було трохи боляче.
Трошечки. Майже нечутно.
Просто горіли мости чиїсь
Полум*ям незгасимим
Просто було трохи сонячно.
Серед осіннього смутку
Просто злетіла душа увись -
Перетворилась на іней.
Просто було так примружено,
Очі зшивались іголкою
Трошечки..трошечки боляче
Їх розрізає життя.
Просто хотілось би з осінню
Знов розливати калюжі,
Та мерзнуть очі від холоду.
Інеєм вкрита щока.
***
Цікаво, а Місяць і зорі завжди всім потрібні?
А сонце — я знаю, що дехто не любить його.
Але ж вони світять яскраво у наші віконця
І їм до байдужості нашій — давно все одно.
Чомусь тільки люди не хочуть любити від серця,
Чомусь нам потрібно, щоб хтось неодмінно любив.
І всі наші чари бувають страшніші від перця...
Хоча, що з нас возьмеш.. Бо пил...він і є тільки пил.
Та ні... серця різні.. я просто заплуталась трішки.
Я просто не те в голові увімкнула кіно,
Мене просто больно вкусила така рідна кішка...
А втім...все одно..все одно...все одно...все одно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467639
дата надходження 22.12.2013
дата закладки 22.12.2013
«Все більше спогадів і менше сподівань…»
(Євген Плужник)
Якось читаючи «Ріґведу» подумав, що всі ми нащадки давніх кочівників, що розселилися Європою у світлу епоху бронзи, що гнали свої стада від водопою до броду, що поклонялись вогню і уявляли себе дітьми рудого сонця і називаючи кожну зустрічну ріку Дана. І тоді я написав на клаптику паперу таке:
Діти рудого сонця
Під сухим деревом Істини
Збирають стиглі плоди
Своїх м’яких снів.
Серед високої трави
Своєї синьої Вітчизни
Женуть на водопій
Стадо корів звичаїв
Холодної річки «ми»
З прозорою водою «тут».
Діти рудого сонця
Ласують медом свого життя
Під дубом тисячоліть
Співають пісні про вогонь –
Гарячого язикатого вістуна –
Посла до Країни Високого Неба,
Веселого балакуна,
Нічного сторожа племені
Країни Великих Рік.
Між нами вогонь –
Між родаками стріли
Між людьми колеса вогняного
І співцем Білого Коня.
Країна Високих Трав –
Ти лише у спогадах
Вічного номада.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383623
дата надходження 09.12.2012
дата закладки 20.12.2013
«Тебе не буде ні на вулиці,
ні в нічному електричному шурхоті…»
(Хуліо Кортасар)
Вертаючись з пустелі людської душі
Зазирнувши в потворний світ
Кожного імператора-покидька
Важливо лишитися вчителем –
Останнім вчителем останнього Сина Неба.
У жмені пісок
Чи то Аравії
Чи то нескінченності часу
Легендою про мудрого короля
Ти мандрував по світах
У пошуках одвічної Ірландії.
Як мало ми розуміємо,
Що тільки жменька лицедіїв
Зображає хворому людству
Шлях
До примарної істини слів.
Вікна холодних будинків,
Що ніколи в житті не опалювались,
Де можуть зимувати тільки леви,
Пусті очі глядачів,
Що вже три тисячі літ
Хочуть лише видовищ
Кривавих як тінь Борджіа.
Ти пройшов по світу
Кроками майстра парасольок
Чи капелюхів свідомості,
Сказав лише один раз
Зазирнувши у наші душі:
«Я намагаюсь бути джентльменом.»
А ми посміхнулись.
Як це гірко звучало
В устах ірландця…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467161
дата надходження 19.12.2013
дата закладки 20.12.2013
Я не здаюся, не здаюся
Шматок підсмаженої плоті
І наче присмак крові в роті
Надіюсь, що не спюся
Надіюсь, що мене почують
І через те, мабуть мовчу…
О люди! душі нам плюндрують
Я пошепки кричу…
Якби я був лихим поетом
Я б написав: «У бій!»
Яка різниця, друже, де ти!?
Ти серцем дій!!!
Нам треба щось змінити в мові
Але кувати слів не вмію
Я в душах втомлених їх сію…
Надіюсь на надію!!!
Надію
В слові!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466817
дата надходження 18.12.2013
дата закладки 19.12.2013
Потік з дерев краплинами дощу.
"Не бійся. Я від всього захищу."
Махнув рукою. І пішов в туман.
Відкинувши останній свій кайдан.
І вільною пташиною у сни.
Тепер лиш постать. Очі. Мовчазний.
Тобі на гратах зламаний замок,
Але до тебе вже, як до зірок.
Знов підсвідомість розкрадає пам*ять,
І кожен день все ближче забуття.
З тобою поруч неодмінно встану,
Коли прокинусь тільки від життя...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466587
дата надходження 17.12.2013
дата закладки 17.12.2013
Не спить Майдан четвертий тиждень поспіль
на варті миру й майбуття стоїть.
Стоять бійці, стоять поважні гості,
в знаменах честі п"ядестал століть.
Історія відкрила навстіж двері
аби вдихнути волі аромат
і дух Майдану, лоскотнувши нерви,
мільйонним маршем рушив, як солдат.
Повз коридори влади і супротив,
попри ряди опричників в фойє
ступа Майдан на вулицю Європи
і Україні славу воздає!
15.12. 2013 Киів, Майдан Незалежності.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466335
дата надходження 16.12.2013
дата закладки 16.12.2013
Маленький каприз авторки: поділені на склади слова так і читайте по складах, як було задумано (а ще краще, читайте стишено, майже пошепки).
Може, колись із чогось цього вийде пісенька. Приємної (сподіваюсь!) перцепції, мої хороші!
[img]http://img-fotki.yandex.ru/get/4514/lyubow-lyubow2010.15/0_554b5_1ed07598_-2-L.jpg[/img]
[img]http://img1.liveinternet.ru/images/attach/c/3/76/670/76670385_x_1b0ff85f.jpg[/img]
Дель-фініум твоїх очей аквамарини ллє,
Де-ліріум дихання твого краде моє.
Дель-фіни обіймів по шкірі, як гострий ніж,
Я в сни твої, як в океан, увійду босоніж.
Фа-та моїх локонів біля твоїх високих скронь,
Фа-тальність, як Фата Моргана твоїх долонь.
Фан-тасти від заздрості билися б до стіни,
Як-би переглянули мої-про-тебе сни.
Ко-ли сонце зійде індійською цяткою,
Ко-ли мене пошепки голосу голкою.
Ко-ли-шеться човен минулого під моря шум,
Ли-шається згадувати лиш твій дельфініум.
Дель-фініум твоїх очей аквамарини ллє,
Де-ліріум дихання твого краде моє.
Дель-фіни обіймів по шкірі, як гострий ніж,
Я в сни твої, як в океан, увійду босоніж.
Дель-фініум твоїх очей…
Де-ліріум дихання твого…
Фа-та моїх білих ночей…
Та більше нічого, нікого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466285
дата надходження 15.12.2013
дата закладки 16.12.2013
Тату,
Мій погляд знову до неба.
Від жорстокості світу
у моєї душі знову рани,
жорстоко мліють...
Злічивши долю,наші ангели плачуть,
тихенько ридають, невзмозі зберегти надію.
Тату,наше світло далеко?!
І нас не врятує ніколи.
Стихія давно вже скорила обпечені крила...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325392
дата надходження 27.03.2012
дата закладки 16.12.2013
Ти триматимеш мене за руку?!
Відчуваєш , як накриває?! Ніби хвиля.
Чи не так?
Ти ловитимеш каплі кохання?
Чи просто відійдеш?
І за тобою шумітиме ехо.
Тет-а-тет і наш діалог знову виконує прилюдію.
Ми знову вештаємся по вулиці босими ногами-
під невловимість твої слів.
Знову затиснеш мою долоню у власній...
Емоційний взрив...Чорт забирай!
Зціпивши зуби, думки у скронях наче метеорити.
Я вкотре обережно, тебе обіймаю.
Мої парфуми, не питаючи дозволу,
розчиняються по твоєму тілу.
Нахабні...
Я тобою одержима,муркочу в такт.
І хочу спробувати тебе на "смак".
Мабуть, ти більше ніж наркотик,
і солодко пахнеш вишнями.
Не мною.
А мої внутрішні схеми,
Щодня.Щоночі.Щоразу,
рвуть нестерпно гарячі вени.
Моє кохання, не похмілля,
його позбутися ніяк.
Доречі ,святі вже роблять ставки!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466115
дата надходження 15.12.2013
дата закладки 16.12.2013
На дні океану одна із незримих пісчин
Розшукує щастя в зірок відображенні золота.
Сніжинка, вчепившись за глибу посеред зими,
Пливе так незграбно, нестримно. Іще непоборена.
Протягують руки, торкаючись їх кораблі.
Ні-ні. Не сідай. Не рятуйся. Там зникнеш. Розтанеш.
Вони неповторні. Таких не знайдеш на землі...
А зорі по одній згасають... хіба їх дістанеш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466305
дата надходження 15.12.2013
дата закладки 16.12.2013
Я пам*ятаю стерту осінь.
Щовечора,наче вперше.
Журавлиний шепіт зрання-
як тиск долі,затертий днем.
Я пам*ятаю ще!
Потоки сліз солоних...
Холодну каву..смак кориці...
Стомившись,я пам*ятаю осінь
Самотній небокрай ,що ховає вправно мрію
Ранкову примху...
"- А що цікаво,спантеличену себе
я все ще пам*ятаю...
в самотнім листопаді-коли по венам мігрували почуття..."
Ця осінь -спогад...Жаль,але у глибині життя....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332890
дата надходження 24.04.2012
дата закладки 14.12.2013
« У ночі такі, як в старовинних сагах,
Серця лицарів, що лежать в саркофагах
Раптом знов стугонять…»
(Р. М. Рільке)
Вість приніс нам хлопчина. Малий, замурзаний пастушок. Той самий, що носив в гори хліб. Вість як сполох – в селі карателі. Шукають нас – більше нікого в цій пустелі шукати. І схоже рушать прочісувати хащі сеї ночі.
Навряд чи нас хтось міг зрадити – місце криївки крім нас не знав ніхто. Але це не той випадок, коли мисливці йдуть шукати барліг сплячого ведмедя. Ми теж мисливці. Отже ця ніч буде ніччю Великої Брами. Брами, за якою Шлях. Кому куди… Чи знають ті знавіснілі «мисливці» в погонах - хоча б приблизно - між якими бескидами пішов під землю наш бункер – байка. Стежина на ці плаї одна - між скалками, де старе бердо нависає над ущелиною. Як здійнятись на кручу - видолинок як на долоні, і вони будуть йти саме там.
Боївка рушила серед глупої тьми – ніч випала горобина. Ще й туман – густий як питво з Чорної криниці. У такій темряві ноги йдуть самі – очі можна заплющити – щось прокидається в глибинах єства і підказує – там провалля, там камінь. І йдеш як летиш у сні. У снах я часто літав. Принаймні до тої ночі. Засинаєш і раптом відриваєшся від тіла і летиш на гірськими стежками і полонинами. Тільки вітер шумить і колиcає верховіття смерек. Сотник казав, що ці сни віщуни. Як помру то отак і полечу.
Під ранок тьма стала не такою колючою, з’явились обриси дерев – зійшов місяць, що ледве пробивався крізь туман. Холод і сирість ставали все більш відчутними – певно свідомість поверталась до реальності буття. П’ятеро інсурґентів залягли на крутосхилах кичери – все, що лишилось від сотні за двадцять років боїв.
Сотник подивився мені в вічі і сказав, що на мій скоростріл вся надія, стріляти тільки за наказом – коли почую крик сови. Я ще подумав: чому сотника назвали Віхола? Мені він завжди нагадував не зимовий вітрисько, а птаха – здавалось, що змахне руками і полетить. І в очах його було щось пташине. Колись казку мені розповідав дід про птаха віщуна і казав, що стріну колись такого птаха серед лісу на старезному яворі і навішує він мені про все моє життя і про мою легку смерть.
Я чекав. Чи то скоростріл приймав тепло моїх рук і не здавався таким зимним чи то мені цей інструмент ґерцю віддавав холод свого заліза і ми з ним ставали одним. Я часто розмовляв зі скорострілом сприймаючи його як живу істоту схожу на собаку чи то їжака. Їжаки вони все розуміють, навіть можуть говорити слова які ніхто не чує бо не прислухається до тихого шуму ночі.
Почало сіріти. Ранкові сутінки о цій холодній порі вони як тужлива пісня. Я вже подумав, що марне було чекання, як з імли виплили постаті. Багато. Випливали одне за одним серед ранкової лісового мовчання, ступаючи важкими кроками на безлісий видолинок. Виплили всі як юрмище привидів серед такої тиші, що аж дзвеніло в вухах – кроків їхніх я не чув, голосів теж - йшли мовчки. Раптом крикнула сова, і сіпнувся затріпотів в шаленій лихоманці мій скоростріл. Світ із мовчазного перетворився в суцільний шум, ревіння. Постаті падали, падали і падали, відгризаючись спалахами вогню, навколо все свистіло і ревіло – так вітер вривається в падолисті між кичерами і шаленіє, тріскотить ламаючи дерева як сірники.
Скоростріл клацнув і замовк – в диску закінчились набої. Швидко міняючи диск я раптом відчув тишу – здалось, що просто я втратив на мить слух від цієї колотнечі. Але ні – тиша відчувалась єством, тілом. Залишки туману згасили навіть луну. Цього не могло бути – цей шмат світу був щойно наповнений людьми і виром їхнього двобою – не могло так раптово все затихнути – може я помер і це мій дух дивиться на затихлу леваду? Але ж ні – я не лечу – я тримаю в руках розгарячілий скоростріл. Не знати як довго я лишався в такому заціпенінні, але потім рушив.
Навколо справді стояла тиша. Тихий холодний ранок. Я обійшов ущелину – у видолинку лежали тіла карателів скошені чергами. На місцях своєї останньої засідки лежали повстанці дивлячись мертвими очима в сіре холодне небо. Партизани останньої діючої боївки. Партизани Блідого Місяця, яким кедри Ґорґан співали свої пісні.
Я поховав їх у величезній ямі, що лишилась від видертої вітром з коренем старезної трьохсотлітньої смереки, поклав поруч уламок сірої скелі і побрів навмання ступаючи скамя’нілими ногами на м’які килими зеленого моху. Я – останній інсурґент краю. Я буду блукати цими дикими горами і лісами від одної кинутої криївки до іншої, несучи на плечах крім шмату войовничого заліза ще й мрію про Волю. Буду лишати на корі дерев знак – знак партизана - цей слід останнього повстанця. Буду шукати по цих дрімучих лісах ворога – свого ворога гідного мого двобою. І так блукати буду вічно. Бо навіть коли шмат металу зробить моє тіло нерухомим, полечу я над цими гірськими стежинами у свій вічний політ.
(світлина автора новели)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330871
дата надходження 17.04.2012
дата закладки 14.12.2013
Дівчинка Цинамонка (саме так, не плутати із Корицею, а тим паче – з автором!) вирішила завести щоденника. Щоб усі бачили, усі читали. Усі, окрім тих, мабуть, кому ці записи адресуватимуться.
Читати в мережі люди особливо не люблять, тому Цинамонка вирвала зі свого щоденника лише кілька клаптів.
Найбільш амбівалентна річ людського організму – то хворий зуб (ото тепер завше буде видно, що Цинамонка пише наукову про фізіологію в літ-рі).
До цього зуба шалено боляче торкатись язиком, але в першу секунду доторку по нервах коротким імпульсом розливається втіха. І ти, як тварина, керуючись інстинктами, починаєш хотіти торкнутись ще раз, і ще раз. Але оманливий кайф швидко кудись дівається, залишаючи по собі гострий біль, тремтіння і холодну непритомність.
Сьогодні Цинамонка зрозуміла, що є люди, які нагадують хворий зуб.
Ти потребуєш їх хоч на ту коротку, ілюзорну мить. Потребуєш так сильно, що зомбуєш сама себе цим прагненням, не бачачи і не помічаючи нічого навколо.
І ту саму мить імпульсу нічого не має значення так сильно, як це повітря, яке ви збовтуєте за крок одне від одного, за ці 33 літери, якими ви ділитесь, за цей сплеск м’якоті кольору ваших очей.
А далі – холод і направду фізичний біль. Як від хворого зуба, лише по всьому тілу.
Цинамонка стояла біля «чоловіка-зуба» і її, здавалося, обпікало не тим вогнем із вистави, котра розвивалась перед їхніми очима, а його парфумованою присутністю. Часом він говорив. Не те, що хотіла чути, а те, що було доречно. І тільки не хотілось, щоб ця мить гасла, як вогонь із вистави, який в один момент вбирали пори їхніх щік.
Він говорив. Але не те, що хотілося б. Тільки те, що було дозволено. Між ними така прірва, що Китайською стіною не затулити.
Вона ніколи б не хотіла ділити з ним ліжко чи вечір, нізащо не бачила його своїм коханцем чи чоловіком, і не хотіла б нічого цього, проте ця звіряча потреба його чути-бачити-розуміти перемакітрила за кілька митей усі думки.
Він ще раз всміхнувся і поплив рікою своїх завжди надміру повноводних справ. Веселий і свіжий, мудрий і виважений.
Якби ж він знав, що його голос цього грудневого вечора знову стане «зубом» в тілі Цинамонки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465686
дата надходження 12.12.2013
дата закладки 12.12.2013
Я - народ, що освячений тризубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.
Це в мені під багряними стягами
Розпинали церкви і хрести,
Катували, морили ГУЛагами
Очманілі від люті кати.
Це мене шматувала навалами
Степова знавісніла орда
І впивалась отруйними жалами
Геноциду нещадна біда.
І стріляли у мене, і вішали
Самозвані чужинські царі,
Та дарма, бо встократ сміливішими
Повставали мої бунтарі.
Це ж мені зроду-віку написано
Хліб ростити на рідних полях,
Під огненним плекаючи тризубом
Жовто-синій окрилений стяг!
Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік...
Я - сіяч,
Я - поборник
Я - нація,
Так було і так буде повік!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465162
дата надходження 10.12.2013
дата закладки 10.12.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.12.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.12.2013
Кинула осінь жереб свій останній,
Війнула листям впалим поміж нив.
Хрест обпекла цілунком безіменний,
На тому вітер тужно все квилив.
Побігла далі, ген, у синь, за гори,
За нею хмарки, мов би то граки.
В сиву облогу взяли осокори,
Зникли з очей за вигином ріки.
А дощ холодний вже шмагав обличчя,
В серці озивався німим плачем.
Умив хризантеми обіч узбіччя,
Голівки нахилили ті тихцем.
28.11.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463033
дата надходження 28.11.2013
дата закладки 30.11.2013
«…Життя як скло несемо у руках…»
(Арсеній Тарковський)
Я давно чув про місця та куточки моєї замріяної країни «де дідьko каже добраніч». Але де це, де саме ці краї я не здогадувався. І от випало побувати мені в селищі Перкалаба. І я зрозумів – це саме там. Є землі забуті Богом. Але є місця забуті не тільки ним. І людьми, і ще кимось. Щоб переконатися в цьому треба відвідати верхів’я Білого Черемошу. Або Чорного – це вже в кого які смаки на колір (це я без будь-яких натяків на політику. Тим паче, що Червоного Черемошу не існує і існувати не може). Саме туди – до витоків. Поїхавши в Перкалабу я думав, що я знаю, що таке погані дороги. Виявилось, що я досі не зав цього – всі дороги, які я вважав поганими, насправді досить хороші. А от дорога в Перкалабу… Точніше, сукупність величезних ям над прірвою. Водій, який мене віз у те селище на джипі, що багато бачив і летів по тих ямах на максимально можливій швидкості. При цьому бідолашний джип підкидало вгору більше ніж на метр – і це над прірвою. Черемош десь там далеко внизу, а тут ти літаєш в просторі в середині машини і з гуркотом падаєш у чергову яму. У Селіджера є чудова повість «Над прірвою у житі», а це було над прірвою у джипі. Теж суцільний дзен-буддизм. Для водія це була улюблена розвага – проїхати на швидкості по такій божевільній дорозі. Не знаю чи справді він отримував задоволення від такої гри з власним життям, але чомусь він не вважав себе екстремалом. При цьому він чомусь думав, що моя звичка ночувати самому в дрімучому лісі – це небезпечно (вовки, мовляв).
Але, як виявилось Перкалаба, не самий закинутий край в Україні – туди ще є хоч якась «дорога». У верхів’я Чорного Черемошу навіть такої немає – під час останньої повені ріка забрала навіть залишки дороги і мости – дістатися туди вже просто неможливо, навіть пішки. Хіба що йти по гірським хребтам. Пам’ятаю десять років тому довелось мені мандрувати в той край – мене вразили кинуті хати і хутори, колиби у яких вже давно ніхто не живе, полонини на яких пасеться тільки вітер. І тоді дорога ще була.
Приїхавши в Перкалабу я подумав – куди б податися блукати. Була ідея – як в старі добрі часи – нелегально перетнути румунський кордон і мандрувати по горах Волощини (які за хребтом Чивчин химерні і прекрасні). І зовсім не для того щоб зайвий раз почути: «Ну інтелег!» чи відчути в крові зайву порцію адреналіну – села по той бік «полоси» переважно українські і такі ж задрипані як і наші. Просто так. Для споглядання гори Печаль. Чи скель Смерті… О які життєрадісні назви! І головне чисто румунські. Чи то Трансільванські… Але від лісника я довідався, що по той бік кордону днями вирувала лісова пожежа, яку погасив тільки дощ, і звірина масово тікала на цей бік від кордону. Надибати на згарище і пустку, яку кинули навіть вовки мені не захотілось. Вирішив, послухавши розповіді місцевого сторожа лісу і охоронця звірів, піти туди, де ніхто не ходить. На хребет, що з’єднує Чивчини та Гриняви, на плоскогір’я Команова (найбільше в Карпатах, до речі…)
Лісник почав розповідати історію про своїх волоських колег – вони на ведмедів почали чіпляти нашийники з радіоіндикатором – для дослідження їх міграцій. Дивляться на екран, а один ведмідь чомусь прийшов на українську прикордонну заставу і там зупинився. Приходять вони на заставу, а там вже ціла буча – хоробрі прикордонники знайшовши на прикордонному стовпі ремінець з електронікою подумали, що це справа рук шпигунів або підступних терористів. Виявилось, що просто ведмедю нашийник заважав і він терся шиєю до прикордонного стовпа доки нашийник не відчепив.
Отак розмовляючи з лісником про те, про се я заглиблювався в гори. Проминув «кляузу» Кронпринца Рудольфа. «Кляуза» мені чомусь нагадала руїни форту часів Римської імперії – зітлілі колоди ще трималися купи і з під них виривався потік води. Таке було відчуття, що це збудували не сто років тому, а в часи імператора Траяна. Далі звернув на боковий потік – бо прямо по курсу вже була Волощина. Йдучи вздовж прозорого потоку і насолоджуючись спогляданням ялинового лісу раптом відчув жахливий сморід. Поруч побачив джерело як вибивалось із землі з клекотанням – таке було відчуття, що вода в ньому кипить, хоча на дотик виявилась холодною. Це було джерело з сірководнем. Глибини землі тут відкривали свої нутро. Пройшовши далі натрапив на автомобіль який судячи по всьому стояв тут не перший день і не перший тиждень і намет який вже був заплетений павутинням. Лісник-супутник побачивши моє здивуванням почав розказувати, що приїхали пару тижнів тому сюди двоє людей, поставили намет, лишили машину і пішли в гори. І більше їх ніхто не бачив. Приїжджала міліція їх шукати – пошуки полягали в тому, що хоробрі детективи запитали лісника чи не бачив він в лісі двох людей. Лісник відповів, що не бачив і на цьому пошуки завершились. «І де їх шукати? – зітхнув лісник. – Навколо ліси дрімучі. Стежки всі позаростали – давно тут ніхто не ходить…» Я з ним погодився, але стало якось щемно – пропали в горах двоє людей, а нікому до того немає ніякого діла. І в новинах ні гу-гу про це… Особливо стало якось сумно після слів лісника: «Та ведмідь, напевно, ними пообідав – що вже там шукати…»
Далі я розпрощався з лісником і подався в гори без цікавого співбесідника. Мені в провідники напросився один місцевий. На пів дорозі до полонини (дорога більше нагадувала «американські гірки» тільки набагато крутіше) діалоги з провідником почались якісь дивні. Він: «А куди ми йдемо?» Я: «На полонину!» Він: «А як мене звати?» Я: «Іван Сусанін. Ти зараз ось ще – розвертайся і йди по дорозі вниз назад у село – там точно знають як тебе звати і де ти живеш!» Так що далі помандрував у самотності. Галявини навколо були то червоного то фіолетового кольорів – від ягід брусниці та чорниці які вкривали поверхню суцільним килимом. На палючому цьогорічному сонці вони вже були перестиглі і незвично солодкі. Шлях мій лежав через ліс, полонини, потім знову через ліс мимо озера з чорною водою і скель, що стирчали на вершині хребта зубами якогось втомленого дракона. Траплялись кинуті колиби серед полонин, що заростали молодим лісом і малинниками (малина теж швидко набила оскомину – так її було багато). Дивні якісь речі відбуваються в горах. Полонини лісом заростають. А ліс висихає – цілі гектари сухостою. Не дай Бог хтось би недопалок кинув – це були б не гори – а факели.
Стоячи на вершині чергової гори я побачив на горизонті – на сусідньому хребті велетенські білі вуха, що стирчали з землі. Цими вухами можна було б слухати як розмовляють зорі. Але ці вуха люди використовували зовсім інакше – з лихою метою. А Нині вуха хоч і біліли як сніг, але потрохи іржавіли та розвалювались. Я ще подумав: «Все минає, навіть гординя людська…» І рушив далі. Йшов собі слухаючи вітер минувши криволісся і гору, що нагадувала піраміду. Перейшовши перевал, де я спочивав в тіні дерев слухаючи птахів, я надибав (на своє здивування) за хребтом на колибу явно населену, хоча дуже потріпану вітром і розхристаним потоком часу. Колиба вразила і зачепила мене своїм якимось потойбічним виглядом – збудована була химерно – дах був вдвічі більший за саму колибу і нависав спереду хатки над порожнечею. Так ніби під дахом половина простору було житло, а половина порожнеча.
Пастух зустрів мене привітно. І навіть не розпитував хто я і звідки в цій пустці і кинутому краї де давно крім нього ніхто не ходить і ніхто не живе. Питання зайві – і так все зрозуміло – для чого запитувати? Пригостив мене сиром і буцом (від молока я скромно відмовився – я ж не кімерієць-молокоїд). Пастух розуміюче кивнув головою, так нібито Геродот змалечку був його настільною книгою. Обличчя в нього було зоране часом і з такою печаткою самітництва, що питати його як він тут живе і для чого було б і марно і вульгарно. Розмова полилась якось сама собою – про головне. Я більше слухав аніж говорив слова і речення. Я люблю слухати, особливо відлюдників – їх тихі слова як пошерхла кора дерева – тихі, хоч і зашкарублі. А краще вже говорити тихо, аніж кричати вітру про те, що він дме намарно. Мені здалося навіть, що старий як світ пастух говорить не мені, а порожнечі…. Монолог був спочатку чисто соціальний:
- Немає в горах ладу, немає порєдку ніц. І добра нема – біда одна. Ото як вбили нашого цісаря Фердінанда ясновельможного та не стало бабці Австрії так ото й з того часу й гибіємо…
(Якщо відверто не очікував почути отак от раптом серед пустки і тиші такі дифірамби монархізму. І такі сентименти щодо Габсбургів. Сто літ пройшло, а все Австро-Угорщина для гуцулів щось фундаментальне і незабутнє – а інше – суєта і тлін.)
- А худібку тримати нині то збиток один, за живу вагу копійки платять, то кому то треба глядіти корови. Йо. Хіба за полосу перегнати – там в кілька разів дорожче заплатять. Та хіба то контрабанда? Ади тож тварина – пішла собі…
Я погодився – це справді, зовсім не контрабанда. Тварини не знають, що таке кордон і для них наші людські умовності – безглуздя. Всі ми під сонцем ходимо. І корови теж. А лінії на карті не для них креслені.
- Нині то я один на полонині, а колись був ще один пастух – Іваном звали. У нього батько за тих француватих совітів був голово сільради. Не тут, а в Гриняві. І хату по містовому бляхом покрили. Ади щоб файно було. Так батько його в районі на техніка вивчив, а потім у Львові на інжинєра. Хтів щоб в начальники син пішов. А той і жінку мав, і гроші, і хату, в місті, і машину гонорову, а потім кинув все та й пішов на полонину пастухувати. Та все тут під деревом сидів. Пес худобину пасе, а він під деревом сидить і на гори дивиться. А потім сказав, що зрозумів геть усе. І пішов до села й людям казав, що все пусте. Так в селі думали, що звар’ював геть чисто хлоп. А потім він моримухів назбирав, зварив, сказав, що то їжа не для вас, а для мене. З’їв їх та й помер. А перед смертю сказав, що як ідете, а тут три дороги, то йдіть середньою… І що як помре хтось, то знову народиться, а всі біди від того, що люди хочуть. А не хотіли б нічого, то й біди б не було. Отаке то було…
(Він замовк, бо зірвався вітер, що зашумів у верховітті смерек, а розмовляти разом з вітром перебиваючи його не випадало. Вітер слід було вислухати – що він скаже з приводу цього – вітер знав більше за цього старого пастуха. Може тому, що був старішим. Старішим навіть за ці гори….)
- А в селі нині пусте все. І люди пусті і в кожній хаті пусто. Та й тут на полонині нині все пусте… Зайду інколи на гору дивлюсь навколо – а кругом пустота і нічого крім пустоти… Я ось, що скажу – коли люди казали: «Корови», то вони вже не були коровами, тому їх і називають коровами. А коли люди казали «хата», то вже не була хата, тому її і називають хата. Ото і пустота. Коли люди кажуть «Пусте», воно вже не пусте, тому то його і називають пусте. А як подивитись навколо, то нічого крім тої пустоти немає, все з пустоти – і молоко, і худобина, й люди. Але сама пустота, то не пустота…
Я погодився з дідом. І поцікавившись наостанок як його звуть – чи часом не Василь Пустий (виявилось, що саме так), я пішов блукати далі хребтами, де живе тиша і дивився на порожнечу…
(Світлина автора. На світлині та сама колиба…)
2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461579
дата надходження 20.11.2013
дата закладки 20.11.2013
Люблю дивитись як горить вогонь,
як полум"я хапцем "з"їдає" дрова.
Отак й життя з простягнутих долонь
спішить пурхнУти в потойбічний морок.
Спішить згоріти та зігріть теплом
мою прозяблу непокірну душу,
щоб попелом осісти за селом,
куди і я переселитись мушу.
Отам удвох й згадаємо про все,
переберем всі миті по краплині
допоки вітер пил не рознесе
й залишиться лиш згадка по людині.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460982
дата надходження 16.11.2013
дата закладки 17.11.2013
Віддзвеніла печаль у прощальних піснях листопаду
За блідніючим обрієм гасне останнє тепло
Із сезону в сезон ця просякнута відчаєм зрада
Витікає солоними краплями поміж долонь
Цей пристанок душі...переповнена смутками чаша
Розкололась об глибу тривог і розтрачених мрій
Де сховаєш тепер ті уламки вчорашнього щастя?
Може кинь у вогонь- хай із листом опалим горить
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460813
дата надходження 16.11.2013
дата закладки 16.11.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.11.2013
Моя Аліса
На кінчіку списа.
Як тебе вкрасти,
Як тебе скласти?
Ти по всьому світі розкидана.
Ти ще втрачена. Ти загублена.
Моя незаймана, моя невидана.
Своїми пальцями розгубленими
Порпаєшся в кучерях потойбіччя,
Складаєш мої сни у бандеролі,
Щоб я вгадала твоє обличчя.
А я тут граю нервові ролі.
Мені ще прослизати поміж куль,
Бо ти єдина куля у серцях.
Мені ще трохи, не вгаваючи,
Все розтавляти по місцях.
Не плач, моя Алісо,
Ти поки що фантом.
Та я тебе знайду,
Тебе з твоїм котом.
Запоріжжя
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460206
дата надходження 13.11.2013
дата закладки 14.11.2013
Тисками железной логики,
Цепями цинизма скрипучего,
Шипами, клещами, розгами
Душили, кололи, мучили.
Не верили в тайну творения,
Бесплодием трусости строились,
Пленялись тлетворностью семени,
Молитвы забыв чудотворные.
Искали её за гранями
Мечты, доброты, верности,
Ещё называли странною,
И прятались в чёрные крепости.
И ты от неё прячешься,
Лелеешь бездушные формулы,
Черствеешь в руках усталости,
Дрожишь вечерами холодными.
Твоей не хочу реальности,
Пишу тебя красками сочными,
Плевать на твою гениальность,
Люблю тебя очень-очень.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460406
дата надходження 14.11.2013
дата закладки 14.11.2013
Ця відстань заламує руки за спину
Самотність виливає в душу кислоту
Сама з собою починаю війну
І навряд-чи до березня я доживу
Якщо доживу-повідкриваю всі вікна
Запущу світанкове сонце до серця
Спакую речі, залишу спокій кімнат
Заскрипить ламінат,
Я поїду
Поїду до тебе, де б ти не був
Знайду у кожній краплині із моря
Пам*ятай, я тебе дуже люблю
Ми зустрінемось. Апріорі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460364
дата надходження 13.11.2013
дата закладки 13.11.2013
«У німій, ніби смерть, порожнечі свічад…»
(Василь Стус)
У 1985 році після армії я поступив в Київський університет – омріяну мною «альма матер». Хоча мене попереджали колись «лицарі плаща і кинджала», що вищої освіти мені не отримати і що вони «рекомендують» мені жити за межами України, але я ризикнув. Як не як - часи змінилися – Горбі до влади прийшов, повіяло змінами. Повернувшись в Україну я подав документи в Чернівецький університет, потім мало не в останній день забрав свої папери, поїхав до Києва і подав в Київський університет. Не дивлячись на тодішній шалений конкурс – десять чоловік на місце – поступив. В мене виникло відчуття ейфорії – здалося, що «залізні жовніри» справді лишили мене в спокої і дадуть тепер мені нормально жити. І що часи справді вже змінилися, а не з’явився лише якийсь натяк на можливий вітер весняних змін. З якоюсь насолодою я занурився у процес навчання. Але ілюзія тривала лише трохи більше тижня.
Якось одного теплого вересневого дня, коли одцвітали жоржини і на брук почали з лускотом падати київські каштани, я сидів в аудиторії в центральному «червоному» корпусі на четвертому поверсі. Була практична з предмету «Історія КПРС». Предмет цей я, звісно, страшенно не любив, але намагався не проявляти своїх негативних емоцій з приводу тих нісенітниць і відвертої брехні які доводилось вислуховувати. Пара йшла собі спокійно і звично, я сидів на першій парті, то викладач, то студенти плели якісь дурниці про другий з’їзд РСДРП. Але раптом в аудиторію зайшло четверо молодих людей віком десь від двадцяти п’яти до двадцяти семи років. Один із них підійшов до мене, тицьнув під ніс посвідчення і тихо сказав: «Ми з Комітету державної безпеки. Прошу пройти з нами. Тільки не шуміть і не здіймайте галасу.» Те саме сказали моєму колезі – студенту, що сидів зі мною за одною партою. Перше, що я подумав: «Таки вирахували мене. І таки не дадуть спокою. Знову виженуть з університету і знову почнеться… А як неприємно – прямо на парі, при студентах і викладачеві… Але дивно, що послали таких молодих і недосвідчених. Може тільки й на службу поступили і це їх перше завдання… Неприємно бути першою жертвою юного недосвідченого ката.»
Взявши сумку я вийшов з аудиторії, люди в цивільному, звісно, за мною. Тільки я ступив на сходи як один з них скрутив мені руку за спино. Цього я не чекав і здивовано подивився на агента. Я звик, що гебісти поводились досить інтелігентно і без рукоприкладства – рукоприкладством займались люди нібито не причетні до комітету. А тут… Його колега тут же втрутився: «Ти навіщо?» «Він міг кинутись зі сходів!» Той зажестикулював. Його жести можна було зрозуміти так: «Ти що придурок?» А вголос він запитав: «Ви що, справді хочете кинутись вниз – покінчити з собою?» «Ні!» «Відпусти його! А Ви йдіть повільно до виходу, не робіть різких рухів, ні з ким не розмовляйте!»
Вийшли з корпусу. Я чекав, що як завжди буде стояти чорна «Волга» і мене повезуть на цей раз на «Володимирку». Але нічого подібного. Машини не було. Помітивши моє здивування один із них сказав: «Слідуйте за нами, тут поруч, нам потрібно поговорити з Вами. Це не арешт.» Я йшов і думав: «Чому? Хіба, старі справи. За останні півроку в мене не було ніяких розмов ні з ким – жодної двозначної фрази. Ніяких рукописів, ніяких листів… Чому? Хіба що причина у фразі, що сказана була мені три роки тому – рекомендуємо не жити в Україні. Як тоді вони поведуть розмову? Ми Вас попереджали? Навряд. І для чого затримали ще одного студента? Скоріше будуть звинувачувати в антирадянській пропаганді. А можливо хтось із моїх старих знайомих потрапив до них на гачок і на допитах назвав моє ім’я?»
Повели якимись заковулками, завели у напівпідвальне приміщення якогось старого житлового будинку, відкрили кімнатку. Там виявилась типова кімната для допитів – стіл, стілець, нічого зайвого. Мого колегу-студента завели в сусідню таку ж саму кімнатку. Почався вже дещо звичний для мене діалог:
- Ви,звичайно, знаєте причину Вашого затримання і про що ми з Вами хочемо поговорити?
- Ні! Навіть не здогадуюсь!
- А якщо добре подумати?
- Я вже добре подумав по дорозі сюди. Я не розумію причин мого затримання і не розумію про що Ви хочете зі мною говорити. – (а сам подумав: «На що він розраховує? Що я скажу – це певно із-за розмови з NN! Так я зовсім не те мав на увазі! І ні на що я не натякав! На це він розраховує? Чи то так їх вчили починати розмову?»)
- Ви вже були під судом і слідством у справах державної безпеки. Коли? Де? У якій справі?
- Щось я не пригадую такого епізоду у своєму житті.
- Доведеться Вам нагадати.
- Нагадайте. Може я щось нове довідаюсь про себе. – (а сам подумав: «Зараз він дістане з свого портфеля товсту папку з моєю особистою справою і почне – Вас заарештовували тоді то. Звинувачували в тому і в тому, а потім там то і там то… Або принаймні папірець з інформацією.» Ні, не дістав. Більше того – на хвильку замовк. «Та в нього взагалі ніякої інформації про мене з собою немає! Теж мені сірі кардинали знайшлися…»)
- Ви після армії поступили в університет. Вами в армії цікавився особливий відділ, а до армії Комітет держбезпеки. Чому?
- Це Вам краще знати. Я про це не маю ані найменшого уявлення. Це ж не я цікавився особливим відділом, а він мною – згідно Ваших слів. Тому мені б було б дуже цікаво про це дізнатися. Або Ви щось плутаєте.
- А Вас не здивувало, що затримали саме Вас, а не когось іншого?
- Здивувало. Навіть дуже здивувало. В університеті купа студентів, а Ви затримуєте чомусь саме мене і задаєте абсолютно незрозумілі запитання. – (і подумав: «Зараз він мусить все викласти – чому, в чому мене вони збираються звинуватити і на основі чого…»)
- Нам стало відомо, що Ви мали намір влаштувати вибух бомби в метро.
- Абсурд. По-перше, я гуманіст – навіть кролика не зможу вбити, не те, що невинних людей. А по-друге, якщо Ви мене в цьому звинувачуєте, то будь-ласка конкретно – де, коли, кому я говорив хоча б про можливість такої події. А я цього не говорив – це точно. – (а сам подумав: «Та вони зовсім здуріли! Переплутали 1985 рік з 1937 роком. Чи то вусатий воскрес? Такого божевілля та ще й в наш час я навіть від них не очікував. Видно вирішили таки мене знищити фізично. І за що? За кілька віршів і новел написаних три роки тому? Тварюки!»)
- Ми сьогодні вчинили обшук у Вашій кімнаті в гуртожитку і знайшли саморобну бомбу. Що Ви на це скажете?
- Так покажіть мені її – я дуже хочу побачити, що Ви мені підкинули. Тоді я скажу, що перший раз це бачу. А інакше я схильний думати, що Ви мене просто залякуєте. А до того розмовляти немає про що.
- Так ось Ви якої думки про органи держбезпеки!
- Ні я не такої думки про органи держбезпеки. Я такої думки про того, хто це все – цю жорстоку і дурну виставу влаштував. Хтось певно захотів отримати орден і підвищення по службі за розкриття неіснуючої міфічної терористичної групи. І з чого ж це, цікаво, я цю бомбу міг виготовити – згідно Вашої версії? Бо я, наприклад, просто не маю ні найменшого уявлення!
- Ви вкрали хімічні речовини в хімічній лабораторії університету. Там якраз виявлена недостача деяких хімічних речовин. І є в нас свідки, які Вас бачили.
- Ну то приведіть цих ваших свідків. Я хочу подивитись їм в очі. І сказати в очі, що вони брешуть. І які ж це цікаво хімічні речовини пропали?
- Небезпечні.
- Прошу конкретніше. Бо якщо виявиться, що пропав хлорид натрію і бікарбонат натрію – то я дуже сумніваюсь що хоч якусь бомбу з них можна виготовити.
- Покажемо Вам і список, і свідків приведемо, і очну ставку влаштуємо. Крім того у Вас при обшуку ми знайшли зброю і боєприпаси які Ви вкрали в армії.
- Згідно Ваших слів я взагалі монстр – і бомба, і зброя… Просто цікаво – і що ж я в армії поцупив? Підводний човен чи ракету? Я не здивуюсь якщо зараз на дворі танк прогуркотить, і ви скажете, що саме цей танк я з армії в валізі привіз і ховав його під подушкою.
- Дарма Ви жартуєте. Дуже скоро Вам стане не до сміху.
- А мені і зараз не до сміху. Вам не здається, що Ви працюєте якось непрофесійно? Треба було все це підкинути мені коли я на парах був, а ввечері влаштувати обшук в моїй присутності і при свідках. Я би тоді дивувався, казав би, що то не моє, що мені підкинули. А так – я не сприймаю Ваші слова серйозно.
- Ви добре тримаєтесь. Ви точно проходили по якійсь справі. По якій?
- Я просто начитався детективів.
- Яких?
- Конан Дойла. Про Шерлока Холмса.
- А Солженіцина теж читали?
- Я частенько захожу в книжковий магазин і в бібліотеку – і щось ні разу не бачив я там такого автора. Хіба Ви дасте почитати.
- Ви прекрасно розумієте про що я веду мову! Крім того у Вас на книжковій поличці знайшли літературу.
- Яку? По зоології? Чи по ботаніці? У мене на поличці тільки книги по спеціальності. Там якусь крамолу знайти неможливо. Крім того ці книги взяті в бібліотеці. Навіть жодної художньої книжки в мене не було. Так що – даруйте, не вірю!
- Досить ламати комедію! Нам прекрасно відомо, що Ви сколотили серед студентів антирадянську організацію і її очолили. Нам все відомо.
- І коли б це я встиг??? Я тільки тиждень вчуся в університеті! Як за тиждень можна створити підпільну організацію, її очолили і ще організувати теракт??? Це можливо??? Ви хоч думайте, що говорите!
- Ви все можете… Від Вас всього можна чекати… Ваш товариш, до речі, вже в усьому зізнався!
- І як це Ви примудрились так людину залякати, що вона почала брехати на себе і оточуючих? Зрештою, він поруч – приведіть його сюди – з сусідньої кімнати і хай сам він це мені скаже.
- Ви, я бачу не усвідомлюєте серйозності Вашого становища. Проти Вас ми маємо незаперечні докази – Вам загрожує розстріл або дуже довгий термін ув’язнення. Якщо Ви не хочете говорити, доведеться Вас відвести на Володимирську і застосувати більш дієві засоби. Тоді Ви заговорите.
- Я знаю, що Ви можете застосувати «більш дієві засоби» - хоча це злочин - але у Вас нічого не вийде!!! Ви нічого нового не почуєте. Якщо Ви думаєте, що будь-яку людину можна зламати, то Ви помиляєтесь. Будь-яку людину можна вбити, але зламати, і примусити брехати – не кожну. Я готовий. Везіть. – (і подумав: «Все. Це кінець. Казка життя уривається. Це ж треба ось так – двічі пережити розстріл, пройти через таку службу в армії і загинути ось так – по дурному. Від того що ці садисти вколять якусь бридоту… Але цікаво – чому??? Яка причина цього всього? Це все не випадково…»
- Але Ви могли б уникнути цього всього.
- І яким же чином?
- «Чистосєрдєчним прізнанієм!» - він перейшов на російську мову. – Ви повинні повідомити нам: хто із студентів висловлює антирадянські настрої? Хто з викладачів на лекціях висловлює антирадянські думки? Хоча б натяком… Яка існує в університеті антирадянська організація і хто туди входить? Ми тоді забудемо і про бомбу, і про зброю, і про літературу… І будемо сподіватися на нашу подальшу співпрацю.
- Ви знаєте – не вийде з мене ніякого агента. Я не вмію контактувати з людьми і про щось дізнаватися. Крім того, я просто впевнений, що все що Ви мені сказали щойно – міф. Ваші фантазії.
- Я так зрозумів, що Ви відмовляєтесь співпрацювати з органами держбезпеки???
- Відмовляюсь.
- Тим гірше для Вас. Крім того Ви знаєте, що помер Василь Стус…
- Ні, знаю. – я справді цього знав.
- Досить брехати! Все Ви знаєте! … - він ще щось говорив, але я вже нічого не чув. В очах потемніло, попливли навколо сині кола…
Я дивився в порожнечу стіни і думав лише про одне: «Вони вбили Василя Стуса! Найкращого поета сучасності… За його прекрасні вірші… І тепер бояться, що про це дізнаються – чи вже дізналися всі, в тому числі студенти. І серед студентів можуть бути акції протесту, непокори, самоспалення. Вони злякались цього і вирішили залякати, виявити потенційних ініціаторів протестів. Я у них в списках «політично неблагонадійних» ось і вирішили мене «опрацювати»… Зараз, можливо, в цю ж мить ведуться допити інших студентів, проходять арешти, затримання… Мені кінець, але це вже немає ніякого значення. Вже ніхто не буде писати неймовірні вірші про круговерть трипільських сонць… Немає в живих Василя Стуса…» У свідомості зазвучали вірші:
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти…
Допит тривав, знову задавали ті самі питання на які я вже просто не реагував. Раптом мій «інквізитор» підвівся і сказав, що йому треба зателефонувати. Вийшов і через кілька хвилин зайшов. Став серед кімнати у якійсь урочистій позі і сказав:
- Ми знайшли, хто виготовив бомбу. Ви вільні. У ваших інтересах про нашу сьогоднішню розмову нікому не говорити!
Я ще подумав: «Теж мені Володя Шарапов… Що-що, а цього я обіцяти тобі не буду…» Я направився до виходу. Але озирнувся. Він дивився на мене з якимось дивним виразом обличчя і з якоюсь єхидністю в голосі спитав:
- І це все завтра буде відоме у Мюнхені???
- Я цього не говорив…
Я йшов по вулицях осіннього Києва, одцвітали на клумбах парку жоржини, топтали асфальт збайдужілі кияни. А я йшов і думав: «Немає більше Василя Стуса…»
(Написано на основі реальних подій вересні 1985 року. Світлина з мережі.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345667
дата надходження 22.06.2012
дата закладки 12.11.2013
(Передмова до збірника новел "Дивні нотанки написані на хмарі")
«Страшно подумати, що наше життя – це повість без фабули та героя…»
(О. Мандельштам)
Кожна людина – відлюдник. Відрізняються лише ступінню самотности. Давно відомо, що найбільша самотність у юрбі. Ми всі чужі одне одному, загублені в порожнечі нерозуміння. Найгірше те, що люди і не бажають розуміти одне одного бодай би на крихту. Якщо хтось направду прагне товариства варто тому піти в гори або в ліс чи пустелю. Там він буде не наодинці з собою, а в товаристві Всесвіту. Ця самотність, певно, найліпша з усіх її різновидностей.
Ці нотатки складаються з розрізнених замальовок пензлем часу на хмарах написаних якимось самітником-диваком. Все ефемерно, все зникає, все порожнеча. Ми всі пишемо в повітрі, виводячи каліграфічні ієрогліфи, які ніхто не зрозуміє – сенс їх давно втрачено. Тому і не дивно, що автор цієї писанини записав свої нотатки на хмарі. Я випадково прочитав їх блукаючи холодними горами. Через мить хмара розтанула і слова розчинилися в повітрі як розчиналась у зітлілих століттях «Історія етрусків» написана нібито імператором Клавдієм. Прочитавши ці нотатки я одразу зрозумів, що писав їх дивак. Обірвані клаптики свого життя чи подій, свідком яких він був, автор зібрав до купи як шматочки візантійської мозаїки.
Марні були його зусилля перекласти свої проби пера іншими мовами. При кожному перекладі щось губилося, втрачалося назавжди і одночасно виникало щось принципово нове – чуже першотвору. Змінювалась сама безодня між словами, оця порожнеча між літерами мутувала. Якщо відверто, я думав, що порожнеча не здатна змінюватись – вона завжди така сама, завжди є собою – першоосновою цієї ілюзії, яку ми називаємо «світом» чи то, вибачаюсь, «Всесвітом». Як я помилявся! Марно писати те саме тільки для москалів – іншою мовою текст отримує зовсім інший зміст. Кожний переклад – це новий твір. Тому не шукайте тотожностей і аналогій «Нотаток відлюдника» і «Записок написаних на хмарі» - це різні твори як різний Хвильовий перекладений китайською та португальською мовами. Чи просто не перекладене, прочитане в різний час. Прочитайте Лао Цзи в часи Руссо і в часи Айштайна – це будуть абсолютно різні твори. Все повторюється і в той же час не повторюється ніколи.
Ми живемо наприкінці великої епохи – в часи занепаду Римської імперії, агонії античності. Ренесанс (як це не прикро) закінчується – помирає не написавши заповіту. Попереду нове середньовіччя з усіма його готичними світоглядами, аристократією та правами станів. І байка, що нова аристократія буде аристократією духовною, нова інквізиція буде палити єретиків у віртуальному світі – свідомість людей найближчого майбутнього – це свідомість середньовічна з усіма атрибутами – засудженням науки (логіка – зло, треба вірити, а не пізнавати і т.д.), перетворенням освіти в схоластику і нескінченними релігійними війнами.
Найважче адаптуватися у новому світі буде таким країнам як Фінляндія та Московія. Вони не мали власного середньовіччя! Вони стрибнули одразу зі світу архаїки в світ ренесансу. Дух готики їм не знайомий. Аристократія в Московії сформувалась тільки в час найвищого злету ренесансної культури – в ХІХ столітті. Ну, не назвати ж аристократами Малюту Скуратова і князів, що випрошували в хана ярлик. Попри все, скільки б ми не лаяли галицьких бояр ХІІІ століття, це була гонорова аристократія. Свого роду варіант лицарства Русі. Ми можемо ввійти в нове середньовіччя м’яко, попри совковість доброго шмату степів. Мало хто задумується над тим, що совок це по суті передчуття нового середньовіччя. Преамбула, що сигналізувала загибель неоантичної свідомости. Якщо співставити світогляд Светонія – цього предтечі середньовіччя і свідомість совка, бачимо дивні паралелі – те саме жадання чуда, схильність до статичності (стабільність будь-що!), сакралізація абсолютної влади як гарант спокою обивателя.
У творах Сюгоро Ямамото чітко простежується одна думка: наші ілюзії інколи більш реальні ніж так званий «справжній» світ. Ніхто не сприймає його твори як заклик творити ілюзію – ту, в якій нам було би комфортно жити, в якій наше існування було б наповнене сенсом. А дарма! Я просто єством відчуваю запитання яке зависло в повітрі: «Так що являють собою ці нотатки? Що це?» Сприймайте це як метаморфозу ессею. Овідій не дарма закінчив своє земне буття у Скіфії. Цей край – країна вічних метаморфоз.
2010
(Світлина автора есею)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341931
дата надходження 05.06.2012
дата закладки 12.11.2013
«У самотності
Як ніколи цінуєш
Дружбу з Місяцем.»
(Йоса Бусон)
Скрипаль моїх снів.
Мовчки зазирає у мою пам'ять,
Дивиться спокійним поглядом
Дивака-мірійника.
Чому кожен мій сон як музика?
Чому навіть дерева танцюють
Коли літаю я
Над дахами людей
Ночі кожної
Без мітли і пропелера,
Як місячний зайчик
У Лхасі – сумному місті сиріт?
Чому у моїх снах кольорових
Всі сови монашки
Всі вовки – автори містерій,
Всі зайці водії паротягів?
Скрипаль посміхається,
Він знову бере до рук скрипку
Коли я поринаю у марення….
Грай, скрипалю, грай…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371507
дата надходження 17.10.2012
дата закладки 12.11.2013
Ще квіти не змерзли.
Ще хризантеми
Не стали крижинками.
Ще люди не схожі
На старих пінгвінів.
Автомобілі
Ще не нагадують
Затишну хатку
Баби-Яги.
А я вже мрію
На своїх черевиках
Полетіти на Місяць –
З денця кратерів пити
Воду забуття.
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363238
дата надходження 10.09.2012
дата закладки 12.11.2013
Жителям царства Лу присвячую.
Щиро.
Мандрівник на Схід
Подарує стоптані сандалі
Сліпому митнику.
Дракон священної ріки Бог
Розповість нам про кавалок
Забутої істини
Якщо зможе...
Коли прокидаються їжаки
Коли засинають черепахи
Сонце - кудлате руде божество
Падає в колодязь вирію.
У моїй забутій землі Лу
Зацвіли абрикоси і сливи.
На могилі Конфуція
Безногий хлопчик
Заспівє мені оду
Про вік золотий...
У старій добрій Ірландії
Про весну саги складають друїди.
Мені б їхні струни...
Мені б з каменем Долі
Розмовляти навчитись!
І в той пагорб зелений піти...
У місті старому копаю рівчак
Наповню його вином Арарату
Хайяму на згадку.
Дві тіні поснули
Дивним сном наркомана
А місто ковтає бруківку
Як бритву піна...
Малюю літери.
Забутий алфавіт.
Чи то етрусків
Чи то поганців
Час як мереживо.
Для чого воду продаю
Дельфінам?
У шахи граю.
Сивий бородань -
Суперник.
Замість правил
І фігур
Весняні дні
І мій блокнот
Доречний...
(Дякую, друже, за натхнення отримане від шанахі зелених пагорбів після прочитання твоїх творів. Ця химерія народилась раптово і сама попросилась на папір. Друїди тут ні при чому. Хіба як свідки…)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331150
дата надходження 18.04.2012
дата закладки 12.11.2013
Часто чую, що люди знецінились,
Їхній одяг дорожчий від них.
Все людське десь із вітром завіялось,
Міцно спить між сторінками книг.
У душі одяг - тіло. Прикрашене...
Як же пильно його бережуть..
Сумно..душі лишились зневажені,
Хоч у храмах шикарних живуть.
О, ці світські манери й обізнаність.
Ця надмінність "життя знатоків"...
Із незграбною трохи чарівністю
Грав скрипаль, що усе розгубив.
Він не міг помахати "бумажкою",
Виконавцем на сцені не був.
І не знав навіть нотної грамоти.
Тільки душу його кожний чув...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459869
дата надходження 11.11.2013
дата закладки 11.11.2013
Холонуть дерева,
Осінь дихає з гір.
Хмари вологі
Вже не радують зір.
У пралісу хащах
Нині я в самоті.
З ким відшукаю
Квіти в осінній сльоті?
Примітки:
На малюнку напис: "Цзай Сень Лінь" - серед лісу (кит.) Мається на увазі дрімучий ліс, праліс, хащі.
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет трагічної долі. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337207
дата надходження 14.05.2012
дата закладки 11.11.2013
В мене знову У Вей*,
Безмежно сумний весняний день.
На захід від міста гірські хребти
Душу кличуть до висоти.
Чекаю на друзів – з ними жадаю
Споглядати сонце між хмар до краю
Видноколу. І заходу тьмяний погар…
Квітів персика білий чар
Сильніше вина п’янить,
Забув я про все на мить…
Примітка:
* У Вей – одне з понять даосизму – не діяння. Точніше – не діяння проти природи.
На малюнку напис – «У Вей» - не діяння (кит.). Стиль каліграфії - юанський «Бу Сяо».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340121
дата надходження 27.05.2012
дата закладки 11.11.2013
Протверезів. Пишу на прощання вірші –
Вже відходить весна.
Дощик дрібний, зів’ялі пелюстки,
Квітне ще гілка одна.
Далечінь вже не вабить зір.
Трав аромат в саду.
Мандрівник сумує цієї весни
Так само, як рік тому.
Примітки:
На малюнку напис: «Му чунь де є» - «Ніч наприкінці весни» або «Пізньої весни ніч» (кит.)
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет трагічної долі. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340120
дата надходження 27.05.2012
дата закладки 11.11.2013
Десь там, із глибини свідомості, виринали слова
І тихими, мелодійними дзвіночками відзивались у душі
Та лягали нерівними літерами на чистий папір.
Так народжувався новий вірш, її власне дитя.
Леліяла, маніжила кожне слово, тулила до серця,
Що кричало, билось об невідомість, бажаючи лиш одного:
Бути почутим, випустивши на волю білими голубами думки.
І вони пробирались крізь час та простір, заповнюючи собою,
Відведену та окреслену для них провидінням пусту нішу,
Щоб назавжди полишити там частку неупокореної душі,
Може чимось і відмінної від інших та своєї, власної.
Осіннє скупе тепло, пробиваючись через віконне скло,
Пестило тіло, наповнюючи його енергією космосу
І вона, простягнувши руки до нього, відчувала,
Як тепло заполоняло, огортаючи хвилею ніжності,
Кожну клітинку тіла, даючи вихід на волю її сутності,
Що, пробуджуючись, ставала повноправною господинею
Над тверезим розумом, який ще намагався протистояти їй,
Явно знаючи, що його поразка уже запрограмована вищими силами.
І тоді приходило усвідомлення того, що це і є справжня Воля,
Воля польоту, який вище дріб’язковості та заздрощів,
Бо він є утіленням добра, кохання та всесвітньої любові.
09.11.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459485
дата надходження 09.11.2013
дата закладки 10.11.2013
* * *
Хто покличе до мене мешканців темних могил,
Близьких, що згинули в розквіті сил?
Хіба їх впізнаю посталих із праху,
Якби чудом небаченим хто-небудь їх воскресив?
Хто покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?
Не кличте даремно. Ніхто не вертається звідти.
Всі відходять туди – шлях людей є такий.
Гей, людино жива! Подивися на себе – ти мрець.
Дні завершені всі. І приходить звичайний кінець.
Сивина – капелюх твій, як марево білий.
І втекла твоя молодість, час полум’яних сердець.
Твої друзі померли – шукають обіцяний рай.
Обігнали тебе, обійшли – поспішай, доганяй!
На землі для старого вояки казок не лишилось, -
Ні надії, ні радості. Часу дарма не займай!
Збирайся в дорогу, вже час – в нескінченну пітьму.
Шлях останній чекає тебе – приготуйся тому.
Все майно своє кинь. І воістину станеш багатим.
Зневажай багача – це жебрак, що наповнив суму.
Збирайся, не гоже чекати, не бійся рушати у путь.
Не сподівайся, що часу ще досить – про це позабудь.
На останок грішити – то справа остання.
Притамуй свою пристрасть і благо найвище здобудь.
Ті, хто правду шукають - знайдуть серед ночі ліхтар.
Душі грішні, сліпі! Прозрівайте – приймайте сей дар.
Як дивує святенник, який відкидає спасіння,
Так дивує обранець, що гасить молитви пожар.
І дивують байдужі засліплі серця,
Що повірили вигадці - вічне життя.
Новий день наближається – вершник як марево білий,
Поспішає. То смерть надсилає гінця.
Твої дні марнотратні – дарунок Аллаха руки.
Твоя смерть неминуча – покара тобі за гріхи.
Мешканець світу під місяцем – час твій минає,
Наче млин перемелює дні під потоком ріки.
Скільки мурів фортець доля нещадна змела,
Скільки воїнів чорна поглинула мла!
Де будівничі палаців, султани, еміри?
У які саркофаги дорога життя завела?
Де хоробрі звитяги та честі сини,
Чия зброя посіяла смерть на війні?
Де герої, вершителі долі і світу,
Де титани пустелі? Закопані в прах давнини.
Де улюбленці долі – про них не стихають пісні.
Наче воля Аллаха слова їх були голосні.
Де кумири юрби? Стали жменьками праху,
Крізь які проростає трава навесні.
На престолі небес – віковічний Аллах.
Він карає і милує, та обертає у прах
Непокірних, невірних, на небо підносить достойних.
Він великий. Йому рівні нема в нескінченних світах!
(поетичний пореклад з дослівного перекдаду. За дослівний перекдад з арабської подяка Заброді В. В. Фото автора перекладу.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343426
дата надходження 12.06.2012
дата закладки 10.11.2013
якщо ти мене любиш, то ридай
ридай допоки не розлюбиш
Богородиця Марія казала: "Just have faith in my son"
а ми чомусь проливаємо кров за нашу віру .. бути разом
не здаваймося.
давай продовжим.
залишилася ще одна стація до завершення наших страждань
тримаймося за руки.
за тим поворотом буде схил додолу, тож скоро ми полетимо
головне, тримаймося за руки.
мені чомусь лячно повертатися спогадами в гріхи
і перед очима вперто вирує біль
в цьому натовпі паломників ми ніби чужі
чи напевно одні відчуваємо на собі силу Духа Святого?
тримай мене сильніше за руку.
рухаймося далі.
все, кінець, а після нього - впадина в серці
ступай, ще крок - і ми одержимо душу
не бійся. то позаду.
під нами - небо.
тримай мене за руку, чуєш?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453039
дата надходження 06.10.2013
дата закладки 09.11.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.11.2013
Ліхтарі розбиваються в щент
У великих калюжах.
Вечір пошепки мріє з дощем.
Тлінні стіни подужав.
Де-не-де, в простирадлі із хмар
Промайне моя зірка.
Я - шукач-антиквар
Просуваюсь в небесную хвіртку.
Ноги хочуть іти,
Відчуваючи вечір всім тілом.
І вібрати до краплі хвилин.
Я один раз - людина.
Світ вогнів автострад,
Що потіками. Не зупинитись.
Тихих мрій водоспад.
І у нім хочу я розчинитись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459104
дата надходження 07.11.2013
дата закладки 07.11.2013
Попались мы в цепкие сети.
Довольно, пора отдохнуть.
Довольно, довольно веселья,
пора опускаться ко дну.
Попались мы в цепкие сети,
отброшены в ржавую пыль,
отброшены мы каруселью
сюда, за пределы толпы.
Попались, полковник, попались,
и глупо - молчать, улыбаясь,
и ворошить свою память:
что там святого осталось?
Память свою ворошить,
кормиться огрызком души,
на календаре ворожить:
как эти годы прожить?
[b]1977[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458910
дата надходження 06.11.2013
дата закладки 07.11.2013
Розривають спогади тишу...
Тут дихати легше. ліпше.
Земля кожний крок пам*ятає.
Знов почує їх. знає. чекає.
Ні, ти зараз в іншому світі.
Сонця ніжні софіти. квіти.
Вже минулі, але не забуті.
Вперше линуть слова вже почуті.
Люди інші. Молодші. Рідні.
Бачу постаті їх. Ходу вільну.
Зупиняю. Найкращі моменти.
У тумані... і дещо потерті.
Дивна вулиця. Дивне місце.
Дитячий шепіт дорослому Місяцю.
Сни оживші. Розмова з тобою...
Пролунало так гучно у скронях.
Вимір дива - пробачить і вмиє.
Полікує, обнімить, зігріє.
Надихне...бо в дитя своє вірить.
Тої сили ніхто не зупинить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458716
дата надходження 05.11.2013
дата закладки 05.11.2013
(Спроба передмови до книги Шона Маклеха "Кам'яний Трамвай")
«Так листя шумить
І падає наче дощ…»
(Бо Цзюй І)
Перед Вами незвичайна книжка. Незвичайна у багатьох аспектах. Вірші починають писати в юності. І тоді ж кидають писати поезію. Як Артюр Рембо – все що він написав він написав у дев’ятнадцять. Потім писати кинув. Ще гірше, якщо людина пише в юності геніальні твори, а потім шкрябає пером бездарну писанину, заробляючи цим на шматок хліба з маслом чи (ще гірше!) отримуючи за це дивіденди у негідників, що мають владу. Тут же ми бачимо якийсь парадокс: людина почала писати вірші (і прозу, зрештою, але інколи це одне і те саме) не просто в похилому, а в древньому віці, коли перевалило за дев’яносто сім. Щоправда, автор стверджує, що почав писати давно - не від учора (у чому я особисто глибоко сумніваюсь), писав мало не все своє довге життя (хоча чи буває життя довгим?) в тому числі українською та гельською. Але як мінімум більшість творів, що є у цій книжці написані Шоном Маклехом коли було вже йому за дев’яносто. І тут я подумав ось що – автор правий. Писати вірші потрібно коли чуприну відбілив осінній сніг сивини. Для істинної поезії потрібен спокій і відчуття довгого шляху – пройденого шляху (хоча шлях ніколи не закінчується, але в будь-якому випадку, для того щоб отримати право писати вірші треба добрий шмат шляху пройти). Якщо в поезії відсутнє осмислення буття, то постає питання чи дійсно це є поезія. Писати можна про що завгодно. Світ переповнений поезією. Тільки це не всі помічають. Лишається тільки побачити це, зобразити, занотувати. Істинна поезія відрізняється від писанини в першу чергу нескінченністю глибини, що ховається між словами, тією безоднею в якій кожен читач блукає самостійно, шукаючи свої шляхи.
У нинішньому постмоденовому світі всі прекрасно розуміють, що форма це вторинне, рима тільки заважає справжній поезії – це добре розуміли класики японської літератури, що свідомо відмовились від рими. Верлібр став вираженням індивідуального "я" сучасного інтелектуала, якому тісно у будь-яких формах і обмеженнях. Верлібр не всі сприймають і не завжди бачать у ньому поезію. Хоча він такий же давній як світ. І ще невідомо що було раніше: зліплений перший глек з глини чи проголошені перші слова верлібру. У цій книжці верлібр не випадковий і не вимушений – він закономірний і необхідний. Ця форма інколи єдино можлива для конкретного твору – кудлатого, як ірландські скелі, що поросли мохом. Хоча автор не цурається римування – коли це потрібно.
Ернест Гемінгвей колись назвав Париж «святом, яке завжди з тобою». Читаючи книжку «Кам’яний трамвай» старого відлюдника і філософа Шона Маклеха, я подумав, що Ірландія в його творах це журба, яка завжди з тобою. Тільки тут Ірландія поступово розростається до масштабів світу. І вона не просто «росте як гриб» як «протрухлий український материк» у творах Василя Стуса, Ірландія заповнює собою Всесвіт виростаючи навіть не до розмірів земної кулі, а охоплює сонячну систему і ковтає галактики. Воно й не дивно – для кожного ірландця Ірландія там де він є – у його серці. І якщо ірландцю судилось помандрувати у потойбічний світ – байка – до раю чи в пекло, там теж буде невеличка Ірландія. В Ірландії завжди було місце і для пекла, і для раю. Так чому ж раю і пеклу не вмістити в собі по Ірландії – хоча б по шматочку.
Ми вже звикли чути про «англомовну ірландську літературу». Сам вираз є по суті абсурдним. Це все одно що говорити про «російськомовну українську літературу». Але факт лишається фактом. Ірландці втративши свою мову (майже повністю, у переважній більшості) зберегли свій дух і свою сутність. Ірландець завжди лишиться ірландцем куди б він не потрапив і як би його не намагалось переробити суспільство. Ірландець впізнається у юрбі, навіть якщо він без зеленого капелюха в День святого Патріка.
І в цій книжці втілився новий абсурдний феномен (а що в нинішньому світі не абсурдне?) – «україномовна ірландська література». Ірландець, що пише українською у віці 97 років – це щось сюрреалістичне. Це якась картина Сальвадора Далі, що вдерлася без дозволу у наш божевільний світ. Ми постійно боялись (чи то не наважувались) творити літературу космічну, постійно скочувались до хуторянства. Якщо мандрували в космос, до повертались до садку біля хати, бо там кинутий якір, бо без того шматка землі ми ніщо. Усвідомити, що в туманності Оріона може бути шматок України для нас неможливо. І раптом в цій книжці я помітив за межами слів дивну аксіому – Вітчизна в першу чергу в глибині нашої душі. І якщо її немає там, то її немає ніде.
Сучасний читач все більше усвідомлює, що він те тільки читає, але і живе на сторінках якогось абсурдного літературного твору, де сюжет руйнується, втрачається, губиться. Тому сучасного читача найбільше обурює безсюжетність (хоча вона цілком має право на існування з часів Конфуція та після віршів Франсуа Війона особливо). Тут же в кожному вірші невеликий сюжет. Тут навіть пейзаж отримує свій сюжет буття. Звідки це взялось - зрозуміло. Ірландська поезія вся пейзажна. Навіть якщо вірш про скрипаля, то скрипаль є лише частиною пейзажу. Якщо описується битва, то битва є пейзаж – не більше. Так її сприймають герої, такими кольорами вона описується – фарбами осіннього ірландського пейзажу. Кожний ірландець, читаючи давню скелу, усвідомлює себе частиною пейзажу.
Я знайомий зі стариною Шоном: вперше я познайомився з ним на конгресі славістів в Глазго у 1992 році. Я тоді хильнув зайвого, «і тут Остапа понесло» - на перерві між засіданнями. Шон чомусь оцінив цю словесну каламуть як щось істинно слов'янське. Його чомусь дуже зацікавила моя фраза: «Григорій Сковорода – це останній Будда знервованого ренесансу». Шон Маклех в середовищі славістів тоді був відомий як славіст-любитель. Свого роду вільний художник славістики. На цьому ж конгресі Жак Іннусо (Jacques Innocents) сказав мені пошепки: «Славістику ХІХ століття неможливо уявити собі без Павела Йозефа Шафарика. Так само ірландську славістику неможливо уявити собі без Шона Маклеха… Тільки це сказано мною не офіційно…» Вдруге ми зустрілися з Шоном Маклехом (вже як старі знайомі і добрі приятелі) на міжнародній конференції «Кельти і слов'яни: дві парадигми культури» в Палермо у 1994 році. Після я часто відвідував Шона у його старому будиночку на околиці Дубліна – він веде самотній спосіб життя, мало з ким спілкується, крім такого ж старого садівника. Кабінет у нього вічно завалений книгами, які він читає навмання і невпорядковано та сторінками рукописів, які утворюють просто хаос довкола стола. Над усе він цілує хороший чай і може годинами філософствувати на тему ірландської міфології і генезису індоєвропейських народів. Я часто запитував його – чому саме славістика? Адже з його то знаннями гельської та валійської мов, з його то знаннями ірландської міфології він міг би стати відомим, шанованим і знаним кельтологом. Але про те, що наштовхнуло його на вивчення слов’янських мов і, зокрема, української мови (яку він вперто називає руською) Шон говорить абстрактно. А відповідь на це є одна: Григорій Сковорода. Колись Шону Маклеху в його студентські роки трапився до рук томик філософських творів Григорія Сковороди – і це перевернуло його свідомість. Він став славістом назавжди. А мені назавжди (теж назавжди) запам’яталися довгі бесіди з ним осінніми ірландськими вечорами про Спінозу і еволюцію латиноамеранської прози, про толерантність раннього конфуціанства і правління ірландського короля Аеда Слайне мак Діармайта, про вплив клімату на фольклор гелів, про мандрівника Васко де Гама та про манускрипти монастиря Клонферт…
Ми живемо в епоху, коли модернізм перетворився на ретро. Коли постмодернізм сприймається як факт, як подія в історії літератури, а не як модна течія, розвага літературних гурманів чи забавка для богеми. При цьому ми якось забули, що модернізм невичерпний, як, зрештою, невичерпний і будь-який жанр чи напрямок літератури. Суть не стилістиці (хоча вона нині важлива мало не в першу чергу). Суть в глибині – там, де нічого не можливо пояснити вербально, там, де щось ховається за рожево оболонкою слів. І ніхто не пояснить, що воно таке оце «щось». Але воно визначає істинну поезію. Тому – читаймо…
2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458565
дата надходження 04.11.2013
дата закладки 04.11.2013
I'll be today, tomorrow here
But then will go where sky is clearer
Where I can find abandoned dreams
My love, my hopes and maybe tears
I'm still right here but not for long
Please don't regret,
You blink - I am gone.
You are so cool
I'm melting down.
But I can feel my angel's frown.
I think I have to leave you now. Good Bye.
I'll pray for you
from time to time.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456920
дата надходження 27.10.2013
дата закладки 01.11.2013
Зісковзує біль
...по краплині
...сльозами
...на груди.
Воском німим утікає в долоню самотня свіча.
Погляд у полум"ї гріє надію. Схилені люди
Сховали гріхи у кишенях старого плаща.
Між нами перетяг
...чи потяг
...чи втомлена тиша.
Навчилася чути її та знаю на дотик яка.
Монолог у молитві... Розмова душі зі Всевишнім..
...Підняла з колін чиясь тепла і дужа рука...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457709
дата надходження 31.10.2013
дата закладки 31.10.2013
де починається небо?
на кінчиках пальців
що простягнуті
вгору
на вустах
коли цілуєш
всім серцем
де починається небо?
на землі
що осяяна
щастям
..небо сховалося
в твоїх очах..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427834
дата надходження 28.05.2013
дата закладки 31.10.2013
Робиш так, що схожу з розуму
Цілуєш ніжно, торкаєш пальцями
Це наша особиста проза
І я не витримаю знущань дистанціями
Розлуками, відсутністю тебе
Такого сильного, такого рідного
А бісові кілометри так і хочуть щоб було боляче
Хочуть пекельних страждань, однорідних
Але байдуже
Байдуже все, я вірю в нас
Я знаю, що за цифрою 400 є ти
І ти завжди поряд
Ти тут, я відчуваю
Знаєш, я страшенно тебе кохаю.
До безтями. До втрати свідомості і пульсу.
І ми переможемо. Запевняю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457343
дата надходження 29.10.2013
дата закладки 29.10.2013
Чи хочу бути я твоїм гріхом?
Я хочу - щастям...
досить вже гріхів...
Твоїх картин довершеним штрихом...
Натхненням ненаписаних віршів...
Я хочу жити у твоїх словах...
Щоб губ твоїх торкатись щохвилини...
Назавжди поселитись в твоїх снах...
І сонцем...
щоб світить тобі щоднини...
Я хочу...
вітром, небом і дощем...
Для тебе бути...
Зорями сіяти...
У темну ніч...
невидимим плащем...
Від всіх негод... собою укривати...
Я хочу бути...
дотиком руки...
А вранці... першим ніжним поцілунком...
Я хочу...
не на мить...
а на віки...
Твоєї долі стати візерунком...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456938
дата надходження 27.10.2013
дата закладки 27.10.2013
Зітреш мої відбитки на листівці -
строкатий почерк все вже розповів.
Така розлука вицвіте за тиждень,
якби ж за тиждень. Кажуть, у тобі
змінились очі, рухи тіла, й голос
нашіптує... Ми порізно удвох.
Ці кляті дні коротшають і рідшають,
ці кляті межі стискують і тріскають.
За що тепер триматися обом?
За зграєю перелітних , затримавшись,
секундою у ритмі часогри... Верни мені
спадаючі оперення. Я їх чорнилом
воскрешу. Верни.
І хай на смужках поділу доріг - ще досі мій -
стоїш тепер незримо.
Люблю тебе за те, що відпустив,
коли терпець вривався бути сильним.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456696
дата надходження 26.10.2013
дата закладки 27.10.2013
Це був один момент моєї ночі,
Я слухала тихенький плач зорі…
Тоді прийшла вона…така пророча,
Що знала терні всіх моїх доріг.
Прекрасна, загадкова та магічна,
Із відблиском смарагдів із-під вій.
Вона – це я, що бореться одвічно
Із тією мною, що не прийме бій…
Вона – кохання, мрії, авантюри,
А я – болючий спокій сірих днів.
Вона – немов барокові гравюри,
А я – пейзаж засніжених полів…
Ми вдвох, немов на нитці горизонту:
Йдемо землею , повною небес…
Вона жадає з моїх вуст експромту,
Вона – сплетіння муки і чудес.
О , як би я хотіла бути нею!
Щоб в моїх венах квітло все ж життя!
Кохання щоб, заморене душею
Воскресло й освітило майбуття.
Це був один момент моєї ночі,
Я слухала тихенький плач зорі…
Вона – це я, закохана , співоча,
Себе що віднайшла в сліпій порі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415909
дата надходження 05.04.2013
дата закладки 27.10.2013
L
Те, що між нами, підкорило гравітацію...
O
Я ще не знаю: це на завжди чи на все життя.
V
Нестворений роман вже має анотацію...
E
Сторінка. Розділ перший "З раю не існує вороття". ♥...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456910
дата надходження 27.10.2013
дата закладки 27.10.2013
Заглянув ранок скромно у вікно
і промінцем розгладив сонні стіни,
щось справив в електронному табло
й зимовий час став літньому на зміну.
Вернувсь весь світ годиною назад,
лише подій та зміна не вчепила -
така ж брехня, такий же "авангард",
і тиск, й провладна політична сила.
Ех, коли б можна за годину ту
підправить, що накоїли невміло:
кого в лікарню, а кого в тюрму,
ну а кого в музей вже (грішним ділом).
Передивитись вчинки всі ще раз,
та через сито честі пропустити
і шістдесять хвилин було б якраз
достатньо, щоб все виправить й змінити.
Та не дано. Один лиш тільки час.
А нам усім повік пересторога -
перш як обрати знову прошу Вас
порадитися з совістю і Богом!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456901
дата надходження 27.10.2013
дата закладки 27.10.2013
бути птахами важко
їх крила надто прозорі
аби переносити кимсь намальоване
море
в старі магістралі зими
їх вчаділа осінь давно підробляє на ринку
колише колиску з народженим вчора дитям
щоранку проціджує лімфу від залишків голосу
від кроків і спогадів заварює чай
чомусь так вже плямиться в стіні протилежностей
одне із сотень причасть
птахам надто сухо
в подертій тканині мовчань
а небо обвуглене прасує у листі слова
птахи ще не вміють
любити Юду
та вже розуміють
для них я своя
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456831
дата надходження 27.10.2013
дата закладки 27.10.2013
Крилатий день закутався у тихий сон,
Життєві береги розлилися навколо,
А ти не бачиш над собою терикон -
Лише ідеш вперед посеред злого бою.
І йде з тобою цей крилатий світлий день,
Що наділяє в ніжності тебе любов’ю -
Життя простує уперед, щоби лишень
Зігріти шастям і забути про окови.
27.10.2013 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456846
дата надходження 27.10.2013
дата закладки 27.10.2013
Ти припиняєш чекати.
Чекання вбиває тебе.
Істота, що має хребет
свідомо вдягає лати
для захисту від сподівань
на краще та на майбутнє.
Щоб відчувати відсутність
того, що розхитує грань.
Ти - нетривалість моменту.
Епізодичний період.
Сумрак - всього лише привід
не заплатити ні цента
за всю безтурботність весни,
за літні примхи і зради.
Ти виживаєш заради
єдиного дня восени.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452113
дата надходження 01.10.2013
дата закладки 26.10.2013
Поточний час тримає нас по ночах,
Проточно заливає у майбутній вік,
А ми вернути неможливе хочем:
Нема минулого - нема майбутніх літ.
А є теперішнє, яке іде в безвихідь
І розчиняє на молекули роки.
Ми - відображення життя безликі,
Що сунуть метушливо в нікуди...
26.10.2013 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456747
дата надходження 26.10.2013
дата закладки 26.10.2013
я волоссям причетна до осені
десь заповсталось в ній моє море
і приреченість до молитовності
завше стукає в скроневій долі
я зіницями схожа до простору
він ніколи не мав кольоровості
і мабуть до застиглого часу
який досі ніким не цілований
я тобою міряюсь запахом
прісним запахом якогось паперу
що всихає під віршами шепотом
в'ялим шелестом слів-акварелей
ми суцільність з окремішніх винятків
сентиментів з тутешніх околиць
розпорядженням нитки червоної
зшиті міцно у літери
п о р я д
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428620
дата надходження 31.05.2013
дата закладки 26.10.2013
На одному боці мосту звучала мінорна музика,
На футлярі від саксофона картонна коробка,
На другому - чернець, а поміж ними простір,
Заповнений без учасними звуками з гучномовця:
Поїзд відправляється, пасажирам щасливої дороги!
Залізний настил мосту чітко відлунював сліди,
Озивався у серці закарбованими пам’яттю словами:
Хіба хто знає, скільки раз моя душа була розрізана,
Розшматована на дрібні кусники лезом ножа
Та закривавлена, рознесена гайворонням на всі боки
І я сама, власними руками, знову збирала її
Та, переносячи повторний біль, зшивала назад.
А люди скажуть, що вона - сильна жінка
І ніхто не спитає, а що відчуває ота сильна жінка,
Коли вечорами лишається наодинці зі своїми думками,
А душа її кричить від такого простого бажання:
Заспокоїтись, забутись у обіймах коханої людини,
Обігрітись, обласканій його щирим теплом.
Так. Вона сильна, бо все має втримати на своїх плечах,
Усім життєвим негараздам дати раду
Та тільки вона ж сама і знає, що її внутрішня сила
У безвиході, яка, власне, і породила цю силу духу.
29.08.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446012
дата надходження 29.08.2013
дата закладки 25.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.10.2013
Упиваються ночі любистком.
Озиваються хвилі в ріці,
розтривожені риб’ячим блиском,
наче золотом у гаманці.
Не поснули іще сінокоси,
стрибунці розгойдали зело.
Певно, марення вітер розносить,
що в безсоння мене завело.
І колишуться зорі-каїри.
Чи у безлічі взнаю свою?
Не приймаючи жодної віри,
я у Храмі Твоєму стою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441178
дата надходження 02.08.2013
дата закладки 25.10.2013
[img]http://cs416921.vk.me/v416921805/5af7/s_Z3fpQ6oyw.jpg[/img]
На схилі літа
трави особливі,
тужаві стебла
стеляться до ніг.
Вони, немов
завчасу посивіли,
що стежки розминулися...
Добіг – до краю мед
і сонце на долоні –
іскрить іще,
по-зрадницьки пече.
А ночі стали
глибші і холодні,
мов у темниці…
І яким ключем
звільнити стіни
стиснуті до тріщин?
О, як же міцно
в’яжуться думки…
На квіти вересу
дощі періщать,
ліловий сум
торкається руки.
На обрій сонце
по дощі поверне,
де подих є
розділений навпІл.
Я кожен слід
збиратиму по зернах,
і ніжний верес,
і солодкий біль.
[img]http://cs319529.vk.me/v319529865/a0f4/UIjDaag7-ms.jpg[/img]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445593
дата надходження 27.08.2013
дата закладки 25.10.2013
[img]http://1.bp.blogspot.com/-A0hHtYNh3Q8/UIEUZOuAqwI/AAAAAAAACAY/HsOiAS48Ofs/s1600/ukfc1SZ0vkQ.jpg[/img]
Листопадить….
І сонне горище,
наче гавань розбитих човнів.
По щілинах гуляє і свище,
і не спиться вітрам.
У нічні, розтривожені
хвилі розпуки
жовте листя з тонкої парчі
укриває вікно…
Чути стукіт –
розговіння дощу
по руці
розливається
терпкістю айви
моя осінь,
як тихий Тибет,
де слова безпричинні і зайві,
де молитва во ім’я Тебе…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454706
дата надходження 16.10.2013
дата закладки 25.10.2013
Ти малював її портрет,
із квітів силует,
варив їй каву запашну
і дарував весну.
Ти музику писав для неї,
вирізьбив з сердоліку кам́еї.
На скрипці грав їй про лілеї,
її плекав, мов орхідею.
Ти зчаклував коханій щастя,
ти цілував її зап'ястя.
Тобі була вона свята, немов причастя;
з любов'ю у очах, у білім платті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449738
дата надходження 17.09.2013
дата закладки 25.10.2013
[b]72.[/b]
Закрывал конференцию круглый дурак.
У часовни валялся безумный пилот.
Полыхали таблицы на школьных дворах,
этот мир продолжался, и время текло.
[b]73.
[/b]Бессловесные толпы глотали снега,
по ночам астрономы не видели тьмы.
До утра в лабиринте источник не гас.
Недоверие солнца терзало умы.
[b]74.
[/b]Занавески дрожали на каждом окне,
черноротые стервы учились молчать.
И потели улыбки в шеренгах теней,
удостоенных быть на закрытых речах.
[b]75.[/b]
Ожидали пожатия твердой руки.
Проходил по рядам одобрительный гул.
Нетопырь терпеливо топтал потолки,
расставляя акценты на каждом шагу.
[b]76.
[/b]А хозяева жизни поднимали бокал.
Восковые аскеты давились вином.
Постоянно чесалась вороная тоска,
только музыка маршей вставала стеной.
[b]77.
[/b]Отставные составы текли на Гульчу́г,
где Кашке́т и Кеше́ня, Махра́ и Ача́л.
В зачумленных домах выставляли свечу
на ночное окно. Не горела свеча.
[b]78.[/b]
Муравьиное лето подходило к концу.
Был песочного цвета долгожданный канун.
Козьи ноги нелепо подходили к лицу,
где гармония света легла на кону.
[b]79.[/b]
Упыри имена проставляли в статье,
инфернальная сволочь лепила статьи,
признавались химеры в топорном грехе,
злые окрики с места не давали сойти.
[b]80.[/b]
За окном на камнях площадная зима.
У стены куда-надо попавшие влет.
В круге света тихонько сходила с ума,
перед партией в кегли снимала белье,
[b]81.[/b]
задыхалась в вагонах, стонала во сне,
усыхала в песках, истлевала во рвах,
разбухала в болотах, садилась на снег,
застывала в цементе двуногая тварь.
[b]82.[/b]
Мезозойская поросль чадила живьем,
окончательно ставила главный вопрос,
подминая железом сухое жнивье,
стопари распрямляли свой комнатный рост.
[b]83.
[/b]Потянулись повозки сквозь грохот и плач,
неумелая жалость кормила птенцов.
Испугался мучительной казни палач,
призывая из праха своих мертвецов.
[b]84.
[/b]И скомандовал ротный: «Налево-кругом!»
Развернулась эпоха для марша на слом.
В малохольном просторе, накрытом пургой,
этот мир продолжался, и время текло.
[b](1999)[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456548
дата надходження 25.10.2013
дата закладки 25.10.2013
Я божеволію від тебе
Німіють пальці, це мороз
Твоє ім’я, як той молебень,
Як вбивця-розум-передоз
Твої думки сплелись з моїми
І десь, колись такі як ми
Словами вірності п’янкими
Від світу зможуть утікти
Три крапки після воз’єднання
Дві долі злилися в одну
Чи божевілля!
Чи кохання!
Ніяк!
Я не збагну…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381541
дата надходження 30.11.2012
дата закладки 25.10.2013
Коли стираються кордони,
Коли міняються світи,
Коли дівається десь втома,
Я знаю точно, десь є ти...
Коли із серця водоспадом,
Коли із неба не зійти,
І руки пахнуть виноградом
Я знаю точно, десь є ти...
Коли у мріях зостаєшся,
Щоб щось для себе довести
Ти є десь, знаю, обізвешся,
Бо тож навіщо я і ти?
Коли замрійливі блакиті,
Закрию очі, і лети!
Коли життя люблю за миті!
Коли я знаю десь є ти!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353800
дата надходження 29.07.2012
дата закладки 25.10.2013
Жовтим снігом осені
Ліпить казку сум щоночі.
Тіні снів скуйовджені
Нам стрясають сутінь в очі.
Сивим листям - попелом
Сіє ніч тепло останнє.
Коле серце пострілом,
Кришить час німі питання.
Мерзнуть верби карії.
Знов циганить пальці холод.
В мені осінь стАріє,
Лічить вголос листя кволо.
В храмі неба змолено.
Сонце ночі білим збігло.
Світять душі зболено.
Зір хрести стікають сріблом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456524
дата надходження 25.10.2013
дата закладки 25.10.2013
По дороге с облаками
очень трудно с дураками,
потому что беспробудна
в этом мире доброта.
Потому что неизвестно,
что на свете неуместно…
Интересно, что сильнее:
эта глупость – или та?
Поздравление с уроном
пластилиновым воронам
посылаю я по почте
через юный Интернет.
Все им будет маловато –
потерялась голова-то!..
Это я про сыр голландский,
ведь своей-то нет как нет.
(2009)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456352
дата надходження 24.10.2013
дата закладки 24.10.2013
Лише вітер здатний розігнати всю важкість думок
Розвіваючи в повітрі волосся
Лише вітер може рухати стійкість дубових гілок
А може здалося?
Може то не вітер, то самі гілки
Кричать і все рвуться на волю
Дерева помирають стоячи
Громіздким, не знаним людиною болем
Вітер бушує і мчить
Він знає - попереду воля
Вітре, зупинися на мить
Заспокой душі моєї море
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456214
дата надходження 23.10.2013
дата закладки 24.10.2013
Среди всего, что будет зачтено, –
и эта ночь, пылающая зноем.
Я вам скажу, что прожил эту ночь,
подробности умрут со мною.
Я пью глотками огненную мглу
и знаю, что мне многое простится
за то, что я не свет и не могу
быть вместе и волною, и частицей.
Не то чтобы так скучно одному,
но некому ответить мне о свете:
во что же он преобразует тьму?
Как каждому, мне нужен собеседник.
Я вовсе не о боге. Я хочу,
чтоб человек был сыном человечьим,
иначе свет уходит по лучу,
и вслед идущим утешаться нечем.
[b]2009[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456158
дата надходження 23.10.2013
дата закладки 23.10.2013
Ну что не помолчать
в такой ненастный день.
Понежиться в кровати,
коль на работу лень.
Иль почитать стихи -
возможно о любви.
Легонечко прижмись
и поцелуй сорви.
А если виноват
и знаешь это сам...
...останови закат,
замедли ход часам...
продли немного день,
чтоб он с собою в ночь,
не нес обиды тень...
Ты́ сможешь нам помочь?
Давай же помолчим
в такой дождливый день.
Сердечко так стучит...
и на работу лень.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455521
дата надходження 20.10.2013
дата закладки 21.10.2013
Не всі шляхи потрібно йти удвох:
Бо є призначені лише для тебе,
Де зважувати мусиш кожен крок,
І жодної зупинки без потреби.
Не завжди допомога - це добро:
Є речі, які мусиш сам здійснити.
І все, що у життя твоє прийшло,
Прийшло для того, щоб чогось навчити.
Є випадки, де краще без порад:
В собі лиш маєш відповідь шукати.
І тих доріг, що не ведуть назад,
Не думай малодушно уникати.
20.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455672
дата надходження 21.10.2013
дата закладки 21.10.2013
Ні віскі, ні морфій не залікує твого болю
Ні одним клаптиком ти не закриєш тієї пустоти
Відколи ж брехня рятує від неволі?
Відколи ти боїшся висоти?
Ти ж у серці маєш те, що не вмира
А крила? У тебе ж крила є!
Забув, згубив, спалив свої вітрила
І хто тепер замки всі закрива?
Втікаєш
Боїшся згадати, що револьвер стоїть заряджений в кутку
Він вже давно тебе чекає
А ти все намагаєшся затьмарити як влітку
Була вона
Вона тоді тебе й врятувала
Загасила біль, вогонь вселила
Вогонь любові, чи як це смертні називають?
Тепер мовчать нічні світила, не відповідають
Не кажуть де її ховають
А ти й ніколи не шукав
Зрозумів, що втратив, що фінал
Пропив, пропав, і з пам*яті стирав
Їм ніколи не дізнатись як ти кохав
Кохав...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455649
дата надходження 20.10.2013
дата закладки 21.10.2013
Дійові особи:
Актор (Людина)
Маска Кохання
Маска Щастя
Маска Співчуття
Маска Привітності
Маска Злості
Маска Страху
Маска Заздрощів
Маска Мудрості
Актор (Людина)
На світі так багато різних масок,
Яку із них обрати для життя?!
Та більше ще людей, котрі до них є ласі,
І це ще більш ускладнює буття.
Нумо, маски, підкажіть
Яку ж із вас мені обрати.
Неповторність доведіть,
Щоб зміг я легко жити-поживати.
Маска Кохання
Дозвольте всі, я буду перша!
І про себе розповім як вмію тільки я.
Коли в людини посмішка яскрава
І очі так блищать немов два ліхтарі,
Будь впевнений, то маска є Кохання.
Її вдягають двоє, дві закохані душі.
Якщо мене ти обереш,
До всіх замків знайдеш ключі,
У свій полон ти серце забереш
І станеш вмить володарем душі.
Тож не вагайся з вибором, дитя земне.
Мене вдягай! Відчуй Кохання попри все!
Маска Страху
Якесь то дивне є Кохання!
Що взагалі воно таке?
Ось Я, то справді без вагання
І відчуття, і почуття земне.
Земне, то значить справжнє.
Мене ж бояться, не тебе!
Я залякати можу і до смерті,
Та проти мне жоден не піде.
Я – Страх, один з володарів, що в серці
У кожного з початку й до кінця живе.
Скоріш мне вдягай, дитя земне!
Маска Щастя
А я підтримаю Кохання,
Хоч і вважаю кращою себе!
Усі Маски
І чим же краща ти від нас,
Дозволь дізнатись?
Та затям, що не потерпим ми образ,
І Людину ти не змусиш все ж вагатись!
Маска Щастя
Та що казати тут,
Краща, та й усе!
Без мене почуття всілякі мруть,
Зі мною ж все навкруг живе.
Щастя – то є вічне та значуще,
І воно таки ніколи не мине.
Вдягни мене скоріш, дитя земне!
І посмакуй же відчуття моє цілюще!
Маска Співчуття
Співчуваю, співчуваю!
Маска Заздрощів
А я ж бо навпаки,
Лише їй заздрю!
Та й не тільки їй – усім!
Почуття моє то все ж є класне –
Заздрю їм, і їм, і їм…
Ти мене вдягай, дитя земне,
Я тебе впущу у кожен людський дім,
Будеш там господарем над всім.
Маска Співчуття
І тобі я співчуваю.
Заздрість доброю не є.
Хай дитя земне мене вдягає,
Я ж бо гарне й щире є!
Маска Злості
Ану цить мені, кажу!
А як ні, то зараз вмить
Швидко все тут рознесу,
На шматки все полетить!
Тут на вас ніхто не поведеться,
І дитя земне мене лиш обере.
Злість – так Маска моя зветься
І моя розплата вас не омине.
Швидко лиш мене вдягай, дитя земне!
Усі Маски крім Привітності
Злість! Тут тебе ніхто вже не боїться,
Ти для нас – ні те, ні се!
Маска Привітності
Та облиште ви знущатись,
Краще всім скажіть: „Привіт!”
Давайте будем посміхатись
Яскравіше на весь світ!
Будьмо лагідні й привітні
На багато тисяч літ.
Ні на мить ти не вагайся,
Ти, дитя людське, земне.
Краще ширше посміхайся,
Та й обери ти вже мене!
Маска Мудрості
А на останок − моя черга
Все ж сказати те, що є.
Кожна з вас бажає бути перша,
Та вибір зробить лиш дитя земне.
Лиш пораду дам одну я,
Слів багато не скажу –
Життя – велика сцена,
Важливіше слово, то „Люблю!”
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455518
дата надходження 20.10.2013
дата закладки 20.10.2013
«Коли свідчу про себе сам,
То свідоцтво моє неправдиве.»
(Івана, 5:33)
Вперше з древолазом Полівановим я зіштовхнувся впритул на сопці Ведмежій. Точніше не з ним самим у плоті людській, а з його слідами на холодному снігу.
Це було років десять тому. Була холодна розтерзана вітром весна 2001 року. У травні місяці, коли сніг з кудлатих сопок того химерного краю волохатих клишоногих звірів зійшов ще не до кінця, пішов я з двома своїми супутниками-товаришами з ущелини річки Оленячої через вершину сопки Ведмежої до витоків струмка Ситний. Взагалі то, є туди стежини і легші, й простіші – якщо спуститися вниз по Оленячій, а потім по Ялицевій, в обхід сопки Товста, а потім вгору. Але то навколо човгати та човгати… До того ж буреломи там є, і все одно вгору дертися. Струмок Ситний швидкий та повноводний, але раптово під землю пірнає і знову виринає з-під скель серед старезного лісу. І дертися там догори нелегко так само, та й стежини всі давно заросли. Не ходить туди ніхто, навіть браконьєри, звір там неляканий – місця там глухі та пропащі. Якщо комусь закортіло гибіти – так туди. Яруга Ситного місце холодне – потік ущелину на північному схилі Ведмежика пробив – холодильник та й годі. Сніг там лежить довше звичайного, а кедровий стелюх – жереб-кедрач там нижче з сопок сповзає.
Хоча, направду, є ще один шлях з Оленячої на Ситний. Це як звернути на струмок Горіховий. Праліс там вологий, сирий – сурамінь заболочена, місцями тяжко там продиратися, заблукати можна легко (як вперше мене туди понесло – то довго блукав), але якщо вчасно з долини потоку вгору звернути, то можна вийти на сідловину між сопками Товста та Ведмежа, а там вниз – і на Ситному опиняєшся. Там на сідловині ще старезна хатинка кинута стоїть. Напівзігнила, але на горищі сухо і дах добрий – можна заночувати.
Але я тоді тої дороги не знав і гадав, що вся Ведмежа на горі «голець» - ґерґіт, тобто, суцільний, і зверху по каменях буде легше. Окрім того ми до самих витоків Ситного дійти хотіли. Та й був я тоді молодшим, шрамів мав поменше, старі рани не такі були зболені. Напросилися зі мною йти два юнака – Олексійко Боков та Сергійко Клен. Один москалик типовий, а інший з нашого роду-племені – нащадок виселених. Вони молоді – їм все байка. Сильно захотіли, щоб я їх з собою в подорож взяв. Вони думали, що я геолог (оповідок моїх про каміння наслухавшись) та ще й фортуни улюбленець (то вже ні – мені коли щастить, коли як). Брати їх з собою мені – відлюдьку, не хотілось особливо, але на Ситний самотою я би не пішов – не тому, що лячно – лячно тому хто лісу не знає, просто сумно було би дуже. А я в ті роки сумував… А краєвиди там такі зажурені, так тоскно іноді стає на ті сумні дерева дивлячись, що можна собі до голови стрільбу прикласти та й гачок натиснути.
Повів я їх західним схилом. Я знав той схил до вершини. Виведу, думаю, їх на голець, а там як судилось. Буреломів не мало би бути – прорвемося. Ведмежа вона сопка крута, схили часом прямовисні. Знизу ліс старезний – ялина, ялиця, кедри. Як вони за скелі та каміння чіпляються – Бог тільки відає. І не так ті ялини старі, як давні – кожному дереву років по двісті – не менше. Велетні часом та вітром покалічені, мохом та лишайником всі поросли. А вище по схилу – каміння суцільні, брили, ґерґоти, скелі, бердо. І кожен камінь хитається, на шмарках висить. А на плечах наших ще й вантаж чималий. І то ще західний схил для такої подорожі ще безпечним вважати можна. Північний – то самогубство суцільне, там щорік каменепади, зсуви. Я тільки одну людину знав, що північним схилом на Ведмежу здійнялася. Ігорем його звати, якщо живе досі. Він хлопець відчайдух затятий, але казав, що як по схилу поліз, каміння раптом вниз з гуркотом поїхали – і то не подекуди, а добрячий шмат схилу. У повітрі, направду, паленим запахло. Врятувало його тільки те, що зсув поруч пройшов, а не там де він стояв. Казав він мені, що ні до, ні після того він такого жаху не відчував.
А познайомився я з Ігорем ось при яких обставинах (прізвище його я не пам’ятаю, тай ні до чого мені це). Було це року Божого чи то 1993-го чи то 1992-го. Я в ту осінь холодну сам один на Оленячу пішов. До самих верхів’їв. Та й заблукав. Нині мені дивно – як можна в тих краях заблукати – двадцять років я туди мандрував з року в рік. Вздовж і впоперек все сходив, мало не в кожну яругу та ущелину забирався. А тоді до витоків Оленячої та до сопки Марійчина вдруге пішов. Хотів вийти на Столи – багато про це дивне урочище чув, а потім хотів звідти на сопку Довга піднятися, а там по хребтам та відрогам – навіть не вирішив куди – подивитися, подумати, ватрою небо скоцюблене погріти. У той час про золото в тих краях і не чули, річку Оленячу знали як місце, де добре ловиться кета та мальма. А восени ніхто й не потикався туди – навіть браконьєри. Мені не щастило – погода зіпсувалася не на жарт – туман густий, мжичка, не видно довкола нічого, блукаю як їжачок у знаменитому мультику. Я тоді ще й наївним був – мапам вірив, не знав, що частенько вони брешуть. Особливо совдепівські. Буржуйські ще якось більш-менш, а совкові… Інколи просто марення якесь намальоване – нічого і схожого на місцевості немає. Певно, хміль рукою картографа водив. Так і тоді. Дивлюсь на карту як баран на гетьманські універсали. Навколо болота, ліс дрімучий, стежки всі давно заросли, холодно, мокро і дощ хоч би на хвилину перестав дріботіти… Подерся вгору – на голець якийсь піднявся. Але на який – незрозуміло – і вгорі теж туман… Блукав я так три дні. Остаточно перестав розуміти де я і куди йду.
Вийшов на галявину – а там хатинка напівзігнила, давня, кинута бозна коли. Хто її там поставив – певно Бог тільки й знає. Зайшов – пічки немає, палилась колись по-чорному. Розпалив вогонь з мокрих дровиняк – дим очі виїдає, дах тече, але кашу якусь собі зварив. Хоч і змокло на мені все і в наплічнику також, але спальник був сухий – поспав нічку, відпочив. На ранок знову на тіло мокрий одяг вдягнув і рушив через ліс навмання – дерева велетнями столітніми нависають, ноги по коліна в мох провалюються. Раптом бачу – сідловина між сопками, а на ній галявина чимала, а на ній добряча дерев’яна хата, дим з комина йде. Ну, думаю, дива. Або з головою в мене вже щось не гаразд – немає тут ніяких поселень людських. Немає і бути не може. Огорожі навколо хати немає, собаки поруч теж, на господарство якесь все це не схоже. Гукнув, в двері постукав, зайшов відповіді не почувши. Виявилось, що то станція була. І жила там зміна – двоє «ведмедів», як їх тоді називали. Завербувались і мусили цілий рік у тій глушині жити. Вся служба – раз на день на зв’язок вийти і зведення передати. Тоді такі станції були – як зараз – не знаю. Нудьга у них там була неможлива – це ж глузд втратити можна: двоє хлопів у лісі дрімучому вдвох цілий рік жити мусять. Без жінок, без телевізії, без горілки. Без електрики навіть – генератор бензиновий тільки для зв’язку. Влітку ще якісь розваги є – гриби збирати та ягоди. (А гриби та ягоди в тих місцях сильні – що є то є.) У них для того там і сушилка була. За сезон можна було кілька мішків того добра насушити. Але взимку… Живеш як у світі замкнутому – тільки й слухаєш як вітер виє.
В хатинці їхній стояв сморід, висів в повітрі дим – хоч сокиру вішай, панував безлад. По кімнаті були розкидані брудні речі, стіл був завалений брудним посудом, серед бруду та недоїдків валялися розкидані засмальцьовані карти та шахові фігури. Моєму візиту вони не здивувались, хоча я був першою людиною яку вони бачили за останні півроку. Певно, дивуватись вони вже відучились. Кажу їм – так, мовляв, я заблукав, змок, мені б просушитися, відпочити та дорогу розпитати. «Сушись, - кажуть, - відпочивай. У бігах, певно, давно?» Це вони подумали, що я з в’язниці втік і в тутешніх лісах ховаюся. «Ні, - кажу, - я тут зі своїми інтересами блукаю.» Чаєм напоїли гарячим, супом нагодували їстівним. Пічка у них чудова була – став я свої речі мокрі сушити, про те, про інше з ними балакати – і їм цікаво, і мені. Щоправда їх засмутило, що я не маю цигарок – тютюн у них закінчився і вони курили якусь дику суміш з моху, чорниці та чаю. Мозок вимагав отрути але ще не настільки, щоб вони полізли через ліси і болота за тим заморським трунком. Хоча до найближчого населеного пункту було недалеко – як пішки йти, то три дні лісом, потім два дні болотом, а там і рукою подати…
Виявилось, що один із них – Ігор – колишній військовий. І служив колись у якомусь дивному підрозділі «рятівників» - майже як Чіп і Дейл. Він вкрай нездало приземлився з парашутом і все собі переламав – все що можна і не можна. Військовий лікар у шпиталі (а військові лікарі люди жорсткі і відверті) сказав йому, що лишилось йому жити недовго, а якщо довго – то в інвалідному візочку. Калічкою він твердо вирішив не бути, але жага життя вирувала – він вирішив, що буде ходити будь-що, або буде жити нормальним життям або не буде жити взагалі. І пішов. Але до війська – куди ж тепер. З того часу перебивався випадковими, але все одно авантюрними заробітками: наймався до геологічних партій, ось тепер на станцію завербувався. Шкода, що тіло хоч і загоїлось, але голова підводила – припадки бували неочікувані.
Другий стаційний черговий – Володимир – «вольняшка». Відсидів своє, вийшов, але додому не поїхав, то тим, то сим перебивався. А за що сидів він, я так і не зрозумів з розмов їхніх – чи то із-за жінки чи то із-за власної дурості. Я не допитувався, мені зрештою все одно.
І я так зрозумів, що остогидли вони один одному гірше пареної ріпи. Лаялись та сварились без кінця, і до бійок доходило.
І ось сиджу я, гріюся, чай п’ю, а вони знову сварку якусь розпочали. Із-за чого – незрозуміло. І матусю згадують! І кричать як навіжені! Влодко ні з того ні з сього ніж схопив та в Ігоря кинув. І якщо б той головою не смикнув, так було б вже по Ігорю батьковичу. І ніж той - не хліб різати і не пера гострити – «фінгал» такий, що Господи прости. На вуйка волохатого клишоногого йти можна. На пів леза в дерево ввійшов. Ігор репетує: «Ти що – дурень?! Ножами кидаєшся!» Потім якось заспокоїлись – Ігор по дрова пішов. Влодко – «Вова» по-їхньому – ходить по кімнаті, злиться, сам із собою говорить: «Я цьому козлу зараз влаштую!» Взяв пляшку горілки, три склянки, налив. І в одну склянку якогось білого порошку насипав. Мені сказав – ось тобі – чиста, ось мені. А це йому, тому цапу смердючому. Я свою склянку до рук взяв, і коли Влодко відвернувся в щілину поміж дощок підлоги вилив. Ігор зайшов, а Влодко йому зразу: «Братане! Ну чого ти! Давай мирову вип’ємо! І за знайомство!» Сам свою склянку в горлянку миттєво й вилив, та Ігорю повну простягає. Той взяв до рук, дивиться то на склянку, то на Влодка:
- Не буду я пити! Ти, певно, мені туди якоїсь бридоти насипав!
- Та ти що, братане! Ти за кого мене тримаєш? Та я при ньому наливав! – і пальцем в мою сторону тикає.
А я до пічки притулився, наче і не чую нічого, наче випив. Не моя то справа. Не буду я лізти у сварки їхні.
А вони знову за своє, Ігор не п’є. Сваряться. Влодко тоді вкрай розпалився:
- Та ти що, думаєш, що я тебе отруїти хочу??? На, дивись!!!
Взяв і випив залпом. А через хвильку впав на підлогу – «вимкнувся». А під ранок і помер. Я так і не довідався – що він туди насипав. А з Ігорем ми до пізньої ночі по всіляку всячину говорили: про буддизм, про ліс, про звичаї евенів, про поведінку звірів тутешніх, про трави цілющі, про камені та мінерали, про Далай-Ламу, про творчість О’Генрі, про бандерівський рух, про перуанських індіанців, про королів, про капусту. Мені тоді вперше в житті трапився москаль який не просто позитивно відгукувався про постанців, а говорив про них захоплено, піднесено, якось навіть урочисто: «Все те, що писала про них радянська пропаганда, то брехня, це були справжні герої!» При цьому він знав чимало настільки дрібних деталей про той партизанський рух, що я просто дивувався. Наприклад, міг розказати, як повстанці розпалювали ватру або які трави використовували при лікуванні поранених. Чому він цим цікавився і звідки він все це знав – незрозуміло.
Вранці я почав збиратися, прощатися. Було приємно одягти на себе сухий теплий одяг. Я думав, він розпитувати мене почне або попросить допомогти поховати свого товариша. Ні, ні про що не запитував, нічого не просив. Тільки сказав, що за такої погоди він мене на сопку Довга не пустить – пропащі там місця, тільки й гибіти, як піду в такий туман, то годі буде звідти й вибиратись. І щоб я вниз ішов – там річка, а як вздовж річки йти, то до людей вийти можна. Я так і зробив. А сопка Довга лишилася в мріях ще на дев’ять років.
Вперше на сопку Довга вдалось дістатись мені восени 2001 року. Осінь тоді була на диво суха і прозора. Осінній вітер дарував не вогкість і не бодлерівську безнадію, а чистоту і одкровення. Ця подорож була тоді для мене відчайдушним зривом – лише місяць перед тим я, отримавши важку травму, побував у стані клінічної смерті, летів через чорний тунель і бачив Бога. Щоправда, повернувся назад, але пережите лишило в моєму єстві якийсь глибокий слід – я інакше почав сприймати і життя, і саму смерть. Хоча і до того я розумів, що смерть це лише хиткий місток між двома існуваннями, чи між існуванням і злиттям з абсолютом Всесвіту, але одна справа мислити про це, а інша справа відчути це всіма своїми атомами. Не те, щоб я почав прагнути смерті, ні, я почав її спокійно чекати.
Ця подорож була необхідна мені як випробування – чи здатний я ще блукати дикими горами в пошуках великого невідомого, таємної істини. Якщо не здатний – то чи варто жити взагалі?
В цю подорож я взяв з собою трьох студентів – знову ж таки на свій страх і ризик, хоча був впевнений, що все відбудеться як слід, і повернемось звідти ми живі, здорові, просвітлені.
Йшлося на диво легко – перевал долався за перевалом, дрімучі ліси зачаровували мовчанням, кольори осені в холодному прозорому повітрі були насичені і яскраві, вода в потоках була як ніколи холодна і прозора.
Сопка Довга давно кликала мене – чомусь вже більше десяти років постійно тягнуло туди і постійно дійти на цей довгий і дикий горб не вдавалось – то збивався з дороги, то негода псувала мені всі плани.
Іншої мети крім помилуватись красою не було. Матеріал збирати вже було пізно – все шестиноге, що могло поснути вже поснуло.
Сопка Довга здивувала – вона відрізнялась від всіх оточуючих пагорбів. Теж голець як і решта, але практично без каміння – хребет вище лісу був вкритий високою травою, що для тих місць рідкість. Криволісся там теж не було – жереб-стелюх чомусь на тих схилах не ріс – ні на північному, ні тим паче на південному схилі. У тих краях різні трапляються стелюхи – низькорослі покручені карликові дерева, що повзуть по землі, ніби бояться чогось: трапляються кедрові, ялинові, соснові, вільхові, ялівцеві і навіть березові стелюхи. Тільки модрина та ялиця ніколи в тих краях не гнуться перед вітром, перед снігом і морозом, не стеляться по землі в надії вижити. Мимоволі я став поважати ці два дерева і прислухатися до шелесту їх високих крон.
Ми довго йшли по тому дивному хребту, роздивляючись панораму навколишніх сопок та лісів, аж поки не збагнули, що сонце сідає, короткий осінній день добігає до краю і слід шукати притулку на ніч, ставити табір. Хотілося дихати і думати. Вітер був легенький, хоч і холодний, вирішили ставити табір прямо на хребті серед трави, аж раптом я помітив в заглибині на південному схилі сопки кілька старих дерев’яних хаток критих гнотом, що тулились одна до одної, утворюючи щось схоже на неолітичне поселення. Це було дивно. Я твердо знав, що ніяких людських поселень в цих краях немає і бути не може. Кілька самотніх зрубів, що були в тих диких землях ми давно лишили позаду.
Ми спустилися до того маленького селища – біля десяти добре зроблених маленьких затишних хаток. Кожна з пічкою, чиста і акуратна. Збудовані без єдиного цвяха, але колоди так ретельно підігнані одна до одної що не було навіть щілин. Віконечка зовсім маленькі з якимись мініатюрними шматочками скла. Такі зруби ставили, певно, на Русі ще тисячу років тому – тільки без скла. Замість скла затягували вікна «бичачим міхуром». Дві стайні – спільні на всіх. Видно, що колись тут тримали худобу, можливо, коней, корів, кіз. Але навіть запаху вже не було, послід давно виїли жуки-копрофаги.
І тиша. Мертва тиша. Почули якийсь скрип – виявилось, що то вітер хитає дверима стаєнки. Таке було відчуття, що це селище люди кинули (саме кинули, зірвались раптом, захопивши тільки саме необхідне і пішли разом з худобою) років тридцять до нашого візиту. Вітер і негода ще не встигли нічого поточити і зруйнувати. Тим паче місцина та була прикрита відрогами сопки від вітру. На «зону» це було абсолютно не схоже – це були явно не бараки – видно було, що люди будували для себе – охайно, красиво і з любов’ю. Навіть час не зміг стерти цю красу.
Я потім розпитував у багатьох людей, що за хатки стоять там, на Довгій. Ніхто нічого не знав. Одні казали, що немає там ніяких хаток, інші казали, що є, але хто їх будував і коли – невідомо. Можливо там жили якісь сектанти, що сторонилися людей – якісь старовіри або що… А потім пішли далі – у більш глухі місця, коли їхнє селище виявили…
Ми вибрали навмання одну з хаток і розташувались на нічліг. Розпалили пічку, зварили спочатку суп, потім кашу, чай. Тим часом сутінки перетворилися на глупу безмісячну ніч. Зорі висіли як виноградини рясно всипавши чорне небо. У пічці тріскотіли дрова, ми вийшли помилуватися зорями чи то просто подивитись на безмежжя Космосу, що висіло над нами і нагадувало по якій малесенькій кульці ми приречені довіку блукати.
Почалась розмова – звичайна розмова подорожі, яка забарвлює темні вечори. Тема якось непомітно ковзнула з місцевої флори і фауни на «снігову людину». А в мене якраз в ті часи був хороший знайомий, який все своє життя присвятив пошукам «снігової людини» - блукав по дуже диким землям, знаходив її сліди, шерсть чи то волосся (причому експертиза підтвердила, що жодному із відомих науці видів ссавців ця шерсть не належить) і навіть стикався з цією істотою віч-на-віч. Але мені було не цікаво розповідати, що ось, мовляв, один мій знайомий, десь там далеко, колись… Я вирішив трохи пожартувати. Розповідь свою побудував я так – ось я торік біля сопки Ведмежа коло струмка Озерний весною бачив сліди босих ніг на снігу і на землі коло потоку і жмуток шерсті на стовбурі кедра… Потім ще додав, що той жмуток я ношу завжди з собою як талісман. Витяг з кишені пластикову коробочку з жмутком конячої шерсті яку знайшов годину тому у стаєнці, показав. Потім почав розповідати, як два роки тому біля сопки Малої знайшли трьох старателів з відірваними головами – саме не відрубаними, а відірваними – це й яку силу треба мати в руках, щоб таке вчинити (це вже я вигадав, колись читав про такий випадок в Канаді, але сумніваюсь у його достовірності). Кинув фразу:
- Певно, вони його поранили цього волохатого великонога… Ось він і розізлився… З того часу в цих місцях часто люди пропадають… В Карпатах «снігову людину» шугайстером називають, в Гімалаях – йєті, а як його тутешні орочі та евени називають я навіть і не пам’ятаю…
- А тутешні люди, які в цих хатках жили – вони куди поділися?
- Цього вам уже ніхто не розкаже…
Троє моїх супутників чомусь не захотіли більше бути на дворі, зайшли в хатинку, запалили свічку. У їхніх очах я побачив відблиски страху. Вони сиділи біля розчинених дверей і дивилися на зоряне небо. Розмова непомітно перейшла на НЛО, літаючі тарілки та паранормальні явища. Якось хтось згадав, що там де бачили «снігову людину» в тих же місцях бачили і НЛО. Тут уже мене понесло… Захотілось пофантазувати. Бувають в мене такі настрої. Я тут же придумав і розповів історію про величезну блискучу кулю яку бачили біля вершини сопки Синя. І бачили тоді ж і там же двох карликів з непропорційно великими головами без одягу з шкірою сірого кольору з величезними очима і мініатюрним ротом. І зникли в той день два мисливці – знайшли тільки їхні рушниці з оплавленими стволами. Супутники мої замовкли і з якимось завороженим виглядом дивились на зоряне небо, на сузір’я Лебедя, на Чумацький шлях…
І тут у небі з’явився дуже яскравий об’єкт, що швидко рухався. Це був явно не літак і не вертоліт. Це було схоже на супутник, що падав і згорав в атмосфері. Так воно, напевно, і було.
- Що це???!!! – на моїх супутників поява такого літаючого сяйва справила неабияке враження та ще й під час такої емоційної оповідки. Звісно, казати свою банальну і найбільш вірогідну версію мені було нецікаво і я якимось урочисто-трагічним голосом з нотками фаталізму сказав:
- Це вони… Знову… Так само як три роки тому – день у день, секунда в секунду… Так само як і тисячу років тому…
Більше нічого я вже сказати не встиг. Вони влетіли в хатинку мало не збивши мене з ніг ледве протиснувшись у двері втрьох одночасно. Двері з гуркотом зачинили і тут же забарикадували якимось дошками та колодами, що були в хатинці. Я подивився на їхні обличчя у світлі каганця свічки. В очах вже був не страх – в очах був жах.
- А якщо комусь знадобиться вийти серед ночі? Або мене можуть покликати…
Але мене вже не чули. У чомусь переконати їх вже було неможливо. Я заліз у свій спальник і заснув. Мені було тепло і затишно. Я відпочивав після важких переходів. Я навіть не знаю чи спали вони тої ночі.
Але більше я ніколи не буду так жартувати з людьми – тим паче з молодими, яким життя видається суцільною дорогою радості, по якій можна йти нескінченно довго і весело, які занадто цінують цю «мить між минулим і майбутнім», які ще не знають, що життя це страждання, велика ілюзія… Просто осінній вітер мені щось наспівав у ті дні і я цю пісню втілив у казку… Трохи страшну. Але всі казки трохи страшні.
А того «ведмедя» Ігоря, що жив і працював на станції на сідловині Столи я більше не зустрічав. Був я в тому місці – на Столах п’ять років потому – у 1998 році зі своєю подружкою Веронікою, і в тій хаті ночував. Тільки не треба казати, що, мовляв, я «з бабою по сопках бродив». Про неї не можна так. Ця «тітка» справжня подруга бойова. По таких диких та споконвіку безлюдних місцях ми з нею блукали, в такі пригоди потрапляли і вибирались…
Вона сама по гарах, по тайзі ходить – а це про щось та говорить. Одного разу пішла вона в той дикий край з одними людьми – бувалими, відчайдушними. Стали вони табором, зібрались вже спати, а до табору ведмідь прийшов. Реве, лапою землю шкребе. У всіх нерви як струни – хапаються хто за що. А вона вилазить з намету, дивиться на його морду незадоволену і як крикне: «Іди звідси, волоцюга клишоногий!!!» Він розвернувся і в ліс пішов. Всі в таборі так і не спали тої ночі, біля вогню сиділи і темряву дивились, а їй хоч би що – спала собі тихо і мирно до ранку. Таких ще в горах та в тайзі «тітками» називають і кажуть, що «тітки відчайдушні до божевілля». Це якраз про неї. Дах її давно знесло разом з комином, і хто знає яким ураганом.
Щоправда, її боялися в гори і тайгу брати – закономірність дивна була – як тільки її візьмуть, так вічно якісь пригоди не в тему траплялися. То заблукає хтось, то хтось впаде і травмується, то ще щось. Але то інше питання. Я з нею вдвох п’ять років по горах, сопках та лісах дрімучих ходив – і нічого. Цікаво, що коли ми в місто до людей верталися, то якось сварились, розбігались і майже не зустрічались. Але коли знову в дикий край тягнуло – тут же «збігалися» і їхали світ за очі до дерев, туманів, водоспадів і світанків. Не знаю чому так - може тому, що там було життя справжнє і ми там були справжні, а в місті...
Потім вона пішла від мене – якось раптово нічого не пояснюючи. Тільки кинула в порожнечу – «все, я розлюбила». Я досі не можу її забути, хоч стільки років пройшло. І як я блукав потім по Оленячій самотнім вовком або з такими ж шибайголовами як і сам, то все згадував і згадував – може не стільки розумом – тут ми змокли під дощем і сушили одяг біля ватри, а потім залізли в один спальник щоб зігрітися, а тут ми ночували на вершині сопки, серед каміння, дивилися вдвох, як сонце за обрій котилося розпалюючи на небі заграву, а потім прокинулись, коли темрява тільки почала сіріти і зустрічали сонце, що викочувалось з моря туману, який стелився там внизу, і вершини сопок здавалися островами, милувались барвами світанку. І цей камінь на фоні червоного неба здавався нам старезним скам’янілий філософом, а хмари – сходами в небо, в космос, до глибин Галактики. А тут ми влаштували баню. Розпалили величезну ватру, накидали в неї каменів, які розжарились до червоного, а потім зверху над цими каменями поставили шатро зі скручених гілок обтягнутих поліетиленом, зайшли голими в середину і вилили на каміння води. Повалила пара і ми били один одного ялиновими віниками, а потім розпарившись вибігли і стрибнули під водоспад крижаної води. А на цій галявині ми ночували, а на світанку, коли вилазили з намету побачили оленів, що дивилися на нас вологими і добрими очима повними здивування і роси…
Так ось – прийшли ми тоді до тої хатки, а там і станції ніякої немає, чергових – тим паче. І хатинка вже втомлена. І жила там пара молодих людей – гриби та ягоди збирали, сушили поки сезон. Ми їм – переночувати можна? А вони – не наша це хатинка, самі прийшли, бачимо - порожня, ось і живемо.
У тих краях – на Оленячій і навколишніх сопках і річкових долинах – хатинки подекуди були (старенькі, щоправда, напівзотлілі, але жити можна): на сопці Бабина – майже на самій вершині, на струмку Весняний, біля струмка Горіховий, під сопкою Верхнижня (ну, і назву придумали!), на сідловині між сопками Товста і Ведмежа, на Столах. І все, здається. Але майже всі ті хатинки потім хтось спалив. Хто і навіщо – не знаю. Дурні!
А всі ті сопки і струмки орочі по своєму називають. А ці назви нові – придумали їх, коли карти складали. Мені якось один старий ороч розповідав, як що називається, але я забув, не записав. А потім той дід помер, так що і розказати тепер немає кому. А орочі в ті місця не кочують нині. Там і оленів пасти ніде – каміння одні. Хіба що на полювання та на рибу туди приходили. А зараз дичину браконьєри розлякали. Знав я трьох орочів. Крім старого Гаврила та пастуха Івана ще й шамана їхнього. Навіть бачив як він шаманив – чум свій обкурював травами – звіробоєм та конюшиною та в бубон бив. Орочів ще евенами називають. Але це інший народ. Плутають просто.
Так ось, залізли ми на голець – на Ведмежу – я і два юнака. Сніг майже зійшов – тільки північних схил білою кашею вкритий, а решта гори – так, плямами. І то сніг сірий, злежалий. Свіжий не падав давно. Полізли ми з вершини в сторону Ситного – по хребту. Вершина, треба сказати, у Ведмежої потрійна і скеляста. Якщо з Товстої чи з Великої дивитись, то Ведмежа як тризубець в небо стирчить. Як вічний пам’ятник землякам моїм, що в цій землі в Велике Ніщо пішли.
З третьої вершини, значить, ліземо донизу, а там стелюх-кедрач суцільний навколо – і кінця-краю йому не видно. Те не простий – вище людського зросту вгору стирчить ще по землі стелиться, а лапи в нього товщиною як дві людські руки. Нема на то ради – полізли в кедрач. Ледве-ледве продираємось зі швидкістю черепахи на гілки наступаючи. А місцями сніг глибокий – провалюємось по саме нікуди. А під снігом теж кедрач, ноги між гілками застрягають. А сніг то мокрий. І вітер холодний не ласкавий… Тяжко йдемо.
Раптом бачу – а місцями на снігу сліди поперед нас. Старі, але не дуже. Тижневої давнини – не більше. І взуття на ногах того «слідача» легше за наші «краги». І йшов він так наче і в сніг не провалювався, з гілки на гілку стрибаючи, тільки інколи на снігу сліди лишаючи. Здивувався я спочатку, а потім як просвітлення на мене найшло і з уст вирвалось:
- Так це ж древолаз Поліванов попереду нас йшов! Його крок м’який…
- Точно! Він! Ілля Петрович Поліванов! Древолаз!
- Так казали, начебто він помер…
- Ні, то не він помер. Це не Поліванов помер, а Полікарпов. І не Ілля Петрович його звали, а Петро Андрійович! І не древолазом він був, а лісорубом. А древолаз Поліванов живий-здоровий. І нас переживе. Древолази вони всі довгожителі. Чув я про одного древолаза – Сігнєва Олексія. Так він дожив до ста і двадцяти літ. І помер від того, що з дерева головою вниз стрибнув. Заліз на дерево, на вершечок і сказав: «Нудно, ви, люди живете! Остогидло мені з вами!» І з вершини вниз та головою на камені.
- Цікаво, а чого це древо лаз Поліванов на Ситний помандрував? Невже золото мити?
- Ні. Древолазам пісок золотий мити замовлено. Ніякий древолаз навіть миски старательської в руки не візьме. Вони навіть до золота (нехай воно прокляте довіку буде!) навіть не торкаються. Навіть обручки зі срібла роблять. Певно, у нього інтерес на Ситному був. Мені то як знати? Древолази – вони народ замкнутий, дивний навіть, незрозумілий. Я в їхні справи не втручаюся. Хоча, дарма, напевно…
- А може то і не древолаз зовсім? Може просто перехожий який або брат наш старатель, що в пошуках золотця блукає…
- Ні. Я слід древолаза ні з чиїм не сплутаю…
Бачу – не вірять, сумніваються… І очі дивним блиском загорілися… Я це помітив і засумував дуже, зажурився. Зрозумів від чого отой блиск і чому. Я ж з цими хлоп’ятами за рік до того пішов до сопки Два Брати. Тільки то не весною було, а восени. Заблукали ми тоді – з дороги збилися, по лісу йдемо мало не навмання, по руслу якогось струмка висохлого орієнтуємось. І раптом на паморозі, на землі мокрій ледве-ледве легким морозом скутій сліди людські помітили – старі. Пішли по сліду і людину побачили. Лежав він бідолаха на землі, відійшов, певно, вже давно – звірі його погризли і птахи обличчя подзьобали – впізнати годі. Паперів в нього ніяких не було, так що хто то був – так і лишилося для нас таємницею. Але в його наплічнику хлоп’ята мішечок знайшли з полотна, а там золотого піску фунта два – не менше. Більше й нічого в нього хорошого і не було. Ніж і той нікчемний – тільки щурів різати. Хлопці на пальці в нього обручку помітили – зняли, не погидували. І кажуть мені:
- Давай золото тут порівну і поділимо, щоб нікому образливо не було.
- Собі забирайте, не треба мені нічого…
- Та ти що, вуйку, чого від частки відмовляєшся? Золото воно ж тепер нічиє! Мужик то мертвий, диви. І перстеник вже йому без потреби.
Я ще подумав: «Чого ж ти мені тикаєш? Я ж тобі як батько за віком…» Але нічого не сказав. І так мені тоскно якось стало, так на душі гидко. Особливо як я побачив, що вони обручку навпіл сокирою розрубали – щоб все порівну, значить. Захотілось мені їх кинути і в ліс подалі піти, на сніг лягти та замерзнути. Але якось перегоріло потім чи що – адже пропали б вони без мене, назад дорогу би не знайшли. А потім я їх знову з собою брав – може колись і зрозуміють, що в житті до чого… А хлопаку того бідолашного я камінням закидав, потім мохом – могилу в тій землі я би все одно не видовбав – каміння одні та скелі. І хрест який-не-який поставив. А хлопці дивились на мене як на дивака якогось пришелепкуватого.
А на Ведмежій довго лізли ми по жеребу кедровому, нікого не зустріли, потім у ліс зайшли, коли нарешті хребет нижче пішов. А праліс там… Ялинова сурамінь стара, волога, дрімуча. Подушки моху під ногами на лікоть товщиною, ялини – в трьох треба обхоплювати. А там і струмок помітили – Ситний. З сил зовсім вибились – там же тих подушках з моху і спали. М’яко, але мокро. Навіть ватру якусь розпалити спромоглися – суп зварили. Потім виявилось, що трохи не дійшли до місця сухого, де галявина величезна і потік Ситний під землю пірнає. І ліс там навколо – вже не ялини, а кедри, трохи вбік берези та горобини. Але золота на струмку Ситний немає зовсім. Та і породи там не ті – не золотоносні. Жодної крихти золотої не знайшли.
У тих місцях золото тільки на Олениці і є. Та ніде окрім. І не біля витоків як думають, а нижче по течії. Я там самородок золотий знайшов. Маленький, щоправда, але все одно. І золотого піску намив. Це якщо вниз по течії Олениці піти, далі, нижче водоспадів Гримлячих, нижче струмка Горіхового, майже до впадіння річки Олениці в річку Ялицеву. Там місце є, де під час паводку річка шмат берега забрала. Там то жила і оголилася. Хоч і маленька, але приклавши зусилля…
А біля струмка Весняного золота немає. Я Весняний обнишпорив від витоків до Олениці – і не раз. Не золотоносна там земля. Так, стояв там Порфірій Лукін, хатку там збудував і було в нього золото. Так. Але він не там мив. Це той самий Порфірій Лукін, що його потім сокирою зарубали за жменю золотого піску. Як воно було, я, звісно, не знаю. Але, певно, було так: зайшли до нього тютюну попросити (а тютюн у нього славний був! Особливий!). А він нікому не відмовляв, добрий мужик був. Якщо хтось мимо йде – так він і ночувати пустить, і чаєм пригостить. Він повернувся за тютюном у комірчину, а вони його ззаду сокирою по голові і торохнули. Так його з тютюном потому і знайшли.
А від хатки його нічого не лишилось – був я в тому місці пару років тому – розвалилася хижка зовсім. А я ж знав його, бував у нього, балакав з ним про те, про се не один раз. Перший раз зайшов до нього у 1991, потім у 1993. По батькові його Євстахієвич звали. Хоча, казали, що він зовсім не Порфірій, і не Лукін. І що прізвище у нього зовсім інакше. І начебто, він партизаном був, а потім за свою партизанщину двадцять років у таборах на Колимі відсидів. Вийшов, але не повернувся додому і в цих місцях осів. Не знаю, чи правда се – для старого партизана він трохи молодо виглядав, хоча… Він міг у боївці ще хлопчиком бути. Або просто хліб в ліс партизанам носив, а його за шматок хліба на двадцять років в табори. Українську мову він добре знав – коли я з ним останній раз говорив, то непомітно на нашу мову і перейшов. Він теж. Але про минуле розповідати не став. Зате про ті місця багато розповідав і золото своє показав, хоча і не сказав де його мив. Він всього то жменьку і намив. Я думаю, він або біля витоків Оленячої жилу знайшов на одному зі струмків, що від сопки Марійка течуть. Але не на Гниляку і не на Чорному. Там немає. Ще він казав, що в верхів’ях Олениці літак лежить. Розбився він там давно, ще у 1935 році, а може і раніше. Зогнив нанівець та мохом поріс. А не знайшли його ні тоді, ні після тому, що він в ущелину впав. Знизу туди не пройти – водоспади, буреломи. А якщо зверху заходити – то мотузка добра потрібна, щоб в ущелину спуститись. Але де те місце – він показати відмовився, і взагалі, до витоків Оленячої йти відмовляв – казав, що місця там – погибель одна. Може й так, а може він там жилу золоту знайшов.
Шкода його. Такі мужики нині в рідкість. І не пив зовсім – навіть не нюхав. Чому він на Весняному зруб поставив – не знаю. Місце там погане. Сире, мокре, сонце туди ніколи не зазирає. Весняний ніби як ущелину пробив між сопками Мала та Марійка. Але знайти те місце було важко – якщо не знати. Може тому.
А нижче по течії, де впадав в Оленячу струмок Безіменний, там жив дід Микола Харітонович Скобліков. Не знаю, чи живий він досі, тоді в ті роки йому вже було під дев’яносто. Певно, і Колчака пам’ятав. Ну, не те щоби жив – приходив від снігу до снігу як і всі, а потім на зиму в поселення людське повертався. Так той пив страшно. І мухомори курив. Назбирає тих моримухів, насушить, а потім курить. Як він з такими звичками до старості давньої дожив – зрозуміти неможливо. А може він в старості до цих звичок та припав… Один мій знайомий до нього заходив, теж спробував мухомори курити. Як затяжку одненьку зробив – так потім тиждень йому такі чортяки страшні ввижалися! Як він тільки здоровий глузд не втратив – не знаю.
Так ось – про древолаза Поліванова вони обидва чули. Він навіть заходив до них, гостював. Ще про нього я чув від пастуха-ороча Івана під сопкою Сива. При цьому розминувся я з древолазом Полівановим всього на один день:
- Був, проте, Поліванов, був вчора, проте. Чай пив, трубку курив, ось ножа мені подарував. Пішов, проте, в тайгу пішов! Куди – не знаю… Сонце знає. Старий крук Туа знає. Сивий вовк Омо знає. У них спитай…
Майстерність древолазів нині рідкісна. Мистецтво їх забуте. Чутки про тих затихли. А в давні часи були вони на Русі відомі та шановані. Вміння їх цінувалося, звичаї їх поважали.
Риючись у костромських архівах я, наприклад, натрапив на лист єпископа Смоленського Епіфанія до князя болохівського та путивльського Всеволода Борисовича, який історики датували роком 1326. Там, зокрема, писалося: «…древолази наші хоч і схильні до єресі, і звичаї їх незрозумілі, але норовом вони прості і людинолюбні. Службу можуть тобі послужити хорошу…»
А в «Мінських хроніках» ( в тому числі в тих частинах, що були скопійовані з «Оксамитової книги») у записах від 1370 року знаходимо: «…великий князь Ольгерд в місто прибув, мистецтву тутешнього люду дивувався. Особливо захоплювався майстерністю древолазів Кирила і Прокопія…»
У записах Межигірського спаса (що під Києвом) був у свій час виявлений цікавий документ – цитую: «…і в се літо 6998 прийняли постриг: брат Никифор, що був до сего теслею, брат Микита майстер, маляр та богомаз, та брати Хведір і Василь – древолази з Лучеська…»
Також у листі Дмитра Шемяки Івану Можайському від 12 грудня 1446 року про них теж іде мова: «…мені майстрів потрібно, та скоромохи теж знадобляться. Надішли. А якщо є в тебе древолази так таким же чином до мене з обозом їх відправ…»
У Псковських хроніках від 1570 року є цікавий запис: «…а також по наказу Івана Васильовича були скарані на голову троє древолазів, звинувачені у змові і співчутті до невинно убієнного князя Володимира Андрійовича Старицького, який майстерність древолазів цінував…»
Більш близькі до нас часи теж дарують цікаві звістки – пощастило мені натрапити на оголошення в газеті «Вятские ведомости» від 16 листопада 1836 року: «… Артіль древолазів. Сідоров та сини. Якщо кому потрібно – заліземо на будь-яке дерево. Влаштування хатинок на деревах, порятунок кошенят та інші потреби.»
Навіть у Леніна знаходимо згадку про древолазів у листі до голови тамбовського губ. ВЧК від 20 березня 1920 року: «Тов. Клиновський! Зверніть увагу на так звані «товариства древолазів», що вельми чисельні у вашій губернії. Їх ідеологія це архіконсервативно. І може бути використана для підготовки куркульських повстань. Древолази повинні бути ліквідовані як контрреволюційна організація і шкідлива для трудового народу секта. З пов. Ульянов (Ленін) В. І.»
Древолази були довгий час якоюсь замкненою громадою, певним кланом зі своєю філософією, зі своїми суворими законами. Виникнувши у глибині віків, у хащах старої Русі, вони не зникли як тінь минулого. Навіть ота радянська влада не зуміла їх знищити. Нині професія древолазів знову стає потрібною – особливо в зв’язку з вивченням тропічних лісів. І їх світогляд доречі теж. Наскільки я знаю, у Бобруйську та Гомелі є люди, які активно вивчають спадщину древолазів і які жадають відновити сей суспільний стан. Як знати – може їх зусилля будуть не марні, а там і Русь та її призабута мова відродяться з небуття…
Мені не судилося зустріти древолаза Поліванова і поговорити з ним про буття старих дерев. Шкода. Я більше не поїду в ті краї ніколи, не побачу річку Оленячу сопку Ведмежу. Щось обірвалось у моїй душі, щось загинуло. Ось чому я написав цю повість. І якщо ти, мій читачу, ризикнеш і поїдеш у ті краї шукати золото – не здіймай руки ні на звіра, ні на людину. Нехай тобі щастить. І нехай з тобою буде Фортуна.
(Написано на основі реальних подій 1990 – 2010 років. Прізвища та імена людей переважно змінені. На світлині – автор повісті в тих краях…)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334077
дата надходження 30.04.2012
дата закладки 18.10.2013
Я кажу
Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.
Старий бук мовить
Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.
Смерека мовить
Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….
Береза мовить
Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….
Чорний ліс мовить
Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….
Я мовлю
Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329405
дата надходження 11.04.2012
дата закладки 18.10.2013
[b]60.[/b]
Ярче тысячи солнц разгорелась свеча.
Жизнерадостный город стал палой золой.
Призывая священника или врача,
этот мир продолжался, и время текло.
[b]61.[/b]
В день народного гнева дорога узка.
С рукотворного неба сошли палачи.
Был замешан на страхе Однорукий указ,
были преданы плахе законы свечи.
[b]62.[/b]
Шалапутку-природу учили уму,
закрывали законы железной рукой;
города и поселки погружались во тьму,
и пустую породу ломили киркой.
[b]63.[/b]
Застывали сердца хитроумных машин
прямо здесь, на дороге, а дальше везде.
…По ночам поднимались Пятак и Алтын –
неизменные спутники наших суде́б.
[b]64.[/b]
Рукотворные звезды были сброшены вниз,
плодородные ни вы травой поросли,
голубые ночные погас ли огни,
огненосные реки под землю ушли.
[b]65.[/b]
Замолчал навсегда бесполезный эфир.
Обнажились сердца оголтелых врачей.
Над стаканом чтецы наклоняли графин
в перерыве дозволенных кумом речей.
[b]66.[/b]
Свистуны исполняли священный обряд,
благочинно камлали спасительный дождь.
И народ расходился шеренгами в ряд,
по дороге домой избивая жидов.
[b]67.[/b]
Как скора на расправу гнедая толпа!
Густопсовую холку казали спецы.
В этой комнате смеха немного тепла
ожидали напрасно поя́тные рцы.
[b]68.[/b]
А хозяева жизни поднимали бокал,
балаганы уродов примеряли на роль.
Встал у власти завод деревянных лекал.
Парикмахеры ревностно стригли под ноль.
[b]69.[/b]
Стал удобным закон близорукий, как сыч.
Наконец оценили простое чутье.
Запретили декретом очки и часы,
чтоб никто не увидел, как время течет.
[b]70.[/b]
Проверяй что угодно, но только не факт.
Говори что придется, на этом и стой.
…В это время столпы возводил Канифакс,
поучал неофитов и жил, как святой.
[i]«С тем, чтобы измену, лицемерие, коварство, двоедушие…
пресечь и истребить… к ближним и дальним твоим следует
и надлежит… относиться как к сволочам…»
И. Канифакс-Песчаный. «Кулинария».
(Надпись на полях рукописи)[/i]
[b]71.[/b]
Мудрецы разучились считать до семи.
Куковала кукушка незнамо кому.
Повторяя зароки от кумы и сумы,
ел волшебные яблоки Маленький Мук.
[b]72.[/b]
Закрывал конференцию круглый дурак.
У часовни валялся безумный пилот.
Полыхали таблицы на школьных дворах,
этот мир продолжался, и время текло.
(1999)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455153
дата надходження 18.10.2013
дата закладки 18.10.2013
Місяць уповні
тихо пливе над містом...
Знову сьогодні
не спиться, залишуся в кріслі...
І до світанку
у небо всю себе втисну...
Буду летіти,
в надії єдиній - воскресну...
Місяць уповні -
висвітив браму небесну...
Де я? Хто я? Ось,
серед зір, згубилася звісно...
Крила розправлю -
душа наповниться змістом...
Трішки пограюсь -
нани́жу зіркове намисто...
А на світанні,
знову прокинуся в кріслі...
Місяць упо́вні
тихо проплив над містом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455109
дата надходження 18.10.2013
дата закладки 18.10.2013
«Життя – це театр,» – читаю в Шекспіра.
«Нічого нового. Я лиш існував,» –
Про це сказав Сартр. У серці – зневіра.
Від себе нічого. Не це планував.
Так боляче давлять на душу ті маски,
Терплю (що ж робити?): я ж сам обирав.
Уже не розбавлять буденність їх краски,
Та маски не змити – люби, що придбав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375051
дата надходження 02.11.2012
дата закладки 18.10.2013
В мені живе щось Чорне
Темніше ніж ніч
Кольору вугілля
Щось страшніше аніж години очікування на вокзалах
Щось брудніше аніж сліди підошв
Воно було з народження
Буде віками
Його не змити дощем
Солоними сльозами
Не здерти ножем
Те Чорне прокидається восени
Коли роблячи сальто
Листя вниз спадає
Коли так дзвінко розбиваються серця
А галактика повна розчарувань
Й поволі затихає
І небо невтомно ллє свої дощі
Те Чорне заполоняє душу
Зв’язує кайданами думки
Рве на шматки
Й безжально кидає горіти
Попіл
Все що лишилось - попіл
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454950
дата надходження 17.10.2013
дата закладки 17.10.2013
[img]http://4.bp.blogspot.com/-GY0jNafJ1mU/UMew4mqah4I/AAAAAAAANCI/MwPHnK9Ah6w/s400/20829216997918847_wPtGoMXJ_b.jpg[/img]
Перемовчати осінь – як налитися живокостом,
Як розлитися яблучним соком по жилах міст.
Перевірити жовтнем спокій, як віру – постом,
І в гарячих горнятах відкрити сакральний зміст.
Переслухати сни – як завчити класичні твори,
Бо ж їх треба, як ліки, приймати по ложці в день.
Що не мить – то нещастя в кредит від самої Пандори,
Треба жадібно їсти надію із теплих жмень.
Пити осінь повільно, і листя за шерстю гладити,
Вилізати із пуголовка, відкидати минулі хвости.
Жовтень з розпачу мимоволі став листопадити,
І листопадати.
Падати.
Па-да-ти.
Ти…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454854
дата надходження 16.10.2013
дата закладки 16.10.2013
Мені три роки. Я пізнав ціну реінкарнацій.
Ціну життя. Ціну думок. Та присмак долі.
Усе життя - лиш зміна різних видів декорацій.
Усе тече вперед, розмірено й поволі.
Мені три роки. Світ вже трохи менший, трохи вужчий.
Набір із векторів втрачає свою силу.
Я народився знову нетерплячим, нетямущим.
Але із вірою у півпрозорі крила.
Мені три роки. Володію лиш трьома крапками.
Усе, чому навчився – у коротких текстах.
Щодня тоненька вертикальна нитка мого шраму
упевнює мене у тім, що не порветься.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453179
дата надходження 07.10.2013
дата закладки 14.10.2013
«Я став очеретом, який топчуть коні…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:
Наш зелений острів –
Це айсберг вкритий мохом,
Який застряг на мілині
Океану часу.
Отак ми і плаваємо
У нашому «тимчасово»,
Думаючи про вічність
Між старими дольменами,
Співаючи свої сумні пісні
Про терпку потойбічність.
Крига нашого айсберга
Не тане – бо споконвіку гаряча
Як чай у заварнику
Дивака О’Генрі.
П’ємо його ковтками
Навіть не думаючи,
Печемо свої ірландські пудінґи
З хвилин та помилок,
З безглуздя нашої історії,
З недоречних жартів
Та порожнечі несказаних слів.
Смакує. Особливо з віскі.
Танцюймо свою джигу!
Танцюймо…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409273
дата надходження 15.03.2013
дата закладки 14.10.2013
Любов насправді світить там, де біль.
Де сміх з розвагою, у ній нема потреби.
Вона важлива там, де навіть небо
По ранах душ солоними слізьми.
Вона згорить. Дотла згорить на сонці.
У пристрасті яскраво спалахнув.
І непомітно далі промайнув
В новесеньке відкритеє віконце.
Не треба їй іти по промінцях,
Вона в дощі. Іде ночами в тиші.
Їй біль і чесність маякують вище...
Їх видно по порізах і синцях.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454418
дата надходження 14.10.2013
дата закладки 14.10.2013
Нам прогнозують осінь,
зміни на кожному кроці -
сходження листя з дерев.
Ріки вовтузять, аж тисне.
Хрипло кіт схоплює кисень -
кашель не день, і не два.
В місті засохла трава,
стебла - в дрібних переломах.
Дзвонять за вітром у дзвони
і безперервно туман
б'є в голові у там-там.
Схоже, нічні переправи
через холодні оправи
дряхлих мостів на ногах
змінять лише назви вулиць...
Решта - обіцяні будні
і безперервні суди:
хто ти? для чого сюди?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449327
дата надходження 16.09.2013
дата закладки 14.10.2013
Тої ночі ми ловили дивні зорі,҉
А вони від нас ховалися в долоні
І у тих химерних диво-траекторій
Ми знаходились неначе /у полоні/
Ми поєднані із кимось ᴽ не за руки
Ми розділені із кимось ᴽ не морями
Що страшніше може бути за розлуку_
Що не ранить серце, не пече вогнями‽
Всі ми світло понесемо в темний всесвіт!
Не тривалі й не стійкі якісь сполуки……….
Було б тільки що в той всесвіт світле нести.,
ᶿᶿᶿТри зернятка кави і ковток Ͼамбуки⁞
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454056
дата надходження 12.10.2013
дата закладки 12.10.2013
Чи є прикмета у буття поезії,
Як визначить її незримий вік?
Не виставляються до музи ці претензії,
Недовідомий віку її лік.
Однак, прикметами наповнене буття
І вік про себе сам говорить.
У підсумку – можливостей злиття,
Творець в натхненні СЛОВО творить.
Прикмет не бачить лиш сліпий,
Глухий поезії прикмет не чує.
І тільки той пророк правий,
Що істину не губить всує.
Прикметами надповний світ,
Громами Господь промовляє.
Дорогою сучасних міт
Вершитись СЛОВО посилає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451789
дата надходження 30.09.2013
дата закладки 12.10.2013
Сенатор Флавій,
Розкажи про
Колишній Рим,
Той, який у попіл
І дим,
Той, який у вогонь
І страх,
Палив Нерон,
Сіючи жах,
На чорну землю
Людського жалю,
Якого не мав Спартак.
Якого не матиме Брут,
Яким захлинулись Крути,
По вбитих задарма
Й задарма забутих.
Пісок під сандалями
Сіє розлуку,
Під Колізеєм - сіє
Біль і печаль.
І навіть Цезар,
Який Юлій Гай,
Напевно, знав
Наперед,
Що з галами
Прийде голод
І смерть,
Із Сени і Рейну
Війни круговерть
Пошириться як
Інфекційний процес,
Двозначним його:
"Alea iacta est..."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454043
дата надходження 12.10.2013
дата закладки 12.10.2013
Дрімота і втома підкошують ноги. Хочеться просто впасти і пролежати так з тиждень, нічого не робити . . . Хочеться випити чашку гарячого шоколаду -- і в сон.( Уривок з особистого щоденника)
Сидиш читаєш поезії; хтось описує біль розбитих серць , хтось бажання пережити хоча б якусь інтригу бо все надто скучно, а комусь хочеться ідеального кохання, що суперечить реальним поглядам на життя. Хто з обуренням описує наше державне безглузде становище, хто пише просто так, бо рими просто крутяться в голові.Хтось закидує репліки філософії чи щось подібне на неї, а комусь хочеться перевершити самого себе і в кінцевому результаті нічого не написано. Он там хтось на когось малює словесні карекатури, а тут хтось вирішив підбити підсумки своєї творчості...і загалом зробити висновки .
Кожна мить неоціненна, кому як не поетові це знати напевне. Кому як не творчій особі ходити по світі, приреченим шукати у всьому мистецтво, красу...Глянувши на якусь химерну тінь , пробуджувати безкінечну вуаль таких же химерних фантазій ( химерних рядків). Усі поети,прозаїки , драматурги - це "фанатики слова", безумці і невичерпно-глибокі люди! Настільки глибокі,що іноді занурюються в своє єство і не виходять й до кінця днів своїх...
Та таких дуже мало,щоб про них писати.
Сьогодні більшість надто яскраві, привабливі і разючо-сліпучі ззовні ,та вкрай прогнивші зсередини. Такі не здатні творити мистецтва, але ж беруться.Куди вам! Хочеться палити таких у вогні як колись спалювали відьом в середньовіччя. Як можна ламати мову, ламати слово... та краще піди поламай свої ребра, а святим не плюйся!
Щоб сягнути дна мистецької душі, потрібно як мінімум дати "клятву Гіпократа" , що ніколи не нашкодиш людям! Інакше це невичерпне джерело може перетворитися в болото. Писати може кожен, кому дано рученята, але створити довкола своєї писанини цілу атмосферу вдається одиницям!
Але за іронією долі, чи то по іронії Булгакова, кожному на шляху має стрітися улеслива Маргарита, котра обов*язково назве вас Майстром! І навіть не дивно , що нікому й на думку не прийде сказати їй : " Ах..Не надо льстить!".Натомість ми покірно дивитимемося в ЇЇ зрадливі очі , жадібними ковтками поглинаючи в себе пусту надію...А чи пусту? Тут вже й не відповіш . Адже якщо надіятися для одних - це трястися наче в лихорадці над кожною своєю вадою,а для інших - чекати чудес з порожнечі,, то прийдеться розглядати безлічі варіантів , що ,я вважаю, кожна людина, рано чи пізно повинна зробити для себе самотужки.
Діти мистецтва - це не просто люди.Вони не живуть просто так на землі, хоча ніхто просто так не появився на цей світ.Але митці - це наче створіння не зі світу цього. Інколи одне їхнє слово заставляє тисячі мурашок пробігтися по тілу. Таким людям не потрібно роками вивчати ораторське мистецтво, адже їхнє мистецтво набагато вище всього земного , і набагато глибше всього підземного.
Мені ще ніколи не щастило зустріти таких особистостей вживу, а можливо й щастило, та скоріш за все я сприймала їх за божевільних лише через свою нерозсідливість і немудрість.
На жаль багато молодих талантів цькують замолоду і лише мінімальна частка виживає в повсякденному мерзенному житті. Або стрічаються шарлатани,котрі нічого не тямлять навіть у власному житті, не говорячи про життя загалом. Тому пишу я все це для того, щоб ми уміли розрізняти де істина , а де фальш і не велися на лестощі Маргарити. Потрібно знати ціну і собі і справедливо оцінювати інших, а зможемо ми оцінити інших лише тоді, коли дамо правильну оцінку власним думкам.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376252
дата надходження 08.11.2012
дата закладки 11.10.2013
м.Ире.
Бери себе в награду облака,
Которые не судят одиночек,
И «Отче Наш», как в рукописи прочерк,
Все начинает изнова, пока
За окнами свирепствует капель,
Неистово ворвавшаяся в зиму.
Готовься умирать. Явись с повинной.
Открыв неплотно замкнутую дверь.
И выдыхай последнее, что есть
В твоей груди – все Рождеством отпето,
И никотин последней сигареты,
И груз обид, что сдавливал, как Крест.
Бери себе. И быстро улетай.
А мне – любить и помнить. Долго-долго.
И выливать накопленное слогом,
Как будто горький недопитый чай…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240382
дата надходження 11.02.2011
дата закладки 11.10.2013
Руки. Холст и краски.
Бережно и тонко.
Линиями волны,
Подбирая цвет.
Взгляд его бездонных.
Синий - его сердца.
Серый - её боли...
Неба...из газет...
Столь же бесполезных,
Хаотичных мыслей -
Фразы, заголовки,
Глупые статьи.
Три головоломки,
Важных пять открытий.
В центр - его голос...
Линией судьбы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453671
дата надходження 10.10.2013
дата закладки 10.10.2013
Із вітряків надійний страж
І душу вітер як вітрило
Натягує з{всієї сили
Як сонне марево ------- міраж--------
Хто був колись у потойбіччі
Хто був? Хто ні?, а я ще тут
Моє неголене обличчя
Найголовніший атрибут
Іди, не бійся, сила-втома
По магістралях почуттів
Я розповім тобі потому
Чого від тебе я хотів*
Це масло, акварель, вітраж?
Застиглі крапельки бурштину
Я стисну вічність у хвилину..,
А миті - в тисячний тираж!©
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451281
дата надходження 27.09.2013
дата закладки 10.10.2013
В заточении черепной коробки
Душа...под тяжёлым замком.
Не принцесса, но загнанный воин.
Не с волшебным, но чёрным котом.
Убегала. Не раз. Возвращали.
Убежит. Если вновь хватит сил.
Ждёт...Его? Или чуда? Ночами.
"Он не знал...да к тому же забыл."
Нет, он помнит. Хотя и не знает.
Он - боец. На войне. Каждый день.
Крича шёпотом строки стреляет
Прямо в небо....А может быть Ей?
В руки меч. Гаснет свет. Пораженье.
Звуки смолки. Слабеет герой.
"Потерпи"- ясный свет. озаренье.
Єто доблесть - сражаться с собой.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453444
дата надходження 09.10.2013
дата закладки 09.10.2013
Тримайся. Тренуйся. Іди. Не зупиняйся.
Богатир збирає Бога в собі, а не м*ясо.
Посміхайся. Для близьких. Для рідних.
Це дуже важливо.
У дзеркалі. Навіть собі. Очі видають силу.
Пам*ятай, ти - ніщо і ніхто без своєї історії.
Викинь сумнів і вір.
Серце знає свою територію.
Сила в спокої. Істина в тиші.
Душа у самотності.
Не шукай у яскравих подіях
І цінах свідомостей.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453447
дата надходження 09.10.2013
дата закладки 09.10.2013
Ця дівчинка вміє писати вірші,
Ця дівчинка грає на флейті,
Ця дівчинка літає вві сні
І не боїться заметів.
Ця дівчинка вміє любить,
Вона заліковує рани,
Ця дівчинка вміє прощать
Навіть найглибші образи.
Ця дівчинка плаче за світ,
Який помаленьку вмирає,
Ця дівчинка хоче піднять
Найважчий Сізіфів камінь.
Цю дівчинку легко знайти,
Адже вона у кожного в серці.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448294
дата надходження 10.09.2013
дата закладки 07.10.2013
Коли ти послухаєш дощ,
То знатимеш пісню печалі,
Він опадає в мені,
Наче пелюстки останні.
Коли ти почуєш шум хвиль,
Знатимеш пісню нірвани,
Коли абсолютно тобі все одно
Життєві проблеми звичайні.
Коли ти почуєш мій плач,
Знай, що це пісня страждання,
Я втомилась шукати опліт,
Я заблукала в безкраї.
Коли ти відчуєш у грудях тепло,
Пам’ятай, що це хвиля кохання
Вона наповнює твоє єство,
Незбагненою суттю єднання.
Коли десь лунає дитячий сміх,
Це прокидається щастя,
Він наділяє цей світ,
Змістом, що долає безладдя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449072
дата надходження 14.09.2013
дата закладки 07.10.2013
ти бачиш, яке воно мертве, опале листя?
ми сірі і довгі, ми глухі, як кути. як мох патлаті і вологі на чиїхось кам’яницях. ми кашель в порожньому трамваї, ми діри в светрах вуличних пілігримів. нас повно в гудінні соборів і нас… нема ніде. ми діри в светрах вуличних пілігримів.
наш птах з проламаним чолом виє, наче собака, чорним воєм – твій птах, мій птах. а може, то грудень. і пахне сніг у тебе біля тім’я так ніжно, так нестерпно.
ми скидаємось на дві дерев’яні споруди в провінційному парку, фарбовані кольором прихованого придушеного приспаного божевілля – синя і біла, біла і синя постать. ми вижили чудом поміж гамору безлюдного натовпу, поміж безлицьої галасливої метушні ми вижили як виживає тиша цвинтарів серед остовпілого від душевнохворості міста. ми лишились водою на карнизах чудернацьких будівель – а потім стекли вниз і щезли. чудернацькі будівлі нам вслід глипали майже не вірячи. ні у що не вірячи - сухотні брудні будівлі, запалені невірством.
якби тільки знати, що плакальниці за нами відмовчать усі тиші. плакальниці ніби щогли височіють над морем нашим і крізь щем спинаються, і чари оті не розвіються і не сколихнуться.. ніколи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453196
дата надходження 07.10.2013
дата закладки 07.10.2013
Ти переміг в сердечній битві,
І зняв незайманий вінок.
Я чула, ти казав в молитві,
Що я найкраща із жінок.
Я чула, ти просив у Бога
Порозуміння, каяття,
Щоб світлою була дорога
Усього нашого життя.
Щось бубонів про блага, кошти,
Що щастя хитре, а не це,
А потім, мов малий непослух,
Закрив долонями лице.
І все молив про світлу днину,
Підводив руки в божу синь,
А я дивилась тобі в спину
І теж хрестилась під «Амінь».
І тихо підійшла ізбоку,
Ти не здригнувся, не закляк,
Узяв в долонні мою руку -
Такий простий і щирий знак.
Я бачила, як по обличчю
Сльози відвертості лились.
У ту хвилину надліричну
На нас зійшла небесна млість.
Аж просльозилася ікона,
Здається, з неба плакав Бог.
Я стала поруч на коліна,
І ми молилися удвох…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449952
дата надходження 18.09.2013
дата закладки 07.10.2013
...для того щоб слухати
і почути...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430621
дата надходження 10.06.2013
дата закладки 07.10.2013
[i](вінок сонетів)[/i]
1.
Найбільша втіха на землі – це влада,
Релігія незмінна всіх епох,
Лихварка, що бере найвищу плату.
Душею віддають їй вічний борг.
Володарю земний і сонця брате!
Признайся сам собі, а хто твій бог? –
Чи той, хто був за правду розіп’ятий,
Чи гордістю оспіваний порок?
Хто прийме каяття твоє спізніле,
Кого в пітьмі так жадібно шукав?
В душі заплачуть янголи безкрилі,
І чаша переповниться гірка.
А душу віднесе, як мертве тіло,
Бурхлива, та отруєна ріка.
2.
Бурхлива, та отруєна ріка
Розмиє брудом береги сумління.
Спокуса, як амброзія, п’янка,
Богинею постане у видінні.
Те, що не варте навіть мідяка,
За примхою царя стає безцінним.
А істина в божественних рядках
Не спопеливши зла, піддасться тліну.
І хоч життя красиве у царів,
Та меч Дамокла – для усіх розплата.
Страхом падіння кожен-бо хворів,
В душі тримав свого німого ката.
В пітьму вони пливуть без якорів,
На березі гуде безликий натовп.
3.
На березі гуде безликий натовп,
Змішалися прокляття і хвала.
І безліч істин не знаходять ради –
Де праведні, а де лихі діла?
Невільники безумної принади
Купають у гріхах свої тіла.
Сумління без жалю ведуть до страти.
Бо влада – це сестра богині зла.
Володарі не створюють канонів,
А тільки служать первісним богам.
Для цих жерців не дійсні заборони,
Безумства їх нетлінні у віках.
Та хто не побував у тім полоні,
Не осягне величного гріха.
4.
Не осягне величного гріха
Бідняк наївний, що не знав спокуси
Зрівнятися із богом, не блукав
В оманах заборонених союзів.
Хто владою грішив бодай в думках,
Вже їй довіку поклонятись мусить.
Та навіть цар позаздрить біднякам,
Зомлівши від отруйного укусу.
А втім, гадає всякий чоловік,
Що слід цю дань без роздумів приймати.
Миліші для людей боги живі,
Водночас і любимі, і прокляті.
І спраги не втамує той повік,
Кому отруту цю дано пізнати.
5.
Кому отруту цю дано пізнати,
Тому не буде до смаку вода.
Суха душа, затиснута в лещата,
За краплю брудноти себе продасть.
Повсюди звикла лиш перемагати
Інстинктів неприборкана орда.
І привертає все нових фанатів
Земним життям спотворений Адам.
Забувши назавжди блаженство раю,
Як образ бездоганного зразка,
Людей безликі стада він збирає.
Кого гріхом диявол ошукав,
Тому в пітьмі пекельне сонце сяє,
В того безжальна, хоч міцна рука.
6.
В того безжальна, хоч міцна рука,
Хто душу гордим помислом утішив.
Між праведним і ницим – грань тонка.
Учора – янгол, а сьогодні – грішник.
Ріка гордині – пафосно-стрімка.
Руйнує у людині найсвятіше,
Сумлінню не кидає дорікань,
В пустелі серця заповняє нішу.
Гординя породила всі гріхи,
Але найбільше виплекала владу,
До Риму завела усі шляхи.
Лиш зло саме себе повік не зрадить.
Світ кориться не добрим, а лихим.
Та цар земний лише земним багатий.
7.
Та цар земний лише земним багатий –
У нетрях честолюбства заблудив.
Гріхів його шалені міріади
До раю вхід закриють назавжди.
Володарі приречені страждати
Спокусою сумнівної мети,
І голодом душі, яку за грати
Кидає ненаситність пустоти.
Для вищих сил царі – лише паяци
В коронах, у тіарах чи вінках…
І заздрити даремно на палаци,
Якщо вони постали на кістках.
Хазяїн їх – в невидимій атаці.
Душа у нього темна і тремка.
8
Душа у нього темна і тремка,
Думки його, неначе хижі птиці –
Володар у безвиході блукань
У величі своїй стає безлицим.
Бо всіх царів один недуг спіткав,
Між іменами знищує різницю
Сліпої одержимості вулкан,
А в пеклі їх читає блудна жриця.
Хіба щасливий раб отих богів,
Що споконвіку в нерозривній змові? –
Гординя, заздрість, грошолюбство, хіть –
Накрили людство, ніби темна повінь.
Величний раб веде страждань похід,
Блукає у морях чужої крові.
9.
Блукає у морях чужої крові,
Просолений сльозами самоти.
За правду роздає вінки тернові,
Та тільки їм по-справжньому цвісти…
Володаря дивує щире слово,
І безкорисність серед чорноти,
Тримаючи кинджал напоготові,
Він здатен покарати і святих.
Від божевільних задумів сп’янілий.
Тверезість не порушить таїни
Фальшивого причастя мертвим тілом.
В степах жадоби вічний кочівник,
У вигадану ціль пускає стріли,
І злочини вчиняє без вини.
10.
І злочини вчиняє без вини,
Метою виправдовує пороки,
Слуга гріхів, що волею прогнив,
І не узяв з минулого уроку.
Колоситься врожай кривавих жнив,
Ідуть віки, міняються пророки.
На істині буяють бур’яни,
Жнивар облуд навік утратив спокій.
Він шаленіє від лукавих зваб
В розпусної богині під покровом.
Із нею пізнає облудний рай.
Лише вона приймає в нього сповідь.
А потім знов грішить величний раб –
Із гордістю виходить лев на лови.
11.
Із гордістю виходить лев на лови,
Бо знає – він сильніший за усіх.
Лисиця ж прораховує умови,
Бере потроху, а не повний міх…
Їм поєднатися було б чудово,
Щоб учинити досконалий гріх.
Бо хитра сила – перемог основа,
Пекельний розум кине світ до ніг.
Так радив ще старий Макіавеллі,
Лиш сила й хитрість – корабель міцний,
Що здатен перейти моря і скелі
Абсурдної та вічної війни.
Та за морями війн – душі пустеля.
Так повелося ще із давнини.
12.
Так повелося ще із давнини.
Історія – це хитра куртизанка.
Кохає кращих, та за півціни
Тримає у пекельній лихоманці.
Як дика буря знищує човни,
Так губить найсильніших ця вакханка.
Тобою кожен хворобливо снив,
О владо, найсолодша із коханок!
Ти пристрастю убила стільки душ!
Чия ж ти тінь – диявола чи бога?
Відвертий ворог і підступний друг,
Розкішна фальшем, істиною вбога, –
Для тих, кого причарував твій дух,
Небесних див незрозуміла мова.
13.
Небесних див незрозуміла мова,
Як і земна – облудна для небес.
Пізнати Бога не дано рабові,
Якого манить блиск людських чудес.
Прозріння не буває випадковим,
Для багатьох – це непосильний хрест.
В чім сила – у страху чи у любові,
У тому, хто прогнив, чи хто воскрес?
Лисиця й лев – союзне протиріччя,
Основа ідеальних тираній.
Там пристрасті скликаються на віче.
Олтар твій – гріх, володарю земний.
Небесне царство не відкриє вічність
Для тих, кому неправди плід смачний.
14.
Для тих, кому неправди плід смачний,
Посади не дадуть уже в едемі.
А в пеклі є давно свої чини,
Найбільший лиходій для них – нікчема.
А люди – це шляхетні дикуни,
Які у розум ллють первісну темінь.
Радіє лис, що лева заманив
В тенета слави, як у рабську неміч.
Та, мабуть, псевдосвятість – більше зло,
Ніж всі облуди у розкішних шатах.
Без щирості написаний псалом,
Ганебніший, ніж ниці постулати.
Не замаскує ніч гріховне тло.
Найбільша втіха на землі – це влада.
МАГІСТРАЛ
Найбільша втіха на землі – це влада,
Бурхлива, та отруєна ріка.
На березі гуде безликий натовп,
Не осягне величного гріха.
Кому отруту цю дано пізнати,
В того безжальна, хоч міцна рука.
Та цар земний лише земним багатий,
Душа у нього темна і тремка.
Блукає у морях чужої крові,
І злочини вчиняє без вини.
Із гордістю виходить лев на лови.
Так повелося ще із давнини.
Небесних див незрозуміла мова
Для тих, кому неправди плід смачний.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447814
дата надходження 07.09.2013
дата закладки 07.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.10.2013
По голубому небі, аж, ген, поза просвітлену далеч,
Гуськом, підштовхувані вітерцем, пливуть сивочубі хмарки.
На їхньому фоні чітко вирізняються чорні фігурки.
Помах крил і ворони невагомо зависають у повітрі,
Щоб по хвилі продовжити свій політ, ціною в життя.
Присмирені дерева ніби вслухаються в себе,
Заглядаючи у самісіньку свою серцевину, де тече,
Назбирана із надр землі, їхня сила - сік, що напоює гілля,
Даруючи наснагу молодому листю та суцвіттю.
Усе живе підкоряється одному незмінному закону,
Закону гравітаційного тяжіння та замкнутій циклічності.
А душа, чомусь, постійно шукає якогось свого,
Притаманного тільки їй одній, виходу в нескінченність.
Поривається розірвати нав’язувані суспільні умовності
І в своїй первинній чистоті, зародком якої є любов,
Рветься назустріч коханню, назустріч єдиному поклику,
Сповнивши тіло, серце та розум одним нероздільним бажання,
Де подих вітру переплітається з теплом сонця
І де немає місця байдужості, і всі почуття обопільні,
І кожен готовий бути підтримкою іншій людині.
25.05.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427253
дата надходження 25.05.2013
дата закладки 06.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.10.2013
І
Якось вранці прокинусь. Де я?
Жамевю. Брак повітря. Двері.
Лиш згадаю: сусідка Неля,
Барви неба старі панелі,
А насправді ж бо ультрасині,
До безмежності інтенсивні.
Їх рефлекс украду в зіниці,
Аби потім не зупиниться.
Підніматимусь у долину
Із заплющеними очима.
Спотикатимуся об квіти,
Що ростуть на даху у світла.
Я сплету собі з них драбину
І долізу до половини –
Решту виріже з плівки сонце
Й подарує мені, як доньці.
ІІ
Якось раптом обернусь. Де я?
Жамевю. Брак дощу. Пустеля.
Лиш згадаю: зелений вельон
Купувала в крамниці «Делі»
І згубила його в дорозі.
Перші в серці сліди корозій.
Не болить. І не стану знову.
По пекельнім піду піскови.
Обпікатимуся до крови
Об фальшивостей днів окови.
Не шкодуючи шкіру, боса,
Із діагнозом простоволоса,
Я кричатиму в повінь: Літо!
Захлинаючися від світла,
Не фіксуючи факт обману
І пісок, що набився в рани.
Підсвідомо сліди хододні
Розітну крізь пісок долоньми,
А корінням вплетуся в стелю –
Шмат блакиті і хмар пастелі.
І відчую, що стала древом –
Між підземністю та наднебом.
ІІІ
Якось раптом отямлюсь. Де я?
Жамевю. Брак тепла. Душею
Все ще спрагла. Знайду дешеві
Босоніжки, колись рожеві,
А тепер до кісток пожовклі –
Не мої, недоречні, змоклі…
Напівсон – наче тінь безсоння,
І птахи шелестять у скронях.
Вони гріються від артерії.
Тридцять дев’ять і дев’ять. Це я
Застудислась, бо змерзла в ноги.
Лікуватись не маю змоги.
Конденсую весняний іній –
Те колишнє за мною віно.
У минуле немає вікон,
Від майбутнього вип’ю ліки.
ІV
Я в нікого спитаю: де я?
Жамевю. Брак життя ідеї.
І згадаю: займення Нея –
То моє, на ментальній сфері.
Стану біла, мов сивий простір,
Буйним снігом запрошу в гості.
Не до себе, а десь далеко,
Де не порожньо, ясно, легко.
Я руками, що були вільні,
Доторкнуся до обімління.
Стан фатального зледеніння.
Остаточний. Аж до коріння.
Аж до кінчиків нервів болю.
Ампутуйте, хто-небудь. Молю.
24.08.2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359560
дата надходження 24.08.2012
дата закладки 05.10.2013
Позолотіли медні соти,
У них залита літа тінь.
То не цикади між корінь –
Бринять терпкі, серпневі ноти.
Порозривали нитки струнні
Крилаті музи. Знаки рунні
Малюють тіні диких квітів...
Початок бабиного літа...
Яріє в небі сонця диск,
У листі видно його блиск.
Все покриває тьма дрімоти...
Немає сил її збороти;
Бринять в медовій позолоті
Терпкі, духмяні літні ноти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296727
дата надходження 29.11.2011
дата закладки 05.10.2013
Наші мрії у задзеркаллі
Наші душі, то в’язні вічності
Нам так хочеться знати «Що далі?»
Спілкуватися на дотичностях
Ми загубимось, і зустрінемось
Наші тлінні тіла із попелу
Ми нікуди від себе не дінемось
На геройства немає попиту
Невідоме стає невідомим
Не цікаві книжки на полицях
Нам так хочеться знати «Хто ми?»
І коли це все скінчиться?
Дипломати, поети, коміки
Всі ми різні, а що ж там далі?
Наші мрії скоріш недоліки
У оманливому задзеркаллі
Ця задача, ікси і ігреки
Невідомі частинки вічності!
Епітафії чи епіграфи?
Наші прагнення – різнобічності…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387365
дата надходження 24.12.2012
дата закладки 05.10.2013
Обпоєна
хмелем осені,
що стікає
з грона виноградного,
я помираю,
щоб відродитись у тобі
та упившись
духом безумства,
маревом породженим,
сколихую
тишу стогоном.
Осяяна сонцем,
крапля соку,
тремтячи,
з кутика губ,
повільно скапує на груди
і сутність
всотує її в себе.
Медовим знаменням
розносячи по тілу
імпульси кохання.
Обійми мене!
Стисни ув обіймах своїх
і не відпускай!
Ніколи!
16.09.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449423
дата надходження 16.09.2013
дата закладки 04.10.2013
Я почуваюся по-сиротинськи
Нас всі топтали, а ми мовчимо
Та все ще думаю по-українські
Хоч і дивлюсь голлівудське кіно
Жовтої преси помиї свинські
І заялозені блиски реклам
Та все ще думаю по-українські
Хоч і в державі розбитій бедлам
Хай! Може гени у нас не еллінські
І не багаті ми на передтеч
Думаю, думаю по-українські
Є у нас плуг! Є у нас меч!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452562
дата надходження 04.10.2013
дата закладки 04.10.2013
Старий ірландський божевільний сад
Коріннями вростає в порожнечу,
Глухим дольменом нависає над
Минулим та майбутнім, і малечу
Журливо кличе на грушкИ і виноград.
Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
Послухай вітру стогін, осені журбу,
Торкнись долонею холодного каміння
Ти знав лише поразки й боротьбу,
Чув моря шум і чайок голосіння,
Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
Піти болотами нечутною ходою,
Розтанути у гіркоті нічної мли,
Лягти під вересом чи під вербою молодою,
Землею стати чи пірнути в глибину
Старого пагорбу, де тихо сплять
Прозорі привиди синів Богині Дану
Чекаючи…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366551
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 03.10.2013
Прокинсь, благаю, ти ж іще жива,
Впусти у себе грози цього світу.
Хай злива болю зросить ті слова,
Які майбутнє римами освітять.
Іди вперед, забувши все ж про те,
Що ніч в душі не вбита ще світанком,
Що час його ім’я іще не стер,
А лиш покрив скривавленим серпанком.
На небо глянь, здолавши врешті страх,
Що та блакить – очей його цвітіння...
І хай надія – твій безкрилий птах
Спокутує його вину падінням.
Покинь минуле, спогади спали,
В яких серця ще не дійшли до прірви.
Бо ця любов – відлуння тих молитв,
Яким, мабуть, Господь все ж не повірив…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423104
дата надходження 06.05.2013
дата закладки 03.10.2013
Молитва серця скапує сльозою,
Геть викупана осінню в облозі із дощу.
Поклони б’ю я та він стіною,
Між мною і тобою: дерев’янію, кричу.
Регоче вітер в верхів’ї клена,
Танцюючи, зриває мрії із дверних петель.
Йойкнув ужалений вальс Шопена,
Схлипнув на пів-ноті, гей би надтріснутий щабель.
В душі воркують слова колишні,
Світочем пломеніють в полоні химернім хмар.
Дарунки то для єства довічні,
Господня воля його тримати в коханні чар.
03.10.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452405
дата надходження 03.10.2013
дата закладки 03.10.2013
тебе мое упоение от псевдо-гения.
ты - теперь моя самая большая потеря:
потеря надежды и жгучего рвения,
ты - больная причина моего вдохновения.
я тебя в каждую строчку невольно.
жду, когда наконец станет спокойно.
ты - камень, тебе ведь вовсе не больно,
а вот с меня впредь уж довольно.
хоть хорошо, что стихи нынче пишутся,
что графоманству теперь с полна воля!
только твой голос, постоянно мне слышится,
только вот сердцу, совсем нет покоя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452404
дата надходження 03.10.2013
дата закладки 03.10.2013
Пульсує кров у надрах гір.
Лунає дримба,
Електризуючи ефір.
Це саме те, чого просив би
Вітер на сніданок.
Вдаряють селі,
Розбуджуючи й піднімаючи з постелі
Ранок.
12.01.2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306190
дата надходження 13.01.2012
дата закладки 02.10.2013
Ти
Не ле ти
Не спи няй дихання.
Твої нерви погано воховані,
Твої нерви зразу зраджують,
На обличчі – усе. Наче почерком Караваджіо
/ Це той, що вималовував бруд під нігтями
І зморшку аж до вуха /.
І ти стоїш.
Птахи на тілі
Горизонту
Птахи – мов тіні. Вже який резон? Ти
Запізно.
І валізи
Спогадів підхопить вітер.
А ти вертайся, - скаже хтось, - до світу,
А ти стоїш… Та не спиняй же дихання!
Рентгенокопія покаже дві, подвійно вирвані
Попарно паралельні нейронитки, що летять за горизонт.
Це не твій день, не твій фасон.
Летять птахи по шпалах
Стукотом коліс десь аж по той бік дихання
Дві нейронитки, що шукають виходу,
Допоки спалах…
Та змирися!
Не можу.
Так дано Богом.
Твій по саг
Не бо го
Спізнився
Твій по тяг
В небо
ЛЬвів. 30.06.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434559
дата надходження 30.06.2013
дата закладки 02.10.2013
Перетерпіти, перепочити, переписати мрії в листи.
Надто далекі ваші орбіти, надто високі ваші мости.
Не дочитати, не дочекати, не долюбити і не дійти.
Прагнути словом думку схопити, вічність, як річку перепливти.
Перекусити, перепочити, з полум'я в попіл вмить перейти.
Хтось нагорі вже готує вас сито, щоб пересіяти ваші світи
Недокурити, недоказати, недоламати правди шматок,
Хтось нагорі вже поставив дозатор ваших поразок і помилок
Переступити, перемовчати, перетерпіти деякий час...
Хтось нагорі лиш вказав вам початок,
Хтось нагорі вже втомився від вас!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426696
дата надходження 22.05.2013
дата закладки 01.10.2013
Бо він мені наче незаймане тихе диво
із присмаком сонця, емоцій, чуток і відстаней
Тривожить думки і пронизує серце вістрями,
по венах тече, як туга божевільна злива
бо він мені наче гойдатись на хвилях ніжності,
плести павутинки у шовкову теплу лірику
читати уривки із книг, цілуватись, вірити,
що час пролетить, мимоволі зітре розбіжності
бо він мені наче незаймане тихе диво
і хай кожен вечір мене обпікає відчаєм
та поруч із ним мені більше боятись нічого
бо він моє «так» серед темних безоднь «можливо».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452079
дата надходження 01.10.2013
дата закладки 01.10.2013
Тут мене забагато. І кожна долоня
плече обпікає до шрамів.
Наче светр, кошлатиться шкіра - напружені вени.
Я виходжу остання, де майже ніхто не сідає,
і тролейбус дроти упереміш розчісує тріском.
Тільки б знати, як високо ноги над рівнем безодні,
щоби йти й не боятися дно власним тілом відчути.
Обираючи відстань від когось до власної суті
без упину втікаю, бо дихання висне на шиї.
Габарити тривог і незграбностей ледь похитнуть -
за останнім стороннім розмірено схоплю ходи.
І знайдеш мене завтра в тісному вагоні купе,
і плече у долоню умістиш, і будеш пекти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442212
дата надходження 08.08.2013
дата закладки 29.09.2013
Знайди мене в обломках неоліту...
Ти уявляєш, як би це було?
Як ми б удвох вирощували жито,
Ячмінь, пшеницю, просо і зерно...
Я б амазонкою була напевно, можна?
Та ні, не той, щоб бігла воювати...
Від племені відбившись на сторожі
Ми вдвох жили би десь - не як сармати.
Ми на биків разом би полювали,
А ти навчив мене стріляти з луку,
Всілякі камінці собі збирали,
Я вже б тоді не відпустила руку.
Навчилися робити з глини посуд -
(Такий жахливий), та для нас найкращій,
Розмалювали звісно на свій розсуд
Свої маленькі примітивні хащі.
Ми б не сварились...Сенс? Нас тільки двоє,
Хоча я, звісно, часто б поривалась
Сховатися від тебе за горою.
Здається, чую вже, як ти б сміявся.
Якщо колись наскучить?-Запитаєш.
Ну добре...По століттях біжімО?
Куди захочеш - будь-якого края,
Час будь-який собі оберемо...
Загубимось...хтось розімкне нам руки...
Запропонує кращого життя,
І рани залікує той розлуки
Яскравими дивАми небуття.
Як довго ліки будуть мати дію?
Та розум переможе і душа -
Знов буде кровоточить безнадійно
На запах тої крові я б ішла...
І ти б ішов...Знайшлись..обов*язково
Крізь всей цивілізації політ
І ми за руки йшли з тобой додому..
У неоліт, покинувши цей світ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451366
дата надходження 28.09.2013
дата закладки 28.09.2013
До тебе думка моя лине,
З тобою поруч бути хочу,
І ночі стануть холодніші,
Коли тебе я не побачу.
Ті світлячки,
що вирвались із полум'я багаття,
І ті космічні зорі з неба,
Нагадують мені вишневі губи,
Як ті червоні маки з Марсу.
Чому я думаю лише про тебе,
І вітер пошепки наспівує твоє ім'я,
Разом з дощем приходиш ти до мене,
В очах твоїх побачить хочу полум'я.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441600
дата надходження 05.08.2013
дата закладки 27.09.2013
«Omnia flumina fluctus maris,
sed maris illius non impletur...»
(Liber Ecclesiastes. VII)*
Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…
Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Книга Проповідника. 7.) (лат.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396604
дата надходження 30.01.2013
дата закладки 27.09.2013
Умирая во ржи над пропастью,
Рукой хватай тот осенний лист,
По лужам высоко идешь легкой поступью,
И вот стремительно подаешь вниз...
Послать все к черту,забыв о вечном
И запах неба пустить по ноздрям,
Собрать все в кучу и безупречно -
Глотать так жадно вчерашний воздух...
Потоп из мыслей,дома в дыму,
Асфальт растаял,размок под лужами,
Фонарь погас - посмотри во тьму,
В глазах туман и кому ты нужен тут?!
Пирон пустой и под стук набоек,
Уедет поезд с ухмылкой подлой,
О чувствах пишут не на заборе,
Никто не слышит твой крик от боли...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451033
дата надходження 26.09.2013
дата закладки 26.09.2013
Пробач – шепочуть зорі,
Прийми – це крок вперед,
Ми одне одним хворі
В сукупності прикмет
А що? Спізнився вечір
Лічильник на нулях
І протягом на плечі
Лягає сивий шлях
Якщо в словах ми квиті
Тримай чи відпусти…
Цілуй несамовито!
Пробач, прийми, прости!!!ᵯ
Так просто, нуль-початок..ⱷ
Так просто, нуль-нема,ᴓ
Так важко промовчати…
Так важко щось сказати…
--------------------------------
А далі що?**Зима…ᵴ₪ῼ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450916
дата надходження 25.09.2013
дата закладки 25.09.2013
«Я – вітер на морі,
Я – хвиля в океані,
Я – гуркіт моря…»
(Аморген)
Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:
Я – терпкий дим, що здіймається
Над картопляним полем Донеголу,
Коли селяни землі каміння
Спалюють бадилля своїх картопляних снів.
Я – солоний присмак вітру
Буремного дня ірландського літа,
Я – руда чуприна ірландського хлопчини,
Що думає про сонце
На землі графства Арма –
Землі, де крім пострілів
Немає нині іншої музики,
Де діти малюють на стінах
Людей з рушницями,
Де мрія про зелений
Листок білої конюшини
Зависає в густому повітрі
Кельтських сутінок Уладу.
Вирує холодне море –
Загусле ірландське море.
А ми все дивимось
У його далечінь
Вицвілими очима привидів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450772
дата надходження 25.09.2013
дата закладки 25.09.2013
«Сім років Конан мак Ліатлуахра
жив поза законом,
вбиваючи людей та собак,
викрадаючи худобу…»
(Із давніх ірландських скел)
Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:
У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
І ноги донести до Дубліна мені не сила.
Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
А на полях Ірландії – червоні маки –
Сліди легенд сумних – буття спинилось.
Ми легковажимо життям – такі вродились
Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
На півночі оленя загубився слід і три поети
За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
І я пісень старих сумних собі на рану
Поклав і журюся – колись і нас не стане…
Примітки:
* - це я про Еохайда Мугмедона, а ви про кого подумали? В Ірландії кілька десятків королів носили таке ім’я…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450391
дата надходження 23.09.2013
дата закладки 25.09.2013
я йду спостерігати як падає дощ,
краплями брунатного меду із неба,
поглядом торкатись милих його очей,
ловити поштовхи вітру…
більше й нетреба…
вслухатись як перешіптуються листочки зі мною,
твоїм голосом, що лунає, наче з нікуди…
смакувати...
сприймати його по секунді…
ловити вдих і видих грудей амплітуди...
відчувати його наче в остатнє в житті..
вишневим цвітом
білим бузком...
стікаючою росою…
свіжістю...
ранковість…що назбирується в долонях
в мені
відчувати як травень …
як твої вії …
зап’ястя пахнуть грозою…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335042
дата надходження 04.05.2012
дата закладки 25.09.2013
...неможливість неможливого прирікає на мрію
якій неодмінно стати правдою
над привидом ночі розкинь свої крила
і ніч дасть тобі раду...
кришиться думка а світ неперервно самотній
у своїй людності у своїй втечі
і ти чуєш якщо не крик то шепіт Господній
що маєш себе а значить маєш доволі
щоб встати з колін
щоб дихати чистим повітрям...
і тримаєш усе чим ти є над вістрям
нескінченних судом...
цілуй подібних собі
люби подібних собі
та промовчи із ними останнє мовчання
на цій землі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450580
дата надходження 23.09.2013
дата закладки 23.09.2013
Пробач мені, Маріє-Магдалино,
Що рідко так дивлЮся в небеса!
Вже літні квіти стали на коліна
І у траві з'являється роса...
Дощі про час нікого не питають,
Уперто ламінуючи цей світ...
Друїди у лісах благословляють
Пожовкле перше листя на політ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441488
дата надходження 04.08.2013
дата закладки 20.09.2013
Небо сутра в тёмно-сером пальто
Дарит букет жёлтых листьев,
Ветер мне клёном стучиться в окно,
Давай поскорее проснись-ка.
Мне так уютно в пижаме ночной
Под тёплым моим одеялом,
Ветер, ну что ты совсем, как ручной?
Иди погуляй, я устала.
Всю ночь я летала по крышам домов,
Истории слушала кошек,
А звёздные псы меня звали с собой,
За зайцем побегать немножко.
Я села на либру, на чашу весов,
Кого на вторую посадят?
Но только тогда, чтоб во веки веков,
Они уже ровно стояли.
Позвала я волка, что рядом бежал,
Давай покатаемся малость?
Конечно, для игр я совсем не устал.
Вообще, что такое усталость?
Потом я хотела куда-то лететь,
Над всеми, над миром, над каждым,
Хотела ещё колыбельную спеть
Вселенной, как Умке однажды.
Но только я раньше заснула тогда -
Весы те меня укачали.
Медведица близко ко мне подошла,
Накрыла меня одеялом.
И я засыпала в объятиях неба,
Что в сером пальто, уж стоит.
Вновь будитменя, как всегда самым первым...
Оно хоть когда-нибудь спит?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449987
дата надходження 19.09.2013
дата закладки 19.09.2013
...небо залишить тебе напризволяще
осінь - це надлишок правди
із якої немає виходу...
______________________________
кожна річка яку тобі вдалось перейти замерзала взимку
тих кого зрадили згадують тільки на сповіді
та й то неохоче
але для того щоб затиснути серце навіть у найпрекраснішу рамку
спочатку треба виколоти очі...
я не бачу сенсу за тими кого ховає твоє сьогодення
кажеш що холод руйнує
і смирно йдеш додому
а холод насправді вправно римує
твоє я з тим хто навпроти...
і немає розлуки понад розлуку яку спровоковуш сам
і не важливо насправді на кого чекаєш
кидаєш шматок хліба голодним псам
а потім його відбираєш...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449932
дата надходження 18.09.2013
дата закладки 18.09.2013
Безмерное дыхание любви -
Коснулся сердца ветер светлой муки.
Так золотые ворохи листвы
Сминают болью сапоги разлуки.
В твоих глазах казался дивный сон:
Потерянные в вечности, с тобою
Мы унеслись в дыхании одном
Туда, где говорит душа с душою.
Кружила птица счастья без гнезда,
Криком разлуки окрыляя веру.
В любви питалась и росла душа,
Не ведая ее земную меру.
Дух отвергает - кто рожден от плоти.
Глаз ослепленный света не узнает.
Что сердце не вмещает – гонит прочь.
Дара любви прах не принимает.
В твоих глазах я вижу пустоту.
Там память ворошит сухие листья.
И плачет сердце невозможностью вернуть
Взгляд Бога, наполнявший жизнью.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449357
дата надходження 16.09.2013
дата закладки 16.09.2013
«Вічність ховається у краплях прозорої води» - Ярослав часто згадував ці слова, які вона промовила у той похмурий день. Йому так подобались її діловита манера розводити руками і вказувати на його помилки. Зараз же він сидить у занедбаному батьківському будинку за містом і згадує, як колись, п’ять років тому, вона голосно сміялася і закривала йому очі долонями, а він цілував її руки, чоло і губи…
Гуркіт машин за вікном заповнювали увесь простір кімнати. Дівчина у рожевому светрі сиділа на підлозі й розглядала блискітки на шпалерах. Сонце сідало. Його сонні промені пробивались крізь шибку вікна і легко, мов пір’я, падало на стіну. «Коли вже я її домалюю?» - запитувала сама себе Валерія, кидаючи короткі погляди на недописану картину. Ще один день закінчився. Ще одна ніч попереду. Вона нарахувала уже тисячі ночей і днів без нього, але не плакала – просто жила.
Кожного дня він писав листи до друга, що жив у іншому місті. Вночі підробляв таксистом. Ярослав складав гроші на поїздку за кордон. Чомусь йому завжди здавалось, що тільки там він знайде спасіння від самотності. Адже там його ніхто не чекає, ніхто не знає. Стільки можливостей попереду, стільки нових знайомств, можливо нове кохання?
Раніше у неї було коротке біляве волосся, а зараз вона стала палкою брюнеткою. Її стиль обмежувався декількома джинсами і належних до них майками та кросівками. Якби хтось із знайомих побачив це дівча на вулиці, то ніколи б не впізнав. Адже тоді вона була молода студентка у діловому вигляді, в окулярах, а зараз що? Їй уже 25, а вона ще й досі не заміжня і виглядає, як сімнадцятирічна.
Він зібрав речі у валізу. Їх вийшло не багато. Продав усе, що тільки мав із нажитого за життя і поїхав у аеропорт. Дорогою його серце калатало, як навіжене. Ярослав не знав, що з ним. Йому уже було хотілось звернутись до лікаря, але передумав. Через декілька годин його літак приземлився. Ніч і свіже повітря – це перше, що вдарило у його свідомість.
Валерія вибігла з під’їзду у пошуках натхнення. Вона брела темними вуличками і потроху прийшла до пляжу. Шум океану подобався їй. Дівчина сіла на холодний пісок і почала вдивлятися у хвилі неспокійної, живої стихії.
Зловивши таксі, Ярослав попросив привезти його у найгарніше місце, де можна помилуватись краєвидом і залишитись на одинці із думками. Таксист виявився дуже привітним і зрозумівши своє завдання повіз Ярослава на пляж.
Вона почула чиїсь кроки за спиною. Обережно розвернулась і побачила, що неподалік від неї на піску вмостився якийсь чоловік. З вигляду йому уже було далеко за 35. Дівчина помахала рукою йому і у відповідь почула врівноважене «Доброї ночі, пані.» Їй здалось, що вона його знає – голос виявився дуже знайомим, але вона не надала цьому значення.
- Що Ви робите так пізно тут на пляжі? Молодій дівчині не гоже прогулюватись нічним містом одній – це небезпечно. – сказав їй голос мужчини, що сидів уже біля неї.
- Я нічого не боюсь. Я звикла. Ви не тутешній? – глянула на нього Валерія, але не змогла роздивитись обличчя.
- Так, сьогодні приїхав. Вирішив змінити життя…
- Колись я також приїхала сюди із цією ж метою.
- І як? Вдалось?
- Так, але я не в захваті. Хоча, я ні про що не шкодую. Ще декілька тисяч днів та ночей і я буду спокійна.
- Тобто? Я не розумію… Ви ж не можете рахувати постійно дні і ночі – це наче вічність… Це важко.
- Знаєте, вічність ховається у краплях прозорої води. – вона піднялась і пішла геть.
Ярослав посидів хвилин зо дві, а коли обернувся дівчини уже ніде не було. Наступні кілька днів він не міг спати. Невже вона? Не схожа, але ці слова…
Потім кожного вечора він приходив на пляж і чекав на неї, але дівчина не з'являлась. Через місяць він уже змирився з усім і вирішив займатись звичною справою – підробляти в таксі.
Однієї ночі йому надійшов виклик і він відправився за вказаною адресою. Будинок був десятиповерховим. Ярославу здавалось, що у тих квартирах живуть лише люди з великим достатком. Буквально через хвилину з відти вибігла дівчина. Він упізнав її – це була вона. Невже вона живе тут? Хто вона?
Після тієї ночі Валерія закінчила свою картину. Її думки були вільні й тому, вирішила поїхати туди, звідки п’ять років назад тікала не звертаючи ні на що. Купила білет на літак і уже наступної ночі вона повинна була вилітати.
Біля дому її чекало викликане нею таксі. Наближаючись до нього, вона побачила водія і оторопіла – Ярослав. Він вийшов з машини і вони стояли декілька хвилин мовчки дивившись одне на одного.
- Ти змінилась.
- А ти постарів.
- Зайдемо вип’ємо чаю?
- Ходімо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444584
дата надходження 21.08.2013
дата закладки 14.09.2013
А я всё смотрю на людей...
До чего же штампирован каждый.
Нас всех тянет в одну канитель
Этих смыслов и жизней бумажных.
О материи, ладно, молчу.
О любви.. о святой, о жестокой?
Я душой всей в их души кричу:
Да не страшно мне быть одинокой!
Вот, никто не согреет постель... -
Так возьми потеплей одеяло,
Гениальных идей у людей
В одиночестве меньше не стало.
И вообще, присмотрись за собой.
И у стен, как известно, есть уши.
А весеннею-зимней порой,
К нам взвывают из них чьи-то души....
Он когда-то погиб, а она...
До чего же, ну Боже, красива.
Свечи в Церкви... и их сыновья...
Кроме - нет. Никого не любила.
Согревает и дарит тепло,
Просто рядышком встал - осветила.
И с улыбкой всегда входит в дом,
Хоть вверху, не в постели любимый.
А другой месяцами угрюм,
Ах, покинула очередная.
Бесконечность отчаянных дум
Каждый день он судьбу проклинает.
Что потом? Да по кругу опять.
Будет снова вторая и третья.
Точно так же он будет бежать...
От себя...ничего не заметив...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448989
дата надходження 14.09.2013
дата закладки 14.09.2013
И все таки я не поэт
Я с дрожью в голосе напоминаю
Что стих живет как совесть и как плеть -
Для этого в душе должна открыться рана
А я без чувств,душа моя как камень -
И одиноки рифмы на листке
И не пульсирует во мне
Строка...
живительно родная!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365170
дата надходження 19.09.2012
дата закладки 14.09.2013
Во что поверю я сегодня?
Дождусь ли я тебя мой принц?
Смотрю внимая на свои ладони -
И падаю скоропостижно ниц...
Лечу!
И в танце с одиночеством взахлеб -
Лечу!
Кадриль я страстно отбиваю
Бросая вызов линии любви
Я в счастье жить хочу -
И только это принимаю!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366565
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 14.09.2013
[img]http://99px.ru/sstorage/53/2013/06/mid_73827_4627.jpg[/img]
Так, гризуть тебе ночі хваткі, як ведмедик гризлі,
Лізе п’явкою докір за комір і смокче тепло.
Підсідаєш на спогади, давні і від того – ослизлі,
І органно всі органи ниють, мов товчене скло.
Замість звичних прислівників в мозку – гора дієслів,
Ріжеш страх, як пастилу, намащуєш щедро на хліб.
Бо коли бачиш вицвіле щастя потертих листів,
То тобі так чудово, як у светрі в пустелі Наміб.
Розуміти, що воском стік термін твого «щастить»,
Так пекельно-приємно, як кусати свій хворий зуб.
І якщо осінь хрипко-морозно на плечах мовчить,
Так судилось, мабуть, на сьогодні тобі. Мактуб.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448854
дата надходження 13.09.2013
дата закладки 13.09.2013
этот мир, я уверенна, можно спасти:
вместо долгих сомнений - пишите люблю.
вместо длинных фраз - говорите прости.
ну а вместо "сдаюсь", хоть сквозь зубы - "терплю"...
***
Расставаясь с родными и близкими даже на час,
Несмотря на обиды, скажите: «Люблю до предела!»
И не бойтесь прощенья просить, здесь и сейчас -
Никому неизвестно, сколько нам Бог отмерял…
***
Люди разучились помнить все хорошее...
Но зато, все чаще, слышно от них гадости.
Нет, чтобы сказать: "А я тебя не брошу!",
Только забирают лишь остатки радости...
***
А пора бы мне давно привыкнуть -
Если стелешься, то вытирают ноги...
Но я в безграничность мира крикну:
"Души без добра... Они - убоги!"
***
Мы плывем "по делам" по асфальтовым черным рекам,
Засыпая с надеждой, что завтра все будет лучше,
Чтоб услышать от самого нужного нам человека,
Что мы просто еще не нашли того, кто так сильно нужен...
***
Выучи
меня
наизусть.
И читай
меня
днем
и ночью.
Пусть я буду
про радость,
про грусть...
Ты читай.
На билбордах,
билетах,
учебниках...
Где
ты
захочешь.
Лишь читай.
Чтоб из тысяч
потом
узнавать
мой
влюбленный
почерк...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448606
дата надходження 12.09.2013
дата закладки 13.09.2013
народжений в пориві світу
лети собі в космічну млу
кому ж як не тобі летіти
вимірюючи пустоту
якби ти зник, чи розчинився
у більш могутніших світах
то і тоді не загубився б
осяяний тобою шлях
то і тоді раділи б люди
приходу ранньої зорі
так було завжди, так і буде
на небесах і на землі***
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331986
дата надходження 21.04.2012
дата закладки 13.09.2013
Острым осколком нежности
Брошусь в лицо пропасти
И над твоей крепостью
Белым откроюсь лотосом.
Перед костром вечности
Я распущу волосы
И застучит преданно
Сердце твоим голосом.
Вкус на губах -смелости,
Солнце в листву просится
Острым осколком нежности
Руки целуем осени.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448807
дата надходження 13.09.2013
дата закладки 13.09.2013
У цьому маю насолоду
Ти як? Чекаєш чи вже ні?
Готує осінь нагороди; тобі, мені
Така у нас природа, у осінь йдем самі
Старі знайдеш платівки
Під порохом років
Дитинства літ уривки
Я так хотів!!!
Можливо все, тепер я знаю
Вечірні зустрічі. Очей
твоїх я лиш бажаю
Крізь пил років їх відчуваю
Цілую, обіймаю і чекаю.
Твій Персей.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445323
дата надходження 25.08.2013
дата закладки 13.09.2013
А я до тебе вільною була...
Будила ранок сміхом брязкотливим,
День починався з помаху крила,
А вечір- обіймався пустотливо.
А я була ще та паливода!
Не було цих зупинок біля туги
Та й сміх не викликав в мені потуги,
Виходив звільна.Чом ж тепер смутна?
До тебе незалежною жила
Й не піддавалась споминам мінливим...
Ще донедавна ти не був важливим
Підпунктом мого власного життя...
А я свободолюбною була...
Не відчувала рабської потреби
Почути шурхіт другого крила,
Щоб знов відчути запах й колір неба...
А після тебе болі завдала собі ж на сміх!
Вже й пір'я облетіло із крил густих
Згубилось,поріділо...
Все ж не знайшовши звиклого плеча...
А я до тебе вільною була...
Ти ж після мене вільним залишився...
Чом прохолодним в сні моїм з'явився
Пізнавши мене в цілому,до дна?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448700
дата надходження 12.09.2013
дата закладки 12.09.2013
Пробач що не було мене поряд
Коли тобі було дуже погано.
Не звертай увагу на те що говорять,
Пліток не буває замало.
Ти бездоганний і найкращий в світі,
Ти завжди до кінця тримаєшся.
Я не зможу тебе у біді лишити.
Ти в мене сильний, ти не ламаєшся.
Пробач за те що я змінююсь,
Можливо, навіть у гіршу сторону.
Але , буває, я часто замислююсь
Що говорю тобі маячню. Мені за це соромно.
Спасибі тобі що завжди підтримував,
Ти завжди знаходив потрібні слова.
І всі капризи мої ти витримував.
Колись говорив мені навіть що я чудова.
Будь ласка залишайся зі мною завжди.
Таким як ти є добрий й спокійний,
І з моєї пам’яті фрагменти усі збережи
Адже ти той найкращий друг
який мені був потрібний.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446890
дата надходження 02.09.2013
дата закладки 12.09.2013
[i]… тогда я была при Нем художницею,
и была радостью всякий день…[/i]
[i] (Притч. 8:30)[/i]
Она писала Город…
Любила писать, безраздельно отдавая себя состоянию, когда рука свободно парит крылом кисти, прорывая облако холста. В прорыв устремлялся Город. Может быть Город сам писал ей о себе? Или они встречались, как встречаются струящиеся потоки духа? Их встречу можно было назвать Свиданием. Свидание – с-виَдение, порождавшее чудо творения нового видения. : знак “с” каким-то таинственным действием соединял два видения в одно, ввергая ее из небытия каждого в бытие единого. Она вливалась в Его чувство: Город наводнял свет, она зачерпывала Его свет в холст; Город наполняла радость, она впитывала эту радость сердцем. Она влетала в Его мысль: мысль Города отражалась в граде земном, ее мысль в граде земном узнавала Град Небесный.
Город всегда был окутан Небом – живым океаном, источающим свет. Он словно проглядывал сквозь играющее дыхание океана, проявляясь из отсвета его глубин. Они были неразлучны и нераздельны – Город и Небо. В их единстве осознавала себя и она, очарованный свидетель Красоты Небесной. Каждый раз неповторимая и неизменная, звучащая и невыразимая… Как донести, не расплескав, это полыханье огненных цветов, багряно-фиолетовый огнь, лилово-лазурные струи воздуха, свежесть дыхания снежно-розовой сини, чашу золотого света?
Она знала, что ее назначение – видеть Красоту, уявлять Ее в полотнах, невидимое делать видимым. “По вере вашей дано будет вам…” Она верила. “Кто любит Бога, тому дано знание от Него…” Она любила. Поэтому дерзновенно стремилась увидеть Его Город, кропотливо трудилась, чтобы сделать видимым его для других. Под дождем, ветром и солнцем происходило незримое, неслышимое общение с Городом. Стены, окна, люди, судьбы, все отправлялось в замес красок. Касаниями кисти облик Города постепенно обретал видимость и звучание. Тогда оживали дряхлые свидетели канувшего бытия, серая шелуха отступала под ярким лучом цвета. Жизнь возрождалась светом радости и красоты. Гул прошлого растворялся в песни будущего. Это был новый Город. Он всегда был новым, никогда не переставая быть.
Город был пустынным, но не пустым. Пустынь – обитель Молчания, Тишины, Молитвы… Его невидимая жизнь исполняла хорал Тишины голосами поколений ушедших и грядущих. В этом торжественом единстве не было места разрушению. Сила Города была в монолитной гармонии. На полотнах не было людей. Но в полотнах Город Сам шел к людям. Умытый светом, сияющий любовью Он ждал людей. Казалось, они вот-вот выглянут в окно, пройдут улицей, устремятся в храм. Где же вы, люди?
Люди приходили смотреть на Город. Ищущие, они проходили мимо полотен, иногда останавливаясь, покачивая головой и проговаривая что-то соседу. Она же искала тех, кто останавливался и в молчании смотрел в глаза ее картин. Вот он, еще один очарованный странник Красоты Небесной. Тогда она хотела знать, что видели эти глаза, выглядывающие из плоти в окна беспредельности? Что они узнавали в Нем, что открывали? Как отзывались в сердце дары Небесного Града? Как сказать им, что такой Город действительно существует, как донести радость его сиротам, забывшим Свет Изначальный, кутающимся в одиночество богооставленности?
Когда, закончив работу, она могла отстранится от нее, она всматривалась в глубины картины, пытаясь увидеть в ней себя. Не себя вчерашнюю, но себя истинную, ту, которой ей назначено стать, которую она должна осуществить в себе самой, в этом мире, в этой вселеной, в Боге. И в том, что иногда открывалось, узнавалась неземная рука Художницы, рожденной прежде гор и холмов, когда еще Он не сотворил ни земли, ни начальных пылинок вселенной. Когда Он уголовлял небеса, Она было там …
Здравствуй, Город Солнца, Город Божьего Света! Прими блудных детей твоих в Братство Света Твоего… Прими сердца наши в сердце Твое… Благословенно Имя Твое…
2005
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448590
дата надходження 12.09.2013
дата закладки 12.09.2013
«Може й справді вся правда – мить,
Мертві факти й безсмертні міти…»
(Євген Плужник)
Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:
Спустошує холодний вітер слів
Мій Дублін сірий і мою кімнату
Збудовану з думок і світла ліхтарів.
Я істину намалював строкату
Між чайником і маривом Стожар,
Мій кіт нудьгує, за мізерну плату
Сізіф тутешній на імення Болівар
Тобі догляне твій нікчемний сад,
А під небесним дивом Оріона
У снах твоїх дозріє виноград
І глек наповнить трунком Посейдона
(Бо море теж п’янить), і бідний харизмат
(Той що студент і схимник) з білого сервізу
Візьме горня. Попросить в Бога візу
На тиждень-другий у банальний рай.
Він каву поважає. Хліб розкрай,
Бодлера прочитай отрути повний вірш
І в холоді нудьги згадай, що все пройшло
Вітчизну продали за срібняки, за гріш,
А ти все бавишся в нікчемне ремесло,
Естета зображаєш й скепсисом грішиш…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400064
дата надходження 11.02.2013
дата закладки 11.09.2013
- Хто ти? - запитує мене ангел із блакитними очима та сірими, як туман, крилами. Його волосся було чорним, як ніч, а я дивилась на нього та нічого не могла промовити до тих пір, поки не побачила у його руках листя - зелене і свіже, щойно з дерева. Я заплющила очі й спробувала зрозуміти, що це все сон і що насправді його немає тут, що він – це моя уява, яка взбунтувала, образилась, вирішила докучити мені, але ні, не вийшло, він справжній.
- Я ніщо. – відповіла я .
- Але ти мислиш, говориш, існуєш, то як ти можеш бути «ніщо»?
- Не знаю.
- Хочеш я буду твоїм охоронцем? Я подарую тобі життя у світі й буду оберігати доти, доки з моїх крил не осипиться останнє пір’ячко. – він поглянув мені в очі й, не дочекавшись відповіді, підкинув листя вгору. Вони падали мені до ніг і… О Боже! Ноги… У мене з’явилося тіло і я тепер не просто «ніщо» ? Дивно, мороз по шкірі пронизав мене з середини. Опинившись десь серед міста після заходу сонця, влітку, я відчула, що потрібна тут не просто так.
- Ангеле, що це за дивне відчуття? – запитала я його, дивлячись в небо, а він, кружляючи навколо мене, весело сміявся та відповів:
- Твоя душа бажає віднайти своє покликання. Ось, підніми будь - який листочок, адже кожен із них відповідає за щось. Один з них – твоє покликання. – показав пальцем мені до ніг на те листя, що дало мені тіло, і я підняла один листочок. Він був гарного зеленого кольору, насичений, яскравий. В якусь мить листочок перетворився на перо. – О, письменником будеш. Ось твоє покликання – писати, творити прекрасне із слів.
- Прекрасне із слів? – здивувалась я.
Минуло декілька років, поки я опанувала свій дар. За цей час я не бачила ангела. Мені здавалось, що він зник, залишив мене, але я помилялась. Нещодавно я побачила його. У волоссі прорізалась сивина, очі уже не були такими блакитними, а крила пошарпані. Ангел виглядав дуже втомлено й хворобливо. Мене збентежило це:
- Тобі погано? Через що? Де ти був увесь цей час? Що з тобою?
Ангел повільно присів на стільчик і сказав:
- Пам’ятаєш, я казав, що, давши тобі життя, завжди буду охороняти тебе? Я завжди був поряд. Ти – письменниця. Доки ти писала, усі навколо ненавиділи тебе, бажали зла, намагалися згубити тебе, адже ти писала щиро, й усе це я брав на себе. Ти ніколи не страждала. Ти нічого не помічала, бо я забирав собі усі біди й нещастя, що випали на твою долю. І зараз я не перестану тебе охороняти.
Я стояла і дивилась на нього зі співчуттям і нерозумінням усього. Навіщо тоді йому це? Честь? Гідність? Але ж він ангел, він божество, а я «ніщо» тільки з тілом і умінням писати.
***
Завтра мене стратять за правду. Стратять за те, що я не підпорядковувалась комусь і завжди була в’язнем своїх принципів, ідей та думок. З нетерпінням чекаю ранку, щоб під теплим промінням сонця вийти на вулицю і отримати кулю у вісок. Цікаво, де ж ангел? Він казав, що буде поряд – і де ж він? Ні, я не звинувачую його ні в чому, але зараз я б воліла аби він був тут, зі мною. Мені б поговорити з ним, висказатись, а то ж завтра моє недовге, але не даремне життя припиниться, і я знову стану «ніщо».
Легко… Дуже легко на душі. У мої очі впевнено дивиться дуло автомата. Раптом позаду військового з неба щось впало – це був ангел. Так, це був мій ангел. Я зраділа, але коли він піднявся, то побачила сивого, змарнілого діда з обшарпаними, поламаними крилами. Він намагався зробити крок, а потім ще один. Мить – постріл. Ангел розвіявся у повітрі, а я залишилась жива. Чому? А тому що, усі мої вірші, усі мої твори будуть існувати вічно й ім’я моє разом з ними. Ангел дав мені найкращий талант у світі, і моє покликання було варте усіх цих страждань, які він взяв на себе.
Єдине, що я зрозуміла так це те, що я не просто «ніщо» й ніколи ним не була.
P.S.
«Доки знатимуть люди мої слова – я завжди буду жива.»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415960
дата надходження 05.04.2013
дата закладки 11.09.2013
Ты сказал, [i]Возлюби Бога всем сердцем, всею душею, всею крепостию, всем помышлением своим[/i]….
Но не Сказал, как собрать мириады осколков разбитого сердца Осириса, распорошеные по миру и намертво приросшие к земным муляжам из тли и ржи?
Не Сказал, как заново вдохнуть живую душу, вырвавшуюся с безвозвратным свистом из золотого шарика, висевшего на Древе Жизни и бездыханно заполнившую лабиринты времен и протранств?
Не Сказал, как собрать в Единую Крепость неисчислимые маленькие оловянные «я», деловито прободающие бреши в этом и без того ветхом бытии?
Не Сказал, каким должен быть вздох Изиды, чтобы он мощным ветром собрал воедино неисчислимое крылатое воинство, деловито подвизающееся на свалках давно канувших или еще разлагающихся цивилизаций?
Когда я это узнаю, тогда явится СИЯЮЩЕЕ СЕРДЦЕ, ЖИВАЯ ДУША, ЕДИНАЯ ВОЛЯ, СВЯТАЯ МЫСЛЬ…ЛЮБЯЩАЯ ТЕБЯ.
2007
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448062
дата надходження 09.09.2013
дата закладки 11.09.2013
Даже искусство, творимое человеком в мире – жертва Каина. Каин, ввергнутый в мир, творящий земные плоды, отчужден от Бога в силу причастия миру. Он порабощен трудом по выращиванию плодов земли и несвободен для Бога.
Жертва Авеля – это он сам, - человек по сути как он есть, ходящий в мире, но невинный перед ним. Авелю не нужны плоды земли, он свободен от мира для Бога. «Мир-Каин» отторгает Авеля, но Бог принимает его.
В каждом из нас живут Каин и Авель. Убитый Авель, «сокровенный сердца человек», изгнанный из сердца. Он невидим, он вечно предстоит Богу в самом потаенном месте сердца. Заполонивший сердце Каин скитается по миру, наполняя сердце недолговечными земными плодами. Когда он рас-кается, оставит мир и обратится в сердце, он увидит брата Авеля.
Страдание освобождает силу. Силу не человеческую, но божественную. Страдание и есть действие божественной силы в душе. Нетварная сила начинает движение в душе, освобождаясь от сковывающей власти тварной природы, и обретая, в свою очередь, власть над ней. Душа плачет, теряя себя в мире и мир в себе, и радуется, обретая себя в Боге и Бога в себе.
2007
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448413
дата надходження 11.09.2013
дата закладки 11.09.2013
вона сиділа тихо під його ключицею
весь вересень з минулого року
перелякано блимала своїми очицями
аби не наврочити
аби не розбудити його втому
що солодко спала на тому боці жовтня
прикидалась іншою
і тихо собі божеволіла
поправді була його херувимом
хоч і проростала як завше з-під ребер
наївна
мріяла народити сина
десь в листопаді
впираючись пальцями в небо
тримала в мотузці тижні
випускаючи лише суботи
а він благословляв птаху що жила в її голосі
шаленів від жовтого кольору
нової
своєї
осені
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448364
дата надходження 10.09.2013
дата закладки 10.09.2013
Гарцюють коні гордо сиві,
Франц Йосиф дивиться на плац:
Усе тут елегантно і красиво...
У Шонброні розкинувся палац.
І все живе, колишеться у тоні,
Бо в Відні світ музично прозвучить...
Все ж хочеться, щоб гарцювали сиві коні,
Щоб атмосфера ще лунала в кожну мить.
Ці рінґи, ці дороги і Парламент,
Цей дух імперії живе повік -
Такий в австрійців темперамент,
Який не зміниться й не пройде вмить...
Гарцюють коні далі сивочолі
І не спинити повсякденний тон.
У кожної країни різні ролі -
Лиш Відень лишиться навічно той.
28.08.2013 Відень
Цикл: "Європейські пристрасті"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447958
дата надходження 08.09.2013
дата закладки 08.09.2013
Обнимай свою Легенду,
Пустой воздух.
Засыпай, дыша эфирно в шею.
Алчный собственник-аскет,-
Вдохновенье.
Потеснило всех теластых Воображенье.
В пульсе Вымысла лишь путь извращенья.
Под литосферами дождей
Сердце мне упокой.
На иссохшем исконном исходном дыханьи
Простони наслажденьем-летанией
Разлитой воде моих душ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369487
дата надходження 08.10.2012
дата закладки 07.09.2013
Моє літо заснуло у вербах,
Заколисане співом цикад.
Йому байдуже було, що треба
Утекти від міських барикад.
Моє літо так солодко спало,
Йому снилася осінь, як птах.
І не знало воно, що над нами
Не Чумацький розкинувся Шлях.
Моє літо прокинулось зранку,
Усміхнувшись всіма кольорами.
Відгорнуло вербову фіранку.
Ковдра пахне ранковими снами.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354378
дата надходження 01.08.2012
дата закладки 07.09.2013
Я зустріла її на автостанції, в чорній як абсолютний нуль сукні, в неї були кінчики пальців фарбовані зеленим – коштовним янтарно-зеленуватим кольором – і вона ними ловила вітер, поскрипуючи засохлим тисячу років тому волоссям, трухлявим, як стебла квітів проїдених міллю гербаріїв.
Я зустріла її і вона сказала – ти зморена.
Я зустріла її наприкінці приватної неіснуючої епохи. Так, то якраз було чергове звершення. І Юдиф –надто чиста надто непорочна – бідна непорочна Юдиф пестила її зап 'ястя; бідна непорочна Беатріче збирала по узбіччях автостанції буквицю (складала в оберемки і вішала десь по своїх стінах), збирала степову вишню у придорожніх заростях (вішала їй на вуха), збирала вільху (і плакала, плакала, бідолашна Беатріче).
Ті вишні сяяли над сукнею двома старими сонцями – двома коштовними гранатами, багряними темними гранатами, що їх повісила туди Беатріче. І я зустріла її на автостанції. Саме коли Караваджіо домальовував до Юдиф Олоферна, саме коли кінчик його пензля опинився між губами, змішуючи ртуть і цинк з караваджівською слиною – вона з 'явилась мені, в чорній сукні кольору наче абсолютний нуль, без домішок світла, без жодних домішок.
Я зустріла її в чорних сандаліях. Вона тримала запаковану в папір дешеву копію Караваджіо. І вона була така ж звичайна, як потоки справа і зліва прохожих - вона була така ж звичайна, як навколишня пересічність. Там, на автостанції.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447035
дата надходження 03.09.2013
дата закладки 04.09.2013
[i]И даны были жене два крыла большого орла, чтобы она летела в пустыню в свое место от лица змия и там питалась в продолжение времени, времен и полвремени. (Откр. 12:14)[/i]
Как сестра всем ветрам
От небес к небесам
Возлечу, воспою, возлюблю.
Через млечный туман
Ко Святым Берегам
Я с молитвой безмолвной прильну.
Дар на все времена –
Два орлиных крыла
В душу трепетом легким приму.
Древних книг Письмена,
Уст благие Слова
В ниву сердца зерном насажу.
В адамантовом сне,
Вековой тишине
Продолжается тайна Творения:
От Святого Огня
Слов и мыслей руда
Превращается в Жизни рождение.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446615
дата надходження 01.09.2013
дата закладки 03.09.2013
Из-за мглы вечернего покрова,
Одиноким оком в мир взирая,
Звезда с морем тихо говорила:
- Ты о чем шумишь, седое море?
Что волнует плоть твою живую,
Нарушая рябью вод зеркалье?
Тьмы веков пролистывает время,
Возводя из праха формы жизни
И затем во прах их возвращая.
Бесконечной чередой творенья
Перед бездной вод твоих проходят,
В зеркала души твоей глядятся.
Миллионы бликов чувств и мыслей,
Коими трепещет мирозданье, -
Все глубины вод твоих вмещают.
Все, что ни свершается под небом,
Кажется, тебе уже знакомо
И томит израненную душу.
Усмирив волны своей кручину,
Отвечало море, воздыхая:
- Свет очей моих, души Зарнице!
С той поры, когда Создатель мира
Отделил от тверди вод пучину,
Я служу коловращенью жизни.
Всяку тварь душа моя питает,
Наполняя силой жажды жизни,
Что течет к концу и вновь к началу.
Все, что ни свершается под солнцем,
Что волна душе моей вещает,
Берегу в хранилищах бездонных.
Но волнения и соль дневных усилий
Приношу я платой тайне ночи,
Что лучом Твоим меня коснется.
Когда мгла пологом серой сини
Скроет грань между землей и небом,
Я вольюсь в безбрежные просторы,
Изопью лучистое сиянье
Россыпей, исполненных очами,
Вспыхну снова я душой живою.
И потоками из млечной пыли
Ниспаду я в темные долины,
Изолью любовь моей Зарницы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446921
дата надходження 03.09.2013
дата закладки 03.09.2013
Де зупинка на березі часу?
Нас відносить шаленість води,
Поступово схиляючи чашу,
Проводжаючи нас в нікуди.
Де зупинка на березі річки?
Де той острів незламних надій?
Ми згасаємо полум'ям свічки,
Що задується вітром подій.
В нас є час, він безцінний незмінно
Для чужих і для рідних облич.
Тут ми рівні і рано, чи пізно
Залишаємось в полум'ї свіч.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271050
дата надходження 19.07.2011
дата закладки 03.09.2013
« - Чудово тут, - сказав Тадг.
– І щасливі ті, хто живе на цій землі.
А тепер витягайте корабель на берег і сушіть його.»
(Скелла «Тадг на островах Мананнана»)
Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.
Вітрила моєї свідомості
Напнуті над кораблем мрій
Несуть моє тіло
По крижаних пустелях реальності
У порожнечу Великого Звільнення.
У тихих сутінках слухаю Баха
Під небом чорним готичного храму.
Кожне місто це теж океан думок
На човнах віршів і каравелах книг
Попливу за обрій…
Чи то хвилі чи музика
Гойдають мене у цій нескінченності снів,
У цій кавалькаді дерев-прочан,
Мій одяг-тіло важить менше піщинки
Про яку говорив Будда,
Яку вітер носив по тій пустелі,
Де блукав мовчазний Христос,
Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
Яка сама є Всесвітом,
Каменем наріжним Землі,
Уламком гори Сумеру
Якорем Ковчегу плинності.
Літаю щоночі над старим Дубліном,
Над зеленими пагорбами Ірландії
Білою совою сучасності –
Птахом замшілого лісу
І вересового стогону…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367574
дата надходження 29.09.2012
дата закладки 03.09.2013
«До мосту Малинових Горобців
Іду по суцільній траві…»
(Лю Юй Сі)
Падають жовті листя думок
З дерев осінніх – старих філософів.
Ріка часу замерзне невже,
Коли в цей світ людей дерев’яних
Прийде зима з безодні Космосу
Біла як матінка-смерть?
Каченята – думки дивака-поета
Хлюпочуться в тій бистрині хвилин.
І ніхто не вірить, ніхто,
Що все, навіть часу ріка
Може стати твердою як криця,
Нерухомою і важкою
Як лісоруба сокира.
Я майструю човна
З ільму та шкіри бика
По старому малюнку книги монахів,
Шию вітрила з торішнього листя
Давно засохлого дубу
Під яким ще друїди
Приносили жертви своїм
Богам божевільним.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367994
дата надходження 01.10.2012
дата закладки 03.09.2013
Неумолимо, день за днём
Мы к неизбежному плывём
И нас качает на волнах,
Порт назначенья - Полный Крах.
А наш бездарный капитан
Во всю стараясь скрыть обман,
Что ложным курсом нас ведёт,
Не называет этот порт.
И зреет бунт на корабле,
Мы так скучаем по земле,
Мы так устали от мытарств,
От поиска тех дивных царств
Где растут плоды свободы,
Где так прозрачны небосводы,
Где процветают не во зле
На той невиданной земле...
Но капитан вооружён
И бунт, возможно, обречён.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446984
дата надходження 03.09.2013
дата закладки 03.09.2013
Мій хороший… мій найкращій… тільки мій…
Я бачу тебе щоночі. Рівно двадцять одну ніч на рік. Бо саме стільки видно наше сузір*я на Землі.
Я ніколи не жаліла, що почала писати тобі. Повір мені, я бачу людей, я бачу як вони живуть… Та багатьом з них і не снилось те щастя, що було і є в нас з тобою. Так, вони живуть під одним дахом, бачать один одного кожен день, розмовляють… АЛЕ НЕ ЧУЮТЬ. Не хочуть, не можуть, не намагаються зрозуміти. Тепер я знаю, що це найстрашніше.
Як і обіцяла, я читаю всі твої листи. Всі до одного.
Всю енергію, ніжність, любов, що я маю - випромінюю тобі… Я слідкую за тобою… проводжу додому і бачу тебе у віконечко, відсилаючи мільйони повітряних цілунків. Я допомагаю тобі… я навчилась краще користатися духовною силою.
Я плачу, коли бачу твою посмішку… Я щаслива, що ти в мене є.
Та ти не побачиш мене. Бо ми в різних світах… Уявляєш, я навіть не думала, що пишу тобі останнього листа. Того дня мене збила машина. Водій був молодим і до того ж не зовсім тверезим, лихачив, щоб вразити свою дівчину… Це був Він…з Елькою... Одного разу вони майже вбили мене душевно, а потім за іронією долі – довершили це фізичним вбивством. Та я не тримаю на них зла.
Бо в той же день, я знайшла тебе… Та і зверху все трохи інакше, тут більше розумієш, навіщо відбуваються якісь Земні події. Мені пропонували стати альфа-зіркою в одному з нових сузір*їв, та я згадала, як просила тебе шукати маленьку непримітну зірочку у Волоссі Вероніки… І ти так і робиш, мій хороший. Я пишаюсь тобою. Ти зробив стільки відкриттів, завдяки мені… Тепер я – твій Янгол. Я це точно знаю.
А ще бачу, як ти сумніваєшся. Я не ображаюсь, бо сама була не свята – не прислухувалась, не вірила, впадала в розпач… Я не маю права давати про себе знати, та я зхитрила. Я прошу вітер, щоб він відносив твої листи до річки… До тої річки, по котрій я пустила свій перший лист. Тому ти і не знаходиш свої листи. Щоб ти ніколи не втрачав надії.
Окрім того, земне життя таке коротке у зрівнянні з вічністю. Не роби помилок, проживи його гідно і ми будемо разом.
Андерсон спитьу моїх ніг. Каже, що за життя набігався. Лінтяй. Каже, що як ти засвітишся біля мене, знов повернеться на Землю писати нову казку. А поки гарчить на місячних котів.
Одного жаль, що ти не збагнеш зараз це розумом… але я знаю, що у твоїй душі дещо зміниться…
І ще одне… Знаєш, чому я така непримітна на зірковому небі?
Бо більшість свого світу я випромінюю у твою душу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446968
дата надходження 03.09.2013
дата закладки 03.09.2013
Поезія. Не тільки сповідь,
Але й спокуса.
І тільки Божа благодать
Утрима душу,
Щоб не скотилась у багно,
Комусь під ноги,
Щоби людці не розтовкли
Серед дороги.
Мій Ангеле, Хранитель мій,
Тебе благаю,
Не залиши мене в багні,
Візьми до раю.
2001
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433863
дата надходження 27.06.2013
дата закладки 02.09.2013
Ми шукаєм собі пристанища
І не хочем змиритись з дійсністю -
Подорожні ми. Навіть станси ще
Не звучать лебединою піснею.
Ми йдемо і несемо тяготи
Наших днів і ночей наболілих,
А десь там уже човен лагодить
Перевізчик - Харон пристарілий.
Щоби душу, сповнену осені
Не лишити надії останньої,
Переправити в небо з просинню,
Скоротити дорогу дальнюю.
Не зови нас іше пристанище.
Не готові ми в небо синєє.
Ще народяться строфи - станси,
Стануть піснею лебединою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419517
дата надходження 19.04.2013
дата закладки 02.09.2013
Когда Бог насадил Сад, в нем росли тысячи деревьев. Посреди Рая высилось Древо Жизни, ветви которого были увешаны неисчислимыми златоткаными шарами, дышавшими божественным Дыханием - Богопочтением… Природа этого Дыхания нетленна, ни один смертный не может познать ее…
Вначале Истечение Жизни наполняло Четыре Начала – Древо Разумности, Древо Храбрости, Древо Воздержанности и Древо Справедливости. Амрита плодов этих деревьев стекала вечно свежими словами и учениями, питала и взращивала любящие Бога Души. Плоды этих деревьев были также нетленны и Мудрецы называли их Прекрасными Деяниями…
Благоухание Жизни, распространялось на весь прекрасный Сад, и все деревья, внимая Богопочтению-Жизни, растили благословенные плоды. Медленно, словно галактики, формировались невиданные плоды Древа Познания Добра и Зла, терпеливо ожидая своего вкусителя.
Из тончайших нитей любви и света ткались невесомые, но такие благодатные плоды Древа Благодарности. Они милосердно складывали бальзам любви под прозрачные сияющие кожицы, ожидая, что когда-то и они окажутся нужны израненным сердцам сынов человеческих.
Однажды случилось непоправимое – человек выпал в бурный поток чувственного и навсегда был удален от Божьих Алтарей. С тех пор прошлые, нынешние и будущие люди, вечно сменяя друг друга, вкушали горько-сладкие плоды Древа Познания Добра и Зла, все более теряя разумное, воздержанное, мужественное и справедливое, все менее напоминая Перворожденный Облик.
Однако во все века продолжали рождаться музыканты, поэты, мудрецы и просто добрые сердцем люди в согласии с разумностью, воздержанностью, мужественностью и справедливостью, вырезанных на стелах бессмертной природы целого. Такие люди всегда узнают друг друга – не по взгляду даже, не слову, а скорее, по неуловимому предощущению. Амрита Жизни извлекает их из любых лабиринтов, соединяя нерушимыми связями Необходимости Правильного Деяния - Добродетели. Для исполнения ее здесь, на земле, сильный соединяется со слабым, страждущий с врачующим, горюющий с радостным, любящий с любимым. И когда Добродетель действует в сердцах избранных, мирро стекает с Древа Благодарности, и благоуханно омывает, исцеляет первый, прекрасный, первозданный Лик.
24.11.2007
Санкт Петербург.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446748
дата надходження 02.09.2013
дата закладки 02.09.2013
Літо скінчилось.
Осінь, барокова осінь...
Небо простуджене
в хмари дощові
кутає просинь.
Листя різблене,
коване з золота листя,
Падає з клена
на наші стурбовані лиця.
Падає в руки,
Над нами роїться,
Коване осінню
кленове листя.
Наші турботи
в порівнянні з вічністю,
що то?..
Осінь на дворі,
хмари дощові,
неба холодного просинь...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446046
дата надходження 29.08.2013
дата закладки 01.09.2013
«Барди Ірландії співали про те,
що якщо доблесний муж хоробрий в битві
і небагатослівний у хвальбі,
то в його жилах тече кров гелів…»
(Скела «Битва в Тальтіу»)
Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.
Отрути повний келих у руці сестри.
Король, мудрець сумний, філід –
Ти так невчасно вийшов з гри,
Яку чомусь життям назвав друїд.
Твій гейс простий – не домагатись слави
Ти не жадав ні трону, ні корони
Ти їх прийняв як непотрібний дар.
Коли в крові палахкотів підступний жар,
Ти пізно усвідомив зраду.
А був самайн – ірландці гнали стадо
В зимові стійла. І ділили урожай.
А ти покинув тіло і летів в ирай
Чи то у сід. Що думав ти в ту мить?
Що думав ти – король могутньої держави –
Ірландії? Про що ти жалкував?
Які страшні епохи ти передчував?
Про море? Кораблі? Про кинуті фортеці
В чужій землі? Чи про чужинців
Які покору принесли як данину?
Чи про Ірландію, як нині чужину?
Чи може просто: «Цей самайн
Мені не пережити. Я порушив
Свій гейс. Одне лише – свій гейс…»
А був самайн – друїди ворожили
КидАючи в багаття кістяки і жИли
Офіри…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421853
дата надходження 30.04.2013
дата закладки 31.08.2013
«Між пальцями трьома таїться
Перо моє, немов рушниця.»
(Шеймас Гіні)
Чому, коли викопують картоплю
З нашої важкої ірландської землі
Важкої, немов тягар усіх поневолених,
Бадилля, що палає на кволій ватрі
Селян, що дихають туманом
Пахне терпким віскі старого Коннахту?
Чому, коли визираємо у тьмяні вікна
Кам’яних хаток зморшкуватого Донеголу
Марно намагаючись побачити море
Те саме – Ірландське холодне море
На дні якого спочивають душі
Всіх хто на зеленому човні
Намагався осідлати зелених коней Мак Ліра
Бачимо тільки білий туман
Нашого майбутнього?
Чому, коли йдемо до Дубліна
Наша дорога завжди вкрита каменями
І то не камінцями, а брилами?
Нас все менше – тих, хто слухає скрипку
Під стукіт докучливих крапель ірландського дощу
Нескінченного як скиглення чайки
Над річкою Бойн – такою ж сумною
Як стара легенда про Конайре Мора…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446494
дата надходження 31.08.2013
дата закладки 31.08.2013
З ним було тепло, трепетно, міжпланетно.
Легко змогла б ти вічно його терпіти.
Попри оце зарано зів'яле літо,
Він був водночас всім і нічим конкретно.
Поки тримайся міцно. Твої маршрути
Ще не написані. Краще купи чорнила,
Ким би ти не жила, аби пережила.
Іноді треба просто це перебути.
Можеш втрачати далі свою опору,
Різати знов повітря шаленим криком.
Ти таки любиш безглуздо і майже дико.
Вкотре виводь його ненадійним хлором.
Скоро усе мине, як завжди минало.
Ти його бачиш в кожній розмитій тіні,
На стелі і стінах в кожній із кривих ліній,
Але тобі його так пекельно мало.
Раджу: вдихай частіше - і стане легше,
Чула, що світ - це театр, а ми - актори?
Просто якщо забути, то без повторень.
Просто аби забути. Хіба ж це вперше?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444695
дата надходження 22.08.2013
дата закладки 31.08.2013
«Я постав серед світу,
і Я з’явився вам во плоті.
Я знайшов всіх вас п’яними,
Я нікого не знайшов з вас жадаючими,
і душа моя засумувала за дітей людських.»
(Євангеліє від Фоми. 38. 33.)
Здавалось би совок як типаж і як суспільний «феномен» відійшов в минуле. Хоча окремі «заповідники» совка вперто животіють в часопросторі колишніх неозорих совітів, але совок як різновид антропоїда поволі, але впевнено зникав. Несподівано в суспільстві (і не тільки в нашому) з’явилась дивна тенденція до його реанімації. Безнадійно хворого вирішили знову поставити на ноги і дати йому «путівку в життя». Більше того, декому закортіло народ як такий зробити совком. Виникає відчуття, що нас всіх за вуха тягнуть в совковість. Зусилля марні – совок приречений, його епоха відійшла. Але думається – чи не варто б проаналізувати цей феномен – феномен совка, щоб хоча б зрозуміти куди і ким намагаються знову стати окремі громадяни. Чи не слід дослідити анатомію цього типажу не такої вже й далекої епохи.
Під совком я тут розумію певний типаж людини. Не тип суспільства (яке інколи теж називають совком), а саме тип людини породженого цим суспільством з усіма його атрибутами – поведінкою, світоглядом, етикою, естетичними уявленнями.
Совок – це було явище потворне. Я маю на увазі чисто естетичну сторону цього феномену. Для совка як такого мистецтво як таке було чимось далеким і незрозумілим. Для совка естетична сторона буття була взагалі чимось не просто другорядним, а взагалі непотрібним атрибутом. Хрущовка для совка була зразком архітектури, картина «Ходоки у Леніна» зразком образотворчого мистецтва – скатертина, ну, просто, намальована як справжня! Для совка мистецтво і саме поняття прекрасного зводилось лише до відображення дійсності – якщо намальовано «як справжнє» - значить художник хороший, якщо «якесь не таке як справжнє», то це витвір поганого художника. Щодо змісту твору мистецтва з совком краще не говорити – сама розмова про зміст для нього є підозрілою. Совок ладен відкинути і заперечити мистецтво як таке взагалі – для нього важливими є тільки матеріальні блага. З самим існуванням мистецтва совок скоріше просто мириться, якщо твір не викликає в нього відчуття чогось незрозумілого. А незрозуміле йому все, що сказано не прямим текстом, а натяком чи образом. А все незрозуміле для нього він сприймає вороже – «і для чого це потрібне?!» Улюбленим мистецтвом для совка є кіно. При цьому фільми він чітко ділить на «хороші» і «погані». «Хороші» - це ті які закінчуються «хеппі ендом» - всі герої наприкінці щасливі. Якщо ж фільм трагедійний – наприклад, «Гамлет» - фільм в принципі поганий.
Совок агресивний до всього чого він не розуміє – все незрозуміле на його думку треба заборонити раз і назавжди. І дозволити тільки всім зрозуміле. Щоб питань не виникало ніяких. Питання як такі совку неприємні. Він не любить питання – особливо коли вони виникають в нього в голові. Він любить тільки відповіді – прості і однозначні.
Совок жорстокий – все що йому незрозуміле він вимагає не просто заборонити – знищити, носіїв незрозумілого розстріляти. Це єдина кара яку совок визнає – помилилась продавщиця на п’ять копійок – розстріляти її! Підписав директор дурницю – розстріляти його! Забрів сусідський бичок на чужий город – розстріляти сусіда! При цьому совок просто впевнений, що жорстокі покарання не можуть стосуватися його – тільки когось – сусіда, директора, продавщиці. Себе він уявляє святим і в принципі непідсудним. Совок має явні схильності до садизму – смертну кару він хоче бачити публічною, ще й особисто брати в ній участь. Крим садизму совок має схильність ще й до мазохізму: совок поважає тільки жорстоку владу. І чим влада жорстокіша, тим більше совок її поважає. При цьому совок любить повторювати: «Порядок потрібен. Розпустився народ. З нами жорстокіше треба…» Зауважте не «з ними», а «з нами» - совок жадає щоб саме з ним теж поводились жорстоко і брутально.
Совок не любить працювати. Роботу як таку він сприймає як покарання чи як ганьбу. Принцип за яким він живе: «Де б не працювати, аби не працювати!» Уникання роботи він сприймає як доблесть, досягнення. Своїм завданням він бачить імітацію роботи, створення видимості роботи. При цьому він, звичайно, вважає, що всі мають працювати – обов’язково фізично. Будь-яку інтелектуальну працю він вважає неробством. І вимагає покарання всіх хто не працює фізично. Тільки на його думку працювати має хтось – тільки не він. Взагалі, хтось за нього повинен думати, працювати, організовувати, облаштовувати. Він має тільки споживати. Бо він, мовляв, «цього заслужив». Чим саме заслужив – незрозуміло.
Совок злодійкуватий. Красти для нього – норма життя. При цьому він, звичайно, не каже, що він вкрав – він «взяв». Навколо всенародна власність, а значить і його і він має право «взяти», «дістати». Своїми крадіжками він пишається. При цьому обурюється, що «країну розкрадають». Звичайно, не він, а абстрактний «хтось» - «ворог народу». Інколи совок визнає, що краде, але тут же знаходить виправдання своїм ганебним вчинкам: «Не вкрадеш, не проживеш». Найкраща влада, з точки зору совка, це така, що «сама краде і іншим не заважає».
Совок впевнений, що навколо існують вороги у величезній кількості які тільки і мріють, щоб зруйнувати його суспільство, де йому як він вважає зручно. Ці вороги всюдисущі – «ворогом народу», «шкідником» може виявитись будь-хто – сусід чи бабуся, що замітає вулицю.
Совок завжди живе в передчутті чогось поганого – буде гірше – це він впевнений. Зникне якийсь товар з магазину чи подорожчає. При цьому він одночасно свято вірить, що керівництво країни про нього турбується і без партії та уряду він просто пропаде. Совок свято вірить, що раніше було краще, що в старі часи «було все» - не залежно від того який час і які роки за вікном. У сімдесяті совок нив, що зараз все дорого і погано, а от раніше – в п’ятдесяті роки… Для совка існувало якесь щасливе минуле. В щасливе майбутнє він вірить, але формально. Взагалі, всі комуністичні догми совок повторював як ритуальну формулу. Він не вірив жодному гаслу. Але це для нього було способом виявити лояльність. А лояльність для совка обов’язків атрибут поведінки. Він швидко буде змінювати думку і світогляд аби лише бути лояльним до влади. Сьогодні він буде засуджувати «ворогів народу», завтра «культ особи», післязавтра «волюнтаризм», потім «застій». Головне бути лояльним – совок думає так, як думає керівництво. Хоча керівництво погане – совок це усвідомлює і говорить про це пошепки будучи глибоко переконаним, що за такий шепіт треба посадити, знову ж таки, не його а сусіда. Бо він хоч і шепоче, що «щось тут не так», але керівництву країні відданий.
Совок заздрісний – він просто переконаний, що всі хто мають матеріальних благ хоч трохи більше ніж він здобули їх нечесним шляхом і підлягають тому «розкуркуленню». Найбільшу радість совку приносить нещастя сусіда, особливо якщо все в нього згоріло нанівець.
Совок воліє менше думати. Якби була можливість взагалі не думати, а тільки їсти і спати – він би тільки це і робив. Совок глибоко переконаний, що всі важливі питання це «не його розуму справа» - все обдумає за нього керівництво. І його офіційна думка завжди з керівництвом має співпадати. Якщо ж хтось думає не так – це особа підозріла – напевно, ворог.
Метою і сенсом життя совка є матеріальні блага. При цьому куций набір цих благ має бути конче не такий як у всіх – це створює для совка відчуття елітарності. При цьому кумиром для совка є поняття «дефіциту» - він буде купувати, «діставати» через знайомих принижуючись річ яка йому зовсім не потрібна. Але вона є «дефіцитом», а значить можна буде похвалитись знайомим, що така річ в нього є. Совок може ціле життя будувати будинок, а потім стягувати в нього «дефіцитні» речі і так в ньому і не жити, цими речами не користуватись. Це буде як музей. Сюди він буде приводити знайомих і сусідів і показувати, що це в нього є.
Совок «консервативний» - він не хоче в принципі нічого змінювати. Поняття «стабільність» він розуміє дивно – для совка важливо щоб нічого в принципі не змінювалось: якщо це загнивання, деградація і бруд то хай так і лишається. Бо він глибоко вірить, що змінюватись все може тільки в гіршу сторону.
Совок до інтелекту ставиться агресивно вороже. Слово «інтелігент» для нього лайливе. Поняття «інтелігент» для нього майже рівнозначне поняттю «буржуй». Якщо інтелігент вдягнений охайно, то це, звичайно, «інтелігент вшивий». Такому на думку совка треба «бити морду» щоб не був «шибко грамотним».
Розмовляє совок якоюсь каліченою мовою, що є мішаниною суржика зі сленгом. Лексикон у нього убогий – складається переважно з кількох нецензурних слів, які він комбінує висловлюючи свої примітивні думки і переживання. Родовід свій він не знає, вважає, що «нічого в минулому копатися». У кращому випадку знає як звати його дідуся і бабусю, але про них він зневажливо каже «село», «селюки» (якщо живуть в селі) і «відсталі люди» (якщо з міста), але попри свою зневагу регулярно приїжджає до них по овочі інші продукти, бо вважає, що вони просто повинні його все життя годувати. Крім міського є, звичайно, і сільський совок – окрема різновидність нероб та алкоголіків.
Одягається совок зумисно неохайно та без смаку – щоб бути не схожим на інтелігента. Крім того совок не хоче виділятися з юрби – він хоче бути як всі. Совок взагалі все робить і говорить «як всі» - своєї думки він не має в принципі. Якщо ж він не знає як «говорять всі» - це його ставить у дуже невизначене і неприємне становище. Совок буде мовчати доки не довідається, що з цього приводу «думають всі».
Совок боягузливий, боїться постійно «як би чого не вийшло», тому залюбки пише брехливі доноси та анонімки «куди слід». А якщо в результаті цієї писанини когось посадять чи виженуть з роботи, совок умиротворено засинає з відчуттям виконаного обов’язку.
Будь-які вчинки влади совок виправдовує, навіть якщо це очевидні жахливі злочини. На його думку «так треба було», «такий час був». Якщо довідується про репресованих чи постраждалих від влади обов’язково скаже такому як він совку, що «так їм і треба». Совок в принципі не ініціативний, він свято переконаний, що «будь яка ініціатива карається» і краще «сидіти нижче трави, тихіше води».
Совок ксенофоб – вважає, що всі іноземці вороги і тільки й думають про те як зробити якусь підступну шкоду якщо не йому особисто, то суспільству. Він трохи расист і легкий антисеміт. Про інші народи і національності говорить завжди зневажливо і розповідає про них різні принизливі побрехеньки. Про свою національність говорить, що він «совєтскій», культури і мови своєї не знає і не цікавиться, вважає, що це «нікому не потрібно». Цей свій обмежений безкультурний світогляд він схильний нав’язувати іншим: «Я без цього живу, нехай і інші без цього живуть».
Совок вважає себе атеїстом і вважає, що релігію як таку треба знищити під корінь, а храми перетворити на спортивні зали або знести. При цьому він страшенно забобонний – вірить у чорну кішку, тринадцяте число і ще купу всіляких дурниць. Він взагалі легковірний. Якщо йому сказати, що квітка пеларгонія приносить нещастя і привести кілька вигаданих абсурдних прикладів «про одну тітоньку», він тут же всі вазонки з дому повикидає. Вірить найрізноманітнішим чуткам і пліткам – більше ніж пресі. Газету він, звичайно, передплачує, то так сказали на роботі, але ніколи не читає – тільки робить вигляд, що читає. Інколи збирає бібліотеку (якщо це модно і книжки «дефіцитні»), але ніколи жодну книжку не читає, тільки показує знайомим. До літератури як такої ставиться зневажливо, мріє щоб її взагалі не було. Ті хто читають книжки, а особливо вірші з його точки зору «сволота» і «негідники». Колись доводилось чути репліку одного совка з Луганська: «Ось, пам’ятник поету поставили, тепер біля нього всіляка сволота збирається і вірші читає».
Літературу, театр, мистецтво, філософію совку заміняє вживання алкоголю – це для нього основна радість і сенс життя.
Мислить він примітивно, спрощеними категоріями – «добре» - «погано». Світ для нього чорно-білий, не існує ніяких відтінків чи тонів. Все спрощено однозначно.
Совок як суспільне явище приречений на зникнення. Сам розвиток цивілізації викидає цей типаж як непотріб. Совок несумісний з інформаційним суспільством, а тим паче з технотронним. Розвиток сучасної техніки посилює в людині індивідуалізм, автоматично стимулює розвиток особистості для якої право вибору – основне. А це несумісно з психологією совка. Совок зникне як тінь нікчемного суспільства, що його породила. Постає питання, чи не прийде на зміну совку щось інше – не менш огидне…
(Малюнок з мережі)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360588
дата надходження 29.08.2012
дата закладки 31.08.2013
Мы содрогаемся, темницы,
темницы духа и ума.
А узник видит: полночь длится,
полжизни нет – а все зима.
Но я не узник, я тюрьма.
Неви́дима снегов граница,
она не может измениться,
и ночь не кончится сама.
Но нет – они во мне живут!
и изнутри меня ломают.
Они, наверно, понимают,
а я, наверно, не пойму,
пока меня не позовут
на помощь духу и уму.
[b]1987
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446061
дата надходження 29.08.2013
дата закладки 30.08.2013
«Повернувся у місто, знайоме до сліз…»
(Осип Мандельштам)
Один мій старий знайомий есеїст якось сказав: «Всі ми родом з міста Донецька…» Я погодився з ним. Справді – з Донецька родом Бернард Шоу, Лінкольн, Моцарт, Стівенсон… Про Калігулу і Сенеку я вже мовчу – це особи культові, і в Донецьку їх шанують особливо. Так само мовчу про Хуана дон Педро – він теж народився в Донецьку, а потім був обраний президентом Уругваю. Щось є в цьому місті загадкове, містичне… Тому я періодично повертаюсь в Донецьк – кожні тридцять три роки. І так триває вже не одне тисячоліття. Є такі міста – їх називають ще Вічними Містами – Рим, Атени, Вавилон, Донецьк, які існують з тих часів як виникло людство… Хоча той же знайомий есеїст довідавшись, що я хочу повернутися черговий раз у Донецьк сказав: «Ну і повертайся у свій Донецьк! А я буду повертатися у Горлівку – місто філософів…» Що ж.. Кожному своє. Я не філософ. Не кожному дано бути філософом. Я вважаю, якщо вже повертатися, то у місто краси і радості.
Кожне повернення – візит. А візити – вони як небезпечні бритви – гострі і холодні. Але не завжди. Люблю голити ними колючу щетину здивованих жирафів!
Що найбільше вразило цього разу в Донецьку, так це лимонні дерева. Вони якраз цвіли! Уявіть собі велетенське вічнозелене дерево з блискучими листочками все вкрите білими квітами. І аромат! Насичений запах лимонного квіту, що пливе вулицями… З океану віє легкий бриз, долинає шум хвиль і запах океану змішується з запахом лимонів. У Донецьку взагалі дуже люблять цитрусові дерева, є навіть стара донецька приказка: «Хто вирощує лимонні дерева, той ніколи не помирає!» Магнолії ще не цвіли. Мені багато разів говорили: «Невчасно ти відвідав Донецьк! Треба їхати в Донецьк коли цвітуть магнолії!» Але вони не праві. Донецький край, це звісно країна магнолій, але ці оксамитові квіти занадто сентиментальні і романтичні. Не те що вони не пасують Донецьку – вони не пасують моєму настрою вічного пілігрима.
Справжнє життя в Донецьку починається вечорами. О, ці донецькі вечори! У гіперборейських країнах сонце заходить поступово, купається у кольорах заграви. Зовсім інакше в Донецьку – він на півдні. Сонце там просто падає в Океан і одразу день гасне як свічка, яку задули гігантські губи Океану. Бриз стає більш відчутним і приємним – він жене з міста спеку і задуху дня, запахи квітучих лимонів, апельсинів та орхідей стають більш насиченими і терпкими – так пахнуть джунглі – «сельва», як кажуть у Донецьку. Шум автомобілів затихає і місто починає жити своїм справжнім життям – починають звучати знамениті донецькі гітари. І біля кожної таверни (особливо грецької), біля кожного шинку, під кожним балконом чути серенади – довгі і тужливі як сама південна ніч. Старий Донецьк – знаменита Юзівка – це лабіринт вузеньких середньовічних вуличок зі старою, ще колоніальною архітектурою. І по цим вуличкам освітлених місяцем, під густими тінями фікусів пливуть звуки серенад. А над горизонтом сяє сузір’я Південного Хреста, ніби освячуючи вечір. На набережній серенади чути менше – там більше грають фламенко – шурхотіння листя пальм і нескінченність океану не сприяють сентиментальності. Набережною прийнято прогулюватись в штиблетах. І то конче лакованих. Знамениті донецькі сандалі городяни використовують в центрі міста. Для шпацерування по набережній лаковані штиблети обов’язкові – так само як модні парусинові штани і крислаті капелюхи. Без них Донецьк не Донецьк.
Кажуть, що мені пощастило – в останні дні мого перебування в Донецьку відбувався знаменитий донецький карнавал. Хоча я не люблю карнавалів. Занадто потужне звільнення емоцій. Я ціную веселощі, і розумію, що жителі Донецька народ веселий, який цінує гумор і вміє радіти життю, але донецький карнавал це занадто відверто для моїх пуританських новел. Під час карнавалу, що відбувається щороку якраз на початку березня, коли сезон дощів вже закінчився, а сезон посухи ще не почався, жителі Донецька йдуть вулицями міста роздягнені до неможливості (звісно, не зовсім голі, але на межі пристойності) і танцюють під звуки різних музичних інструментів танець – знамениту донетчанку. У Донецьку є більше ста шкіл донетчанки – і в кожній школі свої традиції, свої костюми, свої пісні… На карнавалі часто доходить до непристойностей, а я цього не люблю. Хоча народ в Донецьку не є якимось вульгарним чи розпусним – він дуже релігійний (всі дні року крім карнавальних). Храмів в Донецьку більше ніж таверн і танцмайданчиків. Місто Донецьк лежить на пагорбах. І на найвищому пагорбі, що здіймається над містом городяни поставили величезну статую Ісуса Христа, який розкинувши руки хоче ніби обійняти місто.
Сьогоднішній Донецьк живе туризмом – він давно перетворився на туристичну Мекку. Туристи відвідують це місто не тільки заради карнавалів і чудових пляжів. Туристів ваблять і традиційна парусна регата, і щорічний фестиваль клоунів (тут навіть поставили пам’ятник клоуну – найбільший в світі, який рукою вказує на цирк). У старі часи Донецьк заробляв переважно як центр торгівлі кокаїном і натуральним каучуком. Тут робили з кокаїну знамениту донецьку кока-колу на основі місцевого рому. Але після того як уряд Анголи і низки інших африканських країн заборонив імпорт кокаїну і виробів з нього (а пам’ятаєте знамениті донецькі тістечка з кокаїном?), вирощування коки на околицях донецька занепало. З каучуконосами після винаходу штучного каучуку стало ще гірше. Лишилися квіти і туризм. Але це не нашкодило Донецьку – навпаки.
Той самий есеїст, що любить приїздити до Горлівки на знамениті філософські диспути та літературні зустрічі вислухавши мою історію запитав: «А може ти був не в Донецьку?» Жартівник. А де ж іще?
(Світлина автора есею – зроблена на околиці Донецька.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407920
дата надходження 11.03.2013
дата закладки 30.08.2013
(Замість післямови до збірника віршів Інги Хухри «Дикий мед»)
«Тепер я перестану шукати дорогу в минуле.
Досить дзвонити по телефону, записаному на папірці.»
(Кобо Абе)
Ми досі живемо в світі літератури. Нехай суспільство за вікном (за нашим вікном – в цьому чужому світі ще лишилося трохи нашого, або такого, про що ми можемо ще сказати – наше) чи то постіндустріальне суспільство, чи то інформаційне, чи то технотронне – байка – ми продовжуємо мислити як в часи Овідія – літературно. Просто література змінилася (хоча в цьому світі нічого не буває «просто» - я це усвідомлюю, але досі пишу – «просто»). Якщо донедавна це була література в стилі Сфіфта, Шекспіра, Анатоля Франса, то тепер це література в стилі ісландських саг та «Пісні про Роланда» - сучасна література (та якби тільки література!) повернулась то ментальності середньовіччя з його містицизмом, ірраціональністю та чисто жіночою інтуїтивністю. Релігія краси античності в яку так була закохана епоха ренесансу забута. Знову прийшла естетика готики. Це все я сприймав як аксіому, як постулат (якщо хочете). Але несподівано до моїх втомлених рук та очей (від чого втомлених? Від зневіри та песимізму нинішніх авторів? Я їх розумію, але…) потрапили вірші незвичайної сучасної поетеси – Інги Хухри. Прочитавши її дивні твори, наповнені явно не сучасною чуттєвістю, я подумав: «Це остання поетеса ренесансу!»
Справді, ренесанс помер, агонізував протягом страшного ХХ століття – цього предтечі нового середньовіччя. Але як не дивно (о, як приємно дивуватися! Як добре, що збереглась ще ця здатність – в наш то час – дивуватися!) збереглись ще люди (і поети!) які продовжують мислити і думати (і навіть писати) так, ніби ренесанс досі триває. Згадаємо хоча б Хуліо Кортасара – адже його оповідання це теж бароко, що пишається власною «красивістю» в чисто європейському місті Буенос-Айресі. Ай, скільки поетів і письменників відчували свою «невчасність»! А хоча Ви зустрічали поета, який би сказав чесно і відверто (і щиро): «Я прийшов у цей світ вчасно!» Про це, що правда, писав Маяковський – але чи щиро? Чого б тоді йому ставити крапку у своїй творчості кулею?
Читаючи збірник «Дикий мед» я думав: «Це теж бароко…» Справді, ренесанс – це в першу чергу чуттєвість і відвертість. Це прекрасно розуміли автори часів модерн – хоч і ховались в хащах символів, зрозумілих тільки втаємниченим (це було передчуття нового середньовіччя, але без пророцтв). Без відвертості неможливо уявити собі ні Шекспіра, ні Бокаччо, ні Сфіфта, ні поетів часів романтизму – вони ще жили ілюзіями ренесансу (точніше думкою, що ренесанс буде тривати вічно). Пуританство це не ренесанс. Це його побічне дитя, що народилося передчасно і тому страждало від задухи.
Анатоль Франс колись написав прекрасну річ, що стала свого роду декларацією – «Сади Епікура». Справді епікурейство стало рятівною соломинкою для багатьох авторів ХХ століття – вони рятувались у його садах радості та тихих простих насолод від божевілля страшного часу. У ХХІ столітті страшний час триває (а ми то думали, що приходить епоха гуманізму! Поваги до людини! Де там…). Особистість справді поважають – як в часи Річарда Левове Серце, індивідуалізм справді абсолютний – як часи Хрестових походів, але інтелігенту від того не легше. Тим паче поету! (Ах, як невчасно мені подумалось, що трубадури в часи середньовіччя були професією зневаженою – на них дивились як на паяців – в кращому випадку…)
Читаючи цю збірку я зрозумів, що це феномен – адже ренесансна поезія і проза була глибоко чоловічою. Автор у ту епоху виступав завжди свого роду деміургом, творцем. Поодинокі поетеси писали аналогічно – таке складалося враження, що вони бачать світ очима чоловіків. А тут – перед нами чисто ренесансна поезія, але жіноча. Так бачити і писати може тільки жінка. І це цікаво, це нове.
Звичайно, писати відверто намагались чимало поеток нашого часу. Але ця відвертість завжди чомусь виходила готичною або чисто романською – з присмаком штучної ідеалізованості. Тут же інтимна площина людського буття є природною як природним є еротизм в індійських легендах та храмах. Ах, як довго і скільки авторів і мислителів нехтували біологічним, природнім, глибинним єством в людині! Мислителі часів Томи Аквінського в природному бачили тільки гріховне – як довго ця ідея домінувала, як довго святість природного буття яку так розуміли і так змогли оспівати даоси не розуміли.
Ренесанс був епохою постійного пошуку оцієї природної святості, коли плоть розумілась як щось чисте по своїй суті, чистою початково і тільки людське затьмарення, оці темні хащі людської свідомості роблять її штучно брудно. Це чисто античне розуміння тіла людського рідко зустрічається в сучасній літературі. А якщо і зустрічається, то лише як самодостатній факт, а не як засіб до пізнання, просвітлення, як пошук шляху до Істини.
У цій книзі інтимні переживання, ерос, чуттєвість відкривають браму вічності, адже як пише авторка: «Орган без пам'яті лунав. Кровоточили ноти.» Ось цей космічний орган грає мелодію Всесвіту і наші переживання та почуття це звуки цього космічного оркестру. І ця комічність виривається з тісних рамок індивідуалізму. Тут є чисто ренесансний порив до вогню Всесвіту: «У жовтневих кольорах ліхтар небесний зблід…» - ліхтар може біти тільки небесним, він уже не може біти ліхтариком маленького замкненого світу кухні і сільської церкви. Тут людина мислиться як істота космічна. І ліжко стоїть не в комірчині на тихій вуличці Молен-Руж, а десь між Плеядами та Туманністю Андромеди.
Говорячи про відвертість в мистецтві не можемо не згадати про фільми Нагіса Осіми – я маю на увазі його дилогію «Імперія почуттів» та «Імперія пристрасті». Там відвертість є ключем до буддиських істин, які, звісно, лишаються за кадром, яле до яких глядач приходить, якщо в нього вистачить розуміння і здатності. Деякі вірші авторки мені нагадали цей спосіб пошуку істини. Тільки тут пошуки не буддиських істин як таких, а пошуки Абсолюту – того, до якого приходять всі шукачі, тільки різними шляхами… Авторка пише, що «…Інколи краще мовчати…» - вона ще не знає, що завжди краще мовчати. Мовчання – це пошук істини в собі, слова – спроба знайти істину для інших.
Взагалі, деякі вірші цього збірника нагадували мені по внутрішньому глибинному змісту вірші Оно-но Коматі – той же фаталізм та глибина проникнення таємні закутки людської душі:
«Якби не таємничий смуток слів,
Який мене тримає
На цім світі
Давно б уже
Покинула його…»
(Коматі)
Цікаво, що Коматі ніколи в мене не асоціювалась з епохою середньовіччя. Може тому, що Японія не мала своєї античності. Вона одразу стрибнула з часів варварства (в хорошому розумінні цього слова) в епоху ренесансу, що в далекосхідних цивілізаціях почався значно раніше. І епоха Хейян це по суті ренесанс неіснуючої античності. Точніше чужої античності – китайської. Тільки цей ренесанс готовий був тривати до нескінченності…
Перед нами зовсім інакше розуміння чуттєвості: «Але й у цьому є якийсь приємний смак, шляхетний смак. Кохання - вільний птах.» Оця от шляхетність переживань, самоцінність почуттів – є тут щось від чисто античного розуміння аристократичності. Але античним аристократам був притаманний песимізм. Нам годі навіть уявити патриція без цієї чсто скептичної зневіри в доцільності буття. Тут же життя є самодостатнім скарбом, самоцінністю. Ми відчуваємо, тому, що ми живемо. І це є вищою цінністю буття. Тут більше відчуваються мотиви Фр. Петрарки - згадаймо: «Пробігли дні мої - наче оленів коса хода…» (Петрарка), хоча Петрарка занадто ранній ренесанс, може навіть тільки передчуття ренесансу, а тут він нагадає стиглий плід, що готовий впасти додолу гойдаючись у поривах сильного вітру змін…
У кожному творі цього глечика «Дикого меду» прихований теїзм – світ прекрасний, а значить він доцільний. Це як світогляд Плотіна та Порфірія – переживання, це шлях до Вищого, Єдиного. Ми осягаємо це вищу приховану істину Всесвіту пройшовши через всі аспекти буття, через всі переживання і страждання, через пекло самотності та рай гармонії. Є хтось – не суддя наших вчинків, а спостерігач… Але це можливо. Це лишається гіпотезою, а не догмою.
На перший погляд книга наповнена стражданням – навіть весняний мед гіркий, навіть молодість сповнена самотності, марних пошуків себе, нескінченних запитань на які не існує відповідей… Але це ілюзорно. У цій гіркоті є солодощі буття. У цій самотності – пошуки істинного шляху. У цій невизначеності – дзеркало Всесвіту.
З точки зору авторки світ існує тому, що ми його відчуваємо. Саме наші почуття є єдиним критерієм оцінки буття світу. Світу в якому ми приречені бути. Страждати і гинути. І наші почуття і переживання є елементами єдиної Душі Всесвіту, цього Космічного Розуму. Все чим ми живемо настільки ж реально, наскільки воно відображає оцю Єдину Космічну душу – звідти ж приходить і краса і любов. У нашому феноменальному, людському світі ця Всесвітня душа розбивається на кавалки – душу неба, душі зірок, душі людей… І намарно намагаємось подолати цю ілюзорну роздробленість гублячись у світі самотности… Оце єднання з першоосновою світу сього авторка бачить у коханні – духовне платонічне кохання і тілесне кохання з точки зору аврки нероздільні і суть одне. При цьому авторка відкидає соліпсизм який багато кому в наш непевний час вже встиг набити оскомину.
Під час читання цієї книги не полишає відчуття, що етику тут відкривають і пишуть заново – Арістотеля, схоластів, патріархального світу нібито і не було. Етичний бік цих віршів підводить читача до думки, що зло (і самотність людини як варіант всесвітнього зла) дійсно реально існує, але воно існує не дарма. Зло світу сього потрібно для того, щоб долаючи його своїм терпінням і своєю стійкістю поет міг досягти добра і просвітлення, оселитися в цій обителі світла.
Наш читач не звик до філософствуючи жінок. Тим паче до поеток-філософів. Творів Сафо, насправді, ніхто з наших читачів в очі не бачив. Інакше б здивуванню середньо-статистичного читача не було б меж. Ця поетка була в першу чергу філософом. Тим паче не звик наш читач то філософствування на мові чуттєвості, навіть Еросу. Особливо якщо ця філософія альтернативна, нетипова, жіноча – наповнена інтуїцією, а не логікою. Тому беріть обережніше до рук цю книжечку – ця суміш може стати у вашій свідомості вибухонебезпечною.
Авторка пише: «Мені потрібен адресат... Хтось рідний, хтось з дірою в серці.» Справді, ми живемо в світі байдужих. У світі людей з кам’яними серцями. Але є недія достукатись у неіснуючі двері печер людських душ. Поруч з нами блукають лабіринтами свідомості читачі – наші читачі. У яких серце теж зранене цим черствим світом, які здатні відчувати і розуміти…
Про авторку
Авторка цієї книги – Інга Хухра народилась в далекому місті яке колись заснували вікінги на березі холодного моря, яке проте ніколи не замерзає, бо зігріте теплими течіями Океану. Саме від цього моря авторка успадкувала свій вітаїстичних і бурхливий темперамент і нездатність, несприйняття байдужості. Вона рано захопилась античною філософією, особливо творами Епікура, Хрісіппа, Епіктета та Клеанфа. На її світогляд суттєво вплинула поезія Оно-но Коматі та Германа Гессе. Освіту здобула в невелику чарівному місті, що загубилося в часі та просторі на березі кам’яного моря гір. За фахом Інга майстер слів. Логос для неї завжди був більше ніж просто символом – таким Логос міг сприймати хіба що Сенека. Зараз авторка живе в краю річок та зелених пагорбів і шукає Істину в візерунках звуків…
(Світлина автора есею)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350754
дата надходження 16.07.2012
дата закладки 30.08.2013
X. Трояндова німфа
До тебе я прийшла, як німфа моря.
В’юнкі троянди обвивали тіло.
Ти образи мої бажанням твориш –
То пристрасні, як ніч, то ніжно-білі.
До тебе я прийшла, як ореада.
З гірських дібров озвалась дивним ехом.
Краси твоєї надпила принади,
І колискову заспівала тихо.
До тебе вийшла я з морської піни,
Божественно тебе причарувала.
Я – дика квітка, я – нічна перлина,
Вогонь бажань, що солодко обпалить…
Для тебе я із неба народилась,
Як пісня вітру, як ласкаве світло.
Звучатиму в тобі медово-дивно,
Весною вічно-юною розквітну!
Цикл \"12 казок місяця\"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442569
дата надходження 10.08.2013
дата закладки 30.08.2013
Мій грішноокий. Недосяжний мій.
Скажи… ну як мені тебе назвати?
Самотній геній? Повелитель мрій?
Втомилась я миритись-воювати…
О, хто ти – ворог? – ні, не ворогів
Ненавидять так пристрасно-гаряче.
Ми муз ділили. Нам гріхи богів
Натхненням стали і солодким плачем.
Ти друг мені? – Та друзям не несуть
Бажання на жертовники гріховні.
Спиваєш із рядків моїх красу,
І маревом ведеш, як місяць вповні.
Ти – чаша нерозкаяних бажань.
Прекрасний гріх страждання не відмолять!
Та тільки втішно і водночас жаль,
Що маски ми не знімемо. Ніколи...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442777
дата надходження 12.08.2013
дата закладки 30.08.2013
Прийду, як уві сні, твоя Ерато.
Кохай мене шалено, до безтями!
Як солодко в рядки твої вливатись
Вершково-полуничними струмками…
Проснувся твій вулкан, тремтить від жару.
Нестримно закипає в ньому лава.
А погляд блискавицею ударить,
Жагучий і принадливо-ласкавий.
Пиши про мене палко, як і любиш,
Натхненням підривай зірки й планети.
І жадібно цілуй медові губи
В обіймах рим спокусливо-відвертих.
Пиши про мене на склепінні ночі
Зірками і гарячим шоколадом.
Прийду, як уві сні, до тебе… Хочеш?
Небесна і земна…
Твоя Ерато…
Ерато* - у грецькій міфології одна із девяти муз Аполлона, покровителька любовної поезії.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443689
дата надходження 16.08.2013
дата закладки 30.08.2013
Посвящается моим друзьям-критикам.
Принимаю душ. Пою.
— Тара-та-та, ля-ля-ля, тара-та-та.
И тут — бац: первая строчка в голове: «Шагами огромными, железобетонными…»
— Ого! Чудесно!
Выскакиваю, одеваюсь. Жадно бросаюсь на поиски блокнота. Блокно-от? Ты где? Ах, вот он. А чем писать? Где ручка? Перебегаю глазами по излюбленным местам её обитания. Но нигде не нахожу. Ага, вот она — под столом. Радостно сжимаю в руке и пишу. Пишу. Пишу. Написала первые четыре строчки. Звёздочки в голове, волшебная пыль на ушах — радуюсь. Глубоко вздыхаю и перечитываю. И тут неожиданно в голове раздаётся грустный Голос Вспыха:
— Лилу, этот текст – просто банальный набор бессмысленных красивостей.
Плечи опускаются. Вздыхаю. Мысленно бегу на кухню и достаю кусочек тортика из холодильника. С благодарностью протягиваю Шатуну. Начинаю писать дальше. Пишу. Ах, как хорошо. Класс! Перечитываю.
Теперь в голове слышится деловой Голос Дивы :
— Образность хороша, но стихо не торкнуло, нет.
Всматриваюсь в строчки. Перестраиваюсь. И понимаю, что она права. Немного расстраиваюсь. Листик блокнота начинает нервно дрожать, ручка задыхается в предсмертном танце. Мысленно достаю из холодильника шоколадные конфеты и делюсь с Дивой.
Сосредотачиваюсь. Собираюсь с мыслями. Напрягаю мозги. Пишу дальше. Пишу. Пишу. Перечитываю: бессмысленные красивости убрала, глагольные рифмы придушила.
И тут в голове Голос Фру:
— Нет у тебя здесь яркого пятна, крючёчка. Нет! Для меня - жидковато.
На столе стоит ваза с розами. Беру розу – ярко — красную, свежую, — протягиваю Фру. Мысленно улыбаюсь.
Думаю. Думаю. Да, этот текст — никуда не годится. Встаю, выхожу на балкон. Смотрю на небо. Отчаянье. Тоска. Грусть. Чёрная беспросветная пустота. Я — ничтожетсво. Почему я чувствую, а сказать не могу? Не могу нащупать и подобрать нужные слова. Звёзды нежно мерцают, весело мне подмигивая. Листья шелестят. Всё же хорошо. Беру себя в руки. Собираюсь. Надо как-то спасать положение. Внутренний голос поддерживает:
— Лилу! Здесь нужны Драйв, Озарение, Инсайт. Думай о чём-нибудь приятном, расслабься, дыши глубоко…
Отвлекаюсь от суеты. Начинаю дремать. И потихоньку забираюсь в глубины своих сознательно-подсознательных откровений. Впадаю в транс. Какие-то неясные незнакомые огоньки, чёрточки, точки, глаза, линии. Сюрреализм. Импрессионизм. Футуризм. Кончик носа возбуждённо зашевелился, рука зачесалась. Не отвлекайся! Я — в космосе. Лечу. Лечу. О! Просыпаюсь. Пишу, пишу. Пишу.
Написала. Перечитала. Напряжённо прислушиваюсь — все голоса молчат.
— Ау, вы где? Уснули, что ли?
Всё равно молчат. Ага! Значит, всё хорошо. Всем нравится. Сонный ежонок и Идущая по времени улыбаются: нравится. Ура! Ура!!!
И тут в душе внезапно снова просыпается Голос Вспыха:
— А месседж? Какой во всём этом месседж?
У меня на лице – шок. Ужас. Я же про месседж забыла. Это — не текст. Это каша. Где логика? Какая идея? В чём смысл? Снова собираюсь. Настраиваю антенны. Включаю логику. Красная лампочка. «Пип». «Пип». Перегрузка. Сейчас будет взрыв. Нужна эвакуация. Дезориентация. Трансплантация. Ой, это не отсюда. Вобщем, нужен допинг. Горячий крепкий чай. Две чашки. И ищем логику. Связываем этих разрозненных, убегающих друг от друга тараканов, которые должны быть в принципе строчками стиха. Кладу ещё одну ложку сахара. Ем печеньку. Пишу. Неожиданно для самой себя беру яблоко. Откусываю. Из открытой форточки порывом свежести доносится ласковый Голос Ветра:
— Простейшая несъедобная еретическая ересь. Название уже отпугивает. Самое то — для детского утренника.
Осторожно откладываю яблоко в сторону. Закрываю форточку. И пишу дальше. Читаю. Буквы расплываются. Всё пятнами. Ничего не понимаю. Смотрю на часы. Пристально. Сколько? Полпятого? Ужас. Снова внутренний голос раздражённо и настойчиво:
— Хватит! На дворе – глубокая ночь, точнее, раннее утро. Ничего не сделано. И всё почему? Потому что ты – не поэт. Ты — Клоун. Сколько можно страдать и строчить этот бред? Срочно — спать. Немедленно!
Всё откладываю. Обречённо умываюсь. Раздеваюсь. Ложусь. Прячусь под одеяло. Обнимаю подушку. Сладко зеваю. Закрываю глаза. И тут в голове снова: «Шагами огромными,
железобетонными…».
Зажмуриваюсь. Нет! Никаких строчек! Никаких стихов! Хватит! Я — сплю!
На следующий день жду, когда появится свободная минутка. Сажусь, специально засекаю время – полчаса и не больше. Пишу. Получается. Придумывается. Так. Ага. Здорово. Есть! Перечитываю. Думаю. И тут в голове наконец-то долгожданный голос Рии:
— А неплохо, кстати. Думаю, нашим будет интересно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446281
дата надходження 30.08.2013
дата закладки 30.08.2013
І це фарби мої? Це палітра моя?
Цей набір сірих плям?
Серед сірого міста і сірих людей
Де на площах гуде колізей,
Де тортури – буденність,
Де схиблених часом ідей,
Кольорові обгортки
Кидає в юрбу берендей.
І цей край – моя Русь?
Ця юрба – мій нарід?
І цей злодій на троні - мій князь?
На коня би і в степ!
У долонях відчути руків’я меча!
І захищаючи Київ щитом
Волю відчути єством!
І під свист диких стріл половецьких
Чергову орду гнати степом за Дін!
Бавлячись ставити долю на кін!
Московитів навали топити в Дніпрі
І «шоломом іспивши із Дону»
На площі почути Бояна пісні!
(Примітка: У вірші йдеться про події 1171 року, коли суздальський князь Андрій "Боголюбський" зі своїм військом дощенту зруйнував, пограбував і спалив Київ.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329920
дата надходження 13.04.2012
дата закладки 30.08.2013
«Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м’яча! Тож я на Землі ще трохи побуду – даруйте мені за це!»
(Ф. Ніцше)
Місто Станіслав є не тільки культурним феноменом, але і творчим – містом де творили письменники і поети, художники і архітектори – Станіслав ще й об’єктом мистецтва. Його красу оспівували, ним милувались, його відчували як колиску, його вулиці і будівлі надихали. Станіслав в українській літературі займає особливе місце (недарма Іван Франко чимало своїх творів, у тому числі і знаменитого «Мойсея» вперше читав саме тут), але це тема окрема і достойна пера літератора. І це тема не статті – це тема цілої монографії. Я нині хочу повести мову про Станіслав у світовій літературі. Звичайно, це місто згадується в поезії і прозі іноземних авторів не так часто як, скажімо, Париж, Венеція чи Севілья. Але це місто з часів його заснування було на перехресті шляхів, його відвідували чимало неординарних особистостей, що володіли не тільки шпагою але і пером, про цю перлину архітектури, про цей вузол історії Європи чули, говорили, писали…
Якщо аналізувати не історичні хроніки краю, де починаючи з 1662 року назва міста просто рясніє, а чисто літературні твори, то перше згадку про Станіслав (Станіславів – Stanisławów) ми знаходимо у маловідомого польського поета Броніслава Комарецького (Bronisław Komareсki) (1695 – 1756). Його твори, що дійшли до нас, були опубліковані у 1843 році в Кракові в збірнику поезії «Wiersze dziadków starożytności». Зокрема у його вірші «Wiosna i mnich», що датований 1742 роком читаємо:
«…Powyżej wznosi się wiatr rozdziera moją duszę.
Otwórz okno. Hałas Stanisławskiego rynku.
Samotny mnich chodzę po górach
Znaleźć drogę do Palestyny, Ziemi Świętej...»*
Проте, належність цих рядків перу Комарецького є сумнівною. Укладача збірника – Яна Крулека звинуватили у містифікації. Так, тогочасний літературний критик Зіновій Малецький у статті «Польський Оссіан» друкованій в часописі «Literatura i życie» (№ 5 за 1851 рік) прямо писав про підробку. Проте Ян Крулек у відповідь заявив, що рукописи які б могли підтвердити автентичність творів, згоріли під час відомих подій 1848 року у Львові. Питання так і лишається відкритим, хоча відомо, що Броніслав Комарецький у 1743 – 1746 роках неодноразово бував у Коломиї і навіть мав дуель з каштеляном Тлумача Йозефом Которою, яка на щастя завершилась без жертв і малим кровопролиттям. Так, що Броніслав Комарецький у Станіславові цілком міг бути. Наскільки цей вірш відповідає стилю цього поета – питання так і лишається відкритим – до нас дійшло вкрай мало творів Б. Комарецького, і то лише окремих уривків.
Ще однин поетичний твір, де згадується місто Станіслав, належить перу Вольфанга Шольца (1776 – 1839) знаного більше як пивовара та виноторговця. Але він також писав вірші, які навіть були опубліковані невеликим тиражем у Дрездені у 1819 році у збірці під назвою «Ruhm und Stolz». Там, зокрема, у вірші «Der Rest des alten Soldaten» знаходимо:
«…Mädchen von Stanislaus
Wie die glänzenden Uniformen
der österreichischen Soldaten
und bilden eine schwarze Beamte.
Gleichgültig, sie träumt davon,
Dichter und Glocke Geldbörsen.»
Вольфанг Шольц проживав у 1806 – 1815 роках у Станіславі і мав крамницю на площі Ринок біля ратуші. Його будинок був відомий у німецькій колонії Станіслава як такий собі літературний салон. Цей літературний салон відвідував (будучи проїздом у Станіславі) Людвіг Зойберер (1766 – 1840), що писав свої твори латинською мовою. На згадку про цей візит він лишив друзям ось такий експромт:
«Urbem somnia, vetus castellum Stanislav
Vere dignum memoria manent.»***
В угорській літературі ми знаходимо згадку про місто Станіслав у творах Лайоша Хонапа (1810 – 1869). У вірші «Napfény», що так і не був опублікований, але згадується в мемуарах Конрада Фольо (1817 – 1888), знаходимо такі рядки:
«A Hold fénye esik otthon.
Azt akartam, hogy itt éljünk - a Stanislav,
Város a béke és a nyugalom....»****
Епоха модерн подарувала нам цілу низку авторів, що писали на різних мовах, але з якимись дивним захопленням згадували місто Станіслав чи навіть присвячували йому свої твори. Воно й не дивно – зависнувши на перетині шляхів, на перехрестях старої доброї Європи Станіслав був місцем, де зупинялось чимало поетів і письменників, кого доля чи випадок занесла до Австро-Угорщини. Зокрема, відомий австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (1836 – 1895) двічі відвідував Станіслав проїздом у 1854 році проїздом зі Львова до Праги і в 1870 році проїздом з Праги до Львова. Обидва рази він зупинявся у Станіславі в готелі «Брістоль» (нині не зберігся) у номері 13. Як стверджує Левко Сапогівський саме у Станіславі Захер-Мазох вперше сказав фразу: «Я відчуваю себе українцем» під час розмови з Вальдемаром фон Шварцем (1831 – 1900). Також є відомості, що саме в готелі «Брістоль» Захер-Мазох почав писати свою знамениту повість «Дон Жуан з Коломиї» (часопис «Червоная Русь» від 16.04.1888 року, замітка анонімного автора «Леопольд фон Захер-Мазох і Русь»). Захер-Мазох планував присвятити Станіславу одну з своїх «Галицьких оповідок» - «Праля та кухарка» яку навіть почав писати, але не завершив – чернетка не збереглася. Дія оповідки, згідно задумки автора, мала відбуватися зокрема в будинку розпусти, що розташований біля пассажу Гартенбергів (нині один з корпусів Прикарпатського університету). Крім того, відомо, що в першій редакції новели «Жіночі образки з Галичини» мова йшла про ринок у Станіславі, а не в Коломиї, і тільки пізніше автор переробив новелу для більшої колоритності – Станіслав виглядав менш екзотично та менш етнічно в порівнянні з Коломиєю.
Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke) (1875 – 1926) двічі відвідував місто Станіслав проїздом у 1899 та у 1900 роках зупиняючись у готелі «Уніон» - в якому саме номері встановити не вдалося. Подейкують, що він прогулювався по вулиці Lindengasse (Липова) та по парку цісарівни Єлизавети. Збереглась навіть сильно покреслена чернетка з наступними закресленими рядками:
«Die Stadt sieht Gott als seinen Traum
Ich vergesse nicht, Ihre Straße, kein
Altstadt, wo Stanislau Blume blüht Abschied
Gib mir deine Trauer,
Um dauerte Tage.» *****
Це, очевидно, був начерк вірша, задум якого поет потім або відкинув або забув…
Цікаво, що про Станіслав на початку ХХ століття писали і поети, які ніколи в цьому місті не бували, хіба, що чули від друзів або читали про цю кам’яну перлину біля Карпат. Так, відомий поет Осип Мандельштам (1891 – 1938) як відомо у Станіславі ніколи не був (хоча міг побувати у 1910 році), але присвятив Станіславу блискучий вірш (який, нажаль, потім переробив):
* * *
Ах, ничего я не вижу, и бедное ухо оглохло,
Всех-то цветов мне осталось лишь сурик та хриплая охра.
И почему-то мне начало утро карпатское снится;
Думал – возьму посмотрю, как живёт в Станиславе синица,
Как нагибается булочник, с хлебом играющий в жмурки,
Из очага вынимает лавашные шкурки…
Ах, Станислав, Станислав! Или птица тебя рисовала,
Или раскрашивал лев, как дитя, из цветного пенала?
Ах, Станислав, Станислав! Не город – орешек калёный,
Улиц твоих большеротых кривые люблю вавилоны.
Я бестолковую жизнь, как мулла свой Коран, замусолил,
Время своё заморозил и крови горячей не пролил.
Ах, Станислав, Станислав, ничего мне больше не надо,
Я не хочу твоего замороженного винограда!
Важко сказати, що спонукало Мандельштама написати цей вірш, а потім докорінно мінити – можливо, спілкування у 1929 році з Григорієм Хачкаряном, що був родом зі Станіслава (з вірменської громади цього міста).
Цікаво, що і у творах Зінаїди Гіппіус (1869 – 1945) ми теж знаходимо згадки про місто Станіслав, хоча поетеса теж ніколи в цьому місті не бувала. Більше того, місту Станіславу у неї присвячений один з найбільш її парадоксальних та сюрреалістичних віршів:
* * *
Я шёл по стылому, седому льду.
Мой каждый шаг – ожоги и порезы.
Искал я город Станислав – и знал, что не найду,
Как синтез не найду без антитезы.
Смотрело маленькое солнце зло
(Для солнца нет ни бывших, ни грядущих) –
На хрупкое и скользкое стекло,
На лица синие мимоидущих.
Когда-нибудь и ты меня искать
Пойдёшь по той же режущей дороге.
И то же солнце будет озарять
Твою тщету и раненые ноги.
Загалом, розвідку можна було б продовжити – місто Станіслав згадує ще Володимир Маяковський (хоча різко негативно – для нього це місто глибоко буржуазне, а значить чуже і вороже – я маю на увазі вірш «И пускай буржуазная сволочь..»), але не хотілось би цей есей закінчувати на таких сумних нотах...
Я впевнений, що ця тема далеко не вичерпана – серед забутих літературних творів європейських та російських митців (а можливо і єврейських та вірменських) є ще чимало поетичних та прозових рядків присвячених цьому давньому і казковому місту – Станіславу…
Примітки:
* - …Над вежами вітер душу мою шматує.
Відкрите вікно. Шум станіславського ринку.
Самотнім монахом піду через гори
Шукати шляху в Палестину, у Землю Святу… (пол.)
** - …Дівчата міста Станіслава
Люблять блискучі мундири
австрійських солдат
і форму чиновників чорну.
Байдужі їм мрії поетів
І дзвін гаманців…» (нім.)
*** - Місто моєї мрії, стара фортеця Станіслав
Залишиться в пам'яті моїй казкою весни. (лат.)
**** - Світло місяця падає на будинки.
Я мріяв жити тут - у місті Станіславі,
Місті спокою і тиші.... (угор.)
***** - Це місто бачить Бог як свій сон,
Мені не забути твої вулиці, ні,
Старий Станіславе, де цвіте квітка прощання
Віддай мені свою журбу,
Щоб тривали дні. (нім.)
(Світлина автора віршів. На одній з вулиць Станіслава.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346000
дата надходження 24.06.2012
дата закладки 29.08.2013
«Заячий вечір. Сніг.
Ах! Блакитна стеле суніч
І лягає як стомлений синій китаєць,
З-поза сосонок звіриних ніг…»
(Майк Йогансен)
Шукав оту істину кляту шукав… Ось же вона – вибігла мишкою кудлатою на долівку – лови! Лови, ти ж кіт сірий, лап! Нема. А може й грані між вигадкою і правдою взагалі немає.... Щось вигадаєш, а воно виявляється правдою. Все життя думаєш, що воно правда, а потім виявляється, що то вигадка - чи то хтось вигадав, чи то я сам вигадав та й повірив.... Тільки один - дід з сивою бородою знає, що до чого - бо всю ту правду то він і вигадав. Тепер сидить і тішиться: «Шукайте правдоньку, люди, шукайте! Доки я на вас дивитимусь.» Добре йому – він то розуміє, що в нього вічність попереду, а ми ні. Ото й так і сидимо в шанцях зі скорострілами - сподіваємось війна якась трапиться, бо гинути намарно шкода.... Воював би з собою, але де воно оте "я" - в нього й поцілити важко - стріляєш у своє серце самісіньке, а вцілюєш у порожнечу... Отак і козакую доки років вистачить. А як не вистачить – то й по герцю. Хотів грушок натрусити з того дерева пізнання – а вони кулями додолу. І хоч би одна влучила – отак і носитиму оселедця, шлик та жупан (ще й шабельку іржаву) доки не помру. А як помру – то най цимбалістів запросять, щоб веселої заграли. Бо як жив сумував – то хай як помру веселитимусь. Шкода що смерті немає – лишень подорож з одної України до іншої, а то би помер би та й веселився. Чи то в бурсаки на старість років податись – може приймуть – псалми співати навчусь – як світ хворий сповідатись забажає, буду йому співати. Гей-би ворожбит якийсь мені долю начаклував – та не таку нікчемну як серед отих задрипанців. Ось жменю сніжинок назбирав – іду, людям дарую – а вони тішаться. Весни би тої дочекатися, бо мерзнути в цій хаті вітрами розшарпаній, де замість вікон дірки від куль, а замість дверей ляда до пивниці (таки до того андеграунду!) невесело. А там на цю хату може й лелека прилетить. Грішним ділом подумав – а най би як гніздо собі би мастив, до гіллячку палаючу приніс – згоріла б ця стара домовина та нову хати би збудували. Та де. І лелека забариться, і гілляки тліючі на стріху не носить він – байка то нерозумна, і хати старої шкода – хоч покалічена, але дідівська та рідна. Он у куточку тому не одного Сковороду колисали, що жебрачити по світах пішов. А в коморі крім темряви ще ніж гайдамацький лежить – свого Гонту чекає – на хреста перероблю, під серцем носити буду доки світ совою в ту чорноту нескінченну кричати не стане…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336952
дата надходження 13.05.2012
дата закладки 29.08.2013
«…І ранок як гербарій: в ньому бачу
Для снів моїх суцвіття і листки.»
(Р. М. Рільке)
Я вам розкажу про долю одного хлопця, що носив імення Юрій Гагарін і осягнув Велику Порожнечу. Він народився в глушині краю, який колись називався Біла Русь. Його батько Олексій змолоду займався хліборобством і теслярством за прикладом великих мудреців давнини. Місцевий грамотій Пустодєлов Іван, що був на посаді земського вчителя навчив хлопчика Олексія ще в дитинстві розрізняти знаки на папері і бачити в словах зміст. Що штовхнуло місцевого носія істини до такого вчинку – невідомо, можливо він вважав, що таким чином наближає настання досконалого суспільства. Сам він був міщанином (з різночинців), випускником Санкт-Петербуржського університету, ще й до того по своєму душевному складу був по вислову його вчителя Розенберга «мандрівником на схід», і тому в його валізі було чимало брошурок по буддизму, яким він захоплювався одночасно з марксизмом. Одну таку брошурку вдалось поцупити хлопчику Олексію - батькові нашого героя. Вчитель це помітив і насварив, але зрештою, подарував і вчинок, і саму книжечку з думкою «Се, певно, доля!» О, якби знаття! О, якби він знав до чого це приведе! Але він про це не довідався – повчителював ще трохи у сільській школі і помер від сухот лишивши по собі слід на Землі і дивного учня – сільського хлопчика який захопився буддизмом. Олексій так і прожив всеньке своє життя у селі Клушино приховуючи це своє дивне для земляків орієнтальне вподобання від усіх – як щось таємне, сакральне, передане вчителем. Проте збереглося кілька листків з його «таємного зошита», де він записував свої вірші і думки і який ховав на горищі серед різного господарського непотребу. Уривки, я сподіваюсь, будуть читачам цікаві:
* * *
На сінокосі
Вітер колихає траву
Холодна роса…
* * *
Над селом моїм
Сумом переповнений
Блідий місяць.
Відкрився Олексій тільки своєму сину Юрію якого хотів назвати Юе Ту на честь китайського міфологічного персонажу, але зашифрував своє бажання у вигляді християнського символу боротьби зі злом. Нашого героя буддизм не просто захопив – ідея злитися з Великою Порожнечею перетворилась для нього в сенс життя. Думка про те, що десь там, за межами Землі і світу людей є Велика Порожнеча – перщопочаток всього сущого настільки захопила його, що він вирішив будь-що побачити її, торкнутись її темної суті.
І ці думки юного Юрія лягли не на порожній ґрунт. Ще коли він був немовлятком мати співала йому давню пісню місцевою говіркою (нині зовсім забутою) колискову – давню народну пісню про Велику Порожнечу:
…. Пустэча ў хаце маёй
Толькі свечка гоніць цемру…
Саме тоді, коли Юрій розпочав навчання у світській школі сталася страшна подія – люди масово почали вбивати один одного пояснюючи свої вчинки якимись абстрактними поняттями. Для Юрія це було настільки дивним і незрозумілим, що він остаточно утвердився в думці про марнотність людського суспільства і потайки перечитував уже потріпану і заяложену брошурку про буддизм. Але всьому настає кінець – навіть великому самознищенню людства. І Юрій знову почав вивчати світські науки і ремесло металообробки не полишаючи мрію побачити Велику Порожнечу. У металі Юрія захоплювала метафізична суть цієї стихії: метал постійно змінює свою форму стаючи то мечем, то оралом і в той же час завжди лишається собою – металом. Юрій змінював форму металу і думав: «А може і людина ось так само перетворюється або зливається з Великою Порожнечею і в той же час лишається собою, повертаючись до початкового, до своєї істинної суті…»
Ця мрія – мрія злитися з Великою Порожнечею, знайти свою істинну суть привела його до людей, що конструювали різні пристрої для польотів в небо. Йому дозволили керувати літаючим пристроєм.
Він летів над світом людей і думав – он вони - там далеко, марнотні думки і світ затьмарення, далеко внизу, але навколо Повітря - стихія, Великої порожнечі я не бачу, вона десь там, недосяжна…
Його змусили піти до війська, де його знову посади на літальні пристрої – схоже бажання втілювалось. Якраз в той час в суспільстві тодішньому виникла ідея – відправити людину в Велику Порожнечу. І Юрій зрозумів, що це його шанс. Зголосившись волонтером у загін порожнечників навіть не відав, що пощастить саме йому. В ім’я втілення своєї мрії він навіть вступив до таємної масонської ложі «Молот і серп», сподіваючись на допомогу від впливових в тодішньому суспільстві магістрів тієї химерної ложі, хоча він був дуже далекий від квазіхристиянських (точніше псевдо християнських) ідей перетворення суспільства, що намагалась втілити ця ложа. Та допомогло йому не це - серед тодішніх конструкторів літальних пристроїв були відомі містики і окультисти, які відчули його думки… Зокрема серед тодішніх конструкторів був відомий містик, магістр таємного католицького ордену Розенкрейцерів інженер самоучка К. з Житомира. Він зрозумів юрія без слів.
Юрія посадили у металеву коробку. Назвали цю коробку корабель «Схід». Спочатку хотіли назвати «Мандрівник на схід», потім – «Світло зі сходу», «Погляд на Схід», «Прочанин зі Сходу»… Але вирішили назвати просто «Схід» розуміючи, що цим коротким словом все сказано, і хто здатний – той зрозуміє. Під коробкою загорілось велике полум’я, Юрій зрозумів, що мрія його збувається і пережив стан просвітлення – саторі. Він хотів гукнути «Шлях у нірвану!» але в останню мить передумав і гукнув «Поїхали!» розуміючи, що його шлях не універсальний. Він летів над світом людей, над кулькою, що зависла серед Нескінченного Ніщо і до якої чіпляється перелякане невідомістю людство і думав, що Велика Порожнеча – ось же вона, поруч – так і лишилася для нього недосяжною. Між ним і Великою Порожнечею була стіна корабля, повітря, його тіло, що стало в’язницею для Атмана і що шлях до Великої Прожнечі треба шукати в собі, в глибинах свого «я», а не в фізичному світі - цьому тимчасовому та ілюзорному сукупченні дхарм.
Металева кулька в якій він летів впала на землю попередньо розгорнувши великий шмат тканини над собою. Далі були якісь дивні події – всі навколо раділи, він теж мусив зображати радість, його возили по різних країнах світу, він говорив юрбі беззмістовні слова і думав тільки про одне – про Порожнечу. В нього закохувались жінки, боготворила юрба, тиснули руку сильні світу сього, божевільні проголошували себе ним… Тільки Юрію все це було байдуже, все це було дивним і далеким. Велика порожнеча лишалась все такою ж далекою… Він відчував себе артистом у великій безглуздій виставі, згадував роки в Оренбуржському льотному училищі, де серед курсантів ходила по руках потріпана «Праджняпарамітасутра» переписана від руки, згадував свої вірші тих років більшість яких була втрачена (деякі з них зберіг лейтенант ВВС Просвєтльонов В. І.):
* * *
Східний вітерець
Ледве хвилює траву.
Черевики на ногах.
* * *
Гублять слова
Люди на землі втомленій.
Запах бензину.
Згадував і відчував, що Велика Порожнеча стає все більш далекою… Знову почавши літати в повітрі він раптом зустрів свого однодумця – їм навіть не потрібно було ні про що говорити, зрозуміли один одного без слів кинувши в простір кілька ключових фраз. Зрозуміли, що вони хочуть одного і того ж. Про все домовившись вони сіли в один літак, направили його в небо, а потім раптово кинули його в обійми землі. Останнє, що побачив Юрій перед стрибком у нірвану були берези. «Шкода, що це не квітучі сакури!» - встиг подумати він…
(Світлина з мережі. На світлині - наш герой під час медитації.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332709
дата надходження 24.04.2012
дата закладки 29.08.2013
Мій телефон по-зрадницьки мовчить
Ще й світ затих,сховався за куліси...
Я знаю більше він не зазвучить.
За стартом-фініш;спущені завіси...
Мій телефон не ловить твій сигнал,
Що ще учора рвався крізь провулки.
Закінчились любовнії пігулки...
Аптекар нам востаннє їх продав.
Мій телефон по-змовницьки мовчить.
Весь світ оглух...Танцюють танго вени...
Танцівники покинутої сцени...
Осіннє танго вбитої весни...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445907
дата надходження 28.08.2013
дата закладки 28.08.2013
...повинен з'явитись той хто зможе тебе врятувати
безкінечні дороги до самого себе загартовують волю
усе що зараз присутнє має властивість минати
накладаючи чергові лінії на твою долоню
твій відчай виросте необережним скептиком
волосся ночей вичісуватиме тоненьким гребенем
і відчуватимеш як солодко тріскають губи
як туго туга затягуватиме ремінь
не бійся себе або ж бійся й втікай до себе
все одно маєш шлях і простір необійнятого неба
хтось зиркає на нас коли має на те потребу...
ти ж іди до себе
до самого себе...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445505
дата надходження 26.08.2013
дата закладки 26.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.08.2013
"Ты одно только должен знать, -
Я люблю тебя...
Навсегда..."
Ирина Билык
Как чистый листик, слегка помятый,
Как полнота безымянных рек.
Равен глубинам твоих объятий -
Снег...
Всё хорошо, только вид уставший,
Я тот же - умный, но идиот...
Уже прошел, но проходит дальше -
Год.
Забылась музыка и беспечность,
Зелёный чай - мой горячий друг...
Но вновь по коже, как бесконечность -
Тепло... Рук.
Да... Жаль, что время необратимо.
Даже для пары твоих "прости".
Ну а пока - непоколебимо -
Уйти.
Моя улыбка стреляет в спину,
Моё молчанье - мой смертный грех.
Один, как слёзы необъяснимый, -
Снег...
(ода моей любимой прошлой зиме...)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378315
дата надходження 16.11.2012
дата закладки 24.08.2013
[b]1.[/b]
Судьба благоволи́т, но знает меру,
не объявляя правила цейтнота.
А мы воспринимаем как измену
ее счета с проставленной ценою.
А свой талант мы если и заметим,
то или пренебре́гнем, или сглазим.
А по пятам уже крадется бла́зень
и подбирает праздные ответы.
Мы тешим нашу низменную гордость
пророчеством, произнесенным всуе,
не зная, как наш персональный Борхес
самоубийство бога нарисует,
когда померкнут доводы и факты –
соблазны неразумного рассудка.
Когда в глухие киевские парки
приходит скука истиной абсурда.
[b]2.[/b]
Черновик равноценен по сути
прикасанию стали холодной.
И художник, что лето рисует,
загрунтует зимою полотна.
И слова на вершине прозренья
представляются ложью и шаржем,
потому что становятся старше
на мгновение звезды вселенной.
Абсолют бытия не желает,
растворяется вечное в миге,
словно Гоголь в камине сжигает
черновик ненаписанной книги.
И ножу открывается Цезарь,
и рассудка лишается гений,
потому что всевидящий Цензор
не заметил его откровений.
Потому что всезнающий Физик
никаких не признает открытий,
кроме первой страницы в Гафизе
и последней строки на санскрите.
Скакуны спотыкаются в беге,
как непрошеный гость на пороге.
Вот уже исполняются сроки,
а попрежнему сомкнуты веки.
[b]3. [/b]
У печки, пылающей жарко,
мы водим жестокие прятки,
играя своей Синей Папкой:
родимые строки – горят ли?
Но только в поступке фатальном
мы живы – и знаем об этом.
Но здесь начинается тайна,
ее не разрушить ответом.
Садовники листья сжигают,
не зная имен или отчеств...
Но сбудется пламя пророчеств,
когда его не ожидают.
[b]2007[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444930
дата надходження 23.08.2013
дата закладки 23.08.2013
Як мені тебе не вистачає,
Привидом блукаю по стіні.
Час іде, а я в руках тримаю
Світло-ніжні невагомі дні.
Сумно день мовчить на підвіконні,
В темряві на стелі ніч тремтить,
Причаїлись поцілунки сонні,
Щоб мене у спогадах втопить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428265
дата надходження 30.05.2013
дата закладки 23.08.2013
Я вошла в гостиную. Там сидели небезызвестные мне люди.
- Итак, господа! Спасибо, что нашли время для нашей встречи. Проведём перекличку. Хоуп!
-Я, - и на меня робко бросил взгляд болезненно худой паренёк. Его кожа, волосы и одежда были молочно-белого цвета. Хоуп ухаживал за райским садом и писал стихи. Он был немного странным и замкнутым, даже слегка безумным. Но прекрасно справлялся со своей работой. Я задумчиво посмотрела на других. В комнате было около 15 человек. Одни сидели в креслах, другие полулежали на диванах. Бернар подпирал собой стену. Возле окна стоял Аластар с отвёрткой.
-Так, я вижу ещё Дару. Дара, Хоуп, к вам претензий нет! Вы молодцы. Пришлось, правда, немного повозиться, но спасибо Малкову, он помог мне всё исправить. Кстати где Малков и Кенди?
С дальнего дивана, застеленного грязно-зелёным покрывалом, мне помахала большущая рука.
-Ага, вижу. Посмотрите все сюда. Вот! Вот как должны выглядеть нормальные люди, с нормальными человеческими судьбами, которые знают, чего хотят. Малков, твоя лаборатория по трансформации ментального в физическое приносит нашему делу большую пользу. Спасибо тебе большое.
Малков вежливо улыбнулся и начал внимательно изучать пятно на потолке.
-А это ещё что?- я удивлённо глянула на Тео и Якузу, которые сидели на соседнем диване, что-то увлечённо обсуждая.
-Почему вы вместе?
-А нам хорошо друг с другом, - откликнулся Тео.
-Я за вас рада. Якуза, где твой муж?
-Он опаздывает, - мурлыкнула она.
-Как у него дела?
-Да так себе, - ответила Якуза и отвела глаза в сторону.
Мне стало нехорошо.
-Тео, встань, пожалуйста!
-Что такое?- он послушно встал.
-Тео, ты - гениальный актёр.
-Спасибо, - Тео театрально поклонился.
-Ты блестяще исполняешь любую роль. Я даже ещё не успеваю что-то придумать, а ты уже попадаешь в какую-то передрягу. Но не забывай, мы пишем одну книгу, мы все персонажи из одной истории, и у тебя всего одна жизнь, Тео.
-Просто мне это так непривычно. Я…
Неожиданно открылось окно, и на нас хлынул поток свежего вечернего воздуха.
-Ох, как хорошо, - выдохнул Камиль, рядом с которым в самом углу комнаты на стуле пристроился Аксис. Аксис обнимал сразу двух девушек и пускал густые клубы сигаретного дыма.
-Итак, Аксис!
-Слушаю, - прозвучал его прокуренный сладковатый голосок.
-Что это такое? Ты же хранитель леса. Ну как можно…
-Извини,- меня дёрнул Малков,- мы пойдём?
-А то у меня маникюр, - подмигнула мне Кенди.
-Да, да, идите, спасибо. Так вот, Аксис, в тебе же течёт древняя оленья кровь, ты должен быть добрым, ласковым, внимательным к нуждам других. А ты? Тебя не то что к животным, тебя к людям подпускать нельзя.
Аксис смотрел на меня равнодушными изумрудными глазами.
-Вот кто это рядом с тобой? Почему я их не знаю? Я! И не знаю.
-Это Миа,- он погладил ту, что слева, - а это Леона, - и он погладил ту, что справа. Девушки улыбнулись ему, а мне стало дурно.
-Лес погибает. У меня уже на всё рук не хватает. Бездельники! Пошли вон отсюда!
-Ну и пожалуйста, - он встал и указал жестом своим ночным ланям, чтобы шли за ним.- Я не герой и не злодей, к тому же я полигамен и не могу быть один.
-Конечно, забей, к чему жертвы. Ты не злодей и не герой, а так фигня какая-то. А можно ведь и вообще не быть, и все дела,- я многозначительно улыбнулась. Аксис обиженно фыркнул и ушёл.
Камиль напряжённо выдохнул, Агнет наклонила голову ему на плечо. Бернар спал стоя. Тео грустно смотрел на меня. Якуза перебирала золотистые браслеты на запястье. Блисс ковырял ногтём диван.
-А где Валентин? – спросила я.
-Он не дошёл,- отозвался Блисс.
-Снова?
-Да, - сказал Блисс и заплакал.
-Дурдом! Мне кто-нибудь может объяснить, почему он всегда умирает? Постоянно. Какую бы историю я для него не придумала, он всё равно обязательно там умрёт.
Раздался громкий звон. Это Аластар доломал окно.
-Господа! Так не пойдёт. Мы же пишем рассказ. В конце концов, мы книгу пишем. А вы что? Почему вы меня не слушаетесь? Почему я должна постоянно заставлять вас что-то делать? Ну что не так?
Тео подошёл ко мне и грустно посмотрел в глаза.
-Тео, вот почему ты как ветер? Почему постоянно меняешься? Сегодня одной формы, завтра другой. Сегодня у тебя хорошее настроение – и ты пьёшь всем кровь. Завтра плохое – и ты паинька, просишь прощения, всех любишь и успокаиваешь. Сегодня ты - бог, завтра – поэт, через день - врач, а после - секретарша в какой-то фирме. Вот что это? Постоянные метания. Я же за тобой не успеваю.
-Я не знаю. Я всегда был таким.
В комнате повисла гнетущая тишина. Только Блисс судорожно всхлипывал и дрожал.
- Блисс, тебе не легче?
- Ага, - выдавил он, вытирая мокрый нос.
- А ты, Блисс? Почему ты постоянно страдаешь? Ну не плачь, милый. Успокойся. Я же давала тебе хорошую семью, дом, но ты постоянно находишь какие-то проблемы.
Блисс жалобно посмотрел на меня. У него были глаза печального ангела. В волшебном лесу он давал приют больным, бездомным и страждущим, ухаживал за ними, исцелял.
- Я очень хочу, чтобы ты перестал страдать. Я так беспокоюсь о тебе.
Блисс вздохнул, расправил крылья и вылетел из комнаты.
Зашёл Олсен.
-Я сильно опоздал?
- Нет, падай куда-нибудь,- бросила ему я.
- Мне скучно, - отозвался Аластар.
- Там в углу стоит торшер. Почини его, если хочешь, - Аластар энергично направился к торшеру.
- Олсен, как дела в компании?
- Мы почти заканчиваем подготовительные работы по запуску в производство нового лечебного препарата. Последние опыты дают положительные результаты.
- Хорошо. А почему ты не с ней? – я кивнула в сторону Якузы.
- У меня имя есть, - обиженно пискнула она.
— Я знаю про Ваше имя. Я же сделала вас парой. Вы же идеально подходите друг другу. Впрочем, мне уже всё равно, можете уходить, вы свободны.
— Я никуда не уйду, — крикнула Якуза.
— Почему? — удивилась я.
Якуза надула губы и наморщила лоб.
— Я хочу получить независимость, хочу сама всё решать, управлять своей судьбой и сама придумывать себе истории, — она с ненавистью воззрилась на меня.
— А власть над миром ты не хочешь?- пошутил Бернар.
— Да кто ты вообще такая,- разбушевалась Якуза, — я устала быть твоей марионеткой.
Повисла напряжённая пауза. Неутихающая головная боль помогла мне принять решение. Прозвучал хлопок, и Якуза навсегда исчезла. Все удивлённо глянули сначала на пустой диван, а потом на меня.
Бернар перепугано затараторил:
- Что здесь происходит? Я, например, очень хороший. Послушный. Всегда вовремя плачу налоги и…
- Бернар, всё в порядке, можешь уходить.
- Но я..
- Не нервничай, здесь ты был мне нужен просто для массовки.
Погас свет. Все замерли. Аластар выдавил: «Проклятый торшер!» В комнате воцарилась тьма. Сразу стало холодно и неуютно. Я почувствовала жуткую усталость.
- Аластар, Олсен, можете идти.
Они молча вышли.
Остался только Тео. Он сел рядом со мной, взял меня за руки и тепло посмотрел в глаза.
-Тео, представляешь, со всеми, кого я здесь придумываю, через некоторое время я встречаюсь в своей реальной жизни.
- Выдумщица, - в его глазах вспыхнули искорки.
- Нет, правда, - я улыбнулась.
Где-то за окном просыпался рассвет. Новый день. Другая жизнь.
-Тео, но когда же я встречу тебя?
- А вот этого, к сожаленью, я не знаю, - он прижал мои ладони к своим губам.
- Пиши мне.
- Хорошо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427256
дата надходження 25.05.2013
дата закладки 22.08.2013
За окнами снова стоит тень,
Привычен уже мне её плен,
Сбивая дыханием сердца ритм,
Сначала - убьёт, а потом – простит.
И плетью в лицо резанула – раз,
Об стену меня головой – два,
Ногами в живот от души – три,
И солью в глаза – и терпи, жди.
Смотрю на неё, а она – боль.
Дождя наливает в стакан мне.
И пить не могу, но, увы, - пью.
Избавиться как от неё, где?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443875
дата надходження 17.08.2013
дата закладки 22.08.2013
Маленький клубочок найбільшого щастя...
Малесенький згорток нового життя...
Це зменшена копія матері й батька;
Це збільшена доза любові двох “я”.
Медовий дарунок ванільного неба...
Казковий дарунок цукрованих мрій...
І світ став солодшим!Лавандові стебла
Обняли й прийняли малятко двох “зір”...
Теплесенький згорточок ніжності й дива...
Космічний клубочок ангЕльських світил...
Мій Боже,наповни дитячі вітрила
Твоїм світлим сяйвом для розмаху крил!
Маленький дарунок безмежного щастя...
М'якенький клубочок людського “шиття”...
Нехай пелюстками встеляється шлях ваш,
Наповнений нотками сміху й добра!
Щиро вітаю!..і радію за породільницю..))..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444475
дата надходження 21.08.2013
дата закладки 21.08.2013
Нас не было, Платон, мы притча и сказанье,
останков не найти под каменной плитой.
Мы рукотворный миф о мраморной казарме.
Не тешь себя мечтой, нас не было, Платон.
Каштаны не цвели, и дети не смеялись.
А голос над водой расскажет лишь о том,
что не было любви… и мы – не состоялись.
Мы предали тебя, нас не было, Платон!
Не посылай искать рассказ и завещанье,
не говори о нас тем, кто придет потом.
Немного потерпи, нам надо попрощаться.
Мы разольем бензин… Нас не было, Платон.
[b]ноябрь, 1991
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444349
дата надходження 20.08.2013
дата закладки 20.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.08.2013
Сегодня тихо так,
Как будто нет войны.
И больше нет атак,
Героям снятся сны.
Военный перерыв, застыл в дыму прицел -
И ты еще пока что цел.
Сегодня я стою
На берегу Днестра,
А где-то там, в бою
Сражается сестра.
Но здесь война молчит, вчера снаряд летел,
И ты еще пока что цел.
«Как будто нет войны» -
Как верится легко!
Измученной страны
Не слышно далеко.
Покоя три часа, а облака – как мел,
И ты еще пока что цел.
***
…Закончится война,
Придет счастливый час.
И не нужна стена
Что защищала нас.
И возродится жизнь, как ты мечтал и пел.
Вот только ты уже не цел…
2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284633
дата надходження 06.10.2011
дата закладки 20.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.08.2013
В кріслі-гойдалці розхитав...
І оживши химерним танцем
Світ загорнутий людьми в панцир
Впав...поділений по човнам...
В стільці-гойдалки розсадив...
І спустившись в підземні води
Світ злякавсь й переплутав гроти!
Світ десь весла криві згубив...
В ліжку-гойдалці розімлів...
І заснувши малям-ординцем
Світ вдарявсь об чугунне бильце...
Ставши дибки проти вовків...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441327
дата надходження 03.08.2013
дата закладки 16.08.2013
Позволь мне уйти,улизнуть словно не было соли
В моей подуставшей,безвкусной коробке-душе...
Позволь расплескаться уплыв с твоих мокрых ладоней...
Позволь доиграть на дрожащей слезами струне...
Позволь мне уйти и покончить с губительной властью
В моих подуставших ,"украшенных" встречей глазах...
Позволь раствориться доплыв все же целой,не частью...
Позволь мне уснуть минимально...одной...натощак...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443713
дата надходження 16.08.2013
дата закладки 16.08.2013
[i](парафраз)
Tertium non datur
[/i]
Чудит погода, власть дурит,
и соблазняет век.
А под окном моим стоит
какой-то человек.
Внизу то оттепель, то снег,
и возмущаться лень,
что этот странный человек
приходит каждый день.
Ведь он приходит низачем,
приходит просто так,
он просто третий человек –
из праведных зевак.
Он был однажды исключен –
и выдворен в окно.
С тех пор он, вроде, ни при чем,
ему-де все равно.
Его, мол, жизнь не бьет ключом,
он персонаж кино.
Но этот третий человек
в цилиндре и с мешком
сопровождает каждый жест
гримасой и смешком.
Но этот третий человек
молчит наоборот
и смотрит исподлобья вверх,
кривя безгубый рот.
Он трижды был предупрежден,
но пренебрег, дурак.
Теперь вот мокнет под дождем
и носит черный фрак,
и держит вытертый цилиндр
на сгибе локтевом.
А мир метет, пылит, дурит –
и, значит, поделом!
А мир охотится, как зверь,
желает испытать,
и вот уже колотит в дверь
железная пята.
На кухне чад, в гостиной смех,
на сердце гнев и мрак.
Но этот черный человек
не друг мне и не враг.
Но этот третий человек –
третий, третий! –
он прошлый – нет, позапрошлый – век
и носит черный фрак.
И хватит рассуждать о нем.
...Но невозможно ж так!
Все время видеть под окном,
раздвинув жалюзи,
его в декабрьском снегу
и мартовской грязи.
Как будто я злодей и вор,
и обобрал его!
И страшно выходить во двор,
где он, как часовой...
где он молчит, потупя взор,
качает головой.
[b]2008
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443687
дата надходження 16.08.2013
дата закладки 16.08.2013
до середи серпня такі відверті промені сонця
я вицілував твою святість вкорінену в час
і скільки б не клав залишки голосу до ніг твоїх
ти все йшла зеленими травами
що лоскотали твої руки
і розчиняли десь глибоко в коренях присутність
тебе в тому маленькому світі
пам'ятаю
летіли позаду спалахи метеорів
нас тоді ще було двоє
і кілька сотень зеленого
що вже всмоктався у сонну артерію
разом з твоїм запахом
ти здавалась такою величною
що молитви відправлені в небо
зупинялись обабіч тебе
щось шепотіли
а деякі плакали
і пройняті поглядом Пречистої
вертали назад
до мене
а я вдивлявся у засмальцьоване люстерко
висушував залишки вічності на його долонях
і так заздрив тому нікчемному серпню
вас
досі було там двоє
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443154
дата надходження 13.08.2013
дата закладки 14.08.2013
Цветы спасительных иллюзий
произрастают в городках,
где дрессированные люди
почти не знают поводка.
Свисают мокрые сирени
комками мокрого белья
как воплощение смиренья
перед структурой бытия.
[b]2009[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443291
дата надходження 14.08.2013
дата закладки 14.08.2013
« - Хіба тут є дорога?
- Дороги немає, зате близько.»
(Ясунарі Кавабата)
Камбрія. Твоє небо похмуре.
Камбрія. Твоя ніч найчорніша.
Камбрія. Копальні вугільні.
Камбрія. Шахтарі і журба.
Камбрія. Тінь у безмісячну ніч.
Легенда силурів, слід короля.
На чорній стіні
Я малюю весну
Вуглиною – як безодня чорною
Біля старої копальні
Чорним по чорному
Малюю квіти горобини
Священного дерева гелів
Під небом сірим
Згадую, згадую, згадую
Дивні пісні кельтів.
Примітка:
Написано в м. Аберістуіт (Західна Камбрія) у 1954 році. Авторський переклад з кимри (валійської мови).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369254
дата надходження 07.10.2012
дата закладки 14.08.2013
Не присягаюсь і не обіцяю
І не шукаю докорів сумлінь
Із клітки тіла душу відпускаю
Крилом печалі в серце ляже тінь,,,
Що кілька слів, і погляд на прощання
Старенький зошит, списані поля
Десь там, у ньому, жевріє кохання
Десь там, у ньому, залишився я…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442813
дата надходження 12.08.2013
дата закладки 12.08.2013
«Дивися: дорогам немає кінця, немає душі притулку…»
(Вільям Батлер Єтс)
У лісі в який ніхто не ходить*
(Навіть їжаки оминають його)
Знайшов кущ дикого аґрусу
З терпкими ягодами п’амяті.
Терпкими, як пісні поета,
Що співав на тризні
Крімптана МакФідаха**.
У цьому лісі луна
Марно чекає
На подорожнього
Тільки мені - самітнику
Криком грифа пророчить
Густе вино забуття
У чаші витесану з каменю.
Граю самотньо
На скрипці ірландського літа
Чорному круку Коннахта
Веселу мелодію про смерть.
У моїй сопілці вітри гір
Чи то зелених пагорбів,
У моєї скрипки
Давно обірвані струни.
Я самотній музИка.
Неприкаянний
Як крислатий капелюх шАнахі.***
Грав би вухастим зайчикам
(Що стибають в історію
Куцохвостими повстанцями)
Якби вони в ліс вічного смутку
Прийшли…
Примітки:
* - такий ліс справді є. Я не вигадую. Але не ходіть туди.
** - це був король. Справжній король…
*** - у шанахі кожна річ самотня. І капелюх теж. Чому майже всі шанахі носять кристаті капелюхи – не знаю. Один шанахі – носив картуза. Але він помер. Не картуз, звісно, скрипаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411868
дата надходження 24.03.2013
дата закладки 09.08.2013
Не зупиняйся більше ні на мить,
Прошу тебе, зіграй мені ще раз,
І світ нехай навколо помовчить,
А ми з тобою виконаєм джаз.
Ця легкість нот затягує у вир,
І так чарує ніжність ля-мінор,
А я в твоїх піснях лиш пасажир,
Та я вслухаюсь в кожен твій акорд.
На цей період світ для мене зник,
І хай там буде хоч переворот,
Усе одно. Бо ти мій провідник
До музикально зваблених висот.
В твоїх руках вібрує саксофон,
А мої вуха ловлять цей екстаз,
Моя душа танцює в унісон…
Нема нічого кращого за джаз.
А в тебе раптом ноти ожили,
І не потрібна навіть пара фраз.
А я слова не можу віднайти,
Щоб хоч приблизно описати джаз.
09.08.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442337
дата надходження 09.08.2013
дата закладки 09.08.2013
[i](фантастическая баллада)[/i]
Безумный принц начинает игру,
уладив свои дела,
и образуется ближний круг –
на то она и игра.
Третья стража идет. И вот –
рядом стоят друзья.
Место встречи находит крот –
им без него нельзя.
В круге света стоят шуты,
ловчие, юнкера.
Кто-то в землю втыкает штык,
поскольку уже пора.
Первые комья сырой земли
вызовут дружный смех.
И в этот миг поймут короли,
что кто-то ползет наверх;
что не закончилось ни черта,
что время пришло назад,
что принц нашел своего шута
и смотрит в его глаза.
Пока корабли поглощает шторм
и лупит о камни скал,
принц остается вдвоем с шутом
в холодной глу́би зеркал
Шут расскажет, что будет потом,
и где найти что искал,
и как обитают в круге шестом
мужество и тоска.
Откуда знать ему, где нас ждут,
и что нас назавтра ждет?
Когда играешь – какая жуть
все узнать наперед!
Зачем корона, когда во сне
и шагу не ступишь вбок?
когда есть власть – а свободы нет,
поскольку твой сон глубок.
Каково, задремав у себя в саду,
смотреть, как подходит брат
и, как обычно у нас в роду,
в ухо вливает яд!
Теперь я вижу, как много крыс
нас слушает, затаясь.
Теперь я слышу: «Конечно, принц,
надо разрушить связь!»
Яд, проливаясь в огонь, шипит,
и в трещинах зеркала.
И ведьма бормочет во сне: «Шекспир!» –
и слышится звон стекла.
Чтобы избегнуть вещих имен,
вещам даны имена.
Разрушается связь времен,
как только она видна.
За шторой крыса грызет сухарь,
и где-то флейта звучит,
в дальних покоях берут верха́ –
и, кажется, голос чист.
Как интересен душе вокал,
если разорван круг...
А королева берет бокал
и учит меня добру:
«Смотри, как ручей убегает вниз;
если не твой – ничей.
Смотри, мой принц, убегает жизнь,
словно этот ручей».
И закипает мой первый смех,
и рушится ком земли,
и воскресают надежды тех,
что снова ко мне пришли.
Здесь все понимают, кому водить,
и, не поднимая лиц,
ждут, что прикажет с ума сходить
их сумасшедший принц.
И снова дозоры несутся вскачь
в зеленой игре зарниц.
И снова ветра разрывают плащ,
и новая сталь звенит.
Сталь настигнет тебя, палач,
как молния подо льдом!
И снова актер подавляет плач,
пряча лицо в ладонь.
И вот я вахту несу один,
а все остальные спят.
Здесь я бесчинствовал и водил,
и время катилось вспять –
туда, где Офелия на меня
не поднимает взгляд,
где ведьма косматая из огня
во сне добывает яд.
Туда, где кажется, что легко
оплачивать все счета,
где могилу роют клинком
для моего шута.
Людей отличает привычка врать
и жить со своим враньем,
а нам выпадает судьба порвать
ветхую ткань времен.
Вперед, товарищи детских игр!
ваша игра, друзья!
Знайте, что в этот короткий миг
можно – чего нельзя.
…К лунному небу восходит дым;
видимо, письма жгут.
Я на страже стою один –
вот ведь какая жуть!
Свои границы хранит страна –
на то она и тюрьма.
Здесь люди меньше, чем имена, –
вот, что сводит с ума.
Вольному воля, мятежный принц,
воля твоя, король.
Вы не засту́пите всех границ,
вольно трактуя роль.
Я ясно вижу, открыв глаза,
свой сон у себя в саду.
Во мне просыпается злой азарт –
на спор погасить звезду.
Все сорок тысяч, что я убил,
братьев моих невест
не подтвердили, что я любил –
гасни, небесный свет!
Надеюсь, что это мои слова,
и этого в тексте нет.
Поскольку жалость во мне мертва,
дай умереть во сне.
Позволь мне бросить твоим богам
сломанный свой клинок.
Отпусти меня в балаган,
замок мой, Эльсино́р!
Сегодня актеры уходят прочь,
сминается шелк шатра.
Они приходили не мне помочь –
пытались спасти шута.
Они понимают, когда их ждут,
когда приходит пора.
Здесь, где уходит под землю шут,
воскреснет моя игра.
[b] 2006
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442322
дата надходження 09.08.2013
дата закладки 09.08.2013
Сьогодні вперше прочитала фразу: "Іноді так хочеться, щоб сни здійснювалися". І після цього в неї відразу виникло відчуття, ніби всі мурахи планети повзуть по її тілі. "Як?.. Чому?.. Сни мають таку здатність?.. Навіщо їм це?.." - думки, ніби змагаючить між собою, хто перший, з'являлися в її голові, виринали, мов проміння з-за хмар, а вона намагалася потопити їх, як це зробили безліч кораблів.
Роль її існування в цьому величезному всесвіті здавалась їй настільки крихітною, що вона навіть не відчувала свого дихання, жила навмання, не помічала відбитих слідів своїх на пройденому шляху, але мрію мала грандіозних масштабів - бути володаркою мрій.
Завжди повторювала: "Кожен має право на помилку, і кожен має мати право на її виправлення".
Особливо вона любила прогулюватися дотліваючим парком. Ще кілька днів тому він палав разюче оранжевим опалим листям, яке вже сьогодні є попелом. Його розвіє вітер, його історія закінчиться.
А вона все ще не могла прийти до тями, сни здійснюються. Але ж це тільки мрії можуть ставати реальністю, але лише не сни, не в її випадку. Вона була справжнім патріотом власних страхів: поряд з ними весь час, відчувати їх кожним нервовим закінченням - ось її принципи. Як не намагалася, не вдавалося їх порушити. А тут ше й виявилося, що сни можуть здійснюватися. І тоді їй доведеться прожити наяву всі ті переживання, ті, здавалось, останні хвилини, те щеміння серця, той видих покидаючих сил. Їй доведеться з цим зіткнутися ненаосліп, випити перед тим міцного теплого чаю, для сміливості, і розплющити очі.
Без змін. Напевне, те, що сни здійснюються, їй теж приснилося.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442219
дата надходження 08.08.2013
дата закладки 08.08.2013
[i](Ст. Лем)
[/i]
Скажи, вернувшийся со звезд…
Тобой открытая планета –
вся на ладони, как монета, –
не приняла тебя… всерьез.
Твой жесткий нрав, огромный рост
здесь и смешны, и неуместны.
В бедламе небылиц небесных
живут сошедшие… со звезд.
Скажи, свалившийся с небес…
Не о Земле, ее я знаю,
она постылая, земная…
Не обо мне, не о себе!
(А эта встреча под шумок!
Твою науку – под замок,
свои запреты – назубок…
Из дивной дали
тебя не ждали!)
У нас прозрачные глаза.
Мы все – фригидоимпотенты,
в мехах и винах компетентны,
забыли дерзость и азарт.
Мы инфантильной эры дети,
заземлены – боимся гроз…
На мой мучительный вопрос
способен ты один ответить.
Скажи, вернувшийся со звезд…
[b]1983
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442158
дата надходження 08.08.2013
дата закладки 08.08.2013
Давня карта Марсових морів...
Там бреде крізь сиве водопілля
Та, Що Вимикає Ліхтарі,
В дні тайфунів сірого свавілля...
Так далеко... Інтелекту знак...
І його залишена прикраса,
Ці відбитки кігтів залізяк,
Що були запущеними NASA...
Мов зарубки на старій корі...
Гладить шрами на застиглій лаві
Та, Що Вимикає Ліхтарі,
Й медитує в місячному сяйві.
Бранка золотих космічних брам,
Впавши перед світом на коліна,
Пише кучугури мелодрам
Про любов безмірну до нейтріно...
І зітхає о нічній порі,
У потоці прим, секунд і терцій
Та, Що Вимикає Ліхтарі
У моєму зболеному серці...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442175
дата надходження 08.08.2013
дата закладки 08.08.2013
Заполоч влягалася рівненько -
хрестики в рядочки полотном,
як стелила доні долю ненька
вишитим весільним рушником.
Заплітала ув узор молитви
і благала Господа одне:
хай любов'ю, радістю налите
сіє дітям щастя осяйне.
У троянди клала їм сльозину,
щоб росою теплою була,
у тривожну й радісну хвилину
ніжністю торкаючись чола.
Голуба з голубкою благала
затуляти крилами від бід,
щоб неправди і незгоди жало
не торкнуло їх сімейний світ.
Гапутвала літери - "на щастя"
і "на долю" - дай же, Боже,їм
щоб з любові щирого причастя
заряснів дитячим сміхом дім.
Серединку чистою лишила -
чистою стелись, життєва путь,
хай же вдосталь з вічної криниці
двоє їх кохання зачерпнуть.
Вишивала долю доні ненька.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441475
дата надходження 04.08.2013
дата закладки 07.08.2013
Помпезнейший парад позорнейших вещей!
Проклятая пора.
И махи топора любезных палачей –
поэт всегда пират.
Сомкнем ряды тесней! – а он всегда извне.
Не в ногу – марш! солдат.
Когда долдонят «да», он вскакивает «нет!»
Всегда неправ поэт.
На гнев его найдут надежную узду,
добротнейший резон:
к чему, мол, приведут, и это-де позор.
И ясен горизонт.
Убожество пера! ничтожность ремесла.
Но истин нет прочней,
что миру принесла [i]проклятая пора
эзоповских речей.
[/i]
[b]1982[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439461
дата надходження 25.07.2013
дата закладки 25.07.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.07.2013
Все минеться... все колись минеться...
Піднятися з колін і далі йти...
І голос твій сьогодні не здригнеться,
Бо сильний ти!
Не сподіватись на дарунки долі,
Без сумніву й страх́у вперед іти!
І скільки б не було на ранах солі,
Знай, сильний ти!
Що не вбива, як сталь гартує душу,
Від труднощів ніяк нам не втекти...
Лише скажи собі: "Я жити мушу!",
Бо сильний ти!
Не нарікай, що боляче живеться,
Комусь цього життя не віднайти...
До боротьби душа і серце рветься,
Бо сильний ти!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401803
дата надходження 17.02.2013
дата закладки 25.07.2013
...гнізда любові ніколи не бувають порожними
під час великого посту розлуки
не торкайся душею кожного
хай краще торкаються руки...
...кожна мрія рано чи пізно скидає крила
вкорінена в серце потреба вірити сякне
коли прийдеш ти на великий суд як докажеш що любила
якщо слів щоб описати любов завжди бракне?..
бо небо так довго було нерухомим що здавалось мертвим
і мандрівний птах задихався у ньому якщо відверто
коли коса спіткає камінь а камінь не спіткає землю
молися на смерть коли хочеш пізнати безсмертя...
бо по кожному слову залишається музика тиші
так як по кожній любові залишається страх
стиглий мов вишні
і ти їх їси
не виймаючи кісточок...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397686
дата надходження 02.02.2013
дата закладки 23.07.2013
Пламя. Свеча. Он и она.
А между ними глухая стена.
Не суждено быть им вместе навек.
В чувствах и в душах вновь падает снег.
Нежно мерцает чистое Пламя,
Крепкие руки к Свечи наклоняя,
Хочет сорвать с тонких губ любви знамя,
Так непреклонно её убивая.
Пылал огонь, свеча горела, вокруг все пусто - ни души.
Она все плакала и пела, что ей осталось малость жить.
Как странно все же: двое любят и убивают заодно,
Свеча сгорела, воск растаял, огонь погас, ушел на дно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415082
дата надходження 02.04.2013
дата закладки 23.07.2013
Вот и семьдесят лет, а как миг.
Только сердце не может забыть
Как в июньской ночи рухнул мир
Первый взрыв, первый плач, первый крик.
И вдруг многое стало впервые:
Первый враг, первый выстрел и бой,
Первый раз вы остались живые.
И встречали рассвет первый – свой.
Было все: были первые слезы,
И раненье и жалость и боль
И под сенью поникшей березы
Улыбнулась впервые любовь.
И мечты все вдруг стали иные:
Не сдаваться, сражаться, дожить.
В побежденном далёком Берлине
С медсестричкою в вальсе кружить.
И мечтали простые солдаты
Только мир и покой отстоять.
Чтоб впервые могли в 45-том
Во все горло «Победа!» кричать.
8 мая 2011 года
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423835
дата надходження 09.05.2013
дата закладки 23.07.2013
«Здорові були, мої рідні!
Всім шлю привіти без числа!
До вас приїду аж у квітні,
Мені заміна не прийшла.
Але ви тим не переймайтесь,
Бо неодмінно повернуся.
Кажу вам, любі, не печальтесь.
І цьом дружиноньці Ганнусі.
Малому привезу панамку.
А з тих, що я був вислав, грошей
Купіть узимку йому санки,
Та щоб міцні були, хороші…
А тут зими нема й далеко,
Завжди надворі літня спека.
Листів від вас усіх чекаю!
Я повернуся, обіцяю!»
Він залишився на війні.
Вогонь і дим. Гарматний гул.
Упав в бою. Серпневі дні.
Вісім’сят шостий рік. Кабул.
14.02.2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314187
дата надходження 15.02.2012
дата закладки 22.07.2013
На подоконнике Европы лежу, распластанный во льду.
И в сны резановской хворобы тунгусским идолом войду.
А запоздалая догадка пришла случайно и во сне.
Открылось око урагана, как дверца в каменной стене.
В осмысленном бреду на кончике гайта́на
распластана во льду разгаданная тайна.
(С приходом межеумочных свобод
столь многое попало под топор,
но литерная миссия ОСВОД
на суше неизвестна до сих пор.)
Смысл сохраняющая норма, загадочное дважды два
из Красной книги ре-минора, она безумна, но жива.
И речь, кочующая в ересь, для сохранения души,
форель, почуявшая нерест, не отвернется от вершин.
Живу как все живут, поскольку мне велели,
чтоб свечи дежа ву не истлевая тлели.
Чтобы в хитах метели плыл посторнний звук.
(Чем глубже прячет голос река,
тем выше в горы и громче эхо.
Вчера закончился Год Сурка –
когда начнется Век Человека?)
*
Все ближе лай собак, а я лежу во льду.
Стирая лед со лба, я встану и пойду.
Я сам себе приказ. Мне мерзок лай команд
чужого языка (родного в этом сне).
Сюда бредут ЗК, проваливаясь в снег.
Я ухожу в отказ, под камнем погребенный,
в набор случайных фраз, составленный ребенком.
02.02.02.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438444
дата надходження 20.07.2013
дата закладки 21.07.2013
[i](фантастическая баллада)
[/i]
Это пахнет голубая верб́а!
…Нет, всего лишь колючка и дым.
Ощущаю холодок у ребра…
Был ли, Господи, ты молодым?
Просит мальчик ежедневный бакш́иш.
Вечерами на дороге якш́и.
Ночью меряет нас длинный аршин,
и погашены сигналы машин.
И сказал мне, балагур и нахал,
Ваня С́елезнев, сержант из Мытищ:
«Повезу я [i]дипломат[/i] барахла,
смертный холод со спины ощутив».
В узком небе не вертушки ли шум?
Здесь желтуха, кер́изы и цинк.
Завтра я у замполита спрошу,
что здесь делаем мы… мертвецы.
«Я не слышу, что мне ты говоришь.
Я домой не донес головы.
Я не слышу. Я теперь… шурав́и.
Объясните, в чем мы неправы!
1989
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438301
дата надходження 19.07.2013
дата закладки 21.07.2013
Вимучені довгожданним очікуванням покращення життя, захмелілі від чужих розповідей про казкові заробітки вирушають у далекі подорожі мої земляки. Нерідко забуваючи підлікувати назбирані за життя слабості, а попадаючи у зовсім інакшу атмосферу, провокують їх загострення, що інколи обертається плачевним фіналом.
Так поспіхом збирався у дорогу -
що і проститись ти ні з ким не встиг...
На заробітки. А попав до Бога.
В бригаду мертвих перейшов з живих.
Чи то платню там кращу обіцяли,
чи від життя втомився і утік -
взяв і помер, і крізь чужі вокзали
уже в труні вертався в другий бік.
Труна розкішна - в нас таких не роблять.
Невже ти ради цього і помер?
Спинися, доле! Розвертай голоблі!
Скромніше прагну жити відтепер.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438563
дата надходження 20.07.2013
дата закладки 21.07.2013
Я заплітаю у волосся
дощ.
Старі пожовклі поцілунки –
геть.
Поміж дзеркальної бруківки
площ
Вже виростає щось нове
й зелене
вщерть.
22.03.2012р.
"Дніпро", червнь 2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324353
дата надходження 23.03.2012
дата закладки 19.07.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.07.2013
Скажи, чиє ти небо вкрав?
Кого ти залишив без світла
у темряві заблудлого життя,
втікаючи від власного каліцтва?
Кого ти вбив заради почуттів?
Тепер ти можеш відчувати більше,
того, що викликає біль,
чи навіть написати вірші?
Зізнайся, тебе це веселить!
Ти ж бачиш, як вони страждають,
Коли їх мрії робляться як дим
І в небуття несамовито утікають.
Ти – не боєць, ти - просто паладін.
У вірності тобі немає рівних,
Бо ти лиш пес в руках госп́одарів,
Що за наказом лає гнівно.
Засни, упийся вічним сном!
Гарматний постріл не розтулить віки,
Поки уста промочені вином
Благатимуть божественнії ліки.
Тобі душа б намуляла кістки.
Не каяттям твоє життя умите,
Бо це буття хоч схоже на людське,
Чужими бідами і відчаєм убите.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417126
дата надходження 09.04.2013
дата закладки 18.07.2013
Давай, забудемо на мить, що ми самотні.
Забудемо, що є земне тяжіння
І сподіваючись лиш на одне везіння,
У змах крила розбудим небеса!
Давай, уявимо на мить, що ми не люди,
І звуки зливи грають нам чарівну оду.
А за одну всього лиш нашу вроду,
Нам дарували ангели безсмертя.
Давай, згадаємо на мить, що ми щасливі.
Візьмем у руки подарунки долі,
Вплетем у коси обруч із магнолій,
Заплющим очі і...
Давай, забудемо на мить, що ми самотні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438126
дата надходження 18.07.2013
дата закладки 18.07.2013
1.
Простите, что пишу не на латыни.
Забавный был бы фокус и курбет,
когда бы ее буковки литые
рассыпал распечатанный конверт.
Латынь не любит северные страны,
и даже в нашей сумрачной степи,
где ночи стали влажны и пространны,
она, простыв, гундосит и хрипит.
Ее завез к нам изгнанный Овидий.
Он нынче был, но дулся и молчал.
Джерома не застав и Кафки не увидев,
со мною откровенно заскучал.
Мне тоже скучно быть самим собою,
все мысли доверяя табаку.
Я ощущаю эту осень с болью,
как ощущают лезвие в боку.
(Простите, но вы сами напросились.
Вы думали, что это так легко, –
а все, что не потребует усилий,
полезно, как парное молоко.)
Не потому, что Павла Шеремета
не отпускали в лоно ОРТ, –
я не писал вам, потому, что нету
на этом сером свете новостей.
Ну, злой факир, что мир преобразует,
исполнил все, что было суждено.
Ну, мой сосед по дому обезумел:
отдал зерно, разводится с женой…
Поля не подготовлены под озимь…
Я изумлен решением суда…
Единственная новость – эта осень,
но это, вероятно, навсегда.
На самой дальней точке ойкумены
все неизменно – даже перемены.
2.
Мне быть собой, я повторяю, тошно.
Об этом я, конечно, расскажу
в подробностях. Но это все равно, что
полсигареты одолжить бомжу.
Когда я вспоминаю, как катались
и собирали мерзлую свеклу.
мгновенно открывается катарсис,
похожий на железо по стеклу.
Гляжу в окошко на себя из бездны,
на лаконичный варварский пейзаж,
на п́алевое небо без созвездий –
и вижу отраженные глаза.
Здесь зрение включают ровно в восемь.
Но не оно меня подводит, а чутье,
когда венозно проступает осень,
как позитива черное шитье.
Я ощущаю горький мир как ребус.
Больной и равнодушный человек,
я докатился до того, что в среду
не решаюсь предсказать четверг.
В пустой органчик встроенное завтра
на холостом резиновом ходу,
как топлива, лишенное азарта,
лишь кашляет в железную дуду.
Все вместе называется «Т-40».
С ним поступили, как с моей страной.
Или судьбой. А я теперь историк
и помню все, что было не со мной,
а посторонним парнем. Если время
нарезать тонко-тонко поперек
волокон, подмешать туда коренья
и начинить им праздничный пирог,
то праздник будет называться осень.
(На этом обрывается ката́лог,
поскольку составителя заносит,
он подражает нынешним кидалам
и хочет уподобиться крутым.
Поэтому и просится латынь. – [i]прим. ред.[/i])
Привет!
20 брюме́ра 209 года. S.P.
P.S. Без меры дурная погода.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437895
дата надходження 17.07.2013
дата закладки 17.07.2013
Дав Господь по мірі кожному талантів,
Благодаттю всіх Він щедро наділив:
*Вирушайте в світ - пишіть, творіть, співайте,
Научіться в Мене, бо і Я творив.
Всім роздам помірі - десять, п'ять, одненький,
Від'їзжаю, не скупіться, множте їх,
Поцінуйте, - діамантові й простенькі,
Скористайтесь, не жалійте сил своїх.*
Звісно, що таланти різними бувають;
Хтось на гуслях грає - серце ублажа,
Хтось скорботних і покривджених втішає.
А у когось віршем повниться душа.
Діточок хтось наставляє мудрим словом,
Квіти хтось вирощує й дарує всім,
В когось мова чиста, ніжна, веселкова,
Каменяр же з цегли нам будує дім..
Не перелічити всього розмаїття,
Кожному дано сповна, по мірі сил.
Тож відкрийте очі, в душу зазирніть ви -
Може в землю дар Господній хто зарив?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437700
дата надходження 16.07.2013
дата закладки 16.07.2013
Останній… мабуть, останній, про минуле.
Дивно, а навіть не стискає грудну клітину…
Вихаркуючи залишки всіх цих спогадів рину
До завчасного завтра – життя без зупинок.
Деякі фрагменти: надособисте надбання,
Вони як кілком у груди і провернути. Тричі.
Душевний меморіал пам’яті жертв бажання,
Що насправді помирало від реалій страждання.
Стільки років квіти на мармур. Холодна плита.
Довгі промови про життя без сенсу і втіхи,
І незвично короткі слова - про вагомість буття,
Мета псевдо людей – іншим нам багном душу залити.
І своїми коротенькими ніжками, ступнями в піску
( а пісок – то для трагедії – він в’їдається в рани),
Псевдо люди – перевертні. В мить одну
Із живих – в мертві спогади, заради розправи.(або ж для забави?).
Сиджу. Палю в собі останній піонерський аж до неба.
Спогади кольоровим полум’ям.. такий сморід!
Помста самій собі… і за себе ( а коли вже відверто –
Без минулого – ти нуль.
А з таким минулим – до кінця не доходять.)
Там далі можна чекати світанки. Я знаю, я бачила.
Людям сняться кольорові сни про майбутнє.
Там п’ють запашну каву разом щоранку…
Там меморіал бажань категорично відсутній.
Останній. Останній, як роса на сонці випаровується…
Так дим вивітрюється після спалення травматичної пам’яті.
До здорових вас і натхненних - це ніяк не стосується.
Ритуал прощання з улюбленим болем за хвилину завершиться.
Наче смерть, воскресіння і незмінність – все отак разом.
В останнє передивляюсь кількість чорних дір в особистості.
Хтось назве цей вірш – результатом психічного стану,
А я це назву – вінцем змін, сьомим колом своєї сміливості.
Палає минуле різнобарвними спогадами аж до неба.
Дивна потреба. До самих таємниць душі цей сморід.
Помста самій собі за довіру,і коли вже бути відвертим -
То знай з таким багажем – зазвичай люди нічого не можуть…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387508
дата надходження 25.12.2012
дата закладки 16.07.2013
липне липень до тіла як чорна смола
календар виокремлює простір датами
дощопадом промокли твої рукава
сьома спека кілометру дев'ятого
докипають піски поранені морем
ми були в тому році каліками
одягають спідницю покошені гори
залишаючи нас перед хвірткою
і кипить десь між подихом твоя сльоза
понад лісом тремтливими буднями
вперто небо крокує в новіших очах
щоб втопитись у батьковій студні
і коли виливається літо у кров
я навмисне до тебе глухну
жовті рими на кленах бавляться в гру
хто чекатиме нас до лютого
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437507
дата надходження 15.07.2013
дата закладки 15.07.2013
Хилитають вітри трав`яні спориші,
Чую запах гіркий, полиновий.
Після тебе в душі, після тебе в душі
Попелище лишилось любові.
Ярослав Чорногуз\"Попелище любові\"
...Погоріли в душі квітом буйні поля,
сум вселенський лавиною суне.
Попіл, чад ,почорніла земля...
Ран сердечних обвуглені руни
заяснять серед зір попід згарищем тим,
дивним сяєвом заполовіє -
се паломник Любові іде, пілігрим,
подорожній від храму Надії.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352514
дата надходження 23.07.2012
дата закладки 14.07.2013
Безвимірна брехня
без краю, дна і страху?
Безвимірні діла
у безгомінні зла?
Стобурчиться стерня
на бездоріжжі шляху -
безвартісні слова
без крихточки тепла...
Присохла свіжа кров
у цівочках до правди...
Невчуті молитви -
у хмарах грозових.
Від пари підошов
брудної гри назавжди
залишаться сліди
у стосах вікових.
І долями недоль
доповнять кари чашу,
і болями стечуть
незмінно у віки.
За щедрістю сваволь
не чутно "Отченашу"...
Не губиться лиш суть
кармічної ріки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416530
дата надходження 07.04.2013
дата закладки 14.07.2013
Я сотні раз буваю неправа,
І, може, виправляюсь не завжди,
Та я якраз настільки молода,
Щоб добиватись, вірити й рости.
У моїх венах кров уже кипить,
А тіло хоче ритму від життя,
Моя свідомість, бачите, не спить,
Не притупляє мозок мережа.
І хай говорять - буде важко там,
Та моє серце так жадає змін.
Я вперто не здаватимусь вітрам,
Я вкотре підійматимусь з колін.
Я буду віру в серці берегти,
І досягати бажаних висот,
Бо той, хто хоче - той знайде шляхи,
А хто не хоче - безліч перешкод.
Допоки я жива, я буду йти,
І буду намагатись в кожну мить
Залишити у вічності сліди,
А ви, тепличні люди, й далі спіть.
14.07.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437293
дата надходження 14.07.2013
дата закладки 14.07.2013
Бувай, моя любове. Я з тобою
Пережила вже більше сотні літ.
Так окрилялись почуття весною,
І підіймались високо в політ.
Так візерунки стрімко малювались
На наших долях пристрасті пером.
Ми кожним поцілунком упивались,
І кожен дотик спалював теплом.
А ми з тобою швидко розчинились.
І вже самі затоптуємо грань.
Лиш тільки грань. Усе, що залишилось
Від наших спільних планів і бажань.
Я в наших почуттях перегоріла
Неначе сталь, гартована в вогні.
І, може, ще не зовсім відболіла,
Та я вже вкотре дякую тобі.
Мені пора. Я скоро вирушаю
На зустріч до щасливого життя.
Бувай, моя любове. Відпускаю.
Назад уже немає вороття.
11.07.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436721
дата надходження 11.07.2013
дата закладки 12.07.2013
«Ну от і все.
Загубилась стежка
У високій траві…»
(Йоса Бусон)
Стежка перша. Рембо.
Липень тільки починав бути собою. І це відчувалося – папороть пахне так тільки тоді. Коли пора стає теплою і доброю до тіла, мені не сидиться в місті серед людей і машин, що сотворили люди. От і тоді – понесло в Дикий Край. Не в пошуках чогось, а бути собою. Поблукав-поволоцюжив я в ущелину Відчаю. Та місцина вабила мене завжди своєю незайманістю – ліси-праліси там завжди були дрімучими і давніми, мохи не знали людської ноги, що тиснула їх ще більше до землі, дерева не відали злої холодної сокири, а потоки доторку теплих рук. Проте подорож цього літа виявилась низкою розчарувань – як в бутті цієї ущелини так і в людях. До ущелини Відчаю ведуть багато стежок – деякі річковою долиною, деякі через гірські хребти обабіч скель та гущавини жеребу, але всі вони виявились Стежками Розчарувань. Я цього не знав і не очікував. Хоча чи варто, взагалі, очікувати чогось…
Найболючіше розчарування було в тому, що ущелина відчаю перестала бути дикою і незайманою, як молода гірська коза – до ущелини дісталися лісоруби. Вони проклали туди дорогу бульдозером перетворивши її в суцільне місиво. Весь праліс в тих краях їм, звісно, вирубати годі, але…
Я брів гірською стежкою навмання і думав про те, що для відлюдника лишається все менше місць для пошуків істини. Проте старезні буки і смереки повернули мене до роздумів про вічне. Я йшов і слухав тишу. Дорогою траплялися звірятка – крім своїх улюблених орла та змії я побачив горностая, білочку та оленів, що гордовито втекли в хащі.
Раптом на стежці з’явилася постать, що рухалась мені на зустріч впевненим кроком героя. Ледве побачивши його я відчув класику оспівану Фрідріхом Ніцше та Джеком Лондоном: сталеві м’язи випирали з-під тісної сорочки, яку він не застібнув – зав’язав, на голові бандана, на обличчі трьохденна голлівудська щетина, на поясі фінський ніж, через плече патронтаж з чисто вестернівськими патронами, на плечі старий кріс – гвинтівка, що багато бачила, погляд вогненний, черевики важкі. Справжній Рембо – тільки тутешній.
Ну, як тут було обмежитись лаконічним «привіт» чи «честь»? Порівнявшись з ним я вигукнув: «Великому мисливцю – великого звіра!»
Я вже очікував почути відповідь хрипле і суворе: «Йду вбивати ведмедя – в мене свої рахунки з цим людожером!» Але де там…
У відповідь я почув якийсь переляканий тонкий голос: «Та я це… Того… Йду техніку сторожувати…»
О, ні! Люди змаліли…
Стежка друга. Філософ.
Наступне розчарування трапилось мені біля мого табору, де я варив свою мандрівну їжу і слухав шум річки. Стежка перетинала рінь, яку я обрав собі, як місце для тимчасового спочинку. Місце для тривалого спочинку не обиратиму – спочину де випаде. Річка говорила мені про вічне – і не тільки про те, що все минає і все тече. Ця місцина була не в самій ущелині Відчаю – біля, в гірській долині, звідки в ущелину можна при великому бажанні потрапити. Я торкався руками трави і думав про епоху античності – до філософії там спонукали дві речі – спекотний клімат і легкий бриз з Середземного моря – цього «Мезогейос Таласса». Сама по собі спека хоч і не дозволяє працювати після обіду, змушує до мимовільного дозвілля, але вбиває будь-яку думку, спонукає до фаталізму. Але якщо додати ще бриз… Саме тому в Персії та Єгипті були релігійні подвижники, а не філософи. Заратустра був не філософом – це Ніцше його таким зобразив…
Мої роздуми перервалися появою на стежці дивної фігури – точніше двох. Стежкою йшов босий чоловік з сивою бородою, вдягнутий в лахміття, яке нагадувало хламиду Сократа. Він ішов босим, поруч біля нього йшла вівця – біла з чорними плямами. Він щось розказував вівці – говорив з нею – певно, тлумачив своїй єдиній слухачці якусь високу істину, яка щойно йому відкрилась (бо люди не гідні його високих істин, а зберігати їх в собі несила). Зовні він справді нагадував філософа-кініка, що зневажає умовності людського буття, «блага» цивілізації, докучливість і суєту суспільства, людину, що живе заради Істини. Ось він – Добрий Пастир, що пасе – нехай не отару, а одну вівцю.
Коли він порівнявся зі мною я привітав його, сподіваючись почути у відповідь якусь маленьку мудрість яку, звісно, збережу, пронесу крізь роки і пил міст.
Але у відповідь почув: «У-у-а! А-е!» А потім якусь нісенітницю… «Філософ» виявився місцевим божевільним, що кожен божий день здійснював свій нікому не зрозумілий ритуал – йшов зі своєю вівцею в гори стежкою і вертався ввечері в село… Він справді жив у своєму світі, який іншим людям – і мені в тому числі – незрозумілий. Його ментальний світ міг бути по своєму цікавий чи навіть гідний поваги, як світ кожної живої істоти, яка має право на життя. Але від філософії і мудрості це далеко…
Стежка третя. Закохані.
Біля ущелини Відчаю іноді ходять різні люди. Сього літа в неї зазирнули лісоруби, а так люди проходять мимо тієї ущелини. Колись я наївно думав, що всі люди, що йдуть в гори, йдуть туди в пошуках одкровень, споглядання, Істини, Бога. Щоправда, виявилось, що більшість йдуть туди аби посмажити м'ясо вбитих тварин та випити розчину етилового спирту. Але ж і в часи античності саме більшість засудила Сократа до смерті, а Платона двічі продавала в рабство, Езопа бачила лише горбатим рабом, а Гомера сліпим жебраком. Більшість в усі часи жадала «хліба й видовищ», а вічне та прекрасне творили особистості. Я думав про це сидячи ввечері біля вогню на галявині Самітника. Ця галявина далеко від ущелини Відчаю, тільки окремими стежками можна звідти в ту ущелину потрапити – та й то оті стежки треба знати. Я вже думав цього дня мою самотність ніхто не обірве гомоном, ніхто не порушить тишу моїх думок.
Але раптом біля галявини з’явилися двоє – пара молодих людей. Помітивши їх я одразу зрозумів – це закохані. Ось ще є вічною цінністю! Ось що ніколи не викличе розчарування! Кохання! Воно завжди було і завжди буде. Ось що буде надихати поетів і робити душі людей прекрасними!
Вони зайшли на галявину і підійшли до мого самотнього, але гарячого вогнища і спитали чи можна їм зупинитись не на довго на цій же галявині, вони мовляв, мені заважати не будуть. Я в пориві ліричної сентиментальності і поетичного піднесення відповів їм віршами – експромтом, що складався з уривків з різних сонетів Петрарки і власних імпровізацій в риму:
«Промчали дні мої наче оленів
Коса хода. Час щастя був коротший
Ніж помах вій…
………………..
Що привело вас в край забутий
Богами і людьми, яких думок сувій?»
Їхня відповідь була для мене несподіваною: «Та ми так… На одну ніч… Викурити косячок і потрахатись…»
Стежка четверта. Проповідник.
Я блукав і блукав навколо гори Холодного Споглядання. Самотність не гнітила мене. Зустрічалися різні звірятка які дивилися на мене здивовано-переляканими очима: від білочок до тхорів. Я зупинився на черговій галявині біля невеликого водоспаду, що утворював вир серед величезних каменів. Я занурював своє тіло у холодну крижану воду і думав про Конфуція: його відлюдництво було серед людей. Він мріяв знайти досконалу людину і розумів марність своїх пошуків. Хоча сприймав саму ідею не так безнадійно як Діоген…
Мої роздуми перервала несподівана поява: на галявині з’явився… Хто б міг подумати? Патріарх. Апостол. Справжній. Сивий, бородатий, з просвітленим поглядом. Привітавшись, як вітаються хіба що носії одкровення, він попросив мене про делікатну послугу якщо мені, звісно, буде не важко це зробити. Він говорив дуже ламаною російською мовою з сильним закавказьким акцентом. Він пояснив мені, що він мандрівник, гуру і громадянин Всесвіту. Сюди прибув з Тибету, де провів кілька років у монастирі вивчаючи Ваджраяну. По його словам саме на цю галявину мають прибути сьогодні шукачі істини і прихильники істинної віри з різних куточків світу. І їм необхідна саме ця галявина, а не інакша. Бо, по-перше, тут місце особливої сили, а по друге давно домовлено, що зустріч відбудеться саме тут. І, оскільки, я не посвячений у їхнє таємне коло, то не можу бути присутній. Я погодився, сказавши, що таких галявин я в тутешніх краях знаю багато. Згорнув табір і зібрався йти. Це викликало радість у гуру, в якості подяки за мій благородний вчинок він навіть запросив мене на їхню урочисту трапезу. Я звісно прийшов – було цікаво, без перебільшення. Ще б пак – я побачу справжніх шукачів Істини, людей світла.
На галявині зібралося чимало молодих людей – вони, щоправда, більше нагадували хіпі, аніж віруючих чи анахоретів. Трапеза була скромною – по сухарику і жменці сухофруктів на кожного, що запивалося досить непоганим чаєм без цукру. Трапеза підкріплювалась проповіддю гуру. Концепція його була не оригінальною – якась суміш буддизму, індуїзму, суфізму та даосизму, замішана на сучасних модернових роздумах. Основна думка вчителя життя полягала в тому, що треба зректися матеріальних благ – роздати бідним, або ще краще пожертвувати своє майно секті і жити тим, що Бог посилає не думаючи про день завтрашній, бо існує тільки вічне сьогодні. Я ловив себе на думці, що все це я вже читав, нічого нового я не почую. Потім вони били в барабанчик, грали на сопілці, танцювали навколо вогню свої дивні танці, медитували і співали мантри. Після цього посідали в коло і почали сповідатися гуру – розповідати про свої проблеми і гуру який тут же розраджував. Все це нагадувало прийом у психіатра: «В мене є проблеми і я хочу поговорити про це…» Періодично гуру знову повертався до проповіді – він згадував різних мислителів давнини, які на його думку досягли досконалості і просвітлення. І серед найвищих мудреців він чомусь найчастіше згадував Гафіза. Потім дійшла черга і до мене. Гуру люб’язно надав мені слово, сказавши, що це людина, яка гурту істинної віри надала послугу. Розповідати про себе мені було не цікаво – я взяв і процитував Гафіза – з того, що згадалося:
«Щоб ця плоть моя тлінна безсмертя дізнала,
Принеси, о сакі, життьового напою!
В мене очі – на вінцях, душа на долоні!
За вино її візьмеш, клянусь головою!
Не дохитуйсь, неначе троянда од вітру:
Я до стіп твоїх душу розсиплю росою…
Другу й третю струну вдар на чангу, музико,
Слав той місяць, що всіх переважив красою!...»
На подвижників і їхнього гуру це справило враження вибуху бомби. Вони заявили, що я махатма і гуру. І що вони готові прийняти мене у своє коло і слухати слова Істини, що втілюються через мене у цьому грішному світі. Але подякувавши за цікавий вечір і пояснивши, що я самітник і відлюдник, я помандрував далі. Ходив по горах і думав, що ось – є насправді в світі люди, які ось так – зрікаються бруду світу сього, проповідують Істину…
Через кілька днів я повертався в місто людей і машин. Коло села мені трапився знову цей сивобородий гуру. Він розмовляв по мобільному телефону і вів розмови далекі від божественних: пояснював своєму далекому співрозмовнику скільки він брав грошей за участь у семінарі, скільки слухачів було, скільки вони заробили і як ці гроші будуть ділити…
«О, часи, о, звичаї!...»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435729
дата надходження 07.07.2013
дата закладки 07.07.2013
Подарував мені кохання.
Взаємне. Чисте. Без дилем.
І відповів на всі питання,
Поклявшись перед вівтарем.
Подарував мені натхнення.
Творити. Жити. Лиш для нас.
І Бог дав нам благословення.
Дитя любові. Мрії. Час.
Подарував мені кохання.
Усе сторицею віддам.
Усю себе. Аж до згоряння.
А потім спогадів додам.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348882
дата надходження 08.07.2012
дата закладки 06.07.2013
заходь по плечі у море
вдихай сутінкову свіжість
солоних його просторів
воно так приємно ніжить
воно обережно лиже
твої обважнілі ноги
вплітається трохи хижо
в волосся уже вологе
тримає тебе за руку
в сумні зазирає очі
і з кожним його рухом
ти плаваєш все охоче
заходиш по плечі в море
і хвилька тебе штовхає
в прозорий вечірній морок
підвалин морського раю
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434695
дата надходження 01.07.2013
дата закладки 01.07.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.06.2013
[i]Ти схожа на янголятко Гапчинської[i]
Що тобі сниться, дитино рожевощока:
Сніжинки в долонях зими іскристі[/i]
чи може знову Риби в шоломах?
Що ти малюєш на шкірі й пергаменті
вії прозорі у мед занурюючи?
Слова набувають нового значення
коли на пероні звук потягу чується.
Й звуки гріються між долонями
як зізнання в коханні несказане
і по східцях до шостого поверху-
шлях на небо дьогтем змазаний.
І кому ти присвячуєш вірші
що як шрами папір різали?
Ось останній рейс з Че до Ніжина.
Лиш від тебе до тебе встигнути б.
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433747
дата надходження 26.06.2013
дата закладки 27.06.2013
Милий, ти чуєш, знову
ці голоси і співи,
я їх жбурляла в море
але вони живуть.
Милий, вони не тонуть,
милий, вони у вухах
скиглять у «ре мінорі»
і викликають лють.
Я б розпорола простір,
ці голоси і співи,
певно, всотались в нього
і бешкетують там.
Милий, вони існують!
Це не моя уява!
Я ж їх жбурляла в море
хвилям і морякам!
Милий, я так втомилась,
ці голоси і співи
вже проросли у вухах,
я і змирилась з тим.
Марно жбурляти в море
те, що тобі належить,
котрим воно б не було -
приязним чи гидким.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432669
дата надходження 20.06.2013
дата закладки 26.06.2013
Кохала. Страждала. Молила. Кляла.
Даремно. Немає нічого між нами.
В очах невблаганно бриніла сльоза,
Якій не судилось скотитись щоками.
Боліло серденько, стогнала душа –
І я поклялáся своїˊми вустами,
Що ні, не впаде із очей ця сльоза.
Хай небо поплаче за мене дощами.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358674
дата надходження 20.08.2012
дата закладки 26.06.2013
Не заставляй чадіти серед стін,
Які твоїм ім'ям волають гнівно...
Шпалерами промоклих потрясінь
Обсушу мури.
Чом мовчиш покірно?!
Не дозволяй скуйовджувати слух,
Бо не в новинку-стін безликий скрегіт...
Нас вже не тішить новизна споруд...
Цю темряву знесилить лампа Деві.
Ми запалили вогник крадькома,
Прикривши сіткою-не відвернули вибух.
І згасли ми!
Залишились тіла,
Які так прагли дихати крізь сітку...
Ми в шахті опинились.
Глибина...
Ти поруч йшов торкаючись зап'ястя...
В душі тонкій-відверта нагота,
Яку ти не прикрив у слові "щастя"...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428204
дата надходження 29.05.2013
дата закладки 23.06.2013
Гори цінують тих хто залишився вірним
Не замінив їх ні на море чи політ
Вони дають щось більше ніж красиве мило
Дають те відчуття яке залишить в тобі слід
Ти повертаєшся до них на знак поваги
Або руйнуєш у собі стареотип
Це все не так уже й важливо знати
Важливо те що з ними ти залишешся навік
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277227
дата надходження 27.08.2011
дата закладки 23.06.2013
Мурликав теплий синьоокий вечір,
Шовковий мак в степах палав,
Додому линули ключі лелечі
Межи потомлених заграв.
І лився синій воркітливий спокій,
Торкався краплями невмитої землі,
А ми йшли разом по землі широкій,
Немов не з нами все це і немов не ми.
Так пахло м’ятним медом надвечір’я,
Трояндовим настояним вином,
Й здавалось янгол, просушивши пір’я,
Вкриває й нас своїм пухким крилом.
Під ніжне сяйво зоряних багать
Бриніли срібні нитки павутинки,
А нам лишилось трохи почекать -
До щастя – лише мить і півзупинки….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355901
дата надходження 07.08.2012
дата закладки 23.06.2013
Бездоріжжя п ́є канонаду спотикань моїх ополочень, і обгортається навкруг сивими жилками мармуру. В небо тягнуться пілястри стогону між тих фресок, що їх вирізала обеззброєність, та немає някого виходу з вишкіреної знаковості гарпії-свободи. Твоя чи моя вона, пересохла, наче куряче горло? Вниз обеліском схрещуються ореади та напеї, захлинаючи голослів ́я співучості, а може, лише мовчання. І сатир зализує рани приземлених тисячолітністю пагінців невинності, і стає щораз холодніше під витріщаннями когось чужого з щілин усіх заговорених на безбожність капел, і по склепінню моєї несвідомості розходяться нервюри, як пальці, сковуючи на вічність твій надніжний відголос – так зводить терпкістю піднебіння, так клеймо старості наводить весну –шельму на обличчя (не грайливу, а престарілу відьмачку-весну з оберемками проклять і прокльонів). Куйовдиться волоссям ширшавість під круговими рухами вітру, та коли раптом навскіс – я вхоплююсь за кирпате насміхання шепоту твоїх губ, але падаю, падаю, поки мохом не обернеться торкання моїх стоп до пасквільного твого леза. Знаменом прохрипнуть крізь небосхил ті пінаклі, що впинались в зап ́ястя і навхрест. Твої ж рамена тяжіють від зброї. Проти кого ти йдеш, коли тут наяди споконвічно плетінням вінків увінчують щоглу моєї смертності?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432219
дата надходження 18.06.2013
дата закладки 18.06.2013
І наступає такий момент, коли спокій огортає душу, коли все, чого ти так хочеш, ховається в тобі, коли сумнів щезає, коли легкий смуток панує навколо...
коли навіть сезонність шумить протертою містичністю
[i]В кожному з нас всередині живе своя історія.[/i]
яка
цвіте лише двічі
в момент дійства
і в зібраному клубку думок
перед відправленням
в вічність
І наступає такий момент, коли в стосунках не треба ставити крапку, а продовження ...
коли сміх починає плакати вмонтованими датчиками терпіння, коли перегони на першість стають наркотиками, коли зупинка означає універсальність дії, коли уподобання відрізняються до схожості
[i]Вір в себе, але не будь самовпевненим.[/i]
для того, щоб після
падіння знову
піднятися
щоб після приниження
мати сміливість
пройти повз
після того, як на мить
натиснув на гальма
І наступає такий момент, для себе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432095
дата надходження 17.06.2013
дата закладки 18.06.2013
...на останній сторінці
списаного цікавістю зошита
я позичаю місця для
твого існування
к о р о т к о т р и в а л о г о
снігу солодко розталого води
стікають між пальців
ловлю на ходу
подихи л і т а
крізь сито просіюю
с л о в о за с л о в о м
скапуючи розпеченим оловом
на папір падає
п і р я
р а й с ь к и х птахів
ти в і д л і т а є ш ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260411
дата надходження 18.05.2011
дата закладки 16.06.2013
між прірвою та берегом єдиний міст
твого життя поетика...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431712
дата надходження 15.06.2013
дата закладки 16.06.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.06.2013
«Про те, як тиша всіх століть
безсмертних щастю вчить…»
(Вільям Батлер Єйтс)
У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера тяжка й черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398601
дата надходження 06.02.2013
дата закладки 16.06.2013
обіцяй,
що грітимеш мені руки взимку тільки в своїх кишенях,
дихатимеш вночі в потилицю, цілуватимеш в ямочки на щоках,
будеш моїм серцем, радістю, повітрям в легенях,
медом у кухлі свіжого молока,
улюбленим светром, ковдрою і неосяжним щастям,
чекатимеш мене вдома, обійматимеш щоп'ятнадцять хвилин,
обіцяй, що нікому тоді не вдасться
звести якусь іншу долю між наших спин.
обіцяй, що горітимеш мені в грудях - обов'язково
"поряд" - завжди найтепліше слово...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424948
дата надходження 14.05.2013
дата закладки 16.06.2013
Сьогодні я не хочу втрачати віру. Немає значення, яку віру чи у що. Мені просто треба знати, що наступної хвилини надія не покине мене через мою неуважність щодо неї. Я хочу бути впевнена, що я не сама.
Цей страх втрати заполонив мене. Чому я цього боюся? Не зрозумію навіть коли, мені це пояснять. Я починаю дружити з страхом кожного дня більше. Розповідаю про побоювання, молю, щоб покинув. Я хочу бути вільною...
А що таке свобода? І де вона? Ви мені її покажете? Впевнена, що бажання свободи гірше за мимовільний страх. Він тимчасовий, а ось свобода, цей свідомий порив до самотності змушує робити егоїстичні вчинки. А хіба не краще бути не самій?..
Сьогодні я вирішила бути не сонною. Сьогодні я не буду закривати очі на безглузді дії, які чиняться під впливом загальної байдужості, сьогодні я не зроблю вигляд, що не почула про чергові помилки, які можна було завчити напам'ять і вже не повторювати. Як це, бути свідомою?
Свідомість завжди піддається підсвідомості, а піддсвідомість у свою чергу - серцю. Не розумію, чому цьому органу відведена така велика увага? Так, від життєво важливий, так, в нього особливі функції, так, воно - центр нас, але... І, до речі, до такого маленького слова як "але" теж прикута чимала увага. Воно завжди чомусь має більший сенс, ніж вся та провова, яка була до нього. Невже все те, що невелике за розмірами, має більший вплив? Безперечно, серце має, так само як і кров чи мозок. Але... Сьогодні я усвідомила, що треба бути свідомою лише у своїй підсвідомості.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431355
дата надходження 13.06.2013
дата закладки 15.06.2013
Сьогодні ридало небо
Тримало тополями скроні
Бажання – це ще не потреба
Без тебе
Немов у полоні
І рими дешеві
Солоні
І я
як амеба
на фоні
у себе.
"тактреба".
бо ми
як і завше
в законі.
Три кулі у спину
Три постріли в душу
Я виживу
Мушу.
Не жди
не загину
Я гори ще зрушу
Не ний лише, небо,
я МУШУ
«алло, ма, я вдома
це втома
лиш втома
…не плач, я здорова
і день був чудовий…
… ну ма, ну не треба…
я ж в тебе свідома…
Цілую.
І хочу до тебе…»
Ти сильний
Не схибив. Ти радий?
вітаю. Купи щось до чаю
і ну все до біса. Не кайся
дешева порада:
забий і не бійся
розвійся
а холодно стане –
вертайся
промий мені докором
мізки
проший капіляри
кавою
примусь догоріти до тріски
по тОбі розлитися
лавою
і вкотре піти
по-англійськи
чужою.
І вже не цікавою.
Брудна і потворна шлюха
Твого задзеркалля Аліса
Виколює очі
Шиє рот
Ріже вуха
Щоб стерти із пам»яті
к бісу
відтінки твоєї
шкіри
і запах твоєї
крові
Ти вічне дитя віри
а я – арештант любові.
ні змісту, ні рими,
Повівся?
Не треба, замовкни.
не смійся.
Я сон. Я незрима
Як чорт за плечима.
Дороги мої
не приводять до Риму
та знову – тобі все
і знову –
тобі все
тобі все, ТОБІ ВСЕ…
… тікаєш?..
наївся….
зламані пера
і ліри,
все чесно: до першої крові.
думок безупинні аборти
твоєї любові
моєї любові
ми просто не знали міри
Кохання – гаряча аорта
Спіймай мене знову
на слові
бо спалені нами
у змові
і твій п’єдестал
віри
і мій ешафот
любові
к чорту.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431288
дата надходження 13.06.2013
дата закладки 13.06.2013
Мене колись ці спогади доб’ють,
А час із нами зовсім не жартує.
Мені всі кажуть: «Перейде, забудь»,
Та як, якщо мені тебе бракує?
Саме тебе, твоїх мінорних нот,
Твоїх бездумних, інколи, мелодій.
Мені бракує втрачених висот,
І посмішок при будь-якій погоді.
А твої руки, сповнені теплом,
І тихий спокій, що завжди рятує,
Моя молитва над твоїм чолом.
Мені тебе нестерпно так бракує.
А ти пробач, що я оце кажу,
Тобі це зараз, мабуть, недоречно,
Та я тебе ще до цих пір люблю,
Мені з тобою більше, ніж безпечно.
І знаю, звісно, винна я сама.
Ні час, ні відстань рани не лікує.
Ти зрозумій, що я уже не та,
Але мені до сліз тебе бракує.
11. 06. 2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431011
дата надходження 12.06.2013
дата закладки 12.06.2013
Якісь невідомі цікаві стилі…
В мозку моєму потік, наче струм
Давай! налаштуй себе на хвилю…
В серці моєму чи «Бунт» чи «Бум»!
Входять в причали залізні «Боги»
Із невідомих морських широт!
Я ж все чекаю додому дороги ,,
Я все будую надійний флот!
В тиші кімнат блукає море ~/~/~
В ясності сонця чую клич!
Я просинаюсь в обіймах *Аврори**
І у мільйонах людських облич
Що то? Коли нам закрити очі,
Щоб у безмежність,, і серця бій,,
Що то? Коли ти щось захочеш,
Не зупиняйся…,
Живи!
І Мрій!!! :)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430210
дата надходження 08.06.2013
дата закладки 10.06.2013
Украй землі, завіщаний Творцем
ще від Трипілля моєму народу,
яким Дніпро несе могутні води
у Чорне море, вотчиною звем.
Де хліб і сіль, цілющий чорнозем,
де запах квітів, чебрецю і м"яти,
де понад все завжди цінують матір,
а людське горе викликає щем.
Край солов"їв, дібров, садків і нив,
дитинства край з джерельною водою,
Карпатських гір та Кримських, Медоборів,
озер, річок, ставків, пісень і див.
Немає краще місця на землі,
ніж те, яке в житті побачив вперше,
яке тебе привело в світ для звершень,
яке є Батьківщиною тобі!
І цей украй, рідніший від усіх,
така, як всі, земна частинка раю,
ми Україна-ненька величаєм
і молимося щедрості її.
1.
Коли Ісус на пагорбі Блаженств
читав Нагірну проповідь біблейську,
множив хліби у Табсі Галилейській,
в нас почитали багатьох божеств.
Моливсь народ до сонця і вітрів,
просив дощу, до ідолів звертався,
наш край в той час ще Скіфією звався,
а скіфи - землероби й скотарі.
Тече у жилах наших дотепер
та кров степна від пращурів Аррати
і як би нас не прагнули назвати -
ми - хлібосії, ними і помрем.
Важким був шлях Ісуса до сердець -
зваливши хрест на плечі, йшов на страту,
щоб всьому світу правду доказати
хто Божий Син, хто вбивця, хто Творець.
І доказав, здолавши власну смерть,
та Воскресінням утвердивши віру,
зійшов на небо, ну а ми в офіру
молитвою серця наповним вщерть.
2.
Зібрав Ісус апостолів своїх
і перед Вшестям на горі Оливній
їм заповів іти в країни дивні,
щоб святу віру донести до всіх.
От й розійшлися учні по містах,
а брат Петра, рибалка від природи,
йшов по Дніпру і скіфському народу
ніс святе слово й віру у Христа.
То був Андрій, апостол Первозванний
Ісусів учень, перший серед всіх,
що й смерть зустрів, як вчитель, на хресті -
був розіп"ятий при Нероні в Патрах.
Та перед тим наш край він обійшов,
святив цю землю і Дніпрові схили,
наперсний хрест зарив, де буде Київ,
прорік Софії зведення й церков.
То ж славим ми в щоденних молитвах
Вкраїнського Апостола Андрія
за благовістя віри і надію,
що до Творця він нам покаже шлях.
3.
Багато літ минуло від тих пір,
Дніпрові кручі, дикий степ, Карпати
селили горді скіфи і сармати,
гостили готи, гунни, врешті анти
та русичів великих славний рід.
Уже і Київ виріс край Дніпра,
де поміж гір, освячених Андрієм
в Дніпро вбігала Либідь - річка-мрія,
Хорива, Кия й Щекова сестра.
Аскольд хоробрий княжив у полян,
що нажахав до смерті Візантію,
але привіз ізвідти святу віру
разом із батьком Діром до киян.
Невтішна доля перших християн
й Аскольду з Діром вирила могили,
коли Олег вступив у стольний Київ
і обидвох убив їх за Христа.
Згадаймо ще і мучеників всіх,
які в наш край несли Христову віру -
єпископ, папа і святий Климент,
святі Єфрем, Євгеній і Василій,
Елпідій, Агафодор, Капітон -
всі убієнні під Святим Хрестом.
4.
Київська Русь - так називався край,
а пращури вже русичами звались
та, як і скіфи, ідолам вклонялись,
молились сонцю, небу і вітрам.
Князь Ігор, що посаджений на трон
Олегом Віщим, у морських походах
Дніпром спускався у понтійські води,
в Босфор заходив, та не вживсь з хрестом.
Так і загинув на землі древлянській
нехрещеним, по звичаям поганським,
ще й поклялася Ольга відомстить.
Христова віра краю вже зорить -
княгиня охрестилася в Цармісті,
і Святослав князівські лати чисті
вже на могутні плечі приміря,
над Руссю слави сходила зоря.
5.
Уміло правив краєм Святослав -
хоробрий воїн, полководець вправний,
він воював, а справи всі державні
старенька Ольга в Києві вела.
Тільки одне княгиня не змогла
привити сину Божую науку
то й прищепила ту любов онуку,
розповідала про Христові муки
і що молитва - зброя проти зла.
І Володимир змалку зрозумів,
що дерев"янні ідоли й камінні
не зможуть захистити землю рідну
і об"єднати вірою серця.
Але, як й батько, все не міг рішиться
від пращурів традицій відхреститься
і стать на шлях Ісуса і Творця.
Лише як раптом важко захворів
і втратив зір звернувся до молитви,
перехрестивсь, як воїн після битви,
і зрячим з Корсуня вертався до Русі.
А поруч з ним на білому коні
скакала Анна, грецькая царівна,
рідна сестра Василя й Костянтина,
Володимиру відтепер жона.
6.
Де хлюпотять озера Опечень,
колись Почайни ширилась заплава
і де вона в старий Дніпро вбігала
хрестити Русь князь вийшов в cвітлий день.
По всій Русі розіслані гінці,
кричать на площах гучно глашатаї -
Христову віру руський люд приймає
і хреститься по пояс у воді.
Найперші Володимира сини,
дванадцять, як апостолів в Ісуса:
"У храм молитви впусти наші душі
і вилікуй з гріху нас і прости!"
Волочать коні скинутих богів,
Дніпро ковтає ідолів поганських,
Київська Русь приймає християнство,
Творцю склада присягу на Дніпрі.
Украй землі, в якім ти народивсь,
Господній глас у час хрещення слухав:
"В Ім"я Отця, і Сина, і Святого Духа
будь благодатна, земле! Возродись!!!"
То ж слався, краю український мій,
як спадкоємцю руської держави,
хранителю її традицій, слави,
благословенний Богом у Христі!
Слався, народе, що цей божий край
так доглядаєш кревно і старанно,
тисячоліття сієш неустанно
і пожинаєш доброти врожай!
Нехай святиться Господа ім"я,
який впровадив заповітну мрію
і ім"я Богородиці Марії,
яка покровом всіх нас огорта!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430408
дата надходження 09.06.2013
дата закладки 09.06.2013
- Чому ми з тобою такі різні? - вона завжди цьому дивувалася.
- Бо народилися під різними зірками, - він постійно знаходив віповідь.
- А хіба тоді зможемо бути разом? - вона була наївною.
- Так. Ми не тільки будемо просто вдвох, а разом будемо щасливими, - він її заспокоював.
- Як? - вона не могла вгамуватися.
- Я тебе любитиму, цього вистачить, обіцяю, - він був впевнений у сказаному.
- Я тобі вірю, не підведи, - вона щось шепотіла.
- Ей, ти чаклуєш? - він захвилювався.
- Ні. Що буде, коли це закінчиться? - вона його спантеличила.
- Що саме ти маєш на увазі? - він вже нічого не розумів.
- Нашу любов, - вона вимовила це з певною байдужістю.
- Цей вогонь між нами неможливо спалити, - він її переконував.
- Гаразд, сьогодні я тобі вірю, але якусь хвилину ти все-таки завагався, - вона все бачила наскрізь.
- Обіцяю, що завтра цього не трапиться, - він втомився.
- А через день мені вже не треба буде доказів, - вона залишила його.
- Зачекай, я тебе не відпускав, - він розчинився в ній.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430052
дата надходження 07.06.2013
дата закладки 08.06.2013
ты, такой невозможный, проходишь, кивая
я смотрю тебе вслед и кусаю губу
ты ведь тоже, как видишь меня, оживаешь
и мне хочется крикнуть: останься, побудь!
у тебя есть семья, и дела, и работа
у тебя дома двое прекрасных ребят -
у меня постоянно меняется кто-то
но никто из них не был похож на тебя.
у тебя - твои переплетенья гармоний
твои солнечно-белые пряди волос
твоя музыка, песни, стихи и - ладони,
те в которых спокойно. в которых тепло.
у тебя - твое тело в просторной рубахе,
запах одеколона и смех с хрипотцой
много фенек - чудны́е рисунки и знаки
загоревшее в вечных дорогах лицо...
у меня - только лето. растрепаны прядки,
непослушно играют на теплом ветру
от босого асфальта - две черные пятки
и от встречи до встречи - то радость, то грусть
у меня - только жизнь. я бегу ей навстречу,
под дождем, под холодной небес синевой
и зеленый венок в волосах. и на плечи
упадет поцелуй.
но, наверно, не твой.
у меня только смех. поле в солнечных пятнах
одуванчиков. облачные полосы.
я иду босиком по асфальту обратно,
ветер треплет мне две расплетенных косы.
он вплетает в них лентой любимое имя,
закрываю глаза и представить хочу,
что сейчас он вот так же играет твоими
волосами... а солнце ласкает прищур.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429774
дата надходження 06.06.2013
дата закладки 06.06.2013
Прости мене, благаю.
Визирни у вікно.
І усміхнись.
Згадай.
Все те, що було під дощем.
Згадай і зупинись.
Бодай на мить.
У пам'яті.
Тобі добре, правда?
Зрозумій, мені сумно, і цей сум також сумує за тобою. Знаю, помилився. Знаю, мовчав замість того, щоб виправдовуватися. А ти знаєш, що відтоді я ще не спав, хіба що в метро на кілька хвилин закривав очі, щоб ти прийшла до мене, але тебе чомусь не було? Скажи, ти знаєш, біль очікуваний чи несподівай, болить однаково сильно? Я йду. До тебе. Під дощ.
Прости мене, благаю.
Виявляється, в вічі це говорити страшно.
Але я прошу.
Забудь.
Мою слабість.
Забудь навіки.
Зітри це з пам'яті.
Щоб в ній було місце для нових історій.
Під дощем.
Ти помітила, що в мене тремтіли коліна? А те, що я ніразу не відвів погляд? Я був нестерпним? Ти ще щось відчуваєш до мене? Це щось приємне, чи не так? А ти часом не магніт? Просто мене до тебе тягне. Протилежностостям разом завжди краще. Тобі було добре зі мною?
Прости мене, благаю.
В нас ще буде безліч моментів під дощем.
А якщо захочеш, то під сонцем.
Уяви.
Життя поза оболонкою гордості.
Воно радісне, повір.
Ти ж не можеш бути самотньою.
Ти також не можеш бути не зі мною.
Але де ти зараз?
В моєму серці. Ти оселилася в ньому навік. А я тепер бездомний. Чи ти ще знайдеш місце в своїй душі? Я прошу, пошукай. Впусти мене туди хоча в якийсь кутик. Я буду чемним, обіцяю. Продовжим подорож разом?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429605
дата надходження 05.06.2013
дата закладки 05.06.2013
я знов присвячена тобі як листя осені
печаллю святить знавісніле сльотне небо
так мало треба
щоб сокрушити на ніщо мене і брязкіт гільзи
мов злодій під подолами ховаєш
полатаного поперек свого пальта
я знов плющем горнусь у стіни пестощів
заплісняві́лих десь між пальців прісності
відмерши де похрещені кюветами
кадила тут що пахнуть божевіллям
висять під стелею
лампадне світло скроні
твої
цілує тихо
я знов присвячена тому хто листям осені
брудну калюжність святить непорочно
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428981
дата надходження 02.06.2013
дата закладки 03.06.2013
ПроіржАвів підвечір і в дірку у дні виливається теплий кармін
І замащує в червень протягнутий палець людини,
Що рахує зарубки, надерті піском на застінках скляної тюрми,
І збиває лічбу, та не може розбити годинник…
А десь там, на високій-високій горі, западає порізана синь,
Наче свіжо поголені щоки старого Ісуса.
Зашкарубла долоня гребе там докупи усі часові пояси,
Що лежать на землі, ніби тіні нових землетрусів,
І затягує ті пояси і піски у розкішний кобилячий хвіст,
І пускає кобилу галопом по синіх вершинах.
І кидаються врозтіч Стожари і Пси, і гуркоче розхитаний Віз,
а Христос дістає метеори, що впали за шию.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428979
дата надходження 02.06.2013
дата закладки 02.06.2013
Через Рось мене перевіз.
Залишив серед трав і туманів.
Шепотів воді верболіз,
Умовляв її, мов кохану.
Я брела по росі у день,
Що так тепло здіймався на сході.
Відчайдушно шукала пісень,
Не знаходила чистих мелодій.
Побреду ще туди,
Де трава-горицвіт,
Наче папороть, квітне щоночі.
Загублюсь серед трав,
Чи посе́ред століть -
Пісню хай верболіз нашепоче.
Перевіз мене через Рось...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428304
дата надходження 30.05.2013
дата закладки 31.05.2013
Знаєш, мамо, мені «щастить»
На бездомних чужих тиранів,
На людей, що лише за мить
Все хороше в мені стирають.
На людей, що вбивають суть,
Кожен паросток мого росту.
Як на світі вони живуть,
Як ці вбивці живуть так просто?
Чи це я вибираю їх?
Допомоги вони благають,
Пригорнуться до ніг моїх,
І кусають мене, кусають.
Випивають всю мою кров,
Без упину, до дна, до краплі.
Знаєш, мамо, я знов і знов
Наступаю на перші граблі.
Подивися, я ще жива,
А на серці вже латок море.
Така щира моя душа,
Роздирають її вже вкотре.
Знаєш, мамо, а я живу,
І шукаю у собі силу.
І колись я Його знайду.
Ти побачиш мене щасливу.
08.05.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423503
дата надходження 08.05.2013
дата закладки 29.05.2013
Я акінак. Я Рим.
Встромлюю собі пальця в скроню,
Імітую постріл.
Розлітаюсь дрібними леткими краплями
І феєрверком вгору.
Там за широким дубовим столом збираюсь до купи. Підставляю бокал і вже відчуваю смак ароматного божественного вина, майже хмелію...
Але чаша з вином пуста, під ногами спить п’яний Одін, сьогодні з ним нудно...
Стрибаю вниз.
Падаю в натовп, на бруківку, в калюжу звичайно ж.
Публіка зацікавилась, їм смішно.
- На біс!
Вклоняюсь і кажу: «Вибачте, калюжі скінчилися», і включаю чорно-біле кіно.
Веселюсь.
Але чомусь Чарлі їх не смішить. Публіка розчарована, робить філософські висновки і розходиться. Чарлі теж йде геть.
Нудно.
Я кусаю губу. Спочатку собі, потім тобі. Мені подобається, тобі – звісно ні.
Ти як завжди кричиш, це так смішить. Спостерігаю, насолоджуюсь, дитя в моїй голові заливається сміхом.
Але ти перегинаєш палку, все більше кричиш, сваришся, махаєш на мене пальчиком.
Псуєш настрій.
Я розбігаюсь і вистрибую у вікно.
Лечу... до Праги. Там сіро, гарно. Глибоко вдихаю.
(коли так глибоко вдихати, то вдихаєш аромати-сенси, сутність тих речей, те незриме, що наповнює їх. Двійник-невидимка з 4-го виміру)
Глибоко вдихаю... Облизую пальцями шершаві стіни. Замовляю каву. Дощить.
Сльози падають в очі, на губи, з неба...
І такий приємний зосереджений спокій. І музика. І думки... як листопад. Золоті листки зриваються, кружляють, розбиваються об землю... розбиваються вщент, в золотий пил.
Вдома. Втома. Провалююсь в ліжко. Спиш. Легенько дмухаю тобі у вушко, золотий пил в твоїй голові розлітається. І тобі сняться сни. Мої сни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355587
дата надходження 06.08.2012
дата закладки 28.05.2013
чорт забирай, ми не бачились цілий рік
як добре, що ми не бачились цілий рік
з того часу я двічі коротко стриглась
втратила літр крові
змінила роботу
завела собаку
прочитала нарешті ту книгу
так багато сталося цифр
безліч початих і кинутих справ
щось важливе довела до кінця
дві фатальних помилки
три безглуздих кохання
так. або навпаки
у тебе та сама ранка на губі
у мене та сама нездорова пристрасть до неї
чорт забирай, ми не бачились сотню літ
я вигадала три життя без тебе
сотню розваг
жила на Корсиці
бо в мене характер нестерпний
а в тебе гарний, складний, як танго
і погляд такий як в шістдесяті
млосно мружиш очі
а я тебе зіпсую
чорт забирай, ми не бачились дві тисячі літ
спрага, смага, пісок
дзвін у вухах, арена
нас випускають з кліток
очі в очі, перехоплює подих
ти теж згадав хто ким був, і хто кого переміг?...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420514
дата надходження 23.04.2013
дата закладки 28.05.2013
Моя люба Кассандро, провидице
Що словам твоїм віри не мають
Не забутий твій образ, біда твоя
Але душа, як свіча, догорає
Моя мила Кассандро, стражденная
Простягни руку мені, я з тобою
Ріки знову розривають ці береги
Розтікаються у хвилях журбою
Кожне серце - то камінь у суті своїй
Не повірять тобі вже ніколи
Тут панує одвічний культ раціо
Ти всього лиш жінка слабка, хоч і воїн
Не ховайся при статуях, там знайдуть
Там знівечать і тіло, і душу
І ти знову згадаєш свої слова
Та чи вірити хтось тобі мусить?
Моя люба Кассандро, ти бачиш мить
Ти у променях сонце вітаєш
Але біль щиросердний та тепло твоїх сліз не зігріють цей світ
Цим стражданням вже й ліку немає...
27/04/2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427741
дата надходження 27.05.2013
дата закладки 27.05.2013
...літо розпочинається аскетично
небажанням писати вірші та
початком осені...
наша круговерть змушує нас боятись нас
бо часом все занадто звично
і треба якомога більше мовчань
щоб слова нарешті перестали кровоточити
ти входила у вірш цей маленьким дівчам
а виходиш дощем
щоб усі могли тебе бачити...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427374
дата надходження 25.05.2013
дата закладки 26.05.2013
У мене теж буває Ватерлоу,
Поразки-перемоги - воєдино,
Коли пульсуюча у серці-венах кров
Передчуває у минулому провину...
І відправляючи тобі нові листи,
Я тричі переписую адреси,
Століттями над Темзою мости
Об'єднують словесні наші жести...
І поїзди прибувши на вокзал
З холодними британськими дощами
Привозять спогади про спільний наш причал
Із нотами твоєї телеграми...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427491
дата надходження 26.05.2013
дата закладки 26.05.2013
Когда тебя нет, меня будто раздирает на мелкие песчинки
твоего дыхания чаем с яблоками и красным шиповником
И ты застываешь у меня на губах чем-то таким слаааадким
просоченое мандаринами, хм… смешно, вместо помады)
Когда тебя нет, я превращаюсь во что то такое
хрупкосонное...
луннорозтропаное …
хочется уснуть на ладони…
…ближе к тебе …думая о чем то общем…
…
Когда тебя нет…
Я усну под одеялом…
пересекая грань, я вновь пишу на разорванных дневниках
которые липнуть к липовомедовым …
а может быть абрикосовоклубничных,
нееет малиииииновованильным губам..
сонноприкасаемо…
апельсиновой косточкой рисуя «Завтра»…
Ямочки на щеках своими улыбками…
медленно крадут под подушку колыбельную…
и тебяяяя)
на краю постели
плюшевотеплой …
Забившем взглядом карих глаз
Простыми словами я пишу, то,что ощущаю, больше всего..
ведь это мое, это ведь я…
а ты внутри…сладкосонного…
Нет, бояться нельзя
…они во мне…
теребя
шурша
всхлипывая
улыбаясь во сне…
В конце подписываюсь своим именем «sleepsweeting»
на выдохе, прикасаясь к листку как живой материи
печать своими губами...
это то…что бы могла быть нашим молчанием…
….
Просыпаясь…с мыслями о тебе…и кусочком мандарин)
Когда тебя нету..даже грусть становится прекрасной…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314005
дата надходження 14.02.2012
дата закладки 24.05.2013
я люблю рахувати лінії на
твоїй долоні
спертися ніжно на сильне
плече
і, заплющуючи очі, бути думками
в записнику серця
я хочу знати, що ти бачиш в моїх
очах
засоромлення?
бажання?
а може, байдужість?
нічого не треба.
просто зігрівай одним лише
поруч
буду
мені здається, що ти мене проклинаєш
мрієш вигнати, забути
ніяк не вийде.
любов – це здивування, але лише
двічі
зі мною?
саме вона?
доля пише диктанти без помилок
водить машину без аварій
а ми – перешкода:
то ручка не пише
то бензину нема
зараз не час для крапки
я просто хочу рахувати лінії
на твоїй долоні
бо знаю:
одна з них – це я.
і що б не сталося після
ми знову виникнемо нізвідки
я вкотре спруся тобі на
плече
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427129
дата надходження 24.05.2013
дата закладки 24.05.2013
Теплі калюжки наповнені небом.
Скаче дівча, аж підстрибують кіски.
Так би, по-доброму, гримнути треба, -
Раптом згадалось дитинство неблизьке:
Тільки но грім відгримів, босонога
З хати лечу, розлітаються бризки,
І привічає в калюжах дорога
Зранені, босі, прудкі мої ніжки.
Усміх мов сонце і радість мов злива,
Кіски підстрибують в такт моїм ніжкам,
Серце тріпоче - яка я щаслива...
..............................................................
Мить закарбована в пам'ять відрізком.
Час мов шуліка чига́є у небі.
Життя подалося ген за водою...
Добре, що можу іще, по-потребі,
Так от, зустрітись сама із собою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426813
дата надходження 23.05.2013
дата закладки 23.05.2013
Заплющу очі. Не сновида я,
Та не очима - серцем краще бачу:
Немов каміння омива вода,
Так час тече і омина мене незрячу.
Вже я стою по пояс у воді,
Ще трішки і вона дійде́ до пліч і шиї,
А я вся в клопотах, думках, труді,-
Кручусь, як крутить бідну тріску в чорториї.
Відкрию очі. Хочу все вхопить, -
Допомогти онукам, дітям, мужу, друзям,
Немов садок навколо насадить,
А квіти де, ті, що ростуть в духовнім лузі.
Заплющу очі. Так ясніше я
Огріхи всі побачу й негаразди.
Час все тече навколо, мов вода,
Я ж незворушним каменем стою, наразі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426189
дата надходження 20.05.2013
дата закладки 22.05.2013
він йшов по мені
тихо,
тихіше звуків,
що падали на скло з глибин небесних,
вінчався зі мною чорно-білими клавішами мелодики, що вища мого пізнання була у своїх помислах.
не відаючи про мої завітрені праосені, благословив своїм голосом,
що дзенькав по шибах так розпачливо і голосно,
як може лише сполоханий звір, який втрапив у клітку, що тобою була.
у вихорі того гуркоту
лускала під ногами бруківка,
здушувало горло від надлишку вологи та повітря зеленого,
а він продовжував розплітати свої сині коси,
виривав гребені з грому і заплющував очі блискавкою.
а я вбога в його серпанку
рахувала кроки, що здіймалися і зливалися з прочитаним серцем
зів'ялих метафор,
зраджувала його втомою та паморочливими гіперболами,
зіштовхувала присутність його з свого завітреного тіла
і спалювала очі між долонями, що догорали свічкою.
а він великодушно продовжував золотити мій погляд,
кінчиками охриплого вже голосу зривати моє дихання
і тихо,
тихіше мене самої,
залишатись по той бік галактики.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426517
дата надходження 22.05.2013
дата закладки 22.05.2013
розплітає повільно дощ на вікні довжелезні коси,
травень вже домиває скло, щоб гоїти коліна весни.
ти народжуєшся в мені кілограмами згустків від нашого:
перелічені кимось птахи повертають у тишу води.
вечір сивий позаду штовхне запізнілий натяк на світло:
ти відбудешся знов в мені криголамом, як завше нізвідки,
набряк мови від жестів лишатися поруч,
набряк шкіри від нерозривності доль,
зашиваю в легені твій втомлений голос,
щоб по венах квіти вміли цвісти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425839
дата надходження 19.05.2013
дата закладки 19.05.2013
...закам'янію в початках твоїх відречень
силою духу
силою слова
що переходить у безпорадність речень...
птахам залиш небо й горобину
стане нам нас
а рибам води
кажеш світові щоб відтинав пуповину
світ поростає бадиллям полину та лободи
дай тому хто просить
собі ж залиши тільки себе
по шляху пам'яті хочеться йти босим
бо пам'ять то вічно живе
твоє "Я"...
а далі війна імен яка починається в серці
важчає думка якій ні початку ні краю
якщо ми не будемо перші
то як зрозумієм
все те
що буцімто маєм?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425768
дата надходження 18.05.2013
дата закладки 18.05.2013
Вчора він був частиною всесвіту, а сьогодні намагався не втручатися у власний космос.
Погасла зірка... Кажуть, то догоріло чиєсь життя, але завтра все одно та зірка появиться на небі. А може й ні... Тільки якщо душа захоче, якщо буде незапиленою, існуватиме вільно, в гармонії.
Небокрай... А де він? Де край тієї суцільної синьо-чорної уяви, яка малює те небо у нас всередині? Край визначають очі. Хочуть - бачать крізь темне полотно власну зірку, ні - залишаються осторонь особистої планети.
Сонце - в центрі, серце - Сонце: пече, руйнує, не підпускає до себе.
Подивившись на вечірнє небо, кожен бачить своє: хтось мрії, інші - невідомість, треті - себе.
... whetever you like, whetever you want, whetever you need - everything is in your arms.
Закрий очі, подивись перед сном у вікно, відчуй небо над собою...
Він просто не мав з ким поговорити. Море - далеко, небо - далеко. Говорив з собою.
Сам - далеко.
Розірвав душу. Половинку відправив туди, решту залишив собі, на згадку про своє існування.
Небо манило до себе, але йому ще рано. Та він помилявся.
Там часу не існує, тому все завжди там вчасно.
Instantes
Завтра буде завтра, а сьогодні вже пора спати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425457
дата надходження 16.05.2013
дата закладки 17.05.2013
Как же подло одной влюбиться
И бледнея казнить упреком.
Краем сердца-ожесточиться,
Краем чувств-бродить недотрогой.
Как же странно в одно мгновенье
Потеряться в родных объятиях!
И танцуя вокруг вселенной
Лишь безудержно улыбаться.
Как же глупо-не звать на помощь
Обнаружив свою ущербность...
Лишь почудилась невесомость!
Подвернуло улыбкой смелость.
Как же грустно составить тщетность
Безуспешных попыток счастья.
Лишь почудилась невесомость!
Поскользнулась в твоих объятиях...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425209
дата надходження 15.05.2013
дата закладки 16.05.2013
Якщо говорять, що є життя після смерті, тоді виходить, що є ще одна надія після розчарування?
В той ранок він був сам не свій. Поспішаючи в дитяче пекло, болючі спогади знову і знову огортали його. Кожного ранку змушений був, ведучи боротьбу з собою, з своїми принципами і мораллю, залазити повністю в посмішку, добрі очі і лагідне серце, щоб подарувати радість тій малечі, яка зараз чекає на нього.
Стоп. Задумався: "А чому подібен плач дитини?" Він такий ж відчайдушний, як виття самотнього вовка. Цей плач такий же нестерпний, як рев лева, що в клітці. Виявляється, лікарі теж хворіють... на жаль, на співчуття, коли бачать ті кволі тіла, той погляд, який не описати словами, його можна тільки відчути з середини... бо душі дітей розмовляють ним з Богом, з світом...
Погода змінюється щодня, а їхні мрії залишаються все тими ж: щоб палата пошвидше їх відпустила, бо тоді не встигнуть заспівати мамі колискову вдома на улюбленому ліжечку перед сном, як це вона зазвичай робить (маленькі дітки завжди такого хотіли), бо тоді не встигнуть вивчити напам'ять віршика і розказати його на стільці перед всіма рідними (таке чули лише з розповідей).
Для нього ці великі оченята, повні відкриття, були промінцем, сонечним промінцем, який зазвичай оживляв листочки і підливав квіти, а для нього цей промінець був стимулом щоранку вставати з ліжка, він додавай йому сил, завжди намагатися зробити якнайбільше справ саме сьогодні.
Але той ранок мав стати для нього останнім. Він вважав себе слабкою людиною, яка не здатна на якісь вщі почуття чи щось в цьому роді. Того ранку він загубив очі, тобто нічого не бачив навколо себе, навіть не помітив, як переступив поріг і зайшов у серця отих малят. В цей момент завжди почував себе не зручну, а цього разу особливо, бо забув гостинець, а ще не начепив посмішку. Не звертуючи уваги на всі ці речі, відразу звернувся до головного зі словами: " Скажіть, а невблаганні отримують більше?"
Просто ті очі дивилися на нього з здивуванням, розпачем, тривогою, хвилюванням. Вони все розуміли без пояснень, яких потребува старий дід в окулярах. Вони розуміли: сьогодні він збирається покинути нас. Але за що? За сльози, за біль чи поганий вигляд? В чому справа?
"Знаєте, - звернувся той до головного, - невблаганні отримують те чого хотіли, а більше їм нічого й не треба було". старий, так нічого і не второпавши, повернувся назад до кабінету, а в палаті продовжилося життя.
Так, життя. Воно тут скупчується зі всіх куточків планети, воно живе тут власним життям.
Головні поняття: надія, очі, палата, життя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423681
дата надходження 09.05.2013
дата закладки 10.05.2013
…І дихалось їм кулями голодними, танковим їдким димом , поверхнею, вкритою синцями живими, небом, на шмаття розірваним, що носили в долонях додому, замість води. І падалось їм в кардіограмі приреченій до прямої, корою зірваною з сухої весни-нареченої, дзвонами церкви, що серце зубами видзвонюють і в панахиді співають за ними, ще диханними. І сміялось їм плачем з того простору, що проникав глибоко під пам’ять дітей ненароджених, зіниць сканованих, птахів вихудлих. І танцювалось їм, запрошеним гостям на весілля війни, що собою товкла об стіни кожної хати, кожного припічку, кожної матері… І вмиралось їм солодко, бо не сила у танці кільканадцяту ніч поспіль губити себе неприкаяних, і вмиралось їм з очима розплющеними, бо не в силі закрити в собі стільки скреготу, стільки теміні гуслої, і вмиралось їм пошепки, бо розп’ятий був голос…
І тулились вітри об їх руки потріскані, і сонце ховалось обвуглене об волосся їх зрізане, об смертей легіон…
І минались каліцтва того прокаженого травня,
і в транскрипції пурхали душі-дуби,
і безлічні хрести прикрашали земельну орбіту,
і в окопах конали хмар літаки.
і хрестини робила ніким не освячена доля,
тополині квітки миготіли над скронею зим
і мільярди мільйонам били поклони
сухарів гостроверхих людиницьких злив...
Пам’ять шкварчить, пам’ять про Вас… сон-травою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423755
дата надходження 09.05.2013
дата закладки 09.05.2013
Життя - це втеча з каторги,
Й постійний пошук істини,
Це дощ заради райдуги,
І мрій пейзаж на відстані,
Його ціна не в золоті,
Бо блиск його оманливий,
Життя - це ситість в голоді,
Й спокійний сон на камені.
Тут за багатих сироти,
За королів обірванці,
На них полюють виродки,
Раби, почвари й підданці.
Життя-це шлях навернення,
Й любов в серцях оголених,
Тут Бог, що чує звернення,
В піснях людей знедолених.
Життя-це промінь в темряві,
І знак, що все не втрачено,
Це квітка, що на дереві,
Це гріх!...який пробачено!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400704
дата надходження 13.02.2013
дата закладки 07.05.2013
«У гущавину доріжка по папороті,
повз сизих кущів,
до Солонського Яру.
Солонський Яр: яр і село.»
(Микола Хвильовий)
Я люблю писати невигадані історії – описувати бувальщини, записувати справжні спогади – це набагато цікавіше за будь-які фантазії. Єдиний недолік цього жанру – звуженість літературних прийомів. Перо інколи просто не слухається, не дозволяє фантазувати з метафорами. Правда життя буває простою і жорстокою – слова замерзають на цьому морозі реалізму. Але її черствий чорний хліб корисніший за будь-які марципани…
Це трапилось в селі П. – невеликому мальовничому селі Черленої Русі недалеко від ностальгічної долини Дністра. Я навмисно не вказую назви села. Варто мені написати це, як тут же багато різних людей скажуть, що така історія сталася зовсім в іншому селі, і було це не зовсім так. Ця історія типова – ось в чому біда. Тому назва може бути будь-яка. Спитайте старих людей – вони розкажуть Вам подібну історію, що сталася саме в їх селі.
Отже це сталося восени 1946 року. Рік в селі П. був голодним, люди їли лободу. Якраз збирали вбогий урожай і думали як дожити до весни. Приїхала з райцентру чорна машина з людьми в одностроях МГБ. Сказали, що привезли в село «уповноваженого», і що треба з головою колгоспу (якого не так давно обрали) вияснити деякі дедалі оргроботи. Його посадили в машину і повезли – більше його ніхто ніколи не бачив і про його долю нічого не чув. Щезла людина ніби і не було.
А новий «уповноважений» сказав, що він «представник радянської влади» і приїхав власне тут оцю радянську владу встановлювати. І почав свою діяльність по «встановленню радянської влади» бурхливо і з ентузіазмом. Спочатку повісив на сільраді новий червоний прапор, а на церкву великий амбарний замок, сказавши здивованим селянам, що «релігія – це опіум для народу, тому церква закривається і буде перероблена під клуб». Потім поліз на купол – не полінувався і спиляв хрест.
Після цього ходив по селу з маузером в руках. Побачивши дітей, у яких від голоду опухли животи він тикав їм в живіт маузером і сміявся: «У вас што тут всє дєті бєрємєнниє? Ха-ха-ха!» Потім підходив до селян тикав їм в обличчя своїм улюбленим маузером і шипів: «Будєтє чєм то нєдовольни – я вас всєх на Колимє згною!»
А потім наказав вантажити все зібране зерно на підводи і сказав, що хліб він здає державі. І повіз валку з мішками в райцентр. Щоправда, далеко він не заїхав – дорога йшла біля лісу – темного і густого, майже чорного. І хлопці з лісу його таки перестріли. Вість несеться швидше за людей, навіть якщо несеться серед лісу. Не було навіть стрілянини – він чи то не встиг, чи то побоявся вихопити свого маузера – перед ним були вже не беззбройні селяни. Хлопці з лісу повернули хліб назад у село і роздали людям. А «уповноважено» знайшли селяни в пилюці на дорозі – він лежав і вигукував щось незрозуміле дивлячись навколо переляканими очима. Хлопці з лісу не вбили його – погидували – тільки забрали зброю і розтрощили нанівець йому ноги. Селяни пожаліли цього «уповноваженого» (точніше те, що від нього лишилося) - погрузили на підводу і повезли в районну лікарню. Дорогою «уповноважений» періодично здіймав руки до неба і кричав: «Господи! Порятуй мене!» Той самий, що ще вчора хотів знести церву і збивав з дзвіниці хрести, раптом згадав про Бога і заговорив українською. Воістину, бувають дива непередбачувані на цій нещасній землі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423010
дата надходження 05.05.2013
дата закладки 06.05.2013
При щирій сповіді в очі не дивляться... ні собі, ні тому, що поруч в той момент. І це сповідь не в священика, а душі. Мало хто здатен від всього серця покаятися у гріхах, в своїх помилках, подякувати тим, хто не покинув і, взагалі, хоч на кілька хвилин побути собою.
Ось ти йдеш дорогою свого життя, прокручуєш в голові різні обставини, як в них вчинив і що би ти ще міг зробити кращого в якихось ситуаціях.
Зараз того вже не повернути, але цю порожнечу, можливо, нездійснених мрій можна заповнити , якщо стати собою, якщо бути надвідвертим з внутрішнім "я" і напівзакритим з оточуючими.
Насправді, можна уявити когось, рідну людину або просто друга, і розказати про свої побоювання чи перемоги, просто висказатися, це так необхідно. Звичайно, про біль не розкажеш, інші його не зрозуміють, навіть тобі самому інколи важко усвідомити чому саме так ти реагуєш на деякі речі. Цей біль в кожного різний, а в тебе, без сумніву. найважчий.
Твою трагедію можуть вислухати, після поспівчувати тобі, але ніхто не зрозуміє. Навіть не знаю, чи з цим треба миритися, але звикнути слід, інакше - твоя трагедія перетвориться в життя, чи навпаки. Різниця тут мала, майже не відчутна. Можна сказати, що різниця - це ти. Тебе ж так мало в цього світі, він тебе майже не відчуває.
Головне, щоб ти себе відчував, але не тільки в такі моменти, а завжди.
Біль - тільки твій, так само як і очі, губи, тіло - це тільки твоє. Хтось може доторкнутися до них, на мить забути про власні, але все одно це залишиться лише з тобою.
Живи, твори, відкрийся собі, і тоді світ відчує втрату тебе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422700
дата надходження 04.05.2013
дата закладки 04.05.2013
темінню
у небо ночі сліплять кедрові узлісся,
згортаючи заземленість в свій прихисток,
безвістей оформлених причетністю
до зубошкірення екстракт лишають там.
затертим, як на ліктях латки, сіянням
в бордових кронах сизовиділень сузірь
навіюють озлобленість криптиди,
блукаючи між зречень вільхи злидні
спектакльно хождінням ворожбитів
стирають із долнь життєві лінії,
і чути їх
прикуте шарудіння до відбіленості
кісток під диханням кори світловідсутнім
прозрінням скла очиць у слід знекаянню.
в порфірні сотні шибенець заплетене,
склепіння кедрових узлісь в цю ніч навиворіт.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422559
дата надходження 03.05.2013
дата закладки 04.05.2013
інколи Мойри плетуть вінки
і коли вона шила квіти а з їх пелюсток скапувало холодне молоко хмар
довкола все перетворювалось на крапку
з них легко робити коми і з’єднувати розпечені долоні
в кулаки
а потім шиби венозно тріскались
палились мости
будувались нові продовження весен
таких же розпатланих і хмільних
таких же комусь писаних і продивлених зсередини
таких же димких і перенаповнених бузком
вона шила квіти
а він цілував повітря
що торкалось її рук
навзаєм люблячи ліхтарі старого міста
і в той час
її повіки здатні були розсікати простір
бо ж все справжнє
просто
коли вона шиє квіти
а він лише ними вміє дихати
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422574
дата надходження 03.05.2013
дата закладки 04.05.2013
В маленькому храмі, як завжди,...аншлаг,
Там ніде яблуку впасти.
Тісно, ой тісно. Як же ру́ку піднять,
Щоб хрест на себе накласти.
Сьогодні, мов дві тисячі літ назад,
Христа розпинають люди...
А Плач, незабутній Матері плач,
Дівчатка читати будуть.
Читають уже, комочок у гру́дях,
Боюсь, що ось-ось заплачу.
Дівчатко біжить. Закінчилась служба.
Ри́дма - рида́, а не́ плаче.
Чом гірко ридаєш? (Це все неспроста...)
Сьогодні читала добре.
Мені, мені...Дуже шкода Христа,
І ручки до серця горне.
......................................................
Одна з чотирьох. Найчистіша душа...
Відчула... Вже не забуде.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422646
дата надходження 04.05.2013
дата закладки 04.05.2013
Небажані діти помирають... кожного дня свого нікчемного життя, кожного вечора, простого вечора, а зранку знову встають з ліжка, щоб вкотре померти... ввечері.
Вони народжуються мертвими.
Життя померло в них перед тим, як самі з'явилися на світ.
Звичайно, ці діти відчувають щось і , в переважній більшості, це біль, розчарування і ще десяток негативних настроїв. Їх просто не навчили любити щиро, безневинно; вони люблять лише за потребою.
Щастя для них - помста комусь, чужі сльози - задоволення, бо плачуть не тільки вони, страждають не лише вони.
Вони не хочуть приносити насолоду іншим, бо одного разу вже були відвернуті. Цього, як виявляється, вистачило.
Небажані діти не мають душі, вони щось проміжне між світлим і темним.
Зовнішньо нічим не відрізняються від оточуючих, такі ж звичайні, але всередині - особливі. Нікому не дано туди заглянути хоча б раз, ніхто не знає, що там, навіть сам власник, він боїться... боїться побачити себе... ненародженим. Нехай його не люблять найрідніші і так само він їх не любить, але ж це не означає, щ освіт теж не хотів його появи!
Проте вони все одно помирають... своїми мріями, бажаннями, поривами, діями.
Небажані не вимирають як вид, навпаки, самі помирають кожного дня, коли залишаються на самоті, тобто живують, помираючи.
Наше життя - момент до смерті. Вних життя - смерть до якогось моменту.
Небажані діти помирають... на очах у всіх, але залишаються з собою завжди, частіше інших хворіють на... гнів і чисте серце, яке загубили...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422063
дата надходження 30.04.2013
дата закладки 01.05.2013
Аж жити знову захотілося…
Не знаю де, але в житті є сенс!
Ті посмішки, що у душі десь крилися,
Осяяли усе навколо до небес.
Полярну ніч, яка жила в душі,
Змінив весняний сонячний світанок…
Я тут перебуваю на межі,
Де непроглядну тьму перемагає ранок.
Не знаю чому… Але світ мій ожив.
Я чую радість навіть в цілковитій тиші!
Щоб не було, шукаю всюди Позитив…
Зірки чомусь чарівніші, коли немає криші!:)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421719
дата надходження 29.04.2013
дата закладки 29.04.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.04.2013
мрії б*ють байдики
передзвоном дзвоників на полях
на морях
де серце лишає
коло
чайки бавляться у думках
галочки розставляють в хмарах
калька мрій
пароплавом в небі
вабить
берег твій не лоскочуть хвилі
в серці мушля
-
твоя
стихія
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420529
дата надходження 23.04.2013
дата закладки 24.04.2013
Копия для ссылок
7. Способы и приемы (Г)
[b] «Нанайские мальчики»[/b] – сложный прием двойного назначения, который состоит в симулированной дискуссии между двумя (или больше) системными версиями. Главная цель – продвижение (см.) общей системной основы, вторичная – конспирация третьего (см.).
[b]Блеф верификации [/b]– способ подачи системной версии как установленного факта путем невербального рефрейма (см.). См. «Невербальная меметика», «Объединенный голос». Прямо никто ничего не говорит, но все ведут себя так, как будто истина установлена, и сомнений быть не может. (См. «Подпороговвый принцип».) «Смешивание фактов и версий»
[b]Некогерентные рассуждения [/b]– конспиративный прием, который состоит в симуляции логических аргументов на фоне подпорогового давления. См. «Подпороговая конспирация».
[b]Наглядность[/b] – медийный прием, который заключается в иллюстрации идеологем частными (иногда уникальными) примерами либо титульными кодонами (см. «Канонизация версий»). Идеология опирается на мифы. Монтаж идеологем (см. «Уровень монтажа») происходит на фоне текущих событий посредством информационного повода (см.)
– медийный принцип, который состоит в максимально возможном применении этого приема.
[b]Матрификация[/b] – отождествление сути при совпадении формы. Способ продвижения мифологем. Событие, явление, объект, личность наделяются ярлыком по формальным признакам, которые умышленно подчеркиваются при медийном освещении. См. «Стереотипная модальность», «Семантическое поглощение», «Прайминг».
[b]Фальшивые денотаты [/b]– системные эвфемизмы (ярлыки) для конкретных явлений и событий, которые не поддаются версификации – то есть понимаются однозначно. См. «Метафорическая деформация», «Двойные стандарты», «Легендирование событий», «Семантический митоз». Третий этап «Окна Овертона (см.) Например: «миротворческая акция» вместо «агрессия», или «активисты» вместо «боевики», или «ополченцы» вместо «диверсанты».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420402
дата надходження 23.04.2013
дата закладки 23.04.2013
…вчорашнє світло нас сьогоднішніх пече
між сном і війною лиш кілька миттєвостей тліну
і несумісна сумісність речей
ранами маки на збитих колінах
очікуй пришестя нової себе
вкидай погляди зради в мілку ополонку
є міра доріг та міра життя
остання з яких всього-на-всього гонка
надламаний хліб рибина й вода
поділена Богом вкладена в душі
а потім дорога яка дорогА
кожному хто споживає насущний
зоря паде наче вія із ока вигнанця
ще надто далеко і північ застане зненацька
я маю іти як ідуть відкупляти вину
мене чекає кожен і кожного чекає
станція...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369746
дата надходження 09.10.2012
дата закладки 21.04.2013
...ти надто часто не поруч...
кожного ранку я називаю тебе новим ім"ям
зустрічаю твій запах у порожньому ліфті
і ризикую так як ризикують життям
коли шанси на "фіфті-фіфті"...
коли справа не в осені а у відсутності ідей
спрямованих на збереження пульсу під шкірою...
коли кожен другий насправді хитрий фарисей...
тією чи іншою мірою
тепло виходить тільки із напівгарячих батерей...
вітаміни в тіло потрапляють з їжею
а ти давишся сухомяткою кожного дня...
я ж для тебе стараюсь бути завжди смачною та свіжою
і покірною немов цуценя...
...та ти надто часто не поруч...
а ще кожного ранку я називаю тебе новим ім"ям
і знаю що це не ти...
в такому разі залишається тільки проходити повз
і повертати ліворуч...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278929
дата надходження 06.09.2011
дата закладки 21.04.2013
Здесь тоже можно жить. Напрасно мы боялись.
В глухой озерной тьме живем и дышим тьмой.
Привычно правят власть суровые бояре…
Грустя и веселясь, смиряясь и буяня –
так тоже можно жить. И быть самим собой.
Так тоже можно жить. Напуганные села,
больные города без завтрашнего дня,
благословенный вкус лечебного рассола…
В развалинах домов, средь давешнего сора –
здесь тоже можно жить. Не трогайте меня.
1996
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419558
дата надходження 19.04.2013
дата закладки 19.04.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.04.2013
За мною троє бредуть
Все ближче і ближче, і ближче;-
Мій Ангел - у небо путь
І Муза - душі попелище.
Ще білий крилатий кінь,
Якого Пегасом назвала,
А квіткою - одолінь*,
Я гриву йому заквітчала.
* * * * * * * * * * * * * * *
Не кличу, не зву за собою,
Зорями зблискує шлях.
Я народилась земною,
А крила ростуть у віршах.
* квітка-одолінь,
це біла лілея,
яка цвіте на ставках
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404254
дата надходження 26.02.2013
дата закладки 14.04.2013
Той має, хто вміє придбати,-
Так міряти кожен свій крок.
А "Як?" - хто посміє спитати
Тебе на вершині висот?
І маску благої порядності
Вдягнути, щоб вишкір зубів
Прикрити в поспішній оглядності.
Чи хто би зірвати посмів?
А можна і не одягати,
А шкірити зуби свої
І йти, роздирати, хапати
Усе, що живе на землі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383102
дата надходження 07.12.2012
дата закладки 13.04.2013
Когда я долго катаю на языке
твоё, до невозможности сладкое, имя,
мне кажется, я – журавль твой, в твоей руке.
И кажется – ты возьмёшь и мне крылья снимешь,
всего лишь на время. Просто, чтоб не помять,
когда я на юг соберусь, вдольпозвоночно...
В другое время они мне нужны – опять
тобой заполнять мой день и каждую строчку,
от счастья летать, от мысли, что рядом ты.
Всё это так сладко, нежно и… так возможно!
И даже не думай – я не смогу остыть.
Я не захочу, ведь ты мне нужнее кожи!
Ты ближе, чем воздух, ярче, чем солнца свет,
желанней любых чудес и прошедших былей...
А знаешь, если на завтра других дел нет,
ты, может,… снимешь с меня ненадолго крылья?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417499
дата надходження 11.04.2013
дата закладки 13.04.2013
…І коли твій бункер перенаселений спалахами імпульсів про залізобетонну надію на покращення власного сприймання самого себе, кличним відмінком, що докрикує кінця усіх чотирьох сторін світу, похапцем проковтуючи залишки твого голосу, залишеного десь між рядків недописаної новели… І коли в ньому перевищений рівень терпкої мовчанки, що оркестрами глухості проїдає стіни, огорнувши планету терновою неперервою мінливості часових проміжків, найпридатніших для чергового натхнення знову писати німі вірші… І коли ти почуваєшся в тому бункері затемненням власного сонця, рясним курликанням очікуваних птахів, що вертають з чужого вирію, бездиханним проваллям десь між скель гірського хребта, оповитого сипким киснем, що наскрізь проколює пори твого тіла, згустком металевого мосту, що повис над тою ж безоднею, вчепившись попередньо гаками у твої дві півкулі виноградною лозою, що проникає десь у не відвідані ще твоїм пізнанням кути середини тебе, твого наповнення, твоєї субстанції…
Залишай його. Бо перевтілення має два протилежні кінці слова, де склад закритий, що закінчується тобою, з тебе і розпочавшись, і відкритий – де обвуглення всього написаного таке велике, що перламутровий місяць, який намагався потрапити між ті стіни, лякається власного відображення на сторінках надрукованої весни.
У кожного своя проща і своє прощення. У кожного свій дзвін і дзвонар. І лише потреба у світлі у кожного одна і та ж.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418040
дата надходження 13.04.2013
дата закладки 13.04.2013
Прошу, говори зі мною, розкажи про свій стан, свої емоції, про себе, просто говори.
Якщо хвилюєшся, то дихай: це допоможе, я знаю точно. Благаю, не затримуй дихання, не закривайся проблемами: вони не зігріють.
Ти боїшся успіху?
Все має свою ціну: любов до мами вимірюється у кількості поцілунків, ласкавих слів, виконаних нею прохань, а твоя ціна - розмови зі мною. Купи їх, нарешті, ти ж знаєш, я віддам їх тобі безкоштовно.
Я так люблю твій спокійний голос: такий по телебаченню не почуєш, бо ти - біля мене. Я завжди пам'ятатиму цей погляд із закритими очима.
Не бійся.
Самому бути найкраще, але ж ти не обпеклася перед тим, не відчула як це, коли тебе покидають: ти завжди сама це робила - залишала ближніх.
Завершись, дійди до останньої стадії людини, відчуй себе живою, говори, поряд зі мною.
Не йди туди, де тебе ніхто не знає, де нічого від тебе не очікують. Це не врятує.
Говори: поряд.
Це допоможе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417809
дата надходження 12.04.2013
дата закладки 12.04.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.04.2013
я не вміщуюсь в обриси твоєї весни
мій талан надто мокрий аби бути правдою
знаком оклику в пісняра миготить
шоста нота ренесансу мільярдного
колисалися смутки у зморшках сну
вишивалось тепло на скроневій частині
і зів'ялі склади порозкиданих слів
передались сузір’ям твоєї дитини
і мовчить в висоті переливами ангел
підфарбовує очі настирлива даль
десь у студні грудей вмивається травень
поділившись на схили покошених трав
я зриваю вуаль у потрісканих вікон
полинами стрічаю втомлений грім
а в мені досі маки червоніють навиворіт
і крихкі блискавиці проходять в мені
хіба із шкірою позривати світанки
що сльозяться в старому кіно
знаєш
вітер не вміє брехати
лиш мовчить десь нерівним хребтом
у спині пролитого часу
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417254
дата надходження 10.04.2013
дата закладки 10.04.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.04.2013
[i]вірність[/i]
пахла твоїм волоссям
пила вишневий сік
ходила на краю
визираючи
[i]справжність[/i]
яка була на іншій стороні
слухала музику
гралася з сусідкою
[i]любов[/i]
хотіла романтичного стресу
малювати на вікнах
щоб з далека це побачила
[i]чесність[/i]
стара відьма
пороків двуликості
Це чотири ока взаємно закоханої пари. Два - її, два - його. 2+2=4 - пара.
Кожний погляд - назва нової історії в їхніх стосунках.
Будь-яка іскра ховається над правилом "четвірки".
Вони діляться своїми очима, щоб відчути пам'ять вчорашнього, щоб по-новому подивитися в майбутнє.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416030
дата надходження 06.04.2013
дата закладки 06.04.2013
збирати руді пасма останніх хвилин
що цокають десь у циферблатах припливів
в надії
переймати масштаби кордону на карті
вираховуючи симптоми морської хвороби
залишаючи на потім блакить тіней заходу
в каюті свого серцестуку
котрий не різниться децибелами звуку
об стіни аборигенів спокою
легше
ніж
або
ніж
ті ж руді пасма обрізати лезом
боячись скалічити пальці
барабанні перетинки станцій
завжди чекають прибуття нового туриста
з акцентом лондонських
холоднокровних туманів
зичуть йому приємних спогадів
і відсилають частину міста
у старих кадрах фотоплівки
яка не проявляється
ані собою
ані гарячим зап'ястям
навіть фалангами злив
на циферблатах тих же припливів
в очікуванні числа пі
як прояву до безкінечности
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416029
дата надходження 06.04.2013
дата закладки 06.04.2013
Позволь мне нежно прикоснуться,
К рукам твоим… Я так устал…
И постепенно излечиться,
От ран, таких глубоких ран…
Любовь нас сделала чужими,
Ведь я пошел на тяжкий грех.
Хотел, что б ты осталась тою,
Что души выведет на свет.
Что б ненавидела меня ты,
Хочу всем сердцем потому -
Лишь так сумеешь жить ты,
На радость нашему врагу.
Но боль пронзает мое сердце,
От чувства неземной любви,
Когда я ясно понимаю,
Что ангел с демоном враги.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383534
дата надходження 09.12.2012
дата закладки 05.04.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.04.2013
"Цього разу Ти знову прийшла... Чітко за календарем, але без запрошення, майже неждано-негадано, але тихо, і без жодного спротиву... Persona non grata…"
Головні герої:
1) Вона (моя Душа) у вигляді тонкої мембрани, яка нашіптує цю безпросвітну безглузду осінню арію себе (мене) самої;
2) Осінь (Nostalgie);
***
Стоїть, обеззброєна Душа, віч-на-віч із Тобою. Тільки Вона і Ти. Під Твоїм пильним прицілом. Ти вдивляєшся так глибоко і проникливо, що Вона аж струшується, тремтить і ледь чутно видає свої останні ноти, не приховуючи цим самим свою слабку, крихку... зотліваючу суть.
Ти вистрілила вкотре... цього разу кинула свій листок до Її ніг, і цим змусила вступати в дуель. Вибір без вибору? Але Вона вже здалася, давно вже віддалася Тобі... Добровільно і не примусово. Вона вся Твоя, бери її і тікай стрімголов, тікай і танцюй своє спопеляюче танго!
Знову вплела Її в свої осінні тенета... Без Її згоди тихо прийшла і нашептала свою осінню арію, а Вона (Душа), приворожена, і зачаклована, повелася і пішла услід... Безлика, слабка і безвольна.
Напівпрозора, оголена, Вона тамує подих, і захоплюється... Тобою... О золота моя, моя трагічна і така нещасна... Nostalgie... Дивно: Вона - раб Твоїх обіймів, поглинута в них повністю і безповоротно, але так бажано, що не хочеться визволятися і втікати на волю!.. Бо воля - Твої обійми.
Замкнуте коло.
Амінь.
***
Серце знаходить відгомін свого ледь чутного биття в глибоких закутках душі, і Ти вп'ялася в нього, золота осінь, своїми ніжними і, водночас, гострими пазурами, не відчуваючи болю та не чуючи безпомічного стогону, видавлюючи із серця еліксир смутку і туги.
Ти, о моя Nostalgie, прекрасно входиш в роль, справляєшся, як завжди, - дивуєш мене і зачаровуєш...
Живися мною, випивай останні роси літа своїм холодним смертельним поцілунком. Яке блаженство відчувати його на собі, втішатися і зігріватися ним, пекельним і таким жагучим!.. Це - добровільна жертва, втішайся цим, магічна таємнице... Бо я - Твоя рабиня, і Ти - мій тихий осінній смуток.
Амінь
***
О прекрасна золота осінь, заворожуюча мрійлива осінь... Заспівай мені меланхолію душі, станцюй своє золоте танго наодинці з вітром, розірви струни печалі і зупинись на хвильку, оговтайся... Лови момент, поки жива я... Загіпнотизована Твоїм вічним смутком, я вся Твоя... Лови момент...
Амінь
***
Ми (Я і Вона) не чекали Тебе, не молилися на Тебе, і навіть не марили Тобою у своїх снах. Але Ти все ж прийшла... Неждано-негадано, тихо і без жодного спротиву. А що основне - без запрошення. Ну що ж...
Мої овації, о моя золота і прекрасна безпощадна осінь, що танцює танго на моїй невидимій плоті. Ти перемогла і на цей раз...
Амінь.
P.S. Вдячна Тобі за порятунок... В Твоїх теплих пістрявих шатах я знайшла себе, і загубилася ще більше.
Потримай ще трошки, молю.
Не тримай так довго, відпусти... І спопели. І зачаклуй. І востаннє станцюй своє безжальне осіннє танго.
Амінь. Або просто Nostalgie
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414567
дата надходження 01.04.2013
дата закладки 01.04.2013
Тенденція до скороминучості
Почувань людських
Написана була ще
У агіографічних джерелах.
Коли монастиром душа височіла,
Послаблюючи стовпи небесні,
Коли самовизнання елементів
Оригіналу
Підкорювалось світській необачності,
А твори епічності твоєї
Складались до старовини.
Схематичними рисами різнились вони
Від умовностей світу,
Від мистецького сприйняття
І періоду писемності.
Коли легенди проникали
В зіниці
І потрапляли під страшне іго,
Воюючи з власними рухами,
Не сподіваючись на перемогу.
Бо поразка перед собою
І її
Прийняття
Куди сильніше
Ранить нестерпним лихом
Існування тебе
На землі,
Що ніколи не вміла дихати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389990
дата надходження 05.01.2013
дата закладки 01.04.2013
розсічення платівкового сонця
споглядального неборізами
не завжди допливає берега
скель
що у шурхоті слів втопились
сприймальне затемнення
скла
що над головами жерців
сірими крильми
билось
ножовими пораненнями
гоїлося на
хребті
безпросторового царства
сп'янілих муз
заливаючи стіни
ладом первісного звичаю
величало свою Ладу
і її руки
будучи під
прицілом
тіні
безвічної
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391359
дата надходження 10.01.2013
дата закладки 01.04.2013
А що якби я проростав у твоєму волоссі
Повенями
Мертвим морем
Або чужими відсутностями
Ти б не сміялася з мене
Хіба ж личить сміятися з хворого
Ти б була моїм донором
Шарпала б мене за куртку
А я затягнувся б тобою
І тлів би тихенько з боку
Я б бився в прокльонах і поклонах
Якоїсь скаліченої моралі
І проростав би у твоїх косах аби не падати у сні
Я б напевне вчепився зубами
У твій запах
І очі мої стікали б від крапель
Тепла
На спітнілому вчора вікні
Тобі б не було боляче
Я навіть не дихатиму
Лише обмотаюсь у електричні дроти
Лежатиму десь у твоєму волоссі
Молитимусь глухо
А ти не дозволиш піти
А що якби я проростав у кволій твоїй зимі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395797
дата надходження 27.01.2013
дата закладки 01.04.2013
Привілейованим епохам,
Що народилися в гортані
Світа,
Свідомість інших
Була по коліна,
Як вікінгам їх здобич.
Фанфари, що проймалися
Крізь м’язи
Спустошеної тлінної пустелі,
Квадратом підповзали до
Скорботи
Поетового шліфування муз.
Глибоке переймання Ренесансу
Потоком нещодавної
Цунамі
Впивалось у роздвоїне начало
Здиханної невсущої Венери.
О, сонцекрій мого скрипучого
Памфлету,
Долоні піднеси до висоти,
Аби жилось недопоету,
Аби відмерзлися світи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390291
дата надходження 06.01.2013
дата закладки 01.04.2013
наречена мого нареченого боїться паперових літаків
кольору зеленого
перемеленого відчаю і теплих подушок
вона пропускає крізь сито усі голосні
спливаючи разом з очима на серветковість мокрих книжок
її відверті сукні зберігаються у архівах слідчих
невідкритими візами і філософією Ніцше
вона носить з собою металеві ножиці
аби в разі якоїсь пожежі обрізати вдосвіта коси
наречена мого нареченого береже антикварну чесність
в’яже теплі светри туманам і збирає у кошик зорі
в неї 100 непродивлених снів і насіння осені в крові
наречена мого нареченого ще переможе люті
із хвилин надто незрячих
зробить сонця тверду шкаралупу
наречена мого нареченого сплетена з ним нервами і їх закінченнями
коли він цілує їй руку
будучи на відстані
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414628
дата надходження 01.04.2013
дата закладки 01.04.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.03.2013
розвалилась руїною.
курява скрізь,
і пахне гвоздиками, пахне безсонням,
безликою жінкою падає в землю, як хвиля,
що розбилась об темне каміння, як та прокаженна,
як мачта, повалена шквалом і громом,
обділена Богом,
бездомна? солена, як море,
як остання промова, оскаржена смертю,
начинена правдою вщент, аж по вінця,
та зайвою. грізна
як оголені груди Свободи Ежена,
хіба прокаженна?
оголошена в церкві із сотень казальниць,
усипальниць воскреслих загублена жриця,
перлинами куплена з пащі жар-птиці,
не сниться безгрішним, в присвятах не стане,
руїна свобідних –
рана.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414128
дата надходження 30.03.2013
дата закладки 31.03.2013
Кажуть, що дощ ховає сльози. Виходить тоді, що під сонцем можна сховати посмішку?
Не правда. Якщо людина сподівається, що під мокрими каплями не помітять її стривоженого смутку, вона помиляється. Або інші просто не хочуть помічати це, їм байдуже.
Невже краще практикувати егоїзм, довірятися не тим, а потім над цим плакати?
Головне - не 'не виправдати надій', а не розчаруватися в собі.
Сум - це теж посмішка, печальна, але посмішка.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414096
дата надходження 30.03.2013
дата закладки 30.03.2013
«Я знаю світ – старий і повний бруду…»
(Франсуа Війон)
Гюстав!
Ти ж не жив у часи пихатого Риму,
На тебе ж не тиснули
Кам’яні лапи його форумів,
Ти ж не пив отруєне вино цезарів,
Не сидів за столом
Огидної трапези
З черговим Калігулою.
Чому ж твої книги сповнені
Такою нудьгою віковічною
Такою безнадією сірою?
Чому слова твоїх апостолів,
Твоїх героїв – вічно невчасних,
І поборників істини
(Нікому черговий раз не потрібної)
Квітами зів’ялими
На могилу історії?
Не сумуй, виноградарю!
Виноробе прозорих романів.
Твій трунок не сьогодні
Загуслий.
Не в мою чашу тиснений…
Примітка:
Дружня порада – не читайте роман «Мадам Боварі» під стукіт коліс поїзда – того, що його тягне паротяг який вперед летить… Особливо взимку. Краще вже «Спокусу святого Антонія» або «Саламбо» - але не сьогодні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413032
дата надходження 27.03.2013
дата закладки 27.03.2013
Розпали мій вогонь у собі,
Хай палає у полум’ї віра,
Хай згарає у цьому вогні
Те, чого так раніше хотіла.
Хай згарають до щенту, до тла
Мої спогади, дотики, вірші.
Як раніше так жити могла?
Та нічого, з весною простіше.
Ми у тобі розпалим мене,
Я, колишня, собі не потрібна.
Ти вкидай, не жалій, хай мине,
Хай на себе вже я не подібна.
Буде завтра по-іншому все,
Я у собі вже всесвіт руйную.
Хай палає, палає й пече,
Я себе у вогні загартую.
22.03.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411682
дата надходження 23.03.2013
дата закладки 23.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.03.2013
«…Яка вже там свобода,
Коли зима в гаю.»
(Арсеній Тарковський)
Різні люди служили в батальйоні, різні… Представники найрізноманітніших народів, в тому числі і досить екзотичних про які я раніше і не чув. Але про яких було цікаво дізнатись, зазирнути в їх дивний світ.
Серед представників різних кавказьких народів був серед солдат один нохчо. Щоправда, один ґурже казав, що він не нохчо, а ґалґа. Але я я в тому сумніваюсь. То, певно, чисто сусідські репліки – нохчо, ґалґай та ґуржей сусіди. Яке було його ім’я – я не пам’ятаю. Називали його Кортамукале. Чому до нього причепилось таке назвисько я не знаю. Кажуть, що з того часу як він побачив пачку з-під цигарок «Казбек» і сказав, що не знає такої гори Казбек, знає тільки гору Бешлоамкорта.* Але який тут зв'язок з його назвиськом – я не розумію досі.
Якось відправили нас в караул на «Пиру» - зима, сніги, мороз… Видали нам автомати та набої. Черговим по роті був якраз сержант теж десь з Кавказу – тільки не знаю якої народності. Видаючи йому автомат він сказав:
- Хо ханз чарахь духа бакдар алча а лехар.**
Чи щось таке… Не знаю чи з граматичної точки зору ця фраза була побудована вірно, але як мінімум троє присутніх її зрозуміли. Вимову, звісно, неможливо передати на письмі.
Приїхали на «Пиру». Порожнечу нескінченної зимової тайги навіть важко описати. Спокій стояв глибокий. Цей спокій порушила зграя ворон – певно прилетіли на покидьки солдатської польової кухні – на «Пирі» навіть взимку готували їсти на вулиці в польовій кухні. Своїм лементом ворони порушили тишу снігів та своєю чорнотою заплямили нескінченну білу порожнечу зими.
Сидимо в караулці. Раптом чуємо – «та-та-та-та!» - автоматна черга. На посту якраз стояв наш герой. Караульні на «Пирі» інколи стріляли - коли приходила зграя голодних вовків і нападала на вартового. Ми подумали, що це саме той випадок. Вибігли. Солдат-нохчо чергами стріляв по воронах. Коли чергова черга затихла ми спитали:
- Ти навіщо стріляєш?
- Не можу я, розумієш, не можу!!! Більше не можу!!!
Ми навіть не спитали, що саме він «більше не може». І так було все ясно…
Примітки:
Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.
* - Бешлоамкорта – гора, що плаче (ґалґай).
** - Тепер ти мисливець за істиною, або просто шукач її (ґалґай).
Світлина з мережі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409354
дата надходження 15.03.2013
дата закладки 17.03.2013
«Північ кришить метал,
але шкодує скло…»
(Й. Бродський)
Однією з точок за межами зеленого паркану, на яку щоденно відправляли караул, була так звана «Пира». Вона являла собою кілька підземних бункерів, караулку та кілька складів серед безмежного дрімучого лісу. Ще була якась польова кухня, антени, що стирчали в небо (пролітаючи біля яких ворони інколи падали чомусь замертво) та колючий дріт. За кілька кілометрів від цієї «точки» було село з угро-фінською назвою Пира сам вигляд якого наводив на душу «зелену безпросвітну нудьгу» яка можлива тільки в глибинці неозорої Московії - почорнілі напівгнилі «ізби», люди-тіні в якихось чорних тілогрійках, сумні білокорі берези. І вічно сіре небо над всім цим. Можливо небо бувало і яскравим, блакитним але мені бачити його таким не довелось. Служба взимку там вважалась каторгою. На дворі морозище (іноді більше сорока градусів морозу), снігу по самі вуха. У бункерах – просто холодильник, в караулці ледве вище нуля, іноді вода в чайнику замерзає, пічка ледве-ледве гріє… Зате влітку туди рвалися всі – вольниця!
Влітку мені так потрапити на «Пиру» і не пощастило. А так хотілось помилуватись лісом, травою, квітами. Зате взимку туди мене посилали регулярно. Караул взимку на «Пирі» це щось. Особливо коли здіймалась пурга. Солдат після двох годин стовбичення та топтання на морозі під пронизливим вітром нагадував сніговика – подертий кожух обліплений снігом, обличчя вкрите памороззю, з носа інколи висять бурульки, автомат примерз до кожуха і вкритий кригою (як з нього можна було б стріляти при потребі – не уявляю). Після повернення в караулку солдат буквально відтаював як відтаювали мамонти з вічної мерзлоти. Автомат від кожуха віддирали і ставили біля пічки розморожуватись. Найгірше було з руками (особливо коли вони примерзали до автомата) – руки не слухались, не відчувались, коли починали розмерзатись - нестерпно боліли. Розморожувати їх треба було поступово. Головне на «Пирі» – не отримати обмороження. Людям з південних країв було взагалі нестерпно. Черговий раз випало мені їхати на «Пиру» в караул саме на Різдво.
Про Різдво я завжди пам’ятав – навіть в «батальйоні смерті» в ті роки – коли будь-які релігійні слова переслідувались. В одного солдата знайшли хрестик – за це його покарали і ще довго потім «проробляли» як політично «непідкованого». Ще в студентській іпостасі вислуховував я періодично фрази – не дай Бог на Різдво побачать у вас в кімнаті ялинку – з університету тут же виключать. Тому Різдво я святкував виключно в душі.
Я їхав в машині з іншими солдатами у вбогій сірій шинелі стискаючи руками автомат і думав – завтра Різдво. І буде нині Ніч перед Різдвом. Майже за Гоголем.
Ліс зустрів нас завірюхою. Крім різдвяного морозища здійнялась пурга. На пост заступив я тоді, коли на дрімучі гіперборейські ліси впала ніч – тьма безпросвітна. Хотілося, звісно, різдвяної зірки в небі, але над головою була або біла імла завірюхи або (коли вітер стихав) чорна безодня. Сніг під ногами рипів – голосно і різко, вітер жбурляв в обличчя сніг. Годинника в мене не було, я швидко втратив відчуття часу, холод перестав відчуватися – симптоми тривожні – я зрозумів, що замерзаю. Щоб не перетворитися на крижану брилу яку швидко занесе снігом я почав якомога швидше рухатись вздовж «колючки» та складів намотуючи кола по втоптаній стежині яку освітлювали тьмяні ліхтарі. Я забув про оточуючий світ – я думав про Бога. Про Христа, що прийшов у світ пояснити людям істину. Але його ніхто не зрозумів. Ніколи ні до ні після цього я не переживав такого глибокого релігійного почуття як в ту ніч. Повітря дзвеніло. Той знає це відчуття - дзвонів морозу, хто блукав по зимовій тайзі. Небо наді мною розверзлося, я відчув себе самотньою піщинкою, що летить у безодні Всесвіту. І там, звідти, з нескінченного провалля Космосу на мене дивився Бог. Не як суддя моїх вчинків, не як режисер на актора, а як порадник і друг. І звертався до мене простими словами про Шлях довжиною в життя.
З лісу почулося виття. Це частково повернуло мене на Землю з польоту через простір Галактики. За «колючкою» промайнули тіні. Це були сіроманці. Я лише встиг подумати, що автомат примерз до кожуха і вкрився кригою, замерзлі руки не слухались і не рухались – навряд чи я зможу стріляти якщо ці голодні створіння нападуть, як одна сіра постать підбігла до колючки впритул і завмерла. Між нами було менше метра відстані, розділяв тільки колючий дріт. Я побачив пару блискучих чорних очей – розумних і насторожених. Око-в-око. Два хижака дивились однин на одного – один вільний, інший лише з мрією про свободу – свою і свого народу. І за кожним полюють – тільки різні мисливці. І кожному – життя лише гра, але гра за свою зграю. Схоже вовк це теж зрозумів – подивившись на мене хвилину він розвернувся і помчав в глибини зимового лісу.
Я продовжував блукати і топтати білий сніг. Раптом помітив, що колір неба змінився – світлішав, а потім став рожевим. Прийшов ранок Різдва. Виявляється про мене забули, заснули всі в караулці притулившись до теплої пічки – а я цілу ніч блукав серед морозу і пурги. Як я не замерз – не знаю. Я не дістав навіть обморожень. Прийшла здивована зміна: «Ми думали, що ти пішов спати…» Смішні. Вони не знали, що цю ніч я розмовляв з Богом.
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років)
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407352
дата надходження 09.03.2013
дата закладки 17.03.2013
«Уникнути всього цього не можна,
але можна зневажати все це.»
(Сенека)
Подорож з однієї військової частини в іншу для "жовніра" радість. Він побачить людей без однострою, вулиці і автомобілі, жінок (!), крамниці і просто оточуючий світ – замість щоденного плацу і казарми. Крім того можна зайти в ці крамниці і подивитись, що там продають і уявити на мить, що це все люди споживають, їдять, речі використовують, книжки читають… Можливість ось так визирнути на світ для багатьох солдат була такою собі нездійсненною мрією до здійснення якої чекати і чекати. Тому, коли мені сказали, що я їду без супроводу (!), один (!), для продовження військової служби в N-ську військову частину в місто НН душа моя наповнилась радістю. Ще б пак! Я знову побачу світ людей, подивлюсь по дорозі на цікаві міста – про місто НН я багато раніше чув і читав, але ніколи не бачив. Крім того, дорога моя буде лежати через столицю метрополії в якій теж чимало цікавого, а солдат в ті часи в музеї пускали безкоштовно.
З такими думками я отримав на руки папери і збирався покидати частину переповнену дикою муштрою. Перед самим моїм від’їздом до мене підійшов солдат який раніше постійно приставав до мене з безглуздими запитаннями типу: «А ти не знаєш, поки ми спали, уряд часом не змінився? А як ти думаєш, як довго комуняки ще будуть при владі?» (які я ігнорував). Підійшовши він виголосив промову для одного слухача, гідну кращих риторів античності: «Ти того… Ну, маєш знати… Твоя доля весь цей час була в моїх руках… Якби я щось сказав, то відвезли б тебе далеко… Мене в особливий відділ викликали. І не тут – в Москву возили. Там крім «особістів» ще в цивільному «кадебісти» були. Сказали за тобою слідкувати, кожне слово твоє запам’ятовувати і потім доповідати в письмовому вигляді. Ну, ти нічого такого і не говорив… Так, що я нічого то їм такого і не казав… Куди тебе посилають я не знаю, але я тут ні при чому…»
Він, напевно, подумав, що відкрив мені якусь неймовірну таємницю! Теж мені – лицар плаща і кинджала, майстер переповідати слова про «таке»…
Я вирушив. Вперше за стільки часу відчув себе відносно вільною людиною.
В метрополії встиг забігти тільки в Третяковську галерею і довго та зачаровано стояв перед картинами Врубеля. О, галерея! Чи бачила ти колись солдата у совдепівській формі який так довго споглядав полотна Врубеля? Цього неперевершеного містичного майстра, що змінив уявлення сучасників про людське єство. Майстер полотен межі божевілля.
Холодний ранок втілився в буття у вигляді міста НН, що тоді - у 1983 році носило досить не естетичну назву. Місто, що завжди було для мене втіленням якоїсь бореальної загадки. Східний форпост слов’янства – довгий час. Далі було тільки угро-фінське море. Колонія колонії. Якщо Великий Новгород був маленьким острівцем слов’янства в угро-фінському навіть не морі – океані, то місто НН було брунькою цього острівця на якому і слов’янського то нічого і не залишилось.
Архітектура ХІХ століття мене зацікавила, але не вразила. Але фортеця… Фортеця! Нічого подібного побачити я навіть не очікував. Це така татарщина… Щось абсолютно східне, тюрське і екзотичне. Я блукав навколо фортеці споглядаючи башти і бастіони, а з надр свідомості все виринала цитата одного російського класика: «…І наковтавшись татарщини вдосталь ви Руссю зазвете її…» Блукаючи містом я думав про те, що етнічна російська культура це складна суміш різних угро-фінських і частково тюрських культур і то лише мовно слов’янізованих. Згадував уривки щоденника Шевченка про дні перебування в цьому місті – він був правий, класик – воно таке і є – місто химерної метаморфози християнства.
Помилувавшись краєвидами великої ріки Ра що несе свої води в море Хазарське пішов я шукати військову частину, в яку мене направили. Як виявилось, вона розташована була саме в фортеці, яку я так довго споглядав, і це не місце моєї подальшої служби «отєчєству», а лише гарнізонна комендатура і гауптвахта заодно.
У «строєвій» службі офіцер довго і замислено розглядав мої папери, а потім сказав, що «без пляшки тут не розберешся, тим паче на тверезу голову, куди тебе відправити служити і взагалі треба порадитись» і що я поки що вільний. Я почав тинятися по цій військовій частині в очікуванні чи то вироку чи то подальшої долі, знічев’я розмовляючи з тамтешніми солдатами. Вони розпитували мене про те про се і філософствували про мою подальшу службу: «Це взагалі свинство, що тобі на дорогу не дали пайку і грошового «довольствія» (ну і слово ж придумали!), а з твоєю військовою спеціальністю тебе відправлять у саперну частину – там служба легка – «лафа» просто, порівняно з іншими частинами, так, що тобі пощастило…»
Раптом мене викликали в «стройову». Офіцер сухо з металом в голосі назвав номер частини в яку я маю відбути і побажав щасливої служби. Сухі цифри не подіяли на мене ніяк. Я вже направив свої стопи до воріт КПП як до мене підійшло п’ятеро бравих вояків («коса сажень в плечах»). Їх вираз обличчя не віщував нічого хорошого. «Котра година?» - мовив один досить зловісним тоном. «Все ясно, годинник хочуть відібрати…» - майнуло в голові – «…доведеться їх засмутити.» «Я не маю годинника.» - це я сказав вже в голос і показав порожню руку. Проте це явно не покращило їх настрій, обличчя стали ще більш понурі і негостинні. «Схоже комусь зараз дістанеться – подумалось мені, - і цей хтось буде я. Їх п’ятеро я один. Спиною до стіни, може хоч нирки не відіб’ють…» Виникла пауза. Що в мене немає ні курива, ні грошей вони вже знали. Паузу перед мордобоєм треба було чимось заповнити. Якимись словами. «В яку частину направили?» - навіть не сказав, прохрипів один. «В N-ську» - я назвав номер. Обличчя солдат раптом змінилося. Ніби осінній вітер промайнув і приніс жах. Ніби побачили вони раптом щось невидиме мені. Такі обличчя бувають в людей які раптом побачать чиєсь пошматоване тіло. Проте вираз жаху відбився лише на мить – вираз змінився на блаженно-задоволений – ну не нас же туди відправляють, а цього дивака… Потім на обличчях з’явилось відображення призабутої для них емоції - співчуття (де-де, а тут і при таких обставинах я не очікував такого побачити). І один з них з якоюсь тугою сказав: «В батальйон смерті їдеш…» В нього промайнуло – хоча лише на мить – на обличчі бажання чимось допомогти або хоча б порадити. «Випив би ти перед тим як їхати туди… Ми би тобі дали на випивку, але в самих немає… Там побачиш, що воно і до чого…»
І вони провели мене до воріт поглядами, сповненими якогось незрозумілого поки що для мене смутку… Я вперше бачив, щоб кілька сухих цифр – номер - так впливали на людей, викликали такі емоції, і в кого – в людей в яких здавалось би всі емоції давно померли і метаморфізувалися в площину хижацтва. Сенс цієї події я зрозумів пізніше…
(Світлина з мережі)
(написано на основі реальних подій 1983 року)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408213
дата надходження 12.03.2013
дата закладки 17.03.2013
«А може самотність і є єдиним порятунком від всього цього безглуздя?»
(М. Горький)
Після виключення з університету я поїхав жити в невелике провінційне містечко. Старовинне, але з втраченою давньою архітектурою – совіти встигли зруйнувати там все що можливо і забудували місто потворними «хрущовками». Крім всього іншого місто було перенасичене військовими заводами, а край ракетними військами.
Я опинився на роздоріжжі – майбутнє мені бачилось у цілковитому тумані. Було лише ясно, що знайти себе і свій шлях у цьому житті мені не дадуть. Не дадуть навіть отримати освіту. І змиритися з режимом, з системою, що ламає людині життя за кілька листочків паперу списаних нерівним почерком я би все одно не зміг. Я все одно висловлював би свою думку і незадоволення, і це рано чи пізно закінчилось би фатально – система була сильніша за самотніх романтиків – вона знищувала їх. Я був майже впевнений, що мене досить швидко просто знищать фізично – за мною слідкували (це було помітно неозброєним оком, я почав навіть звикати до «привидів у цивільному», що ходили «хвостами»), телефон прослуховувався (один мій знайомий казав, що відчуває фізично коли телефон не прослуховується. До такої степені чуттєвості я ще не дійшов – я відчував фізично, коли телефон прослуховувався.) А за вікном стояла (ні, висіла в повітрі) андроповщина. З телевізії виливався страх – прямо з екрану на підлогу. Диктор таким тоном говорив слово «Андропов» наче усвідомлював про кого він говорить. У голосі телеведучого при цьому звучав навіть не страх – моторошність.
Я відчував, що система ця зі своїм безглуздим комунізмом рано чи пізно завалиться. Але я чомусь гадав, що це буде років так через двадцять – не раніше. Час прискорювався, а я про це і гадки не мав…
Спроби влаштуватися на роботу перетворювались в якусь комедію – варто було мені назвати в відділі кадрів своє прізвище, як одразу починали говорити, що вакантних місць немає, хоча я точно знав, що робітники їм потрібні – навіть некваліфіковані. Зрештою, мене взяли чорноробочим на взуттєву фабрику – пакувати та вантажити зранку до вечора коробки з мештами.
У мене в голові тоді ще була купа марксистських ілюзій – як я тоді пишався належністю до робітничого класу! До класу, що рухає вперед історію! Свіжими були ще події в Польщі 1980-1981 років – нікому невідомий до того електрик з Гданська змінив хід історії. Я, звичайно, навіть не думав собі ставати українським Лехом Валенсою, але був просто переконаний у реальності «українського синдрому» - наступною ареною бастувальної боротьби мала стати Україна. Але я швидко розчарувався в пролетаріаті – я побачив глуху і темну масу дуже далеку від боротьби за нормальне людське суспільство, виснажливу фізичну працю, що відбирала всі сили, не лишала нічого для творчості, книг, пошуків, духовності…
Я зрозумів, що довго я так жити не зможу – рано чи пізно я зірвусь – а одне необережне слово і я за ґратами. Шкірою відчував, що коло звужується. Виходу немає. Я не збирався ставати «професійним революціонером» - але сама система штовхала мене туди. З часу мого минулого короткого студентства я зрозумів найважливіше: в країні існує справжнє підпілля – коло людей які ведуть непримиренну боротьбу з режимом за свободу і визволення мої нещасної поневоленої Батьківщини. Водночас існує «опереточне» підпілля і фронда. У серйозне підпілля шлях мені був закритий – за мною слідкують. З «опереточним» підпіллям, що було насичене провокаторами і фрондою справу мати було огидно. Лишалося одне – шлях самотнього вовка. Боротися з системою наодинці справа безнадійна і смертельно небезпечна – доведеться загинути так і не дочекавшись падіння совітів та імперії. І ніхто навіть не згадає. Як не згадують сотні тисяч борців полеглих за волю протягом століть нескінченних війн, нескінченної боротьби…
Проте в той час я мало думав про сумні перспективи. Цей розхристаний час мого життя був по своєму цікавим і насиченим новим – голосами з радіоприймача, книгами, релігійними пошуками – я тоді вперше захопився буддизмом. А ще – я чисто випадково придбав чудове видання Миколи Гоголя українською мовою прекрасно і вишукано проілюстроване – читав просто з насолодою.
Проте, думки про безвихідь інколи приходили і не полишали.
Одного весняного дня я йшов по вулиці міста і раптом побачив двері з написом «Військомат» - і зрозумів: вихід є! Я тут же сміливо відчинив двері. У кабінеті я очікував побачити дебелого майора з фразою на устах: «Патріотам усюди в нас дорога!» Але ні – в кабінеті сиділа молода дівчина.
- Я хочу в армію! Мені вже є вісімнадцять років! Я хочу захищати Батьківщину!
- Ну, то чекайте, як прийде повістка!
- Та я чекаю, чекаю, а вона все не приходить! Я хочу в армію вже!
- Ну, то я к дуже хочете – ось – виписую при Вас… Тримайте! Завтра якраз медкомісія…
Далі все пішло як по конвеєру – медкомісія і три співбесіди. Були в компанії зі мною переважно якісь молоді люди, що явно вже встигли позловживати алкоголем і «втомитися від життя» (все, мовляв, уже пережили, хіба що армії не бачили) – вони штучно і награно сміялися і дивились навколо цинічним поглядом. Тоді я вперше дізнався, що в Радянському Союзі є наркомани і то чимало. Кожному перевіряли вени і питали чи він не коловся. Більшість в армію йти, звісно, не хотіли, але як це не дивно, було крім мене ще троє добровольців які діяли так само як я – самі прийшли до військомату з бажанням на устах. Я встиг з ними переговорити в шумних коридорах. Один виглядав досить інтелігентно:
- Чому ти хочеш в армію?
- Раніше сядеш – раніше вийдеш!
- Цей принцип тут не діє.
- Просто зараз ідуть нормальні набори в нормальні війська, в нормальні частини. Потім підуть набори в стройбат, на Землю Франца-Йосипа, до чорта на кулички. Краще зараз і добровільно.
- Тоді зрозуміло.
Інший нагадував зовні якогось хулігана, але на співбесідах просився в Афганістан. Йому, звісно, обіцяли посприяти.
- А ти чому так рвешся в армію? Ще й туди?
- Я хочу вбивати людей і гвалтувати жінок! Тут це погано закінчиться, а там… Війна… - в нього заблищали очі і стиснулись кулаки. Я зрозумів, що він говорить правду. І справді цього хоче. Не просто хоче – жадає!
Третій запевняв, що хоче служити на флоті, плавати на кораблі на морі-океані. Переважно новобранці панічно боялися «покупця» у морській формі – служити ж три роки замість двох. Коли з’являвся такий – лунав переляканий голос: «Маріман!», і всі починали вдавати з себе п’яних, ховатися під лавки чи просто не відгукуватись на прізвища. А тут – волонтер! Несподівано в коридорі з’явився морський офіцер: «Хто тут хоче служити на флоті? Ти? Ну, ходімо!» - і поплескав його по плечу. На устах посмішка, а в очах сум і туга: «Ех, хлопче, не знаєш ще ти, що таке служба на флоті!»
Через пару днів я вже стояв рано вранці пострижений «на лисо» біля дверей військомату в очікуванні автобусу. Лунала мелодія «Прощання слов’янки» і ридали матері розгублених юнаків. У кожної на обличчі було написано одне: «Можуть відправити в Афганістан!» Один мій знайомий тоді ж справді туди потрапив і повернувся додому без ніг. У мене виникло відчуття яке довго не полишало мене – мені здавалось, що він пішов на ту війну замість мене. Це я повинен був туди потрапити і загинути там. Але потрапив він і лишився калікою…
Через хвилину автобус вже віз мене і купу юнаків в невідоме. В одних на обличчях був переляк, в інших – байдужість, ще в інших – розгубленість. Один без кінця повторював: «З дітиськами забирають! З дітиськами забирають!» У нього було вже двоє дітей і було йому вже 26 років – думав, що уникнув служби. Але загребли, бо «гребли» тоді всіх. Хоча це було незаконно. Але вони послалися на якусь постанову…
А в мене було відчуття, що все це відбувається не зі мною. А з кимось іншим…. Але як це не дивно, я справді хотів до армії. Щоправда, я хотів зовсім до іншої армії. Але тої армії до якої я хотів давно не існувало…
(Написано на основі реальних подій 1983 року. Малюнок з мережі. Хто автор - не пам'ятаю, але йому дуже вдячний.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409712
дата надходження 17.03.2013
дата закладки 17.03.2013
«Генерале!
Ми так довго сиділи в багні,
що король черви наперед радіє,
і зозуля мовчить…»
(Й. Бродський)
Кожна військова частина імперії мала своє призначення. Принаймі, з точки зору «стратегів» з лампасами. Були, звичайно, військові частини, які взагалі були нікому не потрібні, і невідомо навіщо вони існували. Були і забуті підрозділи, де військовослужбовці вели напівздичавіле існування.
Але це все не стосувалося N-ської військової частини! Суть її буття – передавання послань через простір і час. Від одних людей в погонах до інших. Шляхом коливання електромагнітного поля. Тому в частині було величезна кількість різних пристроїв на колесах і без коліс серед далеких лісів і боліт, де люди сидячи в бункерах хвилювали ефір, кидаючи у безмежжя простору слова.
Раз на півроку влаштовувались грандіозні дійства, які називались «навчання». Особливо вражали зимові. У безмежжя снігів, у біле мовчання тайги кидали людей, щоб вони, не боячись сорокоградусних морозів і пурги, ночували в палатках на снігу, не спали по кілька діб підряд, без кінця то розгортаючи до згортаючи вузол зв’язку. Як вони при цьому собі не відморожували все що можна і не можна – не знаю. Один мій товариш розповідав про галюцинації які переслідували його внаслідок трьохдобового абсолютно безсонного перебування на морозі. Деякі з цих навчань варті окремої розповіді. Ця оповідка не про це. Це поема про голоси які літали в ефірі, хвилюючи думки людей в зеленому.
На одне з таких навчань взимку 1984 року відправили і мене. Я досить туманно уявляв куди ми їдемо – їхали окремо від інших в радіостанції "Р-…" на колесах. Крім водія (за кермом) в тісній будці забитій апаратурою сиділи лейтенант М., прапорщик П. і двоє солдатів (включаючи мене). Довго стясло нас якимись лісовими дрогами, завивала машина буксуючи в заметах. Нарешті зупинились на околиці лісу. Вдалині бовваніло село з дивною угро-фінською назвою Пира. Село складалось з невеликого числа хат, чи то правильніше «ізб» з почорнілого від часу напівзогнилого дерева. «Ізби» були навіть не обгорожені парканами, а між ними пропливали інколи тіні в чорних рваних тілогрійках. Це викликало в мене відчуття суму і співчуття до людей, що приречені все життя жити в таких умовах. Лейтенант П. сказав, що маємо наказ розгорнутись саме тут і «качати зв’язок».
Витягли генератор, завели (при цьому прапорщика добряче вдарило струмом – так, що він відлетів на два метри і впав у замет. А все тому, що заземлення просто встромили в сніг), радіостанція засвітилась купою жарівок, ми поставили телескопічну антену і залізли в середину – в «кунг». З динаміків долинало шипіння і скрипіння. У середині було тепло – «ташкент» на солдатському сленгу.
Від усвідомлення того, що всю ніч можна «кімарити» в теплій кімнаті, коли «соратники» замерзають в палатках, було радісно. Був темний, майже безпросвітний зимовий вечір. Офіцер чомусь засуєтився, сказав, що в нього якісь невідкладні службові справи (судячи по всьому якась таємна місія), сказав, щоб ми тут несли службу старанно і направив свої стопи в сторону села. Прапорщик з сумом і нудьгою подивився йому у слід. Через півгодини ніби щось згадавши сказав, що він мусить теж піти по справах служби і щоб ми «діяли по ситуації». І якщо з динаміків ми раптом почуємо: «Волга, Волга, я Сокіл!» треба відповісти, мовляв «Я – Волга…» і таке інше. І теж пішов в напрямку села пробираючись крізь замети.
Ми одразу вирішили, що ніяких дурниць в ефір кричати не будемо. Волга – це річка. Ну, як можна комусь говорити, що я, мовляв, річка – подумають клепок немає людина. Просто сидіти було нудно, стали ми переключати хвилі. З динаміку було чути шуми, голоси… Раптом натрапили на приємну музику – і ми зрозуміли, як ми будемо проводити цей вечір. Після музики якась тьотя з динаміку сказала: «Ви слухаєте «Голос Америки» з Вашінгтону». Я був давнім прихильником цієї радіостанції і тому просто слухав з насолодою. Інший же солдат – родом десь з російської глибинки – напевно, раніше нічого подібного не чув. Слухав він заворожено, роззявивши рота. «Так вот гдє правда то! Вот она гдє…» - повторював він періодично з якимось дивним, майже релігійним завзяттям (о, незбагненна російська душа!).
В голові в мене промайнула думка про «особістов» які цяпнуть за зябра. А потім подумав – байдуже. Перший раз чи що.
Колегам прийшла в голову думка, що таку чудову передачу гріх слухати в самоті. Вони знайшли гучномовець і врубили його на всю потужність. На село полинула передача… Для посилення ефекту вирішили включити потужний прожектор і теж направити його на село періодично то вимикаючи, то змінюючи потужність. Вийшло звуко-світлове шоу… Так розважались ми до глупої ночі.
Рано вранці прийшли наші командири – обличчя лейтенанта і прапорщика були злі. Деякий час вони просто дивились на наші заспані фізіономії і мовчали. Відчувалось, що голови у них боліли – певно від переживання щодо справ службових. Потім їх понесло. Прапорщик П. – досить мовчазний і небагатослівний розродився цілою тріадою, гідною найкращих риторів античності: «Вот ви думаєтє - там на Западє харашо, там секс, а ви даже нє знаєтє какая ето гадость - секс. Я вам вот что скажу – нє нужен мнє нікакой секс, у мєня есть мая Саветская Родіна!»
(Світлина з мережі. Написано на основі реальних подій 1984 року.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407921
дата надходження 11.03.2013
дата закладки 17.03.2013
«Я самотній монах,
що бреде пустелею
з дірявою парасолькою».
(Мао Цзе Дун)
Буває так, що люди загадково зникають. Розчиняються в порожнечі світу сього. Хоча це насправді ілюзія – ніколи нічого не зникає – все лише перетворюється в іншу форму порожнечі. Бо речовина-енергія це лише форми Великої Пустоти, її флуктуації.
Несподіване підтвердження цього незаперечного постулату буддизму я бачив у N-ській військовій частині з дивним ім’ям на солдатському жаргоні – «батальйон смерті». Не знаю хто придумав цей безглуздий вислів – адже смерті насправді не існує. Є лише місток між різними рівнями чи способами буття. Прозорий, непомітний. Ми минаємо його навіть не зауваживши. І раптом – новий світ, нове буття. Сансара…
Люди які зникають – вони лише зникають з нашого видноколу, перестають існувати в тому ж потоці часопростору що й ми – і це нас часто дивує і засмучує. Особливо, коли після зникнення не знаходять їхнього одягу – тілесних оболонок які скидає дух щоб втілитись знову і знову. Не знаю чи люди засмучувались би при цьому менше якби частіше читали «Махабхарату» чи «Праджняпарамітасутру». У N-ській військовій частині цих творів чомусь ніхто не читав. Не тільки перед лавами солдат, а й взагалі. Спочатку мене це дивувало: кругом суцільний дзен, а про Бодхідхарму ніхто й не чув. Але я звик до цього як звикають до хмар що несуть вість про каліюгу.
Отже сталась подія яка викликала переполох – безвісті зник прапорщик П. Пішов з дому на службу і зник. Додому не повернувся і на службі не з’являвся. Шукали його по всіх знайомих і всіх можливих місцях де він міг бути – марно. На третій день пошуків вирішили, що тут не обійшлося без втручання інопланетян – висунули версію, що «зелені чоловічки» (тільки не ті, що носять «хебе» чи «пеша» зеленого кольору, а з зеленою шкірою) прилетіли на літаючій тарілці, що нагадувала армійську миску і вкрали цього доблесного вояка. З метою захисту Галактики. Це розповідав один жовнір. Правда він в цей день наковтався якихось таблеток перебуваючи в караулі (нудно було на посту, а тут «друган колес підкинув») тому йому ніхто не повірив.
Вирішили, що прапорщик П. пішов у вічність в небесний караул охороняти браму раю і пускати в неї тільки будівничих комунізму.
Але в цей день раптом знадобилось відчинити склад ГСМ («паливно-мастильних матеріалів») на якому висів здоровенний замок. Відчинивши цей склад побачили прапорщика П. який лежав на підлозі обхопивши обома руками діжку зі спритом. Спирт був потрібен батальйону для протирання контактів на радіоапаратурі. Тримали його завжди під замком і видавали офіцерам суворо лімітовано. Прапорщика П. випадково зачинили на складі три дні тому. Він побачив повну діжку спирту і зрозумів, що мрії збуваються. Провидіння все таки існує, хтось чує про наші бажання і втілює їх.
Три дні він «не просихав» - напивався, вимикався, приходив до тями і зразу знову – напивався, вимикався. Загартований організм героя витримав це випробування. Для виживання в нього іншого виходу не лишалося – три дні треба було щось пити і їсти. Крім того кричати про допомогу було не можна – все таки командир як не як, не пасує. Та й кричати він звик тільки нецензурні слова, а тут склад ГСМ – місце святе.
Після віднайдення героя загальна радість охопила батальйон: ура, справжній герой лишився в нашому часопросторі і надалі доблесно буде стояти на сторожі совітської батьківщини!
(Написано на основі реальних подій 1984 року. Світлина з мережі.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408522
дата надходження 13.03.2013
дата закладки 17.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.03.2013
Боже милосердний,Ти пробач,
Що грішу з дня в день усе частіше,
Що сама в собі-немов палач,
Що молюсь я в поспіху й все рідше.
Боже милосердний,Ти пробач
Недостойність і убогість слів цих,
Що злітають,мов підбитий птах,
Що грішу з дня в день усе частіше.
Боже милосердний,Ти пробач,
Що всміхаюсь рідше,аніж плачу,
За відсутність вдячності у днях,
Слабкодухість й віру цю ледачу.
За холодність співаних молитв,
Що зринають й падають додолу
Розпадаючись на сотні сухих крихт-
Зачерствілих проявів любові.
За пустинність обмалілих душ,
Що лиш вміють скаржитись й жалітись...
Ти пробач зрадливість людських слуг!
За серця,що мороком покриті...
Боже милосердний,Ти пробач...
І навчи й мене життю радіти!
Й зацвітуть мої змарнілі квіти
В ще вчорашніх вицвілих очах...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408361
дата надходження 12.03.2013
дата закладки 12.03.2013
Відвертість=Відчайушності
Коли ти віриш брехливим словам, то сприймаєш їх за належне. Чому хочеш відкритися комусь, щиро, без натяків на те, що застелив наклеп, не знаходиш такої людини? Ніхто не ризикне зробити крок до відвертості, бо тоді траєкторія повернення зникає. Падаєш з моста, а політ залежить від тебе. Допоки будеш незамаскований, будеш вільним. Поміняєш думкку - розіб'єшся об абстракцію неправди.
Гадюцинації=Наслідуванню
Падіння набридає, одноманітність не приваблює. Хочеться змін, єдиний вихід - турбота про райське яблуко. Першість - вирок, сеанси набридливості тебе нервують, а майже не рахується. Розбиваєш бутилку, щоб команда відвертості не перевершила сім'ю гордості.
Дурість=Безвихіді
Порожнеча як втрата уже не склеє розбитого тіла: права сторона просить вибачення у лівої, але це все відбувається за допомогою функції перемейнування градусника гарячості на льодовик почуттів.
Злочинець.
Втеча.
Від себе.
В воду порожнечі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407730
дата надходження 10.03.2013
дата закладки 10.03.2013
Мені в дитинстві казали, що можна говорити з морем. Тоді цього я ще не розуміла, а зараз так сумую за тим часом. Я стояла перед морем весною і тонула в його запамореченій схвильованості. Так хотіла кричати, але мовчала, тільки в середині все розривалося на шматки. А море це все відчувало, ставало норовливим і зшивало порвані клітини душі. Після того я усміхнулася, легко, щиро, зі сльозами, а море стало тихішим, заспокоїло мене, порадило робити все, як тільки я цього хочу. Це єдина порада, яку я дотримуюсь до цих пір.
Але чи все було так просто? Життя проходить, і залишаються непомітними хвилини, дні, місяці, роки, події, зустрічі, погляди, почуття. Лише на стариих сторінках щоденника я знаходжу оцінки, які виставляла своїм емоціям: егоїзму, надопіці, фальшивості, натхненню, ламкості. А зараз нічого не відчуваю, відключила звичку завжди сподіватися. Це я назвала власним визначенням - "молочна тиша".
Це коли молодість вже не повернеш, а старість не зустрінеш (це я знаю точно). Коли життя триває так мало, справжнє життя, без докорів, порад, стуку, нав'язливості. Я знову хочу опинитися на березі моря, сама, десь під вечір, коли Сонце заходить, а море позіхає, коли ми розмовлятимемо про силу і наполегливість серця, яке не має сваритися з кров'ю і яке хоче відчувати любов, яке прагне відпочити, але не може нічого цього зробити, яке живе за сказаними заповідями і яке не може написати свої правила.
Так хочеться бути собою, відключити телефон, промовчати про від'їзд, а самій кайфувати від безмежності моря, від улюбленого кольору, від самої схожості з морем: моє кучеряве волосся вдало акомпонує з хвилями, які шепочуть малюнки в моїй голові про рай.
Задоволення.
Вічність.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407866
дата надходження 10.03.2013
дата закладки 10.03.2013
Не мовчи, не ігноруй, мій стрес лікується тільки твоїм голосом, а легені очищуються обіймами.
Не пали листи, можеш не читати, але зберігай у верхній шухляді стола. Захочеш - прочитаєш, ні - забереш з собою.
Не гуляй з іншими, говори з ними, кажи, що завгодно. Ти маєш пам'ятати тільки мої вигини тіла.
Не змивай мій запах, спи лише в нашому ліжку, не купляй нового, ніколи.
Не захоплюйся картинками моделей, в мене ж теж була гарна фігура.
Не лікуй тишу, не заповнюй її алкоголем, краще попий свій улюблений зелений чай.
Не даруй свого погляду непотрібним шрамам душі, краще злижи гній поганого настрою.
Не слухай наші пісні, ти повинен сам їх співати.
Не дивись на зорі, не загадуй бажання, ту ніч вже не повторити, бережи спогади.
Не переписуй мої слова, пам'ятаєш їх - добре, ні - ще краще.
Не живи сам, заведи кішку або хом'яка.
Не дивись телевізор, там не покажуть нашого весілля, промотай плівку, після заховай її на горищі.
Не включайся, коли бачиш моє фото, зразу лягай спати, я обов'язково тобі приснюся.
Не голися, я ж так любила твою борідку.
Не бійся грози, я тебе так захищаю.
Не ввмикай світло, темрява не бреше.
Не носи шортів, щоб більше нікому не сподобалися твої ноги.
Не шукай прощення, йди до церкви і віддай себе на годину Богу.
Не клич мене, дивися як востаннє, щиро помолися і йди додому.
Не згадуй нічого, живи ніби мене не було.
Але не викидай мої речі, можеш мити ними підлогу.
Не відвідуй моє тіло, похорони його в своїх долонях.
Я з тобою.
У снах.
Ілюзія.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407305
дата надходження 08.03.2013
дата закладки 09.03.2013
Вона пахне зів'ялими квітами, теплою водою і немовлям.
Збирає речі, інтуїтивно дивиться у дзеркало, тихо покидає дім.
Йде навгад, ступаючи в калюжі.
Їде в поїзді. Безсонна ніч зустрічає її думки, пішли разом заварювати чай нової історії.
Велике місто заздрить її сором'язливості, намагається заплющити очі, помріяти, та марно.
Зайшла поїсти, потім - в кіно.
А сама як фея, яка шукає собі підзахисного.
Дивилась уявою з висоти на цей гамір, пил, байдужість.
Чарівну паличку забувала вдома. Погана прикмета.
Сіла в автобус.
Сюрприз.
Світло фар, поцілунок. Всі люди, як желе.
Безнадійність.
Добре, що фея поряд.
Палички нема, є тільки вона.
Хто дорожчий: маса крихкої людяності чи єдиний екземпляр чуйності?
Любов.
Справжня.
Бог.
Всі говорять про чудо: пасажири врятовані, одної лише не вистачає...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407340
дата надходження 09.03.2013
дата закладки 09.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.03.2013
"Метелик і танк."
(Ернест Гемінгвей)
«Генерале! Нажаль, життя - одне.
Щоб не шукати доказів марних,
нам доведеться пити до дна
чашу свою в цих скромних хащах…»
(Й. Бродський)
Яких тільки людей у 1983-1985 роках доля не робила солдатами! Радянська імперія гостро потребувала вояків ще й до того вела війну яка набирала оберти. Новобранців не вистачало. Почали брати до війська всіх – студентів, хворих (армія, мовляв, вилікує!), засуджених, батьків двох дітей – коротше всіх. Андроповщина з її «загвинчуванням гайок» робила «відмазки» від армії практично неможливими – принаймні для переважної більшості людей.
За часів служби в армії довелось мені бачити в якості солдат дуже різних людей і серед них було чимало дивних. «Батальйон смерті» колекціонував саме таких. Серед таких трапився і сновида – рядовий К. Серед глухої ночі він підіймався з ліжка і починав блукати по казармі дивлячись в нескінченність порожнечі невидячими очима. Коли його кликали – він не чув і не реагував. Тільки коли ловили і торсали приходив до тями, починав питати для чого його розбудили і підняли з ліжка. Про свої нічні блукання він нічого не пам’ятав.
Міг блукати цілу ніч нечутно ступаючи босими ногами, роздягнутий – і це не дивлячись на холод в казармі, перевтому і хронічні недосипання. Судячи по всьому мозок його спав на ходу. Брати таких людей до армії це злочин! Крім того, що він був сновидою, в нього була ще низка відхилень у психіці які було видно неозброєним оком. Я не спеціаліст в цій області, діагноз ставити не можу.
Але навіть солдати, які постійно підозрювали інших у симуляції і «шлангуванні» говорили офіцерам, що його треба «комісувати». Він викликав співчуття вже своїм зовнішнім виглядом. Нагадував велику дитину. Він так і сприймав світ як дитина віком п’яти років. Хоча інтелектуальний розвиток в нього був нормальний, у його голові склалась навіть своя філософська система. Дивився на оточуючих людей поглядом дитини – очі були сповнені якось безпосередності, довірливості, відкритості. Наївний він був до неймовірності. Такі люди не можуть служити в армії! Не можуть брати до рук зброї! Але хто в тій країні це розумів… Коли йому давали якийсь наказ, він дивувався і питав навіщо це потрібно, коли йому особливо популярно це пояснювали він йшов виконувати, але через хвилину забував, починав просто собі гуляти і співати якусь дитячу пісеньку. Його могли послати за дровами, він приходив з букетом квіті і казав: «Гляньте які красиві ромашки я назбирав! Це вам!» І на таку блаженну, святу людину, на цю дитину в деяких садистів піднімалась рука!
Інстинкт самозбереження в рядового К. був практично відсутній. Коли його били чи замахувались на нього він навіть не захищався і не прикривав голову руками. Після ударів починав голосно плакати – не просто плакати – ридати, як плачуть діти. Плач цей тривав годинами, сльози горошинами котились з його очей. Якщо його били сильніше, він просто втрачав свідомість. Надовго. Плакати він міг інколи просто так – без причини. За запитання – чому він плаче відповідав: «Я хочу до мами! Додому!» Від їжі він відмовлявся, казав, що це не смачно. В умовах "батальйону смерті" це фактично було самогубство. Смертний вирок. Він і так приїхав в частину «доходягою». Тепер худнув на очах – швидко перетворювався в живий скелет обтягнутий шкірою.
В якійсь інший частині його «забракували» - побачили, що хворий на голову, але не комісували, а відправили служити в «батальйон смерті» де він був практично приречений. Коли його призначили в караул і дали до рук автомат, це виглядало як зла пародія, знущання над радянською армією. Треба було його сфотографувати при цьому і опублікувати фото на Заході. Гонка озброєнь і "холодна війна" тут же припинились би. Всім би стало ясно, що армія з такими солдатами не здатна воювати.
Більш абсурдної картини на армійську тему мені ще бачити не доводилось. В караулі серед ночі він кинув пост, прийшов без автомата в караулку і сказав, що йому холодно, він хоче спати, автомат залишив під парканом, бо він важкий і він не може його носити. Автомат знайшли і пробували йому пояснити призначення «цієї залізяки», що було важко: «Ти хоч розумієш, що за втрату автомата тебе посадять до тюрми?!» «А це погано чи добре?» (Вмів він задавати питання!) «Там дуже погано!» «Гірше ніж тут?» «Гірше!» «Тоді відвезіть мене краще до тюрми, може тоді до мене мама буде приходити і цукерки приносити… Або краще вбийте мене, бо сам я застрелитись не вмію, а мені тут дуже і дуже погано…» Після кількох таких казусів його перестали ставити в караули і наряди. Навіть на шикування батальйону його не випускали. Ну, уявіть собі картину: плац, «Батальйон!!! Струнко!!!» Тиша. Сніг гасить далекі звуки. І раптом дитячий голос - дзвінко: «А я придумав нову пісеньку про Чебурашку!»
Зрештою, з казарми його взагалі не випускали - поставили «вічним днювальним». А що? Хороший днювальний вийшов! Головне було не дати йому роздягтись. Він так і засинав вдягненим, а потім вставав у блукав цілу ніч по казармі з багнет-ножем на ремені. Нічна казарма «батальйону смерті» це особливий світ! Від перевтоми нервова система багатьох солдат була розхитана. Багато хто у сні розмовляв. Причому не один і часто солдати під час сну вели довгі діалоги один з одним про які звісно не пам’ятали і не вірили коли їм про це переповідали. «Сєрьога! Ти воду забув злити, двіжок розморозиш!» «Я злив. Тобі завтра в караул заступати. А я в наряд по кухні йду – прапор казав…» І так цілу ніч… Можете уявити собі цю картину. Напівтемрява. Сплячі солдати перегукуються і кидають в простір беззмістовні фрази і серед цього блукає між ліжками сновида з ножем на поясі і дивиться божевільними очима у нескінченність…
Офіцери дивились рядового К. якимось дивним поглядом – була там і жалість, і якийсь відчай: «І це такими солдатами командувати???» Один офіцер – капітан Н. який відрізнявся досить суворим підходом до солдат зайшов в казарму, підходив до кожного солдата і навіть не наказував – благав: «Не чіпайте К! Заради всього святого не чіпайте К.! Біда буде!» Але його все одно «чіпали»…
Я боявся найгіршого – що він просто помре одного чорного дня. Але йому пощастило. Одного дня приїхала перевірка. Всю частину, звісно «драяли» потужно кілька ночей підряд до цього. Рядового К. і кількох йому подібних «кадрів» вирішили десь сховати. Але він таки трапився на очі перевіряючим! Вони одразу зрозуміли, що це знахідка. Закрились з ним в кабінеті на чотири години.
Рядовий К. міг говорити тільки правду, він навіть не уявляв, як можна говорити не те, що думаєш. Коли його повела в кабінет комісія очі в офіцерів стали великими і круглими. І не тільки в офіцерів. Почався страшенний скандал. Але кінчилось як завжди нічим – кількох офіцерів насварили, пару солдатів (найбільших садистів) посадили на гауптвахту, рядового К. відвезли в якусь іншу частину.
Ходили чутки, що його комісували. Я молив Бога, щоб це була правда. Інакше він просто би не вижив…
(В основу покладені спогади про реальні події 1983-1884 років, малюнок - з мережі).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406825
дата надходження 07.03.2013
дата закладки 08.03.2013
(уривок з повісті "Батальйон смерті")
«Ось таким і збережу
Цю зачеплену в’яненням
Квітку суріпки…»
(Такахама Кьосі)
У кожного покоління людей були свої дитячі мрії – одні мріяли вирушити у хрестовий похід на Святу Землю, інші плисти під вітрилами до незнаних земель, інші рідний край визволяти з шаблею в руці, інші – стати олігархами і торгувати нафтою. Наше покоління в дитинстві мріяло про космос, марило польотами у Великій Порожнечі, зачаровано дивилося на зірки. Тому історія космонавтики для нашого покоління – більше ніж історія. Це літопис мрій. Чи не тому ми так хворобливо ставились до будь-якої напівправди про легендарних особах Космосу. І саме тому ми такі чутливі були до міфів, якими нас так любили годувати люди обтяжені цензурою та ідеологією. Я завжди відчував, з раннього дитинства, що про космонавтику багато чого замовчувалось, і людей, яких ми з дитинства поважали як героїв, цензура підносила нам у вигляді ретельно відредагованих штампів, ерзаців, а не живих людей зі своїми помилками, болями, пристрастями та стражданнями…
Я часто думаю про те, що Джім Джармуш правий – наше покоління це покоління кави і цигарок. Це молодь дев’яностих – покоління кока-коли та пепсі-коли: вони чітко розділились на два ворожі табори – пепсі-кольних і кока-кольних між якими точилась не просто ворожнеча – війна не на життя, а на смерть. А ми – молодь початку вісімдесятих шукали те, що нас об’єднувало, а не роз’єднувало… І цих об’єднуючих моментів крім кави і цигарок було кілька – в першу чергу наукова фантастика та музична група «Машина часу». Всі ми зачитувались книгами Лема, братів Стугацьких, Кіра Буличова, Саймака, Бредбері. Але Станіслав Лем помер і фантастику перестали писати. Ну, не називати фантастикою те марення яке зараз пишуть… Гірше – фантастику перестали читати, про космос перестали мріяти. Наукова фантастика була підмінена «фентезі» - свого роду літературним «екстазі»…
Трапилось так, що до деяких забутих сторінок історії космонавтики мені дозволила доля торкнутися руками у буквальному сенсі сих слів. І хоча сумніви досі терзають мою душу, не писати про деякі події я не можу.
Я ось про що. У 1983 – 1985 роках доля закинула мене служити до совітської армії – до N-ської військової частини в місто НН. Випадок звів мене з цікавою людиною, що лишила в моєму світогляді глибокий слід.
Якось в березні 1984 року мене і ще кількох солдат під командуванням прапорщика П. відправили працювати на склад М-ської військової частини. Подібні відрядження солдатам завжди в радість – робота переважно легка – щось вантажити, носити. Не потрібно мерзнути в караулі чи чистити від снігу плац, по дорозі можна подивитися на світ цивільних людей, на місто і дівчат – нехай тільки з вікна машини. А якщо склад продовольчий, ще й гарнізонний – о, тоді існувала (нехай вбога) надія, що чим-небуть пригостять. Або просто нагодують людською їжею. А для совітського солдата (ну ніяк не пишеться слово «радянського» - як тоді запаскудили слово «Рада», як запаскудили!) це було не абищо – це було особливо пам’ятною і радісною подією. Враженнями від цієї події ділилися, про неї складали легенди. На фоні щоденної гнилої картоплі і остогидлої перловки («дріб шістнадцять» на солдатському сленгу) це могло бути свято. Хоча гнила картопля вважалася ще відносно нормальною їжею. Гнилу картоплю від якої йшов характерний сморід засипали картоплеочищувальну машину – гниль більш-менш змивалася, лишалося трохи поїденої грибками бульби с шматочками землі – ніхто вручну бульбу не дочищував – висипали це все в казан, доливали побільше води і варили. Виходила сіра колоїдна маса доволі бридкого смаку, але ніхто від неї не помер.
Гірше було, як давали гнилу капусту. Коли її квасили восени, вона була ще більш-менш їстівна – хоча була вперемішку з шматками дерева – коли солили, то запихали капустини в машину довгими патиками, їх і перемелювало заодно. Потім в чан залазили два солдати і ногами в чоботях цю капусту місили. Поступово ця капуста починала псуватись і до весни від неї йшов такий сморід… З неї варили баланду, але навіть вічно голодні солдати не могли це їсти.
Була ще одне, що так вабило солдат до роботи на склади – це можливість щось вкрасти – байдуже що. Були, взагалі, дві найгірші звички які прищеплювала людям радянська армія – звичка красти і відраза до праці. Працю в радянській армії використовували як покарання, панувала думка ганебності праці, цінувалась здатність уникати праці («шлангувати» на армійському сленгу). Злодійство ж вважалося чимось нормальним, ба навіть доблесним. При цьому крадіжками пишалися, ними вихвалялись. При цьому казали не «вкрав», а «дістав». Солдати крали всюди де могли, на складах, на кухні, одне в одного. Прапорщики і офіцери крали на складах – на своїй службі так би мовити. При цьому обкрадали перш за все солдат, а потім вже «народну» державу.
Хоча крадіжками займались не всі – в «батальйоні смерті» я знав як мінімум одного прапорщика і одного офіцера яка ніколи не крали, не лаялись, не били солдат, не пили, хоча могли – це старший лейтенант П. та прапорщик Ж. Я маю на увазі вираз «не пили» в його справжньому сенсі. Бо якщо прапорщик розбавляв технічний спирт водою, то казали, що він «не п’є». Прапорщик Ж. деякий час був начальником складу ПММ де зберігалось кілька діжок зі спиртом. Спирт він видавав тільки коли був офіційний наказ на папері: «Наказую видати три літри спирту для обслуговування радіостанцій…» Він, звичайно, розумів, як цей спирт будуть використовувати, але видавав – наказ є наказ. За це його в частині не любили. Крім цього прапорщик Ж. був любителем поезії, постійно носив з собою томик Блока (на той час один з моїх улюблених поетів так само), постійно його читав і ходив замріяно-задуманий по частині… Чому він вирішив стати прапорщиком, як його занесло в «батальйон смерті», а не на філологічний факультет університету – я не знаю.
Коли я комусь розповідав про прапорщика Ж. ніхто мені не вірив – всі думали, що це вигадка:
- А от прапорщик Ж. не пив…
- Бензини не пив? Буває…
- Ні, спиртного не пив.
- Що, спирт водою розводив?
- Ні взагалі нічого спиртного не пив, навіть «казьонки», навіть пива.
- Ну… Це вже ти брешеш. Такого не буває.
Я не беру до уваги тих прапорщиків, що не крали тому що не могли – і зовсім не з моральних міркувань. Тут мені зразу пригадується прапорщик О. Вперше я його побачив, коли нас відправили працювати в бокси де зберігалась стара автомобільна техніка. Біля одного з боксів я побачив в калюжі алкоголіка, що тихо і мирно спав в якомусь брудному одязі. Я ще сказав іншим солдатам:
- Там якийсь чи то безхатько чи то алкоголік на територію частини забрів і лежить в калюжі.
- То не безхатько. То наш бойовий командир прапорщик О. Він перевіряє вплив етилового спирту на військовослужбового в умовах максимально наближеним до бойових. Заодно проводить індивідуальне тренування по ЗЗМУ. «Спалах праворуч!» - впав і чекає коли прийде ударна хвиля. Як ударна хвиля пройде він встане і продовжить командувати взводом.
Він би може б і крав – але йому нічого не довіряли. Якось відправляли солдать кудись на «точку», і офіцер сказав водію: «Прапорщику О. бензини не давати! Довідаюсь, що ти налив хоч краплю – будеш покараний!» Я ще подумав – напевно, прапорщик О. зараз з каністрою прийде. Ні, прийшов з маленькою скляночкою. І просив крапельку на дно. Водій відмовив, сказавши, що не дозволяє офіцер. Я ще подумав – дивно, кількох грамів бензини шкода, йому, напевно, треба було бушлат від мазуту почистити… Але виявилось, що він просто пив все що горить.
Він допився до такого стану, що сказати найпростішу фразу вже не міг – навіть у тверезому стані. Говорив він приблизно так (доповняючи звуки бурхливою жестикуляцією): «Е-і е-о а-и і е-и а о!» Це означало: «Візьми цей ящик і неси за мною, поставиш де я покажу!» Або: «И о-аи о! А е-а у о-у и-е-у!!!» Це знчало: «Ти [дуже поганий солдат! Я з тобою буду мати протиприродні інтимні стосунки!]» Солдати над цим «командиром» відверто знущались і сміялись з нього просто в очі. Інколи під час служби просили його: «Товариш прапорщик! Покажіть [свої статеві органи]!» І він демонстрував – а вони були в нього гіпертрофовано збільшених розмірів.
Чому цього алкоголіка і токсикомана тримали на службі – я не знаю… І все це було б смішно, якби не було так огидно і потворно. І це був не поодинокий виняток. І цим людям довіряли зброю. І то страшну зброю. Колись на навчаннях запустили РРЛ-радіостанцію. Летіла зграя ворон – ті птахи, що потрапили під промінь антени падали замертво на землю… Подальша історія з прапорщиком О. мала досить сумні наслідки. Якось серед ночі черговий офіцер підняв солдата-водія і наказав кудись там їхати з прапорщиком О. Солдат сказав, що з цим … нікуди не поїде. Офіцер повторив: «Я наказую Вам рядовий Р. їхати з прапорщиком О. в ТТ!» «Я відмовляюсь виконувати цей наказ!» На ранок офіцер написав рапорт на рядового Р. Пішов солдат під трибунал за невиконання наказу…
Наскільки великих розмірів досягли в радянській армії крадіжки в той час судити важко – точної статистики ми ніколи не дізнаємось і навряд чи така була можлива. Але те, що довелось мені бачити в «батальйоні смерті» просто дивувало. Якось довелось бачити мені таку сцену гідну пера драматурга: стояли поруч прапорщик Д. – начальник продовольчого складу і капітан К. що дивився на прапорщика Д. поглядом наповненим зневагою і відрази. Вигляд у прапорщика Д. був такий, наче спіткало його якесь величезне горе, наче світ перевернувся і небо впало на землю. Він розгубленим поглядом озирався довкола і говорив в порожнечу: «Як же ж так… Без попереджень… Хоч би сказав хто, що можливо… І саме сьогодні… Якби вчора або завтра – все було б нормально… Це ж треба так мені влетіти…» Виявилось, що несподівано нагрянула перевірка з штабу гарнізону, виявили на складі велику недостачу м’яса. І то бракувало не кілограм чи два, а кілька центнерів. І відносно того м’яса яке було на складі у ревізора з’явились сумніви про його походження. Справа в тому, що напередодні у свинарнику батальйону здохло три свині. По словам прапорщика К. – начальника свинарника – цих свиней облили бензином і спалили. Про що свідчив і акт складений все тим же прапорщиком Д. Але чомусь ревізор подумав, що в морозильнику на складі висять туші цих трьох померлих своєю смертю і «спалених» свиней. І чомусь коли переважили м’ясо, яке щойно видали на кухню, то його виявилось набагато менше, ніж значилось у накладній. Прапорщик Д. тут сказав, що це кухар вкрав, а кухар сказав, що стільки йому дали. Перевірили ваги на складі - показували вони якусь дурницю. Прапорщик Д. заявив, що ще вчора були вони справні і зламалися, певно годину тому. Чомусь у ящиках де мали бути м’ясні консерви були якісь рибні 1959 року випуску у вкритих іржею бляшанках які невідомо звідки взялися. І це мало бути відправлено на «точку». Я думав прапорщика Д. посадять, але він якось викрутився і був призначений завідуючим вже зовсім іншого складу – вже не продуктового.
Не з усіх складів прийнято було красти. На кількох складах в «батальйоні смерті» не висіло навіть замків. На дверях просто була нитка і пластилінова печатка. Але до них боялися навіть наближатись – обходили стороною. Вартовий завжди ходив так, щоб ці склади були в його полі зору. Ці склади належали КДБ. Це буквосполучення викликало в той час такий жах, що нікому навіть в голову не спадало б туди зазирнути. Що там зберігалось ніхто не знав. Періодично приїжджали люди в цивільному на чорній «Волзі» і присутності командира частини щось звідти брали, щось туди ставили. Ходили чутки, що зберігається там якась апаратура. Яка атмосфера панувала навколо тих складів можна уявити з наступного випадку. Одного разу вартовий на посту заснув. Офіцер – начальник караулу - щоб налякати вартового сказав: «А якщо ми зараз підемо до складів КДБ і виявиться, що печатки на дверях зірвані? Тоді що?!» В очах вартового був жах…
Ще одні склади з яких не прийнято було красти (хоча інколи крали) – це були склади НЗ. Склади «недоторканого запасу», що зберігався на випадок ядерної війни. Якось прапорщик Г. побачив прапорщика П. якого призначили завідувати складами НЗ. Він якраз наминав одну консерву яка була явно саме з тих складів. Прапорщик Г. фаталістично прорік: «Звідки завгодно можеш брати що завгодно, тільки не на складах НЗ!!! Звідти ж неможливо нічого списати!» Там справді продукти зберігалися протягом двадцяти років. Навіть зберігався вже спечений хліб. Він не черствів і не псувався двадцять років. Можете собі уявити якою страшною хімією він був напханий! Після двадцяти років зберігання черговий склад спорожняли і заповнювали новими продуктами. Старі не викидали – солдатикам на стіл. Які б голодні не були солдати вони той хліб їсти не могли – настільки він був бридкий. І не тільки хліб. Якось на кухні я побачив рибні консерви з написом «Сталінський совнархоз». Так, подумав я, вітання з минулого – від вусатого.
Отже повернусь «до наших баранів» - в березні 1984 року з «батальйону смерті» відправили групу солдат під командуванням прапорщика П. для роботи на одному з військових продуктових складів. Надії солдат, що дадуть щось нормальне поїсти виявились марними – не пощастило. Цілий день вантажили всю ту ж гнилу картоплю та мішки з крупою поїдену міллю і ще якимись хробаками. Все це вантажили для відправки з цього військового складу у зовсім інший заклад – виправний (простіше кажучи до тюрми), де годували ще гірше ніж в армії. Від мішків які ми переносили, йшов крім «круп’яного» запаху ще якийсь – неприємний. Один з мішків розірвався і там я виявив цілу екосистему – в крупі були живі личинки різноманітних комах: я впізнав личинок чорнотілки Tenebrio militor L., личинок вогнівок – метеликів з родини Pyralididae, амбарних довгоносиків – і личинок, і жуків і ще якихось молеподібних.
На «перекурі» прапорщик П. вказав мені пальцем на худого хворобливого вигляду чоловіка років 45 – 50 і сказав: «Це начальник цього складу. Цікава людина. Колишній військовий льотчик, офіцер. Літав колись. Звати його Просвєтльонов Володимир Іванович. Так ось – він знав Юрія Гагаріна, вчився разом з ним, потім служив трохи разом з ним. Але дослужився тільки до лейтенанта. Потім потрапив в аварію – не те що літати, в армії служити не міг – працює з того часу то там, то сям…»
На мене слово «Гагарін» подіяло магічно. І при першій же нагоді після перетаскування чергової партії мішків я спитав його прямим текстом:
- Володимире Івановичу! А це правда, що Ви з Гагаріним разом вчилися?
Він подивився на мене довгим пронизливим і сумним поглядом. Наче вивчав, зазирав у глибини мого єства і лише потім сказав:
- Правда. Було так. Вчився я разом з Юрчиком (він так сказав, звісно, російською – «с Юркой») в Оренбурзькому Першому військовому авіаційному училищі… І потім служили трохи разом… Славний був хлопець Юрчик… Хоч і не такий як пишуть про нього і кажуть. Люблять люди пліткувати, вигадувати, а він був… Та що там казати… Всі чомусь думають, що він тільки те й робив, що посміхався. А він сумував часто – особливо під час навчання та і на службі теж. Задуманий бував. Сміється з усіма, а потім задумається і мовчить… Великої душі то людина була. Віршів писав. Так, так, писав! Хоча про це мало хто знає. Захоплення своє він приховував – тоді це в армії не віталося – нашкодити могло, якби хтось начальству доніс або прочитав. Почав він писати вірші ще коли в саратовському індустріальному технікумі вчився. Зошит свій з віршами він ховав, нікому не показував. Мені показав – довіряв мені – не знаю чому. А ще Юрій буддизмом захоплювався. Це філософія така. Індійська. Теж нікому про це не казав, але я знав. Якось у розмові обмовився він про «сансару» та «порожнечу», і я про все здогадався. Я хоч і не дуже був у тому тямущий, але щось та розумів…
- А з зошитом тим з віршами що сталось? Вірші хоч якісь пам’ятаєте? Про що писав Гагарін?
- Та знищив він зошит той. Після 1959 року він і вірші то перестав писати. А почав писати їх ще у 1951 році. Я не всі читав, тільки деякі. Вірші у нього були не зовсім звичайні – навіть і на вірші не схожі. Якщо дуже цікаво – можу показати. Він коли той зошит дер – один листок загубився. Я його підібрав і зберіг – без його відома. Думаю Юра би не образився, якби дожив до цього часу…
- І де ж той листок?
- З собою завжди ношу – у спеціальній папці, як дорогоцінність зберігаю. Ходімо, покажу.
Він дістав з ящику стола потріпану картонну папку з брудними зав’язочками. Дістав з її утроби потріпаний пожовклий листок паперу видертий з зошита в клітинку і поклав на стіл. Я з жадібністю впився в текст.
- А переписати можна?
Мій співбесідник уважно став розглядати моє обличчя, зазираючи, певно, в саму душу.
- Добре. Але дай слово, що до 2011 рок, до півсторічного ювілею його польоту в космос нікому не розкажеш про цей листок і навіть не спробуєш це опублікувати. Після можна. Я тоді вже і жити не буду…
- Обіцяю.
- Тоді переписуй. Даю п’ять хвилин.
Я переписав ці рядки написані рівним доволі розбірливим почерком в свою записну книжку. Ось вони (переклад українською мій):
* * *
Східний вітер
Ледь гойдає траву.
Черевики на ногах.
* * *
Гублять слова
Люди в країні втоми.
Запах бензину.
* * *
Бетон і повітря.
Зі світу важкості
Хочеться полетіти!
* * *
Одягнув рукавиці.
Звуки слів, шум моторів.
Де ти, порожнече?
* * *
Закрив кабіну.
Вузький мій світ. Прилади.
Час летіти…
* * *
Дивлюсь на хмари.
Сумна ця весна
На летовищі…
* * *
Новий однострій
Перетвориться в попіл
Де, на якій землі?
Від прапорщика П. пізніше я довідався, що Просвєтльонов – не справжнє прізвище цієї людини. Він змінив його у 1970 році з невідомих причин. Пізніше, у 2000 році один мій знайомий був кілька місяців у службових справах у місті НН. Я попросив його по можливості довідатись про колишнього військового льотчика, колишнього завідуючого складом Просвєтльонова В. І. Мій знайомий дізнався, що ця людина померла у 1999 році від цирозу печінки у тому ж місті НН…
Я не бачу причини Володимиру Івановичу брехати мені тим березневим днем 1984 року. Якщо вигадують щось про відомих людей, то більш екзотичне. Вважаю можливим і необхідним донести читачу ці вірші з надією, що ці твори будуть цікаві як історикам космонавтики, так і широкому колу любителів поезії. А мені лишається тільки думати про почуте і прочитане. Думати і блукати у хащах сумнівів. Хто зна, можливо мої думки ближчі до істини ніж інші версії щодо сумних подій 1968 року…
Я проніс цю записну книжку зі сторінкою на якій були химерні вірші через всю свою військову службу, хоча неодноразово міг загубити. Якщо чесно - цій події я не надав належної уваги. Гагарін і буддизм? Сама фраза звучала тоді для мене надто дивно, абсурдно. Але вірші ці зберіг, копіював необноразово. І хоча сама записна книжка загубилась - копії тих віршів збереглись. Мені здалося, що це просто вигадки якогось травмованого льотчика. Але несподівано для мене ця історія мала продовження.
У 1985 році після служби я поступив в університет і був частим відвідувачем студентської бібліотеки. Сидів у бібліотеці щоразу до пізньої ночі, і крім книжок по своїй спеціальності завжди брав що-небудь «для душі». Зокрема замовляв книги М. Цвєтаєвої, М. Волошина, Р. Рильке, І. Буніна. Частельно чергував у бібліотеці старенький дідусь – нагадував мені людину ще з тої, нині забутої інтелігенції «срібного віку». Частелько на пої замовлення він скрушно хитав головою – не може, мовляв виконати Ваше замовлення, хоча ця книга в каталозі є, але… Читати Цвєтаєву та Буніна в ті роки роки було мало не заявкою на опозиційність. І старий бібліотекар даючи мені томик віршів Цвєтаєвої дивився так багатозначно, наше хотів сказати: «Ви б ще роман «Біси» Достоєвского замовили і Мандельштама заодно…» І відчуття при цьому в мене було таке, ніби він щось хоче мені сказати про Цвєтаєву, але не може. Але на розмову його тягнуло, він задавав мені різні питання, і якось вдалося мені його розговорити. Виявилось, що звати його Анатолій Дмитрович Мінєєв, все життя працював бібліотекарем в різних містах і різних навчальних закладах. Трохи поговорили з ним про Цвєтаєву (поезію якої він страшенно любив), про Волошина, про рідкісні книги, про видання літописів, потім потягло його на спогади – про життя до війни, про те як він і де воював, про свою роботу… Слухав я не дуже уважно, чогось цікавого і нового для себе я не наразі не почув. Слухав я більше з поваги ніж з надії почуте щось нове і цікаве. І раптом у мою неуважну свідомість долинає фраза:
- …А в п’ятдесяті роки я працював бібліотекарем у Оренбурзькому військовому льотному училищі….
Стоп!!! Тут я просто «вмикнувся»:
- А може пам’ятаєте такого курсанта – Юрія Олексійовича Гагаріна?
- Пам’ятаю, як же не пам’ятати! Частенько заходив в бібліотеку, брав різні книжки… Цікавий був хлопець, допитливий, читав багато різного, всякого… І бібліотека в училищі була хороша. Багата. Книги були там унікальні. І ось чому – у 1949 році передали тій бібліотеці всю особисту бібліотеку інженера Андронова Ігоря Петровича. Я чому запам’ятав – там на кожній книзі був його екслібрис. Бібліотека була знаменита – певно, найкраща з приватних бібліотек Оренбургу. Інженера Андронова розстріляли за вироком губчека у 1923 році за контрреволюційну пропаганду, а бібліотеку конфіскували. Де вона потім перебувала – не знаю. А тільки у 1949 році передали її училищу, а потім ще у 1950 році приходили з перевіркою і забрали деякі книги як заборонені – «Біси» Достоєвського, Ніцше, Соловйова і ще якісь.
- А які книги брав читати курсант Гагарін? Крім, звісно, книжок по спеціальності, крім математики, аеродинаміки… Які художні твори він читав?
- Різні. Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова… З іноземних Уолта Уїтмена – дуже поважав він цього поета. Вільяма Блейка – дореволюційне видання було. І ще збірник «Тексти раннього буддизму». Мені чому ця книга запам’яталась – я кажу йому: «Це не варто уваги, це ж переклад з палі на англійську мову, а потім з англійської на російську. Текст спотворився… Треба або на мові оригіналу читати, або хоча б переклад з мови оригіналу…» Не послухав – взяв. А от хто перекладач – не пам’ятаю. На анлійську здається Чарльз Фіджеральд, а на російську – забув. Ще брав він збірник «Класична японська поезія». Теж дореволюційне видання. Перекладача – не згадаю. Пам’ятаю рідкісна це була книга – дуже малим накладов в свій час вийшла…
Схоже було, що справді Гагарін цікавився в свій час буддизмом. Але як? Звідки у нього взявся цей інтерес? Можливо школа?
Нові факти з’явились у мене у 1986 році. Теж чисто випадково через знайомих доля звела мене з Долонтовичем Федором Степановичем – краєзнавцем з Смоленська. По Смоленщину він здається знав все, що тільки можна і не можна було дізнатись. Він був проїздом в Києві по якихось своїх справах і випадково завітав до наших спільних знайомих. Розговорились про те, про се, виявилось, що є в нас спільні інтереси, особливо щодо літописів Русі і подій 1150 – 1190 років. Також поговорили про діалекти Смоленщини. На цю тему він міг філософствувати довго, хоча за фахом він був і не лінгвіст. Я з цікавістю слухав: «… До середини ХІХ століття основною розмовною мовою на Смоленщині була говірка дуже близька до білоруської мови, і лише потім вона була поступово витіснена великоруським наріччям. Не вірите? Може Вам показати одну пісню, записану в селі Клушино збирачем фольклору Лодогоновим Павлом Павловичем у 1820 році… До речі, його колекція народних пісень Смоленщини досі не опублікована… » Він показав текст переписаний від руки. Я скопіював дотримуючись (більш-менш) сучасного білоруського правопису:
Пустэча ў хаце маёй,
Толькі свечка гоніць цемру
Пустэча, пустэча...
Калі я памру
Хай загасне разам з душой
Мая свечка - пайду ў цемру
Як пойдзе перш за ўсё...
Хай чорны крумкач
Хай чорны сабака
Хай чорны кот
Шлях мне пакажуць
У пустэчу
Дзе спакой знайду...
- Неймовірно! Пісня дивної глибини і абсолютно нетипова для слов’янської культури. Мене давно цікавило село Клушино. А чи не могли б Ви довідатись – які вчителі працювали в школі цього села з 1900 по 1950 роки?
- Розумію Ваш інтерес… Хе-хе… Не просте завдання… Це все одно, що мені просити у Вас розклад пасажирських пароплавів на Дніпрі за 1870 рік. Але спробую. Повідомлю листом.
- І бажано про кожного вчителя, якщо буде змога, де здобув освіту, які школи і коли були в селі Клушино – церковно-приходські, земські…
Він свого слова дотримав. Через рік я отримав детальний список. Зацікавило мене одне ім’я – Пустодєлов Іван Петрович – випускник Санкт-Петербурзького університету, кафедри філософії. Вчителював у Клушино та інших селах Смоленщини у 1910 – 1925 роках. У 1925 році помер від сухот, був похований у Смоленську, могила не збереглася. Це вже було цікаво.
У мене в ті роки був знайомий у Пітері (тодішньому Ленінграді), що працював в університеті і міг підняти архіви. Я попросив його поцікавитись випускником філософського факультету Пустодєловим І. П. Досить швидко я отримав листа з ось такою інформацією: «Пустодєлов Іван Петрович – 1885 року народження, з міщан, закінчив гімназію у м. Смоленську, у 1905-1910 роках навчався на філософському факультеті, захистив диплом на тему: «Еволюція концепції нірвани в ранньому буддизмі», який виконав під керівництвом професора Щербатського Ф. І. (1866 – 1842). Вивчав санскрит і тібетську мову. Перебував у марксистському гуртку Охрімєєва Р. Н., але уникнув арешту. Висував концепцію поєднання буддизму і марксизму, за що був неодноразово висміяний у студентському середовищі.» Це вже ставало взагалі дуже цікавим – виходить у Клушино – рідному селі Юрія Гагаріна вчителював у свій час спеціаліст по буддології, знавець санскриту і тібетської мови… І ще в той час, коли в школі міг вчитися (або бути на курсах по ліквідації безграмотності) батько Юрія Гагаріна – Олексій Гагарін… Парадокс!
З ім’ям Пустодєлова І. П. я знову зіштовхнувся в Харкові у 1988 році. Завітавши до Харкова весною того дивного і химерного року, що стільки змін вніс в мою долю до одного знайомого філолога, що займався підпільно українською поезією двадцятих років ХХ століття, я почув від нього наступне: «Я чув ти цікавишся буддизмом. Я не схвалюю таке твоє екзотичне захоплення. На рідній ниві є поле жате, що вродило рясно, а урожай гине. Але якщо тебе так це цікавить – познайомлю я тебе з однією пані – це Мінцева Ольга Прокопівна. Вона якась далека родичка професора Розенберга Оттона Оттоновича – відомого буддолога. Зараз вона живе у Харкові.
Розмова з Ольгою Прокопівною виявилась цікавою – хоча їй уже минув восьмий десяток, але пам’ять вона мала чудову. Самого Розенберга вона не бачила, але багато про нього знала, і зберігало багато рукописів з його архіву. Коли я почав розпитувати про колег, учнів професора вона сказала: «Він рано помер – які там учні, не встиг він виростити учнів. Сам він вважав себе учнем професора Щербатського… Хоча була одна людина, яка називала його вчителем - Пустодєлов Іван Петрович. Хоча він був старший за нього на три роки, але буває і так, що вчитель молодший за учня… Вони переписувались деякий час. І всі свої статті і праці Пустодєлов надсилав йому на рецензію. Ні, вони не збереглися… Хоча… Є тут один лист… Точніше чернетка листа із ділової переписки… Я не знаю навіть чи був той лист відправлений. Але тут багато правок – напевно він був переписаний заново… Ось він…»
Мені показали лист який дозволили люб’язно скопіювати. Наведу повністю:
«Шановний Іване Петровичу! Прочитав рукопис Вашої статті «Праджняпарамітасутра і розвиток школи Тхеравада на Цейлоні». Стаття вимагає доопрацювання і переробки. Навіть мови не може йти, щоб опублікувати її в «Бібліотека буддика» чи в якомусь іншому науковому виданні. По-перше, Ви неодноразово посилаєтесь на книгу Германа Мюллера «Буддизм». Але це не наукове видання! Це популярна брошурка розрахована хіба що на гімназистів. Я шкодую, що в свій час цю книгу Вам подарував. У час коли Г. Мюллер (з усією повагою до нього) писав свою книжечку багато текстів буддизму буле не те що не перекладені – невідомі науці. Багато положень викладених там не те що застарілі – не відповідають дійсності. По-друге, просто здивувала фраза: «…Криза, яку пережив буддизм у ІV столітті нової ери…» Звідки ви це взяли? І хто Вам взагалі сказав, що буддизм у ІV столітті переживав якусь кризу? Якщо ви так вважаєте – будь ласка посилання. Я вже мовчу про стилістику яка далека від наукової. «…Блискучий і неперевершений вчитель південного – насиченого витонченою мудрістю буддизму…» Це годиться хіба для літературного твору, а не для наукової статті.
З повагою
Розенберг О. О.»
Поступово в моїй голові промальовувалась картина. Так ось хто і коли міг привнести ідеї буддизму в голову простого сільського хлопчика, якому судилося першому сягнути Великої Порожнечі Космосу… На останок додам уривок листа, який я одержав у 1989 році від Долонтовича Ф. С.
«… знаю, що Ви не перестаєте цікавитись вчителем Пустодєловим І. П. Знаєте, що мені пощастило знайти? Його щоденник! Щоправда без перших сторінок і без останніх, але там є надзвичайно цікаві епізоди, які стосуються його вчителювання в селі Клушино. Зокрема він згадує і про одного учня – Олексія Гагаріна. Судячи по всьому це і є батько знаменитого Юрія Гагаріна. Копію щоденника – точніше того, що від нього лишилося – погризений мишами, пошкоджений водою – Вам надішлю…»
Дослідження цього щоденника – це окреме питання. Але всі наведені вище факти я вирішив опублікувати тільки зараз – як і обіцяв – у 2011 році…
12 квітня 2011 року
Примітки:
Написано на основі реальних подій 1983 – 1984 років.
Світлина з мережі. На світлині – Юрій Гагарін.
[…] – приблизний переклад фрази.
ПММ – паливно-мастильні матеріали.
ЗЗМУ – захист від зброї масового ураження.
КДБ – комітет державної безпеки – таємна поліція у Радянському Союзі.
НЗ – недоторканий запас.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336544
дата надходження 11.05.2012
дата закладки 08.03.2013
«Генерале! Наші карти – ла...но.
Я пас.»
(Й. Бродський)
У часи моєї служби в N-ській військовій частині імперії довелось мені познайомитись з людиною, що зробила втечу (від будь-чого) філософією свого буття - способом існування. У тому кавалку гіганської армії в якому мені долею випало служити у 1983-1985 роках було чимало дивних людей – в ті часи брали до війська всіх: хворих і здорових, інтелектуалів і повних дегенератів. І відкупитись було майже нереально. Службу сприймали як фатальну ноту нудної мелодії життя.
Серед жовнірів, що мусили тягти нелегку лямку казарми траплялися в тій частині представники найрізноманітніших народів. Рядовий С. був уйгуром за національністю. Більшість його одноплемінників проживали в Китаї. Йому ж випало народитись у сусідній імперії. Займався він випасанням стад парнокопитних тварин на гірських полонинах Алатау і жилось йому, напевно, може і не дуже легко, але вільно.
Якось в його колибі закінчилась сіль і він подався в найближче селище в долині. Його зловили і забрали до війська – якраз він виявився під аршин. У N-ській військовій частині йому дуже не сподобалось. Причому не сподобалось все. Від способу буття до методів поповнення енергії тілом. Тому він вирішив повернутись додому у рідні гори. Помітивши, що в частині в надлишку наявна зброя, за якою вельми неохайно доглядають, і подумавши, що в житті пастуха боротьба з вовками неминучий аспект буття і скоростріл буде в цій справі вельми доречний, жовнір С. прихопивши цю залізяку і трохи хліба чкурнув з військової частини. Добирався він у рідні краї у вагонах товарних потягів. Якимось чином він дізнавався куди той чи інший потяг прямує, і хоча він мав щодо географії Євразії досить приблизне уявлення, до рідних країв він таки дістався і решту дороги – де колія уривалась – долав пішки. (Можна тільки уявити цю подорож – це ж була епопея!)
По дорозі, маючи доволі часу для роздумів, зрозумів він, що на рідній полонині його таки знову зловлять і повернуть до осоружного йому війська. Тому вирішив він перейти китайський кордон і приєднатися до більшої частки свого народу. Кордон перейти не вдалося – його зловили прикордонники. Опору він не чинив, чесно признався, що в армії йому не сподобалось і він втік з метою повернення до скромного життя пастуха.
Його відвезли назад у N-ську військову частину, де і скликали військовий трибунал. Вирок виявився на диво м’яким – дисциплінарний батальйон. Це відразу стало в частині легендою: «Зі зброєю втік і тільки дисбат! Неймовірно! А NN десять рублів вкрав і дали йому десять років тюрми! Рік за кожний вкрадений рубль!»
Не знаю чому трибунал цього разу виявився таким сентиментальним. Можливо, на його рішення вплинув факт: незадовго до втечі рядовий С. був по звірячому побитий якимись лобуряками за погане знання російської мови.
Відбувши покарання в дисбаті жовнір С. повернувся в N-ську частину продовжувати нести службу. Щоправда схильності до дисципліни у нього не з’явилось. Скоріше, навпаки. Крім того став він озлобленим мізантропом. Майже ні з ким не спілкувався.
З’явилась у нього якась дивна звичка: періодично він брав на кухні ніж і починав різати собі руки, плечі, іноді голову. Після цього йшов у санітарну частину де йому, звісно, робили перев’язку. Забинтований ходив по казармі і кидав в простір фрази (хоч його ніхто ні про що не питав): «Вот, паранілся, нє магу теперь службу нєсті, в караул нє магу, в наряд нє магу…» Як тільки рани загоювались він повторював цю процедуру.
Відслуживши таким чином чотири роки замість двох закінчив службу погано – перед самим звільненням пішов до міста самовільно і потрапив під колеса автомобіля. Він таки втік – він прекрасно розумів, що свободу не отримують у подарунок, свободу можна тільки завоювати: байдуже як – шматуючи своє тіло чи зрікаючись всього і всіх. Він таки втік – дременув від життя з яким змиритися не міг. Нехай, у велике ніщо. Але остання втеча йому вдалася цілком. Борхес колись сказав безсмертну фразу: «Я ніколи не був ні в якій організації». Подібну абсолютизацію свободи індивідууму ми знайдемо хіба що в Чжуан Цзи. Певно, існує певна порода людей для яких поняття «внутрішня свобода» є не більше ніж абстракцією. Для них будь-яке обмеження викликає настільки сильний підсвідомий протест, що вони готові навіть на знищення власної плоті чи припинення земного існування заради уникнення диктату з боку іншої особистості. Це дурниці, нібито існують народи звиклі до деспотизму і рабства. Кожен шукає свій шлях до волі чи ілюзії волі.
Спитаєте, навіщо, мовляв, я тут розмальовую чорно-білі картини совка барвами осені? Так, ні для чого…
(Малюнок з мережі. Написано на основі реальних подій 1981 - 1985 років.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404544
дата надходження 27.02.2013
дата закладки 08.03.2013
Рай - на небі, смерть - під землею. А де пекло? В середині людини, просоченою чорнильним вампіризмом. Ми ховаємо вогняну любов, вона розкидана в гострому куті душі. Наша фабрика витканих сподівань працює понад норму, але без результатів.
Коли гнів породжує ненависть, а біль множиться на минуле, то наступає розкладання почуттів, які чіпляються за ще живі коріння, щоб не задушитися в пеклі.
Температура уповільнує здатність передачі тепла іншим через різку зміну погоди в серцевій машині. Букет конкурсів на зношення моторів висить на дошці пошани у центрі душі - пеклі.
Нарощені вії спотворюють красу обличчя, небо ховається у космосі, а серце йде за руки з пеклом - там яскраво, червоно, там його ніхто не помітить, не прихистить, ми лише чемно підемо спати навічно, тоді разом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406433
дата надходження 05.03.2013
дата закладки 05.03.2013
Ти ненароком спом'янеш мене
Й всміхнешся дивнім спомину-утраті.
Й заб'ється швидше серце ще живе
Та вже безлике,зболене і ватне.
Ти ненароком спом'янеш мене
І витягнеш із пам'яті шухляди.
В коробочку із сірників вкладеш
Й підпалиш!
І залишиш догорати...
І я згорю:..
До коренів,дотла.
Без функції відновлення структури,
Без докорів.
Смиренна і німа...
Без спроб на відбудову,без зажури,
Без болі,без надії,без туги
Беззвучно загорюся і зотлію...
І понесуся попелом в світи:
Людської черствості,глухої сліпоти,
В реальність повсякденну безнадії...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406367
дата надходження 05.03.2013
дата закладки 05.03.2013
Химерний слід від спогадів не тане -
зрадливим смутком вперто вирина,
бо ти колись мої зросила рани,
усе було…, та спогадів замало,
гаряча кров на біле покривало,
лягла мов краплі теплого вина…
І ми удвох, вдихнувши повні груди
терпкий ковток розлитого вина,
уперто йшли оголені в нікуди,
усе було… - та чи у нас ще буде
один лише, один самотній грудень,
чи ціла вічність?... вічна тишина…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399098
дата надходження 07.02.2013
дата закладки 04.03.2013
Дорога як надія, як рух вперед, як режим незалежності була перед безпомічним тілом, яке шукало кнопки кривої реальності. Вона стояла на паралельних коліях, вагаючись, якою піти. При цьому не розуміла, що ведуть вони в один кінець.
Вона стояла перед поїздом, що наближався. Але невідома навіть екстрасенсам сила відштовхнула геть. Її завжди рятував хрестик, вшитий в груди маминими молитвами.
Отже, ще комусь потрібна? Історії, яка хоче написати книжку за її помилками. Обличчя пошматоване розбитою вазою часу, дату день народження не пам'ятає. Прозорим клубком закритості рухалася у незнайомому напрямі. Нічого не думала, не зважала на вітер, який кидає нею, мов повітряним м'ячиком.
Церемонія завзятості перемогла. Витягла зі сумки печиво, з'їла його і піднялася вгору. До мами.
Натоптана стежка раптом обірвалася. Куди?
Роздратована історія повернула її назад. На колії.
Вона вибрала тактику: йти по середині. Її унікальність завжди плила у правильне русло.
Протерла окуляри. Зупинилась. Її тінь нагадала, хто вона.
Так йшла, диктуючи історії свою віртуальність.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406041
дата надходження 04.03.2013
дата закладки 04.03.2013
Несміло я сніжинками встелюсь
Й зігрію в цю зимову хуртовину
Твоє обличчя,руки...й надломлюсь...
Й всміхаючись розчинюсь і загину.
Несміло підкрадусь в твої думки
Непроханим й давно вже зайвим гостем.
Й твоя сторожа-викине надвір,мов ворога!
Брутально й надто просто...
І не насмілюсь більше я прийти.
Ні з спомином,ні з снігом,ні з дощами.
Забув,відкинув й вивів всі сліди.
Пробач,що залишаю зайві плями...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404495
дата надходження 26.02.2013
дата закладки 27.02.2013
От "стаи" облачко отстало,
Куда лететь оно не знало...
На север, запад, юг, восток?..
Иль просто погулять часок?..
Поближе с солнцем подружиться,
В его лучах позолотиться...
Затеять с ветром чехарду
Или нырнуть на дно в пруду?..
Что делать? - вот вопрос все-вечный...
Плацдарм для действий бесконечный,
Но очень уж важны детали,
Их чувства в сердце подсказали:
Нельзя бросать родных, друзей...
Найди, вернись к ним поскорей,
Держись за них цепи звеном,
В них суть твоя, твой мир и дом.
Вдруг небо резко потемнело-
Туч серых "стая" налетела...
-"Ну как же ты могло отстать?
Цепляйся, надо дальше мчать!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404181
дата надходження 25.02.2013
дата закладки 25.02.2013
голова обертом від скаженості твоїх слів
крик об стіну розчарування
вже не подив
лише існування
у моментах
похоронних відблисках
тіл
лінія, що розділяє фото
горить розлукою
і нам не по дорозі
у життя
спільність карих очех
не дружить зАмками мрій
пісочних років
хочеться отрути, яка позбавить
спогадів твого голосу
вигляд пече у самі груди
тюрма спільного неба
де мало свіжого повітря
ти всюди є
твої духи
мій подарунок
іншого не буде
більше ніколи
друзі?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404163
дата надходження 25.02.2013
дата закладки 25.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.02.2013
Граница тонка. Ты как будто плывёшь в молоке. На лист новой жизни крупинками – звёздная пыль. И алая-алая роза робеет в руке, что сказка, встряхнувшись со сна, обращается в быль. Горячечных мыслей хаос… Перегретый асфальт… Тяжёлое марево летнего долгого дня… Вне времени память, вне времени звуки дрожат, дороги сошлись в перепутье. Здесь нету меня. Есть крик обнажённый, что в пропасти – жуткая тьма, порогов мечи – тонна боли и радости грамм, ступени остры, одиночества тесна тюрьма, иллюзии рвут струны сердца (опять лопнул шрам)...
Безмерно уставшие призраки странной судьбы, заботливо собранных колюще-режущих стен ушли на покой. Я забыла, где страха гробы. И жгу оправдания. Лжи не считаю измен. «Сейчас» – тот синоним «всегда» – проникает в затерянный слой, в ожившую молодость цвета, в сияние, в дух. Протянуты руки на зов, отвергается бой… А в сумраке бреда Р'льех двинулся… и затух.
Живём… И надежды улыбка глупа как всегда, но тепла. Что дать я могу, кроме выбора, дара менять, затёртых сценариев, мудрости света и зла, возможностей чувствовать всё – ничего не понять?
Считаю шаги. Ожидание трепетно… Свято… Легко… По линиям, звёздностью меченым, вдаль отведи.
Вот алая-алая роза артерий миров на груди. Знать более нечего.
Сейчас и во веки веков.
Ночь с 31.07 на 1.08 2012
____________
"skarlata" (эсперанто) - алый, ярко-красный.
Р'льех - подводный город из произведений Г.Ф. Лавкрафта, место спящего мёртвым сном Древнего Ктулху, который своим пробуждением уничтожит все миры, так как они есть всего лишь результат его сна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403589
дата надходження 23.02.2013
дата закладки 23.02.2013
Країні обіцяли діалог -
натомість знов показують виставу.
Актори відпрацьовують на славу:
питання - відповідь. Радій.., якщо ти лох.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403310
дата надходження 22.02.2013
дата закладки 22.02.2013
«Я несу в свою мандрівку мандрівок
Найкраще з видінь землі.»
(Максиміліан Волошин)
Патріарх гомінкої церкви джмелів
Такий же самотній як чорний лелека,
Що прилітає щороку до мого села
Мовчазного і тихого, як сухий колодязь.
У кожному селі білі як сніг лелеки
Плетуть століттями з вербового хмизу
Свої псалми кучерявих гнізд
Тільки в моєму селі – чорні
Прилітають гніздитися
І то не на стріхах,
А на холодних коминах, димарях дідизни.
Може тому, що бджоли
Єдині хто править службу
Під куполом кинутої церкви,
Що волає зламаними хрестами
До посліплого неба.
Чи може тому, що на цвинтар
Давно ніхто не приходить
І не зазирає в обличчя сумних квітів
Крім сови та прочанина одуда.
А може просто тому,
Що в моєму селі
Давно всі померли:
Бо синьоокі зайди -
Вовкулаки вдягнені в шкіру
Яничари з червоним знаком
Відібрали в людей хліб…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402237
дата надходження 18.02.2013
дата закладки 18.02.2013
Колись, років так через двісті
(Бачиш, вірю, що доживу. І ти – теж.)
Ми зустрінемось в майже мертвому місті,
Яке рватимуть леза пекучих пожеж.
Ти мене не впізнаєш – я буду насправді щасливою,
Без тавра недоснів і надміру буденних турбот.
І захочеш згадати, чи була колись я красивою,
Та не певна, що спогади доживають до двохсот…
Потім моя дочка закохається саме в твого сина,
Іронічно. А доля так любить круті віражі.
По суботах зі мною пектиме торти твоя дружина,
Доки нерви у тебе розгойдаються до межі.
Потім буде весілля, ми станемо майже ріднею,
Ми ж цього так хотіли! Щоправда, не зовсім так…
Твої погляди стануть підсунутою свинею,
І точитимуть сни, ніби дощовий черв’як.
На якесь чергове день народження чи Новий рік,
Коли я у чудовій сукні наливатиму гостям бульйон
Ти відважишся врешті, відведеш мене мовчки вбік,
На, заповнений зламаним світлом, німий балкон.
На якесь чергове день народження чи Новий рік,
Ти згадаєш мені, що ми – бранці одних широт.
Я ж скажу, що у мене найкращий на землі чоловік,
І хоча б задля цього я доживу до двохсот!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401907
дата надходження 17.02.2013
дата закладки 17.02.2013
Я хочу хворіти твоїм дотиком
очей
губ
в шкіру
Коли космос стане домівкою
казки
ляльки
віри
А свічка буде світлом
планети
душі
погляду
Якщо крок стане виміром
вибору
дорослості
крайності
Ніби закоханість це формальність
несамотності
дротяності
весни
Тільки у лампі варитиметься надія
невійни
протидії
краси
Невже подив не вірить у вічність
прогулянки
сонячності
незмінності
Тоді я опорожнюся зошитом
підкресленості
належності
каліграфічності
І намалюю тебе спомином
вечора
голоса
образа
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401657
дата надходження 16.02.2013
дата закладки 16.02.2013
коли я слухаю голос твого серцебиття
зірки очей на ліжку розквітають
народженням стосунків, що малювали дихання
у наших спогадах про літо
я так хотіла бачити цей сон реальністю
гуляти з тобою, зустрічаючи тінь щастя
на твоїх щоках, у моїх губах
вірність ще плаває між ідельністю та
зрадою, яка дорівню нулю при ти+я
співай мені рай, де я з тобою
ховаюсь під веселкою повідомлень
чекаю на темряву, де знайду тебе
в куточку світла
хочу
бути
там
де
ти
любитимеш мене
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401419
дата надходження 15.02.2013
дата закладки 16.02.2013
Я до смерті втомилась
безнадійно чекати…
Спотикатись об біль,
об зухвалість, об злість.
Я не можу вже більше
в цім світі блукати
в лабіринтах із
власних страхів.
Я відверто втомилась
віднаходити щастя…
Опускаються руки -
безпорадність. Журба
в моїй посмішці милій.
Як же болю багато!!!
В кожнім дні:
наяву і у снах…
Я насправді втомилась…
Порозхитані нерви.
Валер'янка уже не бере.
Порозкидані долі,
мов конверти без марок.
Зниклий мій адресате,
Ти де??!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358740
дата надходження 20.08.2012
дата закладки 15.02.2013
Гаразд...топчи безжально ніжні квіти,
Руйнуй,вирубуй цвіт в слабкім єстві
Своїм важким чугунним черевиком:
З ночі до ранку,з ранку до зорі...
Ні,не виню тебе!Ти маєш повне право
Їх позривати,знищити...й піти.
Вони без тебе-всеодно б зів'яли!
І не змогли б ніколи розцвісти...
Тому ступай...без сумніву й сміливо!
Слізний ліміт є вичерпаним вщент...
Сльози замерзли й обпікають груди.
Діагноз-безнадійний пацієнт.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392665
дата надходження 15.01.2013
дата закладки 15.02.2013
Натягнути б на спину залізний панцир,
Щоб не пробили його жодні ножі.
Посадити б навік у холодний карцер
Псевдорідних, що гірш, ніж чужі.
Налити б по вінця гарячої ртуті
У горло фальшлідерам нікчемно слабким,
Слова і вчинки яких, по суті –
Такі ж примітивні як сірників дим.
Забути б що було, не гадати що буде
І не бажати нікому біди.
Вовки – між людей. Між вовками – люди.
А бабця казала: «ти добре гляди!»
Найкраще – сховати скалічену душу
На задньому фоні старих картин.
Сховаю і попелом зверху притрушу,
Що був колись тим, що впускало той дим.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401049
дата надходження 14.02.2013
дата закладки 14.02.2013
Я грешна и отвергнута, отче.
Я сегодня чертовски пьяна..
Я смотрела украдкой, как ночью
Догола раздевалась луна.
Я повязла в сомнительных правдах
И оковах из собственной лжи.
Мне ни славы, ни чести не надо,
Только как там мой Ангел, скажи?
Я пуста, я рассыпалась пылью
Среди мразей, плутов и повес …
Как бы так, чтоб не сжечь Ему крылья?
Как бы так, чтоб не сбросить с небес?
Я люблю, так люблю его, отче!
Словно жизнь, словно мир, словно свет...
Но успела судьба напророчить
Архиновый нелепый завет.
К черту маски, обличия, ранги,
Недостигнутых сотни вершин…
Но кому же молился мой Ангел?
Разве в чем-либо Он согрешил?..
К черту тонны испорченных нервов
Просто так . Без особых причин…
Для меня Он останется первым.
Самым лучшим
навек
из мужчин.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399766
дата надходження 10.02.2013
дата закладки 10.02.2013
Звучить мелодія знайома…
У сотий раз я тисну play.
Таке близьке по змісту слово!
Вже не хвилює стан речей…
Усе в цю мить стає байдужим-
важливою лиш пісня є!
Спорідненість наша разюча.
Я впізнаю у ній себе!
Розпізнаю і вмить жахаюсь,
уже не йду,а спотикаюсь,
калічусь й знову піднімаюсь.
Я розчиняюсь :..
у просторі, у звуках дивних
на перший погляд-примітивних,
у спогадах-гнилих, застиглих.
В плодах любові: недостиглих,
в таких зелених і гірких!
Раптом й акорд фінальний стих…
Я прокидаюсь…
і дивуюсь коктейлю дивних відчуттів
з космічних стоків, полюсів…
Жму ще раз play-та плеєр сів.
І дощ-немовби знавіснів
і на повіках враз осів.
Чи це не дощ зовсім?А сльози?!
Та розібратись я не взмозі…
Сама в собі- солдат в облозі,
в глибокій ямі на окрузі:
лежу й плачу свій борг Вітчизні.
Своїй землі! Гербу і тризні.
Примаро,щезни!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360441
дата надходження 28.08.2012
дата закладки 09.02.2013
Несказане завжди приречене померти,
Якщо це вчасно не змінити на відверте.
Якщо словами не примусити завмерти,
Якщо ховати очі і життя давно потерте.
Несказане завжди приречене померти,
Якщо до серця не дібрати риму,
Якщо писати олівцем, а потім стерти,
Якщо в душі розвести суцільну зиму.
Несказане завжди приречене вбивати -
Серця людей, що не почули слів.
Життя з очей знайомих випивати
І той прошарок погляду, що все ж вцілів.
Несказане завжди приречене вбивати -
Людей, що не осмілились сказати.
Думки, яким не дали виживати,
Які потрапили за страху грати.
Несказане завжди приречене боротись
За звабливий погляд й ніжність на вустах,
За слова, якими боїмося ми вколотись,
За почуття, що на подарованих намистах.
Несказане вмирає не зірвавшись з вуст
І задихається в астматичних приступах.
Несказане повинне стати однією із відпуст
І жити на розмов душевних виступах.
Присвячується тому, що боюсь сказати....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396289
дата надходження 28.01.2013
дата закладки 29.01.2013
Колись веселу і зухвалу,
Тепер розважливо-байдужу,
Під панцир спокою сховала
Напалмом випалену душу.
Згасає вогнище повільно —
Тече життя напівчернече.
Від зваби Світу майже вільна
Готую остаточну втечу.
Та Ваші губи — згуби злочин.
Та Ваші пальці — вирок вірі.
Занурення в містичні очі,
Немов падіння в чорні діри.
Йду за межею, чи по краю?..
Я серцем Вас передчуваю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377462
дата надходження 13.11.2012
дата закладки 25.01.2013
«З глини роблять глечики,
але цінність глечиків полягає у порожнечі в них.
Пробивають вікна і двері, щоб зробити дім,
але цінність будинків полягає у порожнечі в них.
Ось, що значить корисність буття
і придатність небуття…»
(Лао Цзи «Дао Де Цзін»)
Для розуміння художнього твору (а шедевру кіномистецтва особливо) необхідно розуміти культурне середовище в якому цей твір створювався. Художньо-філософського набутку, світогляду народу серед якого цей фільм створювався. Інакше розуміння фільму буде або хибним, або спотвореним і глядач може прийти до абсолютно невірних висновків щодо змісту фільму. Про це мені подумалось після перегляду фільму одного нового сучасного режисера. Який не увійшов, а увірвався в кінематограф, створюючи щось принципово нове, досі небачене (хоче вважається, що все вже було і зняти щось принципово нове просто неможливо). Я маю на увазі постать корейського кіномитця на ім’я Кім Кі Дук (хоча правильно вимовляти Кім Гі Док –김기덕 (кор.)). Перший фільм цього режисера який мені пощастило переглянути називається «Порожній дім» (2004) («빈집» - «Пін Ті» - «Вакантний» (кор.)). Потім я, звісно, переглянув і інші фільми цього нового майстра кіно, але вважаю, що саме фільм «Порожній дім» є найкращим фільмом, який створив цей художник з Країни Ранкової Свіжості, його шедевром, пропуском у коло геніїв кінематографу…
Є режисери кіномова яких загальнодоступна, які говорять вселюдськими категоріями добра і зла, символами, які настільки давні, що зрозумілі кожному, чиї предки тримали в руках лук і стріли, леміш плуга і руків’я меча, сідлали коней і пасли стада. Але є режисери які розмовляють мовою певної культурної традиції, мовою філософського спадку – таких зрозуміти можна тільки підготовленому глядачу, який розуміє зміст символів конкретного культурного світу. Інакше втрачається розуміння самої суті твору, або твір розуміється принципово невірно (що теж, зрештою, може бути цікавим)… Саме до цієї категорії режисерів належить Кім Кі Дук. Він будує фільми опираючись на давні традиції корейської культури, філософії, світогляду, поезії, театру… Звичайно, фільми Кім Кі Дука можна дивитися навіть не знаючи хто такі Кім Соволь чи Вон Чхонсок і що таке сіджо. І чим відрізняється класичне сідло від циклічного. Але для розуміння його фільмів потрібно хоча б знати основи історії далекосхідної філософії: конфуціанства, даосизму, буддизму і культурних феноменів, що виросли на цих філософських ідеях.
Перше, що впадає в око це інша естетика, інакше розуміння прекрасного в кіно, аніж звик європейський глядач. Так, дія відбувається в сучасній Кореї, але фільм наповнений атмосферою споглядання, медитації, спокійного зосередження. Об’єктами медитації можуть виступати і сучасні автомобілі і фотографії модернових фотохудожників, але не в цьому суть. Під час споглядання картинних кадрів (а там кожний кадр картина, хоч і інколи модернова) все більше усвідомлюєш, що тут важливий не об’єкт, а та порожнеча між предметами, яку кожен глядач заповнює сам. І чим більше порожнечі в кадрі тим більшим глядач може наповнити цю порожнечу. Якщо на початку фільму в кадрі є маса рухомих предметів і подій, то в кінці фільму герой споглядає голу стіну. І що цікаво, що ми теж бачимо те, що бачить герой, те, чого насправді немає. «Насправді»? Та ми починаємо все більше розуміти умовність цього «насправді»…
Сюжет фільму хоч і несподіваний, оригінальний, але на диво простий: головний герой, ще юнак, практично дитина, має дивне хобі – він залазить у чужі будинки, які тимчасово порожні – господарі десь поїхали. І не для того щоб щось вкрасти чи нашкодити, а просто так – заради спортивного інтересу, заради отієї цікавості на якій теж тримається життя. Але усвідомлюючи, що це якось негарно – входити у внутрішній світ чужої людини, наш герой компенсує свій поганий вчинок – він прибирає, пере брудну білизну, ремонтує зламану побутову техніку. Але подорожуючи маленьким світом чужих людей герой інколи спостерігає яким ницим, нікчемним, жахливим, потворним життям люди живуть. Він хоче зникнути зі світу людей – стати непомітним, невидимим (і йому це вдається – він є, але зникає з поля зору людей). І подорожуючи чужими будинками він раптом помічає. що він не один такий – поруч із ним є ще такі ж люди - чужі для всіх, нескінченно самотні…
Для розуміння цього фільму потрібно в першу чергу зрозуміти, що для корейця є поняття «дім», що означає дім в корейській культурі, у традиційному корейському суспільстві (яке більш патріархальне ніж будь-яке далекосхідне суспільство, навіть більше ніж давньокитайське). Пояснити цей феномен «гіперпатріархальності» важко – він лежить в площині етногенезу корейського народу, який досі лишається загадкою історії. Можливо, поєднання палеоазійських елементів, алтайських номадів та австранезійських «народів моря» Пацефіди і породило цю патріархальність (на противагу ізольованості Японії з її пережитками матріархату та занадто вже давньої цивілізованості Китаю). Поняття «дім» в давній Кореї досить близьке до поняття «home» в англійській культурі після зрілого ренесансу. Але це не тотожне середньовічному європейському «мій дім – моя фортеця» чи вікторіанському «мій дім – моя приватна власність». У давній Кореї мій дім – це мій внутрішній світ. Дух як такий (з точки зору далекосхідної філософської традиції) має чисельні оболонки – тіло, потім одяг, потім дім і потім суспільство. Кожною із цих оболонок людина створює своє «я» - звісно, ілюзорне, тимчасове, миттєве, але «я». Особистість це те, що людина створює. Дім це одна із огорож особистості, які людина створює впорядковуючи світ, які і визначають цивілізованість, оцю «гуманність, «людяність» - «жень» конфуціанства. Поняття дому носило сакральний характер. У традиційному корейському суспільстві навіть заарештовувати злочинців не можна було в домі – для цього викликали людину в управу або за межі дому. Дім усвідомлювався не як накопичення речей, а як певна порожнеча відгороджена від іншої частини світу. Це спосіб впорядкування Хаосу.
Героя фільму цікавить саме входження, зазирання в світ інших людей. Зазираючи в дім він зазирає в душу, бо дім є реалізацією душі в предметах. Герой поступово мандрує від сучасних «ніяких» квартир, що ерзацом дому, квартир порожніх людей, до помешкань традиції, які збудовані за давніми предковічними канонами і живуть вічністю і красою. До помешкань, де дім гармонійно і поступово переходить в сад, де кожна річ є втіленням краси – простої, але вічної… Герой входить у порожній дім, який інколи виявляється зовсім не порожнім – нібито, але по суті порожнім. Бо головний принцип традиційного корейського дому це багатофункціональність порожнечі. Вона є знаком органічної повноти буття роду, а значить основою естетичного начала в людському житті, втіленням кланової ієрархії. Ця порожнеча дому є сукупністю місць – сукупністю динамічною, що вказує на вічне оновлення якостей простору. Тому в корейському домі відсутні будь-які загальні правила його організації. Кожний предмет у домі і кожна його частина мають виражену індивідуальність, але вони тільки частина стилістично поєднаної різноманітності форм і ритмів. Звідси і основна риса корейського дому – благородна стриманість. Кожна річ в домі повинна явити в собі і через себе всю повноту буття, зіштовхнутись із вічноіснуючим. Дім повідомляє нам про Єдину Метаморфозу буття.
Фільм просякнутий буддиською та даоською ідеєю Порожнечі як першооснови буття. Герой подорожує з однієї порожнечі в іншу, намагається злитися з порожнечею, стати нічим, злитися з цим вічним Ніщо. Фільм завершується сюрреалістично – герої досягли цього – вони стають невагомими і невидими для оточуючих людей. Вони стають на вагу і вага показує нуль. Вони і є і їх не існує одночасно. Герої зникають для суєтного і брудного світу сучасного суспільства (і не тільки сучасного, нажаль), але вони є для свого світу – одухотвореного.
Головні герої фільму не розмовляють ні між собою, ні з іншими людьми. Протягом всього фільму вони мовчать. З іншими людьми їм говорити немає сенсу – вони все одно їх не зрозуміють, між собою говорити – теж немає сенсу – і так все зрозуміло і без слів. О, як це нагадує вислів Чжуан Цзи: «Знайти б мені людину, яка забула слова і поговорити б з нею!» Герої справді розмовляють, але без слів. Вони розмовляють образами, предметами, знаками, поняттями, вчинками. Ці знаки змістовні, наповнені сенсом, але водночас зрозумілі тільки для них двох. Сексуальність існує, але вона лишається за кадром – для героїв це лише шлях, засіб, а не мета. Крім знаків герої розмовляють ще музикою. І не обов’язково корейською…
Найбільше вражають, звісно, сцени, коли герої починають бавитись неіснуючими предметами. І дивно – оточуючі люди починають вірити в реальність цієї гри і цих предметів, включаються в цю гру. Виникає думка – а що є реальність? Які предмети існують насправді – ті що бачимо ми, чи ті, які бачать герої?
Герої йдуть до просвітлення, події навколо них і їх внутрішнього світу підштовхують їх до цього. Живуть герої ритуалізованим життям. Багато їх вчинків є лише необхідним ритуалом життя. І вони здійснюють цей ритуал навіть якщо це небезпечно, навіть якщо це є ризикованим для життя. Бо ритуал з точки зору конфуціанства є однією з основ суспільства і світу сього – ритуал це втілення Волі Неба – першооснови світу. І здійснюючи ритуал людина приєднується до космічного циклу, до потоку буття Всесвіту. У фільмі на диво вдало поєднуються ідеї конфуціанства, даосизму та буддизму – у рідкісній у наш час гармонії.
І байдуже, що ці ритуали здійснюються у порожніх будинках. Бо кожний дім порожній. Бо кожен дім – Порожнеча. Твій дім – Порожнеча. І ти зрозумієш це. Ти прийдеш до цього…
Головний слоган фільму вимовляє, звісно, не наш мовчазний герой і не його мовчазна подружка – вимовляє поліцейський: «Ти хочеш зникнути з цього світу? Якщо ти це зробиш, то я тебе вб’ю!» І головне, що не відчувається абсурдність цього виразу…
Для мене Кім Кі Дук приємний не тільки прихованою філософічністю – ідеєю повернення до традиційних цінностей. Яких в цьому «модерновому» світі стає все менше…
(На світлині – кадр з фільму)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394334
дата надходження 21.01.2013
дата закладки 22.01.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.01.2013
Ще так багато запитань в мені,
І щось так мало відповідей знаю.
Я так чекаю спраглої весни,
Я так її безпам’ятно чекаю.
Бо в цих снігах і кров моя не та,
І в цих морозах серце ледве б’ється.
Це не моє. Це не моя пора.
Я вже замерзла. Чи мені здається?
А може, і не винна ця зима?
А може, хтось забув закрити двері?
Моя душа, знедолена душа,
Ти заразилась сотнями бактерій.
Ти простудилась у чужій брехні,
А твої струни зірвані від болю.
Чекай, я відігрію у теплі,
І врешті випущу тебе на волю.
Моя душа хмеліє у вині,
Я трохи сенсу у собі шукаю.
Ще так багато запитань в мені.
А я ще досі на весну чекаю.
19.01.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393762
дата надходження 19.01.2013
дата закладки 19.01.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.01.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.01.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.01.2013
бавиш слова мов дитя
сповиваєш надвечір*я дощем
і правда твоя не твоя
плодюча мов чорнозем...
***********
...ти ще занадто голодна щоб їсти життя смакуючи
непоспішаючи...
упівосені тягнеться вирій твоїх птахів
якщо віру ти зможеш осягнути тільки літаючи
серце у тобі пектиме
мов грань дотліваючи...
коли змерзнем у двох
у двох грітись прийдеться
на двох один і той самий Бог
який плаче по нас...
якщо доведеться ховати у тілі стомлений голос дощу
обважнілі повіки торкнуться руїни погляду
вдихай поосінню жагучу війну
кожним нервом відчуй як твій меч
вкотре пробиває
на перший погляд
непробивну стіну...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391936
дата надходження 12.01.2013
дата закладки 13.01.2013
Кожен раз, дивлячись у дзеркало, вона бачила ряд недоліків: прищі, які знову і знову появлялися, безглузда посмішка, яку не було кому дарувати, крім мами, брови неоднакової форми, маленькі рижі крапочки - веснянки, криві зуби (особливо нижні), вкотре жирне волосся, а ще шрам, який до цих пір не зажив, а з якихось незрозумілих причин почервонів.
- Роксолана! - з ванни гукала мама і збила її з думок.
- Слухаю, - як чемна дитина, сказала.
- Принеси тапочки.
І вона швидкими кроками подалася у спальну, принесла їх і далі зачинилася у кімнаті, поринула у болючі спогади. Біль. Що це? Для цієї дівчини - звичне відчуття, спосіб життя. І ще вічне чекання. Чого? П'ятниці, коли можна не вчити уроки, а зайнятися своїми справами, інтимнимно-шоколадними. Літа, колись такого божевільного, сенсаційного на різні події. Але доля підготувала свій сюрприз для неї, особливий. Це загадкова шкатулка з чотирьма невідомими. Два вже відкрила. Як? Прережила бурхливе, кисле дитинство. Воно завжди залишає свід слід на кожному з нас. Це як відбитки пальців, у всіх ніби є, але у кожного різні. Ця дівчина гордо, та ні, ідеально пройшла перше сильне випробування, вона навчилася зайвого нікому ніколи не говорити.
Урок 1: чужі люди попліткують, перекрутять недочуте, вигадають власне, принижуть, але ніхто не підтримає, не поспівчуває, просто кине і все. Виживають сильніші. Ось правило цього суспільства.
Урок 2: живи так, як цього хочеш саме ти, а не батьки, друзі чи ще хтось. Твоє життя - твої помилки. Твій дослід - найкращий досвід.
Цього Роксолана навчилася, спостерігаючи за "тузами" та "шістками". В 16 кінець став для неї початком, безлад - творчістю.
Урок 3: втрата не означає зупинку стрілки життя, це просто ще одна зморшка в крамниці спогадів.
Після того, як тато, з яким можна було легко знайти спільну мову, став чужим, а крім мами не існувало дорогих людей, в неї залишалися ще друзі-анімації - ті, з якими проводила час, роважалася, але ніколи не пахнилася з ними своїми проблемами.
Урок 4: хтось правильно колись сказав, що все, що не робиться, все на краще. Щоразу при зустрічі з теплом чи з кулею заздрощів, з недоліками чи красою вона вірила, що зорі вірно намалювали її дорогу до успіху. Життя в гнізді - для тих, хто привик скаржитися. Роксолана ж завжди дякує. Ось в чому різниця.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391864
дата надходження 12.01.2013
дата закладки 12.01.2013
Опусти мене тихо додолу
На сатинових крилах своїх.
На зимову печаль захололу
Облітає замріяно сніг,
Наче свіже пелюстя жасмину,
Що роздмухав легкий вітровій.
Снігопад побілив скатертину,
Силует розпрозоривши твій.
Замережили ніч заметілі,
Загортаючи Всесвіт крильми,
Ми з тобою два янголи білі
На криштальній долоні зими.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389536
дата надходження 03.01.2013
дата закладки 03.01.2013
Хтось знімає фільми за сценарієм книжки, інші ходять за порадами до психологів, декого чекають в самотній домівці, решта виживають, точніше всі.
А я в іншому всесвіті, де телефони не ловлять мережі, де в мене є своя скриня таємниць, де глибина темно-карих очей ховається під світлом ліхтарів, де холод гріє тремтяче тіло...
Я в навушниках. Нікого не чую чи не хочу чути. Я сама. Сухість очей, погляд в одну точку, припинення руху навколо, час-стоп. Не підпускаю нікого. Бо я сама. Актриса своєї душі, головна героїня власного життя. Евакуація уяви, публікаця мрій. Музика. Вії танцюють в такт пісні. Туман в голові. Навушники відділяють мене від всіх. Моє царство переписки думками. Я сама.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389390
дата надходження 02.01.2013
дата закладки 03.01.2013
«Кілька років тому я дізнався від Шефа… телефонний номер Бога.»
(Харукі Муракамі)
Мандрую на схід.
За барханом бархан.
Стежа каравану долає
Черговий перевал.
Мандрую на схід.
У моїх черевиках
За халявами сховані
Твори Германа Гессе потріпані.
На пам'ять цитую Лі Бо
Коли пересохле горло
Про воду хрипить.
Серед ночі наснився Конфуцій.
Очі розплющив, а зорі
Гронами виснуть
В колодязі марив моїх
Чи то медитацій.
Дослухаюсь до звуків пустелі.
Сивий їжак
Приніс мені яблуко істини
Маленької, як чайник Хайяма
І пошепки
Відкрив таїну
Про те, що життя наше сон -
Тільки сон…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388905
дата надходження 31.12.2012
дата закладки 31.12.2012
У меня от переизбытка лиц — рвотный рефлекс,
я сжимаюсь, как будто кулак Атланта,
чтобы двинуть в челюсть богине усталости.
Пусть упадет небо, пусть разгневается Зевс —
наплевать. В мире, где послушание — константа
никто не знает как реагировать на такие "шалости".
Сотни лет, может тысячи — миллионы лет
все послушно стирали рисунки своих подошв
о время, о мысль, что они засиделись, пора идти
на экзамен/на встречу. Как будто смерть
не захочет спуститься за ними в метро.
К старости люди слабеют, раскручиваясь, как серпантин,
а некоторые уже рождаются слабыми.
Чем дальше, тем меньше душ, больше — тел,
правильно говорила Марина Цветаева, правильно.
Только, увольте, это не мой удел.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388770
дата надходження 30.12.2012
дата закладки 30.12.2012
Искомого нету, Святого...
Мы грешники давние. Жаль.
Я разочарован и снова
Готовлю дамасскую сталь.
К унылым словам равнодушен,
Учавствую в милой игре:
Готовлю, так тщательно, пушки
Для битвы в седом декабре.
Иллюзии?! Есть, я не скрою.
Но, вряд ли, нужны мне они...
А дни бесконечной толпою
Под знамя идут Сен-ДенИ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388590
дата надходження 29.12.2012
дата закладки 29.12.2012
Розплакалася знову…
Не вщухає…
Цей біль нестерпний душу розрива
на друзки!
Топірцем всю плоть рубає!
І спогадами серце облива..
Розплакалася тугою,журбою
і безпорадним почуттям вини-
за глупість,за цю гру перед тобою
невдало зіграну-придуману людьми…
Розплакалась раптово і невчасно,
без stop сигналу давлячись слізьми!
На мить задумайтеся:
як усе ж прекрасно по світу топати
невинними дітьми…
Радіючи усьому,що довкола,
не плачучи,а сміючись в отвіт!
Відволіклась…
коли сльоза вагома
розбилася об контур моїх пліч…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355174
дата надходження 04.08.2012
дата закладки 29.12.2012
Сьогодні - не завтра, зараз - не потім. Життя не ділить на "до" і "після". Просто певна подія чи людина міняє тебе, твій хід думок, стиль існування. Але вибір завжди за тобою. Хочеш - пливи за течією, наслідуй других. Ще один план - проектуй себе сам, власний смак, погляд. На жаль, інструкції нема. А, може, на щастя? На що було б схоже наше життя, таке ідеально-солодке? Для когось це означало б вічна самотність, для решти знайдеться будь-яка інша причина. Горе, радість, біль, розчарування, посмішка, дружба, зрада, зовнішність, сім'я, кохання? Ці речі стануть банальними, але ляльковість не зникне. Завжди існує виняток з правила. Хтось піде проти вітру. Клятва. Свято. Похорон. Мати. Сльози. Дитинство. Сон. Паралельна реальність. Але тільки в думках.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388419
дата надходження 28.12.2012
дата закладки 29.12.2012
Я люблю!Не любити не можу!
Скільки днів я прожила сама!
Не забула.Прости мені,Боже,
Я не тільки з тобою була...
Попри всі ті закохані очі,
Незабуті,прості імена
Я любила тебе неохоче,
Залишаючись знову одна.
Не кажи,що кохаєш-не вірю.
Моя лють всю любов прокляне.
Я кохання забути не вмію.
Ти не вмієш кохати мене.
Божеволію-знов тебе бачу...
Та життя помінялось у нас.
Я не вірю тобі ,та не плачу,
Що вогонь божевілля погас.
Я люблю,не любити не можу.
Я боюсь загубити себе.
Не забула,прости мені Боже...
Я не зможу забути тебе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219307
дата надходження 31.10.2010
дата закладки 28.12.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.12.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.12.2012
«Я б теж не проти зрадіти! …
Тільки ж ніяк не згадаю правила,
як це робиться.»
(Льюїс Керрол)
Я хочу написати про фільм «Межі контролю («The Limits of Control» - англ.) який подарував нам - грішним і непросвітленим режисер Джім Джармуш (Jim Jarmusch). І то не колись за царя Бориса (чи то Панька), а у 2008 році. Для альтернативного кінематографу це фільм можна сказати свіжий – ще пахне фарбою якою розмальовують фасади будинків у місті з дивною назвою Сінема. Тільки не питайте чому я хочу написати про цей фільм. Взагалі ніколи не питайте «чому». Тим паче тих, хто сховав своє «чому» у пустелі поміж старими колючими кактусами. І не кажіть (і ти паче не пишіть): «Він «вкурив» цей фільм, а ми ні, тому він пише, а ми читаємо». Я не гіпі. А якщо я і бував в Катманду, то ненароком. А якщо я і гіпі, то лишень трохи. Лишень на саму цяпочку. Ну ось на скількочки… А якщо і «вкурив» черговий андеграундний шедевр, то тільки тому, що так воно є.
Ми вже звикли, що Джармуш це інше кіно. Не для всіх. Лишень для нас – тобто для тебе і для мене. Ну, ще, для тих хто. Вся проблема (якої немає), як багато цих «ми» - тих хто черговий дивний та химерний фільм «вкурив» і не поїхав дахом. А якщо і поїхав, то не від фільму. І всі звикли, що Джармуш зрозумілий не всім. Точніше всі прикидаються, що Джармуш їм не зрозумілий. А не «всі» прикидаються, що вони його зрозуміли. Спробуйте повірити, що я його зрозумів, тому про нього пишу. А можете і не пробувати. Це абсолютно не вплине на фільм, на розуміння. І загалі не вплине. Ні на що. Хоча б тому, що немає того на що можна впливати. Отієї «реальності». Бо вона в кожного своя. Тільки не реальність, а ілюзія. Яку створює невідомо хто, а може просто кожен сам собі. Або не створює, бо немає чого створювати….
Ми так звикли звикати. Але попри це Джармуш створив новий шедевр який не вписується нікуди, навіть у його дивовижний ні на що не схожий стиль. І світ. Я цей фільм не «подивився», я цей фільм пережив. Більшість своїх думок з приводу я сховаю в темну скриню (даруйте). Але дещо скажу. Бо досі під враженням.
Найперше відчуття, що це взагалі не фільм. Це медитація. Медитація на тему Іспанії. Ніколи не думав, що Іспанія може бути об’єктом чисто буддистської медитації. Виявляється може. Іспанію, виявляється, можна спокійно споглядати. Не божеволіти від фламенко, андалузьких гітар та кориди, не згорати у полум’ї інквізиторського сонця «Сієсти», а саме спокійно споглядати. Цю пустелю життя. Якось звик до того, що Іспанія це вир, пристрасті, емоції. А тут між поняттями «Іспанія» і «спокій» поставлено знак рівності. Я дано не бачив такого глибоко медитативного фільму. Герой не діє – він медитує на тему «буття», а Іспанія як фон і спосіб.
Герой фільму мені нагадав медитуючого Дон Кіхота, в якого ідеєю стала не Дульсінея, а Істина. І не просто медитуючого – просвітленого Дон Кіхота. Лицаря сумного Образу який став Бодхісатвою. Лишився в цьому світі ілюзій і мороку, щоб вести інших людей до просвітлення…
Фільм абсурдний і навіть сюрреалістичний. Вчинки героїв нелогічні, видаються невтаємниченим безглуздими, позбавленими сенсу. Самі ж герої іноді нагадують божевільних, що грають ролі у якійсь виставі, яку вигадав їх хворий розум. Тільки насправді вони розуміють цей божевільний світ краще ніж будь-хто. Абсурдність і сюрреалістичність на фоні Іспанії не дивна, ба, навіть, закономірна. Іспанія це батьківщина Сальвадора Далі. До істини тут ідуть шляхом нагромадження парадоксів. У фільмі немає «Палаючого жирафа», зате герой будує своє життя з картин художників-авангардистів. І музики.
У фільми простежується елементи вестерну – принаймні на рівні психології героїв. Вестерн як жанр і стиль мистецтва має два корені – Ірландію з її відчайдушними людьми, що втратили землю під ногами, у яких «всі війни веселі, всі пісні сумні» та Іспанію з її вічною конкістою – відвоюванням чи то раю, чи то землі незнаної.
У фільмі незвичний (навіть для Джармуша) слоган. Незвично довгий слоган, що повторюється багато разів різними героями і навіть співається: «Той, хто думає, що він важливіший за інших, повинен піти на кладовище. Там він зрозуміє, що життя - це не більше, ніж жменя попелу». Герої переконані в цьому, навіть готові померти за це. І на автомобілі, що везе їх через пустелю, вони написали: «Життя нічого не вартує». Як прикро, що вони глибоко праві.
Перед нами сучасна Іспанія. Але Іспанія не буває сучасною. Є такі країни, які не бувають сучасними. Занадто багато вони пережили, занадто глибокі в цих країнах колодязі історії, щоб вони змогли бути «сучасними». В Іспанії особливо гостро відчувається, що ця країна пережила громадянську війну. Взагалі, всі країни діляться на дві групи – ті, що пережили громадянську війну, і ті для яких це абстракція. Чи то передчуття. «Передчуття громадянської війни». Громадянська війна лишає настільки глибокий відбиток на кожному камені будь-якої країни, на душах ще ненароджених людей, який не зітреться ніколи. Якщо не вірите – порівняйте Швецію та Ірландію. У фільмі відчувається (на рівні нервів) Гемінгвей з його фаталістичним «По кому подзвін». Ах, Ернест, Ернест… Що забув ти в країні мертвої землі?
Герой фільму це не тільки Дон Кіхот який досяг просвітлення. Цей гідальго, який ще й не читаючи Ніцше став надлюдиною. Досяг цієї «вищої межі» самоконтролю про яку мріяв Конфуцій.
У кінці фільму герой розчиняється в юрбі. Хоча самої юрби ми не бачимо. Навколо тільки пустеля – чи то міста чи то випаленої сонцем землі. Але ми про це здогадуємось. Бо найпростіший спосіб зникнути – це розчинитись у юрбі. Зробити вигляд, що ти нібито такий як усі…
Джім Джармуш цим фільмом якось зумів так невимушено всім нам сказати – постмодернізм живий. А я вже замовив вінок на його могилу… Як я помилявся…
(На світлині – кадр з фільму)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387991
дата надходження 26.12.2012
дата закладки 27.12.2012
Ти їй квіти під ноги – оберемками. Улюблені маки,
Без гірких порівнянь із колишніми: краща чи гірша.
Ти їй небо на плечі, без уваги на всі зодіаки,
А вона ж не читала жодного твого вірша.
Десь від подруги чула, що ти пишеш. Словом, поет,
Лікар душ чи митець, як красиво. В неї ж очі сяють.
Всього лиш.
Ти шаблонно всміхався зі шпальт найновіших газет,
Що ти робиш так близько із нею: цукруєш любов'ю
чи солиш?
А вона божеволіла, коли ти забував на полиці свої ключі,
Бо поети приходять до Музи спонтанно і йдуть без істерик.
Ти вимолюєш дозу натхнення в тієї, що сьогодні спить на плечі,
Завтра буде хтось інший.
А в неї залишиться порваний криком скверик.
Вона вміла чіплятися поглядом аж, здавалося, за хребет,
Ти знаходив в ній щось неземне і знаходив для неї ночі.
Так, вона не пишалась дешевими віршами і тим, що з нею – поет.
Їй цілком вистачало пом'ятих маків.
А… Ще в неї сяяли очі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387993
дата надходження 26.12.2012
дата закладки 27.12.2012
И звук родимой русской речи
со мною здесь по Высшей воле…
Раиса Резник
Пушистые снежинки,
как мандельштамовские пчёлы умирают,
садясь на наши ладони, и мы вспоминаем,
как совсем недавно на них
опускались бабочки осенних лепестков…
Стоит ли ждать виз из прошлого века,
к чёрту это время украденных колыбельных,
ведь если бы солнце однажды взошло на западе…
прочь мысли… пусть летят к Патриаршим,
там им место…
Короткие касания бумаги – звук наших ночей,
хладнокровно сменяющих одна другую…
Слова – марионетки наших мыслей...
Слова дарят нам безбрежность,
не дают потерять миг бега по лезвию,
помогают высушить слёзы, озвучивают нежность,
давая понять, что мы – есть всё в этом мире…
мы – неизбежность…
Ко мне во снах приходит маленький мальчик с собакой,
берёт за руку со словами:
- Пойдём встречать рассвет на берегу…
и я просыпаюсь… а вы?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387528
дата надходження 25.12.2012
дата закладки 25.12.2012
Я не боюсь любити, я не хочу
Себе згубити у твоїх думках,
І кожної безпам'ятної ночі
Переминати серце у руках.
Я не боюся сказаної правди,
Навіть якщо вона мене пече
І дикими, нестримними сльозами
По краплі виливається з очей.
Я не боюся бути лиш собою,
Мене дратують копії людей.
Я не боюсь втопитись глибиною
Своїх бездонних, "не таких" ідей.
Мене уже нічим не налякаєш,
Я вже усі страхи́ пережила.
Я не боюся смерті, але, знаєш,
Не хочу залишатися сама.
24.12.2012 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387479
дата надходження 24.12.2012
дата закладки 24.12.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.12.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.12.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.12.2012
Скоро ты перестанешь
встречать меня в метро.
Скоро ты перестанешь
слышать мой голос.
Мой поезд улетит по подземной розе ветров.
Только шёлковой плетью
будет петь каждый волос.
Ты будешь каждый вечер
расклеивать белые листки,
словно потерял собаку или меняешь квартиру.
А у меня клубится туман,
разбавленный настоем моей тоски.
Я буду дальше нести на плечах своих
крест свой и лиру.
Ты будешь, как ребёнок рисовать меня на асфальте,
а может с ненавистью бросать
нервные мазки на холст?
Мой потерянный друг, мы вместе
лишь на контурной карте.
Боль придвинулась близко, и седина коснулась волос.
Это осень пришла в золотисто-пурпурном,
роскошном наряде.
Нам нужно оставить нашу память
в тёмной комнате
где-то с краю души, в необдуманных словах, во взгляде.
Мы так захотели!
Я уже не помню.
Вы помните?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385949
дата надходження 18.12.2012
дата закладки 18.12.2012
Я не люблю, когда на семинарах,
С листочков все читают свой доклад,
Я не люблю, когда сидят на парах,
И отвергают знания назад.
Я не люблю, когда седой профессор
Не учит, а кидает нам кусок,
Когда ты пешка, а не злой агрессор,
И не ломаешь глупости замок.
Я не люблю, когда работа глупость
Когда безмолвно делаёшь упор,
Я не люблю, когда в идее тупость,
Я также против тупости в напор.
Я ненавижу, бытие и серость,
В них утопаешь, топором уйдя,
И мне плевать, что наглость – это смелость,
Ведь я уйду, столетие спустя.
Я не люблю, когда не рассуждают,
Оставив свои мысли без вина,
Или когда, всё время отрицают,
Или когда, поддакиваю «Да».
Когда я вижу, лживые желания,
Пустые цели, призрачну судьбу,
Не приложу ни капельки старания,
Пусть лучше, я в безмолвие уйду.
Я не люблю, себя, когда забуду,
Или когда плюю на дело, свысока,
Ведь я не верю, в дареное чудо,
Да и в другие, мира чудеса.
Я не ненавижу, митинги и стаи
На них клеймо, монеты и безумной лжи,
Пусть предо мной, непониманья сваи,
Я не люблю, вот так и запиши.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385435
дата надходження 16.12.2012
дата закладки 16.12.2012
…перебинтуй на кухні крани щоб не кровоточили
не слухай голоси лякливих тіней
кожен змарнований день подібен злочину
твій страх - це лиш система поперечних ліній...
довгі вервиці чужого простору
ця набридлива тягуча фонетика
залишайся вірним ідилії дотику
між прірвою та берегом єдиний міст
твого життя поетика...
ніколи не втрачайся поміж слабкими
безпідставна любов це не завжди вирок
доленосні рішення найчастіше бувають терпкими
і якщо тобі одного разу випаде відпускати
то відпусти із миром...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384681
дата надходження 13.12.2012
дата закладки 14.12.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.12.2012
Ти рвалася голубкою до нього,
Бо вірила у справжні щирі почуття,
Яких кришталем розлетілися уламки,
Тому що ти, здається , не з його життя.
У нападах невинної ще юної любові,
Яка в агонії крізь смерть боролась до кінця
За нього - він один коханий,
Та ти , на жаль, для нього не така.
І скрізь в безпам'яті розірвані сторінки
До болю рідні і сумні вірші,
А він залишився назавжди в серці
І у твоїй розірваній душі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369201
дата надходження 07.10.2012
дата закладки 12.12.2012
Дівчина і море, чи є в неї горе,
Кому я про неї напишу вірші.
Оголені плечі, загублені речі,
Що камнем в безодню зірвались з душі.
Що дуже хотіла, вона вже зробила,
Залишився біль й відголос пустоти,
А море забрало все те, що ховала
Й наповнило згустком нервовим отим!
Либонь, чи захоче, та вже не розправить
Пониклих від болю і плачу плечей.
Картатиме долю та це вже не змінить
Того, що не матиме більше дітей!
Не відать їй втіху від їхнього сміху,
Не знатиме ніжних дитячих обійм.
І слова вже: "Мам..." не почує довіку,
І зов їй озветься лиш звуком німим!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198306
дата надходження 28.06.2010
дата закладки 12.12.2012
У нас, ще з давніх літ всі кажуть недарма,
Півсвіту скаче, а півсвіту плаче.
Тому, мабуть, на світ у мене зла нема,
Хоча, насправді, все скоріш інакше.
Яка то мука, бачить світ лише з вікна,
Й ловить повітря крізь вузьку щілину,
Між мною й ним з'явилась ця глуха стіна,
Що розділила все наполовину.
Півсвіту за вікном, де сміх і гріх разом
Віншують рух, святкують без упину.
Півсвіту - тут, в душі панує тільки злом,
Бо є живим лише наполовину!
Не стільки того світу, кажуть, що в вікні.
І правда ця гірка, бо кожну днину
Лише торкаюся, як трунку я стіни,
І з відчаю сплітаю павутину.
А світ ось поруч, ти лиш руку простягни,
Такий близький, водночас і далекий,
Та це для тих, хто п'є життя сповна, для них,
Для всіх, а не безтілого каліки.
Молюсь, душевний біль виплескую сповна,
Я віру, і добро у серці маю,
А чаша повниться й далеко ще до дна,
Та я проте надію не втрачаю!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202361
дата надходження 23.07.2010
дата закладки 12.12.2012
Де ти тепер, Сучасна Роксолано?
В якім гаремі? У якім краю?
Чи зваблюєш ти танцями султана?
В борделі губиш молодість свою?
Чи ніжить тіло шовкова перина,
Шербет солодкий збуджує вуста...
Гнила солома коле твою спину,
І ти вже знаєш: гроші- марнота?
Хто ти така, Сучасна Роксолано?
Рабиня? Жінка? Ти іще жива?
Чи знала ти кохання млосно-п'яне?
Чи шепотіла ніжності слова?
Куди ти йдеш, Сучасна Роксолано?
Лишивши тут найщасливіші дні,
Шаленим вітром молодості гнана,
Щоб згинути самотньо вчужині...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383609
дата надходження 09.12.2012
дата закладки 09.12.2012
Прикосновения — как потребность, как доказательство:
видишь, я рядом, всё ещё хорошо,
пули щадят меня, враг не заставит пятиться
ни на один из мелких полушагов,
можешь спокойно спать за моей спиной, там, на краю кровати.
Я защищу тебя лучше сигнализаций или богов.
Громкость отчаяния я опущу на ноль
и напою тебя крепким чаем,
если, устав от ночи внутри, ты выльешь свет из своего окна
на асфальт. Обещаю.
— Нет, не надо, Маша, не тронь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356885
дата надходження 12.08.2012
дата закладки 09.12.2012
На відстані дотику рветься павутиння думок.
Липне до пальців уривками з'їдених backspace`ом речень
вся недосказаність, що є між нами.
"Повідомити пізніше"? Натискаю іконку ОК,
і будь що буде. Я не хочу вирішувати проблеми. Легше
сидіти у кріслі і давитися снами
про кохання, холодним чаєм, розумними цитатами.
Легше відволікати себе грою.
Почуття перетворюються на страшного ката,
якщо виховувати їх у клітці та поїти тільки-но сльозами
з найвищою концентрацією болю,
але по-іншому від них не сховатися.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383577
дата надходження 09.12.2012
дата закладки 09.12.2012
...листопад у безпорадно безлюдних районах
у снах своїх синів жевріє спогадом...
так холодно тільки тоді коли вперше дізнаєшся
яка насправді сльоза солона...
ніхто ніколи не поверне тобі ці смутки
ти втрачатимеш їх так як втрачає весна відлигу
коли прийде тиша і мовчки поцілує руки
на самому дні її погляду
знайдеш осад
який залишила розлука...
і якщо не чути нічого окрім власного серця
яке вросло у світ ідей та безпомилкових рішень
напрочуд легко дається
зрозуміти
що
листопадом осінь освячує зиму
нехитрий маневр безкомпромісного Бога
і якщо твої рани одного дня перетворяться
у риму
не тримай птаха вічності у долонях
ці птахи не бояться холоду
вони як і ти
здатні пережити під покровом слова
навіть найхолоднішу зиму...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379803
дата надходження 23.11.2012
дата закладки 08.12.2012
.....небо дивилось на мене твоїми очима. Вчора холодно-сірими, а сьогодні синіми, як льон. Я, мабуть, дощ, бо падаю, падаю, падаю тобі під ноги, а ти мовчиш і плачеш, як плакали наші ночі львівськими грозами і розпливались по бруківці вчорашнім сном. Плакали, захлинаючись ароматом тієї кави в старезних стінах під височенною стелею і нудотним смаком зеленого чаю без цукру.
Сумнівна гра. Фатальні ролі. Ми жертви долі. І голос совісті, як поминальний дзвін. З темряви виринула твоя постать — і мені здалося, що падає Тобі до ніг цілий світ. І зливою приречено стікало життя по стінах, коли Ти пішов у той дощ… І три ночі, як суцільний день, і три дні, як суцільна ніч. І Львів.
Ще одна блукаюча душа потрапила в полон, коли міцним замком Ти притиснув до ліжка мою руку. І тепер я знаю, чому люди іноді ховають очі, увійшовши в принципово новий день.
Залиш мені ті ночі на згадку! Залиш той балкон, що не веде нікуди і веде в нікуди. І чорну прірву під ним, і шматок рудого неба в горобину ніч. І бездонні вікна застиглого часу у вічних кам'яницях, і терпкий запах дерев'яних віконних рам, запорошених багаторічним пилом. Залиш холодну підлогу на нічній кухні, де горілиць вивчали стелю двоє божевільних. Двоє? Ні, хтось один – не стелю. Хтось один спраглим поглядом був прикований до уст, яких, мабуть, не судилось би торкнутися ніколи, якби не…
Балкон. Залиш його мені на згадку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382736
дата надходження 05.12.2012
дата закладки 05.12.2012
…осінь сьогодні втрачає обличчя і тисне
у грудях особистий апокаліпсис серця
я знаю знаю це так зумисне
лоскоче вітер
пісню наших кроків....
___________________________________________________
…від суботнього дощу залишається мокрою стеля тиші
перетворюючи тінь на крик
наче воду в вино
розумієш одне - ти ще просто не звик
відчувати нового самого себе
серед тих
хто проповідує про неминучий кінець...
ти гравець
якого ніколи не покидає гра...
між проміжками ударів серця застрягає грудень
із землі виростає бажання пережити цю зиму
кожен свого часу зрозуміє затишок буднів
тільки б залишатись справжнім
якомога довше…
та зуміти витягти ножа
якого твій ворог щоразу вганяє тобі
у спину…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381911
дата надходження 02.12.2012
дата закладки 02.12.2012
Так тихо тліє вечір у зірках,
Так тихо у траві зітхає вітер.
Ти придивись уважно: у гілках
Порозпускались незвичайні квіти.
Ти подивись на світ, адже тепер
Уже ніхто не помічає цього.
Бо люди вже сьогодні без манер,
Бо люди вже не дивляться навколо.
Бо кожен із прохожих – сам-один,
Бо всі уже зациклились на собі.
Ти відірвись від них, не будь таким,
Відкрий для себе краєвиди нові.
Відкрий для себе тишу у лісах,
Відчуй в озерах безкінечний спокій.
Сядь і послухай – у твоїх думках
Уже відсутні істини глибокі.
Віддайся в руки матінці-землі,
Дозволь себе нарешті розбудити.
Нехай засяють у твоїй душі
Вже світанковим променем софіти.
Нехай в тобі зародиться іскра,
Ти віднайдеш нарешті новий стимул.
Ти закохаєшся в своє життя,
Просто дивися серцем, не очима.
28.11.2012 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381147
дата надходження 29.11.2012
дата закладки 29.11.2012
«Я нічого не лишу. Я нічого не хочу лишати після себе.»
(Ернест Гемінгвей)
Десятиліття бувають сірі, бувають задушливі, а бувають яскраві, перенасичені подіями в повітряному океані культури і мистецтва. У химерному і страшному ХХ столітті найяскравішими і найбурхливішими (з естетичної точки зору) роками були шістдесяті. По яскравості і різноманітності літературної палітри їх можна хіба що порівняти з двадцятими роками. Це було свого роду друге пришестя двадцятих. Тільки вже не як постскріптум до епохи модерн, а передмова до постмодернізму. І в ці колоритні роки (хто пам’ятає.... А хто памятає? Який старий дивак?) на книжковій поличці кожного поважаючого себе інтелігента по цей бік залізної завіси (не плутати з бамбуковою) стояв притулений до товстих підписних томів портрет Ернеста Гемінгвея. Це не був культ чи мода. І зовсім не поклоніння. Це будо щире захоплення, це був феномен часу. Феномен який досі не поснений до кінця. І відповідь на пиання: «Чому?» - важливіша ніж воднева бомба для розуміння епохи і нас серед отого (мало не сказав цього, хоча всі ми нинішні, хто хоч раз спробував щось написати, як літератори сповиті там і тоді – серед бубнявіючих паростків капусти шітдесятих. Навіть якщо народились у постмодернові дев’яності...) мережива ідей та думок – невисловлених, сказаних пошепки чи то криком на всю потужність легень.
Отже – чому Ернест Гемінгвей – і саме тоді. Інші бородаті – від Маркса до Леніна (з Толстим включно) були якось відсунуті набік. Якщо їх портрети ще стояли на поличках, то всі робили вигляд, що цих портретів не існує. (Леніна почали чомусь називати «Лукічом» і казати, що «Лукіч все опошлив».) Саме не існує. І то саме не Джек Лондон, який так був співзвучний романтикам свободи та мінімалізму, не парадоксальний Айнштайн (а як тоді любили мислити парадоксами!) і навть не Марк Твен (і то для покоління яке вміло цінувати жарт!). І зауважте не в середовищі гіпі чи носіїв молодіжної субкультури (хоча в ті роки всі відчували себе молодими), а саме в середовищі зрілих інтелігентів – і то різних – від фрондуючих «комсомольських вожаків» до дисидентів, що друкуватися в офіційних газетах вважали образою для своєї честі. У чому був феномен захоплення Гемінгвеєм тоді? Безумовно, не в його екзотчності (хоча всі читачі «Снігів Кілімаджаро» жили з впевненістю, що в Африці вони побували насправді, а не в своїх фантазіях), і не його «західності» - мода на Захід ще не прийшла, і не в його «дозволеності» - Ремарка і Тагора теж дозволяли – а вони ще більш екзотичні і ще більш «дозволені». Начебто справжня література потребує «дозволу»… Тут справа в іншому...
Гемінгвей відвертий. Навіть тіні лицемірства несумісні з його прямим і суворим світоглядом. З його міцними руками, що звикли тримати рушницю, а не авторучку. Якщо він ненавидить, то ненавидить щиро. Якщо чимось захоплюється, то теж щиро. І це в світі суцільного лицемірства і брехні, яким просто просякнуто було тодішнє суспільство. І це не могло не імпонувати. Всім. Його проза правдива – там немає отієї «внутрішньої цензури» якою просякнута була вся література – від офіційної «соцреалістичної» до андеграундної – написаної «в стіл» невідомо для яких прийдешніх читачів у майбутнє існування яких навіть автори не вірили. А тут – повна відвертість. Автор писав саме те, що думав, як відчував і як сприймав світ – це було нечувано, це було забуте. Тодішній «соцреалізм» насправді був далекий від реалізму – це була суцільна фантазія та вигадка: неіснуючі персонажі діяли в неіснуючому часопросторі (Толкін відпочиває). Тільки ця фантазія була нудна і наперед запрограмована. І ніякого реалізму – це теж було відомо наперед. Будь-який реалізм був небезпечний – виглядав як «наклеп на лад». А тут – на тобі – справжній реалізм – життя без прикрас – натуральне – таке як воно є. Життя в ХХ столітті стало жорстоким і страшним, людина як індивід стала нічим – «жменею таборового пилу», «гарматним м’ясом», життя людське перестало цінуватися взагалі – особливо в деяких суспільствах. Мільйони людей стали частиною якось величезного безглуздого жертвоприношення. І цей жорстокий світ постає у творах Гемінгвея без прикрас і масок. Жорстокість світу сього замальовується чесно, але без цинізму. Я тільки за це поставив би йому пам’ятник – це треба зуміти – в цинічному світі не тати циніком. І при цьому не розповідати людям утопічну казочку, а говорити сувору правду. «Переможець не отримує нічого» - це суворі реалії і треба лишатися людиною в цих реаліях. Це світ у якому «про мертвих можна сказати тільки те, що вони мертві». Мужньо сприймати ці реалії і боротися з ними, а не розкисати чи впадати у відчай. Його проза – це справжня чоловіча проза – без зайвих сентиментальностей. Проза сильних людей, які вміють і люблять дивитися в обличчя небезпеці, які зустрічають свою смерть як даність, як неминучу буденність, без страху і навіть без негативних емоцій: «Яке мені діло звідки ти прийшов? Ви всі приходите з якихось жахливих місць, і знову всі йдете туди.»
Його герої реальні живі люди. Справжні. Не вигадані «святі» матеріалізму без вад, сумнівів та недоліків (яких не буває). І ця «натуральність», справжність героїв не могла не захоплювати покоління шістдесятих. Це покоління хотіло, жадало сказати правду, для якої інколи бракувало слів. І ці слова раптом знаходились. Випливали з творів цього бородатого і справжнього чоловіка – мисливця і рибалки. «Нинішні політики нагадують мені ту каламуть, яка лишається на дні пивного горня, в яке повії накидали недопалків» - зауважте, сказано про політиків взагалі, без прив’язки до якось суспільного ладу чи країни. О, як це колоритно характеризує і деяких нинішніх політиків, вже початку ХХІ століття.
Гемінгвей, як митець, сформувався в двадцяті роки – колоритні і яскраві, – напевно, найбільш колоритні та яскраві в ХХ столітті. Ці роки були свого роду апогеєм модернізму. Епоха модерн знайшла в них своє довершення, свій останній злет. І вже не у формі декаденсу чи містики (хоча кожен декаденс це в першу чергу містика), а у формі «свята, яке завжди з тобою» - це Ернест сказав, звісно, про Париж, але це можна було сказати і про епоху. У двадцяті роки люди веселилися, як в останнє, насолоджувались життям, як в останнє, саме мистецтво було насичене ось цими переживаннями – радіємо, бо ця радість остання.
Матеріалізм Гемінгвея суворий. Він не залишає людині ніяких надій, ніяких ілюзій. Таким є не тільки матеріалізм і реалізм Гемінгвея – таким є матеріалізм і реалізм взагалі – безнадійним. Ми жменя праху, далі тільки велике Ніщо. Ми нікому не потрібні, і нам ніхто не потрібен. Єдина втіха – прожити це життя яскраво, відчути цю шалену гру зі смертю в покер в повній мірі, до кінця. І програти в решті решт, бо переможців в цій грі не буває. А якщо й бувають, то «переможець не отримує нічого», точніше отримує, але Ніщо. Життя (з точки зору Ернеста Гемінгвея) це трагедія, позбавлена сенсу. Але в цій трагедії людина має право на свободу. Якщо не на свободу в житті, то на свободу в смерті. Не знаю, як його переклади пропустила совітська цензура – він же навіть не «попутник» комунізму. Свобода для Гемінгвея абсолютний ідеал, те єдине, чим він жив. Його позитивні репліки в адресу лівих режимів в різних країнах – це лише спосіб демонструвати свою індивідуальну свободу – не більше. Йому ж була огидна будь-яка цензура: «Не дивлячись на будь-яку цензуру, народ все одно довідається правду…» Комунізм з його несвободою був йому такий же огидний як і фашизм. Просто Ернест міг писати лише про те, що бачив. Інакше його реалізм не був би щирим. Для того, щоб писати про комунізм, він мусив би жити в совітах – навіть не бувати з візитом, а жити. А цього він зробити не міг – він хоч і був потенційним самогубцем, але не божевільним. Культ свободи особистості – ось що захоплювало і зачаровувало інтелігентів шістдесятих років! Ось, що зводило їх з розуму. І саме тому цей бородатий дивак запалював душі своїм не модним уже на той час реалізмом.
Колись в молодості він дивувався: «Он він який, Париж!» І оце здивування лишилося у всіх його творах: «Так он воно яке, життя!» І це здивування щире, чесне. Чесність з самим собою – ось що було головним для Гемінгвея. «Людина повинна знайти те, що не можна втратити». Тільки де його шукати і хоч яке воно приблизно… Чи хоч сам він знайшов в своєму житті оте «те»…
Сучасна література нагадує вино. Інколи терпкий, міцний, запашний мускат. Інколи каламутну, прокислу, смердючу «бормотуху». Кому як пощастить. Що скоштувати. І що кому пасує. Твори Гемінгвея – це віскі. Прозоре, міцне, гірке ірландське віскі. Можна його пити розбавленим, можна обпікати уста і серце. Але стережіться, щоб воно не звалило вас з ніг. Світогляд Гемінгвея густо замішаний філософією Ніцше. А хто в епоху модерн чи одразу опісля не зачитувався висловами Заратустри і кого не ніс у нескінченність вихор цього божевільного філософа з його вірою в життя та людину, що стане колись надлюдиною? Тільки у Максима Горького в творах погано перетравлене ніцшеанство, а тут – добре перетравлене. Ще й поєднане з філософією свободи. Такий синтез просто приречений бути вибухонебезпечним. У совковому середовищі інтелігент уявлення не мав про Ніцше. А тут піднесли його філософію у такій гострій приправі і з таким соусом.
Лицарі в романську чи готичну епоху жили вірою. Хай навіть не у вищу доцільність світу і не абсолютний довершений дух, а в Прекрасну Даму. Але вірили. І віра була стержнем їх життя. Тут же – в епоху модерн і після (о, цей постмодерн! Ми досі живемо там. Чи тут…) віри і надії у людини не лишилося. Можна спробувати знайти (звісно), але для чого… І в лицаря епохи модерн не лишається жодного ґрунту для мужності – крім самої мужності. І він мусив прожити саме так - полюючи на слонів і левів, ловлячи великих хижих риб в океані. Бавлячись зі смертю в рулетку. Але завжди вигравав. Але так не повинно було бути. Він зіграв зі смертю в цю гру останній раз – і дав їй можливість виграти. Він справді був лицарем. І вбивав тварин і ворогів на війні не тому, що відчував потребу у цьому чи ненависть – він хотів відчути, що сам ще живий. Часто двобій був не засобом, а самоціллю. Способом бути. Це далеко від буддизму з яким в Ернеста спільне розуміння суті життя. Але він не міг в принципі іти до спокою і нірвани – спокій йому був не потрібен. Він закреслив своє життя тільки тому, що в кожній грій треба вчасно поставити крапку. І він цю крапку поставив вчасно – після модерну настали роки культурної деградації – всі жили минулим – спогадами про епоху модерн. Ця епоха «ніякості» - тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки – завершилась. Починалась нова епоха, в якій останнім лицарям модерну вже не було місця.
Не буду приховувати – я частенько перечитую його мужні твори, і не тільки тоді, коли їду в гори, чи в край богом забутої землі, куди крук ще не заносив кісток білої людини. І я поважаю його вибір поставити крапку в своєму житті літератора саме таким способом. Це, принаймні, чесно.
(Світлина з мережі. На світлині портрет.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380754
дата надходження 27.11.2012
дата закладки 28.11.2012
Mнe кaжeтcя, чтo я ceбя иcтpaтил.
Пopa yйти c тocкoй нaпepeвec.
Ha paвнoдyшнo бeлыe тeтpaди
He выдoxнyть циaнoвыx нeбec.
...Oбpyшaтcя мeчты. И бyдeт вpeмя
Злopaдcтвoвaть, бeлeя нa виcкax,
Чтo жизнь пpoвeл нaпpacнo и нe c тeми,
Чтo цeль былa yнылa и низкa.
Чтo зpя тoгдa cмeнить cвoбoдy cмoг нa
Meжcтpoчнyю внeвpeмeннyю тoпь...
...Oceнний дoждь зaглядывaeт в oкнa,
Oтcтyкивaя фиpмeннyю дpoбь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291341
дата надходження 07.11.2011
дата закладки 26.11.2012
Kaк тpyднo yдepжaть тeбя, мoй бeлый дpyг...
Kaк пpocтo пoзaбыть o нaшeм oбщeм дeлe.
Зaвeтнaя мeжa... Пoкoй ocтывшиx pyк
Cмeшaeтcя c тocкoй пycтyющeй пocтeли.
Зaмpyт кaлeндapи, yтиxнyт гoлoca,
He бyдyт бoльшe ждaть вoкзaлы и пepрoны.
Oбopвaннoй зapи померкнет пoлoca,
Притpoнувшись к щeке бeздyшнoгo Xapoнa.
Бездоннейшая падь охватит все вокруг.
Я больше не боюсь - мы этого хотели?
Kaк тpyднo yдepжaть тeбя, мoй бeлый дpyг...
Kaк пpocтo пoзaбыть o нaшeм oбщeм дeлe.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285602
дата надходження 11.10.2011
дата закладки 26.11.2012
Ты заживешь...
И мир зажав в кулак,
Изучишь все прокуренные кухни.
И будет ждать за пропастью просак,
Пока твоя надежда не протухнет.
Но, храбростью и мелочью звеня,
На кураже от выпивки и книжек,
Свой романтизм умело променяв
На девочек веселеньких и рыжих,
Ты заживешь...
Прожженные года
Устав кромсать на пьяные отрезки,
Поймешь, что ты давно себя продал,
Но этим поделиться будет не с кем.
И с юных лет простреленная грудь,
И с юных лет ни вечности, ни Бога...
Сомкнется все в один нелепый путь,
Которого останется немного.
Ты заживешь..
С тобою пустота
И звездами засеянное небо.
Вся жизнь твоя забавна и проста -
Прожаренное до смерти плацебо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351135
дата надходження 18.07.2012
дата закладки 26.11.2012
Не приходите.
Вы - моя тоска
По сгусткам зарифмованной свободы.
Мое табу, накрашенный оскал.
Вы - в будничности ссохшиеся годы.
Вы - мой наркоз,
Оборванный регресс
Неспившихся свершений и открытий,
Вы - бред кабацких псевдо-поэтесс,
В котором неустанно говорите.
Вы - мой набор умноженных нолей,
Извечно неснимаемая маска.
Вы - концентрат наигранных ролей.
Вы - приторность, Вы - патока и вязкость.
Вы - кольца дыма на строке судьбы,
Вы - порция случайных междометий.
Вы - та, кого не суждено забыть
И я, решая - жить или не жить,
За Ваше появление в ответе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380407
дата надходження 26.11.2012
дата закладки 26.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.11.2012
Трохи дивним був наш з тобою каданс* -
Там тонiки** зовсiм не було чути.
Як зупинений в серединi романс,
Як снiжно-сумний та холодний грудень.
Дисонансiв*** занадто було багато,
Жодних пауз і безліч зупинок.
Ми давно перейшли на сфорцандо стаккато,****
Далі не можу. Давай відпочинем ?
*Када́нс (італ. cadenza) (також — каде́нція) — заключний гармонічний (а також мелодичний) зворот, що завершує музичну будову та надає їй завершеності.
**То́ніка — основний тон та акорд тональності. Центр, до якого спрямоване тяжіння усіх гармоній.
***Дисона́нс (від лат. dissono - нестройне звучання) - співзвуччя, що сприймається на слух, як негармонійне, незлитне, рiзке.
**** сфорцандо (sforzando) - раптове посилення гучності
**** стакато (staccato) - уривчасте, коротке виконання звуків
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378427
дата надходження 17.11.2012
дата закладки 25.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.11.2012
Ти хотів більш за все спаплюжити моє життя,
А, натомість, зіпсував свої сталеві нерви.
Тепер я чую твоє посилене серцебиття,
Гадав ти могутній, як Тор? Знаю я ці маневри.
Розумний? Сильний? Хотів підкорити собі цілий Рим?
Любий його не придбаєш за шоколадку і букетик гвоздик.
З моїх вуст зривались істерики, з твоїх повільний дим.
Ще є непоборне бажання стати наймогутнішим із владик?
У нас з тобою був, досить таки, неординарний театр,
Тож, гадаю, настав наш час мінятись ролями.
Звичайно, з мене вийде поганий психіатр
Та ніхто інший не зможе вивести з свідомості плями.
Тепер, на сніданок, обід і вечерю - круасани,
Замість солодких цілунків - вершкова брехня.
Хочеш подарую тобі сіль, посипатимеш мої рани?
Напевно тобі час йти, і не спокушай мої вікна щодня.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379990
дата надходження 24.11.2012
дата закладки 24.11.2012
Хто знав, що все так обернеться?
Якби мені хоч підказали,
Що так бездушно обірветься
Те, що ми тільки починали.
Все те, що ми лише створили,
Те, що хотіли, відчували.
Нехай би краще вже убили,
Ніж мою душу розтерзали.
Всю мою душу, всі надії,
Все на уламки розірвали.
Коли нарешті потепліє,
І зникнуть льодяні кайдани?
Коли своє розбите серце
Я зможу заново зібрати?
Воно вже ледве-ледве б’ється,
Та все ще може відчувати.
Хто знав, що буде так боліти?
І хто навчить боротись з горем?
Час не лікує, ні, не вірте,
Час просто вчить нас жити з болем.
06.05.2012 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335561
дата надходження 07.05.2012
дата закладки 24.11.2012
Україна! Найбільша країна європейського континенту, територія якої сягає більше як шість сотень тисяч квадратних кілометрів, а переважна частина грунтів - родючі чорноземи, спокон віків рахувалася світовою житницею. Щедрими врожаями платила і платить благодатна нива за невтомну працю хлібосіїв.Як же треба було познущатись над цією землею, на якій родить буквально все, над цим народом, який найбільше цінує волю та плоди праці своєї, щоб цей родючий край обернути у найбільше у світі кладовище. Багатовіковий ланцюг поколінь хліборобів було обірвано жахливим насильницьким мором і замість орачів по полях бродили лише вороння і грабарі. До якого стану треба довести людину, аби вона забула свою головну місію на цьому світі - дати продовження життю, а не убивати власне дитя, аби вижити. Якою звіринною ідеологією треба володіти, щоб убивство мільйонів нівчому неповиних присвятити якійсь ганебній цілі, аби виховати ціле плем"я братовбивців, які будуть відбирати останню шматину хліба з голодних рук і спокійно споглядати мученицьку смерть співвітчизників. Чим треба замінити совість , аби цю жорстоку правду спотворити і приховати від потомків, а масове винищення українського села списати на неврожайні роки, якою зробити коротку пам"ять, аби то все забути і перекрутити в угоду промосковським можновладцям? Чи простять нам це мільйони замучених, мільйони покалічених, хоч і виживших в тій страшній круговерті? Чи простять нам мільйони ненароджених, яких насильно видалилили з нескінченого кола життя, чи зрозуміють нас нащадки, коли ми і нині змовчимо та не назвемо цей звіринний акт людиноненависного комуністичного режиму геноцидом супроти українського народу і навіки не осудим винуватців?
Розірване коло. Запалено свічі.
У тінях тривожних мільйони смертей,
катів багряниці, їх хижі обличчя
і клич милосердя голодних очей.
В слабкім мерехтінні воскового смутку
зловісні світлини могильних ровів
і руки дітей, що шукають рятунку
на грудях холодних німих матерів.
Безкровні уста, обескровлені долі
блукають по шибах від спалахів свіч,
а десь паленіють рубінові зорі
у відблисках крові минулих сторіч.
Загострені грані п"ятьма гостряками
встромили у пам"ять криваві ножі,
а свічі на вікнах п"ятьма колосками
шепочуть молитву по кожній душі.
Запалено свічі. Відкрито могили.
Живим не злічити заморених жертв.
Розірвано коло цим звірством жахливим
імперії зла, яку зватимуть - Смерть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379853
дата надходження 23.11.2012
дата закладки 24.11.2012
Хочу прожить остаток жизни, так
(Я понимаю, что ее немного. Что соро кончится.
И слава Богу)
Чтоб не ходить по комнате, от стенки к стенке
Не ждать, что вдруг зажжется на скале маяк
И заиграют в мою честь фанфары
Хочу дожить, чтоб волком выть
Чтоб птицей, вольною, в неволе
Смотреть на прутья, видеть поле
Хочу влюбится, до потери пульса
Хочу, чтоб мой корабль сбился с курса
Пристал, к какой то неизведанной земли
Пристал к тебе, моя свобода
Мне не хватает кислорода
От осознания того
Что жизнь, не стоит ничего
Не стоит, потому что нет цены
Чтоб оценить, увиденные сны
Чтоб оценить, услышанные речи
Потом, в конце, заплатите за свечи
Так, чисто символическую цену
И то, не обезательно совсем.
Хочу, в который раз услышать первый гром
Хочу сменить квартиру, в отчий дом
В корый раз, приехать гостем
Хочу уехать, на другой конец планеты
Хочу увидеть хвост кометы
Одной такой, за много тысяч лет
Хочу услышать из вечерних новостей
Что мы умрем, потом
Что выжывем, потом
Пить с другом детства белый ром
Сидеть под звездами в плетеном стуле
По вечерам беседовать о нем
О старом добром времени, вдвоем
Потом, долго молчать тихонько о своем
Хочу попасть под дождь, на остановке
Стоять промокшим в курточке ветровке
Достать с кармана пачку сигарет
И обнаружить что их в пачке нет
Хочу поцеловать красивую девченку
В ответ- пощечину, плевать, на пленку
Фотографировать, играть
Романсы на гитаре, пить, блевать
От перепоя. Хочу прилично жить
Иметь кота, картины на стене
По вечерам идти домой- к тебе
И к ужину
Писать кому то письма, я хочу
Почувствовать что я лечу
От ощущения масштаба жизни
Пишу, ходжу по комнате от стенки к стенке
Как птица вольная, в неволе
Смотрю на прутья, вижу поле
Там скоро осень, и кончается там лето
Как минимум, хочу хотеть все это
И я хочу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379792
дата надходження 23.11.2012
дата закладки 23.11.2012
// Сьогодні на парі в нас було завдання описати смітник. Нетривіально і небанально. От... Викладачка поставила мені високий бал. Цікаво що скаже читацька аудиторія:)\\
Він схожий на кабінет психотерапевта, так само буває вщент наповнений зім’ятими почуттями і мріями, котрі пережили свій термін придатності.
Він – всього лиш смітник, але то скоріше його перевага. Він може бачити всіх нас через призму всього намивикинутого і намизабутого.
Ми з ним страшенно схожі. Такі ж порожні вранці, з сіточкою таких же тонких синіх пластикових капілярів на надкушених снами повіках.
Ми такі ж переповнені ввечері, нам так само важко дихати від кілобайтів сміття, що вп’ялося у волосся, залізло між вії, в’їлося татуюванням в шкіру.
Ми переповнені смітниковими синдромами, коли бережемо в собі фундамент розламаних світів, які ще вчора були замками щастя. Ми смітниково ховаємо старі спогади, листи і непотрібних людей у шухлядах свого мозку.
А великі говорили, що ми – те, чим ми хочемо бути.
А ми – смітники.
Правда все буде добре, вранці знову будемо ранок. Нас хтось витрусить, вичистить до глибинок душі і ми станемо… знову смітниками.
Правда чистими.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379605
дата надходження 22.11.2012
дата закладки 23.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.11.2012
А ти до мене повінню прийшла б,
у ранні дні березового соку?...
Схлипне під вітром давня ковила
від холоду, неначе ненароком.
Ледь чутно линув перший пробний свист
аж з піднебесся – м’яко – голос пташки.
Смолисту одіж яблуневий лист
із бруньки пробивав зеленим цвяшком.
Бурхливу повінь оминути ж міг,
березам квітень дарував сережки.
В житті є сотні, тисячі доріг,
а наші – перетнулися на стежці.
Лиш очі говорили… мить теплА
по тілу розливалася. Усюди.
То, ти до мене повінню прийшла,
і хвилею захлюпало у груди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329533
дата надходження 11.04.2012
дата закладки 17.11.2012
Нагану - кулі, стрілам - арбалет,
буває, що й один у полі воїн.
Якщо ти за покликанням поет,
то вірші - це твоя найліпша зброя.
Хай буде просто. Без химери слів,
метафор пишних, стилів ню, бароко...
Поете, головне, щоб ти зумів
збудити словом почуття високі.
Мене, тебе піском просіє час,
нащадок з'їсть з верби солодку грушу,
Твоя мета - простим сплетінням фраз
розбурхати читацьку сонну душу.
Канцон чи рондо, ода чи сонет
(хай критики аж лускають зі шкіри),
якщо ти у душі своїй - Поет,
то хай читач словам твоїм повірить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332562
дата надходження 23.04.2012
дата закладки 17.11.2012
Пів ночі дощ сердито бубонів
(ну хай йому – чому ж мені не спиться?)
Потрапила під молодечий гнів
Ще зовсім юна, під вікном, кислиця.
Та й вітер їй заламував гілки
Нахабно під кору благеньку влазив…
А я, колись, у ливень отакий
Зламався. Від холодної образи .
З тих пір чомусь не спиться у дощі.
На них у мене, певне, а-лер-гі-я
Та саме в довгу зливу, уночі
На блиск очей далеких я хворію…
Годинник в тиші, мов далекий грім.
Яка ж стійка ця схилена кислиця!
Піду й напну її плащем своїм
Хай в ливень цей…хоч деревцю
поспиться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375066
дата надходження 02.11.2012
дата закладки 17.11.2012
ну от і все, кінець, нічого більше
і хоч раптово - та без здивування
і хоч я знала
хвиля нездоланна
мене накрила
вперше "якесь інше"
пустожорстоке трапилось зі мною
неначе постріл зблизька
дивлячись у вічі
ти швидко й болісно із "нами" все покінчив
і пояснив : вона, не я з тобою
як можна, ти ж тримав мене за руки
як можна, ти примушував всміхатись
а я дурна
так сильно закохатись
для чого? щоб тепер збирати все докупи?
для чого?
щоб не спати й ліжка не стелити?
щоб сил не мати, вибухом емоцій
себе добити, щоб червоні очі
щоб клястися ніколи не любити?
ти був усім і мав усю мене
тепер я розумію
спала пелена з очей, вже почуттів нема
вже холодно й тверезо згадую усе
яка ж дурна - п*ятнадцята весна
мене так і нічого не навчила
як відчувала - так тебе й любила
тепер беззахисна, у розпачі, одна
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378394
дата надходження 17.11.2012
дата закладки 17.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.11.2012
Зачем ты меня обрек?
Зачем ты меня оставил?
Зачем ты даешь мне знать
этой жизни несчастной усталость?
Я тебя так люблю, так люблю
И как же все это, все это?
Стою я с протянутым сердцем...возле метро
Душа моя только с тобой
И только рассудок мой где - то...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377668
дата надходження 14.11.2012
дата закладки 14.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.11.2012
Мне стих сегодня по душе
И вот на милость,
сегодня ты ко мне пришел-
Я не открыла, в моей несдержанной душе такая буря!
Прости меня, мой милый друг,
я так боялась горя
В моих мечтах твои слова не сладше и не горше
В моей душе твоя душа не меньше и не больше
Опять сегодня, как вчера-
Опять один, опять одна
Когда же будет навсегда??? Скажи …
Ну, помоги…
мне стать другой
Чтоб разлюбить, чтобы забить, чтобы не помнить…
И снова ты, твои глаза, дыхание… а может быть так суждено -
друг другу вечное терзание?
До невозможности смешно,
зачем же только?
Ты пробудил во мне любовь,
Что снова больно
Как наваждение и бред в полночном полусне,
Молюсь я снова о тебе
Как о мечте
Несбыточной…
И в пустоте мне снова слышится,
Что даже стены, но и те,
Все так же, милый, как и я…
Рыдают по тебе!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246364
дата надходження 11.03.2011
дата закладки 12.11.2012
Мне странно и очень грустно
Сегодня, и даже вчера
Целая вечность прошла и поздно
Мне ждать от тебя письма
Пусть также целуют березы
И пьют их живительный сок
Тебя я уже жду три года
А годы тебя не вернут….
Именно наши вокзалы
Порой обладают душой
Одного они отпускают
Другого, держат рукой
Весною одной холодной,
Я помню, ты был в пальто
Прощался совсем ненадолго,
А вышло как бы в кино
И зрители очень ждали…
Как я очень долго жду
Хотя ненавижу вокзалы
А все равно мимо иду
Люблю я тебя очень сильно,
Пусть время пройдет, хоть сто лет
Встречаю я поезд синий
Который принес сколько бед
Вокзалы совсем бессердечны
Ошиблась: души у них нет
Так быстро они разрушают
А строить, таланта нет!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334960
дата надходження 04.05.2012
дата закладки 12.11.2012
Терпкий вкус неспокойных мыслей
И глаза как ночные совы -
Я не сплю,я мечтаю о жизни -
Где ты рядом всегда со мною!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370120
дата надходження 11.10.2012
дата закладки 12.11.2012
Струмом пробіжить по тілу, по твоєму дотик
Не зупиниш ти долоню, а поглянеш в очі
Облягає ніжно плаття кругленький животик
Я вже скоро стану татом, я так цього хочу
ПРИСПІВ
Знає мабуть лиш Бог те, яка ти красива
Я у нього попрошу - дай же Боже нам сина
У молитві складу у єдине долоні
Знов у Бога попрошу - Дай же Боже нам доню
Я чекаючи на дату не знаходжу місця
А в тобі усе чіткіше б,ється друге серце
Нащо мені зорі в небі, нащо мені місяць
Якщо є моя родина, нащо мені все це
ПРИСПІВ
Знає мабуть лиш Бог те, яка ти красива
Я у нього попрошу - дай же Боже нам сина
У молитві складу у єдине долоні
Знов у Бога попрошу - Дай же Боже нам доню
Наче миттєвість хвилини, і дні
Так непомітно минають тижні
Скоро вже ти подаруєш мені
Крихітну і дуже бажану ніжність
І не важливо нам, що за вікном
Дощ а чи сніг, чи пекуче сонце
Я доторкнуся животика знову
Знову в полоні найкращих емоцій
ПРИСПІВ
Знає мабуть лиш Бог те, яка ти красива
Я у нього попрошу - дай же Боже нам сина
У молитві складу у єдине долоні
Знов у Бога попрошу - Дай же Боже нам доню
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376771
дата надходження 10.11.2012
дата закладки 10.11.2012
...сьогоднішня осінь багатослівна неначе верлібр
відсутність спокою ознака життєвої втоми
із пам'яттю ділимо ліжко воду та хліб
і здається ділимось всім
та тільки не болем...
вчорашні сліди немов непроявлені знімки
де душа у душі не змогла впустити коріння
чи буває у віршах занадто багато жінки?..
чи буває у жінки занадто багато терпіння?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376362
дата надходження 08.11.2012
дата закладки 08.11.2012
«… Гірке вино поезії
Мушу пити сам.»
(Богдан-Ігор Антонич)
Чомусь Богдана-Ігоря Антонича всі сприймають виключно як матеріаліста і співця «незнищенності матерії» - модної в прагматичному ХІХ столітті теми. Хоча я бачу його в першу чергу містиком. І то саме католицьким містиком. І зовсім не тому, що в його творах як ніде відчувається дух давнього міста, насиченого духом псевдоготики.
Католицизм більш «темна» різновидність християнства ніж православ’я. Сутінки готичних храмів темніші і більш моторошні, ніж ті пошуки світла з гори, очікування світлого чуда у темряві світу сього, яке ми бачимо в східному християнстві – від коптів до кам’яних одкровень вірменського григоріанства. Чи світлою приземленістю і сакралізованою тілесністю аріанства. Але ця «темність» - до чорноти – католицизму дозволяє йому зазирнути більш глибоко у ту безодню порожнечі, якою і є світ. Всесвіт, це нескінченна порожнеча і чорнота, з мізерно малими спалахами світла і матерії, які в свою чергу теж є різновидністю порожнечі. Це особливо відчувається у фугах Баха – особливо в мінорних. Ну, хто, хто ще в музиці зумів сказати так відверто і просто: «Всі люди повинні померти»? Так далеко в Велику Порожнечу світу сього не змогли зазирнути навіть музиканти Тібету, хоча їм то, їм… Так і хотілось написати: «Сам Бог велів», але ні – не написалося. І зовсім не тому, що в філософії буддизму цей термін не використовують. Але говорять про те ж саме, тільки іншими словами.
Написав ось це, уявив собі оту нескінченність порожнечі і якось болісно подумалось: і як Йому там – у нескінченній порожнечі Вічності дивитися на жменьку тимчасово палаючих «вуглинок», яку ми називаємо Всесвітом.
Думки про нескінченність неминуче приводять до поняття Бога. Просто буддисти це поняття назвали Порожнечею. Татусь Гільйотен колись сказав: «Ви почуєте тільки легкий подих вітру…» Він у своєму механістично-матеріалістичному ХVIII Руссо та Вольтера навіть не задавав собі питання: «А далі куди? А ЩО, власне, далі? За цим легким подихом вітру…»
Коли я читав вірші Богдана-Ігоря Антонича з книги «Велика гармонія» в першу чергу вразило ось що. 1933 рік, поруч, за Збручем мільйони людей помирають від штучного голоду, знищується народ частиною якого поет є, а на папір лягають рядки про «каштани в ранок сивий, попелястий». Очевидно епоха ставила перед кожним альтернативи: або писати в цей час «Партія веде» ретельно зашифровуючи у фрази-славлення катів та злочинців страшні реалії часу, як це робив П. Тичина, або пустити собі кулю в скроню з відчаю як це зробив Микола Хвильовий, або в знак протесту кинути гранату в совітське консульство як це робили боївкарі ОУН чи писати, сидячи в кав’ярні у благополучному ситому Львові і писати про каштани, і думати про вічне. Ось він – український дзен: філософствувати про вічність і незнищенність матерії коли тебе розстрілюють. Крім українців на таке були здатні хіба що ірландці. Джойс теж філософствував і творив літературу, коли ірландці гинули на барикадах. Виходить стара приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать» глибоко помилкова – музи ніколи не мовчать, навіть під кулями.
Час показав, що третій шлях у тому страшному році був найбільш слушний, тільки на нього вже мало хто був спроможний в тій безнадії. Хоча такі люди були і муза до них приходила теж. Мені доводилось бачити листівку 1933 року з закликом до збройного повстання написану від руки в місті Кам’янське – в самому епіцентрі геноциду: “Краще померти від куль у боротьбі, ніж від голоду!»
Хоча до духу боротьби Антонич - цей самотній філософ не був байдужий. Ніхто так яскраво і поетично не оспівав українську армію часів визвольної боротьби, як це зробив Антонич у віршах «Слово про полк піхоти», «Стяги в куряві», «Слово до розстріляних». Поет може не гинути на барикадах, а тихо померти в лікарні чи тюрмі, але може на віки запалити нащадків полум’яним духом своєї поезії. І це потрібніше за будь-яку зброю. Перемагає дух, а не залізо. Колись Спарту обложили вороги і написали обложеним довжелезний ультиматум: «Якщо ви не відкриєте ворота, то ми захопимо місто, повбиваємо всіх хто тримає зброю, решту продамо в рабство, всі ваші святині зруйнуємо, від міста не лишимо каменя на каменю і т.д. і т.п.» На це послання спартанці відповіли коротко: «Якщо».
Найбільше вражає в поезії Антонича, звісно, неймовірне поєднання матеріалізму з містицизмом. Час для таких неймовірних поєднань явно ще не настав. Інтелектуали ще жили ілюзіями фізики Ньютона. Про те, що матерія може перетворитися в Ніщо, а з Ніщо може виникнути матерія – про це ще не знали. Тільки окремі люди здогадувались, що матерія, це флуктуація Порожнечі. Цікаво, якби Антонич був знайомий з досягненнями сучасної фізики чи не написав би він замість «Пісні про незнищенність матерії» «Пісню про незнищенність порожнечі».
Подумалось ще ось що – ми не маємо право докоряти філософу за те, що він філософ, а не козак з шаблюкою. Кожному своє. Хтось мусить бути Гонтою, а хтось Сковородою. Антонич зумів за свій короткий вік стати новим Сковородою і померти страшного 1937 року одночасно з багатьма нашими співвітчизниками не доживши до приходу своїх катів 1939 року.
Ще вражає глибока самотність поета. Поети-філософи завжди самотні. Це поети-трибуни в натовпі перетворюються в прапор. А філософія вимагає тиші. Вона не може стати прапором. Це марксизм вважав це можливим (бо вважав себе філософією). Але насправді марксизм не філософія – це заклик набити шлунок відібравши кусень хліба у більш працьовитого і кмітливого сусіда. З чисто релігійними обіцянками матеріалістичного раю на Землі.
Світ в якому жив Антонич хворів марксизмом і тоталітаризмом – це була свого роду страшна мода. Тридцяті роки були роками божевілля людства. І серед цього божевілля знайшлась людина, яка спокійно думала про вічне. Таких поетів у нас мало – занадто болить нам усе, стан нашої Вітчизни вічно поневоленої і стан нашого народу вічно окраденого, щоб хоч хтось міг би заспокоїтись серед цього вічного болю і прислухатись до Нескінченності. Антонич зумів, хоч це йому давалось нелегко – відчувається, що він поривався до духу боротьби і хто знає – якби доля подарувала йому трохи більше літ, і якби пощастило йому пережити страшний 1939 рік з його Дем’яновим лазом писав би він серед лісу повстанські пісні на клаптику паперу покладеного на приклад кріса.
Я не випадково згадав Сковороду. В українському православ’ї чітко простежувались дві тенденції – пошук самоідентифікації через православ’я та екуменізм, філософське осмислення світу через християнство, яке інколи не вписувалось суворі канони і догмати. Втілення другої течії якраз і був Григорій Сковорода. Антонич жив на початку ХХ століття, а не в середині ХVIII – він міг мислити мислити (і мислив) тільки як теософ, а не будувати світ з символів як останній адепт релігійного стоїцизму доби рококо.
Є в Антонича один дуже короткий вірш. Найкоротший. «Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.» У цьому весь Антонич…
(Світлина автора есею.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375932
дата надходження 06.11.2012
дата закладки 06.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.11.2012
Кую по ночах домаху,
плету харалужну крицю,
в горні я вогнем Сварожим,
дамаську готую сталь.
Відлюддям живу монаха,
люблю як фаранд іскриться,
як тне він олжу ворожу
й підкинутий вверх перкаль.
Для гарту не треба блиску -
для міці лиш ті узори,
кую я клинок для битви,
не цяцьку, що на стіні.
Ретельно підводжу риску
під тим, що відбулось вчора,
і Богу складу молитву,
щоб сили послав мені.
Кую по ночах шаблюку,
в горнилі гартую лезо,
гострю наждаком свободи,
ефес не вкраша сапфір,
зітру рушником пилюку,
і гніт, що по-грецьки - "п"єзо",
отримавши насолоду,
розтну, як перкаль, навпіл.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374801
дата надходження 01.11.2012
дата закладки 02.11.2012
я хочу написати про тебе
поезію
я хочу накреслити про тебе
графік
я хочу намалювати про тебе
карту
але
я настільки добре тебе не знаю,
що можу лише вистукувати
на клавіатурі
ритм моїх думок
про тебе
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373743
дата надходження 27.10.2012
дата закладки 31.10.2012
чуєш
у слові «примирливий»
багато так муркоту?
без зайвого гуркоту
підійди
і закутайся
у тепле волосся
і ще безголосо
долонями
під шкіру
без міри
обіймай
можна навіть без звуку
лиш руки
стискай
сильніше й сильніше
щоб я муркотіла
і тілом
здригалась
дорвалась
до тебе
мур-мур?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374441
дата надходження 30.10.2012
дата закладки 31.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.10.2012
А людям треба розділових знаків,
Що розділяють їх до нервів –і навпіл.
Замість обіймів, снів, гарячих маків
Крапками ,комами встеляють буднів стіл.
І намагаються, щоб все було «як треба»,
За розкладом стереотипно – п’яних днів.
В їхніх очах все менше сині неба…
А на вустах так мало справжніх слів.
Десь в бронхах мрії душаться пісками,
Зап’ястя від байдужості бліді.
А спробуйте широкими мазками,
Хоч раз в житті провести по воді.
Помрійте…Дощ торкає партитурою…
В обіймах моря ніжаться дельфіни…
Ні, більшість марять лиш архітектурою
Тому будують стіни, стіни, стіни…
І кожна доза кисню відрахована,
Стискають серце дві півкулі ребер.
А я лише страшенно заримована
Тобою. І у тебе…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374155
дата надходження 29.10.2012
дата закладки 29.10.2012
Засмаглий вірш від пройденого літа,
Доповнений осінніми дарами,
І різнобарв’ям світиться палітра,
Повітря вже формує орігамі.
Згори обіднє сонце пестить щоку
Своїм теплом, так ніжно та несміло,
І почуття від дотику глибокі,
Засмаглий вірш пронизує все тіло...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364390
дата надходження 15.09.2012
дата закладки 29.10.2012
Щаслива осінь, а недавно
була найгіршою порою.
І жовте листя, впале стайно,
чарує шурхотом, собою...
Невже у світі щось змінилось?
І фарби стали яскравіші.
Тільки не це, ні, не наснилось,
Насправді, миті ці палкіші...
Коли червоні та гарячі
Пізнання бавляться ─ відтінки.
Слова втрачають свою зрячість,
Душа розпушує пір’їнки...
І зі мною справді стало?
Коли не ждалось, не гадалось.
У всьому світі місця мало,
Для почуттів, що їх бажалось...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373839
дата надходження 28.10.2012
дата закладки 29.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.10.2012
Жовтень вітряний -
Нашої осені апогей
Кидає в обличчя
Жменями листя розчарувань,
Нагадати нам хоче
Про те, що живемо
Не вічно –
На щастя
Чи то нажаль…
Знову осінь.
Спокій – прощай…
У Піднебесній
На землі давнього як світ
Князівства У
Потріпану книжку Конфуція
Ховаю від злих
Поглядів потолочі,
Від кострубатих пальців ката,
Від вологих долонь євнухів,
Від цинічного сміху
"Маленьких людей".
Люди в брудному одязі,
Дірявими черевиками
Топчуть землю святу,
Яка така ж як давні часи
Чистоти...
(Це все - про Конфуція та про Китай. До України все це немає ніякого відношення... Світлина автора віршів).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373746
дата надходження 27.10.2012
дата закладки 27.10.2012
Ми звозим по крихтах волю у рідні краї віками
ми їй насипаєм кургани, легенди свячим й пісні,
Велике Свароже Коло усіяно вщерть хрестами
з трипільських долин Аратти до вершів Карпатських гір.
В нас аріїв кров з аортів стіка в кімерійські вени,
крізь серце проходить скіфів судинами кочівників,
сарматські легені вкотре ворушать в нас антські гени,
а русичів слава й міфи гуртують в коші чумаків.
Ми діти козацьких вольниць, ми діти степів і лісу,
ми діти славетних січей, ми діти заплав і гір,
нуртує в нас дух крамольний, всилаєм нужду до біса,
вглядаєм вітрам у вічі і топчемо сум зневір.
Тернова чумацька доля, солоний чумацький клаптик -
шукаєм вселенську правду здавен від часів Христа.
Нам світять провіщі зорі вогнями шляхів-галактик,
на наших чумацьких гарбах тектити й гірський кришталь.
Та вибору час надходить, пора побороти злидні,
те все, що в світах зібрали, в озимі засіять жита,
щоб знову якісь заброди не вбили залізні тиблі
і край наш не розіп"яли, як юди колись Христа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373670
дата надходження 27.10.2012
дата закладки 27.10.2012
- Ти як?
- Не дуже… Холодно якось...
- Якби я міг, я би взяв тебе за руку, і все би стало добре :))
Мабуть, природно, коли першого снігу тоненькі крижинки
Зачіпаються пальцями граней за губи і вії,
Шукати в собі нотки спокою, подихів павутинки,
Тримати в очах зацукровані снігом мрії.
Мабуть, природно, коли вогник вишневий на щічках дитячих
З’являється дотиком пензлика художника ранку.
Хотіти квартирно – камінних обіймів гарячих,
Згорнувши у контурах ковдри душі філіжанку.
Коли тобі хочеться гріти тіла підвіконь,
І маряться кадри троянд… Шпалерних, настінних.
Мабуть, природно шукати натхнення долонь
І трошки обіймів… Не тільки квартирно –камінних..
P.S. Вітаю лучан з тоненьким першим сніжком! Нехай в ці холодні дні з вами буде тепла ковдра, гарячий чай... і натхнення не тільки камінних обіймів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373696
дата надходження 27.10.2012
дата закладки 27.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.10.2012
З’явись на хвилину пізніше мені,
Коли від’їжджатиме поїзд,
Щоби майбутні змінилися дні,
Щоб я не здавався без бою…
З’явись на хвилину раніше дощу,
Щоб я не тікав у попутнім таксі,
Тебе незнайому проводжаючи в путь
Крізь шибки і краплі у тому дощі…
З’явись на хвилину раніше мені,
Щоби поспішаючи на сьомий рейс,
Помітив тебе у двадцятій весні,
Попереду льоту в далекий Сідней…
З’явилася ти в моє грішне життя
Якраз по розкладу долі…
Я знав, що ти завше будеш моя,
Тебе ще зустрівши у школі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373020
дата надходження 24.10.2012
дата закладки 24.10.2012
Якось я зайшов на Тайгайський міст – на той самий, що в свій час був оспіваний ще Миколою Хвильовим, і довго дивився в далину, де за маревом осіннього дня ледве жевріли вогні якоїсь загірної країни. І тоді я написав таке:
« - …А що під Тайгайським мостом?
Там теж гудки: то паровики –
І в степ, і на станцію.»
(Микола Хвильовий)
Старий крук
Вміє задавати питання.
Він прилітає щодня
До мого вікна і сідає
На зламану гілку
Осіннього ранку
Дерева мого життя.
Тільки він занадто старий,
Щоб слухати відповіді.
Тиша його глухоти
Готичним храмом
Височіє над містом Акутагави.
Відповіді
На його запитання підступні –
На його Зенона апорії
Висять у повітрі гронами
Тільки вони
Не потрібні нікому…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372402
дата надходження 21.10.2012
дата закладки 24.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.10.2012
Что твоё сердце?
Габриэль!
Меж твоих крыльев отпечаток
Моей руки. Единый знак
В существованье
«параллель».
Габриэль мои рёбра сжимал -
От ладоней по телу
борозды.
Я трещала по швам, Габриэль понимал
Мне в трущёбье, ему –
в звёзды.
Рвёт шквалом сердце груди Габриэля
Прости! За моей спиною тоже крылья
крепнут!
Я вырывала одну из линий параллели.
Я жива, Габриэль, ты всегда
воскреснут!
Я люблю тебя. Выхода не было.
Габриэль! Будь предвестником
Доб-ро-ты.
Я люблю тебя. Я - второе крыло.
Хмель одолел. В путь! Путь для меня –
ты.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372906
дата надходження 23.10.2012
дата закладки 24.10.2012
Чому зірки живуть мільярди літ
і мирно в однім просторі яріють,
а ми, земляни, поділили світ,
як і життя, на чорне і на біле,
щораз стежки міняємо невміло,
лиш при порі складати заповіт
то згадуєм, картаєм бідне тіло
і проклинаємо і цвіт, і гніт?
А хіба знаю? Сам тим задаюсь.
Великі майя, мудрий Златоуст,
і наш Тарас, нехай із різних келій,
чимало поливали ті пустелі,
оті піски нещасних людських душ,
аби там проросла любов до краю,
не користацька - дай, бо помираю,
а справжня - помираю, бо люблю!
І неважливо де ти здаш той звіт,
і обереш шматок Землі для раю,
два записи по собі залишаєм -
як народивсь й коли залишив світ.
Це твоє сальдо, твій земний диптих,
ще згадка в панахиді за померлих,
а все життя (для тебе - як Говерла!)
в однім тире поміститься між них.
Оце і все? Для цього ми живем?
Та ні, вправніші досягають слави -
їх імена в літописах держави,
у назвах вулиць, зір і теорем.
А пересічним - тільки дати дві
на час, поки стоїть могильний камінь,
лише любов буде блукать думками
по твоїх генах у душі новій.
Тож за життя люби весь світ нараз,
люби усе, що лиш любити варто,
аби горіла в юних душах ватра,
мільярди літ, як зорі понад нас!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372907
дата надходження 23.10.2012
дата закладки 24.10.2012
Руками небесних гімназисток
Ми зведені тобою у долі,
Ти – для мене душевний прихисток,
Причал в далекому морі…
Думкою язичних богів
Ми живемо в одному сторіччі,
Я все життя лиш до тебе хотів,
Для нас подаровано вічність…
Вірою справжніх молитв
Випадком зустрічним життя,
Вітер мовчки затих,
Бо спить наша сімя…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372865
дата надходження 23.10.2012
дата закладки 23.10.2012
Останній літній день впав кришталевою намистинкою в тремтячу долоню осені. Небо пронизливо дивиться поглядом закам’янілого мармуру, де-не-де мережаного густим сиропом блакиті, відтінку аквамарину. Порвані шматки картонного листя розсипані каратами по судинах завмерлих асфальтів. Цигарково спалює осінь вчорашні думки і страхи, видихаючи густі клубки м’ятного диму. Осінні масляні фарби завжди так нерівно лягають на пергаменти півсонних, втомлених міст, розливаючись калюжами морквяного кольору на полотна дерев.
Гарячі фени вітрів видихають зім’яте повітря під ноги листопадним будням. Сльози дощу розбиваються бісером, квантами срібла по потрісканих судинах шибок і підвіконь.
Місто нагадує величезний і вічноживий мурашник, де мешканці постійно кудись поспішають. Вітер кидається їм в обійми, хапає холодними кістлявими пальцями за волосся, вії та яскраві товсті шарфи.
Втомлені бруківки здувають з своїх змерзлих пліч мозаїки сухих аркушів, кидають їх обличчями на скляну гладь калюж.
Але осінь буває різною… І для кожного – своєю..
Іноді вона усміхається тремтливим метеликом сонця, часом прошиває повітря тонкими, півпрозорими павутинками.
На світанку усе навколо залите липким тягучим киселем. Туман обіймає закрижанілі площі ,проспекти, непрошено залізає в хвилі розбурханого волосся і переповнені маршрутки. Заплющивши сиві зіниці, ніжно цілує кутики вуст айстр і хризантем.
Кожного дня прокидається нова осінь.
Хтось закоханий в шурхіт її не дописаних ще аркушів, комусь припадають до серця її солодко – терпкі парфуми трав і диму, інші обожнюють нотки кави на перетинках опалого листя.
Цю заплакану даму можна любити або ні, проте бути до неї байдужим – смертельна помилка.
Ця незнайомка завжди різна… І для кожного – своя…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372603
дата надходження 22.10.2012
дата закладки 22.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.10.2012
Махало літо золотим серпанком,
Дощами сірими ридала осінь,
Зима стрічала півпрозорим ранком,
Весна поволі загортала в повінь.
Вона сиділа сива на порозі
Тихенько розмовляла з самотою,
І слухала як при дорозі
Роки відходять в небуття з водою.
Незрячі очі наче в павутині,
Сльоза скотилась тихо по щоці…
Так хочеться сказать своїй дитині,
І лагідно погладить по руці.
Устала й плачучи пішла за сіни,
Де двійко хрестиків в півоніях стоять…
Забрала доля чоловіка й сина,
Уже давно в постелях вічних сплять.
Дивилась в небо, та що звуть вдовою
На плечі кинувши стареньку шаль,
А журавлі пливли над головою
З собою забираючи печаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370893
дата надходження 15.10.2012
дата закладки 15.10.2012
І час як кінь
І кінь як тінь
І свист як
Швидкість
Кулі
Над горизонтом
Неба синь
Стоїть на караулі.
Ідеш – стремена
На плечі
В очах – сліди
Порому
А у руках несеш
Мечі
Поранені додому.
І ніч не ніч
Сум’яття звір
У підсвідомість
Скочив
Торкнувшись
Гороскопів зір
Дві долі
Напророчив.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370792
дата надходження 14.10.2012
дата закладки 14.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.10.2012
...твоя звичка жити така ж пагубна як і моя-вірити
семиструнна тиша спровоковує серця ритмічно битися
ми з тобою останні зраджені власними душами лірики
змушені коритися...
будні вилікуються самообманом та постом
зруйнований простір надмірних бажань щезне
і буде вечір особливий та просто
відчуватимеш п'ятами землю яка мерзне...
а власне про що я?..
осінній полудень частує яблуневим димом
секундна стрілка наближає час одкровення
я під ногами твоїми хочу бути
землею Єрусалиму
містити у собі віру та благословення...
ніч немов кровотеча
заливає безсонням повітря
і тривога подушечками пальців торкається
правди...
я всього лише жінка я всього лише пастка
я всього лише лезо
яке торкнулось твого зап'ястка...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370253
дата надходження 11.10.2012
дата закладки 12.10.2012
Не грійте в душах зло, воно пусте.
Воно не варте ні тепла, ні часу,
але росте, наче бамбук росте,
і пробиває наскрізь вас одразу.
І ви - не ви, а вже суцільне зло,
оте нестримне, підле і колюче,
таке, що вже і вас переросло,
і нависає над життям, як кручі.
Тоді вже і спасення не чекай,
бо зло палять і у вогні пекельнім
згорить усе: душа, і плоть, і край,
який ти отруїв тим злом смертельним!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369698
дата надходження 09.10.2012
дата закладки 11.10.2012
«Куди тебе заніс дух буревію?
Ти заїхав у країну і царство
де живуть як вражені
і сплячі в домовинах…»
(Григорій Сковорода)
Блюз мого міста
Цю осінь малював
Сліпий художник
Якому замість фарб
Меланхолійний сажотрус
Дав мішок попелу,
А замість пензлика
Зламану рушницю.
Кульгавий поет
Співає про фарби
Бабиного літа
Цього брудного міста.
Позич мені очі свої
Веселий художнику слів!
Хочу побачити
Радісні кольори
Цього поганського храму
Збудованого з цеглин-помилок
Та цементу брехні
Доки світ людей-ляльок
Не став порохом…
Блюз твого міста
Високе осіннє небо
Дивиться на тебе
Очима «апостола черні»,
А під ним люди,
Що дихають димом
Заморського зілля
І собаки, що забули
Дорогу до псячого чистилища –
Жебраки-католики
Зустрічають Місяць –
Свого панотця
Вдягненого у рясу ночі
Піснею без слів.
Якби ж громадяни
Навчились відрізняти
Ранок від вечора…
Блюз нашого міста
Ходимо серед машин
Дивимось в обличчя людей
А хочеться пірнути в небо
Але боїмося – втопимось
У вирі Чумацького шляху
Боїмося
Розбити голови
Камінням зірок…
А ми граємо в чотири руки
На величезному роялі,
Що завис у небі над містом
Як дирижабль
«Граф Ципелін».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369038
дата надходження 06.10.2012
дата закладки 06.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.09.2012
«Три кварки для майстра Марка!»
(Джеймс Джойс)
Старий бібліотекар.
Книгами сумних років
Заповнює поличку століття,
Дає мені цей томик потріпаний,
Де навіть літери стерлися,
Де мишачих зубів слід
На сторінці Справжнього Дня.
Зітру з цієї книги пил.
Зазирну в його окуляри розбиті.
Давно ніхто не заходить
У бункер цього книгосховища,
У нутрощі будинку-корабля,
Де звуки кроків
Як дзвін катакомбної церкви,
Де потріскані стіни
Як гори далекої Ельдорадо,
Де стеля нависає грозовою хмарою
Над думками кволої осені.
Не мовчи, дідусю сумний,
Повідай мені таємницю
Яку заховав тут…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366217
дата надходження 24.09.2012
дата закладки 24.09.2012
«…Мы охотники за Удачей,
Птицей цвета ультрамарин…»
А. Макаревич( гурт « Машина времени»)
За життя сходив доріг немало,
Пару не одну стоптав чобіт.
По гірських здирався перевалах,
Задихався в випарах боліт.
Рвали тіло колючки тернові
У прадавніх первісних лісах…
Я шукав… Шукав і не знаходив
Місця, де гніздиться Синій Птах.
Та якось у тих далеких мандрах
Стрілося мені мале дівча
(чи ворожка була, чи русалка,
Може, навіть Мавка лісова)
З ніжною усмІшкою сказала,
Що не там ходив, не там шукав…
Серце треба людям відкривати,
Щоб той птах до мене завітав…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359475
дата надходження 23.08.2012
дата закладки 23.09.2012
Залишив купе -
ковтнути повітря.
Прокурений тамбур,
байдужі обличчя.
Зірвати стоп-кран?
Розчинитись у вітрі?
Бажання на вічність
зійти на узбіччя.
Квиток у кишені -
маршрут до кінця.
Чекають в купе
колеги та друзі,
дружини і діти -
усі на місцях.
Справи, борги -
які тут ілюзії?
Вказано місце.
Потяг за розкладом.
Все по хвилинам.
Світлофор.
Перехрестя.
Хочу зійти,
а поїзд все мимо.
Рух визначають
знаки із жесті.
Ритм задають -
колеса та рельси.
Диспетчер керує
і є провідник.
Маршрут накатали
без жодної версії.
Графік сховали
і зник путівник...
Гаразд, у купе...
До кінцевої...
Тут зАтишок,
тЕпло,
комфорт.
Попутники рідні.
Далекі й місцеві.
Розмови.
Проблеми.
Коньяк.
Бутерброд.
Я вже звикаю...
Мрії зникають
за горизонтом, зашторені склом.
Я їх покинув...
За це ж не карають?
Розплата - лише ремесло.
І тут провідник - погляд крізь скельця:
Готуйтесь, бажали зупинки -
Будь ласка!
Зупинка вашого серця.
Недовго…
Всього дві хвилинки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365653
дата надходження 21.09.2012
дата закладки 21.09.2012
Я в объятьях сейчас легендарной Земли
и под небом Иерусалима.
Но тревожной душой я отсюда вдали,
я лечу над тобой, Украина, –
над страной породнённых со мною людей;
над полями бесхозных совхозов;
над чернобыльской раной семи областей –
результатом идейных циррозов;
над зелёными водами чудо-Днепра;
над коростою шахт и карьеров,
где частушкой пропелась, как будто вчера,
и моя трудовая карьера;
где с друзьями прошёл я немало дорог,
вместе знали печали и радость,
жили без осознанья, что край наш – острог
и что наша идейность – ограда,
та, которой был мир отгорожен от нас,
за какую себя не пускали.
Но страдает душа не об этом сейчас,
не об этом и боль, и печали.
Цепенею от мук, что помочь не могу
исстрадавшимся в путах безверья,
тем, кого постоянно в себе берегу,
но которых на части рвут звери,
постсоветской эпохой взращённые псы,
самостийности дикие дети,
в мозг вдолбившие, что их вскормили отцы
на кроваво-идейной диете,
и поэтому можно по-волчьи вести,
стариков, как ягнят, обижая.
Кто поможет им, Господи, честь соблюсти,
злые помыслы их отражая.
Я душой над тобой, Украина, лечу.
Вижу новь, но и вижу страданья.
Что есть мочи, тебе пожеланья кричу,
исполнения их как мессии хочу:
«Да придут к тебе благодеянья!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364539
дата надходження 16.09.2012
дата закладки 16.09.2012
Cпочатку про повернення. Думав мені перекрили доступ на сайт, бо не міг надрукувати ні коментарів, ні нових творів. Тепер бачу, що то технічні збої. Отже, в першу чергу вибачаюся за довге мовчання!
Приводом для цього вірша була моя музична безграмотність, бо не послухав автора natalux щодо авторства музики до вірша "Ніч перед Воскресінням" і виставив його у Ютубі у виконанні доньки http://www.youtube.com/watch?v=wcU0xzq9ev4&feature=g-upl , що одразу спричинило блокування. Тому приношу свої вибачення Наталі і автору музики Рольфу Ловленду. Тепер про композитора і, власне, виконавців чудесної композиції:
Secret Garden, Rolf Lovland — ірландско-норвежский дует, граючий в стилі new age, celtic и neoclassical music. Дует складається з Фіоннули Шеррі (Fionnuala Sherry), ірландскої скрипачки і норвежского композитора/піаниста на ймення Рольф Ловленд (Rolf Lovland). Secret Garden продали більше 3 мільйонів копій альбомів и перемогли на конкурсі Евробачення виступом за Норвегію в 1995 році з композицією «Nocturne».
Дуже сподобалась і ця композиція під назвою "Adagio", що в буквальному перекладі означає повільний темп. Разом з тим adagio є безсумнівним показником ступеня істинної талановитості, ознакою справжнього таланту композитора за рахунок внутрішнього музичного наповнення і багатства думки. Таким і є цей твір! Але я, не дивлячись на це, спробую описати його зміст поетичним рядком. Тільки суворо не судіть!
Чому обрав тему Гольфстрім? Напевне тому, що це течія, якій зобов"язана життям не тільки батьківщина композитора, але буквально вся Європа. Течія простягається на 10 тис. км від берегів півострова Флориди до островів Свальбард і Нова Земля. Розпочинається у Мексиканський затоці стічними водами Антильської течії, проходить Флоридську протоку, і, відхиляючись Великою Багамською банкою ліворуч та приймаючи води Антильської течії, тече вздовж берегової лінії США до Ньюфаундлендської банки. Течія несе великі маси вільно плаваючих водоростей роду саргасум (Sargassum), термофільних тропічних риб (також летючі риби). Біля узбережжя Флориди чіткий кордон течії контрастно відділяє сині (кольору індиго) теплі води від зеленкувато-сірих прибережних прохолодних, проте більш насичених киснем, вод...
...На північ від Шпіцбергена води течії занурюються на глибину і простежуються в Північному Льодовитому океані під холодними і опрісненими поверхневими водами як тепла і солона проміжна течія.
Теплі води поступово охолоджуючись вздовж траси опускаються вниз і знову беруть курс на південь. Там вони знову нагріваються, піднімаються на поверхню і повертаються на північ./ Вікіпедія/
Гольфстрім - велика океанська ріка, яка за об"ємом перевищує всі земні ріки разом взяті, яка так нагадує своїм коловоротом саму формулу існування життя. Тому її сміло можна назвати Рікою Життя.
Гольфстрім
Як лоза винограду
вирвана із землі,
я несуся смарагдом
по життя течії.
Кольорами індиго
мій зазначено шлях,
ані вправо, ні вліво
не пуска течія.
Річко життя - Гольфстрім!
Дай ще хоча би мить
теплу одну прожить
у океані цім.
Доле моя - Гольфстрім!
Не обминай мій дім,
радістю обігрій
зграйку рожевих мрій.
Свальбарда гострі скелі
вперлися в небокрай,
Лонг"їр в барвах містерій -
тут ворота у рай.
Непотрібний саргасум
обертається в лід.
Під вітрилами часу
щогли у течії.
Лонг"їр - (норв. Longyearbyen) — найпівнічніше у світі поселення, найбільший населений пункт і адміністративний центр норвезької провінції Свальбард (архіпелаг Шпіцберген).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364403
дата надходження 15.09.2012
дата закладки 16.09.2012
Десь тут колись у славнозвісних плавнях
козацький дух рождався й умирав,
що не спалили вороги Украйни -
злощасне море зжерло, мов удав..
Колись тут воля, а тепер лиш води,
що зацвіли від кривди і журби,
цвинтарний запах, пам"ятник свободі,
могила сіл й козацької доби.
Тут ще шумлять вцілівші верболози,
що пам"ятають той гарматний дим,
пожеж заграви і обличчя кожне
обдурених і страчених затим.
Іржали коні, бряскотіла криця,
мушкетні дула цілились в лице -
звала до бою Йванова правиця
і вороги давилися свинцем.
Хто проти волі - кров"ю обіп"ється,
хто за недолю - осуд і ганьба!
Вмирала Січ Сіркова, Чортомлицька
і слала смерть нещадно ворогам...
Тепер тут море. Ген гудять турбіни
і кораблі переправляє шлюз,
але внизу - там серце України,
її звитяга, що мовчить чомусь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362563
дата надходження 07.09.2012
дата закладки 08.09.2012
Де наші прадіди росли,
плекали кожен звук,
до нас з чужої сторони
прибув послом мАТЮК.
Обматюкав і рід, і пліт,
усе святе поправ,
і заволав на цілий світ,
що він тут вікував.
Всмоктався в жили нам мАТЮК -
не витравим ніяк,
розставив сіті, як павук,
вчепився, як будяк.
І торжествує, верещить,
дітей в дворі ляка -
вже кожен кут і кожна мить
у лапах хижака.
Якщо в душі ти ще козак,
а не порожний звук -
жени в три шиї хамства знак,
загарбницький мАТЮК.
А дурнів, що з ним повелись,
лікуй ще батогом,
нехай в краю, як і колись,
Добро стане послом!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361971
дата надходження 04.09.2012
дата закладки 06.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.09.2012
Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,
ввести в спокусу нас, в містичну єдність з світом.
Зітхає небо, до хреста землі прибите,
і стигма сонця на моїй долоні світить.
Богдан-Ігор Антонич
_________________________________________________-
...усе що знаю - знаю вперше
усе що забуваю - забуваю всоте...
колише листя тихий шепіт неба
та дихання Саваота...
що може буть сильніше терпкого бажання зазнати правди
пташиних польотів та глибини серця землі
ця спрага залишитись поруч назавжди
виїдає душу...серця занадто холодні й сліпі
і заборони кетягами стиглими схилившись
тихо шепчуть запізніле "ні..."
так багато імен які давно залишились позаду
найблакитніше небо тугою пестить чоло
я приймаю його за відраду
бо...
занадто багато того чого серце прийняти не може
занадто холодна вода що втрапляє в гарячу кров
і все більше на шляху простих подорожніх
яких хочеш побачити знов...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353607
дата надходження 28.07.2012
дата закладки 02.09.2012
Ішла утаємничена собою,
З весни крізь літо теплою грозою,
У невідомий край стежки гукали,
Так довго йшла, мабуть, чогось шукала.
Цілющих трав у кольоровім полі,
Блакитних барв в далеких видноколах,
Або ж хоч раз росистого світання,
Котре сяйне в душі вінцем кохання.
Ішла узявшись за крило лелеки,
Пісень співала журавлям далеким,
Лягла зморившись. Народила сина,
У пишнім гаї тиха Україна.
Багрянцем у колисці постелила,
І таємничі ласки шепотіла…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361507
дата надходження 02.09.2012
дата закладки 02.09.2012
Ти вже не плачеш,задихаючись від анаеробних спазмів,
Розламана, розчавлена,прим`ята підборами колючих голосів.
Пересиченість дихань,тягучість липких плеоназмів,
І проколоті скроні джерельних праістин батьків.
Переламані ребра казок, вірші в прозі зотлілі,
Колискових святих бездиханно –холодні повіки.
Солов`їна моя, скільки сил ще в твоєму тілі?
Лихоманить піснями,словами,не зцілюють ліки…
Калинова моя, де рубінові, стиглі намиста?
Вишиванки легенд розчиняються, мов силуети.
Де тепер твоїх кетягів ніжність пречиста?
Непритомна,розлита в картонні для соку пакети…
Закривавлена винами псевдодітей рідна ненько,
Забинтована стрічками волі,до щему вродлива…
Доторкаюсь медовим бальзамом до шрамів. Легенько…
Сонцесяйна, Єдиносвята і…Єдиноможлива!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358781
дата надходження 20.08.2012
дата закладки 01.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.08.2012
Поховалися зорі, мовчазно принишкли у плавнях,
небокрай, ніби ватра, тремтить в багряниці вогнів
знахабніле Учора стоптало, спотворило Давнє
і на вранішнє Завтра по-хижому зирка з-під брів.
Сьогодення залізло в густу трясовину неправди,
по коліна застрягло, карається, наче сліпе.
Повертатися пізно - в ногах ходять кублами гади,
на вуста його спраглі чортовиння пов"язку плете.
Рятівний острівець непокори й здорового глузду
он ясніє на фоні заграв-відголосків біди.
Дотягнись накінець, зак його не зробили, як Тузлу,
лиш пустим передзвоном в обіймах чужої води.
Чуєш, Нині, вставай! Аби вранці всміхнулися зорі,
аби Давнє й Святе сполоскати в росі з чебрецем,
щоб горів небокрай і купався в пшеничному морі,
щоби Завтра за те не ховало від Завше лице.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358472
дата надходження 19.08.2012
дата закладки 19.08.2012
Вже скоро осінь. Скоро, та нехай.
Вже скоро Ти. І хай не плаче небо…
Синіє прохолодою розмай,
А нам тепла, а нам ще літа треба…
Вже достигають стомлені вуста
Осінніх яблук, зніжених від спеки..
І сивий дим у небо пророста,
і знов з селом прощається лелека…
Вже сонце спочивать ляга лівіш,
Моїх світанків прохололи роси,
Печальний серпень, мов безглуздий вірш,
Так мляво натякає нам на осінь…
Ще сонце соком маже нам чоло,
Цвітуть останні проліски блакиті,
Та тихо вже вбирається село
в осінні шати, золотом розшиті.
Я простелю туманом вдалині
свою журбу, наповнену Тобою.
Самотні ночі, висмалені дні…
Нехай ця осінь стане нам весною!..
Нехай шумить молитвами дощу
передосіннє ледве хворе небо…
Я всі тривоги з вітром відпущу,
Я просто знаю: іншого не треба…
Вже скоро осінь… Скоро.. Боже мій..
Поки дощі не роз’ятрили душу,
Я в круговерті стомлених надій
Тебе, мов гріх, спокутувати мушу…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358373
дата надходження 18.08.2012
дата закладки 18.08.2012
Гарячі дні без віддиху й спочинку
враз остудили прохолодні грози,
бої за мову і бої за вжинки
присіли відпочить У верболозах.
Лиш яблука поспішно миють лиця,
щоб їх взяли до церкви помолиться
і бджілки медом заливають соти.
Стіжки останні хрестять вишиванки,
в передсвяткових райдужних серпанках
іконостас засяяв в позолоті.
Чекають Спаса душі і погода,
в повітрі жовтня подихи бентежні.
Спостилася по правді і свободі,
лаштує виступ горда Незалежність.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357462
дата надходження 14.08.2012
дата закладки 16.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.08.2012
Безмежним є цей білий світ,
безмежний лік вселенських літ,
є правда неосяжною і віра.
Нема границі для бажань,
але існує десь межа,
що ділить світ на чорне і на біле.
Межа мовчання й сподівань,
межа терпіння і благань,
без термінів чеканню затяжному.
Межа веселощам й біді,
межа шляху, межа воді -
межа, яку не перейти нікому.
Безмежжя світла в світі цім
любов всеціла на землі,
і співчуття, і пам"ять необмежні.
Ховають межі небеса,
не знає меж земна краса
і межувати щастя неналежно.
Немає меж добра почин,
безмежний літа швидкоплин,
приходи весни меж не відчувають.
Щоб не долати меж в житті -
не наближайсь до них в путі,
йди і черпай безмежжя це безкрає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355717
дата надходження 06.08.2012
дата закладки 07.08.2012
Каліграфічним почерком руки
на серці відчеканені курсиви -
про невагомі доторки щоки,
про сповнені жагучості пориви.
Таки байдУже, що там навкруги -
і погляди чужі, і перемови
перепечуть - на спині батоги...
Цілющі руки ніжної ЛЮБОВІ!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323359
дата надходження 19.03.2012
дата закладки 06.08.2012
ти ховаєш себе за тоною мокрих складів і болю
замотуєш підсвідомість свою в клубок на вузли
ти всі свої безглузді вчинки спихаєш просто на долю
а потім так безнадійно намагаєшся від неї втекти
римуєш все те що відчуваєш на дотик душею
розрідженою кровю замість пера гострені голки
і всі ось ці думки закінчуються словом «самотньою»
а на зап’ястях стискають підпухлі ланцюгом жилки
ти сумуєш за кимось кого стирає кінцівками дощ
і кілометри почутів так вливаються в завтра
і все тобою сказане на дні стоптаних підошв
все немає значення і навіть недочитана мантра
лиш тонна спогадів лоскочуть лімфатичні вузли
і сни що й подосі сняться тими темними ночами
в них він ти і всі думки «а ми могли»!
але все це ніщо ,
нічого нема лиш пустота що живе між цими рядками…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355635
дата надходження 06.08.2012
дата закладки 06.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.08.2012
Благаю тебе, не дивись так журливо
З-пiд чорних опущених вiй.
Ця нiч наша тиха й прекрасна на диво,
Соколе мiй, янголе мiй…
Ця дивна зима у волосся твоє
Ледь видиме срiбло вплiта.
Менi ж несе смерть… Чуєш?.. Смерть!.. Де ти є?..
Доле моя золота…
Вже са́ваном бiлим укрилась зима,
Хоронячи залишки мрiй…
Хай все забира, лиш тебе не займа,
Соколе мiй, янголе мiй...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182140
дата надходження 06.04.2010
дата закладки 20.06.2012
(З «Ші Цзін»)
Ми папороть збирали по лісах,
Зривали паростки весняні, молоді,
Коли додому простягнеться шлях
По холоду підемо і сльоті.
Ні сім’ї, ні хати немає… Біда!
Це гунська ввірвалась орда!
Годі спокій шукати тобі!
Смерть шукай на війні.
Ми папороть збирали по лісах,
Стебла ніжні – п’янкий аромат.
Коли додому простягнеться шлях
Хворе серце згадає солдат.
І серце нудьга все жалИть і гризе,
Голод мучить і спрага палИть,
Охороні кордону немає кінця
Не чекає сім’я гінця.
Ми папороть збирали по лісах,
Міцні весняні паростки тоді.
Коли додому простягнеться шлях
Лік втратимо ми місяців юрбі.
І серце болить і болить –
Солдат не прийде додому назад!
(На малюнку напис: «Юань Цзу Цюй Сюн Ну» - «Похід на гунів».)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344588
дата надходження 17.06.2012
дата закладки 20.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.06.2012
Твій темп – це ти. Це крок. Це шлях. Це час.
Де б замість кроку мала швидкість буть,
Щоб на-гора скомбінувати враз
У Мм/с (мегаметрах за секунду) суть.
Твій темп – це ти. Це крок. Це серця стук.
Така собі життя основ основа.
Тримай, тримай, бо випустиш із рук.
Ти падаєш? Підводься знову й знову.
Твій темп – це ти. І він невгасний,
Невпиннний – в шторм, грозу, у сніг, туман.
А ля «спинися, мите, ти прекрасна» -
Немає змоги тиснути стоп-кран.
Твій етмп – це ти. Лети, не озирайся.
Не намагайся істину знайти,
Сама знайдеться. Жити намагайся.
Бо серця стук – твій темп. Це ти. Лети.
08.04.2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328699
дата надходження 08.04.2012
дата закладки 16.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.06.2012
Внутри меня …улицы , города разбросаны булыжниками
что у ног преградами и в горле как ком …
Протянуть руку к тебе временем вдоль дорог
рассекая пышные ресницы своим взглядом
рассекая асфальт твоего сердца…
своими мыслями..чувствами…
Заснеженостю губ ,нежностью объятий
ты где то на краю света созидаешь серыми домами
охранниками твоих снов…
охраняют от меня…
а я здесь…
магнитным дождем с небес на ладони
притягательно к тебе….ловлю капли слов
языком что трепещет
когда надо было помолчать…
ловлю
по букве…чувства
укроюсь тобой ..все же
безграничностю...
………..
Посмотри мне в глаза …
можно просто не хотеть
и не важно что кто то сумел меня любить…
важно то что с тобой я
внутри тишины ты…вечностью…
Тепло во мне ,ждет тебяяяяяя…
постарайся успеть…может
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341909
дата надходження 04.06.2012
дата закладки 10.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.06.2012
На твої вії тихо падав мокрий сніг,
Торкаючи без дозволу закохане обличчя.
Не відпускай ... благали сотні тисяч книг,
А відпустивши - довіряй, це мудрість крізь сторіччя.
Чекай завжди, навіть коли забракне сил
І щиро дякуй, бо тобі ще є кого чекати.
Сьогодні мокрим снігом плаче небосхил,
А вже на ранок його погляд буде зігрівати.
23-24.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309216
дата надходження 26.01.2012
дата закладки 04.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.06.2012
(Казка)
Колись молодий козак спитав старого характерника козака Мамая:
- Мамаю! Які були твої звичаї в роки молоді?
- Я слухав ліс, я дивився на зорі, я уникав таємниць, я мовчав у юрбі, я розмовляв з людьми, я був спокійний на бенкетах, я був гарячий в бою, я був відданий у дружбі, я був поблажливий до слабших, я був твердий з сильними. Я не був зарозумілий, хоча був сильний. Я не обіцяв нічого, хоча був багатий. Я не вихвалявся нічим, хоча був майстерний. Я не говорив погано про відсутніх. Я не проклинав, а хвалив. Я не просив, а давав. Бо тільки такі звичаї роблять юнака козаком.
- Мамаю, козаче, яким звичаям слідувати мені?
- Не смійся над старими, якщо ти молодий. Не смійся над бідними, якщо ти багатий. Не смійся над кульгавим, якщо ти швидконогий. Не смійся над сліпим, якщо ти зрячий. Не смійся над хворим, якщо ти здоровий. Не смійся над дурним, якщо ти мудрий. Не будь занадто розумним і занадто дурним. Не будь занадто самовпевненим і занадто сором’язливим. Не будь занадто гордим і занадто скромним. Не будь занадто балакучим і занадто мовчазним. Не будь занадто суворим і занадто добрим. Якщо будеш занадто розумним, від тебе будуть чекати занадто багато. Якщо будеш занадто самовпевненим, тебе будуть сторонитися. Якщо будеш занадто скромним, тебе не будуть поважати. Якщо будеш занадто балакучим, на тебе не будуть звертати уваги. Якщо будеш занадто мовчазним, до тебе не будуть прислухатись. Якщо будеш занадто суворим, себе будуть сахатися. Якщо будеш занадто добрим, тебе розтопчуть.
- Мамаю, козаче, а які звичаї добрі для кошового отамана?
- Для отамана найкраще: твердість без гніву, наполегливість без суперечок, ввічливість без гордовитості. Нехай він береже давні козацькі звичаї, справедливо вершить суд, говорить істину, поважає сліпих кобзарів, молиться Богу. Отаману слід питати поради у мудрих, поважати давнину, дотримуватись законів, бути чесним з друзями, бути мужнім з ворогами, знати пісні та науки, вивчати мови, слухати старійшин, лишатися глухим до брехні. Нехай він буде суворим, але справедливим. Нехай він буде пристрасним, нехай він буде милостивим, нехай він буде терпимим, нехай він буде наполегливим, нехай ненавидить брехню, нехай любить правду, нехай не пам’ятає зла, нехай не забуває добро, нехай у нього на бенкеті буде людей багато, а на таємній раді – мало. Нехай спілки його будуть міцні, нехай вимоги його будуть легкі, нехай рішення його будуть швидкі і ясні. Бо по цьому і впізнаються справжні козацькі отамани!
А в давнину казали: негарно упадати за вдовицею ще до того, як вона повернулась з похорон чоловіка.
(Записано зі слів діда Степана Рибалки з с. Григорівки, що біля Канева. Ілюстрація з мережі - Народна картина "Козак Мамай". XVIII ст. Художник невідомий. Полотно, олія.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341167
дата надходження 01.06.2012
дата закладки 01.06.2012
(Валі Савелюк)
Зісковзнула, гнучка, мов пантера,
Жовтоока спокусниця-ніч,
Прошмигнула по стишених скверах
Ліхтарям кругловидим навстріч.
Милувалася цвітом жасмину
І стрибала за пухом тополь,
Вигинаючи сяючу спину
Між вербових густих парасоль.
Пила з озера зоряні зливи,
Що тремтіли в люстерку води...
Тільки місяць блідий, мовчазливий,
Вслід за нею очима водив.
І не зчувся, як випустив дзбанок,
Розіллявши парне молоко-
І потік білощокий світанок
По небесних рівнинах струмком.
В небо канули зорі-кристали,
Наче в каву гірку рафінад.
І стрибнула пантера зухвала
Під патлатий густий виноград.
Позіхнувши, накрилася листом
І пірнула в нефритові сни.
І посипалось щедре намисто
Сонцесвітла у жменьки весни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341210
дата надходження 01.06.2012
дата закладки 01.06.2012
Ідуть на бій Перунові вояки –
На захист віри рідної, землі,
Щоб інородні шакали та собаки
Не клали хрест на їхньому чолі.
В руках їх сила непоборна,
Великий щит на кожному плечі.
А в душах віра чудотворна
У гострі списи та мечі.
Їм не потрібно срібла-злата,
Сторонніх благ, скарбів чужих.
Усе багатство – це земля багата,
Яку Ярило дав для них.
Сварогу пісню всі співають –
Благословив їх на війну.
Богів в молитвах прославляють,
Мету бо мають лиш одну:
За душі предків, що боролись,
За свій великий, древній рід.
Дуби від грому розкололись –
Перун веде їх у похід.
На жаль не всі прийдуть додому,
Впаде чимало вояків
На полі бою вітровому,
Посеред рідних васильків.
Імен їх внуки не забудуть,
Звеличать битву непросту.
В боях нелегких ще здобудуть
Ту віру рідну і святу. (с)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341062
дата надходження 31.05.2012
дата закладки 31.05.2012
Помовчимо... Щоб не злякати те, що є...
Словам не завжди можна довіряти...
Давно вже неподільне те... ТВОЄ й МОЄ...
Та й НАШЕ ми не сміємо... жбурляти...
Помовчимо... віддавшись відчуттям...
Запальність фраз ми згубимо в цілунках...
І мить зародження у тиші почуття -
Назавжди лишиться в життєвих візерунках...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340922
дата надходження 31.05.2012
дата закладки 31.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.05.2012
День догорає.
Лапатий падає сніг.
Непомітний в тумані
Потоку стрімкий біг.
Якби мій учитель
Не жив би захмарно,
Не дерся б так високо я
В гори намарно…
Примітки:
На малюнку напис: "Цзян Сюе Да Сюе Хуа" - "Падає лапатий сніг" (кит.). Цю фразу можна перекласти і так: "падають великі снігові квіти". І ще існує біля десятка варіанів перекладу цієї фрази. Крім того звуки фрази "Да Сюе Хуа" співзвучно до фрази "Квіти великого вчення". І так з кожною фразою цього вірша. Тому кількість варіантів перекладу і взагалі змісту цього вірша прямує до нескінченності...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339972
дата надходження 26.05.2012
дата закладки 26.05.2012
(Пам'яті героїв листопадового зриву)
Бруківки твердь і погляд лева кам’яного,
Звук кроків, світло ліхтаря старого,
В холодному тумані мріє сивий Львів.
Ми лицарі абсурду – нам сваволю
Дарує ніч звитяги. І ножів
Якими крає нашу плоть підступна зрада,
На шальки терезів кидали долю,
Про Волю мріяли стожарами вогнів,
Нам Слово – знак, і смерть - відрада,
Над ратушею стяг, метал холодних скорострілів,
Ще Сихів тільки марево в імлі…
Судилось полягти в сирій землі
Цій жмені козаків під кулями жовнірів
І мрію пронести крізь заметіль,
І крізь Базар, і тиф, і крізь квадранти смерті
В шинелях сірих лави, слово ЗУНР,
Листки пожовклі на старезних мурах,
І падають слова як листя яворів.
Ти жив - не жив, але палав, згорів!
Нам бути тут, на цій межі
Нам вічно йти по цій стежі
Назустріч вихорам, вітрам,
Зневірам, темряві і зорепадам.
(Написано 1 листопада у день проголошення ЗУНР у 1918 році. Світлина з мережі. На світлині - Січові стрільці.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339970
дата надходження 26.05.2012
дата закладки 26.05.2012
Ти не дивись на мене, не дивись,
бо я, як сніг, у погляді розтану.
Не називай, прошу, мене коханим,
бо так мене вже кликали колись.
Я зазираю в очі небесам,
прошу дощем ледь освіжити чуба.
Я добре знаю, що спокуса - згуба
і не куплюся, як в Раю Адам.
Не говори нічого, не кажи.
Нам просто добре тут удвох з тобою
так мовчки милуватися красою,
хмеліти трунком ночі і жоржин.
Ти не дивись на мене, не дивись,
Південна зірко, я не твій, красуне!
Ти - досконалість! Але серця струни
уже давно ще кращій поклялись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339471
дата надходження 24.05.2012
дата закладки 24.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.05.2012
Опів на сьому ти мене розбудиш:
«Коханий, на роботу вже пора...»
Та сухо так прошепчуть мої губи:
«Кохана, вибач, але в мене рак...»
І ми лежатимем в постелі до опівдня,
Ти розумітимеш...і мовчки пригорнеш...
Тікають твої мрії про весілля,
Лиш двері в невідоме вже навстеж...
Ти заспокоїлась і почала про ліки,
Про операцію, про шанси на життя,
А я мовчав...Схилилися повіки,
Бо розумів, що часу вже нема...
Ми вирішили більш не говорити
Про це смертельно близьке каяття...
Ти посивіла...Я ж вирішив не мстити
Діагнозу ціною у життя...
Та йшли ті дні, зливалися у місяць,
А далі рік за роком вже пройшов,
Ми одружилися і зїздили на Світязь,
І я чомусь із світу не ішов...
А потім нам сказали, що помилка,
Що діагностика, буває, підвела,
І нам відкрились часу зливки,
Без страху, а з надією життя...
І ми живем, немов душа з тобою,
Понад усе люблю твоє буття,
Лишень волосся, що вкрилось сивиною,
Як спомин і як правди каяття...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339180
дата надходження 22.05.2012
дата закладки 22.05.2012
Мертве дерево спить
Снами жовтими снить
І не відає -
Люди з чолом Герострата
Волохаті створіння, вусаті
Зубом сталі припинюють жур -
З того дерева зроблять
Знаряддя тортур.
1982
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339030
дата надходження 22.05.2012
дата закладки 22.05.2012
І
Вівторок. Вересень почався.
Дощ крапав всеньку ніч як смерть.
Все птаство полетіло геть.
Лише я сам один – хоробрості навчався,
І навіть не дивився їм услід.
Холодний небосхил – руїна.
Дощ заливає вбогий посвіт.
І не потрібна тепла лагідна країна.
ІІ
Я тут похований живцем,
Я жнивом в сутінках кульгаю тут мерцем.
І чОбіт розриває поле
(вирують наді мною будні дні),
Та зрізані стеблини лізуть догори,
Не відчувають майже болі.
А верб гілки,
Шпигують - свій рожевий мис
в болото – там де знято охорону,
ще й гомонять, кидають вниз
гніздо жулана геть, додолу.
III
Прожебони, пухирся й шурхоти.
Прискорювати кроки не мені.
І спалах, що відомий лиш тобі
гаси.
Я змерзлу до стегна долоню тИсну
плетусь до пагорба і висну
без пам’яті, з якимось звуком-прахом,
підборами каміння зачіпаю.
Схиляюсь до струмка, зітхаю
І дивлюся довкіл зі страхом.
IV
Що ж, хай лягла безглуздя тінь
На мОї очі, хай всмокталась сирість
до бороди, і поправляти кепку лінь –
оцей вінок, що сутінкам як милість,
і риска ця, яку душа ніяк
не зможе перейти –
і годі прагнути однак,
за комір, ґудзики, ковнір
за чоботи і рукави.
Та серце калатає відшукавши
Роздерті рани. Холод-звір
трясе його, потрАфивши.
V
Белькоче піді мнов вода,
і тягнеться мороз у отвір рота.
Інакше не назвеш: чим може
бути не обличчя, а місце урвища
булого?
Мій сміх – шульга
і сутінкову гать тривожить.
І кришить темноту дощів порив.
І образ мій інакший, як людина,
втікає від повік,
підстрибує на хвилі
під соснами, а потім під вербою,
гаптується з моїми двійниками,
ніколи не згубитися мені.
VI
Прожебони. Гризи зогнилий міст.
Хай мжичка, оточивши кладовище,
їсть фарбу зі хрестів.
Але отак кінцям трави
болоту не додати сивини…
Топчи кожух,
нутруй серед густої ще листовини.
Вдирайся по корінням у глибини
і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця,
всіх привидів і всіх мерців буди.
Нехай втечуть, шматуючи кути,
по жниву, по змарнілим селам
махають налетілим дням,
як капелюхами опудал.
VII
На пагорбах, під порожнечею небес,
серед доріг які плетуться тільки в ліс,
життя зрікається само себе
і дивиться на форм відміни,
нуртуючі довкола. І коріння
за чоботи чіпляються мої,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я іду по нічиїй землі,
у Небуття я пОзики прошу добром.
І вітер рве із рук моїх тепло,
І плюскає водою у дупло,
І крутить бруд стежини килимом.
VIII
Направду, тут мене нема.
Десь я на стороні, за бОртом.
Тужавіє та лізе догори стерня,
як борода на тілі мертвім,
і над гніздом, в траві роздертім,
кипить мурах марнотна метушня.
Природа нищить, що підвладне долі,
так є. Але її лице при цьому –
нехай черлене від заграв та втоми –
стає лихим намарно, мимоволі.
Усю правицю почуттів – мою –
стискаю і тікаю з лісу:
ні, Господи! В очах завіса,
не перетворюсь у суддю.
Якщо ж – хай на біду свою –
Я все-таки собі не зможу дати ради,
Ти, Господи, долоню відітни мою,
Неначе фін тому хто краде.
ІХ
О, друже Полідевк! тут все злилося в пляму.
Та з уст моїх не вирветься страждання.
Ось я стою в розірванім пальто,
І світ тече крізь очі-решето,
Крізь решето нерозуміння.
Я глухну, Боже, сліпну,
Я не чую слів, на двадцять рівно ват
Жевріє місяць. Хай. Однак, по небесам
Я курс не прокладу поміж зірок та крапель
Нехай луна розносить по лісах
Не пісеньку, а кашель.
X
Ніч. Вересень. Все товариство – свічка.
Та тінь ще дивиться із-за плеча
в мої листи і риється в коріннях
обірваних. І привид твій у сінях
шурхоче й булькає водою
і посміхається зорею
в розчинених раптово двЕрях.
ХІ
Темніє наді мною світ.
Вода затягує мій слід.
До тебе рветься серце, до сваволі
тому воно - все далі.
І в голосі моєму більше фальші.
Але сприймай її як борг химерній долі,
що вимагає щонайбільше крові
і ранить голкою тупою.
Якщо ти посмішки чекаєш - то імлою
я посміхнусь. Усмішка наді мною
вагоміша могильної плити
і легша диму над трубою.
ХІІ
Евтерпо, ти? Куди забрів я, га?
І піді мною що: вода, трава,
чи пагін ліри вересової,
що зігнутий підковою,
і щастя видається
таким, що може бути,
як перейти на крок з галопу
так швидко щоби дихання не збити,
не відаєш ні ти, ні Каліопа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338463
дата надходження 19.05.2012
дата закладки 22.05.2012
* * *
Північ кришить метал, але шкодує скло.
Вчить гортань говорити «пусти».
Холод мене всмоктав і вклав перо
В пальці, щоб їх зігріли листи.
Замерзаючи, бачу, як за моря
Сонце сідає, нікого навколо.
Чи то по кризі ковзають підбори, чи то сама земля
Закругляється під обцасом колом.
І з гортані моєї, де покладено сміх
Або мову, або гарячий чай
Все чіткіше відлунює сніг
І чорніє як твій Седов,"прощавай".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338765
дата надходження 20.05.2012
дата закладки 22.05.2012
Сиджу, давлюся чаєм й плачу
так, все впорядку, звісно, йди
сиджу й клянусь собі, що все Тобі пробачу
і посмішку від вух до вух натягну як завжди.
Коли від болі з середини розриває,
коли не знаєш як й куди іти,
коли те почуття вже в вир літає,
хоча воно вже без мети,
а Ти іди, іди небійся, я це здолаю,
витримаю все це точно . Йди.
Хіба на світі так буває?
Та людство гине від цієї сліпоти!
Вони ж небачачи нічого
живуть і помирають, так убого...
А Ти іди. Ти, звісно, йди...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339091
дата надходження 22.05.2012
дата закладки 22.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.05.2012
Ти банкував. Лягали карти в руки,
краплені, ти лиш пальцем рухав -
і впізнавав хто свій, а хто чужий.
Сказати б так - чужих там було мало,
бо так братва одразу насідала,
що він ставав покірним і німим.
Але то тільки зразу, за столом,
а надворі кипіли пересуди,
за карти мічені вже говорили люди
і імениті й славнії гравці.
Лиш ти один про те не прагнув чути,
а наказав своїм сліпим манкрутам
сховати тих, хто знає толк у грі.
Забанкувавсь. Перехитрив себе лиш.
І хоч вважаєш ти, що карти гладко стелиш -
нема тобі довіри вже, повір.
Як для гравця один є добрий вихід -
ступися сам, бо ті манкурти-психи
тебе й розідруть за діру в казні.
Зроби в житті один поступок гідний -
стань і піди! Не зли обманом бідних,
поки прохід залишено в дворі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338616
дата надходження 20.05.2012
дата закладки 20.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.05.2012
"мабуть, найбільші розчарування
припадають на долю тих, хто намагається
впорядковувати навколишню порожнечу,
доповнюючи її своєю власною"
С.ЖАДАН
_______________________________________________________
...якщо бути чесним то найважче дається перший та останній подих
час втискається лініями у твої долоні неначе джерело від якого
витікає холод... обпечені небом твої животворчі води
із усіх "найближчих" чомусь завжди не вистачає "близького"...
кожен розуміє що рано чи пізно прийдеться навчитись мовчати
і алегорія пам'яті судомним диханням прорве простір
межі завжди видаються занадто тісними
якщо не знати
що за ними є інші...
все частіші твої власні руки нагадують руки солдатів
обіймають тільки тоді коли є команда стріляти...
навіть якщо імя твоє і твого бога ребусом в серці
нерозгаданим залишиться
навіть якщо перехожі зализуватимуть твої рани
своїми очима
все одно дві паралелі не зіткнуться...
дно неба все частіше нагадує поверхню води
на ньому ніколи ніхто не зможе залишити сліди...
повертайся у простір гаптований безсонними хворобами
повертайся на захід...щоб схід не здавався таким безмежним
бо вірність часто вимірюють оббитими порогами
а цінність дощу непогашеними пожежами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338372
дата надходження 18.05.2012
дата закладки 18.05.2012
Поза межами доступу…Де ти?
Десь на грані небес і землі.
І мовчать оніміло планети,
І вітрильно мовчать кораблі.
Доторкається тиша рукою…
Залишає на віях блакить.
А мені би –десь поряд з тобою,
На секунду, на вічність, на мить.
Догорають зірки, як лампадки,
Розмивають чекання бліде.
Ніч у ніжність вкладає закладки
Поза межами доступу…Де?
Із бокалу терпіння ковтаю,
Як гарячий нектар, як наркотик
Поза межами. Ще відчуваю…
Серце…Дихання…Голос..І дотик
Гаснуть зорі і губляться цифри,
Замовкають зловісно планети.
Ще ж не фініш! Чому ж тоді –титри?..
Поза…межами…доступу…Де ти?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338199
дата надходження 18.05.2012
дата закладки 18.05.2012
В прибоях моря голос чув,
Вітання з тихої Ітаки:
«Ще пам`ятаєш,не забув,
Як пахнуть батьківщини маки?»
Для нього вічність – темний грот,
Й хоч танці німф легкі,погожі,
Та він не хоче насолод,
І ложа,де так пахнуть рожі.
Каліпсо, гарна і струнка,
чомусь нітрохи не хвилює,
вона – мов вічності ріка,
що в течії себе лиш чує.
І серце рветься віщим птахом,
До Пенелопи,до Ітаки,
До втіхи- сина Телемаха,
До пагорба з червоних маків,
Та бачить лиш просторе море,
Безмежне,вічне і суворе…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337831
дата надходження 16.05.2012
дата закладки 16.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.05.2012
На Андреевском, в Замке Ричарда,
С той площадки смотровой,
Весь Подол передо мной.
Все века лежат вдали
ДРЕВНЕЙ киевской земли,
С их расцветами и пожарами,
Печенегами и татарами...
Сколько раз здесь жгли и грабили...
Сколько раз героев славили...
На Андреевском, в Замке Ричарда,
С той площадки смотровой,
Я Подолом любовался,
Рядом Замок разрушался...
И благодарные потомки
Спасибо скажут за обломки...
1984 г
Не видать теперь Подола,
С той площадки смотровой,
В Замке пусто, В Замке голо...
Вижу, страж следит за мной...
Вот пошла же нынче мода,
Есть тому живой пример:
Охраняли от народа
В Ленинграде Англетер.
1987г
Сколько потеряно Храмов...
Ох уж эти серп и молот,
Не проходит время хамов,
Словно всё подстроил Воланд...
2012г
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337119
дата надходження 13.05.2012
дата закладки 13.05.2012
Душа моя вночі знайшла сліди нудьги.
А я любив подерту на шматки,
Посічену вітрами темноту,
І зорі, блимаючі на льоту
Над вересневими холодними садами,
І як метелики з останніми сльозами,
І на циганській масляній ріці
Хитливий міст, жіночі манівці
І хустка, що спадає над водою,
І руки ці, немов перед бідою.
Ввижається, вона була жива,
Жива тоді, але її слова
З вологих «Л» тепер не визначали
Ні щастя, ні бажань, ані печалі,
І більше думка не вражала їх
Як водиться на світі у живих.
Слова горіли, як під вітром свічі
І гаснули, неначе їм на плечі
Лягло все горе всіх часів. Ми поруч йшли,
Але гіркої як полин землі
Вона уже ногами не торкалась
Вона живою більше не здавалась.
Ім’я колись у неї ще було
І вітер вересовий у житло
Вдирався –
гуркотить замкАми,
І зачіпає чуб мені руками.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336749
дата надходження 12.05.2012
дата закладки 12.05.2012
сутінки стигнуть кронами диких акацій
знай - де упала твоя сльоза
зранку проступлять сліди повоєнних руйнацій
іржавої нації
і лебеда -
бог ліпив всіх людей із тіста
а тебе - створив із вина
але крил все ж не дав.
ну звісно
маєш й так достобіса принад
позачасово плинеш містом.
причащатись до тебе іду
заліковувать всі порізи
й переломи душі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262868
дата надходження 01.06.2011
дата закладки 10.05.2012
коли я снив Бога на прокурено-чорнім дивані
кохався в під"їздах зливав вірші в мережу
з бодуна прокидався не сам у запльованій ванні
перед ранком вмирав і курив на балконі дешеву траву
коли в переїздах лишалися зовсім не різані вени
а зломлені ребра зросталися в тілі не рік і не два
туберкульоз десь там глибоко тлів у легенях
в кишені були цигарки "як скінчиться трава"
коли небо тріснуло навпіл розпоровши мені всі зап"ястя
розрубало артерії і зрушило втрачений сон
причинило вікно над венозно-порожнім причастям
аритмію гудків впустило у мій телефон
на квитках у театр друкувалась реклама дешевого пива
цілували чужі повіки посеред ночей
а фантоми автобусів болю чекаючи дива
здирали сітківку з моїх синьо-чорних очей
напиватися всоте і снити підшкірного Бога
залишати в під"зді молитви і курити дешеву траву
над розпореним небом під чорним асфальтом дорога
якою я йшов в лунатичну залежність від сну
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336204
дата надходження 09.05.2012
дата закладки 09.05.2012
Чи бачили як плаче в травні камінь?
Як на світанні він струмками сліз
там відмиває стели з іменами
і враз темніє в спогадах граніт.
Чи бачили мовчазну ту величність?
Чи зрозуміли заклик той німий?
Не потривожте ту скорботну вічність!
Помолимось за мертвих...і живих.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336169
дата надходження 09.05.2012
дата закладки 09.05.2012
Коли дощ просочується в слова,
і ллється краплями із вікон грудей,
мою весну витісняє зима,
це наче зникаєш в натовпі людей.
Стискають вени, горло і думки,
вода нагло топить спогадами розум,
всі емоції спливають у вірші-рядки,
коли звуки заливають сльози.
І вечір плаває недопалком в мені
згадається те,що мала би давно забути,
знайти би відповідь у віршах глибині,
але як..коли ним і досі пахнуть мої руки...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336158
дата надходження 09.05.2012
дата закладки 09.05.2012
* * *
Коли козак на вежі вартовій
Побачить вершників – орди аркан,
Чия мета – яса, грабунок-буревій,
А шабля - яничарський ятаган, -
Летить він з вежі – вітру навздогін
І на коня, і птахом
Життя і волю кинувши на кін
У мовою співаючі станиці.
Так я, завчасно наперед тих літ,
Коли визнання цього стане всезагальним,
Кажу: «Над нами іноземців гніт!
Повстаньмо, козаки, повстаньмо!
Ми поневолені також!
Навчіться долі майструвати витинанку
І гордості здійнявши заколот,
Крицю одягніть на вишиванку!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335553
дата надходження 07.05.2012
дата закладки 07.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.05.2012
ми залишаємось вірними та чужими
неважливо що навкруги морозяне небо під ногами
талими водами розтікається
увімкнувши анонімні часові режими
тиша на тишу накладається...
_______________________________________
...є люди яким особливо потрібен кисень вода та книги
я бачу твої рани яскраво червоні на вилицях
якщо заздрість холодна плете навколо нас інтриги
совість заледве жива шкутильгає на милицях
відлік почнеться коли доля натягне тятиву
із тонких капілярів спокою макраме
лагідні ноти світла падатимуть у шовкову траву
пам'ятай що і цей час щастя також мине
як минало твоє дитинство у мовчанні чужих вулиць
як минала туга за першим смаком причастя
мені потрібне насамперед твоє світло
щоб наші серця перетнулись
і пульс засвідчив початок нового життя яке розквітло
геометрія тіл у просторі ми неповторно далекі
ефект перспективи залишити на ніч за дверима докір
я чую навіть зараз прощальний журавлиний клекіт
якому бажання залишитись поруч чинить опір...
стрілки невтомно малюють малюнки із кіл
наш порятунок кусати вологі губи і вірити
що перш ніж любов попаде під приціл
ми почуття тишею перестанемо міряти...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317125
дата надходження 26.02.2012
дата закладки 06.05.2012
...така відсутність сну смертельна
в основі ночі закінчення д н я
в і м я т в о г о т в о р ц я
лунає в небі постріл
п о с т і л ь
береже химери з р а д и
з а р а д и
чужого тепла
можливість торкнутись
ч о л а
благословенням
дихання коли вимовляєш
і м я
коли чергова осінь
приходить завчасно
із лона
духа,сина й отця...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262123
дата надходження 28.05.2011
дата закладки 06.05.2012
Пора року – зима. На кордонах спокійно. І сни
переповнені чимось одруженим – липким варенням,
і в очах праотця споглядання рибалки-весни,
що святкує звитягу над щуки-ворожки знаменням.
Тріпни об землю хвостом, у морозній грудневій імлі
ти побачиш окрім неприкритого сраму –
півмісяць пливе у запиленім хати вікні
над хрестами Москви, як перемога Ісламу.
Куполів, що голів, і шпилів – що задертих спідниць.
як за смертним порогом, де здибанку значим,
де «від пуза» кумерен, кремлів, синагог і сідниць
де і сам ти батяр зі своїм мінаретом стоячим.
Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі
як не владу потворну, себе ми поборем.
Застібай же пащеку зубату. Бо тобі на столі
як лежати, то байдуже помилитися гаком чи морем.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335343
дата надходження 06.05.2012
дата закладки 06.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.05.2012
Терпкість суботніх слів нагадує душі контузію,
Зрікаюсь в котре від фарфорових ідей,
І навіщо я створила собі мережкову ілюзію!?
Тепер ховаю погляд від сторонніх очей…
І сором викручує так безжально руки спазмами,
Розказати,ні,боюсь втратити штучну гармонію,
Розбилась об життя розсипалась пазлами…
Запізно я вже зіграла заключну симфонію.
Іі дорога одна написана білими титрами,
В пустоту,натикану нікому непотрібними цифрами…
Кому потрібні фальшиві титули,
Коли душа уламками..їй піти нікуди…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302266
дата надходження 25.12.2011
дата закладки 04.05.2012
Всіма забутий. Списаний на брухт.
Такі думки літають головами.
Хтось тіло у землі своє забув
Ніколи не заживши тої слави.
І ти стоїш на перехресті доль,
Життя кидає вміло на узбіччя
Та кожен має неповторну роль,
Яку зіграти повсякденно личить.
30.04.2012 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334215
дата надходження 30.04.2012
дата закладки 01.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.04.2012
Торкнулась ніжність кінчиком рядків,
Розлилось молоко в небесні склянки…
Тебе чекає завжди на межі світів
Та,що в волосся заплітає ранки.
Тебе тривожить поглядом зірок,
Тебе чекає диханням блакиті
Та,що із нею вічність, ніби крок,
Та,що життя переплавляє в миті
Навгад танцюють душі білий вальс,
Але тебе в своїх очах тримає
Та,що між пальців замикає час,
Та,що в обіймах Всесвіт замикає…
Шепоче квітень крилами вітрів,
Метеликом сідає сон на плечі.
Тебе чекає завжди на межі світів
Та,що в волосся заплітає вечір…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332332
дата надходження 22.04.2012
дата закладки 22.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.04.2012
Вже двадцять сьомою квітчається весна,
А чорний біль вкрадається у кожне серце,
Протони вітром смерть повсюди понесла,
Але життя у боротьбу постійно рветься.
Й не все, що було, знаю тільки в двадцять шість -
Дитя Чорнобильської надлюдської трутки -
Я тут недовгий довгожданний тільки гість -
Усе іде циклічно, взявшись попід руки...
21.04.2012 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332019
дата надходження 21.04.2012
дата закладки 21.04.2012
Почитай меня тихо в открытом пространстве ночи,
Почитай же, не бойся, не так уж я плохо пишу.
Помню, раньше на детских площадках был чудный грибочек,
Залезай под него, а я тебя поищу.
Поаукаю громко, смешно, удивлю прохожих
Они утром проснутся, с улыбкой вспомнят меня.
Это ночь будет слишком на правду, на жизнь похожа
Я шаманскими танцами подвину начало дня.
А потом я найду тебя
Молча
И сяду рядом,
Под грибочком так тесно, так славно – прижмусь к тебе
И ты станешь кормить меня небом и шоколадом,
И о звездах рассказывать, их странной и страшной судьбе.
Звезды смертны?
Зачем? Неужели и это правда?
Что же вечно тогда? И кем нам с тобою стать…?
И я тихо усну,
И пускай наступает завтра…
И подумаю
«Звезды ведь тоже могут устать»…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331729
дата надходження 20.04.2012
дата закладки 20.04.2012
Павло Полуботок (1660 — 29 грудня 1724) — український козацький державний і політичний діяч, військовик, чернігівський полковник, наказний гетьман Війська Запорозького (1722—1724). Один з лідерів автономістської партії. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.
Павло Полуботок народився близько 1660 року в заможній козацькій родині. Прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов'язки райця чернігівського магістрату[2]. Батько Леонтій Полуботок послідовно служив писарем та сотником Чернігівського полку, а згодом — бунчужним, генеральним осавулом і переяславським полковником.
В 1670-х роках Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії[2]. 1680 року він одружився із Єфимією Самойлович, племінницею Івана Самойловича. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша[2].
1692 року, в ході слідства у справі ченця Соломона, гетьман Іван Мазепа звинуватив батька і сина Полуботків у державній зраді. Леонтія визнали винним[3], позбавили полковницької посади та конфіскували частину маєтків на користь гетьманської скарбниці. Проте на початку 18 століття Павло Полуботок повернув собі ласку гетьмана. 1703 року Мазепа затвердив за ним землеволодіння у Чернігівському полку, а 1705 року дав згоду на його обрання чернігівським полковником[2].
1708 року, в ході Північної війни, Павло Полуботок не підтримав виступ Івана Мазепи проти московського царя Петра І. 6 грудня того ж року на Глухівській раді, організованій промосковською козацькою старшиною, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання Петра І.
24 листопада 1708 року замість гетьманського уряду Петро І надав Полуботку села небожа Мазепи, Івана Обидовського. Через місяць він отримав від царя Любеч з околицями і частину володінь самого Мазепи та Пилипа Орлика.
На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув активну господарчу діяльність. Він розвивав промисловість, будуючи млини, ґуральні, гути і рудні, і наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. На виручені кошти Полуботок скуповував нові маєтки у Гадяцькому, Лубенському, Ніжинському, Охтирському, Сумському і Чернігівському полках. На початок 1720-х років він був одним із найбільших землевласників в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Полуботку належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упорядкував котротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452—1715 років. Він також був покровителем чернігівського Вознесенського собору.
1721 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладожського каналу. Будівництво були непопулярними серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність.
В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів.
28 червня 1722 року Петро І створив у Глухові Малоросійську колегію на чолі з президентом Стапаном Вельяміновим для керування справами Гетьманщини.
16 квітня 1723 року указом Петра І розширено повноваження Малоросійської колегії за рахунок звуження повноважень гетьмана.
19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал, який
1) забороняв зловживання світських і духовних можновладців щодо осіб козацького стану:
« абы пани полковники, панове старшина полковая, сотники, державци духовніе й свіцкіе, атамани й прочіє урядники й отнюдь нихто не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждати й употребляти, но міют они, козаки, при своих свободах зостаючи, толко войсковіе, чину их козацкому пристойные... отбувати й исполняти услуги »
2) передбачав реформу судочиства, а саме визначав порядок суддових апеляцій та регламентував процес судочинства:
« А суди везді... со всяким надлежащим устроити порядком, жебы не сам [полковник] й не один суддя, але в присудствіи и другой старшины тамошней, також без-урядовых, только бы честных й разумных особ... справи судовые в судебной избі размотрувал й рішал бы обще-совістно, по истине, як право и самая слушность указывает... »
Подання Сенату Російської Імперії колективних клопотань та чолобитних від імені старшини, козаків і посполитих з вимогою скасувати фінасове підпорядкування Гетьманщині Малоросійській колегії.
Саботаж фінансові розпорядження Малоросійської колегії.
22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною виклали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя.
23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана.
вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах.
Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією.
10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, до Петропавлівської фортеці.
середина 1724 року — справу Полуботка віддано на розгляд Вищого суду.
18 грудня 1724 року, близько 15:00 — Полуботок помер від хвороби в камері. Похований на цвинтарі церкви Святого Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в Петербурзі.
Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Старшина через особливу депутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.
Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого військового суду.
Полуботок разом із старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на самоуправства і грубе поводження великоросійських чинів і посилався на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Коли Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. А щоб в Україні в цей час взагалі було якомога менше старшини і козацтва, розпорядився вивести козацьке військо на південний кордон, ніби для охорони України від татар.
У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.
Хоча в усьому цьому не було нічого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівався на Полуботка за протидію його планам русифікації. Він наказав заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську фортецю. Велів заарештувати також усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.
Згідно з оповідями, Полуботок сміливо докоряв Петра за порушення українських прав, доводив, що гноблення України не приносить йому ніякої честі — значно більше слави правити народом вільним і вдячним, ніж пригноблювати його насильством. Нагадував йому про вірність і старанну службу українців і докоряв царя, що за цю криваву службу він платить їм гнівом та ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні — знають тільки, що їм все можна, робити з нами». Розгніваний Петро крикнув, погрожуючи Полуботку смертю за таке зухвальство, і велів посадити його в фортецю. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла».
Не маючи підстав для обвинувачення Полуботка за його політичну діяльність — оскільки він керувався, очевидно, бажанням блага своїй батьківщині, — проти нього почали слідство на основі його управління полком і господарських справ — несправедливостей щодо населення і козаків, які тоді водились за кожним із старшини: у скуповуванні козацьких земель, незаконному закріпаченні тощо. Під цим слідством його тримали кілька місяців, і він, не дочекавшись його закінчення, помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 р. Незабаром після цього помер і цар Петро (28 січня 1725 р.).
Смерть Полуботка у в'язниці справила глибоке враження в Україні, особливо серед старшини. Полуботка почали прославляти як героя-мученика за Україну. Він був похований на кладовищі в Санкт-Петербурзі при церкві св. Самсона-Прочанолюбця (рос. Церковь Св. Странноприимца Самсона на Выборгской стороне) яка була побудована дерев'яною у кінці 1709 р. на пам'ять Полтавської баталії. Зараз на місці цервки стоїть кам'яний Сампсониевский собор, побудований у 1740 р.).
За легендою Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні.
/Матеріал взято з Вікіпедії/
СКАРБ ПОЛУБОТКА
Стань, Павле-гетьмане,
на суд справедливий,
хай суддями стануть
народ твій і Бог.
Історії пам"ять
ворушить могили
з-під Невських каналів
козацьких кісток.
Не золото-срібло,
коштовне каміння,
а гідність й любов
ти всім нам заповів.
Ставай, Полуботку,
твоя Україна
на лаву підсудних
веде ворогів.
Скликає козацтво
козацькую раду,
судити тиранів
будемо гуртом.
Кому за багатство -
брехливість і зрада,
кому - свята правда
й огидність оков.
Ставай, брате-Павле,
полиш тоті мури,
катівень-фортець
і чужинських церков.
Ті залпи і дзвони -
салюти тортурам,
салюти катам
українських основ.
Засудим довічно,
засудим до смерті
загарбницькі раті,
брехню і обман.
Запалим багаття
козацької честі,
щоби спопелити
чужинський бур"ян.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331694
дата надходження 20.04.2012
дата закладки 20.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.04.2012
Іван Степанович Мазепа - гетьман України 1687-1709р.р.
Мазепа народився 20 березня 1639 року, в українському хуторі Мазепинці Київського воєводства Речі Посполитої, неподалік Білої Церкви.
1700 року вибухнула Північна війна.
Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Регулярно їх полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків московитських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав.
Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш».
Після того, як Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700—1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини.
Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: Братія, прийшла наша пора; скористаємось цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною.
За словами Пилипа Орлика (в меморіялі «Deduction des droits de l'Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 p.), зміст угоди 1708 р. був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського...
Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали в Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно чинний наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.
Протягом осені, зими й весни 1708—1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Тепер остаточне поглинання Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу.
Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Похований у Галаці. Через два роки турецькі мародери в пошуках скарбів, розкопали могилу і не знайшовши їх, викинули тіло гетьмана на вулицю. Згодом козаки перепоховали тіло старого гетьмана.
Ревний покровитель православ'я, Іван Мазепа побудував по всій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).
/Матеріал взято з Вікіпедії/
ПРОКИНЬСЯ, ІВАНЕ
Знов дзвони горланять
Батурин лякають,
кров пам"ять марудить,
і біль не стиха.
Прокинься, Іване,
пора цьому краю
обмитись від бруду
й чужого гріха.
Прокинься, Іване!
Пора вже напевно
прогнати з церков
тих чужинських попів,
які в твоїх храмах
гласять анафеми,
забули про кров
дитинчат й матерів.
Прокинься, Мазепо
на Січі нарада
зібрались гетьмани
чекають тебе..
Брехню, ту далеко,
відправ із боргами,
на північ, Іване,
хай там і помре.
Хіба зрозуміти
чужинським акторам,
що рідному краю
ти зрадить не міг.
Чужим не зігрітись
ні златом, ні словом
і славу чужую
не випить повік.
Дивися, Іване -
стають побратими,
козацькій державі
співає Кобзар.
Ідуть отамани,
полки з курінними,
Батурин заграви
на піках зібрав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331198
дата надходження 18.04.2012
дата закладки 18.04.2012
Густо курят юнцы,
Меховые накидки на платьях смеются.
Кровь на пальцах верна
Клятвой старому другу.
В небо прячет концы
Слово, тлея каймою на блюдцах.
В солнцеликость зерна
И извечность побегов упругих
Верят только лишь те,
Кто играет на струнах воздушных.
Под аккорды молчат.
Под аккорды играют глазами.
Две строки на листе,
Как две старые клячи за светом послушно, -
Тишиною стучат,
Будто зная, что Бог ещё с нами.
14.04.2012, 20:50, джаз-концерт
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331070
дата надходження 17.04.2012
дата закладки 17.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.04.2012
З святом Христового Воскресіння всіх!
Йдемо шляхом Ісуса по землі,
Його Завіт оспівуєм псалмами.
Спокутуємо вчинене в журбі
під тягарем ваги хреста із власними гріхами.
По Via Dolorosa йдуть прочани босі,
на Via Dolorosa молитовний сум.
З Via Dolorosa Господа попросим,
Воскресіння віри для подертих струн.
Прочанами зробилися давно,
земні гріхи спокутуєм шляхами,
дорогами скорботи ідемо
і, каючись, у Господа помилувань благаєм.
По Via Dolorosa йдуть прочани босі,
на Via Dolorosa молитовний сум.
З Via Dolorosa Господа попросим,
Воскресіння віри для подертих струн.
Вогнем Творця освятимо серця,
і скрипка Віри одізветься раєм
у душах, ще не вмерлих до кінця,
та виллється в симфонію Вселенського розмаю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330699
дата надходження 16.04.2012
дата закладки 16.04.2012
Богдан Хмельницький (6 січня 1596 — 6 серпня 1657) — шляхтич руський, реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.
Польський історик Людвік Кубаля, котрий присвятив багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного».
/Матеріал взято з Вікіпедії/
ОЙ, ХМЕЛЮ НАШ, ХМЕЛЮ!
На площі у латах
з сідла булавОю
ти кличеш до бою
відважних синів.
Не срібло і злато,
а бронзову волю
віншуєш добути
з архівів століть.
Ой, Хмелю наш, Хмелю,
вершителю слави,
великий гетьмАне
великих часів!
Вовік ти прославив
козацьку державу,
та сам і завів її
в стан ворогів.
Богдане, Богдане,
хіба то ти відав,
Богдане, Богдане,
хіба про те знав?
Ти руки відкрив
для братерських обіймів,
натомість в кайдани
свій край закував.
Прокинься, Богдане,
привстань у стременах!
Хай бубни ударять,
а сурми гудуть.
Рубайте кайдани,
несіть гобелени!
Козацькі часи
Україні грядуть!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330701
дата надходження 16.04.2012
дата закладки 16.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.04.2012
Мороз візерунково малює рукою,
на шибках сонних,ранкових маршруток,
оповите серце незбагненною журбою…
закутаю в’язаним шарфиком смуток.
Холод безжально виколює кінцівки,
замерзає від вітру обличчя …не відчуваю чола,
і знов ранок на заїжджених платівках…
стискає коліна холодна зима.
Засніжені ліхтарі рахують хвилини,
сипле сніг на обвітрені вуста…
дім ,між тим навчання ,роботи хвилини…
на зупинках замерзають початки ніби то нового дня.
а мені б подихом твоїм зігрітись…
давить груди,така нестерпна самота,
вдих …видих,думок вже майже не чути
знав би ти,як мені не_вистачає твого тепла…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309955
дата надходження 29.01.2012
дата закладки 12.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.04.2012
А я б хотіла….
сипатись ніжністю
на твої долоні,
тендітно оксамитовими
віями доторкатися скроні…
хотіла б ,
пірнути у небо,
в легкості з тобою тонути,
пелюстково-тремтяче
зірватись фіалковим буревієм ,
і в тобі метеликом затихнути…
насититись подихом,
щілинками просочених губ…
ніжністю… ласкаво
горнутись обличчям до рук….
дихаючими дотиками,живими
вздовж шиї ненароком блукати…
з плечей стікати
краплинками янтарного сонця
що пахне тобою…
і кусочками свіжої м’яти
щоб лишень у твоїх обіймах …
у тобі ,в трьох кроках до раю…
лиш на твоїх руках засипати…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328201
дата надходження 06.04.2012
дата закладки 09.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.04.2012
Наші діти – не діти нам …
Вони послані наче стріли
Із проміння НебесТворця,
Таїною що світ покрили…
Ми не власники їх сердець,
Ні думок, ні тілесної сили,
Хоч даруємо їм життя
Про яке вони й не просили …
Вони Бога і дочки й сини,
Ніжні крила земної долі,
Опускаються з далини
По Всевишнього добрій Волі.
Хоч тіла їх належать нам
Не дано управлять їх світом –
Небесами керовані там,
Де їх душі теплом зігріто…
Ми як пристрій для рук Творця,
Що метає небесні стріли,
Тож відкриймо йому серця
Щоб долоньки нас ніжно гріли.
Щоб послав через нас життя
Не на день, не на мить буденну,
Щоб прийшовши крізь нас, дитя
Не пішло у пітьму підземну…
Я хотіла палку любов
Дарувати завжди й щоденно,
Та коротким його був шлях
Обірвався чомусь таємно…
Стільки планів було в мені,
Стільки помислів і бажання,
Та до Господа він пішов
У весняну годину ранню…
Бачу неба густу блакить
Ніби очі його радіють,
Бо родився не для життя
Й не земні його були мрії…
Але був він ось тут і там –
Не примара була й не казка…
Не судилось приснитись снам
Й не гойдала його коляска…
Не мені проливати сліз, -
Не достойна гнівити Бога,
Бо забрав Він своє життя -
Не моя ця була дорога
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326641
дата надходження 31.03.2012
дата закладки 31.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.03.2012
Як довго затягнувся нині піст?
Вже двадцять літ засохлими вустами
читаємо Шевченків заповіт,
а Воскресіння так і не настане.
Вже двадцять літ, як скинули ярмо,
та на смітник чомусь не викидаєм,
а час-від-часу дістаєм його
і перед дзеркалом тихенько приміряєм.
Протиполярність вчинків і бажань
на дві частини поломало душі,
словами - Кобзареві сиплем дань,
ділами - всі святі ідеї душим.
Невже-то Богом проклято наш край?
Невже повік в ярмо те запрягатись?
О, Господи! Направ, чи покарай!
Нехай Дніпро не плаче і Карпати.
Нехай прийде той Воскресіння день,
разом з Христовим на мою Вкраїну,
повернеться і Правда до людей,
і мати обніме щаслива сина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326083
дата надходження 29.03.2012
дата закладки 29.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.03.2012
Вдивляючись в минуле – усміхнусь,
Мій біль минув, як втрачене кохання,
До іншої красуні пригорнусь,
Зриваючи уквітчані бажання.
Весняна пісня тільки не бринить:
Хмільна, зваблива, ніжна, урочиста,
Хоч неба розстелилася блакить,
Як думка ангела велична й чиста.
Та серце в груди вдарить – це весна!
Сопілками струмків натхненно грає,
Конвалія тендітна й чарівна
Її на стежці знову зустрічає.
25.03.12р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325233
дата надходження 26.03.2012
дата закладки 26.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.03.2012
а як це мріяти, коли в руках стиснені струни?
і серце, сховане в шухлядці,так кричить...
та вирватись би...А куди тепер..в нікуди??
до тебе…моя душа на пів дорозі згорить…
краплинки суму розвіються вітром ...
по плечах що затерплі стомились від болю
душа розсиплеться крихтами мірти і літа...
як лише серця торкнутися свого дозволю…
а як це, мріяти про когось ночами?
коли душа тремтить і вовком скулить
боячись, відкритись знову…до гола
та вирватись би раз...туди...до тебе
_____________ні... боюсь...згорить...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324159
дата надходження 22.03.2012
дата закладки 23.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.02.2012
набряклі повіки прикривають тусклий біль ,
заховає скляний погляд у вологі долоні,
це все сталося так як ти хотів...
пригнічено сльози впивалися в скроні.
а ти мовчання за пазуху собі заховав
нагло розвернувши голову в бік і мовчиш
не говори...
вже не треба...
мабуть ти добре все сам знав,
те що ти в грудях її давно печеш і болиш...
і ти жало мовчання встромив їй у спину,
її всі слова на себе приймала холодна стіна,
а вона казала тобі,
…чуєш..
кричаааала!
те що згиииину! …
якщо незупинеш,
зруйнується все...
вже відчутний хруст під ногами руїнами життя...
а вона не припиняє щось там писати,
хоча її погляд в листок ,випалює очі...
заплакані щоки...
беззмістовно рукою пишуть слова..
а знаєш...
вона не спатиме цієї ночі,
тому що боятиметься прокинутись тобі чужа…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316488
дата надходження 24.02.2012
дата закладки 24.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.02.2012
на небі зорі обіймались снами,
протягаючи свої руки нам до вікна,
а мені б напитись твоїми вустами...
торкнешся губами мого чола.
так тендітно,як вперше мене пригортаєш,
зігрієш мене таким рідним,ласкавим теплом,
в моєму волоссі ніжність відшукаєш,
а ти приснись мені сьогодні Янголом
опівнічні ниточки до тебе прив’яжуть,
до грудей твоїх сильних можна,притулюсь,
і казкові феї про кохання щось розкажуть,
а я за тебе ,можна... Богові помолюсь...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312102
дата надходження 07.02.2012
дата закладки 07.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.02.2012
They tried to make me go to rehab, I said: "No, no, no"
Rehab, "Back to Black"
Тебе силкуються закрити,
а ти - їм: "Ні, ні, ні".
Душа у кольорі нефриту
лежить на мілині.
Твій soul міриться до джазу
крізь ніч і R&B,
а ти своє "не маю часу!" -
усім навперебій.
Твоя душа з відтінком яшми,
(точніше - жадеїт),
кричить: "Невже тобі не страшно? -
Твоє життя збоїть!
Тобі - у схиму б, до святилищ,
подалі від гріха б!"
А ти - душі: "Чого ти квилиш?
Пощо мені рехаб?
Чого гризеш? Мари якої? -
(текіла, джин, гашиш!) -
тебе нічим не заспокоїш -
ти повсякчас гірчиш!
Хіба до сміху Заратустрі
на перехресті трас? -
всі демони - лише назустріч -
(шираз, шартрез, чарас!)
Не вгомонюся я у лірі -
(ти знаєш, я - no good)".
...І, раптом, голод чи делірій
тебе загнав у кут!..
...Свої шляхи - земні і вищі -
у "не таких" натур...
А зараз - до вершин нових чи
назад у чорноту?
Чи це лише від папарацці,
підлесників, нахаб -
вакації, перерва в праці
на зоряний рехаб?
Шалом тобі, лозо, соломко!
Лети в останній хадж!
Депресія. Всесвітня ломка.
І ґанджа** має ґандж.
2011
*рехаб (сленґ) - реабілітація
**ґанджа - сорт індійських конопель
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311153
дата надходження 03.02.2012
дата закладки 03.02.2012
Колись давно упали гори з неба
До тебе, чорна земле, і на тебе,
А ти прийня́ла мовчки їх до себе.
І побрели по ребрах їх смерічки
та порічки,
І порповзли холоднії мохи
аж на верхи.
Колись давно розсипав хтось по небу сіль,
Хтось нетутешній, хтось звідтіль,
Де є в краю аж так багато солі,
Щоб розсипа́тися доволі.
Колись давно скотилася солона
сльоза із неба в лоно
гір.
Тоді з'явився-
народився
Синевир.
03.02.2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311091
дата надходження 03.02.2012
дата закладки 03.02.2012
так тривожно коли відчуваєш бурю..
у волосся встромляє свої пальці тииииша….
і затишшя …
цілковите мовчання пилом лягає на повіки полиць…
вуста німі…зав’язані рожевою стрічкою…
хочеться більше слухати…
більше відчувати…
менше запитувати...
немов в очікуванні чогось/когось…
в такому розтягнутому склі набряклі початки неба..
ми хворіємо тим паче свідомо…
забуваючи що любов вбиває…
якщо ти один з тих хто відчуває її сильніше інших,
ти лишень глянь їй очима сповнені вогню…
вона полюбить тебе,
як метелик...
..і знищить тебе..
не давши сказати слова.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310782
дата надходження 02.02.2012
дата закладки 02.02.2012
Не раз життя нас кидало в страшенний жар,
Не раз фортуна била дико в тихий писок,
Не раз несли ми душі на чужий вівтар -
Однак думки лишалися постійно лисі.
Ми вічно биті, ламані всіма навзнак,
Навіки жертвами смиренними зостались -
Не вибратись ніколи нам уже з бідак
Допоки вбогими серцями хизувались.
Ніколи волі нам не бачити в житті
Та щастя у неволі зразу не прибуде
Допоки гордості не виберем собі
І трішки гідності святої не здобудем...
01.02.2012 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310662
дата надходження 01.02.2012
дата закладки 01.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.01.2012
Нарисую цветы
..так что бы покрасивей
Ромашки….
Быть может и розы.
Все что остается
..сочинять стихи…
Рисунки…
Не все поймут, но все же...
Я рисую
….ведь надо жить
Живу...
Не ощущая любви.
Дышу ...
...как будто пылью
Улыбаясь по воскресениям…
Убегаю в письма от тоски...
Сочиняю...
в руках тиха, умирает боль…
полюбить тебя, но так рано...
я просто нарисую...
придумая любовь...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308583
дата надходження 23.01.2012
дата закладки 23.01.2012
Сумна історія, сумні бувають ролі
І час не завжди котиться собі уверх,
Ми хилимось, неначе ті стрункі тополі,
А душу на шматки дрібненькі хтось роздер.
Буття не цукор, щастя не в дурних змаганнях
І істина двозначною завжди була,
Потрібно мислити у творчому єднанні,
Бо доля вже не раз у прірву нас вела.
22.01.2012 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308368
дата надходження 22.01.2012
дата закладки 23.01.2012
Я мрію про перстень на правій руці
І погляд твій вічно знайомий.
Я хочу, щоб ранки лишались оці
І лагідно пестили зорі.
Я прагну цілунку твого на устах
І радості вітру в волоссі,
Щоб радість лишалась у тебе в очах
Та легко було у дорозі.
Я хочу, щоб ти все моєю була
У бурях, нещасті чи болю,
У радощах силу свою здобула,
Й ніколи не знала вже горя...
Я мрію про перстень на правій руці
І погляд твій вічно знайомий.
Я хочу, щоб ранки лишались оці
І лагідно пестили зорі.
21.01.2012 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308025
дата надходження 21.01.2012
дата закладки 21.01.2012
На меня, господа, не смотрите,
Не хочу. Без причины здесь я.
Если есть ко мне дело – идите
Той дорогой, где нету меня.
Солнца луч показал свою силу,
И навечно меня ослепил.
Сам себе я построю могилу
Позабыв даже то, что любил.
Я бежал бы, да скованы ноги,
Я бы пел, только голос хрипит.
Господа, ваши души убоги
Не поймут, о чем сердце болит.
Моя казнь – это страшная мука,
Смесь печали, тоски и огня.
Я погиб, получив по заслугам.
Я простил, но прощают ль меня?
…
Помолюсь я тихо на прощанье,
ведь в молитве столько разных функций.
Жаль, что Бог, при всем своем желанье,
К жизни не дает инструкций…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307859
дата надходження 20.01.2012
дата закладки 21.01.2012
Я проживу тобою до весни…
З цілющих трав заварю зілля,
Можна …нічого не кажи…
Мені так тепло…я так цього хотіла.
Я погріюсь тобою до весни…
З повік злітає жаданий спокій,
Колискову…можеш прошепочи,
А я втоплюсь в очах твої глибоких.
І віршами що тліють у мене ,
я дихатиму …чуєш!Я хочу жити,
Затишною краплинкою розчинюсь в тишині,
З тобою я так хочу цю зиму від тужити…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307344
дата надходження 18.01.2012
дата закладки 18.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.01.2012
А, впрочем... ерунда и лишнее мученье
Да, трагик - амплуа.
Но шут - предназначенье!
Геннадий Нейман
Здесь бездарно, становится – скучно и глупо…
Я начну говорить – прослыву по-старинке шутом.
Лёгкий голос звучит одиноко, досадно и скупо,
и обыденный мир награждает меня колпаком.
В Божьем мире огромном я только лишь семя.
Не шпион, не бессмертный, не Джокер в Таро.
Ухожу за пределы пространства, и время
отдаётся невинностью нам за пороки и зло.
Неизвестен наш род и неведомо, что мы за племя.
О себе в словарях мы находим слова праотцов.
И конечно за страх не упасть на колени –
Воздаём палачам и клеймим подлецов!
Рисунок Александра Монича http://www.flickr.com/photos/alexandermonich/
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238157
дата надходження 01.02.2011
дата закладки 03.01.2012
Мне запахло сегодня тобой…
Светлана Кочергина
Мне запахло сегодня тобой.
Мне запахло капелью весенней.
Только наш под ногами прибой,
И песок со слезою просеян
Ситом времени, прямо в мольберт,
Кистью, с радугой нашей, смешан,
Той, какую в прощальный конверт,
Положил ты, шагнувши в вечность.
И сквозь спящий покой пороков,
Рюмку водки налив в мартини,
И сквозь свет, обретённый свыше,
Горло сжав, я кричу, - ты слышишь?
Перестань будоражить покой,
Мне подаренный гением ночи,
Каждый вечер я к Богу с мольбой.
Что ещё от меня ты хочешь?
Мне запахло сегодня росой,
Потому что она лишь свидетель,
Вязких нежностей на рассвете,
С тобой пахнущей простынёй.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241279
дата надходження 15.02.2011
дата закладки 03.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.12.2011
Суєта суєт повсюди суєтою,
Статичністю динаміка впивається завжди,
Життя біжить, то телиться в простої -
Від нього ти поблажки вже не жди.
Не вічно бути і вершить Титанам...
Буття завершить цикли існувань.
Не заздрю я бувалості тиранів -
На них багато не безглуздих нарікань.
І так у клоунаді віз промчиться,
Безглуздість світу тисне на виски,
Рулеткою російською скінчиться
Шалений і цікавий рік важкий...
30.12.2011 року Поза межею реальності
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303165
дата надходження 30.12.2011
дата закладки 31.12.2011
Безмежний простір -
Ти і я
І невідомо, як планети нас віднесуть від каяття,
Поміж пустелі і замети!
На перехресті інших долей,
Ми розминулись крізь роки
Та не боюся я вже болю,
Торкнись мене, хоча б руки
Кохання, в снах
Ти - грішна мрія!
Все розплелося як коса.
І ніч - без сорому, повія,
Як я самотня, вже згаса!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244635
дата надходження 03.03.2011
дата закладки 30.12.2011
Я стала небом
не для того,
щоб на мені були шляхи.
Моя незаймана хмарина
Замріяно пливе в віки.
Вітрами я лечу до тебе,
Не гаючись, ані на мить,
Читать умію і в калюжі
Рецепти мудрості:любить
Я іноді живу морями,
Щоб рятувати кораблі
То раптом виросту полями -
Схилюсь колоссям до землі.
Мене ти бачиш, й коли темно
Тому, що я зоря ясна,
Лісами пролягаю дремно
Моя дорога без кінця
Хай кажуть всі,
що я самотня, не маю особливих чар
в мені живе любов до тебе
І це найкращий Божий дар
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252440
дата надходження 08.04.2011
дата закладки 30.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.12.2011
Завжди заважали думки –
Лукаві розпусники мрій.
І вас не сховали сніги,
Ви знов здійняли буревій.
І не відпустивши на мить,
То радість, то смуток несли.
Гадала, що ніч захистить...
Думки ж ті у снах проросли.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301796
дата надходження 23.12.2011
дата закладки 23.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.12.2011
Оголені ями калюжами,
Дощів серпанок лине із хмарин,
Ці погляди стали байдужими -
Немає вже вільних нині хвилин.
Ти линеш крізь пробки з оазами,
Колеса нас місять тихо наскрізь,
Постійно між нижчими класами -
Туди ти не йди, туди ти не лізь.
А в світі же стільки прекрасного,
Життя в нас єдине - тільки одне,
Зумійте надовго прикрасити,
Щоб серце лишалось щиро живе.
15.12.2011 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300231
дата надходження 15.12.2011
дата закладки 16.12.2011
Дорога.
Хромой поэт.
Французский сарафан.
Аллея из каштанов.
Майская гроза.
Твои объятия под дождём.
Восьмой этаж.
ВОрон с Ви на стенах мусоров.
Твоё дыханье.
Скуреный до половины яд.
Болотному пугалу привет.
Не отпуская твою руку -
люблю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259621
дата надходження 14.05.2011
дата закладки 08.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.12.2011
на метелика білого,
невагомокрилого
і майже безтілого –
чоботом…
задля чого?
…як дитина –
в куче́риках,
янгольсько мила,
поті́шна,
розтуливши
старанного ротика –
так безгрішно!
неспішно
і невміло
одриває
метелику крила…
тепер не втече,
не покине.
рада
дитина…
…далі
покрутить
у пальчиках тіло –
несподівано
комаши́не,
та й кине…
бо для чого ж воно
дитині таке –
безкриле...
бридке
хочеш
метелика
зберегти?
відпусти…
будеш
про нього
згадувати
беззоряними ночами…
навіть речами
власними,
не володіємо до кінця,
бо й вони
належать не нам,
а підвладні законам
речови́нного світу…
а душі й серця?
єдине,
що справді
належить людині
у земному житті –
не результати навіть,
а сам лиш процес
спонтанної Творчос-ті…
у труді і в любові;
і почуття:
істинні,
не нав`язані,
не набуті,
а власні
СВОЇ по суті.
такі
справжнього
щастя
людського
психологічні
основи...
а одержимість…
тільки
за власної волі
кожен із нас
належить,
чи не належить –
Богу…
і твої балачки
про відсотки
взаємної
приналежності -
тут
взагалі ні до чого…
і останнє:
любов
Чоловіка і Жінки,
КОХАННЯ –
закони його природи
доступно прості:
усього лиш -
свобода
Двох Особистостей
у безкінечній
взаємній
Співтворчості
отаке
від народження
Богом на́дане
кожному з нас
право
а решта все –
від лукавого
07.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298421
дата надходження 07.12.2011
дата закладки 07.12.2011
«Это всё равно, что разбить сервиз и возмущаться, что он не железный».
Сафарли Эльчин «Мне тебя обещали»
Ти по собі залишала подряпини.
Тіла тобі було мало. По внутрішнім органам
Штрикала, дряпала без упину лапами,
Супроводжуючи дійство стогоном.
І я вирішив, досить тебе наділяти кольорами.
Неперевершений ідіотизм. Я в-і-р-и-в.
Навіть у моїх комедіях ти зчитувала драми.
Ти не знала міри у скидуваннях в прірви.
Мене нудило від загальної тенденції чужості.
Від інтернетних «нах» і «пох»,
Від втрати пам’яті . Від набуття байдужості.
Можливо я гунявий лох? Не з цих епох?
Найголовніше виніс, як з пожежі.
З дороговказів зйшов. Пішов з князів.
Залишив я твої одежі… вежі… межі…
Протверезів від кольорів.
Від слів я теж протверезів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298316
дата надходження 06.12.2011
дата закладки 07.12.2011
...друже...час згортати свої крила і шукати притулку на зиму
літати в холодному небі це все одно що провалитись під кригу
а ти цілуєш сліди на снігу немов святу землю Єрусалиму
і потайки віриш що право на власне життя ні з ким не ділиме...
повз погляд проходять ті яких ти ще не готовий побачити
сняться ті яким ти винен шматок свого серця
та ці сни у період самотності неварто тлумачити
вони порожні як і ти...тут сердься чи не сердься
найважче насправді самого себе пробачити...
проковтнувши слова сідаєш на вечірній експрес
у країну мрій тепер не потрапити через задзеркалля
і спогади утворюють душевний абсцес
а часом хтось усе це божевілля називає коханням...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297899
дата надходження 04.12.2011
дата закладки 06.12.2011
Долаючи біль,невгамовну тілесну й духовну
На вірну Ти смерть прямував не за свої гріхи
І чашу образ випив без нарікань гірку й повну
А били до крові безжальні й тяжкі батоги...
А Ти все простив,ще й у Бога зумів попросити
Щоб Він не гнівився на нас,на жорстокий народ
Розп*ятий же був,щоби ми могли в світі пожити
Взамін не просивши ніяких собі нагород...
В надії помер,що навернуться люди до Бога
Від зла відкупив,давши в жертву свою плоть і кров
Бо істинна й вірна у світі одна лиш дорога
І справжня та щира єдина до Бога любов
Я дякую дуже,що Ти нас завжди пам*ятаєш
Ісусе,безцінний дарунок,твій викуп---життя
Крізь терна,буває,дорогу до серця долаєш
Прости мене грішну й прийми від душі каяття!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250033
дата надходження 27.03.2011
дата закладки 05.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.12.2011
Чому ти так полюбляв чорні светри?
Ти знав, що до кінця не дійдеш?
Ти не вгадав на скільки метрів?
Скажи, ти знав, що ти помреш?
Авто без верху. Вже без верху.
І в ньому трупи без голів.
Скажи, чи добре тобі зверху?
Чи саме так Господь велів?
Чорнявий хлопче і могутній –
Нема його. Загинув він.
Він серед нас тепер відсутній,
Як поночі церковний дзвін.
А з ним іще одна людина –
Такий білявий і хороший, -
Замість нього тепер могила,
Що взимку снігом припорошить.
І траур в місті домінує,
Заплаче місто, заскорбить.
А чорний янгол вже звітує,
Що молодь треться у воріт.
Дві смерті враз – і дві труни,
Не буде їх у нашім колі.
Нема вже їх. Пішли вони.
Вже десь вони у вічнім полі.
Увіковічим вашу пам'ять
І все одно до вас прийдемо.
Колись. Не зараз. Ви чекайте.
Пробачте нам, що ми живемо.
2007
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297055
дата надходження 30.11.2011
дата закладки 01.12.2011
Це край світу що зветься кохання
Стою самотньо над безоднею життя
Душа перетворилась в уламок криштальний
Дивлюсь на нього крізь лінзу каяття.
Стою…в руках фантоми щастя,
Що зачепились нігтями привички,
А вони розтануть на порозі,обмиють зап’ястя,
Або згорять раптово не мов сірнички.
А дим що від неї,розвіється повітрям,
Я сумуватиму за ним між рядками,
За затишним теплом дому і тріскотом каміну,
Та я ж завжди чекала на тебе з теплими руками….
Тепер душа покрита білим снігом,
Стою щоб впасти в прірву або піднятись в небо,
Моє ім’я запам’ятається вітрами,
Вони замітали дороги…дороги до тебе…
І зникну в древньому тумані,
Може хтось за плаче а хтось засміється,
А я на прощання усміхнусь усмішкою криштальною,
Й загублюсь в світі з якого вже не вернутись
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296517
дата надходження 28.11.2011
дата закладки 29.11.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.11.2011
Зачем ты веришь слухам и пустым словам?
И падаешь к святой Земле так низко.
Ряды глупцов ты пополняешь собой сам.
Что ж, все, вычеркиваю с дружеского списка.
Тебя не осуждаю я и не виню...
До точки доиграл ты роль и сняты маски.
Не соберёт нас вечер к общему огню,
Нам музыка теплей, чем грязные огласки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296005
дата надходження 26.11.2011
дата закладки 26.11.2011
Напевно кінець нарешті настане,
Впокоїться дух на смертельнім одрі
І мрії навіки сиві розтануть,
Щось тенькне на спомин нарешті мені.
Недовго ще жити. Останні хвилини
Ще буду я з вами на цій Колимі.
Я хочу вже Там Його похвалити -
Прощайте, іду. Простіть же мені!
24.11.2011 Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295623
дата надходження 24.11.2011
дата закладки 25.11.2011
Прогнати цигарковий дим вітрами,
Піти подалі від смішних оков,
Давно вже не спиняють грізні брами,
Давно душі я волю віднайшов.
Не треба знов кайдани одягати,
Не треба нас залякувать кийком,
А треба в руки долю власну взяти
І не заляпати її багном.
Потрібно витрясти себе з "хохольства",
Азарт загнати в еру розбудов.
Немає часу в нас на "розглагольства" -
Вже треба діяти - цей день прийшов!
22.11.2011 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295172
дата надходження 22.11.2011
дата закладки 22.11.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.11.2011
Теперь без разницы, теперь всё - всё равно,
И криком ворона, и во все стороны
Эхо несёт дурные вести,
Что мы не вместе, мы не вместе.
А ты мой гений. Я твой гений.
И безрассудство поражений
Вело к безумствующей грани,
И каждый раз по новой ране.
Играй, мой мэтр! Мой маэстро!
Пока мы вместе в этом месте.
Недолго был маэстро рядом,
Коварно он отравлен ядом.
И пал оркестр, в нём – маэстро
Исчез бесследно, неизвестно.
С лица земли он стёрт безвестно.
Погиб мой гений! Мой маэстро…
2008
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206938
дата надходження 20.08.2010
дата закладки 20.11.2011
Кому потрібні дебільні люди,
У яких із рота тече слюна?
Таке тлумачення повсюди:
«не тронь її, вона больна».
А що вони у серці носять?
Чому тремтять, чого лукавлять?
Чого вночі у Бога просять,
То це нікого не цікавить.
Брудне, курчаве собача,
Нікому вщент вже не потрібне,
Занепокоєне дівча
Напевно, кращої долі гідне.
Невже то саме її шлях
Збирать пляшки серед пластмасу
І різний мотлох цього світу,
Щоб здати потім його в касу
Прийому второсировин.
Чому сторонитесь її?
До вас звертаюсь, перехожі.
Тому що мислення у неї
На наше взагалі не схоже?
Вона взувається в калоші,
І до прикрас вона не схильна.
Ніхто не зна', як її звуть,
А просто кажуть «божевільна».
Чіпляється до перехожих,
І кожен день з одним питанням:
«Котра година? Скільки часу?» -
«Вже час тобі збирать пластмасу!»
Вона всміхається образнику
І просто далі собі рушить
По місту серед перехожих,
В собі пригнічення придушить
І знов пита’:»Котра година?» -
Я перед ней знімаю маску, -
«Вже восьма без однієї хвилини».
«То дякую тобі», - «Будь-ласка».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197388
дата надходження 23.06.2010
дата закладки 20.11.2011
На небі думають про море.
Свербіж в лопатках – це все крила.
Незвичний стан в глибинах неба,
А зазіхаєш на вітрила.
Немає хмар в морськім просторі,
Як в небі хвиль. Звучить типічно.
На небі хворі. Хворі в морі,
І парадокс, як утопічно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196480
дата надходження 19.06.2010
дата закладки 20.11.2011
Каламутить. Безладдя накопичених думок.
Шматки обірваних речень.
І мої втечі. Ще один крок.
Скуйовджене волосся падає на плечі.
Я в сліпоті. Навколо люди.
Занадто передбачувані речі
Є передвісником застуди.
В останньому вагоні тихих зречень
Жили нікчемні пересуди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236727
дата надходження 24.01.2011
дата закладки 20.11.2011
***
Кохання - це абсолютно безтямно-божевільний стан польоту людської душі.
19.11.2011 року Львів
***
Кохання - стрімкий потік божевілля людського існування, який ніколи не пересохне, бо його сила криється в безсмертності людських відчуттів і переживань.
19.11.2011 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294440
дата надходження 19.11.2011
дата закладки 19.11.2011
Наш пульс зрівняли до води.
Він витікає геть.. крізь пальці.
В театрі наших почуттів
Ми відіграли всі спектаклі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294345
дата надходження 19.11.2011
дата закладки 19.11.2011
Твоё сердце томиться. Моё тоже томилось.
Ищи время учиться, чтобы не случилось.
Вера останавливает боль. Боль же проявляет Душу,
Но не сравнивай место – где хуже, а где лучше.
Оставь суету. Суета оставит тебя,
Слушай Ветер и Мир созерцай только любя,
Всё заключено в одном – это и есть Путь,
Подобно страницам книги – в каждой лежит суть.
В переполненной чаше – нет места Любви,
В слепой страсти – только жажда крови,
Лишь извечное Небо хранит сердец тепло,
Лишь от мудрого Солнца в наших Душах светло…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293637
дата надходження 16.11.2011
дата закладки 16.11.2011
***
Життя прекрасне і не варто недооцінювати свої можливості.
08.11.2011 Львів
***
Закрученість сюжету даного світу робить цікавішим наше життя.
09.11.2011 Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291921
дата надходження 09.11.2011
дата закладки 13.11.2011
***
Наш кінець - не остання все ж мить,
Ми у вічність підем дивувати,
Наше кредо: здійнятись в блакить
І у мріях нових надихати.
***
Здобудь життя у подоланні пекла,
Вдихни на повну, змірявши цю путь,
Нехай не зможуть вороги приперти,
А в світле майбуття частково поведуть.
10.11.2011 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292164
дата надходження 10.11.2011
дата закладки 13.11.2011
Білі і чорні
Торкаються струн,
Білі і чорні
Розвіють мій сум.
Магія звуків. Предивна мелодія.
Граєш на нервах? Занадто мінорно.
І не вдалася гротескна пародія.
Білі і чорні
Гра між собою,
Біле і чорне
Їх поле бою
Падає ферзь. Ти порушуєш правила.
Я не промовчу – надії на те ілюзорні.
Ти пропустив – на цей раз я ударила.
Білі і чорні
Звуки роялю,
Білі і чорні
Складки вуалі.
Так, це моя найновіша обновка.
Сильні й лукава я в цьому сезоні.
Ти був таким. Ну то що ж? Рокіровка?
Чорні і білі
Граємо знов,
Чорні і білі
Помста й любов.
Перше чи друге? Комусь вибирати,
Зваживши все, а не в дикім свавіллі.
Ти ставиш шах? Стережись тоді мату.
Чорні і білі
Туш і перо,
Чорні і білі
Ти не П’єро?
Ну і я також тобі не Маруся.
Геть сентименти і сльози невмілі.
Ти ще смієшся? А я знову злюся.
Чорні і білі
Світло і тьма,
Чорні і білі
Третіх нема.
Не розрізнити вже правду й обман.
Граємо вічно. І гра світлотіні
Недописала цей наш авантюрний роман.
11.11.11.
Писалося якраз об 11й годині увечері. Тобто, під час футболу. Так прийшло натхнення. Думала, що буде перемога, але зіграли в пат. Теж непогано. В усякому разі, першому матчу, зіграному на новому Олімпійському, присвячується.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292544
дата надходження 12.11.2011
дата закладки 12.11.2011
Розкажи, хто придумав шлюзи,
Хто у сни відкриває двері,
Хто машини пускає юзом,
Хто малює зірки на стелі,
Хто вдягає вуста в кайдани,
Хто вітри запускає в душі,
Хто і робить, і гоїть рани
У повітрі, в воді, на суші.
Розкажи, як ходив у небо,
Розкажи, як кричали зорі,
Коли місяць упав на землю,
Коли стали тіла прозорі,
Коли страху зовсім не стало,
І під нами розтала цегла,
Піднялася трава зів’яла,
І росою запахли стегна...
Десять раз ми вклонились в ноги,
Пресвятим куполам Андрія,
А кохання дароване Богом
Убивали неначе змія ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292473
дата надходження 12.11.2011
дата закладки 12.11.2011
Сьогодні день цікавий, величавий,
Життя бурлить в весільному танку
І кожен думку гарну вже до неба править,
Шукаючи гармонію тонку.
Усе, неначе, всюди звеселіло,
Дурдом на задні плани відійшов,
Лиш доброта людей на хвилю полонила -
Однак і цей момент навік пішов...
11.11.2011 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292307
дата надходження 11.11.2011
дата закладки 11.11.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.11.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.11.2011
Хто я поряд із ним – Фенікс?
Знайома з позначкою ікс?
Що мені: грішити? Тішити?
І ніяк не можу вирішити.
Міцно стискаю пальці -
Гріюсь об його долоні.
А в серці моїм дикі танці
І грає хтось на саксофоні.
В руках скальпель – груди в ранах -
Щоб подивитись, що там коїться.
Хай пестить пальцями по шрамах.
Коли він поряд – все загоїться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278323
дата надходження 02.09.2011
дата закладки 04.11.2011
Пролог
Я вас встретила в том месте, где мы никогда не встречались.
Я вас встретила в прошлом, до того как мы стали людьми.
Я вам без секретов не пошло расскажу, о вас печалясь.
Как мы будем грохотать дверьми.
Дружба Саша
Я иду в солнечном луче и за руку дружбу держу.
Дружба эта по имени Саша. Она для меня жар-птица,
Сидит на левом плече. Я – левша - тебе всё расскажу.
Я тут частица мира. И ты - частица.
холодно
Нет, мы не унизимся войной. На место чистоты – молчание.
Мы поторопимся. Переполненная вздохом чаша.
Обременимся тишиной. Вместо частоты звучания.
Мы перессоримся! Так плохо, С-А-Ш-А!
Мы будем снарядом. Как струны, натянутые тетивой!
Мы перекрещены. Как мы могли забыть?!
Саша шла рядом и слушала-слушала. И мотала головой.
И открещивалась. И сказала твёрдо: «Нет, такого не может быть».
любовь
Со своей любовью я вообще не знакомилась никогда.
Как оказалось, я знала его со времён происхождения.
Я на приёме у служащего ждала его тогда.
Не знаю, что за ерунда - на небе государственные учреждения.
Он, по обыкновению, проворачивал очередную афёру. Н-а-л-и-ц-о.
Я про себя улыбалась. Я знаю его нрава вероломство.
И это понимала только я. Но я безмолвствовала.
И он знал. И такое тёплое было ЕГО ЛИЦО.
Любовь умнее меня
Вот ему я уже ничего не хотела рассказывать.
Он бы мне мог рассказать то же. Больше.
Я ему протянула свой пряник. Пусть меня наказывают.
Всё-таки его любовь ко мне другая. Шире. Дольше.
тепло
Такое тихое смирение. Мы с Сашей катались на качелях, облака скребя.
И там - в небе - все грядущие ошибки и ссоры сводились к нулю.
Мы с Сашей катались на качелях. Где-то там далеко. Высоко. В небе.
А снизу нам улыбался вероломный мальчик, которого я люблю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290417
дата надходження 03.11.2011
дата закладки 03.11.2011
Трясе тебе в конвульсіях сьогодні,
Викрикуєш, десь чуєш, як гукає Бог,
Тебе підтримав у триклятості Сварог,
Твої дороги щирі, повноводні.
Тебе ламає навпіл до безодні,
Підписує тобою спалений пролог,
Лиш дихання зупиниться на двох -
Життя таке знесилене, холодне.
Обличчя, міміка бажають болю,
А тіло вигинає електричністю дуги
І не поможе дотик сильної руки,
Коли душа вмирає в боротьбі за волю.
Лиш мозок без реальності чужий
Спотворює цей світ банальний і малий.
13.09.2011 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289260
дата надходження 28.10.2011
дата закладки 29.10.2011
Життя таки втрачає часто сенс,
Вибоїни стаються у суспільстві,
Готовий стати винним в свому вбивстві -
Під три чорти пустити диліжанс.
Фортуна надає нам рідко шанс,
Хоча його втрачаємо за черствість,
Надмірно вже купаємось в багатстві,
Обов'язків нанизуєм на ланц.
Однак потрібно долю упростити,
Знайти заняття любе для сердець,
Іти дорогою недовго навпростець
Та крові в багряниці не пролити...
Тоді людина буде молодець -
Похвалить радо доброту Отець.
18.09.2011 року Сокаль
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289401
дата надходження 29.10.2011
дата закладки 29.10.2011
У черзі до Всевишнього стоїм*
і не рятує навіть медицина.
Міцне здоров"я, ліки - не причина
щоб з черги вийти чи втекти, окрім -
увічнить дух. Для цього ані лікаря не треба,
бо коли біль душі сягає неба
то до хвороби не впаде, як сніг.
Здоровий спосіб лиш рятує тіло,
хоч як би ми настирно не хотіли,
щоб він із черги викреслити зміг.
Одужанню, життю порятуванню
один є лік - не те пусте чекання,
коли взяли на себе весь вселеньський гріх,
а врятувать від згуби земний вік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289179
дата надходження 28.10.2011
дата закладки 28.10.2011
Вже мало лишилось часу,
Валізи чекають мене.
Розбила скляну я вазу,
Казали на щастя. Але…
Слова лишились словами,
Веліло не серце, вуста.
Осінь, чому ти не з нами?
Вже нас розділили міста.
Дерева скидали листя,
Багрянець сади засипав.
У спогадах він лишився
І добре про це він знав.
26-27.10.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288965
дата надходження 27.10.2011
дата закладки 27.10.2011
Я хочу, щоб дерева не були кривi.
Вони так натерпілись мовчазного горя.
Потроху повертались кольори,
Тепло - до сонця i блакить - до моря.
I я відважна i така спокійна
Йшла з того світу міріад й химер.
Як із кошмарів сновидіння.
Я маю шанс. Жива тепер.
Жива. Ти чуєш, я тепер iсную теж.
Ворожим пострілом із оборонних веж!
І більше ти не вб’єш. Нізащо, чуєш,
Що в цьому світі ти мене не вб’єш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287622
дата надходження 21.10.2011
дата закладки 22.10.2011
До мене вчора повернулась Муза,
Впурхнула крізь відкриті навстіж двері,
Прогнала геть застій душі - обузу,
Затанцювала рвучко на папері.
Затанцювала збуджено Майданом,
Снігами вперемішку з буревієм,
Дощами, повноводдям на Балканах
І протягом збудила згаслі мрії.
На хвильку затужила інфекційно-
Та і зірвала марлеву пов"язку,
Щоб розказати про жахи стихійні,
Мов про жорстоку недитячу казку.
Про вал води поміж материками,
Про повені нові у Црна Гора,
Про вибухи в найтихшім океані,
І про акул в повітрі і у морі.
Вже лідники морозять теплу душу,
В бездонних водах борсається воля,
І потепління поїдає сушу,
У світі хтиво процвіта сваволя.
На очі Музи наповзають слізки -
Вона згадала смерті і хвороби,
Про зрубані каштани і берізки,
Про голоду й нужди нові походи.
А потім раптом схлипнула дитинством
І задрімала в променях світання...
Надутих губеняток усміх щирий
Просив мене писати про кохання!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228419
дата надходження 13.12.2010
дата закладки 22.10.2011
Розгойдали небо розгнівані хвилі,
Босфор клекотів від шаленства стихій,
а чайки летіли, неначе на крилах,
і мужності їхній лякався прибій.
Козацькая чайко,
вершителько слави!
страхіття всіх фортів
й чужих кораблів
ти стала знаменом
морської держави,
козацької слави
вітрилом часів.
Хоробрість і сила, вітрила і весла
зв"язали у вузол вінки перемог,
сторінки історії, мов перевеслом,
на стязі держави і сам Господь Бог.
Могутніми були, могутніми станем,
не згасне повіки геройства зоря.
Гордися, Вкраїно, корветами слави,
бо стягу твому козиряють моря.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265127
дата надходження 14.06.2011
дата закладки 22.10.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.10.2011
И уходя, как уходят в чужую память...
И.Бродский
____________________________________
...когда больно смотреть на чужие раны
...когда осень касается листьями волос
возникает желание убежать
перманентно оставаясь теплой
память
вырывает птиц
времени ...
а на твоих руках
умирают пророки холода ...
я за то чтобы
каждое утро просыпаться ровно
в 07.00
и тенями бродить по городу
пить коньяк а вечером снотворное ...
я греть твои пальцы буду
мысленно
ибо каждое расстояние измеряется
чувственностью слова произнесенного
в тишине ...
диагноз - потеря себя ...
отойди
я не вижу ничего кроме
этой холодной осени
что слепым
рыжим
котенком
спит на моей груди...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285823
дата надходження 12.10.2011
дата закладки 12.10.2011
Вітри на березі гуляють тут навколо,
Потоки хвиль не в змозі нині зупинить,
Буйки тріщать у задумі собі поволі,
Мелодія струни десь здалека бринить.
Життя вирує у буремному екстазі,
Фарватер омивають бурштинові язики,
Дивуюся зухвалості такій й відвазі
Ламати викликом щоденності клики.
07.10.2011 року Одеса
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285580
дата надходження 11.10.2011
дата закладки 11.10.2011
Малюю чорно-сірі плями,
В яких мій друг запропастився,
І тінню зник в безмежній ямі.
Він не з небес, на жаль, спустився.
Він ходить у безлюдних тишах:
Гнучкий, високий, з лиця – цар.
Йому б серед зірок блищати,
А він обрав життя примар.
Грудень, 2007
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285500
дата надходження 10.10.2011
дата закладки 11.10.2011
Ні, не цілувати, а просто так прилинути.
Вуста до вуст і не торкатись,
Завмерти в сантиметрі і про весь світ забути,
Торкатись й коливатись.
Забрати мене звідси,
З бетонної споруди,
Знайти мені там місце,
Забрати собі в груди.
Навчити мене бути,
Бо я лежу у комі,
І висисати скрути
З приреченої втоми.
І підпалити світ реалій,
І підпалити звичність.
І хай згорить ця ненормальна!
Ця меркантильна канонічність.
Ми ж будем вічність. Просто. Вічність.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285316
дата надходження 10.10.2011
дата закладки 11.10.2011
Улыбайтесь друзья, улыбайтесь!
Завтра может и не настать.
Улыбайтесь друзья, не стесняйтесь!
Этот дар никому не отнять.
И как не было б Вам очень трудно -
Улыбнитесь мгновенью сейчас.
Все проходит и новое утро
Вам в ответ всем улыбки раздаст.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284637
дата надходження 06.10.2011
дата закладки 06.10.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.10.2011
Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?...
Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…
Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.
Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…
Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283930
дата надходження 02.10.2011
дата закладки 02.10.2011
1.
Я брел вперед смотря перед собой,
Как будто убегая из Гоморры.
И отзвук смерти громовой трубой
Преследовал меня до брега моря.
Омыв одежды пыльные и ноги
Я поднял взгляд и был освобожден -
Сожжен, и сызнова собой рожден
За тонкой гранью бренного порога.
Я потерял все то, что я имел.
И получил все то, о чем посмел
Помыслить в сердце, в вечности сгорая.
И где-то здесь обрел я свой покой
За радуги священною дугой
В мирах погибших семена бросая.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227433
дата надходження 09.12.2010
дата закладки 02.10.2011
Безумство, порожденное полетом,
Движение вокруг своей оси.
Я чувствую в пространстве запах меда...
Друг ветер, к Солнцу отнеси.
Рывок на север, юг, восток иль запад -
Куда ты не лети, там будет ночь.
Пусть в мягких держат нас, но - лапах.
А к Солнцу - это значит прочь.
А к Солнцу - это значит путь к свободе
А путь к свободе значит путь к любви.
Я снежным соколом к тебе на вздохе,
А ты, Звезда, меня лови.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227656
дата надходження 10.12.2010
дата закладки 02.10.2011
...уходишь все реже и медленней
дождь прячется в волосах
такой преданный
кофе не пьешь
оставляешь на утро
мелкую ложь
как будто
я мотылек, что летит
разбиваясь о пламя
множество жизней чужих
проживая
в уютном домике сердца
а ты водку с перцем
и со льдом
когда боль сжимает запястья
к счастью
ты ко мне подойти готовясь
сжигаешь все стихи
и прозой пишешь повесть
обо всем но лишь не о любви...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263188
дата надходження 03.06.2011
дата закладки 01.10.2011
АКРО-перелік улюблених творів
Л егенда "Було колись в одній країні..." І
Е пілог "Чи сумно вас, чи радісно читать...",
"С е ви питаєте за тих...", "Напис в руїні...",
"Я кби вся кров моя уплинула отак...", А
"У ста говорять:"він навіки згинув!...", Та цей
"К оли вже зачепили сі питання...", І ще
"Р оманс", "І все-таки до тебе думка лине...",
"А нгел помсти", "Скрізь плач, і стогін, і ридання...",
Ї ї "Моя люба зоря ронить в серце мені...",
"Н і! Я покорити її не здолаю...!" Та
"К амінний господар" ще і "Досвітні вогні...",
А й "Сторононька рідна! коханий мій краю...".
P.S.Використаний збірник творів видавництва художньої
літератури "Дніпро" 1981р. м.Київ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243507
дата надходження 26.02.2011
дата закладки 01.10.2011
Я мріяла про кольорові сни
підкинувши в каву жменьку зілля
хотіли просто від усіх втекти
таємниця...скажеш божевілля!
Дощ по склу..сни в долонях
думки відривали від землі ..вуста
а тепер сум заплутався у скронях
візерунки ніжності..я вже мабудь не та...
Свій світ,діалоги,вірші,думки
пристрасть,мрія-як терпка отрута
ласкавим дотиком ніжної руки
торкались снів... яка тепер покута?!
Це як магічний лабіринт,куди йти
без кохання....забули..непросили
закричати б в тишину...від усіх втікти
а вирватись,..невистачає сили...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283640
дата надходження 30.09.2011
дата закладки 01.10.2011
Хвилини добігли кінця,
Знов перегортаю сторінку.
Вересень у ролі гінця,
Шукає собі відпочинку.
Насичений спогадом місяць,
Він творець рядків у поета.
І листя вдягає багрянець,
Дописана швидко сонета.
Осінь дарує моменти,
Художник малює пастелі.
Пам'ять карбує фрагменти,
а листя кружля в каруселі.
30.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283666
дата надходження 01.10.2011
дата закладки 01.10.2011
Розгубила себе в забутих містах,
Пришивши собі не свою ДНКа,
Тепер справжня лише у своїх снах
Вона ніби є,але сама собі чужа.
Заплуталась в мотку кольорового дроту,
Її душа мабудь не потрібний металолом,
Розбила всю себе за гострим поворотом,
Стікає тепер,по склу,брудним дощем...
По каплі віддала всю свою душу,
Не зловила руками повітряні зАмки
Спіткнувшись вона впала ,но йти дальше мусить.
Хоть і від серця залишилось...
довкола розкидані нікому не потрібні уламки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282458
дата надходження 24.09.2011
дата закладки 26.09.2011
Шукаючи себе серед різнокаліберних верств населення і моди,
Серед численних списаних речень про життя дрібним почерком,
Між кілометрами холодних, розбитих, об"їздних доріг
Ґвалтуєш щоразу думки вихлопними газами...
Блукаючи серед трамвайних німих зупинок...
Виглядаєш себе очима поміж сірих гримас, байдужих перехожих...
Втискаючи у вуха навушники глушачи навколо реальність,
Обходячи калюжі розпачу уникаючи ударів вітру в обличчя..
Шукаєш…можливо знайдеш себе серед ночі,
Поміж розстібнутих ґудзиків і туго підперезаних ременів,
В масивних золотих прикрасах і фальшивими посмішками,
Вливаючи в себе синьо-зелений абсент і фальш,
Топиш свою безпомічність в прозорих фужерах,
Усвідомлюючи залежність та невідворотність,
Ти таки віднайдеш себе під ранок,
Розтоптаний від тиску головної болі на ліжку,
Чи на холодній сирій підлозі з нудотною огидою до минулого,
Складаючи спогади вчорашнього мов пазли,
З розумінням своєї безмовної слабкості ...та відсутності сили волі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273189
дата надходження 02.08.2011
дата закладки 24.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.09.2011
Їжа одна для всіх.
Вод є безмір, щоб пити...
Мозок,
насправді,
шлях.
Люди -
стереотипи.
Ставки,
вогні,
азарт...
Грають, сховавши карти
Янгол плеча і біс...
Мізками
можна
грати...
Сам сотворю життя -
Думають:
ми є зрячі...
Вітер свідомість дме...
Люди цього не бачать...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279452
дата надходження 08.09.2011
дата закладки 10.09.2011
Средь старых болот и иссохнувших лун,
Среди забытых со временем рун
Построено царство Натянутых Струн.
И я смотрю, как плывёт магистраль
И мне себя немножечко жаль.
Ищу, ищу бесконечную даль.
Вдали отсюда, от этой земли
Живут менестрели и птицы одни,
И каждую ночь зажигают огни.
А я смотрю, как летит серый смог,
А я давно приспособиться смог,
Найти уже не надеясь чертог.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279758
дата надходження 10.09.2011
дата закладки 10.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.09.2011
У тебе я закоханий безтямно
І серце калатає все сильніш,
Тобі присвячую шалені ямби -
Без тебе я не можу жити більш.
Усі думки віддав навік буремні,
Без них, напевно, вже не стане гірш -
Із ними може стану надто темним...
Коли тобі їх посилаю - все тепліш.
Тебе кохатиму, рідненька, до знемоги,
Земля нехай пульсує і завжди кипить,
Тобі віддам усе, що маю нині змогу -
Лиш серденько нехай ніколи не болить!
І хай гладенькі стеляться тобі дороги -
Так радісно з тобою, леле, сонце, жить!
25.08.2011 року с. Гребенів, Львівської області
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278581
дата надходження 04.09.2011
дата закладки 04.09.2011
Ось нове: «Старт»…
Життєвий кругообіг таки дійсний!
Мільйони карт…
Й мені між паралелями так тісно…
І знов: «Звикай!»…
Хамелеон – бо суть – пристосування.
Життя нагай…
Мені не дасть відчути себе пані.
Думки: «Втекти!..»
Й за дзеркалом все те ж, але інакше!
Всі ми – кроти…
Хоч вміємо – проте не хочем бачить…
Крик: «Поможіть!»…
Хоча й самим подужати під силу.
Мільйони літ…
Не знає люд ужитку власним крилам…
3 вересня, 2011р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278452
дата надходження 03.09.2011
дата закладки 03.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.08.2011
Что ты, милый... мне не страшно... пусть скребётся
Ветер в тамбуре, как заплутавший пёс,
Он попутал небо с липким дном колодца
И вылавливал ведром осколки звёзд...
Он всегда приходит по ночному глянцу,
В полуночной дрёме ищет мой порог,
Чтоб со мной до боли снова торговаться
За погонный метр неузнанных дорог...
Выжженные дали, где лоснятся рельсы...
За каким же чёртом от себя бежать?!
Чтоб луны обмякшей золотое тельце
Под иным углом тянуть в свою кровать...
Первый Петербургский, словно из хлопушки,
Снег со вкусом детства ищет стоки труб...
Время с механизмом сломанной игрушки
Проиграю ветру и отдам под сруб...
15 октября 2010 г. Пушкин
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216447
дата надходження 16.10.2010
дата закладки 12.08.2011
Я знаю, в тебе живёт гений
И воин славянских небес,
Ступивший в страну отчуждений
Безумнейшей из поэтесс.
Твой лик, почитаемый стаей,
Очерченный угольком
Целую, как кошка лакает
Украденное молоко.
Твои антикварные строки –
Ручьи полнолунных путей,
Нетленная вера пророка,
Лекало огня в темноте.
Сибирского ветра простуда
В крови моей дерзкой живёт,
Плетёт небывалое чудо
Объятий моих приворот.
На поле страны отчуждений
Надломлена выкриков рать,
В бессмысленной битве сомнений,
Где каждый хотел проиграть…
31 октября 2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219247
дата надходження 31.10.2010
дата закладки 12.08.2011
Бесполезно хватает губами
Хмурый ветер тычинки звёзд…
Подпирают два берега лбами
Искривлённый Калинов мост…
Воздух рвёт над Смородиной ворон,
Исклевавший луну в виски…
Огнедышащим древним узором
Тьму лакает река тоски…
К вечной боли привыкшее темя
Ночь не сможет рукой достать,
Повернёт несломимое время
Поцелуй поэтессы вспять…
На колках вместо струн тянешь нервы…
Две стихии сгибают свод…
Я хочу вечно юной и верной
Заступить в твой горящий брод…
август 2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207419
дата надходження 23.08.2010
дата закладки 12.08.2011
Маніфест совісті!!!
у кайдани заключена совість
і за гратами вяне весна
неминуча соборності повість
і поема прощання свята
ми раби у своєї недолі
а у долі ми вольні птахи
діти пекла у битві до крові
вже не друзі - ми вже вороги
святість спогадів тане секундно
залишає на згадку печаль
на душі скло розбите і згубно
тануть дні,забагато вагань
нам солодшого дійства не треба,
ніж поринути в правди світи
і довіритись - тільки лиш небу
і спокою лиш там нам знайти
і забути, забутись навіки
загубитись у темряві днів
ми нужденні здорові каліки
просим волі у сонячних снів
Допомоги!! Лиш краплю натхнення!!!
Щоб не впасти і далі піти!!!
і у совісті власне прощення
і простити усіх навіки
дайте сили щоб встати з низини
щоби память змогла замовчать
щоб позбутися сірої днини
іі навчитися щиро прощать
все пройшло і назад не вернути
сподівання зійшли нанівець
і тепер лише вихід - забути
ставить КРАПКУ!навіки кінець!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269646
дата надходження 11.07.2011
дата закладки 13.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.07.2011
НУ ОТ І ВСЕ ВЖЕ ВІДІГРАЛИ РОЛІ
І ВСІ НАДІЇ ВПАЛИ НАНІВЕЦЬ
ДВА БЛАЗНІ НА РУКАХ НЕСТЕРПНОЇ СВАВОЛІ
ПРИЙШОВ БЛЮЗНІРСТВУ НАШОМУ КІНЕЦЬ
МИ ПРАВДУ НЕ СКАЗАЛИ, ПРОМОВЧАВШИ
У СУТІНКИ ДУМОК ВВІЙШОВШИ НАЯВУ
І ЗНОВ НАСТАНЕ ДЕНЬ І БУДЕ ВСЕ ЯК ЗАВШЕ
І НЕ ЗАЧЕПИМ ЖАЛІСНУ СТРУНУ
почнемо нову гру, надінем НОВІ маски
І ЗНОВУ СУЄТА БУДЕННИХ КОРОЛІВ
додолу серце - вірніше його частки
забудем казки попередніх днів
прощатися - лишилось ні хвилини
мовчання не прибавить нам часу
не вибратись із нашої рутини
і не зловити вранішню росу
ми все сказати так і не зуміли
та й зрозуміть навряд чи все змогли
як дві закохані людини
на зустріч долі так і не прийшли....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269484
дата надходження 10.07.2011
дата закладки 10.07.2011
тиха музика звучала із тунелю
і акорди невідомі всім були
від низів і вже під саму стелю
линув звук невпинної жаги
він стояв - у бідному убранні
босими ногами на землі стояв
грав неначе на прощання
тихі ноти серця грав
а навкруг стояли перехожі
обійшли сліпця з усіх сторін
вони різні - та в усьому схожі-
кожен знихпо-своєму любив..
звичні ноти з сумом флейта грала
це був тихий крик її душі
ніч і день злились в одну оману
ніжних криків звичні міражі
вже покрила ніч будденне місто
вже і люди наче розійшлись
а вона все ще співала слізно
згадувала що було колись
...враз мелодія вже припинила грати
покотився інструмент під бруду лав
тиша захотіла трохи помовчати...
сів флейтист і тихо заридав...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269259
дата надходження 08.07.2011
дата закладки 10.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.07.2011
Запутались ресницы в полудреме.
Полуденное солнце, знойный стражник,
Загнало в дом,
А в этом странном доме,
Доселе важное, становится неважным.
Раскрыта пасть уютного камина,
Сейчас он бессловесно отдыхает.
Но час придет,
Ночь станет слишком длинной,
И нежностью огня затрепыхает
Его душа,
Прольются разговоры,
На деревянный пол,
И смех прольется.
И сквозь цветастые задернутые шторы
Медведица большая улыбнется.
И мы узнаем счастье без надрыва,
Всепринемающее, ласковое счастье,
И вспомним все,
Все то, что с нами было,
Но прошлое лишится всякой власти
Над настоящим,
Над живым и теплым,
Над этим домом,
Где все звезды ярче,
И нам зеркал вдруг улыбнутся стекла,
И с любопытством спросят –
«Что же дальше?»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269079
дата надходження 07.07.2011
дата закладки 07.07.2011
«….в очах малого ангела - одні лиш запитання,
бездонним небом навмання пізнає увесь світ.»
( О.Рикмас та Осіння тінь)
«Ти є, от тільки ще в животику»…
(В вікні навпроти)
Колись, напевне, в мене буде дочка -
Білявка із блакитними очима.
І я від щастя не знайду куточка
й заплачу (хоч не плачуть же мужчини).
Вона казати стане слово «Тато»,
Підстрибувати й обіймати шию.
А я всьому навчу її… Багато.
І теплий світ романтики відкрию.
Вона мене чекатиме з роботи,
Гостинчики, від зайчика з-під клена.
Питатиме тихенько: - Де ти? Де ти?
І пальчиком сваритиме на мене.
Потягнуться маленькі рученята,
щоб втому дня перетопити в ніжність…
Я з казкою її вкладав би спати,
щоб в пальчиках затиснулася Вічність…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269069
дата надходження 07.07.2011
дата закладки 07.07.2011
Завив голодний вечір
І впав на підлогу мертвий.
Сьогодні вдалася втеча,
А завтра - я знову жертва.
А завтра нічого не буде,
і байдуже, що наснилось.
Я думала, що забуду...
Я думала... Не судилось...
А ніч здавила горлянку,
Повільно сповзає по стінах...
Конатиме знову до ранку,
в кутку стоячи на колінах...
І витиме, божевільна,
Повільно блюватиме снами...
В нестямі хапатиме сильно
За шию брудними руками...
А з мертво-блідою зорею
мов шль0ндра, збиратиме речі...
......мабуть, я захвОріла нею,
бо знову чекатиму вечір...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268178
дата надходження 02.07.2011
дата закладки 05.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.07.2011
Я не хочу шукати притулку в обіймах твоїх,
Не потрібні мені благодійництво і меценатство
В постулат я не вірю, що сповідь спокутує гріх
Без розкаяння душу залишиш страждать у кріпацтві.
Я не хочу шукати опору й надійне плече
Твердий стержень натомість й дедалі ставати сільніше
Я не вірю у байку, що вранішнє сонце пече,
А вечірнє навряд чи засвітить його яскравіше.
Я не хочу з надривом ковтати образу із сліз
Й з насолодою їсти ту манну, що падає зверху
Я не вірю, що просто за рогом чекатиме приз,
Але вірю, що ти там на мене чекаєш нестерпно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267739
дата надходження 29.06.2011
дата закладки 03.07.2011
Небо – біла орхідея,
Острів – човен серед хвиль,
Води чарами Медеї
Вимивають білу сіль.
Глибина морська, бездонна,
Поглинає, мов пісок,
Золоте руно Ясона,
Прах віків, жагу і смок.
В бурих водоростях тоне
Тінь розмитої Еллади,
Дух рецини й пантеонів -
Золота її принада,
Перевтілюється дивом
У мелодії бузукі,
І тече гарячим снивом
Камянистим білим бруком.
2011р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255444
дата надходження 22.04.2011
дата закладки 03.07.2011
Лучом зацепившись за воздух,
у ночи отрезав часть неба, –
пропал,
словно не было вовсе,
прожекторный свет по-над гребнем
волны,
захлестнувшей бесшумно
наживку – серебряный лучик,
как чайку вспугнул ночь июня,
блеснув со скалы, будто с тучи
в провал темноты
ненадолго,
не зная, что тут же и сгинет -
рассеяв от света осколки
в обмен за ночную картину…
Её он случайно заметил
в мгновенье, на пляже безлюдном…
Останется тайной о лете –
два слившихся тела,
в безлунье…
22.06.2011г. Крым. г.Судак.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268183
дата надходження 02.07.2011
дата закладки 02.07.2011
Вона любить міцну чорну каву
І червоне десертне вино.
На побачення,як на забаву,
Йде під вечір.В легке кімоно
Із найтоншого чорного шовку
Ніжно кутає ніч ліхтарі.
І шукає між хмарами сховку
Срібний місяць високо,вгорі.
Вона йде на тоненьких підборах,
Ритми ночі вистукує в такт!
Наче дим,в'ється сукня прозора
І рожевий виблискує лак,
Як перлина,легким перламутром!
Довгі пасма по плечах пливуть,
І під ноги їй стелиться хутром
Місто-привид,ув'язнене тут,
Серед безлічі каменів сірих,
Безколірних облуплених стін...
Та вона ще не втратила віри,
Ще женеться вночі навздогін
За своїм синьогривим Пегасом!
І так впевнено вірить у те,
Що,закинувши в темряву лассо,
Власне щастя у дім приведе.
Зі звірячим,озлобленим свистом
Хтось жбурляє услід їй слова!..
Вона йде цим приборканим містом-
Надто впевнена,надто жива!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267663
дата надходження 29.06.2011
дата закладки 02.07.2011
Дві дороги назад.
На вустах тільки залишки слів...
Й захлинається сад
Від холодних,нестерпних дощів.
І стікає вода
По слизьких і розмоклих гілках.
Може крок,може два-
Ми з тобою по різних стежках
Розтікаємось знов,
Як по тих розгалужених венах
Розтікається кров!..
Я сьогодні твоя наречена,
А вже завтра-ніхто,
Тільки спогадів крихітний жмуток!
Відчуваю нутром
Твій невдало прихований смуток.
І лікуюсь вином,
Заспиртовую душу і тіло...
Відболіло давно-
Ностальгією все відболіло.
Дві дороги назад.
Хто підкаже,як вибрати долю?
А трояндовий сад
Захлинається й плаче од болю...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268054
дата надходження 01.07.2011
дата закладки 01.07.2011
Ми вийшли з льоду.
Розідрали холод.
Кілки загнали
Ми в порожній голод.
Ми вийшли з темряви
І розстріляли душу.
Спалили море.
Катували сушу.
Ми вийшли з полум’я.
Ми феніксом злетіли.
Роздерли попіл.
Розіп’яли тіло.
Ми – ангели.
Ми плачем і сміємось.
Ми – ангели.
Ми каємось і б’ємось.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267972
дата надходження 01.07.2011
дата закладки 01.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.07.2011
Не увидеть слепцу небеса,
Как мне не понять
глухого певца,
Что языком жестов
поёт без конца.
Он не слышит слов,
что клубятся повсюду,
Заглушая мысли,
что идут отовсюду.
Он свою песню поёт без слов,
Используя в жестах
миллион языков.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255292
дата надходження 21.04.2011
дата закладки 30.06.2011
Хотите , я вам расскажу
Секреты о девушке
С ником – Poetka?
Она обожает дождь и грозу,
Черная кошка, немного кокетка.
Всегда ищет повод чтоб жизнь полюбить,
Немного грустна, со взором ленивым.
Ей невольно приказано быть
В этом мире грешной и счастливой.
Она иногда увлекается болью,
И красит глаза под цвет тишины…
Раны её всегда заживают под солью,
От снега до снега прошлогодней весны…
Брюнетка по цвету волос и души.
Любит кофе сваренный в турке,
Горький лед от разбитой мечты,
И вкус, мамой испеченной, булки.
Говорят, что она излишне горда,
Неприступна , с огнем на губах.
не довольствуется тем, что дано ей сегодня,
И живет в своем мире- у судьбы на руках.
Она любит смотреть людям в глаза,
И искать глубину, может быть даже скуку…
Иногда молчалива и всегда холодна,
С ветром зимы шагает за руку.
Да, она безупречно мила,
Говорят даже, немного красива…
Но не верит в черные слова,
Что легли на бумагу, бесцветным чернилом.
Она, научилась когда-то любить,
Проснулась женщиной с красными ногтями.
Исцарапала себя, и в крови ей плыть
Играя мужчинами и стихами.
Еще она любит закат
И ночь в полнолуние
С запахом страсти.
Она устала от того, что её просто хотят,
Ранят сердце и кусают запястья…
Она любит книги , свечи и дождь,
Красний шелк на душе, ромашки и хризантемы,
Кактусы, Бога, молитвы и ночь,
Решать всегда одной свои проблемы.
Иногда она курит в окошко,
Смеется над слезами огня.
Да, она даже безумна немножко…
Такова у Poetku душа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205244
дата надходження 10.08.2010
дата закладки 29.06.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.06.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.06.2011
Найважче – це
шукати порятунок
у словах
й поясненнях
своїх бездумних
дій.
Чому
у двох
дорослих головах
така реакція
на ряд
простих подій?..
Так важко
ворошити небуття –
від цього тільки
гірше
вам обом.
Ховайте,
як мерця,
життя –
там, де ви
разом.
І не губи
у зграї
емоційних слів
тих,
ким ти марив,
і кого любив.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260554
дата надходження 19.05.2011
дата закладки 22.06.2011
Вуальовані тіні облич
Забинтовані квіти в долонях
Заховаєш тепло на пів.ніч
А на залишок - сни корвалольні
Сни торкаються лезами зір
Ти загубишся кляксою крові
На сторінках пошарпаних лиць
На безІменно вкраденій долі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259447
дата надходження 13.05.2011
дата закладки 22.06.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.06.2011
Зібрались знов старі солдати,
Хоч поріділи їх ряди,
Зустріти добре славну дату,
Як те водилося завжди.
На світле святе Перемоги
За стіл усілися вони
І пригадали всі дороги
Тієї грізної війни…
Найстарший з них, що на протезі, -
На грудях сяйво орденів –
Зібрав дітей в тіні берези
І в котрий раз їм розповів…
Він пригадав вогненні роки
І той страшний останній бій.
І світлі сльози ненароком
Зрадливо блиснули з-під вій…
Грім канонади, скрегіт сталі,
Огненний смерч, пекельний вир.
Нарешті, грізна мить настала:
«В атаку!» - крикнув командир.
І піднялись вперед солдати,
«Ура!» - гриміло навкруги.
І від навальної атаки
Здригнулись підлі вороги.
І раптом гримнуло, війнуло
Пекельним чадом межи віч,
Об землю вдарило, зігнуло, -
Нестерпний біль, а потім – ніч.
Так довго він лежав без руху,
Немов спинився часу плин,
Щось шепотів йому на вухо
Гіркий задимлений полин.
Нарешті, він прийшов до тями
І, повернувшись з небуття,
Зірвав листок гіркий зубами,
Відчув, яке воно – життя.
Десь там гриміло попереду, -
Бій покотився вдалину,
Була йому солодша меду
Гірка стеблина полину…
Його знайшла сестричка Галя
І врятувала із біди:
Наклала джгут, перев’язала,
Дала напитися води.
А потім – довге лікування –
Шпиталь, хірурги, лікарі…
Через півроку на прощання
Йому вручили костурі.
Як тільки ворога прогнали,
Солдат вернувся до Черкас,
Після війни посватав Галю –
Живуть тут в щасті по цей час.
16.11.2005.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266300
дата надходження 21.06.2011
дата закладки 21.06.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.06.2011
Я відчуваю, ти мене читаєш,
Як книгу, що покрита полотном,
Останнього романтика ти знаєш,
Він хоче бути радості теплом…
Його душа це крига океану,
Самотній, ледве впевнений в собі,
Але забутий в путь біжить незнану,
Помре під вечір.. Не віддав тобі:
Свого тепла, натхнення і кохання
І радості бездарної душі,
Музики ночі заберуть бажання,
Прожити вічним вітром у тобі…
Акорди тиші – сонячні гітари,
Нагадують промінчика вірші,
Шкода мої вуста не заспівали,
Тобі любові місяця пісні…
Тобі ніколи сонце не розкажу,
Про те, що так потрібна ти мені
Мій милий друг, тебе я пригадаю,
Як вільну пташку, що живе в вірші…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260958
дата надходження 22.05.2011
дата закладки 20.06.2011
В її зіницях піщинки смутку,
Що зостаються на ніжній шкірі;
В її долонях зернинок грудка,
Що із любові зростуть в довірі.
Такі тепленькі і зовсім ніжні
Зібрали в світі всі сльози-роси;
В її долонях скарби чудесні,
Щоб поділитись із тим, хто просить.
Торкнувшись їх – вмить втрачаєш мову;
Рука тремтяча цей скарб ласкає…
Любов, мов пташка, злетіла знову
Щоб поділитись з тим хто чекає
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250184
дата надходження 28.03.2011
дата закладки 19.06.2011
Пелюстками троянд застелю плечі синього неба,
захоплю ясну зірку в долоні за хвіст...
і напевне для щастя вже більше нічого не треба,
лише мрії, і долі,танцюючи твіст
Поскладаю,мов дзеркало,в долю піщинки любові,
вкрию світлом і сонцем свій шлях
Глянь,всміхнись,як легко- горять почуття веселкові
і так радісно-весело так))
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261478
дата надходження 24.05.2011
дата закладки 19.06.2011
В руках был скомканный платок,
В душе - немая пустота...
Рывок... Осечка... Вновь рывок...
Быть может, это неспроста?..
И глаз его уставших боль,
И лёд её холодных рук...
В душе - цунами, с виду - ноль...
- Пора... Прости...
- Прощай, мой друг!...
Рука вдруг вырвется с руки,
И мир угаснет неспеша...
И умирают от тоски
Два тела, но одна душа...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182743
дата надходження 09.04.2010
дата закладки 18.06.2011
Всі застібки порвати на твоєму тілі,
Пробратись крізь спокуси перепон
І пестити тебе напрочуд вміло,
Забути про наївність заборон.
Віддатись почуттям, зірвати щастя
І розтектись тобою ніжно навмання,
Дійти до апогею й куштувати ласо
Загострені коханням відчуття...
Тебе кохати довго до нестями
І вірити звабливості чудових губ -
Я прагну бути поруч, щоб тілами
Проходив незабутній рідний струм.
11.06.2011 року Сокаль
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264890
дата надходження 13.06.2011
дата закладки 18.06.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.06.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.06.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.06.2011
До нестями хочу на Трипільське. Намертво зрослася вже з цим фестом серцем і душею. Солодко захворіла тією казкою, що триває всього кілька днів…
І до болю люблю те зворушливе поле: тихе, ніжне, таємниче і трішечки сумне. Звикла вже приходити туди в будь-яку пору року…
Щороку там проходить фестиваль. Воно гостинно розкидає свої великі руки і запрошує всіх у своє казкове лоно.
І ось знову приходжу в те віковічне вкраїнське поле, де так несамовито стугонить і гуде голосами давніх предків трипільська земля, де міріадами вічних вогнів палахкотять зорі, де польові трави ніжно шепочуть нам прадавню казку, де сновигають білі тіні – душі тих, хто лишився в полі… Душі таких, як ми з тобою!..
Де тієї казкової трипільської ночі хтось невидимий розпускає свої чари, зводячи з розуму таких божевільних, як ми… Де завжди звідкись чується чиясь дивна і така ніжна пісня…
В поле, де блукають оманливі вогні, де вітер кружляє в легкому і водночас божевільному танку з Чугайстром…
І щороку несамовито гуде воно голосами предків під шалені вибухи барабанів і неземні переливи етнічних мотивів.
Торкається твоєї затуманеної свідомості своїми невидимими пальцями. Відчутно й ніжно так торкається…
І тисячі таких самих, як ми, вдихають те цілюще повітря, посміхаються віковічному сонцю-Ярилу, що грає промінням на засмаглих усміхнених обличчях нащадів древніх трипільців і ступають босоніж по випаленій сонцем траві, як тисячі років назад ступали наші предки.
Очі. Щасливі очі таких самих, як ми…
Вбрані у вінки красуні-дівчата в етнічному одязі. Щирість і невимушеність відвідувачів. Присмак свободи і шаленого кайфу на вустах. Неземна етнічна музика, що лунає звідусіль. Рух і колір. Теплий літній день. І дивні аромати духмяних трав, що так солодко затьмарюють свідомість… Круговерть літнього дурману і чистого п’янкого повітря. І щось легенько лоскоче в районі сонячного сплетіння від того екстазу…
Тихенько щось шепоче на вухо Богиня-Мати крізь віки. Ти — син Трипільської правічної Землі, ти — дитя Вітру і Вогню, правнук Сонця…
А небо блакитне-блакитне, як тисячі років тому.
Монотонно гуде в скронях від приливу щастя. І тоді ти віриш в казку.
А коли приходить ніч, блідий місяць пихато і натхненно викочується на широке полотно, усипане сріблом, і так пильно заглядає нам у вічі… Тишу врочисто прорізує таємничий і такий знайомий спів сотень, тисяч цвіркунів, а на небі велично розгорається тисячоока зоряна Сварга, як прадавній могутній оберіг, як символ Вічності…
Польова мавка-ніч у вінку з духмяних квітів нечутно пливе поміж трав, ніжно-ніжно так торкаючи їх кінчиками пальців… Плете легку павутинку чиїхось снів…
І щось невловиме вчувається в повітрі. Легко-легко так! І хочеться жити…
Хочеться розкинути руки і бігти вітрові назустріч… Я обернуся, щасливо всміхаючись… Доганяй мене!!!..
Ми впадемо у високі трави. Втомлені і щасливі. Пахне чебрецем, землею і… небом. Чи чуєш ти голос віків?.. Чи відчуваєш ти дотик століть?..
Щось так тихо бринить… Чи то повітря, схвильоване ніжною миттю, чи то струна гітари, недбало так залишеної в траві, чи то душі моєї струна…
І щоки мої палахкотять рум’янцем, коли ти ненароком торкаєшся рукою мого плеча…
І дві душі зливаються в одне, дві вічності сходяться в одну коротку мить… І хай небо закриє очі…
А потім, коли відшумить свято, поле пустішає. Наче нічого й не було.
Легенько колише високими травами і так само дарує духмяні пахощі…
Воно пусте й незаймане. І здається, що вже багато століть не ступала тут людська нога… Що лишилося це поле нам після трипільців таким, яким було стільки років тому…
Лиш глиняна трипільська хатка, збудована на фестивалі, майоріє ген під лісом. Та іноді здається, що стоїть вона вже стільки віків поспіль… Але ось-ось повернеться сюди втомлений голова сім»ї з полювання, защебечуть дітки; а берегиня вогню — мати — заведе пронизливу до кісток пісню на незрозумілій нам древній мові…
То інший світ. Інший вимір. Інша епоха.
Тільки там забуваєш про все і в котрий раз розумієш, що ХОЧЕШ ЖИТИ.
Понад усе обожнюю приходити туди іноді просто так, коли воно затихло, задрімало в очікуванні нового припливу відвідувачів Трипільського кола. Тсссс!.. Тихенько… Нехай спить… І набирається сил до наступного фесту…
А на краю неба вже розгоряється пурпурова ватра. І ніч, мов та полохлива мавка, поспіхом тікає з поля, чіпляючись подолом свого плаття за трави і забираючи з собою казку… Нашу з тобою казку…
Та ми обов ’ язково повернемося сюди знову… Ми ж лишили свої серця тут…
Знаєш, що значить для мене ЖИТИ?.. Розкинути руки, закрити очі, відчинити навстіж душу, вдихнути якомога глибше того неповторного трипільського повітря і бігти, нетямлячи себе від щастя, на захід сонця…
Чекаю. З нетерпінням чекаю. І завжди чекатиму…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242665
дата надходження 22.02.2011
дата закладки 17.06.2011
Либонь, не так сміялось...крихтами...
Мабуть, невміло вишито...в словах.
Не в морі... дощовими ринвами
намокла одержима голова.
У ній гуде чужими дзвонами,
душа, проте, окроплена - в контраст,
прошита помилками - зонами...
а поміж ними - цілий вічний пласт
доріг, порогів, сновидінь, повернень...
і неповернень пафосний окрас.
Не те біда - коли болить нестерпно,-
біда - коли ніхто не знає
справжніх нас.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232023
дата надходження 30.12.2010
дата закладки 16.06.2011
Що ж таке осінь??
Часто думаю над цим.
Пора романтики? Світлої і легкої, як бабине літо, чи сумної і ностальгічної, як останні дні листопада...
Час, відведений Богом спеціально для таких оце, як я, щоб посумувати?...
Закінчення того, що ми називаємо відпочинком (канікулами, відпусткою etc.)?..
Звичайний природний цикл, який в людини називається просто "старість"?...
Чи просто важка данина, яку ми сплачуємо щороку за чергове неповторне літо?...
А може, все це і є ОСІНЬ?...
Пора, коли час обдумати все, чим затьмарювала голову весна і дурманило вечірніми ароматами літо....
Пора, коли схиляєш голову перед невблаганним плином часу...Як перед перед заходом сонця, як перед смертю...
Пора, коли відкидаєш всі принципи і умовності, коли найбільшим благом на землі стає чашка гарячого чаю з лимоном і розуміння того, що твій дім - твоя фортеця...
Пора, коли згасають неправдиві та "неякісні" почуття. Залишаються лише справжні... Коли ти спускаєшся з небес на землю, вже не чекаєш "завтра" а живеш сьогодншнім. Коли гинуть всі ілюзії, з очей спадає пелена...
Цим осінь і відрізняється від весни.
Це пора легкого смутку... Жовтого листя і чогось такого, що не можна описати словами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182833
дата надходження 09.04.2010
дата закладки 13.06.2011
Под ногами моими лишь грязная осень,
Босиком, по дороге, я к Богу иду.
Говорят семь грехов, а я знаю все восемь,
Я философ! Я проклят! Ответа я жду!
Я пустыню прошёл, я во льду закаленный,
Я познал смысл жизни и суть бытия.
Словно ветер в степях, я прекрасный! Я вольный!
Я как самая яркая в небе звезда!
Я любил, был любим, я грехом наслаждался,
Многих женщин в объятьях своих согревал.
Красотой и умом я своими зазнался,
А потом я о жизни своей горевал…
Полюбил я вино и хорошую пищу,
Наслаждаясь забвением в пьяном бреду.
Я деньгами богат, но душою я нищий!
Потерявшийся агнец, я к Богу иду…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=139017
дата надходження 27.07.2009
дата закладки 13.06.2011
Палящее и жаркое в пустыне
Солнце! Мои просторы небо и земля
А ты такая же ты как и я
Глаз не смыкая все ждешЬ меня.
Мой дом - твой дом
Просторы наши там
Где конЬ резвится волЬный
Как и ветер.
Ты мне дороже злата
Милее всех на свете
Обречены прости беда
Не светят нам врата.
ПриходишЬ ты я убегаю
Я прихожу, а ты ответом
Недосягаема задумчива
Манящая безумным светом.
Моя ты спутница дочЬ неба
И земли волшебница луна
Ты не одна я вслед иду
Я не устану никогда.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253613
дата надходження 13.04.2011
дата закладки 06.06.2011
Я блукатиму містом самотнім наївним дощем
у сезоннім цвітінні, в пелюстках білявих акацій.
Може, навіть, забуду про той неподоланий щем
серед мокрих будинків у ретро міських аплікацій.
Звуки крапель як кроки, я ними римую рядки
непочаті, а, може, вже сказані вчора…між нами.
Наливаються духом медовим акацій квітки,
й літо стелить під ноги відцвілий пожухлий орнамент.
Я сьогодні не зможу себе віднайти. Навіть, гірш.
В цьому шумі трамваїв, тролейбусів - протяги тиші.
Вже завершено все? Залишивсь недописаний вірш...
замість мене, цей цвіт між холодних акацій допише.
творча робота від AmriLauru на http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263325 та http://www.playcast.ru/view/1585417/746545e055659d2c8b47f809b5281af33e1cc317pl
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263283
дата надходження 04.06.2011
дата закладки 05.06.2011
"Так же пусто было на Земле,
И когда летал Экзюпери.."
(Присв'ячено одному з моїх найкращих днїв у житті.)
Була то давня мрія чи спокута
Вини якоїсь, що гнила роками,
Або ж весна, що гралася із нами,
Трипільська казка. Злякана й забута.
Де ліс отой "соснової малечі"
Зустрівся з полем, ніби в знак скорботи,
Де ті "сто чорних тіней", що навпроти,
Навіть опівдні падають на плечі.
І Ти у сонячному сяйві,
І небо, порізане літаками,
І дивне у повітрі щось над нами,
І зайві кілометри. Зайві.
І сильний вітер якось недоречно...
На мить вгамуйся і послухай пісню!..
Ти був правий, що нам бракує кисню,
Та часом навіть дихать небезпечно...
Пальцем в небо, обличчям у трави,
Ти не пий мене, я отрута!
Ой не пий мене, я ж отрута...
Бачиш, сонце смертельно-криваве?..
Йдем на захід. Та, може, й востаннє.
Хтось боїться кінця, хтось - початку...
Подаруй мені небо на згадку
І хоча б озирнись на прощання...
03. 05. 2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187500
дата надходження 03.05.2010
дата закладки 08.05.2011
(За повістю М. Гоголя "Тарас Бульба")
Безглуздо, швидко все скінчилось,
А вчора ще щасливий був..
Кохать і жити не судилось,
Я батька, Русь і честь забув.
Хай тричі проклятий я буду,
Громи поб’ють мене нехай,
Та очі ті я не забуду,
Що обіцяли вічний Рай…
Я швидше згину наодинці,
Дозволю чорту душу вкрасти,
Ніж хоч одній її сльозинці
З очей блакитних дам упасти…
Що щастям є для мого батька?
Це вільна Русь і мертвий лях.
А я волію бути з нею,
Хоч проковтне мене земля!
Що я верзу? Прости, Всевишній!
Та я ж хатину хочу мати
Коло Дніпра, круг неї – вишні,
І сина правді научать…
Та як йому тоді сказати,
Що батько – зрадник? Боже мій!
Ганебної я гідний страти,
А не про щастя світлих мрій.
Додому рветься в світі кожен,
Душа летить під свій покрів.
Без рідних довго ми не можем,
І тужно нам без матерів…
Матусе! Матінко! Рідненька!!!
Пробач мене, дурну дитину!
Не закривай своє серденько
І… помолись іще за сина…
І за кохану помолися,
Як ти молилася за мене,
Та в небо марно не дивися,
Мене не буде там. О, нене!
Мій вирок – пекло. Так судилось.
Я зрадник, проклятий – і край!
Хоч очі, що з теплом дивились,
Так обіцяли вічний Рай…
Я винен…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191128
дата надходження 22.05.2010
дата закладки 08.05.2011
Закаты-гранаты
Разбрызгали зёрна
Палитрой богатой
До глаз горизонта.
Ярчайшие краски -
По зорям в призёрах.
Зажглись без подсказки
Созвездья-позёры.
Раздвинь занавески
Из звёздных узоров.
Ночей арабески.
СлабЫ фантазёры.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258194
дата надходження 07.05.2011
дата закладки 07.05.2011
Бува, життя така химерна річ,
Що й сам себе отак не знаєш...
Ти п'єш, ти куриш, ставиш могорич,
Працюєш, вчишся і кохаєш...
А щастя (радість) недалеко спить
І ти їх плавно всюди проминаєш,
Лиш час на місці клято не стоїть -
Й не раз його впусту марнуєш.
Однак невічно будеш на землі,
Колись й тебе потягне в землю...
Життя - це неповторно дика мить,
Яку не зрозуміли навіть Древні.
01.08.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203844
дата надходження 01.08.2010
дата закладки 07.05.2011
Здивує час колись старого брата,
Який побачив не одні такі дива,
Проте не всі беруть знання багато -
Й таке у світі нашому бува.
Не все недобрим нині народилось
І я не був досвідченим таким.
Напевно і Айнштайнові колись не снилось,
Що будуть бомбувати людство з літака.
І так усе крокує у прогресі,
Наш Діккенс про таке й не мріяв у житті,
Тепер живемо у суспільному регресі
Та дико вже роздвоєні оці стежки.
27.12.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231601
дата надходження 28.12.2010
дата закладки 07.05.2011
Шукаєш час на різні починання,
У голові мільйони навісних думок,
Обдумуєш проекти ідеальні
Та списуєш блокнотів тисячі сумок.
А світ бреде у кволості галопом
Та поглинає світло тихо навкруги -
Круті у нього й нечіткі зальоти;
Моральні поробилися у всіх борги.
Та думаєш як все в житті зробити,
Реальність нас ковтає по кутках,
Однак не треба повсякденно нити,
А йти вперед і не ховатись по грядках.
16.12.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229278
дата надходження 16.12.2010
дата закладки 07.05.2011
Наш біль нікому, люди, непотрібний
І кожен заховався у своїх хатах...
Життя на ворогів моїх подібне
Та б'є постійно по печінці і нирках.
Ми завжди пропиваємо своє натхнення,
Вичерпуємо сили на дурні дзвінки,
Хтось поїдає з хлібом знов варення,
А хтось не має грошей на черстві грінки...
Десь бачиш, як людину тихо убивають,
Когось катують і ґвалтують по ночах,
А ти ніколи істинно не знаєш
Чи не помреш зненацька при солодких снах.
25-26.12.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231249
дата надходження 26.12.2010
дата закладки 07.05.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.05.2011
Мы сеем на камне. Стоим на песке.
Кричим и клянемся на ветер.
Мы пляшем под дудку печали в тоске,
И взор наш не так уже светел.
Дешевле воды наших слез водопад,
Улыбки натянуты, нервны,
Вперед мы не смотрим, а смотрим назад,
Нас все понимают не верно.
Мы просто изгнанники в этой стране,
Чужие до ужаса люди,
С другими не быть нам уже наравне -
Здесь счастия нет и не будет.
С собой унесем эту адскую боль,
Обиды и горькие муки,
Для нас уже кончен бессмысленный бой -
Мы сдались и подняли руки.
/2002г./
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172426
дата надходження 17.02.2010
дата закладки 04.05.2011
Були це все лиш зорі у кишенях,
Які для нас зірвалися з небес.
А потім догорали в наших жменях,
Як спалахи небачених чудес.
Як спогади про віру у кохання,
Вони погасли, наче ліхтарі.
А ми лиш посміхались на світанні,
Вдивляючись у обрії ясні.
Та бачачи простори лиш на стелях,
Як лабіринт, заплутаних кімнат.
Нам захотілось зір отих в кишенях,
Які тепер для інших мерехтять.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257382
дата надходження 03.05.2011
дата закладки 03.05.2011
Не ті години закрутили в собі..
І не ті люди..неважливий слайд..
Та й я напевно не для тебе Бонні..
А ти для когось..не для мене Клайд..
Не завжди поруч..не померти разом..
Все якось просто..майже однотонно..
Моє життя не за дев"ятим грамом..
Та й твоє також..пройде безрезонно..
Я не візьму твої гріхи на себе..
А ти не скажеш навіть кілька слів..
Не ланки ми одвічної системи..
Ми вже згоріли..пара ліхтарів..
Якось живем..без зайвих переваг..
Я майже вільна..ще в твоїм полоні..
Було в нас стільки..вічності..однак..
Не ти мій Клайд..а я..не твоя Бонні..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252795
дата надходження 10.04.2011
дата закладки 17.04.2011
Ти не будеш моїм божевіллям
Ти душею моєю не станеш
Не засяєш соїм сузір"ям
Й навіть Сонця мені не дістанеш
В Нас не буде майбутніх років
Вони Тебе будуть і в Мене
Не "різниця у віці" не "ти не хотів"
Просто так має бути напевно
Й одружишись з "навіки своїм"
Я піду з твого світу навшпиньки
Дві незіграні долі окремих життів
Розділились по дві половинки
Я не буду писати листів
Бити клавіші рвати дроти
Буду сильна як ти і хотів
Сильні ж вміють красиво піти
В мому світі розбитих надій
Твому сонцю недоля світити
Будь щасливий "навіки-не-мій"
А я буду без тебе жити...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254299
дата надходження 17.04.2011
дата закладки 17.04.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.04.2011
Пустых надежд оббитые пороги...
Захлопнутые двери за бедой…
Мой верный ветер опускает ноги
В Обскую прорубь с ледяной водой…
Стальные сабли у метели в ножнах…
Натянутые струны серых вьюг…
В туманный лес снег аккуратно сложен,
Как платье подвенечное в сундук…
Я до утра, из нитей зимней ночи,
Себе вязала длинную печаль…
Но вот теперь кудрявых петель строчки
Мне распустить и бросить в ночь не жаль…
Когда рассвет, как сок калины брызнет,
Из тонкой пряжи розовой зари
Свяжу дороги я, для новой жизни,
Пути к которой ты мне подарил…
10 января 2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165310
дата надходження 10.01.2010
дата закладки 15.03.2011
Языком шершавым
Небо лижет луну,
Словно львёнка огромная львица.
Опустели дороги,
Сквозь небес пелену,
Свет фонарный ручьями клубится.
Заливает воздух
Ветер черной водой
И пугает лес режущим сапом.
В поднебесных долинах
Звёзды спят чередой,
Рыжий львёнок к ним тянется лапой...
2003-2004
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141110
дата надходження 12.08.2009
дата закладки 15.03.2011
Самотня вовчиця по лісу блукає,
У серці її багаття. Горить.
Напевне ніколи вона не пізнає
Солодкої миті. Тремтить.
Вона загубила свою неповторність
І тихо пішла в майбуття.
Лишилась єдиним досягненням гордість,
Але чи врятує ця гордість життя!
Хто б пожалів, та всі насміхались,
Над нею глумились ввесь час.
І серце від кривди лише надривалось,
Вона проклинала долю і нас!
А серце боліло, а серце кричало,
І рвалось на дрібні шматки.
Напевне, стражденне, воно не дізналось
Отруту з чиєї прийняло руки.
Вона була сильна та повна натхнення,
А мить зруйнувала її все життя.
Вона не бажає звичне, буденне,
Тому обирає самотнє виття
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=161051
дата надходження 14.12.2009
дата закладки 15.03.2011
Не сдержали ночные опоры
Выкипающий утренний брод…
Возбуждённые невские зори
Расцарапали небу живот…
Красный лёд по-весеннему хрупкий,
Застревает в прибрежных сетях…
Время медленно ставит зарубки
На бессмысленно выжженных днях…
Трубы рельс распоясали дали,
В бессловесной распутности ртов,
Тех, которые нервно списали
Жизнь мою со стандартных счетов…
Утро ластится кошкой о стопы…
Давит горло пихтовый навес…
Пусть расступится в тающих тропах
Никогда мной нехоженый лес…
Пусть мне ветер остудит ладони
И утопит в парчу с головой…
Пусть кто может меня похоронит…
Для тебя я останусь… живой…
15 июня 2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195746
дата надходження 15.06.2010
дата закладки 13.03.2011
Простори й води, і асфальт, і дим –
Усе перемішалося в калюжі.
Чому так манить увесь час туди,
Де люди дивляться байдуже?
Напевно, там лиш можна загубитись,
Напевно, там, серед гучних розмов
По – справжньому можливо відпочити
І заспокоїти гарячу кров.
Здається, ти на світі невидимка,
А голос потонув у шумі фраз,
Ну а життя – нечитана сторінка,
Яка повторюється заново щораз.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244684
дата надходження 03.03.2011
дата закладки 03.03.2011
Вот и всё. Сколько жизней прожито!
И последняя грань - за окном.
В чей-то рюмке вино недопито,
Кто-то плыть собирался челном.
А кому-то исполнилось двадцать,
Иль исполнилось-бы через год.
Мог бы пару стихов ещё сбацать,
Иль ступать в жизни только вперёд.
Мог учится,работать несложно.
Изобресть в жизни свой антураж...
Ведь в окно прыгнуть каждому можно.
Но(!) у каждого есть СВОЙ этаж!
Свидетельство о публикации №11103300898
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244688
дата надходження 03.03.2011
дата закладки 03.03.2011
Змінюєш власний алф́авіт.
Вавілон чотирьох.. твоїх камер.
Шкірою ходить цунамі.
Атлантида. Затоплена.. пам*ять.
Апокаліпсис суті.
Маразм свідомості.
Прірва.БуДенне..
Скафандр.. самотності.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243630
дата надходження 26.02.2011
дата закладки 03.03.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.02.2011
Богу Богово
а нам лишь поэтово...
Лер
Ежу - ежово, богу - богово –
Понятна истина, проста,
Но коль проникнешь в это логово
Бродячих смыслов – вот беда! -
В мозгу завертится, закружится,
Как «миру – мир» и «свету – свет»:
Избе – крыльцо, невесте - кружево,
И никакого спасу нет.
Красотке в розовом – брильянтово
И олигархово - мечтам,
Студенту пьяному – вагантово,
Анахоретово – дьячкам,
Дитям, как водится, конфетово,
Пророку – «дурка» (жив пока),
Влюбленным – тютчево и фетово,
И фиолетово, слегка.
Могиле – жмот (исправь горбатого!),
Безграмотному – Розенталь,
Врачу, мы верим – гиппократово,
Козе - баян, кустам – рояль.
Сверчку – шесток, Егору –Летово –
Знай всяк свой край и эмпирей!-
И лишь поэту все поэтово
На грани смысла. И за ней.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232755
дата надходження 03.01.2011
дата закладки 28.02.2011
Ночь молчи,
Дай уснуть спокойно.
Мне не снятся сегодня сны,
Этот холод такой посторонний,
Постучится в окна весны.
Свет зажгу, и вольно невольно,
На бумагу, как кровь, стихи,
Ярко-красным струятся, больно.
Ярко-красным, с красной строки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242922
дата надходження 23.02.2011
дата закладки 23.02.2011
Все наше небо на проводах висит
Я жду не встречи, а расставания...
Миг...
И как всегда в окно стучатся провода...
Дождем. всплакнула. каплями,
стихом
Не слышишь...Далеко!
Лесами, морем, - в снах легко
Добраться:
До мечты! остался шаг, миг.
Ты где, герой безлик?
Исчез! А пустота бегущих дней
Неслышно дышит у дверей
Входи!
И как всегда, полям мешают провода
Как мысль теряются года...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239032
дата надходження 05.02.2011
дата закладки 17.02.2011
И, как водится, в августе будет опять звездопад.
Ты загадывай больше желаний под нашей звездою.
И шепнёшь: «Я люблю тебя!» – как-то совсем невпопад.
И обнимешь меня, так бессмысленно споря с судьбою.
На две равные части разрежет восход небосвод.
Я кусочек оставлю себе, остальное уходит с тобою.
Крепко-накрепко я прижимаю ладонью блокнот,
И живу в этом мире своей одинокой звездою.
И летят, и летят дураки-мотыльки на огонь,
Вспыхнув в пламени, вверх улетают горящей искрою.
Мы вдвоём, и смущённо ладонь снова ляжет в ладонь,
И от нежности в дрожь меня бросит, я это не скрою.
Так нежданно-негаданно в душу приходит любовь,
И от чувства её вдруг запахнет цветущей весною.
В мире сказочных белых снегов закружимся мы вновь,
Разлетятся осколки беды между небом и вечной землёю.
Слушать песню по ссылке: http://youtu.be/Hisy4zc8NxE
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240764
дата надходження 13.02.2011
дата закладки 13.02.2011
Не зволь, кохана, ангела в собі убити,
Не зволь занепастити зібране життя.
Тебе я хочу назавжди любити,
Бо Ти моя душа і щире каяття.
Тебе лиш хочу бачити до скону
І пригорнуть до серця, мила, назавжди.
Люблю тебе солодку і гірку, солону -
Ти лиш без мене у майбутнє не піди.
Я хочу бачить Твій звабливий погляд,
Шукати затишку у серденьку Твоїм,
Постійно бути із Тобою поряд,
Щоби кохати навіть у часи гіркі.
Я пригорну Тебе й ніколи не відпущу,
Постану з мертвих, щоби жити у Тобі...
Без Тебе я до смертоньки себе замучу -
З Тобою ж я сіятиму, мов сонечко вгорі...
12.02.2011 року Львів
Цикл "Валентинів день"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240726
дата надходження 13.02.2011
дата закладки 13.02.2011
Я п`ю твій літній, тéрпкий мед
із повних вуст в крихкім світанні
(нехай пробачить Архімед
закон людський – сердець стискання).
Лежиш, зорієш в грань п’янку
Блакитних два, ясних озерця
Так обережно в кулачку
Моє пташине носиш серце.
Грайливо мрієш у волошках,
спиваєш щастя з небокраєм ,
Стрічаєш вéсну в синіх площах
та вісь планети обіймаєш.
Я п`ю ромашковий нектар
із повних вуст - у безголоссі -
ключем у грудях б’є пожар
над нами небо – у колоссі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240201
дата надходження 10.02.2011
дата закладки 10.02.2011
Чом вогонь зіниць ледь-ледь жевріє?
Що тебе бентежить стільки літ?
Що у світі найсильніше? (– Мрії.)
Що найдивовижніше? (– Політ.)
Що бракує ще душі шаленій,
Щоб як слід розважитися? (– Піст.)
Хто і Бог, і зло зі смертних? (– Геній.)
Хто найщасливіший? (– Оптиміст.)
Запитань боятися не варто;
Відповідь – не ворог, – друг звертань!
Тільки та душа стійка, мов Спарта,
У якої світ – це світ питань.
10.01.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233998
дата надходження 10.01.2011
дата закладки 08.02.2011
"Я танцую для собственного удовольствия. Если вы пытаетесь доставить удовольствие каждому, это не оригинально".
Рудольф Нуриев
Обычный холодный день и не в зиме здесь дело, просто я теперь твой вздох, твоя тень… погоняю пегасов меня несущих смело и жду рассвета с надеждой на судный день. Небо пронзают шпили протестантских церквей… ты мне нужен…ты мне нужна… короче пока есть кто-то с кем можно выпить горячий глинтвейн в пустых кафешках с витринами похожими на глаза идиотов…
и не нужно смеяться над моим столь разборчивым телом, ему просто достаточно услышать простое спасибо, ведь всё что написано кровью на листках белых, играет в твоих глазах сотнями граней и плавностью изгибов. Я постою ещё на перекрёстке выбрасывая из головы первозданный хаос страстей, заключённый в земные пределы, ведь мы помним, как возле страдальца распятого бесновались безродные невежды… я раньше боялся этой темы окрашенной в мёртвенно красный…
Ведь как ни крути, каждое утро я начинаю свободным, ещё не истерзанный днём и не обманутый улыбками… а вечером судьба раскрывает секреты неуёмного веселья, раскрашивая ошибки в перламутровый цвет усталым взмахом руки….
А когда вдруг Ангел ночи захочет удивить меня последним вздохом, и ты утром поцелуешь меня в холодные губы… на всякий случай, предложи мне кофе, спрятав слезы за волшебными стёклышками… понимая, как были мы талантливо грешны, в то время, когда вырывались из объятий толпы…
На фото Рудольф Нуриев и Марго Фонтейн
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238644
дата надходження 03.02.2011
дата закладки 03.02.2011
Невже ще чашу цю не допила…
Вогонь вже згас, та ще гарячий попіл.
І знову тіні спогадів приходять
У чорно-білих монотонних снах…
Невже ще ту межу не перейшла,
Де біль зникає, пам'ять-кат не мучить
Спустошену і стомленую душу.
Моя любов, вона іще жива.
І серце – жмуток смутку і печалі -
То плаче тихо, то зривається на крик.
Так чорно-сірі дні летять, минають,
А розум, болем приспаний, мовчить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238424
дата надходження 02.02.2011
дата закладки 02.02.2011
Накинуться на мене критикани,
хоча я ще нічого не сказав.
І перші - хто тебе в ті роки ганив,
Коли на ВИ вже подумки звертавсь.
Ти - наша совість, там, в cемидесятих,
ти - крик душі на повному скаку.
Ти - молодість з гітарою кудлата
у джинсах і в шкірянім піджаку.
Ти - наша пісня на магнітній плівці,
в сміливім слові, що палило цвіль,
ти - наша мрія в дорогій автівці,
слід від коліс якої - смуток й біль.
Все недоспіване, не зігране, не зняте
зірвалось з урвища і зникло із очей,
лиш пам"ять не облишила кричати
до хрипоти на загнаних коней.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238021
дата надходження 31.01.2011
дата закладки 31.01.2011
От одиночества в толпе людской умрёте.
Болит душа, свело фаланги пальцев…
Батистом тонким, снятым с пяльцев,
Мечта сложила крылья на излёте…
***ПОЭТ...
Он живёт в этом маленьком мире,
В самой маленькой в мире квартире.
Он прикован к ней цепью, как к гире.
Любит правду и склонен к сатире.
Он на «мушке» у всех, будто в тире.
Мочит бесов проклятых в сортире...
Публикует свой бред на Стихире...
А ещё: он играет на лире...
В своём тонком, возвышенном мире.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225447
дата надходження 30.11.2010
дата закладки 31.01.2011
Коли ж напевно все даремно,
То я лишусь така як є:
Скажу ”Бувай” над міру чемно
І вийду в сукні із фойє
На люту зиму вулиць міста,
На ожеледицю і сніг.
І поспитаю у таксиста:
”От Ви скажіть, ну як він міг?!”
Водій зведе на мить плечима
І повезе мене у ніч,
Де низка ліхтарів ледь блима
І сипле світло обабіч
Вже опівнічної дороги,
Що вперше повна самоти...
Мені образливо? Так, трохи,
Але найдужчий біль – в листи.
О, ці мої листи в конвертах!
Як букініст чи антиквар
Їх перечитую вчетверте
Й перекладаю як тягар
З одного столу в іншу шафку,
З одного шифоньєра в стіл...
Мені чомусь безмежно тяжко
Від всіх моїх колишніх слів,
Від снів і радісних ілюзій...
О, ні, я мала, мала знать,
Що неодмінно так і буде,
Та не хотіла визнавать...
Хотіла, мабуть, як дитина
Загратися і не збагнуть:
Що ти – не мій. Чужа людина
Своєю вже не може буть.
І я в таксі, в червоній сукні,
У босоніжках, без пальто
Зізналася собі: майбутнє
Це чистий аркуш чи листок,
Чи може взагалі – сторінка
(Синонімічний довгий ряд)...
А на щоці – ні не сльозинка,
Сніжинка тала. І летять
Уздовж дороги в ніч вітрини,
Будинки, станції метро...
І мені просто трохи зимно
В таксі у сукні без пальто.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109466
дата надходження 26.12.2008
дата закладки 30.01.2011
Качает ночь фонарь в окне устало,
Устало серебрится Млечный путь…
А в книжке Мэгги любит кардинала,
И от ее печали не уснуть.
Блуждает свет от лампы по странице
Как по волнам прожектор маяка.
Ах, Мэгги, ведь не может он жениться!
Но слышишь, как дрожит его рука,
Отыскивая в требнике наощупь
Ту розу – в ней ты вся, навеки с ним…
И будет грусть тиха, как эта площадь
Заснеженная за окном моим.
Не плачь, утешься книгами и снами…
Гори, танцуй, по комнате кружи!
Не нам ли петь, изранившись шипами,
Лелея боль в терновнике души?
…Звеня трамваем, день проснется новый,
И эту ночь, как жизнь, перелистнет.
Лишь куст сирени, словно куст терновый,
Вдали чернеет и зовет, зовет…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207592
дата надходження 24.08.2010
дата закладки 30.01.2011
За окном собачий лай, страстно так луна танцует,
Затаившись в облаках, мысли странные рисует.
Поняла, что вниз лечу. Ночь, ты снова убежала.
Зря ты.Я же не прошу, я же ничего не знала...
Паутиной на глаза мне падает прозрачный пепел,
От чего же мой рассвет мрачен и совсем не светел.
Сердце ноет, но молчит, а хотелось бы взорваться,
Провисеть на волоске, и в конце не удержаться.
Проклиная свет и тень, солнце, звезды – все отринул,
Слова даже не сказал и опять меня покинул.
Чувствовала, что уйдешь. Веришь, это не впервые.
Я прощу, а небеса? Боги, милый, не слепые.
Нам с тобою предстоит еще много улыбаться.
Фальшь все это! Ерунда! Как же искренним казаться?
Разве можно устоять перед красотой жестокой?
Гордость бросить и рыдать, стать наивной и далекой
Волком выть, кричать на звезды, и в окно глядеть веками,
Землю снова прорывать белыми, как снег, руками.
Обожглась я, черт возьми. Сильно, страшно и без шанса.
Так послушай же. Прошу! Выведи меня из транса.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237317
дата надходження 27.01.2011
дата закладки 28.01.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.01.2011
Улыбалась во тьме загадочно,
В мир касаний своих манила,
Зазаывала в объятья пальчиком.
И всеэто так мило было.
В аромате волос распущенных
Я купался душой и телом.
Может, все-таки было б лучше нам,
Если б к звездам любовь взлетела.
Но какая, скажите, разница,
Если нам и без звезд на свете
Целоваться так сильно нравится
И смеяться всему, как дети.
А ведь кто-то привыкший к тапочкам,
Рассмеется во тьме устало.
И глядишь, вся твоя загадочность
Среди звезд навсегда пропала.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236945
дата надходження 25.01.2011
дата закладки 25.01.2011
Ти - марево без маски на обличчі,
що випливає й тане в спогадах човном.
У снах тебе я більше не покличу,
лише цілунок п'ю на чашці з молоком.
Темніє місяць чорною панчішкою,
в яку вплелась багряна жар-герань...
і знову замуркочуть думи кішкою,
приручені тобою, без вагань.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234482
дата надходження 12.01.2011
дата закладки 16.01.2011
Смотрим сквозь стекло на отражение
Молча наблюдаем за собой
Утро повышает настроение
Лишь когда красивый, молодой.
Так проходит день, неделя, год
Время пролетает незаметно
Подошла пора платить оброк
За секунды жизни, километры.
Мозг изорван, шьет в себе заплаты
Корни глубокО сидят в земле
В зеркало смотрю и крою матом
Все, что отражается во мгле.
__________________________________
.
Выбрось, зачеркни свои сомненья
Разорви канаты или связки
ЛОжны зазеркальные виденья
Сдергивайте смело с себя маски...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235202
дата надходження 16.01.2011
дата закладки 16.01.2011
листьями летели линии любви
нитями нарисовали нежность
стало серым сердце серебро сорви
вновь верни ветрами веры верность
окрыляет осень отпуская от
темных теней тающей тревоги
колят кости кожу камень-кислород
небеса несут немые ноги
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235206
дата надходження 16.01.2011
дата закладки 16.01.2011
ступати свічою між тишею
дороги, що стелить тумани
ставати сліпою освічена
зрячістю тих, хто між нами
зникати простою у просторі
складності зв*язаних правил
лишатись собою до́рогою,
бути Такою... дитина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231384
дата надходження 26.12.2010
дата закладки 15.01.2011
втрачаю сенс у всіх буквах/символах
що день - невагомі. вони - самота.
ось так посекундно втрачають призначення
затиснута "delete". цей простір - зима.
захочеш почути, вдивляйся у дзеркало..
углиб до очей, на дно мого "я".
але ти боїшся колодязя значення..
застелені вії. загадка.. чия?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233162
дата надходження 06.01.2011
дата закладки 15.01.2011
Заря подняла алые глазки,
да и небо всем вдруг улыбулось.
Ты не думай,все это не сказки!
Все вдруг в утренний свет обернулось!
Рассвет тихо босыми ногами
начинает стучаться в окошки.
Посмотри,вон за теми садами,
видно след от его милой ножки.
А петух,вздернув голову в небо,
прокричал всем:
- Пора, что вы спите!
Так всегда начинается лето.
Завтрак быстро на стол соберите!
И мурашик веселый и бодрый
пьет с листочка живую росинку.
Не помеха и ветер прохладный-
его солнце растопит,как льдинку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234295
дата надходження 11.01.2011
дата закладки 11.01.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.01.2011
Мне б заморозить миг,
Чтобы себя согреть.
Счастья ловить блик
В такт уходящих дней.
Мне бы идти вдоль
Белой одной полосы.
Исправлять на десятки ноль.
Строить к людям мосты.
Мне бы любить мир.
В глаза его смело смотреть.
Мне бы себя в нем найти.
Мне б не бояться стареть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209433
дата надходження 05.09.2010
дата закладки 07.01.2011
Если ноткой фальшивой, нечистой
Пианист чуткий слух потревожит,
Не стреляйте, друзья в пианиста,
Он сегодня играет, как может.
Он не слышит насмешек и свиста
И в аккордах своих догорает,
Не стреляйте, друзья в пианиста –
Он когда-нибудь лучше сыграет.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=8754
дата надходження 21.11.2005
дата закладки 30.12.2010
Мелькают вспышки рваных молний,
Раскаты грома-хрипуна,
И цокот ливня по карнизу,
Опять сидишь ты у окна...
"Мы в этом так с тобой похожи",
- ты говорила - "любим дождь,
И взгляда оторвать не можем,
Порою, аж бросает в дрожь...
Часами наблюдать любуясь,
Что может лучше быть для нас?
Следить за этим дивным действом... "
- ты восхищалась каждый раз...
Я не хотел тебя обидеть,
Поэтому всегда молчал,
Что мы ни капли не похожи...
Как одержимый в бурю мчал.
И под открытым, тучным небом,
Меня встречала дождь-стена,
А ты все это "чудо-время",
Сидела просто у окна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190208
дата надходження 17.05.2010
дата закладки 28.12.2010
Бесстрашный воин – воин-тень!
Терпенье – суть его стези,
Невидим он и в ночь и в день.
Судьба его – сей крест нести!
Он невидимка – он лазутчик,
Да, и убийцей, мог быть он!
Да только вот вселенной лучик,
Живёт внутри так будто звон!
Он знал закон судьбы своей!
Он закалял всегда свой храм!
Он жил в гармонии с Вселенной всей.
И сквозь века «нинпо икан»*
*нинпо икан (яп.) - пусть вечно будут жить законы ниндзя.
P.S: Данное произведение посвещаю тому искусству, которое было когда-то частью моей жизни - ниндзютсу. НИНПО ИКАН!
________________________________________
На фото Масааки Хатсуми с длинным самурайским мечём "тати" - нынешний 34-ый патриарх ниндзютсу, основатель школы Будзикан Додзе!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167464
дата надходження 22.01.2010
дата закладки 26.12.2010
Виктор Цой – герой поколений,
Вечно живая рока звезда.
Русского рока художник и гений –
Вечно живой – живой навсегда!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206276
дата надходження 16.08.2010
дата закладки 26.12.2010
Я боялась писати вірші,
В тиші літніх ночей ховатися,
Я занадто добре навчилась
Забувати і розлучатися
Хтось уміє таку солодку,
Заспокійливу ніч зачати,
Та мабуть тільки я навчилась,
Так безболісно й гідно втрачати
Я старанно збирала в долоні
І самотність, і місячний пил,
Залишки сліз витирала
На кам'яних плитах могил
Я боюся писати вірші,
Та вони мимоволі з'являються,
Я боюся писати вірші,
Бо вони все частіш збуваються...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=98930
дата надходження 21.10.2008
дата закладки 26.12.2010
Ця осінь невпинно здіймається вгору
І ось - ось сягне завершальної стадії.
Це так безглуздо - шукати в калюжах
Бездонне небо Лівадії.
Півжиття. Півосені. Гра у розпалі.
Жовтий жовтень, що ти приніс?
Місцями, опади у вигляді мокрого снігу.
Місцями, опади у вигляді моїх сліз.
Все лише почалось, а я вже виснажена.
Потерпи один день. Ще сім днів. Іще сотню.
Жовтий жовтень, що ти зі мною зробив?
Я Обезсилена. Різна. Самотня.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216672
дата надходження 17.10.2010
дата закладки 26.12.2010
Краще ударити в груди коліном
Аніж в брехні в серці ніжити щем;
Краще обійми з холодним каміном
Ніж фамільярність з гарячим дощем.
Краще вже темрява (повна!) і свічка
Ніж ясний день без нічого в руках;
Краще зигзаг, барикади і річка
Аніж пряма, хоч і в сотні роках.
Краще – о небо! – всі успіхи ВПЕРТІ
Ніж ці ОХОЧІ поразка і крах;
Краще кохати святу… після смерті
Аніж живу, що примножує страх.
16.12.2010 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229216
дата надходження 16.12.2010
дата закладки 26.12.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.12.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.12.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.12.2010
Я счастлива … и это очень грустно,
Мне совсем не привычная радость.
На душе моей тихо и пусто,
Будто слышу везде одну гадость.
Быть веселой всегда я пыталась,
Но когда эта радость пришла,
Так легко от неё отказалась,
На костре все веселье сожгла.
Я надеюсь понять до сих пор,
Куда делась былая печаль.
Тишина или счастье? Кто вор?
Я не жалуюсь, но мне, правда, жаль.
Ветер часто мне песню поет,
Но я музыку так и не слышу,
Совершить хочу страшный полет
И опять залезаю на крышу.
Там тепло, даже дико и странно
И еще этот ветер мешает,
Может это звучит нереально,
Но я вижу, как он засыпает.
И я бы с радостью сердце отдала,
лишь на землю бы вновь вернуться,
Чтобы вспомнить, как раньше летала,
Надо в грязь мне не раз окунуться.
Не пойму.… Где реальность? Обман?
Как любовью испачкала руки…
Может, стоит закончить роман,
Чтоб читатель не умер от скуки?
Так и быть. Я послушаю вас,
Я совру, что здесь все удивительно.
мне совсем не до смеха сейчас,
Но смешно это очень... действительно…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227551
дата надходження 09.12.2010
дата закладки 25.12.2010
Верни покой, немного воли,
К несчастью ночь так коротка.
На память лишь немного боли
Оставила твоя рука.
Период счастья был прекрасен,
Он рад дарить тебе цветы,
Язык твой острый и опасен
Опять разбил мои мечты.
Туда - сюда хожу по кругу,
Понять не в силах, где конец,
Любимую мою подругу,
Обман взял нежно под венец.
Ты хочешь знать, откуда слезы,
Считай, что это лишь вода.
Ведь без шипов все эти розы,
Они не ранят никогда.
Слова твои, как в руки гвозди –
Это любовь взялась за дело.
Как много ненависти, злости,
Выдерживает твое тело?
Все это произношу вслух,
Теперь мне нечего бояться,
Знакомый и свободный дух,
Вновь научил меня ругаться.
Тебя придется отпустить,
Но главное со мной осталось.
Ты попытайся не грустить,
Тебе все это показалось.
Сумей до корней измениться,
В проклятье красоту найди,
Ночь догорает да искриться,
Как пламя у тебя в груди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222796
дата надходження 17.11.2010
дата закладки 25.12.2010
Ти чаруєш м́ене щоночі,
Ти король, ти мій янгол вночі.
Я закохана в твої очі,
Не мовчи,тихо лиш шепочи.
Наші душі з'єднались у танго,
Танець пристрасті змінює джаз.
Ми без крил піднялися у небо,
На землі місця мало для нас.
́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220733
дата надходження 07.11.2010
дата закладки 25.12.2010
Вплітаєш дим в заплутане волосся.
Подих-погляд у спину.. пусти.
По маківці торкає твоє відголосся -
Холодні цілунки заплетених снів.
Важко дихати.. кліткою в*яжуться миті.
І не знаю.. так просто.. не знаю, де йти.
Хибні кроки. Сліди - пурпуровії квіти..
Але знову ступаю.. так тихо..
...зажди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223734
дата надходження 22.11.2010
дата закладки 17.12.2010
Ты словно дикий серый волк,
Сидишь и смотришь на луну,
И небо звёздное вокруг.
Ты слышишь сердца каждый стук,
И речки каждую волну.
Той речки, что тебя лечила,
В которой ты скупаться смог,
Что раны свежие омыла.
Да, был не лёгким этот день.
Подъём и спуск... опять подъём,
Но ты сумел пройти… и тень,
Несёт покой, вы с ней вдвоём…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203395
дата надходження 29.07.2010
дата закладки 16.12.2010
Дыханье гор и ветра дуновенья,
Орлов "порханье" в небесах.
В душе твоей любви теченье,
И сила света на руках…
…в твоих руках та сила солнца,
Что ощутима лишь во снах,
Что отразилась вмиг в глазах,
И уничтожила твой Страх.
Тот Страх,
что породила в нас Система –
Быть одиноким без мечты.
Ты избавляешь разум свой от плена,
Познав всю силу Высоты.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151302
дата надходження 21.10.2009
дата закладки 16.12.2010
1-куплет:
Небесный свет, и тьмы исчезновенье,
Души твоей свободный взлёт.
В мир истины, умом, проникновенье,
Да тающий в сознанье лёд.
Дыханье гор и ветра дуновенья,
Орлов порханье в небесах.
В душе твоей любви теченье,
И сила света на руках…
Припев:
…в твоих руках та сила солнца,
Что ощутима лишь во снах,
Что отразилась вмиг в глазах,
И уничтожила твой Страх.
2-куплет:
Огонь костра в сиянье крымских звёзд,
Твоя душа в кругу друзей.
Вы строите свой общий «дикий» мост,
С души своих ветвей.
Дыханье гор и ветра дуновенья,
Орлов порханье в небесах.
В душе твоей любви теченье,
И сила света на руках…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166066
дата надходження 14.01.2010
дата закладки 16.12.2010
Я так багато зробила для тебе. І нічого не зробила.
Я з першого погляду ненавиділа тебе. І любила.
Я стільки часу намагалась вбити тебе. І не вбила.
Я больніше, й ще больніше била тебе. Себе ж більше била.
Я хотіла тебе отруїти, й сама випила отруту.
Я назбирала тобі біди, взяла і з’їла саму люту.
Я так втрачала тебе часто. І я ніколи не втрачала.
В мені кричало все до тебе. А я стояла і мовчала.
Який до мене ти бездушний. Як сильно ти мене кохав.
Як ти мене прохав чекати. І як мене ти не прохав.
Все так незвично в нас почалось. І в нас нічого не почалось.
Як я завжди тобі пручалась. І я ніколи не пручалась.
Як я бувала завжди поряд. І я ніколи не була.
Як мої мрії не збувались. І як в тобі збулась одна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196303
дата надходження 18.06.2010
дата закладки 14.12.2010
Сегодня у Тебя День рождения,
Так прими мои поздравления.
Пусть даже Ты их не услышишь,
я чувствую, ты где-то рядом дышишь.
Звездой Ты был, ей ты и остался,
и звездой сцены, и больших планет.
И даже если свет Твой затерялся,
дороже Тебя не было и нет.
Рассеялся давно и дым от сигареты,
давно огонь в глазах остыл.
И столько лет Ты не встречал рассветы,
что про печаль давно уж позабыл.
Но поднимая руки к небесам,
тебя еще раз поздравляю.
Мы встретимся когда-то там,
а пока я здесь ...в бою играю!
21.06.2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227799
дата надходження 10.12.2010
дата закладки 10.12.2010
Туда нельзя. Там все закрыто,
И прошлое давно забыто.
Я не открою больше дверь,
В которую так рвется зверь.
Меня так сильно раздражает,
Все то, что в воздухе летает,
И что давным-давно исчезло,
Оставив за собой лишь зло.
Жизнь не изменится никак,
Пусть говорят, что я дурак,
Я не поверю все равно,
Уж слишком странное кино.
Мне надоели эти стены,
Жара, любовь, разлука, вены.
Вранье, печаль, сплошной тупик
И сумасшедший сердца крик.
Быть сильным, снова улыбаться,
Понравится другим пытаться
Или «сдаюсь» вдруг прокричать
И продолжать спокойно спать?
Я снова прогоняю грусть,
Сейчас я слабый, ну и пусть,
Мне стоит только научиться,
Как в темноте не растворится.
Молитву как бы ни забыть,
Узнать, что значит слово «быть».
Как ненавидеть, но прощать,
Со сломанным крылом летать.
Понять бы, для чего законы,
Бессмысленные разговоры,
И для чего дана любовь,
Которая волнует кровь.
Я знаю, что найду ответы,
И пусть скрываются рассветы,
Когда придется умирать,
Скажу, что научился ждать.
Тогда вся боль в висках проснется,
Опять мне жертвовать придется,
И вот когда смогу простить,
Пойму, что научился жить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222233
дата надходження 15.11.2010
дата закладки 10.12.2010
В житті буває все не так,
а може й так ,але не зовсім
Це добрий,чи поганий знак?
Та знову осінь,знову осінь.
Ах,як любила я колись
під дощ осінній сумувати,
І мрії ті, що не збулись
в клубочок спогадів снувати.
І на заплаканім вікні
покірно в'януть хризантеми
і дощ наспівує мені
цікаві й не цікаві теми!
Ти не питай чому сумна?
Чому тобі не розказала?
Як я в тій осені одна
колись без тебе раювала.
В житті буває все не так!
А може й так,але не зовсім!
Осінній дощ-то добрий знак,
чого без нього варта осінь?
Дивилась осінь у вікно,
над жовтим листям чаклувала
Все те,що так було давно
в клубочок спогадів снувала!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=140779
дата надходження 09.08.2009
дата закладки 10.12.2010
Зірку з неба? Не мені…
Мені краще влітку сніг
Ванну з пелюстків троянд
Вітру в полі хочу я
Хочу… Що б ще попросить?
Каву з ранньої роси
Замок з теплого піску
Рибку золоту в кульку
Крила як в метелика
Дефіле по телику
Зачекай, ще хочу щось
Ой… Не витримав… Пішов
Що це за чоловіки?
В голос сказані думки
Зразу ж втік без вороття
А казав що почуття
Страшно? ну тоді біжи
Тільки нащо ти скажи
Так до мене залицявсь
Зірку з неба обіцяв
Та не втримав Суперприз
Налякав простий каприз
Як не розумієш жарти
Навіть загравать не варто
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227319
дата надходження 08.12.2010
дата закладки 08.12.2010
Прости, что часто так тревожу.
Прости, что сильно полюбила.
За то, что тело, разум, кожу,
Я лишь одним Тобой поила.
Как часто август проклинаю.
Кусая губы до кров́и
Тебя с печалью вспоминаю-
Объект своей большой любви.
Ведь невозможно жить без боли,
Так жизнь над нами пошутила,
Она одной щепоткой соли,
Судьбу всю нашу отравила.
За 20 лет много сказали,
И новых слов я не найду.
Пока вы свет во тьме искали,
Я верила в свою звезду.
Быть может, обо мне Ты знаешь,
Возможно, слышишь Ты меня.
Порой совсем не разрешаешь,
Словами радовать Тебя.
От посторонних слезы спрячем,
Ведь не понять им никогда.
Не скажем никому, что плачем,
И что за горе, в чем беда.
Земля Тебе пусть будет пухом,
Молюсь, чтобы обрел покой,
Я мыслями с Тобой и духом,
Родной и вечный Виктор Цой.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222235
дата надходження 15.11.2010
дата закладки 08.12.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.12.2010
Так хотілося просто пройтись
За тобою. З тобою. Наосліп..
Але ж ти.. тільки ти не дивись -
Невидимкою бути.. Так хочу.
Пролетіть над безмежністю слів
І тих дій.. Що лишав Без. Дієвими.
І пройтися глибинами місць,
Де лишились.. Спочити. Монетами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225996
дата надходження 02.12.2010
дата закладки 05.12.2010
* * *
Спички и свечи.
Тяжесть и плечи.
Боль и бутылка.
Грусть и улыбка.
Небо и звезды.
Весел и грозный.
Счастья и муки.
Тяжесть разлуки.
Сердце и память.
Снова оставят.
Комнаты стены,
Творчества вены.
Разум и чувства.
Томно и грустно.
Горечь мученья,
Радость спасенья.
Пламени мысли
С неба упали.
Грусть и печаль
Не издали…
22 октября 2010 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217536
дата надходження 22.10.2010
дата закладки 05.12.2010
Це сонце, кольору бажання,
Казки ці, наче диво з див...
А ночі - кольору вагання,
А час їх... так повільно сплив.
Це небо, кольору індиго,
Ці драми, як пекучий жар.
Ці почуття у гамі дзиґи
Будуть вітатися, як дар.
Земля ця, вінчана буянням...
Благословення прогримить.
Ця вічність, сповнена сіяння,
Буде проходити, як мить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211272
дата надходження 17.09.2010
дата закладки 02.12.2010
Мир как
Волшебная Струна
невиданного
Инструмента!
сыграла разом вдруг она
всю философию
момента.
Веселая, и
горькая
струна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225055
дата надходження 28.11.2010
дата закладки 28.11.2010
Вырвали с корнем все помыслы, промыслы,
Мысли и смыслы всего бытия.
Кинули корма собачьего до весны
Горсть...
И - живи, коли хочешь, свинья!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225054
дата надходження 28.11.2010
дата закладки 28.11.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.11.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.11.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.11.2010
Божевільні очі... -Голодні.
В них уже заглядала смерть.
Покалічені душі... -Холодні.
В напів-темряві чийсь силует...
Ледь бреде по тім полі...хитається...
На коліна впав... - і додолу...
Йому знов хліб ввижається.
Чорна стежка догнала з дому.
Натруджені руки холод зігріє.
Вкриє сніг від біди ковдрою...
"А чи ж сит будеш мрією?!
Нагодуйте вже хоч неправдою...
Але, ні! Заберіть до крихти!
Та дивіться, щоб не вдавились!
Вам від нас більше н́ікуди бігти,
хоч я й змушений тут залишитись.
Все в останнє...іду за обрій...
Боже милий, Я МОЖУ ЙТИ!!!
Господи, тату, ти всіх зігрій!
Дай їм хліба, щоб за сонце не йшли..!"
22.47 26.11.10
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224803
дата надходження 27.11.2010
дата закладки 27.11.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.11.2010
Буття несе в постійному польоті
Всі наші дії в дике майбуття,
А ми не знаєм й рідного болота,
Щоб далі планувати щось в нове життя.
І світ надалі крутиться в екстазі,
Шукає жертв для млину почуттів,
Літає в пошуках нових фантазій,
Щоб в нас убити низку відчуттів...
04.09.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209264
дата надходження 04.09.2010
дата закладки 20.11.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.11.2010
Минає час, пливуть роки...
Немає вічного нічого.
І легким п́орухом руки
Зітри прожиту всю дорогу.
Минає біль, зникають рани
І оживають почуття.
Лиш іноді колишні шрами
На хвилю кличуть в забуття...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208330
дата надходження 29.08.2010
дата закладки 17.11.2010
Тактично вечір на обійстя наступив,
Літак парирує навколо мого дому,
За п'ять кілометрів є смуги ліхтарів,
Які приймають все гостей з Верони.
Лиш дощ періщить тихо з сивих хмар,
Десь навігація сховалася над ними...
Життя - це жертва і новий вівтар -
Ножем же виступають наші рими...
І далі ці вогні мигають вслід
Прощаються з потужними птахами,
А у душі лишається холодний лід,
Який не сміє танути з роками...
08.11.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222060
дата надходження 14.11.2010
дата закладки 17.11.2010
(Мимовільна екзистенція)
Хотіння – це вже майже половина,
Оспівування – більше, ніж політ,
Чекання – найчемнішая дитина
У випадку, як Вам сімнадцять літ…
Відречення – найбільше беззаконня,
Обійми – це наближення до крил,
Любов – як сон, хоча любов – безсоння! –
І сум для нас – це важкість сотні брил…
(Я не учу – я просто мимовільно
Романтику розписую віршем;
Можливо, хтось погодиться, що сильно,
Однак, мені не вижити книшем…)
06.10.2010 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214730
дата надходження 06.10.2010
дата закладки 15.11.2010
Вогонь. Тепло. Згораю.
Горю сама в собі!
Вітри вогні здіймають,-
Я не скажу тобі...
Знялась моя жар-птиця
І запалила небо!
А світу знов не спиться,
Я світ украла в тебе!
Хай буде біла ніч!
Горітимем ми двоє.
З тобою віч-на-віч
Згоратимем зимою.
І вогняним пером
Я розмалюю день.
Махне жар-птах крилом
Й мільярди одкровень!
Я в шумі й тишині!
Я тут вогонь і лід.
Я тут, і в стороні...
І знов вкраду твій світ!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=173813
дата надходження 24.02.2010
дата закладки 13.11.2010
Не в нас останній залишився час
Й не нам його лишилося прожити.
Життя - це класика... Це просто клас,
Коли тебе жадають всі любити.
Ми всі ілюзія, незнаний феномен...
Задихані вперед мчимось до пекла
І думаєм, що завжди знайде супермен,
Що завше знайдеш нОвого Геракла...
Ми всі - ілюзія, що зникне на росі,
Немов міраж незнаного терпіння.
І чути голос: "Дурню же, постій!
Тебе і так несе уже до тління!"...
Останній час, останні намагання,
Міраж надій, незнаних сподівань...
Лиш ти подумай перше на прощання
Навіщо гроші у заснулу рань?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219966
дата надходження 03.11.2010
дата закладки 12.11.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.10.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.10.2010
Красавица одна жила когда-то,
Горда и неприступна, холодна.
Свободна, своенравна и богата.
Себя всех выше ставила она.
Прекрасный замок, преданные слуги,
Фонтаны, сад, все рАдовало глаз.
Съезжались женихи со всей округи,
Но ждал их всех решительный отказ.
Он был поэт. Его слова, как шпага,
Разили в сердце, били наповал.
У вдохновенья есть своя отвага -
Он, не боясь, стихи свои писал.
Баронов, графов, ехали кареты,
Бывало, приезжали и верхом,
Напудрены и пышно разодеты,
Поэт пришел без шляпы и пешком.
Подарки дорогие и наряды
Ей привозили из далеких стран.
И каждый ждал единственной награды,
И каждому один лишь шанс был дан.
К ней, в кресле, в центре залы, восседавшей,
С надеждой подходили на поклон.
Ворчал негромко пес большой, лежавший
У ног хозяйки, был не в духе он.
Как много их - господ - худых и тучных.
Притворно улыбалась всем всем в ответ.
Ее все раздражало, было скучно.
Они все шли. А вот и наш поэт.
Без парика, взлохмачен, в платье бедном,
В покрытых пылью, грязных сапогах,
Не преклонил он перед ней колено,
Во взгляде - твердость, сила, а не страх.
Заговорил - вначале тихо, плавно.
Затем в словах стал сыше страсти зов.
Поэт сказал в стихах о самом главном.
И растопила в сердце лед любовь.
Он полюбился взбалмошной гордячке
За смелость и за мудрый слог речей
И словно пробудил ее от спячки,
Проснулись чувства, наконец-то, в ней.
И вот уже венчанье, свадьба, гости,
Бокалов звон, сиянье звезд в ночи.
Закончим здесь... А все что было после
Знать не дано, история молчит.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213637
дата надходження 30.09.2010
дата закладки 03.10.2010
Іще одна доба пройшла мені намарно,
Життя пропило знайдений талант
Залишилися мрії істинно примарні,
Проте помер незнаний всім гігант.
Іще одна доба... Іще одна хвилина,
Ще дикий подих в подумках лишивсь...
Постій! Стривай! Думки таки твої, людино
Поможуть пеклу, що в цих ревнощах вдавивсь.
27.09.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213172
дата надходження 28.09.2010
дата закладки 02.10.2010
Моє кохання – вічне, сильне.
Йому не вмерти й не втекти.
Я з ним назавжди… воно вільне.
…мені його не досягти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213126
дата надходження 27.09.2010
дата закладки 27.09.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.09.2010
Моему оппоненту – учительнице литературы
в 9-м классе А. В. Ивановой*
---------------------------------------
О поэте не скажешь лучше,
чем уже о себе он сказал.
И не надо поэта мучить
и тащить его на пьедестал
своих куцых о нём представлений
и о том, что хотел он сказать,
но смолчал в строчках стихотворений,
кои мы не умеем читать.
И не надо своими словами
мазать мир поэтических строк.
Педагогов всех с учениками
за такое бы надо в острог.
1951 г.
* На просьбу рассказать содержание стихотворения "своими словами"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212786
дата надходження 25.09.2010
дата закладки 25.09.2010
Чорно-білі листівки весни.
Хм.. Це щось хибне, порепане часом.
Чорно-білі актори війни.
Німи з криком, що рве всі зап*ястя.
Сльози живять холодні квітки,
Душать серце ліанами горя.
І солдати поранених крил
Грають в тирі душевного болю.
Простобілі сорочки-замки.
Задихнися у пошуках волі.
Чорно-білі.. зіниці душі.
Плачуть чорні чорнила.. "свободи!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212736
дата надходження 25.09.2010
дата закладки 25.09.2010
(Із циклу "17 Форум видавців")
Тут гамір, крик, суцільна метушня
І книги ринуть натовпом між нами,
А ми, неначе чорна комашня,
Заледве сунемо кудись ногами.
Нас натовп кличе далі уперед
І десь письменники підписують романи.
Подалі ще незвіданий квартет
Співає пІсні для поетів рано.
А десь вже поетичні вечори
В театрах і кавярнях протікають
І гамір біля кнИжок дітвори
Днів зо' чотири рівно не стихає...
18-19.09.2010 року Львів
PS.За ідею вірша щиро дякую Вікторії Трач
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211566
дата надходження 19.09.2010
дата закладки 24.09.2010
Поезія-це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
Ліна Костенко
Сучасне життя людини зводиться тільки до постійного занурювання в "соціальне мереживо" (як писала ksenykrapka), а реальне життя, захоплення поезією, музикою, плетінням, провідування друзів і близьких зводиться до мінімуму. Часовий континіум зараз настільки викривлений і ми забуваємо, що втрачаємо сенс життя і часто прозріваємо тоді, коли втратили свою молодість (дехто і тоді не прозріває).
Поезія живе в нас, але ми постійно її глушимо в собі, не даючи пробратися назовні і не розуміємо, що саме в ній є багато відповідей на наші запитання, на сенс людського життя. Помаленьку світ стає цинічним, незрозумілим, хаотичним. Люди не довіряють один одному, адже через відсутність внутрішньої гармонії з світом, відсутність оптимізму та романтики, брехня процвітає всюди, а ще так недавно люди були такими безпосередніми, живими, чуттєвими...
Світ не може існувати без написання чи просто читання поезії. Він може загинути без неї, адже ключ до розгадки цього світу лежить в гіпертексті поезії. Поезія - це дійсно неповторність, ""безсмертний дотик до душі", до єства кожної людини і її варто любити, творити та берегти...
Андрій Яремко-Ярий
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205997
дата надходження 15.08.2010
дата закладки 24.09.2010
Новаторське мистецьке „Я” не завжди вихлюпувалось у „десятилітніх періодах письменницьких поколінь”, і, хоча письменники називають себе різними „десятниками”, літературні критики схильні вважати (і влучно зауважують), що були лише покоління 20-х, 60-х, 80-х. Літератори, які почали писати в дев’яностих та називають себе, відповідно, „дев’яностниками”, насправді ними не є, а отже, лишаються, по суті, поствісімдесятниками. Двохтисячники, зважаючи на сталий вплив мистців-вісімдесятників і поствісімдесятників, а також „застарілий” жанровий інструментарій, ще не „народились”. Тому про „Покоління 2000” говорити ще рано. Проте така тенденція є, адже в поезії з’являються нові „медійні жанри” (про них зазначено в додатку до №6(131) бюлетня „Смолоскип України” „Знак”), такі, як sms-поезія, що дечим нагадує давні невеликі японські вірші хоку, призначення яких подання інформації часто повчального змісту.
Одним із чинників, який сприяє розвиткові, популяризації молодіжної літератури, є „медійний принцип”, який полягає, за словами Богдана Горобчука, на „безпаперності”. Самвидавівських сайтів достатньо, аби подавати туди свої твори на розсуд потенційних відвідувачів електронних сторінок. Отже, письменники, які мають обмежені ресурси своєї самореалізації, потребують якнайбільше використовувати так званий “інтернетівський самвидав”. Наша література, перебуваючи в стані друкокризи, а в деяких куточках України руїни і соціяльного збайдужіння, не може нічого иншого запропонувати деб’ютанту (в плані друку книги), як вміщувати свої твори на різноманітних сайтах. Україна опинилася в нетиповій літературній ситуації: майже все друковане змагання (навіть у малих тиражах) зводиться до грошей, що органічно суперечить принципам книгодрукування Европи та решти цивілізованого світу. І тому, можливо, найбільш істотною рисою потенційного існування „покоління двохтисячників” як нового творчого покоління, яке Віра Балдинюк називає „молодняком”, буде „медіяреальність”, котру з часом використовуватиме більшість сучасної української молоді.
Окрім цього, потрібно пам’ятати, що наступний період, який визначатиметься ґенерацією „двохтисячників”, не будуть сприймати ані шістдесятники, ані вісімдесятники. Це відчутно й тепер, коли літературну поствісімдесятницьку молодь не сприймає ґенерація вісімдесятників, не говорячи вже про шістдесятників. У цьому й полягає „конфлікт поколінь”, який незабаром ще раз проявиться, можливо, з більшою силою, ніж це ми спостерігаємо зараз.
Думаю, що в майбутньому значним попитом користуватиметься sms-поезія, яка з часом почне витісняти традиційну римовану поезію, білий вірш і навіть верлібр. Останній заполонив Україну в середині 90-х років ХХ століття, то чому ж таке не може трапитися з sms-поезією, яка є, на мою думку, сумішшю короткого верлібру і білого вірша, що характерне для sms-повідомлення, записаного латиницею. Ця поезія є легшою для сприйняття у свідомості пересічної молоді, її швидко пишуть. Проте сподіваюсь, що розквіт sms-поезії не затьмарить розвиток инших видів поезії. Наприклад, верлібр зараз використовує близько 93% письменників, решта припадає на римовану поезію та білий вірш. Така ситуація є тривожним сигналом для нашої літератури, адже для її повноцінного розвитку потрібне вдосконалення всіх жанрів поезії та прози. Популяризація лише певного жанру може спричинити зникнення цілих пластів літературних текстів. Подібна ситуація, думаю, буде і тепер — винайдуться нові жанри, які пов’язуватимуться з комп’ютером, Інтернетом і мобільними телефонами, бо для молоді завжди притаманний творчий підхід. Відтак всі ці новаторства, зрештою, навіть традиційні класичні твори, будуть поширюватися частіше в Інтернеті, і рідше — у вигляді друкованої продукції. Якщо така тенденція в майбутньому закріпиться, то вітчизняне книговидавництво може потрапити в досить скрутне становище. Тому вкрай необхідним є прийняття нової політики у сфері українського книгодрукування.
Передруковано з студентської ґазети "Ярослов" філологічного факультету ЛНУ ім. І.Франка, Львів, вересень-жовтень 2006 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204754
дата надходження 07.08.2010
дата закладки 24.09.2010
Я знов не можу нині зрозуміти
Чому не завжди в діях я чіткий?
І чи у змозі я колись зуміти
Знайти правдивий шлях не все гіркий?
Чи зможу вижити із правдою у серці,
Коли ненависть в закутках кипить?..
А може нам судилося у герці
Всесущу злість назавжди зупинить?..
Чи може нас забудуть тут навіки
Та правду закують ту в ланцюги?
Невже я маю дух каліки,
Бо не занадто говіркий?
Життя - це дійсно дивна незбагненність
В якому чигають живі думки,
Але нас глушить вроджена буденність
В якій ми завжди будем чужаки...
12.09.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210550
дата надходження 12.09.2010
дата закладки 24.09.2010
Іду услід за дивним відчуттям,
Що маю щось нове в житті зробити,
Але не знаю чим це пояснити
І що вчинити із оцим буттям.
Я так живу і далі почуття
Продовжують мене усе косити
Й не можу їх ніяк я упросити,
Щоб дали спокій хоч для каяття.
І крутить все невпинна течія
Та нищить камінь нашого прозріння...
Лиш щось зі мною...Наче я не я -
Немов живу в новому поколінні
І чую, що життя моє нетлінне
Продовжує шукати далі пізнання...
18.09.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211487
дата надходження 18.09.2010
дата закладки 23.09.2010
You are so far from me
And it hardness so... remember
I tried to forget you…
But without you is so cold December…
Please don’t forget me anywere
Please never say me “goodbye”
You think tomorrow’ll be better.
But I have one question: why?
Please allow to grant the love.
Do you know..? I can do it everyday
If you haven’t pencil to draw
Your life – just only say…
Becauce I still love you…
Your hand is in my hand
You want to hug me,
But said: “it’s soon end.”
If one time you want to leave me…
I’ll missing. But now I’m thank you!
You teach me to love; I’m free...
And now I’m sining for you.
П.С. перший вірш на англ. Якщо будуть помилки - кажіть, виправлю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206104
дата надходження 15.08.2010
дата закладки 20.09.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.09.2010
Нести крізь шепіт листя
В долонях виплекані мрії.
Пірнати ко́лами довіри
Від камінця, що несе долі.
Блукати па́рками надії,
І слухати як грає небо..
Пускаючи ті ноти-хвилі
Пір*їнами й нитками блиску.
А потім танці... танці-сльози...
І вальси із листами вітру.
І так кружляти... до нестями.
І падати... мов листя. мертве...
..Та лежачі ти все ж смієшся,
Вмиває небо твої сни.
"Ти не самотня", - хтось озветься.
І лиш три миті до руки...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211100
дата надходження 16.09.2010
дата закладки 16.09.2010
Вона шукала родзинки у всьому
У тістечку, в посмішці, в небі, в очах.
Світ їй здавався таким невагомим
Захочеш й літатимеш, ніби у снах.
Їй гіркість кориці вдавалось минати
В букеті ар́ому всіх днів і ночей..
Мускатність сльози знов ваніллю ховати..
"Як? Вдало?", - всміхалась майстрині ролей.
То що з нею сталось? - Нічого, літає,
Рецептами щастя забавить дітей.
А люди.. вони ніби не помічають
Легких, невагомих, солодких ідей...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204377
дата надходження 05.08.2010
дата закладки 14.08.2010
*твоему крику
Кричи.
Всё равно не запретишь. Ибо крик не отрицает того, что позволяет вечное молчание.
Кричи.
И мне будет больно, почти так же, как тебе, может быть - на несколько километров в час больней.
Кричи.
Однажды охрипнешь и примешь, как неизбежность, то, что случилось. Ведь ты, как никто иной, принимал и разделял мое безрассудство. Твои глаза следили за мной, когда в горячую венозную кровь инъекцией наркотика я впрыскивал скорость. Мотор не ревел, он почти беззвучно, хищно-кошачье урчал - чтобы никто не слышал голос моей неизлечимой болезни. Мотоцикл шуршал колесами по гравию - тихо-тихо, а потом летел стальной птицей по свободной ночной магистрали, наперегонки с ветром, по земле - в небо, стремясь не то к солнцу, не то ко смерти. Ты не крестил меня вослед. Просто был рядом - беззвучием перед глазами, недостижимой линией горизонта, сплошной от скорости белой разметкой. Ты провожал сердцем, встречал взглядом. Несколько секунд обнимал мое холодное, словно мертвое, от утренних ветров тело и слушал, как гулко катится кровь по моим венам. Грязная, больная невозмутимой смертью, кровь.
Когда-то кричал. Бил кулаками в грудь, швырял к стене, едва не насиловал своей злостью, сходил с ума в ответ на мое безумие. Выл, когда стальная птица уносила меня в асфальтные небеса. Ждал. Кричал. Проклинал. Молился.
Я чувствовал боль твоей боли и, выплеснув на серую дорогу, аккурат около небес, почти всю свою грязную, больную скоростью, кровь, издробив собственное тело, несколько лет я был рядом с тобой - хрупкой, не оправившейся после аварии тенью, которая помнила каждый твой крик и теперь - платила тебе бесконечной, кошачьей, виноватой лаской. Тело крепло. Тень обростала новой плотью. А с плотью грязнела, темнела (как закатные небеса) кровь. Я слушал улицы и твой крик звучал все тише, а голос бесконечно-серых дорог вплетался в каждую ноту моей ласковой жизни.
Кусал губы. Забывался в вязком дыме крепких сигарет. Смотрел сквозь зарешеченные окна на ночную магистраль. Ты обнимал за плечи и едва касался губами виска, скрадывая боль твоего крика. И кричал я. Метался по шелковым простыням, бил стены, выл от тоски и не-возможности рваться в небо. Калечил тело, пленившее в себя мою мятежную душу.
А потом были ключи, шлем, жизнь - наперегонки с ветром. Я кричал от счастья. Ты - от боли. Тебя не было слышно. Сердце билось быстро и свободно, выстукивая часы моего сумасшествия. Ты всегда безошибочно просыпался, когда я хотел уйти, никогда не просил быть осторожным, зная, что когда я живу - я зыбываю о просьбах. Беззвучно шептал "люблю" и крепко держал в своих мои пальцы. Совсем как тогда. Только с привкусом обреченности, а не веры. Я рвался в небо. Ты провожал взглядом. Проклинал небеса, за то что те однажды заберут меня насовсем. Пил горький кофе и почти забыл, что такое сны. Ключи касались моей ладони все чаще. Сердце билось непозволительно живо.
Я слышал твой крик, вырожденный из прошлого. Он касался моей обветренной души, провоцируя чувствовать телом землю, а не стремиться в едва не укравшее снова небо. Я чувствовал, как, игнорируя капилляры и вены, подкожно разливается кровь, как разум блекнет, словно где-то там, на его горизонте, рассвет. Слышал чужие голоса, чувствовал твои крепкие, холодные от тревог, пальцы. Ты держал меня за руку и гладил по искровленной щеке - так ласково, так терпко. Я снова был тенью, спокойной и чуть беззащитной, смотрел на тебя, а не свои дороги. Сердце билось любовью, а не скоростью. Мы оба знали, что это временно, что с каждой минутой смерть расползается по моим венам темной кровью, грязной, жадной до километров в час.
Мы часто гуляли - мне был приписан покой и воздух. Ты читал мне негромко вырезки из газет, полусмешные истории, собственные стихи, неизменно выдаваемые за чужие. А я обрастал новой плотью. Снова курил на подоконнике, слышал смутно, словно из прошлого, твои поцелуи в висок, дрожал в надежных твоих объятиях. Снова кричал по ночам, как раненная птица. Знал, что все ближе сумерки, когда ты принесешь мне ключи и отпустишь в уже не твою ночь. И ты - знал. Привыкал спать меньше. Пил крепкий кофе и подолгу смотрел на меня, запоминая каждую из улыбок. Однажды ночью я проснулся от твоего крика и сердце предательски дрогнуло: обнял, уткнулся в плечо, шептал, что всегда вернусь, переплетал с твоими свои искалеченные пальцы. Твои скупые поцелуи касались бледной моей улыбки.
Больше ты никогда не кричал. Меня забирала ночь, уносили в не-безопасность забывшие сострадание дороги, темные небеса разливались по крови, ветер позволял забыть об осторожности и стать победителем в гонке. Ты провожал сердцем, встречал взглядом. Несколько секунд обнимал мое холодное, словно мертвое, от утренних ветров тело и слушал, как гулко катится кровь по моим венам. Грязная, больная невозмутимой смертью, кровь.
Когда-то кричал. Сейчас нет.
*
Холодные ключи греют совсем не так, как твои крепкие пальцы. Мотоцикл беззвучен, и даже дороги молчат на несколько мгновений нашего взгляда. Молчишь. Срываюсь на шаг, губами касаюсь губ твоих и едва слышно шепчу, чтобы только тебе: "кричи"...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205512
дата надходження 12.08.2010
дата закладки 12.08.2010
Заколишу тебе поцілунком
І розтоплю у серці оскому.
Моя зАгадка стане дарунком.
Тихо знімлю з думок твоїх втому.
Колискову тобі прочитаю.
В далечінь помандруєш зі мною.
І осіннє минуле сховаю,
В новий день вступиш ти із весною.́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165472
дата надходження 11.01.2010
дата закладки 09.08.2010
Вуаль бажань,
Вуаль ілюзій,
Твої очиці покрива.
Омана пеленою стелить-
Твоя душа уже не та...
І хай словесний поєдинок,
Брехня і правжа програють;
У цім двобої лиш твої очі
Усю ту тугу видають.
Нехай змагання це довіку,
Але соромишся лиш ти,
Що й так не зміг сказати їй
Ні слова правди, ні брехні...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204881
дата надходження 08.08.2010
дата закладки 08.08.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.08.2010
Пробились семена
Из глубины веков -
Проходят времена
Наивных дураков...
Не надо им вина,
Ни крепких кулаков…
И в том не их вина,
Что кони без подков…
И мечется луна
В полёте облаков,
И с высоты она
Глядит на дураков,
Что ждут, когда весна
Растопит снег и лёд,
Сметёт обломки сна,
Подарит им полёт…
И верят, как и я,
В причуды стариков
Без сожаления
И без обиняков…
А верная жена,
Под тяжестью оков,
Навек обречена
Делить со мной альков…
февраль 2008
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=59715
дата надходження 19.02.2008
дата закладки 08.08.2010
напиши пару строк о погоде
иль о чувствах, что знаю, не мне,
что в душе кем-то ты несвободен,
дай окончится странной войне
той войне, что в душе разгорелась,
будто пламенем ярким горит
я на чувства в кино насмотрелась
и от этого сердце болит
расскажу про свою я усталость,
напиши пару строк ни о чем
только смелости снова так мало,
да и чувства пылают огнем
только снова я будто не верю,
говоришь, что всегда был чужим
я тебе открываю вновь двери,
ты надеждой моею храним
напиши пару строк, как обычно
и улыбку поставь хоть в конце
напиши мне... уже по привычке
пустота эта будто бы смерть
© Зеленоглазая, 2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163986
дата надходження 02.01.2010
дата закладки 06.08.2010
Мене звати Феріон. Я зручно вмощуюсь на кріслі і одягаю спеціальний пристрій на голову. Він нагадує металевий обруч, виски закривають пластинки, із них спускаються дротики, що якимось чином приєднуються до вух. Починаю чути якийсь звук. Просто шум, тільки голова зразу крутиться і мене накриває маса незвичних почуттів.
Вир із кольорів затягує мене все далі і далі. Мені хочеться просто плисти за ними, пропадає всяке бажання щось робити чи навіть думати. Кольори починають змінюватись із них виринають образи, які знову сплітаються у незвичному танці. Я уже не в цій реальності, а в світі яскравих фантазій. Мені стає приємно, дуже приємно, таке враження, що ніколи не захочу повертатись до звичайного світу. Я забуваю про те, що сиджу тут, у кріслі, я не чую цього звуку, я зараз у космосі, створеному із власних фантазій.
Потім поступово повертаюсь до життя. Не відчуваючи ніякого дискомфорту, просто вертаюсь. Все закінчується і я виходжу на вулицю, але світ починає здаватись таким сірим….
***
Мене звати Ніра. Двері будинку тихо пискнули і відкрились. До кімнати входить мій хлопець.
- Привіт. Як справи?
- Привіт, нормально… Слухай, що з тобою? – він дивиться навкруг трохи розгублено. Незвичайний як на нього погляд, тому я і питаюсь…
- Я попробував одну цікаву річ. Це щось на зразок аудіонаркотиків із минулого тисячоліття, тільки відчуття набагато сильніші, хоча так і називаються… якась нова технологія…
- А це безпечно? – я люблю екстремальні почуття, тільки ж не все приємне є корисним, особливо коли це стосується чогось зв’язаного із психікою..
- Ну я не думаю, що це може зашкодити, це ж не викликає звикання…
- Я б все одно на твоєму місці не ризикувала. Ти ж вже знаходив щось подібне, здається тобі подобалось…
- Не настільки, у центрі набагато приємніші і цікавіші відчуття…
- У якому ще центрі? – дивуюсь, я не знаю про що він говорить
- Я тобі не розказував. Такого вдома не досягти. Мені один друг порадив, якщо хочеш то можу і тебе привести…..
- Тільки не сьогодні.. – усміхаюсь. Я не буду ризикувати своїм здоров’ям… - Ну що, поїхали, як і домовлялись?
- Добре..
А домовлялись ми поїхати на зону відчуження, що розташована недалеко від міста. Ми вже там гуляли раніше, але захотілось знову.
***
Мене звати Феріон. Зараз ми з моєю дівчиною Нірою ходимо по покинутій території, натрапили на якусь цікаву споруду, туди і зайшли, вона фотографує все навкруг. А я чомусь навіть не розглядаю покинуті стіни. Я ніяк не можу забути про те, що відчув сьогодні раніше. Здається, що в голові просто засіли ті образи, що я бачив у центрі. Нічого, думаю, пройде.
- З тобою все нормально? – раптом питається Ніра… я просто відмахуюсь. – Послухай, не треба більше експериментувати із власною психікою – якось дивно дивиться мені в очі
На наступний день я знову вирішив навідати центр. Відчуття були навіть ще яскравішими і головне я вже не перебуваю у такому стані, як вчора. Зараз я вертаюсь додому, але будь-яких відчуттів не залишилось. І все ж приємно так розслаблятись, це справді ні з чим не порівняти…
***
Мене звати Ніра. Сьогодні я по відеофону говорила із Феріоном. Він розказував, що те його захоплення аудіонаркотиками цілком безпечне. І я, здається, повірила. Зараз заходжу в той центр, про який він говорив. Ось я опиняюсь в кріслі і одягаю спеціальний обруч. Світло гасне і я чую якийсь шум… Голова починає крутитись і мене затягує дивний вир запахів і незвичних почуттів. Виникає таке враження, ніби я провалююсь назад. Це відчуття справді ні з чим не зрівняється. Феріон був правий. Я пливу в якомусь новому, іншому всесвіті. Я розслабляюсь і лечу, навіть не пливу за течією… Так приємно. Щось тепле торкається моєї руки. І як у калейдоскопі крутяться усі мої фантазії…
І тут щось міняється, безкінечність перетворюється в безодню. Я починаю падати і сотні жахливих потвор женуться за мною, я тікаю від них, хоч прекрасно розумію, що це віртуальна реальність, але небезпека здається справжньою. Біжу і мені здається, що вони скоро доженуть мене. Жах, відчай це те, що я відчуваю зараз, невідомість. Я провалююсь все далі і далі. І зараз мені так хочеться зірвати проклятий обруч.. Тільки мої руки сковані. І тут я просто забуваюсь, провалююсь у хворобливий транс….
Я поволі відкриваю очі. Біле світло занадто різке, я ще не привикла до нього. Переді мною сидить Феріон і уважно дивиться на мене…
- Що сталось? – питаюсь
- Не знаю, щось пішло не так. Добре, що тебе вчасно витягли. Знаю тільки одне: я ніколи не появлюсь у цьому проклятому центрі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204489
дата надходження 05.08.2010
дата закладки 06.08.2010
Летний дождь…Скупые слезы
Уставших небес
Летний дождь….Летние грозы
Море угасших надежд
Летний дождь…Предел мечтаний…
Горечь тех воспоминаний,
Что засели где-то глубоко внутри
Своей ладонью разотри -
Не придавай значений тем деталям,
Что загасить пытаются искру любви….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203782
дата надходження 01.08.2010
дата закладки 06.08.2010
Взгляни на эти старые дома,
Им не нужны излишние слова-
Просто взгляни…Что видишь ты?
Я чувствую их дух, я вижу сны
Их 115 весны - они грустны…
Взгляни на эти старые дома,
И в них когда-то билась жизнь-
Теперь она мертва.
Теперь они остались умирать.
А может быть, их возродят опять?
И снова этот каменный скелет
Увидит много радостей и бед,
И снова по ступеням этажей
Пройдет толпа веселых от вина людей,
И зазвенит искристый смех детей…
Взгляни на эти старые дома…
Пускай излишние слова,
Но я сказала их,
Оформив в этот краткий стих.
Едва ли можно промолчать,
Увидев времени печать
На теле города родного
Такого современного, стеклянного, большого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203780
дата надходження 01.08.2010
дата закладки 06.08.2010
Во мне живет какой-то страшный зверь,
он требует пробить ему дорогу
сквозь сотни тысяч замкнутых дверей,
и если я не в силах это сделать поскорей
то он меня сьедает по-немногу.
Когда я умываюсь горькими слезами,
то он смеется будто заведенный,
когда же я смеюсь-он затихает,
скрипит зубами,глубоко вздыхает
моей улыбкой в угол затесненный.
Он ночью спать никак не хочет
и не дает мне глаз сомкнуть ни на минуту.
Внутри моей души резвится и хохочет
расшатанные нервы пальцами щекочет,
чтоб видеть,как страдать я буду
Мне нужно с ним бороться-он мой враг,
питается за счет моих переживаний.
Откидывает нервы на стальной дуршлаг,
и ставя надо мной свой черный флаг,
закусывает узелком моих мечтаний...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204114
дата надходження 03.08.2010
дата закладки 06.08.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.08.2010
Атласная лента закрепила очередной конверт… А поверх красуется аккуратный бантик…
Алый. Да, именно так она перевязывала каждый свой последующий конвертик с письмом и прятала этот сверточек в очень дорогую для нее, но вовсе неприметную остальным, «шкатулку», если конечно, так можно было назвать потертый запыленный ящик… Сейчас врятли можно вспомнить его изначальное предназначение.
За последние месяца стопка конвертиков стала значительно больше. Это были простые белые, иногда немного тронуты легкой желтезной, конверты… но, что странно, ни на одном из них не было ни марок, ни адрессов — они были чисты…
Если бы кто-нибудь их распечатал, то увидел бы, что в каждом из них было пару листов исписаны аккуратным мелким почерком. Каждая буковка была красиво выведена, а многие извивались в утонченных хвостиках. Листы были полны признаниями, нежными чувствами, порою передаваемыми в стихах. Сколько нежности было в эти строках, сколько любви… Но порою они были наполнены печалью, скорбью, волнением… Но все же, они были прекрасны… Прекрасны по-своему…
Ни на одном конверте, помимо всего остального, не было указано и получателя… Но его имя изредка мелькало в строках. Она никогда не собиралась их отправлять, более того, совсем не хотела, чтоб о них узнал тот, кому посвящалась каждая буковка из этих писем… Да и кто-либо другой, тоже не должен был знать о них. Это было ее маленькой тайной… тайной, которую она так бережно хранила…
Почему? Все очень просто… Хотя нет, все скорее наоборот…
Да, она его любила… любила так, как никого другого… любила настолько сильно, что порою задыхалась от собственных чувств… наверно, боясь их. Она думала только о нем, о его счастье… Все время тщательно скрывала свои чувства и была для него «ангелом-хранителем».
Она, действительно, боялась своих чувств… Боялась, что он когда-нибудь узнает о них, что когда-нибудь будет держать в руках ее конверты, в которых спрятана ее любовь… Боялась, что этим все разрушит… А может, просто боялась открыться полностью пусть даже и человеку, которого любит, которому доверяет, верит…
Эти письма были словно чаша наполнена хорошим красным вином, что со временем вовсе не портилось, а становилось все более крепким, пьянящим, изысканным… Лишь в них она могла сказать все, выложиться полностью, не скрывая ничего. И эта чаша была всегда полна…
Писала она всегда по ночам. Это было похоже на маленький ритуал, который возник после знакомства с тем загадочным парнем, и который исполнялся чуть ли ни каждую ночь. Она садилась за свой стол, который был напротив окна, в которое частенько заглядывала печальная луна, доставала новый листок, конверт, ручку, зажигала свечу.
Она любила свечи… Иногда они напоминали ей себя: маленький огонек то тухнет слабым пламенем, то разгорается, то танцует с тихим ветерком или легким сквознячком. Она любила оставлять приоткрытым окно, любила ночной воздух. Любила подолгу смотреть на пламя тех свечей и любуясь ими, казалось, она пыталась в них что-то найти, а, может, уже отыскала и вполне четко это видела… Возможно, только ее темным глубоким глазам, часто скрываемыми густыми ресницами, открывалось нечто в этих свечах. Возможно, это был маленький таинственный мирок, открываемый только ей…
Ну вот, опять потух огонек ее любимой свечки… Раз так, ритуал окончен. Ложась в свою уютную кровать и накрываясь теплым одеялом так, что были видны лишь ее длинные необычайной красоты локоны с медным отблеском, она вновь подумала о нем. Нет, ему еще рано знать… И беспечно закрыв глаза, уснула…
Но она вовсе не подумала, что, возможно, когда-то будет уже поздно… А ее конверты — хранители любви — будут все также спрятаны в «шкатулке», что с годами все больше и больше будет поглощаться мрачной пылью так и не узнав своего адрессата...
[20.01.09]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178657
дата надходження 20.03.2010
дата закладки 06.08.2010
Питання ігнору
І шрами вагань..
Не скажеш нікому
У пастці зізнань,
Про що говорили
затінені дні,
Про що шепотілі
забутії сни..
Опущені руки -
Долоні без сил.
Ніхто не почує,
Про що ти просив.
І вже реготали
ті ночі і дні,
І з криком згасали
надії вогні..
Від себе не взмозі
Отак утікти.
Колючі троянди
У тінях краси...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179668
дата надходження 24.03.2010
дата закладки 06.08.2010
Скалками пам*яті
Скалки сердець.
Бетонні в*язниці..
І йди навпростець.
Нічого не знати,
Зашити думки.
Гукати. Крізь ґрати.
Дістанеш руки?
А завтрашнє диво
Чекає коли,
Дістанеться черга,
Що вигадав ти...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201125
дата надходження 15.07.2010
дата закладки 06.08.2010
Червона квітка колить очі
Затримка подиху... щоночі
На відстані тонкого льоду
На відстані колкого сну..
Нафарбувати б квітку.. білим
Вдихнути б в колір той надії
Легких і чистих, трохи п*яних,
Надійно вірних, теплих...
....сміх=)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204358
дата надходження 04.08.2010
дата закладки 06.08.2010
Ти відчуваєш вже на дворі осінь
Повітря прохолодне віє по землі,
І нас усіх раніш веде додому
Від замкової хмурої стіни.
Навислі хмари сонце затуляють,
Ідуть осінні коротенькі дні,
І хочеться скоріш прийти додому
Закутатись у ковдру і запалить свічки.
Та слухати, як в шибку тихо б’ється
Осіннє листя з лагідним дощем.
І думати, як в світі все ведеться.
Хто все створив? Хто ми на цій землі?
Осінні жовті фарби забавляють
Пастрявим розмаїттям кольорів.
І хочеться затримати назавжди
Вогняну пристрасть цих осінніх днів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142853
дата надходження 25.08.2009
дата закладки 05.08.2010
Талант убили, поховали,
Скалічили іще одне життя.
Тепер до пекла чи до раю
Чурай Маруся лине із життя.
За що ви долю відібрали,
Втоптали в землю душу-немовля?
А ви, народ, невже не знали,
Що голос наш вона, і пісня, і душа?
Змужнілу, горду повели
На суд, на страту люди-кАти.
Ви ошукали душу, а могли
Тернистий шлях уквітчати завзято.
Знівечили, втоптали, осудили…
Кого на смерть ви прирекли?
Марусю? Ту, що так любили
Й чиї пісні ви крізь віки несли?
Недоля вкотре стала на дорозі,
Спинилась й в тіло міцно уп’ялась.
І смерть її чекала майже на порозі,
З собою взяти Богові клялась....
П.С. на стадії розробки)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195696
дата надходження 14.06.2010
дата закладки 05.08.2010