Мій друже, пригадай -
Століттями не мали права на свободу.
А що ж тепер? Вона в руках,
та нагло вислизає.
Татарське й польське замінилось
на московське іго,
Що лютим вовком тихо наступає.
Він руку простягнув на землі і кордони,
На наше місце хоче посадить собі подібних.
Уже будує без вікон вагони
Щоб вивезти подалі наших рідних.
Він хоче керувати сонцем і блакиттю неба,
Вирубувать безжалісно гаї й ліси;
Вода й повітря - ось що йому треба,
він не збагне ніколи значення краси.
Повітря струєне? - Йому і байдуже,
він ще додасть щоб швидше спекатись,
Він воду струїть, якщо треба,
А потім зробить так, щоб ми не дихали.
Хтось скаже: "То усе брехня!
То є наш друг. Він хоче нам добра.
Він щедро нам дарує срібло й злато."
Ну що ж. Нехай? -
А далі змовчимо?
Бо підлих зрадників у нас завжди було багато -
Вони готові зречення свого,
За жменю срібників продати свою душу кату,
Продати в рабство будь-кого,
Та й рідну землю сплюдрувати.
А як же ти? У тебе інша думка?
Не біда! Продовжуй думати
Та вже не тут, а десь далеко там,
Де вічна мерзлота у кригу
Сковує твої промерзлі руки й ноги,
Де сніжна білизна сліпить,
Де каторжні дороги.
Ведмеді білі замість рідних коней і корів,
А замість ластівок веселих - зграї хижих круків.
Ти, замість того, щоб сидіти в колі
рідних, друзів та знайомих -
Серед таких же як і ти - бритоголових
сидиш на лаві в камері тісній.
А за вікном не тихий шелест вітру - справжній буревій,
І серце тихо плаче від розпуки.
Ну що, сподобалось? Атож!
Тоді бери й міцніш тримай
В руках свою священну зброю.
Сміливо йди вперед. Не забувай -
ти не один - ми всі з тобою.
Не словом, - ділом проженемо
Звіра хижого із нашої землі.
Покажемо що ми живі й живемо,
Ми є народ, що вже встає з колін!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462371
дата надходження 25.11.2013
дата закладки 17.12.2013
Сьогодні аж зранку надворі туман -
Надвечір зробився густіше.
Із холоду в хату піти б на диван -
Від думки про тебе тепліше.
Сей запах туману, як свіже вапно,
Вогні розчиняються в ньому.
Я дихаю радо отим кисельом -
Ше рано вертатись додому.
Я дихати буду - хай ввійде у кров,
Він всмокчеться, зробиться мною.
Мені не набридне, вдихатиму знов -
Я сили свої ним потрою.
Терпіти нема чого, холод - ніщо,
Присутність твоя мене гріє.
Не виживе довго людина, якщо
Туманом цим дихать не вміє.
Нехай є пороки, нехай від природи
Щось мало, крім розуму дали.
Нехай хворобливий - в руках в мене зброя
Набільше страшніша за рани.
У цьому сплошному вапні-молоці
Далеко малесенький вогник.
Туди я піду, а чи ні... Лиш захтів -
Для мене відкриті дороги.
Хай тяжко далеко в туман заглядать
Я бачу, що є під ногами.
Для чого чужі? Я аж до межі
Посуну своїми шляхами.
Я знаю: є пропасть, немає моста;
Я можу кричати - ти чуєш.
Хай важко поняти - мета є проста.
Можливо, колись ти відчуєш.
Мені не важливо, що думають люди.
До чого іду сам не знаю.
Нехай навіть тяжко мені буде дуже -
Виходить, знайшов, шо шукаю.
Не здержить мене сей туман - він поможе,
Й допоки не рухну від втоми,
Він буде нести мене, вилічить, може...
Ні, рано вертати додому.
Наука не скрасить в людини душі -
Я вчусь, бо так треба...
І не від знання написав я вірші,
А тупо пишу їх для тебе.
Хоча, хай там що - знання необхідне:
Дає більше влади. Я з честю
Старатимусь виконать діло потрібне.
І не відступлюсь перед смертю.
Життя - як туман, його мов нема
Дарунку цього не цінуєш.
Свідомо, повіривши в власний обман,
Чудову можливість руйнуєш.
Постійна мораль набридає, я знаю.
Можливо, занадто малий і дурний.
Мені так здавалось (тебе я кохаю)
Щоб знала: (навіки я твій).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296568
дата надходження 28.11.2011
дата закладки 01.12.2013