«Не я ж створив цей світ…
Хоча часом мені здається,
ніби таки я.»
(Рей Бредбері)
Люди будували вежу з кам’яних думок
(А я лише сходи до дверей світла)
На вершині гори історії –
Високої і сірої,
Як хмари зими горобинової
(А я лише відчиняв двері:
Не для перехожих, для шукачів),
Хоч я теж каменяр вільний:
Брили важкі неотесані*
Носив до вершини стежками забутими
І говорив кожному будівничому:
«Посадіть біля башти дерево!»
Слухаю, як хмари шепочуть таємне
(І мені, і цим муралям втомленим),
Слухаю звуки кроків (шкіряні чоботи),
Торкаюсь пальцями
Жовтого паперу креслень:
«Майстре!** Поставте біля башти хрест
З трояндовим плетивом,
Бо всі ми трояндохрестні
Чи то ружокрижні
Вершники і будівничі
Високої ірландської вежі –
Лицарі Розенкрейцери.»
І пишу на кожному камені:
«Життя – це трагедія.»***
А як вежа буде довершена –
Округла, як коло Часу,
Темна, як наша минувшина,****
Танцюйте навколо башти
У світлі блідого Місяця
Вільні каменярі й будівничі,
Муралі й теслі
Джигу скрипаля Рафтері,
Чекайте, докили в небі
Над шпилем гордої башти
Не пролетять чаплі.
Примітки:
* - не сприймайте це як натяк. Але щоб отесати камені потрібен кутомір, молоток та фартух. І гарно отесати камені може тільки майстер-каменяр чи навіть магістр-каменяр…
** - маю на увазі Кормака О'Донована. Я з ним познайомився в Дубліні у 1956 році в соборі Святого Патріка під час спільного молебеню «Товариства ліхтарників».
*** - тільки не перетворюйте її в комедію, я вас прошу…
**** - Вільям Батлер Єйтс писав колись про «Чорну башту». Так я не про неї…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562689
дата надходження 26.02.2015
дата закладки 17.03.2015
Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.
Друже Вільяме!
Ти співав про диких лебедів,
Про холодне небо і сіру скелю,
Про трьох жебраків
І скрипаля з Дунею,
Аж раптом побачив,
Що прийшла жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти блукав сумним пастухом
Селищами нашої Ірландії,
Майстрував для журби
Човен, шив їй плащ і панчохи,
Щоб тихо до всіх прийшла журба,
Аж раптом у життя наше вдерлася
Жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти писав п’єси
Які ніхто не розумів –
Навіть друзі, не те що глядачі,
Які кидали в акторів гнилі овочі.
Ти писав, що Катлін (чи то Ірландія)
Дочка Хулігана,
Ти писав про прокляття Адама,
Про волхвів і ніч, що прийшла,
Та раптом в Ірландію вдерлася
Жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти один плакав
Над три кольором ірландським,
Коли вбивали ми одне одного
Невідомо навіщо і за що
(Бо прийшла жахлива краса!)
Друже Вільяме!
У чорній ірландській вежі
Ти один вартовим лишився
На сторожі нашого острова,
Виглядаєш тінь короля,
Що прийде вісником волі.
Бо досі в Ірландії
Панує жахлива краса...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564806
дата надходження 07.03.2015
дата закладки 17.03.2015
А як розривалось, то тріщало ?
Ні. Скрипіло незмазаним, перекошеним механізмом. Застарілим. Крихким.
А як розривалось, то кричало ?
Ні. Розпадалось. Застилало очі зеленим туманом.
Таким тягучим. Вогким. Нудним.
Як рвалось по живому, то вереск стояв у вухах. Пронизливо-глуха тиша била у барабанні перетинки, розтягуючи їх на сотні тисяч кілометрів по моїй душевній пустелі.
А я шукала підтримки в друзях.
В музиці. В очах безкінечно-байдужих.
А по стінкам моєї зраненої душі
хльостав вітер примерзшим піском.
Роз"ятрював незагоєні рубці.
Ламав шийні хребці.
Гриз вени на блідій руці.
Сіллю стікав по запалій щоці.
Хіба то так буває, щоб серце билось вісім разів за один подих,
сто дванадцять разів за ненавмисний дотик ?
В серці пріє мій важко-займистий порох.
І скільки ще я маю за руку тримати не тих, не справжніх,
навмисно-придуманих і ненавмисно-стрічених долонь ?
Скільки ще мені треба зазирати в очі, які не люблять і не любитимуть ?
Скільки буде ще людей, які нещадно битимуть
тяжкими ботинками в лівий бік
і ламатимуть ребра щоночі, щотижня, щорік ?
Скільки ще я маю втратити даремно впавших зірок ?
Скільки ще бажань буде, які й не подумають здійснитись ?
Якби ж хто відповів.
Поворижити на кавовій гущі ?
Чи свої морозні сльози ллючи,
забути всі загаслі іскорки в очах,
застигнути на ліжку і зробити вигляд, що сплю?
Чи може зробити вигляд, що палко люблю ?
А що вигляд робити, якщо воно є так ?
Сказала б щиро - кохаю. Але ж. Але.
Я на тебе тільки чекаю,
а в собі ( і тільки в собі ) твій погляд тримаю.
Обійняти б твою долоню і шепотіти подихом в твою лінію життя те, як ти мені потрібен.
І відчувати твою аритмію.
Я кохати не вмію.
Я вмію віддати себе навіки
лише такому, як ти ( тобто, тобі — неповторному ) чоловіку.
Ти не зітреш сіль з підборіддя.
Не заслужила.Я ж того не гідна.
А я б пестила твої різкі скули,
мліла б від змаху твоїх вій,
молилась би на твої губи.
Та ти не мій,
а вже давно чійсь любий.
Тонкостану якусь голубиш.
А мене не хочеш і не чуєш.
А я б віддала свою лінію життя,
всю — від початку і до кінця,
тобі.
Лише, щоб твоя була довшою, товщою, кращою.
А лінія серця вже твоя.
В грудях розривалось і тріщало.
Скрипіло.
Пронизливо мовчало.
І шалено боліло.
Вибач, я можу лише себе віддавати.
І душу твою цілувати.
А от кохати — не вмію.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492439
дата надходження 14.04.2014
дата закладки 14.04.2014
«Плоть тлінна твоя є то тутешній Світ,
і сьогоденний вечір, і пісочний ґрунт,
і море Сиренське,
і Каміння спотикання.»
(Г. Сковорода)
Плоть наша – це корабель Магеллана
Сколочений з дощок вчорашніх днів,
Бо кожен день стає вчорашнім -
Навіть ці скляні газовані дні
Наступного четвертого тисячоліття
Теж стали вчорашніми, як крем’яне лезо.
Буття ковтає тисячоліття –
А у вас в голові і не паморочиться,
Століття тануть шматочками цукру
У терпкій каві епохи людиномавп,
А вам і не солодко.
Бородатий жрець доби неоліту,
Що плоть свою замість якоря
Кидав у море людей-хліборобів
Бо таке вигадали –
Землю побачили жінкою,
Молять дощу у Неба-прабатька.
Плоть людська. Хто тягне її
Важкою ношею, що зветься «людина»,
Хто сміється з цього плаща потріпаного,
Позиченого-розпозиченого
Тимчасового та умовного.
А плоть – то тільки папірус
Чи то пергамент
На якій ми пишемо свої вірші…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470281
дата надходження 04.01.2014
дата закладки 06.01.2014
Позвониш: Невчасно? Завчасно?
Накотиш слова ураганом…
Не змовчиш.
Затихнеш розв’язно,
І знову почнемо за планом
Вечірні бої зі сльозами
За краплі останні свободи,
За право зализувать рани,
За логіни довгі й пін-коди,
За осені рідкі дарунки,
За мрії в шикарних спідницях,
За право вмирати із трунків,
Можливість губитись в річницях…
Кричу, відвойовую слово.
Мовчиш, по складах відриваєш.
Дзвінок…
Нас забракне без цього:
Я – гасну, ти – іскри кидаєш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462989
дата надходження 28.11.2013
дата закладки 28.11.2013
Хто снив отим, що промине краса мов сон?
Скорботним гонором черлені сповнені уста
Бо все минає – істина одвічна і проста
З отих часів, як спопелів хоробрий Іліон
І Уснеха синів ковтнула чорнота.
І ми в турботах і журбі розвіємось мов дим,
Та серед лиць людських, що линуть із землі,
Під піною небес, де зорі відцвіли
Поміж блідих громад води, під вітром крижаним
Постане образ самоти.
Архангели, схиліться перед нею у небесній висоті!
Для вас раніше, аніж вперше стукіт серця пролунав
Над прірвою Небес Бог втомлений літав
Він розстелив зелений світ в одвічній доброті
Щоб ніжки ці блукали в самоті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455855
дата надходження 22.10.2013
дата закладки 02.11.2013
«Я – вітер на морі,
Я – хвиля в океані,
Я – гуркіт моря…»
(Аморген)
Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:
Я – терпкий дим, що здіймається
Над картопляним полем Донеголу,
Коли селяни землі каміння
Спалюють бадилля своїх картопляних снів.
Я – солоний присмак вітру
Буремного дня ірландського літа,
Я – руда чуприна ірландського хлопчини,
Що думає про сонце
На землі графства Арма –
Землі, де крім пострілів
Немає нині іншої музики,
Де діти малюють на стінах
Людей з рушницями,
Де мрія про зелений
Листок білої конюшини
Зависає в густому повітрі
Кельтських сутінок Уладу.
Вирує холодне море –
Загусле ірландське море.
А ми все дивимось
У його далечінь
Вицвілими очима привидів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450772
дата надходження 25.09.2013
дата закладки 30.09.2013
Між тобою і мною врізалися кілометри,
А між нами лежала дорога на тлі зими.
Потираю долоні й ховаю в обійми светра
А в повітрі опівніч. В повітрі незмінне МИ.
Кілометри шляхів. Чи ж єдиного, певно, шляху.
Із металу й асфальту мені розгортають путь.
Так хотілося крил. Почуватись людино-птахом,
Та усі розібрали, і їду тому, мабуть.
«Ковель-Київ» півсонний гість на нічнім вокзалі,
Я торкаюся пальцями криги вагонного скла.
Перехрестя доби – ліпший час, щоб податись далі.
Вкотре стати інакшою, гіршою, ніж була.
Триста двадцять чотири - багато це є чи мало?
Попільничка порожня. От знову та сама я.
«Здрастє, дєвушка, слухай,а чьо це в проході стала?
Ні прайті, нє праєхать» - Пробачте, - сказала я.
Знаєш, «Києве мій», твоє кредо – асимі_ляція
Голосів у тобі – як в мені надпочатих кіл
Це традиція, певно. Така скомпільована нація:
Потонути в тобі,розділивши себе навпіл.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411156
дата надходження 21.03.2013
дата закладки 18.04.2013
«Я став очеретом, який топчуть коні…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:
Наш зелений острів –
Це айсберг вкритий мохом,
Який застряг на мілині
Океану часу.
Отак ми і плаваємо
У нашому «тимчасово»,
Думаючи про вічність
Між старими дольменами,
Співаючи свої сумні пісні
Про терпку потойбічність.
Крига нашого айсберга
Не тане – бо споконвіку гаряча
Як чай у заварнику
Дивака О’Генрі.
П’ємо його ковтками
Навіть не думаючи,
Печемо свої ірландські пудінґи
З хвилин та помилок,
З безглуздя нашої історії,
З недоречних жартів
Та порожнечі несказаних слів.
Смакує. Особливо з віскі.
Танцюймо свою джигу!
Танцюймо…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409273
дата надходження 15.03.2013
дата закладки 29.03.2013
Я помешал стрекозам поумнеть:
я спас одну из самых-самых темных.
Я ощутил, что в комнате темней -
она торчала поплавком в окне.
Все это было в этом полном дне,
в одном из самых-самых-самых теплых,
она легла монетою на дне…
Офелия, не думай обо мне!
1989
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398054
дата надходження 04.02.2013
дата закладки 14.03.2013
ты копируешь молчание
переносишь его на экран
а я переслушиваю песни о безысходности
из плеера в окнах и дверных щелях
и просто за собой записываю
жду
окончания этой вечности
и начала обратного отсчета
омоложения души
транквилизаторами одиночества
и агрессивным наступлением
оживляющих
холодов
завтрашний день назначит свидание
нам обоим
ты снова не придешь
а я уже простил
и скоро забуду
нас обоих
снег сохраняет в себе веру
в потепление
в переход из режима ожидания
в режим самопожертвования
ради того чтобы насладиться вкусом новых
секунд
я стою с закрытыми глазами
подняв голову
посреди необъятного пустого поля
втягиваю свинцовый морозный воздух
и стараюсь не двигаться
снег покадрово приземляется на мое лицо
взрываясь маленькими бомбочками
и медленно превращает снежинки
в микрочастицы
ничего
я выдыхаю и чувствую их
теплом
жизнь прекрасна.
*фоновая композиция –
Sopor Aeternus «All Good Things Are Eleven»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401108
дата надходження 14.02.2013
дата закладки 15.02.2013
...і вірші його - данина сполучникам,
здатність єднати віддалене і пусте
із його вербальних сестер
жодна не знала світла,
будучи дещо штучною
в мить надокучливих споминів
і віроломних сцен.
вірші його - то моря всолоджені,
випиті буднями із повік.
він би міг опинятись
на ранах кожної
з надр тривожності
з надр відлиг.
стільки ніг по асфальту
його недійсності,
закупорені пляшки чужих гіркот
ледь не всоте
ця правда чистою
наче нуликом в древній код.
відчиняю ці стелі влучністю
крізь підлогу наш дім росте.
я йому - данина сполучникам,
щось віддалене і пусте...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400741
дата надходження 13.02.2013
дата закладки 13.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.11.2012
Твої спогади,
наче холодний дощ,
Влітку спускаються
Щоби зробити щасливими
любителів осені.
А восени,
Щоби залишити
Присмак смутку
Для любителів літа.
Проте ні перші,
ні другі,
не знають
Як тобі взимку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361110
дата надходження 31.08.2012
дата закладки 18.11.2012
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339028
дата надходження 22.05.2012
дата закладки 11.11.2012
* * *
Гностики запалили
Гнотики свічок.
Не може згоріти те
Чого не існує,
Що лише витвором є химерним
Нашої свідомости...
* * *
Тому, що лямпа "бра"
Давно випромінює чорне світло.
Не ми сідаємо в потяг -
Потяг ковтає нас.
Слухали б музику
Та Всесвіт грає на сопілці
Занадто голосно...
* * *
Ліхтарі випромінювали
Чорне світло.
Я зрозумів,
Чому їх вмикають вдень.
В місті дивному
Тіням людей
Проповідував істину.
Навіщо?
* * *
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
* * *
Моя подруга - шабля
Мій шлях - крізь руїну похід
Моя музика - стукіт копит
Моя доля - війна...
* * *
До міста Лева я довго йшов
І прийшов
Але лев скам'янів
І зажурений тихо
Мені пісню співав кам'яну
Про сліди,
Що лишив на бруківці
Час...
* * *
Місяць
Був схожий на Жар-птицю
Так здалося коту -
Та марні були влови...
Бо пес завадив...
Так ключем щодня
Життя у цьому світі б'є...
* * *
Відображення місяця в річці
Всі поети ловили
Лі Бо – чи то спіймав чи то ні
Маяковському «кволого місяця» не захотілось
Басьо подумав, що місяць втопився
Блок подумав – замерз він у кризі Неви –
Пізно ловити
Ніцше гадав, що зловив – але ні
А ми?
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333460
дата надходження 27.04.2012
дата закладки 08.11.2012
Через тисячу літ:привіт!
А ти,як було- молоде.
А я постарів...Ні?
Запитай в знайомих людей...
Цілуєш хвилями лагідно пліт.
Пам`ятаєш мене? Святе...
Я тоді був ще нижче цих віт,
Що ледь дістають до грудей...
Тобі лілії квіт до лиця,
Я тобі колись це казав вже.
Й вода...Вода без кінця.
Я на хвильку, а ти тут назавше.
Я не сумую,ти що?
Ти мій друг.Я зустрів тебе знову,
Давай помовчимо ні про що,
В старих друзів-це також розмова.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272356
дата надходження 28.07.2011
дата закладки 25.06.2012
"а во мне нет ни строчки"
все испепелилось песчаными бурями
дошло до финальной точки сборки.
ракета ,так и не взорвавшись
глухо рухнула в теплые волны,
родная-такая далекая
кричишь мне в трубку картаво-властно:
"мой герой, живи!пей,пиши,только будь счастлив!"
молчание мое сочится сквозь телефонные линии -
с кем я буду счаслив?
"А ведь я же поэт,Мира...."
а во мне сердце покрылось инеем
от первого взгляда и до хриплого вздоха..
я по морям северным диким
все собираю тусклых слов усохшие крохи,
лентой жемчугов увиваю их бесконечно
лист бумаги бел-полотно
день-утро-вечер
"а во мне нет ни строчки".
"А ведь я же поэт,Мира..."
* цитаты - Р.Б.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337293
дата надходження 14.05.2012
дата закладки 25.05.2012
Звезды бритвой вогнали резко
Под лопатки по рукоять
Страх конца временных отрезков,
Страх упасть и не достоять.
Циферблат – как проход на плаху,
Стрелки быстро помчались в бег.
Я ужасно боюсь дать маху,
Я боюсь не увидеть снег.
Пробиваясь сквозь дебри к свету,
Под панический стук в груди,
От вопроса опять к ответу,
Я не вижу куда идти.
Я хочу полоснуть по венам
Острым чем-то кому-то в раз.
Я кричу свои мысли стенам,
Лишь они тут со мной сейчас…
Эта ночь будет длиться вечно,
Звезды будут светить всегда.
Выбегаю на центр встречной,
Там - лишь холод и пустота.
Моей панике нет предела,
Она душит меня во мне,
Она прочно во мне засела,
Трезвость теплится в стороне.
Начинаю бояться страха,
Мыслей, слов, что внутри меня.
Шаг от пропасти. Ужас краха.
Я сбегаю во тьму из дня.
Не хочу засыпать. Сны душат.
Я боюсь в них опять нырять.
Стрелки быстро надежду рушат,
Но я сильный. Не спать. Стоять…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300956
дата надходження 19.12.2011
дата закладки 19.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.08.2011
Ти мене проводжаєш дощем,
Міражем виникаючи зрідка
По дорозі із раю.
То, здається, що ти на вогні
Витанцьовуєш,
Сало печеш
І приносиш на таці,
То зникаєш в ранковій імлі,
То виходиш із дому у ніч,
Чи тікаєш на танці.
На кислотному музики дні
Ловиш перли розради – вони…
Всі вони – міражі.
Міражі
Виростають між нами.
То привидиться море і пляж,
То на площі гарячий форсаж –
Все міраж.
Все – міраж!
Проводжаєш мене міражем,
Сумно дивишся мокрими вікнами…
А на хмари проміння тече
Із-за обрію.
Так не хочеться їхати… Ранок
Намальовано повниться фарбами
Із новими бажаннями й звабами.
Сірі хмари біліють уже…
Накрапає все дужче і дужче
І здається (це знову міраж?),
Ніби дощ цей –
З твоєї подушки…
Ніби день –
На зіницях вітраж.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271812
дата надходження 24.07.2011
дата закладки 24.07.2011