Марленка ніколи не знала Боббі. Марленка знала свого старшого брата, який мастурбував вночі. Знала маму. Мама весь час була на своїх нічних чергуваннях.
Марленка знала Інтернет і соц. мережі. В Марленки були фолловери, були навіть анонімні зізнання в коханні на "аск.фм".
Навіть була одна справжня, невіртуальна подруга -історія не пам'ятає її імені.
В Марленки були мартензи і плеєр, забитий Creedence Clearwater Revival. Помітно на малу вплинув дядько Дереш, як і дядько Лурк.
Марленка мріє про Вудсток.
Марленка мріє про Амстердам
Марленка горить -її чорна кров хлюпоче, бажаючи пригод.
Вона схожа на вулкан, вона схожа на ядерний вибух, вона схожа на стихійне лихо.
Марленка, до речі, не руда, вона не схожа на лисичку. Навіть на котика не схожа. Чи можу назвати її вродливою?
Для мене Марленка -прекрасна.
Щовечора вона сідає на край фотану в центрі міста і грає.
Гітара -юна коханка Марленки, єдина коханка Марленки.
Хрипкий, терпкий голос змушує труситись усіх мимовільних чи ні слухачів малої.
My girl, my girl, don't lie to me,
Tell me where did you sleep last night?
Марленка іще не пахне корицею, "її не звали Кориця". Вона пахне книгами і яблуками. Вона пахне дитячим милом і шампунем з кропиви.
Марленка ніколи нікуди не їздила.
Сьогодні вона була на вокзалі, грала трохи Гендрікса, трохи і Нірвану і навіть трішки Цоя.
А потім тинялась вечірнім містом, із гітарою за плечима.
А потім зустріла хлопця, за якого через два роки вийде заміж. Тільки не кажіть їй ще цього, не лякайте.
А потім прийшла додому і побачила на підвіконні рудого лиса.
Що подумала Марленка? Вона нічого не подумала.
Мала сказала :
- Привіт. Будеш яблуко?
- Ми не їмо яблук
- Шкода. Ти ніколи не дізнаєшся, які вони смачні, якщо не спробуєш
Боббі тужливо дивився на малу.
- Ти несхожа на Санді
- Звісно, несхожа.
-У вас та сама кров? У вас той же тато
-У нас геть різні серця, рудий. Мені дуже шкода, що так вийшло. Можеш залишитись тут.
Але він не залишився.
Ми змінюємо долю щосекунди.
Моя Марленка втяла собі вени вночі у ванній
Чого вона зробила це?
Вона хотіла переконатись, що жива
Чого вона не вижила?
Поряд не було рудого лиса, котрий зміг би допомогти
Як же це цинічно, Боббі
Марленка була гірша за Санді? Карму?
Марленка була сильнішою. Тому - самотнішою. Навіть без уявних друзів
Безсовісний автор. А як же обіцяне весілля?
Відчую себе Шекспіром.
Безіменний хлопець, охоплений дивним поривом, втяв собі вени вночі у ванній.
Чого він зробив це?
Він хотів відчути свободу
Де мораль історії?
А не знаю.
Кожному своє.
Жила собі Марленка, любила свою гітару, Гендрикса і Кобейна, мріяла про Вудсток. Жила собі мала Марленка, любила яблука і траву. Траву любила в п'ятницю, а яблука -завжди. Її чорне волосся пахло шампунем з кропиви, а тіло -дитячим милом. Жила собі дивна мала Марленка, любила потяги і незнайомців, любила потяг до незнайомців.
А потім Марленка померла.
І знаєте що?
Нікого це навіть не гребе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340548
дата надходження 29.05.2012
дата закладки 24.07.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.07.2012
стыдно входить в сотый раз в чей-то светлый храм,
стыдно смотреть на мигающий свет лампад.
рад за друзей( повезло же моим друзьям),
рад за врагов( очень стыдно признаться - рад)!
те и другие - родные. добром и злом,
сжав кулачки, друг на друга идут войной.
если быть честным мне с ними всегда везло,
если честнее, без них я пустышка, ноль.
эк милосердие где-то внутри, ау,
машет хвостом и скулит, а пускай скулит.
стыдно за то что приходят стихи на ум,
стыдно, за то что безумным неведом стыд.
в храме тепло, в храме каждый найдёт себя,
или подобных себе, вот соврёт - найдёт.
бабочки в храме, я вижу их с сентября
их не пугает ни Бог, ни зима, ни чёрт.
вот они в воздухе замерли и горят:
крылышки - крошки - бумажные маяки.
стыдно, что их не увидят мои друзья,
стыдно, что их не увидят мои враги.
из золотой купели. из чёрных рек
бабочки выплывают на свет лампад,
или из стен вылетают на первый снег,
словно колода краплёных игральных карт.
с ними хоть в петлю, хоть в пекло, один итог:
ближе к своим, ближе к солнцу, но давит стыд...
бабочки видят Бога, их видит Бог,
всё остальное имеет не лучший вид.
вот они рядом, тепло, не дышать легко,
вот я кричу им, кричу им, но чёрт возьми,
бабочки льются на небо, как молоко.
бабочки не разговаривают с людьми.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311972
дата надходження 07.02.2012
дата закладки 21.06.2012
"Красота есть правда, правда - красота,
- вот и все, что вы знаете на земле, и все, что вам надлежит знать".
Д. Китс
Нежданная, как пузырчатая ваза
зеленого ионийского стекла,
вытесненная из сфер небытия
непроизвольной отрыжкой времени –
новая афродита, порождение
мастурбических нептуновых грез,
в одночасье явившая прибрежному ветру
все свои выпуклости и узоры -
ты выползла на песок,
потряхивая жирными ляжками и волоча
мокрый подрагивающий живот.
В ту же секунду в меня вперился
бесстрастный, чуть раскосый взгляд
твоих темных глаз, -
две вымоченные в илистой жиже черносливины,
рассматривающие странное двуногое,
склонившееся в этот момент над тобой,
как некогда юный Китс над мраморами
Эльджина.
Так мы стояли, вглядываясь и вспоминая
друг друга - выходцы из разных миров,
доселе, как нам казалось,
не пересекавшихся
и по причине своей параллельности
неосуществимых,
но узнающих себя в другом
по радужным и стремительным,
как хвост форели,
сигнальным огням,
плещущимся в глубоководной мути
нашего восприятия,
пока ты первая не нарушила это молчание,
разразившись чередой прерывистых
звуков, пляшущих
в твоей гортани
ночными гимнами аборигенов,
словно знаменуя собой
начало новой эры
освоения ихтиобразными
наших сухопутных ареалов
обитания.
Красоте безразлично, в каком
виде ей нам являться.
Да и какое ей, собственно, дело до
нашего о ней представления!
К тому же, оно постоянно меняется
и так же быстротечно, как слезы
воды, стекающие по животу
ее очередного обличья -
будды, порожденного самой природой.
Прими же мои дифирамбы, новая афродита.
Твои дряблые пухлости уже были
когда-то смачно воспеты Рембо,
но у него ты была еще человеком.
С тех пор ты явно эволюционировала.
Уже то, как ты смотришь на меня, -
огромную потливую скалу, попирающую
снисходительное самомнение морщин
прибрежного песка
своим раздвоенным подножием -
смотришь без страха,
без удушливого льстивого трепета,
говорит о твоей свободе,
тем самым обнаруживая твое превосходство
перед двуногими; говорит о том,
что наши с тобой порывы – эквивалентны,
но ты совершеннее,
и все эти жаркие и холодные месяцы,
прожитые без тебя,
не стоили ни чувств, ни подобных
моих размышлений.
Я могла бы препарировать тебя
и поместить в какую – нибудь склянку,
чтобы ты навсегда приняла там
позу восхитительной недвижности
бриллианта в оправе,
как это часто делают двуногие
в своем стремлении овладеть красотой
и заставить ее служить целям,
оправдывающим их мелочное существование.
Как будто этим можно что-то удержать!
Хотя, здесь стоит признать одно:
будь у тебя подобная форма,
ты приобрела бы больший авторитет
в глазах времени, ибо вещь долговечнее,
а значит, у нее больше прав на союз с Безучастным.
Так или иначе, я и сама делаю сейчас с тобой
нечто схожее, ведя все эти разговоры,
а именно, пытаюсь отвоевать тебя у времени
и продлить срок твоего здесь -
столь неожиданного своей случайностью –
пребывания.
Вообще, в отношении тебя
люди чаще всего исходят
не из собственно понимания,
а следуя мнению о том, что красиво.
Отсюда у нас, двуногих, столько
так называемых «общих мест».
Лишь немногим
удается преодолеть в себе
подобную эстетическую косность, -
этим еще более странным особям,
именуемым в общей массе сумасшедшими
и всякими экзальтированными
личностями.
Но, как мысль о вещи предваряет ее саму
и неограненный,
со множеством сколов и
трещин кусок камня
содержит в себе
всю совокупность его последующих форм,
каждая твоя провонявшая
речным илом выпуклость,
каждая твоя бородавка для меня
живее и бесценнее,
чем все имеющиеся истины,
блещущие гранями своих оправ
в позавчерашнем маринаде
вторичности.
Твоя суть столь же безупречна,
как пустота, дремлющая внутри
ионийской вазы, -
это лишь мы делаем тебя
вместилищем наших страхов и комплексов,
нашего невежества и самодовольного омерзения
ко всему, что каким – либо образом отличается
от наших идеалов и эталонов.
Подобная степень лживости к самим себе,
изощренность ее средств –
наша отличительная черта.
Так что, моя дорогая,
не питай иллюзий на счет двуногих.
В их мире нет ничего для тебя важного, -
рано или поздно сработает защитный рефлекс
и ты зардеешься ярким румянцем нигилизма.
Впрочем, быть может, он будет тебе и к лицу.
А пока - лучше пой свои дурацкие песни,
потрясывай жирными ляжками
и живи своей, ни от кого не зависимой,
и потому подлинной жизнью,
ибо только бесчеловечное
может являться
правдой.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323122
дата надходження 18.03.2012
дата закладки 18.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.06.2012
Дванадцять старих дерев’яних щаблів
Підносять мене у реальність не з снів,
А в світ із терпкості моїх меланхолій
Порепаних від старості дитячих мрій
Де соком горіха просякли долоні,
Де пси безкінечно виють на повню
На цьому подвір’ї незмінно я боса
Танцюю щаслива у вранішніх росах
Під тінню гілляччя читала казки,
Робила акварелями перші мазки
Та гойдалась в ритми з падінням зірок
Туди… ще один мій невпевнений крок
На губах молоко розливалось теплом
Й медове мовчання, нашептане сном
Ген туди… горизонти навіки розтануть
І гріхи не мої... я дитиною стану
Вишневим соком замість власної крові
Напишу небесам я зізнання в любові
І осінніми квітами застелю його плечі
Підійду до води…тут є місце для втечі
Опускаю долоні в реальність прозору,
Забуваю слова… усю мову раптово
Залишу десь в зіницях розширених
Дрібку щастя, що з спогадів вирине
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208044
дата надходження 27.08.2010
дата закладки 17.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.06.2012
Зеленою хвилею ясночолих штормів
накриває місцеве сузір’я засніженого Тибету
Маленький хлопчик грається нутрощами гірських долин
згорнувиш смакові рецептори
в сувій прадавнього ламаїстського літа,
Тишею споєне повітря прагне бути ковтком її волі
Вітер спускає пасма поволі
застигаючи в їїї очах
аутичним відлунням жалю
сопілка Сме\рті з його вуст прагне стати фантомом
вбитого лелеки
Зриваючись з обрієм сонце наповнює золотоволосі
храми буддистськими долями
місце обміну плоті
І тільки птахи нервово зриваючись порушують
цим станом ступінь вологості повітря
контури тіла висвічують на чолі наскрізні рани
Крадькома
склепіння пряного неба перетворюється в єдиний
механізм молитви
Спускаючись ржавими від довгого мовчання сходами
відпускає порожніми від нот очима останній рейс\метр
Уважно дихає наскрізними штрих-кодами
комах заплетених в чисте і запашне волосся
наздоганяючи цілує й відпускає зором
Її духмяно збалансовані вуста,
Наповнюючи власність клітковиною
безмежно-непередбачувано-солодких слів.
Впиняється слинявими зубами у соковиту від парної любові
плоть
й не хоче відпускати прагнучи німо замкнути провідники,
залишитися шоколадним слідом на блідо-голубих кістках
Вона вже опираючись у запромінений перетяг покинутого
рейсу
наповнює метро агонією смерті
Бензино-олов’яне коло замикаючись згорає
землею,
дрібні поминки почуттів.
Нещадно задихаючись під поїзд прожогом летить астматик
(Помітивши медово-соковиті обриси нічних метеликів у
вікових ескулапів)
на випалених від апокаліпсій рейсах
Метро неначе оживає,
вливаючись приємними парфумами
В закутки шумного інцесту брудного міста.
Буддистська тиша пророкує німі беззвучно-мелодійні
Інтонації сопілки Смерті з вуст німого ламаїста,
шо спостерігаючи за бузруків’ям вітру
спускає сонце ниткою за обрій Тибетської гортані
граючись з нутрощами гірських долин́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301581
дата надходження 22.12.2011
дата закладки 12.06.2012
Одиночество есть проекция собственной индивидуальности.
Истина есть Ничто, добытое из себя.
Любовь – это персональный «Silent Hill», раскрывающий нашу сущность.
Нравственен тот, кто создает собственные моральные законы и живет
по этим законам.
В настоящем мужчине всегда есть что-то женское.
Цель моей философии – взращивание будущих иуд.
Аморально не неимение своего мнения, а бездумное следование чужому.
Сильный тот, кто не боится казаться слабым.
Истина – это личный опыт, облеченный в наиболее абстрактную (универсальную) форму.
Потому, каждое подлинное произведение искусства есть истина.
Творчество развивает мыслечувства, острые коготки которых
оставляют прорехи в космической материи.
Жизнь как песочные часы: только приноровишься к текущему
порядку вещей, как она вновь меняет угол зрения.
Позиция человека, нашедшего себя, всегда безнравственна в глазах окружающих.
Секс – это одна из самых эффективных форм познания.
Дружба есть высшая любовь, наиболее свободная от эгоистических проявлений.
Любимый человек есть твое отражение в мутном зеркале бытия,
обладающее, впрочем, еще и собственной амплитудой движений.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324685
дата надходження 24.03.2012
дата закладки 11.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.06.2012
Вони зустрілись знов. Обидва виглядали холодними та стомленими, тільки очі видавали радість крізь неминучий стрес. Він вважав, що не змінилися, хоча став міцніше, набрався знань та додав кілька нових зморшок під очима. Вважав, що і вона не змінилась, хоча вона змінила свою наївність на точну оцінку життя, своє тремтіння та ніяковіння на впевненість та впертість. Вона ж навпаки, вважала що змінилась, хоча насправді зовні та внутрішньо, не враховуючи деяких косметичних змін, залишилась такою ж. Цікаво, як вона пройшовши довгий етап життя та зробивши в собі колосальні зміни продовжує втайки надіятись на існування щастя, любові та просто високого. Його вважає іншим. Розраховує на те, що час змінив його пестливі манери та дурні жарти на щось більш мужніше, але таких життя не змінює. Вона - це Гайка, незамінний атрибут малого та великого будування. На відміну інших гайок в неї був відмінний баланс розуму та зовнішності. На неї заглядались інші болти, але не знайшлось достойного її носити все життя. Її багатогранність сховала від інфляції, дефолту, рейдерських атак, ейджизмових тенденцій та інших негараздів та щось її все ж загнуло місцями. Він - просто Болт, трохи добріший за інших. По життю він багато отримував за свою доброту, але вона ж допомогла це швидко забути. Інтелект Болта важко визначити, іноді можна було прийняти його за філософа, а іноді за опосума. Звичайне заняття: тупо дивитись на пальці та перебирати їх в довільному порядку. Життя для болта було не визначеним іноді воно приносило йому радість, а в основному цікаві задачки, як в шкільних підручниках з зірочкою. Болт дивися на неї та посміхався, як зазвичай раніше, що Гайка визначила, як нахабність та хижість:
- Чого ти?
- Що?
- Знущаєшся.
- Де?
- Забудь.
- Як ти?
- Добре.
- А чесно?
- Не скажу. А ти?
- Привіт.
- Це до чого?
- Забув привітатись.
- Не роби так більше.
- Я добре, тільки стомився. На роботі аврал.
- Ти знову це зробив, перестрибнув через репліку.
- Я завжди так робив. Ти чого?
- Неправда, зараз став і це не гарно.
- Чому? Ти раніше була не проти.
- Просто не гарно, неправда.
- Ти не змінилась. Як ти не доводила своїх думок так і не стала.
- Ти не правий. Все змінилось.
- М?
- Що?
- Ось бачиш.
- Що?
- Нехай.
- Повтори.
- Я кажу, що ти тільки кажеш тезу і на цьому все завершуєш.
- Навіщо ти все ускладнюєш.
- Просто.
- Все, ти не змінився. Але я змінилась. Зараз я не можу і не буду на тебе накручуватись як колись.
- Та невже?
- Так.
- Давай перевіримо?
- Що?
- Чи зможеш ти на мене накрутитись.
- Ні, не збираюсь. У мене нові правила, нові принципи.
- Та ну?
- Ось так.
- А все ж може спробуємо. Це був би цікавий експеримент після стількох років. Тим більше ти б зрозуміла, що я правий що таке не змінюється.
- Навіщо це мені?
- Просто.
- Хмм...не хочу.
- Зануда.
- Я образилась.
- Чого?
- ...
- Ну???
- ...
- Пробач, не мовчи.
- Мовчатиму...
- Пробач, я не хотів.
- Не пробачу.
- Тоді я піду, все одно ти зі мною не розмовляєш.
- Чому ти такий?
- Я завжди таким був і тобі це подобалось.
- Можливо, але не зараз.
- А яким я маю бути?
- Самим собою.
- А хто ж я?
- Ти...не знаю, але щось не так.
- Але ти вже спілкуєшся, як раніше. Мені так зручно. Мені здається, що тобі теж. Може вкрутишся?
- Ну чому?
- Ну давай.
- Єх...набрид, ну давай.
...
- Бачиш, не так вже і погано.
- Угу, мовчи.
Так вони і з’єднались та були разом поки їх знов не розкрутили.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334296
дата надходження 01.05.2012
дата закладки 10.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.06.2012
урбанізоване намисто ліхтарів
просіє тишу заспаного міста
тут чутно кроки вивержених сліз
вулканізація асфальтового серця
із лави смутку витікти байдужо.ю
скульптура.. ти лише скульптура
шкода, що архітектор не забув про очі
в клітці. лишили споглядати
світ
і
рани
..такі пекучі сльози
крізь холодний камінь..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312472
дата надходження 09.02.2012
дата закладки 08.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.06.2012
И правда же!?
Нет это не повод для истерий,
Всего лишь заметка в блокноте,
Надеюсь вы меня целиком поймете,
Да я пытаюсь быть пророком очевидности,
И выставляю слова в пустые места не ради того, чтобы показать, что я вижу, а вы все слепы, и что ваши попытки понять меня бесполезны.
Нет, нет, во мне подобного настроя,
Просто хочу высказать, что накипело ибо тоже болен.
Каждый из вас хочет познать этот мир самым странным образом,
Я строю системы, кто-то хочет по запаху определить.
Или пересказать это из книг умных, где описано четко на белой бумаги черными буквами
То что правда там и не лгут нам.
А кто-то глазами нащупывает якобы свет. И верит же себе.
Думает видит насквозь, скажет как взмах клинка,
Псих, что с него взять, хорошо что хоть вежлив.
Или кто-то как я пока стих не напишет,
Не изольет все на бумагу, все свои раздумия странные, бредовые сны
И волнения душевные в один порыв бумажный
Понять не сможет
Ни капли.
Фотографы безумцы пытающиеся понять через мгновения личность,
Художники рисуют, чтобы в красках найти человека.
А что если человека и нарисовать не получается, и даже слова в блокнот не выдавишь?
Да что о людях. Что вы скажете хотя бы об информации.
О том как нерон сжег рим. Ведь многие наверняка по разному ее воспримут.
Кто-то будет рассказывать истории о тяжкой жизни поэта.
И поймет нерона, я бы тоже сжег Москву на фиг без лишнего слова.
Кто-то скажет, что все это слухи и будет бросаться фактами и только фактами, пытаясь найти истину и только ее.
А кто-то. Напишет картину горящего Рима и сразу всех его обитателей,
Которые будет бежать и будто он среди них.
И все психи, которые вроде бы к логики, не способные.
Да и сам я с диким отчаяньем пытаюсь втиснутся в логику.
А что же мне делать, если я систему в голове построить никак не могу
Много левых переменных и все мечется туда сюда,
И иногда выпрыгивает со словом "Хочу"?
И пожалуй это даже не стих. Размышления в строфу,
Краткость слов при полном отсутствие смысла.
Психи, что с нас взять,
Только и можно что убаюкать потоком,
На которой глядим с переменным восторгом
И мокнем.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339736
дата надходження 25.05.2012
дата закладки 07.06.2012
Вчепившись пазурами у шорстку поверхню дошки, я зібрала останні сили, щоб не зірватись у безодню. Вогненна геєна розбурхалася не на жарт, спрагло смакуючи наперед мою жалюгідну котячу душу. Я відчуваю носом її огидний сірчистий подих, її жар опалює моє хутро. Тікати нема куди – рятівна дошка повільно, сантиметр за сантиметром, опускається в пекельне горнило. Шляхів лише два – поступово згоряти разом з нею чи розслабити м’язи й відчути блаженство останнього польоту…
До клекоту полум’я доєднався ще один шум – лету вкритих лускою крил. Ящур підлетів знизу, затуливши на мить мене від смертельного жару й розправивши прямо піді мною перламутрові, з ніжним сріблястим відливом крила. Подивився своїми смарагдово-зеленими очима просто мені у вічі, запрошуючи знайти порятунок на його холодній блискучій спині. Я розслабила лапи і м’яко ковзнула вниз. Відчула під собою гладеньку Ящурову броню, намагалася в неї вчепитися… і зрозуміла, що це неможливо. Моє маленьке тіло безсильно ковзало по лискучій поверхні, невблаганно сповзаючи до краю. От і все – мить польоту назустріч полум’ю…
…Мабуть, я прокинулася від власного крику. Моє патлате чудо схилилося наді мною, ніжно гладячи по щоці.
- Заспокойся, маленька, це був просто сон. Все добре, - Святик лагідно усміхався й дивився мені у вічі смарагдово-зеленими очима. – Не треба було тобі пити тої настойки – хто його знає, що Слон у неї напхав…
Він схилився наді мною й ніжно поцілував у губи. Кімната залита сонячним світлом, ліжка Нюти та Оксі акуратно застелені.
- Яка година? – злякано спитала я, кліпаючи повіками, щоб остаточно прокинутись. – Ми ж на пари запізнилися…
- Спокійно, кицька, - усміхнувся Святик. – Сьогодні субота, ми хіба що зі сніданком трішки запізнилися.
Я цьомнула патлатого в щічку і сіла на ліжку. Остаточно повернувшись до дійсності, я могла на всі сто оцінити перевагу студентсько-гуртожитського буття над висінням у котячій подобі над пекельною безоднею. І присниться ж отаке… Ну його, Слона, з його настойкою.
У блоці було майже порожньо – якщо не рахувати вічно застуджену Таню – більш відому як Танатос – з незмінним Самаелем на руках. Самаель – то здоровецький чорний щур, який спричиняє усім нам купу проблем під час кожного візиту начальства. Якось ми з Танюхою не встигли переховати тварину як слід, і Семі благополучно виліз зі своєї коробки перед ясні очі кураторки. Та – чепурна пані середніх літ – як виявилося, панічно боїться гризунів; тож, коли минув перший шок – на скуйовджену голову Танатоса разом з її мирним ватажком демонів посипалися тонни прокльонів і клятвені обітниці "влаштувати купу проблем включно з виселенням з гуртожитку під три чорти". Але, коли за наводкою пані Карамазіної прибігла розгнівана комендантка – Самаелем у кімнаті й не пахло: бідолашна тваринка жадібно пожирала сир з рук Вульфа, Таньчиного хлопця (ми жартома називали його Еросом, за аналогією до парочки улюблених персонажів дідуся Фройда), на два поверхи вище.
- Привєт, влюбльонниє, - гугнявим грипуючим голосом привітала нас Танатос. Закутана у свій улюблений чорний в’язаний шалик (злі язики подейкують, що то витвір рук Вульфа, однак сам він, як і його наречена, категорично це заперечує), зі зв’язаним на потилиці у "хвіст" чорним волоссям, трохи запухла й розчервоніла після довгого сну, вона флегматично палила цигарку біля плити. У вилинялих і розтягнутих темно-сірих джинсах, подібного кольору спортивній курточці та сіро-чорних капцях з облізлою "пір’яною" оторочкою, з шипами у брові та десятками кілець у вухах, Таня була схожа на втомленого бунтівного ведмедика. – Святий, чуєш, мо’ш скачати якоїсь нормальної блекухи, бо в мене інет вирубили, а Вульф форматнув ноут, нема чого навіть послухати…
- Окі, Тань, подивимось, - відповіло моє чудо й не питаючи потягло з пачки Танатоса дві цигарки, простягнувши одну з них мені.
- На здоров’я, - прогула застудженим басом Таня. – Добре тобі, Яра, мені Вульф при ньому курити не дозволяє…
- Зате кішка з дому – мишки гуляють, - лукаво усміхнувся Святик, зиркаючи на Таньчину цигарку. – Толку щось забороняти, щоб плодити лицемірство…
- Та ми й так усі знаємо, що ти в нас святий, - хмикнула Танатос і випустила потужну нікотинову хмару.
- До речі, в які пекельні далі понесло Вульфа цього разу? – з усмішкою спитав Святик, смаковито затягуючись "Бондом". Таня, вочевидь сита його викрутасами по горло, буркнула:
- Він на роботі, скоро прийде, не хвилюйся.
- Ну то передай йому, щоб поприбирав у кімнаті, бо мені набридло за нього пахати. Чи, як варіант, можеш виконати цю роботу замість мужа, - з лукавою посмішкою додав Святик.
- Він мені не муж, - сердито відповіла Танатос. Самаель в цю мить видав тоненький писк – і неочікувано цапнув господиню за палець. Та засичала, - У-у, сволоч! – і пустила тварину на кухонний стіл, підносячи укушений палець до губів. Щур підбіг до попільнички, в якій димів щойно пригашений Святиком недопалок, і з явною насолодою вдихнув дим, що тоненькою цівкою зміївся над столом.
- Ти диви, ото студент, теж курити хоче, - засміявся Святик. – Що ж ти, Танатос, а – сама куриш, Сему не даєш? Воно й не дивно, що він тебе кусає зі злості!
Таня зібралася було бризнути жовчю у відповідь, коли рипнули двері, й на порозі з’явився Його Пекельна Величність Вульф. Високий, плечистий, з довгим темним волоссям, мокрим від розталого снігу, і червоними від холоду щоками. На його борідці виблискували крапельки води, а на плечах шкіряного плаща й носах "гадів" він безцеремонно заніс у приміщення сніг. Масивні підошви його залишали на підлозі мокрі сліди. Цьомнув у губи Таню і зайняв місце біля вікна.
- Аве, смертные, - звернувся він до присутніх зі своїм "фірмовим" привітанням. Будучи родом з далекої Донеччини, розмовляв Вульф російською. – Закурить че не найдется? – потягнувся до "Бонду", що покоївся на столі. – Чьи? – окинув поглядом присутніх. Таня кинула благальний погляд на Святика, і той збрехав:
- Мої, чувак, бери на здоров’я.
- Пасиб на добром слове, - усміхнувся Вульф, витягаючи з пачки тютюновий виріб. Витягши, взяв пачку до рук і з незапаленою цигаркою в зубах по складах прочитав: "Кур-ці по-ми-ра-ють рано". – Трушна, - хмикнув, кладучи пачку на місце і блимаючи запальничкою з зображенням черепа. Зробивши кілька затяжок, які вочевидь принесли йому немале задоволення, і підставивши Самаелю велику долоню, на яку той не забарився залізти, Вульф звернувся до Святика: - Как поживает доблестное металическое племя?
- Живее всех живых, - гордо відповів Святик і мотнув головою, щоб скинути пасмо каштанового волосся з плеча. Вульф уважно придивився до його шевелюри.
- А ну-ну-ну, чувак, да ты кажись седеть начинаешь, - він скинув щура на стіл, простягнув руку до Святославового волосся і затис у пальцях сріблясто-білу прядку. – Не рановато тебе еще, в твои-то девятнадцать, а? Я вон через годик с небольшим тридцатник отгуляю, а всё еще во, натурал, - усміхнувся, потріпавши себе по мокрому волоссі, що покоїлося на не менш мокрій чорній броні плаща.
Я ніколи раніше не помічала у Святика цього пасма. Дивно, подумала собі. Ну що ж, я чула – якщо на шкірі голови з’являється пляма, позбавлена пігменту – волосся на ній росте сивим, навіть у маленьких дітей. Добре, що це зовсім не шкідливо, ба навіть гарно, оригінально виглядає – сама б не відмовилася від такого пасма. Думаю, в моїй русявій шевелюрі воно виглядало б непогано…
Кігті невблаганно зісковзують з гладенького каменя, за який мені дивом вдалося зачепитися, падаючи у безодню. Жарко, ой як жарко… зараз зітлію зсередини… може, дійсно – швидка смерть краща за довгі муки? Може, стрибнути?
Знову цей шурхіт… Ящур повертається? О Господи, що йому від мене потрібно?! Врятувати мене йому все одно не вдасться… та й навіщо це йому? Бавиться, насолоджується чужим відчаєм, холоднокровна тварюка… Як же все-таки дивно шарудять його крила! До болю знайомий звук… звук, як при терті шкіряного одягу, дзвоні металевих замків… до болю схоже на Святикову косуху… тільки голосніше…
Наближається, і знову підлітає знизу – і не жарко ж йому, тварюці! Розпростер сріблясто-білі крила, вигнув шию… Дивиться мені просто у вічі немигаючим смарагдовим поглядом… Кігті зриваються з каменю…
- Ну що з тобою знов таке, кицю? – патлатий гладить мене по голові і лагідно притискає її до грудей. Виявляється, я заснула в нього на колінах, дивлячись фільм по ноутбуку. Фільм мав бути веселою комедією, але я вмудрилася проспати все дійство, окрім перших та останніх кадрів. Зараз на весь екран цілувалася парочка і почалися титри.
- Як ти, Ярусю? – Святик занепокоєно дивився на мене. Які ж зелені в нього очі… смарагдові… ніколи б не подумала, що в хлопця можуть бути такі яскраво-зелені очі… - Тобі погано? Ти часом тою гидотою не отруїлася?
- Не переживай, - заспокоїла я його, - все зі мною окей! Просто, певне, таки не треба було мені пити такої міцної рідини, - я засміялася, патлатий теж трохи заспокоївся, принаймні з вигляду.
У Слона, Святикового сусіда по блоку й за сумісництвом друга, був день народження. Гуляло, звичайно, пів-гуртожитку. Коли було вже продегустовано кілька видів пакетованого вина й достатню кількість 0.7л ємностей "Немирова" – щасливий 20-річний хоботний витягнув з-за тумби плящину невідомої зеленкуватої речовини й урочисто оголосив, що це його рук витвір. Мовляв, трави сам збирав на екологічно чистих полонинах Карпат, рецепт фамільний… Втім, його мало хто слухав – адже, крім мене, решта присутніх справно пили горілку, тож погляди в них фокусувалися вже слабо. Вітька та Міхай про щось затято сперечалися, Оксі клювала носом, Валя з Христею, обнявшись, виводили якусь гидотну попсятину. Танатос притислася до Вульфа, з відсутнім виглядом затягуючись його "Парламентом". Вульф, у свою чергу, обнімав волохатою лапищею кохану й час від часу викрикав щось невиразне, на кшталт "Слава Одіну!" або "Смерть христианским отступникам!", при цьому здіймаючи в повітря вільною рукою "козу". Моє патлате чудо пригорнулося до мене і бурмотіло незрозумілі компліменти мені на вухо. Що ж до мене, то я, випивши лише трішки вина – ну не люблю я оковитої – виявилася, мабуть, найтверезішою в цій "веселій компашці" і не без цікавості спостерігала за рештою.
Отакому контингентові й запропонував Слон (який так само вже ледь тримався на ногах) випробувати свій витвір алкогольного мистецтва. Що було опісля… хай історія про те краще замовчує, бо я й сама не пам’ятаю – після другого ковтка запашного зеленого зілля моя свідомість просто вимкнулася.
Вийшовши на кухню в надії на дармову цигарку – хоча гроші й були ще в кишені, але виходити під отакенний снігопад… м’яко кажучи, не надто хотілося – я, на превелике розчарування, не знайшла там нікого, окрім Самаеля, який самотньо сидів на столі й гриз сухий окраєць. Побачивши мене, щур раптово зірвався з місця, і, як ошпарений, рвонув до модернової споруди з порожніх коробок , яка красувалася з легкої Нютиної руки у куті стола, що впирався у кут кухні.
- Ну-ну-ну, ти чого, Семі, я ж не кішка, чого боїшся? Йди сюди, маленький! – Я простягнула руку до щурового сховку, але тваринка заховалася ще глибше у картонні нетрі. "Дивно," – подумала собі й хотіла-було вже йти розшукувати хазяйку Сема, яка так безвідповідально залишила свого красеня самого на кухонному столі. Але тут почувся звук. Шелест і дзенькіт… саме з таким звуком розсікали повітря крила Ящура… Тьху, що за маячня, це ж Святикова косуха, яку він – знайшов місце! – взявся чистити прямо в нашому коридорі. Само собою, моєю пастою до чорної шкіри. Мудро, нічого не скажеш.
- Святик, ти ж моє спасіння! – підлітаю до патлатого, цілую в щоку. Той виймає з вуха навушник і кидає на підлогу щітку. – Цигарку маєш?
Він киває і дістає з кишені джинсів ще майже не пожмакану пачку "Монте-Карло". Подає мені, водночас відкидаючи з обличчя набридливе каштанове пасмо, і у тьмяному світлі запилюженої лампи зблискує смужка сивини – така сріблясто-перламутрова… і я дивлюся на неї, як заворожена… А моє розпатлане щастя стоїть собі з пачкою цигарок в одній руці й косухою в іншій та й усміхається до мене смарагдовими очима.
Я вчергове не досягла палаючої лави – затрималася на гострих каменях. Скеля нависла над самою геєною, і підніжжя її зникало в розпеченій палаючій лаві. Тут так спекотно, що несила терпіти. Шерсть на хвості, на лапах, на спині вже опалена на кінцях – але мені байдуже, однаково звідси не вибратися…
Я підповзла до урвища й подивилася донизу. Жовтогаряче, багряне, жовте полум’я. Розпечене до рідкого стану каміння. Значить, отаке воно, Пекло…
На скелі, що на тому боці урвища, стоїть могутня чоловіча постать, висока й плечиста. Пекельний вітер розвіває довге темне волосся та поли довгого плаща з чорної шкіри. Щось до болю знайоме… Одін. Стоїть гордо – йому, всесильному, й Пекло підвладне, його не пече нестерпний вогонь. – Иди ко мне, - голос Одіна схожий на грім, але водночас до болю знайомий… ніби я чула його щодня – але в якомусь іншому житті…
Я дивлюся вгору й не можу збагнути, як мені потрапити до Одіна… і чую звук. Цей звук я не сплутаю ні з чим – Ящур.
- Ну, і чого тобі знову треба?! – кричу. Ящур світить смарагдами очей. Здається, він сміється. Я чую його голос – вперше за всю цю пекельну вічність, відколи я його знаю.
- Заспокойся, йди до мене, - говорить крилатий змій. – Не треба стрибати, будь ласка, все буде добре, повір! – Його голос до болю знайомий… лагідний та трохи наляканий хлоп’ячий баритон. Здається, ніби десь, колись, в іншому житті цей голос належав комусь для мене важливому, близькому, навіть коханому… Але тут і зараз він слугує огидній потворі зі сріблясто-білою лускою на крилах.
Згадала… я згадала, як потрапила сюди. Повірила Ящурові, сіла на його спину. Полетіла до його "прекрасної домівки", яка виявилася самим Пеклом…
- Відстань! – волаю до хрипоти, до болю в гортані. Ступаю на край… і лечу.
(З газети)
Тетяна Т., мешканка гуртожитку, прибігла до сусідньої кімнати на крик Святослава У., нареченого мешканки цієї кімнати Ярослави К. У кімнаті, крім У., який виглядав з вікна та щось кричав, вона також побачила свого нареченого, Володимира Н., що тримав У. за руки та очевидно намагався заспокоїти. Визирнувши у вікно, Тетяна побачила на землі під вікнами гуртожитку тіло своєї сусідки, Ярослави, яка, найвірогідніше, випала з вікна.
Трохи згодом, прийшовши до тями, Володимир та Святослав розповіли, що перед своєю трагічною загибеллю Ярослава поводилася цілковито неадекватно, пересувалася кімнатою на чотирьох кінцівках, як тварина, називала Володимира Одіном, а Святослава – Ящуром, кричала про якесь пекло, куди нібито обманом затягнув її Святослав, а тоді вилізла на підвіконня – вікно, за трагічним збігом обставин, саме було відкрите, незважаючи на листопадовий снігопад (мовляв, у кімнаті було надто сильно накурено, тож вирішили провітрити приміщення). Незважаючи на намагання У. втримати подругу, вона вирвалася з його рук та стрибнула з висоти шостого поверху. 18-річна студентка загинула на місці.
На жаль, про причини, які спонукали дівчину до подібного трагічного кроку, ми, найімовірніше, не дізнаємося ніколи.
2008.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332856
дата надходження 24.04.2012
дата закладки 07.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.06.2012
Всі русалки із озера Сарна
Перестали давати задарма,
Та старий водяник
Не сумує вже рік,
Бо багато ропух дуже гарних.
***
Стара бабця із міста Іванків
Прокохалась з вампіром до ранку.
Але сонце зійшло,
Спепелило його,
Хитрі баби у місті Іванків.
***
Завітали в бордель пані Сари
Купка духів заради забави,
Завивали між стін,
Били скло, але хрін,
Не злякаєш гетер пані Сари.
***
У Іванівську ніч вовкулаку
Зґвалтувала в сараї собака,
Не ходитиме знов
Пити кров у коров,
Бо болить сильно зад в вовкулаки.
***
Дві повії у місті Полтава
Віддалися з чортами забаві,
Не помітили роги,
Не дивились на ноги,
Були віддані так своїй справі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336648
дата надходження 11.05.2012
дата закладки 07.06.2012
* * *
Гностики запалили
Гнотики свічок.
Не може згоріти те
Чого не існує,
Що лише витвором є химерним
Нашої свідомости...
* * *
Тому, що лямпа "бра"
Давно випромінює чорне світло.
Не ми сідаємо в потяг -
Потяг ковтає нас.
Слухали б музику
Та Всесвіт грає на сопілці
Занадто голосно...
* * *
Ліхтарі випромінювали
Чорне світло.
Я зрозумів,
Чому їх вмикають вдень.
В місті дивному
Тіням людей
Проповідував істину.
Навіщо?
* * *
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
* * *
Моя подруга - шабля
Мій шлях - крізь руїну похід
Моя музика - стукіт копит
Моя доля - війна...
* * *
До міста Лева я довго йшов
І прийшов
Але лев скам'янів
І зажурений тихо
Мені пісню співав кам'яну
Про сліди,
Що лишив на бруківці
Час...
* * *
Місяць
Був схожий на Жар-птицю
Так здалося коту -
Та марні були влови...
Бо пес завадив...
Так ключем щодня
Життя у цьому світі б'є...
* * *
Відображення місяця в річці
Всі поети ловили
Лі Бо – чи то спіймав чи то ні
Маяковському «кволого місяця» не захотілось
Басьо подумав, що місяць втопився
Блок подумав – замерз він у кризі Неви –
Пізно ловити
Ніцше гадав, що зловив – але ні
А ми?
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333460
дата надходження 27.04.2012
дата закладки 06.06.2012
Будильник явно был не прав,
но, как всегда, предельно точен,
в шестом часу утра прервав
комедию безумной ночи.
Играя в ней чужую роль,
пил Арлекин текилу с перцем-
несостоявшийся король
со странной тяжестью на сердце...
...И вдруг на черном потолке,
как огненно- кровавый парус,
на непонятном языке
прочел он: - Tekel, Mene ,Fares*...
- Милорд! В сценарии финал
у этого дивертисмента
совсем иной - вина бокал
и бурные аплодисменты...
- Милорд! К Вам обращаюсь вновь
и гнев прошу сменить на милость.
В сценарии нет этих слов,
они всего лишь мне приснились...
Рассвет рождался за окном,
и были улицы пустынны...
И чей-то призрачный фантом
рыдал над телом Арлекина.
*Mene, Tekel, Fares : (исчисленно, взвешено, разделено)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271033
дата надходження 19.07.2011
дата закладки 06.06.2012
Сначала оригинал:
О параллельных мирах
Я дрожу от холода в квартире,
голову склонив на воротник.
В это время в параллельном мире
нежится на пляже мой двойник.
Или же в престижном теплом клубе
пoпивaeт яблoчный крюшон...
...А в моей квартире мёрзнут трубы
каждый отопительный сезон.
Вот ещё приятнее картина:
( до чего ж я все-таки продрог!)
мне (ему) у теплого камина
подает слуга горячий грог.
Где-то там в созвездии Персея
(это ж надо, как мне повезло!)
за столом с рулеткой я балдею
в казино, где сухо и тепло.
На планете номер... (ну, не важнo!)
в cayне, изящны и cтpoйны,
две кpacoтки делают массаж мне
пояcницы или же cпины.
А в реальной жизни только этот
факт я констатировать готов:
холодно и муторно поэту,
в этом, но не худшем, из миров.
ID: 328119
Рубрика: Вірші , Іронічні вірші
дата надходження: 06.04.2012 10:43:28
© дата внесення змiн: 06.04.2012 10:43:48
автор: Григорий Подольский
О параллельных телах
Холодно и муторно в квартире,
И дрожит там кто-то «с бодуна»
В этом, а не в параллельном мире,
Где вчера крюшон он пил до дна…
В казино «Созвездие Персея»…
(Это ж надо! Вот же занесло!..)
Нет, чтобы на пляж, себя лелея…
Думал банк сорвать – не повезло!
Ну а эти, в сауне, красотки??
Что сначала делали массаж…
И зачем он с ними выпил водки? –
Ведь потом совсем вошёл в кураж!
За столом с рулеткою уселся,
Забалдел: «Не худший всё же мир!»
Снял пиджак.… Потом совсем разделся…
(Ох, как же с утра идёт кефир!)
В общем, «отрубился» у камина…
Видел сон: слуга, горячий грог…
Мигом проигрался! Вот дубина!!
(До чего ж он всё-таки продрог!..)
Ведь в реальной жизни только этот
Факт.… Ну, а вдобавок – нервный тик!
Но одна надежда у Поэта:
Это был не он – его двойник!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338476
дата надходження 19.05.2012
дата закладки 06.06.2012
Дело было, аж, каким не помню летом,
Только точно помню на восходе дня
Заболел я воспалением рассвета
И с тех пор меня чурается родня…
С того самого прекрасного момента
Потерял я по утрам покой и сон, -
Всех «колбасит» от моих аплодисментов,
А в машине надрывается клаксон…
Я пытался излечиться так и этак, -
Пил микстуры на обед и натощак,
Перепробовал немеряно таблеток, -
Весь извёлся и серьёзно отощал…
Мне, короче, сильно клиника «светила»
Вместе с титулом сакрального вождя
До того, как одно местное светило
Мне внушило шум осеннего дождя…
Мотылёк притих, как говорят японцы,
Равнодушен я теперь к рожденью дня…
Но вчера, ребята, на закате солнца
Приключился острый приступ у меня…
июль 11
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269323
дата надходження 09.07.2011
дата закладки 06.06.2012
перенаселення теперішності,
рівно стій, простягаючи своє ім'я.
моє Я піднесене до беззвучності,
з найтихіших режимів гучності
виповзають ловці наших снів.
стрімголів до кутків обезлюддя,
де раптово вмирають всі судді,
мов на знак, що і нам не туди.
ти куштуєш пробачень плоди
і вмираєш в бою надто чеснім.
я із креслень твоїх оживляю сади
та сама в них уже не воскресну...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340085
дата надходження 26.05.2012
дата закладки 06.06.2012
невдала трансплантація штучних посмішок
викликає відторгнення твоїх слів.
царювання нудоти схоже на вбивство,
коли бунт починається пошепки.
зона відчуження розширює територію впливу,
звільнюючи внутрішні простори.
я копаю в собі траншеї мовчання
аби дарувати щораз смерть і пробачення.
все здається таким спокійним та холодним
навіть у стін зупинилось серце,-
мене в стіні зупинено якось зненацька,
в мені потрощено усі оборонні стіни...
крізь щілини вкритих бетонним попелом вен
намагається пролізти паразитичне світло.
воно засліплює покинуту сліпоту
і починає рахунок захмарених міст,
крадучи зародки неба що починає темніти.
випльовує на мене неперетравлені рештки снів,
обережно начиняє мою тілесність голками,
а потім оплакує її енну кількість годин.
залишається непроявлена плівка важких роздумів,
майже знищена імітованою оазою звичності.
чужерідний спокій зростається мов поламана кістка
в горлі нового дня...
*фонова композиція –
Djinn «Troubled Sleep»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340476
дата надходження 29.05.2012
дата закладки 06.06.2012
Я не вмію малювати, друже мій,
Пробач...
Задивляюсь на твоє фото...
Німію у боязкому зачаруванні.
Десь у найтемішому куточку ніким ще незвіданої сутності
сумує мольберт...
Аркуші пахнуть сірістю, чи сирістю, чи буденністю запраних доріг...
Ображено загусли акварелі....
Послухай, рідний мій, чуєш...
Я не вмію писати картини...
Не вмію серед цієї
Своєї, твоєї, чужої досконалої завершеності бачити сенс.
Я не вмію між цього незвідано-довершеного сенсу
знаходити нас...
І не вмію змивати наші імена з пересічних сердець,
Як змиваю з пальців свого безликого Я гуаш...
Я не вмію дихати без тебе
І не можу дихати тобою.
Портрети, пейзажі, нариси, замальовки...
А потім
кістки перону, заїжджені дороги, запізніла весна...
І моє останнє пробач
за нашу Любов,
якої я не вмію малювати.......
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192655
дата надходження 30.05.2010
дата закладки 29.05.2012
Після банально безсонної ночі я чекаю одкровення.
Чекаю на нього, просто приносячи тобі в долонях уривки непобачених снів, шматки розпусних мрій та щось інше, незмірно цікаве, проте назавжди заховане від нас звичайними людьми.
Люди ревниво оберігають свій сон, змушуючи нас мовчати в четвертій ранку, п'ятій ранку, шостій ранку. Змушуючи мовчати нас на трибунах, на вкритих пилом вокзалах та у наших серцях.
Їм не хочеться чути наш голос, коли ми помираємо, вони не хочуть бачити наших лиць, коли останній подих вибивається стогоном з тлінної схованки духу, стаючи гаслом, що підніме таких як ми у останній бій проти світу.
Це кінець. Ти читатимеш ненадіслані мною листи і знатимеш про мене усе, окрім того, про що дійсно варто довідатися. І хоч на конверті написано твоє ім'я, ти ніколи не будеш впевнена, що я пишу до тебе, а не до темряви, що знайшла останній прихисток у твоїх очах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301515
дата надходження 21.12.2011
дата закладки 24.05.2012
терпко, нестерпно, втомлююче.
я згадую сон, де ми з тобою гуляли густим лісом.
і натрапили на старий будинок.
де навіть повітря пахло минулим. а пташки переставали співати.
ми піднялись сходами на другий поверх.
розглядали картини на стінах. химерні. тихі. насторожують.
велюрові штори. темно вишневі.
тут наче не було часу.
світ зупинився у цьому будинку.
ще тоді, коли з нього востаннє хтось вийшов.
я не знаю, як там було. колись. лише чорно-білі фото в голові.
а може, світ був тоді безколірним.
ми йдемо довгим коридором.
стеля розписана античними візерунками.
легкість. це більше, ніж краса.
ледь вловима. як пісок, що сипеться крізь пальці.
не втримати. та відчути.
відчиняю двері. білі, високі.
за столом сидить багато людей.
спокійні. мовчазні. холодні.
порцелянові люди у середньовічному одязі.
серце розривається від дивних, незрозумілих почуттів.
страшно. але і спокійно. все здається знайомим.
виринає обірваними шматками фотокарток у сонній пам*яті.
ляльки сидять. ніби чекають на вечерю.
вже майже не можуть мовчати, бо скільки всього треба розповісти.
чекають.
а тебе наче немає за спиною. і я не озирнусь.
бо холод фарфору наче зупинив мою кров.
по шиї стікають краплі гарячих сліз.
раптом керамічна жінка із довгим чорним волоссям подивилась на мене.
така красива, жіночна. у синій сукні кольору її глибоких очей.
ти вхопив мене за руку. і ми тікали з будинку так швидко, як могли.
ми бігли. сонце вже зайшло.
я бачила лише гілля дерев, яке змінювалось новим і новим.
ні звуку у лісі. мертва тиша.
я ніколи не скажу тобі, що наступного дня я повернулась до лісу.
ти не знатимеш. що будинку там більше немає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333313
дата надходження 26.04.2012
дата закладки 26.04.2012
Сюрреалізм живе у мене в хаті,
чистить зуби у кімнаті
моїм пензликом з-під фарб.
Їсть шпалери,
спить на стелі
туалету. Весь в пастелі
довгий-довгий ніс.
А до пальців рук приріс
чорно-білий мій рояль.
Він не ходить вниз по сходах -
сходи перші лізуть вверх.
Й не словами він говорить,
і не їсть він, і не п*є...
Просто так живе у мене
Дивний пан Сюрреалізм.
Заколисують Шопеном
пальці рук його і ніг...
10:45 p.m. 22.11.10
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240013
дата надходження 09.02.2011
дата закладки 21.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.04.2012
Божевілля. Страх рветься у двері
Букви стрибають на папері
Стіни вночі заходяться криком
Кожен удар стрілки насичений лихом.
Щоранку у дзеркалі хвора натура
Щоранку сніданок - стара мікстура
Горе в мікстурі втопити треба
Очі здіймаються, та не бачать неба.
Надія на краще - звичайна утопія
Недавній сценарій, заїжджена копія
Сьогодні в рядках забагато свавілля?
Дарма, бо пишу про святе божевілля.
Самотність поставила нові умови
Я усе розумію - це новий план змови
В стінах свою душу я не придушу
З пилюки я встану, я знаю, я мушу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331453
дата надходження 19.04.2012
дата закладки 21.04.2012
Піду постою у калюжі ,
Вона ж бо глибша за мої вірші ..
Та їй по-мокрому байдужий
Дивний стан моєї душі ..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329081
дата надходження 09.04.2012
дата закладки 20.04.2012
Відскрипіли зимові, марші,
І весна грає джаз без фальші.
Зайчик сонячний скаче тремтячий,
Під регтайми любовні котячі.
На дорозі пил-джайв гороб’ячий.
Дощик- блюз барабанить на вдачу.
Вітерець саксафонить бродячий.
Про весняне кохання гаряче.
І хоч ми стали трішечки старші,
Та набої ще є в патронташі,
Звуки банджо!...Скидай гамаші!
Насолоди по повній чаші!
Під біг-бенди душі найкращі,
Серце радісно стукає наше.
Джаз-весна виграє без фальші!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326620
дата надходження 31.03.2012
дата закладки 20.04.2012
Второпати ніяк не можу, хто ти –
Чи Рішельє, чи Бекінгем по суті!
Чи ти зі мною заодно, чи проти.
В романі цьому забагато муті…
Чи інтриган, чи лиходій умілий,
Живе в твоїй чорнильниці? Ну, друже!
Дружити, кажеш, з усіма кортіло…
Але мені в це віриться не дуже.
Злетілися, як оси всі. О лихо!
Змішались і метелики, і гади.
Нам думалось – як розрулити тихо?
Самим собі не сила дати ради!
Всі чубились, а потім помирились,
І гонорар отримали за п’єсу.
Кого ж тепер ти обереш за милу –
Графиню, королеву чи принцесу?
Присвячувати будеш їй поеми,
Ховаючи секрети між рядками.
А як же! Тільки так. Усе по схемі!
Нікому – тсс! Ні слова! Це – між нами…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331624
дата надходження 19.04.2012
дата закладки 19.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.04.2012
Напружено мовчу. Вокзальна тиша
Не дише, співчуваючи з пітьми...
Давай, хоч мить побудемо дітьми,
Скажи ще раз: "Не бійся! Не залишу".
Де наше завтра, хто навчить чекати?
Минеться час, не будемо на "ти",
Крізь дикий біль насмілилась піти,
Крізь щем душі навчилася мовчати.
Розлуки біль на Львівському пероні.
В міцних обіймах ніжності тону.
Я проклинаю,чуєш,цю весну,
Повільно відпускаючи долоні...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267347
дата надходження 27.06.2011
дата закладки 19.04.2012
І ти... зраджуєш, як усі,без сорому?-
Як Іуда (той хоч за гроші)...
І ти?.. дивишся зрадницьки в сторону,
А я думаю- ... ніби хороший...
І ти... руки цілуєш холодно?
Серце захльостуєш брудом....
І ти... зрадницьки дивишся в сторону?
І ти, Бруте?......
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331502
дата надходження 19.04.2012
дата закладки 19.04.2012
Высшая справедливость в том,
что сады цветут
и после смерти садовника.
Вот почему я стихи обрезаю
садовыми ножницами.
А взойдет ли солнце
после смерти Бога?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331520
дата надходження 19.04.2012
дата закладки 19.04.2012
Таких як ти завжди не вистачатиме..
Такого тембру і захриплих слів..
І в той момент коли пітьма кричатиме
Я накраду для тебе ліхтарів..
А ти мовчатимеш..
Таких як ти завжди цілують наніч
Їм варять каву і вмикають джаз..
Тому коли ти від життя відстанеш
Я зупиню лічильник..тобто час..
Та ти не станеш..
Таким як ти присвячують вірші..
Присвячують себе..і без остачі..
Себе тобі до капельки душі..
До струн емоції..без здачі..
Рука до щік..
Таким як ти байдужість як..готівка..
Таких як ти між пальці не впускають..
Якщо загубишся то просто йди по стрілках
Що я розставила..А інші хай не знають..
Ну все..до понеділка
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281892
дата надходження 21.09.2011
дата закладки 19.04.2012