На Бога не гнівлю́ся за причину, –
Упевнений, у Нього є вона, –
З якої досі я не маю сина,
А скроні вже покрила сивина.
Йому безмежно вдячний я за доню,
За смак життя, за кольорові сни,
І з по́мислів моїх, немов з долоні,
У світ летять вірші́ – мої сини!
Вони зача́ті з різними жінками,
А переважно – взагалі без них,
Просякнуті наскрі́зно помилка́ми,
Там одночасно – молитви́ і гріх.
У них переливаю, як умію,
Здоровий глузд, захоплення і жаль,
Шаленого кохання божевілля,
Вечірню радість, вранішню печаль,
Спів солов’їний, велич зорепадів,
Красу світанків і туманів хміль…
Я вірю, що вони мене не зрадять –
Сини не заподіють батьку біль.
Свого життя земного круговерті
Я докручу до самого кінця…
Лиш хай вони зостануться безсмертні –
Святії діти грішного отця.
Лютий 2025 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033626
дата надходження 19.02.2025
дата закладки 18.03.2025
Зими останній стомлений сонет
Застигне у свічаді й на папері.
Капелу крапель чути вже крізь двері -
Це провесінь віщує крилам злет.
Птахам і душам небо ллє розмай.
І хоч думки минулим ще хворіють,
Насподі снів раз - по - раз вже яріють
Нові молитви, зовсім не про рай...
Зима лишила болісні сліди.
Чи ця весна врятує від біди?
Чи здатен світ здолати потороччя?
Останній день зими ковтнула ніч.
Весни світанок весь із протиріч.
В нових молитвах знову: Авва, Отче...
01.03.2025
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034440
дата надходження 01.03.2025
дата закладки 02.03.2025
Глава 5
Я не знавець законів тих –
В них правда є, чи ні,
Все, що відомо в’язням тут –
Це міцність у стіні
І, що мов рік тут кожен день,
Рік, в котрім довгі дні.
Та кожен, знаю я, Закон,
Що хтось з людей створив,
З часів, як перший Чоловік
З осердя брата вбив,
Немов полову залишав,
А зерна всі губив.
Я знаю те, і мудро це
Всім іншим знати теж,
Що з сорому цеглини всіх
В’язничних стін і веж,
І грати, щоб не зрів Христос
Насилля те, без меж.
Затьмарить місяць гратів тінь
І сонця сяйний хід,
І добре, що таять вони
Те Пекло наших бід,
Що Сину Бога чи Людей
І бачити не слід.
Все нице й підле квітне там,
Немов бур’ян, пробач,
Що добре ж у Людині є –
Все в’яне там, хоч плач,
Бліда Скорбота – то замок,
А Відчай – Наглядач.
Бо морять голодом вони –
Страх кожна мить несе,
І б’ють слабких, і б’ють старих,
І смішно їм все це,
І божеволіють тут всі,
І мовчки терплять все.
Житло в нас – темна кліть вузька,
Мов яма вигрібна,
І подих Смерті з-поза грат –
Для нас не дивина,
І у Людських машинах Хіть,
Живе лише одна.
Солона і гидка мов слиз –
Вода, що мусим пить,
І хліб із крейдою з вапном,
Нам зважений, гірчить,
І Сон не ліг, а сновига
Й до Часу голосить.
Зелена Спрага й Голод в нас
Мов жерех і змія,
Та плата ця вже звична нам,
Вбиває ж почуття,
Що каменем, піднятим вдень,
Стають вночі серця.
У серці нашім завжди ніч
Й пітьми у клітці сум,
Ми крутим корбу, рвем канат,
У Пеклі власних дум,
Й страшніша тиша нам стократ,
Ніж дзвону з міді шум.
І не почути ніжних слів
Під стелями тюрми,
І не знайти жалю в очах
У тих, хто за дверми,
І в забутті гниєм, гниєм
Душею й тілом ми.
І точить ржа ланцюг Життя,
Занепад – наша путь,
І хтось кляне, і плаче хтось,
А хтось гамує лють,
Закони Божі справні втім
І в серце кожне б’ють.
І ті серця, що розіб’ють
В тіні тюремних грат,
Як той розбитий глек, що дав
Для Господа свій нард,
І вже в нечистім домі тім
Мов нарду аромат.
О! День щасливий в тих серцях
І прощення покров!
Інакше душу як спасти
Й Гріха розгладить шов?
Як серце б не розбивши вщент,
Господь Христос зайшов?
І очі витріщені геть,
І горло спухле вкрай,
Чекає Злодій рук святих,
Що візьмуть його в Рай,
І серце, що розбите вщент,
Господь не кине, знай.
В червонім хтось Закон читав –
Три тижні дав бігцем,
Три тижні лиш, зцілитись щоб,
Душі збороти щем,
І краплі крові не лишить
На тій руці з ножем.
Й град сліз кривавих руку вмив,
Ту, що тримала сталь,
Бо тільки кров змиває кров
І в сліз лиш сила та –
Змінити Каїна печать
На білий знак Христа.
Глава 6
Де місто Редінг, у тюрмі,
Безчестя яма є,
І бідолаха в ній лежить,
Вогнем його жере,
Лежить в могилі із вапна,
Ім’я відсутнє де.
І в тиші, поки Бог не зве,
Лежати там йому,
Зітхань не треба зайвих тут,
Чи плакати кому –
Вбив чоловік те, що любив
І вмерти мав тому.
Вбивають те, що люблять – всі,
Хай всі почують це,
І з гіркотою у очах,
Й з улесливим слівцем,
Вб‘є з поцілунком боягуз
Хоробрий же з мечем!
01.03.2024 Гречка В.М.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007205
дата надходження 01.03.2024
дата закладки 05.01.2025
Прості люди живуть простими думками. Зазвичай, несподівана увага до них великих світу цього – вже не аби яка подія. Тим більш, Бог. Ми не бачимо Його очима, не відчуваємо так, як подружжя відчуває одне одного: дотик, подих, голос, або навіть нічне сопіння. Знаємо, що Бог є у кожній хвилині нашого життя. Віримо, що не тільки моє ім’я, але й по-батькові Він ніколи не плутає. Жартую. Але ж, не плутає? Та раптом щось трапляється і Його близькість стає реально відчутною. Крім віри «вмикається» якийсь додатковий, невідомий анатомам орган (мабуть, Творець його таки передбачив) і ти розумієш, що Всевишній не відкладає наше близьке знайомство на потім, не височіє над нами, а просто проживає з нами, зі мною моє життя, розв’язує мою проблему, як зараз модно казати, он-лайн. Це унікальне почуття. І що там увага великої але смертної людини? Він перед Всевишнім така ж порошина, але величається над натовпом, не помічає тих, хто плутається під його лакованими черевиками і не знає, як то зійти зі створено власними руками п’єдесталу, зрівнятися з «безпородним натовпом», ба, навіть кожного дня опікуватись не своїми, а чужими життєвими проблемами. А Бог такий. І як добре, що настає момент усвідомлення цього. Єдине «але» - це стається під час доволі непростих іспитів, які належить скласти кожній віруючій людині. 2014 рік став для моєї родини найважливішим роком усвідомлення.
Моя сім’я складається з чотирьох «я». Разом ми вже понад 20 років. Це стосується мене і дружини, бо діти трохи молодші цієї ювілейної дати. Отже, за винятком особливих подій, ми не відчували реальної присутності Бога у нашому житті. Щодня дякували Йому за все, знаючи, що це справедливо й правдиво. А так, щоби до мурашок на шкірі – то й ні. Деякі тимчасові потрясіння час від часу ставили на коліна. У кого не було подібних моментів? Аж раптом прийшла війна. Вона все наближалася до міста і, дбаючи про життя (більше про душевний стан) наших дітей, ми відправили їх у молодіжний табір. Дякувати Богу і Церкві, для дітей зі Сходу були створені умови, за яких ми змогли утримувати нащадків якнайдалі від війни доволі довго. Між тим, у червні небезпека перемістилася з передмість у житлові квартали Донецька. Ні, раніше, мабуть у травні, коли діти були з нами, ми з вікон могли бачити відблиски від гранатних розривів, коли у центрі штурмувалася військова частина, а звуки бою чулися, наче це відбувається десь поруч. Ну то таке… У липні вперше ракети залпової системи «Град» впали безпосередньо на наш мікрорайон. Того дня, побачивши з балкону розриви, я побіг подивитись, чи не потребує хто допомоги, бо у приватному секторі загорівся один із будинків. Майже добігши туди, змушений був повернутись, тому що ракети посипалися за моєю спиною. Озирнувшись, я побачив, як одна з них поцілила у сьомий поверх сусіднього з нашим будинком. Інші падали теж десь навколо, тільки не було видно, куди саме вони влучали.
До палаючого помешкання вже доїхали пожежники, тож я й повернув назад. Коло школи – сусідка з пакетом абрикос у руках. Збирала плоди під деревом, коли метрах у двадцяти від неї розірвалася одна із «цигарок». Як вціліла? Бог знає. На той момент ми вже майже не виходили із молитовного стану, отак постійно молячись то за всю країну одразу, то за людей, які можуть потрапити під обстріл. У той день від осколочного дощу загинуло п’ятеро чи шестеро людей у нас на мікрорайоні. Двох із них я і знайшов під школою, повертаючись додому.
А потім подарунки з неба стали прилітати частіше. Я дивувався, наскільки сміливо на це відреагувала дружина. Без паніки, по моїй команді, вона перебігала із кімнати, що мала вікна, у коридор і ми там залягали на підлогу. Шість секунд від звуку пострілу до розриву ракети. І кожного разу шелестіння крилець ракети, здавалося, точно наростає у нашому напрямку. А що у голові? Без всяких крилатих зворотів, найчастіше тільки одне слово: «Господи!!!» і тому слові все, що ми могли Йому сказати, якби мали час. Постріл-шелестіння-вибух-постріл-шелестіння-вибух… Один повний залп «Граду» складається з сорока ракет. На щастя, залпи ніколи не були повними. Але отвори, пороблені смертоносною зброєю ми бачили з усіх боків від будинку. Там поорані городи, там повалені дерева, там знесений дах електропідстанції і таке інше.
На випадок руйнації квартири ми мали спаковані у рюкзак найнеобхідніші речі, воду, ліхтарик. Благо, було літо, то й вікна ми ніколи не зачиняли, щоб не повилітали скляні пакети. Одного разу, коли заряд грякнув зовсім близько, у коридор увірвалася пилова хмара, а разом із тим і дзвін битого скла. Ну все, подумав, розтрощило найбільше і найдорожче скло у квартирі. Та виявилось, що від струсу відкрилася кришка бару на шафі і тією кришкою розбило порцелянову статуетку на столі. Все частіше коротка молитва: «Господи!!!», лунали не тільки вдень, але і вночі, коли ми, як треновані солдати у повній темряві вилітали у наш коридор. І тоді я переконав Оксану поїхати подалі від Донецька.
Жити у власній квартирі стало неможливо через безперервну стрілянину. Я перебрався до тестя у центр міста, щодня забігаючи додому полити квіти і перевірити цілісність помешкання. На дев’яти поверхах нашого будинку було порожньо, бите скло валялося на сходах. З усіх сусідів лишилися тільки літні люди у двох чи трьох квартирах. Йдучи на квартиру, я молився за кожний крок, весь час шукаючи западинки, куди можна впасти у випадку обстрілу. Сходами піднімався бігом, бо який не який захист могли дати тільки стінки ліфтової шахти. Ох, як нас навчили молитися люди зі зброєю. Не взагалі «за все лице землі», а конкретно за цю секунду, за цей крок.
Трохи побувши вдома, швидко йшов на тролейбус. Не любив автобусний маршрут №32, хоч він був зручнішим. Він проїжджав повз місця, де було неприємно знаходитись, де реалії життя просто гнітили. Та одного дня через втому вирішив почекати тридцять другий і скоро дочекався. У жовтому «Богданчику» нас було шестеро-семеро. Їду та й молюся, як звичайно. На повороті з Куйбишева на Хмельницького пасажирка попросила зупинити. Секунди три, може чотири тієї зупинки і рух у бік площі Бакинських Комісарів. Далі просто як у кіно. Перед самим кільцем, метрах у шести десяти перед автобусом характерний «градівський» вибух. Пил, дим, тролеї розлітаються на всі боки. Водій став на перехресті, безсумнівно ступорнув від несподіванки. Всі пасажири залягли, крім одного, який почав приводити до тями водія і командувати: «Повертай праворуч! Відходимо з-під обстрілу!» Лежу, спершися на лікті, молюся тихо, а за вікнами сиплються «огірки», як з кошика. Водій взяв себе в руки і виконував всі накази мужнього чоловіка. А у тих наказах нецензурних слів було більше, ніж літературних. На цьому тлі ще чулася голосна молитва жінки, що лежала біля передніх дверей. Молитва і мат – два протилежні світи в одному просторі.
Я вертів в руці телефон. Вчасно подумав, що дзвонити дружині, щоб смертельно перелякати її не варто. Подзвонив близькій людині у Київ: «Хочеш колись побачити брата, молись!». А у слухавку вривається «музика» війни. Були то хвилини чи секунди… Мабуть, хвилини. І того разу, здається, розрядили повний залп. Ми вже від’їхали на небезпечну відстань, а ракети все сипалися і сипалися. Божі Ангели стерпіли ненормативну лексику робочої людини, захистивши наш автобус від ураження. І та жіночка, що за якісь секунди до початку «замісу» попросила зупинити маршрутку, згадується як Божа посланниця. Справді, якби не вона… Якби Бог не поставив кожного на належне місце, перша ракета була би для нас і останньою.
Через кілька днів я виїхав з небезпечного Донецька, проте, на початку жовтня туди повернулися дружина з сином. Училище мого сина розпочало навчальний рік. Як я не сподівався на благополучне їхнє життя у місті, пережили і вони моторошні хвилини життя, де явне втручання Бога стало для нас черговим досвідом віри.
Тільки-но опинившись під «захистом» стін на нашому дев’ятому поверсі, Оксана подивилася у вікно на вулицю, якою йшла додому. У той момент вогняний смерч впав на тротуар. Вона бачила, як розлітаються у падінні двоє слюсарів ЖЕКу. Безжальні ракети безупинно вистрілювалися, накриваючи наш мікрорайон. Дружина подзвонила, щоби я молився, бо у цей же час син мав повертатися з училища. Це і мене повернуло до реалій, від яких у Дніпропетровську вже почав трохи відвикати, роблячи перерви у молитві. Безсумнівно, я заспокоївся лиш коли дізнався, що син повернувся додому, обстріл припинився, але ж… Тоді там були інші жертви. І кілька днів по тому, коли в інтернеті з’явилася світлина, на якій з магазину вивозять тяжко поранену жінку, а за задньому плані… Оксана і мій син Ярослав. Що це таке? Хіба не прояв персональної Божої уваги до двох «піщинок» у всесвіті? Тільки Він і ніхто інший причетний до нашого благополуччя тепер і всі попередні дні. Далі, хто би не допомагав нам налагодити мінімальний добробут у чужому місті, це також наш вірний Господь, у діях цих людей, у співпадінні обставин, в сприятливих умовах, невипадкових випадковостях – всюди і скрізь Той, Хто дав більше, ніж трохи Своєї уваги. Та ще й Сина у жертву за нас і чудесне місто, якого ми не бачили, але віримо, що воно готове прийняти нас, бо то Сам Бог любить нас. Любить мене. Чуєте? Мене! Скажіть ці слова впевненіше. Це також і ваша привілея – бути улюбленим Божим дитям.
23.12.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547209
дата надходження 28.12.2014
дата закладки 13.03.2024
Передумови щастя, так само, як і нещастя, знаходяться в нас самих. Зовнішні обставини навряд чи відіграють тут важливу роль. Ні походження, ні матеріальний статус, ні професійні здобутки для жінки не мають такого значення, як жіночність характеру. Звичайно, якщо жінка хоче бути щасливою, і не підміняє жіноче щастя сурогатами типу «реалізована», чи «самодостатня». Самореалізація – річ потрібна, корисна й важлива. Але жіночого щастя замінити не може. Кількість по-жіночому нещасливих у наш час – незаперечне тому підтвердження. У гонитві за самореалізацією і самодостатністю ми, жінки, забули, що щастя – це поняття парне. Тут будь-яке «само…» - програшний варіант. Як би ми не опиралися, як би не протестували, а Всевишній творив жінку з ребра чоловіка. Для чоловіка. Якщо відкинути внутрішні протести й обурення й подивитись на ситуацію незамуленим емоціями оком, в ній можна знайти багато цікавого й захоплюючого, як багато воістину чудесного є у всіх проявах нашого Творця. Мене надзвичайно хвилює процес співставлення чоловічого й жіночого характеру. Те, як певні жіночі риси (ні, не протиставляються!) доповнюють чоловічі, неймовірно цікаво спостерігати. Виявляється, риси наших характерів у ідеалі (тобто, у задумі Божому) стовідсотково парні, вони не тільки доповнюють одна одну, вони підживлюють, підтримують, плекають і жіночність, і мужність в нас. Силу доповнює ніжність. Інакше, де і навіщо потрібна була б ця сила? А що доповнює чоловічу гідність? Як добре, що наша мова дещо відстала у метаморфозах сучасності від російської. Там словосполучення «чоловіча гідність» – (рос.) «мужское достоинство» – не просто втратила початкове значення, а й набула прямо протилежного. Знакова заміна! Те, що несло в собі зерно найвищих чеснот людської особистості, зерно криштальної моральної чистоти, почало вказувати на статевий орган. Чим не віртуальній образ сучасності?
Скажете, я жорстко суджу? Тоді давайте задамося питанням: чи хотіла би я мати поряд чоловіка, позбавленого гідності? (Може, хтось собі питань таких не ставить, але, сподіваюсь, він і есе моїх не читає.) Поряд з чоловіком, що має власну гідність, може стати жінка, що наділена рисою-доповненням. Якщо таких жінок нема, гідність атрофується, їй доповнюватись нічим. Екскурс у не таку вже й давню історію допомагає знайти рису жіночності, що доповнює чоловічу гідність. Це – жіноча цнота. Розумієте тепер, чому у російській мові відбулась така знакова заміна? Як філолог за освітою можу сказати: коли зникає предмет, явище, дія, слова, якими вони позначались, виходять з ужитку, або починають означати щось істотно інше, як у випадку із «чоловічою гідністю». Де і коли гідність, як якість характеру сильної статі, настільки вийшла з ужитку, що словосполучення змінило значення? Ось вам відповідь: чоловіча гідність почала атрофуватись тоді, коли жінки почали втрачати цноту.
Що характерно, більшість із тих, кого я насмілилась запитати, що таке цнота, знайшли на моє питання відповідь (як би це м’якше сказати) суто фізіологічну. Навіть, даруйте, гінекологічну. Для них цнота – це наявність у організмі дівчини того невеличкого шматочка плоті, що фізично відрізняє її від жінки. Сумно! А ще гірше те, що всі, кого я питала, супроводжували свої відповіді посмішками. Не сором’язливими. Скептичними. Я і сама, розмірковуючи над жіночою цнотою, ловлю себе на певному скепсисі. Якби не дійшла висновку, що від неї залежить чоловіча гідність, писати б не ризикнула. А, оскільки таки ризикнула, то давайте розставимо всі крапки над «ї».
Про фізичну сторону цноти говорити найпростіше, бо це всі розуміють. Ні для кого не є секретом, що цнотливе життя будується на відмовах. Перш за все, на відмові від позашлюбних зв’язків і статевих контактів до шлюбу. Розумієте тепер мій скепсис? Багато ви знаєте пар, що аж так собі відмовили? І справа навіть не в поодиноких випадках «зальотів» чи «походів наліво». Справа в тому, що масовість, відкритість цих походів і зальотів перейшла у нову якість – змінились наші переконання щодо доцільності цнотливого життя. Поступово фізична цнота, що була від початку необхідною умовою шлюбу, перейшла у розряд бажаних чеснот. («Я хотів би, щоб моя майбутня дружина була незайманою, але це – не радикально важливо») Потім – у категорію пережитків минулого. («Ну, подумаєш, не дівчина! Кого це в наш час цікавить!») А тепер навіть – у перелік речей для шлюбу не тільки небажаних, але й шкідливих. («Тебе ще й досі ніхто не схотів? А мені ти навіщо здалася!»). Для мого покоління – це здача моральних позицій, для більш молодого – логіка сучасного життя. Для їх дітей – це буде генетична інформація на рівні підсвідомості. Тоді інших засобів боротьби зі СНІДом, ніж презерватив, не залишиться. І цю боротьбу людство програє.
Відсутність душевної цноти діагностувати важче. Тут оглядом у гінеколога не відбудеш. Але один симптом таки є. Це – хтивість. Порожнечу, що з’являється у душі людини, чи у ментальному просторі суспільства з втратою цнотливості заповнює хтивість. З огляду на цей симптом, ми з вами живемо у серйозно хворому соціумі. Нас щодня атакує хтивість. У анекдотах, фільмах, моді, манерах, літературі тощо. Від неї вже неможливо відвернутись, - вона навкруги. Очі затулити неможливо, бо ризикуєш так і ходити замружившись. «У нас, - каже один мій розумний товариш, - ще тільки абортів на сцені не показували, а звідки дітки беруться і як їх роблять вже й у мультиках намалювали». Зрозумійте мене правильно, я не проти розповісти дитині, звідки беруться діти. Я не проти читати книги про любов і дивитись фільми про стосунки між чоловіком і жінкою. Я проти хтивості і всіх «культурних надбань» нею спотворених. Нещодавно дивилась жіночу телепередачу зі стилістом Ромою Мідним. Він розповідав переважно дамській аудиторії про таку пікантну деталь гардеробу, як колготки. Коли дійшло до колготок в сіточку, стиліст був категоричний: «Такі речі доцільні тільки у публічному домі». Ведуча спробувала сперечатись: «Ну, не так вже радикально! А якщо я схочу вдягнути їх куди інде?» - «Саме так радикально, - відповів знавець, - ви, звичайно, можете вдягнути це куди схочете, але повинні пам’ятати, що виглядаєте, як повія». – «Отакої! – Подумки аплодувала Ромі, - молодий чоловік може перед численною жіночою аудиторією відстояти свій авторитет стиліста і змусити себе слухати і поважати навіть у такій мізерії, як колготки. Чому ж ми, батьки, настільки втратили себе, що не можемо пояснити своїм дітям, що статеві стосунки – це не спосіб зняти напругу, не засіб для здорового існування організму і не реалізація певного роду фізичних потреб?» Що заважає шкільним вчителям говорити про це дітям, що заважає церкві на повний голос заявити це суспільству? Гадаєте, питання – риторичне? Помиляєтесь! Є на нього цілком конкретні відповіді.
Я – не матеріаліст. Тому знаю, що коріння всіх наших проблем, як фізичних, так і душевних, лежить у площині нашого духу. Саме духовне переродження дало такі нищівні результати на рівні культури, моралі і фізичного стану суспільства. Якщо уважно аналізувати перелік гріхів, можна знайти коріння всіх наших проблем. А ми не те, що втратили цей перелік, ми, нажаль, втратили саме розуміння гріха. Ми самі не хочемо знати й дітям своїм сказати боїмось, що статеве життя поза шлюбом – то гріх. А кара за гріх – смерть. І не треба думати, що, якщо ми за цей гріх негайно не померли, то й кари уникнути можна. Та я не священик у церкві, щоб карами читача лякати. Я досліджую жіноче щастя. Без розуміння, що хтивість – гріх, без каяття немає цноти. Не як фізичної складової дівочого організму, а як риси характеру справжньої жінки, створеної Богом для щасливого подружнього життя. А немає цноти, то немає й чоловічої гідності. Саме тієї якості, без якої нема по-справжньому чоловічого характеру. Чоловік, що має гідність не може існувати за рахунок жінки, не може перекладати відповідальність за сім’ю, дітей, державу на плечі жінки. Без гідності чоловіка немає повноцінної сім»ї, повноцінної держави. А чоловіча гідність не існує без жіночої цноти. Повернеться цнота – відродиться гідність. Чому саме в такому порядку? Тому що, вступати у позашлюбні стосунки, чи ні – вирішує жінка.
Так і чую ваші заперечення: все це, мовляв, теорія. А як на практиці пояснити доньці, що надивилась сучасних фільмів, реклами, наслухалась подружок, що цноту потрібно берегти? Чим аргументувати? І як розповісти про це сину, що ступив у пору статевої зрілості? Я не перестаю дякувати Богу за той день, коли я вперше відкрила Біблію! У ній є відповіді на всі життєві питання. Зараз я спробую розповісти вам це так, як розповідала своєму дорослому сину, а згодом і хрещеній доні.
Книга Буття описує безгрішний період людства буквально кількома реченнями, а все решта – розповідь про наслідки гріхопадіння. Те, як ми живемо зараз, це теж – наслідки. Вчинок перших людей призвів до того, що наше життя і земля – прокляті. Процеси старіння, смерть, хвороби, необхідність у поті чола здобувати хліб і пологи в муках, - все це наслідки прокляття. Серед них є й ще один, важливий у нашому контексті: «До чоловіка потяг твій, - каже Бог Єві, - і він пануватиме над тобою». Таким чином, панування чоловіка над жінкою – це не результат творіння, це – результат прокляття. У подружньому житті це панування набуває цілком конкретного сенсу. Саме чоловік, у поті чола здобуваючи хліб, несе відповідальність перед Богом за дружину і дітей. І цим компенсується потяг до нього жінки. Наша прив’язаність до своїх чоловіків – річ у нашому світі закономірна. Але то – у шлюбі! Залежність же виникає у момент першого статевого контакту у будь-якому випадку. Жінки реагують на це по-різному. Хтось приймає і намагається укріпитись поряд з цим чоловіком. Якщо пара не в шлюбі, відкривається сезон полювання. Не буду розповідати вам історії про те, як жінки на чоловіків полюють, таких історій навкруги – море. Наші мужчини скоро навіть фізично будуть зашуганими виглядати. Буває й інший варіант: жінка намагається позбутися некомфортної залежності, змінюючи партнерів. І таких історій вистачає. Жінка, що скуштувала залежності від чоловіка поза шлюбом, чи у невдалому шлюбі, все частіш обирає незалежність. Але треба розуміти, що кожен такий вибір – всупереч жіночій природі.
- А якщо я вступлю у шлюб, не перевіривши, чи підходжу чоловікові… ну, у ліжку, а потім виявиться, що не підходжу? - Соромлячись, запитала мене моя хрещена доня.
Я сміялась. Це ж треба так дітям голови заморочити! За піввіку життя я жодного разу не бачила, щоб двоє, що люблять і шанують один одного, не змогли у ліжку якось домовитись. А щоб перевірити, чи варто стосунки з дружніх, приязних у шлюб переводити, Господь дав нам такі чудові, трепетні речі, як обійми й поцілунки.
- Знайомся, спілкуйся, товаришуй, знаходь спільне, - радила я своїм малим, - а як почнеш про шлюб думати, обійми, поцілуй – і відразу відчуєш, твоя людина, чи ні. Якщо ж схочеш ліжком перевірити, знай, що потрапляєш під прокляття «до чоловіка потяг твій, і він пануватиме над тобою». Біда прокляття ще й в тому, що воно спотворює реальність. Людину, з якою вступив у настільки близькі стосунки, значно важче оцінювати адекватно.
Я очікувала, що мої діти почнуть сперечатись зі мною, мовляв, зараз ніхто так не живе, усі займаються сексом перед і поза шлюбом – це норма, це природно. Але – ні! Вони не сперечались. Аргументи у мене були вагомі: щастя, гідність. Всім хочеться щастя! Жіночого щастя не буває у шлюбі з чоловіком, позбавленим гідності. А гідності нема без цноти. І вихід у нас один – не грішити ні у своїх, ні у чужих ліжках.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398397
дата надходження 05.02.2013
дата закладки 05.08.2023
Березоль має імено таємне – Тристан –
Синьооким кельтом за порогом хати
Сірочубого батька Часу –
Злого Кроносу – повелителя жнив
Шукає шляхи відбілені,
Заморочені-заворожені, чужі і не наші
До серця дівчини на ймення Смерть.
За порогом Сатурна-Кроноса
Брат Місяць серпом-ножем
Стинає колоски стиглі зірок:
Синє зерно собачого Сіріусу,
Червоне зерно Бетельгейзе,
Зелене зерно Проксіми,
Жовте зерно Антисонця.
Я гортаю книгу Дамокла
(Він теж був поетом-лірником:
Тільки недобрим, хоч не сліпим)
І відчуваю, що не вмію старіти:
Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний учень друїда,
А біловбраний парс-вогнепоклонник
З кораблем-тілом
Зліпленим з глини та тирси,
Що пливе до Кадмеї –
Міста драконячих снів
Назавжди.
Пустеля співає піщинками
Про туарега-художника,
Що малює на скелях
Спогади про часи води і лотосів.
Лотофаги. Вони забуття дарували
Вони ще не знали, не відали,
Що Березня звати Тристан.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975513
дата надходження 01.03.2023
дата закладки 02.03.2023
не бути здобиччю – не бути і хижаком,
бути вітром у цій,
коли неминучою стала уже – погоні,
обтічно-стороннім
незалежним повітря рухом,
чи на стежці – розсипчастим,
не утрамбовуваним піском…
не буть лялькою
мотузяною
чи олов`яним солдати-ком…
21.06.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673589
дата надходження 21.06.2016
дата закладки 21.06.2016