: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.04.2014
епіграф
Як парость виноградної лози
Плекайте мову. Пильно й ненастанно,
Політь бур'ян. Чистіше від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить Вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Максим Рильський.
На українській мові
Сидиш, як на корові,
Періщиш попід хвіст.
Ти розмовляєш, хлопче,
Не "НА", а "НЕЮ"! Топчеш
Натомість мовний зміст!
Бур'ян в твоїй розмові
Краде всю силу слова,
Що кволе і бліде.
Твій час протягне, друже,
На протязі потужнім -
Він ПРОТЯГОМ іде!
тож пожалій квітучу...
ти вчора прийняв участь?
Прокляття із проклять!
бо участь можна ВЗЯТИ!
Ох, ці ж русизми кляті...
"На грудь" ти міг прийнять!
"Язик, канєшно, знаєм,
Нам врємя не хватає,
Та й разніца кака?!"
Товариші вандали,
Ви мову згвалтували,
Забруднена ріка!
Культурою пливемо, -
Невігласи, нікчеми,
Між брудом віддавна,
В нім кожен швидко тоне,
Бо кинув в річку тонни
Відбірного лайна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414527
дата надходження 31.03.2013
дата закладки 01.04.2013
Я маю право вибору… Доволі таки умовне. Але яке вже є. Я кину монетку. Якщо орел – то таки здійсню те, що маю. Якщо решка – не буду.
Кидок монетки догори. Вона підлетіла, кілька разів перевернулась у повітрі і впала кудись униз, стукнувшись раз чи два об цегляні стіни. Очевидно, не хотіла щось вирішувати за мене. Шкода. Значить вибір таки доведеться робити мені.
Ступити крок донизу і покінчити з цим усім, чи спуститись назад до великої і гамірної компанії знайомих і продовжити святкування дня народження – для звичайної людини вибір пав би, звісно, на другий варіант, але не для мене. Для мене це до біса важкий вибір. І хтозна чому – чи то через те, що я Терези і мені доволі важко вибрати між саме двома варіантами, чи то тому, що моє життя стало справжнісіньким абсурдом і просто ідеальне для написання сценарію для якогось арт-хаусного фільму.
Ви, мабуть, хотіли б дізнатись чому. Я розповім. Час у мене є… Поки що…
[b]1…[/b]
- Ти просто непотріб! – ця фраза була б доволі очікуваною.
Але ні. Таких слів не прозвучало. Натомість я почув двохвилинну байку про мої достоїнства і свої недоліки, і про те, що це не я винен, і про те, що так просто склалось, і ще про купу іншого словесного мотлоху.
Вона казала, а я стояв, слухав, кивав головою і давав їй привід повірити, що я вірю в ці слова, що я справді розумію ситуацію і навіть не здогадуюсь, що я їй не цікавий ні з якого боку, що я для неї максимум знайомий, просто гарний знайомий.
Вона стояла, просила вибачення, я казав, що нема за що, хоча знав що є, але просто слова тут нічого не зроблять. Вона казала, щоб я не ображався, я кивав, заспокоював, що мені прикро, але не до самогубства (тут я прибріхував – мені в цей момент просто хотілось вистрілити собі у голову з дробовика щоб вже напевне). Вона наче усміхалась, хоча я бачив, що це була саме посмішка…
Зрештою вона мені кивнула «Бувай!» і пішла на свою зупинку, а я залишився стояти прямо посеред площі, не знаючи що робити.
- От і все… - мовив я сам до себе і, засунувши руки глибше в кишені своїх олдскульних джинсів, поплентався додому.
Дома я просто ліг на ліжко і почав дивитися у стелю. У свою білосніжну стелю із гіпсокартону… Десь за вікном їздили автомобілі. Трохи крапав дощ і це наганяло жахливий смуток. В навушниках грав панк-рок. Акустичний. Причому доволі сумна пісня.
- Я вкотре просрав своє щастя, - сказав я вголос.
- У вас не склались відносини? – почув я збоку і повернув голову.
Там стояв мій друг. Очевидно мама йому відчинила, поки я лежав і думав.
- Так, - відповів я. – На жаль…
- І що вона тобі сказала?
- Те, що зазвичай кажуть в таких випадках.
- Тобто, все, окрім правди?
- В десятку…
- Зрозуміло, - кивнув друг і присів на стілець. – Я так розумію, ти не йдеш на виставу?
Точно. Ми мали сьогодні йти у театр (аматорський, але нічим від цього не гірший) на прем’єру вистави. Я, він та дівчина (на жаль вже не моя).
- То ми йдемо, чи ні? – прозвучало знову питання.
- Пішли, - зітхнув я. – Шкода щоб пропали квитки, та й розвіюсь, врешті-решт.
Біля театру було людно. Добре, що ми зарезервували квитки зарання. Зараз навряд чи купили б.
- Привіт! – почув я позаду голос, повернувся і помітив знайому.
- Привіт! – відповів я. – На виставу?
- Хотіла, - відповіла вона. – На жаль, квитків нема. А ви також сюди?
- Так, - кивнув я. – Розважусь трохи. Пішли з нами. У нас якраз зайвий квиточок.
Вона потягнулась до сумочки за гаманцем, але я зупинив:
- Дарую. Все одно зайвий.
- Добре, - усміхнулась вона своєю чарівною посмішкою. – А хто не пішов?
- Моя екс-потенційна дівчина, - кинув я.
- Зрозуміло.
Вона знала про кого я, тому тут більш нічого не треба було пояснювати.
Ми зайшли до залу і зайняли свої місця. Люди шуміли, всідались. А я тупо сидів і дивився на сцену. До вистави, протягом вистави, після неї. Ні, я дивився за сюжетом. Я дивився на сцену. Якщо точно, то на праву кулісу. Я дивився і не чув, як плескали люди, як грає музика з динаміків, як щось казали актори, як мені щось кричали на вухо, як викликали швидку, як мене намагались вивести із ступору, як мене везли в лікарню…
Я цього не чув…
Лише писк… Тоненький високочастотний писк…
І більше нічого…
А потім темрява.
[b]2…[/b]
- Агов! Підійди сюди – почув я голос і помітив, що сиджу біля монітора у своїй кімнаті, а на фоні грала якась композиція «Роллікса».
- Що?! - пробурмотів я і піднявся зі стільця.
Біля шафи з моїми речами вовтузилася та сама, що буквально сьогодні казала, що заплуталась у відносинах, і що це вона винна, що ми не можемо бути разом…
- Що ти тут робиш? – мовив я, ковтнувши клубок у горлі.
- Вибираю тобі нормальний одяг з наявного, - пролунала відповідь. – Ти ж не хочеш піти в цих своїх псевдо-бриджах? В тебе є щось окрім джинсів і футболок?
Я стояв і реально не міг зрозуміти якого біса тут відбувається. Я пам’ятав, що вдень ми з’ясували відносини, ввечері я пішов у театр, а потім… Що ж було потім?...
- Ось! – почув я і відчув, що мені на плече поклали якийсь одяг.
Це була сорочка (ще й біла) та костюм.
- Якого біса ти вибираєш що мені одягнути? – мовив після короткої паузи я.
- А хто ж? – посміхнулась дівчина. – Ти ж сам мене попросив.
- Я?
- Так.
Окей, я попросив її допомогти мені одягнутись щоб піти… Стоп! Куди піти? З ким? І коли?
- А коли я йду? – задав я запитання.
- Одягнешся і підемо.
Виходить, що ми йдемо разом. Залишилось дізнатися куди. І навіщо.
В дворі загавкала собака. Я визирнув. До дверей прямував мій друг. Той самий. Один з небагатьох. Кращий. Хвилина – і він зайшов усередину. Джинси, сорочка, зверху куртка – його практично типовий одяг. Дивно, але йому в принципі все підходило. Не висіло мішком, не здавалося чужим і все таке. У мене ситуація була гірша…
- То ми йдемо, чи ні? – запитав він, потиснувши мені руку.
- Так, зараз одягнуся, - кивнув я.
Я скинув футболку і мовив:
- Як думаєш, що краще – костюм, чи джинси?
- Джинси. Не в ресторан же йдеш – в театр.
- Хто в театр ходить в джинсах? – втрутилась дівчина.
- Я наприклад, - відповів друг. – І взагалі – нормальні джинси. Що в них фігового? Олдскул рулить.
- От і я так думаю, - кивнув я і взяв з вішалки джинси замість запропонованих брюк з костюму.
А сорочку я вирішив таки вдягнути. Вона пасувала до джинсів.
Коли ми дійшли до театру, то помітили досить немалу кількість людей, що стояли назовні.
- Привіт, - почув я за спиною і повернувся.
Так, та ж сама знайома.
- Привіт, - відповів я.
- Я хотіла піти на виставу, але квитків на жаль нема. Ви також сюди? – запитала наступної миті вона.
- Так, - відповів я.
Мій мозок гарячково намагався розрулити ситуацію. Дівчина, з якою у нас не може бути відносин, виявляється, що зустрічається таки зі мною. Такого бути не може, бо я пам’ятаю, що наші відносини луснули, так і не розпочавшись. А я пішов у театр таки зі знайомою і другом і потім щось сталось… Що? І якого дідька? Так же не може бути… Що це за ідіотизм?... Що за чортівня тут коїться?...
- Ти в нормі? – почув я наче через туман голос друга і повернув голову до нього, остаточно повернувшись із задуманого стану в реальний світ.
- Так… В нормі, - відповів я і помітив, що знайомої нема на місці. – Де вона? – запитав я у практично новоспеченої дівчини і друга.
- Хто? – запитала остання.
- Тут стояла… дівчина… З твого факультету… - пробурмотів я. – Питала ще чи ми йдемо в театр. Казала, що квитків нема…
- Ні, ти щось плутаєш, - посміхнулася дівчина. – Не було її тут. Ми йшли, а потім ти різко зупинився і почав щось белькотіти. Ми злякались… І…
- Вона була, - сказав я. – Точно була! Я її бачив.
- Ну, може, привиділось, - взяв мене за плече друг. – Буває всіляке.
Я озирнувся на всі боки. Так, знайомої таки не було. Або вона пішла, поки я думав і зараз мене тупо дурили, або мені таки справді здалось.
- Пішли в театр, - кивнув я. – Таки привиділось, мабуть.
Ми зайшли, сіли, почалася вистава.
Я за сюжетом не слідкував. Просто думав. Грали, мабуть, добре, бо під кінець народ просто піднявся, аплодуючи. Я, щоб не здаватися білою вороною, також встав і почав плескати, не перестаючи все обдумувати.
Після вистави ми вийшли і пішли додому. Я провів дівчину до її будинку, незважаючи на протести, і пішов додому темною вулицею, все так само тримаючи руки в кишенях і обдумуючи ситуацію, яка склалась.
Може мені, звісно, все і приглючилось, поки я сидів за комп’ютером і першого походу в театр, а перед ним і тієї сцени з пошуком винних і не було. Можливо, й так. Але я пам’ятаю, що вона таки була… Хоча з іншого боку, сни також часто здаються згадками з минулого. І потім такі наче флешбеки, коли сни збуваються (буває й таке).
- Закурити не буде? – почув я майже над вухом і відволікся від думок.
Переді мною стояла типова гоп-компанія. Всі в костюмчиках з логотипами «Адідас», в тоненьких шапках на вуха та кедах.
- Не палю, - відповів я і хотів було піти далі, але оратор крикнув:
- А подумати?
- Не палю, - повторив я вдруге.
- Тоді стрельни чірік, - сказав другий і тупо заіржав.
- Сам зароби, - кинув я і десь глибоко всередині зрозумів, що конфлікт уже зародився і без махача тут не обійдеться.
Ті троє точно не очікували від мене такої зухвалої відповіді. Так, я не атлетичного складу. І мої біцепси навряд чи можна назвати класними.
- Ти чого такий борзий? – мовив, я так зрозумів, головний. – Крутий, да? Люди культурно попросили закурити. Тобі що, в падлу дати закурити?
- Не палю, - втретє повторив я.
- А якщо найдемо? – мовив третій, який до цього моменту мовчав.
- Значок є? – відповів я, згадавши старий прикол.
- Да ти припух, нах! – скрикнув другий і вони всі втрьох посунули прямо на мене.
В такі моменти починаєш щиро жалкувати про те, що в дитинстві так і не пішов у секцію якусь. Карате якесь, самбо, чи ще щось подібне… Хоча тоді не було коли, не було як і не було здоров’я. А змовчати я не зміг просто через те, що такий вже я гострий на язик. Гострий, коли не треба.
Тим часом я відходив назад і назад. Гопота, гидливо посміхаючись, підступала. Я розумів, що тут буде три кінцевих варіанти – або я натикнусь на паркан і опинюся практично у пастці, або тупо впаду в яму якусь (я ж спиною вперед йду), або їм набридне ходити за мною і вони таки накинуться. А я не герой бойовика, а це не фільм і тут я один трьом не надаю, як би сильно мені цього не хотілось.
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - почав наспівувати головний.
Я різко озирнувся і помітив, що в принципі до найближчого паркану метрів двадцять, до цих типів із п’ять. Часу лишалось до біса мало.
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - знову наспівував головний.
Очевидно, він знав лише один рядок з пісні. Дивно, я думав, що всі представники даного соціального класу знають її повністю. Хоча звідки їм знати Розенбаума? Хіба вони взагалі цього автора знають?
- Гоп-стоп… - вже втретє заводив головний.
- Та задрав, блін! – скрикнув другий до головного.
- Що, блін?! – повернувся той. – Ти шо, нах, страх потіряв?!
- Тіхо, пацани! – почав їх розбороняти третій.
- Що «тіхо»?! – крикнув головний і штовхнув третього.
Я вирішив не втрачати момент і кинувся навтьоки.
- Куда, на’?! – крикнув головний і побіг слідом. – Стояти!
Я його подумки послав куди подалі і додав ходу. Як куля промчався прямою вулицею (добре, що ноги довгі і бігаю швидко), звернув в двір, проскочив провулками та вискочив на вулицю.
В наступний момент я відчув, як мене штовхнуло в бік і відкинуло на асфальт. Я впав і все тіло скувало біллю.
- Ось і все! – промайнуло в голові. – Кінець…
А потім темрява…
[b]3…[/b]
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - почувся той самий неприємний голос лідера місцевої гоп-компанії.
Я стояв під самим парканом. Вони майже упритул.
- Ну, шо? – мовив головний. – Є закурити?
- Ну, не курю я. Що ж незрозумілого? – мовив я, не розуміючи яким чином я опинився тут, якщо кілька секунд тому мене збило авто… А може й не збило. Тоді що? Теж приглючилось? Але ж ці є. І вони наче реальні.
- Жалко, що не куриш, - посміхнувся головний. – Міг би й взяти…
Я переривчасто дихав, не знаючи що буде далі. Мозок відверто відмовлявся розуміти що за дурня тут відбувається і не хотів давати мені вказівки що робити…
- Да він нормально стрєманувся, - заіржав другий. – Да? – це було вже звернення до мене.
- Ага, - промимрив я.
- Ладно, живи… В слєдущій раз бери сігарєти, - кинув головний і потопав темною вулицею.
Решта двоє глянули на мене і поплентались за ними.
Я полегшено видихнув. Доволі позитивний перший досвід спілкування з гопотою. Доволі позитивний. Без втрат з мого боку. Наче без втрат… Якщо не рахувати того зіткнення з авто. Але чи було воно насправді? Я ж пам’ятаю, що отримав удар і впав на асфальт… Я пам’ятаю цей сковуючий біль… Невже нічого цього не було?...
Я потер змокріле чоло і пішов додому, намагаючись таки щось зрозуміти. Мозок категорично відмовлявся дати адекватне пояснення. Я просто йшов і намагався усвідомити як усе сталося, чому і хіба таке буває взагалі. А мозок просто закипав.
Кількасот метрів до дому, сходами на другий поверх і я ліг на ліжко. Ліг і одразу відчув, що я таки втомився. Не знаю чи морально, чи фізично, але факт є фактом.
В кишені завібрував телефон. Я підняв трубку:
- Алло?
- Чого трубку не береш? – почув я голос дівчини і помітив, що у мене таки 3 пропущених.
- Не чув. На беззвучному стояв…
- Як дійшов?
- Нормально, дякую.
- А то я вже переживати почала. Я думала, що ти десь на гопоту місцеву наткнувся, чи під машину втрапив.
О, якби ти знала наскільки права… Якби тільки знала…
- Ні, все добре, - відповів я. – Бувай.
- Чекай! Ти обіцяв мені прочитати вірш…
Вірш?!
- Який такий вірш? – запитав я, розуміючи, що я не пам’ятаю про що вона.
- Жартуєш? Я прийшла, ти попросив допомогти підібрати прикид, бо писав присвячений мені вірш… Ти що, забув?
- А, вірш? – вдав я. – Так… Але слухай… Комп’ютер вимкнений зараз. Я хочу спати. Я втомився… Давай потім?
Коротка пауза.
- Добре, - пролунала відповідь. – На добраніч.
Короткі гудки. Голос у неї був не надто задоволений.
Я зняв одяг, прийняв душ, трохи поїв, випив чаю та заліз під ковдру. День був справді ідіотський і до біса заплутаний. А це мені не подобалось… Мені взагалі не подобається коли я не в темі чогось. А тут була саме така ситуація.
Я заплющив очі і буквально за кілька хвилин поринув у світ снів…
Зранку мене розбудив телефонний дзвінок.
- Алло? – крізь сон сказав я, навіть не дивлячись на екран.
- Спиш? – почув я голос свого колеги з місця, де я колись підробляв.
- Вже ні. Щось сталось?
- Халтурка є.
- Якого плану? – запитав я.
- По твоєму профілю. Переставити систему, почистити від вірусів, трохи офісних програм, трохи мультимедійних…
- Диск з операційною системою є?
- Нема.
- Тоді буду ставити Лінукс, - сказав я.
- Тобто?
- Операційну систему від Майкрософта ставлю лише при наявності відповідного диска у клієнта, - відрізав я. – І без варіантів.
- Чому?
- Я не зобов’язаний це пояснювати.
- Бачу ти не в дусі, - мовив співрозмовник.
- Ти навіть не уявляєш наскільки. То вас влаштовують мої умови?
- Вибач. Ні.
- Всього найкращого.
Я поклав телефон біля себе і знову спробував вмоститись зручніше. Та сон вже не йшов.
- Не дали виспатись в неділю, - буркнув я і пішов на кухню.
Не дивлячись на те, що був вихідний день, всі вже порозходились по своїх справах. На плиті стояла каструля з іще теплим картопляним пюре. Я кинув собі в тарілку, увімкнув телевізор. Там йшло якесь шоу. На іншому каналі вже хтозна-яка серія чергової мелодрами для домохазяйок. Наступним був музичний канал. Грало щось з українського. Навіть не попса. І навіть україномовне. Доволі рідкісне явище на телебаченні.
Я усівся за столом і почав їсти. В голові знову спливли думки про те, що сталося вчора. Воно було ні разу не логічно і тому мені не подобалося. Ні, я не був проти, що дівчина у мене таки не зникла і що я не потрапив під колеса машини, і що не постраждав від рук гоп-компанії, але, блін, це було якось дивно усе.
Після картоплі я налив собі соку і знову сів за стіл, на якому помітив книгу. Доволі дивну. Я прогорнув кілька сторінок і помітив, що вона практично без сюжету. Просто сукупність діалогів про відносини між людьми. Нічого такого. Але один діалог привернув увагу.
«- В тебе не буває провалів у пам’яті?
- Ну, у деяких людей буває, що від надмірних об’ємів алкоголю таке стається. Буває, внаслідок якихось травм… Буває…
- А в мене на рівному місці тиждень вилетів з голови.
- Тиждень?!
- Так. З того моменту як ми почали зустрічатися і до моменту пограбування. Пам’ять з’явилась вже в ту саму ніч…
- Буває ж таке…
- І ще кілька нестиковок виявилось.
Друг кашлянув і перепитав:
- «Нестиковок»?
- Ага. Типу ляпів. Я точно пам’ятаю, що я голився перед тим як йти на те побачення, а тоді я був у неї з борідкою… І з її слів, я відпустив борідку якраз у день, коли ми почали зустрічатись.
- Ну, може й виросла за тиждень…
- Навряд чи. Крім цього я точно пам’ятаю що при тому пограбуванні я не постраждав, а її вбили…
- Що?! Але ж вона…
- Так. Я не знаю якого біса тут коїться, але такого не може бути, що її тоді випадково пристрелили, а сьогодні я її бачу живу-здорову, а у мене вогнепальна рана…
- Може тобі привиділось?»
Ситуація тут була схожа на мою. Не один в один, але доволі близька. Я глянув на обкладинку. Дивно, але автор не зазначений. Просто заголовок. І все. Без ілюстрацій. Без жодних прологів, епілогів, слів від автора, змісту та оглядів від сторонніх авторів. Просто тридцять сторінок голого тексту.
- Що за дурня? – прошепотів я і закрив книгу. – Це просто схожа вигадана ситуація… Просто вигадана… Просто в когось така фантазія. А мені під настрій співпало… Це все не насправді.
Я трохи заспокоївся і відкрив книгу на першій сторінці. Тут не було жодного тексту. Взагалі. Відкрив на п’ятій, сьомій, двадцятій – книга була порожньою. Шістнадцять чистих аркушів. Без літер. Без слів. Без нічого. Я глянув на обкладинку. Нічого… Ніякого заголовку. Ніякого автора. Просто чиста обкладинка.
- Та що ж це коїться? – скрикнув я і кинув книгу на стіл. – Якого дідька?! Як таке може бути? Там ж був текст!! Я ж бачив!
Це нагадувало ту ситуацію зі знайомою біля театру, коли я її наче бачив, але насправді ні. Хоча хтозна… Може її таки не було.
В дверях клацнув замок. Зайшов мій батько.
- Привіт, - кивнув він мені і почав ставити на стіл купу продуктів з ринку, де він вочевидь і був. – Що робиш?
- Поїв. Он книгу глянув.
- Яку? – здивувався він. – А, це мій блокнот, - усміхнувся він і кинув вказаний об’єкт собі у сумку.
Я кивнув, поставив чашку на полицю і, вийшовши надвір, сів на лавку. Все зовсім переплуталось в голові. Складалося враження, що як тільки мій мозок виявляв десь якусь нестиковочку, або щось, що було наче зайвим, то все мінялось так, щоб її уникнути. Скидалось на якусь комп’ютерну гру з перезавантаженням рівня. Дурість, але схоже, що все було саме так. Звідси випливало, що я або у грі, або контролюю світ, або у мене реально поїхав дах. А ще та книга. Чому вона стала блокнотом? Як?!
- Трясця! – скрикнув я і вдарив кулаком по стінці.
Боляче.
- Чого розкричався? – вийшов батько. – Що сталося?
- Та то таке, - усміхнувся я, одягнувши звичну маску «У мене все супер». – Нічого страшного.
- Добре, - кивнув він і зайшов назад.
Я дістав телефон. Мені потрібно було просто з кимсь поговорити. Просто поговорити, поділитися проблемою. На крайняк вислухати про його «л*йнове життя» і зрозуміти, що не так воно все фігово в мене, як здається, що буває і гірше. Так, мені потрібно було. Але не було кому. Друг, мабуть, на роботі (вчора вихідний, значить сьогодні робочий – «плаваючий» графік). Дівчині розповідати про проблеми якось неправильно. В кращому випадку просто подумає, що я стібаюсь. В гіршому – кінець відносинам (які хтозна як з’явились) і можливий візит до психопатолога, чи психіатра (не знаю, яка між ними різниця).
Не встиг я покласти телефон до кишені, як він завібрував. Висвітлювався зовсім невідомий мені номер. Наче моя мережа. Тут варіантів було небагато – або хтось з тих, про кого я волів би забути і видалив із списку контактів, або в когось нема грошей на рахунку і він взяв у когось телефон.
Зрештою я підняв трубку:
- Так?
- Ну, привіт, - почувся там чоловічий голос.
Я не знав хто це.
- Ти хто такий?
- Ти мене навряд чи знаєш – засміялись у трубці. – Я, власне, чого телефоную – зустрінемось сьогодні? О шостій біля годинника. Окей?
- Добре, - відповів я.
Там поклали трубку.
Власне, а що я втрачав? Можна і сходити. Правда стати не на зазначеному місці, а десь неподалік і дивитися хто прийде. А там буде видно. Якщо я його не знаю, то просто піти додому. Якщо ж знаю, то він сам мене помітить. Мабуть.
О пів на шосту я прийшов в зазначене місце і сів на лавці метрах у ста. Так, я люблю пунктуальність. Ненавиджу коли хтось мене чекає.
П’ята сорок…
П’ята п’ятдесят…
Без п’яти шість…
Шоста…
Я окинув поглядом місцевість. Десь неподалік ходили закохані пари, сиділи підстаркуваті люди, продавали морозиво, повітряні кульки та купу всього іншого. Типовий осінній вечір. Не було видно нікого, кого б я знав. Біля годинника теж нікого не було.
Тут два варіанти – або мене просто розіграли, або помилилися номером і потім змінили місце зустрічі. Або варіант три – особа, яка назначила зустріч, запізнюється.
- Сподіваюсь, спізнюється, - сказав я вголос.
- Ні. Я прийшов вчасно. Майже… - почувся голос і я розвернувся.
Прямо навпроти лавки стояв хлопець мого зросту в джинсах і байковій сорочці. Зовсім мені не знайомий.
- Домовились же біля годинника, - мовив він з докором у голосі.
- А я тут сів, - потиснув я плечима.
- Окей, фігня. Часу мало, тому слухай мене.
- Давай! – сказав я.
- По-перше, те, що з тобою відбувається – реально. Так, це така реальність. До біса нереальна, але нічим від того не гірша, хоча і не краща. Менше з тим. В тебе ситуації міняються на кращі, чи на гірші? Думаю, що на кращі.
- Так, - кивнув я, доволі спантеличений.
- Логічно. В мене на гірші, - ніби між іншим сказав мій співрозмовник і продовжив: - По-друге, краще намагайся нічого не змінювати. Я не знаю наскільки багато є варіантів розвитку життя. І в один прекрасний момент ти таки можеш просто померти, нічого не змінивши у власному житті. Ні на краще, ні на гірше. По-третє, краще нікому не казати про цю твою особливість… Я знаю, що це важко. Але факт є фактом. Звісно, право твоє. Але тоді ти швидше за все опинишся в клініці, звідки ти вже не зможеш вибратись шляхом зміни реальності. В мене така була лажа…
- Але ж ти тут, - почав було я.
- Так, я тут. Але доволі ненадовго. Мене виписали, коли я перестав казати, що життя багатоваріантне. Коли я сказав, що це все було не насправді. Коротше кажучи коли я дав їм зрозуміти, що я теж така проста сіра маса, як решта населення.
- І?
- І все. Але мене тепер, швидше за все, намагаються контролювати, оскільки вважають доволі неврівноваженим. Психічно хворим, якщо виражатись так, як вони думають.
- Чому я маю тобі вірити? – посміхнувся я.
- Вірити, чи не вірити, слухати, чи не слухати – це все твоя справа. Ти маєш право вибору, - швидко сказав мій співрозмовник.
- Як ти мене знайшов? – запитав я.
Відповіді не пролунало. Хлопець окинув поглядом місце, ковтнув слину і кинувся кудись бігти. Я сидів ні в сих, ні в тих. Я був просто шокований. З одного боку почуте ніби прояснювало поточну ситуацію. А з іншого воно було не надто правдоподібне. Хоча доволі логічне. Власне, чому я парюсь щодо того наскільки почуте схоже на правду? Те, що відбувається теж не надто справжнє якесь. Але ж воно таки відбувається. Але хіба таке може бути? А якщо ні, тоді як воно змогло статися? А може, воно й не сталося і це все мені просто здалося… Якщо так, то в мене просто дах поїхав…
Не варто було приходити. Не варто було слухати. Треба було сказати, що нікуди не піду…
Я встав з лавки і пішов вулицею додому.
- З дороги!! – почув я, повернув голову і устиг відскочити від велосипеда, який нісся прямо на мене.
- Придурок! – крикнув я і наступної миті почув виск гальм за своєю спиною.
Авто зупинилося біля самих моїх ніг. Звідти вискочив якийсь дядько і заволав на мене:
- Ти під ноги дивишся, довбню?!
- А що я? – крикнув я у відповідь. – Мене щойно той дятел на ровері ледве не збив!
Той, продовжуючи лаятись, сів назад у своє авто і поїхав далі. Я плюнув йому услід і продовжив свій шлях. Два кілометри вулицями, поворот ключа і я зайшов у будинок.
- Ти вже прийшов? – почувся голос батька з кухні.
- Так, - відповів я, знімаючи кросівки.
- Чудово, допоможи вчепити полицю під телевізор.
Я підійшов.
- Мені незручно тримати і бити одночасно. Я потримаю, а ти забий дюбель, - мовив він.
- Добре, - кивнув я і взяв викрутку.
Кілька хвилин і полиця наче була в нормі.
- Зараз принесу телевізор, - сказав тато і пішов у кімнату.
Потім вийшов звідти, тримаючи не надто легкий телевізор. Згоден, він не був спеціально для кухні, але в принципі теж сюди підходив. Зокрема по кольору.
- Супер! – сказав я. коли телик ми таки запхали на полицю.
- Фото на фоні нового телевізора на новій полиці! – скомандував батько.
Він взагалі любить все історично закарбовувати. Добре, що пам’ятний напис не зробив. Я став біля полиці і трохи сперся рукою на стінку. Іншу засунув до кишені.
- І… сииир!
Я спробував усміхнутись, але в наступний момент пролунав крик тата:
- Обережно!
Я озирнувся і тільки помітив телевізор, що падав прямісінько мені на голову. Я тільки й встиг, що скрикнути…
Потім удар!
Темрява…
Тиша…
[b]4…[/b]
- Чого розкричався? – почув я голос батька і помітив, що я сидів на лавці під будинком.
Болів кулак.
- Що сталося? – запитав тато.
- Нічого, - пробурмотів я і поторкав свою голову.
Вона не боліла, а мала б після падіння на мене телевізора. Як не дивно, але на годиннику був ранок.
- Ну й добре, - сказав батько і зайшов усередину.
Я заглянув через вікно до кухні. Полиці з телевізором не було. Не було й слідів від дюбелів, які я забивав. Очевидно, мене кинуло назад у часі. Але що ж змінилося?
В кишені завібрував телефон. Той самий незнайомий номер. Власне, я тепер знав чий він, тому трубку брати не захотів. Я ж пам’ятав чим усе скінчилось (чи все-таки скінчиться?). Той вібрував з хвилину, потім перестав. Другого дзвінка не було. Я видихнув.
Отож, що я маю? Я наче почув версію чому все так відбувається і чим це мені загрожує. Але з іншого боку не факт, що це мені хтось сказав. Можливо, це був лише глюк, витвір уяви. Як і все інше, що сталося вдруге. Тобто вдруге, але не так, як вперше…
Звучить доволі дурнувато. Але як вже є… Що ж робити?
В руці знову завібрував телефон.
- Той самий? – подумав я, але ні – телефонував моя дівчина.
- Так? – підняв трубку я.
- Привіт.
- Привіт.
- Пішли на вечірку сьогодні, - пролунала пропозиція.
- А який привід?
- День народження у моєї подруги.
- Сама не можеш піти? – запитав я ніби між іншим.
- Ти соромишся кудись зі мною піти? – прозвучав у відповідь ображений голос.
- Ні, що ти? Я просто не знаю її і якось нелогічно іти в гості до невідомої мені особи.
- Ти таки соромишся…
- Та ні! – вже скрикнув я. – Нічого я не соромлюсь! Я просто швидше за все не знаю її! Тому мені там буде як мінімум незручно.
- Думаю, ти її знаєш. Пішли.
Що ж, варіантів не було і я згодився піти.
Ввечері ми зустрілись практично біля будинку іменинниці. В руках у моєї дівчини була коробка з бантом. Ніколи не любив таку показуху.
- Заходимо! – кивнула вона.
- Умгу, - мугикнув я і ми зайшли усередину.
Поверх був майже останнім, а будинок доволі високим. На ліфті гордо висіла табличка «На ремонті» - не знаю наскільки правдива. Ми, зітхнувши, почали свій нелегкий підйом. На поверсі шостому вона зупинилась і смикнула мене за руку:
- Чекай!
- Втомилась? – запитав я.
- Не зовсім. Курити хочу.
Не запитуючи моєї думки, вона витягнула з сумочки цигарки, запалила одну і, затягнувшись, випустила клубок диму кудись убік. Я стояв збоку так, щоби не дихати нікотиновими смолами.
- Я швидко, - ніби виправдовуючись сказала дівчина.
- Та мені все одно, - відповів я. - Дарма куриш.
- Знаю. А мені подобається.
- Невже такий своєрідний кайф? – звів я брови.
- Щось типу того.
- А мені порадила б почати?
- Ні, - похитала головою вона. - Але й не забороняла б. Курити, чи не курити – вибирай сам. Ти маєш право вибору.
Так, право вибору… Я все мушу обирати сам. Бути чи не бути, палити чи не палити, вірити чи не вірити… Почуваю себе ледве не Гамлетом.
- Пішли, - кинула дівчина, погасивши цигарку і викинувши бичок.
Я кивнув і ми продовжили своє сходження на передостанній поверх. Коли ми зайшли, були вже практично всі.
- Вітаю, - радісно (можливо, й вдавано, але радісно) закричала моя дівчина, обнімаючи хазяйку свята. – Щастя, здоров’я, кохання і всього найкращого!
- Дякую, - відповіла та, усміхаючись. – Ласкаво прошу.
- Пішли, - смикнули мене за руку і я зайшов до кімнати.
З присутніх я знав всього кілька осіб. Ну, як знав – бачив кілька разів в університеті та інших місцях, куди час від часу приходив. Решту я бачив вперше. На відміну від моєї дівчини. Складалося враження, що вона знає їх усіх. Можливо, так і було. Власне, для мене це не грало жодної ролі. Тому я сів на диван, де вже вели бесіду якісь двоє, і вийняв з кишені телефон. Просто так вийняв. Імітація зайнятості. Пройшовся двічі по смс-ках. Раз по списку прийнятих та пропущених дзвінків. Після цього сховав телефон до кишені. В цей момент підійшла моя дівчина:
- Що сидиш? Пішли – щось перехопимо. Тут не буде застілля. Шведський стіл.
- Ага, - кивнув я, хоча мені було по великому рахунку плювати.
Біля столу з різними канапками та закусками ми зупинились. Я взяв кілька бутербродів, вона якісь закуски, що мені на вигляд зовсім не сподобались. Потім сіли на кілька стільців біля стінки.
- Непогано тут, так? - пролунало до мене запитання з категорії «бла-бла-бла».
- Так! – відповів я, відправляючи в рот решту бутерброда.
- Треба щось випити! Принеси, га?
Я кивнув, піднявся зі стільця і підійшов до столика. Стояло кілька порожніх стаканів. Біля них пляшка з якимось вином – ніколи в них не розбирався. Ще поруч кілька пляшок з горілкою різних виробників. Щоб був вибір…
Взявши в руки пляшку вина, я помітив, що вона була закрита.
- Налий! – кивнула моя дівчина.
- Закрита! – ніяково потиснув плечима я.
- Відкрий!
Логічно. Штопор лежав неподалік. Я вкрутив його в пробку і почав потихенько виймати. Легенький хлопок повітря, що проникло до пляшки – і корок разом із штопором було покладено на стіл. Взяв у руку пляшку і намірився налити. За спиною почувся шурхіт, скрики і в наступний момент я відчув, як хтось штовхає мене в руку.
Прямо в лікоть!
Прямо в ліктьовий нерв!
Руку наче прострілило! Такий пронизуючий біль!
- Трясця! – скрикнув я і випустив з рук пляшку.
Вона стрімко полетіла донизу, зачепивши на своєму шляху вже відкриту кимсь пляшку з горілкою та кілька фужерів.
- Ні! – крикнув я, намагаючись спіймати, але в наступний момент відчув, як на мене хтось налетів, штовхнув.
За мить пляшки та фужери досягли землі та з жахливим дзенькотом розлетілись на друзки. Алкоголь бризнув на всі боки. Частина потрапила в попільничку на столику і відразу ж зайнялась – вочевидь хтось так і не затушив цигарку. Звідти вогонь перекинувся на алкогольну калюжу і попрямував до мене. Я хотів щось скрикнути і…
- Ну, наливаєш, чи ні? – почувся голос над вухом.
Я окинув поглядом кімнату. Нічого не горіло. Нічого не було розбито. Жодних слідів пожежі, скла. Всі спокійно п’ють, їдять, спілкуються.
- Наливаєш? – повторила запитання дівчина.
- Так, - кивнув я, доволі спантеличений. – Ось, - і налив у фужер вина.
- Щось сталося?
- Ні-ні, все нормально. Я відійду, - сказав я і вийшов з кімнати.
В коридорі якась парочка вже цілувалась, не соромлячись бути побаченими. Я пройшов повз них і вийшов на сходи. Там не було нікого. Кількома поверхами нижче хтось палив цигарки і сюди підіймався тоненький димок.
Погляд впав на люк під стелею. Сходки туди були. Замок не висів. Власне, свіже повітря, мабуть, гарне місце для роздумів. Я видихнув, відкрив люк і піднявся нагору. В обличчя відразу ж вдарив свіжий і доволі холодний вітер. Осінній вечір, як не як.
Порожньо. Ніхто не завадить. Значить тут можна обдумати все і вся…
Спробувати розібратись.
Хоча б спробувати.
[b]0…[/b]
Отож, тепер ви розумієте мою ситуацію. Доволі паскудно, чи не так? Я вже просто заплутався у всьому і навіть у самому собі. Сказати комусь – це значить підписати собі бюлетень в дурку, мовчати також складно, оскільки це втримати в собі доволі і доволі непросто.
Тому я стою тут, біля парапету і обдумую свій доволі нелегкий вибір. Що робити? Ступити всього один крок вперед і сподіватись, що я покінчу врешті-решт з цим усім? А може спуститися вниз і продовжити гулянку, напитись і сподіватись, що печінка не витримає? А може піти, сказати комусь і хай буде що буде? А може змовчати і сподіватись, що це саме колись скінчиться?
Купа варіантів. Треба вибрати один. Монетка не захотіла вирішувати за мене. Звичайно, вона не в праві.
Я мушу зробити сам цей вибір.
Я сам повинен вирішити.
Це моє право.
Право вибору…
Кінець.
Вересень 2012.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414194
дата надходження 30.03.2013
дата закладки 31.03.2013
ПРЕЛЮД
Знов державні вітри-суховії
гасять кращих надій вогні.
[b]Україна забутої мрії[/b]
може тільки приснитись мені.
Та не гнівайтесь, люди добрі,
що мерещиться всяке у снах.
Ніби в п’ятах є заячий страх.
Ви ж не менше, ніж я, хоробрі
як не в ділі, то на словах.
Це ж не те, що в Лук’янівці скніти,
чи на розстріл іти наповал.
З забороною пити і їсти
не пошлють нас кудись за Арал.
Десь близенько посадять нас разом
на своїй українській землі,
де ніхто не злякає Донбасом
і усіх не з’їдять москалі.
ІНТЕРМЕЦО
Тепер почнемо трошки веселіше.
Хоч про любов не можна жартома,
але й без неї буде значно гірше,
коли ні мрії, ні надій нема.
Про мрії написати я не проти.
Вони приходять часом уві сні.
Які в нас люди! І які пісні!
А die Geschwistern – Russia and Europa!
сказати б краще, – [i]снились ви мені![/i]
Ще краще можна – про густі тумани,
про те, як з гречки – у траву в росі.
Та це напишуть інші графомани,
а я не вмію мріяти як всі.
А мрійникам від юності, призна́юсь,
що марно сподіватись. Та проте
я [i]без надії[/i], все ще [i]сподіваюсь[/i]:
аби всі мрії за життя збувались,
то й ви до лепти трошки додасте.
СОН 1. ЯКБИ МИ ПРОСНУЛИСЬ
От уявімо, не спимо.
Вже всі кайдани розірвали.
Сказали встати, ми повстали
і як не дивно, стоїмо.
І спромоглися всі до праці.
Всім лихварям дали по шапці!
Нардепи стали у ярмо.
І потягнули!
Де галопом,
а де – алюром у Європу
всі разом дружно біжимо.
Попе́реду – народний спікер,
за ним – вчорашній комуніст
тепер – вузький спеціаліст
і за сумісництвом, як лікар
по зуботичинах – дантист.
Аби усі були зубаті
для захисту святих ідей –
цілком доступні депутати
для недото́рканих людей.
Нас поважають європейці,
американці руку жмуть,
індійці Україні-ненці
санскритом шану віддають.
Нам помагають в Пакистані
прогодувати всіх братів,
нас рекламують на екрані,
що від Карпат аж до Кубані –
ми Русь, але без москалів.
Ось-ось, та й вийдемо з руїни,
ще крок – та й звернемо на шлях,
де буде влада в Україні
не в пазурах, що рвуть нас нині,
а в Божих праведних руках.
Де Бог наш – це дари природи,
це віра в царство мудреців,
це сила вільного народу,
це правда, совість і свобода,
це клич пророків і вождів,
не вопіющих у пустині,
що тільки розтривожать слух,
не бронзовіючих в гордині,
а тих, що прісно і донині
ще сіють Слово, тягнуть плуг,
творя́ть добро, аби в людині
проснувся український дух.
СОН 2. ОСТАННІ ЦІННОСТІ
І сниться сон про те, чого ми варті
на рубежі епох-тисячоліть.
Ми стоїмо в майбутнього на варті.
Нам кажуть: [i]«Мрійте, жуйте і творіть.
Ваяйте! Хоч і віршики пишіть,
коли на інші ролі вже не здатні.[/i]
Хай скреготять ні мертві-ні живі,
що в руки тяжко і на серці млосно.
А як же будувати новий вік,
коли за це не братися серйозно?
Історія не визначає шлях
від плінтуса до залишків карнизу.
Трухляву владу зверху і донизу
давно пора міняти на місцях.
Аби в герої нового сторіччя
прийшли достойні часу діячі
з душею, що сіяє і вночі,
з відкритим,
славним,
людяним обличчям.
СОН 3. В РУКУ?
А далі все таке, немов у сні,
що з москалями ніби можна вжитись,
коли у душу не плюють мені,
і серцю більше нічого журитись,
що між своїх, немов на чужині.
Що і в Європі – не на сквозняку,
що вимете і дух, і прах секістів,
і в більшості вже рильце не в пушку
на злачних кріслах у зручному місці.
Своє належне мають трударі.
Заткнулись резиденти і агенти.
Колона п’ята грузить якорі.
Не брешуть так, як треба на горі,
і тло від українських президентів
не світить претендентам у царі.
Забуті канібальські апетити,
пішов на дно всеукраїнський тип
загарбників суспільного корита
від злодія в законі до бандита.
І власні грати на́вколо садиб
не гарантують спокій паразита.
Працюють декларовані програми
і розуму, і глузду завдяки,
і десять кроків від А-LA-Vітьки
вже не ведуть до прірви чи до ями
під помах нечестивої руки.
Не пхають фейси у дереворити
творці смішних програмок і ідей.
На глум півсвіту краще не свистіти.
Дива!
З-за позолочених дверей
наказ Феміди чують посполиті:
[i]«Якщо судити, то усіх судити,
хто зловживав довірою людей».
[/i] Пішли на схід підпільні отамани
і від сусід лунає: [i]гоп-ура![/i] –
де український новий Параджанов
знімає фільм про Ворона Шкляра.
Це не про те, що спереду нас рать.
і не про те, що ззаду теж не краще,
коли говорить автомат-калашник,
якщо чужій історії навчать
у нас Держдума, а у них Табачник.
Аби усе, що мріялось як міф
про вільну, сильну, рівну, незалежну,
перевелось на глум братів своїх
з добра для всіх – на зовсім протилежне.
Де ми, як оглашенні, стоїмо
не для молитви явно, а для страти:
[i]– Та не журіться, люди, ми спимо.
Все якось буде і прийде само.
Не треба, куме, сили витрачати.
[/i] В наш час єдина мрія має сенс,
що, може, криміналом нагородять,
аби усіх судив з печер балбес.
Нехай триває судовий процес,
щоб вироком нащадків
стала сповідь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414056
дата надходження 30.03.2013
дата закладки 30.03.2013
Почну і закінчу простими словами,
І текстом банальним, до волі простим.
Складних філософій не буде ні граму,
Комусь мо' здаюсь я поетом складним.
***
Відкрий себе - досі нечитану книжку,
Сміливо всміхнися до власного "Я",
Навік розпрощайся із "тишком" та "нишком",
Щоб сімку замкнути у слові СІМ'Я.
Сім'я - то суспільство, а ми в ньому - браття
І сестри, з життєвим вогнем у очах,
Ми в праві вирішувать і обирати,
Прямим чи тернистим розстелиться шлях.
Тож годі просиждувать власне майбутнє,
І мовчки тікать від нагальних проблем,
На власному балі зберігши присутність,
Не блазнем залишся, а стань королем!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414041
дата надходження 30.03.2013
дата закладки 30.03.2013
Чом це ми страждаємо,
І за що бідуємо? –
Солов’їну маємо,
А самі шпакуємо.
За грошвою, долею,
Мовою й естрадою
До сусіда ходимо –
Це не звемо зрадою.
В недоносках західних,
В «ширнетребі» східному –
«Не пристало лагідно
Розмовлять по-рідному».
За гарапник боремось,
Усім панам служимо,
Чужим богам молимось,
А свого паплюжимо…
А не всяк час вадилось!
Бо ж була віддушина,
Та як завше зрадами
Й «жабою» задушена.
Поступились долею
За папір з лелекою*,
Знехтували волею –
Стрілися з халепою.
За чужим зітхаємо,
А своє марнуємо…
Ось чому страждаємо,
Ось за що бідуємо.
[i]*200-гривнева банкнота[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413506
дата надходження 28.03.2013
дата закладки 28.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.03.2013
Неначе хвилею карибського Гольфстріму,
Пробившись крізь тайфунів незбагненний тиск.
Ти увірвалась в пульсування мої стрімко,
Цілодобово засліпивши Сонця диск.
Я вже не я, ось бачу вихід із тунелю
У павутинні позитивних чарувань.
Воліє серце вистрибнути в тарантелі,
Побігти слідом за тобою в небокрай!
Заполонила ти світанки чорно-білі
Метеликами різнобарвних відчуттів.
Ловлю їх в жмені в площині своїй похилій,
Не наздогнати їх, пізнати – й поготів!
Тобою дихаю у спокої сакральнім,
Живу і не живу в піднесенні легкім.
Вже світить протозірка в завитку спіральнім
І скоро спалахнуть реакції жаркі.
Шалені і сейсмічно небезпечні сили,
Впустили кулю-блискавку в мій тарарам.
Нікчемні сутінки граніту відступили,
Відкривши нариси останніх панорам.
А там – подібна до прибою моря втіха,
Мій теплий вітерець в безодні самоти.
То за собою кличеш, то все надиш стиха,
То в сьомі небеса вплітаєш мій мотив.
Не сплутаю ніколи ритм твоїх підборів,
Бо так спокусливо ступаєш тільки ти!
Пливуть блаженно в горизонти неозорі,
До тебе почуття в проміння красоти…
12:16, 13.11.2010 рік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403044
дата надходження 21.02.2013
дата закладки 23.02.2013
Нема приколів цього світу,
Щоб десь сидіти й тим радіти.
Гукає світ помандрувати,
Щоб було що фантазувати,
Коли заглянуть в очі діти...
Степ довкола - правда гола.
Річка поле пропорола.
Де неба синь горбами чахне,
Де геть столицею не пахне,
Жив Праведник на грані фолу:
Бодяжив час, ростив бички,
Пшеницю, кріп і бурячки.
Так дуже праведний від Бога.
Не переводилися в нього
"Франковиковички" й качки!
Ну а по осені - обжинки!
Збирав зерно та різав свинки.
І все товаром у столиці,
З доставкою, як то годиться,
Міняв на "лесіукраїнки"...
В степи вертався не в Hyundai.
І не кудись там на Гаваї,
А пішки йшов, зганяв жири,
На безпросвітлі хутори,
Де світло в хащах потопає.
Але там вірно мусиш жить.
Коли побачив: хтось лежить -
В канаві вимкнув навігатор.
Чи п'янь яка? Чи літератор?
Бо якось поетично спить...
...Скрутилась бубликом в канаві
Жива душа в колишній славі.
В торбину голову уперла.
Сопить, знать точно, не померла.
Пускає вусики курчаві...
Він чоловіка розбудив.
Пита: "Чого тут заблудив?"
Мужчина белькотить цікаво...
Про іже лаври, іже право.
І "іже ж..." вірші городив!
От, Праведник узяв небогу
З собою разом у дорогу.
Хай приживеться, не об'їсть.
Би був би роботящий гість.
За що й подякувати Богу!
Отак нам знаний мандрівник,
Як зі столиці тихо зник,
У Праведника опинився.
Неначе вдруге народився -
Не майстер, та й не чередник.
Взяв Праведник його служити:
Те-се під свинками робити.
Все дивувався: он же як
Побачив світу неборак,
Що став віршами говорити!
Поет смикне трави бичкам,
Налляє варива качкам,
Зупиниться серед городу
Й читає в голос якусь оду,
Чи ще якийся філіграм.
Ізвів на грець пуди паперу,
В гусей усі гусячі пера...
Тож гуси ладні були ловко
Хоч зараз сісти у духовку!
Мандрівнику "мастя" поперла.
І на що вже ота столиця,
Де Цар від люті скажениться?
(Від недостатності гормонів
Став шокером для міліонів!)
Митцям тамтешнім воля сниться.
Цар, було, упійме старого
Артиста дуже Поплавського.
Здере перуку й лису міну
Вмочає в борщ, як цибулину!
І реваншизм тут ні до чого...
А коміків, на помсту люту,
Садив в калюжі з каламуту.
Й Ціляв в лоби безцінні яйця
Від Фаберже, чи від китайців,
Щоб не плодили сміх і смуту.
Народників, не сміть радіти,
Звелів запхнути у трембіти.
Зірок естради взагалі
Спустив із неба до землі,
Щоби підвальні освітити.
Розплавив тони казинаків
Читцям і дикторам в ротяки.
А Шустерайву - "live" творив:
В штани відро смоли залив
І приліпив хвоста до... торсу.
Злобився Цар, як чорт чудив!
Хоч, кажуть, чемергес не пив.
То ж краще треба буть подалі,
Й не потраплять на фестивалі,
Що самодержець закрутив.
Мандрівнику ж - рай як ніколи!
Співай собі як ті Ґринджоли...
Вікуйся біля свинок сидьма.
Та там дружина була відьма.
Повір брехні без протоколу!
Отак у світі всяк буває,
Що Праведник того не знає
Яка змія живе під носом.
Біжить від нього правда боса,
Святі скрижалі оскверняє.
Дружина рядяна у гладь -
Почала супчики складать:
Бовтянку з меду і сметанки...
Чи то грибків (одні поганки),
Щоби поета спокушать!
Та і падлюча, хоч без рила,
Поету пакості робила.
Все лізла музою на очі,
І ще й являлась серед ночі
У чому мати народила.
Як тільки Праведник із двору,
Дружина зразу у потвору
Вродливу й голу прикидалась.
І всяк поету попадалась
Для міркувань і розговору.
Конфлікт, як правило, назрів.
Всю правду Праведник уздрів.
Схопила праведна рука
За шиворот мандрівника.
Гріх правди помстою горів:
"Це ти отой паскудний любка,
Кого шукає Цар і Дупка?
Прижився в маслі, як калач,
Поет-лінгвіст-перекладач!
Ач, як тобі запала юпка?!"
І здати перекладача рішив
Царю без всяких баришів -
Відправити туди лінгвіста,
Де квітнуть мрії фаталіста.
Аби підступник не грішив!
Склав Праведник посилку вдалу
Із броньового матеріалу.
Мандрівника туди згорта,
Як то шкідливого кота,
Щоби послать по спецканалу.
Та й відьма оди не забула
В часи шабашного розгулу!
Бальзам кида очми на рани...
Й перо чарівне пелікана
В посилку тайно утикнула.
Ой, боронь Боже, те перо
Стягати грошики могло...
Положиш коло нього гривню,
Вона засвітиться чарівно
І щезне. Наче й не було!
Столиця! Божа примадонна!
Обійстя царської корони.
Хоч вік ходи по Арсенальній -
Схорони банкові й кав’ярні...
Кав’ярні й банкові схорони.
Всесвітній МВФ-ний Щур
Мав у столиці свій гламур -
Будівлю важну з прапорцями,
Що висотою Фудзіями
Вражав неперелазний мур...
Цар до Щура всяк забігав,
Коли грошву розтринь-кував.
Мистецькі акції й гастролі
Ковтали грошиків доволі,
Та і бомонд багато крав...
"Вельмишановний Щуре, пліз,
Я не Алькаїд, не Грінпіс,
Я бідний син Котигорошка...
Позичте грошиків ще трошки." -
Благав і плакався до сліз.
"Окейя, гроші позичать?!!!
I am is not Тереза мать!" -
Так Щур на те відповідав
І до мобілки припадав...
"У тричі будеш віддавать!"
Отак все тричі, та все тричі.
В заставі вже і віск, і свічі.
І край приходить не сяк-так...
Цар кредитований жебрак!
Ще й множину у злидні кличе.
Та й не самотній. З ним плеяда
Сподвижників - Богемна Рада!
Переобранців інститут -
Перебрання перевертут,
Перевертепів кавалькада...
Опсь! Рада - точно каламбур!
Живе там вічний Балагур.
Там є цілюща атмосфера,
Щоб розмножалися химери
Дефакто, Дебіл і Деюр.
І в Раду цю, по спецканалу,
Посилку броньову прислали...
Залізний короб на сто п’ять.
Щоб цю посилку розпилять
Позачерговицю зібрали.
Один забрався на трибуну,
Пропонував пиляти струмом.
А інший клявся бородою,
Пиляти краще би водою...
Й назвав колегу тягнидумом.
Колега "жесть"! Відповідав,
Колезі фігу-с показав.
За що колега розізлився
І по-феншую розходився.
Й колезі ребра рахував...
В азарті бойової хули
Про ту посилку всі забули.
І тільки Дупка не заспав,
Броньовану посилку вкрав,
А всім казав, що так і було.
Він, розпилять броню-сталюку,
Призвав освіту і науку,
І всі елітні гарнізони
Військових та спецохорони -
Сяку-таку і бяку, й буку.
Дивились на посилку з броні
Всі у пагонах й безпагонні,
Над нею золотом бряжчали
Фельдмаршали і генерали,
Уми з пардоном й безпардонні.
Не піддається для розпилу
Коробка. Ще й таємну силу
Всім науковцям показала:
У них річний бюджет украла!
А у військових пільги збрила...
То навіть Дупка страх пізнав,
Коли експериментував:
Поклав біля броні десятку -
Мигнула й щезла без остатку...
На всю столицю був аврал!
Щур лють урчав: "Не може бути?"
Й поклав з плеча мішок валюти.
Ага, прокол! Мішок заблимав
І наче привід з світу здимів.
Щур верещав, як шибонутий!
В столиці чуда мало й мало.
Прийшло таке, що й не чекали -
Всі кошти завертають ласти...
І де те чудо вчилось красти?
Так ловко і бюджет не крали.
Притулить цент хтось випадково
До спецоб’єкту броньового -
Заблимає нікчемством цент
І щезне все в один момент,
Що й в гаманцях нема нічого.
Столиця - Божа чарівниця.
В ній чудом є люба дрібниця.
То ту коробку із металу,
Що ловко статки викрадала,
Воздвигли "бюстом" у столиці.
Тепер ходці за сотні миль,
Несуть грошвицю звідусіль
До металічної коробки.
На ній же феміністок попки
Без стрінгів дрицяють кадриль...
Її вночі як скарб вартують.
А денно збоченці ґвалтують.
Ніхто не відає й на мить,
Що в ній поет з пером сидить.
І все побачене віршує.
То став той Куб "викрадача"
На кшталт: квадрат Малевича.
Як символ - статуя Свободи,
Як пірсінг - писк попси і моди,
Як мрія - лампа Ілліча...
В гідропросторах океану,
В царинах Кука й Магеллана,
Там де ні неба, ні землі,
Бульки лише і коралі,
Був острів дикий Пелікана.
Ходи там голим і не гидко,
Ба навіть з космосу не видко,
Закутані в імлу і пар:
Кусок землі (кілька гектар),
Чарівний ліс і дівка - квітка.
Жила в банановім палаці
Царівна дівка Тіки-Цяця.
Бурштинна - пензля Тиціана,
Дочка старого Пелікана
І муз, що тамички гніздяться.
Жила собі, біди не знала,
Макак пискливих розважала.
Якщо вітрами місяць видми -
Туди на раз злітались відьми,
Щоб Цяця їх полоскотала.
А ще на острові такому
Є озеро в гаю лісному.
Де відьми весело купались
І пір’ям птахів обсипались,
Сьорбнувши коки, бренді й рому.
Та трапилось, хоч оптом згинь,
Замість пір’їни грошик - дзинь!
А там і гривня, ціла пачка,
А там і доларів заначка,
Мішок валюти. Й банк "Ірпінь"...
За кілька діб, чи то годин,
Ірпінь дістався до глибин.
Забив все озеро грошвою -
Немає відьмам водопою,
Нема купелі із пір’їн!
Біда весь острів сполошила.
До Цяці відьми прилетіли:
"Кому у світі втіх не йметься?
Звідкіль грошва сюди кладеться?
Чому ірпіниться без мила?"
То Цяця карти витягає,
Ірпінь на карти розкладає...
Чи лялька то яка? Споруда?
Чи кінострічка Голівуда?
Хто той Ірпінь у світі знає?
На картах Цяця: гиця-дриця!
І в мить малюється світлиця...
Ірпінь не лялька, не намисто,
Ірпінь - ріка, вокзал і місто...
За ним ховається столиця!
На карти лише оком кинь:
Там не один такий Ірпінь...
Там Буча, Фастів і Гнедин,
І Васильків, і Лебедин.
Ого, Всього! З яких корінь?
Яка така, ота царина,
Від Бучі і до Лебедина?
Ану, давайте всі сюди!
Вилазьте відьми із води,
Ліпіть брехню без пластиліну!
О, Україна! О, місцина!
Гетьманство з сотого коліна!
Князівства тисячного гени!
І там живуть аборигени
В умовах фіто карантину...
Так, в центрі древньої Європи
Хліб сіль жують Єврокантропи,
Із Гей-єм, з Будьмо-м наодинці!
Так звані вільні українці,
Комусь пани, комусь холопи.
І всі вони в столицю пруться,
За гроші перед містом гнуться.
А вище кожного в них Цар -
Спускає статки, лють і пар,
І ловить відьом, баба Куця...
О Україна! Не Росія!
Там кожен Цар завжди месія!
І ділиться вона навпіл -
На лівий й правий вододіл.
Дніпро між ними віковіє...
Там мери з лівого на правий
Плюють отруту без угаву,
А мери праві в лівих теж
Плюють, не розбирають меж.
Так поділив канву лукавий,
Що мерам єдності нема.
Єднає їх лише зима.
Бо тільки упадуть морози,
Змерзаються і плачуть. Сльози -
Ознака злуки без ума!
Там в центрі куб, як перст стоїть.
У ньому мандрівник сидить.
І хоче того, чи не хоче,
Все віршики свої тороче,
Не зупиняється й на мить.
А ще країна привлікає
Таким, що розум витікає!
Дірки там крупні поголовно,
То ж розум витікає зовні
До Конго, Манго чи Китаю...
Царівна Цяця все це взнала
І в мрію серцем поринала:
Самій з’явитися в країні
На правій й лівій половині!
Про це у тата запитала.
Гнівився татко Пелікан:
"Не той ти вибрала канкан!
Знай, де і з ким ти поведешся,
Блошви такої ж наберешся!
Танцюй тоді під барабан.
Там же ж не Лондон, не Берлін!
Живуть там Га і Геть, і Блін...
Ніц ананасів і бананів,
Лише якась Хана з Ананьїв,
І та сховалася в полин..."
Та Цяця на своє: "Поїду!
Свою побачу Енеїду!
Ще й визволю мандрівника
Із броньового ящика!
Зірву корости геноциду!
Бач, плоть поета закували
У бронь квадратну із металу!
Так от, нікому не сховати
Натхнення в куби чи квадрати!
Поезію не вбити салом!"
Зірвалася цариця-дівка,
Покинула свою домівку.
І через хвилі і простори,
Через пустелі, ріки, гори,
Стоптала не одні кросівки.
Їй в поміч кидались дельфіни.
Їй леви підставляли спини.
Слони шлях в джунглях пробивали,
Орли в пісках оберігали.
Так Цяця йшла до України.
Столиця п’є Дніпрові води,
Законодавиця погоди!
Бо що синоптики набрешуть -
З столиці всі канали чешуть
Про благодатності природи.
І всяка акція й подія
Освітлюється оком ЗМІ-я.
На кожнім ЗМІ-ї є зарубка,
Там значиться: "Так добре, Дупка!"
Ніхто віщать без "так" не сміє.
І навіть секс, що за півночі
Віщають тим, хто портить очі,
Де пухнуть й пахнуть попки й губки,
На них тавро: "Дозволив Дупка,
Все перевірено, робоче..."
Так ЗМІ віщали, в ряди годи,
Чудну феєрію з нагоди
Якоїсь чинної річниці:
"За внесок в розвиток столиці,
Цар презентує нагороди".
Таке важливе зібрання
Зібралося іще зрання.
Тут були всі вагомі VIP-и,
Задрипанці і незадрипи...
З Європи й Азії дурня.
Попи кадилами кадились,
Салюти градом в небо бились.
Дупка в Діорі, Щур в Кардені.
А Цар у Сені, чи В Лорені -
Як завше, назви ізкрутились.
Трублять фанфарами акорди
У всіх як стяги - важні морди.
Цар нагороджує, вруча...
І починає з палача -
Медалькою "Святий і гордий".
Медальки сипались й конверти,
З ними звання: "Святий і впертий",
"Святий і злий", "Святий і ясний"...
І тут, як спалах дня прекрасний,
З’явилась Цяця! Файна... Вмерти!
Цар нижню щелепу впустив,
Аж дві медальки загубив...
Щур ледь не вистрибнув з Кардена,
А Дупка став як жах зелений,
Потім збілів, і затремтів.
У трьох в них очі, яко сливи,
Вогнем пристрасним спокусливим
Набрались у єдину мить.
А Цяця як конфуз стоїть,
Промінням сяючи вродливим.
"Ти що за цяця?" - Цар питає.
Та Щур його перебиває
І вже до Цяці з підтанцьовкой
Наскочив вишукано й ловко:
"Рlase, is madame, я вас вітаю!"
А Дупка злобство затаїв.
Він план таємний сотворив:
Щоби Щура загнать під варту,
Царя довести до інфаркту!
Бач, як царівну полюбив!
От творить що кохання сила!
І Цяця фарт Царя змінила.
Цар зруйнував всі шибиниці
Митців всіх визволив з темниці.
Став клеїть коням з гриви крила...
А Шустерайву "live" задав -
Телеканал крутий продав...
Ще й наказав, щоб щучий Дупка
Не таврував свої зарубки,
А "лайв" свободу транслював!
Одмив всіх коміків з болота,
Щоб сміх плодили по суботам.
І все до Цяці: "Диво миле,
Чого б іще тобі кортіло?
Все зроблю - то моя робота!"
Щур від Царя не відставав.
Він мур на камінь зруйнував.
Списав кредити МВФ-у,
Послав до біса свого шефа,
А Цяці персні дарував.
"What is, my golden, щоб хотіла?"
А Цяця чесно говорила:
"У мене справа, воля неба -
Поета визволити треба.
Так совість світу повеліла!"
"Яка там совість, сором, срам?!
Для тебе, мила, світ продам!
У нашім світі, не секрет,
Хто має гроші, той й поет,
Той і Шекспір й Омар Хайям!"
...Так, світ бездушний запустили
Поетів у метал закрили,
Воздвигли зраду і зневір’я.
Дійшло до того, навіть пір’я
У папірці перетворили!...
А Цар, з куточку: "То не я!
То М-органи і їх сім’я...
То Щур і всі його кредити
Бажають світом володіти!
А я для них також ... ніхто!"
Такі розмови Дупка знав
І в Інтерполі закладав...
Під варту Щур таки потрапив,
А Цар указик нацарапав -
Себе з посади, з дуру, зняв...
Он як воно перевернулось!
Країна в вибори пірнула!
Для України вимір - вибір:
Чи вектор Альпи, чи то Сибір...
Куди-небудь, аби не дуло.
Зірвалась дійством вся країна
Від партій до - громадянина.
Ще й відьмам пропозицій куча
У виборах приймати участь...
Бо це ж і їх землі шпарина.
А хитрий Дупка гав та гав,
Він Цяці злет пропонував:
"Ставай на царство царювати,
Я буду всяк допомагати,
Такий тандем ще світ не знав!"
Та Цяця розумом не хила
Цю пропаганду відхилила:
"Таки поможеш, потім зрадиш,
Мене в Лук’янівку посадиш...
Я за поетом приїздила!"
От той поет! Невільник броні!
Як мандрівник потусторонній,
Всяк Дупці портить інтерес
І план, і виборчий процес.
Хай йде до Фені, чи Єдроні!
Про те не знав і сам Мінюст -
Вандали зруйнували "бюст".
Списали акт на комуністів,
А ті на націоналістів...
Лиш парував словесний дуст.
Нема сталевої коробки.
Сховали феміністки попки.
І лише Дупка знав: майнув
Куб в Маріїнську глибину!
Хай Цяця скаче, хоч і гопки!
Образа Цяці в серце сіла,
Зібрала відмів і звеліла
Їм розгорнути пропаганду
Таку, щоб навіть і в Уганду
До влади Дупці не кортіло!
І був канкан, і був майдан.
І Дупка вже тепер не пан...
Письменник! Пише мемуари
Десь у Росії, де є нари,
А може втік у Казахстан.
Верталась Цяця сумно-фея.
Колишній Цар сльозу за нею
Пустив і пальчиком протер.
Він теж тепер пенсіонер
І також пише ахінею...
А Щур потрапив в Улан-Батор!
Як то всесвітній літератор,
Заяви пише в фонди змістом:
Не він є антиглобалістом,
Не він Алькаїди фундатор...
Додому Цяця поверталась
Їй і зоря не посміхалась.
Її верблюд сумну будив
І сорок днів в пісках водив,
Щоб від печалі лікувалась.
І ось вона прийшла до татка.
Там у дворі стоїть, як хатка,
Покритий пальмою намет -
А в нім, не вірити, чермет!
Залізний бокс! Оце загадка!
Загадку викрив Пелікан:
"Я обшукав весь океан,
Поки знайшов оце добро...
У нім лежить моє перо...
І твій, мабуть ще, графоман..."
Все засміялося довкола.
Все небо сипалося долу.
На сонце падали кокоси
І ґвалт стояв сміхоголосий
Як на фіналі по футболу.
Та спершу тато короб взяв
До озера й пустив на плав.
Щоб гроші броні доторкнулись
І власникам своїм вернулись -
Хто скільки клав, той тільки й мав.
Вода знов світлом заблищала.
І цяця першою ступала
У озеро краплин чарівних -
На те вона була царівна,
Мандрівника яка чекала...
Секрети світу з неба впали.
Царівна бронь поцілувала...
І короб з броні-сталі трісь,
Розсипався і хутко дівсь,
Туди, де жаба цицьки дала.
В воді з пером в одній руці
З безмежним щастям на лиці
Стояв поет і мандрівник,
Як перед бабою мужик -
Жував ногами камінці...
То далі вже складать не треба
Віршами мову волі й неба.
Два серця збились у одне
Єдине мариво чудне,
Що зорі кликали до себе.
А десь в Ірпені грошик - дзинь
І появився банк "Ірпінь."
Гикнулось Дупці. За підкладку
Йму вернулася десятка...
От дурень був - мільярди б скинь!
Щур подив свій не міг роззути:
Йому пристав мішок валюти.
Писать заяви перестав
І десь щасливчик учесав,
Туди, куди не може бути...
Фінал в цій казці Хеппі-енд.
Та є іще один момент.
В степу, де Праведник бодяжить,
А жінка-відьма трусить сажу,
Живе у них інтелігент.
Складає вірші, як намисто,
Тягає сало й м’ясо в місто,
Над ліжком виставив портрет
І написав "І цей поет
Спочатку свиням ноги чистив!"
2013р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401446
дата надходження 15.02.2013
дата закладки 16.02.2013
Я був ще молодим в далекім краї,
І жив з батьками в іншому селі,
Сусід через дорогу, пам`ятаю,
З сім`єю жив - і діточки малі.
І ось він осідлав якусь могилу,
Високу, метрів сорок від вікна,
Можливо, там козаків хоронили,
Скелету ж двохметрова довжина.
І не було там золота й алмазів,
Лиш хрестик почорнілий від іржі,
Можливо, люди мерли від прокази,
Чи вдавнину проходили бої.
І розчарований у тій знахідці,
Він зо зла їх у яму потурляв.
А уночі йому і його жінці,
Приснився сон, навіщо відкопав?
Навіщо потривожив сон і спокій,
Так знай: ми полягли у боротьбі,
Померли ми вже більш, як триста років,
А скоро смерть надійде і тобі.
Як точно відтворився сон той віщий -
Вже через тиждень і сусід помер.
Бо тут здійснився суд, мабуть, найвищий -
Далекий шлях долоні розпростер.
І виїхали всі з цього будинку,
Знайшли десь хату в іншому селі.
Вдівець узяв із дітьми його жінку -
Лишилися лиш спогади старі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401405
дата надходження 15.02.2013
дата закладки 15.02.2013