«Вічності ти передав, що вічне
А землі, що земне…»
(Богдан-Ігор Антонич)
За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому*
Запалюю пожежу світанку
Після буття ставлю не крапку – кому,
Несу в торбі новел ротації,
De morte post scriptum:
Хмар білих пухкі асигнації
Ave – торішньому листю,
Ave – років намисту,
Ave – м’яким килимам моху,
Ave – богам ранкового холоду!
Сьогодні зелені пагорби
Я складаю в мішок аґоній,
Я співаю: «Gloria!»
Забутому сну фантасмагорій,
Я співаю готичним замкам: «Neo!»**
І хочу, щоб двері нового дня
Відкривали бджоли (гудуть),
Кам’яних вуликів неоліту (грядуть) –
Менгірів – знаків, дольменів – порталів.
Хочу аби
Над черепицями старих селищ галів
(Вибачаюсь, народу Фір Болг***)
На островах Арран (мій борг)
Сліди доби:
Чорними блискавицями
Серпокрилими птахами**** летіло Neo –
Словами-лицями
Словами буття.
Чи то забуття…
Примітки:
* - ну, скажімо Залізний Дім підпалив не я, а король Ірландії Лабрайд Лонгсех (часи правління 379 – 369 роки до нової ери) – як тільки його не називали: і Лабрайд Мореплавець, і Лабрайд Вигнанець, і Лабрайд Заброда… Залізний Дім підпалив саме він, а от пожежу світанку… Це моя робота. Щоденна. А те, що я палій Залізного Дому – це я так сказав – для красного слівця.
** - хочу щоб все нині починалось на «нео»: неоліт, неоген, неон, неоантропос - неогомо, неохронос і неохорос.
*** - це був народ, що поклонявся Болгу – богу блискавки. Те, що це був «народ мішків» - злий наклеп. Мій борг перед Ірландією – писати про людей минулих епох. Хто ж про них напише, якщо не я…
**** - біля замку Грануайл – замку королеви піратів Грайнне ні О’Майлле в графстві Мейо є колонія птахів чорних серпокрильців. Як приходить літо вони літають там чорними блискавицями…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750141
дата надходження 11.09.2017
дата закладки 06.02.2019
«Хрест
(Крапка
в кінці шляху).
Задивився в рівчак.
(Багато крапок).»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Є багато земель і країн
У світі передчуттів апокаліпсису
(Чи то одкровення –
Як собі хочете)
Є багато країв зачудованих:
Країн ком та знаків оклику.
А моя земля Ерінн – земля крапок.
Тут на кожному перехресті,
На кожному місці спочинку,
На кожному зеленому пагорбі
Ставили гойдели сонце:
А виходила крапка.
Не в кінці шляху,
І навіть не в кінці пісні.
А просто крапка.
(Так ніби пісня –
Зачала, а потім урвалася,
Так ніби дорога:
Йшли в Оффалі,
А все одно прийшли в Дублін).
Ось так і живемо на землі крапок.
На землі, де все сказано,
Але нічого не прочитано,
Нічого не збережено,
А просто поставлено крапку
Чи то багато крапок:
І розумійте собі як хочете –
Ви, зайди...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593817
дата надходження 15.07.2015
дата закладки 21.09.2018
«Чимало бардів марно золотить
Часів занепад!...»
(Джон Кітс)
Сонце монахом-схимником
Тиняється над іржавими дахами
(Кольору Марса – тільки темніші)
Міста пророків Судного Дня.
Хмари сірістю мурів середньовіччя
Шиють рясу чи то хітон
Цьому писарю чи то центуріону
Наших дощавих літописів
Червня.
А я теж золотар:
а ви як думали?
Час іржавий
позолотою крию-вкриваю
Дахи жерстяні
кам’яниць-склепів
На вулиці без сезону,
Де немає жодного дерева,
Де навіть жебрак-клошар
Замість солідів Веспасіана
Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
Золоті промені Сонця:
Бо той монах теж золотар –
Томазо. Отой – Кампанелла.
Він золотив ренесанс хворий
Фальшивими монетами Міста Сонця,
Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
А ми іржу фарбуємо:
Словами захмарними.
Іржу сього світу залізного
Доби старих цвяхів і нових ножів
Цієї епохи занепаду,
Цієї Країни Мертвих
(Барди ж бо)
(Трубадури, начебто)
(Співаки пісень темряви)
(А ви думали – мовчання)
Тільки не кажіть, що то надаремно.
Все.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717800
дата надходження 12.02.2017
дата закладки 17.04.2018
Розмовляй зі світом - він відгукнеться
Шумерською мовою, фініковим вином,
Молодістю людства, вічністю мурів Урука,
Руками будівничих, що копають канали,
Знаками клинописними - нам-дуб-cар,
Жаром сонця, глиною в Енкі в руках.
Аккадськими левами, золотом, лазуритом,
Палацами, процесіями вояків,
Крилатих биків-ламаccу ходою в Ашшурі.
Зіккуратами, хитрощами Еа-Насіра.
Іштар-Богині брамою у Баб-Ілу.
Плином Хапі-ріки у Кемійських землях,
Шляхом човна Манджет у височині,
Війнами Тутмоса, словами писарів та арфістів,
Звістками з потойбічччя, Сповіддю Заперечень,
Вченістю землемірів, натхненними гімнами,
До Ун-Нефера, Ра-Амона, Хет-Херу,
Терезами, що зважують серце й пір'їну у Залі Двох Істин,
"Я чистий" - хто скаже в обличчя суддям?
У груди вкладено скарабея - не зрадь, не зрадь!
Хатті-царством, де сила - в холодній криці,
Колісницями Муватталі, битвою під Кадешем,
Повчаннями Теліпіну, мудрими та наївними,
Тінню та світлом Лабарни-Сонця, залізним троном,
Громівника кроками, трактатом Кіккулі-кіннотника,
Високими стінами незбореної Хаттуси,
Мурсілі молитвами, що не зупинили пошесть,
Джерел чистотою, листами до Аххіяви.
Течія санскриту - в руках Сарасваті віна:
Дзвінко під пальцями струни сміються-плачуть,
Вач промовляє гімни вустами ріші;
Вічність - це океан молока, чи безодня зоряна Варуни,
Дхарма - своя для кожного, Рта - єдина на всіх.
Сміхом юного Крішни, флейтою, павичевим пером,
Голосом Панчаджаньї над Курукшетрою...
Але замовкають вони усі
Та піском вкриваються,
Коли хексаметр бронзовий грім здіймає,
Коли розгортає Ахайя вітрила над винно-чорним
Морем, і промовляє старий Гомер.
Смертний що може? Лише творити пісні.
П'є ісмарійське вино Архілох, на свій спис спираючись,
Співає для переможців Піндар про давню славу,
Слабкість Айсхіл перековує в силу залізну,
Пристрасть стилосом Евріпіда водить,
Свобода - стилосом Арістофана.
Ти знаєш, χάρις - не перекладається;
Так само - νόμος. Локсію, кажуть, що Ти замовк,
Не пророкуєш більше. Тоді чому
У мертвій мові так багато життя?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780327
дата надходження 04.03.2018
дата закладки 16.03.2018
«Перли розсипані.
Нажаль, розірвана нитка…»
(Райнер Рільке)
Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504379
дата надходження 10.06.2014
дата закладки 11.07.2017
«Перли розсипані.
Нажаль, розірвана нитка…»
(Райнер Рільке)
Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504379
дата надходження 10.06.2014
дата закладки 10.07.2017
«Перли розсипані.
Нажаль, розірвана нитка…»
(Райнер Рільке)
Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504379
дата надходження 10.06.2014
дата закладки 10.07.2017
«З чорних бавовняних штор -
Залишків військового маскування,
Випрасовуючи краї і зшиваючи
Майстрували ми палітурки книг...»
(Шеймас Гіні)
Моє життя – це книга стара:
Потріпана, зачитана, без малюнків
Але з чорною палітуркою.
Хтось думав, що там вірші,
А там проза – банальніша,
Ніж спогади безхатька
Про життя своє вільне;
Нудніша, аніж журнал капітана,
Що вів свій корабель іржавий
Крізь синю пустелю моря
І рахував щоденно
Матросів, що вмирали від лихоманки.
Моя життя – це рукопис,
Лише чернетка,
Манускрипт похмурого чорнокнижника
Написаний горобиновими чорнилами,
Що вицвіли на палючому сонці
Літнього полудня історії.
Хтось би придумав їй назву –
Оцій книзі без змісту,
Без епілогу та передмови,
Але марно: такі слова вишукувати,
Такі звуки і літери сполучати,
Такі знаки на пожовклому папері
Писати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604220
дата надходження 04.09.2015
дата закладки 25.05.2017
«І, вийшовши звідти,
Він прийшов до своєї батьківщини,
А з Ним ішли учні Його.»
(Євангеліє від Св. Марка. 6.1)
Жовтим мурахою повзе день,
Осінь звучить нотами ірландських пісень,
Сонце блискучим ґудзиком на платті дня,
Хмара самотня на полі неба – біле ягня.
Дім, що не звик до тиші – нині жебрак:
Просить людей, господарів – пустка, однак.
Господар минуле кроками міряє до гори Круахан,
Чи то життя, чи спалений вівсяний лан.
Знак: сивиною ірландською старий друїд.
Земля моя: теплих спогадів осінній мід.
Тепер і я монахом-відлюдником тобі услід –
Моя Вітчизна – Ерінн колисана – прадавній міт…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530852
дата надходження 18.10.2014
дата закладки 01.03.2017
«Mane facto, sicut caligo surgens
egressus abiit in desertum locum,
ibique orabat.»
(Evangelium secundum Marcum. 1.35).*
Там тьма.
Так безпросвітно, що аж коле око
Ця темнота, цей морок навісний
Десь там внизу у хащах міст далеко
Заснув народ і спить Єршалаїм,
Поснули і солдати, й фарисеї, і пророки
Заснув торговий кишеньковий люд,
Та є молитва, є слова і роки
Якими йти, які збирати тут
У кошик неможливого, серед зневіри,
Де ненависть збирає в душах урожай,
Нам йти і йти, нам дуже віри треба,
Нам треба жити, зберегти свій край,
І вистояти і шматочок неба
Нести у серці в свій – незайманий вирай.
Наразі ніч. Наразі пси і зло,
Наразі тільки слово і молитва,
Наразі горе і страждання – тло,
І слово правди – наше ремесло.
* - «А над ранок, як дуже темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився.» (Євангелія від святого Марка. 1.35.) (лат.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483068
дата надходження 02.03.2014
дата закладки 27.12.2016
«Чи вистачить волі журбі твоїй
З ангельської сурми гриміти –
Страшного суду віщунки, мелодію бурі…»
(Райнер М. Рільке)
Віщуни.
Вони не шепочуть,
Не приносять свою вістку таємно
Від серця до серця,
Не ховають свою офіру
На вершині свого духу,
Вони кричать голосом грому,
Звуками, що тремтіти змушують
Навіть дуби віковічні,
Не те що осики,
Кілками з яких звикли
Пробивати чорні серця упирів
Люди, що літати над лісом
Вміють.
Віщуни говорять
Голосом бурі,
Що валить віковічні смереки,
А не те що трухляві липи,
Що бачили, як були молодими
Сини Ярослава (того, що Осмомисла)
І горді мури давнього Галича.
Але віщунів все одно
Ніхто не чує
Ніхто…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527438
дата надходження 02.10.2014
дата закладки 27.12.2016
«Лишаюсь я. Видовищ
Вистачає завжди…»
(Райнер Рільке)
Нині вистачає видовищ.
І навіть в надлишку.
Забагато.
Навіть для найбільшого прихильника
Гладіаторських боїв.
Занадто криваво. Занадто.
Наперед років на сто
Цих видовищ вистачить.
Доста поколінню цьому.
Наситились…
Тільки хліба буде тепер бракувати –
І вам і вашим нащадкам
У третьому поколінні,
Бо хліб віднині буде гірким:
Не зможе родити солодкий.
Ця земля занадто просякла
Отрутою,
Якою ви щедро цю землю поїли.
Ви і оті чорні зайди,
Яких ви накликали
На свій край степовий і сонячний,
Що зберти не зуміли…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527432
дата надходження 02.10.2014
дата закладки 27.12.2016
«Про те, як тиша всіх століть
безсмертних щастю вчить…»
(Вільям Батлер Єйтс)
У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера тяжка й черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398601
дата надходження 06.02.2013
дата закладки 27.12.2016
«Я – вітер на морі,
Я – хвиля в океані,
Я – гуркіт моря…»
(Аморген)
Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:
Я – терпкий дим, що здіймається
Над картопляним полем Донеголу,
Коли селяни землі каміння
Спалюють бадилля своїх картопляних снів.
Я – солоний присмак вітру
Буремного дня ірландського літа,
Я – руда чуприна ірландського хлопчини,
Що думає про сонце
На землі графства Арма –
Землі, де крім пострілів
Немає нині іншої музики,
Де діти малюють на стінах
Людей з рушницями,
Де мрія про зелений
Листок білої конюшини
Зависає в густому повітрі
Кельтських сутінок Уладу.
Вирує холодне море –
Загусле ірландське море.
А ми все дивимось
У його далечінь
Вицвілими очима привидів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450772
дата надходження 25.09.2013
дата закладки 27.12.2016
«Слабкий голубиний грім
гримів мені в Семи Лісах…»
(Вільям Батлер Єтс)
Вони будували башту зі слів.
Ніхто не знає навіщо.
Ніхто не знає чому.
З цих маленьких «чому»
Вони місили цеглу віри
Для храмів свого тіла.
Народи, що зникли як тінь,
Де шукати мені ваші сліди
У темних закутках
Людської свідомості.
Народи, від яких лишились
Одні назви і слова,
Що обпікають сухий рот.
Народи, що відчували
Тілом своїм залізо мечів.
Народи, яким заборонили бути
Приходять до мене у снах…
Їхні пророки і віщуни
Лишають по собі візерунки
Які гаснуть як свічка
У спаленій дерев’яній церкві.
Вони шелестять як книги
У яких зітліли сторінки,
Якими топили грубки
Та вогнища інквізицій
Істоти з вузькими лобами
Та каламутними очима.
Хто згадає про них
Коли я теж піду у Ніщо?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391190
дата надходження 10.01.2013
дата закладки 27.12.2016
« - Хіба тут є дорога?
- Дороги немає, зате близько.»
(Ясунарі Кавабата)
Камбрія. Твоє небо похмуре.
Камбрія. Твоя ніч найчорніша.
Камбрія. Копальні вугільні.
Камбрія. Шахтарі і журба.
Камбрія. Тінь у безмісячну ніч.
Легенда силурів, слід короля.
На чорній стіні
Я малюю весну
Вуглиною – як безодня чорною
Біля старої копальні
Чорним по чорному
Малюю квіти горобини
Священного дерева гелів
Під небом сірим
Згадую, згадую, згадую
Дивні пісні кельтів.
Примітка:
Написано в м. Аберістуіт (Західна Камбрія) у 1954 році. Авторський переклад з кимри (валійської мови).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369254
дата надходження 07.10.2012
дата закладки 27.12.2016
«Бджоли без радості тягнуть з долин пилок,
Вівці й олені ідуть все далі в гори,
Лише мураха бенкетує на славу…»
(Скелла «Народження Фінна»)
Коли твоє племя виходить на стежку війни,
Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
Жертву приносять чорному каменю смерті –
Лань ясночолу в офіру, орла і змію,
Коли стріли збирають у сагайдак своїх мрій,
Гострять вістря списів і мечі своїх сил,
Небо байдужим оком споглядає пристрасть ловців
Дичини з твоїх снів, оленів з твоїх пісень,
Торкнися кори високого явору, листя збирай
Цілий жмуток – з бересту, грабу та клену
Гілку зірви бересклету та корінь копай ялівцю
Вогонь розпали та дим ароматний богам подаруй!
Танець вовка біля святого вогню на вершині танцюй!
Бубон звучить над долиною Синьої річки
Стадо зубрів біжить у ліси потойбічних рівнин,
Білка шишки збирає тільки з ялиці Білого Неба,
У водоспаді стрибає лосось і вогонь тріскотить
Чуючи клекіт орла з плямистими пір’ями хмар…
Тіло мужів розмалюй чорними й білими смугами,
На ланітах й раменах черленим познач знак вогню,
На обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим –
Знак Сонця й Світанку. Й протяжно співай
Під бубен пророчий – завтра мисливців вести
За хребет Чорного Крука, де на галявині Мертвих Дерев
Землю поїти мужі будуть водою кольору охри.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368456
дата надходження 03.10.2012
дата закладки 27.12.2016
« - Чудово тут, - сказав Тадг.
– І щасливі ті, хто живе на цій землі.
А тепер витягайте корабель на берег і сушіть його.»
(Скелла «Тадг на островах Мананнана»)
Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.
Вітрила моєї свідомості
Напнуті над кораблем мрій
Несуть моє тіло
По крижаних пустелях реальності
У порожнечу Великого Звільнення.
У тихих сутінках слухаю Баха
Під небом чорним готичного храму.
Кожне місто це теж океан думок
На човнах віршів і каравелах книг
Попливу за обрій…
Чи то хвилі чи музика
Гойдають мене у цій нескінченності снів,
У цій кавалькаді дерев-прочан,
Мій одяг-тіло важить менше піщинки
Про яку говорив Будда,
Яку вітер носив по тій пустелі,
Де блукав мовчазний Христос,
Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
Яка сама є Всесвітом,
Каменем наріжним Землі,
Уламком гори Сумеру
Якорем Ковчегу плинності.
Літаю щоночі над старим Дубліном,
Над зеленими пагорбами Ірландії
Білою совою сучасності –
Птахом замшілого лісу
І вересового стогону…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367574
дата надходження 29.09.2012
дата закладки 27.12.2016
«Ліхтар в саду.
Вкотре він ладен був згаснути!
Вкотре…»
(Йоса Бусон)
Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм
Шепоче мені – такому ж вицвілому
Про епоху мовчання та фарб густих -
Про часи Генріха Восьмого.
Як хочеться у прозорій непотрібності
Дзеркало на вулицю виставити,
Щоб його перехожі сахалися,
В душу свою потріпану зазираючи.
Як хочеться підошви черевиків своїх
Сонцю іронічному показувати
Хай з мене старого насміхається –
Весь світ обходив шукаючи
Чи то істину чи то тінь її,
А знайшов журавля білого
Такого ж як сам сивого.
А в провулках сміються юродиві,
А будинки, як сніг загублені,
А люди, як сновиди зачаровані,
А діти небом заколисані,
А книги на смітник пожбурені,
А я все у вікно дивлюся
На вас – перехожі і привиди…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366959
дата надходження 27.09.2012
дата закладки 27.12.2016
Моєму батькові – Патріку Маклеху,
що загинув під час Великоднього повстання 1916 року в Дубліні
присвячую. Щиро.
Кажуть, що коли він впав на бруківку
вражений англійською кулею останніми його словами були слова:
«Óglaigh na hÉireann… Sinn Féin…»
Ми вміємо кепкувати
Коли в очі дивиться смерть,
Ми вміємо бути байдужими
Коли ураган все руйнує вщерть.
Ми вміємо лишатись спокійними
Коли вбивають нас.
Ми з дивним спокоєм споглядаємо
Рев океану, вихору свист та іконостас.
Ми звикли до пожеж
І на згарищах новий будувати світ.
Наша музика весела і безтурботна
Коли доля жорстока зриває цвіт.
Нас не хвилюють нестатки і негаразди
У бідності ми знаходимо втіху,
У своїх нещастях – тему для жартів,
Під шибеницею – причину для сміху.
Ми вміємо спокійно милуватися
Росою туману і цвітом вересу.
Спокійно слухати спів скрипки шанахі
І стогін банші з чорних боліт.
І тільки два слова
І три літери
Змушують наші серця
Калатати шалено
І вилітати з грудей в небо:
«Ми самі»,
ІРА.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365491
дата надходження 20.09.2012
дата закладки 26.12.2016
«Ні, то була не пісня,
А за рахманним усміхом
Сама журба невтішна…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:
Кольору вічно теплого попелу,
Кольору волосся вдови,
Кольору очей сиріт.
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер небо не синє, а чорне:
Кольору погляду втомлених людей,
Кольору плаття сумних жінок,
Що вже не чекають – нікого і нічого.
Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
Вицвіле від горя дітей,
Що раптово стали дорослими,
Від суму спалених хат,
Від порожнечі, що волає
Душами, що летять в байдужий Космос:
«Все і нічого! Всі і ніхто!»
Країна, в яку прийшла війна:
Ти думав колись – це інша країна,
Ніколи не буде ця країна моя.
Але ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни,
Люди з іржавими душами,
Люди без облич…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487738
дата надходження 23.03.2014
дата закладки 26.12.2016
Десь далеко в засніжених нетрях,
Де лиш вітер один співбесідник,
Він писав незнайомки портрети:
Розкрил брів, у мигдальності східній -
Трохи зверхній, впечалений погляд
У глибинах тамує спокусу
Та якусь нерозкриту тривогу,
Чи то мрію від крихкості куцу.
Пензель ковзав, умащував риси,
Легко пестив у доторках губи.
Щоб ламали колись літописці
Об горіхову загадку зуби.
Шепотітимуть в подиві: «Хто ти?..»
Посміхнеться їм - часу супроти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704699
дата надходження 04.12.2016
дата закладки 14.12.2016
«Біда так тяжко пише мною.
Так тяжко мною пише біль…»
(Василь Стус)
Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:
Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397141
дата надходження 01.02.2013
дата закладки 25.11.2016
Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:
Мій кілт
Картатим візерунком
Нагадує мені про історію
Мого гордого клану.
Його кольори пожухлої трави
Та холодного вітру,
Осіннього моря
Та загуслої крові
Пролитої за свободу ірландцями –
Жителями зелених пагорбів.
У кольорах мого кілту
Терпкі пісні уладів,
Тужлива музика сідів,
Гіркі слова скел,
Осінні барви самайну,
Вогні свята Тари,
Мудрі таємниці Коннахту
І веселі віршики Мунстеру,
Сталь мечів Уладу,
Камені Гори Королів,
І сама Доля –
Моя вересова Ірландія…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422075
дата надходження 01.05.2013
дата закладки 25.11.2016
Старий ірландський божевільний сад
Коріннями вростає в порожнечу,
Глухим дольменом нависає над
Минулим та майбутнім, і малечу
Журливо кличе на грушкИ і виноград.
Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
Послухай вітру стогін, осені журбу,
Торкнись долонею холодного каміння
Ти знав лише поразки й боротьбу,
Чув моря шум і чайок голосіння,
Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
Піти болотами нечутною ходою,
Розтанути у гіркоті нічної мли,
Лягти під вересом чи під вербою молодою,
Землею стати чи пірнути в глибину
Старого пагорбу, де тихо сплять
Прозорі привиди синів Богині Дану
Чекаючи…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366551
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 25.11.2016
О, Жінко! Світу – перше диво!
Твоя величність і краса,
І ніжність й сила воєдино
Творити взмозі чудеса.
Хто міг назвать слабкою статтю
Неперевершений алмаз?
О, Діво! О, прекрасна Матір!
Цариця й Попелюшка – враз.
Мадонно! Жінко-берегине,
Без тебе світ впаде зів’ялий,
Без тебе все живе загине...
До ніг твоїх Зірки упали.
О, Жінко! Весно, сонце ясне!
Квітуй, живи, твори добро,
З тобою світ повік не згасне:
Святе Адамове ребро!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649192
дата надходження 05.03.2016
дата закладки 12.05.2016
Черствіє хлібина в могильній землі.
Вінок все ж нестерпно яскравий.
Ще й днів сорока не пройшло по тобі,
А хрест уже трохи іржавий.
Та й вбік похилився. І геть відсирів
Портрет,що стоїть біля свічі.
Ніким не порушена цнота полів
Тепер загляда йому в вічі...
Тут тиша і спокій. Блукають хмарки
По ніжно-блакитному небу.
Тут все полонили здичалі квітки
Від цвинтаря й далі до степу.
І риють ліворуч вже постіль комусь,
Праворуч чиюсь засипають.
Настане мій час, і я поряд вкладусь -
Усі тут колись засинають...
Та все ж роблять вигляд, що це не про них,
Що їх омине і відпустить.
Та ложе останнє - єдине для всіх,
Нікого воно не пропустить.
Прокинемось вдома, а спатимем тут -
Хто знає, коли то настане?
Коли вже Осіріс покличе на Суд,
Й земля у обійма замане?
Як ми вже потонемо у небутті
Й пізнаєм,чого ми не знали,
Чи будемо марити ми про світи,
Що їх за життя уявляли?
Глухих своїм співом там будять німі,
Сліпці їх малюють портрети.
Там смерті не знають та вічноживі
Всі ті, хто вже встигнув померти.
І може відкриють вони нам Буття,
Й нарешті усе проясниться.
А може насниться нам ціле життя...
(Чи може оце воно й сниться?)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298774
дата надходження 08.12.2011
дата закладки 16.11.2013
Більше крові! Більше крові!
Наливається у скроні
Це первісне, ненавмисне
відчуття Перевороту
із солоним смаком поту
гніву, спраги та нудьги.
Моя плоть - дитя війни.
Це невтримне, архаїчне,
Потаємне, явне, вічне,
Трансцендентне, іманентне,
так виснажливо нестерпне.
Це - потік, який пульсує.
Не пливеш, тоді втопися.
Не ковтаєш - захлинися.
Янголів з небес скидаю,
Бісів в сані запрягаю.
Вакхів син, небі́ж Аре́сів,
Що, лиш трохи протверезів,
Люциферові на вухо
Знов співав своїх пісень.
І настане ще мій день!
Я - дитя життя і сили.
Я не вірю в цноту Діви
І блаженність Августина.
Надлюдина! Постлюдина!
Серед сотень тисяч втілень
Обери собі своє,
Як не знаєш , ким ти є.
Я бунтую, я руйную.
Чи ж не я все знов будую?
Я - розруха і творіння,
я - загибель і спасіння,
крик, який застряг у горлі.
Хочеш ти цього, чи ні,
та життя - у боротьбі.
Ваша слабкість - моя сила,
ваша лють - це мої крила.
Перманентний спалах гніву,
Завжди був і завжди буду.
Нема часу на спокуту
Неіснуючих гріхів.
Я замовк, та не знімів!
Жага жити, жага плоті -
Все паде в перевороті,
Все згорить, а я лишусь.
Я - життя. Я - суть усього.
Я - усе. І я - нічого.
Забереш мене в труну -
Сам сконаєш.
Я не вмру.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421237
дата надходження 27.04.2013
дата закладки 16.11.2013
Цвiли вишнi. Птахи спiвали,
А ми стояли пiд весною.
Тодi назавжди ми прощались,
А в серцi клич: «До бою!».
Та недовго серце билось,
Недовго мучилась душа,
І мрії зразу всі розбились
З ударом гострого ножа.
Останній образ твій згадавши
Усмішку ту, яку мені дарила.
Я юність всю свою віддавши
Землі, що босоніж мене поїла.
І квітка моя вишнева
Навіть не розцвіла́
Померла душа, зів’явши
Додолу у муках впала́.
Я серце залишив в бою,
Життя вiддав за Україну,
За Україну матiнку мою,
За мову, щастя i родину.
I тепер над моєю головою
Вишневий цвiт цвiте i пада вниз,
А був у серцi клич: «До бою!».
Але в вiйнi життя - найголовнiший приз!
2007р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251908
дата надходження 06.04.2011
дата закладки 30.11.2012
І знову сніг лапато обнімає Львів,
І тихі кроки над сплячою бруківкою,
І лиш ліхтар так ніжно освітив
Все те, що сніг укрив тонкою плівкою:
Трамвай останній і чиїсь сліди від ніг,
І іній, що мереживо на склі розплів...
Мов час зупинився. Лиш тихо падає сніг..
На місто...На засинаючий Львів...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239490
дата надходження 07.02.2011
дата закладки 30.11.2012
Білий Ангел з чорними крилами
Омиває чорну душу сльозами чистими
Ніжними руками терен обіймає
Зраджує і любить. Ненавидить і кохає.
То приходить в сон Твій, й несподівано іде,
Що загубиш в серці, те тобі й знайде,
Та любов вернути він ніяк не зміг,
І чорніють крила, не мина цей гріх.
Впав цей Ангел низько - обламавши крила,
Чому доля так його нагородила?
Мріє він про небо, бачить його в сні
Йде він тихо, крила чорні тягне по землі.
Крила його чорні і душа чорніє,
Та в очах весна у нього й в грудях серце тліє,
У сльозині кожній крапелька роси
Блиск коштовний... та цього не бачиш Ти.
Ждеш чудес від неба. Та у всьому лиш Твоя вина
Що любов не втримав, бо зрадив Ти, а не Вона…
А Ти життю радієш… може й сумує серце Твоє,
Та чому Ангел Кохання замість Тебе сльози ллє?
2009р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260443
дата надходження 19.05.2011
дата закладки 05.11.2012