Відлетіли роки, відшуміли,
Крутить вперто вперед циферблат.
Як громи вдалині відгриміли,
На порозі уже шістдесят.
Моя пташко зі снів яснозора,
Моїх болей і радостей всіх.
Моя рибонько наче ще вчора,
На вечірки до тебе, я біг.
Зацілую затруджені руки,
Не соромлюсь, вклонюся до ніг.
Вже сьогодні біжать наші внуки,
Зустрічати коханих своїх.
Як лелеки на крила злетіли,
У небесному колі свічад.
Як ті грона на сонці дозріли,
Принесуть скоро нам лелечат.
Тож забудьмо, що ми посивіли,
Рано ставити тапки в куток.
Наші роки не всі відгоріли…
В зорепадах ще досить зірок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612671
дата надходження 11.10.2015
дата закладки 11.10.2015
Бродити одному
У темному лісі
По вовчій стежині,
Іти звіддаля.
Завивши на скелі,
Зірватись й летіти,
Байдуже, що впаду –
Шукав сенс життя.
Я вірю: заплаче
Десь тихо вовчиця.
Хоч ми не знайомі,
Упаде сльоза.
Бо просто дістали
Та Воля й Свобода,
Нема з ким ділити
Чесноти на два.
16.08.2014
© Богдан Кухта
#Вірші_в_КУТочку
#триКУТник
Із циклу поезій "Мандрівна поезія"
Більше текстів тут - https://issuu.com/virshivkyto4ky/docs
[youtube]https://youtu.be/Aj6RDKwUUqk[/youtube]
Підтримати автора:
4441 1144 2483 1947 - моно
4149 4999 9060 2763 - приват
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520923
дата надходження 01.09.2014
дата закладки 29.07.2015
Присвячую славному землякові,
народному артисту, композитору
П.І.МАЙБОРОДІ
Ще постріли околиці гойдали.
Весняний вечір сутінки стелив.
Червонозоряні бійці ступали
в німі німецькі стомлені тили.
Безлюдний дім,
зачинені віконця.
В кімнату,
де давно ніхто не жив,
впустили воїни шматочок сонця,
і свіжий вітер тишу ворушив.
Телефоніст Платон
спинивсь раптово –
рояль – мов диво!
Постріли мовчать.
Бетховена погруддя мармурове…
Палають пальці…
Клавіші звучать.
Полинула мелодія журлива.
З глибокого прокинулася сну
кімната,
у хвилини ці щаслива,
неначе хто впустив сюди весну.
Заслухались, замріялись солдати –
домашнім затишком оселя віддає.
Звучала владно "Місячна соната"…
І кожен, певно, думав про своє.
Платону бачилось безкрає поле,
село і верби над ставком стоять,
полтавський шлях,
уздовж – стрункі тополі…
І мати…
Линь, сонато! Линь стократ!..
Вже музика заповнила кімнату,
і стало невимовно тісно їй.
Через віконниці і вулиць варту
злітала музика на тлі руїн!..
Незвично, несподівано звучала
соната після бою в тиші тій.
Зі сховища в магічному мовчанні
йшли постаті,
мов привиди нічні.
Коли ж завмерла
вже й остання нота,
старенький німець
ближче підійшов.
– Як же це так?
Воюєте ви проти,
а німця музику "іграєт карашо"?
– Не проти Гейне
і не проти Баха,
Бетховена чи Шіллера війна.
Проти фашизму, –
мовив автоматник, –
воюємо.
Війна – його вина.
Платон мовчав.
Бо думкою полинув
в своє село,
яке згоріло вщент.
Вже не ступати шляхом тополиним
загиблим друзям.
Невимовний щем
озвався разом з пострілом гармати.
І кожен думав про своє стократ!
Солдати мовчки поспішили з хати.
За матір!
За сонату!
В бій, солдат!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579838
дата надходження 08.05.2015
дата закладки 29.07.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.05.2014
VI Польська неволя
З часу того Вкраїна стала невільна,
Й наладжувалися скрізь безнадійно
Польське право, звичаї й закони,
А українству всілякі були перепони.
Спочатку на Галичині, далі Поділлі,
А потім і на всій великій Україні.
Землі вкраїнські і панські наділи,
Тільки католики й поляки «іміли».
Це майже знищило руських князів,
Бо ополячились всі, хто влади хотів.
Тільки народ наші цінності ніс,
Для нас нашу землю і етнос зберіг.
Коли панщину Жигмонт завів,
Служити панам наш народ не схотів.
Тікав він, селився у «Дикому полі»,
Де вільним був, тішився на волі,
Хоч небезпечно було від татар,
Зате жити можна без панів і їх кар.
Йшли у степ великими ватагами
З мушкетами, луками й шаблями.
За вільний дух мали пошану,
А зватись, за це, почали козаками.
Вони захопили простори великі,
Здебільшого степи що були дикі:
Великий Луг та Луг Базавлуг –
Вдовж Дніпра й навкруг.
Степе безмежний, буйство вітрів і трав,
Чумак тебе зміряв, козак верствував,
Навпіл розкраяний Дніпром ти священним,
Козацької вольниці батьком хрещеним.
Стою серед степу чи може вартую,
Стогін землі під копитами чую,
Вітром у полі пронеслись навіжені,
Багрянцем вкрилися трави зелені.
Турок, татар, що темная хмара,
Що тих овець незліченна отара,
Січа завзята, рубати й рубати
За поневолені долі дівочі, за спалені хати.
День закотився, сонце сідає,
Сліпий бандурист тугу наганяє,
Сурми заграли сотні зібрати,
Рани загоїти, героїв сховати.
Вітер стихає, по схилу спускаюсь
Дніпрові вклонитись, водиці напитись.
Стихло тремтіння, біль вгамувався.
Чи не я той козак, що за татарином гнався?
Тяжко жилося країні в ту пору,
Поляки повсюди і скрізь брали гору,
Захисту від них не було,
Не раз горіло, пустіло село.
Пустеля снігова, отак
Сніг степом, сніг в долині.
Серед білого степу козак
Один у рваній свитині.
В очах картина життя:
Вороги на ріднім подвір’ї.
Та нема вже за те каяття,
Хата пустка, подвір’я у пір’ї.
Де шукати притулку, де йти?
Де свій біль вгамувати?
Лише шабля у нього в руці,
Лише плакати, лише стогнати.
Може десь ватагу знайти?
Може десь волоцюг пострічати?
Може здатись, до Криму піти?
Може зі смертю вінчатись?
Шум та гомін за яром.
Невже кати назад ідуть?
Невже й йому вже незабаром
Одвічні сурми загудуть?
Та ні, свої.
І знову у бої.
Воювали козаки за свій край, як могли.
З поляками бились й переговори вели,
Турків, татар ганяли степами.
Обкладена Вкраїна скрізь ворогами
Та й злагоди суспільство не мало,
До люду зневага скрізь процвітала.
Розлучалися сім’ї, козаки у поході,
Радості мало було у народі.
Ой лебедю сизий,
Моя ти опора,
Чоловіче милий,
Не так як учора.
Удвох у соломі,
Удвох у раю –
У чистому полі
По небу пливу.
По небу над хмарами
Над рідною хатою
Знеможеним чварами
Рідним селом...
Сивий кінь
Б’є ногою ганок.
Прощай, мій милий.
Світанок...
З часом козаків вже стало багато,
Старости їх почали залучати
Берегти від татар державні кордони,
Нарощувати нові вільні «уходи».
Самі ж звались у них гетьманами.
Вишневецький першим став з козаками.
Під проводом його фортецю звели на Дніпрі.
(15)50 рік – початок Козацької України-Русі.
Стала ця кріпость Україні заградою,
А козаки Запоріжжя – бойовою громадою.
З гетьманів державні мужі стали зростати,
Вони зуміли знову Україну-Русь підняти
До державницьких висот,
Їм вірив, за ними йшов народ.
Згадаємо тут найбільше видатних,
Дмитро Вишневецький був перший із них.
З Волинського княжого роду
Їм ще й тоді не було переводу.
Військо козацьке створити хотів,
Яке б не ховалося від ворогів,
А збройно стояло на низу Дніпра,
І центром – Хортиці Велика й Мала.
Славні мав на татар-турок походи,
Багато визволив з неволі народу,
Та коли на Молдову ходив-визволяв
В руки туркам від зради попав.
Його скинули з башти – упав на гаки
Й провисів на них днів мабуть зо три.
Товаришем в народі лишивсь січовим,
Байдою любим усім.
Самійло Кішка другим постав,
Аслан-город ущерть зруйнував
Й пробив тим у море дорогу.
Чайки взяли Чорне море в облогу.
26 років був у неволі
Та, козацькій дякуючи долі,
1600 вернувсь в Україну
За яку воював до загину.
Й отаманом удруге став,
Й знову ваги великої набрав,
Та невдовзі загинув в поході.
Оспіваний в думах народом.
Петро Сагайдачний – постать велика,
Від нього мали турки лихо.
Громив Трапензунт і Сіноп,
Він їм і з півдня утнув потоп.
А потім ще нищив Кафу й Царград,
У той час козакам не було преград.
Радість несли перемоги Вкраїні,
Знову єдналися розлучені сім’ї.
Вже з козаками водилися німці,
Звали в походи їх італійці.
Сагайдачний, з гетьманів, першим почав
Боротьбу з Польщею за український загал.
З просьби його патріарх Теофан
Настановив Митрополита у Київський храм,
А також п’ять українських владик,
Ввівши тим самим Польщу у крик.
Сильно він козацьку Січ підняв,
Хоча у відкриті війни не вступав.
Багато ще отаманів було потому,
Вони роль в Україні грали вагому.
Були Дорошенко, Трясило, Калуга,
Сулима і Павлюк, Гуня і Остриця,
Та і Хмельницький молодий з’явився.
У (16)22році
Побив турок в Чорноморській затоці
Пошарпав добре Царград.
Хоч козаки вільними зростали,
Але ж держави власної не мали,
Стогнали від польського гніту,
В неволі, їх батьки, жінки і діти.
Розрізненими були, як ми тепер,
А ворог з нас знущався й жер
Земельку нашу.
VII Гетьманщина
Але не завжди була неволя,
Всміхалась нам свободи доля.
Період (1647-1763р.р.) виділивсь осібно,
В ньому, хоча й не жили вільно,
Та з надією на свободу і краще життя,
Йшли воювати, щоб не було вороття
Польській неволі й татарським набігам
Та в неволі отриманим бідам.
Якби гетьмани за булаву не чубились,
Свобода тоді б відродилась.
України народився новий формат
І вже завойовників протекторат
Цей стан розвіяти не міг,
Був сплетеним навіки оберіг
І ми з ним зараз маємо державу,
Слабку іще та дуже мляву,
Але час пройде й нові українці
Гуртом, не поодинці,
Звеличать знову Україну.
VII-І Богдан Хмельницький
Віками залежна доля в нас,
Та все змінилося ураз
Коли Хмельницький гетьманом постав,
Народ відчув свободу, народ повстав:
Стережіться польські хами,
Вже не обдурите словами,
Вже не до ігор і забав –
Народ повстав.
Народні месники ідуть,
Колони воїнів гудуть,
Палають й падають маєтки,
Сиплеться піском заслон,
Втікають шляхти недобитки,
Белькочучи щось про закон.
Хмельницький Богдан
Із Чигирина був сам,
Сотника чигиринського син.
Навчався ще малим
У київській і польській школах,
Знався він на різних мовах,
Змолоду ходив в козаках, воював,
Під Цецорою у неволю попав.
Два роки пробув у неволі
Та завдяки козацькій долі,
Вернувся в Січ.
Був у фаворі у Володислава - короля,
В якого складною власна доля була,
Але любив король Україну,
Бо мав за спільну родину
Польський й український народ,
Попри ряд великих незгод
І панський шляхти гніт,
Який неволив руський рід.
Вольності король дав козакам,
Богдану - волю: захищай Вкраїну сам.
Заручившись підтримкою короля
Та відібравши грамоти в Барабаша,
Богдан пішов до козаків у гай
Кликати на бій за волю і свій край:
Вже сил нема терпіти та й перепон нема
Звільнити Вкраїну від лядського ярма.
У 1647 році
Всі українці були на Хмельницького боці.
Збирались у загони козаки і селяни,
Люд на Січі заповнив майдани:
- „Хвала нашому гетьману Богдану!
Веди нас здобувати Вкраїну і славу!”.
Хмельницький часу не гаяв,
Очолив велике повстання
Виступив із Січі, розрушив Кодак,
А потім, зібравши всі сили в кулак,
Вщерть розбив поляків на Жовтих Водах
А далі, під Білою Церквою, розтер їх у прах.
Видав універсал до українського люду -
- «Визволю всю Україну, вас не забуду!»
І відгукнулась на заклик уся Україна.
Повстали й Волинь, Червона Русь і Поділля.
З’явилися нові отамани й герої,
Встали на захист країни горою:
Ганджа, Морозенко, Гайчура, Кривоніс.
Богдан під Корсунем удар ще наніс.
Вкраїна вільна була і був Львів,
Але Богдан зрозуміти того не зумів.
І коли Ян-Казимір на трон зійшов,
З ним на мирну угоду пішов.
Не готовий був правити державою сам,
Хоча був Київ й біля Софії майдан,
І віра й надія народу безмежна.
Та все ж слід віддати Богдану належне,
Хоч погано справу політичну знав,
Та Україною розумно керував.
Богдан, як самодержець, був один,
Столицею назначив Чигирин,
Поділив усю країну на полки,
Назначив старшинам управу нести.
І все було б добре і час би кращий настав,
Якби на короля Хмельницький повстав
І вбив або полонив його біля Збаража,
Та замість цього сталася зрада
Інтересів країни й народу,
Було підписано зборовську згоду.
Мчать на Збараж загони,
Зносять польські останні кордони,
Поляки втікають, розкидані скрізь,
Король на коня без шолома заліз:
- «Не кидайте мене, я король!».
Та шляхта врізнобіч, як моль.
Хоч король їх собою спиняє,
Та від козаків спасіння немає,
Козацьку ж рать вже не спинити,
Ще мить і буде король вбитий.
Та могутнє «Згода!» вигук гетьмана.
Зупинив руку козака-отамана,
Зупинив козаків - вони відступили,
Хоча зупинитись не було сили,
Хоча мали сили шляхту здолати,
Рідну неньку вільною мати.
Замирились поляки із ханом
А потім з козацьким гетьманом,
Що повів себе не як батько,а вітчим.
Ця змова лишила Україну ні з чим.
Зрозуміти це нема в мене мочі,
Україна знову належала Польщі,
Хоч за змовою мала столицю й кордони
І великі козацькі загони,
Але народ лишивсь поневоленим знов,
І поляки, як завжди, не тримали умов.
А далі Білоцерківська битва й умова,
Що лишила Вкраїну в неволі без слова.
Була ще велика перемога під Батогом,
Де польська армія мала розгром,
Особливо перемога під Жванцем,
Та зрада татар перекреслила все.
Лихоліття й поляків лукавство,
Розорені ниви й хазяйство
Не давали гетьману спокою,
Що народ мав вести за собою,
Й країну від поляків рятувати.
Стукався Богдан в інші хати,
Де сили, підтримку де брати,
З турками добру мати угоду
Та ненависні бусурмани народу.
Інші: Швеція, Австрія - далеко,
Зблизитись з ними нелегко.
Московське лишалося царство,
Перемови вів він дуже часто,
Та родичатися з ним не хотів,
Бо порядків боявсь москалів,
Розумів, що демократична держава,
Під самодержцем, відразу би впала.
Але таку скруту від поляків мав,
Що до уваги цього вже не брав.
І запросив московських послів,
І 8 січня (1654) цар в Україні посів.
Негідно була зроблена справа,
Згодом самостійної України не стало.
Інша історія пішла відтепер,
А великий гетьман невдовзі помер.
10 років ще боролась держава,
На своїх вольностях й землях стояла,
Та бездарний Юрась Україну добив.
Виговський потому, що міг те робив.
Невдовзі почався розбрат
І Україна великих зазнала втрат.
Продовжив Хмельницького справу
Виговський Іван,
З Волині був сам,
Чоловік добре освічений,
Цим був примічений.
Мав здатність до державних справ
І швидко писарем в Богдана став.
Гетьманом йшов, шляхом Богдана.
Та бачив, що єдність з Москвою погана,
Московський уряд вольності поправ,
Шереметьєв воєводою в країні став.
Й надумав гетьман вийти з-під Москви
І федеративно знову увійти
До королівства Литовського й Польського,
Під назвою Великого князівства Руського.
Це рішення в Гадячі прийняте на раді,
Підтримане в усій українській громаді
Уряд московський, як тільки прознав,
Військо Трубецького на Вкраїну послав.
Битва велика сталася під Соснівкою,
Доля московітів там була гіркою,
Військо московське розбито ущерть,
Його залишки вигнали з Києва геть.
Виговський став творити державну еліту
Та не до вподоби це простолюдному світу.
Запорожці з Сірком на чолі,
Неначе не в собі,
Проголосили гетьманом Хмельниченка.
Знову розтала надія маленька
На власну державу, на власну свободу.
Та хіба дорікнеш своєму народу.
Він сам у ярмо, в неволю попхавсь,
Знову на милість цареві віддавсь.
І почалися війни гетьманів,
То за одних то інших тиранів,
Як за Київської Русі князі,
Тепер українці чубились всі.
І ще Чуднівська умова була,
Що нас з Польщею знову звела,
Золотаренко і Сомко за Москвою пішли,
Щоб Лівобережна Україна держалась Москви.
Почався поділ України,
Який лишився і до нині.
Це руйнувало, нищило країну,
Розорялись землі, розпадались родини.
Князівству Руському не судилось зійти,
Ворогували вкраїнці, воювали брати.
VII-ІІ Руїна
Почали ворогувати віднині
Ліва і Права – дві України.
20 років руїна стояла
Доки Вкраїна знеможена впала.
Чубляться українці, чубляться віками:
Вбили клин ворожнечі між нами
Любі сусіди – ляхи й москалі.
Нема надії на відродження Русі.
Рідна Україно, схаменися,
Навкруг поглянь, світ подивися
І загляни в середину собі.
Чому у владу пхаєш хамів?
Чому чужинців маєш в храмі?
Чому еліти не було й нема?
Чому біду в країні змінює біда?
Чому в тебе безправні люди?
Чому країною керують юди?
І захисту від них нема. Чому?
Й закони пишуться кому?
На правобічній гетьманував Тетеря.
Був лихий, крові ненажера,
Землі вкраїнські Польщі віддав,
Й Виговського на смерть скарав,
Загубив Богуна з товаришами
Та й Хмельниченка зв’язав ланцюгами
Ця з поляками нелюдина
Тіло Богдана викинула із домовини.
Довго гетьманувати пройдисвіт не зміг,
Від народного гніву до Польщі утік.
На лівобережжі – Брюховецький - простолюдин,
Простолюдністю тою був на Січі любим.
Але ж з запорожцями він хитрував,
За їх спиною руку московську підняв.
Скарав на смерть Золотаренка й Сомка –
З Виговським стала в них дума одна.
Подать при ньому понесли до Москви,
Скрізь виростали московські шинки.
Понаставляв по містах з Москви воєвод,
І насамкінець проти себе цим збурив народ.
Під тиском його відійшов від Москви.
На лівобережжі українці війну почали.
Земле рідна,
Україно кохана,
Дитятко маленьке
Без батька і мами.
Де батько, де ж батько мій?
Батько твій – мужі незграбні,
Злодійкуваті і похабні:
На сході туляться до москаля,
На захід – до поляка,
Ті бусурмана кличуть іздаля,
А ті за милістю у австріяка.
А матір, матір де ж моя?
Та загубили твою матір,
В неволю в Кафі продали,
Із турком кварту розпили
Та і забули знов про тебе.
Петро Дорошенко долучився до тої війни
Став гетьманом по обидва боки.
Москалі втекли та вернулися скоро.
Великий він гетьман то розкажем про нього.
З давнього козацького роду,
Лишились ще в пам’яті народу
Дід його Михайло, що був гетьманом
І батько – полковником ходив з Богданом.
Сам за Виговського був полковником
І щирим його поборником.
Став після Тетері гетьманом правобережним,
Старався бути від Польщі незалежним
І гетьманом всієї України,
Яким невдовзі й став
Україні знову самостійність надав.
Розумів що волю втримати не зможе
І вирішив - буде найбільше гоже
Піти у підданство Туреччини.
Але такі стремління були недоречними,
Вони, хоча й давали країні свободу,
Та чи спитав він у свого народу,
Що мав ненависть до бусурман.
Народу краща неволя росіян.
Та й не надовго це було, бо Многогрішний,
Будь його рід в віках невтішний,
Дружбу з гетьманом порвав,
Лівий берег знову москалям віддав.
Так ні з чим лишився Дорошенко,
Сів на правому березі Ханенко.
Довго точилась між ними війна,
Втрутилася Туреччина в неї сама
І залучила до себе Правобічну Україну.
Та з неї по цьому народ весь відхлинув,
Спустів колись квітучий край,
Боже, про нас колись вже згадай.
Дорошенко зрозумів, що програв,
Сіркові клейноди гетьманські віддав.
Помер під Москвою в Волоколамському повіті
1698 літа.
Треба сказати про отамана Сірка.
Козацька постать велика така.
Не раз військо турецьке громив,
І на справи державні великий мав вплив.
Боялись, як вогню, його бусурмани,
За батька вважали козаки і селяни.
Хоча й освіти і не мав,
Та славу лицарством набрав.
Громив турок і татар, доходив Арслану.
Йому приписують і лист султану.
Сірко зажив слави в козаків,
Лиш отаманом був 15 разів,
Бив поляків, турків й татар,
І мав прозвисько Урус-Шайтан.
Нині в Капулівці могила Сірка,
Стоїть в пам’ять монумент козака.
Йшов завжди стежкою Богдана,
Яка б ця стежка не була погана
Підтримував протекторат царя,
Але щоб Україна була своя,
За переяславські угоди,
Й на москалів ходив не раз в походи.
Проти ляхів воював з Виговським
І знову владу встановив московську.
Хмельниченку вдруге булаву віддав
А потім Брюховецького обрав.
На жаль були бездарними гетьмани
Та, що поробиш, їх козаки хотіли самі.
До влади Дорошенка також привели козаки,
І розбили правобережні полки,
Але потім проти пішли воювати,
Щоб знову Україну цареві віддати.
Не простили йому протекторату турецького.
Та й смерть пригадали Брюховецького.
Останній гетьман Руїни Самойлович,
Досить освічений попович,
Але повний прихвостень Москви.
Під владу Москви пішли всі городи,
Правобічна Україна повністю розорена,
Війнами народ весь зморено,
І патріарх підпав під москаля.
Повержена країна була вся.
Та й гетьмана «у дошку свого»
Відправили в Сибір самого.
По ньому гетьманом став Мазепа.
(закінчення слідує)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482568
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 28.02.2014
Поема написана зимою 2011-2012 років. Окремі частини поеми мною вже опубліковані і, в якійсь частині, вона переплітається з попередньою. Почитайте, мені явно не хватило таланту, але ідея видається досить доброю. І якби хтось більш талановитий спробував все ж відтворити нашу історію в такому маленькому епосі, то я був би йому дуже вдячний. А можливо слід було б провести спеціальний конкурс.
З повагою до всіх читачів, які все ж наважаться прочитати цей нелегкий, але досить короткий у порівнянні з історією твір, Леонід Ісаков.
Історія України
(Епічна поема)
Цей твір було написано лише з однією метою – вивчити і занотувати для себе основні віхи з історії України. Твір аж ніяк не претендує на всеосяжність, у ньому бракує метафори, відчувається бідність поетичних прийомів та монотонність викладу матеріалу. Але, коли лінь читати серйозну літературу, поема надасть вам відносно правдиве неупереджене уявлення про наше буття буквально за якісь півгодини, тобто заснути можливо і не встигнете.
І. Присвята
Бажання є ізнов прославити Вкраїну милу,
Народ великий надихнути, вселити в нього нову силу,
Підняти з попелища славетних предків дух,
Поширити Землею знову слух
Про нашу гордість, силу, вдачу,
Яких ізнов зову, за котрими сумую й плачу,
За котрими сумує й плаче весь народ.
Народ, що українцями зоветься,
Хто і коли назвав - тому минеться.
Ми не з окраїни, ми з України.
Тому, що споконвік укромно (затишно) жили
Окремо від усіх сусідів – поляків, турків, москалів
Край боронили; пшеницю сіяли, зерно;
Мечі, плуги кували; гуляли і пили
Ту медовуху веселящу, якої йшов ріки потік.
Усякого було, та ми залишились
Українцями –затишними, окремими повік.
ІІ. Переднє слово
«Не було тої Вкраїни, не було й немає»,
Ще й сьогодні у сусідів ворог злий волає
І на сході, вторить йому дехто з українців,
В рідну хату притулившись, нібито чужинці.
Нібито, у полі плугом розум їм зорало,
А можливо з мозку залишилось сало,
Нібито вони у лісі дурману об’їлись,
Чи до нас такими з чужини вернулись.
Винуваті, у безрідних, їх батьки і діди,
Що чад своїх не вберегли від бідоньки-біди,
Найлихої та найтяжчої у цьому світі:
Країни рідної не мати у дитинстві й літі.
Вороги із нас глузують зі злості й забави,
Але ж нам то треба знати дорогу держави,
За милістю не ходити до чужинців в люди,
Не почуватися безрідними, не волати всюди:
«Ой які ж ми безталанні, держави не мали.
Жили вічно у неволі, чужих годували.»
Перестаньте, все не так, не треба брехати,
Візьмемо до рук Аркаса й будемо читати.
ІІІ. Початок
Здавен наші предки жили у цьому краю,
Народ роботящий, непереможний в бою.
З ремеслами знався, пишався землею,
Силою не раз хизувався своєю.
Спокою вороги не давали ніколи:
Землю щораз розоряли монголи,
Сармати і скіфи, готи й авари,
За ними на зміну тягнулись хазари.
Та зиску вони з нас ніколи не мали,
Ховалися села й міста між лісами
І захищатися славний наш предок умів,
Степами й лісами ганяв ворогів.
Поляни жили понад Дніпром,
Тіверці селилися над Дністром,
Прип’ять посідали деревляни,
Десну звеличали сіверяни,
Понад Сулою – суличі,
Чорним морем – угличі,
У пінських болотах – дреговичі,
Вздовж Полтви – кривичі.
Русами греки нарекли полян,
А далі і всіх східних слов’ян
За буйну голову русяву,
Що розумом нас прославляла,
В ті далекі пам’ятні часи
Задовго до Київської Русі.
Град Київ від Кия розвивався і ріс,
Множив він славу, славу віками проніс.
Здавен державу руську велику творив,
Але пам’яті мало про час цей лишив.
IV. Київська Русь
Легенд багато – та правда одна:
Русь Київська стояла, у віках була.
Не треба ворогам вже так горлати:
Де витоки Вкраїни й де ваша мати.
Початку Русі ніхто не знає,
Одна з легенд нам так оповідає:
Аскольд і Дір, перші варяги,
У Київ прибули із Рюрика ватаги,
Яка, начеб, припленталась сюди
Охороняти від хазар всі городи.
Потім Олег їх повбивав
І землі руські всі до Києва прибрав.
Як сам помер, з нас кожен знає,
Та й Пушкін нам про це оповідає.
То марення – вихід князів з ватаги,
Такі байки не можна брати до уваги,
Бо Київ на той час вже процвітав,
І певне, що своїх князів він мав.
Про це говорить інший літопис
І ти, читачу, в нього подивись.
Тобто князі були одні і ті,
Але не вихідці з варяг – свої.
Та як би там насправді не було,
Про що б істориків писання не гуло,
Всієї правди ми ніколи вже не взнаємо,
Тому історію з дев’ятого століття починаємо.
Ігор змінив на престолі Олега,
Багато говорити про нього не треба,
Відомі невдалі походи у греки,
Та багатий похід у Бердаї.
Узяв собі жінку родом із Пскова,
В народі про них ось яка мова:
На полюванні Ольгу примітив,
З простою селянкою став долі радіти.
Князь невдовзі від древлян загинув:
Свенельд не повертав йому данину,
А князь обдурений пішов за нею сам
Та так безславно згинув там.
Ольга, хоча й селянкою була,
Миттю князівству лад дала,
Ростила сина Святослава на підмогу
І до древлян простелила дорогу.
Про це склали легенди люди,
Та переказувати їх вам не буду.
Ольга східних слов’ян об’єднала,
Всім русам господинею доброю стала,
Хрестилася перша з руських князів,
Приймала в себе іноземних послів,
З римлянами й греками зносини мала,
Ходила в Царград, у Рим послів посилала.
Святослав в 22 годи
Водив уже дружину в походи.
Був лицар справжній,
Легкий і відважний,
Сильний і спритний мов барс.
Бив печенігів та греків не раз,
Справи княжі за Дунаєм провадив,
А в Києві – мати була, доки грець не завадив.
По тому життя міняти не схотів
Й призначив на престоли своїх синів.
Знову вернувся за Дунай,
Дуже любив цей край,
Там і надалі князював
І зиск з болгар чималий мав.
Загинув молодим у (9)72 році,
Від печенігів, у дніпровій затоці.
Це місце й донині відоме на Дніпрі,
Там пам’ятник стоїть далекій нашій сивині.
Кожен з синів з уділами справлявся сам.
Олег, найменший, князював в древлян,
Володимир у Новгород подався,
А Ярополку - Київ-град дістався.
По смерті батька стався розбрід –
Забули сини благородство і рід,
Про це казати я б і не хотів,
Та усе це іде з глибин віків.
Вбивства за трон повелись на Русі,
Здобували князівства так майже усі.
Ярополк пішов на Олега й древлян.
З намови Свавельда (за сина), не сам.
Хоч брата вбивати він не хотів,
Та загинув Олег. Впав тікаючи, в рів.
Почувши про це Володимир злякався,
Втік до варяг, за море подався.
А Ярополк Новгород привласнив собі,
Знову землі руські з’єдналися всі.
Володимир повернувся через роки,
Взяв Ярополка й почепив на гаки.
Братня боротьба закінчилася цим –
Володимир на престолі лишився один.
Рік був дев’ятсот вісімдесятий,
Християнської віри початок.
Володимир - святитель Русі,
Як усі попередні князі,
Коли на троні посів,
Скрізь наставив древніх божків,
Й знати не хотів іншої віри.
Також веселився без міри,
Й мав наложниць скрізь і повсюди.
Що поробиш, такі тоді були люди.
Та мав Володимир великий воїна дар,
Податі брав із Польщі й болгар,
Фіни несли пушнину й форель,
Потоком йшло мито з інших земель.
Слава бігла попереду нього,
Велика була ворогам засторога.
Він руські міста пригорнув до себе –
Їм з ворогами осібно битись не треба.
В (9)88 на Корсунь напав,
Греків розбив, сестру вимагав
Царя грецького, Анну, за себе.
Щоб замиритись, цар вирішив - треба.
Та все ж умову велику поставив до нього,
Поганству зробити заслон - засторогу,
Віри зректися, волхвів прогнати
А християнство до себе прийняти.
Володимир погодився, так і вчинив,
Потому діток своїх похрестив
І взявся за інших киян,
Святив у Дніпрі і був з ними сам.
Хоч багато хто втік, сховався в лісах,
Бо віру мав лише у батьківських богах.
Митрополію Київську Михайло посів,
На Русь запросив іншомовних отців.
А потім був Великий Новгород,
Тут заставляли хреститись народ.
Добриня з Михаїлом носили хрести,
Мечем підганяли до церкви іти.
Правили в церквах панотці як уміли,
Кирило й Мефодій лиш потім зуміли
До серця русів ключик знайти,
Біблію слов’янською їм донести.
Держава велика, безліч застав,
Та раду Володимир їм всім надавав.
По хрещенні княжив на рідній землі,
Не ходив у походи, не жадав крові.
З половцями лиш сутички мав
І то силача на бій посилав.
Лишився відомим силач із полян –
Кожум’яка по імені Ян.
Дітей в Володимира дванадцять було,
Не всі дожили до часу того,
Коли землі прийшлося ділити,
Як повелось - брату брата убити.
Святополк князював в Турові,
В Новгороді Ярослав, Судіслав у Пскові,
Гліб у Муромі, Святослав у древлян,
Борис у Суздалі, Всеволод в волинян.
Був ще Ізяслав – Рогнідин син –
З полоцьких князів залишився один.
З Володимира згоди –
По інших містах – воєводи.
Сини мужали, кожен мав уділ,
Княжив на ньому, керував як умів.
Ставив застави, будував городи,
До Києва подать тільки несли.
Русь розцвітала, багатіла щоднини,
Вже не хотіла давати данини,
Знову Новгород перший повстав,
Ярослав подать першим не послав.
Володимир зібравсь на нього походом
Та заслаб і помер (10)15 годом.
По смерті його почалась колотнеча,
Знов між братами погоня і втеча,
Знову вбивали й вмирали брати,
Руйнувались палаци, горіли хати.
Святополк в Києві трон захопив,
Бориса, Святослава і Гліба убив.
Та не довго тримався в сідлі,
Ярослав в’їхав у Київ на білім коні,
Хоча в битві його обіграв Болеслав,
Та Київ ненадовго віддав Ярослав.
А Святополк, син батька поганий,
Здобув у народі прізвисько «Окаянний».
Ярослав княжив країною довго:
З року (10)19 до (10)54.
Був вправним, сильним владикою,
Правив добре Руссю великою.
Він землі батьківські примножив,
Народу своєму був милим і гожим.
Згадуючи здобутки Ярослава,
Згадаймо й брата його Мстислава.
Цей князь, силою й розумом дужий,
Був, як дід Святослав, вельми мужній.
Князі непримиренними були
Але невдовзі замирилися вони.
До (10)36 - смерті Мстислава,
Про цих двох владик Руссю йшла слава.
Удвох вони скріпляли кордони.
Вправно розбивали ворожі загони.
Потому Ярослав правив Руссю сам,
Давав лад великим й малим городам.
Жив мирно, війни не любив,
Вимушено лише у походи ходив.
Із греками війни завершив навіки
Й печенігів степом розвіяв без ліку.
Останні осібно жити не стали,
Селилися з русами, в них і розтали.
Мирні турботи йому були до душі:
Пам’ятки древні за ним майже всі –
Церква Святої Софії й Золоті Ворота.
І про письмо була турбота.
Зібрав бібліотеку, шкіл набудував.
Руссю опікувався, про неї і дбав.
При Ярославові Європі Русь була своя.
Дочку Анну віддав у Францію за короля,
Сина женив на грецького імператора дочці,
Породичатися з Києвом в Європі хотіли усі.
Вже старим землі поділив між синами:
«А Ізяслав Князем Великим буде між вами».
В Вишгороді він невдовзі й помер.
Це місце відоме дотепер,
Похований у мармуровій домовині,
Що є в Софії й донині.
Літописці величають «Мудрим» Ярослава,
Хоча спадає думка: перебільшена слава.
Бо не заклав підвалини держави і, на жаль,
Не зміг створити владну вертикаль.
Після Ярослава Русь пішла під уділи,
З якими князі управлятись не вміли.
Розбрат повний пішов по Русі,
Старалися всі.
Про цей період казати вже годі,
Ця смута була між князями й у народі.
Коритися Києву ніхто не хотів,
А половці шарпали з різних боків.
Русь занепала,
Наділу свого стало кожному мало,
От і воюють брати.
Де притулитись народу, де йти?
Спочатку Києвом керував Ізяслав,
Потім його змінив Святослав,
Останнім з синів в пантеон
Всеволод домігся на трон.
Потім у війни вступили онуки,
Що також тягнули до Києва руки.
Воювали за Київ, кожен до Києва ринув,
Доки Київ, як столиця Русі, не згинув.
Князі, князі, князі.
Хто вбив кого, а хто спалив,
На палі кинув, потопив,
Розрушив храми, розвалив
Й створив на тому тлі
Нове, до нової війни, князівство
Вже при народженні приречене на нове вбивство.
Вкраїно-Русь така історія твоя,
Знову й знову бачу я
Все війни, все в крові.
У час цей нічим зарадити,
Тим більше, заздрити тобі.
Та хоч як упала українська держава -
Життя продовжувалось і без Ярослава.
Ще були славні часи,
Ще є про що розповісти.
Був ще Володимир Мономах,
Який на половців наводив страх.
Його любили й вклонялися усі.
Він володів великою частиною Русі.
Та все ж незавидна Києва доля надалі
Й останню крапку в розвалі
Поставив Довгорукого Юрія син,
Андрій Боголюбський в Київ вбив клин.
З суздальцями прийшов він сюди:
Палив і вбивав, був наче з орди.
Це був рік 1169,
Рік що має в віках бути проклятим.
Яку ще треба мати віру,
Щоб поховати недовіру
До тих, хто Русь згубив,
На Київ з факелом ходив.
Хоч попелом присипана дорога
Й не раз чортополох зацвів,
Та прогляда велика засторога
Відступникам із москалів.
Вони спалили Київ, знесли оплот Руси,
Вершину сили нашої, слов’янської краси,
Що бачив велич русів, яка в віках цвіла,
Та впав від зради Київ, згорів дотла.
Велика зрада розлетілася по світу,
Рокам її ходьби немає ліку,
Засіла в голові і серці руса.
Від бороди та оселедця лишились вуса,
А центром русів стала Москва.
Велика слава Києва із молотка пішла.
Прокляття літає у руській родині.
Стараються Київ гнобити й донині.
Та вже українцям сказати слід – годі!
І об’єднати круг Києва власні народи.
Знов відродити велику Київську Русь,
За силу й велич якої молюсь.
Київ повержений та Русь ще не вмерла.
Славетні інші городи й народу джерела
В мирні часи й час тяжких лихоліть
Її живили протягом століть.
Зміцнилось Галицьке князівство,
Велику владу там до рук прибрав
Данило Галицький.
Та й Київ ще стояв й своїх князів ще мав.
Ще разом військом ріками і долами
Князі йшли воювати із монголами.
Та внутрішні незгоди і розбрат
Здали Вкраїну під їх протекторат.
Вольностей й тоді не втратила ніколи,
Податтю лиш вдовольнялися монголи.
І можна було б як московські сусіди
Землі збирати й відвернути всі біди.
Та подрібнилися роди князів,
Дехто лиш місто вже мав за уділ.
Не знайшлося владики на всіх.
Й це призвело до гибелі Русі.
Сталась вона у (13)21 годі:
Гедемін Київ до Литви пригорнув при нагоді.
Потім старались польські й московські брати.
Народові лишалось в неволі землю й рід берегти.
Я заглядаю у глиб віків:
Народе мій, як жив?
Серед сусідів-ворогів,
Як землю зберегти зумів?
Яку по клаптику збирав,
Опіку виявляв як міг.
В неволі роду не поправ
І корені його зберіг.
Марно народжував вождів,
Щоб в єдності вперед іти.
З них, хто не вмів, а хто не хтів,
Як ти цю землю берегти.
V Литовська неволя
Народом сприймалась, як воля,
Спасінням від монгольської орди.
Й самостійні стали городи,
І «Магдебурзьке право» взяли,
Й ремеслами своїми розцвітали.
Й руські князі були в помазі,
І віра православна у повазі,
Й країна Литовсько-Руською була,
І мова українська розцвіла.
Ну просто були в благодаті,
Нічого не дати й не взяти.
Але чому ж так серце рветься,
Коли про цей період йдеться.
Бо руські князі - вже не князі, а воєводи, -
Стали цуратися свого народу,
Чубилися за грамоти на шмат землі,
Ніби ці землі були не свої.
Солодкою і страшною була воля,
По ній нам вольная всміхнулась доля
Через століття, лиш тепер.
Неприйняття влади свого
Робило з нас раба чужого,
Неволю не терплячи свою
Ми підпадали під чужу.
Ментальність ця іще не раз
Слабкими робила нас.
Войовничі, хитрі литвини
Як тільки могли, вони
Брали владу на українській землі
І наші городи вважали за свої.
Бо родичались з князями, женили синів
На дочках відомих руських князів.
Цим Володимир, Вітебськ і Луцьк піддався.
Особливо любов’ю до нас Ольгерд відзначався,
Він збирачем був (для себе) руських земель,
Нами турбувався день в день.
Видав вкраїнською Статут литовський,
Хотів прилучити ще й царство Московське,
Три рази ходив у походи, добивався того
За князювання Дмитрія Донського,
Але не по зубах виявилась Москва, невдовзі й помер.
Змінив його Ягайло, відомий дотепер
Вже як польський король, польських земель.
Від Польщі Литва-Україна хоч і були окремі,
та Польщі все більше належали землі.
У (14)70 Казимір завершив справу
Й прилучив до Польщі Україну й Молдаву.
Все ж руські князі ще добивалися прав:
Глинський Михайло повстання підняв
І силу мав край наш вільним зробити,
Від Польщі руські землі відбити.
Та сталось так, як в нас і завжди,
Спільність не мали й тоді городи.
Не всі князі відокремлення хотіли
Й було на початку приреченим діло.
Помер Глинський в’язнем у Москві,
Остання надія згасла на збереження Русі.
(продовження слідує)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482567
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 28.02.2014
[b]Н[/b]е думали про себе,
[b]Е[/b]хом клич лунав,
[b]Б[/b]оятись більш не треба,
[b]Е[/b]гоїст лише дрімав.
[b]С[/b]тояли стійко, як могли,
[b]Н[/b]а смерть ішли без впину,
[b]А[/b] кулі били з висоти,
[b]С[/b]ікли, мов капустину.
[b]О[/b]чі закриті вже навік,
[b]Т[/b]ака зрадлива доля,
[b]Н[/b]евже скінчився для них лік,
[b]Я[/b]ка ж дорога воля.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482573
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 28.02.2014
Сьогодні дев'ять, потім сорок днів
І душі їхні подадуться в небо,
Залишивши на нас сиріт і вдів,
Батьків своїх, яким підмога треба.
Вони Герої, хоч і менш за все
Хотіли, щоби їх так називали.
На Інститутську люд квітки несе
І хвилі суму тут на дев'ять балів.
Вакцинували нас від "крайніх хат",
Від хабарів, від рабської покори...
Я бачила вже хлопців і дівчат,
Яким негідно жити просто сором.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482592
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 28.02.2014
[b][i]
Шкода, люде, шкода, милий,
Що тебе ґвалтують,
Що славної України
Доленьку купують.
І купують напівдарма,
Ще й за твої гроші,
Коли зникне тая карма
І пани "хороші"?
Побороти, загноїти,
Та перепродати,
Вже давно по світу діти -
Є куди тікати...
Мову нашу солов'їну
Гадять та плюндрують.
Схаменися, вражий кате -
Люди ж тебе чують!
Може я десь заблукала?
Що це за країна?
Та невже це моя мати -
Ненька-Україна?
За що тебе, моя рідна,
Крають та межують?
Душу ніжну, тіло гарне
На пайки шматують?
17.12.13 Vita V-D
[/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475181
дата надходження 26.01.2014
дата закладки 02.02.2014
Я до щастя не маю хисту
То занадто поважна річ
Для тендітної мазохістки
З пересипаних сном узбіч.
Я до щастя не маю вдачі,
То занадто складна мета,
Як кохання за фібоначчі
Від байдужості вироста.
Той характер важкий як плюмбум,
І який тут, до біса, хист,
Як на кожній строкатій клумбі
Я знаходжу собі нарцис.
Хоч дрібненький блідий бутончик,
Хоч довершений елемент,
Та отразу потрібно конче
Закохатися в нього вщент.
Щоб терпіти його свавілля,
Щоб пірнати разом у сни,
І розбещене рокабілі
У панчохах утяти з ним
По розпечених злістю площах,
По безжально жорстких цвяхах,
Я біжу, розгубив галоші,
Тільки кров по слідах стіка.
Я до щастя не маю хисту,
То кебета цілком чужа,
От і мучиться промениста
І цнотлива моя душа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469167
дата надходження 29.12.2013
дата закладки 29.12.2013
Ну що ж, життя продовжується, браття,
колись і лихоліття промине,
і згаснуть в нашій пам’яті багаття
нічних майданів, і кіно хмільне
розбурханого прагнення до волі,
до справжньої достойної мети...
Та воїн, що один лишався в полі,
не дасть упасти, поки треба йти.
Вже є діагноз – маємо хворобу,
якою заразились від совків.
Після діянь ще вернемось до слів.
І влада пам’ятатиме до гробу,
що люд не можна гнати, як худобу,
на Магадан чи десь до Соловків.
І спомини у внуків не погаснуть
про дзвони слави і тавро хули.
Нас не зломили, не перемогли.
Настане час і оживе прекрасне
завзяття душ, і буде сонце ясне
світити тим, що встояти змогли.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465405
дата надходження 11.12.2013
дата закладки 29.12.2013
Вклоняюсь низько, тим хто на майдані
хто в холод зміг стояти за країну
за тих, кого ще не зламали
хто в змозі проявити волі силу.
І кого в мирний час закрили в казематах
бринить сльоза і тисне в грудях
нехай розкришаться трикляті грати
Дай Боже владу ЧЕСНИМ людям!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465413
дата надходження 11.12.2013
дата закладки 29.12.2013
Не мовчіть, заради Бога, не мовчіть!
Скільки ще дозволите гнобити
славний доти наш козацький рід?!
Так і далі хочете прожити?!
Москалям писати заповіт?
Не мовчіть, заради Бога, не мовчіть!
Скільки ще дозволите топтати
Нашу гідність і бажання жить ?!
Скільки ще дозволите за грати
Садовить невинних і судить?!
Не тремтіть, заради Бога, не тремтіть !
Нам немає перед ким тремтіти!
Владну наволоч пора зломить,
Разом – сила, варто зрозуміти !
Не схиляйте голови – ідіть !
Я не вірю, чуєте, не вірю!!!
Що серця синів мого народу
бур’яном байдужості цвітуть!
У очах я бачу блиск свободи,
Тільки б їй не згаснуть, не заснуть!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469192
дата надходження 29.12.2013
дата закладки 29.12.2013
Я - народ, що освячений тризубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.
Це в мені під багряними стягами
Розпинали церкви і хрести,
Катували, морили ГУЛагами
Очманілі від люті кати.
Це мене шматувала навалами
Степова знавісніла орда
І впивалась отруйними жалами
Геноциду нещадна біда.
І стріляли у мене, і вішали
Самозвані чужинські царі,
Та дарма, бо встократ сміливішими
Повставали мої бунтарі.
Це ж мені зроду-віку написано
Хліб ростити на рідних полях,
Під огненним плекаючи тризубом
Жовто-синій окрилений стяг!
Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік...
Я - сіяч,
Я - поборник
Я - нація,
Так було і так буде повік!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465162
дата надходження 10.12.2013
дата закладки 29.12.2013
В агонії бандитський клан,
І по-звірячому лютує.
Ніколи «хам» не буде «пан» -
В конвульсіях агонізує.
Зачистки роблять уночі,
Удень не дивляться у очі.
МАЙДАН до кожного кричить :
-Вставай, як далі жити хочеш.
Вставай і захищай родину
Від беззаконня і біди,
Борися за свою країну,
Бо, як не ти, то хто тоді?
11.12.2013р Надія Таршин
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465373
дата надходження 11.12.2013
дата закладки 11.12.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.12.2013
Не закликаю до меча,
ні до прадавньої сокири,
не прагну крові, прагну миру,
але несила вже мовчать.
Поглянь на захід, чи на схід,
чи робітник ти, чи оратай,
благословили вимирати
знедолений вкраїнський рід.
Панують злидні і біда,
куди не кинь - нема бюджету,
зате розкішні кабінети
в яких не звикли голодать.
В модерних офісах буржуй
держави долю нині вершить,
себе законами підперши
веде Вкраїну за межу.
Він добре знає, що робить -
допродає суспільні статки,
проциндрить землю - і порядки,
ми станем вічнії раби.
І проснемося у цепах,
за нами - і онуки, й діти.
Не пізно нині ще прозріти,
єднатися панам на страх.
Боротися, а не мовчать.
Тому скажу відверто й щиро -
щоб нас почули, треба миром
не забувати про меча!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464051
дата надходження 04.12.2013
дата закладки 11.12.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.12.2013
На лісовій галявці
Веселі зранку танці.
Там стрибунці і бабки
Узяли скрипки в лапки.
А на гітарах зайці
І вовки сіроманці
Беруть акорди дружно,
По струнах б'ють потужно.
Ведмедиця Топтиха
В трубу задула лихо.
А як удалось білкам
На вільхових сопілках
Високі брати ноти,
Розкажуть бегемоти -
Вони в ріці купались,
Почули, позбігались
На лісову галявку,
Зайняли вільну лавку.
Вдягли бобри жупани,
Забили в барабани.
Робили викрутаси,
Трусили маракаси
На пагорбку лисиці,
Єноти і куниці.
Взяв мікрофона лось.
Ой, що тут почалось!
Пісні дзвінкі лилися,
Мелодії неслися.
І танцювали звірі –
Руді, брунатні, сірі,
Біленькі і не дуже.
Це уявляєш, друже?
Що так, надію маю.
Про танці звідки знаю?
Мені сорока Бресла
На хвостику принесла.
Сама там танцювала,
Аж каблука зламала.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397682
дата надходження 02.02.2013
дата закладки 03.02.2013
Вечір в небі ліхтарі
Засвітив.
Місяць вуса золоті
Підкрутив.
Усміхнувсь, на компліменти
Чекав.
Не дістав. Хоч вуса ще й
Підрівняв.
Зажурився молодик,
Затужив.
Вийшов в двір в той час старик,
Закурив.
Мовив місяць так старцю:
- Люльку дай.
За це зірку хоч яку
Забирай.
- Люльку хочеш взять? Бери,
Як не сміх.
Дай зорю таку, щоб довше
Жить міг.
- Вибирай, мені не шкода
Зірок.
Їх на небі в мене повен
Мішок.
Дід яскраву взяв, в кишеньку
Сховав.
Свою люльку місяченьку
Віддав.
Запалив її від зір той,
Втягнув.
Видихаючи, все в дим
Загорнув.
Потьмяніли ліхтарі
Угорі.
Почорніло все довкіл
На землі.
Не на жарт злякались ті,
Хто гуляв:
- Щойно зірки з неба всі
Хтось украв!
Дід побачив диво це,
Затремтів.
Люльку взять свою назад
Захотів.
Але місяць не віддав.
- І не жди.
Договір з тобою вклав,
То ж іди.
Кіт занявкав, пес завив
В темноту.
Дід з кишені зірку витяг
Свою,
Вгору кинув зі всіх сил.
- Що мій вік?
Заяснилось в небі, дим
Десь утік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378540
дата надходження 18.11.2012
дата закладки 18.11.2012
Мы были чужими.
Мне кажется странной
такая идея,
такой оборот...
Но через годы стремился к тебе я,
внимая созвездиям Солнечных нот.
Меня эта Музыка часто спасала,
В Мечту за собой, как слепого вела,
она так давно мне тебя предсказала,
при встрече слова на уста нанизала,
два сердца связала
и рядом была.
На нотах незримых аккорды сложны,
но Музыка наша звучит, не стихая,
И мы, как и прежде, друг другу нужны,
моя Дорогая,
моя Дорогая!!!
Нам слушать ее до скончания лет,
когда б не настигла смертельная вьюга,
Звучит, не смолкая, Счастливый куплет:
"Мы любим друг друга!"
"Мы любим друг друга!!!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297999
дата надходження 05.12.2011
дата закладки 18.11.2012
Я розчинюся у тобі, мов цукор в каві,
Підсолодивши тіла твого гіркоту.
І аромат, і дотик вуст твоїх.., - ласкаві.
До дна п"ю збудження я твого чорноту.
Кожна піщинка моя вищого ґатунку
Своє розчинення віднайде у тобі.
З ковтанням кожним того пристрасного трунку
Я жінку-каву відчуваю на собі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375480
дата надходження 04.11.2012
дата закладки 04.11.2012
Сидить Шевченко на майдані в центрі міста.
Своє чоло високе зморшками покрив.
З центр-виборчкому, як і ми, чекає вістей.
Думками тут, хоч дух давно його спочив.
Вже перший сніг упав. Вкрив голову пророку.
Але із погляду гарячий гейзер б’є.
Чека на зміни в Україні в рік із року
Та Бог ніяк тих змін на краще не дає.
А, може, зовсім і не Бог всьому виною,
А люди злі, що є по вуха у л*йні?
Сидить з опущеною в землю головою
Кобзар, кидає лише докори німі.
Ви українці чи моголи? Відізвітесь!
Край в небезпеці, мов курча, де поряд лис.
Любіть те місце, де Бог дав вам народитись.
Розвійте гуртом чорний морок, що навис.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374067
дата надходження 29.10.2012
дата закладки 29.10.2012
Ну привіт мурахи буденні
Кави, чаї щоденні
Метушливі життєві моделі
Семи ранкові суєтні
Гаманців пріоритетні
Офісні, магазині
Весняні, літні, осінні, зимні
Ранково-автомобільні
Пішохідно-дебільні
Пасажиро-транспортно повні
Сніданково-голодні
Он-лайн активні, соціально-мережні
Гармонійно відсутні, гормонально залежні
Нікотино-тютюні,
Алко-нарко отруйні
Позиційно-ліниві трутні
Життєво-ліниві – тут ми
Легко керуючі, сміттє збираючі
Цинічно-пихаті, кредито-упаковані
Конвеєрно-споживчі
В бетонних коробках сховані
Ну привіт мурахи занудні
Рекламно-комфортні
Ідейно-одноманітні
Брендо-ідольно-модні
Ну привіт Без ГМО голодуючі, жиріючі
Атеїсти, віруючі
За хаос воюючі
Живуть мурахи мурахами керуючи
Ну привіт марафоні
Про добро забувші
Ні, воно у всіх є
Тільки пахне бувшим
Ну привіт критико-егоїстичні
Привіт не вічні
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371644
дата надходження 18.10.2012
дата закладки 28.10.2012
Кабмін очолює калмик,
Єврей, святе - освіту!
Народ усе терпіти звик,
Та стидно перед світом.
Про Україну, її люд,
Ліванець повідає,
Живе десяток років тут,
А мови ще не знає.
Варягів повно, та вони,
Державу не будують,
А гірше тої сарани,
Посадами кочують.
Здається, що держава є,
Є прапор, гімн лунає.
Та що народу це дає,
Коли життя немає.
Тому без крику і образ,
У мене є ідея,
На кожне міністерство в нас,
Призначити пігмея.
Він більше шкоди не завдасть,
Ніж той, що вже працює.
Чужій державі нас не здасть,
Такої не існує.
Не знає мови, то пусте,
З цих теж не кожен знає.
А вкрасти - діло не просте,
В повязку не сховає.
А вже дадуть йому хабар,
Банан, чи банку коли,
Він у офшори цей товар,
Не зажене ніколи.
Отож коли вже формувать,
Еліту клич лунає,
Я за пігмеїв, вашу мать,
Якщо своїх немає!
4.01.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340991
дата надходження 31.05.2012
дата закладки 21.10.2012
Таким Господь вже сотворив,
Народ гостинним, не ледачим.
Але навіщо Він зробив
Його байдужим та терплячим!
Благаю, Боже, забери,
Байдужість кляту і терпіння!
Бо домовчались до пори,
Що вже не буде воскресіння!
Благаю, Боже, пробуди,
Бунтарський дух, жагу до бою!
З’єднай розрізнені ряди
І освяти повстанську зброю!
Благослови на бій, на смерть,
На подвиг і на перемогу,
Землі відчути силу й твердь
І віру укріпи в дорогу!
Надію в душах посели,
І наверни нас до коріння!
Благослови і спопели
Байдужість кляту і терпіння!
Відчути шаблю у руці
І кров щоб в жилах клекотала!
Зібрати волю в кулаці…
Щоб Україна вже повстала!
07.09.2012 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362985
дата надходження 08.09.2012
дата закладки 19.10.2012
Не продайте Вкраїну, як Юда Христа,
За пайок продуктовий, за гріш, шмат майна.
Не продайте свій шлях, що накреслився ввись,
Свою совість, що плюне до віч вам колись.
Не продайте дітей і онуків в ярмо.
Прийде час, проклянуть тих, що їм все-одно.
Тих, хто очі затер на неправду до дир.
Не продайте, прошу, кров’ю зрошений мир.
Не продайте синь неба й полів жовтизну,
Звичай давній батьківський і мову свою,
Віру, душу, що дав Пан Небесний згори.
Бо хто зрадить святе, буде в муках віки!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371979
дата надходження 19.10.2012
дата закладки 19.10.2012
У світі наших коридорів,
Ми зустрічаємо людей,
До болі близьких і знайомих,
Колишніх родичів й гостей…
У світі наших роял-холлів,
Ми зустрічаємо чужих,
Задеркуватих й в силу волі,
Ми віддаляємся від них…
У світі наших старих кухонь,
Ми зустрічаємо своїх
Найбільш знайомих для нас суконь,
Найбільш знайомий для нас сміх…
У світі наших темних спалень,
Ми проводжаємо цей день
Із почуттям своїх коханих,
Із відчуттям своїх пісень…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371064
дата надходження 15.10.2012
дата закладки 18.10.2012
-Агов,корчмарко,неси оковиту!
Мерщій корчмарю, в'яжи коня!
Козак гуляє.щоб серце прилити.
Сьогодні чарка його рідня!
Мовчить корчмарка у смуток сповита,
Стоїть понуро старий корчмар.
Дійшла до них звістка,що Січ розрита.
Здолав Мазепу московський цар.
-Іди,козаче.як віруєш в Бога.
Себе не жалко-онуків жаль.
Виводь гнідого назад на дорогу-
Іде ордою сюди москаль.
Пройшов з Мазепою тут Гордієнко,
До Бугу вели свої полки...
Скачи,козаче,вони недалеко,
До сходу сонця поспієш ти...
Всміхнувся в вуса,труснув оселедцем,
Коня зострожив-пірнув у степ.
І довго-довго щемів йому в серці
Тополі стогін та шелест верб.
Гнідий,мов з лука стрілою пущений,
Летів слухняно у глупу ніч.
Десь Буг далекий тече між кручами...
А він вертався на Матір-Січ.
Вертався й відав,що не побачиться
Ні з Лугом-Батьком ані з Дніпром.
Та краще вмерти,бо не пробачиться...
Не стане зрада повік добром.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370085
дата надходження 10.10.2012
дата закладки 15.10.2012
Оь так.Завчасно цілувались
Без почуттів і слів.
І до душі ми не торкались.
Ти так схотів.
Ось так.Розтрачене кохання
На все життя.
Живе в душі ще сподівання,
Де ти і я.
Ось так.Змарновані хвилини
Б'ють по душі.
Я намагалася щосили
Сказать тобі:
Життя коротке.Пізно буде,
Коли прийдеш.
Душа моя твою забуде,
Не віднайдеш.
Ось так.Сказати я посміла,
А ти не чув.
Я від душі твоєі мліла.
А ти забув.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370658
дата надходження 13.10.2012
дата закладки 15.10.2012
« … Одного ти з ними роду
Та не одного класу…»
( Ю. Яновський « Вершники» )
Вже не бачили неба
Зледенілими очі зіницями,
А глухе «Ще не вмерла…»
Все гуло над старою криницею.
Ніби яблука стиглі,
Градом збиті, попадали в куряву.
Донедавна вродливі,
А тепер- пошматовані кулями.
З-над дерев гайвороння,
В нетерплячці кружляючи, крякало.
А призахіднє сонце
Ніби кров’ю у росах поплакало.
Уже мертвим на шиї
Одягали мотузяні зашморги
Самозвані месії,
Навіжені апостоли марксові .
І ще довго на дичці
Вітер трупи гойдав за городами.
В них на грудях таблички:
« Вороги трудового народу».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335282
дата надходження 05.05.2012
дата закладки 15.10.2012
Вщент розтрощене кохання,
Наче річ якась розбите.
І не чуєш ти благання,
Що сльозами знов омите.
Ти його розбив навмисно,
Розтоптав його ногами.
Дарував колись намисто
З поцілунків.І ночами
Ти вмовляв його носити,
Одягав мені на тіло.
Що ж тепер мені робити?
Все в душі моій боліло.
І розтоптане кохання
Я у землю поховала.
Не твоє уже зізнання
У коханні я чекала.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370660
дата надходження 13.10.2012
дата закладки 15.10.2012
Кажуть люди, – це правда свята,
що дружина моя – золота.
Люди добрі, за що ж ви отак?
Я ж із нею весь вік промотав.
Відіграла вона свою роль.
Моя жінка – народний контроль.
Дізнається відразу про все.
Все життя мене жінка пасе.
Я на прив’язі вовком не вив,
відривався, – горілочку пив.
Я її, проклятущу, люблю.
Допадуся до неї – дудлю.
А на ранок морока одна –
Хоч би кухлика випить до дна.
Ще як слід не проснувся, не вмивсь. –
враз дружинонька де не візьмись.
– Ах ти!.. – Ставить платівку свою.
– Підожди, – кажу, – дай докурю!
Я давно всі рекорди побив.
І сказав: «Я своє відробив!»
На работу нікуди не йду.
А дружина – завжди не ходу.
Я кажу: «Не галди, не кричи!
Кинь роботу, часок відпочинь!»
Я їй «Ляж!», а вона мені «Встань!
Хай годинку спочине диван!»
Говорю: «Язиком не чеши!
Завелась – поможи, поможи…
Ич, затіяла знову скандал!»
Довелось перемкнути канал.
Й тут – реклама.
– Та вимкни його!
– Дай, – кажу, – додивитись футбол!
Мною ти, – говорю, – не керуй!
Йди на кухню свою. Консервуй!
– Ти хоч банку візьми закрути!..
А мені не подасть і води.
Я ж не шляюся десь, не грішу.
Дві години вже пива прошу!
А дружина на кухні сидить
і від рання допізна триндить.
Балачками мене дістає.
Похмелитись мені не дає.
Все життя мені нерви мота.
Хто сказав, що вона золота?!
Я ж кажу: «Біля мене ти ляж.
Та зроби мені гарний масаж…»
Вже нічого мені не дає.
Невеселе моє житіє.
Ну й набрид безкінечний клопот!
Краще б теща зробила аборт!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370022
дата надходження 10.10.2012
дата закладки 10.10.2012
Заплітала матінка віночок для доні ,
Уплітала квіточки білі і червоні ,
Назбирала квіточок більш ніж було треба ,
Бо ж хотіла ще вплести зіроньки із неба.
А що білі квіточки, це життя в обнові,
А червоні квіточки –щоб росла в любові,
Зорі сріблом зіткані- вічна Божа ласка,
Щоб життя складалося, як найкраща казка.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369784
дата надходження 09.10.2012
дата закладки 10.10.2012
Хіба ревуть воли,
як ясла повні?
Та, певно,що ревуть,
коли пусті вони.
А суть усе ж таки
не в цьому,
а в тому,
із чиєї ж це вини
ти став волом?
А був же буйним туром.
Хто і коли тебе,народе,
оскопив?
Чи ,може,цар Петро,
коли палив Батурин?
А,може,ляхи?
Може це вони?
Тоді,
як кат згодовував собакам
ті ремені,
що драв у Гонти зі спини
й на палях мовчки
помирали гайдамаки?
А,може,
Катерина це зробила,
коли сказала Січу
руйнувать?
Де ж відповідь,
де та знайшлася сила,
яка змогла в ярмо тебе
загнать?..
***
Тур не зважа на ясла-
він зламає роги,
щоби лишень ярмо на шиї
розтрощить.
А віл?
У нього є перестороги.
Віл,коли ясла повні,
-промовчить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334449
дата надходження 02.05.2012
дата закладки 09.10.2012
Позбираю журбу і печалі,
Приготую для цього пакет,
Відійшлю це тобі в сині далі,
А собі куплю квітів букет!
Ти пішов! Не спиняю, мій друже!
Підхопи зі собою пакет.
Не скажу, що мені це байдуже,
З болем мушу забути наш злет!
Захотілось блистіти дзеркалам,
Та тебе в них нема, то ж пощо?
Пустота вже закрилася валом,
Я забуду й ти станеш-ніщо!!
Прощавай! Я зібралась в дорогу ,
Що до сонця, до волі веде.
Не покличу тебе на підмогу,
Не шукай, не тривож більш мене.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368942
дата надходження 06.10.2012
дата закладки 06.10.2012
Падав Перун з золотими вусами,
Велес лежав на піску розпростертий.
Глумились,тішились над своїми богами
ті,що ще вчора приносили жертви.
То питання не віри-питання зради.
То-не війна між богами.
Не можна відкрити браму до раю
брудними від крові руками.
***
Та ж ні ,не пройшло чумне лихоліття,
Хоч летіли рокИ за роками.
Торгують Вкраїною ріднії діти,
як колись торгували богами.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368707
дата надходження 05.10.2012
дата закладки 06.10.2012
Ти- полюс Всесвіту. Ти- альфа і омега.
Ти- суть Життя, найвища суть.
Ти- та опора, із якою Архімеду
Вдалося б світ перевернуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357198
дата надходження 13.08.2012
дата закладки 06.10.2012
Учора – вітання, чай, торт, хризантеми.
Сьогодні - все в прірву, відвічні дилеми:
Солодке і кисле, п’янке і гірке,
Яскраве і тьмяне, небесне й земне.
Цвях в серце забито. Ніхто не скривився.
Ніхто не підтримав і не заступився.
Бо правда того, хто на вищій сходині.
Не друг – конкурент є людина людині.
Та що моє серце, яке прожували?
Як навіть Христа на хресті розіп’яли -
Найвищу любов – батогом по лицю.
То що вже про душу казати мою?...
А вірилось, свято продовжиться нині -
Вітання, чай, торт і квітки жовтокрилі.
Це було учора – небесна блакить.
А нині все в хмарах, в імлі і дощить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367969
дата надходження 01.10.2012
дата закладки 02.10.2012
В она дивилась крізь рожеві окуляри
І не ховала вдень свого лиця,
Р осою умивалася із хмари,
А ле домівкою її були серця.
Н е знала що ховає майбуття,
А ле собою відкривала душам очі,
Д олала кривду, ненависть і злочин,
І розуміла - зла Господь не хоче,
Я к би не було - все в Його руках.
Л італа високо, здавалось - недосяжно.
Ю ні серця підносила до неба.
Б ільше і їм, здавалося, не треба...
О т тільки є: "Як буду я без тебе?..."
В ід цього лиш сильніші переважно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367725
дата надходження 30.09.2012
дата закладки 30.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.09.2012
Надія, Віра в Бога і Любов -
Це, перш за все, для нас чесноти,
Закладені в основі молитов,
Звучать як милозвучні ноти…
На Вірі все тримається в житті,
Надія – сподівання й мрії,
Але для нас найвища на Землі
Любов – це кожен добре розуміє!
В осінній день, як вересня вінець,
Це ранньо-християнське свято,
Яке для всіх людей завжди взірець
того, як любить справжня мати!
Свята Софія й донечки її
Жертовно захистили віру -
Звучать в церквах сумні мелодії
Про тих, хто здатний до офіри…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367697
дата надходження 30.09.2012
дата закладки 30.09.2012
Колись впустила в своє серце ВІРУ.
Життя набрало змісту, тьму прогнало.
Лишило розпач і буденність сіру,
В зіницях світлом дивним запалало.
За ВІРОЮ з’явилася НАДІЯ.
Голубкою прибилася у хату.
Підняла крила виголена мрія.
Потроху стала пір’ям обростати.
Обидві зажили в моїй оселі,
Мов рідні сестри – їм не було тісно.
Аж тут й ЛЮБОВ постукала у двері.
- Заходь. Живіть утрьох тут - нині й прісно!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367710
дата надходження 30.09.2012
дата закладки 30.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.09.2012
Полола тітка буряки –
шкребла сапою…
Тяглися змолоду рядки –
була рабою…
Співала й плакала.
Всього було доволі.
Колгосп (чи як там ще його?)
щодня неволив.
Стьобала доля…
Щем дощем за чоловіком.
А їй стрічатися іще
з пенсійним віком…
Якось в лікарні кілька діб
гляділа матір.
За те дотації на хліб
лишив бухгалтер.
Могла в заяві попросить
людців лукавих…
Та краще вже поголосить
між буряками.
Не варто клопоти усі
нести в правління…
Ще можна жити у селі.
Було б терпіння.
Раділа: "Хтось поздоровляв
із ювілеєм.
А ще "Козачку" замовляв
в Лубнях для мене".
Казала: "Сердитись дарма.
Звідкіль їм знати,
про те, що радіо не гра
у мене в хаті"…
Тяжка хвороба до села
прилипла дуже.
В могилу півсела звела
б а й д у ж і с т ь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344981
дата надходження 19.06.2012
дата закладки 29.09.2012
* * *
“Плюнь на нього. То раб!” – резюмуєш.
Не швиди, не дави, не темни.
Спершу впевнюся – хто, і чому він
божий раб чи слуга сатани.
А тоді, розблокуючи коди,
чітко визначусь, як помогти.
Чим завгодно, якби не нашкодить.
Щоб з колін підвести й повести.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346746
дата надходження 27.06.2012
дата закладки 29.09.2012
Душа поета – мов сопілка ніжна.
Вона бринить мінорно і мажорно.
Емоцій хвилі закипають штормом.
Душа – ранима й безневинно грішна.
То – музика – мотиви сонця й грому –
злітає вільно птахою кохання.
Хоч завжди йде на неї полювання,
але вона вертається додому.
До серця, – доки б’ється, не померкне.
І – в небо, як поезія – між люди.
Поета на цім світі вже й не буде, –
як і душа, поезія безсмертна!
Олександр ПЕЧОРА
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362866
дата надходження 08.09.2012
дата закладки 29.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.09.2012
Співається – співайте.
Танцюється – танцюйте.
Читається – читайте.
Крокується – крокуйте.
Як смішно – то всміхайтесь.
Як сумно – то сумуйте.
Як лячно – то лякайтесь
Як смачно – то смакуйте.
Як вуха є – вслухайтесь.
Як очі є – вдивляйтесь.
Як серце є – кохайтесь.
Як біль є – не здавайтесь ( і т. п.).
Душа є – відчиняйте.
Є крила – то летіть.
Є віра - зберігайте.
Життя є? То живіть!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366858
дата надходження 26.09.2012
дата закладки 26.09.2012