Здравствуй!
улучшенная копия тебя.
От мертвого безчувствия
до гипер чувствительности
от ада к раю, от зимы к лету,
за секунды воплощая мечты...
Ошибочные мысли
расстреляли рассудок,
утопили в нереальности
на поводУ у страсти,
откуда ты узнал, откуда?
надолго ль буду в твоей власти?...
Его глаза смотрели тобой
даря истину жизни,
раскрывая ответы
давно запутанным мыслям.
Новый свет, иллюзию без грани,
забытые открылись раны...
"я хочу не только тебя видеть..."
а ты, так скуп на слова
бесчувствие тебя убило
на том свете мы поговорим
на этом у тебя дела...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406443
дата надходження 05.03.2013
дата закладки 13.03.2013
Прості слова,
буває,
бувають пророчими.
Ми не спимО нОчами,
Ходимо площами,
Зустрічаємся з найдорожчими
І кидАєм
на вітер слова.
Прорива!
-тиме
штилями і грозами,
спекою та морозами,
Вибуха-тиме
у свідомість
замість
Залежності - Воля.
Де чиї ролі?
Протягом в полі
Пророцтва зростають,
Згасають
Зорі
в перші години світанку...
Сонно-прозорі
посмішки і долі наші
у вузлики
Хтось сплів.
Я прокидаюсь зранку
знову
від твоїх
таких простих
і потрібних Слів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360058
дата надходження 26.08.2012
дата закладки 30.08.2012
Не смотри на меня как щенок во дворе побитый!
Я же знаю, причина обиды тебе не важна.
Подари мне солнце, и будем с тобою квиты.
Покажи людей, и я буду тебе должна.
Не маши мне рукой, задыхаясь от глупой жажды,
Ну иди же! смотри сколько лучших, красивых троп!
Покажи мне воздух, и я поцелую дважды,
Твой слегка повлажневший, и очень горячий лоб.
Подари мне лица, в которых сто грам улыбок,
И не смех! А просто, чтоб честно и чтоб любя.
Покажи мне жизнь, без ненужных, твоих ошибок.
Подари мне радость, желательно без тебя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349895
дата надходження 12.07.2012
дата закладки 12.07.2012
ДРИМБА
"Музика дримби несе в собі давню магію. Дримба зачаровує людей і приборкує звірів. Дримба здатна лікувати тіло й душу. Вона пробуджує енергію природи і наділяє людину особливою силою".
Ця історія могла трапитися у будь-якому часі і просторі. В минулому, чи в майбутті. Тому, мабуть, це не є так важливо зараз. Єдине, що історія ця, наче дерево, має глибоке коріння і товстий шкарубатий стовбур, розлогу крону і безліч юних гілочок, що стримлять в Небо. Захоплює в себе і минуле, і нинішнє, і те, що , напевне, має статися з нами...
***
Ще колись давно, у ті часи, коли Боги жили поруч людей, сивочолий Сварог відпочивав у своїй кувачниці*, присівши на порозі. Поруч лежав нещодавно викуваний велетенський меч, виблискував на Сонці. Сварог був вдоволений роботою, аж співати хотів! Коли , раптом, Вітер-Стрибожич, заплутавшись у гілках бузини, почав , випадково, награвати на деревині дивну мелодію, що захопила старого своєю правдивою тужливістю та проханням про допомогу. Той виплутав вітра і заходився окрилено майструвати щось з дерева, схоже на гребінця. Дмухнув на нього – той загудів, приклав до губ – наче вітер у деревах зашумів, торкнув зубчик – затремтів звук довколо. Та не те щось. Супиться коваль, міркує. Як ось, Лада його пливе по полю зеленому – молока несе холодного напитись, стежкою босими ногами ступає і посміхається усьому, дивується... Замилувався Сварог жоною і як блискавкою думка осінила його враз. Забіг до кузні і відшукав шматок срібла, що на перстеники тримав. Узяв молоточка і ну виковувати коло маленьке, а від нього – два променя поруч, що не торкаються . Сидить,гладить творіння своє, перебирає пальцями, гріє... Бере волос свій і в вогонь кладе, вистукує молоточком дзвінким по волосині тій у струну перетворює і мугикає у вуса, а тоді – у воду студену вогнем розкалену струну – загартовує. Кріпить ту струну у центр кола і поміж промені пускає шляхом людським – з одного боку – Життя, з іншого – Смерть. А ти йди собі просто – не зблудиш ніколи!
Засяяв оберегом на долоні працьовитій дивний інструмент. Лада підійшла, обійняла мужа, а той вкладає в її рученьки дарунок свій і посміхається у вус – найкраща Лада його! Втішилася та, до губ піднесла коло маленьке, пальцем струну ледь торкнула, як заспівав срібним голосом Свароговий дарунок і пісня з душі Ладиної вирвалася, що зранку до ночі в думках співана і вплелася в звуки диханням її :«Люблю-ю-ю!!!...»
Втішився Сварог і наробив пригорщі таких звукових Всесвітів. Волхвам роздав і людям звичайним теж. Волхви та мольфари грають і проганяють зло та хвороби усілякі звуком небесним, настроюють власні та чужі душі на відаючий лад, наче камертоном. А жінки райдіють граючи, чоловіків ще більше до себе причаровуючи, настрій закликаючи і думки правдиві на світ викликаючи.
***
Так чи не так, а прийшла у наш світ дримба. Чи то музичний інструмент, чи то мольфарський здобуток, чи й просто забавка для жінок і дітей. Та будь де, вона вчасна та потрібна.
Та дорога, що йде по центру дримби у кожного своя, тому ліпше не давати своєї дримби нікому. Бо то такий собі провідник Всесвіту, по якому він потрапляє в нас, змінюючи сутність і усвідомлення світу. Слухати чи грати на ній – то приймати участь у найглибших чарах....
***
Юнак ліз крізь хащі , дерся догори, прямував до цілі – мольфарової хати. З давніх давен велося у нашім краю – якщо хлопцеві приглянулася дівчина, запалила вогонь в ньому, то дарував їй дримбу, як знак Любові та бажання. Пішов не дорогою, а навпростець, аби швидше. Так, ніби не знає, що люди кажуть :»Хто поперекує, той дома не ночує». Ай я! Та що було робити, коли захтів дарунок своїй коханій зробити, здивувати її чимсь. Час йшов до Купала. Тож вирішив Юрко не купити, як всі, дримбу у Василя-майстра, а справити своїй Даринці мольфарську, аби не така, як у решти. Аби звірка від її звуків слухалася і вороги друзями ставали. От тепер і ловив ногами навпомацки дорогу крізь ліс, відводив руками густі ялинові віти і намагався вгорі вигледіти жовте око місяця – повня ж, а темно,хоч в око стрель!
Ліс поволі наповнився нічними дивними звуками. Шурхотіло звідусіль, крехтало, свистіло, плямкало і спалахувало вогнями. Юрко вже й не рад був зі своєї ідеї, але куди вже назад – краще вперед. Згадував оповідки різні про чугайстрів, навок, лісовиків і тихо складав пальці, як дідо-пастух вчив – від нечистих –одразу ставало не так страшно. Хлопець геть стомився і сів під перше-ліпше дерево, обперся і почав намагатися стишити своє серце, що гупало, як бубен. Поволі спокій прийшов до нього і Юрко, заплющивши очі, намагався пригадати дорогу до мольфарової хижі, по якій колись ходив за дня по ліки для неньки. Раптом юнак так чітко побачив у своїх думках потрібну стежку, що від несподіванки, аж очі розплющив і , вже наяву, знову побачив стежину залиту місячним сяйвом. Це ж треба таке!!! Юрко не повірив сам собі, як , часами, не вірив і дідові, коли той розповідав про усілякі дивовижі, які траплялися з ним у горах та лісі. Дідо часто повторював, що хто чистий серцем – тому ніц не буде ніде. Що ліс прийме, як рідного. Подякував тихо дідові та Богові й ступив на дорогу. За якусь хвилю вже вийшов на галявину, а там рукою подати до джерела та хати під дубом. Юрко завернув за малинник і ніби натнувся на невидиму перешкоду, підняв очі і від здивування присів. Біля хати мольфара колом сиділи високі, сивочолі, в довгих одежах старці і про щось розмірено говорили. Чутно голосів не було, лиш ватерка потріскувала в такт вітру. Мольфар обернувся і помітив хлопця.
- Юрасю, ану ходи но сюди! – поманив пальцем і Юрка, наче сила невідома потягнугнула через кущі до кола. Не знав, що робити і куди руки подіти, тож лиш поважливо вклонився людям. Ті відповіли на привітаня і схвально переглянулися.
Мольфар же ж встав і , ніби продовжуючи почату розмову, ворожив голосом
- Застарий я вже. Маю тут добути, бо потрібен людям. Не лишу їх напризволяще і не просіт! Жию туй спокон віку, то й вмру тут. Та й самі знаєте, які зараз часи. Нема того, як колись і нема ще того, що має бути. Закриті люде до вас. Тре’ зерно спершу посіяти знову, аби повернути душі до Сонця... Але, видите, що пройшов сей юнак крізь ваші стіни, видко таки чистий серцем і з кріпким якимсь наміром йшов д’мені... то може б ми ’го відправили? Та й крев в нему Гнатова – добра. Гнат знаючим був – тримав то в собі в серци, як свічку запалену. Бачу її в Юркові.
Юрко ніц не розумів з того, що робилося і говорилося навколо, лиш стрепенувся на словах «відправити» :«Йой! Даринка!!» і почав прислухатися , коли дідове імено зачув. Один з кола встав, узяв довгу бороду у руку, наче вирішуючи, а тоді пильно глянув Юркові у вічі і не відкриваючи уст тихо сказав йому
- Підеш з нами...Отримаєш нове ім’я, будеш учитися і повернешся, як час стане. Як ніч Сварожа закінчиться, а ранок Його прийде... Збирайся ! – і обернувся спиною до вогнища.
Не відчув Юрко страху, лиш цікавість і спрагу якусь донині йому невідому. От тільки серце йому трепетало, як птаха ранена , до сліз доводило :»Дарко! Даринка, Даруся моя...»
Старці повставали, збираючись іти. Тихо спадали до землі їх білі одежі. Лиш останній підійшов легко до Юрка і між складок полотна витягнув і вклав в долоню юнака золотаву теплу дримбу.
- маєш годину до світанку...
Над горами встав туман і десь там на обрії Сонце народжувалося вмите росами. Даринка вийшла на моріжок і легко потягнулася назустріч золотому колові. Босі ноги трималися землі, а тонка лляна сорочка огортала ще сонне тіло. Дарина підійшла до межі, там щось заблищало на бузиновому кущі, привертаючи її увагу. На гілці, на шкіряній шворочці висіла дримба. Даруся пригорнула дримбу до серця :»Приніс таки..» Посміхнулася ранкові і щасливо закружляла по траві, надто переповнена щастям і любов’ю! А тоді, впала долі, приклала дримбу до уст, закрила очі і поринула у магію. Відчула поруч Юрка коханого, тепло його і руки несмілі... лиш пальцем торкнула струну, як по тілу пройшлося таке тихе та рідне «Люблюююю», а далі вирвалося з неї і полетіло до неба, наче жайвір, співаючи :»Юрасююю...» Дарина лежала і чулася легкою , повною, всемогутньою і вічною...
Тої ночі Юрко пропав безвісти...
***
Наші душі кружляють у танці часу, простору, світів. Можуть гуляти по Всесвіту, блукати у снах. Тішаться , наче діти, райдіють. І мають змогу повертатися в тіла, іноді, навіть, пізнаючи одне одного, як час їхній прийде...
***
У горах збирається світати. Я усю ніч лежала горілиць і блимала очима на зорі. Щось тягне мене сюди. Беру свою дримбу, з якою певне чи не народилася, прикладаю до вуст і здається мені, що цілує мене хтось через неї, що шепіт Всесвіту іде назовні крізь звуки її, і натягуюсь я тоді, наче струна і хтось торкає мене, і видаю я тоді заперте у моїй свідомості, закладене заборонами, заховане за віками тремтливе «Люблюююю...». Як полотно час рветься і не годна замовкнути, повторяючи, як удари серця тобі назустріч, пульсую словами, сльозами і знемагаю від чекання. Що зі мною діється? Затискую живу теплу дримбу у кулаці і чую когось поруч. Час прийшов...
Світає...
У цілому Світі світає!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347371
дата надходження 30.06.2012
дата закладки 30.06.2012
Самітнику,
шукаю Тебе в снах.
Такий короткий шлях
від Іскри до "люблЮ..."
Твої Дива губами я ловлЮ
ЛюблЮ...
Жадаю подихів, емоцій,
твОїх Сил
і прагнень-поривань
з душі свобідної
та з рукокрил!
Я входжу в Див -
нашіптую у Всесвіт обереги...
Вже з мОїх берегів
виходять Ріки,
твоїм обіймам
я не маю ліку,
тому корюся,
волею Богів
Долонею до Тебе доторкнуся
І видихну від щастя...
До Тебе, як до ватри
пригорнуся
І повернусь у Тебе,
як до свого дому.
І дивна втома
по тілу,
як вода...
Ходи сюда!
Самітнику...
Ти вже не сам..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346541
дата надходження 26.06.2012
дата закладки 29.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.06.2012
Її винесло на берег праворуч від мене і ліворуч від пірсу. Щодня море підштовхувало її на метр-два у наш бік. Та ось, вже кілька днів, як вона зупинилася на одному місці і застигла в нерухомості. Велика дерев»яна колода чорного кольору. Відполірована і натерта морем до дивного теплого блиску, настільки природнього, що так і хотілося торкнутися. Вона одразу ж привабила увагу дітей і тих просто таки магнітом тягнуло туди бавитися. Я ж сідала коло неї, щоб писати вірші. Сиділося тут особливо зручно, захищено якось і хвилі з особливою приємністю лоскотали п»яти, ненав»язливо виказуючи свою присутність...
Позавчора я лежала на звичному місці і чудувалася заходом Сонця, коли раптом помітила велетенську чорну кішку. Шерсть її виблискувала у останніх променях, коли вона потягнулася, зверхньо глянула на мене і теж вляглася, щоб звести свої очі на захід. Я принишкла. Озирнулася навсебіч – ні душі. Думаю – примарилося, мабуть. НА Сонці перебула, от і ввижається усіляке. Я щосили трусонула головою, але кішка не зникла. Лежала, як і лежала до того. Ще йф, здається, муркотіла від задоволення. Вона була непомірно велика! Мислю, щонавряд чи я б обхопила її голову обидвома руками. Мені було лячно, цікаво і якось просто водночас. Тож я розслабилася (ітак нікого немає поруч, щоб викрити моє пляжне божевілля) і спокійно провела Сонце до спочинку. Почала збиратися додому, демонстративно не зважаючи на чорну кішку. Та ж, почала голосно пирхати у вуса від вечірнього бризу, а потім, неначе кошеня почала бавитися з білими баранцями на хвилях, підстрибуючи і тішучись своєю грою. У мене навіть закралася думка, що кішка хоче показати себе випадковому глядачеві у всій своїй красі. Я повільно почала іти у бік місяця, що вийшов з-за обрію, прямуючи додому. Не витримала – озирнулася. Кішка зробила останній приголомшливий пірует і цілком пірнула у пісок, з головою. Та , за мить, вистромила свою морду і поДИВИлась, ніби зі сміхом, на мене глибокими бурштиновими з зеленими іскрами очима, в яких відбивалося два повні місяці. Я поглинула в її погляд, наче у вир і за лічені секунди , здається, потрапила в центр Всесвіту. Наче у зірковому вирі мене понесло у дивному танці, де злилися Яв і навське царство. Мене всмоктало вглиб глибин і тут же піднесло на вершину висі. Я побачила Суть... За хвилину я вже стояла босими ногами на піску і дивилася у бурштинові очі. Мені видалося, що ми з Нею порозумілися і вона неабияк вдоволена з того. Кивком подякувала. Ми майже одночасно обернулися одна від одної. Цілу ніч мені снилася дивна кішка...
З самого ранку, підходячи до моря, я аж спинилася від несподіванки, бо на березі з піску стриміла гігантська голова, повернута на захід і ледь-ледь стригла вітер вухами. Я присіла і, вказуючи рукою, покликала дітей : «Дивіться! Кішка!!!» «Та яка ж це кішка, мам?! Це ж просто колода! Чорна колода!!!»,- і, втішеніщо розкусили мій намір охитрити їх, сміючись подалися купатися. Я ж вельми здивовано підійшла до дивної чорної колоди і поклала руку на теплу лискучу поверхню між «вухами»...
Кішка замуркотіла...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344599
дата надходження 17.06.2012
дата закладки 18.06.2012
Бриль Сонця
Застигає за
Крисами неба-
синьо-сизими,
наче навЕсні.
Вчора голими
руками
рвала кропиву
і згадувала бабцю.
пУчки пекли
аж до сАмого вечора
Так, що аж
не змогла писати...
А для мене
важливо
УСЕ!
І Сонце,
І кропивА,
І бабця,
І...
Писати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344230
дата надходження 15.06.2012
дата закладки 16.06.2012
Агій! Як я довго не писала… Певно, що зіткнулася з тим, що зараз твориться у нашому спільному світі. Щось таки відбувається, чимось пахне у повітрі. Щоранку , виходячи на вулицю, напружую свої ніздрі автоматично і стримую порив просто перекинутися через пасок і гайнути вовком до лісу. Подалі від цього запаху – задушливого і страшного для мене, як для Дикої. Ходжу по вулицях і бачу людей, що схожі на свічки, які ось-ось догорять. Жодної тобі посмішки, жодного натяку на життя у очах. Мороз по шкірі, волосся дибки і волога паволока на повіках. Хочеться ридати безпричинно і втікати звідси якнайшвидше!
Таке врження, що магічність нашого прострору втрачається, витікає у якусь невидиму дірку, або хтось краде те все звідси, просто у нас з-під носу! У одному невеличкому місті є стільки загадок і місць сили, що й за рік не обійдеш. І тут, шалене відчуття, що це все зникає, позбавляючи мене і таких, як я сили і натхнення. Невже ніхто не чує?
Перестають снитися сни, у яких можна відшукати відповіді, і в яких можна спілкуватися без перепон. Я лежу без сну вже другий день і перемотую в голові плівку усіх останніх подій. Викладаю з них дивну мозаїку, перекладаю елементи з одного місця на інше, щоб ясніше бачити картину і стомлююсь, як ніколи. Таке враження, що постійно потіють шкла окулярів – щось заважає ясно бачити.
Пройшло всього якихось 7 днів після випробовування, а світ перевернувся докорінно. Та що там казати, коли у моєму житті усе стало з ніг на голову, чи, може, навпаки, з голови на ніг. Хто його зна, що тут правильніше. От і зараз, примушую себе писати, ніби продираюся крізь тернові хащі. Думки плутаються, руки не втримують пера, всидіти на місці не можливо. Щось чи хтось не дає викладати потрібне на папері. Щоночі потроху формується думка, для чого Дракон тут, у нашому світі. Але ніяк не може народитися до самого кінця. До пологів ще зовсім трішки, а у мене відчуття, що не доношу її. От же ж!
В такому випадку може допомогти лише Віра. Безумовна віра в те, що відбувається і в своє місце у Всесвіті.
Прокидаюся раніше, щоб встигнути на певне місце у певний час, щоб сісти у повній Тиші і медитувати до того часу, поки не заспокоюся і не зможу діяти далі.
З моїх долонь потиху починає струменіти енергія – золота і блакитна. Сонце і земля. Вогонь і вода. Пропускаю крізь себе усе, що можу – дерева, дзвін крижинок, дивні фігури з хмар, вітер, який пнеться до тіла, любов, траву, яка прокинулась в насінинах і тільки-тільки зачинає співати під землею. Я чую ту пісню і розумію, що мушу стати тією травою, аби набратися тої сили , що з легкістю простромлює саму Землю, не зважаючи ні на що. Не задумуючись, не стримуючись, не сумніваючись, чесно. Це і є Призначення? Так – це саме воно. Відчуття, які переповнюють, переливаються, вихлюпуються за вінця душі і Впевненість у тому, Що і для чого ти робиш.
Закінчую медитацію тим, що бачу точку в небі, яка рухається у мій бік, збільшуючись у розмірах і тим самим збільшуючи мою віру. Не передати словами захоплення від споглядання Дракона, який літає! Я зникаю, розчиняюся в тому почутті – його польоту і свободи. Часами, мені здається, що я щаслива уже від того, що побачила його Крила і на тому й можна закінчувати мою пригоду. Але, на жаль, початок – це ще далеко не все…
***
Сни
Після медитації у снах почалися прояснення. Таке враження, ніби хмари розступаються у небі, показуючи Сонце. Серед усіляких дрібниць і хаосу, які снилися останнім часом – це сновидіння мало зміст і наповнення. Мені наснилося, що їдучи машиною додому, зупиняюся спитати коротшого шляху. Стою на пагорбі і бачу натовп білоголових старців у лляних одежах. Волхви!!! Моє серце сповнилося трепетом, неначе стало метеликом, розправило крильця і залоскотало зсередини –« прокинься!». Волхви повільно йшли і повагом схиляли голови зустрічним людям. Мені ж захотілося вклонитися глибоко і коли випросталася, побачила кілька пар прозорих гострих очей, що пронизливо дивилися на мене. Я зробила крок назад і спіткнулася. Оглянула себе з ніг до голови і зойкнула, прикривши рота долонею. На мені була така ж лляна одежа, як і на всіх. Волхви запитально дивилися, наче чекали чогось від мене. Я ошелешено кліпала очами, нічого не розуміючи. Поки один з сивочолих не підійшов до мене впритул і вклав у руку невеличку скриньку. «Проведи обряд!» І за одну мить в моїй голові промайнуло десятки мислеобразів, калейдоскоп з хвилин та секунд мого майбуття. І Сила. Така неймовірна сила заполонила моє єство, що здавалося мене піднесло над землею. Волхви вклонилися,тепер вже мені. І я прокинулася.
Прокинулася з відчуттям реальності після сну. Так, ніби все трапилося зі мною насправді. Я навіть помацала голову, чи нема там, часом обруча, що підтримує моє волосся. Нема…
Потягнулася і встала з теплого ліжка. Щоб, як завше зранку піти зустріти Сонце. Підстрибом побігла по сонній алеї, думаючи про те, що наснив нині Дракон. Часом мені видається, що наші сни з»єднані невидимими мостами, але ми ще не в силі сповна керувати собою в них. Добре, що хоч дають якісь підказки, хоча й, іноді, досить туманні і незрозумілі. Я дивилася на пружок Сонця і , ніби тихе усвідомлення правильності дій полегку розливалося у моєму тілі. Хтось вчасно і ціленаправлено вкладав певні слова в мою голову і йдучи додому, я вже точно знала що й для чого маю зробити.
Ще здалеку, підходячи до свого будинку, помітила щось під дверима. Підійшовши ближче з острахом присіла, щоб роздивитися, що воно таке. Яким же ж було моє здивування, коли на власному порозі я побачила скриньку зі свого сну!!! Тремтячими руками повільно розкрила її. Перо, невеличкий камінь, блакитна пляшечка з рідиною і недопалок воскової свічки. Я різко закрила скриньку і оглянула подвір»я в пошуках насмішника. Знаючи наперед, що це ніякий не жарт. Все, що зі мною відбувається є правдою, на жаль, чи на щастя…
Я вирішила порадитися з Даною щодо дивного сну. Дана ж , у свою чергу, почала розповідати свій сон. Дивно, але у її сні було застереження для мене – чекай якогось обману, або несправедливості! Їй наснився середньовічний світ, галявина біля лісу і я, що прямую в той ліс за Драконом. Дана відчуває, що щось іде не так, але я , у сні, вірю , що там, куди іде Дракон – безпечно і для мене. Тільки перед самим лісом Дана, яка залишилася на пагорбі, бачить, як з істоти, схожої на Крилатого, сповзають навіяні чари і назустріч мені виходять шестеро головорізів. Мені нікуди втекти. Дана розуміє, що нічого не встигає зробити і щосили кричить про допомогу! Благо, що її чує справжній Дракон, який тренується поруч зі своїми друзями. Він поспішає до лісу і зав»язується бійка. Мене рятують. Кінець сну. Вірніше , далі якісь обривки з зовсім інших реальностей…
Мене тривожить цей сон. Не можу зрозуміти, що він може означати. Розповідаю Дані про своє і показую скриньку. Яким чином у цьому світі зробити правильно обряд для об»єднання стихій? Як пояснити людям, що мені потрібно від них? Їхня внутрішня енергія і віра. Їхнє натхнення і емоції. Їхній творчий потенціал і суміш стихій у душі… Ідея приходить сама собою. Я ляскаю себе по чолі! От дурепа!
-Данко, малюй афішу, я зроблю психологічний тренінг по стихіям! Людям не обов»язково знати для чого вони збираються. Основне, щоб вони відкрилися! А там діло піде, як по маслу!
- От ти голова! – усміхається Дана.
- І Дракона треба. Саме у нього збиратиму весь Енергетичний Потік - там є куди. Бо я точно всього в собі не втримаю. Хм… Придумаю щось, аби затягнути його…
- думай-думай, Чарунко моя!
***
У нашому світі є багато техногенності. Ось і повідомлення у невеличких коробках телефонів – одні з таких речей. Скористаюся! «Вчитимешся рунам?»
«Так!!!!)))))»
Скидаю до мішечка сердолікові камінці і йду на зустріч. Як завжди, тільки штовхаю двері у забігайлівку, де мене чекають, як в одну мить волосся моє стає ще рудішим, пояс стягується до максимуму, зникають окуляри і хода моя стає повільною, сторожкою, як у звіра. Цегляні лабіринти ведуть мене до них. За столом споживають м»ясо Дракон і Лаба. Від другого відчуваю невловимі фібри невдоволення. Не зважаю, бо маю на меті інші справи. Вітаюся і кладу мішечок на стіл. Помічаю в очах цікавість і дитячу радість! Ну що ж, подивимось. Колись мені показали гру на інтуіцію – Гра Потоку. Висипаю усі 25 камінців на дерево і вибираю одну руну. Тепер по одній витягуємо решту помаранчевих камінчиків так, щоб на столі залишилася одна руна – та, яку я загадала. Неймовірно! Я не помилилася у ньому!!! Наш Дракон іще той інтуїт – сім разів з десяти. Я ще такого не бачила. Сиділа навпроти і усвідомлювала свою гордість за нього, як за власного дорослого сина Так легко… Цікаво, що воно буде далі.
Лаба нервував. То спостерігав за нашими діями, то брав участь у витягуванні камінців. Йому треба було йти до свого вчителя, але він ніяк не хотів залишати Дракона зі мною. Мене це дивувало, але я й надалі не надавала цьому великого значення. Кожному своє. Я маю турбуватися про ріст Дракона і переходитиму перешкоди, якими дивними чи важкими вони не були б… Лаба ображено залишив нас. І ми, через інший вихід ввійшли у наш час. Я бачила, що Дракона це вже не дивує, навіть навпаки, забавляє. Складалося враження, що він просто бавиться, наче дитина новою іграшкою. Ой, юначе-юначе, якби ти знав, що на тебе чекає… хто зна , чи тішився би так тоді…На жаль не можу одразу викласти все, як на духу. Мушу все робити поступово. Крок за кроком. А що, як він не витримає чи здасться посеред дороги? Що тоді робитиму з усіма тими таємними знаннями, які збираюся передати? Тихо слухаю звичайні розповіді юного хлопця про життя, про сім»ю, про мрії. І ловлю себе на дивному спокої, якого не відчувала вже давно. Мені стає ніяково… Бо помічаю, що мій Дракон раптом починає рости, якась невловима мить відділяє його від дорослості. Чи маю право? Хто зна? Робитиму тільки те, що підказує серце.
***
За день проявився сон Дани.
Учень знахаря у цьому світі вчився бути лікарем. Людина, яка ступала крок в крок за Драконом, оберігала його і опікала. Як на мене, аж занадто. І ,раптом, з»являється хтось, хто провокує його ріст і дає усвідомлення його особливості. Що трапиться, коли Дракон відчує себе, стане собою і зможе літати? Що тоді буде з людиною, яка приречена бути на землі?
У кожній людині є дві сторони. Завжди. і сильніша та сторона, яку людина починає годувати. Не рідко, у доброї людини виникають ситуації, які провокують на погані думки. Порція заздрості, зневіри, болю і, дивись, з душевного друга чи вірної дружини витягуються такі неймовірно негативні речі, що видається, ніби ти вперше цю людину бачиш.
Ну що ж, якщо серед випробовувань для Дракона, знайшлися випробовування і для мене, то чому б і його другу не постати перед якимось вибором?
Отже, учневі знахаря прийшлося не легко. Адже я помітила в його найближчому другові Дракона. Невідомість лякає найбільше. А Лаба більш за все боявся втратити друга, бо як ніхто інший знав, що таке самотність та покинутість. Одного разу він мало не втратив його і не хотів відчути таке вдруге. З іншого боку, він теж вважав себе особливим, а значить теж мав таке саме право на знання, як і Дракон. Він попросив мене, щоб я вчила його теж. На жаль, я не могла цього зробити і не могла пояснити, що можу вчити лише того, хто є пов»язаним з моєю душею в минулому житті. Я можу показати шлях тому, хто призначений мені зверху, чи кому призначена я. Але як пояснити це людині, яка закрита і нічого не чує крім внутрішніх образ? Ніяк! Колись я вчилася і доходила до всього сама самісінька. Не маючи наставника, мала брати собі за вчителя саме Життя, Природу, Небо, Бога і сама себе. Скільки відкриттів я зробила за своє не таке вже й довге життя! І зробила їх самостійно. Тому й просто розповіла про це Лабі, говорячи, що я нічого не приховую, що дам відповіді на любі поставлені ним запитання. Спостерігай і вчися! Все в твоїх руках!!!
Не чує! От же ж! Не чує ні мене, ні друга, ні самого себе, а відтак і Бога в собі. Не вірить нікому. І не вірить в себе.
Він почав агресувати і протестувати, не розуміючи, що сам починає руйнувати дружбу, яку так довго викохував. Його душа захворіла і вкрилася тоненькою крижаною плівкою. Де-не-де почала чорніти. Він погрожував, що не здасться так просто, що якщо я його не вчитиму, то він знайде когось іншого. І зовсім не виключено, що той інший буде Чорним. Мені стало зле від власного безсилля і від думок, які почали з»являтися в моїй голові. Зло породжує зло. Так було завжди. Але дурниці робити людині ніхто не заборонить!
Я довго роздумувала і вирішила, що не хочу стати причиною їхнього розбрату. Призначення призначенням, але мною керує хтось Вищий, тому прислухаючись до любої душі своєї, написала :«Мабуть мені не варто було відкриватися. Я подумаю, як зникнути, щоб не зруйнувати вашу дружбу і нікому не завдати болю. Я зробила помилку…»
Пан, або пропав! Я кинула бомбу у його серце. Свобода вибору – страшна річ. У кожної людини є вибір. Все у нашому світі зумовлено, і лише в одній точці збережена свобода волі – людина або стане сама собою, або відмовиться від себе. Це – єдиний вибір. І від нього часто залежить все.
Вибирай, Лабо. Це твій шанс. Останній і найважливіший… і що б не було, я вірю в те, що ти вибереш правильно.
Ви собі не уявляєте, яка я була переповнена щастям, коли у відповідь отримала :» Не зникай! Ти потрібна йому. Вчи його. Я постараюся змінитися…ти ж казала, що у мене це вийде!»
Він обрав шлях до себе! Ще одна перемога у цьому світі. Ще одна душа на вагах Правди…
Забігаючи наперед, скажу, що за один тиждень Лаба змінився так, що й не впізнати. Дійсно , Бог являє Себе лиш в тій степені, в якій шукач може витримати Його сяяння. Лаба почав світитися. І, якось, сидячи в парку на лавці навпроти нього, ми з Драконом стали свідками Дива. Позад Лаби раптом у небо вистрілили два білі крила! О, Боги! Він був Янголом!!!!!!! І навіть не підозрював про це!
Шлях до себе може виявитися настільки важким, але настільки цікавим, що в кінці дороги ми забуваємо про труднощі, які випали на нашу долю, апросто насолоджуємся і пишаємось пройденим шляхом і вдячністю за цей безцінний дар – Бути Собою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325652
дата надходження 27.03.2012
дата закладки 11.06.2012
Сни
У нашій мові існує цікаве слово – «снити». Активне таке слово. Не «мені наснилося», а «я наснила». Схоже слово є в німецькій мові. Мені видається, що ми дійсно можемо наснити собі багато чого і навіть те, чого потребуєм у даний відрізок часу. Лягаючи, дозволила своїй душі вибрати шлях самій. Занадто багато навколо запитань, щоб напружуватись і пробувати щось контролювати. Просто заплющила очі.
Перше – це звук води. Тихий і стійкий. Я просто сиділа і слухала його. Надзвичайна вічна пісня. Жодного повторення мелодії. Завжди однаково прекрасна природня музика. Чому ми так рідко слухаємо її?
Враження, ніби ти потрапив у Ніде. І навколо нічого, крім Простору. І лише протяги часу ширяють навколо, закручуючись, наче кольорові хвилі навколо тебе. Що таке гравітація? Те, що тримає нас, не дає полетіти? Земне притяжіння ніщо проти наших внутрішніх гравітацій! У мене зроду не було крил, але я знаю, що таке відчуття польоту і чому усі люди прагнуть його... є одиниці, для яких саме це є Суттю. Літати і втілювати свій політ в усе, що є навколо них і в усе до чого вони торкаються. Я щаслива, що Вищі Сили дозволяють мені зустрічати таких людей, що світяться з середини...
Розплющую очі у іншому сні. Знову пробую бути Драконом. Перевтілюю своє тіло у Його, повторюючи рухи, особливо хрускіт шиєю. Потягуюсь. Добре, що хоч вогнем ще не дихаю! Переплавляю свої думки у Його. Намагаюсь відчути усе, що зараз відбувається в осередку вогняного хаосу в Його нутрі. Ще мить! І я на деякий час пливу з Ним, без гравітації.
«Страшно. Такого не буває. Мабуть, це існує лише у мене в голові. Це фантазія. Дійсно! Так, я точно знаю, що я зовсім не такий, як усі. Завжди знав. І знав, що ніхто ніколи не зрозуміє цього в мені. Чому саме зараз? Навіщо перевертати мій звичний світ з ніг на голову? Я й сам не знаю, чого хочу. І хто я? Мрія може залишатися всього лиш мрією. У мені стільки замків і перепон, що не знаю чи варта їх взагалі чіпати. Це те, чого я не проконтролюю нізащо! Я, часом, просто забуваю, що щось постійно тягне мене кудись, що десь існує якесь Призначення. Я відпочиваю, коли у віртуальній грі на час перетворююся у лицаря і щосили нищу мечем ворогів! Коли ці звуки призводять мою суть до рівноваги. Коли вслухаюся у слова пісень, що викликають у мене дивні стани спогадування. На що я сподіваюся тоді? Розглядаю свої руки – молоді, міцні, які не по слухах знають , що таке сила удару. Чому спиняю їх? Чому всередині можу постаріти за мить і чутися старим сивим старцем, що може гори вергнути своєю незворушністю? Звідкіля це все? Звідки стільки питань? Де відповіді? ..страшно... Я малим притискався до берези і живився від неї силою та набирав енергії. Ніколи не забуду цього відчуття, коли міцно обіймаєш стовбура, наче матір і неосяжний Спокій заповнює тебе цілком. Разом з тим вселяється така дика і первозданна енергія, що спинити мене не міг ніхто. Тоді я був справді щасливим... Де це поділося зараз? І цей дивний перстень... Мені лячно, але я знаю, що він точно мій. Мені, добре, коли одягаю його на пальця лівої руки. Так, ніби він завжди там був. Він додає впевненості. Але ж впевненість – це ще,далеко, не все...
Мені б хотілося заховатися від усіх за непроникним панцирем, щоб ніхто-ніхто не торкався мого серця і моїх таємниць, мого дитячого спокою і мрій. Хто сказав, що я Дракон? Хіба це видно по чомусь? Мені цікаво... І хто має право стверджувати це і бачити мене по-іншому ніж я це дозволю? Де я дав тріщину у захисті? І що тепер маю робити? Ну, ні! Ну звідки, все-таки, беруться ці питання? І що маю спитати у неї?..»
Овва, юначе! Повертаюся. Я вірю в Тебе, Драконе! Відчуй себе. Почуй себе. І не бійся...повернення до себе завжди пересипане запитаннями та сумнівами, як ягоди цукром. Але є ще й таке, мудрість з народу :«Сумніваєшся – не роби, а робиш – не сумнівайся»
***
Сон третій цеї ночі. Навколо надзвичайно світло, аж очі ріже. Нічого не видно через це. Спокійно всередині. Навкруги лише звуки пісні льоду, який тріскотить своїми обіймами, створює щілини для того, щоб Сонце ввійшло у нього – вічні коханці...
- Ти можеш поставити мені лише три запитання зараз, на які я спробую відповісти. Ні більше, ні менше у цьому місці.
- Я не знаю з чого почати...
- Думай, хлопче. Я чекаю.
- Ти – відьма?..
- Так...
- А я... Я – дракон?..
- Для мене – так. Третє? Останнє...
Ну що, Драконе, готовий до другого випробовування? Третє запитання – твоє випробовування. Існують запитання, які дуже важко поставити. І я, як ніхто, добре знаю про це? Що твориться у твоїй душі? Боїшся образити мене? Відчуваю себе катом у цю хвилину – намагаюся зазирнути уявно в очі, але не можу через занадто яскраве
сонце. Це сон. І я чекаю на питання, яке примусила народитися в твоїй голові. Кинула словами ще тоді на святі, знаючи, що рано чи пізно ті слова дійдуть до Тебе, просякнуті думками інших людей і їх намаганнями. У чому випробовування спитаєш потім Ти? Воно з трьох частин – дві твої і дві мої. Так, саме так і не інакше. Твоя перша частка – це відчути, чОму і кому Ти віриш і довіряєш більше – іншим чи самому собі, своїй інтуіції. А друга – це частка правди – чесно задати це запитання, не зважаючи ні на що, щоб просто дізнатися Правду, якою б вона не була... Розумієш?
На мою долю теж перепало, не хвилюйся! Перше – це правдиво відповісти на те, що Ти спитаєш, що б Ти не спитав.. І друге – ніколи більше так не робити – не намагатись керувати Тобою, чи робити будь-що, що виходить за рамки твоєї честі і чесності! Пробач... Ти вільний у своєму розвитку і рості. І не всі методи, які підходять іншим, обов»язково мають підійти Тобі...
- Ти спитав, я – відповіла. Наш час скінчився... До зустрічі у якійсь з реальностей, Драконе!
Цікаво, чи ми двоє пройшли це випробування?..
***
2012
У нашому світі у мене є друзі. Багато друзів. Всі вони, неначе мої частинки. Я можу з кимось не бачитися рік-два, але ми не перестаємо бути друзями через це. Друзі надихають мене, а я , сподіваюся, надихаю їх.
Одна з них, найближча – Дана. Не бачилася з нею з тиждень і чую, що бракує спілкування. Адже я всередині - палаюча вогняна ватра, а Дана – джерело з живою водою. Тож ми доповнюємо одна одну, як ніхто. Наші душі настільки близько поруч, що ці дві стихії гармоніюють разом і допомагають – я підштовхую її до дій, а вона – заспокоює мої наглі пориви. Тож поскидала усіляких ласощів в торбу і подалася до Дани – по Живу Воду для себе!
Дана живе біля мого найулюбленішого місця Сили, тому спочатку прямую догори по стежці, щоб вклонитися молодому Ярилові в небі і тихо посидіти біля Потоку Світів – набратися тепла і ясності. У моїй голові рояться ідеї, думки, спогади. Їх настільки багато, що я не знаю, куди їх подіти і як на зло жодного шматка паперу, щоб занотувати, зберегти на потім. Вони переповнюють мене на стільки, що відчуття наповненості приносить якесь незрозуміле дике задоволення. Моя Вовчиця зарухалася всередині. Проситься погуляти. Давненько вже не чула її. Невже Дракон розворушив? Не час ще, маленька. Зачекай трошечки. Стає добре... Прямую по Воду.
Дана тішиться моєму приходу! Розповідаю їй про Дракона. І про Вовчицю. У Дани така ж Риба усередині! Ми розуміємся з пів слова. Наше спілкування, наче дивний танець Води і Вогню. Слова перетікають краплями у іскри, а ті в узори сніжинок, потім у шиплячі вуглики під кінець розмови. Мені хочеться поділитися з нею усім, що у мене є всередині, бо вона зрозуміє. І прийме... завжди. Для мене ця дружба така , ніби я пірнаю у море з головою, розплющую там очі і вбираю у себе усю ту синь, прохолоду і спокій. Ця дружба – наша спільна своєрідна молитва цьому життю. Вертаюсь додому переповнена щастям. І роздумами.
Що таке дружба для Дракона? Наскільки знаю по собі, у нас є кілька спільних рис (у людей-Драконів, людей-Вовків, людей, які мають тотеми, Відьом та Відьмаків) - це загострене почуття справедливості та чесності, інколи, навіть, аж засильне. Нелюбов до натовпів і людних місць. І надсильна інтуіція.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321054
дата надходження 11.03.2012
дата закладки 11.06.2012
***
Сни
Уночі мені наснилося, що я сплю у яйці. Велетенському, білого кольру. Воно покрите сіткою ліній, як шляхами на старовинній карті. Скажу чесно, такого тотального спокою я ще не відчувала ніколи. Хіба що в утробі, але ці спогади настільки далекі, що їх треба витягувати з зусиллям. Але то байдуже, бо у сні, я лежала згорнувшись, притулившись грудьми до колін, а голову поклала на схрещені руки. Навкруги існувала лише Тиша. Я навіть не прислухалась до себе, бо й так все було прекрасно чути! Я розуміла хто я, що маю робити і куди рухатися.
У сні я була собою і маленьким драконеням. Я мала хоч трішки побути Ним, аби почати відчувати Його думки і вібрації. Мусила провідчувати всі Його страхи, щоб знати чим допомогти. Так, я почала відчувати місця, де намітилися крила, там було боляче і неприємно. Це як... от ніби у вас зуб ріжеться! Розумієте? Свербить, болить і постійно очікуєш бажаного результату.
Почала розминатися. Організм Дракона зовсім не схожий на наш, тому й відчуття зовсім інші. Суглоби не слухаються, немов шарніри якісь. Не звикла ще, мабуть. Ну нічого, це вперше, а я ж досить швидко адаптуюся до нових умов.
Повіки зелені і грубші, ніж у людини. Щоб розплющити очі довелося доволі довго смішно крутити головою і щось там нерозбірливо мугикати, допомагаючи собі лапами. Звук розплющення був дивним і смішним. Я аж пащу розтягнула – незручно правда виявилося. Світло в очі! Фуф! Раптовість того сяяння примусило ступити крок назад. Відчути сильний прилив адреналіну, чи що там замість нього у драконів. І саме в цю мить я почула серце. Враження, що у тобі сидить кілька драммерів і щосили гасять долонями по найрізноманітнішим барабанах, різної величини і тембру звуку. В сучасному світі мені б видалося, що я втрапила на д»н»б вечірку. (Обожнювала колись! Ммм...) Я почала пританцьовувати, наскільки це могло вийти у драконеняти. Правда від цього стало легше відчувати тіло і усвідомлювати його як своє власне. На деякий час.
Сон був таким яскрави м, що , прокинувшись, я не зразу зрозуміла, де я. А кістки так крутило, ніби цілу ніч провела на виснажливому тренуванні, а не у ліжку спала. Ну, але, що не зробиш і не витримаєш заради цінного досвіду? Чи не так? Пора рухатись далі! Посміхнулась і виповзла з-під ковдри. В реальне життя.
***
2012р
Окрім всього, що твориться в моїй голові і того, що трапляється зі мною цілком містично, існує ще й цілком реальне життя, у якому теж потрібно жити, виживати, бути щасливим і здаватися такою, як і всі. Бо, не приведи Боже, потрапиш у специфічну лічницю. У цій реальності не дуже люблять «інших», адже такими важче керувати, а отже – таких ізолюють, або знищують. Практично за кожним стежать. Ти ,майже ніде, не можеш бути самим. .Тому й не люблю людних місць
Та не це найстрашніше. Найбільшого жаху завдає те, що хтось поволі, але дуже ціленапавлено знищує творчість у нашому світі. Поки що це не зовсім помітно. Поки що, це видається звичайною трансформацією, адаптацією та осучасненням мистецтва, як такого. Картини, музика, книги, поезія – все це піддається змінам, на перший погляд, цілком оправданих у нашому, практично техногенному, світі. Та це тільки на перший погляд... Думаю, що ще існують люди, які не так бачать, як відчувають шкірою, що щось не те. Щось твориться у Всесвіті. Але, на разі, краще про це мовчати, мабуть.
Я відчуваю, що у цій реальності маю ще добрати знань і фізичної підготовки. Тож починаю хаотично шукати Просвітлених і Майстрів. Добре, звичайно, що у нас є всемережжя (нет по-простому). Швидко роздруковую список імен та адрес. Треба за цей тиждень встигти обійти всіх, щоб зрозуміти, що саме потрібне і чого ще потребує організм.
Другим завданням є повідомлення Дракону. Довго сиджу над коричневим старим папером, складаю до купи слова і фрази, щоб якось донести Йому важливість і потрібність усього. Боюся злякати, але не можу зволікати. Необхідно, щоб Він почав ставити запитання. Коли бажання іде з нутра Драконячої душі – Він стає сильнішим зсередини. А це – важливо.
Тож роблю все якнайбанальніше. Телефонний дзвінок :
- Маю тобі щось дати прочитати.
- Добре, я тут зовсім недалеко.
- Скоро буду!
Стою, слухаю музику у велетенських навушниках, чекаю. Він просто зачепив плече і вильнув в сторону. Реакція мене підвела! Звичайно,у драконів вона значно краща. Посміхаюсь. Збоку, певне, виглядаю на якусь жінку-воїна. Тільки меча і лука бракує за спиною. Чомусь ніяковію, як дівчисько і тому зминаю розмову, наче кавалок газети, нашвидкоруч передаю складений вчетверо зписаний листок і поспішаю піти. Зайнята, мов.
- Зідзвонимся! Бувай!
***
Сьогодні ще зустріч з одним із Майстрів. Приходжу на місце. Розглядаю усе сторожко. Щоб відвести підозру (на всяк випадок) беру з собою подруг. Заняття ж групове. Уважно вислуховую усе сказане, фільтрую кожне слово, емоцію. Намагаюся повторити усе в точності – кожен рух, кожен подих, кожен удар серця Майстра. На мить перетворююсь на нього.
/Скільки болі!!! Тиша і Біль! Як таке можливе? Перша Чара – відкрита повністю, яскрава, фіолетова, ясна, без змін. Друга – відкрита частково, бачить багато, але ніби під променем синього ліхтаря, усе, що поза тим світлом – в густій темряві, треба повернутись, аби побачити інші речі. Третя – голос дрижить. Блакитна вібрація непевна. Набирає сили і впевненості лише опираючись на аксіоми і те, що однозначно перевірене часом. Четверта – зелена куля закрита на кілька замків. Агресія, нелюбов, страх, байдужість. Хто зна яким часом можна їх повідмикати? П»ята – сильна. Нуртує енергією, кипить. Накачана і готова до роботи. Шоста – палахкотить вогненним кольором, навіть дещо обпалює. Сьома – червоний вузол, зав»язаний настільки, що, певне, теж може носити ім»я Гордієвий. /
Це виявилося виснажливим скануванням. Мені стало зле. Я зробила те, що підказала інтуіція – сховалася у своє яйце зі сну. Втекла у інший світ. Повна Тиша і безмежний Спокій. Майстер саме це й хоче довести нам протягом останніх двох годин. Але веде тільки через страждання. Це його власний шлях до Сили і Тиші. Він не підходить мені. Я занурююсь в Тишу сама по собі, іншими шляхами,дещо змінюючи свідомість. На жаль, тут мені взяти нічого.
Ввімкнула телефона. Овва! У Дракона з»явились запитання! Так швидко! Вітаю! Попереду розмова. Правда мені чомусь стає лячно. Думаю чи зможу дати Йому правильні, потрібні відповіді... чи маю право вмішуватися? Зрештою, почекаю до завтра – внутрішнє чуття рідко підводило мене...
***
Сни
Місяць висинь над містом повним колом. Світить, ніби оскаженів. Що з ним сьогодні? Як не намагалася пірнути у потрібний сон – не вдалося. Очі відмовлялися слухатись моїх наказів заплющитися. У голові просто крутяться Його слова: «У мене багато питань...» Нав»язлива думка, як крапля з древнього сталактиту повільно сповзає донизу, відривається з самогокінця кам»яної бурульки, відривається і... летить до низу цілі віки, сторіччя, ери, доки досягне з диким дзвоном у вічній тиші початку сталагмита- дзеркального відображення свого верхнього брата. Ця ніч була для мене цією вічністю падаючої краплі – бездонна і безкінечна, безкрила і безнадійна, неспокійна і потрібна. Спала чи ні? Не знаю. Але впевненно можу сказати, що точно прокинулась. Прокинулась там само, де й вчора. Слава Богам!
***
Ще один Майстер. Цей, правда, теж не досконалий, але потрібен мені. Відчуваю це одразу ж, як переступаю поріг тренувальної зали. Як передати фізичні відчуття словами? Як донести іншому те, через що ти проходиш і в якій точці ти стаєш вільним?
Тут я тренувала свої пороги болю, зусиль і трансформації. Нехай я не можу це все показати до пори, до часу комусь іншому, але це таке важливе уміння. Чи може знання? Не знаю, як назвати правильно.
Тобі болить. Спочатку ти починаєш чинити опір болю, потім виснажуєшся і приходить усвідомлення природи болю. Ти заспокоюєшся і приймаєш його, зводиш і мінімалізуєш у точку. Увесь час дихаючи, продихуєш ту точку максимально і відпускаєш... мабуть, так ростуть крила. І саме так народжують нове життя. Не важливо, чи це фізичне народження людини, чи психологічне, а чи й просто її переродження , трансформація, перехід на інший рівень свідомості. Усвідомлення і Прийняття. І блискавка інсайту: «Біль – не є стражданням». Дійсно, біль є сходинкою догори.
Виходжу вся переповнена вдячністю і легкістю. Практично літаю. У цьому стані призначую зустріч. Звичайно, він знову не сам. Ну що ж, знову тоді доведеться міняти реальність для зустрічі. Не зачасто? Прислухаюся до себе. Звикла уже. Мені це все навіть подобається, затягує. Основне - встояти ногами на землі і не заплутатися в хитромудрому сплетінні реальностей, ілюзій, првди, здогадок і постійних загадок.
***
Поза нашим часом
Іду на зустріч. Мене вже не дивує відсутність машин і перевтілення одягу. Звиклими є юні лицарі, які щиро підіймають руки в знак привітання. Дракон зібраний до купи. Не скажу, що нервує, але дещо насторожений. Цього разу пильніше приглядаюся до юнака, який поруч Нього. Де я його могла бачити? Якийсь леткий спогад, як віск на горищі свідомості. Він дуже схожий на того, іншого, що поруч Дракона у нашій реальності. Як це так? Починаю розпитувати, поки йдем по шляху до менш залюднених місця. В цьому наші смаки збігаються.
Юнака кличуть Лабою. Дивакуватий, але надзвичайно добрий. Це чути навіть на відстані. Каже, що навчається у місцевого знахаря усіляким травним премудростям. Еге, хлопче, та ти не такий вже і простий, як здаєшся. Вникаю в нього. Якщо чесно, то рідко бачила Дракона без присутності цього, другого. Захисник? Не схожий. Швидше - Обережний Супроводжуючий. Такі, в разі небезпеки, зпрацьовують, як дзвіночки на шнурівці біля дверей. Чутливі до погані. Щирі друзі. А ще й знає трави. Потрібний і безпечний. Цікаво, чи в змозі він пам»ятати дві реальності, в яких перебуває? Навряд чи, коли навіть Дракон поки цього не може, а лиш відчуває ці два світи у собі. Ну що ж записуємо у «білий» список. Його роль важлива, як не крути.
Вечоріє. Цей світ середньовіччя все більше і більше зачаровує мене. Мені добре перебувати тут. Моя душа, ніби повертається додому після довгих мандрівок і відпочиває. Ми прогулюємся навколо велетенського озера. Зовсім нещодавно тут було свято Вогню та Води. Сьогодні ж ніщо не нагадує про феєрію. Тихо і спокійно. Рідкі перехожі мало турбують нас. Поодинокі рибалки позавмирали у скульптурних позах біля ополонак на крихкому, вже весняному льоді. Хлопців цікавить мій мішечок з рунами. Вони не розуміють, що це далеко не іграшки, що все набагато серйозніше. Та я дозволяю занурити руку в невідомість і витягнути камінчик з підказкою шляху. Спрощую пояснення і багато сміюся. Дракон нарешті розпружився і я вперше чую, як він заливається сміхом. Згадую напруження щелепних м»язів у сні, коли була драконеням. І від того мені стає ще веселіше.
Досить зимно, наглий мороз лізе під полу плаща і починає закохуватися у мої пальці. Я намагаюсь грітися зсередини. Виходить ніби. Починає швидко темніти. Виходить Місяць. Знов, як тоді, вбирає в себе мій погляд, а , натомість, вкладає в голову : «Час для першого випробовування.» Мене лякають такі откровення, адже я й сама не знаю, що за випробовування, яка моя роль. Всього лиш знання, що вже час і що зараз щось має трапитись.
Дракон пропонує перейти озеро по льоду – скоротити шлях. Я погоджуюсь, бо люблю таке. Лаба починає бриніти, насторожуючись. Відмовляється іти і відмовляє нас. Ось! Вловлюю розуміння миті. Ось воно –з випробовування. Усіма своїми силами знижую тривогу юнака і кажу, що зустрінемся там.
Дракон подає руку і ми ступаємо на лід. Мороз не сильний, але крига досить товста і міцна, як на мене. Мені хочеться поговорити, але я мовчу, наче на мої вуста хтось наклав невидиму печать. Ми доходимо майже до середини озера, коли раптом з нутра зкригованої води виривається страшний стогін. Лід репнув десь глибоко з несамовитим звуком пострілу. Ось воно! Ми завмерли. Я стою спиною до Дракона і подумки посміхаюсь. Мені не страшно, бо точно знаю, що нічого не трапиться і вже тепер достоту відаю у чому полягає випробовування. Випробовування стихії Води.
Мені видається, що я стаю ним. Страх, який починає боротися з відчуттям того, що хтось подумає, що він боїться. Він має вирішити, зробити вибір. Іти далі чи повернути назад. Він ніколи не звертав зі свого шляху. Це його принцип. Думки його линуть, наче біжуча стрічка у телевізорі. Проходить мало часу, якісь секунди, але для Нього і для мене – це саме та – Вічність Краплі, вага якої перевищує вагу найбільших планет. Він скеровує повернути назад. Повільно, на відстані одне від одного, рухаємося туди, звідкіля ведуть наші щойні сліди. Я подумки захоплююсь: «Молодець! Пройшов! Зрозумів випробовування. Обрав між тим, що Його можуть вважати боягузом і Відповідальністю за іншого.». Я дійсно гордилася Ним. На березі вже метушився Його друг, тепер я не забороняла Лабові тримати Дракона і безупину говорити про небезпеку. А Лід все ще тріщав, наче шкодував, що відпустив нас...
***
От до чого мені важко звикнути, так це до різких переходів з одного світу в інший. Крок, і ти вже серед шуму-гаму техногенності. Де й поділася тиша?
Ми ідем по дорозі до своїх домівок і, раптом, Дракон починає співати. Я здригаюся, бо співає Він саме про середньовіччя. Таке враження, що пам»ять його починає бунтувати і подавати своєрідні знаки через часові проміжки словами, мелодіями і снами.
Я щаслива. Завтра буде час Запитань...
8.03.2012 (2:20) La Loba
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320288
дата надходження 09.03.2012
дата закладки 11.06.2012
Ці всі світи - мої
... Бо Ти лежиш
і музика твоя
Непевно входить в світ, де
Ти і Я,
У Космос лиш моїх
Шляхів Чумацьких,
Звізд та сходжених доріг
У світ Вогню,
Що слухає мій спів руки,
Дихання пальців,
Стук перстнів,
Їх дзвін легкий.
Це Рай мечів,
Металу та вітрів,
Час мішковин,
Дитячих босих ніг,
Час моїх снів.
Це мить Води!
Пірнань в моря,
Сторіччя витримки легень,
Мовчанка риб –
Розмова про „Веди!”
Це плоть Землі!
Це запах, смак
І дотик до сльози.
Ці всі світи – мої.
Входи у них в мені...
2011р. Ст-ав
Коли він вперше переступив поріг, моя реальність захиталася. Повелася тонкою плівкою туману і мені видалося, що провалююсь кудись. Провалля часу. У вухах задзвеніли удари мечів, шелест довгих суконь по землі і шурхіт драконячої луски по збитому шляхові... Ніздрі інстинктивно розширилися назустріч прілому запаху, що забивав памороки. Голова пішла обертом. І я механічно склала пальці в обережний знак внизу живота - у двері заходив Дракон.
Занадто молодий, неусвідомлений, з ледь окресленими крилами, у людській юнацькій іпостасі. Мої зіниці розширилися і я шанобливо відійшла назад пропускаючи його в кімнату – Дракон, все ж таки, навіть, коли ще й не відає про це. Ледь зуміла спинитися, щоб не схилити голову в поштивому поклоні – реальність не та.
Що його привело до мене в цьому часі? Струсонула видіння зі свідомості і всілася у крісло навпроти. Таке звичне завжди, робоче місце прийняло мене обіймом дубового трону. Здригнулася. Давно не було таких відчуттів.
***
Вперше побачила Дракона років з десять тому. З того часу пам»ятаю лише звук розтину тканини сьогодення від вітру,що здійняли крила за спиною у чоловіка, що нагнувся наді мною. Здається, я тоді втратила свідомість. І постійно боялася знову побачити ті гігантські чорні крила над собою, адже тоді ще зовсім нічого не знала про себе. Але той страх був настільки перемішаний з цікавістю і азартом, що я викликала той спогад знову і знову ,зачіпляючи свої пальці, наче кігті у вигин його ключиць. Мені здавалося, що саме там була точка управління крильми. Я була занадто юною...щоб второпати , що й до чого. Того дракона звали Трістан. На жаль, він зник, як Дракон - загубився у соціальних та часових тенетах, залишившись всього лиш людиною. Цікаво, чи ще хоч комусь він показував свої крила? І цікаво, чи зможе зробити це ще раз, коли прийде час?...
Другого Дракона я вже не боялася. Він був темно-червоним і вже умів літати. Він ширяв найчастіше над Києвом, коли темніло і кілька разів брав мене з собою. Показав те, що, можливо, я й не мала бачити, але що, як на мене, зкерувало мою Долю в дещо інший бік. Книги. Знання. Простір. Час. Відчуття цього всього зав»язане кольоровим наузом у волоссі у мене на потилиці. З того часу я знаю про Драконів все, що потрібно. Найперше – я можу зразу бачити їх, розрізняти і допомагати, коли є потреба. А Червоний, навчивши і передавши, теж зник. Та Цей, просто повернувся додому, у власну рельність, бо чув себе у нас незатишно і тісно. Так і не спромігся побути в людській шкірі трішки довше. Та, думаю, що це й на краще. Від нього у мене спогад червоної заграви західного сонця у полиску крил та відображення повного місяця у жовтуватих бездонних очах.
Потім мій шлях пересікся ще з кількома. Але ті, лиш посміхалися і звужували зіниці при зустрічі, знаючи, що бачу їх крила. Лише ніс видавав їх напруження. Я не була їм потрібною, а вони не дуже цікавили мене, тож наші стежки сходилися і розходилися за мить, залишаючи в повітрі запах удару металу об камінь, як у кузні.
Вже за кілька років час потрошку стер спогади і заховав мої знання до пори-часу у тайстру з мішковини, а ту – у Жовту Чару мого єства.
Аж ось! Молодий Дракон у кріслі рівно навпроти мене. Мені якось треба було давати раду з тим, що діялося зі мною від цієї несподіваної зустрічі. Мішковина репнула по швах і все з неї, раптово, посипалося у мою голову і в усі Чари. Зусиллям волі заспокоїлася і поцікавилася, чим зобов»язана візиту.
***
Причини візиту у людській подобі, завше бувають поверхневі, та не у цьому випадку. Поміж життєвих банальностей і негараздів було вплетено якусь таємницю з іншого життя. Посеред дитячих спогадів так явно війнуло василіском, що я, внутрішньо зібравшись, знов і знов примушувала себе сидіти на місці, а не зірватися і бігти від небезпеки.
За кілька зустрічей мені необхідно було правдами-неправдами досягти Його суті і осягнути причину Його перебування тут. Усвідомити своє місце у цій круговерті і , що найголовніше, ні в якому разі не злякати. Адже Він ще потребував часу на дозрівання крил. Йому ще потрібно вчитися літати. Один необережний крок і... Дракона не буде...А цього я собі ніколи не пробачу!
Ну що ж, юначе. Середньовіччя, як мінімум. Лицар? Є щось таке. Тримається вільно. Крила ледь видно за обрисами. Не чує їх ще...Втрапив у «правильну» сім»ю – дали все, що необхідно для розвитку молодого Дракона. Фізична підготовка достатня – майже готовий до польотів. Ментально – спрямований правильно. Знання, пам»ять, розум – досконало. Ще трохи допрацювати з духом , усвідомленням і творчими каналами... І... допомогти з вибором? Не маю права, на жаль. Хай спочатку полетить, а там, дивись, і сам обере серцем.
***
Рунами виписане моє ім»я, старовинною буквицею, яка живе в нас з прадавніх часів. Наша душа відкликається саме на це ім»я. Неначе птах починає занурюватися в весняні калюжі і чистити своє пір»я для зустрічі з Сонцем. Стрепенулася душа, почула клич Предків, відчула Призначення і ожила. Моя душа оживає, коли чує потрібність іншої душі. Зачинає рости, аж за межі тіла і тоді я починаю вміти літати, щоб навчити літати Крилатих...щоб навчити їх знати своє Ім»я...
Перебираю в мішечку камінці сердоліку, певні руни самі просяться в долоню. Слідкую за поглядом юного Дракона. Йому цікаво. Це вже – щось! Сам просить, аби вчила його. Це важливо – бажання зсередини. Інстинктивний поклик. А я,чорт забирай, хочу його вчити! Передати усе, що так довго, без діла, було закинутим в полотняну торбинку моєї пам»яті...
На деякий час він зник. Суєта. Вміння в тому всьому відшукати Спокій. Бо лише так можна чомусь навчитись і щось навчити. Час.
***
Тонке пальтечко в сіру клітинку, дме вітер і сіє в обличчя дрібним снігом. Я біжу і мені безпричинно легко, весело і безтурботно. Наче дівча. Час від часу поглядаю під ноги, аби не впасти. І , радше внутрішнім чуттям, аніж зором встигаю помітити Його перед тим, як зіштовхнутися. І знов – запоморочливий запах старожитності! Спіткнулася, лечу на бруківку. Реальність репнула. Чиясь рука підхоплює мене біля самої землі. Підбираю довгі поли зеленої сукні і поправляю червоного каптура на голові, дурнувато посміхаюсь. Зустрілись нарешті. Ого! Тут його крила значно більші! Він – лицар. Посміхнувся. Я все ще тримаюся за руку, мої пальці дивним чином відчувають лусочки на його шкірі. Теплі чомусь... Заплющую очі і вдихаю цю хвилинну реальність, щоб закарбувати її на нотному стані пам»яті, наче музику. Так легше повертатися. Голосно засигналив автомобіль, шумно проїхала поруч швидка з сиреною.
- А! Так-так! Привіт, хлопці! Рада бачити вас. Прийдете на семінар?
- Не знаєм, чи вийде. Хотілося б. Але у нас свято в суботу.
- Ну то вже, як зірки складуться! Приходіть!
- Ми зателефонуєм! Ви гарно сьогодні виглядаєте!
Ну що ж. Мабуть час підходить. Втомилася. Такі переходи не проходять безслідно. (Тафтологія якась! ) Біжу додому.
Не знімаючи капців прямую в бібліотеку. Десь тут, здається. Стаю навшпиньки і мацаю рукою запилену поверхню старої дубової шафи, ніби малюю пейзаж по порохах. Невдячне полотно! Та й я – нікудишній маляр! Ще трішки... А! Ось! Маленька дерев»яна скринька з моїми скарбами. Подивимось. Камінчик, який я знайшла в пилюці, коли мені було чотири роки; срібна паща вовчиці – мій тотем; старовинні монети – «Дами Сонця» зі срібними вушками для коралів; обереговий перстень з бірюзою; ритуальна каблучка з топазом; прабабцин медальйон; вовче ікло; ключ від щастя; латунні крильця; браслет з моїм власним маленьким містечком; усілякий дріб»язок; і ось – воно- тепло у руку – ходи сюди! Кельтська плетінка. Перстеник з черленного срібла – вібрує і гріє мою долоню, наче чує щось. Затиснула в кулаці і притисла до серця, викликаючи давній спогад.
***
11 серпня 1999р., Київ
Серпень. Тепло. Середа, здається. Спускаюся з Лисої гори на Андріївський Узвіз. Енергії – через край! Відчуття магічності простору – неймовірне! Ступаю бруківкою. Мрію. Щойно крізь кіптяве скельце спостерігала повне затемнення Сонця. Це було дивно і давно. Мені було так само, як Драконові зараз. Натовп людей, які шаленіють від побаченого шоу в небі. Так і чути звідусіль – кінець світу, пророцтво, Ностардамус, хаос... Роблю крок убік і втрапляю в цілковиту тишу. Перелякалася. Невже щось із вухами?! Адже навколо стільки люду, шум, гам, а я наче за шклом стою, рота роззявила і ошелешено дивлюся на світ. Роззирнулася. Ноги на тій же бруківці, ніби вросли у землю. Навкруги, куди оком кинь, лотки з сувенірами і люди, море з людей. А на відстані витягутої руки, просто на землі, килимок з трави. Поруч - чоловік. Одягнений дивно, як на серпневу спеку – закутаний у звірячі шкіри, в хутряній шапці, що аж лиця не видно, лиш очі – живі та гострі, як шпильки. І дивиться пильно. На мене. Я знітилася. Почала розглядати - що продає. Шкірки звірячі, зуби, кісточки, кігтики, пера, засушені ящірки та змійки, камінці якісь. Присіла. Намацала вовчого зуба, серед усього добра і спитала: Скільки?
Називає смішну ціну. Дістаю з кишені гроші і розраховуюсь.
- Це дуже сильний оберіг. Саме твій! Впізнала – каже – носи біля себе - прошелестів тихо, ледь розтуляючи вуста.
- Дякую – пискнула у відповідь.
- Дивись ще! – наказово так, що ослухатись зась! – добре дивись! Руками. Заплющ очі!!!
Моя рука поволі опустилася на килимок і пірнула під пухнасті шкіри. Я міцно стулила повіки і,з осторогою, моя долоня повільно прямувала по шороховатій поверхні, як переляканий равлик. Поки не відчула тепла і на мій палець, немов живе населилося кільце. Я перелякано відсмикнула руку і розплющила очі. Кельтська плетінка. Срібна. Не нова. Чоловік дивиться і усміхається.
- Купуй – каже – це не твоє, але купуй.
- Скільки? – затремтіла голосом
- Все, що у тебе є – безапеляційно і раптово жорстко змінив голос.
Я нервово почала згадувати, скільки у мене грошей, подумки рахувати, що не матиму за що купити квитка, щоб повернутися додому, але , чомусь, навіть не подумала просто відмовитися. Як зачарована, махнула на все рукою і вигребла свої збереження на долоню. Не мало, не багато – невеличкий статок для студента. Без жалю висипала в простягнуту руку чоловіка, дивлючись йому прямо у вічі. Той затиснув руку і посміхнувся.
- Це не твоє. Пам»ятай. Він сам скаже , коли захоче стати чиїмсь. Почуєш. Ти – Вовк. А - це належить Драконам. Бережи.
Останні слова прошелестіли вже у мене в голові, бо я рвучко піднялася, ніби мене відпустила невидима сила, вирвалася з кільця тиші і стімко помчала вниз Узвозом, розштовхуючи шумних людей на своєму шляху. Відсапалася аж на березі Дніпра. Розтиснула обидва кулаки. В лівому – вовче ікло, в правому, зачеплене за великий палець – срібне кільце. Що за вигадки про вовків, драконів? Нісенітниця якась! Я, звичайно, люблю вигадувати, але вже завелика, щоб вірити в усілякі казки. Проте, кільце було дійсно красивиим. Покрутила його поміж пальців і подивилася крізь нього у небо. За моїми плечима щось трапилося – ледь вловимий стукіт і дзвін, і шум лісу. Мурашки по шкірі. Озирнулася – нічого. Сховала перстеник в таємну кишеньку наплічника і попрямувала до Контрактової. Через пів України довелося їхати «зайцем», але це не вперше і , певне, не в останнє у моєму житті.
З того дня вовче ікло висить у мене на шиї – оберігає – все покрите сіткою тріщинок, немов шрамами після невидимого бою. А другий здобуток лежить загорнутим в шматочок лляної тканини, в заповітній скринці. Час від часу, я витягувала цю коштовність і милувалася. Плетіння гріло мене у ті миті, коли я замерзала від людської байдужості. Часами, видавалося, що кільце живе, зплетене з живих рослин і ось-ось проросте дубовим лісом, запашними луками - лиш кинь його на землю. І завжди, коли б не брала його у руки, десь здалеку звучали арфи і волинки. Опісля -снила дивні сни... Так і жили, майже друзями. І ось, нарешті, прийшов час прощатися. Без жалю, востаннє затиснула тепле коло зі сплетіння Часу, Простору, Магії та Волі, наче дитину і вклала в звичайний паперовий пакунок для подарунків. Вже час...
***
2012р. Ст-ав
В той день готувалася до переходу, бо відчувала, що цього разу все буде довше, ніж завжди, тож маю витримати. Всі обереги, амулети – на себе. Руни, нотатники, олівці – у торбу. Замовляння і терпкий чай з трав - на дорогу. Останнє, що чую у цій реальності – це телефонний дзвінок :
- То де ви? Ми чекаємо на вас!
Останнє, що бачу – нашу ратушу і людей, що зтурбовано снують туди-сюди містом. Штовхаю двері пабу і... Втрапляю таки в середньовіччя.
Так, інквізиторів тут не видно. Зітхаю полегшено. Швидко минаю столики і спускаюся сходами до низу, підібгавши руками довге плаття незвичним для себе рухом. Плутаюсь в одежі і в думках. Зимно. Аж ось і Він – юний Дракон у компанії друга. Посміхнулась. Всілася на масивний стілець і , нарешті заспокоїлася. Чомусь, біля Дракона почуваюся спокійною і захищеною. Ніяково простягаю свій подарунок. В очах – цікавість, а потім – дитяче захоплення! Без слів. Нарешті перстеник відшукав свого реального господаря! Спокійно всівся на пальці лівої руки, наче повернувся додому. Я була щаслива, бо побачила, як, ніби від невидимого втручання дива, плетиво почало пускати коріння у тіло Дракона зеленими цівками прадавньої пам»яті. Ми їли та сміялися, а я спостерігала, як доріжки правди і знань тихо підкрадаються до Його серця. Мене переповнило незнаною досі ейфорією, коли побачила, як затремтіли від енергії зелен-сині крила і почали поволі розправлятися позаду плечей юного лицаря. Він все ще не помічав того. Але то все – до часу.
Мені, раптом, захотілося зтягти з голови золотавого обруча, поскидати свої зеленаві шати і стати на годину звичайною селянкою, які бігали поміж столів, роздаючи просту їжу і мед у кухлях. Втікти з цих задушливих стін на свободу. Туди, де я точно знала, пропахнуті теплом трав»янисті пагорби, а квіти чіплятимуться за поділ спідниці, гілки заплутаються в розпущеному мідному волоссі. Бігти щодуху по стежці, щоб зануритися у синь далекого неба і скупатися у золоті Цього Сонця. І щоб поруч – тепло від чужого подиху. Щоб рука чиясь рвучко схопила і примусила зупинитись Тут і Зараз! А потім, вмить, лише слід на щоці від драконячого крила, що подався у вись, прошепотівши зсередини тихе :»Дя-ку-ю...»
На жаль. Не можу собі зараз позволити. Кляті зобов»язання!!!
У цій реальності мені треба бути обережною, адже відповідаю не лише за себе, а й за ще ненародженого Дракона.
Тому, стримано домовляюся про зустріч увечері, бадьоро посміхаюся і поспішаю до виходу. Мої сили вичерпуються. Просто необхідно поповнити запаси енергії, бо шкірою відчуваю, як приковую до себе погляди тутешніх посіпак. Вискочила на вулицю – аж ударило зимним повітрям у розхристані груди! Вдих-видих... Вдих-видих. Вдих-видих! Хух!!! Похапцем прощаюся і біжу праворуч від дороги до , одній мені відомого, найближчого Місця Сили. Ніхто навіть не запідозрює у цьому місті, що саме можуть приховувати в собі старовинні напівзотлілі дворики, старі закинуті під»їзди, чи й просто покручені стовбури дерев. Благо, що відновлююся швидко – навчилася вже! Неабияк горжуся цим своїм умінням. Ну що ж, знов в дорогу?
*** Поза нашим часом
Камені дивним візерунком вкладаються просто під ноги, під підошви шкіряних черевиків, наче якась загадка, головоломка, яку не під силу розгадати. Зістрибую з мурованого парканця і йду назустріч молодим лицарям. Добре, що захопила свого плаща, бо над вечір стає зимніше, а хто зна, що чекатиме мене далі. У небі мідною надщербленою монетою медитує місяць. Я задивилася. Він, немов ввібрав увесь мій погляд в себе, а натомість накидав у мої очі власного світла. Я сильнішаю! Це тішить.
Юнаки з великим шануванням зустріли мене, як даму з вищого світу. Ніяк не звикну до такого обходження. Ми повмощувалися у невеличкій каретці і попрямували на свято.
Озера... Край містечка. Краса неймовірна! Звідусіль блимають феєрверки і вириваються, ніби нізвідки, фонтани води. Свято Вогню і Води. Найважливіше у цьому місці, наче початок нового року. Земля прокидається зі сну. Зима пропускає Весну поперед себе. Скоро забуяє все тут, що на разі чорніє і тане...
Не люблю натовпів, але доводиться мириттися з цим. Особливо зараз.юнаки розважаються, веселяться. Мені теж стає легко, як в дитинстві! Я все пориваюся кинутися в танець, що то колом, то змійкою проминає попри нас. Заливисто сміюся. Геть розпружуюся. Хапаю за руки хлопців і тягну у коло. Аж коли, раптом, внизу спини підлий холодок. Зовсім забулася, де я. От дурепа! І давно вже ж не маленька. За нами стежать!!! Як же ж мені захотілося, щоб замість ошатної сукні, на мені був простий одяг і зручні чоботи. Добре, що хоч усі мої обереги приховані на шнурівках, біля серця – їх не видно, але я відчуваю їхню дію. Дивно,але стежать не за мною. Інквізиторів не видно. Ні! Стежать, чомусь, за Ним. За юним Драконом! Тих, хто стежать – небагато, але вони можуть перебувати у різних часах та світах. Мене, слава Богам, ще не помітили. Треба бути обережнішою і звертати увагу на дрібниці. Навіщо Він їм? Думай-думай! Спогад з мого часу – розповіді Дракона про небезпечні ситуації і людей, що часто пересікали його шлях у різний час. Він вижив і вистояв... Думай! Мислеобрази потекли крізь мене, наче річка, вогонь навколо мерехтів і переливався,як живий - не давав зосередитися на основному. І... Є! Підсікла! Думка-риба, думка-блискавка з нутра – Він - останній Дракон у нашому часі... І, чомусь,чи комусь, не потрібно, щоб Він довідався про це, щоб розвинувся, відчув свої Крила... Це було дивно і примушувало задумуватися. Мало того, робило мою місію в цій справі дещо небезпечною. Але я вже зробила Перший Крок. Тож відступати тепер нікуди.
Ми провели решту вечора без особливих пригод, от хіба що захмеліли трохи від елю, меду, шуму, натовпу і видовищ. Вогонь і Вода – такі різні і такі однакові. Стихії. Властиво, у той день, чи то пак, ніч - в мені ці дві стихії поспліталися у тому місці, де до того було тепло від срібного перстея Драконів. Вони заповнили недавню пустку і таке враження, що зцілили якусь невідому мені самій частинку моєї душі. Така собі – темна сторона мого власного Місяця. Я дивилася на Дракона і бачила у ньому ті ж стихії, які боролися за основне місце стихії у Його Єстві. Смішні! У Ньому має бути ВСЕ! І всього порівну, щоб він міг літати, дихати, жити...
Проведи мене, Драконе. Мені вже пора додому, у свій час, а Ти теж відповідаєш за мене тут, як і я за Тебе.
Останній доторк руки на прощання – дивне сплетіння, яке гріє. Чую кожну його драконячу лусочку під людською шкірою. Чую, як б»ється його серце після свята. Чую його непевність і незрозумілість усього, що відбувається. Чую трем ще прозорих крил, до яких так хочеться доторкнутися. Намагаюся передати усе, що знаю у цю мить про нього через цей доторк, бо говорити ще не маю права. Тому мовчки вібрую від знання, що переді мною Останній Дракон Нашого Часу, що маю змогу так просто торкнутися Його і вдихнути запах. Боюся, що це зникне, як щось нереальне і що з цим зникне частинка мене. Як Тобі показати? Як дати зрозуміти? Просто вчитиму Тебе, як і маю. Готуйся, юначе!
Трохи відсторонююся, щоб за мить, з жалем, опинитися у свому часі.
- Бувай! До зустрічі!
- Все було добре? Вам сподобалося?
- Можна на «Ти». Все було просто чудово! Я дійсно розважилася. )))
- Я радий. До зустрічі!
- Скоро вчитимемось! Іди, тебе чекають. Доброї ночі.
І такий незвичний ,у цьому часі, поштивий поцілунок у ліву руку на прощання. О, так, Ти - справжній. Лети, Драконе...
/Далі буде?../
6.03.2012
Івано-Франківськ
La Loba (Р.О.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319686
дата надходження 06.03.2012
дата закладки 11.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.06.2012
Торкнутись
Раптом.
Очі закрити долонями.
Вуста - вустами.
Пірнути під Тебе,
Зірвавши соціум
до шкіри.
О! Скільки в Тобі віри!!!
Блукатимуть звуки
розбудженої ліри
по мЕні
зверху вниз
І знову вгору.
Вдаватиму покору,
щоби приспати
Твого Звіра,
який готовий
до війни.
А я - за мир!
Ти спробуй - дожени!
Спіймаєш - буду твоя,
ще раз звойована,
як Троя.
Складаю зброю,
Але з погордою
в очах...
Кохаю Твого Звіра.
Луска, як шкіра.
Раптово доторкнусь...
О, Боже!
Скільки в Тобі віри...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327770
дата надходження 04.04.2012
дата закладки 21.05.2012
Ти тут?
У сні?
Так близько-
Запах чую...
Усоте я сама ночую!
Ти тут?
Ти ТУТ
Бо пучки пальців
аж за мить завмерли
від клаптиків сузірь,
що на твоїх руках.
Затерпло все...
І подих по-між нас
Затерп.
Стоп-кадр.
Не сон - вертеп!
Ти тут?
Невже?
Чому ти пропадаєш?
НЕ знаєш?
Знов зникаєш?
Чи помер?
Звикаю
до зустрічей
у сні...
Ти тут?
Чи ні?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327185
дата надходження 02.04.2012
дата закладки 21.05.2012
Ноги...
І пальці рук
ТИ –
Мій вчитель
Науки з наук
Я мовчу,
Стуливши уста
Всотую
Долю твою...
Тільки так
Доведу,
Що затямлю
Урок.
На замок
Всі думки.
Я і ТИ
В Обережному Колі
Долоня в долоні...
Зображення Марта Ніконова
нтимна лірика.
або.. Пізнання)
50х70см
Вирізанка
сріблястий папір, фон темно-зелений з фактурою полотна
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314614
дата надходження 17.02.2012
дата закладки 08.04.2012