Ранкова вулична метушня. Люди, які поспішають виконати безглузді завдання сьогоднішнього буття. Хтось вже встиг випити свою денну порцію кави, чудового напою, що допомагає вижити у цьому безкінечному хаосі думок і подій. Похмурі обличчя відображають справжню сутність великого міста, що поглинає сили мешканців, руйнує сподівання самореалізації, зате створює ілюзію неможливості стати самотнім привидом власних спогадів. Присутність випадкових перехожих доводить, що світ досі існує. Існує, та чи подобається він цим спантеличеним створінням, які вже забули, як пахне у лісі весняний світанок, як шепочуть дерева і кличуть до себе безмежні простори. Ці чуття розчинилися в цигарковому димі й шумі відвідувачів брудного клубу. Просто зникли, не залишивши слідів, щоб навіть випадково не знайти дорогу до їх закурених думок.
Пачку солодкого забуття, наповнену циліндроподібними паличками сумнівного підвально-рослинного походження, носять у лівій кишені деякі з мешканців міста спантеличених. Вони тепер не мають достатньо сили аби позбавити себе останньої можливості поринути у власну свідомість, чисту від хаосу урбаністичного життя, в якій так затишно й більше не треба доводити свою авторитетність. Але ця мандрівка триває недостатньо часу, аби осмислити всі події, що сталися за проміжок існування між нею та подібною попередньою. Через це використання чарівної сили тютюну набуває прискореного ритму, що зупинити, здається, тепер не можливо.
Цим істотам важко зрозуміти причину свого пересування у колі таких самих істот. Цінність власного існування загублена серед купи сподівань та намірів випадково крокуючих поряд фізично подібних, але відмінних у ступені нахабності та суспільно оціненій важливості ідеалів. Деяких називають потворами за їх відмінні переконання. Їх змушують слідувати вигаданим догмам певної суспільної групи. Та є й такі, що не коряться примарній свободі обирати поміж типових сценаріїв свою долю й поводитися відповідно її виявів особистої гідності. Сміливців небагато, тому бій між системою та одинаками безглуздий. Співіснування осіб привело до фатальної переорієнтації їхнього бачення мети життя. Вона стала мізерною, її розуміють як одержання якогось нібито важливого фізично існуючого або досі не вигаданого предмету.
Сила вражень від прожитого за сценарієм життя не може конкурувати зі смаком власних фантазій: блукання в думках займає більше часу, ніж спроби досягти обраної мети. Усвідомлення цього відбувається запізно, тому їхнє повернення у зовнішній світ можна й не здійснювати.
Серед цієї ранкової метушні, якщо зупинити плин вузько направлених думок, можна віднайти власну істинну сутність. Адже ти один, хто зупинився. Єдиний, який не рухається разом з цим перенаселеним світом в майбутнє. Маєш шанс відчути плин часу й уповільнити його для свого унікального світосприйняття. Вони – спантеличені, які не можуть прокинутися й повернутися з простору уявного життя, створеного обставинами й обмеженого виявленими наслідками. А ти – той, хто випадково на мить прокинувся, щоб мати змогу згадати, ким насправді є.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236357
дата надходження 22.01.2011
дата закладки 22.01.2011
Ти!..ти...вбив мене!
Хоча ні, не вбив, ти змусив мене жити. Забрав в мене крила…а хочеш щоб я літала. Відірвав крила, навіть не знаючи про це, і тепер я вже не літаю. А ходити не звикла… Мені погано, а можливо добре. Нічого не розумію. Погано, погано, погано! Погано з тобою, а без тебе ще гірше! І навіть якщо віддаси крила, то вони вже зламані…
Всі навколо страждають від розбитого, нерозділеного кохання. Дурні! Ви кохаєте – це прекрасно. А от складно. Коли кохають тебе, а ти навіть не знаєш чи тобі рідна до серця ця людина. Тобто не відчуваєш того, що мусив би відчувати.
Тоді чому це триває так довго?
Можливо, ззовні все виглядає добре : «вони кохають одне одного». А чи це так? А якщо так? Якщо це все в моїй голові лише банальна осіння хандра? Навряд…це не перша моя осінь, а так складно вперше.
Я ніби падаю, падаю, падаю…але не розбиваюсь, повертаючись на підвіконня. Я вже хочу розбитися, розбити все. Вже кілька митей до землі, кілька митей – і все!...але знов опиняюсь на своєму слизькому підвіконні, з якого, здається, неможливо зійти…
Коли в мене були крила (була я такою наївною), я навіть подумати не могла, що кохана людина може приносити біль… Але це робить не він. Це роблю я сама! Він мене любить, точно любить. А я…а що я? Я навіть не можу розпізнати в собі наявність такого сильного почуття…тому це я з нього знущаюсь. Я відштовхую його, а через мить дарую солодку ілюзію – кохання.
Але іноді це вже не ілюзія, це щось настільки світле, що сліпить очі, не бачиш землі під ногами, і хоч крил давно не має (та й не потрібні вони вже), здається, летиш…
…А потім сліпуче світло згасає, і бачиш, що зовсім не летиш, а падаєш… І знову не можеш розбитися…чому?..бо ви тримаєтесь за руки, і він тебе не відпускає. Але й ти міцно вхопила його руку, бо якщо впадеш, то йому залишиться біль. Ти не хочеш цього, бо любиш його. Не так як він тебе, не менше і не сильніше, просто по-іншому…
Не хочу відпускати!
Можливо, хочу щоб ти забрав мене з мого слизького підвіконня і тримав так сильно, щоб я більше на нього не ставала. А, можливо, я просто боюсь розімкнути пальці, бо вже так звикла до дотику твоєї руки. А це потрібно зробити, бо пізніше буде більше болю. Тому я зможу.
Я впаду, лише ти не падай за мною. Я впаду – і нічого не буде, не буде страждань. Я впаду, лише відпусти! Відпусти…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235598
дата надходження 18.01.2011
дата закладки 20.01.2011
Неможливо розказати, бо погляд недосяжний.
Неможливо мовчати, примітивно, та він кращий.
Не знаю…можливо, усе це дурниці,
Але без усього цього я менше одиниці.
Дивись!..та нічого не побачиш.
Дивись…ти для мене дещо значиш.
Дивись…що моє життя без тебе?
Дивись! Де твої очі – там моє небо…
Неможливо уявити моє життя без нього.
Неможливо відчувати від цього болю втому.
Не знаю, чи вийде почуття це забути…
Забути не хочу! Бо мене тоді не буде.
Дивись!..та нічого не побачиш.
Дивись…ти для мене дещо значиш.
Дивись…що моє життя без тебе?
Дивись у мої очі. Там є небо…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235767
дата надходження 19.01.2011
дата закладки 20.01.2011
любовь сменяет любовь, как осень порою - иные времена года
пальцы рисуют знакомые всем иероглифы: сердце и стрелы
на запотевшем от неприкаянных вздохов стекле немые разводы
становятся инеем (как чувства и мысли) девственно белым
и даже шаги не звучат, чтобы греха не нарушить дыханьем
губы касаются губ, так терпко, так больно, так кровлено ярко
и тихо смеется душа, в весенних ветрах не веет ни сном, ни отчаянем
а летние ночи так неоправданно долгие и так неприкаянно жаркие
а после звучит одиночество - скупым и осенним выстрелом
ласкают по сердцу длинные пальцы лезвийной меланхолии
и вечные спутники: скорость и смерть нынче сидят за столом
пьют со мной горькую, с привкусом пьяным полыни
мечты нерастраченной жизни тихо сидят по углам и прячутся
дескать, не суйся ка в реку, mon cher, если не сыщешь броду
а ты по стеклу, как когда-то весною, рисуешь дыхание пальцами...
...любовь сменяет любовь, как осень порою - иные времена года.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228399
дата надходження 13.12.2010
дата закладки 08.01.2011
одноразове життя. давай дружити поцілунком?
хоч я не ангел - й не сміття,
для мене будеш подарунком
цілунком долі
мій квиток у поїзд неба,
що на вдачу.
ти звів останній свій курок
і вистріл. в небо? чи в висок?
не знаю. і тому мовчу.
захочеш скажеш. ні...
лечу...
злітаю вгору
і тремчу
осіннім листям опаду
на землю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225586
дата надходження 30.11.2010
дата закладки 07.01.2011
ти мій персональний біль.
ти болиш мене в кожному шматочку моєї мільйон разів склеєної душі. прокрадаєшся в серце після кожної зустрічі і оселяєшся там до наступної. маю короткі паузи між нападами болю коли ми бачимося, але краще я б страждала постійно. не було б тоді такого різкого переходу між настроєм сміху і настроєм пустки. з очей крапає біль.
ти мій персональний страх.
я боюся. я до тебе звикла і страшенно боюся тебе втратити.так само боюсь мати тебе поруч.адже тоді прийдеться боятися сварки. ти кусочок темряви в моїй душі. я не люблю темряви. я боюся її . але ти мене притягуєш.
ти мій персональний сміх
уявити собі не можеш як я сміюся з твоїх жартів. як я сміюся коли ти дзвониш до мене . коли ми з тобою сидимо в підвалах моєї підсвідомості.
ти моя персональна заборона.
я забороняю собі думати про тебе надто часто. я забороняю собі мріяти про те що ми колись будемо ближче ніж через екран монітора. я забороняю собі написати тобі "люблю", тому що в реалі я цього ніколи не зможу сказати. заборонила собі. я забороняю собі курити тому що ти колись попросив цього не робити. ти знаєш, я не можу не курити. мені подобаєтся порушувати заборони. мені подобається уявляти твою реакцію. ти мені подобаєшся.
ти моя персональна мрія.
ти блукаєш між стінами моїх снів. ти в кожному з них, мріючи я гублю часточки себе, і замінюю їх на запчастини з спогадів про тебе. недавно знайшла твій запах на рукаві своєї куртки. ніколи так не божеволіла від твого запаху.
ти мій персональний шматочок щастя.
а ти про це і не здогадуєшся....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232753
дата надходження 03.01.2011
дата закладки 07.01.2011
потовчені декорації мого міста.
файл пошкоджено. надто пошкоджено.. не повернути..
ти хотів поремонтувати мене
(але)
(хіба)
ти зможеш вкрутити мені нові очі, знаєш, так як міняють лампочки.
щоб не бачити руїн.
змастити мій голос, він надто сухий для тебе.
я щоночі надійно змащую його алкоголем..
робот. або лялька на шарнірах
нова помилка у мікросхемі серця.
ти ж мене вимкнув.
думав надійно?
різьба зірвалася.
сльози.. звідки у машини сльози? перша сльоза завжди холодна... ніколи не помічали? а остання така гаряча що обпікає твої губи на морозі.
а мої
(щоки?)
покриває іржею.
так я надто жива як на машину.
і надто залізна щоб жити.
радію бо ти так хочеш. плачу і ти цього
(не)
розумієш.
існую..
існую...
існую....
а вже за три дні ти повернешся...
ти виходячи мене вимкнув.
а зараз..
файл пошкоджено..
розумієш??
пошкоджено...
on. i'm in your life.
a tu ciogo navit' ne pomituv
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233467
дата надходження 07.01.2011
дата закладки 07.01.2011
Я збудила спогад - кольору відтінок
На стіні кімнати, де танцює ніч.
І немає болю. Пам'яті уривок,
Що несе в свідомість випадкових свіч
І сердець незрячих світло тьмяно-сіре,
Що руйнує замок з сотень забувань...
Моє небо вмерло...бо на ньому - діри,
Бо в душі - колючість вбитих розставань.
І маленький бантик. На коробці страху -
Скромний подарунок від забутих днів.
Можна жити просто, вдаючи комаху.
Можна воскресати спогад, що жеврів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233447
дата надходження 07.01.2011
дата закладки 07.01.2011
Чи колись відчували ви кохання?
Чи писали ви колись листа до людини, що не ваша?
Тобто, це вам лише так здається. А може й ні?
І от тут ви застрягаєте поміж цих роздумів. Ні туди й ні сюди:
"Я спілкуюся з тобою вже давно,якщо це можна назвати спілкуванням.
За такий час я навіть не встигла тебе пізнати хоч трохи краще.
Але вже вважала своїм коханим.
Скоріше тим, на кого я завжди змогла б зкинути цей тягар з паскудних думок.
Ти вислуховував, як завжди,зітхав і, як завжди, казав, що все налагодиться.
Мене це бісило. Ми з тобою, певно, ненавиділи одне одного.
Так. Скоріше так і було. Я із біса багато палила.
Сумувала за тобою, обіймала подушку замінюючи на тебе.
Але ж ти незамінний. Єдиний. Коханий.
Може, тобі й зараз байдуже, бо ти непобачив цього листа коли йому був час на відправку...
Та чи побачу я тебе знову? Пробач мене за всю ту неприязнь.
Почуваю себе морем.
Бо ніяк не можу зібрати всі думки й емоції докупи.
Я ніколи не плакала при тобі. Та чи колись взагалі плакав ти?
В хворій голові, напевно, назавжди застрягли образи тебе.
Особливо настрій твого облиичя й очей.
Не зможу уявити тебе поряд.
Пробач."
Так і живеш, поки життя саме не розв'яже все це...
А потім ти відловлюєш себе на тому, що весь зміст того листа - суцільна мрія.
Жахаєшся, що зміг отаке написати.
І одного дня відчуваєш, як вібрує в кишні твій мобільний.
- Привіт! Я так скучив!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231196
дата надходження 25.12.2010
дата закладки 25.12.2010
*Я люблю души. Берешь, как старый фотоальбом,
раскрываешь, стряхнув пыль и поблеклые воспоминания, а там - ты.
Кофе и сигареты, сигареты и кофе.
Ни капли сахара, ментола или сочувствия к собственному сердцу. После четвертой или пятой сигареты начинаешь чувствовать вкус жизни - в терпком аромате горько-приторного дыма, ленивой смертью ползущего к соседней стене по направлению ветра или дыхания. Именно потому я люблю курить в одиночестве: так моя жизнь не касается ни твоих губ, ни твоих глаз.
Кофе и сигареты, сигареты и кофе.
- Ты ревнуешь. - Не то вопрос, не то утверждение.
- К чему? - Безысходность.
- К одиночеству.
Не шах и не мат. Жизнь - не шахматы.
Мы встречаемся, когда ночь не в небе, а в наших глазах. Порой мне кажется, что моя - только отражение твоей собственной, или ее сон. А ты редко улыбаешься и почти никогда не говоришь "до встречи", совсем как зеркалам. Зеркалам и правда не стоит назначать свидание, не так ли?
- Не так.
- Кофе?
Завариваю чай на двоих. Полынь. Любистник. Любовь всегда горькая в одной из своих нот. Мы пьем неторопливо, как время - наше дыхание. Возможно, стоит уберечь себя от ошибок?
- Нет.
Сегодня одна из редких твоих улыбок. Ты касаешься моих глаз собственным взглядом:
Я отражаюсь, как мертвый камень
В невольно разбитом девичьем сердце
Я - айсберг, вчера потопивший "Титаник"
Несправедливо преданной веры.
Я - искушение собственной правдой,
Распятой на небе в образе солнца,
Прочтенной по строкам в нотной тетради,
Украденной фильмом с нелепой концовкой.
Я отражаюсь, чуть-чуть не живя,
Преданный тенью прошедшего лета...
Зачем ты вернулся, грядущий Январь?
- За кофе и сигаретами.
Твоим губам нужно чаще тренировать улыбку, тогда однажды она станет искренней. Я знаю, я учился улыбаться почти так, как ты. Только на одну или две зимы раньше, но в зеркалах совсем несложно играть со временем. Иногда я чувствую, как ты течешь по моим венам, пропитываясь насквозь кровью, пресыщаясь, словно не-случайные любовники, эмоциями на шелковых простынях. Вот и сейчас - эта горчинка в уголках твоих губ, словно корица и мускат в кофейном послевкусии.
Дыханием по строкам. До безумия нравится молчать с тобой.
До безумия - с тобой.
После - тоже.
Кофе и сигареты, сигареты и кофе.
- Знаешь, Я люблю души. Берешь, как старый фотоальбом, раскрываешь, стряхнув пыль и поблеклые воспоминания, а там - ты.
- Я?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223909
дата надходження 23.11.2010
дата закладки 23.12.2010
Плутаючись у думках та спогадах, намагаюся згадати події минулорічного існування. Десь у глибині свого єства зустрічаю істоту, що очікує можливості мене повністю поглинути. Що це? Я цього досі не зустрічала. Якесь створіння знає усі мої страхи та бажання, але воно не спроможне забрати моє теперішнє, йому належить все те, що вже сталося. Це сукупність моїх минулих ідей, прагнень, переконань, отже воно мене не зрозуміє, навіть те, що живе всередині не в змозі сягнути кордонів особистого світогляду, хоча й запізнюється лише на одну мить... А що як перестати мислити лише на одну днину, може, тоді матиму когось, хто б знайшов у вирі думок те, що колись загубила. А чи вийде? Чи можливо покинути існування, будучи фізично повноцінним? Треба спробувати...
А чи витримаю погляд того, що якнайкраще знає мене?
Чекати... чекати...
Можливо вже час звернутися до істоти... Привіт! Що ти робиш? Ні, потворо, не їж мого бридкого минулого життя. Я не це мала на увазі, коли хотіла очистити місце для нової ідеї. Покинь! Не можна просто так відцуратися від усіх помилок, їх слід берегти, аби не впасти ще раз у той же бруд! А може, так буде краще... Що ще ти робитимеш? Скажи, чому ніхто не розуміє ціну часу? Навіть будучи у повному відчаї, людина не перестає витрачати його на пусті думки про можливі варіанти без якоїсь там важливої похибки? Кажеш, вони просто не зустріли своєї істоти... А чи всі такі створіння, як і ти, допомагають своїм господарям з чисткою вікон світогляду, чи це ти в мене єдине таке добре й чуйне? Ні, мені все одно, не це я вже давно хотіла в тебе спитати. Чому усі навколо живуть тим життя, яке хочуть покинути, спілкуються тими словами, які їм не подобаються, вживають їдло як щось особливе, блукають серед байдужих до них людей, намагаючись знайти когось близького, щодня сплять, хоч і бояться марнувати час, не покидають марних сподівань, б'ються за безглузді трофеї, коряться безсенсовним догмам, ховають у колисці свої страхи, бачать ніщо у порожнечі, плачуть разом з дощем, але не помічають сліз власної душі, Якщо можуть існувати у власному ідеальному світі мрій? Тоді власне фізичне існування з потребами тіла було б непотрібним. Чому люди повинні жити у цьому вимірі, а не так, як ви, тішитись, існуючи спостерігачами?
Ні, я не хочу так довго чекати. Забери собі моє життя, а мене відведи у свій світ!.. Як це не можеш! Ви там усі окремо? Зовсім ніколи не спілкуєтеся, бо це не має сенсу, адже кожен усе знає? Це ж чудово!
Де ти? Повернися! А як же я! Не залишай мене тут серед цих байдужих та нерозуміючих...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229869
дата надходження 19.12.2010
дата закладки 19.12.2010
Темрява добріша світла:
Може дати мріям крила,
Двері всім думкам відкрити,
І бажання пояснити.
Дозволяє дихать в снах,
Відчувати біль та страх.
Існувати, щось шукати,
Світла дивину ховати.
Почути в серці каяття,
Душі віддалене ниття,
Дивитися в брудне вікно
Своїх ідей, причин повно.
Очі сумління ще ясні,
Коли їх бачиш в темряві,
Де вже нема тих зайвих дум,
Суспільних цілей, гніву глум.
Вдивлятися в порожні діри,
Блукати серед пилу днів,
Відповісти на всі питання,
Ти зможеш в тіні своїх дій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229827
дата надходження 19.12.2010
дата закладки 19.12.2010
Сьогодні вже байдуже, як мене звати,
Не хочеться й бачити власне ім'я.
Не маю вже й сорому, образ не ховаю,
Та хочеться мати інше життя.
Учора, здавалось, весь світ буй знайомий,
Сьогодні ж - навколо сама пітьма.
Дозвольте забути, що скоро не буде того,
Що завжди в своїм серці несла.
Я більше не хочу дивитись у небо,
Бо там лиш численні думки розгублю.
Все, що колись мала я розгадати,
Тепер тільки спогад минулих подій.
Візьміть те, що маю, бо вже не збираю,
Палю все до тла, щоб не мати страждань.
Колись я бажала, колись я співала,
А зараз не маю типових бажань.
Що буде зі мною - не хочу я знати,
Я більше не вірю ні в долю, ні в сни.
От тільки скажу, що не слід ображати
Тих, хто шукає і хоче знайти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212224
дата надходження 22.09.2010
дата закладки 19.12.2010
Осінній дощик, темні хмари,
Мого життя мені замало.
По вулицях йдуть мокрі люди,
Вони ховаються усюди.
А я дивлюся у віконце,
І бачу сльози на долоньці.
Тієї, що не може жити
Серед людей, що хочуть бити,
Байдужих та сумних історій.
Навіщо знову йти додому,
Якщо не хочеш відкривати,
Шукати, заздрити, кричати.
Якщо ти, дивлячись на місто,
Яке тобі вже остогидле,
Змагання хочеш залишити,
Бо марно вже за щось боротись,
Навколо бачиш тільки холод,
Що покриває тебе млою
Бажання кинути у прірву
Все те, за що ти ще б учора
Віддав найкраще відчуття.
А завтра вранці мокре місто
Тебе вітатиме юрбою,
Що йде, не знаючи для чого,
В нову пітьму безглуздих мрій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213098
дата надходження 27.09.2010
дата закладки 16.12.2010
Ніколи не було в душі весни,
Ніколи не хололо серце моє.
Завжди навколо бачу тільки тих,
Хто йде кудись з закритими очима.
Боротися, бажати, мислити про світ,
Знаходити в буденні справжнє диво.
Немає сяйва в поглядах отих,
Що день у день шукають серцю втіхи,
Клопот достатньо, всюди тільки гніт,
Ліхтар надії тепер майже мліє.
Довкола живе безліч тих, хто зміг,
Але ж і їм свого достатку вже замало.
Полиш страждання, недосяжні цілі,
Доволі має їх повсюду люд.
Ти той, у кого очі ще палають,
Не можуть сяять без причин.
Душа твоя не хоче існувати
Для здійснення безглуздих мрій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215044
дата надходження 08.10.2010
дата закладки 16.12.2010
Калюжа сліз на купі мотлоху...
Невже, невже була така суттєва необхідність кидати усі мрії, прагнення колишнього світогляду, аби зазнати миттєвого краху нової ідеї.
Тепер вже існує отого *Було*, нема іншого *Незабаром*. Є одне теперішнє, яке не має причин та наслідків, лише нескінченні докори минулого та розчарувань щодо майбутнього. Але ж чому, коли більше нічого не турбує, досі течуть сльози. А що таке сльози? Суміш водню з оксигеном та трохи мінеральних солей... Все просто, та навіть якщо перестанеш пити, цей потік не припиниться. Він виникає не з хімічних елементів, його створюють безнадія, сум, може, і нудьга.
Калюжа сліз на купі мотлоху...
Можливо ще є надія оживити горем буле, та в цьому світі це не діє...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226636
дата надходження 05.12.2010
дата закладки 16.12.2010