Був колись найближчим, найріднішим, та на відстані протягнутої руки його тримала. Мав доступ до тіла, та до душі. Та не знав, що має до останнього.
Тримала його у найпотаємніших закутках. Та не пускала до них його.
Палко. Проникливо. Відверто. Проникав в мене.
Був другом, коханцем, коханим, а не здогадувався про останнє.
Відштовхувала його, аж поки не втратила.
Ми були найріднішими і найчужішими водночас.
В голос я ніколи не говорила йому, що люблю, а от в душі, про себе, я мільйони раз казала це беззвучно дивлячись у його безтями закохані очі.
Приходив завжди, коли був потрібен. Хоча був потрібен завжди, та не знав. Звала, як друга, прощалися завжди, як коханці, а може закохані.
Мабуть.
Ми і десяти хвилин не могли провести поряд у напрузі поглядів на відстані протягнутої руки, що одразу ж впадали у вирій обопільних обіймів.
Чи то кава була такою п’янкою. Чи то він п’янив мене собою.
Я не кохала його. Так я йому казала. Він думав, що я не кохаю, та інше казали мої очі, губи, думки і тіло. Боже, як би я хотіла знати, що він все бачив і розумів.
Він був моїм сонцем.
Він був моїм всим.
Його я нікому не показувала, і лиш тепер розумію чому.
Якщо щось насправді любиш, то не розказуй про це нікому.
Ось і я так його берегла.
Поки не втратила.
Було одне у нас дерево.
Під ним ми прощалися.
Недалеко від мого дому, тому маю змогу споглядати, як воно вмирає і оживає по сезонах.
Ось і наші почуття так. То вмирали. То оживали.
Пам’ятаю, як одного разу оживили їх навесні, дерево цвіло, а я стоявши під ним і у глибині обіймів коханого, шепотіла йому на вухо прохання не допустити зробити мені це знову. Щоб не дав мені піти.
Він намагався, та я знову йшла від нього. Я була молода і досить налякана. Поки не пішов він.
[b]Тоді я займала 99,99 % його душі, я і була його душею. Крім мене він любив лишень може свою гітару.
Зараз я і не 0,1 % його життя. [/b]
Одне смс за рік, і то від мене.
Одна зустріч за два роки, і то з моєї ініціативи. Лишень на годину, і для розмов про наших нинішніх. А я все ж не могла не дивитись на нього, як і завше, з теплотою у очах, смутком у серці, і словом «люблю» у голові.
[b]
Ті люди, які одного разу стали для нас кращими, особливими, ніколи не стануть просто знайомими.[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459058
дата надходження 07.11.2013
дата закладки 07.11.2013
Крок і крок, ще один, ще один…
В такт музиці, музика під настрій погоди, а вже погода не має значення, коли в душі чути відгомін ритмічних скорочень піднесеного серця.
Крок за кроком, мета вже близько, одна зі ста собі подібних впродовж дня.
А потім втома… і вже вдома…
Що, знову кави? А серце дозволяє, не протестує гупанням крізь тіло, білизну, блузку… Давай! Повне улюблене горнятко! Торкнулись губи гарячого скла, зникає запах в органах чуття, і адреналінові атоми обсмажених зерен мчаться сантиметрами втомлено-розслабленого тіла . І, о диво!. Готова рвати і метати, писати, читати, співати на повен голос, лиш би ніхто не стояв надворі під відчиненим вікном кухні, бо звідти підвищений голос звучить ще гучніше.
Агресія як відповідь депресії. Голова спазмує у скронях. Чому? Кава ще нікуди не поділася і нав»язливо натягує нервові ниточки в ритмі танцю. Повну тацю висипала пігулок. Спазмолітик? Заспокійливе? Від безсоння? Щось візьму, а воно не береться, боїться, не грає в такі ігри. Ну і хай. Попереду довга ніч…
- Давай, може ванну наберемо? Може, й для двох, та без свічок і пелюсток, лише вода. Вода і тиша, тобто твоє мовчання.
- А потім? Може вина?
- А потім.. я подумаю, чи захочу… може…мить кохання. Кілька секунд і все, вже пізно…
- Ти сьогодні хто мені – друг чи ворог, кішка чи тиха мишка? Ти любиш насильство в ліжку. А я люблю тебе, і твою рідкісну ніжність, або захмелілу мелахолійність… Дозволь собі віддатися мені. Дозволь…
Мовчазний ранок. Кава і кілька слів. Звідки агресія без причини? Від голоду, шлунок не терпить самотності, він – хижак. Він дряпає зсередини, і я, мов вовчиця гарчу на все, що порушує ще сонну рівновагу мого тіла.
Новий день. Без планів та ідей. Однаково буде так, як складуться обставини, як зійдуться люди, як накаже Бог. Лише можна прийняти все як належне, або відверто протестувати, можна усміхнутись перешкоді, підморгнути і піти далі. А можна вперто стояти на місці і обурюватись на ввесь світ, якому байдуже до твого настрою і світосприйняття. А настрій такий змінний, що навіть десяток до болю однакових днів матимуть настрій всіх кольорів веселки і від того вже в минулому часі називатимуться неповторними; давні друзі і літні люди можуть через той настрій ставати то братами за духом, то заклятими ворогами, у білизні яких копирсаєшся, як в купі секонд-хенду.
Коханому вже звично грати свою незмінну роль у виставі одного дня з єдиною сценою для двох, без глядачів і слухачів. Він – просто чоловік. А жінка зіграє всіх решта: чортицю, вовчицю, янгола, музу, коханку, ревниву дружину, дбайливу матусю…
Так цікавіше – гратися по-дитячому в дорослі ігри. Сидіти вдома і пізнавати увесь світ. Слухати тишу і чути в ній шептання янгола. Сідати за кермо і мчатися з шаленою швидкістю, навздогін часу. Втікати світ за очі ,а потім повертатись. Ненавидіти його, не в силі щось змінити, мовчки прокричати свою злобу, а потім шалено кохатись, викидаючи ввесь біль і гнів у пристрасть.
Так простіше - вчитися на власних помилках, а потім шукати в тому свою правду… Розбити любляче серце заради його щастя і втішатися тим виправданням. Натхненно віддаватися творчості: малювати плани на полотні, що за ніч знову стає білим, ліпити скульптуру власного еgо, а потім віддати дітям для забавки і поступового знищення, писати віршами кожен новий день і видавати щорічний збірник спогадів…
- У чому твоє щастя?
- У непомітних дрібницях – суницях, котрих щодня назбирую повен кошик або до половини, а ввечері ласую, або відкладаю до завтра, бо завтра може бути до сліз голодним і скорботним.
- Поділишся?
- А ти зі мною вже давно ними ласуєш, не помітив? Лови!
І усміхнулась, поцілувала, прошепотіла на вушко «Люблю». Молитва, почуття, вірність, дотики. Дітки, батьки, друзі нам і друзі ми… «Дякую» - « Люблю» - «Пробач»… Обійми, терпеливість , щире «Не плач». Смачно, правда?
- Смачно. Не помічав як часто куштував, працюю, прагну, вчуся.
- Дрібниці. З»явишся у потрібний час у потрібному місці, і вузлик зав»язався. Постукав ним у двері – якщо мигнуло червоне, зупинись, бо дасть по носі. Йдеш далі. Стукаєш знову. Зелене? Заходь і тепер працюй в поті чола.
- Усе так просто у тебе, а ти – така складна!
- Я - Жінка! А значить – твій янгол, твоя інтуїція, твій хрест і твій рай. Хіба не забагато мені, щоб бути простою і доступною? Хіба не досить для тебе Мене, щоб бути щасливим?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446974
дата надходження 03.09.2013
дата закладки 06.11.2013