Ми бродили по залах галереї, наче по казковому дитячому майданчику. На стінах у рамах казкові ж таки дітки їли морозиво, грались, залицялись, сміялись і журились. Пухкенькі, рум’яні, у панталончиках з рюшечками. Дітки Жені Гапчинської – неймовірної художниці з великим дитячим серцем, - наче уособлення біблійного побажання «будьте, як діти». З картин хлюпала радість.
- Не можу підібрати слово, щоб умістило все, що тут є, у цьому залі, на цих картинах, - пожалілась я своїй молодій супутниці – теж художниці.
- Ніжність, - підказала вона. І це було саме те слово.
Мені давно хотілось розповісти про ніжність, та я все не знала, з чого почати. З недавніх пір, старанно розглядаючи жінку у собі, я намагалась зрозуміти, чого мені не вистачає. І дійшла до висновку, що майже позбавлена такої жіночної риси, як ніжність. Почала приглядатись до інших жінок – подруг, знайомих. Думка про те, що ніжність – страшенний дефіцит характеру сучасниць, сформувалась не відразу. Дуже вже не хотілось погоджуватись із нею. Та все ж довелося, бо то – факт: нам катастрофічно не вистачає ніжності. А де ж вона поділась? Як? Чому? І що ж нам тепер всім робити? Скільки питань! Треба шукати відповіді. Ні-ні, не з простої цікавості чи бажання пофілософствувати, а тому що без жіночності характеру не буває жіночого щастя. А так хочеться бути щасливою! Заради щастя я готова на експеримент – розвивати у собі найкрасивіші і найпотрібніші риси жіночності: ніжність, лагідність, терпіння, уміння прощати, співчуття.
Читаючи сучасну літературу, спостерігаючи за жінками у своєму оточенні, а потім розмірковуючи над прочитаним-побаченим, мушу з сумом констатувати, що ніжність, як риса жіночності, майже загинула під бомбардуванням фемінізму. Вона є реліктом у суспільстві, де наполегливість і цілеспрямованість стали фундаментальними рисами жіночого характеру, а успіх і забезпеченість - еквівалентом щастя. І знаєте, я бачила багато успішних, забезпечених жінок – наполегливих і цілеспрямованих. Але по-жіночому щасливих майже не зустрічала. Щоб швидше досягти мети, треба швидше рухатись (це всі знають)… у правильний бік! (А от про це мало хто задумується!). Розшифрую: щоб бути успішною, потрібно розвивати у собі риси характеру, що сприятимуть успіху, а щоб досягти щастя – ті, що сприятимуть щастю. І це – зовсім не одне й те ж. Досягнення успіху ніжності не потребує. А жіночого щастя без ніжності не буває. От така петрушка.
З чим тільки не плутають ніжність заморочені фемінізмом, замучені необхідністю виживання у світі чоловічої інфантильності жінки! З бездіяльністю, безвольністю, хитрістю (так-так! Із жіночою хитрістю – «щоб чоловіків «охмуряти»). Але найчастіше еквівалентом ніжності у переконанні сучасних жінок є слабкість. А жінка, що мусить працювати на рівні з чоловіком, робити кар’єру, сама пробиватись у житті ще й дітей за собою вести, апріорі не може бути слабкою. От так і стає зрозумілим, куди поділась ніжність – не як прояв любові, а як риса характеру, притаманна справжній жінці. Ми – не слабка стать, а отже не можемо собі дозволити бути ніжними. Логічно? Може… Але чому ж так сумно?.. Я останнім часом спостерігаю дивну річ: якщо думки і вчинки – правильні, у душі є радість, якими б не були ці думки чи вчинки важкими й некомфортними. Божа логіка завжди несе в собі зерно радості. То чому ж вибір між жіночою силою і жіночою ніжністю радості не приносить? Може, тому що в ньому немає логіки? Не житейської, а справжньої, Божої.
У спогадах жінок з ніжним характером, завжди присутній тато-король. Ну, звичайно ж, не король певної держави, а просто тато, що ставиться до своєї донечки, як до принцеси. Ніжності характеру доньки надає не мама, а тато. Парадокс? Тільки на перший погляд. Тато, чоловік – сильна стать. Він покликаний відігравати у житті своїх близьких жінок – дружини, доньки – роль захисника. Сильний (гадаю, зрозуміло, що не тільки і не стільки фізично, як душевно й духовно) тато поряд – це той мур, за яким може вільно й безбоязно цвісти й розвиватись тоненька стеблинка – ніжна й беззахисна – донечка, принцеса. Захищеність, як вода рослинці, потрібна жінці для того, щоб у ній не вмирала ніжність. Почуваючи себе захищеною, дитинка може без страху бути знехтуваною проявляти лагідність, ласку у словах і вчинках, і це згодом стає невід’ємною рисою її характеру. Тато, що нехтує ласками доньки, а надто ж відштовхує їх, чи насміхається, позбавляє свою дитину жіночого щастя. Ні більш – ні менш.
Жінки мого покоління (та й, на жаль, не тільки мого) апріорі не можуть бути ніжними. Ми у масі своїй – діти проспиртованих батьків. Мало хто з моїх ровесниць мав щастя рости при непитущому таткові. Горілка – та бомба сповільненої дії, що руйнувала й продовжує руйнувати наші жіночі долі. Ми не були захищеними, ми не стали ніжними. Для ніжності потрібна сміливість. А нам заважає страх бути знехтуваними, відштовхнутими так, як ми були відштовхнуті своїми батьками. Ми боїмось, що нас неправильно зрозуміють, що наші слова і дії будуть сприйняті якось не так. Ми просто боїмось. І, що найсмішніше (до гіркоти), - ми боїмось собі зізнатись, що боїмось… Недавно я зловила себе на тому, що боюсь пригорнутись до свого дорослого сина. Уява, звикла, мабуть, до таких вправ, послужливо намалювала картинку, як син сахається від мене: «мамо, ну, ти що? Я ж не маленький!» Все це відбулось у моїй (хай їй грець!) уяві, але почуття приниження будо напрочуд реальним і гірким. «Стоп! – сказала я собі, - ти ще нічого не зробила, а син ще нічого не сказав. Це – не реальність! Це просто страх». Я задумалась над тим, скільки разів отруєна страхом уява заважала мені бути ніжною, лагідною.
Який жаль! А в моєму нинішньому положенні – ще й гріх. Бо так, на щастя, відбулось у моєму житті, що Бог-Отець дарував мені право називати Його «Авва-Отче» (Таточку). Якщо ви уважно читали Біблію, то знаєте, де про це написано. Там сказано, що у Особі Творця віруючий отримує Батька. Тобто того, хто любить, турбується, вчить і оберігає. І у відповідь чекає довіри. Я не сприймаю Бога, як непізнаваний абсолют. Навпаки, вірю, що Він хоче, аби ми пізнавали Його, довіряли Йому. Більше того, Його неймовірно ображають прояви нашої недовіри, почитайте біблійні книги пророків, там це – ясніше ясного. І навіть ще більше: саме недовіра Адама і Єви до Божих слів – той самий гріх, що невпізнанно змінив і лице землі, і долю людства. Отже, кожного разу, коли я боюсь проявляти ніжність до рідних і близьких мені людей, я кажу Йому: «Татку, я почуваюсь незахищеною, Ти погано мене захистив!» Абсурд? – Так! Гріх? – Стовідсотково! І глупство неймовірне. Бо де я ще знайду батька, що захистив би мене краще? Звичайно, Він не стелить мені під боки м’якеньких подушок. Він часом дозволяє мені сповна пожинати те, що я бездумно сію. Він допускає у моєму житті і сльози, і втрати, і хвороби. Він дав мені не тільки право вибору, але й право уповні пожинати плоди цього самого вибору. Але Він – Захисник. Уперше я зрозуміла це дитячою інтуїцією у чотири роки, коли на мене задом наїхала вантажівка сусіда. Він розвертався на машині і не побачив дрібної постаті, що вклякла навпочіпки у кучугурі піску. Удвічі більше колесо могло легко, наче кошеня, розчавити мене, але воно лише злегка черкнуло відставлену вбік ногу, й, навіть не встигнувши злякатись, я вилізла з-під переднього бампера неушкоджена. Побачивши переляк на обличчі сусіда (він потім довго уникав зустрічі зі мною) і почувши розпачливий крик бабуні, я подумала про те, що хтось всемогутній дуже мене береже. І замість страху відчула радість і тепло. Я і тепер відчуваю те саме, коли усвідомлюю, що маю Батька.
Дитинство неможливо повернути. Мої батьки були такими, як були, іншими стати їм не дано. Необхідність виживати у непростих житейських умовах, зневіра у силі близьких чоловіків сформувала характер, позбавлений ніжності. І я не знаю, як змінити минуле. Але, як людина віруюча, я знаю, що робити з гріхом. Найперше, каятись і просити пробачення. А потім намагатись діяти правильно. З усіх сил! Знаючи, що цих сил буде аж ніяк не достатньо, і вірячи в те, що Батько завжди поряд і завжди допоможе.
Важко уявити, що вже завтра я стану ніжною. Набагато простіше – що вже сьогодні я перестану стримувати ніжне слово, жест, вчинок. Із вчинків виростає звичка, із звичок формується характер. А мій характер впливає не тільки на мою долю. Він впливає на двох моїх синів. Так само, як характер сильного тата формує жіночність доньки, ніжний характер мами формує мужність сина. Бо саме ніжність, а не слабкість – та риса, що спонукає чоловіка бути захисником. Моя бабця – татова мама – залишилась у моїй пам’яті жінкою аж ніяк не ніжною. Та й не особливо жіночною в усіх інших проявах характеру. Може тому мій тато не зміг бути мені настільки захисником, щоб я не боялась здатися слабкою. Але, маючи іншого Тата, я можу перервати цей генетичний ланцюг і дати своїм синам стільки ніжності, щоб вони змогли стати для своїх донечок татками-королями. А для дружин і Батьківщини - мужніми захисниками. Може саме для цього й дав мені Господь двох красивих синів?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394819
дата надходження 23.01.2013
дата закладки 05.02.2013
Передумови щастя, так само, як і нещастя, знаходяться в нас самих. Зовнішні обставини навряд чи відіграють тут важливу роль. Ні походження, ні матеріальний статус, ні професійні здобутки для жінки не мають такого значення, як жіночність характеру. Звичайно, якщо жінка хоче бути щасливою, і не підміняє жіноче щастя сурогатами типу «реалізована», чи «самодостатня». Самореалізація – річ потрібна, корисна й важлива. Але жіночого щастя замінити не може. Кількість по-жіночому нещасливих у наш час – незаперечне тому підтвердження. У гонитві за самореалізацією і самодостатністю ми, жінки, забули, що щастя – це поняття парне. Тут будь-яке «само…» - програшний варіант. Як би ми не опиралися, як би не протестували, а Всевишній творив жінку з ребра чоловіка. Для чоловіка. Якщо відкинути внутрішні протести й обурення й подивитись на ситуацію незамуленим емоціями оком, в ній можна знайти багато цікавого й захоплюючого, як багато воістину чудесного є у всіх проявах нашого Творця. Мене надзвичайно хвилює процес співставлення чоловічого й жіночого характеру. Те, як певні жіночі риси (ні, не протиставляються!) доповнюють чоловічі, неймовірно цікаво спостерігати. Виявляється, риси наших характерів у ідеалі (тобто, у задумі Божому) стовідсотково парні, вони не тільки доповнюють одна одну, вони підживлюють, підтримують, плекають і жіночність, і мужність в нас. Силу доповнює ніжність. Інакше, де і навіщо потрібна була б ця сила? А що доповнює чоловічу гідність? Як добре, що наша мова дещо відстала у метаморфозах сучасності від російської. Там словосполучення «чоловіча гідність» – (рос.) «мужское достоинство» – не просто втратила початкове значення, а й набула прямо протилежного. Знакова заміна! Те, що несло в собі зерно найвищих чеснот людської особистості, зерно криштальної моральної чистоти, почало вказувати на статевий орган. Чим не віртуальній образ сучасності?
Скажете, я жорстко суджу? Тоді давайте задамося питанням: чи хотіла би я мати поряд чоловіка, позбавленого гідності? (Може, хтось собі питань таких не ставить, але, сподіваюсь, він і есе моїх не читає.) Поряд з чоловіком, що має власну гідність, може стати жінка, що наділена рисою-доповненням. Якщо таких жінок нема, гідність атрофується, їй доповнюватись нічим. Екскурс у не таку вже й давню історію допомагає знайти рису жіночності, що доповнює чоловічу гідність. Це – жіноча цнота. Розумієте тепер, чому у російській мові відбулась така знакова заміна? Як філолог за освітою можу сказати: коли зникає предмет, явище, дія, слова, якими вони позначались, виходять з ужитку, або починають означати щось істотно інше, як у випадку із «чоловічою гідністю». Де і коли гідність, як якість характеру сильної статі, настільки вийшла з ужитку, що словосполучення змінило значення? Ось вам відповідь: чоловіча гідність почала атрофуватись тоді, коли жінки почали втрачати цноту.
Що характерно, більшість із тих, кого я насмілилась запитати, що таке цнота, знайшли на моє питання відповідь (як би це м’якше сказати) суто фізіологічну. Навіть, даруйте, гінекологічну. Для них цнота – це наявність у організмі дівчини того невеличкого шматочка плоті, що фізично відрізняє її від жінки. Сумно! А ще гірше те, що всі, кого я питала, супроводжували свої відповіді посмішками. Не сором’язливими. Скептичними. Я і сама, розмірковуючи над жіночою цнотою, ловлю себе на певному скепсисі. Якби не дійшла висновку, що від неї залежить чоловіча гідність, писати б не ризикнула. А, оскільки таки ризикнула, то давайте розставимо всі крапки над «ї».
Про фізичну сторону цноти говорити найпростіше, бо це всі розуміють. Ні для кого не є секретом, що цнотливе життя будується на відмовах. Перш за все, на відмові від позашлюбних зв’язків і статевих контактів до шлюбу. Розумієте тепер мій скепсис? Багато ви знаєте пар, що аж так собі відмовили? І справа навіть не в поодиноких випадках «зальотів» чи «походів наліво». Справа в тому, що масовість, відкритість цих походів і зальотів перейшла у нову якість – змінились наші переконання щодо доцільності цнотливого життя. Поступово фізична цнота, що була від початку необхідною умовою шлюбу, перейшла у розряд бажаних чеснот. («Я хотів би, щоб моя майбутня дружина була незайманою, але це – не радикально важливо») Потім – у категорію пережитків минулого. («Ну, подумаєш, не дівчина! Кого це в наш час цікавить!») А тепер навіть – у перелік речей для шлюбу не тільки небажаних, але й шкідливих. («Тебе ще й досі ніхто не схотів? А мені ти навіщо здалася!»). Для мого покоління – це здача моральних позицій, для більш молодого – логіка сучасного життя. Для їх дітей – це буде генетична інформація на рівні підсвідомості. Тоді інших засобів боротьби зі СНІДом, ніж презерватив, не залишиться. І цю боротьбу людство програє.
Відсутність душевної цноти діагностувати важче. Тут оглядом у гінеколога не відбудеш. Але один симптом таки є. Це – хтивість. Порожнечу, що з’являється у душі людини, чи у ментальному просторі суспільства з втратою цнотливості заповнює хтивість. З огляду на цей симптом, ми з вами живемо у серйозно хворому соціумі. Нас щодня атакує хтивість. У анекдотах, фільмах, моді, манерах, літературі тощо. Від неї вже неможливо відвернутись, - вона навкруги. Очі затулити неможливо, бо ризикуєш так і ходити замружившись. «У нас, - каже один мій розумний товариш, - ще тільки абортів на сцені не показували, а звідки дітки беруться і як їх роблять вже й у мультиках намалювали». Зрозумійте мене правильно, я не проти розповісти дитині, звідки беруться діти. Я не проти читати книги про любов і дивитись фільми про стосунки між чоловіком і жінкою. Я проти хтивості і всіх «культурних надбань» нею спотворених. Нещодавно дивилась жіночу телепередачу зі стилістом Ромою Мідним. Він розповідав переважно дамській аудиторії про таку пікантну деталь гардеробу, як колготки. Коли дійшло до колготок в сіточку, стиліст був категоричний: «Такі речі доцільні тільки у публічному домі». Ведуча спробувала сперечатись: «Ну, не так вже радикально! А якщо я схочу вдягнути їх куди інде?» - «Саме так радикально, - відповів знавець, - ви, звичайно, можете вдягнути це куди схочете, але повинні пам’ятати, що виглядаєте, як повія». – «Отакої! – Подумки аплодувала Ромі, - молодий чоловік може перед численною жіночою аудиторією відстояти свій авторитет стиліста і змусити себе слухати і поважати навіть у такій мізерії, як колготки. Чому ж ми, батьки, настільки втратили себе, що не можемо пояснити своїм дітям, що статеві стосунки – це не спосіб зняти напругу, не засіб для здорового існування організму і не реалізація певного роду фізичних потреб?» Що заважає шкільним вчителям говорити про це дітям, що заважає церкві на повний голос заявити це суспільству? Гадаєте, питання – риторичне? Помиляєтесь! Є на нього цілком конкретні відповіді.
Я – не матеріаліст. Тому знаю, що коріння всіх наших проблем, як фізичних, так і душевних, лежить у площині нашого духу. Саме духовне переродження дало такі нищівні результати на рівні культури, моралі і фізичного стану суспільства. Якщо уважно аналізувати перелік гріхів, можна знайти коріння всіх наших проблем. А ми не те, що втратили цей перелік, ми, нажаль, втратили саме розуміння гріха. Ми самі не хочемо знати й дітям своїм сказати боїмось, що статеве життя поза шлюбом – то гріх. А кара за гріх – смерть. І не треба думати, що, якщо ми за цей гріх негайно не померли, то й кари уникнути можна. Та я не священик у церкві, щоб карами читача лякати. Я досліджую жіноче щастя. Без розуміння, що хтивість – гріх, без каяття немає цноти. Не як фізичної складової дівочого організму, а як риси характеру справжньої жінки, створеної Богом для щасливого подружнього життя. А немає цноти, то немає й чоловічої гідності. Саме тієї якості, без якої нема по-справжньому чоловічого характеру. Чоловік, що має гідність не може існувати за рахунок жінки, не може перекладати відповідальність за сім’ю, дітей, державу на плечі жінки. Без гідності чоловіка немає повноцінної сім»ї, повноцінної держави. А чоловіча гідність не існує без жіночої цноти. Повернеться цнота – відродиться гідність. Чому саме в такому порядку? Тому що, вступати у позашлюбні стосунки, чи ні – вирішує жінка.
Так і чую ваші заперечення: все це, мовляв, теорія. А як на практиці пояснити доньці, що надивилась сучасних фільмів, реклами, наслухалась подружок, що цноту потрібно берегти? Чим аргументувати? І як розповісти про це сину, що ступив у пору статевої зрілості? Я не перестаю дякувати Богу за той день, коли я вперше відкрила Біблію! У ній є відповіді на всі життєві питання. Зараз я спробую розповісти вам це так, як розповідала своєму дорослому сину, а згодом і хрещеній доні.
Книга Буття описує безгрішний період людства буквально кількома реченнями, а все решта – розповідь про наслідки гріхопадіння. Те, як ми живемо зараз, це теж – наслідки. Вчинок перших людей призвів до того, що наше життя і земля – прокляті. Процеси старіння, смерть, хвороби, необхідність у поті чола здобувати хліб і пологи в муках, - все це наслідки прокляття. Серед них є й ще один, важливий у нашому контексті: «До чоловіка потяг твій, - каже Бог Єві, - і він пануватиме над тобою». Таким чином, панування чоловіка над жінкою – це не результат творіння, це – результат прокляття. У подружньому житті це панування набуває цілком конкретного сенсу. Саме чоловік, у поті чола здобуваючи хліб, несе відповідальність перед Богом за дружину і дітей. І цим компенсується потяг до нього жінки. Наша прив’язаність до своїх чоловіків – річ у нашому світі закономірна. Але то – у шлюбі! Залежність же виникає у момент першого статевого контакту у будь-якому випадку. Жінки реагують на це по-різному. Хтось приймає і намагається укріпитись поряд з цим чоловіком. Якщо пара не в шлюбі, відкривається сезон полювання. Не буду розповідати вам історії про те, як жінки на чоловіків полюють, таких історій навкруги – море. Наші мужчини скоро навіть фізично будуть зашуганими виглядати. Буває й інший варіант: жінка намагається позбутися некомфортної залежності, змінюючи партнерів. І таких історій вистачає. Жінка, що скуштувала залежності від чоловіка поза шлюбом, чи у невдалому шлюбі, все частіш обирає незалежність. Але треба розуміти, що кожен такий вибір – всупереч жіночій природі.
- А якщо я вступлю у шлюб, не перевіривши, чи підходжу чоловікові… ну, у ліжку, а потім виявиться, що не підходжу? - Соромлячись, запитала мене моя хрещена доня.
Я сміялась. Це ж треба так дітям голови заморочити! За піввіку життя я жодного разу не бачила, щоб двоє, що люблять і шанують один одного, не змогли у ліжку якось домовитись. А щоб перевірити, чи варто стосунки з дружніх, приязних у шлюб переводити, Господь дав нам такі чудові, трепетні речі, як обійми й поцілунки.
- Знайомся, спілкуйся, товаришуй, знаходь спільне, - радила я своїм малим, - а як почнеш про шлюб думати, обійми, поцілуй – і відразу відчуєш, твоя людина, чи ні. Якщо ж схочеш ліжком перевірити, знай, що потрапляєш під прокляття «до чоловіка потяг твій, і він пануватиме над тобою». Біда прокляття ще й в тому, що воно спотворює реальність. Людину, з якою вступив у настільки близькі стосунки, значно важче оцінювати адекватно.
Я очікувала, що мої діти почнуть сперечатись зі мною, мовляв, зараз ніхто так не живе, усі займаються сексом перед і поза шлюбом – це норма, це природно. Але – ні! Вони не сперечались. Аргументи у мене були вагомі: щастя, гідність. Всім хочеться щастя! Жіночого щастя не буває у шлюбі з чоловіком, позбавленим гідності. А гідності нема без цноти. І вихід у нас один – не грішити ні у своїх, ні у чужих ліжках.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398397
дата надходження 05.02.2013
дата закладки 05.02.2013
Вона називає матір "Валька", а батька - "Юрка". Натомість діда, ще живого, в міру своєї старості здорового і досить бадьорого - "батько". А покійну бабу згадує не інакше як "мамка". Таке все заплутане у молодому житті нашої Юльки. Може, й є чиїсь дороги - рівні й широкі, наче сучасні міські проспекти. Юльчина до деякого часу нагадувала вузеньку звивисту лісову стежину - ідеш-ідеш, і куди вийдеш - не знаєш. На цій стежині так багато було зла, потворності й брехні, що при здоровому глузді - як не здивуватись, що вона ще й досі жива-здорова, наша красуня. А Юлька й справді - красуня. Ні, не анемічна сучасна фотомодель, а справжня красуня - поза часом і модою: довге руде волосся, зелені великі очі і пухкенькі губки бантиком. Вона нагадує весну, така життєрадісність і свіжість є в її кругловидому личку й фігурці з тоненькою талією і виразною наявністю всього того, що жінку відрізняє від чоловіка. Дивлюсь - і лякаюсь подумки: по лезу бритви вийшла в доросле життя ця красива дитина.
Діти по-різному приходять у наш світ. Буває, дитинку довго очікують, вимолюють, кличуть. Буває, планують, і радіють здійсненню планів. А є діти, що просто трапляються. Трапляються, як, даруйте, побічний ефект певного роду задоволень. Грубо, правда? Воно взагалі грубе й жорстоке - наше доросле життя. Юлька трапилась. Причому, не де-небудь, а в Глевасі. Жителям Київщини пояснювати не треба, що це за місцина. У мешканців кожного регіону є такі топографічні фіглі - народним еквівалентом психіатричної лікарні стає назва місцевості, де ця лікарня розташована. У волинян, наприклад, це - Ліпіни. Коли кажуть "він у Ліпінах", то мова йде не про місце перебування, а, вважай, певного роду діагноз. На Київщині "Глеваха" - теж не стільки назва селища, скільки... ну, ви зрозуміли. Юльчин батько - той самий вже міфологічний тепер "Юрка" - лікувався там від алкоголізму. А мати - ще більш міфологічна "Валька" - теж лікувалась, проте діагноз зараз можна встановити хіба у лікарняному архіві. Так вони й познайомились. Зрозуміло, що народження дитини навіть тінню до їх не зовсім здорових голів не приходило. А вона взяла й трапилась - маленька донечка, немовлятко. Від її простої історії холоне кров у жилах, наче всі пороки нашого суспільства зійшлись у одній точці - долі цієї зовні надзвичайно вродливої дитини.
- Моя біологічна мати, - так Юлька називає жінку, яка її народила, - відмовилась від мене чи не після того, як народила. Покинула у пологовому будинку. Потім мене перевели у дитячу лікарню, поки оформляли документи у будинок малютки. Ці документи побачила подруга сестри мого батька, і сповістила родичів, що мене забирають. Баба з дідом порадились і оформили опікунство. Все, що я пам’ятаю про свою матір, що вона була дуже вродлива, й ще - білу одежу на ній. Потім тітки казали, що вона була кришнаїткою. А з батьком вони познайомились у психлікарні, де він лікувався від алкоголізму. Дід знає родину моєї матері, каже, що там всі - п’яниці і злодії. Батько мій після зникнення матері ще раз одружився. Його нова пасія народила дочку, так що по батькові я маю сестру - глухоніму, ми з нею майже не спілкуємось. Я не можу забути слів батькової дружини: "Юра, ти ж розумієш, я не можу прийняти твою дитину, я не справлюсь з нею, вона мене дратує і зовсім не слухається".
У кінці дев’яностих баба з дідом виїхали з Білої Церкви жити у село, і мене забрали з собою. Там прогодуватись було легше - був город. І зараз я плачу, коли буваю у тих місцях. Я й досі люблю село. Мабуть, не стільки людей, скільки сільську природу, бо вона, а не сусідські діти, була моєю подружкою. Я любила блукати лісочком за нашим городом, левадами коло річки, - це були єдині місця на всім світі, де мені було затишно і спокійно. Бувало, ляжу на лузі за городом, занурюсь лицем у траву, розкину руки й мені здається, що я обіймаю всю землю.
Батько навідував мене, привозив цукерки, - то була така радість! Цукерки я ховала по різних місцях, це у мене називалось "робити запаси". Потім, коли батько їхав, я витягала ті ласощі й потроху їла, уявляючи, що він тут і щойно мені їх дав. При зустрічі я весь час намагалась на ньому повиснути. Одного разу йому це набридло, й він сильно вдарив мене по м"якому місцю. Біль був такий, що я мало не втратила свідомість, і вже потім більш до нього не підходила, поки він і не помер.
У школі я вчилась погано, ніхто мною не займався і не цікавився. Баба з дідом гнали самогонку і торгували нею, щоб заробити трохи грошей до пенсії. Однак, коли моя вчителька сказала їм, що я можу залишитись на другий рік з "двійками", вони вирішили переїхати назад у місто, благо, будинок у Білій Церкві не продали. Там жили дві молодших батькових сестри. Дівчата приводили чоловіків різних просто додому. Так що про інтимні стосунки між чоловіком і жінкою я дізналась не з романтичних книжок, - усе відбувалось перед моїми очима. Потім, як довелось брати довідку для навчання, я бачила їх амбулаторні картки у вендиспансері. Яких діагнозів там тільки не було! До підліткового віку я вже так відбилась від рук, що баба, боячись, що я почну гуляти, повела мене у церкву, у недільну школу. Вона розраховувала, що так мої проблеми самі собою десь дінуться. Марні сподіваннячка! Проблем стало ще більше. Я не могла ніяк зрозуміти свою бабу: на тижні вона варить самогон і торгує ним (смерть сина від горілки її нічому не навчила), сама своїм дочкам наливає, заплющує очі на їх походеньки, а в неділю у церкві молиться - свята та божа.
Одного разу молодь в церкві на мене за щось "наїхала". Я вже зараз не пригадую, за що. Всі були проти мене, тільки одна дівчина - Інна - прийняла мою сторону. Вона прийшла до нас у церкву з матір"ю, їх батько потрапив у тюрму (вона казала, що його посадили даремно, і я - наївна - вірила). Після молодіжного зібрання ми з Інною вийшли з церкви вже подругами. Пішли у бар. Підозріло дивлячись одна на одну, замовили собі пиво. Потім я питаю:
- А закурити слабо?
- Чого ж - слабо? Давай закуримо, - вона відповідає.
Я витягаю з сумки цигарки, - значить курити я почала ще раніше. Бачте, я навіть забула, коли. З того часу все для мене стало на свої місця: у церкві всі люди прикидаються добренькими й святими, а не тільки моя мамка. А вдома всі курять, п’ють і ще невідь чим займаються. Така поведінка - то норма життя. Потім із тюрми прийшов Іннин брат і почав за мною упадати. Питання, чи й брат був ув’язнений ні за що, у мене вже не виникало. Мені здавалось, що така партія для мене - якраз рівня. А ще мені подобались всілякі екзотичні мужчини, чорношкірі, наприклад. Інна познайомила мене з двома африканцями - музикантами. Вони були значно старші. Коли я йшла на дискотеку, чи на побачення, я завжди молилась, щоб Господь уберіг мене від зґвалтування. Ви знаєте, у мене думки не виникало, щоб не піти туди, а тільки молитва, що Він уберіг. І Господь мене беріг!
Страшно подумати, що могло би статись, якби на той час у моєму житті не з"явились інші люди - мої названі батьки, я їх називаю "хрещені". До тьоті Галі і дядька Андрія мене привела Оля - знайома з церкви. Вона сказала, що у них вдома - недільна школа й там збирається молодь. Раніше я не бувала у таких квартирах - гарний ремонт, красиві меблі, чистота. Тьоті Галі і дядька Андрія я спочатку дуже боялась, вони видались мені такими строгими. І дуже розумними. І ще розумним був їх син Богдан. Хоч він і молодший од мене, мені завжди було трохи соромно, що він стільки знає, на фортепіано так красиво грає, а я - невіглас в усьому. За час існування цієї домашньої недільної школи через їх домівку пройшло щось із тридцятеро дітей різного віку. Зараз вони всі вже дорослі, розійшлись по своїх життях. А я лишилась. Вони прийняли мене, як власну дитину, і я відчуваю себе їх дочкою. Спочатку їх життя здавалось мені нереальним. У цій домівці все було не так, як у нас. Тут ніхто не брехав і не лицемірив. Всі речі називались своїми іменами. Від нас, дітей, ніхто нічого не приховував. Тут я уперше зіткнулась із такою неприкритою правдою про себе, свою брехню і лицемірство, що часом хотілось кричати, чи бігти світ-за-очі. Тут не спрацьовували мої дотеперішні подвійні стандарти. Довелось каятись у тому, що пила, курила. Довелось вчитись говорити правду. Було попервах дуже соромно. Тепер я вже звикла, що така прямота потрібна в першу чергу мені. Тьотя Галя найняла мені репетитора з англійської і попросила свою подругу - Аллу Василівну - позайматись зі мною українською мовою і підготувати до вступу в інститут. Спочатку мені було навіть смішно: мене - трійочницю - в інститут. Однак, мої хрещені взялись за мене міцно. Ганяли по шкільній програмі, примушували вчитись і вчитись. Мій вступ до педуніверситету став для всіх і святом, і несподіванкою. Я думаю, вони й самі не вірили, що я вчитимусь десь вище, ніж у педучилищі.
Вчитись мені дуже важко. Я погано запам’ятовую, повільно читаю. Те, що іншим дається без бою, від мене потребує каторжної праці. Бувало таке, що мені хотілось все покинути. Мої хрещені переконували, що від такої праці обов’язково мусять бути результати. І сьогодні я вже бачу, що однокурсниці, які звикли без напруги вчитись, здають позиції. А я з посередньої студентки стала відмінницею. Це, як каже Алла Василівна, спрацював закон переходу кількості в якість.
Мої хрещені батьки навчили мене: якщо рішення прийняте, завжди дається можливість для його втілення. Наприклад, я довго боялась і не хотіла шукати роботу. Мені здавалось, що потрібно спочатку закінчити магістратуру, і тільки потім йти у школу викладати. Я ж не бідую - є стипендія, є пенсія, - грошей вистачає. І я робила якісь слабенькі рухи - типу, я шукаю роботу, й при кожній невдачі виправдовувалась, мовляв, не таке просте діло - знайти у Києві місце вчителя. Навіть дратувалась, коли мої вимагали наполегливіше шукати: де я її знайду? Потім зі мною "серйозно поговорили". Це такий процес - "серйозно поговорити", що мурашки по шкірі, я дуже боюсь таких розмов. Щоразу переживаю, що мені скажуть:" Все, Юлька, живи сама, як собі знаєш!" Цього разу мені пояснили: проблема не в тому, що немає в Києві роботи, а в тому, що я не хочу (не "не можу", а не хочу!) її знайти. Я подумала, що скоро закінчується термін виплати пенсії. І на що я буду жити? Як тільки я зрозуміла, що робота мені вкрай потрібна, вона відразу знайшлася.
Мої учні і колеги називають мене Юлія Юріївна. Інколи, чуючи це, я згадую колишню подругу Інну, її брата, моїх чорношкірих залицяльників. І думаю про те, як нереально давно це все було. Наче й не зі мною. Є тільки вдячність: я просила Бога вберегти мене, - і Він вберіг. І страх втратити свою хрещену сім"ю. Хоч я й знаю, що нікуди вони не дінуться, однак, боюсь - нічого не можу з собою вдіяти. Може це - страх Божий?
Дивлюсь на Юльку і радію: її поважають колеги й батьки її учнів. А подруги-студентки напівжартома називають "радянська вчителька", - не можуть змиритись з тим, що серйозній Юлії Юріївні нема коли гуляти по кафешках. І хлопця вона теж не має - часу не вистачає. Хоч про сім"ю мріє, і про діток.
- Це, мабуть, ненормально, але я не хочу безвідповідальних стосунків, - каже вона нам, - я хочу справжню сім"ю, віддану.
- Ну, ти даєш! - Сміємось ми, - коли це мрії про сім"ю стали ненормальними? Ненормально, доню, жити аби як. А про діток і чоловіка мріяти - абсолютно нормально. Мрій! У тебе все вийде.
... Дивлюся я на неї і думаю: досвід нації, суспільства - це досвід великої кількості Юльок. Нам теж дістались гени батьків, понівечені страхом перед репресіями, прокляті за братовбивство, скалічені злодійством на рівні інстинкту, отруєні брехнею, щедро залиті горілкою й самогоном, спотворені подвійною мораллю. З таким багажем як вижити нашим душам? Юлька вижила й продовжує жити вірою, страхом Божим, волею і тяжкою щоденною працею. Віра і воля мають силу змінювати генетичні коди. Правда-правда, запитайте у генетиків. Або просто погляньте на нашу Юльку. У деякому сенсі вона для мене - то Україна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314029
дата надходження 14.02.2012
дата закладки 16.02.2012
Надихнула мене на написання віршу почута мною
по телевізору мелодія "Краплі запізнілого дощу"
композитора Романа Коляди.
В пам'ять про мелодію та композитора, я
залишила для віршу цю назву...
Випав дощ.
Взимку.
Попри закони,
Із бездонного синього неба
Краплі падали прямо на тебе,
Цілували,
Котились за комір.
Як могло таке статись зимою?
В час,
Коли крижані заметілі
Випускають метелики білі,
І душа оповита журбою?
Коли сковане холодом серце,
І життя
Затискає в лещАта,
Ніжні,
Лагідні краплі-малята
Зігрівають.
Як сталося все це?
Почуття,
Що намріяні снами,
Що у долі
Намолені слізно,
Наче дощ -
Той, що випав запізно,
Кожну краплю
Ти ловиш губами.
13. 01. 2012р. 13:30
Виконавець: Роман Коляда - фортепіано
Мелодія - "Краплі запізнілого дощу"́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306231
дата надходження 13.01.2012
дата закладки 14.01.2012
І чому мені часто так сниться
Стара хата, що в крайнім ряду?
Мов нещасна, убога вдовиця
В яблунево-вишневім саду.
Під солом'яним дахом, старенька,
В три віконця хатина мала,
Тут колись дорога моя ненька
На світ Божий мене привела.
Породила, щоб жити у щасті,
Але ворог поліз на поріг.
І пішов проти злої напасті
Батько мій і у битвах поліг.
Ні, не зможу я все розказати
Про вдовине, сирітське життя.
Про те знала лише стара хата
І забрала у тінь забуття.
Вже немає давно тої хати, -
На тім місці постала нова.
Відцвіла, немов яблуня, мати,
Тільки пам’ять про неї жива.
Тому хата стара часто сниться
І матуся в тривожному сні,
А нова, під залізом, світлиця
Не приснилась ні разу мені.
18.06.07
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208288
дата надходження 29.08.2010
дата закладки 08.01.2012
Він Козачанським здавна зветься
Цей ліс, похмурий і густий.
Шумить, хвилюється і гнеться,
Мов хоче щось розповісти...
Вже відгриміла громадянська
І лютий голод здаленів,
Та не вгавала рать радянська
І все шукала ворогів.
Щоб розстріляти чи заслати
На ті далекі Соловки...
Ніхто не зможе заховатись
Від пролетарської руки.
Дали в сільраду "рознарядку" –
Знайти з десяток мужиків,
І для наведення порядку
Арештувать, як шкідників.
Забрали столяра Дем'яна...
В колгоспі вулики робив,
Але навмисно так погано,
Що кліщ в них бджоли погубив.
Забрали сторожа Миколу...
Цього за злочини такі,
Що він хотів спалити школу,
Та відсиріли сірники.
Забрали конюха Мартина...
Бач, здох колгоспний жеребець!..
На всіх знайшлась якась причина,
До всіх підшили папірець.
Знайшлись негідники, іуди.
Щоб настрочить брехню й підлог,
Які ж бувають підлі люди,
Нехай таких скарає Бог!
...Автомобілем, рано-вранці
Примчав загін енкаведе
І, згідно списку, ніби бранців,
Зігнав приречених людей.
І, затуливши шинелями,
Щоб не побачив чесний люд,
Глухими дальніми полями
Їх повезли в район на "суд".
Не довезли кати зловісні -
Так поспішали "по дєлах",
І в Козачанськім темнім лісі
Всіх розстріляли, бідолах...
Коли їх люта смерть скосила,
Здригнулись небо і поля,
Ніхто не знає, де могила,
А знає лиш сира земля...
О, скільки, земле, рідна мати,
Пізнала ти тоді біди,
І скільки ти змогла ввібрати
Крові і сліз, немов води!
Стоять в зажурі на сторожі
Над їх могилою дуби,
А в небесах у дні погожі
Кружляють білі голуби.
Ми жертв репресій пам'ятаєм -
Нащадки їхні й родичі:
За "упокій душі" читаєм
І в храмах ставимо свічі.
22.12.05.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209066
дата надходження 03.09.2010
дата закладки 08.01.2012
Давно це було, та зосталися в генах –
Страшна безнадія і голоду жах:
Вельможних катів посіпаки шалені
Гасали, мов пси, по селянських дворах.
Шукали усюди лихі активісти,-
В хатах і по сховках, і вдень, і вночі.
Усе забирали, що можна ще їсти,
А вслід їм неслися прокляття й плачі.
Їм, бачите, партія це доручила –
Виконувать план заготівлі в селі,–
І вщерть наповнялися братні могили
На щедрій завжди українській землі.
По всій Україні розруха і голод,
В нечуваних муках стогнала земля,
Лиш гордо, серпасто підносився молот,
Свій час відбивали куранти Кремля.
А роки невпинно у вічність спливають,
Померкла вже слава величних ідей,
Та досі з могил безіменних волають
Загублені душі мільйонів людей.
Немає вже тих, кого б слід покарати
За муки і вбивства, за той людомор,
Але ми повинні про це пам’ятати,
Щоб знов не відбувся жахливий терор.
26.12.07.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209067
дата надходження 03.09.2010
дата закладки 08.01.2012
Народ український крізь тисячі літ
Проніс, не забув рідну мову,
На ній нам Тарас написав "Заповіт",
Завбачивши світлу обнову.
Я прагну до чистих джерел припадать,
Глибоких, святих, наша Ненько!
Вірші українською хочу складать,
Бо нею писав сам Шевченко!
Колись школярі у глухому селі
Вивчали (і знали!) російську.
І диву даєшся: чому ж москалі
"Нікак нє поймут" українську?
А деякі наші державні мужі
Державної мови не знають,
Калічать її, мов заброди чужі,
Відверто її зневажають.
Такі заведуть на дороги криві.
Не вірте облесливим маскам!
Бо ще збереглася у їхній крові
Імперського духу закваска!
І звідки до нас, і коли занесло
Це сім'я пихате, чужинське?
Тебе зневажають, творять тобі зло,
А сало їдять - українське!
То ж будем уважно тепер вибирать
Своїх депутатів ми знову:
Чи здатні вони зберігать, шанувать
Держави козацької мову!
14.01.07
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209382
дата надходження 05.09.2010
дата закладки 08.01.2012
Я просто так, мой друг, тебя люблю.
Как хорошо, что мне не надо замуж!
И я твой взгляд с надеждой не ловлю,
Когда весь мир вокруг тревожно замер.
Я просто - просто так тебя люблю.
Я ухожу, тебя не покидая,
Я просто так дарю тебе свой свет,
И, ничего в ответ не ожидая,
Я не грущу, когда ответа нет,
И ухожу, тебя не покидая.
Мне надобности нет тебя ловить,
И ревность по ночам меня не мучит,
Мой небосвод не омрачают тучи
И не мешают мне тебя любить.
И если душу снегом замело,
Ты можешь взять любви моей тепло...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167788
дата надходження 23.01.2010
дата закладки 07.11.2011
Акварели дождя
на размытом холсте окна...
Согревает кофе
белый изящный фарфор.
Начинает
пиано*
блюз выходного дня
Между нами неторопливый
утренний разговор.
Мы и полдень
- втроем -
под зонтиком, синим, как дым,
Ты к моим,
я к твоим
приноравливаясь шагам.
Синкопы.
КАпель.
По крышам.
Город звучит другим -
Ритмом сердечным.
Но неизменно крещендо* – храм.
Вечер.
Старый театр.
Галерея знакомых глаз.
Диминуэндо* света
до сцены
сужает круг.
Русско-еврейский оркестр
так прохладно играет джаз.
А ты его согреваешь
сплетением наших рук.
Мистерия белых цветов
– капитуляция дня…
Оберегами нежных слов сохрани меня.
Пусть завершает ночь
наш воскресный
прощальный блюз
На дорогом плече
затихающей
нотой
«лю…»
пиано* - (муз. термин) тихо
крещендо* - (муз. термин) постепенное увеличение силы звука
диминуэндо* - (муз. термин) постепенное затихание
8.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269233
дата надходження 08.07.2011
дата закладки 07.11.2011
З журавлем біля криниці
Зустрічалась уві сні.
Та траплялися синиці
Забезпечені мені.
В того - бізнес, в того - хата,
Той приїхав іздаля.
Та хотіла я літати -
Я чекала журавля.
Коли всі мої синиці
Похапали хто кого,
У селі біля криниці
Я побачила його.
Він мене у вирій кликав,
Опираючись на пліт,
І я стала - Журавлиха,
Й зазбиралася в політ.
Йшли роки, тріпались нерви -
Стільки сліз і стільки слів! -
Мій журавлик був фанерний,
Він нікуди не летів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167606
дата надходження 22.01.2010
дата закладки 07.11.2011
… Звонок…
- Алло!..
- Привет! Чем занимаешься?
- Живу…
(Свои года считаю по утратам.
Усилия остаться на плаву
Напоминают старые заплаты,
Положенные грубо на канву).
- А как на личном?
- Есть сердечная подружка…
(И слава Богу! Если б не она,
Осталась бы соленая подушка
Да старая ущербная луна
На небо завалившейся полушкой).
- Как пишется?
- Да, как погода летняя –
То льет три дня, то – сухо, ни строки…
А ты-то кто?
- Твоя Любовь. Последняя…
- Постой!
- Ты где?
- Не умолкай!
… Гудки…
1.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268029
дата надходження 01.07.2011
дата закладки 07.11.2011
Зранку холодно було без тебе...
Та й з тобою не тепло мені
Мабуть,звикну..повір мені треба
Аби губи були в вині.
Закохалась я в чисте небо
Та сховалась в осінній журбі.
Жовте листя говорить,що треба
Усміхатись немов увісні.
Подивлюся в цю ніч кругом себе
І заплачу:ми не одні.
І на справді в мене є небо
лише небо...Та у неба коханці свої...
(с)Тасія Тес
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269257
дата надходження 08.07.2011
дата закладки 08.07.2011
Я до зорі сьогодні встану
І добре косу нагострю,
Піду на луг, в загінку стану
Стрічати вранішню зорю.
Лягають трави у покоси,
Росу розбризкавши рясну,
Лоскоче холод ноги босі
І проганяє рештки сну.
Вже обрій промені багрянять
І обіцяють гарний день,
А по селу півні горланять
Своїх задирливих пісень.
Жмутом трави я витру косу,
В рядно стареньке натрясу
Трави вчорашнього покосу, -
Корові Лисці понесу.
А Лиска вдячно вже готова
Мене лизнути по щоці.
Недаром кажуть, що в корови
Все молоко на язиці!
Із хати вийде господиня, -
Пора корову подоїть,
Але збалувана тварина
Ніяк на місці не встоїть.
Щоранку хитрій цій лисиці
Хлібця із сіллю треба дать,
Лише тоді у дно дійниці
Молочні струни задзвенять.
Умиюсь я біля криниці,
Сховаю косу й наждака,
А на столі вже паляниця
І глек парного молока.
13.07.07.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209231
дата надходження 04.09.2010
дата закладки 04.07.2011
У дверей мы стояли, прощаясь,
Трудно слезы нам было сдержать...
Навсегда, может быть, расставаясь,
Мы боялись об этом сказать…
Говорила, что все еще может…
Говорила, что вместе нам быть…
Что разлука нам только поможет
Нашу страсть и любовь воскресить…
Мы стояли обнявшись и плача,
Ты готова была уходить…
И вдруг ливень за окнами начал
Из небес так неистово лить…
Я сказал тебе, помнишь, родная,
Это небо дает тебе знак,
Оно против разлуки, мешая,
Чтоб ты делала этот свой шаг…
Улыбнулась сквозь слезы ты только,
Я сказал, что придется жалеть,
Может быть, может быть, очень горько,
Этот дождь, не случаен он, ведь…
Не затем Небеса нас венчали,
Чтобы запросто так отпустить,
Они знак нам с тобою давали:
«Не должна ты сейчас уходить»
Ты же помнишь, что только за двери,
Кот заставил вернуться опять,
Не дошло и тогда, неужели?
Сколько знаков же нужно давать?
Мы четырежды вновь обнимались,
Целовались с тобою в уста…
И опять, и опять мы прощались,
В вечер тот, может быть, навсегда!
30.05.2009г.
© Евгений Кедров, 2010
Свидетельство о публикации: № 6963-181438/20101204
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251446
дата надходження 03.04.2011
дата закладки 04.07.2011
Скриплять старі розлогі ясени
Над стежкою в життя, в безкрає поле.
Твої літа – у нитках сивини,
Мій сивочолий батьку, сивочолий.
Як рано ти, мій Неньо, посивів
(а ще ж роки й не перейшли на зиму).
Життєву мудрість, твердість, щирість слів –
Найкраще передав донькам і сину.
Натруджені робочі мозолі,
росте журба в мереживі на скронях.
ХлібоТворець найперший на Землі -
Господній Світ тримаєш на долонях.
Вже так бракує сил твоїм рукам:
Тримати час і нести косу в поле…
За посмішку твою я все віддам -
Мій сивочолий батьку, сивочолий…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263668
дата надходження 06.06.2011
дата закладки 04.07.2011
Мій Боже!
Коли я впаду під хрестом – дай мені сили.
Коли я визнаю свій гріх – відкрий вуста.
Коли зневірюсь – не покинь, згрішу – помилуй,
Коли шукатиму – прийди в моє життя!
Коли я згіркну від біди - дай мені Віри,
Коли я висохну від сліз - Любові дай,
Коли збіднію, захворію – дай Надію,
Коли занапащусь – спаси мене!
Спаси і не покинь мене, бо ввірую!
Під хрест Твій прибігаю і покров,
Коли радію й плачу – Тобі вірую!
І дякую, мій Боже, за Любов.
Друковано в книзі "Під арками", 2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247573
дата надходження 16.03.2011
дата закладки 03.07.2011
Змалюй мені лісову тишу,
Шум краплів дощу і мовчання.
У відповідь тобі залишу
Прекрасне північне сіяння.
Відкрий мені пісню пташину,
Мовчання всіх гір і долинок.
Всі співи дощі заглушили,
А птахи у гори полинуть.
Змалюй мені місяць прекрасний,
Туман понад озером, зорі.
А зорі тут гарні і ясні,
Неначе перлинки у морі.
Відкрий мені небо величне
Відкрий його саме сьогодні.
Бо зараз воно, ніби, кличе
Нас двох у небесну безодню.
Змалюй красу літньої ночі,
Духмяність трави степової.
І я доторкнутися хочу
До неба своєю рукою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267764
дата надходження 29.06.2011
дата закладки 03.07.2011
Цвiте калина бiля хати,
Пожовкле листя у гаю,
Спiває пiсню, наче мати,
Про цвiт и молодiсть свою.
Калина тихо червонiє
Летять пожовклiї лiта.
Цвiте чарiвно, наче мрiя
Гiрка осiння смакота...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208863
дата надходження 01.09.2010
дата закладки 05.05.2011
Любителям гумору
Чоловік лежить в палаті, дивиться у стелю…
Чомусь зразу пригадалась домашня оселя…
Як він жінку свою любу схиляв до кохання…
А вона: «Поглянь на стелю… Побілимо зрання.»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256847
дата надходження 30.04.2011
дата закладки 05.05.2011
Ми різні люди, в кожного із нас,
Свій голос і манера говорити.
Один говорить - річка полилась,
Такій людині легко в світі жити.
У іншого слова кудись біжать,
Немов галопом скачуть бистрі коні.
А той, хто хоче вічно догоджать,
Говорить тихо, у покірнім тоні.
Одне й теж слово кожен скаже так,
Який він має голос, інтонацію.
І рідна мова, пісня і гопак -
Вони ж бо визначають нашу націю.
А наша мова вогником горіть,
Вона чудова, як жіноча грація.
Для того, щоб навчитись говорить,
Нам треба мову берегти, і націю!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253216
дата надходження 12.04.2011
дата закладки 04.05.2011
Чи горді ми, що звемось – українці?
Напевно – так! Хоч нас є «два народи».
Ми Україні рідні, не чужинці,
Нас ділять тільки звичаї, і мови.
Ті хто при владі - протягом віків
Боялися могутньої країни.
Ділили нас і рвали на шматки,
А наш народ один для України.
Багатства України розкрадають,
А їх ми заробили мозолями.
Хто з заходу, «бандери» називають,
А східняків назвали «москалями».
Тож об’єднаймося і викиньмо «господ»,
Ярмо на шиї нам давно набридло.
Ми на своїй землі, і ми один народ,
Який вони перетворили в бидло.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253020
дата надходження 11.04.2011
дата закладки 04.05.2011
Україно, моя! Батьківщино моя!
Мій Дніпро! Моє рідне Полісся!
Мій народе, цвіт вишні і спів солов’я,
Мого духу довічні колиски.
Мої, диво – хрущі, не хрущі з Колорад.
Мої ластівки - білі й червоні.
Яблуневі сади, диво – синь виноград,
Фарби щирі, м’які, колонкові.
Рідні очі - озерні, щасливі, мої,
Палкі руки, що пахнуть любистком.
Хай співають тобі все життя солов’ї,
А життя наповняється змістом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238850
дата надходження 04.02.2011
дата закладки 04.05.2011
Змиває осінь зимними дощами
Свій золотий, шалений карнавал.
Туман-туман надворі і між нами -
Задумливий і темний, мов провал.
Забуте тло незіграної драми -
Покинутий всіма сумує сад.
Холодний розум зачиняє брами
І почуттям нема шляху назад.
Вони підУть, самотні і обдерті,
В порожній світ, де вже немає нас.
Заломить руки, заголосить серце.
Його уже не вилікує час.
У ньому будуть осінь, терпкий запах
Прибитих сумом пожовтілих трав,
І тихий дощ, що плакав, плакав, плакав...
І з вікон сліз ніхто не витирав
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166187
дата надходження 14.01.2010
дата закладки 04.05.2011
Чи бувало в вас так, коли сил не було?
Коли хотілося ласки, відчути тепло?
Але поряд - нікого, ти зовсім одна.
І ти собі кажеш: "Справся сама..."
І ніхто не приходить. Так знову і знов.
І зникли вже віра, надія й любов.
А ти все як завжди: одна і одна.
Та, кажуть, ти сильна. Тож справся сама...
А ти вже кричиш! Ти просиш весь світ.
І всі тебе чують, а ти чуєш вслід:
"Терпіння лиш май! Хіба вже нема?
Ти сильною будь і справся сама!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191059
дата надходження 21.05.2010
дата закладки 04.05.2011
Смотри, как переменчива весна, -
Все не определится, что ей нужно:
То летним зноем вдруг дохнет она,
То сдуру обернется зимней стужей.
А я кричу, смеясь: "Остановись!
Ведь ты - весна! Цвети себе и радуй!
В прозрачные туманы нарядись,
Укрась их переливом чистых радуг.
Даруй и нам немного чистоты,
И целомудрия, и нежности, и света.
И первые неяркие цветы,
А зной и страсть оставь, подружка, лету!"
******************************
Ты, доченька, похожа на нее:
Так хочется тебе быть страстной, знойной!
Как это глупо, Золотко мое!
Остановись, - ты лучшего достойна.
Всегда есть выбор: в страсти ли сгореть,
Или, как дом, судьбу свою устроить.
За жизнь твою сам Бог пошел на крест.
Реши, дружок: чего ты хочешь стоить?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170841
дата надходження 09.02.2010
дата закладки 02.05.2011