Він сидів непорушно, і спостерігав, як вітер грається купкою багряного опалого листя. Тут, на міському цвинтарі, було тихо і затишно, а саме спокійно. Так, ніби душа прийшла до рідного дому, де ніхто не потривожить намарне, не одірве од незбагненного і неповторного відчуття Вічності. Бо тільки тут, так, тільки тут воно приходить. І тоді, на її межі, він відчував себе вільним, мов птаха. Тут кожен знаходить спочинок від земних турбот, негараздів, нещасть...
"Ось вона, моя маленька дівчинка, така спокійна і безтурботна, усміхнена і щаслива... Їй тут добре, набагато краще, ніж за життя."
З надмогильної плити на нього дивилася чарівна молода жінка. Пишне, густе, чорне волосся обрамляло по-дитячому ніжне, привітно усміхнене личко, а очі світилися непідкупною добротою і ласкою. Це була його Віра. Вірочка, кохана, єдина і неповторна, його маленька і ніжна дружина.
Він відчув, як очі повільно наповнилися непроханими слізьми, до горла підкотився гіркий, пекучий клубок, дрібно затремтіли руки. Долаючи хвилювання, квапливо припалив цигарку, глибоко затягнувся, звівши погляд до похмурого осіннього неба і, тільки тоді відчув, як біль тяжкої втрати повільно покидає його. Три роки... Господи, майже три роки не міг отямитися від цього жахливого тяжкого горя. Не нарікав. Навіщо картати долю, коли однаково нічого не вдієш, не зміниш, не зарадиш?
Денис, так звали ще молодого, але з помітною сивиною на скронях чоловіка, знав про все з самого початку. У Віри була складна форма серцевої хвороби. Але, незважаючи на різного роду справедливі відмовки, вважав, що кожна людина має право на крихту щастя у цьому дивному, непостійному і, часто, несправедливому світі.
- Я кохаю тебе, - говорив він своїй коханій, - ми будемо жити довго-довго і щасливо-щасливо! Ось побачиш!
Віра плакала, а він з болем у серці, цілував зажурені кохані очі, і з щирою вірою переконував себе, що так воно і справді буде. Йому було відомо, що Віра поклялась ніколи не виходити заміж, щоб не калічити нічийого життя, знаючи, що приречена.
Та вона здалася. Бо що було вдіяти, коли серця обох молодих людей переповнювала жага нестримного, палкого кохання? А Денис, знаючи про все, не бажав відступати. Вони відіграли скромне весілля і поселилися у Денисової мами, старенької лагідної жіночки, яка часто журно дивилася на своїх закоханих голуб'ят, і з мукою в серці здригалася від думки, що непоправне горе може щохвилини завітати у їхню маленьку затишну оселю.
Дітей у них не було. Віра не хотіла навіть чути. Не за себе боялася - жаль було залишати сирітку на білому світі. Денис не наполягав. А біда не забарилася.
В той день коли це сталося, Денис враз відчув себе найнещаснішим, найсамотнішим у цілому світі. В грудях пекла нестерпна мука, обличчя обпікали нестримні сльози, а тіло здригалося від беззвучних ридань, коли він впав на її бездиханне тіло, таке маленьке, на цьому великому лікарняному ліжку, востаннє притиснувшись до її грудей. Так, ніби хотів заховатись від цілого світу...
Як спокійно і затишно ставало йому тоді, коли він робив так, розповідаючи їй про свої проблеми чи невдачі. А вона ніжно пестила його густе непокірне волосся, час від часу притискаючи його до грудей, де серденько стурбовано поспішало - стук-стук, стук-стук...
Три роки... Денис підвівся. Поправив букетик квітів у вазі і, тяжко зітхнувши, погасив недогарок свічки. Потім, ще раз глянувши на рідне обличчя, повільно рушив додому.
З сусіднього ряду на алейку вибігла дівчинка, пустунка років п'яти-шести. Вона усміхнулася до Дениса, а її виразні чорні оченята пустотливо заблищали:
- А я вас знаю. - Просто сказала вона.
Денис зупинився. Ця непідкупна дитяча простота враз заспокоїла і розвеселила його. "Життя продовжується, - сказав він собі, - і свідченням цьому є оця маленька дивна квіточка."
- Справді? - Серйозно спитав він, ховаючи посмішку.
- Справді. Ви тут часто буваєте. І завжди тоді, коли й ми з мамою. А ви до кого приходите? - поцікавилась мала.
- Тут моя дружина... А до кого приходиш ти? - В свою чергу поцікавився Денис. Йому почало подобатись це несподіване знайомство.
- До тата. Він помер коли мені було три рочки. Я його не дуже добре пам'ятаю, - серйозно відповіла вона. - Бачите? Он моя мама. - Вказала вона маленьким пальчиком на схилену у молитві жінку.
- Бачу. То ти кажеш, що знаєш мене... А я не пригадую, щоб бачив тебе раніше.
- Ви завжди такий задумливий, - махнуло ручкою дівча, імітуючи когось з дорослих.
Це знов розвеселило Дениса. " Яка кумедна!" - Подумав він.
- Аліно. - Пролунало зовсім поруч. - Яка ж ти непосида, дитино. Навіщо ти чіпляєш на розмову незнайомих людей? Усі думатимуть, що ти нечемно вихована, - жінка підвела очі на Дениса, - вибачте, будь-ласка, вона така неслухняна...
Це була молода вродлива жінка. Великі сірі очі дивились уважно і збентежено. На обличчі відбилася несмілива винувата усмішка.
- Ну що ви! Це ж дитина. - Заспокоїв її Денис. - Вона у вас жвава і весела, та ще й спостережлива. Каже, що я їй знайомий, бо часто мене тут бачить. А я, на жаль, ніколи її не помічав...
- О, вона завжди про все знає, - засміялася жінка. - Така цікава, що, мабуть, аж надто.
Вони повільно рушили до воріт цвинтаря, розмовляючи і сміючись. А мала бігала довкола них, підстрибуючи і зацікавлено зазираючи дорослим у вічі.
Пройшовши кілька кроків, Денис озирнувся. З фотографії йому усміхалася Віра, немов раділа: "Будь щасливий, коханий!"
2004р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=161908
дата надходження 19.12.2009
дата закладки 28.11.2013
Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
Жебоніла собі впівголоса молитву за молитвою і позирала уважним оком час від часу на молоду жінку, з очей якої тоненькими цівочками по щоках стікали прозорі струмочки. Збиралися важкими краплями на підборідді і скапували на груди.
- Ти плачеш? – Спитала лагідно і, ніби, здивовано бабуся.
Жінка кивнула головою на знак згоди, сама не розуміючи – звідки накотив жаль…
Згадався сон.
Чорна жінка дивиться спідлоба недобрим поглядом аж пропікає. І губи її, чорні тонкі губи кривляться, ворушачись у якомусь зловісному нашіптуванні.
Жінка накликає біду. Сипле прокльонами. А довкола тої, на кого обернений сей потік злоби, починають згущуватися чорні тіні, подібні на чорний дим.
Вона починає молитися. Починає палко просити Господа про захист. Але губи не годні поворушитися. Її цілу ніби розбив параліч, а чорний туман огортає усе щільніше, викручує, душить…
Слова молитви стрягнуть у здушеному горлі, думками проштовхуючись назовні. Вона вперто молиться.
Молиться не зупиняючись.
Слова поволеньки з величезним опором починають проштовхуватись крізь зсудомлене горло. І вилітають слабенькими блідими метеликами, що одразу й зникають у чорному загуслому мороці .
Молитися… Молитися. Не здатися!.. – Стугонить думка.
Молитва не переривається ні на мить.
Дивно, - думає вона, - як це можливо – думати і молитися водночас?
Але попри здивування, попри скутість рухів і намаганні темряви паралізувати усі порухи її душі, ба навіть думок, молитва тоненькими цівочками світла зачинає роздирати чорнотну густину. Параліч повільно, та все ж починає відпускати її горло. Через се молитва набирає сили та обертів усе більше і далі відтісняючи темряву, аж доки від тої не залишається жодного сліду.
Перемога! Слава Тобі, Боже – перемога! Темрява відступила, відпустила, не здолала. Та хіба ж могло бути інакше?
Ниточка віри, якою б тоненькою вона не здавалася, не могла обірватися. Бо її душа жила і дихала світлом. Тим світлом, променем від якого прилинула у цей людський світ і оселилася у звичайнісінькому людському тілі. Такому ж, як мільйони-мільйони інших заселених тіл.
Осанна! Слава Тобі, Боже!
Подібні сни навідували її не вперше. Зло, що часом намагалося знищити у ній світло, завжди мало однакові чорнопронизливі очі, у якій би подобі воно не приходило. Вона впізнавала цей погляд і вперто не піддавалася омані. Нитка блідого світла завжди була десь поруч, і вона хапалася за той рятівний промінь. Хапалася і не відпускала доти, доки не приходило відчуття безпеки. Доки довкола залишалося саме світло.
Ці сни лякали, тривожили її. І лише віднедавна зрозуміла, що ці сни є своєрідним попередженням про серйозну небезпеку. Біду, котра може бути завдана людині людиною у посилі потужного негативного енергозаряду з ціллю знищити…
- Молитися треба, дитино, безнастанно молитися…
Бо той, то не бажає тобі добра – добре знає свою справу. А життя прожити – не поле перейти. І кроки твої не даремні – кожен коштує… За все платимо. То не думай собі, що котрийсь за так обійдеться…
А як будеш молитися і милосердитися, то ціна буде не такою високою, а ноша легшою...
Милосердя велике діло, дитино…
Милосердя здатне змивати з тебе налиплий бруд, що дістався тобі від інших чи й від тебе самої… Лиш не думай, що кинута в церкві копійка, чи жебракові на дорозі спасає - декотрі мільйони жертвують, душі не докладаючи…
Така жертва марна… Бо не гроші вагу мають, а те, що в душі носиш.
Молитвами і щедротою душі - світла нагромадиш навколо себе і дітей своїх. Бо ти - не сама по собі… Ти маєш діти! І як світло громадиш, то і їм світити буде. А як тьму чи байдужість, то й на них ляже…
Навиділася я людських доль на своєму віку. І злоби людської навиділася... Є така навіть, що й у могилу покласти може.
Але на все Божа воля. І доля кожного в Його руках…
Молися і вір – то й світло твоє не згасне.
2013р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455144
дата надходження 18.10.2013
дата закладки 28.11.2013
Посмішка Фрейда
Невелика кімната, освітлена кількома свічками. Їхнє світло виокремлює згорблену постать людини, яка нерухомо сидить посеред кімнати, на підлозі. З першого погляду не можна зрозуміти чи то стара людина, чи молода, зігнута під тягарем тільки їй відомого нещастя.
Та ось постать випростовується і стає очевидним, що це ще юна дівчина, років 18-ти. В її очах блищать застиглі сльози, які чомусь не наважуються відірватися від зеленкуватих дзеркалець душі й скотитися по блідих щоках. В руці зеленоока тримає фотокартку із зображенням молодого хлопця, гарного, але якогось...дивного. Все в ньому здається гармонійно поєднаним, от тільки очі якісь чужі, нервові.
Раптом вії дівчини здригнулися – і від ока відірвалася срібляста краплинка. Ще мить й вона впаде на фотокартку. Але на півдорозі сльоза застигає – час зупиняється і вирушає в зворотному напрямку...
11 клас. Софія перший день в новій школі. Вона сидить за третьою партою й відчуває на собі вивчаючі погляди однокласників. Але тільки один погляд зацікавив її по-справжньому. Не витримавши, дівчина підійшла до юнака за останньою партою.
- Я – Соня, - сказала вона, намагаючись надати своєму голосу демонстративної суворості.
- Я знаю, - холодно відповів юнак, не змінюючи свого напівлежачого положення тіла й не зводячи очей з дівчини.
- Чому ти на мене так дивишся ?
- Не хвилюйся, я вже майже завершив.
- Що завершив?
- Розглядати картину.
- Але ж я – не картина, - здивовано сказала Софія.
- Справді ? – імітуючи подив, запитав юнак, - навіщо ж так самокритично. Можливо, й не скрізь рівно лежить фарба, але ж авангард також мистецтво.
Софія вже була готова сприйняти це як глузування з її макіяжу, але хлопець сказав це настільки серйозно, не видавши себе жодною посмішкою чи гримасою, що дівчина просто розгубилася. І тут як порятунок пролунав дзвінок на урок.
Слід сказати, що за невеличкою сценкою, яка розігралася між новенькою та Сергієм, спостерігав з цікавістю весь класний колектив. Вони то, на відміну від Соні, добре знали, що від Сергія можна очікувати будь-якого химерного вибрику. Згодом Софія багато чого дізналася про нього.
Сергій був з багатої сім’ї . Його батьки могли дозволити і собі, і сину будь-яку примху. Юнак в свої 16-ть років вже побачив майже увесь світ. Та гроші – це доступ не лише до прекрасного. Сергій мав змогу випробувати на собі дію й дорогих алкогольних напоїв, й наркотиків. Але дивним чином, не призвичаївся до цього (надзвичайна сила волі!). Про нього говорили різне: і те, що він розпещений синок багатіїв; і те, що він дуже талановита людина, але марнославство згубить його...Він міг годинами філософствувати про життя. Найбільшим авторитетом для нього був Зігмунд Фрейд.
Якось Соні був потрібен конспект з історії і вона взяла зошит Сергія [юнак був одним з найкращих учнів з цього предмета] для того, щоб швиденько його перегорнути. Звичайно, брати речі без дозволу не гарно, але Сергія в класі не було, а конспект їй був потрібен саме перед уроком. Перегортаючи сторінки, дівчина випадково впустила на підлогу якийсь клаптик паперу, що лежав за обкладинкою зошита. Спочатку Софія подумала, що це шпаргалка, але прочитавши кілька рядків, завмерла від подиву – це був вірш, присвячений Софії.
- Ти завжди так відверто нишпориш у чужих речах ? – пролунав не очікувано голос Сергія.
- Я думаю, що нам слід поговорити стосовно цього, - відповіла дівчина, показуючи листок з віршем.
- Стосовно чого?
- Віршів, які ти присвятив Софії, - ніяково почала говорити новенька.
- І чому я маю говорити про МУДРІСТЬ саме з тобою? Ти довела тільки-но, що не маєш до неї ні найменшого відношення.... Хіба що твоє ім’я, - раптом, посміхнувшись, сказав він, - ну добре, зустріньмося сьогодні о шостій годині вечора біля кінотеатру N.
Коли Соня підходила до призначеного місця, юнак вже чекав на неї. Його обличчя було похмурим, навіть видавалось стемнілим від цього. Воно нагадувало зів’ялу троянду, яку, до речі, він тримав у руці. Палаючі від щастя очі Софії згасли.
- Що це ? – приголомшено запитала вона, вказуючи пальцем на нещасну квітку.
- Це – ти, - промовив він, - тобто можеш стати такою, якщо захочеш бути поруч зі мною.
- Добре, - відповіла дівчина, намагаючись оговтатись від шоку, - але що тоді означає той вірш Софії, хіба ти не мені його писав? Мабуть, все ж таки я помилилась...
- Ні-ні, ти була права, він справді присвячений тобі. Але це була просто...помилка. Розумієш, я в цьому житті намагаюся випробувати все, що тільки можна. Хотілося відчути й кохання, але, прочитавши Фрейда, я зрозумів, що його не існує, є тільки тваринний потяг, лібідо. Всі наші дії вмотивовані тільки основними інстинктами – лібідо й тонатосом. « У психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті (Тонатос як антипод Еросу), по Фрейду, цей інстинкт містить у собі й інстинкт самозбереження ». Побачивши тебе, мені здалося, що все ж таки можливе це почуття КОХАННЯ. Але, я помилився.
- Не можна дивитися на світ так одновимірно, керуючись тільки однією теорією певного вченого. Любов існує, можливо ти просто її ще не відчував.
- Любов? А що це? Я ніколи не помічав її проявів від моїх батьків. Так, вони завжди давали мені багато грошей, але майже ніколи – своєї уваги. То як я можу подарувати комусь любов, коли сам ніколи не відчував її.
- Дай мені змогу довести, що ти можеш відчувати це почуття, - мовила Софія.
- Я подумаю.
Шкільний час швидкоплинний. Настав день випускного балу. На початку, як завжди, була урочиста частина вручення атестату зрілості. Настала черга отримати свідоцтво й Сергію. Директриса підійшла до юнака, сліпуче посміхаючись, віддала йому атестат і повісила на шию золоту медаль за відмінне навчання. Сергій презирливо подивився на позолочену річ і сказав, звертаючись до директриси:
- Коли ви мене в початкових класах лаяли за погану успішність, я пообіцяв вам, що закінчу цю школи із золотою медаллю. Що ж, я це зробив. Але ця річ мені не потрібна, залишіть собі, - і з цими словами спритно повісив свою медаль на шию приголомшеній жінці. І під веселий сміх випускників й гостей гордо пішов із зали урочистостей.
Всі очікували, що він «викине» щось таке наостанок. « Здається, ти вже випробував все, що тільки можна», - жартували потім однокласники.
- Ні, не все, - замислено відповідав Сергій.
- І що ж це? – не заспокоювалися друзі.
- Дізнаєтесь через рік.
- Ми впевнені, що ти розповіси нам про цей дивовижний вчинок.
- А я не впевнений, - тихо відповів Сергій, переводячи розмову на іншу тему.
Минув рік. Зібралися колишні однокласники. Але на їх обличчях не було радості. Вони були приголомшені новиною – Сергій загинув, розбився на машині, полетів прямо в прірву.
- А все таки цікаво, що такого цікавого встиг зробити цей дивак? – запитав один з однокласників, звертаючись більше до себе, ніж до когось.
- Тепер ми ніколи про це не дізнаємось, - з сумом відповів хтось.
Сльоза впала поруч з фотокарткою. Час відновив свій звичний плин.
- Треба жити далі, - сказала Софія, звертаючись до когось незримого у темряві, - це і є найбільшим й найважливішим випробуванням, яке спроможні подолати не всі, навіть дуже сильні особистості.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=87912
дата надходження 07.08.2008
дата закладки 28.11.2013
Насправді ось як все було:
Художник завітав в селo...
Мольберт- вже на подвір’ї,
Літають півні в пір’ї,
Киця на лавці позує,
Баба самогон пильнує,
Усміхається дівчина,
Бо малюється картина,
Виглядається в люстерко,
Позувати так не легко!
Кожен грає свою роль…
А художник, мов король,
Навіть оком не моргне.
Щось малюється важн́е.
Зазирнула враз дівчина,
Мабуть, гарна вже картина!
В шоці мову відняло,
До нестями “пройняло”,
Бо не кицю, не дівчину
Малював собі хлопчина,
І не бабу з макогоном,
А той бутель з самогоном!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307065
дата надходження 17.01.2012
дата закладки 28.10.2013
Гаяння часу в соціальних мережах, як власноруч пропите та прокурене життя.
Створюємо сторінку, де зберігаються наші фотокартки, усмішки, де сховані переживання, таємні архіви повідомлень… Кожного дня за купою смайлів приховуємо щирі слова. Знаєте, соцмережа нагадує цвинтар почутів та секонд-хенд думок, місце вигаданих мрій та фальшивих усмішок. Ми як заручники на синьому тлі «онлайн».
Не спиться знову. Порожня кімната, холоне самотній чай від застуди. Тіло в безсиллі. Знемога. Годинник настукав вже п’яту… Дивуюся сама й тихо серджуся на інтернет. Екран наповнює кімнату блідим світлом, на ньому видніються бездушні рядки. Сповіщають про «нового друга».
Мене охопив жар – на градуснику 39.2, до купи бридких на смак таблеток не вистачає сил дотягнутися рукою. Та цікавість бере своє…
Марина:
Ми знайомі?
Олександр:
Ні, але я хочу познайомитися, а ти?
21.01.13
...
Інтернет підказав, що ми проживаємо на одній планеті… Розмова тривала недовго, безсоння та дивна хвороба нагадували про себе. Тремтінням холодних пальчиків прощаюсь.
Віртуально-нічне знайомство ніяк не виходило з моєї голови. Дивне, проте кумедне. Ось так неочікуванно з’явився такий далекий наш зв’язок… Знаєш, я вперше чекаю на «онлайн», на моє з тобою то жартівливе, то серйозне листування, що нагадує романтичну комедію і триває кілька днів поспіль.
Олександр
А мені подобаєшся ти.
Марина
Ти ж навіть мене не бачив…
Олександр
А головне що? Правильно! Душа!
23.01.13
Нарешті дзвінок і справжнє «привіт», від якого моє тіло тремтіло ще кілька годин.
По той бік телефону звучав голос, такий рідній, ніби я вже чула його. Ми розмовляли з тобою годинами про все на світі. Писали сценарій нашої маленької історії.
Під твій голос я часто засинала... В зимових днях, у холодній самоті. Що буде з нами, не знали.
Був морозний вечір. Засніженими вуличками Вінниці, під ліхтарями, що малювали жовті смайлики на стомленому небі, тихенько наспівуючи улюблені рядки пісень, я поспішала, вперше… І ні на мить не здивувалася. Ступаючи пухкою стежинкою, побачила твій силует. Серце наляканою пташкою розривало груди... Наші погляди зустрілися, твої очі темні, з вогником. Ти простягнув мені руку, твій дотик, перший, заспокоїв мене. Мить зустрічі огорнула тіло теплотою. Кров закипіла в жилах.
Нас познайомив інтернет. Уперше в житті я дякую «межам спілкування», де серед фальшивих розмов, зустріла тебе. Серед тисяч анкет, сотень світлин. Дякую тим байтам, які витрачалися на повідомлення, тим верстам, які були між нами. Уперше дякую тим безсонним ночам, які подарували тебе, такого справжнього, рідного.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407639
дата надходження 10.03.2013
дата закладки 23.09.2013
"Курочка Ряба"
У селі у діда й баби
Гарна курочка була.
Щось маленьке і кругленьке
Вона дідові знесла.
Мишка,хоч і не хотіла,
Зачепила і розбила..
.
"Колобок"
Хто маленький і кругленький,
З тіста личко,з тіста ніс,
З підвіконня на доріжку
Стрибнув й покотивсь у ліс.
Пісеньку співав ведмедю,
Вовка й зайця він зустрів,
А від хитроі лисички
Утекти він не зумів...
"Рукавичка"
В лісі звірям всім на втіху
Щось згубив старенький дід.
Влізли мишка туди й жабка,
Заєць,лиска,вовк,ведмідь,
Ще й кабан-іклан!Будь ласка,
Пригадайте,що за казка?\
"Солом"яний бичок"
Із соломи цей дружок,
В нього смоляний бочок.
Зловив зайця,лиску й вовка,
Ще й ведмедя приволок!
Від ножа щоб врятуватись,
Постаралися вони:
Для дідуся і бабусі
Подарунки принесли.
"Колосок"
В казці цій хтось роботящий
Все ранесенько вставав.
Підмітав в дворі гарненько,
Пісенькою всіх вітав.
З ним жили ледачі миші,
Тільки в іграх знали толк!
От за все і поплатились!
Що за казка?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449535
дата надходження 17.09.2013
дата закладки 17.09.2013
Чарівні мотиви дарує нам вітер
На крилах могутніх він казку несе
Він часто мандрує в безкрайому світі
Він знає й розкаже де щастя живе
А щастя і радість живуть з нами поруч
В світанках багряних і теплих ночах
В духмяних лугах і сузір’ях яскравих
Що вказують шлях нам вночі в небесах
Коли поцілунок з присмаком кави
Дарує нам ранок і сонце встає
Коли прокидаючись бачиш обличчя
Трошечки заспане й таке дороге
Коли тепле слово в потрібну секунду
Дарує нам крила і силу верта
Один лише погляд, чаруючий, ніжний
Змушує мліти внизу живота
Коли йдеш у натовпі й знаєш напевно
Тебе десь чекають і раді тобі
Коли пригортаєш кохану людину
І тепло стає в найморозніші дні
Про це і про інше розкаже нам вітер
Якщо якось зможем у вирі буття
На мить невелику зупинку зробити
Помітити щастя…Відчути життя…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340265
дата надходження 27.05.2012
дата закладки 14.09.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.08.2013
Прекрасні миті, дні, інколи й роки часто закінчують простим словом – ні. Так думають лишень ті люди, які самі це говорять і ті які з іншої сторони це чують. Одні і другі вважають, що після цього приходить кінець стосункам двох прекрасних, закоханих сердець. Як не дивно вони в це вірять однаково щиро, не підпускаючи до свого розуму серце. Після чого від них відвертається доля іншою, байдужою стороною, мрії від них віддаляються стаючи недосяжними і вони більше ніколи не знаходять щирого кохання, тому що їхній життєвий шлях почався з непорозуміння серця і розуму. Для чого допускати зіткнення цих двох шляхів? Чому б просто не спробувати розвиватися в цих двох світах чергуючись ними, прислухаючись до них? Вони стоять твердо в нашій підсвідомості опираючись на наш дух і волю. Треба давати волю своїм почуттям і не слухати чужих порад, бо поради дають тільки ті люди, які самі ж їх ніколи не використовували. Вони просто багато про щось думали так і не насмілившись посприяти своїм думкам, щоб зробити маленький крок до своєї мрії. Людина звикли плекати в собі героя і йти за ним, але це добре тільки тоді, коли це особистий ідеал, а не чужий. Якщо ж обрати і впустити в себе чужинця – це вже будуть не власні цілі, які в кінцевому результаті приводять до заздрощів. А заздрість в свою чергу спустошує нас руйнуючи дух і волю. Вона просто позбавляє людину основи і тоді вже неможливо слухатись власного серця й розуму у відповідності один до одного. Це й призводить до слова – ні, бо просто захотілось зупинитись…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398549
дата надходження 05.02.2013
дата закладки 22.08.2013
Зустрілися дві мухи
На животі вола.
Одна худюща,злюща-
"Під мухою" була...
А друга ще твереза,
Статечна та гладка-
Чи красти добре вміла,
Чи десь була "рука".
Питає муха муху
Коли,нарешті, сіли:
"І як це ти зуміла
Таке наїсти тіло?.."
Благополучна й каже:
"В їдальні я живу.
Захочу їсти- в борщик
Влітаю і пливу.
Клієнт одразу миску
Відсовує гидливо,
А я вже їм уволю
Та запиваю пивом.
"Я також у їдальні,
Лиш не в такій,як ти-
З студентами харчуюсь...
Щоб взяли їх чорти!
Лиш влізеш з голоднечі
В студентський вінегрет-
Він спритно тебе зловить,
Обсмокче й кине геть..."
"Ой, знаєш що- сьогодні
У нас молочна каша.
Летім скоріш зі мною,
Обсмоктана ти наша!"
---------------------
На їх біду волові
Волячий снився сон.
І вдарив він недбало
По животі хвостом...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427031
дата надходження 24.05.2013
дата закладки 22.08.2013
Вимкнути мозок, мов комп’ютер з мережі
Аби не чути слів, не бачити нікого і не знати
На чітко встановленій межі
З гнітючих дум себе почати визволяти
В програмах корзину негайно знайти
Сміття вкинути давно накопичене
Від минулого від’єднати дроти
Антивірусом лікувати кохання скалічене
Змінити фотошопом в пам’яті світлини
Когось стерти, когось домалювати
І знову з запалом дитини
В гру «Життя» продовжувати грати
Я права не маю « Game over» сказати
Мене ж десь чекає щаслива весна
Не варт на збій системи реагувати
Поки пляшка оптимізму є запасна
Немає сил дивитись на чужі презентації
Чиїсь аж надто дешеві понти
Відправити б їх в режим переадресації
Хай надсилають у космос листи
Ярлики суспільством навішані
Прикривають мою душу оголену
В них бруд з плітками змішані
Та дорогу не видно сльозами посолену
Гіркої кави вип’ю філіжанку
Щоб ніч від себе відігнати
І вперто аж до ранку
Проблеми на деталі буду розбирати
© Леся Приліпко, 29.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413811
дата надходження 29.03.2013
дата закладки 22.08.2013
Як же хочеться спалити
Всі печалі та незгоди
Навік в бетон залити
Сталеві перешкоди
Як же хочеться піднятись
З колін, і в небо глянуть
Нестримно, щиро засміятись
Нехай проблеми тануть
Ніжно когось обійняти
Наперед знати – це назавжди
По очам думки навчитись читати
Вміти не коханим сказати «Не жди»
Як же хочеться восени
По старовинним вуличках пройтись
Щоб не існувало розлуки стіни
І запах долі не вадив чийсь
Як же хочеться з коханим одним цілим бути
А не розбитої чаші частинами
Віз образ на собі не тягнути
Не обмінюватись болючими кпинами
© Леся Приліпко, 24.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427135
дата надходження 24.05.2013
дата закладки 22.08.2013
Еще много пройти суждено,
Еще многие скажут "спасибо"
И судьба улыбнется игриво,
Хоть она (как по мне) - домино.
Сколько фраз о себе мы услышим,
Скольким людям поможем в беде,
Пробиваясь к заветной мечте,
Адресатам любимым напишем.
Сколько веры в добро и любви
Сохраним для других поколений
И на бой против хамства и лени
Мы направим свои корабли.
И с шуршаньем песочных часов
Поменяем суждений форматы,
Чтоб судьбы своей мысли-солдаты
Не теряли родных берегов.
Сколько б ни было заданных лет,
Небом вечным тебе отведенных,
Знай, что нет на земле обреченных...
И счастливых, наверное, нет...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337822
дата надходження 16.05.2012
дата закладки 27.05.2013
Нагадай мені іноді осінь,
Що серця поєднала коханням,
Пригадай, як крізь сльози приносив
З листопадом троянди останні.
Подзвони, напиши в електронці
Хоч два слова - "Пробач" і "Цілую",
І веселкою в променях сонця
Я твій образ собі намалюю.
В фарбах жовтих волинського міста,
Де мені ніжно доля всміхалась,
Я складу кольорове намисто,
Щоб в думки ти мої закохалась.
Ті події на шлях на життєвий
Нанизала сріблястая просідь,
Час - летить і кохання - миттєве...
Нагадай мені іноді...осінь...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317269
дата надходження 27.02.2012
дата закладки 27.05.2013
Якби народитись у Мон Реалі
На початку теперішнього століття,
То можна було б жити далі
Березня чи навіть квітня...
Якби утікати в сторону Кон Тікі,
Забирати з собою речі -
Ми б ніколи не жили в січні
І не боялися б втечі...
Якби залишитись на мисі Надій
Й зробити останній привал,
Можна було закупити мрій
Для наших душевних гранітних скал...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427433
дата надходження 26.05.2013
дата закладки 27.05.2013
І добре, що ми просто ніхто,
Розведені наче струмом,
Шторми і зливи моря твого
Переливають у душу суму...
І добре, що просто ніким
Зістатися на вокзалі,
Самотній останній твій пілігрим
Чекає нових причалів...
І добре, що краще ніяк,
Ніж по холодних пабах,
Дешеві знайомства в такт
Колишнім забутим зрадам...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427740
дата надходження 27.05.2013
дата закладки 27.05.2013
Я потрапив у жар твoїx нiжниx oчeй,
Я вiдчyв нa coбi їx вoгoнь,
Biн пaлaв як мaяк cepeд тeмниx нoчeй,
I зaбpaв мoє cepцe в пoлoн.
Xoч тiкaв вiд вoгню, нe збepiг я ceбe,
Я зaплyтaвcя в шoвкy, yпaв,
Я пoтpaпив в кaпкaн, ти впiймaлa мeнe,
Biд вoлoccя твoгo я пpoпaв.
Tи звязaлa вcьoгo i пaлилa мeнe,
Я гopiв, пoтiм пoпeлoм cтaв,
Tи caмa oбpaлa тy зaбaвy з вoгнeм,
I цeй пoпiл дo вycт твoїx впaв.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281421
дата надходження 19.09.2011
дата закладки 27.05.2013
Еротизмом прописані тісно пов'язані сни
Так несхожі на минулі скувойджені драми
Народившись від неї продовжуєм в серцях нести
Невід'ємність пристрасть текучу з роками
Всі думки знаменують відхід заборон
Мабуть вперше так зрозуміле мовчання
Всім відоме стрімке відчуття в унісон
Поглинаєм своєю відкритістю станів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299468
дата надходження 12.12.2011
дата закладки 27.05.2013
Повітря дихає дощем,
Вечірнє небо всіяне зірками.
Два силуети, дві пари рук і мрій-
З них кожен щось знайшов під небесами.
Феєрія думок і тиша ночі,
Дрімає час... так просто і без зайвих слів.
В небесному човні два силуети хочуть
Омріяних дістатись берегів.
15.04.2013
С.В.О.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418583
дата надходження 15.04.2013
дата закладки 27.05.2013
Чому так мало посмішок навколо?..
Надворі вже весна у нас, нарешті,
А в перехожих зморщилися чола
Так, наче дуже тиснуть нові мешти.
Зник позитив кудись із наших вулиць...
Не знаю як кого, гнітить мене це.
У натовпі іду, немов прибулець
І зранку... посміхаюсь натщесерце.
Я адекватна жінка (щоб хтось чогось, раптом, не подумав ;-)))),
але, як на мене, краще зустрічати день посмішкою,
після цього, будемо мати більше шансів,
що день посміхнеться нам у відповідь.
Я Вас люблю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417537
дата надходження 11.04.2013
дата закладки 27.05.2013
Впевнена що закохався Вітер,
Схожий він на підлітка-хлопчиська,
Смикає берізки он за віти,
Горнеться до них занадто близько.
Веселить мене його "нахабство",
Знаю не зі зла - через кохання.
За цілунок тут дають пів царства
І не сплять закохані до рання...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424654
дата надходження 13.05.2013
дата закладки 27.05.2013
Щось дивне відбувається зі мною,
Коли я бачу ті чарівні сни,
В яких під впливом ранньої весни
Біжу вмиватися холодною росою.
Біжу назустріч сонцю, щастю, вітру
Босоніж в поле, позабув про все
І радості потік мене несе
До трав весняних і до перших квітів.
З душі моєї вічна пісня лине,
Котра завжди наповнює мене,
Вона відкриє ту, яка я є
До першої й останньої краплини.
Обличчя моє посмішка осяє,
А вітер огірне мій тонкий стан,
Під ноги покладе густий туман...
І десь на Сході сонце запалає.
Моя душа вистрибує, летить,
Вона нарешті щастя упізнала!
Їй так давно того не вистачало...
І я відчула серцем вічну мить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423977
дата надходження 10.05.2013
дата закладки 27.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.05.2013
В хату, ле е е дь, зайшов Кирило
В п’янезному стані,
А його дружина, мила,
З негром на дивані.
Отетерів сіромаха,
Від дива такого,
Бо не бачив бідолаха
Негра, ще й живого.
Мабуть мені з перепою,
Думає Кирило.
- Жінко, поруч он з тобою
Поросяче рило….
- То примара чи чортяка?
Шо воно за пика?
Та й закляк із переляку,
Одне тільки гика.
Вона дивиться на нього
Холодно, байдуже,
Вже в Кирила змокли ноги...
Вже стоїть в калюжі...
- Тю… на тебе, каже Варка,
Це я з секондхенду
Узяла гуманітарну,
На три дні в оренду.
Бо тебе чекати марне,
Та й що там чекати,
Змушена гуманітарну
Допомогу, взяти.
-На тобі небоже,
Що мені не гоже
Ледве через силу
Вимовив Кирило.
- Ти не знаєш мого Денді,
То й мелеш дурниці.
У моєму секондхенді
Порох є в порохівниці.
-А ти пий, сказала Варка,
Хоч залийся нею.
А мою гуманітарку –
Не взивай свинею.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259812
дата надходження 15.05.2011
дата закладки 25.05.2013
Докоряла Клава Грицю
Кляла як попало,
- Щоб тобі гульвіса клятий
Все повідпадало
- Обіцяв же ти і клявся,
На мені жениться!
Не дотримав свого слова,
Куди ж це годиться?!
- Обіцяв . Ти ж не маленька,
Треба розум мати.
Мало що я на тобі
Міг наобіцяти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287038
дата надходження 18.10.2011
дата закладки 25.05.2013
Швидкий потяг до Одеси
Мчить - немов ракета
У вагоні сидить дядько
Згідно до білета
А навпроти африканець,
Мавпочка на спині,
Де та Африка , а він
В нас на Україні.
Дядько думає вечерять.
На столі хлібина,
Четвертина сала, пляшка,
Чарка, цибулина.
Мавпеня уздріло сало
І мов блискавиця
Четвертину хвать, і миттю,
На третю полицю.
Чарка дядькові у роті
Мов кістка застряла.
Як це так? Мала нахаба
Сало в нього вкрала.
Негр до мавпи каже строго
- Що за жарти Мікі?
Поверни негайно. Чуєш?
Ти ж уже великий.
А те бісеня трикляте
Очима моргає
Четвертину, аж за спину
І не повертає.
Дядько, уже як оговтавсь,
Криконув що мочі
- Ти Миколо чого батька
Слухати не хочеш?
Поверни негайно сало
Бісова дитина.
І до негра. – Вам не сором
За такого сина?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303708
дата надходження 02.01.2012
дата закладки 25.05.2013
Ще тільки перші промінчики ранкової зірниці вигулькнули із-за Горошкового лісу , а за вікном уже було чути як битим шляхом скрипіли підводи, то з ближніх і дальніх сіл з’їжджався люд у Лохвицю базарювати. А базари у нас у ті роки були велелюдними, особливо у неділю. І чого тільки не везли на базар:
Коси, серпи, скіски.
Граблі, вила, габлі.
Колуни, сокири, сокирки.
Молоти, молотки, молоточки.
Лопати совкові, лопати штикові.
Діжки, діжечки, макітри та макітерки,
Миски, полумиски, глеки, глечики.
Скоби, цвяхи, цвяшки,
Збіжжя і мануфактуру.
Чоботи хромові, юхтові, кирзові.
Тухлі шкіряні з рипом дорогі, а парусинові дешеві.
Гнали, вели, везли:
Нетелів , корівок, бичків, биків, бугаїв.
Кіз, кізочок і козлів.
Курей, гусей, качок .
Словом, чого там тільки не було, і все оце із самісінького ранку
хрюкає, мукає, мекає ,
Гавкає,м’яцкає,бекає,
Пищить, дзищить, кричить,
Сопе, хропе, верещить,
Квокче, реве, ґелґотить,
Крякає, вижчить, плямкає,
Кукурікає, сокорить, гавкає.
І з проміж цього гармидеру, десь зовсім близько, в загальну какофонію вриваються
Кухлі, глеки, глечики,
макітри, макітерки,
Тарілки, миски, полумиски.
Для борщу, для затірки, для кулешу, для вареників, для сметани,
Для жінки, для дочки, для невістки, для тещі, для свекрухи,
для куми, для свахи, для коханки.
Таких тарілкок, мисок , полумисків,
глечиків, макітер, макітерок
для борщу, затірки, кулешу, вареників, сметани,
для жінки, дочки, невістки,
тещі, свекрухи, куми,
для свахи, та для коханки ви ніде і нізащо не знайдете, бо зроблені вони у нас на Гончарівці з найкращої Яшницької глини.
А он проходить огрядний дядько обвішаний усякою всячиною мов новорічна ялинка посмикуючи хтона для чого раз – поз – раз свого вуса бубонить:
Кісся, держаки, топорища.
Для коси…Для заступа…Для сокири.
Необхідний жіночий реманент, для більшої аргуменації при розмові з заквашеним, під завязку, чоловіком ось:
Качалки, макогони, праники .
Підморгуючи лукаво оком, розхитуючи мітлою з дроту, мов диригент бунчуком, він продовжував:
-Для тих чоловіків у кого руки виросли не з того місця механічна мітла! Можна загрібати, можна підмітати, тільки треба тримати і ритмічно так махати.
- Пиріжечки , верещала дебела молодиця, з картопелькою, з печіночкою, з квасолькою.
«Раскинулось море широко, и волны бушуют вдали» співав інвалід акомпануючи собі на гармошці. На землі лежав картуз з дрібними грошима, а груди інваліда прикрашали ордени та медалі.
-Одурив, облапошив лементував круглий, мов паляниця, чоловік.
-Товаришу міліціонер, товаришу міліціонер ось подивіться що цей негідник мені підсунув. Товариш міліціонер глянув зі свого двометрового зросту на нещасного селюка, який мабуть далі свого хутора ніколи, ніде не бував,
І мовив:
–Нууу ?
- Та ось подивіться два лівих чобота.
- Та я то бачу, а тобі хіба повилазило, коли купував?
- так він же ж з мішка один чобіт вийняв, а другого показав тільки халяву. Каже: Забирай з мішком бо не дай Бог міліція , а у Лохвиці за торгівлю з під поли дуже строго!
- Ага, мовив товариш міліціонер. -Гугнявий продавав?
- Еге ж, гугнявий.
- Харашо. Зайдеш після базарю у одєлєніє спитаєш Гаркавенка, це я.
Селюк ледь діждався до після обіду. А тимчасом Гаркавенко призвав гугнявого афериста до міліції.
Це був знаменитий на усю Лохвицю своїми витівками Максим. Штукар, жартівник ще той, до того ж любив гарненько випити. Максим з’явився на очі Гаркавенку з ціпочком у галіфе та при орденах, де він їх узяв бозна, казав що заслужив. Щока у нього була замотана хусткою, а вигляд такий, що начебто його три дні чорти десь тягали, а чортенята у голові копійку шукали.
-Максиме, ти знаєш цього чоловіка? Гаркавенко показав на селюка який тримав оті кляті чоботи.
Максим глянув посоловілими очима на того та похитав головою.
-Тєбє шо, заціпило? Кажи, знаєш ілі чи ні? Гаркнув Гаркавенко.
Той знову хита головою і показує на зуби, мовляв болять, не можу балакать
- А ти бачив цього чоловіка? Це він продав тобі чоботи?
- Та ні той був у штанях та сорочі, а цей військовий та ще й при орденах…
Ну ні, то й ні. На тому і розійшлись. На другий день Гаркавенко прийшов до Максима додому, той якраз похмелявся. Орденів уже не було, щока відтухла, хустка зникла, дар мови повернувся.
- Максиме ану розказуй тепер, як воно насправді було вчора з тими чобітьми, вимовив Гаркавенко наливаючи собі в гранчак.
- Та шо тут розказувать, прогугнявив Максим, це я у того гармоніста узяв їх для реалізації бо в нього права нога є, а лівої нема, ну так я того… на взаємовигідній основі. А те шо той дурінь купив так хто ж йому винен хай би дивився, йому ж не повилазило.
- А ордени, а зуби?
-Е-е-е-е, так тож для конспіра.а.а.ції.
Взагалі - то про дядька Максима можна розповідати довго. Пам’ятаю, це було наприкінці п’ятдесятих років, приходить Максим до нас у двір, а я як уздрів його, то мерщій у кукурудзу. Ну, думаю, будуть мені зараз непереливки. Це, думаю, прийшов дядько Максим жалітись батькові, що ми учора з хлопцями, коли він спав п’яний на возі, прив’язали його за ногу до колеса, а до другої прив’язали його ж таки кота. Зрозуміло, котові не сподобалось і він почав верещати. Дядько його ногою, а той ще дужче. Тоді Максим з воза, та як торохне додолу. Ми в регіт, а Максим п’ятиповерховим, на місцевому діалекті як загнув, то нас як вітром здуло. Отож сижу в кукурудзі і думаю. Ну капець тобі Євгене. Буде тобі сьогодні виховна година. Коли це чую, Максим зове мене:
- Вилазь каже, бо я не серджусь. Сам таким був та ще й не таке витворяв. Я висунув носа з кукурудзи, бачу, дядько начебто не п’яний, та й не сердитий, то я й виліз з кукурудзи. А Максим і каже:
- Якщо хочете заробити по троячці, то бери своїх песиголовців та поїдемо привеземо мені торху, он біля двору і машина стоїть. За якісь лічені хвилини ми усі троє були у кузові пошарпаного «студобекера», а ще за пів години на величезних площах торфопідприємства. Під’їхали до сухого кагата і Максим скерував:
– Грузіть, а я тимчамом займу кругову оборонуу, бо торф спочатку потрібно ж виписати, потім вистояти величезну, потім ще хтозна, куди тебе поставить комірник, а цей кагат сухий та й недалеко. Ми уже закінчували грузить, коли це лементуючи, біжить комірник. Максим глянув на нас, підморгнув і сказав:
- Ну починається. Грузіть швидше, а я піду в наступльеніє . Він зняв картуз, бахнув себе у груди, що аж медалі забрязкотіли, і тикаючи собі пальцем у голову пішов у атаку.
- Я інвалід, ось бачиш, у мене дірка у голові (може і справді?), у мене конхузія, я на хронті жизь не жалів, а ти …
( тут п’ятиповерховий на місцевому діалекті) торху жалієш герою – орденоносцю?. Дядько оглянувся на нас, знову підморгнув і знов пішов у атаку з п’ятиповерховим на місцевому діалекті.
Коли Максим хильнув, не знаю, але коли ми під’їхали до його двору, то він, як то кажуть, і лика не в’язав. Він сказав шоферу, відкриваючи ворота:
- Ти здавай, а я керуватиму. От він і керує: « Лівіше, ще трохи, а тепер направо, та правіше ж кажу. Коли це торох… трісь.. і.. воріт як не було. Тут уже Максим видав цілу тираду на місцевому діалекті, і все для зв’язки слів. і закінчив: -П…..! збили!
Аж тут на це лихо вилітає з хати тітка, та без лишніх розмов Максима межи пліч ціпком раз та вдруге, і посипались прокляття на його голову. А тітка була у нього злюща та воно, правда, як не злитись за таким чоловіком..
Одного разу Максим з великого похмілля надибав десь якогось телепня та й каже:
-Ти такий господар, а от собаки у дворі немає, а у мене дві сучки злю-у-у-щі. Давай на чвертку і забирай, яку хочеш. Не встигли зайти до двору як собака десь там за хатою підняла такий ґвалт, що можна було б подумать , хтось із неї, живої, шкіру дере.
- О! Чуєш, яка злюща, давай швидше на чвертку та забирай.
-Ти ж казав, що у тебе дві сучки, а гавкає лише одна?
Максим ухопив гроші і крикнув:
- Жінко! Ану позови Ольгу та ідіть обидві скоренько сюди. За мить обидві були на подвір’ї.
-Ось,прогугнявив Максим, і стара, і молода гавкають і вдень, і вночі. Вибирай, яку завгодно.
Та по-справжньому прославили Лохвицький край звичайно ж не такі жартівники, а всесвітньо відомі: композитор Ісак Осипович Дунаєвський, драматург Коломієць, автор відомої п’єси «Фараони»,письменник Архип Тесленко, славетний вчений, талановитий інженер, автор низки наукових праць, що стосувалися створення ракетної техніки/ Михайло Семенович Кісенко, всесвітньо відомий філософ Григорій Савович Сковорода , пам’ятник йому стоїть майже у центрі міста. В граніті Григорій Савович увіковічений на увесь зріст з посохом в руці і торбою через плече. До речі, ще одну веселу історію, пов’язану з цим пам’ятником, хочу розповісти насамкінець.
А діло було в ті ж самі п’ятдесяті роки. Ларіон Кирилович був малесенького зросту і круглий, мов колобок, мав веселу вдачу , нездоланну тягу і любов до зеленого змія. Одного разу, п’янючий у стільку, він мирно сидів на руїнах старої аптеки навпроти церкви у самісінькому центрі міста і горлав щосили: « Смело мы в бой пойдем за власть советов». Воно хоча репертуар у Ларіона Кириловича був і патріотичного спрямування, але ж у центрі міста, та ще й «загашений» під самісіньку зав’язку. Непорядок! То ж дільничний Гаркавенко тут як тут.
- Ти де оце так наквасився? Тьху, пре самогонярою. Ану веди, де брав оковиту. Ларіон Кирилович покірно устав і покотився, співаючи про бронепоїзд , що на запасном путі. Через десять хвилин він і дільничний були уже біля пам’ятника Сковороді. Ларіон Кирилович усівся на приступку пам’ятника і сказав:
– Хух…
- Чого ти хухкаєш, розсівся. Ану веди до очага самогоноваренія.
- Так прийшли, не моргнувши оком, промовив той, он бачиш, на плечі у нього торба? Попроси. Якщо ти хороший чоловік, він і тобі дасть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389138
дата надходження 01.01.2013
дата закладки 25.05.2013
Нехай туман засліпить все довкола
І сірим будень обіцяє буть;
Нестримний дощ гуляє хай по колу,
І хмари кучові блокують сонця путь.
Хай снігом захурделить всю дорогу,
Несеться вітер ген за небосхил.
Ми ж очі завертаємо до Бога
Й зустріти ранок просим в повні сил…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407790
дата надходження 10.03.2013
дата закладки 25.05.2013
До Бога в молитвАх зібралися юрбою
Дощу просити, серед посухи дива.
Та парасольку лиш один приніс з собою…
Це – ВІРА, нездоланна і правдива.
Підкинь дитину вгору, і вона здаля
Регоче від душі, сіяння повна.
Впіймає тато, - впевнене маля…
ДОВІРА це – міцна і безумовна.
До сну збираючись, ми кожну ніч
Живими встать не маєм запоруки.
Будильник ж наставляєм - певна річ…
НАДІЯ це – незримо в серці стука.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420016
дата надходження 21.04.2013
дата закладки 25.05.2013
ОСЬ ЗУСТРІНУ ДІВЧИНУ КРАСИВУ
Ось зустріну дівчину красиву,
Із неба ясного, впаде краса
Серцю зоряниця, зору диво,
Душі кохання а очам сльоза.
Що осяє радісне обличчя,
За те, що став щасливим назавжди,
Без меж з любов’ю, на все сторіччя
Вано над світом сила без біди.
Ось полюбить дівчину красиву,
Моя душа пойнята красою,
Збудить магію,що робить диво,
Щире й ніжне хвилею новою.
Море слів, освідчення дівчині,
Жаданий пал, любові почуття.
Чародійну дійсність, квіти дивні,
Найкращі від розмаю для життя.
А вона в одвіт, я твоя навік,
Від ласки Бога візьми благаю
Для мене ти коханий чоловік,
Я несу тобі розради раю.
Моя голубка, писанка свята,
Прекрасна донна, серцем мовив я.
Цілую очі, п’ю її уста,
Неначе в них цілюща течія.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395908
дата надходження 27.01.2013
дата закладки 25.05.2013
Бузкоцвіт солов'їної ночі
Оповив наші ніжні бажання...
Це так травень, мабуть, напророчив,
Що зустрінемо разом світання...
І перлинність конвалій цнотливих
Заохочує до поцілунків,
І до слів полум'яно- пестливих,
І до тіней сплетінь-візерунків...
Срібний місяць, закоханий в річку,
Нам створив атмосферу інтиму:
Запаливши каштанову свічку,
Фіміамом розкурює риму...
І на відстані очі-у-очі
Зупинилась на мить вся планета...
Бузкоцвіт солов'їної ночі
Нас піймав у весняні тенета...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424124
дата надходження 11.05.2013
дата закладки 25.05.2013
Я не люблю прощань й вокзалів,
вони безжально крають серце…
Вже не задаю питань: «Що далі….?»
….а просто знаю, що вернеться…
Й під різкий стук годинника і колій,
прокручую всі спогади й емоції…
і дні вже не беззахисні і голі,
й ніби сам себе ділю на порції…
Ковтаю час із пилом перемішаний,
запиваючи лимонним соком…
Скоро літо червоніти буде вишнями,
а я від тебе так далеко ненароком…
Я не люблю заплаканих вокзалів,
коли без мене ти лишаєшся удома,
й коли ще так багато не сказали…
Я повернусь…, як тільки буде змога…
Долучайтесь http://vk.com/public52893592
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427284
дата надходження 25.05.2013
дата закладки 25.05.2013
Загубилась душа у тенетах сполоханих мрій
І збирає нектар із ілюзій, прихованих в зорях.
І блукає по небу, де шлях твій біжить неземний,
Що тримає веселку у сильних чарівних долонях.
Шаленіє зима від обіймів крилатих вітрів.
А весна осипається щастям тобі на коліна.
Я здивована щирістю світлих закоханих днів,
І збентежена сном, що для тебе я буду єдина.
Хай у озеро чорних, заляканих відчаєм слів
Відпливає мій човник, в якому сумує минуле.
Ти безумство і морок буття на межі зупинив.
Я з тобою у небо - до світла і сонця сягнула.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424206
дата надходження 11.05.2013
дата закладки 25.05.2013
Коли я його вперше побачила… ооой… скільки ж бурхливих емоцій пронеслось в мені коли я Його побачила. Якщо чесно, мені захотілось все й одразу – бігти, стрибати, летіти, кричати, співати – дуже-дуже голосно, не стримуючи своїх емоцій…
Коли я його вперше побачила,то покохала його одразу… Я знаю, що ви скажете, що такого не буває…Це з вами не буває, а зі мною буває!
Коли я вперше його побачила, я одразу відчула, що він – особливий, що він – саме те, про що я мріяла всі ці роки…
Коли я вперше його побачила, я зрозуміла, що ніколи в житті ще не бачила таких щирих, відвертих, глибоких і замислених очей теплого-карого відтінку.
Коли я вперше його побачила, в його погляді відображався якийсь смуток… і як же я хотіла зробити бодай щось, щоб розвеселити його і трохи розвіяти цю його нудьгу.
Коли я вперше його побачила, я без будь-яких коливань могла певно сказати, що для нього я ладна готувати, прибирати, приділяти йому стільки часу, скільки йому тільки буде потрібно від мене, готова до сумісних ранкових пробіжок, до його трохи дратівливого характеру, до того, щоб опікати його, якщо він захворіє, і цілувати у носик перед сном.
Коли я вперше його побачила, я хотіла обійняти його і нікому…нікому…НІКОМУ вже більше не віддавати…
А мама сказала:
-Як будеш жити сама, так і заводь собі кого хочеш, а до тих пір – і не мрій про ротвейлера!
=)))
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427134
дата надходження 24.05.2013
дата закладки 24.05.2013
Дощить... а ми з тобою в затишній кав"ярні...
Так небезпечно близько... дотик... порух вій...
Кориці пахощі... і зволікання марні...
Кавовим поцілунком... "лише мій..."
Імбирна терпкість губ... спокушує уяву...
Твоє волосся... стриматись дарма...
-------------------------------------
Дзелень... відбув трамвай у порожняву...
Примарилось... в кав"ярні я... сама...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427143
дата надходження 24.05.2013
дата закладки 24.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.05.2013
Я хочу бути млявим,
Як туман.
І по життю не бігти –
Розтікатися.
Висот не прагнути –
То все самообман,
Та небезпечно для тумана
З вітром гратися.
Вставав би зранку –
Час заполонив,
Та впав би росами
На думок марення.
Не згадував про тих,
Хто завинив,
Зникав би тихо
Десь на сході дня.
Буду куритися,
По вікнах заглядатиму,
І снами огорну
Будинок твій.
От ти прокинешся,
А я вже тут.
Чекатиму.
Ти поглядом своїм
Мене розвій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181132
дата надходження 01.04.2010
дата закладки 24.05.2013
Вчора ми вперше змогли побути удвох. Ми зняли малесенький номер у дешевому, але непримітному готелі.Я дихав нею. Я відчував, як пахне любов, як примішується до цього запаху, аромат пристрасті. Її губи тремтіли, а ніздрі роздувалися, вона раз поразу притулялася до мене, аби вдихнути повітря, яке оточувало лише наші тіла.
Доповнювала букет запахів гіркота шоколаду, яка долітала з журнального столика попід ліжком.
А зранку кріз балконні двері влетів запах цитрусових з ринку, що попід вікнами готелю.
Потім, коли її вже не було поруч, я йшов ранковим суботнім містом, повз проїжджали лише геть порожні маршрутки та тролейбуси. Біля \"Цукерні\", яка лише одна відчинена у такий ранковий час, я купив з лотка ще пекучо-гарячий круасан, який пахнув свіжою здобою, шоколадом та ваніллю і паперовий стаканчик аж густої арабіки.
Напевне саме так пахне щастя...
[youtube]http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=pkeDBwsIaZw[/youtube]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425806
дата надходження 18.05.2013
дата закладки 24.05.2013
Ти одночасно є й... тебе нема.
Кохання опинилось поза світом…
Осіння ніч предовга і німа
Про щось мовчала…Так несамовито
Вітрище вив у люфі димаря.
Куйовдив по землі туманів пасма…
Любов, неначе свічка догора,
Ще трішечки і… назавжди погасне.
Гарячим воском душу обпече
І тілом розіллється по краплині.
Задивленої пам"яті ковчег
Вже відпливає. Смуток у хатині,
Налитий повним келихом вина
Ще недопитого, п"янкого літа.
Ти одночасно є й тебе нема.
Кохання опинилось поза світом…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380676
дата надходження 27.11.2012
дата закладки 24.05.2013
Прокляття те, неначе камінь,
який Сізіф уже віками
під гору пхає, а вгорі
сидять сліпії кобзарі
і тужну пісню про свободу
співають для свого народу...
(поет Борода)
Історія пишеться по-різному: буквою документів, сторінками літописів, монографій, підручників. Трудовим потом полів, ферм, підприємств. Кров’ю боїв і тюремних мурів. Життями й долями. А сьогодні я пишу її з голосу. Дуже сумного, тихого чоловічого голосу з динаміка мого старенького комп’ютера. Нехай каже хтось, що історія - це державні здобутки чи прорахунки, нехай хтось стверджує, що історія - це кордони й політика. Справжня історія - це життя людей, їх страждання і радощі, перемоги і втрати. Їх сльози, їх діти, історія їх родин.
Як же різниться кіношно-книжна червонопрапорна історія Радянського Союзу від життя у ньому людей! З точністю до навпаки різниться! То, може, те, що нам показували, те, чому нас вчили у школах і вузах - і не історія зовсім? Може то вигадка? Така вправна і вигідна комусь брехня, де "единый и могучий" - сам по собі, а люди, що у цьому могучому жили - окремо - у своєму горі, своїх втратах, своїх долях. Вивчаючи ці долі, розмірковуючи над цими життями, плачучи і співпереживаючи можна вивчити історію. Справжню, невигадану історію нашого народу. Без документів:
- Мій дід до революції був заможним селянином. Мав пару волів, пару коней, плуги, увесь потрібний у господарстві реманент і навіть пасіку. Дід був майстром на всі руки, не було у господарстві такої роботи, яку б він не вмів робити, навіть чоботи шив. Під час революції родина дідової дружини - моєї баби - розділилась: частина залишилась на Черкащині, а частина емігрувала до Америки. Дідові після революції, як міцному господарю, дали великий наділ громадської землі. Тоді всім, хто міг обробити, землю давали. Люди не бідували. Однак у 29 році почалась колективізація і у нас. Землю забрали. І дідові нічого не залишалось, як піти у колгосп добровільно. Він здав худобу - коня, вола, реманент і пасіку. Пішов працювати у колгосп. У тридцять третьому голодному році мої були такими ж колгоспниками, як і всі. І так само голодували. У діда з бабою було четверо дітей, найстарша донька вже була заміжня і жила окремо. Щоб врятуватись від голодної смерті, бабця відправила мою маму (тоді мамі було 16 років) на роботу в один із радгоспів Одеської обл. Мама там працювала на різних роботах буквально за харчі. Часто згадувала, що голодували всі так, що, коли чистили моркву, то намагались із багнюкою відрізати шматочок шкірки й ховали, щоб не бачив наглядач. А потім викопували й їли. У їдальні давали їм пшоняну юшку, бабця наказувала мамі, щоб вона не їла тої юшки, а виливала потихеньку. Голодна мама не могла ослухатись, так вірила старшим. Виливала юшку, а якщо хтось із жінок бачив, то забирав і з’їдав. Мама була дуже худа, але вижила, а ті, що їли ту рідку юшку, попухли й повмирали. А ще наша сім’я вижила завдяки тим родичам, що емігрували у Америку. Бабин брат Ілько слав звідти зрідка посилки й долари. Баба міняла їх у торгсині (були такі установи, типу магазинів валютних) на їжу. Родич писав нам листи українською мовою, а адресу на конверті англійською, щоб йому відповісти, потрібно було у районі заплатити гроші на пошті, щоб адресу на конверті написали. Родич цей став у Америці заможний, мав невеличку фабрику й не мав дітей. Він допомагав нашим до самої війни. Останній лист ми отримали після перемоги, дядько просив озватись тих, хто залишився живий. Але наші тоді були у великому горі, відразу не відповіли й лист з адресою загубився.
У тридцять сьомому році по селах почали полювати на ворогів народу. Була навіть рознарядка: стільки-то з району потрібно "ворогів" знайти. Мого діда звинуватили у тому, що він нібито потруїв бджіл на пасіці, хоч усі в селі знали, що бджолині сім’ї загинули через недбальство одного із працівників. Сам же цей працівник - він вхожий був до сільради - і написав донос на діда. Першого травня - на день трудящих - мого діда й заарештували. Разом із ним забрали ще десятьох чоловік. Їх усіх у одній машині вивезли згодом із села, накривши шинелями, щоб ніхто не бачив, кого й скількох везуть. Заарештованих розстріляли (так казали люди) у Козачанському лісі. Коли моя бабця дізналась про розстріл діда, вона так горювала, що стала навіть трохи несповна розуму. Її доправили у Київ, у психіатричну лікарню. Методи лікування (чи може впливу?) були такими ізувірськими! Наприклад, хворих годували солоними оселедцями й не давали їм води, щоб вони, окрім спраги, ні про що не могли думати. Важко припустити, щоб так можна було вилікувати душевнохворого. А от інакомислячих привести до тями й залякати можна, на це й спрямоване було подібне "лікування".
Мій батько пішов добровольцем на фронт у перші дні війни. Справа в тому, що ця війна була вже для нього третьою. Першою - фінська, де він, маючи плоскостопість, служив у кавалерії. Потім була польська кампанія. Ніде він навіть поранений не був. А у вітчизняній дійшов до Угорщини і там загинув, помер від ран. У сорок четвертому році прийшла похоронка з документами й повідомлення про нагороду - медаль "За відвагу". Саму медаль нам отримати так і не вдалось...
Під час війни я був малий, але пам’ятаю, як ми ховались від артнальотів та бомбардувань у льоху в сусідів. Взимку там було дуже холодно. Мама нас із старшим братиком закутувала у кожухи й ховала у солому. Однак, ми все одно застудились. Братик захворів на дифтерію й помер. Я добре пам’ятаю, що під час похорону тітка Ліда тримала мене на руках. Навколо точився бій, а ми поклали братика замість труни у ящик з-під снарядів і закопали у нашому садку. Так я залишився єдиною маминою надією. Після тих сидінь у льоху я хворів три роки. Хоч довго лікувався, але став інвалідом. Після війни із Германії повернулась одна з маминих сестер - Тетяна. Її вивезли німці на роботи, слава Богу, що вона залишилась жива. Тітка була дуже гарна, я пам’ятаю, що навіть у ті часи - хлопців по фронтах загинуло багато - а за нею упадали місцеві чоловіки, аж поки вона не віддалася заміж. Її чоловік, поранений на війні, працював у бібліотеці. От цей дядько Микола носив мені хворому книжки додому. Дякуючи йому, я полюбив читати, й перечитав багато серйозної літератури, бо дитячих книг у бібліотеці майже не було. Зовсім малим я читав Стендаля, Мопассана, завдяки цьому маю гарний літературний смак і пишу вірші. Мама по війні працювала у колгоспі за трудодні, як тоді казали, "за палички". Відпрацьовані дні позначались у відомостях паличками, грошей тоді не платили. Ми продавали все, що родив город і садок, щоб сплатити немаленькі податки й хоч якось прожити. Я довго не міг за станом здоров’я ходити у школу. Але мені було дуже шкода маму, я багато читав і вчився самостійно. Трохи одужавши, вступив до Чигиринського технікуму бухгалтерського обліку і після його закінчення працював у колгоспі бухгалтером. А потім закінчив Київський інститут народного господарства і до пенсії працював економістом.
Після війни син мого репресованого діда - дядько Максим - почав вимагати перегляду дідової справи. І домігся, що йому показали документи у КДБ. Висновок так званої "трійки", якого у ті часи було достатньо для того, щоб засудити людину до розстрілу, у дідовій справі був написаний хімічним олівцем на обривку газети. От за такими "документами" розстріляли як ворога народу (якого ворога? якого народу?) мого діда, що, замість виїхати у революцію до Америки, вступив добровільно у колгосп і до смерті хресної добросовісно у ньому працював. Мав руки майстра - не міг працювати інакше. У тій же худенькій теці із кількома папірцями, які коштували діду життя, лежав і напівграмотний донос односельця. Так ми точно дізнались, хто він. Заарештовано діда було 1 травня, а 29 травня датовано постанову про його розстріл. Не так, як зараз: можна обжалувати вирок, суду потрібні докази вини людини, розслідування провадяться роками. Дядько Максим таки домігся повної реабілітації. Він навіть отримав згодом компенсацію за здане дідом у колгосп майно - коня, вола, реманент. Аж сімсот рублів отримав - така була компенсація - людям на сміх - наче знущання держави над долею моєї родини.
Бабця, зломлена горем, померла рано. Так само рано, не від старості - від пережитих нещасть: смерті батька, сина, чоловіка - померла моя мама. Мало у них в житті було не те що щастя - просто світлих і ситих часів. Без страху, без тяжкої праці, без злиднів.
У мене вже й очі від сліз попухли, а голос у динаміках все звучав і звучав, виводячи просту й страшну водночас лінію долі, звичайної родинної історії. Скільки таких історій навіки поховає час! А скільки їх вже забуто, понівечено брехнею й страхом, викинуто з нашого ментального простору, наче їх ніколи й не було. То що ж таке історія радянської України? Розповідь про поступ і звершення? Хто хоче ще мені сьогодні розповісти, як добре колись жилось? Хто хоче сказати, що для гарного життя нам Сталіна не вистачає? Хто доведе, що комунізм і фашизм по духовній суті своїй хоч чимось відрізняються? А голос Миколи Антоновича Верещаки з міста Черкаси - дитини війни, онука репресованого за доносом, сина загиблого у третій своїй війні батька, літнього чоловіка, найяскравіший спогад дитинства у якого - похорон брата у ящику з-під снарядів - цей голос тихо закінчував свою сумну історію:
- Вибачайте, Алло, якщо я був непослідовним, Ви вже самі змонтуйте текст, як потрібно. Даруйте також, що я робив паузи, - то від хвилювання, і від сліз. За стільки часу я не навчився це все спокійно згадувати. І не навчуся, мабуть, ніколи.
Дай Боже нам всім, Миколо Антоновичу, ніколи не навчитись спокійно й байдуже згадувати. У всіх у нас - одна історія. Вона - така. Немає іншої.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275523
дата надходження 17.08.2011
дата закладки 24.05.2013
Бабушка, милая, мне бы короткую весточку -
Солнечным зайчиком лёгкий рисунок на зеркале.
Или в окно помаши мне берёзовой веточкой.
Чтобы остатки души я уже не коверкала…
Бабушка, мне интересно: и "там" – одиночество?
Те же унылые будни, заботы постылые,
Те же «тельцы золотые», фальшивые почести?
Так же друг друга «едят», предают и насилуют?
Может, не стоит беречься от зла и неверия?
Просто привыкнуть, смириться - и будет спокойнее?
Маску надеть пострашнее – любую, не меряя,
Совесть упрятать подальше, не хочет - пинком её!
Может, любовь и на небе – до боли затёртая
Сказочка для дураков, не смирившихся с участью?
Может, оставшимся даже завидуют мёртвые?
А на земле продолжают вопросами мучиться…
Знаю, ответы от нас аккуратно скрываются.
Но безоружной в Аду - неуютно и тесно мне.
Ад существует – он скромно Землёй называется.
Но существует ли, милая, Царство небесное?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371808
дата надходження 19.10.2012
дата закладки 24.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.05.2013
Якщо говорять, що є життя після смерті, тоді виходить, що є ще одна надія після розчарування?
В той ранок він був сам не свій. Поспішаючи в дитяче пекло, болючі спогади знову і знову огортали його. Кожного ранку змушений був, ведучи боротьбу з собою, з своїми принципами і мораллю, залазити повністю в посмішку, добрі очі і лагідне серце, щоб подарувати радість тій малечі, яка зараз чекає на нього.
Стоп. Задумався: "А чому подібен плач дитини?" Він такий ж відчайдушний, як виття самотнього вовка. Цей плач такий же нестерпний, як рев лева, що в клітці. Виявляється, лікарі теж хворіють... на жаль, на співчуття, коли бачать ті кволі тіла, той погляд, який не описати словами, його можна тільки відчути з середини... бо душі дітей розмовляють ним з Богом, з світом...
Погода змінюється щодня, а їхні мрії залишаються все тими ж: щоб палата пошвидше їх відпустила, бо тоді не встигнуть заспівати мамі колискову вдома на улюбленому ліжечку перед сном, як це вона зазвичай робить (маленькі дітки завжди такого хотіли), бо тоді не встигнуть вивчити напам'ять віршика і розказати його на стільці перед всіма рідними (таке чули лише з розповідей).
Для нього ці великі оченята, повні відкриття, були промінцем, сонечним промінцем, який зазвичай оживляв листочки і підливав квіти, а для нього цей промінець був стимулом щоранку вставати з ліжка, він додавай йому сил, завжди намагатися зробити якнайбільше справ саме сьогодні.
Але той ранок мав стати для нього останнім. Він вважав себе слабкою людиною, яка не здатна на якісь вщі почуття чи щось в цьому роді. Того ранку він загубив очі, тобто нічого не бачив навколо себе, навіть не помітив, як переступив поріг і зайшов у серця отих малят. В цей момент завжди почував себе не зручну, а цього разу особливо, бо забув гостинець, а ще не начепив посмішку. Не звертуючи уваги на всі ці речі, відразу звернувся до головного зі словами: " Скажіть, а невблаганні отримують більше?"
Просто ті очі дивилися на нього з здивуванням, розпачем, тривогою, хвилюванням. Вони все розуміли без пояснень, яких потребува старий дід в окулярах. Вони розуміли: сьогодні він збирається покинути нас. Але за що? За сльози, за біль чи поганий вигляд? В чому справа?
"Знаєте, - звернувся той до головного, - невблаганні отримують те чого хотіли, а більше їм нічого й не треба було". старий, так нічого і не второпавши, повернувся назад до кабінету, а в палаті продовжилося життя.
Так, життя. Воно тут скупчується зі всіх куточків планети, воно живе тут власним життям.
Головні поняття: надія, очі, палата, життя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423681
дата надходження 09.05.2013
дата закладки 14.05.2013
(Оповідання для дітей)
Оленка і Василько жили в одному селі, на одній вулиці, і тому з дитинства дружили. У ті дні, коли ходили до школи - разом робили домашне завдання, на канікулах разом гралися, влітку цілими днями хлюпалися у воді, коли потрібно було, допомогали батькам по - господарству. Бувало прийде Василько, щоб забрати дівчинку гратися, а батьки не відпускають: “Нехай перемиє посуд і підмете сіни, а то так і розледачіє.”
От і береться тоді хлопець разом із подругою до роботи. За двадцять хвилин вони усе хутко перероблять, навіть, встигнуть полити грядку. Отак пролітав не один рік. Аж ось вони перейшли до третього класу. Підросли, витягнулися, але в душі залишилися такими ж дітьми, яким над усе хотілося погратися.
Одного дня, коли у Василька не було нікого в дома, він запросив подругу в гості, щоб почитати книгу, яку ще його дідусь в дитинстві любив. Діти, прочитавши кілька сторінок, почали переглядати картинки, коли і це набридло, вирішили погратися в піжмурки. Спочатку ховався хлопець.
Івасику — Телесику!Де ти? Невже заліз у холодильник? - жартуючи, вигукувала Оленка.
Я тут, ку-ку! Ку-ку! - переховуючись, кричав господар з однієї кімнати, а то з іншої.
Коли знову настала черга йому ховатися, то хлопчик вирішив, що буде найкраще залізти до шафи, де стоять мамині парфуми. Там його жодна комашка не побачить, та й подруга не здогадається, де він. Василько сидів тихенько у своїй схованці, та враз майнула думка: “А якщо зараз прийде мама і побачить мене тут?...Та я ж нічого не чіпаю,” - з'явилася інша — заспокійлива.Він так задумався, що й не чув, як гукала Оленка. Врешті сидіти там набридло, він вирішив покинути і цю схованку, знайти іншу. Вже, коли вилазив, ненароком щось рукою зачепив на полиці. Почувся дзенькіт розбитого скла, а далі по кімнаті розійшовся запах жіночих парфумів.
Васильку, що сталося? - злякано запитала Оленка, забігши до кімнати. Друг не встиг нічого й пояснити, як до хати зайшла мама. Вона влетіла в кімнату і накинулася на сина:
Ти навіщо брав мої парфуми?
Той завмер від переляку і не знав, що сказати.А мати продовжувала кричати. І тут хлопця несподівано прорвало:
Це вона, це не я! - вигукнув, показуючи на дівчинку. - Це вона хотіла їх дістати і розбила!
Його серце від боязні було покараним, воно неначе зкам'яніло.І Василько в одну мить знищив усе хороше, що було між дітьми всі ці роки.Забув і про клятву бути вірним другом, лише заради того, щоб його не покарали батьки.
Годі, сину, не плач! - тепер вже мати заспокоювала своє чадо, яке на диво голосно розплакалось.
Іди звідси, іди! - раптом вигукнув хлопець до подруги.
Оленка, яка до цього не розуміючи нічого, раптом збагнула правдивість ситуації.
Ми твоїм батькам про все розповімо!
Так воно і було. У вечері Василькова мама зателефонувала, і пр все розповіла батькам дівчинки, вона вимагала, щоб ту провчили. Звичайно, батьки Оленки вже про все знали, і швидше повірили своїй дочці, ніж розповіді жінки.
Цілу ніч дівчинка не спала, вона дуже переживала події дня, а також втрату друга. Але твердо вирішила, що більше ніколи не дружитиме з ним, поки він не розповість усім правди.
З того часу минув рік.У Оленки з'явилася нова подруга- Іринка, яка приїхала до бабусі і залишилася тут вчитися. Тепер вони вдвох ходять до школи, уроки роблять разом, правда, на ігри часу майже не залишається, бо потрібно ще й батькам допомагати по- господарству, та й після того випадку дівчинка боїться гратися у чужій хаті.
Василько за цей час друзів собі так і не знайшов, і розумів, що йому сумно і не цікаво без подруги, тому не раз задумувався над тим, як відновити їх дружбу. “Але чи пробачить вона мені все?” - ця думка мучила його. Врешті наважився на відверту розмову. Після уроків, коли в класі нікого не було, (Іринка того дня захворіла, тому до школи не прийшла,) взявся допомагати Оленці прибирати клас. Вона саме черговою була.
Вибач мені за все, що сталося, але я б хотів відновити нашу колишню дружбу, - почав прсити.
Я тобі давно пробачила, але дружити не буду, - відповіла на те.
Чому?Я ж так сумую за тобою!- здивувався однокласник.
Добре, ми це зробимо, але за умови, що ти розповіси про все, що було насправді своїм і моїм батькам, - запропонувала Оленка.
Я згоден! - йому на мить здалося, що дійсно зможе це зробити. Та минув якийсь час, і хлопець відчув, що йому бракує сміливості відкрити правду батькам.
Три горішки для Оленки
Це трапилось восени, коли діти на великих перервах збігалися до старого горіха й трусили його з усіх сторін. Тільки Оленка не хотіла виявляти перед вчителями невихованість. Але якось їй так захотілося скуштувати шкільних горіхів, що й не втрималась і побігла збирати дари природи. Не встигла й нахилитися, як чиясь рука вдарила її по спині. Це був розбишака Федько Лавріненко з шостого класу. Цей хлопчисько увесь час порушував дисципліну.
Ти чому збираєш мої горіхи? - сердито запитав він.
А де тут написано,що вони твої? - розгублено запитала дівчинка.
Це мої, бо я їх вчора натрусив! - наполягав на своєму розбишака.
То було вчора, а це сьогодні, - не здавалася дівчинка й знову нагнулася збирати горіхи. Але Федько пхнув її -вона впала. Саме в цей час поруч проходив Василько.
Ти чому ображаєш слабших за себе?- раптом запитав він у Федька.
Не сунь носа не в свої справи, а то дам по лобі!- викрикнув люто розбишака, продовжуючи відбирати у дівчинки горіхи. Василько й собі нагнувсь, вдаривши його по руках. Зав'язалась бійка. Оленка з переляку побігла по допомогу. Коли ж повернулась з учителькою, то, втомлені від стусанів хлопці, сиділи на траві, вороже дивлячись один одному у вічі.
У кабінеті директора, Федько, як завжди, виправдовувався, звинувачуючи у всьому Оленку. Лише Василько простягнув дівчинці подряпану руку, в якій міцно затис три невеличкі горішки: “Візьми, Оленко, це тобі...”
Дівчинка розгублено на нього поглянула, та горішки все ж взяла. Правда, вона ними відразу ж поділилася, як вийшла з кабінету директора, з Іринкою та Сашком- своїми однокласниками і хорошими друзями.Один же горішок, що залишився, поклала до кишені. Після цієї пригоди їй перехотілося його куштувати.
П'ятірка
У Сашка зранку був гарний настрій, та коли він поглянув у вікно, то відразу зникло бажання йти гратися на вулицю. “Через цей злючий вітер та люту хуртовину ми не зможемо ліпити “снігових людей”,- подумав роздратовано він. Та після обіду все змінилося: вітер вщух, хуртовини як і не було, виглянуло сонечко.
Сашко зрадів і почав одягатися.
- Це куди вже зібрався?- запитала мати.
Мабуть, знову на гору кататися, або ж ліпити дурників зі-снігу.- сказав батько.
Не дурників, а “снігових людей”, - серйозно відповів син.
Спершу хлопчик забіг до Іринки, а потім до Оленки. Всі разом вони попрямували до ставка. По дорозі зустріли Василька Денисюка.
Васильку, підеш з нами сніговиків ліпити? - запитав Сашко.
Я б з радістю.Та... - при цьому він поглянув на Оленку.Та швидко мовила:
Якщо піде він, то я повертаюся додому.
Всі відразу зрозуміли, чому вона так сказала, і почали вмовляти дівчинку пробачити Василькову колишню образу.
Оленко, він тобі довів свою вірність, пробач йому, - почали просити діти.
Дівчинка їм нічого не відповіла, але й назад не повернула.
Вони облюбували місце над самою річкою. Верби вкриті білими ніжними шубами — дрімали. Спочивав і ставок. Хлопці з Іринкою швидко зліпили з білого лапатого снігу здоровенні валки, схожі на гіганські м'ячі. Лише Оленка не брала участі в цій роботі, тільки мовчки спостерігала.
Оленко, чому ти стоїш? Допомогла б нам, попрохала її Іринка.
Хоч би голову сніговику зліпила, - запропонував Василько. “Дивно,чому це він зімною розмовляє?” - подумала дівчинка й промовила:
Просто я хотіла...Я хочу бути вчителькою, розумієте, ви будуєте “снігових людей”, а я вам ставлю оцінки.
Які ще оцінки!- обурилась Іринка. - У школі оцінки, тут оцінки.
Облиш, нехай ставить, це навіть цікаво! - хором промовили хлопці і знову взялися до роботи.
Гарну оцінку поставлю тому, в кого сніговик буде незвичайним,- продовжувала Оленка. “Ну тебе з твоїми оцінками, - подумав Василько. Всеодно мені вліпиш двійку, тому що ненавидиш”. Але все ж таки він не впадав у розпач й намагався зробити такого сніговика, який би сподобався дівчинці. У цю роботу він вкладав всю свою душу, бо дуже хотів повернути колишню дружбу з Оленкою.
Коли ж сніговики були готові, то “вчителька” вирішила не оглядаючи роботи, відразу всім виставити оцінки.”Нехай друзям буде по п'ять, а Василю і три вистачить, тільки за те, що старався”, - подумала вона. Та коли поглянула на “снігових людей”, її пройняла цікавість, якесь дивне відчуття змусило підійти до кожного і розглянути.
Молодець, Іринко! Вигукнула захоплено. - Тобі п'ятірка! І Сашкові теж! А тобі, Васильку, тобі...
Поглянула на останнього сніговика і завмерла від несподіванки. Їй здалось, що сніговик живий і усміхається до неї, а ще простягає цукерку.
Намить навть очі закрила, перевіряючи, чи не наснилося їй все. Та ні, то був сніговик, він усміхався і простягав їй цукерку.
Васильку, тобі теж п'ятірка!- після цих слів дівчинка раптом заплакала, її переповнили різні почуття: і провини, вдячності.
Оленко,не плач,- Василько дістав з кишені ще кілька цукерок. Простягнув їй і заходився витирати сльози з обличчя подруги.- Я так тобі вдячний. Ну, не плач, а то і я заплачу.
Після останніх слів вона усміхнулася, а за дівчинкою і всі її друзі. А Василько тим часом пригощав усіх цукерками.
Ходімо до мене на чай, - запропонував він і, очікуючи поглянув на Оленку.
Ходімо! Ходімо!- підтримали його всі. І вони гуртом помчали до домівок, які потопали в снігу, і собі здалеку нагадували кумедних сніговиків, які поважно покурювали люльки.
З того зимового дня вони ліпили не сніговиків, а дружбу, яка зміцнила їх ще більше.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407482
дата надходження 09.03.2013
дата закладки 14.05.2013
Була у неї ненька,
Нема тепер її.
Ця дівчинка маленька
Залишилась сама.
І татко був у неї,
Та теж його нема.
По світі наймитує
Нещасна сирота.
І знову вечір вкриває землю своєю темною крилатою рукою. Визираючи з небесного віконця, зажурено всміхається місяць, та де-не-де яскравими очима з продовгими віями блимають зорі.
Навкруги все стихає, крім пурхання горобців, які ховають свої крихітні голівки під стріху, намагаючись зігрітись.
Ось і моя бабуся Ярмульська Надія Олександрівна, зіщулившись від морозу, зайшла до хати, та стала біля печі, щоб погріти, порепані від невпинної праці, руки.З-під біленької хустинки визирали, сіяючи добротою, блакитні, як небо очі, котрі весело дивились на внуків, що, сидячи, чекали бабусиного дозволу вмикнути телевізор. Витираючи зблідніле поморщене обличчя, вона хрипко усміхнулась, та підійшла до нас, частуючи солодощами та горіхами.
Може щось їли б?
Ні, бабусю, ми вже наїлись пиріжків, - відповіла я, ізнову хотіла вловити той бабусин погляд, який багато чого для мене значив.
Ну, дорогенькі мої, пора! - сказала вона нам, вмикаючи телевізор, по-якому завжди переглядає вечірній випуск новин. Та коли екран погрівся, то бабусині очі стали сумними, зникла усмішка з блідих порепаних від вітру губ, і вона заплакала від побаченого. Там показували жертв війни, що спалахнула між США та Іраком. Мабудь, бабусю знову охопили невмирущі спогади про сорокові роки. Що саме її так хвилювало, та не покидало за всі ці роки? Невже той страх охопив знову? Який приховувався в її щирій душі.
-Бабусю, що з вами? - кинулась я до неї.
-Нічого, дітки, це я... Я просто згадала війну. Невже це знову повториться?
-Ні, бабусю, що ви? Це ж не в нашій країні,- відповів Василько.
-Ну то й що? Всеодно люди страждають, так як колись. - зажурено говорила старенька.
-Що колись? Що? - запалився Іванко.
-Бабуню, розкажи нам, - попрохала я.
-Що вам, діти, говорити? Натерпілась я у війну і не все пригадую тепер, але смерть матері ніколи не забуду.
Тоді була зима. Йшла Велика Вітчизняна війна, село Кононівку окупували німці. Сім'я Дубовенків залишилась без годувальника. Тому Марії Іванівні важко доводилось з трьома доньками виживати. В маленькій хатинці було дуже холодно й тісно, крізь крихітні віконця ледь було видно подвір'я. Ми завжди з сестрою близнючкою Олею виглядали з них, тому що мама не дозволяла виходити на вулицю, бо не було що одягти. По-господарству мама поралась сама, а іноді з старшою сестрою Антосею. Спали ми на великій печі, яка займала більше половини хати. Та одного разу в нас закінчився хмиз й не було чим топити в хаті.
-Я знаю, що робити, - сказала мама. Прокинувшись під ранок, взяла найстаршу з нас шістнадцятирічну Антосю, та пішли вони на кладовище по гіллячки. Через деякий час прийшла, плачучи, Антося.
-Де мама? - розгублено запитали ми.
Антося, хитаючи головою, ще гірше заплакала, невідчуваючи лютого морозу, який панував в облатаній глиною хаті. Ми з Олею на той час нічого не розуміли й знову забралися на піч, вкриваючись цупкими мішечками. Та через декілька хвилин принесли маму, всю чорну від побоїв, вона була ледь жива, лише важко дихала.
- Зігрітися б їй. -співчутливо сказав сусід Панас.
Антося швидкознайшла в скрині полатане рядно і вкрила матусю.
А що з мамою трапилося? - злякано запитали ми.
Коли за сусідом зачинилися двері, Антося, схлипуючи, почала розповідати, дивлячись на купку гіллячок, за які мамі так гірко довелось заплатити.
На мить старенька зупинилась, щоб вимкнути телевізор.
-Бабусю, що сталося і що було далі? - з цікавістю запитали ми.
-А сталось, дітки, ось що, - продовжувала, позіхаючи, бабуся.- Біля кладовища — на полі був німецький склад зброї і пороху, який охороняли вартові, та коли мама намагалась наломати гілляччя, вартові почули тріскіт і подумали, що то підкрадаються партизани. Вони схопили й почали лупцювати неньку.
Коли ми про все довідались, то зрозуміли, що тепер приречені мерзнути. Та всеодно нам потрібні були дрова, бо тих, що принесла Антося мало, навіть кулешику не вистачить зварити. Та де ж їх взяти, як навколо пусто? Нігде ні деревинки.
-Що робити? - в голос біткалась сестра.- Якби ж батько був, він би щось придумав.
Коли мама почула це, то в неї навернулися сльози, та не від болю, а від пережитого горя, від спогадів, адже її чоловіка Олександра, нашого батька, з'їли людожери в 33-ті роки. Про це навіть думати було страшно, що вже й говорити.
Це було навесні, саме тоді коли почався голод, я тоді була маленькою, і вирішила, що допоможу сім'ї, як знайду колосок. Та де ж його взяти після зими? Я ще дуже була малою, не розуміла нічого, і навіть не здогадувалась, що може статися. Ще не встигла дійти до поля, як мене схопили чиїсь кістляві руки, то був чоловік. Згодом з'явилисьще декілька людей. Накинулись на мене. І тут я почула тата:
-Не займайте її! - крикнув він і почав видирати мене в людожерів. Він вхопив мене за руку й кинувся тікати, промовляючи:
-Біжи швиденько додому, тобі гостинець принесли, і мама кулешик зварила, а сам з останніх сил відбивався.
Почувши це, я кинулась додому, і тільки вслід чула таткові благання:
-Біжи, доню, біжи швидше, та скажи мамі, нехай не ходить по селі сама.
Я вже й не бачила, як скривавленого татка поволокли за собою нападники. Так, його з'їли, з'їли за те, що він захистив свою п'ятирічну донечку від наглої смерті, пожертвувавши своїм життям.
Бабуся знову зупинилася, витираючи сльози.
-Хіба це може таке бути? - запитала я.
-Та, на жаль, було таке, - відповіла старенька й почала розповідати, що було далі.
-Там мисник. Всеодно він трухлий, і під лавою є п'ять картоплин, зваріть щось собі. - ледь вимовила мама.Це були її останні слова.
-Боже, що робити? - бідкалася старша сестра, бо не знала за що братись: чи за матусю, чи за мисник.
-Мамо, голубко, скажіть, що-небудь! - кричали ми, стукаючи її рученятами по грудях. Та вона не чула, не ворушилась. Ненька пішла далеко, звідки не повертаються. Сирітки позасинали, то обнімаючи матір за шию, то цілуючи її в ноги.
Коли прокинулись, ми вже не плакали, бо виплакали всі сльози за ніч, тільки приказували, розтираючи обморожені пальчики. Ми ладні були вмерти біля матері, й нічого не бачити, та все ж таки Бог не забирав нас до себе.
Отямившись, Антося, зварила тих п'ять картоплин, як мати веліла, й пішла до сусідів просити допомоги. А ми ж, перекусивши, заснули біля печі, в якій згасав вогонь, немов остання надія на порятунок. І приснилась мені мама, добра, лагідна. Такою її щасливою я ще не бачила, поруч з нею стояв тато, а над їхніми плечима літали крихітні ангели, з широкими білими крилами.
-Мамо, ти жива?
-Я завжди житиму, ми всі завжди жити будемо.
-Мамо, я люблю тебе! - крізь сльози викрикнула я.
-Я тебе теж люблю, дівчинко моя, а тепер послухай мене, та зроби як наказую, бо тобі треба ще багато в Світі побачити, та багато зробити добра. - вимовила мати.
Ми так і зробили, як радила ненька.
Наступного дня ми покинули рідну домівку, взявши грудочку солі, кілька сірничин, та карбованець, який покійна мати тримала на нові чоботи. Не встигли спуститися в яр, як наша домівка спалахнула.Чи то хтось її підпалив, чи гранату кинув, але ходили розмови, що то німці помстились за зв'язок з партизанами.
Бабуся на мить замовкла, а онуки чекали на розповідь.
-Аде ж ви жили, бабуню, що ви їли? - запитали хлопчики.
-Де приходилось. Цілу зиму спотикалися по наймах, то воду носили, то за десять кілометрів влісок по дрова ходили. Заробили по парі облатаних чоботів та по карбованцю, але головне, що всі троє тримались разом.
Згодом ми прижились в одного старенького дідуся, який родом був з тієї ж Кононівки, і доглядали його. Та всеодно було важко, але нам допомагала покійна мама, яка не рідко в снах давала добрі поради. Там ми виросли і повиходили заміж.
Бабуся замовкла, бо побачила, що хлопці вже давно заснули, а я все не могла заспокоїтися, розпитувала її про те, як жилося старенькій після війни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407834
дата надходження 10.03.2013
дата закладки 14.05.2013
Моя любов немов горобина,
Та що в саду багряним листом вкрилась;
Що ми зустрілись не моя вина,
Моя біда що зустріч запізнилась.
В тобі не в’яне врода молода
І усмішки чарівність незгасима.
Що ти красива то ще не біда,
Моя біда, що ти така красива.
До тебе манить туги таїна
І очі дивним смутком оповиті.
Скажи мені чия в тому вина?
Що ти для мене наймиліша в світі.
Скажи чому сама, чому одна?
Чому і досі пари не зустріла?
Скажи яка біда, чия вина,
Душі твоєї обпалила крила?
Все ближче заметілі пелена,
Жовтіють трави й хиляться додолу.
Любов моя, моя горобина,
Чого ти ждеш, яку шукаєш долю?
Переплелися осінь і весна,
Жага сповита жовтим оксамитом.
Горить в саду, горить горобина
І обриває лист холодний вітер.
Що я кохаю не моя вина…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405815
дата надходження 03.03.2013
дата закладки 14.05.2013
Пробач її за той обман,
Радій тому, що все минає.
Ваш не дочитаний роман
Хтось з нею інший дочитає.
Чолом не бийся об стіну,
Вона тебе вже не чекає,
Біль обірвав тонку струну,
Душа мовчить, більш не співає.
Затихла музика життя,
Буденність серце не зігріє,
Любов пішла у забуття,
Вже не горить, навіть не тліє.
Пробач її,пробач себе,
Дороги ваші розійшлися,
Те, що було тобі святе,
Нехай у пам'яті лишиться.
© Copyright: Виктор Гала, 2013
Свидетельство о публикации №113051108846
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424338
дата надходження 12.05.2013
дата закладки 14.05.2013
Ще так хочеться жити, ще так хочеться бути щасливим,
ще так хочеться млосно доторкнутись до твоїх повік,
та чомусь у життя нескінченно ввірвалася злива,
хоч у серці звучить: "Не на день, не на два, а навік".
Я б за тебе життя... Як завжди перехоплює подих,
коли бачу тебе, коли в спогадах серце тремтить,
Ти для мене одна, і любитиму, знаєш це, доти,
доки дихають груди, доки серце іще стукотить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424801
дата надходження 14.05.2013
дата закладки 14.05.2013
Спекотно. Літо. Навколо кружляють дрозофіли та інша комашня. Небо світле з вбивчим червоним сонечком (яка твоя улюблена погода? Явно не така, хібащо зимою).
Доміно на столі, відерце у пісочниці, спідне на мотузці - звичні атрибути, нічого не скажеш.
За столом сиділи три чоловіки - символ містичної рівноваги. Почерзі: персона перша - Пірат - вусатий, повнуватий та патлий, любить пісеньки співати, руками кістки вправляти, за спеціальністю лікар за покликанням моряк, пропрацював на морі п'ядесят років, а в 1991 році перейшов на службу на доміно і зараз предстає на сцені у червоних штанях з трьома полосками, весь обтатурованиний (підмічу папугу на плечі з якою він часом перешіптувався та голосно реготав після цього). Ідемо далі, ще жарчіше, бо як іще, персона друга - Шекспір, людина запальна,а може і не людина (деякі джерала це стведжують), заслужений актор напівзакритого-напівідкритого законого у вузьких кругах об'єднаного театру ,,Нових п'єс та ковбаси,,. Минула слава вже затихла і він відійшов до нашого столу, але й зараз в перервах пише п'єси. Зовнішність класично шекспірівська: борідка, вусики, закручене біле волосся, вкрадений костюм Гораціо (він йому личить). Персона третя - це провал, чорне волося зализане назад, чорний капелюх, чорний піджак, чорні труси, чорні зіниці, чорні брови та й серце чорне. Він не на землі - він її частина, як пагорб (пагор Північно - Західний Володимирович). Кумарною особливістю його стилю був піджак - вдягав його завжди у будь-яке місце у будь-який час, тут і там, сьогодні й назавжди. Піджак ховав жорстокі шрамування двох півкуль Землі, які він попросив зробити студента відмідміника Сергійка Скалозуба, а також майже все татуювання - компас (S - N на венах правиці), зроблене за зарах. студентки-двіїшниці з дуже гарними очима. Працював Володимирович, як ви мабуть здогадалися, вчителем престижного столичного педварда імені визначного діяча культури, але зараз пішов на пенцію, бо має грати в доміно.
- Знаєшь, я не вмію слухати людей, - почав чорнявий та поклав ще одне доміно до гри, - Ні, я не глухий, але коли я спілкуюся чую замість слів думки, наміри людей. Патологія вчителя.
- Чи це не найбільший в житті скарб?
- Хаха, чи ні, - Може то халепа? Халепа чути ,,бовдур,, тут і там.
- Ні, це скадно, - Хочу почути відповідь студента, а чую його проблеми, переживання і ким я буду якщо поставлю двійку.
- Цікаву проблему бачу в цьому. Ти не судя суду, навіть не представник, а судити маєшь проблеми людські і бачити результат зразу в думці.
- Та не без помилок, недорозумінь, невдач, шмарклів та хижих посмішок майбутніх злочинців та вбивць, які чекають, щоб знищити весь світ.
- А я врятую! - Я врятую світ, все що зможу. Так, кожну річ до якої доторкнусь відлікую, обмию, обцілую, буду гаптувати, буди воодушевляти, буду скріпляти, буду закривати.
- Та хоч так вряту лишь кількох, а потім...ніщо не вічне, і ти, і вони помруть.
- Та чи можна зупинятись, якщо можна іти да?
- Та ні, я про це не кажу...хаха...ні...посміхніться, ми ж граємоємо. Я сам рятував. Іноді звали по якійсь дурниці: на нозі вену зашити, чи витягти кулак з рота...веселі мотроси. Я й не дав й клятви Гіпократа та в морі про нього й не почуєш, але рятував я й злодії і вбивць.
- То зрозуміло - то робота.
- Не романтизую, я ж не Шекспір, та поміть вирішувати хто житиме, а хто ні, це тобі не мішки в вантажівку грузити.
- Так, робота у нас двох особлива. Духовна трохи більш ніж у монахів.
- З мішками і я не відпочивав.
- Краще відпочив би, а то і доміно ледве тягнешь.
- Це хвилювання, а не слабість! Боюсь програти, як і всі.
- Я ні.
- Аналогічно.
- Ви бовдури - я кригка душа.
- Дякую.
- Позязя. Виграв. Я в туалет.
- Його гіперативність восьмикласника іноді ставить під сумній наявність хочаб якось інтелекту.
- Театрали...цікаво, про що він думає.
- Теж щой каже.
- Продовжуємо, - сказав Шекспір зразу, як повернувся.
Жінка з білявим волоссям граючи в Венський бал кружляє і вішає почерзі одяг. Маленька така худенька жінка з моторчиком, яка приносинь хочаб якусь прохолоду. Без неї гравці б не мали б потрібного мікроклімату: було нестерпна спека, земля засохла, волога мінімальна. За життя не на майданчику Надія Ярославівна працювала в дітсадку №1 і там звикла повертати все на свої місця: кожну ляльку, кожен коврик. Зовні чиста, як сніг на Альпах, та легка, немов хмаринка. У своєму білому платті, як примара (не в плані лякає, а в плані заворожує). Жінка дивиться за двома дітьми, які завжди грають в пісочниці.
Маленький білявий хлопчик будує замки: великі, гарні, роскішні, як у середньовіччі, та граї в доблесних рицарів, поки не приходить темненька дівчинка та зображуючи дракона не руйнує все доводячи хлопчика до сліз. Надія заспокоює хлопчика та рівняє землю. Дівчинка соромиться:
- Пробач...не знаю, що на мене найшло.
- Пробачаю, але більше не роби так.
- Я більше не буду, чесно.
Хлопчик будує знов.
І був День та Ніч, Вогонь та Вода, Земля та Вітер. Вогонь нервував, Вода бурчала, Земля незважала, бо знала, що День зробить, то Ніч зруйнує і Вітер все з часом задує.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331559
дата надходження 19.04.2012
дата закладки 13.05.2013
На перехрестях поглядів несхожих
Глибокі очі, наче два озерця.
Та байдуже численним перехожим -
Турбот й турбот у кожного на серці...
Вони ж сигналили, на поміч звали -
Спіткнулись об байдужості браваду.
Дівча маленьке - квіточка зів'яла -
Просила милостині Христа ради...
Дитині мовчки булку простягнула -
Як брала хліб, то пальчики дрижали...
Неначе ватра, вмить я спалахнула:
То сором пік - за себе й за державу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418766
дата надходження 16.04.2013
дата закладки 16.04.2013
Якась пустка зависла навколо,
марять квіти у вазі бліді.
У думках - чорне,замкнуте коло...
Чом без тебе так сумно мені?
Де ти,зіронька мила, відрадо?
Серцем плачу, душею кричу...
З візерунків земного свічадо,
я у небо до тебе лечу.
Свою свічечку там прилаштую...
У холоднім промінні вогню,
тебе знов обніму, зацілую...
Лід безодні в душі розтоплю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402745
дата надходження 20.02.2013
дата закладки 16.04.2013
Так боляче, так ніжно любити не тебе,
І ці метелики ловити безнадійно.
Коли погасло світло, залишилось одне -
Ховати свої сльози у посмішці постійно.
І очі твої знову шукати уві сні,
Благати Бога, щоб на мить скоріш забути.
Думки про тебе, як у гарячому вині,
П'яніють так, що ніби випив я отрути.
Я не чекатиму! Навіщо? Любов пройшла!
Твоя… Моя… З'явилася потрібна, інша.
На диво, вистачає усім сповна тепла,
Якщо чужа для мене стала наймиліша.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410965
дата надходження 21.03.2013
дата закладки 25.03.2013
Не промовляй ніколи ти "ніколи",
Ніхто не зна що станеться за мить...
Сьогодні серце помира від болю,
А завтра у обіймах щастя спить.
2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375440
дата надходження 04.11.2012
дата закладки 21.11.2012
Сріблясті небесні світила
Пролили нам свій оксамит
І наші любові розправлені крила
Здійснили кохання політ.
В ажурнім мереживі ночі
Постелі шовкової гладь;
Ніжніші лиш твої принади жіночі
Мов білі пелюстки латать.
І форми твої надзвабливі,
Чаруючий погляд очей...
Блаженні ми, пристрасні, в Бога щасливі
З любові крильми з-за плечей.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377820
дата надходження 14.11.2012
дата закладки 17.11.2012
Що найбільше багатство, найвище добро у житті,
Ніж зіниці дітей, у майбутнє вузенький місточок?
Що є більшим од дива дитячої радості, і
Коли крихітні пальчики вас відпускати не хочуть?..
А обійми дитячі – це впевненість: все ж недарма!
Милі очка зігріють до сліз, це віконця едему.
Коли поруч із нами дитячого світу нема –
Чи тоді ми великі, дорослі, хіба ми ростемо?
Сотворити маленьке життя – от задача яка;
Не придумало небо для смертних гарнішого вчинку.
…А колись, може скоро, народиться й в мене донька,
Усміхаючись мамі і сонцю, маленька людинка…
12.06.2012 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343548
дата надходження 12.06.2012
дата закладки 15.11.2012