[i](З присвятою моєму дідусеві)[/i]
До кладовища дорога веде,
Протоптана болем й людськими сльозами.
До неї він щотижня іде,
Віком скованими ногами.
Іде він у спеку палючу, у сніг
І в листопад осінній сумний.
Дорогою йде не жаліючи ніг
І у день дощовий весняний.
Він згадує дні останні її
І мить, як уперше вони танцювали,
Як разом були тоді молоді,
Як ніжно і вірно кохали.
А він все сумує і пише вірші,
І уві сні її обіймає.
Вона закарбована в його душі.
Бо він її досі всім серцем кохає.
І квіти навколо могил посадив,
Щодня сухе листя опале змітає.
Залишився в світі самотній-один,
Єдину відраду у серці він має.
А може, коли у кімнаті один,
Коли його жодна людина не баче,
Портрет обіймає по кілька годин
І так тихо й пронизливо плаче.
Ніколи не взнаєш, що думає він,
Щоразу, коли її образ згадає
Та точно ми знаємо, він не один,
Бо й досі так сильно кохає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580279
дата надходження 10.05.2015
дата закладки 30.05.2015