* * *
Итак, "стоять до смерти"
означает иногда именно это –
быть заживо изрезанным на куски.
Но как это вышло, почему именно ты –
воплощение лютой смерти
в мировых новостях, лоскут кожи
на канцелярском ноже,
между страницами конвенций,
конденсированная боль, от которой
чужие кишки скручиваются в узел,
горячие твиты, видео 18+,
распластанное, обездвиженное тело,
чьего лица не видно,
что с некоторого мгновения издает лишь
животный хрип, расчеловечивается;
ночной ужас уцелевших, рвотные судороги,
растравляющий контент.
Но ведь также ты –
резкий удивленный крик новорожденного,
бег в высокой прохладной траве,
материнский смех,
ангина, школьные прогулы,
женщина, с которой в первый раз кончаешь,
женщина, что от тебя беременеет,
высокое июльское небо,
острая память о домашнем
утреннем свете,
скрытая мужская беззащитность –
шероховатые военные рукопожатия,
шутки, удачные и несмешные,
что-то точное и невыразимое
о любви,
алкоголь по выстуженному горлу,
общая честь погибать.
Имя, лицо.
Как оно – знать, что где-то существуют
вечера мерцающего света,
лодки с нагретыми палубами,
смех и поцелуи?
Дети плещутся на мелководье,
как будто совсем рядом,
на другом берегу
омута крови.
Затяните крепче на чёрной плоти страны
турникет границы, кровопотеря становится критической.
Каждый скажет: он – это я.
И никто не сможет представить, как это на самом деле.
Как сжатые зубы крошатся,
как угасает сознание.
Никто не придёт сюда целым,
чтобы быть расчленённым.
Доброе утро, прожорливый господь резни,
кормитель псиглавцев,
я иду к тебе по кускам.
Но вот имя. Расскажи теперь, попробуй,
в чём моя история.
(Перевод с украинского)
* * *
Отже, "стояти до смерті"
означає інколи саме це -
бути заживо порізаним на шматки.
Але як воно і чому, коли саме ти -
втілення лютої смерті
у світових новинах, клапоть шкіри
на канцелярському ножі,
між сторінками конвенцій,
конденсований біль, від якого
кишки чужі скручуються у вузол,
гарячі твіти, відео 18+,
розпластане, знерухомлене тіло,
чийого лиця не видно,
що від певної миті видає лише
тваринний хрип, розлюднюється;
нічне жахіття вцілілих, блювотні судоми,
дражливий контент.
Але також і ти -
різкий здивований крик народженого,
біг у високій прохолодній траві,
материн сміх,
ангіна, шкільні прогули,
жінка, з якою вперше кінчаєш,
жінка, яка від тебе вагітніє,
високе липневе небо,
гостра пам'ять про домашнє
ранкове світло,
прихована чоловіча беззахисність -
шкарубкі воєнні рукостискання,
жарти, вдалі та несмішні,
щось точне і невимовне
про любов,
алкоголь по вистудженому горлу,
спільна честь погибати.
Ім'я, обличчя.
Як воно - знати, що десь існують
вечори мерехтливого світла,
човни з нагрітими палубами,
сміх і цілунки,
діти хлюпочуться на мілководді,
десь наче зовсім поруч,
на іншому березі
калабані крові.
Затягніть міцніше на чорній плоті країни
турнікет кордону, крововтрата стає критичною.
Кожне скаже: він - це я.
І жодне не уявлятиме, як це насправді.
Як стиснуті зуби кришаться,
як згасає свідомість.
Ніхто не приходить сюди цілим,
аби бути розтятим.
Доброго ранку, зажерливий господи різанини,
годівниче песиголовців,
я шматками рушив до тебе.
Але ось ім'я. Розкажи тепер, спробуй,
у чому моя історія.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955223
дата надходження 02.08.2022
дата закладки 08.08.2022
Сосед, сгоревший в Дебальцевском котле –
молодой, чистосердечный, красивый –
таким и приснился.
Серый летний костюм, штатский.
Небольшой чемодан.
Возле автомобиля на отцовском дворе
стоял, смотрел на окна и улыбался.
Раньше воздух искрился, когда он смеялся.
Так же было во сне.
Только неясно было,
приехал или уезжает.
Но вдруг прояснилось:
на том свете
призваны на сборы ангелы-резервисты.
(Перевод с украинского)
++++++++++++
* * *
Сусід, що згорів у Дебальцевському котлі –
молодий, щиросердний, красивий –
таким і наснився.
Сірий літній костюм, цивільний.
Невеличка валізка.
Біля автівки у батьківському подвір'ї
стояв, дивився на вікна і усміхався.
Щоразу повітря іскрилося, коли усміхався.
Зараз так само.
Лише неясно було,
чи це він приїхав, чи від'їжджає.
Аж тепер увиразнилося:
з того боку
скликано на збори ангелів-резервістів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951282
дата надходження 23.06.2022
дата закладки 25.06.2022
На цьому ж таки сайті мені трапився вірш автора Геннадія Дегтярьова. Твір написано російською мовою. Це гостра сатира на Путіна. Я його переклав на українську. Оригінальний текст у коментарях. А переклад тут.
Повстаньте, трахнуті марксизмом!
Та й перетворим наш улус
В колгоспно-табірно-зловісний
Ординсько-шваберний союз!
А тут ніяк без України!
Затягнем Київ до нори!
Ігнорять янкі нас! Вражини!
Глумлятся, дідько їх бери!
Самим несмачно, треба ж с кимось
Скривившись нюхать руський мір.
Тому ми в вас! І нас не стримать!
Веди нас в бій, наш командир!
Стріляти звично в українців,
Грузин, узбеків, молдаван —
Вони ще взнають нас, ординців!
Командуй нами, хан Вован!
Напившись крові під зав`язку,
На трупах ляжем спочивать,
Собі разказуючи казку,
Про те, как треба світ спасать.
Наш сон недовгий. Бо спасіння
Ще в багатьох країнах ждуть.
Нас ждуть великі потрясіння!
Дивіться, руськіє ідуть!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940851
дата надходження 21.02.2022
дата закладки 21.02.2022
берегись
лесорубов безумных
они всегда в эту
пору бегают от
дерева к
дереву
и прорубают
дыры для света
топорами в тёмных
твёрдых
животах
живот подтяни
ветки в косу
заплети
на крону капюшон
набрось
и ползи к выходу
молясь чтобы
ветер листву не
щекотал
услышат
тогда уж точно
всё
(Перевод с украинского)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940484
дата надходження 17.02.2022
дата закладки 21.02.2022
...Очеретами називали те, що тепер лишилося від річки. Колись ця коротка та звивиста річка дозволяла хоч і маломірне, але судноплавство – сновигали її водами байдаки*, гончаки-берліни* та навіть дуби*. Долиною уздовж неї височіли поодинокі тополі, за верхівки яких чіплялися хмари, та шуміли маслинкові гаї, звідки лисиці чинили свої хижацькі набіги на навколишні курники. Та недбала й неохайна діяльність кількох поколінь людей занапастила річку. У заплаві повирубали мало не всі дерева, а за ними зникли лисиці, а за лисицями чомусь пропала вода. Річка почала міліти та замулюватися, і з часом від неї лишився кволий струмок. Він ледве дихав десь там, де колись були найглибші місця, так звані ями, в яких, за переказами старожитців, колись траплялися чималі коропи. Річище перетворилося на болото, і отоді очерети, що, наче хутро, оторочували береги річки, почали свій наступ на річище та забрали його все. Тепер очерети стояли стіною аж до того жалюгідного струмка, який лишився від повноводої річки, і лиш подекуди суцільний очеретяний масив розбивався на очеретяні острівці серед болота. Ті острівці з’являлися так само, як зникла річка, через людську недбалість і неохайність: мало не щороку хтось підпалював очерети, і над річкою тиждень висіла хмара диму, з якої на околиці повільно падав чорний лапатий сніг. Але то був не сніг, то був очеретяний попіл і, цілком можливо, обгоріле пір’я водоплавного птаства, якого по очеретах гніздувала сила-силенна. Довго потому річкова долина стояла чорна, німа, мертва; згодом її наче затягувало зеленим пилком. Це звідусіль вистромлювалися яскраво-зелені шпичаки пагонів очерету. А очерет ріс так само швидко, як славнозвісний бамбук, з якого виготовляли найліпші вудлища, та, на превеликий жаль усіх місцевих рибалок, малих і великих, він і близько не був таким же міцним. За деякий час очерет відновлював втрачені позиції, і річище знову перетворювалося на суцільні темно-зелені зарості, лиш подекуди, де вирувало найгарячіше полум’я, рослини стояли острівцями. Коли тими заростями гуляв вітер, ними котилися хвилі, і тоді очерети здавалися якоюсь казковою смарагдовою рікою – або справжнім смарагдовим морем...
2022
*Байдак - річкове однощоглове судно з прямим вітрилом
*Дуб - дво- або трищоглове судно, придатне для річкової та каботажної навігації. Зокрема, дубами возили вантажі Дніпром, Азовським морем, доправляли кавуни з Херсону до Одеси. Чудове зображення двощоглового дубка залишив Герасім Головков, картина "Дубки", 1901
*Гончак, берліна - річкове вантажне судно без палуби
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940278
дата надходження 15.02.2022
дата закладки 17.02.2022
ехала в маршрутке
всю дорогу сдерживалась, чтобы не кашлянуть
немного не дотянула – закашлялась на предпоследней остановке,
подумала в конце концов – а будь что будет!
разопнут – так разопнут, зато успею
накашляться перед смертью!
в маршрутке стало так тихо,
аж было слышно музыку сразу изо всех наушников,
аж даже мотор перестал гудеть,
аж даже водитель перестал разговаривать по мобилке,
аж даже радио у него перестало что-то бормотать
а потом все как закашляют, по очереди и вместе,
благодарно, с облегчением, в полную грудь!
выходила – с гордо поднятой головой, уверенная в себе,
с дерзким лидерским блеском в глазах,
с чувством, что жизнь прожита не напрасно
(Перевод с украинского)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939800
дата надходження 10.02.2022
дата закладки 17.02.2022
На пороге аптеки - три небольшие собаки, почти собачки; они из простых, не из породистых, а если и были породистые предки в их родословной, то никак не ближе поколения бабушек-дедушек. Собаки неотрывно глядят сквозь стеклянную дверь внутрь ярко освещенной аптеки; та из них, которая постарше, сидит у двери, две другие стоят чуть поодаль, но поза каждой излучает одно - ожидание. Я их знаю, они живут по соседству, их выгуливает эдакая девица в надменных сапогах. Вот на эти-то сапоги они теперь и смотрят - мне их тоже видно сквозь стекло. Сапоги замерли у прилавка во второй позиции - и ни шагу назад, сделка с аптекарем почему-то затягивается. И если люди, уже скопившиеся на ступеньках аптеки, не выражают ничего или выражают раздражение ожиданием, то собаки и есть - само ожидание. Оно особенное, собачье: смиренное и страстное одновременно, иначе говоря - преданное.
Наконец, одна из них, самая маленькая, не выдерживает, подходит к стеклу и совсем тоненько скулит. И тут - о чудо! - сапоги за стеклом делают "кругом" и шагают к выходу. Среди собак - мгновенное оживление, ответное движение и очевидная смена настроения - ожидание сменяется радостью: все они разом вскидывают хвосты и приветственно ими помахивают. Хозяйка приоткрывает дверь - чтобы дать ей дорогу, они пятятся, чуть приседая, так что радостные хвосты метут порожек - и никогда еще этот порожек не был так и таким выметен! - сияющие глазки возведены на хозяйку, а уши приведены в форму почтительного приветствия: они опущены, но не прижаты к голове, а широко разведены в стороны, так что все три собаки сейчас до смешного напоминают лопоухого эльфа-домовика Доби, который был так же окончательно предан тому, кого любил и уважал, как и эти собаки.
В такие насыщенные эмоциональные моменты собачьи глаза делаются осознанными, почти человеческими - такую яркую искру зажигают в них сильные чувства. Когда хозяйка направилась к двери, две собаки переглянулись и - клянусь вам! - они посмотрели друг другу в глаза, потому что в них сейчас всё читалось, а им, наверное, хотелось увидеть радость в глазах другого и соединиться с ним в этой радости.
И вот хозяйка спускается по ступенькам, я прохожу в аптеку, оглядываюсь и вижу сквозь стекло, как они удаляются: она - своей обычной широкой походкой и не оглядываясь, потому что незачем: собачья троица, как всегда на марше, следует за ней ускоренным шагом, почти трусцой, едва не касаясь носами любимых голенищ, все еще с приветственными ушами и с хвостами "серпом", как и полагается быть хвостам здоровых и счастливых собак.
x.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929269
дата надходження 29.10.2021
дата закладки 01.11.2021
На пороге аптеки - три небольшие собаки, почти собачки; они из простых, не из породистых, а если и были породистые предки в их родословной, то никак не ближе поколения бабушек-дедушек. Собаки неотрывно глядят сквозь стеклянную дверь внутрь ярко освещенной аптеки; та из них, которая постарше, сидит у двери, две другие стоят чуть поодаль, но поза каждой излучает одно - ожидание. Я их знаю, они живут по соседству, их выгуливает эдакая девица в надменных сапогах. Вот на эти-то сапоги они теперь и смотрят - мне их тоже видно сквозь стекло. Сапоги замерли у прилавка во второй позиции - и ни шагу назад, сделка с аптекарем почему-то затягивается. И если люди, уже скопившиеся на ступеньках аптеки, не выражают ничего или выражают раздражение ожиданием, то собаки и есть - само ожидание. Оно особенное, собачье: смиренное и страстное одновременно, иначе говоря - преданное.
Наконец, одна из них, самая маленькая, не выдерживает, подходит к стеклу и совсем тоненько скулит. И тут - о чудо! - сапоги за стеклом делают "кругом" и шагают к выходу. Среди собак - мгновенное оживление, ответное движение и очевидная смена настроения - ожидание сменяется радостью: все они разом вскидывают хвосты и приветственно ими помахивают. Хозяйка приоткрывает дверь - чтобы дать ей дорогу, они пятятся, чуть приседая, так что радостные хвосты метут порожек - и никогда еще этот порожек не был так и таким выметен! - сияющие глазки возведены на хозяйку, а уши приведены в форму почтительного приветствия: они опущены, но не прижаты к голове, а широко разведены в стороны, так что все три собаки сейчас до смешного напоминают лопоухого эльфа-домовика Доби, который был так же окончательно предан тому, кого любил и уважал, как и эти собаки.
В такие насыщенные эмоциональные моменты собачьи глаза делаются осознанными, почти человеческими - такую яркую искру зажигают в них сильные чувства. Когда хозяйка направилась к двери, две собаки переглянулись и - клянусь вам! - они посмотрели друг другу в глаза, потому что в них сейчас всё читалось, а им, наверное, хотелось увидеть радость в глазах другого и соединиться с ним в этой радости.
И вот хозяйка спускается по ступенькам, я прохожу в аптеку, оглядываюсь и вижу сквозь стекло, как они удаляются: она - своей обычной широкой походкой и не оглядываясь, потому что незачем: собачья троица, как всегда на марше, следует за ней ускоренным шагом, почти трусцой, едва не касаясь носами любимых голенищ, все еще с приветственными ушами и с хвостами "серпом", как и полагается быть хвостам здоровых и счастливых собак.
x.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929269
дата надходження 29.10.2021
дата закладки 01.11.2021
Недавно увидел в ленте фото солдата, из пипетки вскармливающего котенка. Подпись гласила: Сержант морской пехоты Френк Прейтор (Marine Sergeant Frank Praytor) и подобранный им котёнок, Корейская война.
[img]https://external-preview.redd.it/mn3VhHd4cWSHmVabfltTYW-MxMi-cZcTnql8zKvYBos.jpg?auto=webp&s=646b3bb7dde46dda385fabd944fe4d85abf9a99b[/img]
Я всматривался в лицо сержанта и очень хотел понять, чем этот человек занимался на "гражданке". Гугл ит, говаривал в таких случая один мой знакомый, со ай дид, так я и поступил. Френк Прейтор до войны был журналистом, и на войне им остался - писал фронтовые корреспонденции и немножко фотографировал. Однажды он подобрал пару новорожденных, но уже осиротевших котят (война не щадит и животного материнства и детства). Кто-то снял Френка, когда тот кормил одного из котят - и Френк приобрел мировую славу, потому что это фото было опубликовано в 1700 газетах (не знаю, как они посчитали, гугл ит). Это уже само по себе прекрасная история, но она тем лучше, что это история с потрясающим продолжением.
Через некоторое время уже сам Френк сделал фото - на нем санитар оказывает первую помощь раненому пехотинцу. Фото получилось настолько удачным, что Френк тут же послал его на конкурс в США, где оно было признано лучшим, а Френк получил первую премию. Но вместе с премией сержант получил и кое-что еще - повестку в трибунал: фото не прошло обязательную армейскую цензуру. Френка арестовали и отправили на суд в Штаты.
И перед трибуналом предстал человек, которому повсюду, где он находился, приходили письма со всего света, адресованные Kitten Marine (морскому пехотинцу Котёночкину) - сотни и тысячи писем, в том числе с предложениями руки и сердца (даже от мужчин, смеялся Френк). У военных судей хватило такта дело замять, и Френк вышел на свободу. Можно спекулировать, что сержанта от суда спасла слава, а от войны повестка, выдернувшая его из окопов, но так или иначе, в основе всего оказался добрый поступок, совершенный в условиях, как бы его исключавших.
Френк Прейтор прожил долгую жизнь, 90 лет, и мирно почил 10 января 2018 года в Альбукерке.
...по-моему, это прекрасная история о человечности. Даже вполне какая-то библейская: "блажен, ибо и скоты милует".
X.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927311
дата надходження 07.10.2021
дата закладки 09.10.2021
Уроком стане хай пригода ця
Для вас, розумні і достойні люди, –
Не нехтуйте любов ,– в полон серця
Вона бере тенетами облуди; 235
Бо вічно так було і вічно буде,
Що в’яже всіх любові цей полон, –
І не змінити вічності закон.
Що правда це, то прикладів багато,
І міць любові майже кожний знав. 240
Ніхто не зміг її ще ошукати,
Ніхто, хто у любовний бран попав,
Бо й сильний їй дорогу уступав,
Хто більше, а хто менше героїчно, –
І так було, так є і буде вічно. 245
І дійсно так траплялось, що тоді
У ній і наймудріші втіху мали,
Котрі були до того у біді, –
Любов для них полегшення давала.
І часто люте серце впокоряла, 250
Достойним більше гідності несла
І захищала їх від сорому і зла.
Отож, якщо любов так незборима
І люба кабала її п’янка, –
Не уникайте, як до вас ітиме, 255
Бо до сердець хода її стрімка.
Міцніша гілка гнуча, ніж ламка.
Тож раджу: за любов’ю йдіть покірно,
Що вас веде упевнено і вірно.
Продовжу повість про минулі дні, 260
Про сина царського печаль тривалу.
Залишу неважливе в стороні
І вам відкрию правду досконалу
Про радощі його й тривог навалу.
Про решту справ – і втіху, і біду, 265
Раз вже почав, то далі поведу.
Туди-сюди ходив Троїл по храму
Із почетом, у тьмяній глибині,
І поглядав уважно за жінками, –
А чи були місцеві, а чи ні. 270
Тут випадково в тлуму гущині
Побачив він Крессіду мимовільно
І вже не зміг відвести погляд пильний.
Від враження він ледве устояв,
Від захвату вогнем горіли очі: 275
«О милосердний Боже, де ховав
Ти образ цей, достойний та урочий?»
А серце в грудях рветься і тріпоче.
Зітхнувши так, щоб почет не вловив,
Він знов на неї погляд перевів. 280
Була вона за зростом не остання
І все було у неї до ладу, –
Жіноча суть несла зачарування
І красила особу молоду.
Стояла гордо в нього на виду, – 285
Лице шляхетне гідністю світило
І сповнене було чудної сили.
А на Троїла погляд дивний свій
Вона так само почала звертати,
Той погляд був погордий і прямий, 290
Немов хотів у нього запитати:
«У чому річ? Не можу тут стояти?».
І вмить лице зробилося ясним,
Якого не стрічав він перед тим.
Від погляду її нестерпним жаром 295
У грудях пристрасть запалала вмить,
І в серці, що було під дивним чаром,
На дні прекрасний образ вже лежить.
Любив раніш сміятися і кпить, –
Тепер же сам злякавсь її насмішки 300
І радий був свої сховати ріжки.
Тож він, котрий вважав себе метким,
І насміхався над любові шалом,
Не знав, що в тому погляді жорсткім,
У тих очах уже любов чекала. 305
Здалось йому, що смерть іде помалу
З ясних очей. Благословенна будь,
Любове, за твою мінливу суть!
Вона, у чорнім, вразила Троїла
Понад усе і він німий стояв, 310
Бо хоч у серці прагнення горіло,
Його він анічим не показав,
Лиш погляд свій на ній весь час тримав;
Якщо ж дививсь мельком на когось рядом, –
Вертавсь до неї знов впродовж обряду. 315
По тому, після почестей святих,
Він вийшов розхвильований із храму
Із каяттям, що завжди брав на сміх
Закоханих, що сам для себе яму
Він викопав, куди упав без тями. 320
Та поки не привів все до ладу,
В душі ховати став свою біду.
Тож після храму він до свого дому,
В палац розкішний, швидко поспішив;
Проткнутий гострим зором він потому 325
Веселістю свою печаль прикрив,
І погляд свій, і безліч марних слів.
А щоб не дать рабам любові втіху,
Почав ховатись за підробним сміхом.
І мовив: «Боже! В нурті насолод 330
Закохані живете! І багато
Хто з вас, хто служить в надмірі чеснот,
Порівно мають вигоди і втрати;
І знає Бог, що прийде час оплати!
Не добрим за добро, а тільки злим, 335
Ви ж вірите – все ладом йде своїм!
В непевності всі ваші вподобання, –
Хіба що кілька винятків є там;
Ніщо так не жадає послухання,
Як ваша віра – це відомо вам. 340
Та не найгірше це, я тут додам, –
Якщо я правду розкажу вам щиру,
То станете печальними без міри.
Або таке: ви пильні повсякчас
І ваші наміри благі щоднини, 345
Та ваша дама не цінує вас
І ваш учин завжди бере на кпини;
Якщо вона без жодної причини
Стає лиха, всі скарги йдуть тобі,
Наш Боже! Милість їм свою зроби!» 350
Від слів оцих зробився він безсилий,
І руки стали наче неживі.
Йому любов навік зліпила крила.
Для слуг відмовки він шукав нові, –
Що інші справи в нього в голові. 355
Прокляття, – він не знав як поступити,
Тож наказав самого залишити.
Коли в кімнаті залишився сам,
То на край ліжка опустивсь помалу.
Він то зітхав, то віддававсь сльозам, 360
Про неї думав із любовним шалом.
Як був отак без сну, душа гадала
Про те, як в храмі він її знайшов
Із поглядом ясним, – і так все знов.
В думках він ясне дзеркало поставив, 365
В усій красі постала там вона, –
Її до серця привела уява,
І душу залила йому сповна
Любов до неї – чиста і ясна.
Служінням міг зробить її благою 370
І бути назавжди її слугою.
В уяві мав – ні муки, ані труд
Не зможуть зупинить його жаготу,
І сорому не матиме він тут,
Коли прознають, – матиме достоту 375
Ще більше ушановану чесноту:
Так утішав себе на всі лади,
Не знаючи наступної біди.
Що ж, він любовних навиків набуде,
Та зробить це у повній таїні, 380
Свої чуття сховає від огуди,
Від посторонніх, в серця глибині,
Аж поки не надійдуть скутків дні, –
Приносить шал любовного цвітіння
Гіркі плоди з солодкого насіння. 385
Чим більше він тинявся у думках, –
Що мовити і як себе тримати,
Щоб провести до неї в серце шлях;
Тож піснею зібрався розпочати
І вголос заспівав, – печаль здолати; 390
В надії згоду дав, – без каяття
Любитиме Крессіду все життя.
І в пісні тій не тільки зміст і слово,
Як автор, званий Лоллієм, писав –
Збережені також відтінки мови; 395
Відважусь чесно мовити – сказав
Троїл в цій пісні суть сердечних справ,
Як я скажу, і будь-хто може чути
В моєму вірші плин її розкутий.
[i]Пісня Троїла[/i]
«Якщо це не любов, то що болить? 400
Якщо ж любов прийшла, якою буде?
Якщо незла, – чому печаль гнітить?
Якщо ж шалена розриває груди,
То з неї кожна мука і облуда
Палючим повнить душу всю мою, – 405
Завжди я спраглий, хоч все більше п’ю.
Якщо з вогню я маю насолоду,
То звідки йтимуть скарги і жалі?
Якщо біда – чи вискажу незгоду?
Не знаю я, чому стійкий зомлів. 410
О смерть жива! О муки немалі,
Солодкі муки, чом вас так багато
І я пожадно мушу вас прийняти?
Якщо це так, чом боляче мені?
Туди-сюди гойдаюсь без опори, 415
Немов я без стерна пливу в човні
Між двох вітрів у неспокійнім морі,
Що борються один із одним споро.
Біда! Яку хворобу я борю? –
У спеці мерзну, в холоді горю». 420
І він промовив до любові бога
Чутливим тоном: «Господи, сумна
Моя душа, до тебе їй дорога.
Хоч дякую за милість цю сповна;
Та жінка чи богиня є вона – 425
Не знаю я; неволиш їй служити, –
Зроби, щоб міг в любові з нею жити.
Стоїш могутній ти в її очах,
Тебе достойне це очей свічадо;
Якщо моє служіння в почуттях 430
Тобі на втіху, дай любові владу,
Бо царський спадок віддаю я радо
До рук її,– покірливий навік
Я буду милій пані чоловік».
Вогонь любові царську кров у ньому 435
Не пощадив. Мене Бог врятував.
Не пощадив, хоч і була відома
Його відвага, низка добрих справ, –
Рабом страждань незміряних тримав
І так палив його, що він хитався, – 440
Раз шістдесят на день лицем мінявся.
І день у день лиш думка в голові
Його жагу ще більше розпаляла,
Та так, що справи кинув він нові.
А часом, як вогонь стихав помалу, 445
Жадав побачить погляд досконалий, –
Страждання так полегшити хотів;
Але чим ближче був, тим більш горів.
Чим ближче до вогню, то тим жаркіше,
Я думаю, що це не новина. 450
Чи в світлий день, чи в опівнічній тиші,
Чи близько, чи далеко є вона,
В очах душі краса її ясна
Найбільш для нього стала сокровенна,
Аніж Єлена, а чи Поліксена. 455
Бувало щогодини, день у день,
По тисячі разів твердив до себе:
«О добрий Боже, в мареві натхнень
Мій труд, моє служіння шлю я в небо.
Крессідо, зжалься, згину я без тебе, 460
Бо в серці розтривоженім, на жаль,
Моє життя міняється в печаль».
Примітки
394. Лоллій. Свою роботу Чосер ґрунтував не на роботах видуманого Лоллія, а на поемі Боккаччо «Філострато», запозичуючи з італійської а також із французького перекладу Бово деякі рядки і слова.
400-420. « Якщо це не любов, то що болить?». Використання 132 сонета Петрарки (S’amor non è, che dunque è quel ch’io sento?).
455. Поліксена – дочка царя Трої Пріама та цариці Гекаби, сестра Троїла. Була принесена в жертву, щоб заспокоїти привид Ахілла.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921111
дата надходження 01.08.2021
дата закладки 15.09.2021
Про сум подвійний і печаль Троїла,
Що був царя Пріама, з Трої, син,
І як любов його від мук звільнила,
Як потім знов у тузі гинув він,
Я розповім до самих до глибин. 5
О, Тісіфоно, поможи, дай сили
Писать рядки, що сльози їх скропили.
Тебе я кличу, о богине мсти,
Жорстока Фуріє, ознако муки,
Дай поміч, щоб печаль міг відвести 10
Я від коханців в їхній час розпуки!
Бо правду лиш мої напишуть руки,
Щоб у душі спочив печальний друг
І вірш мій оживив скорботний дух.
Хоч я й служу рабам любові бога, 15
Любить не смію, навіть в забутті
Просить удачу, – смерть мені дорога;
Далеко я від нього в темноті.
Але якщо хоч одному в житті
Коханцеві цей випадок поможе, – 20
Прийми, любове, ти подяку гожу.
А ви, коханці, що знайшли любов,
Та маєте в собі хоч краплю жалю,
Не забувайте мук тяжких оков,
Що в них були, що інші у печалі 25
Страждали теж. Подумайте, зухвалі, –
Якщо любов немила і нудна,
Знать, легко вам дісталася вона.
Моліться ви за тих, хто мав незгоду,
Як у Троїла, щоб дійшли мети, 30
Коли любов дасть в небі насолоду;
За мене теж просіть, щоб Бог святий
Дав силу ясно все розповісти
Про горе, біль, любові бран жахливий,
В Троїловій пригоді нещасливій. 35
Також моліться щиро ви за тих,
В кого не заживуть любовні рани,
За тих, хто постраждав від брехень злих,
Хто б це не був – коханий чи кохана.
Просіть у Бога благодать незнану, 40
Щоб з миром їм у вічність відійти,
Щоб більш любові біль їх не гнітив.
Моліться і за тих, хто жде спокійно,
Що Бог для них дасть стійкість і снагу,
Пошле коханим радість чудодійну, 45
В любові дасть блаженство і жагу.
Моя душа теж має ціль благу:
Молитися за тих, хто раб любові,
Про їхні біди повести розмову.
Щоб мати співчуття до них в душі 50
Так, наче був я їхній брат коханий,
Послухайте тепер мої вірші,
В яких іду до суті неустанно,
Щоб знали ви про горе невблаганне,
Коли Троїл Крессіду покохав 55
І, зраджений, самотньо помирав.
Тож як відомо, – греків ратна сила,
У зброї, на численних кораблях,
Прийшла до Трої й місто обложила,
І майже десять років у боях 60
Шукала заповзято в місто шлях.
Щоб Парісу помститись за Єлену,
Всі, як один, йшли греки в бій щоденно.
А в місті жив достойний чоловік,
Шанований громадою міською, 65
Калхас-оракул, маг і чарівник,
Науки знав, займався ворожбою.
Він передбачив, що зруйнують Трою.
Сказав те бог, чий він сповняв закон, –
Прекрасний Феб чи з Дельфів Аполлон. 70
І лиш Калхас дізнавсь від Аполлона,
А також зі своєї ворожби,
Що греки приведуть нові загони
І Троя упаде без боротьби,
То вирішив тікати від ганьби; 75
Він долю Трої визначив трагічну, –
Це місто буде знищене навічно.
Пробратись тихо – мав таку мету
Оракул, передвісник прозорливий, –
До греків, за стіну, у темноту,
Що і зробив. Там греки галасливо
Його зустріли й славили щасливі, 80
Бо вірили, що в мудрій голові
Для штурму має хитрощі нові.
Піднявся ґвалт, на голосіння схожий, 85
Що появився перший дезертир,
Що ось Калхас пішов у стан ворожий, –
І вмить зробився зрадником кумир,
Котрий порушив честі договір.
Кричали:«Разом із його ріднею 90
Спалити і присипати землею».
Калхас же залишив дочку в біді,
Котра не знала про лукаву зраду, –
За нього стала каятись тоді,
Щоб остудить розгнівану громаду, 95
Бо іншу не могла знайти пораду, –
Вдовицею жила у самоті,
Без друга, без опори у житті.
Було ім'я в нещасної Крессіда;
У Трої всій, ось вам мої слова, 100
Ніхто не був такий прекрасний видом, –
Мов ангельська, здіймалась голова;
Створінням вічним бачилась вдова,
Що опустилось з неба ненароком,
Щоб наші посоромити пороки. 105
Тож чуючи щоденно вість лиху
Про сором батька, про його провину,
Вже майже божевільна від страху,
Вдягнула з шовку мантію вдовину
І перед Гектором упала на коліна. 110
Його благала голосом палким,
Щоб милість мав до неї, був чутким.
А Гектор був чутливим від природи,
І вмить відчувши безмір гіркоти,
Тяжкі створіння чистого незгоди, 115
Втішав її словами доброти:
«Ви батька гріх не можете нести.
Забудьте горе – в радості, сестрою,
Живіть по добрій волі з нами в Трої.
Пошана Вам вернеться назавжди, 120
Як та, коли ще батько був із Вами,
І завжди Вас закриють від біди
Мужі достойні з гострими мечами».
Вона за ласку щирими словами
Подякувала тихо і по тім 125
Вклонившись, знов у свій вернулась дім.
Жила вона з оточенням у домі,
Як титул і достаток позволяв,
Де кожний, – незнайомець і знайомий,
І юний, і старий, пошану мав. 130
Її у місті кожний поважав.
Чи мала діток, як вона вродливих,
Не чув про це, тож далі йду правдиво.
А на війні було як на війні, –
Троянці вперто з греками змагались, 135
І так ішли в боях за днями дні,
То греки під ударами здригались,
А то троянці люто відбивались.
Фортуна успіх колесом своїм,
То вверх, то вниз, всякчас міняла їм. 140
Про те, як місто згинуло навіки,
Не буду я описувати тут,
Бо це було би відступом великим
І сповільнило б мій печальний труд.
А як оборонявсь троянський люд, 145
І як упав від грецької навали,
Гомер, Дарес чи Діктіс описали.
Хоч чималі загони ворогів
Старанно оточила їхнє місто,
Троянці не збулись старих богів 150
І шану їм складали урочисто.
Була у них реліквія божиста, –
Палладієм її народ назвав
І їй завжди найбільше довіряв.
І сталася подія та у квітні, 155
Коли в зеленій бархатній траві
Розкинула хмільна весна тендітні
Червоні й білі квіти лугові.
Сповняючи обряди вікові,
Зійшлись троянці на щорічне свято, – 160
Палладія скульптуру вшанувати.
До храму, у нарядах дорогих,
Прийшли гурти для спільного обряду,
Хвалу почути у піснях святих.
Звитяжці там несли очам відраду, 165
Ясні жінки і служки їхні рядом.
Прийшли найвищі і найменші вслід, –
На службу і на храмовий обід.
Крессіда теж стояла за юрбою
У чорному вдовиці убранні 170
І першою була там за красою,
Як буква «А», що перша в наші дні.
Сіяла, наче в темряві вогні.
Так світло може кидати довкола
З-під чорних хмар лиш зірка ясночола, 175
Як та Крессіда, так казали ті,
Хто бачив чорні траурні наряди.
Стояла непомітно в самоті
За спинами святкової громади
Покрай дверей, ховаючи принади 180
В простій одежі, із лицем ясним
Та поглядом достойним і журним.
Троїл, як завжди, з друзями своїми,
Із воїнами юними, ходив
В величнім храмі кроками стрімкими 185
І оглядав міских жінок і дів
То тут, то там, при цьому говорив,
Не даючи своїм словам спочинку,
Котра з них гірша, а чи краща жінка.
Побачивши, коли він так ходив, 190
Як зброєносець, чи звичайний воїн
Зітхати починав, чи зупинив
На певній жінці погляд в непокої,
Сміявсь тоді із дурості такої:
«Бог знає про її спокійний сон, 195
А ти попав до неї у полон.
Чував я про пусте життя, їй-Богу,
Коханців і про безуму діла,
Як здобули в любові перемогу,
Як здобич та невдовзі утекла, 200
І як прийшли страждання та хула.
О, повні дурні, ви сліпі й недужі,
І до чийогось досвіду байдужі».
І лоб наморщив він по тих словах,
Немов казав: «Чи ж це не мудра мова?», 205
Та блиснув гнів в Амурових очах
І люта помста вже була готова.
Підняв міцного лука він раптово
І в серце гострим вістрям улучив, –
Ще не таких він скубав павичів. 210
О, світ сліпий! О, наміри незрячі!
Як часто доля робить навпаки,
Ніж хочуть чванство і пиха ледачі, –
В печаль міняє радісні думки.
Троїл піднявсь високо, де зірки, 215
Та вниз упав – у відхлані зажурні.
Щодня талан, що в нього вірять дурні,
Як кінь Баярд, що з правильних доріг
Звернути хоче (від вівса грайливий),
Аж поки не шмагне його батіг 220
І не вернеться думка шаноблива:
«Хоч і гладкий, хоч маю пишну гриву,
Та я лиш кінь, а нам закон такий, –
З братами волокти повіз тяжкий».
Так трапилось і з лицарем звитяжним, 225
Хоч він і був царя достойний син
І не робив поступків легковажних, –
Від погляду меткого в мент один
У серці запалав аж до глибин.
Той, хто слова мав тількі гонорові, 230
Попав зненацька в западню любові.
Примітки
- Джеффрі Чосер (1344—1400) — англійський поет Середньовіччя, визначна постать у англійській літературі.
- Троїл — молодший син царя Трої Пріама й цариці Гекаби. Був убитий Ахіллом.
- Крессіда — Калхасова дочка.
2. Пріам — останній цар Трої, молодший син Лаомедонта і Стрімо, чоловік Гекаби, батько численних дітей, серед яких найвідомішими стали Гектор, Паріс, Кассандра, Троїл, Антіф, Поліксена. За владарювання Пріама почалася Троянська війна.
2. Троя, або Іліон — старовинне місто на північно-західному узбережжі Малої Азії , де за епосом та іншими давньогрецькими джерелами на початку XII ст. до н. е. відбулася Троянська війна. Назва міста пов'язана з іменами троянського володаря Троя та його сина Іла.
6. Тісіфона – середня з ериній (фурій). Чосер згадує її як свою Музу.
9. Еринії, також Евменіди (у римлян Фурії) — богині помсти.
62. Паріс— у давньогрецькій міфології син троянського царя Пріама й цариці Гекаби, якій ворожбит провістив, що її майбутній син знищить рідну країну. Викрав у спартанського царя Менелая його дружину Єлену. Це викрадення спричинило Троянську війну.
62. Єлена — у давньогрецькій міфології дочка Зевса й Леди, дружини Тіндарея. Дружина спартанського царя Менелая., котру викрав син троянського царя Пріама Паріс. Через це виникла Троянська війна. Об’єднані грецькі війська на чолі з Агамемноном впродовж дев'яти років тримали Трою в облозі. Лише на 10-му році війни греки завдяки хитрості Одіссея здобули Трою.
66. Калхас (Калхант) — син Нестора, легендарний провісник, учасник походу греків на Трою.
70. Аполлон, Феб— один з олімпійських богів, покровитель музики, віщування і лікування. Син Зевса й Лето, брат Артеміди. Називався Аполлоном Дельфійським через його храм у Дельфах.
110. Гектор — старший син царя Трої Пріама і цариці Гекаби.
147. Гомер — легендарний давньогрецький поет, якого вважають автором «Іліади» та «Одіссеї», двох славетних грецьких епічних поем, що започаткували європейську літературу.
147. Дарес і Діктіс – ймовірні свідки Троянської війни.
153. Палладій – священна скульптура (як правило, дерев'яна)
озброєного божества, яка вважалася покровителькою й захисницею Трої.
172. Як буква «А», що перша в наші дні – автор має на увазі Анну Богемську,
дружину англійського короля Річарда ІІ. Це вказує на те, що поема була написана після їхнього одруження у 1382 році.
206. Амур або Купідон — у римській міфології божество кохання, що відповідає грецькому Еросу.
218. Баярд – загальна назва ломового коня.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889632
дата надходження 24.09.2020
дата закладки 15.09.2021
Не впервые это наблюдаю, даже нахожусь внутри этого – и все равно, поражаюсь и удивляюсь, как будто впервые столкнулся с тем, как устроено мироздание. Кого-то впечатляет, например, вспышка звезды, которая случилась задолго до формирования Земли, а свет ее только в прошлом году достиг объектива австралийского астронома-любителя, который 12 лет каждый день фотографировал звездное небо над своим хлевом, как вдруг заметил на фото новую точечку и понял, что открыл новую звезду. Мол, этот лучик света был направлен в этот глаз так давно, когда еще ничто не предвещало появления Земли и жизни на ней, развития астрономии и мореплавания, создания Британской империи с тюрьмами во вновь открытой Австралии – но, тем не менее, лучик не миновал глазик, то есть их встреча – что? тоже часть замысла о вселенной? Такие вещи волнуют и меня – их, таких вот деталей, поражающих воображение, в нашем мироздании много, кажется, оно только из них и состоит; впрочем, может, это свойство человеческого воображения, его пылкая восторженность, а на самом деле «мир построен из хреновин»? Не знаю, судите сами.
Уже некоторое время, гуляя в киевском Ботсаду, я размышлял, как отличаются синантропные виды от прочих. Например, голубь – синантроп, его образ жизни настолько тесно связан с образом жизни человека, что голуби практически утратили способность жить сами по себе. Они есть там, где живут люди, а где не живут голуби, там нет людей. И потому они вечно тусуются там, где тусуются люди, подбирая свои крохи и не слишком-то опасаясь: не вопрос получить голубя на руку или колено, когда он голоден, это запросто. Но те же дятлы, которых на каждой улице и в каждом парке Киева пруд-пруди – нет, не стали синантропами. Я сидел как-то утром в Ботсаду на лавочке и наблюдал за парой дятлов, один из которых извлекал из щели в стволе дерева припрятанный там им или другим дятлом (белкой) орех. Он и стучал, и долбил, и возмущенно вскрикивал – и, разумеется, был вознагражден за усилия, орех из щели выпал. Но вот беда: он закатился под лавку, на которой спал некий бездомный, укрывшись с головой стареньким одеялом. Дятел уселся на дорожку метрах в трех от спящего и несколько раз тревожно вскрикнул, призывая мятежный орех вернуться или бездомного уйти, но тщетно: орех остался лежать под лавкой, а бездомный на лавке. Дятел походил туда-сюда, улетел, вернулся, походил туда-сюда и начал маневр. Сложнейшей, осторожнейшей, выверенной до мелочей траекторией он около 10 минут преодолевал те несчастные 3 метра, то и дело останавливаясь, чтобы вытянуться во весь рост и поглядеть на спящего, спит ли, не притворяется ли, не охотиться ли из засады? Наконец, он достиг скамейки и после нескольких пугливых попыток вошел под нее, все время поглядывая одним глазом вверх, сквозь брусья лавки, - спит ли, не притворяется ли, не охотиться ли? – а другим на свой вожделенный орешек. Уже в каком-то шаге от ореха что-то встревожило дятла, и он упорхнул; посидев немного на стволе каштана, он повторил свои тактические приемы, вошел под лавку, схватил орех и улетел – при этом он так заработал крыльями, что из-под лавки полетели пыль и подсолнечные чешуйки. За его маневрами все это время наблюдали три голубя, усевшиеся прямо на спящем; вид у них был самый скептический: мол, этот дятел – нам не чета, не синантропный вид!
Понаблюдав за этим, я подумал, что неплохо бы об этом рассказать: и голуби, и дятлы живут в одном с нами городе, но голуби находятся с нами в таком глубоком взаимодействии, что без нас уже не могут, а дятлы – совсем нет. Мы своим образом жизни наложились поверх их обиталища, потеснили их, но ничуть не изменили их природу и образ жизни, они опасаются нас точно так же, как любых других своих врагов. И это требует от нас известной осторожности: мы живем рядом с существами, которым мы совершенно чужды, и, претендуя на статус разумной жизни, мы должны делать для них какие-то скидки в своих планах, потому что мы им не нужны, но вполне способны их уничтожить. Подумал, но так и не рассказал.
И тогда случилось вот что: сегодня утром у нас отключили воду, и я пошел искать цистерну с питьевой водой или бювет. День сегодня праздничный и выходной, утро раннее, как все мои утра, поэтому во дворе, на улице и, наверное, в более далеких окрестностях – никого, тишина. И в этой тишине вдруг послышался воинственный клич, и какой-то небольшой хищник из тех крючконосых и востроглазых, который зависают над киевскими лужками и пикируют в траву, выхватывая оттуда мышей, жуков и ящериц, - вот такой вот небольшой хищник, возможно, пустельга, атаковал голубя прямо над нашим двором. Но день выдался ветреный, и неожиданный удар упругого воздуха из подворотни, которая в такие дни превращается в аэродинамическую трубу, вмешался в атаку. Голубь получил удар, но не травму – прихрамывая на оба крыла, он упал на асфальт. Хищник растопырил когти и уже готов был хватать голубя – но тот, оглушенный падением, хромая теперь уже на обе ноги и роняя перышки, что было сил побежал ко мне. Голубь – синантроп, а хищник – нет, поэтому первый добежал до моих ног, а второй свистнул разочарованно и улетел. Тогда голубь, все еще прихрамывая, укрылся под ближайшим авто – и я скоро понял почему.
С окрестных деревьев во двор спустилась известная мне банда – пятеро воронят из выводков моих соседей, серых ворон. Когда мамы и папы окончательно прекратили их кормить, а самым назойливым повыдергали по нескольку перьев из хвостов и крыльев, чтобы не клянчили, они сколотили банду и принялись промышлять. Последнее время они зарабатывали на жизнь тем, что воровали, а иногда отнимали еду у кошек, которых приютило ателье, расположенное на первом этаже нашего дома. Но теперь им представилась возможность отведать голубятины – и они обступили машину, под которой укрылся голубь, принялись под нее заглядывать и возбужденно галдеть. Войти под машину они не смогли, хотя и пытались.
Я махнул на них своей бадейкой, и вороны убрались на крышу гаража, продолжая оттуда обсуждать гастрономические качества голубя. Я встал на колени и заглянул под машину: голубь стоял на обеих лапах, вид имел ошарашенный, но довольно бодрый, не такой, какой они принимают перед смертью от болезни или раны. Выходить к воронам он не собирался – или был еще не готов. Я пошел по воду, а возвращаясь, подобрал какую-то пластиковую емкость, налил в нее воды и подсунул под машину, чтобы голубь попил: обычная птица не смогла бы пить в такой узкой щели, потому что набирает воду в клюв и высоко поднимает голову, чтобы вода стекла в горло под действием силы тяжести, а для голубя это не проблема, воду он втягивает сквозь клюв, как человек коктейль через соломинку. В следующую ходку голубь получил зерен, понемногу всех злаков, какие были в доме. Вороны тем временем убрались сквозь подворотню – по их часам наступило время кошачьего завтрака, и они теперь шумно делили что-то, украденное или отнятое у кошек из ателье. Я осторожно заглянул под машину – голубь присматривался к моему подношению; я оставил его и ушел, снова по воду, размышляя, как оно получится, достанется ли он воронам, заберу ли я его домой или он оклемается и улетит.
Когда я вернулся, воронята с азартом отнимали друг у друга крохотную баночку кошачьих консервов, кошки с отвращением наблюдали этот ажиотаж, а голубь сидел на крыше приютившей его машины; об инциденте напоминали лишь несколько перышек, выбивавшихся из его аккуратного серо-белого одеяния. Кажется, он уже пришел в себя; я махнул ему рукой – он в ответ махнул мне крыльями, обронил одно из помятых хищником перышек – и был таков. Перо на асфальте – вот и все, что осталось от происшествия дворе, перо – и рассказ о синантропных видах, который я замыслил давно, но все как-то откладывал, все мешкал...
…да, а полностью строка поэта звучит так: «Чудесный мир построен из хреновин»*.
VI.2021
*Цитата из стихотворения Александра Кабанова
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918387
дата надходження 02.07.2021
дата закладки 05.07.2021
Он долго смотрит на меня и говорит:
«главное – любовь»
Он долго смотрит на меня и говорит:
«главное – любовь
ко врагу,
крадущему твою историю и территорию.
Не стреляй в него, медленно на землю сложи
своё оружие.
Подними перед ним вверх обе ладони.
Будет так:
твоя горячая по земле разольётся кровь,
и узнаешь, какая на вкус
любовь»
–
Я раскрываю окно –
и сквозь него врывается в дом огонь.
Иду через площадь, через город, через кротовины его
в каждом встречном – огонь
каждый встречный – огонь
закрываю глаза – огонь
–
«главное, чтобы не было войны»
говорит она, прибивая к стене портрет командира
тех, кто сейчас в городе
«главное, чтобы не было войны»
бьёт по руке ребёнка, грызущего грязные ногти
считает бутыли с водой, буханки хлеба
подталкивает ногой матрац к стене
крупы хватит на три дня
консерв на четыре
чая на пять
яблок как сора
«иди погуляй во двор
начнут стрелять – прячься в бомбик»
и продолжает считать
консервные банки
конфеты
картошку
овощи
лекарства
чистое бельё
записывает числа на свежем листке памяти
аккуратно каждую цифру, сосредоточенно, наново
и вздрагивает внезапно,
будто кто-то случайно отворил двери,
застал её обнажённой
одними лишь веками вздрагивает
–
диктор по очереди обнажает двадцать четыре клыка
в уголке левого глаза
в уголке правого глаза –
к нему зрачок подвести трудно
как ровную линию на бумаге
как рукой по телу любимой провести
не сорвавшись на другие, более сильные, жаркие движения
трудно подвести зрачок не закрыв глаза
ребёнок медленно тянется к переключателю
тонкий мерцающий как на экране телевизора
грязные пальчики паутинки завитков
колено которое поставил на высокую ступеньку
вся фигура его удлинена и залита свежим как воздух светом
она отворяет двери
сквозь двери врывается огонь
закрывает глаза – огонь
огонь
–
пришли все: школьные друзья
парни из движа
бойцы с которыми воевал
бабушки с плакатами
Володя с баннерами
Дима с мегафоном
Саша с фаерами
Андрей с колонками
девушка друзья родичи уже там
ничего не видно сквозь завязанный на голове мешок
чувствую запах плесени, застоявшейся воды
чувствую каждую дверную раму, сквозь которую проводят
песочные звуки шагов
скамейку
холодную стену
приходит первый мент и говорит: дай
сигарету, мне покупать, а тебе ещё принесут
таким как ты всегда приносят
сигареты, чай, напильник в хлебе
(смеётся)
приходит второй мент и говорит: смотри
на смотри кого ты убил
тычет в грудь документами
сердится
а рук не развязывает
приходит третий мент и говорит: падъём!
ведёт меня через девять дверных кругов, держа за руки
печальный механический Гермес
знает, что могу оглянуться, и тогда всё закончится
держит за затылок
будто перед казнью я ощущаю расстояние
знаю, что выбора не будет
остаётся несколько десятков шагов и вот
мы бежим
запрыгиваем на последние ступеньки
проходим сквозь самые тяжёлые металлические двери
наплывающий шум и треск
он развязывает мне руки говорит как паралитику:
теперь встань и иди
не оглядывайся
держу равновесие в боевой позиции
левой прикрываю голову
правой срываю мешок
перебрасываю через плечо как плащ
и вижу толпу
замершую перед клеткой
–
«Ноги на ширину плеч!
Раздвинуть ягодицы!
Присесть!»
послал – получил по морде
и обратно в камеру
двум что ко мне на Колыму из Украины
приехали сказали
«отказался от свидания»
после этого сын не писал мне
полгода
–
«ворвались в хату
лицом в пол
мать лицом к стене
любимой не было дома
а отец умер в начале тысячелетия
«майданавец?» – протянул старший
присматриваясь к флагу
«дабраволец?» – обнюхал боевые шевроны
«бандит!» – закурил и сплюнул
сначала вынесли документы и сожгли
потом ножи
ножи нельзя дарить
любое хорошее оружие воин добывает только в бою
потом – украшения любимой
перстни пустые катились по лестнице
цепочки расползались по трещинам
серёжки закрывались в створках
последним выводили меня
и когда я стал кричать людям
связали, закрыли рот
бросили в автозак
автозак у двери стоял ещё долго
я слышал как расходятся люди, как слетаются птицы
как смеются дети, как шумит усталый от зноя город
а потом не слышал ничего
воздух запёкся
мой медный бык тяжело поднялся
медленно двинулся
укачивая меня в своём желудке»
–
«мы вам не верим»
сказал один и выключил камеру
другие молчали
конечно не верят
[b]верят тем
у кого
оружие
[/b]
–
открываю окна, чувствую огонь
открываю глаза и вижу огонь
выхожу на площадь и вижу огонь
плавятся турникеты
вагоны развозят огонь
из окон кофеен звучит не музыка, только огонь
я встречаю людей, но вижу огонь
дымы университетов и тюрем
пепелища судов и соборов
руины кладбищ и парламента
в руке – стекло, тряпка, пенопласт, бензин и огонь
голова чиста, как стекло, огонь и в сердце огонь
из могил поднимается сотня на бой – огонь
из могил поднимается на войну легион
только огонь мы называем теперь свободой
–
он бьёт меня по голове и спрашивает фамилию
смеюсь ему в лицо
он снова бьёт и спрашивает мою фамилию
в городе погасли огни круглосуточных киосков
мы срываемся с моста и взлетаем в небо
над Днепром и я смеюсь
мчимся над соборами в строительных лесах и я смеюсь
семь киевских гор остаются далеко внизу
монеты крепостей и стадионов сияют на зелёном льду
мы пролетаем над Крещатиком
над пылающей крышей Арсенала
над Кабмином и Верховной Радой
над чёрным морем автопарка
дети бегут за нами, машут ладонями
водители сигналят, женщины рассыпают лепестки
дирижабли над правительственным кварталом
плавно поднимают сияющий портрет министра
взгляд у него суровый
собаки у него верные
мальчики у него ласковые
слова у него истинные
он простирает руку к народу своему
он указывает на всех и на униженное сердце каждого
он возносится и зовёт за собой избранных
он привлекает подонков и развращает святых
он сильных зовёт и ведёт их в лёгкие дьявола
в горнила кодекса
сквозь пепел законов
сквозь медные горячие трахеи
сквозь самые тёмные подземные ходы
они наконец достигают широкого и живого дна
идут за министром-солнцем развращённые, леправые, подонки
лжемессии, лжецы, лейтенанты вокзалов и рынков
идут тихие и мокрые, как утренняя трава
чёрные лица губами ловят слова министра:
[i]«Закаляйте своё сознание, будьте сильными
освобождайте головы от морока и негатива –
тогда вы увидите просвет грядущего дня
и красный как кратер величественный эгрегор империи
отбросьте свои помыслы
отбросьте обескровленные тела подозреваемых
целуйте подающие руки
ломайте руки молящие
раскройте сердца для слов моих:
верь не себе – верь только слову царя
люби свою власть – держи её на местах
вдохновение творца – всепобедительно
вдохновение творца – всепобедительно
вдохновение царя – всепобедительно»
[/i]
царь-солнце выплывает из красного кресла министра
царь-солнце покрывает крыльями слепую страну
на трассу небесную ступает лёгкая нога Саломеи
о как она танцует
как легко несёт она усечённую голову правосудия
как сладко завыли все сирены в городе
закружили в танце блудницы с честными мужами
убийцы и насильники спустили с цепей грехи свои
казнокрады и барыги выпустили
белых голубей своей совести
упали пять князей – и шестой получил царство
слетелись племена и колена, кланы и народы
и меня тёмного, притихшего вытянули из «бобика»
утёрли кровавые сопли
и зашипели:
– Смотри, быдло,
сегодня министр будет дарить нам звёзды,
а имя твоё мы потом из тебя выбьем.
–
Бери с собой на допрос, на суд, в дурку самое необходимое
документы, воду, сигареты, станок для бритья
если что – разломаешь, перережешь вены
(только таким образом можно протестовать в Свободной Украине?)
каждый раз, когда арестант выходит из камеры,
другие арестанты говорят ему
– ты не вернёшься
мы знаем, что ты больше сюда не вернёшься
встань и иди
не оглядывайся
трепещет память – оборванная киноплёнка
от окошка приёмной до металлической полоски камеры
не долетает семейное фото
зависает на миг между пальцами конвоира
и летит разломанное под стол
трескается как розовый кафель карцера
есть одна вещь, о которой невозможно рассказать
она живёт лишь в тюрьме и глубоко в голове
раз в столетие, на четверть секунды появляется
в волосах у любимой, в криках ребёнка, упавшего с велосипеда
в мясном отделе на рынке, в свисте птиц
в общественных уборных и самолётах
среди пуговиц нового пальто, в окнах подземки
в зале театра, когда гаснет свет
и капельдинер затворяет двери
среди взрывов оваций, когда все поднимаются с кресел –
и она на мгновение оборачивает чёрное своё лицо
как ей удалось
самой от себя сбежать?
вещь, о которой невозможно рассказать,
не относится к памяти
это возможность выбрать и распознать эту суку
за её же стенами
на мгновение блеснёт из-за тонкого плеча
а ты ходи и думай
откуда столько несвободы
в этой маленькой тихой пятикласснице
запах человеческого страха и мышиного помёта
запах мочи, испражнений и пота
запах плесени, дешёвого мыла и дезодорантов
запах газет, баланды, вязкого хлебоподобного теста
запах немытого тела и холодной ржавой воды
смесь дымов сигареты, травы, пластмассы, матрацев
запах железа и чая
браги и каши
отчаяния и дерзости
лёгких не хватит чтобы всю её выдышать
–
день начинается с трамвайных звонков
щебечут рынки
сигналят длинные змеи заторов
чем выше пробирааюсь сквозь тело тюрьмы –
тем громче становятся звуки
мы гуляем в ушной раковине тюрьмы
на самой вершине горы
неба не видим
но слышим сколько стоит сладкая кукуруза
рваные песни бомжей
обрывки телефонных разговоров
вперемешку с нашими мечтами и цитатами из книг
за сеткой рубятся в карты конвоиры
над ними летают привидения сварливых жён
и непослушных детей, прогуливающих уроки литературы
маленькие зарплаты и стабильные пенсии выше гор
формы и бесплатные обеды
торжественный оркестр, играющий возле их могил
–
собаки пугаются, когда слышат гром
скулят, топчутся на месте, поджимают хвосты
гром катится будто камень
расходится трещинами по розовой тюремной плитке
разбитые сердца любимых
короткие минуты свиданий
поцелуи через решётку
ворота скрипят и разрываются
разбиваются пустые тела конвоиров
разбиваются стеклянные головы охраны
падают пустые формы спецназначенцев
первые тяжёлые капли пробивают кору тюрьмы
когти тупые грязные разрывают мясо тюрьмы
[i]они оглядываются и убегают
они знают –
за ними
пришли
[/i]
–
я открываю окна и вижу огонь
я вижу внизу людей и у них огонь
пылает решётка, тюремная стена, огонь
пылают матрацы, книги, свобода – огонь
пылают лица моделей на плакатах, огонь
пылают лица святых, холоднояровцев, героев
только огонь опечёт наши юные головы
только огонь даст нам любовь и покой
вера моя, слава моя – огонь
память страны – рана незаживающая
иди
через стены иди
не замедляй шаг
(Перевод с украинского)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911304
дата надходження 17.04.2021
дата закладки 18.04.2021
Бывают люди с увлечениями, а бывают люди увлеченные. То, что у первых - невинное хобби, досуг, отдушина, у вторых - всепоглощающая страсть. Ей они отдаются целиком и полностью, достигая в смысле техники и технологии высот, которые доступны лишь профи, а в плане одержимости превосходя их многократно. Вот один из них - его я наблюдал "в деле".
Это был орнитолог-любитель, или бёрдвотчер. В тот день он наблюдал синиц, больших и голубых, они же лазоревки. Всем известна способность синицы зависнуть в воздухе над раскрытой ладонью с угощением, схватить его на лету или даже присесть, ухвативших когтистой и неожиданно сильной лапкой за палец, чтобы выбрать самый лакомый кусочек. Именно лакомый: они весьма разборчивы, да и зрение у них завидное, и предлагать то, что они не едят, бесполезно: они рассмотрят все издалека и не удостоят вас близким знакомством.
Однако просто угостить синицу с ладони может кто угодно, любой прохожий, вообще не бёрдвотчер и даже к птицам и орнитологии равнодушный. А фанатик орнитологии принесет, во-первых, такую приманку, против которой синица не устоит, а во-вторых, поместит ее в специальный сосуд, который обеспечит наилучшие условия для наблюдения. Именно такого фанатика с таким угощением и таким сосудом я и повстречал: он поместил лакомство в небольшую емкость, вроде металлической баночки, с чуть зауженным горлом и аккуратно закругленным краем, чтобы птице было удобно ухватиться лапками без риска получить травму.
Привлекательность угощения, высота сосуда и зауженность его горла рассчитаны с умом: синица зависает в воздухе, чтобы заглянуть в сосуд, видит соблазнительное лакомство, а добыть его может лишь одним способом: присев на край сосуда и запустив в него клюв.
Итого в активе бёрдвотчера: сначала можно разглядеть синицу в полете с дерева к сосуду, потом - висящую над ним в воздухе, во всей красе ее стремительных крыльев, распростертых сейчас, как будто на показ, и, наконец, сидящую на краешке сосуда в стильной желтобокой жилетке и темно-синем галстучке, с аккуратно сложенными "плоскостями" и сверкающими капельками глазков, которые неустанно следят за бёрдвотчером, товарками и каким-то прохожим с глупо разинутым ртом...
Вот каков он - увлеченный человек, орнитолог-любитель, фанатик-бёрдвотчер.
Было ему лет 70 или около того.
Женщина.
Одна-одинешенька в заваленном снегом Ботсаду.
На костылях.
II.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903848
дата надходження 06.02.2021
дата закладки 08.04.2021
По Днепру тает-плывет довольно белая льдина,
А по льдине гуляет довольно смуглый мужчина,
Это греческий самурай-челнок, Одиссей Нифигаси,
Возвращается, как обычно, домой, во свои восвояси,
Восвоясях теперь хорошо, тепло, весна, лето,
Свадьбы на похоронах, инцесты, измены, вендетты,
Там гуляют и пьют и вдоволь, и без закуски
Финикийцы, критяне и недорезанные этруски.
- Эй, ты, гой еси, - Одиссей говорит, - Борисфен Славутич,
Буду каламутить тебя, буду тебя колотить-каламучить,
Отвези ты меня домой поскорей, во мои восвояси,
Где приятен и сладок нам дым, а также целебны грязи,
Абрикосы, арбузы, дыни, шаурма и всяческие орехи.
Знаешь, где это?
- Мне ли не знать, я всю жизнь теку из варяг в греки!
III.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906583
дата надходження 02.03.2021
дата закладки 02.03.2021
Мне нечасто доводилось бывать в селе осенью, особенно поздней, когда нивы сжаты, рощи голы. Но все-таки иногда доводилось – и это всегда был противоречивый опыт, что-то вроде того, как добро получается из зла. Ехать в село под ноябрьским дождиком не хотелось - если уж в городе грязно, слякотно и тоскливо, то что уж говорить о селе. Вся его прелесть для меня заключалась в сельской летней роскоши, когда дается тебе огромное раскаленное пространство земли, воды и неба в полновластное владение на три месяца, делай с ними, что хочешь. А что – осень: холод и пустота, хоть и пространства все те же, а толку от них никакого. И потому собирался я, сопротивляясь, выходил, бунтуя, ехал, восставая, а все равно оказывался там, где и следовало – в нашем родовом доме, в селе, на берегу лимана и в самой середине туманного и дождливого месяца ноября.
Так и есть: нивы сжаты, рощи голы, и насколько хватает глаз, кругом одна только сырая желтовато-коричневая почва под низким желтовато-коричневым небом. В хате еще холоднее, чем на дворе, и от этого хочется плакать, потому что привыкнуть к холоду невозможно, и не замечать его нельзя. Зачем меня сюда привезли?
Пока я сокрушался над своей жестокой судьбой, затопили печь, а пока я около нее отогревался, соорудили обед. Блюдо невероятное – кролик. Я еще никогда не пробовал кролика; надо сказать, что нежное имя этого животного всегда вызывало у меня какое-то безотчетное чувство. Это был голод, как я понял теперь, несмело откусив небольшой кусочек и тут же набросившись на кусок побольше и одновременно пытаясь сквозь него попросить добавки.
Сытый и согретый, я вышел во двор – и там все тоже преобразилось. Воздух был необыкновенно, непонятно прозрачен – и даже еще больше: все вокруг, и такое близкое, как наша хата, и такое далекое, как скели, виделось мне так, как если бы и хата, и скели лежали у меня на ладонях, а я рассматривал их сквозь увеличительное стекло под дедушкиной настольной лампой. Эта лампа одна во всем нашем городе проливала на книжки и тетради такой ясный желто-оранжевый свет. Таким же, только немного разбавленным светом полнилось теперь все вокруг.
Я поглядел на лиман – и тоже увидел его так, как если бы весь он лежал у меня на ладони. Полюбовавшись немного на тончайшие извивы волн, пересекавшие его громаду от горизонта до горизонта, я пошел к нему. Я ведь никогда еще не видел лиман в ноябре.
Он как будто спал в своем песчаном ложе, и даже форма этого ложа изменилась, подстроившись к неподвижной воде. Прежде, летом, когда лиман так любил хорошенько разбежаться, выкатиться на берег всей своей толщей и катиться по нему, пенясь, неумолимо истончаясь и незаметно исчезая в песке, – тогда берег лежал широко и полого и переходил в такое же широкое и пологое дно, катись – не хочу. Теперь же, когда вода больше никуда не бежала, а, кажется, глубоко уснула на всю зиму, берег полого спускался до уреза воды, а там сразу и отвесно обрывался примерно на полметра - и так спящий лиман, покойно лежа на своем песчаном дне, упирался всей своей бесконечной береговой линией в этот полуметровый бортик: не раскачаться, не взволноваться, не выплеснуться, не проснуться.
А еще был он прозрачен и чуть желтоват. Сквозь эту прозрачность, как сквозь желтоватое увеличительное стекло, прекрасно виделось дно, усыпанное необычайно крупным песком и раковинами – свет достигал его без труда и так же без труда возвращался обратно. И оттого казалось, что дневной свет, дважды с легкостью пройдя сквозь толщу желтоватой воды, до дна и обратно, и сам приобретал ее тона. А после, выбравшись из лимана на сушу и отряхнувшись, он заполнял и окрашивал собой все вокруг, из-за чего все, и такое близкое, как лиман, и такое далекое, как наша хата, виделось мне так, как если бы и лиман, и хата лежали у меня на ладонях, а я рассматривал их под дедушкиной настольной лампой.
Так я раскрыл секрет ноябрьского света, ощутил внезапный прилив голода, мысленно произнес «кролик» и побежал домой.
XII.2020
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897322
дата надходження 06.12.2020
дата закладки 26.02.2021
Впервые она заговорила об этом года три назад. Вернувшись с работы, она привычно уселась к нему на колени, обхватила его шею руками и рассказала обо всём, что сегодня видела, о чём подумала, а еще все последние новости и сплетни кафедры и сразу обо всех прочих событиях дня. Это звучало, как одна история, но это известие стояло особняком:
– Есть один мужик, так странно, я встречаю его везде, куда ни пойду, и там он обязательно промелькнет. И в метро его иногда вижу. А сегодня он добрался за мной даже на Левый Берег.
– А на нашей улице ты его видишь?
– Ну да, тоже. Он ходит всегда по нашей стороне, иногда мне навстречу, а иногда со мной по пути.
– Так он просто тут живет, наверное, и ходит к метро тем же путем.
– И ездит в метро теми же маршрутами? Говорю же, я видела его и в центре, и на Печерске, и сегодня на Левобережной.
– Я, когда ездил в метро ежедневно, тоже встречал несколько человек одних и тех же, почти каждый день. И все они живут на нашей улице или по соседству – поэтому я их и узнаю в метро или где-либо, что они мне давно знакомы, визуально. Так вот и этот мужик…
– Ну это же совсем другое! Это же один мужик. И еще он всегда одет в одно и то же, вообще всегда. Я тебе его покажу.
И через несколько дней, когда они вышли вместе из дому, она показала «того мужика». Был он мал ростом и очень худ, но его никто бы не назвал плюгавым или жалким: двигался он стремительно, работая острыми коленями и локтями, словно паровоз шатунами, а на его сухощавом лице застыло такое упрямое и решительное выражение, что, пожалуй, всякий уступил бы ему дорогу. Но в остальном был «тот мужик» крайне невзрачен: его наряд составляли изношенные туфли со стоптанными каблуками, ветхие брюки цвета грязной столовской занавесочки, кое-как подшитые черной ниткой, черная короткая курточка, сидевшая на владельце коробом, словно сделанная из фанеры или картона, и кепка с острым козырьком, смотревшим несколько в сторону. Он шел им навстречу, почти бежал, поэтому больше ничего рассмотреть они не успели. Когда мужик пронесся мимо, они, не сговариваясь, оглянулись и успели заметить, как он свернул в их двор.
– Я же говорил тебе, он тут живет. Не в нашем доме, конечно, но, может, в доме Зинаиды Михайловны, в 14-ом или где Бусинка с Ёлкой, а ходит туда напрямик через наш двор. Ты его просто раньше не замечала.
– Хорошо, живет здесь, но чего он ездит туда же, куда я?
– Это да… Слушай, мы уже опаздываем, сеанс через полчаса, а мы все еще здесь.
– Да, побежали.
И они почти побежали, пришли вовремя, но совершенно напрасно: в кинотеатре, как и во всем огромном торгово-развлекательном центре, где тот находился, вырубили свет, и билеты предлагалось обменять или вернуть. Пока они размышляли, как им поступить, он сказал:
– Тот мужик… он, скорее, дед, ему же за шестьдесят.
– Ага. А глаза молодые.
– И сердитые.
– Да. Он всегда с таким видом ходит. И все время в этой кошмарной одежде своей.
Со временем выяснилось, что у мужика имеется еще бобриковая шапка, которую он надевал вместо кепки зимой, в самые холода, и белая футболка, кое-как заштопанная в нескольких местах, в которой он щеголял летом, выпустив ее обширный застиранный подол поверх своих сиротских брюк. В руках его иногда появлялась черная объемистая торба, по виду довольно тяжелая, впрочем, никак не влиявшая на стремительность, с которой мужик проносился по их улице, карабкавшейся в гору, или по любой другой улице, где он появлялся. Поэтому в их упоминаниях, где и при каких обстоятельствах мужик повстречался на этот раз, его наряды опускались, ведь ничего другого на нём надето не бывало никогда. А встречался мужик им обоим, и вместе, и порознь, всё чаще, так что постепенно он превратился в постоянного персонажа их разговоров. Ведь при всей его невзрачности, мужика окружала тайна: наблюдая его год за годом, они ломали голову, кто он и чем занимается, почему так убого и однообразно одет, куда так спешит, что носит в своей торбе, а главное – как ему удается оказываться там же, где оказались они? Но эта тайна, хоть и неразрешимая, все же была не такого свойства, чтобы слишком волновать воображение, и они поневоле принимались ее раздувать:
– А может, он за нами или за тобой следит зачем-то и уже догадался, что его заметили, и потому не скрывается больше? А следит на самом деле очень давно… с юности еще… или вообще всю жизнь… А вот зачем он следит – вот это вопрос.
– А может, он думает, что это мы за ним следим. Ходит по городу и думает: то была одна сумасшедшая, а теперь их двое, куда я, туда они. Напряжение растет, ответов на вопросы нет, и однажды мы бросимся друг на друга с криком: «Чего вы за мной ходите?!»
– А я вчера решил за ним последить. Держался на приличном расстоянии, чтобы он не заметил, и нагнал его, только когда он к нашей подворотне подошел, чтобы его не потерять, когда он свернет. А он, кажется, заметил, что я за ним иду, глянул на меня косо и юркнул во двор, я за ним, а его и след простыл. Даже дверь нигде не стукнула, а спрятаться у нас во дворе негде. Не залез же он под машину – а я ведь и под машину заглянул, а там только кот сидел. Он просто исчез, испарился. Улетучился. Может, он не от мира сего?
Так они впервые заподозрили сверхъестественную природу мужика, и однажды это подозрение сменилось уверенностью. Возникнув как шутка, она превратилась в семейную легенду или даже миф, то есть объяснение происходящего, вполне удовлетворительное для наблюдателей, которым нет большого дела до истинных причин и объяснений. А случилось это так: они прогуливались сначала в одном парке, потом в другом, затем сидели в кафе, а после пошли домой по бульвару, и там, на бульваре, она указала ему на парочку и сообщила, что видела их сегодня и в парках, и в кафе и вот теперь они здесь. Он поглядел на парочку – рослые, с развитыми формами девицы одних юных лет, слишком яркая блондинка и слишком яркая брюнетка, одетые дорого, броско, даже вычурно, но все-таки с каким-то вкусом – и вспомнил, что да, действительно, были они и в парках, и в кафе.
– Знаешь, каждому свое. Тот мужик – это твой ангел-хранитель, а это – мои ангелы-хранители. Гендерный подход, знаешь ли! – Девиц тех они больше не встречали, ни вместе, ни порознь, а за мужиком с тех пор закрепился статус ангела-хранителя. Теперь его иначе не называли: «смотри, ангел», «наш ангел», «совсем обносился наш ангел». А он и в самом деле обносился –его одежда, и без того ветхая три года назад, когда они обратили на него внимание, обветшала окончательно и, казалось, вот-вот свалится с его острых плечей. Только выражение лица у ангела не изменилось и оставалось всё таким же решительным и упрямым.
– Потому что это не одежда, а оперение. Он, наверное, будет линять.
Со временем они заметили, что встреча с ангелом предвещает удачу, если он идет в попутном направлении, и неудачу, если он следует навстречу, как это случилось с их походом в кино, когда они впервые повстречали его вместе. Правда, иной раз ангел ошибался в своих предвестьях или забывал о своей пророческой роли, а может, и не всякое дело было достойно его пророчеств, но они в этой его способности уверились, и семейный миф прирос еще одной подробностью. Как бы там ни было, им обоим было очень приятно видеть его, и они всегда радовались встрече с ангелом-хранителем, даже если он шёл им навстречу и сулил их делам неудачу. Неудачи они ему прощали, а над ошибками или забывчивостью по-доброму посмеивались.
А еще им очень хотелось как-то дать знать ангелу, что они замечают и ценят его заботу. С каким-то посторонним, незнакомым человеком, которого видишь день изо дня, и то поневоле начнешь пусть едва заметно, но все-таки раскланиваться, а тут – целый ангел! И даже то, что идея об ангельской сущности мужика родилась как шутка и развивалась как миф, ничуть не умаляло добрых чувств, которые они оба питали к нему.
И, вот, наконец, настал день, когда они больше не могли сдерживаться и решили немедленно встретиться и заговорить со своим ангелом-хранителем. Взявшись за руки, как дети, они бегом спустились со своего пятого этажа, выскочили из подъезда во двор, свернули в подворотню, выбежали на улицу и тут же увидели его. Они бросились ему навстречу и громко приветствовали его, как старинного друга после долгой разлуки, едва удержавшись, чтобы не обнять его. Перебивая и поправляя один другого, они принялись рассказывать ему сразу обо всем, а глаза их при этом сияли, и губы сами собой складывались в радостную улыбку. Но ангел остановил их властным жестом, и они замолчали, словно с разбегу налетев на этот жест, и он сказал им только:
– Я не ангел-хранитель, – а всё остальное они поняли сами, и тогда он нанес свой удар.
II.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906065
дата надходження 25.02.2021
дата закладки 26.02.2021
Я с большим уважением отношусь к ИСТОРИИ. Но заявления, сделанные от ЕЕ ИМЕНИ «патриотической» эболой, порой коробят сильнее, чем сама африканская лихорадка. Вот хит 2014 года - «рассуждения» о бандеровцах. Эпитет, которым пытают оскорбить, унизить, напугать. Мол, жили на свете повстанцы-националисты. Воевали. Жестоко расправлялись с противником, и его пособниками. Гибли мирные люди… Простите, где-то было иначе? «Интернационалисты» из НКВД поступали лучше? Им лицензию на отстрел, на пытки выдали?
Но миф о чудо-юде «бандеровцах», рожденный в лубянках СССР, продолжает жить и здравствовать. Никак не пойму, его авторы смотрели в зеркало, когда сочиняли. С натуры, с себя писали? Превзойти гэбэшных «добрых молодцев» не легко. Неспроста все это. Забыты экзерсисы министерства пропаганды Геббельса. «Краткий курс истории ВКПб» отправлен к прародителю его Иосифу. А «сон золотой» об УПА-УНСО-УНА продолжает сниться «радетелям» русского народа. Почему?
Но главное: почему «память народная» так крепка? Ведь Советская Власть, как и любая власть, не любила негатива. И если удавалось его скрыть, то с удовольствием делала и при глодоморе, и при массовых репрессиях, и про коллективизации… Мы даже о катастрофе в Чернобыле узнали в 1986 году далеко не сразу. НЕ ВЕРЮ я в эту сверх живучесть. Что-то случилось тогда не так. События в Украине на фоне Второй Мировой войны… с ее миллионными жертвами. Много ли «красок» к картинкам из Освенцима добавят сводки с Волыни, Галичины, Закарпатья, Буковины?
После победы над Вермахтом, неудобно поминать о какого-то Степана Бандеру. Масштабы разные. Сравнивать смешно. И, тем не менее, сводки с полей и успехи советской промышленности нет-нет, да омрачались преступлениями его соратников. Прессу того времени свободной не назовешь. И, если в ней мелькали признания в бессилии власти, значит, факты невозможно скрыть или ... в Украине происходило что-то иное. Не то, о чем писали газеты, вещало радио...
Сразу оговорюсь Степан Бандера – не Махатма Ганди. Возможно, в чем-то их цели и совпадали, но методы… увы.
Известно лишь одно. Не успев добить нацистов в их логове, на «освобожденных» просторах Прикарпатья, Закарпатья, да и в «старых» областях Украины открыли фронт особого назначения. Начали войну с УПА, сторонников которой и прозвали бандеровцами. Об отчаянном сопротивлении говорит и количество жертв. За четыре года борьбы (с 1943 до 1946) повстанческой армией СССР потерял около 30 тысяч чекистов, советских, партийных деятелей и мирного населения. Повторяю, толстовцы и последователи Ганди в партизаны не шли. И все же 30 тысяч потерянных жизней для того времени, уж извините, не сенсация. Назойливый вопрос «За что такая слава?», так и остался без ответа.
Еще раз напомню тольков 1946-47 годах голод унес до 1.5 миллионов жизней в СССР, а широко известно о нем стало в конце 80-х. Молва же о кровавых бандеровцах родилась сразу после войны и живет по ныне. Победа над нацистами уже стала ритуальным бюрократическим мероприятием. А проклятия УНСО-УПА и пр. и пр. продолжают идти от самого сердца граждан. Немцев простили, финнов простили… Остались только бандеровцы. Ну, неспроста Степана ненавидят пуще ненависти? Который раз повторяю, не ангел он был, но среди современных злодеев его место даже не в первой сотне.
Не буду страшилки рассказывать о советских танках, что только по липовому навету деревни в Западной Украине утюжили, просто загляну во вражеский GOOGLE. Врет, конечно, но бандеровцы видать уязвили гордость кремлевского горца. А месть Иосифу Виссарионовичу была милее всех наград. Победа должна была быть разгромный. Так и оказалось. Соотношение между ними и НАМИ минимум 5:1. Иными словами, 150 тысяч к 30. И это только убитых и расстрелянных на месте врагов. Сосланных и заморенных в лагерях пока до конца не подсчитали.
И еще одна цифра. Повстанческая армия насчитывала в лучшую пору максимум 25-30 тысяч бойцов… К чему это я? И почему хожу вокруг да около? Да, к тому, что Иосиф Виссарионович, хоть и не был гуманистом, но и не слыл идиотом. И терпеть не мог, когда его держат за дурака. Лишне говорить, что прокол чекистов он заметил. И, как в 37-38 годах Ежову, дал им «свободу действий», чтобы потом…поставить к стенке. Не успел.
Да, и бравые мгэбэшники вряд ли не понимали, чем обернется им подобное усердие, но остановиться уже не могли. Страх подгонял. В Москву летели донесения, рапорты о неистребимых «бандеровцах»… «дела идут, контора пишет»… Дела разрастались, чтобы когда-нибудь с треском лопнуть. Ну, нельзя же одного врага убить пять раз подряд… Поэтому число жертв росло… И, вдруг, вождь помер… Новая чистка не состоялась, старая же клевета осталась… Никому уже не было дела до каких-то там полутора сотен тысяч. Зачем в мелочах копаться, когда на повестке дня дело о 20 миллионах загубленных жизней и ХХ съезд партии?
Понимаю, мне возразят (извергов уничтожали, антисемитов и русофобов)…Но простите, 120 тысяч лишку куда деть? Наверняка люди на Западе Украины еще долго в леса бежали, и в схоронах прятались… Кому нужно, чтобы его в постели взяли? И сопротивлялись. Не класть же голову на плаху. Так рождался новые мифы о «бандеровцах». Подобно мифам о ларнейской гидре и змее Горыныче. Только в жизни все иначе было. В жизнь, что не говорите, есть место диалектике. И отрицание порождает отрицание, а количество заведенных в ту пору дел обратилось современной легендой о последователях Степана Бандеры.
И потому, когда я слышу вопли «бандеровцы! бандеровцы!», то не очень понимаю: это о ком? Давно истребленных бойцах повстанческой армии, озверевших от жизни, которую им устроили и коммунисты, и нацисты, или те «120 000 ПЛЮС» убиенных и замученных не весть за что. Их ведь, повторяю, после того, как все бойцы УПА в сыру землю легли, их еще по лагерям распихать умудрились (?). И если крики относятся к последним, неплохо бы шапку снять, прощения просить у выживших, детей, внуков.
P.S.
И вот еще одно сравнение в голову пришло. Во время Холокоста погибли 6 миллионов евреев. Представьте, если бы, вдруг, Гитлер узнал, что его «грандиозный план избавления» выполнен и перевыполнен… за счет неевреев (!). Как в Украине с «бандеровцами». Чтобы стало с подчиненными? А у нас… Нет, простите, это уже в России… Там награды раздали и раздают по сей день. Спросите Киселева и Ко.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533878
дата надходження 01.11.2014
дата закладки 26.10.2020
Робот Александр подражает Кавафису
*
...Если не чувствует одиночества,
пусть говорит, что на свете есть низшая правда,
вот и прекрасно, вполне в духе времени.
В начале иных веков, между нищетой и иллюзией,
никого не смущает, что все стали богами,
хотя от былого отвязаться и невозможно.
Что давным-давно не осталось живых людей.
Но зачем же
мертвые и москиты стучат по стеклам?
И откуда ты, юноша-андроид? Зачем во лбу твоем
пыльный след оспы, словно мощи святых в соборе?
Знай, что все лучшее в жизни потеряно,
что нельзя уже ни пожать руки,
ни пересечь городскую площадь, ни
вдохнуть полной грудью прохладную осень.
В последний раз пройди по каменной мостовой,
разоренной, забранной решеткой,
дослушай плеск воды в лёгком сиянье,
улыбнись тому, что осталось позади,
вспомни угаснувшие дома и
тех последних людей, которые тебя любили.
(Из цикла «Дружеские беседы с роботами»)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889067
дата надходження 18.09.2020
дата закладки 03.10.2020
Літають білі птиці понад морем,
уранішня імла їх розбудила;
літають білі птиці понад морем
і пурпур обагрянив їхні крила.
Літають білі чайки над водою –
вода ще спить, та ранок вже світає,
літають білі чайки над водою
і сонце їм дорогу осяває.
Христо Ясенов
Над водите
Прехвъркат бели птици над морето,
събудени на утрото в мъглата;
прехвъркат бели птици над морето,
обагрени със пурпур по крилата.
Прехвъркат бели чайки над водите —
водите дремят, утрото ведрее,
прехвъркат бели чайки над водите
и слънцето посоката им грее.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882653
дата надходження 12.07.2020
дата закладки 18.07.2020
Люблю листать фото- и живописные архивы за их способность вызывать, казалось бы, напрочь забытое. Ничего эпохального, так, мелочи, детали и эпизоды, из которых слагается повседневность, а в итоге, может, и вся жизнь.
[img]https://back-in-ussr.com/s/images/topic/6ef12918d36ad19a2d2fa85ff80a0fce/46eee2d95446c0760392749d6bff9ebe.jpg[/img]
Я заканчивал среднюю херсонскую школу на рубеже 80-х и 90-х, когда учились 11 лет, но фактически 10, потому что один класс выпадал, у меня выпал 8-ой – так вот, после окончания 9-го класса мы с товарищами пошли на завод, на месяц, по(д)работать. Тот завод числился шефом нашей школы, поэтому на уроках труда (и еще каких-то внеклассных занятиях) в кабинете-цеху, уставленном станками и верстаками, мы нарезали для этого завода сальники, нам даже что-то за эти сальники платили. Можно было устроиться на тот завод и на один из летних месяцев, любой, на выбор; предполагалось, что школьники должны выполнять какую-то усеченную, детскую норму, за которую им заплатят по-взрослому. Правда, там, «на ухабах», выяснилось, что по-взрослому у нас будет все, и норма тоже, но не суть. Работа была несложной и однообразной, и необходимым мастерством мы овладели за несколько дней, и никаких новых навыков нам потом уже не потребовалось.
После смены мы, уставшие и оглушенные заводским шумом, шли через парк, иссушенный зноем, утопающий в бархатистой южной пыли; за парком была остановка нашего троллейбуса, 15 минут – и дома, но мы добирались дольше. Ведь наш путь пролегал мимо бочки с квасом, были тогда такие термосы на высоких «грузовых» колесах, емкости по 900 литров, лимонно-желтые; теперь таких уже нет на улицах наших городов, но помнят их еще многие. На округлом желтом боку цистерны по трафарету выведено КВАС, увидел – и жажда ведет к бочке. Цена вопроса 3 копейки за высокую и тяжелую кружку емкостью 0,5 литра, словно составленную из крупных стеклянных квадратиков; узор несложный, но завораживающий: квадратики расположены в шахматном порядке, чередуются выпуклые и вогнутые, а верх кружки охвачен ровным стеклянным пояском без рисунка, иногда – со щербинкой. Были еще и обыкновенные граненые стаканы, но пить из них неинтересно и невкусно, поэтому даже совсем еще маленьким я требовал себе только шахматную кружку, наливаясь из нее ледяным квасом "по горлышко" и до боли в голове…
А рядом с той бочкой на нашем пути домой стоял шаткий столик, а на нём покоились до сладких спазмов в желудке знакомые ящики: алюминиевые, вроде тех, которые теперь таскают шпионы, курьеры мафии, косметологи и прочие визажисты, только измятые так, словно какие-то грузчики безжалостно швыряли их лет двадцать подряд. Эти ящики издавали сильнейший запах, и все прохожие, спешившие мимо этих ящиков, нервно крутили головами, пытаясь понять, откуда вдруг навалился такой волчий аппетит; некоторые даже облизывались, как голодные собаки у колбасного прилавка. А там, в этих ящиках, собственно, и была так называемая «собачья радость», пирожки с ливером, круто зажаренные, ну, просто очень круто, well done, так что правильнее было бы называть их «поджелудочная смерть». Эти пирожки не походили ни какие другие: во-первых, они были цилиндрической формы, во-вторых, начинка в них помещалась на манер хот-дога, то есть проходила весь цилиндрик насквозь и заманчиво выглядывала из его обоих концов. А в-третьих и в-главных, ни одно другое уличное лакомство не обладало такой притягательностью и сверхъестественной способностью разжигать аппетит – в этом смысле оно давало огромную фору даже мороженому. Это могло отчасти объясняться его запретностью: мама не очень-то позволяла мне эти пирожки, но стоило хоть раз их попробовать, и зависимость возникала на всю жизнь.
Из-за этой зависимости я очень охотно сопровождал маму на херсонский Центральный рынок: это был шанс выклянчить «собачью радость». Лотки и столики с ней и прочей уличной едой тех времен, с беляшами и чебуреками, стояли у магазина «Океан», а сама логика базарных закупок и возбуждаемый этим занятием безумный аппетит неизменно приводили нас к «Океану», где нас и ждала «собачья радость». А теперь, сделавшись «заводчанами», то есть людьми взрослыми и самостоятельными, отработав взрослую смену, мы подходили к той бочке и тем ящикам совсем иначе. Мы шагали уверенно, мы были в своем праве, и пока мы не выпивали по нескольку кружек квасу и не съедали по целой горе «собачьей радости», от бочки не отходили.
…похоже, что кому-то всё наперед известно, и этот кто-то заботится и о сытых волках, и о целых овцах. Установив на нашем пути с завода этот невероятный оазис, нам дали ходить той дорогой всего только месяц. И так мы не успели ощутить пагубных последствий нашего пристрастия, зато пережили много радости, пусть и вот такой – «собачьей».
июль 2020 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882022
дата надходження 07.07.2020
дата закладки 13.07.2020
№1
Вечность - это крупнолистовой высушенный джаз.
Ты завариваешь её в маленьком чайнике,
Возвращаешься в постель и пьёшь с гостьей,
Закусывая солёными груздями.
У тебя осталось совсем немного.
№2
Время - лучший тестер.
Так, открыв банку с груздями,
находишь мокрого,
неоперившегося программиста
с тросточкой и в котелке.
Ничего нет случайного в бизнес-процессе,
кроме методов нашей любви
и старых, прошитых солнцем поездов,
где поют чернокожие невольники.
№3
Опытному музыканту
Надо любить семь женщин:
До - дородную домохозяйку,
Ре - скуластую революционерку,
Ми - веснушчатую бизнес-леди,
Фа - певчую из церковного хора,
Соль - грудастую программистку,
Ля - детского врача,
Си - студентку третьего курса.
Варьируя продолжительность
И интенсивность свиданий,
Можно сыграть настоящий джаз.
В качестве диезов и бемолей
Используйте обстоятельства встреч:
Небольшие уютные кладбища,
Крыши высотных домов,
Районные библиотеки
Или просто свою постель.
№4
синие стены
всегда эти синие стены свободы
я люблю не по фен-шую
бью стёкла не по-православному
и уже целый месяц будда
не толкал меня острыми локтями
приятно быть сиротой
наследником скифской глупости
но как собрать эти осколки
в хрустальную башню
где каждая лампочка
поёт о зимокровном лётчике?
№5
Не чувствую себя одиноким -
напротив того, я зажат
толпою единомышленников:
я вчерашний, позавчерашний и завтрашний
дышат рядом так жарко,
что хочется выйти из себя,
как из прокуренного вагона,
и отдохнуть где-нибудь на травке.
№6 (РЕЦЕПТ)
Чтобы выпечь стихотворение,
возьмите
безмятежно-пароходный,
волжский,
окающий сон,
добавьте
расколотый колокол
Пабло Неруды
и лесной воздух,
неохватный,
как выксунская скука.
№7
Пожалеем атеистов,
им трудно.
У них нет не только Бога,
но также дома, стены, гвоздя
(если они и впрямь атеисты) -
только пытливый сквозняк
и бескрайнее ожидание.
№8
Найди меня
в маленькой комнате:
я сижу среди проводов
на уютном облаке,
триипостасный,
несмолкаемый,
наглый.
Найди меня
и надери мне уши,
Господи.
№9
Сегодня спросонья
новое стихотворение
явилось ко мне
в виде рюкзака,
в который надо было затолкать
подходящие предметы:
сжавшихся в клубки ежей,
резные можжевеловые ложки,
несколько пачек презервативов,
растрёпанную книгу братьев Гонкур.
(Я сбросил
стихотворение-рюкзак
с Канавинского моста
на проплывавший пароход.)
№10
Почему-то
каждая ловкая поэтесса
неогрубевшего возраста
вызывает особые желания:
хочется ходить с ней по улицам
и собирать пивные бутылки,
курить
дрянные болгарские сигареты,
плевать с высоких домов
на нежные лысины
собратьев по цеху.
Хочется не просто
прожить с ней несколько месяцев,
но непременно зачать ребёнка.
№11
Мне омерзительно и неловко.
Меня тошнит от прошлого,
как от забродившего винограда.
Оно настигает меня
простуженным звоном
январских пододеяльников.
Я завесил окна
бархатными шторами,
но прошлое всё равно льётся
в комнату из щелей.
Далеко заполночь
я лежу без сна
и расчёсываю новые укусы.
Надо быть готовым
подраться с прошлым, как с женой,
или заняться любовью,
как с молоденькой мачехой.
№12
Осень выдаёт зарплату
институтскими ботинками,
фарфоровыми воробьями,
скрипичными ключами
и голыми девушками.
Осенью я почти невидим,
ещё немного - и я расхохочусь,
расплачусь и увалю в кусты
очередное трепетное создание.
Осенью телемастера
пытаются чинить мою сущность.
Я едва отбиваюсь
от неизбежных отвёрток.
Осенью зеркала
перестают отражать.
Хожу дикий, лохматый,
и ощущаю неловкость
при попытках знакомиться с женщинами.
Одна из моих любовниц,
очень практичная тётка,
ночью влезла на крышу,
спилила четыре звезды,
развесила их по стенам
и отказалась от лампочек.
При свете домашних звёзд
кажется, будто любишь
семнадцатилетнюю девочку.
№13
Небрежность победила.
Отправляясь в полдень
с нарисованной станции,
уже не думаешь о том,
когда вернёшься в небо.
Поэзия - это железнодорожный гул,
пляска семантических поршней,
сгущённая бессмыслица
случайных разговоров -
исподволь разрастающийся
заговор против вечности.
№14
"Не высовывайся!" -
так сказал Заратустра.
Это повторили мне
горбатый ангел,
акробат с раскроенным черепом
и голубоглазый миротворец
с автоматом наперевес.
Не высовывайся!
№15
Мой друг
с петушиной головой
умеет высекать огонь
даже из кукурузных палочек.
Иногда его душа
со скрипом
открывается,
и наружу выглядывает
нечто бессмысленное -
вроде груды использованных
носовых платков.
Чем более протяжёнными
становятся его прогулки
вглубь собственного
простуженного горла,
тем дольше
почтовые голуби
ищут
потерявшихся в песках
слушательниц.
№16
Сегодня я ухабист,
как лыжник,
недобрым ветром
занесённый в постель к Мадонне.
Целую руку
обоюдоострой даме
с цветочным горшком вместо шляпки,
перебегаю улицу
на серебряный свет
и хлещу солнце газеткой
по азиатской морде.
Гуашевое утро
роняет на асфальтовые дорожки
чувственые плевочки
и студенистые пентаграммы.
Может быть,
это новая форма любви.
Пора выбрать себе
другое имя.
Как вам
"Смертельный Челябинск"
или "Земляничная Пагода"?
№17
при знакомстве с классиком
думаешь
э
какой у него
глупый вид:
болотистая лысина
и крокодильи ухватки
а день спустя
уже удивляешься
что беседовал
с действующим вулканом
№18
Солнце скачет с бугра на бугор,
как широкоскулый
и ни черта не понимающий
в нашей жизни
гастарбайтер.
Оно подметает улицу,
моет витрины церквей,
а потом хватает,
как детский микроскоп,
мою девятиэтажку,
трясёт её жёлтыми руками
и приговаривает:
"Ни сердца, ни зеркала,
ни звука.
На-ми-а-ми-да-бут-су."
№19
Я перемещаюсь,
как Харон,
из палаты в коридор
и обратно.
В коридоре полумрак,
прохладный японский сад,
где роли камней
играют медсёстры,
замершие в странных позах.
А в палате
прицельное солнце,
попка-врач
и разверстое радио,
похожее на пасть
мистического льва
или на яму
со зловонными останками.
№20
Смешной человек
живёт только по субботам
и носит на себе,
как улитка,
свой дом, полный рыб.
Обычно болезненно робкий,
однажды он подарил
зеленоглазой
и солёной на вкус девушке
огромного муравья с бивнями
по кличке Сысой,
и она от удивления
стала его любовницей.
Время торопилось и поскальзывалось.
После нескольких
стохастических ссор и примирений
они всё-таки поженились
и стали жить вместе
под надзором
глубоководных чудищ.
Поскольку дети
смешного человека
жили только по четвергам,
он не возился с отпрысками
и посвятил субботы
любви и ихтиологии.
Всю жизнь он ревновал
к недоступным дням недели,
ибо зеленоглазая,
а впоследствии и красноволосая
женщина
постепенно привыкла,
как море,
нежить всякого пловца.
№21
Сегодня особенно боязно
пробираться ночью домой.
За каждым углом
караулит стоустый верлибр
и отъедает головы
зазевавшимся рифмачам.
Даже если ты просто
"кохався"
(как говорят украинцы)
с классической поэтессой,
или заполночь
мудревал в алкогольном лесу
с окладистым шестидесятником,
или - о ужас -
в твоей сумке том Ахмадулиной -
спасенье одно:
журнал "Воздух"
и густое облако ладана.
№22
Деликатные прикосновения
немолодой
романтически грустной
парикмахерши
доставили мне больше
любовной радости,
чем полтора десятка соитий.
К лучшим
эротическим приключениям
за отчётный месяц
я ещё отношу
короткий телефонный звонок
давнишней знакомой,
рассеянный взгляд мороженщицы
и все гласные буквы
в этом стихотворении.
№23
Предлагаю переименовать
скалу Лермонтова
в скалу Последнего
Забравшегося на неё Поэта.
Это выведет поэзию
на новый физкультурный уровень,
поднимет самооценку
многим юным дарованиям,
а также избавит
лично меня
от неприязни к Лермонтову.
№24
почти час
я как поплавок
то ныряю в море
то возвращаюсь
к прогорклой логике
все вещи
лишь тени сновидения
ответы реальности
на ряд неудобных вопросов
только что
мне снились
футбольные мячи
и распиленные компьютеры
а проснулся я от эрекции
не объясняйте мне
что это значит
не будьте свиньями
№25
уже два года
я пишу только верлибры
классический стих
напоминает мне город
иногда нарочито красивый
тщательно выскобленный
сияющий
с прохожими
надевшими нимбы вместо кепок
а иногда
какую-то чертовщину
вроде Днепропетровска
с буграми и заводами
с центральной частью
оглушённой
архитектурными выкидышами
в любом случае это город
а не море.
№26
Может быть так и пишется
авангардная поэзия?
Эта нотная блажь
верховенствующая запятая
церковь с секущимися
кончиками крестов
глисты поющие в глотке
у павлоградского панка?
смазанные лица
души похожие на разделочные доски
девочки с разбитыми коленками
и неумытными пи*дами
горбатое солнце
куриная поступь шоумена
зеркальное чрево
в котором глохнут шаги
лошадиная грива
невыносимая
шепчущая о смерти
№27
Смерть автора подступает исподволь
в сознании появляются дивные пустоты
которые не удаётся
заткнуть ни писчей бумагой
ни зубной болью
Безногие аисты спускаются с неба
и вьют гнёзда
на руинах силлаботоники
Крановщики
авторитетно рассуждают
о премии Аполлона Григорьева
Пора сматывать удочки
сказал господин Барт
директор птичьего рынка
№28
Пожалуй,
Пабло Неруда
скатывается горошиной по лестнице
сегодня, в воскресенье,
в два часа дня.
А что дальше?
Может быть, случайно
он сшибает терновый венец
или
располагается в окне поезда
диагональным маревом.
Тридцать пять градусов в тени.
Напиши каждую букву отдельно,
закрой глаза
и набери вслепую
свой номер телефона.
№29
Может быть, ты знаешь
тайну синего цвета?
Она дорого стоит,
за обладание ею
борются нумизматы.
Ключ к ней
спрятан в весеннем воздухе,
но завладеть этой тайной
может лишь человек,
который сам ничего не стоит,
да и то
когда сидит в туалете
с перегоревшей лампочкой.
№30
Иногда я танцую в тёмной кухне
с мягким карандашом
и листиком бумаги в руках.
Даже если
стихотворение не приходит,
этот танец вызывает
особое ощущение
плотности и непостижимости времени,
которое особенно усиливают
два мистических животных,
стоящих на подоконнике:
безумный заяц,
которого я именую Пьером,
и похожая на него,
как две капли воды,
птица-ларец.
(Танец может продолжаться
бесконечно долго,
пока кто-нибудь не включит душ
или не лязгнет дверью лифта).
№31
В голове моей музыка,
это не музыка счастья, нет,
скорее это похоже на футбол,
только вместо игроков
каменные идолы
(такие же, как
перед музеем Яворницкого),
а вместо болельщиков -
одинаковые барышни
в бальных костюмах, -
но разве это важно,
если жук-короед
ползёт по моей руке
в поисках
(глупо сказать)
неизвестности?
№32
Сегодня я не усну,
это вопрос только правды,
а правда любит
скатываться в душу
по наклонной плоскости.
Может быть, ночь - это смоква,
которая падает
с подопытного дерева
в руку беременной женщины,
может быть, ночь -
холодное стёклышко
с изумрудным разводом,
сквозь которое я вижу
коленку плясуньи.
Всё равно -
скажу я как можно прохладней,
не обращая внимания
на обнажённую художницу, -
всё равно я забуду одну строфу,
пока думаю о тебе, ночь,
пока сжимаю твоё
плотоядное тельце.
№33
Каждую ночь
сумасшедшая девушка
пишет стихи,
делает из листков
бумажные кораблики
и пускает вниз по Днепру.
Каждое утро
я нахожу
уткнувшийся в берег
размокший кораблик,
разворачиваю его
и не могу разобрать ни строчки.
№34
Бывало,
я пожимал руки
заезжим гениям,
чьи слова живут
шелестящей камышовой жизнью
и выходят на охоту ночью,
как тяжёлые латинские коты.
(Я собираю бабочек,
умерших от разрыва сердца,
высушиваю их крылья
и курю по утрам,
набивая
подаренную голландскую трубку).
Бывало, я исподтишка
засовывал
некоторым из гостей
стогривневые купюры
вместо гвоздик
в петлички фраков,
и они ходили по набережной
с сорванной кожей,
как негоцианты на отдыхе.
(По счастью,
к моим книгам
не будут писать предисловий
сколько-либо разумные люди).
№35
Настасья
тайная вампирша
каждый четверг
поджидает жертв
на крутой улочке
возле планетария -
там еженедельно происходят
заседания киноклуба -
вампирша обратила внимание
что кровь индивида
посмотревшего фильм Эрнста Любича
намного вкуснее
чем у того
кто смотрит одни "Подробности"
вот уже год как Настасья
наложила зубы
на киноклуб -
поначалу убыль зрителей
была не так заметна
однако к концу сезона
стало ясно
что клуб доживает
последние недели
приходя домой
Настасья садится
на круглый стул у фоно
сыто жмурится
и набирает одним пальцем
сочинённую по дороге
колыбельную для комаров
№36
битник номер 5
держит под замком
тяжесть винной печали
и создаёт миражи
из украденной лошади
и китайского зонта
битник номер 4
сегодня не в духе
ловит сачком в аквариуме
собственную голову
и смертельно боится
католических витражей
битник номер 3
колеблется то ли
заняться оральным сексом
с беременной подружкой
то ли как обычно
устроиться на подоконнике
и наблюдать за лонг айлендом
в статусе верховного бога
битник номер 2
кушает сыр и яичко
и ему практически
на всё наплевать
№37
придёт
сторож лимож
с беличьим сердцем
слушать музыку диско
и ухмыляться
сидеть на асфальте
шутить об удачном браке
рассказывать: "нансен
снова застрял во фьордах"
чувствовать: "вот оно"
особенно
в королевской постели
№38
(Посвящается Ие Киве)
в сувенирной лавке
две симпатичных
на вид аксиомы
пытаются купить микрокосм
и арбузные семечки
(чух-чух чешет в затылке директор
ну вы меня и достали)
в то время как первая аксиома
говорит о неравной любви
благовидном отказе
и стохастическом воздержании
вторая проводит
структурный анализ
бейсбольных бит и мячей
и приходит к выводу
о близком конце
электрического света
(о боже шепчет директор
свалились два синих чулка
на мою плешивую голову)
аксиомы стучат каблучками
снимают с себя
шляпы перчатки серьги
и становятся теоремами
ожидающими
неотложных доказательств
а директор надевает
очки в роговой оправе
хроматический взгляд
византийский голос
и становится
режиссёром-концептуалистом
после этого в сувенирной лавке
и в самом деле
заканчивается электричество
и начинается официальный
супрематический турнир
под судейством
беспристрастного
казимира ангелопулоса
№39
бульдозеристы играют
красивых близоруких пьяниц
в пьесе поставленной
ангелом-методистом
34 года назад
в театре одного зрителя
на крыше одного дома
в центре одного города
учти говорит первый актёр
узлы утерянных туч
и ломкое солнце
а также
не поддающийся копированию
иероглиф женской дружбы
не забудь говорит второй
о книге великого гнева
и тёмной бодрости
написанной в високосные годы
в застрявших лифтах
и на промежуточных станциях
ибо открыты врата незнания
и приходит к нам на чужих ногах
водянистый безжалостный праздник
№40
(Посвящается Александру Моцару)
гражданин "и"
(перевёрнутый гражданин)
дважды входит
в заколоченный дом
становится в очередь
и выбирает собачий лай +
сквозняк + солнцестояние
+ колонку с горячей водой
в холле макет
ветряной мельницы
с приэттаченной
win-win стратегией
а в дубовом шкафу
за горой из прелой листвы
выдают камуфляж
дракон и невеста
транспортной развязки
любая их фраза разумна
например: секс
является своей противоположностью
или: летняя шляпа
нужней на цюрихском вокзале
но думается: где левая
шишка и где зерно удара?
и отчего у мудрого старца в комплекте
сиреневые запчасти?
потом какое-то время
ничего не происходит
потом оно не происходит снова
№41
бакалавр позвоночника
и детского сна приходит
на вечеринку в замшевом твите
: сегодня она похожа
на закладку в учебнике
по вычислительной геометрии
или на шлифовальную машину
с молодёжным дизайном
знатоки быстрых фраз
собираются в стаи
перед прозрачной охотой:
"ХVIII век, сцена любви
между самураем и пленной
газовой колонкой?"
"прелюдия си-минор с игрой
в пятнашки и грубым паттерном
консерваторского гардероба?"
запасной тредиаковский
сообщает: ставка ушла
в известном ему направлении
ивовые прутья расплавились
как рождественские гвозди
наутро все кошки светлы
словно вязальщицы
в солнцезащитных очках
или разумные слюнки
с планеты плешивцев
№42
статическая переменная
свивает гнездо в электро-
щитовой будке
говорит: а теперь я разбогатею
буду звонить усопшим механикам
и называть результаты футбольных матчей
получу нобелевский приз в номинации
"неоказание помощи
принцу максимилиану"
№43
младший адвокат меркуцио
дружит с сезонной лётчицей татьяной
шепчет ей: давай ненавидеть апофатически
выкрашенные известью статуи
и подписи епископов
иконоборческого собора
она невпопад отвечает: в небе
сентиментальные бомбы
и фламандские устрицы
но также смешливая слава
склеенная из двух компонентов
(в некоторой растерянности
они занимаются оральной любовью)
№44
альбинос северин
живёт в мелком грехе
словно в аптечной коробке;
нижний лондонский суд
(смелый как растаявшая косточка)
приговаривает его
к уменьшенному дыханию
приходится северину
быть одновременно бумажной призмой
и австрийским священником
дорожить своей толщиной
брезжить в настороженном слухе
и кровеносном конюхе
№45
пионер
промышленного сленга
открывает новую голубятню
(звук -
словно нарисованная фломастером фляга)
после короткой рекламы он
обвиняется в изобретении пергамента
и любви к усопшим троеточиям
похожей на вишнёвое мороженое
№46
пустой саквояж
и сознательное стёклышко
женятся на уравнении
с тремя неизвестными:
первое похоже на китайскую гранату
второе на букву "е"
в слове "самоучитель"
третье спускается в мини-юбке по лестнице
на складе металлоискателей
в городе рахманинов
№47
гефест любит грубых старух
извергая
облака комической пыли
и запечатанный парфянами
облепиховый сленг
перепёлка
в жадном до уст пробеле
рисует месяц брюмер
на митилене печально известный
как наскальный скворечник
вошь цвета влюблённой пшеницы
вооружает лобастых подростков
точнее их подписные переиздания
своим героическим примером
человек приходит человек уходит
чтобы чмокнуть солнце в пустой живот
№48
выходит на честную улицу
человек неумытый как
подошва горы монсеррат
и сообщает: погода
способствует забвению прозвищ
и дамы с кувшинами
целуют х*й
как уравнение с одним неизвестным
увидишь: масса / квадратная скорость
идёт сквозь тебя
словно капель в брючном костюме
возьми её за живое
возьми её за живое
№49
рассказчик облизал
(чужие?собственные) губы
словно исчезнувшую квитанцию:
"...ибо я бестиарий доступный по слогу ноль
но порою ещё
полные блядских рельефов
глаза керамической вишни
целый год я работаю на пилигримов
приношу им патроны и глубочайшие
извинения, чищу авгиевы орехи
датирую туземные сёдла
а тут ещё, позвольте увидеть, врачи-пересмешники
разминают голоса словно бумажные оладьи"
№50
роберт йохан
начал профессиональную деятельность
в качестве короля людовика шестнадцатого
но затем переквалифицировался в надзирателя
из-за недостатка спроса
каждое утро он бежит на работу
по серебристым и росным поверхностям
исполняя минорную гамму
в соответствии со вчерашней
самой модной директивой дыхания
№51
овидий жалуется
остекленевшей скрипке:
тринадцатую общину
не смей приласкать отсрочив
уничтожающее прочтение
или
бросок буквой хер
(как бумерангом)
над пыльной просёлочной ленью
где дьявол живёт
на границе двух сред
одна из которых забыта
(заколочена? смертна?)
утренним любованьем
№52
человек / человек
и его допотопный велик
(бывший раньше латунной
плачущей лошадью)
исчезают как перегородка
между горячей и холодной кондитершей
говорит она вечно ты возишься с
виноградом
а не с размокшими нотами
выворачиваешь причёски словно перчатки
а я хочу писем о птичьих правах
будто я ты и снова я – голос
шатких селезней в бухте зигзага
нету жалости даже
у препарированных роялей
не говоря о влюблённых
в острые бороды полицейских
впрочем не нужны чужие подробности
но развернувшись на 361 градус
можно заметить падающий курятник
похожий на ракушку облепленную
мелкими кораблями
№53
как остановить скольжение
остепенившихся лун
внутрь безбилетных стёкол?
как разъяснить кинематику
мраморных языков?
ещё немного – и рефери
зазвонит в дверной колокольчик
призывая босых торговцев
к здравому смыслу
№54
приходит спорить с тобой об адамовых
яблонях и башнях из птичьего сленга
покрывать запятые и точки защитной плёнкой
говорить: иногда голубые монеты
были так же близки вертикальным рыбам
как и почтовым урнам
заниматься любовью как самая
грустная ведьма из опылённого
подсолнуховой золою мультфильма
вспоминать о прежних любовниках
словно о съеденных
бессонницами деревьях
№55
кому-то в июле снег
а кому-то девушка
с огнеупорной кожицей
но есть и хорошая новость:
этот лжекто-то
потерял ежовую рукавицу
может и ты меня заметишь
в гавани искушённого звука
утопишь как ухо девятое
свадебную эскадру
перебросишь из одного кармана в другой
минуя гостей
мшистые апартаменты
навалишься наконец всем телом
скажешь лучше молчи
пока вечер уносит доказательства
и у тебя любви ещё
на восемь с половиной копеек
№56
тело твоё было как двор
в котором посетители
ощупывали мокрые камни
на месте исчезнувшей двери
так далеко было до полной победы
зрению данному только взаймы
так долго виноградный полифем
обжигал себе кожу
в ливнях воскресной радиомузыки
я продолжал сомневаться пока ты раздевалась
снимала с плечей рыжую голову
играла со светом разболтанным
словно с моим ослабевшим членом
рисовала дуги на животе
поправляла штурвал то и дело
выпадавший из зеркала
и почти добивалась оргазма
говорила в меня снегом подкожным
разрушенным прежде слов
прежде ангела стоявшего на часах
и разделявшего ебущихся-нас
на безымянные фрагменты
знамён и певчих молекул
№57
все отражения были слишком юны
словно урожай миниатюрных ножниц
на почтовых марках
и не было нужды спорить даже во сне
с падающими башнями из туалетной бумаги
отличать тело горячее от холодного
стенографировать по влажной коже
созвучие за созвучием
у подвижной государственной границы
между слюной и хлынувшей спермой
являлось к нам и кое-что запылённое
(тычинки жестики всё как у наукообразных)
не выходя из асимметрии
совершало неприметные шалости
а в день когда слюдяные змеи
наследовали землю
зачитывало вслух с телефонной вышки
раздобревшие прошлогодние письма
№58
с такой девчонкой далеко не уедешь
пересчитывать истуканов у румынской границы
целоваться под обложкой
бледной-приблудной книги
искушённые тела обмерять
когда они стакнутся с каменным гостем
оставаясь идеально прозрачными
при равномерном вращении
№59
(Посвящается Лене Левской)
с некоторых пор дублин обитает
к югу от португалии
там где провалился сквозь небо
аэропорт фару
теперь любая прихоть целует
ремень у ласточки горящей
пьёт с утонувшими брокерами
кофе на башне мартелло
№60
свежий подход к решению задачи
несколько стабильней предыдущих
раньше не было начальников тонущих в соплях
но не было и всплывающих
однако наслаждение остаётся статичным
и ревнивец водит лошадок по кругу
среди дуновений столь безупречно девичьих
и проверенных пшеничных часов
№61
летом клетчатые женщины
раскалывались на мизерные
роликовые колёса
расточая вместе с равносторонними
платьями липкую сажу
чтобы единороги из-за заборов могли
увидеть лишь отскакивающие пуговицы
невеста искусственной молнии
скопировала четырёх неизвестных
опуcтошив их до "ты"
(есть гипотеза что всё это
заблуждения либерального секса
на сытых водных поверхностях)
№62
у самой долгой женщины есть подруга
(словно косточка в горле наземной разведки)
вычитающая багровую шляпу
из корреляции багровости
когда начинают пылать кружевами
стриптизёры и песенники
наебавшие
принцип достаточного основания
а в украденную любовью минуту
она замечает как узок предел
отбрасывающий нас в столовую
к маслянистым карманам леса
и просто лакомится оранжевым снегом
солнечного припадка
пока расселяется кожа сухая
в крестиках ноликах и неуютных
транспортных завязках
№63
сорок страниц
праздничного концерта
набросал неугомонный норвежец
ночью тонкою как шоколадка
и потянулся: музыка - что там
а научиться бы гусей перелётных
убивать силою взгляда -
вынул инструменты для абордажа
вот оно занятие изъятий
длиною в июньскую жизнь
с малахитовыми подковками
№64. Марсианские девиации
обваливается решето новости
в игорную заповедь ветра
в клёкот веток двоичных
стиль пыли откупорен долговой спиралью
о страшном туристам не говорят
берега зеркал укрыты песчаными пляжами
(разновидностью канифоли?)
фигуры саблезубых пахарей набиты поролоном
по требованиям гуманоидов объективация
вновь разрешена в масочном режиме
на глубине не менее 180 метров
любовь разгибает: фигурные скобки
срач и ненависть на пересадочной станции
со шкалой измерений какая-то фигня, простите
на марсе равновесие - концепия, которой надо жонглировать
а не воспринимать с насекомой серьёзностью
бог уничтожает шельму не помечая лопатой или губной гармошкой
углекислого газа больше нет. асфальта тоже
на затопленной улице праздник
очередь перед кассой на костюмированный бал
билеты продают великаны с планеты гуру
по колено в мазуте
секс официально до сих пор отключён
полковником гераклитом. но на парковке
он первым целует колготки разносчикам круп
"подвох это слишком мелко. должен быть кратер
с бьющимися наугад гладиаторами. и трубадурами"
на марсе нет никакого подвоха
липы имеют наглость цвести
и защищаться
от круглых жестов третьей луны
вновь оказавшейся в перицентре
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147855
дата надходження 01.10.2009
дата закладки 27.06.2020
Спинилися, немовбито у грі,
щоб відпочити, а тоді – все знову.
І так зайшли ми в ліс, у чагарі,
що їх зростили почуття і слово.
Був ліс глухий. Скрізь нетрища та мох.
І шлях назад, і шлях вперед – закритий.
І хоч за руки взялись ми удвох,
та в ньому загубилися, як діти.
Ти де? – із лісових глибин манила.
Ти де? – гукав я з чорної імли.
Як діти, що дорогу загубили,
і плачуть, щоб у лісі їх знайшли.
Евтим Евтимов
Гора
Да бяхме спрели, както при игра,
да отпочинем, а след туй — отново.
А ето — влязохме в една гора,
измислена от чувство и от слово.
Гора непроходима. Без лице.
Ни път назад, ни път напред синее.
Макар че се държахме за ръце,
загубихме се с теб, по детски, в нея.
Къде си? — викаше през сто недра.
Къде си? — виках аз през мрака черен.
Като загубени деца в гора,
които плачат, за да се намерят.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877310
дата надходження 25.05.2020
дата закладки 27.06.2020
Вы, может быть, уже слышали об эффекте Пруста, от меня или от одноименного писателя. Суть его в том магическом действии, которое запахи оказывают на память. А я недавно открыл еще один любопытный эффект, который скромно назвал его, эффекта, именем, а не своим.
В наших городах и селах, в парках и скверах, по обочинам дорог и в полезащитных посадках, в натуральных и рукодельных лесах - всюду в изобилии произрастает это прелестное дерево. Оно любимо и воспето народом как белая акация, а ботаниками и ботанами как робиния. В доисторической древности робиния произрастала тут, у нас, а потом отчего-то переехала в неоткрытую еще Америку. Поэтому в 17-ом веке ее оттуда пришлось пригласить сначала в Париж, а потом уж и обратно, на историческую родину, где она охотно принялась за старое, прижилась и распространилась. Кстати, те первые робинии-переселенцы, американские парижанки, живы до сих пор; дерево отличается не только красотой, но и при хорошем уходе долговечностью.
У нас на Херсонщине белая акация - это что-то особенное. Киевлян, например, не удивить рослой грушей или черешней, возносящейся до 4-го или даже 5-го этажа, - а на юге климат засушливый, и деревья у нас обычно низкорослые. Только по берегам и островам Днепра и речек помельче можно встретить древесных гигантов, а так у нас все старается держаться корней, быть поближе к земле, покоренастее и покряжистее. Разумеется, акация не исключение, растет не выше прочих, но в Херсоне ее много, а в купе с родственной ей софорой, так называемой японской акацией, - так и очень много. Как для Киева символом стал конский каштан, так акация могла бы стать символом для Херсона, но она не претендует, и многие по-прежнему наивно полагают, что ботанические символы Херсона - это помидоры и баклажаны.
Акация выбрасывает листья и цветет позже всех остальных деревьев, по сути, в нашем засушливом краю это последний привет весны, дальше лето, зной, сушь и пыль. Цветение это прекрасно, но слишком хорошо всем известно, чтобы его описывать, да и суть не в нем, а в том, что бывает после. А после бывает цветопад: робинии начинают ронять на землю свои белые цветочки. Это едва ли не красивее, чем само цветение, и напоминает первый зимний снег. Цветки акации не так уж велики для цветов, но довольно крупны для снежинок; опадают они изредка, но непрерывно, медленно достигая земли, точь-в-точь первый снег, который как бы берется в воздухе, а не падает с низкого серого неба, и весь состоит из рыхловатых белых шариков, неспешно достигающих земли и разбивающихся об нее в россыпь белой, немедленно исчезающей пыли, от которой на асфальте ненадолго остается темная точка...
А робиниевый снегопад в Херсоне длился неделями, кажется, как только она покрывалась белыми гроздями соцветий, так ее цветки настигала смерть. И деревья стояли, непрерывно роняя белые цветы на землю, где они быстро высыхали и образовывали покров, тоже очень похожий на снежный, только невесомый и с оттенком слоновой кости. Город к тому времени уже превращался в действующую модель бабушкиной духовки - и потому цветы сохли быстро, а над ними висел насыщенный дух, одновременно горький и сладкий, терпкий и нежный; щепотка рыжей мельчайшей пыли, поднятой ветром и подолгу висящей в воздухе - вот и готов коктейль, обладающий эффектом Пруста и вызывающий в моей памяти картины летнего херсонского полдня, ажурных теней на асфальте и горячего марева над ним.
Но был у акации и еще один эффект. Мой херсонский дом стоит на самой окраине, даже служит границей между городом и пригородом, и сразу за ним начинается частный сектор. На узкой полоске твердокаменной земли между моим домом и одноэтажной застройкой росло пять белых акаций - да, росло, теперь их уже нет, уничтожены какими-то варварами. Эти деревья, наверное, единственные особи робинии, сохранившиеся в Евразии с допотопных времен; никак иначе их колоссальные размеры не объяснить, ведь только тогда, в допрежние времена, отдаленные от н.э. миллионами лет, всякая тварь достигала невероятных размеров. Эти деревья были много выше нашего девятиэтажного дома, то есть выше 30 м! - и обхват стволов был под стать росту, настоящие колонны, вроде тех, который окружают площадь перед собором Святого Петра в Риме или подпирают портик Парфенона. Взобраться на них было моей мечтой - я воображал себе приключение вроде того, которое случилось на дереве гингко с Мэлоуном в "Затерянном мире" Конан Дойла; но это было совершенно невозможно: нижние ветви тех деревьев находились недостижимо высоко.
Разумеется, эти акации тоже цвели. Как ни старался ветер разнести их цветки по округе, они устилали землю под деревьями слоем, который местами доходил мне до колена и нигде не был мельче, чем по щиколотку. Такой же слой лежал на окрестных крышах, а когда (изредка) случался дождь, то с шиферных кровель низвергались не струи воды, а водопады акациевого цвета. Там, под этими акациями, почти не бывало других людей; я же наведывался туда часто, ломая голову на способом взобраться на какую-нибудь из них, а лучше - на каждую по очереди. Я бродил под ними туда и сюда, загребая и топча ногами сухой цвет, оставляя в нем глубокие борозды, и измышлял способы забраться на дерево, но безуспешно. Даже если бы я притащил сюда самую большую в частном секторе лестницу, которая стояла безо всякого дела у одного из домов, то все равно не добрался бы даже до самой нижней ветки любого из деревьев. Но я все равно слонялся под деревьями, топтал цвет и выдумывал способы, вплоть до полета на воздушном шаре. От Жюля Верна я уже знал, что 1 кубический метр гелия поднимает 1 кг груза, и теперь прикидывал, сколько мне нужно кубических метров газа, из чего пошить шар и сделать корзину, совершенно не заботясь вопросом, где взять гелий. А потом, когда я исследую эти акации, я смогу полететь на своем шаре еще куда-нибудь, к бабушке на площадь Свободы, или даже на Лиман, в Александровку, а оттуда – в античную Ольвию и дальше! – и мой шар, еще только мною задуманный, уже летел, чуть склонив лобастую голову, как бы демонстрируя ветру и облакам свое непреклонное намерение добраться до всех определенных мною мест…
Сухие цветки акаций под моими ногами, лежавшие глубоким, но невесомым слоем, доходившим мне до щиколотки, а местами до середины икры и даже до колена, под моими шагами разрушались и превращались в легкую пыль цвета слоновой кости. При этом они издавали едва слышимый звук, хруст, немного похожий на тот, каким вскрикивает снег под ногами в морозный день, только гораздо нежнее, гораздо – такой как бы хруст шепотом. Его может издавать только изящный цветок древней робинии, высушенный щедрым херсонским солнцем; его многомерная форма, а еще важнее - маленькая, чуть более плотная чашечка в основании цветка - вот что одно в целом мире способно издавать такой хруст. Цветок - шаг - хруст - пыль. Вот это превращение и обладало тем эффектом, который я открыл и вынес в название этого текста – эффект хруста. И теперь, когда в урочный час я оказываюсь в одном укромном киевском дворике, где проживает почтенное семейство робиний, я испытываю на себе всю силу этого эффекта. Нет, конечно, здесь слой цветков совсем не такой мощный, как там и тогда, за моим херсонским домом в моем детском лете конца 70-х, но эффект работает. Цветок - шаг – тишайший хруст - рассыпается пыль цвета слоновой кости - и пятилетний мальчик вновь изобретает воздушный шар для полета на дерево, а может быть, и еще куда-нибудь, гораздо выше и намного дальше.
июнь 2020 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879171
дата надходження 10.06.2020
дата закладки 14.06.2020
Може то сідає сонце
Над гладінню вод прозорих?
Чи пливе Червоний Лебідь,
Тятий вбивчою стрілою,
Барвлячи багрянцем хвилі,
Крові власної багрянцем,
Сповнивши усе красою,
Дивною красою пір'я?
Так! То сонечко сідає,
Утопаючи у водах;
Небо пурпуром покрилось,
Води всі горять багрянцем!
Ні! Це лиш Червоний Лебідь
плине, ринучи під воду;
В небо крила він підводить,
Кров'ю хвилі обагряє!
А над ним Вечірня Зірка
Тане, мерехтить крізь пурпур,
Висячи в вечірнім смерку.
Ні! Це Вомпума намисто,
Що вдягає Дух Великий
В час, коли іде у смерку,
В тиші небесами ходить.
З радістю дививсь Іаґу
І сказав поквапно: «Гляньте!
Це свята Вечірня Зірка!
Тож почуйте дивну повість,
Оповідку про Осео,
Сина Зірки палахкої!
Раз, у днях давно забутих,
На самім початку віку,
Як було ще небо ближчим,
І боги були рідніші,
Жив на Півночі мисливець,
Мав він десять дочок гарних,
І струнких, як верболози;
Тільки Овіні, найменша,
Непокірна й самовільна,
Дівчина мрійлива, тиха,
Між сестер була найкраща.
Всі дівчата вийшли заміж,
Всі за воїнів відважних;
Тільки Овіні, найменша,
З залицяльників сміялась,
З юнаків сміливих, гідних,
І нарешті вийшла заміж
За огидного Осео,
У літах, слабого кашлем, –
Завжди кашляв, наче білка.
Ах, та молоду й прекрасну
Душу в грудях мав Осео,
Що із Зірки опустився,
Зірки Вечора і Жінки,
Зірки ніжності й кохання!
Жар її він мав у грудях,
У душі – її всю вроду,
У житті – її всі чари,
Її велич в його мові!
А погорджені невдахи,
Юнаки в прикрасах Вомпум,
Юнаки у фарбах, з пір'ям,
Вслід їй вказували з глумом,
Насміхались, кепкували.
А вона: «Мені байдуже,
Вомпум ваш мене не вабить,
Ваші фарби, ваше пір'я,
І ваш сміх мені байдужий, –
Я щаслива із Осео!»
Раз, запрошені на учту,
Крізь туман і смерк вечірній
Йшли укупі десять сестер,
Разом йшли з чоловіками;
Ледве йшов старий Осео,
Поруч Овіні пригожа;
Всі сміялись, говорили,
Тільки двоє ці мовчали.
Погляд у західне небо,
Як в молитві, звів Осео,
Зупинявсь, дививсь благально
На тремку Вечірню Зірку,
На пестливу Зірку Жінки,
І всі чули його шепіт:
«Ах, шовайн немешин, Носа!
Жалість май до мене, батьку!»
«Слухайте! – сказала старша, –
Молиться до свого батька!
Як же шкода, що на стежці
Дід старий цей не спіткнеться,
І не скрутить собі шию!»
І сміялись так, що лісом
Сміх брутальний розлягався.
На шляху, що вів крізь хащу,
Звалений страшним борвієм,
Дуб лежав, покритий мохом,
Трухлий велетень дуплистий,
Напівсхований під листом.
Це побачивши, Осео
Крикнув криком болю й муки
І стрибнув в дупло розкрите;
Устрибнув старим, нещасним,
Кволим, зморщеним, огидним,
А з дупла вже вийшов юним,
Статним, дужим і вродливим.
Так переродивсь Осео,
Відновив красу і юність;
Та на лихо для Осео,
Вірній Овіні на лихо,
Вмить вона переродилась, –
Стала бабою старою,
Із ціпком поперед себе;
Квола, зморщена й огидна!
Сестри враз з чоловіками
Засміялись так, що лісом
Сміх брутальний йшов луною.
Та Осео був із нею,
Йшов повільно поруч з нею,
Руку взяв – руду, морщаву,
Наче дуба лист зимою,
Звав кохану Ненемуша,
Тішив ніжності словами,
Поки не прийшли на учту
І не сіли у священнім
Зірки Вечора вігвамі,
Зірки Жінки дорогої.
У полоні мрій, видіння,
Був Осео на тій учті;
Всі були веселі, раді,
І щасливі, крім Осео.
Не торкавсь питва він, їжі,
Сам мовчав і їх не слухав;
Знічений сидів на учті,
З поглядом сумним, туманним,
То на Овіні, то вгору –
В небо тьмяне над собою.
Тут почувся голос, шепіт,
Що ішов від зорних далей,
Йшов із простору пустого,
Тихий, ніжний, милозвучний;
Голос мовив: «О, Осео!
О, мій сину, мій коханий!
Зникли чари над тобою,
Чародійників закляття,
Всі магічні згубні сили;
Йди до мене, піднімайся!
Страви їж, що біля тебе,
Благодатні і священні, –
В них така магічна сила,
Що тебе у дух оберне.
Всі твої миски і чаші
З глини, дерева не будуть,
Бо миски замінить Вомпум,
Чаші будуть тільки срібні, –
Мушель пурпуром засяють,
Як вогонь почнуть блищати.
І жінки не будуть більше
Долю нещасливу мати,
А пташками в небо зринуть,
Вродою зірок засяють
В сутінках, красою неба
І красою хмар вечірніх!»
Те, що для Осео шепіт
І слова, що розумів їх,
Для всіх інших тільки пісня, –
Спів пташиний десь далеко
Спів дрімлюги десь далеко,
Спів самої Вавонайси,
Що співає в темнім лісі.
Враз оселя затремтіла,
Почала трястись, хитатись, –
Всі відчули: вище, вище
Піднімаються в повітря
Із пітьми дерев високих
Просто до зірок сяйливих,
Поки аж гілки минули;
Гляньте! Всі миски із липи
Стали мушлями з багрянцем!
Гляньте! Чаші всі із глини
Стали чашами зі срібла!
Всі жердини у вігвамі
Заблищали чистим сріблом,
Покриття з кори зробилось,
Як жуків сяйні надкрила.
Озирнувсь тоді Осео
І побачив – дев'ять сестер
Разом із чоловіками
Різними птахами стали.
Хто сорокою, хто дятлом, –
Інші чорними дроздами;
Всі стрибали, щебетали,
Розпускали барвне пір'я,
Блиском крил своїх пишались,
Віялом хвости тримали.
Тільки Овіні, найменша,
Не змінилась, а сиділа
Квола, зморщена й огидна,
З сумом дивлячись на інших;
Вгору глянувши, Осео
Крикнув криком болю й муки,
Так, як він кричав у лісі
Біля зваленого дуба.
Вмить її краса і юність
Повернулись, драний одяг
Став убором з горностая,
А ціпок пером зробився,
Так! Пером блискучим срібним!
Знов оселя затремтіла,
Ринула, хистка, крізь вітер,
Крізь прозорі хмари й випар,
І, в небесному сіянні,
Сіла на Вечірню Зірку,
Мов сніжинка на сніжинку,
Мов сухий листок на річку,
Наче білий пух на воду.
Там з вітальними словами
До Осео вийшов батько,
В сяючих завитках срібних,
З поглядом ясним і ніжним.
Мовив: «Сину мій, Осео,
Клітку, що несеш, з пташками,
Клітку з плетивом зі срібла,
Де пташки з блискучим пір'ям,
Вішай над дверми вігваму».
Над дверми прип'явши клітку,
Увійшли вони і радо
Слухали, як рідний батько,
Владар на Вечірній Зірці,
Говорив: «О, мій Осео,
Співчуття до тебе мав я,
Повернув красу і юність,
Сестри ж із чоловіками
стали різноперим птаством;
Обернув їх, бо із тебе,
Зі старого, насміхались,
В образі твоїм нещаснім
Не відчули серце щире,
Не відчули юність вічну;
Тільки Овіні відчула
Серце чисте й полюбила.
В тій оселі, що далеко,
На малій зорі ліворуч,
Ледве мерехтить крізь випар,
Проживає Дух Ворожий,
Злий Вабено, чародійник,
Що наслав на тебе старість.
Стережись його проміння,
Бо ті промені стрімливі, –
То його чаклунська сила,
Стріли зла, що ними губить».
Літ чимало мирно й тихо
На ясній Вечірній Зірці
Жив Осео разом з батьком;
В клітці з плетивом зі срібла,
Що висіла над дверима,
Пурхали пташки зі співом.
Вірна Овіні синочка
Народила для Осео,
Із красою його мами,
Зі снагою його батька.
Хлопчик ріс і розвивався;
Для потіхи лук і стріли
Змайстрував йому Осео;
Розчинивши срібну клітку,
Він звільнив тіток з дядьками,
Всіх птахів з блискучим пір'ям,
Щоб малий в них міг стріляти.
Колами птахи здіймались,
Сповнивши Вечірню Зірку
Співом радості і волі,
Сповнивши Вечірню Зірку
Блиском трепетного пір'я;
Тут синок, малий мисливець,
Лук нап'яв, стрілу пустивши,
Згубливу стрілу невпинну, –
Миттю птах з блискучим пір'ям
Впав, поранений смертельно.
Та, о, дивна переміна!
Перед ним уже не пташка,
Перед ним прекрасна жінка
Зі стрілою просто в грудях.
І як кров її упала
На святу Вечірню Зірку,
Зникли чари зловорожі,
Силу втратило чаклунство,
А безстрашний юний лучник
Враз відчув, – його спускає
Хтось невидними руками
Просто вниз крізь вільний простір,
Просто вниз крізь хмари й випар,
Поки не спустив на острів,
Трав'янистий і зелений,
На безмежжі Вод Великих.
Бачив він, – за ним спускались
Всі пташки з блискучим пір'ям,
Пурхали, униз летіли,
Наче барвний лист осінній;
І вігвам зі срібним жердям,
З дахом, як блискучі крила,
Як жуків сяйні надкрила,
Піднятий небесним вітром,
Теж на острів опустився, –
Разом з лагідним Осео
Вірну Овіні принісши.
Знов птахи переродились,
Образ смертних повернули,
Взявши форму, та не стрункість,
І Людьми Малими стали,
Як пігмеї, як Пук-Вуджіз;
І в приємні літні ночі,
Як Вечірня Зірка сяє,
Рука в руку танцювали
На тім острові, – на схилах,
На піщаних узбережжях.
Досі той вігвам блискучий
В літні вечори там видно,
А на березі рибалка
Часом чує спів щасливий,
Бачить в зорнім світлі танці!»
А як повість завершилась,
Дивна казка закінчилась,
Слухачів обвівши зором,
Долучив Іаґу важно:
«Є прекрасні люди – знав їх;
Тим, що їх не розуміли
І над ними глузували,
Насміхалися із глумом,
Хай ця повість про Осео
Долю жартунів покаже!»
Всі весільні гості радо
Слухали чудову повість,
Всі сміялись і плескали,
І шептали до сусідів:
«Мав себе він на увазі?
Ну а ми – тітки з дядьками?»
Потім знову Чібіабос
Про любов співав і пристрасть,
Співом ніжним і солодким,
Тоном мрійної печалі,
Він співав плачем дівчини
За Альґонквіном, за любим.
«Як подумаю про нього,
Боже мій, про дорогого, –
Серце лиш про нього мріє!
О, мій милий, мій Альґонквін!
Боже мій! Коли прощались,
Вомпум він мені повісив,
Як присягу, сніжнобілий.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Він шептав: «Піду з тобою.
Боже мій! У край твій рідний»;
«Тож дозволь іти», – шепнув він.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Я сказала: «Він далеко,
Дуже, дуже вже далеко,
Боже мій, той край мій рідний!»
О, мій милий, мій Альґонквін!
А коли я озирнулась,
Як розсталися, на нього, –
Все ще вслід мені дивився.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Біля дерева стояв він,
Біля дерева, що низько
Над водою похилилось.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Як подумаю про нього,
Боже мій, про дорогого, –
Серце лиш про нього мріє!
О, мій милий, мій Альґонквін!»
На весіллі Гаявати
Танцем бавив По-Пук-Ківіс,
Повість розповів Іаґу,
Співом тішив Чібіабос»;
Та весілля закінчилось,
Розійшлись весільні гості,
Залишивши Гаявату
З Мінегагою та ніччю.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
12. The Son of the Evening Star
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844733
дата надходження 11.08.2019
дата закладки 30.05.2020
Слухайте, як По-Пук-Ківіс,
Цей вродливий Єнадізі
Танцював там на весіллі;
Як сердечний Чібіабос,
Щонайкращий з музикантів,
Про любов співав і пристрасть;
Як Іаґу, хваст великий,
Дивних повістей вигадник,
Про чудні пригоди баяв,
Щоб була пишніша учта,
Щоб минав час веселіше
І були всі гості раді!
А Нокоміс влаштувала
Щедру учту для весілля;
Чаші всі були із липи,
Білі, чищені до лиску,
Із бізона рогів ложки,
Чорні, чищені до лиску.
Йшли по селищі від неї
Вісники з прутком вербовим,
То запрошення був символ,
Знак запрошення на учту;
І прийшли весільні гості
В найбагатшому убранні:
Одяг з хутра, у прикрасах
З пір’я, китиць і намиста,
Лиця фарбами покриті.
Осетра перш їли, Наму,
Потім Маскеножу, щуку,
Що Нокоміс упіймала;
Далі пемікан всі їли,
Пемікан й бізона мозок,
Горб бика і ногу лані,
Жовті коржики з маїсу,
Дикорослий рис з-над річки.
Та привітний Гаявата,
І вродлива Води Сміху,
Й беручка стара Нокоміс
Їжу ту не куштували,
Лиш підносили для інших,
Мовчки гостям подавали.
А коли поїли гості,
Ворухка стара Нокоміс
Із кисета з хутра видри
Кам’яні люльки набила
Тютюном, що ріс на Півдні,
І вербовою корою,
Листям, травами пахкими.
І сказала: «По-Пук-Ківіс,
Нам станцюй веселий танець,
Танець Жебрака, для втіхи,
Щоб була пишніша учта,
Щоб минав час веселіше
І були всі гості раді!»
І вродливий По-Пук-Ківіс,
Цей гульвіса Єнадізі,
Цей паливода веселий,
Що його Шаленцем кличуть,
Вмить піднявся між гостями.
Спритний в іграх та розвагах,
В дивних танцях снігоступів,
В іграх з кільцями і в м’ячик;
Спритний в іграх небезпечних,
В іграх жвавих та азартних:
В Пуґасеїньґу – грі в кості,
В Кунтасу – грі кісточками.
Воїни сміялись з нього:
Боягуз він, Шоґодайя,
Грач, ледащо, Єнадізі;
Мало цим він турбувався,
Не зважав на їхні кривди,
Бо жінкам, дівчатам любий
Був вродливець По-Пук-Ківіс.
Мав сорочку білу з лані,
Горностаями обшиту,
З черепашковим намистом;
Мав із оленя гамаші,
Із голками й горностаєм,
Мокасини товстошкірі,
Теж з голками та намистом.
Пір'я лебедя в волоссі,
Біля п'ят – хвости лисичі.
У руці тримав він люльку,
В іншій – віяло із пір'я.
Смуги сяяли червоні,
Жовті, сині і багрові,
На фарбованім обличчі.
З лоба коси нависали,
Рівні, з проділом жіночим,
Сяйні, змащені і звиті,
Із пучками трав духмяних.
Між гостями, що сиділи,
На пісні і звук сопілок,
На гучний звук барабанів,
Встав прекрасний По-Пук-Ківіс
І почав танок свій дивний.
Спершу танцював поважно,
З кроком, порухом повільним,
Поміж соснами густими,
То крізь тінь, то в сонця сяйві,
М'яко, плавно, як пантера.
Ну, а потім швидше, швидше,
Завихривсь, пішов по колу,
Скочив спритно над гостями,
Закружляв навкруг вігваму,
Що аж листя з ним вихрилось,
Що аж пил із вітром разом
Колом вслід за ним носились.
Потім берегом піщаним
Вздовж розливу Вод Великих
Мчав він порухом шаленим
І топтав пісок ногами,
Розкидаючи довкола,
Що аж вітер став вихритись
І пісок здіймав і сипав,
Наче сніговій над полем,
Кладучи Піщані Дюни,
Кучугури Неґо Вуджу!
Так веселий По-Пук-Ківіс
Танець Жебрака, для втіхи,
Станцював і сів зі сміхом
Між гостями, що сиділи.
Сів і замахав спокійно
Віялом з пера індика.
Потім друга Гаявати
Чібіабоса просили,
Співака і музиканта
Щонайкращого у світі:
«Чібіабосе, співай нам
Пісню пристрасті й кохання,
Щоб була пишніша учта,
Щоб минав час веселіше
І були всі гості раді!»
І сердечний Чібіабос
Їм співав приємно й ніжно,
Із піднесенням, натхненно,
Про любов співав і пристрасть,
Дивлячись на Гаявату,
Дивлячись на Води Сміху,
Так співав у милій пісні:
«Онавей! Прокинься, люба!
Дика квітка ти у лісі!
Дика пташка ти у лузі!
В тебе ніжні очі лані!
І коли на мене глянеш,
Я щасливий, я щасливий,
Як ті лілії у лузі,
Що росою рясно вкриті!
Подих твій неначе запах
Диких квітів рано-вранці,
Чи вечірній їхній запах
В Місяці падіння листя.
А чи ж кров моя не прагне
Лиш до тебе, лиш до тебе,
Як ростки до сонця прагнуть
В Місяці ночей світліших?
Онавей! Співає серце
Радісно, коли ти близько,
Як гілки шумлять, співають
В теплім Місяці Суниці!
А коли сумуєш, люба,
То моє темніє серце,
Як темніє річка ясна
В тінях, що приносять хмари!
А як ти смієшся, люба,
Серце в мене теж ясніє,
Наче брижі в блиску сонця,
Що на річці вітер робить.
Смійся земле, смійтесь води,
Смійсь над нами ясне небо,
Та гублю я шлях до сміху,
Як ти є не біля мене!
Я тут весь, тут весь – поглянь же!
Кров тремкого серця – глянь же!
О, збудись, прокинься, люба!
Онавей! Прокинься, люба!»
Так сердечний Чібіабос
Про любов співав і пристрасть;
А Іаґу, хваст великий,
Дивних повістей вигадник,
Друг похилої Нокоміс,
Заздрив вправному музиці,
Заздрив оплескам для нього,
Та в очах він теж побачив,
В жестах, в поглядах навколо,
Що весільні гості прагнуть
Чути повісті цікаві,
Вигадки його безмірні.
Був Іаґу вихваляка;
В будь-якій пригоді завжди
Тільки він був головніший;
Будь-який відважний вчинок
Тільки він робив безстрашно;
Будь-яку предивну повість
Тільки він міг розказати.
А якщо хвальбу ту слухать
І прийняти все на віру,
То ніхто стрілу не пустить,
Так як він, і вполовину;
Не наловить стільки ж риби,
Стільки ж оленів не вразить
І бобрів не зловить в пастку!
Жоден бігти так не зможе,
І пірнати так глибоко,
Запливати так далеко;
Аніхто не мандрував так
І не бачив стільки дива,
Як Іаґу цей дивацький,
Дивних повістей вигадник!
Стало притчею ім'я це
І насмішкою між людом;
Тож коли якийсь мисливець
Починав себе хвалити,
А чи воїн, повернувшись,
Перемогами пишався,
То кричали всі: «Іаґу!
Тут Іаґу в нас з'явився!»
Та це ж він зробив колиску
Для малого Гаявати,
Раму вирізав із липи
І скріпив тяжем карібу;
І це він навчив пізніше,
Як робити лук і стріли,
Лук із ясена пругкого,
Стріли із твердого дуба.
Тож з гостями, що сиділи
На весіллі Гаявати,
Був старий бридкий Іаґу, –
Дивних повістей вигадник.
І сказали всі: «Іаґу,
Розкажи нам повість дивну,
Розкажи нам про пригоди,
Щоб була пишніша учта,
Щоб минав час веселіше
І були всі гості раді!»
Відповів Іаґу зразу:
«Що ж, почуйте повість дивну,
Що ж, почуйте про пригоди
Чародійника Осео,
Що зійшов з ясної Зірки».
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
11. Hiawatha's Wedding-Feast
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844254
дата надходження 06.08.2019
дата закладки 30.05.2020
Школа милиции. Сентябрь 14-го.
Все сидят под стеной, в тени, не простреливаемой снайпером.
Раскрошенный кирпич, консервные банки, наполненные летним дождём.
За школьными воротами кварталы, из которых пытается выбраться лето.
Он сидит против солнца, чёрный, будто надгробие себе самому.
Привалился спиной к горячему кафелю школы милиции.
Пой с нами, – улыбаемся ему, – что ты? Пой с нами, –
Говорим с чёрной тенью, за которой не видно глаз.
Но он отмахивается. Я не певец, – говорит небрежно, – я убийца.
Я убийца, – повторяет так, словно говорит – я почтальон,
я работаю почтальоном.
Пойте сами, – усмехается, нас разглядывая, –
пойте, я послушаю, я покараулю.
Чёрная осень 14-го. В казармах школы живут добровольцы.
На полях вокруг города гниют убитые и подсолнухи.
Солнце нагрето, словно дыня в сожжённом чернозёме.
Пойте без меня, – говорит он устало,
и все поют.
За спиной у него город с разбитыми школами.
За спиной у него поле,
с которого вторую неделю не забирают убитых.
За спиной солнце, солнце раннего сентября,
застывшее солнце, которое никого здесь уже не согреет.
Смотрит на нас, и за нашими спинами видит деревья.
Красные сосны в слепящем песке.
За нашими спинами только сладкий туман.
За нашими спинами ни одного мертвеца.
И сколько бы мы ни пели ему,
сколько бы ни звали в компанию,
какими бы голосами ни вытягивали его из темноты,
нам уже никогда не петь с ним вместе,
потерянный голос болит, как отрезанная фаланга.
Солнце стоит над красными соснами.
Все мы ведь понимаем, из чего творится наша история.
История – это тень, которую отбрасывают живые.
И тень, которую отбрасывают погибшие – это тоже история.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876330
дата надходження 17.05.2020
дата закладки 20.05.2020
Качати та читати в форматі ПДФ тут https://drive.google.com/open?id=1D7vqLgL9LNKhdT2NT51wBp1YfiZWgMkZ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874973
дата надходження 07.05.2020
дата закладки 08.05.2020
https://soundcloud.com/maksym-fedorchenko-12988772/repatriatsiya-lozhki
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874972
дата надходження 07.05.2020
дата закладки 08.05.2020
Чи такий вечір забутим буває?
... Сонце за бір, мов жар-птиця, сідає,
Бір щось співає журне з-над озер,
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Кроки легкі на вузенькій стежинці.
Дівчина в білій іскристій хустинці,
Наче в промінні зоринок-сестер.
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Вийти б назустріч, признатися чесно.
Ось воно – щастя, близьке і чудесне,
Крикнуть хотілося – голос завмер.
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Літ одинадцять, а може, дванадцять
Серце болить, що не зміг пострічаться,
Серце безжалісний докір роздер.
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Час той сховавсь вдалині за горою,
Часом здається – вона тут зі мною...
Вийду. Гукаю. Безмовність тепер.
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Пятрусь Броўка
Пахне чабор
Хiба на вечар той можна забыцца?
…Сонца за борам жар-птушкай садзiцца,
Штосьцi спявае пяшчотнае бор,
Пахне чабор,
Пахне чабор...
Лёгкiя крокi на вузкай сцяжынцы.
Дзеўчына ў белай iскрыстай хусцiнцы,
Быццам абсыпана промнямi зор.
Пахне чабор,
Пахне чабор...
Выйсцi б насустрач, стаць i прызнацца.
Вось яно – блiзкае, яснае шчасце,
Клiкнуць хацелася – голас замёр.
Пахне чабор,
Пахне чабор...
Год адзiнаццаць, а можа, дванаццаць
Сэрца балiць, што не здолеў спаткацца,
Сэрца нязменна хвалюе дакор.
Пахне чабор,
Пахне чабор...
Час той схаваўся за дальняй гарою,
Здасца хвiлiнай – яна прада мною...
Выйду. Гукаю. Маўклiвы прастор.
Пахне чабор,
Пахне чабор...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871886
дата надходження 13.04.2020
дата закладки 20.04.2020
У хаті синьо.
Носиться тепло
з кутка в куток, як дід виходить в сіни.
А у дворі вирує вітер сильний,
пилюку вибиває з кволих тіней,
і соняха розхитує стебло.
У соняха зелена голова –
ще не зацвів.
А от у діда – сива.
І просяться якісь такі слова…
Та дід не знайде й видихне – овва…
І, вже гучніше, вголос – буде злива.
І знов мовчить, бо не знаходить слів.
Він ще цвіте – він сорок років цвів
таким сріблясто-тоскним, сніжно-білим...
І світ здається діду зрозумілим
і надприродним, як церковний спів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872551
дата надходження 18.04.2020
дата закладки 19.04.2020
отчаяние - спусковой механизм текста
очищенного от дробных голосов
обрываются нити соединявшие тебя с собой
включаются и выключаются священные чудища
домом правит оторопь/ сворачиваются в бутоны
все признаки рассеивавшие
иллюзию о которой говорят лишь шелестом платья
прорицатели сбегают из-под полы
доверия к наивным вестям
(Из цикла "Карантин")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869807
дата надходження 29.03.2020
дата закладки 01.04.2020
Если бы знаменитый художник Саврасов жил в Киеве, он бы ознаменовал наступление весны картиной «Скворцы прилетели»* – ведь у нас прилет грачей означает приход зимы. А весну в Киев приносят скворцы (Sturnus vulgaris) – их черные бодрые стаи возвращаются с далекого юга и сразу же принимаются за свое главное весеннее дело. Тогда наши парки и улицы гремят виртуозным пением – самцы соревнуются именно в этом виде искусства, пытаясь привлечь дам и завоевать их сердца на этот сезон. Бог дал скворцам не только сильный голос, но еще и талант пересмешника, и потому их пение неимоверно разнообразно: тут и свист всех вариаций и тональностей, и щелчки, и раскатистые трели с переливами, и мяуканье, и еще целый набор механических шумов, которых птицы нахватались на своем миграционном пути. Вот только что я слушал в Ботсаду великолепное трио, Лучано Скворцотти, Пласидо Скворцинго и Хосе Скворцеррас; кто-то из них между тиии-уууу и щелк-щелк-щелк вставлял басовитое кваканье лягушки. Я слушал, любовался и фотографировал.
[img]https://scontent.fiev25-1.fna.fbcdn.net/v/t1.0-9/s960x960/90918254_1452188084959857_1074311233584234496_o.jpg?_nc_cat=103&_nc_sid=8024bb&_nc_ohc=8iXhCEOf3dAAX8H5sh9&_nc_ht=scontent.fiev25-1.fna&_nc_tp=7&oh=4ff754b7abf1acbee3f9e4377b9fb3b1&oe=5EA29355[/img]
Только дома на фото я рассмотрел, что кто-то из певцов держится за ветку лишь одной лапой – и во всех ракурсах было видно, что он стоит на одной ноге. Второй нет – поджимать ее при пении нет никакого смысла, и вообще – скворцы умеют и любят ходить и бегать по земле, именно так добывая свой основной весенний корм, доставляющий им силы и материал для размножения – дождевых червей и личинок насекомых, зимовавших в грунте. Но этот, вероятно, ходить по земле не может вообще – не получится на одной ноге, так можно только за ветви деревьев цепляться и перелетать с дерева на дерево.
Эта картина, как почти всё сейчас, была исполнена мощного символизма: как скворец среди юной листвы обозначает бесповоротный приход весны, так его увечье указывает, что жизнь со всех сторон окружена смертью. К этому певцу, без устали зовущему самку залихватскими трелями, она подобралась так близко, что оттяпала ему одну ногу. А он все равно прилетел за тридевять земель, откуда-то с берегов Персидского залива, чтобы пропеть свою весеннюю песенку, а если повезет, то свить гнездо и оставить потомство, которое повторит его путь – снова, и снова, и снова…
Он прилетел - и потому жизнь, со всех сторон окруженная смертью, продолжается. Кажется, он пел именно об этом.
март 2020
*Саврасов жил и творил севернее, и потому его полотно называлось "Грачи прилетели". В наших широтах грачи птицы оседлые, а скворцы, наоборот, перелетные.
Фото автора
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869682
дата надходження 28.03.2020
дата закладки 01.04.2020
лишний день идёт на твоих двоих
пропитываясь грязной водой
словно взгляд лунный над самодельным пейзажем
ты оценил насколько все были готовы
к твоему рассеянию сквозь любовную шляпу
и далее сквозь ливень значений
теперь колокольники задыхаются в трещинах
над курьёзной рекой
заполненной крошащимся цветом
(Из цикла 'Зазеркалье')
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867454
дата надходження 09.03.2020
дата закладки 12.03.2020
1
Я безмежні й неоглядні володіння всюди маю –
в мене сонце ясно світить, в мене всесвіт розмовляє!
І коли пригаснуть висі над погідними морями
в прохолоді фіалковій лона спокою та сну,
я літаю легкокрилий над садами і полями
і богів скликаю дзвоном миротворним в далину.
І віднесені далеко над поляни необжиті,
вієм одягом ефірним і над спокоєм землі
б’єм у дзвони загадкові, б’єм у била з міді литі,
і гуляєм, і співаєм в нашарованій імлі.
І забувши всі печалі, смуток, безлади надмірні,
в час, коли весь світ широкий у примиренні затих,
ми танцюєм і співаєм в дальніх просторах вечірніх
і себе чарівно грієм у сіяннях золотих.
А коли прозорий ранок з далечіні йде прекрасний,
розливає скрізь потоки світанкової краси –
відкриваємо ми простір необмежений і ясний
і життя знов повертаєм у розбуджені ліси.
І приховано-самотні квіти повним почуттями,
щоб вином грайливим стала їхня бісерна роса,
і як вихор пролітаєм над далекими полями,
і зникаємо в польоті у безмежних небесах.
А піднесені високо в вогняному сонці сяєм,
осяваємо відрадно красоти земної цвіт,
і в мереживі проміннім бенкетуєм і співаєм, –
співом тим благословляєм з вишини прекрасний світ.
Я безмежні й неоглядні володіння всюди маю –
в мене сонце ясно світить, в мене всесвіт розмовляє!
2
Мов донька закохана зірка вмирає
у блисках останніх – тремких, золотих,
і морок вечірній на мене спадає.
Та радість дитяча безмірно сіяє
в блакитних очах щиросердих моїх.
Темніють тремтливо незміряні сині
і простір зорі золотої вже спить.
Та в барвних садів моїх тихих сплетіннях,
в безсонних долин моїх темних тремтіннях
невидимий ранок горить.
І в ласці привітній, що йде з вітром ніжним,
я душу відчув світову без тривог,
тремчу, як весна, що під пологом сніжним, –
далекий, безмірний над широм недвижним, –
і так же самітний, як бог!
3
На нивах золотистих в осінній час казковий,
коли лягає полог, багровий, чарівний,
співаю, ослабілий, я пісню світанкову,
закоханий як завжди, і як завжди – хмільний.
У сніговій пустелі в холодну люту зиму,
коли лягає саван, сріблястий, льодяний,
співаю, наче в чарах, мелодію любиму,
закоханий як завжди, і як завжди – хмільний.
В садах квітучих звучних розпусною весною,
коли лягає килим, розцвічений, ясний,
під крилами тремчу я з дитячою жагою,
закоханий як завжди, і як завжди – хмільний.
І в духоті південній розпеченого літа,
коли налитий соком тріпоче плід чудний,
благословляю небо і землю цілковито,
закоханий як завжди, і як завжди – хмільний.
4
Для ранків завжди двері залишав відкриті,
для вечорів завжди навіював я сни,
і пив росу із пречудових квітів,
пив з пелюсток я аромат чудний.
Тоді мою переповняли душу
пилок дерев, уся весни краса;
людина й бог, я все всотати мушу, –
мої вдихають сонце небеса.
Носив я кораблі на водній ширі,
і всі створіння слухали мій зов.
У темне місто, де раби і звірі,
приніс я сонце – пломінь і любов.
Тоді до мене небо знов шепоче,
знов гріє і запрошує згори –
і в ласці кожна гілочка тріпоче, –
мої весною дихають вітри.
5
Я народжуюсь у хвилях на поверхні вод глибоких,
променистий і прозорий, наче блиск перлин ясних,
і лечу по невідомих далях просторів широких,
і під куполом безмежним голубих небес високих
зводжу замки з хризоліту на підмурках золотих.
Зводжу замки я та вежі і над всесвітом співаю –
сам і всесвіт, і природа – а в природі цій я Пан;
то гарячий, наче сонце, неосяжність зігріваю,
то вмираю, наче фенікс, то з горіння воскресаю –
сам горіння, сам і сонце, і бурхливий океан.
А в безхмарній сфері неба, взявши владу над богами,
п’ю нічну я прохолоду, спеки денної напій,
миті вічності сповняю небувалими дивами
і на просторах далеких розмовляю із вітрами, –
сам бажання, сам і буря, сам талан і супокій.
На своїх широких грудях укриваю небосхили –
безконечний світ мій тоне в загадковій глибині.
І мої шляхи звертають на круті незнані схили –
на безкрайніх горизонтах хто догнати мав би силу
всі мої бажання бога й бурні хмари навісні?
6
Моє в скорботі серце не буває,
бо вільний і безмежний всесвіт мій.
Воно листків тремтіння відчуває,
воно і сонце, й небокрай ясний.
У сонці тім себе я зігріваю,
самотній бог в своїй самотині,
і в пісні я живу, і в ній страждаю,
і світ боготворить мої пісні.
Весь всесвіт мій – від краю і до краю,
і барвна путь моя квітчає твердь;
коли над світом небо освітляю,
то у мені вмирає навіть смерть;
і, як струмок прозоро-швидкоплинний,
напоюю я луки весняні;
і, наче сонце, вічне і промінне,
розтоплюю я ріки льодяні.
У просторі літаю я зухвало,
неначе день, безхмарний та ясний;
в мені кінець, в мені також начало,
і мука теж для всіх дитячих мрій;
переді мною простір неймовірний,
де п’ю я сонця промені щодень,
я там горю, співаю непомірно,
і сонце палахтить з моїх пісень.
7
Несу я в життя ніжні ласки дитячі
і спектри веселки чудесної вдаль;
несу світлих барв переливи тремтячі
і тиху скорботу, і теплу печаль.
Несу я лазур на розліг неозорий –
безмірно далекий, глибокий без меж.
В мені й через мене там небо говорить, –
там пісня душі бога вічного теж.
В пустелю безкрайню у вічнім блуканні
несу жар проміння і свіжість гаїв,
бо маю в собі таємниці надранні
і сонце сіяє крізь очі мої.
8
Я живу в розцвіченій природі, –
у безмежній сонячній оселі,
і, немов усі боги, безгрішний,
долю світу прагну вберегти.
Там мій дух не знає зла і болю,
там не мучать думи невеселі, –
я роджусь, неначе світла пісня,
в затишній колисці самоти.
Маю там я шумні водоспади,
гори у снігах, – чудні, бентежні;
маю житні золотисті ниви
і широкі луки весняні;
маю теплі, з маками, садочки
і поля сочисті та безмежні,
по яких звиваються поволі
ріки тихоплинні осяйні.
Маю я колиску легковійну
і діброви барвно-густолисті.
Все живе в мені розквітне знову,
мертве все прокинеться в мені.
І, немов усі боги, безгрішний,
я люблю небес висоти чисті,
я люблю блиск місячної ночі,
сни душі дитячої ясні.
А як постає весняний вечір,
в тіні на безкрайніх небесах
я зірки цілую трепетливо
і голублю місяць золотий.
Землю пригортаючи запально,
таємниці їй шепчу довічні –
таємниці, в котрих б’ється світлом
джерело жадання та надій.
Я живу в розцвіченій природі, –
у безмежній сонячній оселі,
і, немов усі боги, безгрішний,
долю світу прагну вберегти.
Там мій дух не знає мук і болю,
там не мучать думи невеселі, –
я роджусь, неначе світла пісня,
в затишній колисці самоти.
9
Стихійний і бунтарський палю ліси величні,
і з їхнього горіння в мені вогню моря –
і сни мене зродили, безумні й віковічні –
я сам і пізній вечір, і ранішня зоря.
І сяю над полями далекими, без краю –
полями, що розквітли у сяєві моїм;
і ніжні аромати ранкові випиваю –
і сам я ніжний ранок і біле світло в нім.
І сяю крізь тумани вагань моїх несходжені,
і сам себе будую, й себе ламаю теж,
і в сяючих чертогах з моїм ясним народженням
душа у світ приходить, усміхнена без меж.
Я є хмара легкокрила, хмара світла і прозора, –
і гойдаюсь у промінні вечорової зорі;
я є хмара легкокрила, страхітлива і сувора, –
і щедротно проливаюсь я на ниви і бори.
І ласкаво орошаю я садочки буйноцвітні –
ці садочки буйноцвітні поїть лиш моя роса.
Я є хмара швидкоплинна там, де простори привітні,
і в мені ростуть могутньо животворні чудеса.
У мені ростуть могутньо чорні блискавки і бурі,
я заблудлий вічно прагну в берегів безмежну даль...
Я є хмара швидкоплинна на розгорнутій лазурі,
я є хмара швидкоплинна – світла радість і печаль.
11
Народжений з землі і небом оповитий –
володар світовий і син богів могучий.
Владар густих лісів і бур несамовитих –
у мене в небесах живуть вітри ревучі.
Величний і благий, немов весна пестлива,–
запалені в мені палахкотять світила.
Відважний і стрімкий політ мій гордівливий
і серце всі серця для мене полонило.
На той вмирущий світ без віри та надії
із подихом моїм жага душі спустилась.
Під небом під моїм природа молодіє,
під небом під моїм природа народилась.
І повсякчас один – тривоги нескінченні,
і землю я люблю, і сонячне проміння;
безсонний наче бог у вічному натхненні –
з землі родивсь на світ – для світла і горіння.
Народжений з землі і небом оповитий –
володар світовий і син богів могучий.
Владар густих лісів і бур несамовитих –
у мене в небесах живуть вітри ревучі.
12
Я гордий, наче сонце, і ласкавий –
ласкавий як вечірні небеса.
Мій дух збунтований і жвавий
і гордий я, безмежний і яскравий –
яскравий, як весняні небеса.
Я гордий, наче сонце, і щедротний –
щедротний наче матінка-земля.
Мій дух безхмарний і спекотний
і гордий я, журливий і щедротний –
щедротний, наче батьківська земля.
13
Люблю я тишу білих півсутінків ранкових,
коли блищить і сяє коралями роса;
люблю я теж і ночі – ті ночі загадкові,
і їхні оповідки про дивні чудеса.
Люблю весни прихід я і труд її пестливий,
люблю печаль осінню – глибоку, неземну.
А ще люблю я бурі стрімкої хід бурхливий
і дівчину кохаю бентежну, мовчазну.
Христо Ясенов, Цикъл «Пан»
1
Аз владея ширината на безбрежните простори -
в мене слънцето изгрява и вселената говори!
И когато притъмнеят висините ведросини
в теменужната прохлада на затишие и сън,
аз прехвъркам лекокрилен над полета и градини
и събирам боговете с миротворния си звън.
И понесени далеко над самотните поляни,
веем вихрени одежди - и над сънните земи
бием медните езици на загадъчни камбани
и пируваме и пеем в напластените тъми.
И забравили тъгата на суетностите черни -
в онзи час, когато всичко в примирение мълчи, -
ний танцуваме и пеем из просторите вечерни
и пленително се греем в златолунните лъчи.
А когато светло утро издалеко се разведри
и разлее на потоци топли, румени зари,
ний откриваме простора на безбрежията ведри
и събуждаме живота на задрямали гори.
И невидимо-самотни приласкаваме цветята
и наливаме ги с бисер, руйно вино и роса -
и прехвъркаме далеко, надалеко из полята -
и се губим в ширината на самите небеса.
А понесени високо палим слънцето и греем -
греем с топлата отрада на всемирна красота -
и в лъчистата му мрежа ний пируваме и пеем,
пеем гордо - и всемощно благославяме света.
Аз владея ширината на безбрежните простори -
в мене слънцето изгрява и вселената говори!
2
Кат влюбена щерка зората умира
сред златния трепет на късни лъчи
и вечерен здрач се над мене простира.
Но детската радост безумно прозира
в лазурния поглед на мойте очи.
Тъмнеят и тръпнат безбрежия сини
и гасне простора от златни зари.
Но в пъстрия губер на мойте градини
и в будния трепет на мойте долини
невидимо утро гори.
И в топлата ласка на вятъра нежен
усещам душата на мира дълбок
и тръпна, кат пролет под покрива снежен -
и аз съм далечен - и много безбрежен -
и аз съм самотен кат бог!
3
И в златните полета на къдравата есен,
под грейналите багри на румен златоткан,
аз пея, превъвзмогнат, предутринната песен
и винаги съм влюбен, и всякога пиян.
И в снежните пустини на ледената зима,
под стъкления поглед на белия саван,
аз пея зачарован мелодия любима
и винаги съм влюбен, и всякога пиян.
И в звучните градини на блудницата пролет,
сред пъстрите прегръдки на губера разстлан,
аз тръпна под крилата на детския си полет
н винаги съм влюбен, и всякога пиян.
И в пладнешкия задух на грейналото лето,
когато тръпне плодът от сокове налян,
аз мирно благославям земята и небето
и винаги съм влюбен, и всякога пиян.
4
На много утрини отворих аз вратата,
на много вечери навеях от сънят
и пих на всяко цвете от росата,
и пих на всяка чашка от дъхът.
И в тоя час душата ми е пълна
със цветен прах от всички дървеса:
човек и бог, аз всичко ще погълна,
че слънце дишат мойте небеса.
По водна шир понесох аз кораби -
и всяка твар усети моя зов.
И в тъмний град от зверове и раби
запалих слънце - пламък и любов.
И в тоя час небето пак ми шепне,
небето пак ме грее и зове -
и в ласките ми всяка вейка трепне,
че пролет дишат моите ветрове.
5
Аз се раждам из вълните на подводия дълбоки
лъчезарен и прозрачен, като светъл маргарит,
и прехвъркам по безкрайни и неведоми посоки -
и под свода необятен на лазурите високи
дигам замъци от злато и въздушен хризолит.
Дигам замъци и кули и над мировете пея -
сам вселена и природа - и в природата съм Пан;
ту запален като слънце над безбрежията грея;
ту умирам като феникс - и възкръсвам, и живея -
сам горение и слънце и стихиен океан.
А в безоблачните сфери, превъзмогнал боговете,
пия нощната прохлада и предпладнешкия зной -
и запълням като тайна всеки миг от вековете -
и в далечните пространства разговарям с ветровете,
сам желание и буря, и фъртуна, и покой.
А в широката си пазва крия всички небосклони -
моят мир е необятен и загадъчно-дълбок.
Мойте пътища завиват по неведоми наклони -
и в безбрежните предели кой би смогнал да догони
моя облак буреносен и желание на бог?
6
Сърцето ми в скръбта се не събира:
безбрежен и широк е моят мир.
То трепета на всеки лист разбира,
то слънце е и светла кръгошир.
То слънце е - и в него аз се грея -
самичък бог сред свойта самота -
и в песента си страдам и живея,
и в песента ми влюбен е света.
От край до край вселената владея
и пъстроцветен вий се моят път;
като небе над мировете грея,
че в мен умира и самата смърт;
и като ручей светло-бистротечен,
аз напоявам цветните лъки;
и като слънце пламенен и вечен,
аз разтопявам ледните реки.
Където мина, пътища чертая,
безоблачен и ведър като ден;
във мене е началото и края
и мъката на всеки детски блен;
пред мене е широко и просторно
и пия аз от слънцето зари;
и аз горя и пея неуморно,
че в мойта песен слънцето гори.
7
Аз нося живота на детските ласки
и звучния спектър на чудна дъга;
аз нося играта на светлите краски
и тиха нерадост, и топла тъга.
Аз нося лазура на волни простори -
безкрайно далечен, безкрайно дълбок.
През мене и в мене небето говори
и пее душата на вечния бог.
И вечно залутан в пустини безкрайни,
аз нося прохлада и топли лъчи,
че в мене живеят предутрини тайни
и слънцето грее през мойте очи.
8
Аз живея в цветната природа
на широка, необятна хижа
и безгрешен като боговете,
крия там съдбата на света.
Моят дух не зная що е болка,
моят дух не знае що е грижа:
аз се раждам светъл като песен
в люлката на всяка самота.
Имам аз и шумни водопади,
и балкани шеметни и снежни;
имам житни златокласи ниви
и широки пролетни лъки;
имам топли макови градини
и полета сочни и безбрежни,
по които бавно лъкатушат
бистросини езерни реки.
Имам аз и люлка от зефири
и дъбрави цветно-къдролисти.
В мене всичко живо се възражда,
в мене всичко мъртво се руши.
И безгрешен като боговете,
аз обичам висините чисти,
аз обичам лунните девойки
и съня на детските души.
А в часа на пролетната вечер
в сянката на сферите безкрайни
аз целувам трепетно звездите
и лаская златната луна.
И прегърнал шеметно земята,
аз й шепна вечните си тайни -
тайните, в които лъкатуши
изворът на всяка светлина.
Аз живея в цветната природа
на широка, необятна хижа
и безгрешен като боговете,
крия там съдбата на света.
Моят дух не знае що е болка,
моят дух не знае що е грижа:
аз се раждам светъл като песен
в люлката на всяка самота.
9
Стихиен и метежен, аз паля лесовете
и в пламъка им бурен възпламвам и горя -
и раждам се безумно в съня на вековете -
самичък късна вечер и утринна заря.
И грея над полята далечни и безбрежни -
полята нацъфтели от мойта топлина;
и пия аромата на утрините нежни -
самичък нежно утро и бяла светлина.
И грея през мъглите на своето съмнение,
и себе си изграждам, и себе си руша -
и в светлите чертози на моето рождение
усмихната се ражда световната душа.
Аз съм облак лекокрилен, облак бледен и прозрачен -
и люлея се запален от вечерните зари;
аз съм облак лекокрилен, застрашителен и мрачен -
и поройно се изливам над полета и гори.
И гальовно оросявам цветнокъдрите градини -
цветнокъдрите градини пият моята роса.
Аз съм облак бързотечен във простори ведросини -
в мен са мощно въплотени животворни чудеса.
В мен са мощно въплотени черни мълнии и бури
и залутан вечно търся на безбрежия брега...
Аз съм облак бързотечен по разстланите лазури,
аз съм облак бързотечен - светла радост и тъга.
11
Земята ме роди, небето ме отхрани -
световен властелин и син на боговете.
Владетел на гори и бурни урагани -
във моето небе живеят ветровете.
Размирно-величав и нежен като пролет -
запалени от мен възпламнуват слънцата.
Стремителен и горд е смелият ми полет
и в моето сърце пленени са сърцата.
На тоя смъртен мир без вяра и отрада
аз дъхнах трепета на свойта вечна жажда.
Под моето небе природата е млада,
под моето небе природата се ражда.
И винаги един - фъртуна и тревога, -
земята любя аз и слънцето милея;
и вечно окрилен и буден като бога -
земята ме роди да паля и да грея.
Земята ме роди, небето ме отхрани -
световен властелин и син на боговете.
Владетел на гори и бурни урагани -
във моето небе живеят ветровете.
12
Аз горд съм като слънцето и нежен -
и нежен като вечерно небе.
Духът ми е стихиен и метежен
и аз съм горд, просторен и безбрежен -
безбрежен като пролетно небе.
Аз горд съм като слънцето и щедър -
и щедър като майката земя.
Духът ми е безоблачен и ведър.
и аз съм горд и горестен, и щедър -
и щедър като родната земя.
13
Обичам тишината на утрините бели
и бисерния блясък на тяхната роса;
обичам и нощите - нощите навалели -
и приказките техни за странни чудеса.
Обичам всяка пролет и рожбите й нежни,
обичам и тъгата на есенния ден.
но любя и размаха на бурите метежни,
и тихата девойка, потънала във свен.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866927
дата надходження 04.03.2020
дата закладки 09.03.2020
Многое мне рассказала твоя спина
Под утро, когда до кофейной чашки меньше семи шагов.
Ежели стены умеют слышать, значит, и я - стена,
Владычица темных теней и разбитых лбов…
…И воздух густел, становился такой толщины,
Что не пропустит ни крохотного союза, ни трепетного глагола,
Пока ты твердил, что стены годятся лишь для войны
И ритуального погребения тех, кого жизнь смолола.
Можно уйти, оставляя её за спиной,
Но будет верней уничтожить, снести, разрушить.
Наверное, ты и поступишь вот так со мной.
...Стены молчат. Потому, что у стен есть души.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799065
дата надходження 12.07.2018
дата закладки 06.03.2020
Я не питаю дозволу,
Ставлю лише до відома.
Просто цієї осені
Віру мою розхитано
Саме тобою,Господи.
Ми розійшлися в істині.
Я не чекаю поступу.
І не долаю відстані.
Тож обійди увагою-
Не наділяй мотивами.
Не обдаровуй спрагою
Як не керуєш зливами,
Не відвертай призначене,
Просто прийми до відома-
Разом вдаємо начебто
Я відтепер невидима.
Душу мою не ранити
Осудом пересмішника,
Годі чекати каменю
В світі невтомних грішників.
Просто так має статися,
Я не питаю дозволу.
Може іще звертатимусь,
та не цієї осені...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290827
дата надходження 04.11.2011
дата закладки 04.03.2020
Того вечора у нашій хаті було темно та сиро. Мені було сім. Я чула страшний жалісний стогін із запічку - це повільно віддавала свою душу Богу молода жінка, моя мама, тіло якої було таким сухим, що світу невидано, а живіт - розпухлим - вона помирала від голоду.
Наступного дня її тіло батько самотужки вивіз на місцеве кладовище, замотавши попередньо його у стару ряднину. "Там, на кладовищі, серед мертвих, було багато й ще живих, що знесиленими лежали біля власноруч зарання викопаних ям, очікуючи своєї смерті. А якого смороду - словами не передати!" - ділився побаченим ввечері тато.
Отже, після смерті матері, у мене залишилися тільки батько та бабуся. Найбільше часу я проводила саме з бабунею.
Жилося нам важко, однак, після раптового зникнення татка, стало ще важче. Якось у наш будинок зайшли двоє незнайомців та наказали батькові одягтися й прямувати слідом. Я, не зважаючи на малий вік, чітко запам"ятала його прощальний погляд: він розумів, що більше нас не побаче. Так і сталося - не повернувся. Тепер нам з бабунею виживати довелося удвох. Ще за життя матері декілька "бугаїв" з нашої господи винесли усе.
Пам"ятаю той жахливий, переломний для нашої сім"ї день: "бугаї" нишпорили по закутках, щось шукаючи. Їм кинулася у ноги ненька, благаючи на колінах залишити хоча б декілька бурячків! Та ці нишпори були невблаганними - вони винесли усі продукти! Проте, декілька випадково розсипаних картоплин, грабіжники тоді не помітили. Горище будинку було устелене сухою шкарлупою від пшона та ячменю. Баба нишком, щойно темніло, за допомогою жорен, перемелювала ці залишки, які, по суті, були сміттям, у муку, і пекла з них такі-сякі коржики. Аби вони не приставали до дна сковорідки, попередньо змащувала її шматком воску, який дивом не забрали з собою нападники. О, якими ж гидкими вони були на смак - скрипіли на зубах, наче пісок! Але ця гидота нас врешті урятувала.
У бабусі була подруга Параска, яка доволі часто навідувалася до нас. Але несподівано вона перестала заходити. "Пішли, Марусю, - мовила якось бабуся мені - довідаємось до тітки". Картина, яку ми там побачили, назавжди залишиться у моїй пам"яті. Посеред кімнати, на засмальцьованій брудній соломі, лежала бабусина подруга. "Парасю, що з тобою? Піднімайся!". Та жінка лише застогнала у відповідь: "Ганю, їсти...". Нема в мене, що тобі дати. Самим нічого їсти. У мене теж живіт спух, а у малої, он - тицьнула на мене пальцем - ноги. Нема..." - зніяковіло відповіла їй тоді моя бабця. У спухлої від голоду жінки, градом текли сльози з очей: "Їсти..." - кволо повторювала вона, хапаючи з-під себе судомними рухами брудний жмуток соломи. Пробувала його жувати але одразу ж випльовувала його назад. Так тривало доволі довго. Не знаю, що змушувало бабцю продовжувати дивитися на ці муки, але ми стояли, мов вкопані, не зводячи з бідолашної очей, до останнього подиху.
Нарешті вона затихла. Баба Ганя перехрестилася та обережно прикрила очі уже мертвій жінці.
Тоді з бабунею поверталися додому майже мовчки. Вздовж вулиці ми бачили декілька мертвих тіл та ще живих, змучених голодом, людей. Навіть повітря пахло трупами! "Бабусю, а чому люди гинуть?". "Від голоду, дитино, та циць про це запитувати!".
***
"Тітко, а як Ви гадаєте, хто був винуватцем цієї трагедії?" - запитав молодий журналіст, поправляючи собі окуляри. Для нього було очевидним, що задане ним питання, видалося їй незручним. Вона і зараз, наче з потойбіччя, чула оте бабусене: "Циць, дитино!", тому трохи вагалася, чи варто відповідати допитливому молодику. Проте, глибоко вдихнувши повітря, все ж, зважилася:
"Сталін, дитино, Сталін і його оточення. Хай їх..."
24.11.2019.
Автор: Світлана КРИЖАНОВСЬКА (МАЯРЧАК).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866372
дата надходження 28.02.2020
дата закладки 28.02.2020
Таке жартівливо-пародійне скорочення виразу «літературне об’єднання» почув від Олександра Печори. В цьому народному новотворі відчувається натяк на те, що літератори збираються в групи задля випивки. Проте наші письменники і поети мають добре почуття гумору і на таке не ображаються.
1.
Останнім часом мені попались декілька заміток, в яких картали і українські літературні спілки, і літераторів, і саму їх літературу.
Мовляв, поезія і проза українська – дуже пафосна*, важка, болісна, багатовимірна і годиться лише для страждань та «надривів серця», і аж ніяк не підходить для легкого читання і масового споживача, а головне – неконкурентоспроможна на світовому літературному ринку.
Поети (літератори) – занадто консервативні, серйозні, філософічні, а ще не мають свого читача і не здатні здобути Нобелівську премію в галузі літератури.
Літературні об’єднання – фінансово малорентабельні, регіональні, створюються для того, щоб «на примітивних літвечірках вислуховувати фальшиві компліменти знайомих і друзів, і потім красиво обмити відповідними напоями для настрою, щоб не геть було гірко від такого дозвілля». О!
Що тут скажеш! Хочеться заперечити. Гадаю, що не все так однозначно і не все так погано. По кожному з пунктів вище означених критичних претензій міг би висловити якісь свої міркування. Почну з літературних об’єднань.
2.
Лише два тижні минуло з того часу, як я повернувся з Луцька, де відбулося п’яте щорічне зібрання літературно-мистецького коша «Ріднокрай». Програма цього своєрідного міні-фестивалю була насичена і захоплива. Це радісна зустріч зі старими друзями, розвіртуалення і знайомство з новими. Це і чудові екскурсії в супроводі кваліфікованих екскурсоводів по визначним історичним, культурним і природним місцям Луцька, Волині і Рівненщини. Це презентація колективної збірки «Українська вишиванка», що відбулася в одній з Луцьких міських бібліотек. Це і отримання пам'ятних грамот, дипломів, авторських візитівок і грошових винагород від очільників й організаторів літературно-мистецького коша «Ріднокрай». Це чудовий відпочинок і підзарядка для творчості. Це і придбання сувенірів, спілкування з однодумцями, розмови про життя і творчість, нічні посиденьки з гітарою, наповнення враженнями, товариські трапези*.
(Під час цих трапез подумалось: «Ну, і нехай «ЛітрОб’єднання». Випити келих вина чи чарку чогось міцнішого в компанії приємних, талановитих і розумних людей не лише радісно, а і корисно!»)
Коротка інфа* про літературно-мистецький кіш [b]«Ріднокрай»[/b].
[u]Учасники і засновники[/u]: Основний кістяк «Ріднокраю» викристалізувався протягом 2010-2014 років серед відвідувачів сайту Євгена Юхниці «Клуб Поезії». Поети, піснярі, композитори, які намагаються творити в класичній традиції, поступово затоваришували, розвіртуалились, почали зустрічатись малими групами. В 2014 році Віталій Назарук, Олександр Печора та Микола Серпень ризикнули заснувати літературно-мистецький кіш. На сьогодні «Ріднокрай» об’єднує понад сто митців (поетів, музикантів, художників) з різних регіонів України, а також з української діаспори в Польщі, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, Швеції, Канаді, Аргентині і навіть в Китаї.
[u] Мета:[/u] Об’єднати в літературно-мистецьку спільноту патріотично налаштованих творчих людей, які щиро, справдешньо люблять Україну, свій рідний край, щоб разом пропагувати рідне слово, українську пісню, звичаї свого народу та його історію, а також популяризувати свою творчість, видавати книжки і надавати всіляку можливу підтримку авторам. А також співпраця з іншими літературними угрупуваннями і творчими організаціями, колективні та авторські виступи, підготовка публікацій, презентації книжок і альманахів, творчі вечори.
[u]Діяльність і досягнення:[/u] За час існування літературно-мистецького коша «Ріднокрай» під його опікою вийшли в світ сім колективних збірок: «Мотиви ріднокраю», «Жити й мислити українно», «Понад усе нам Україна», «Опалені рими», збірка пісень «Про рідне та близьке», «Українська вишиванка». Окрім цього видаються й авторські книжки, газета «Ріднокрай» та літературно-художній календар «Ріднокрай». Ріднокраївці приймали участь в конкурсах, фестивалях, концертах, презентаціях. Відбувалися щорічні зібрання в Луцьку, періодичні зустрічі в Києві, Ірпіні, Лубнах, Одесі та інших куточках України.
[u] Де шукати:[/u] Автори-ріднокраївці тусуються* і представляють свою творчість на сайтах «Клуб Поезії», «Поетичні Майстерні», в різних соціальних мережах (найбільше Facebook). Пісні, кліпи, відеопоезія, деякі концерти і інтерв’ю можна знайти на хостингу YouTube, на сайті pisni.org.ua та інших інтернет-ресурсах. Про «Ріднокрай» і окремих його авторів було вже чимало повідомлень і заміток в різноманітних ЗМІ.
[u] Плани:[/u] – розширювати рамки свого об’єднання, залучаючи до співпраці майстрів всіх видів мистецтв, як образотворчих так і прикладних, що працюють в патріотичному ключі.
3.
Творчі Люди в Україні завжди прагнули об’єднання в мистецькі спілки. Говоритиму лише про неформальні й формальні літературні організації та угрупування україномовних письменників. Іноді вони були невеличкі – всього 3-4 учасника. А бувало нараховували тисячі мистців. Наприклад, Національна Спілка Письменників України в 1986 р. мала — 1095 авторів, а в 2014 – було вже 2110 членів Спілки.
Перші літературні групи* з’явились ще в 19 сторіччі.
Наприклад:
[b]Пряшівська літературна спілка[/b] – (1850-1853) (Олександр Духнович).
[b]Руська трійця[/b] – (1833-1837, Галичина) – (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, М. Ількевич, М. Кульчицький).
[b]Покутська трійка[/b] — В. Стефаник, Лесь Мартович, М. Черемшина.
[b]Молода муза[/b] — Остап Луцький, Петро Германський, Богдан Лепкий.
[b]Харківська школа романтиків[/b] – (1830-1840-ві роки) – (Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, М. Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Опанас Шпигоцький).
Українське відродження 20-х років XX ст. — яскравий феномен історії українського народу. Його коріння — у нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 pp. Ця доба дала досить сильний імпульс національному розвитку.
Найвідоміші літературні угрупування цієї пори:
[b]Біла студія[/b] – (1918).
[b]Гарт [/b]– (1923-1925 рр.) – (Василь Еллан-Блакитний, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Олександр Довженко).
[b]Ланка [/b]— (1924-1926 рр., Київ) –( В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович).
[b]Плуг[/b] – (Харків) – (Сергій Пилипенко, Наталя Забіла, Дмитро Бедзик).
[b]ВАПЛІТЕ[/b] (Вільна академія пролетарської літератури) – (1926-1928, Харків) – (М. Хвильовий, М. Бажан, О. Довженко, М. Куліш, В. Сосюра, П. Тичина).
[b]Гроно п’ятірне [/b](Неокласики) – ( Київ) – (М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, О. Бургардт).
[b]Молодняк [/b]– (1926-1932) – ( С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Я. Гримайло).
[b]ВУСПП[/b] (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) – ( І. Кулик, І. Микитенко, І. Ле, Л. Смілянський та ін.).
16 червня — 12 серпня 1934 у Києві на I Всеукраїнському з'їзді радянських письменників утворено Спілку радянських письменників України, як складову частину Спілки письменників СРСР, започаткованої того ж року.
Підставою для появи Спілок письменників України та СРСР була постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій». За цією постановою, ліквідовано [b]всі[/b] літературні організації, які на тоді ще існували і був створений підготовчий комітет для організації [b]єдиної[/b] Спілки письменників СРСР і відповідні республіканські комітети. Статут СП СРСР зобов'язував радянських письменників до «активної участі в соціалістичному будівництві і [b]підпорядкування[/b] політиці комуністичної партії». (Виділено жирним мною).
Московсько-радянський тоталітарний режим швидко «розібрався» з неофіційними літературними об’єднаннями і пильно слідкував, щоб вони більше не утворювались. Навіть в роки хрущовської «відлиги», коли було реабілітовано імена репресованих письменників, привідкрито дорогу молодим літературним талантам, започатковано декілька нових підвладних творчих спілок (спілка журналістів, спілка кінематографістів і т.п.), стали виходити літературні журнали, але навіть тоді на будь-які неформальні угруповання і далі було накладено табу.
Проте, спілки україномовних поетів і письменників в цей час існували в еміграції. Наприклад такі:
[b]Танк[/b] — (1929-1933, Варшава) — (Юрій Липа, Євген Маланюк, Павло Зайцев, Авенір Коломиєць, Юрій Косач, Андрій Крижанівський, Олена Теліга).
[b]Празька школа[/b] – (Прага) – (О. Ольжич, Ю. Дараган, О. Теліга, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Лятуринська, Н. Лівицька-Холодна, О. Стефанович).
[b]МУР[/b] (Мистецький український рух) – (1945 р.,Німеччина) – (Є. Маланюк, У. Самчук, І. Багряний, Т. Осьмачка, В. Барка, Ю. Косач та інші.
[b]Нью-Йоркська група поетів[/b] – (Нью-Йорк) – (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, П. Килина, Е. Андієвська, В. Вовк).
В роки Горбачовської «пєрєстройки» почалася лібералізація суспільно-політичного життя, виникли численні, непідконтрольні офіційній владі "неформальні" організації, політичні партії і рухи. Утворювались і нові літературні угруповання.
Літературні угруповання 80-90-х років ХХ ст.:
[b]Бу-Ба-Бу[/b] (Бурлеск-Балаган-Буфонада) – (1985-1996) – (Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець).
[b]Пропала грамота[/b] – (Ю. Позаяк, В. Недоступ, С. Либонь).
[b]ЛуГоСад[/b] – (1984, Львів) – (І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський).
[b]Творча асоціація 500[/b] – (1994, Київ) – (М. Розумний, С. Руденко, Р. Кухарчук, В. Квітка, А. Кокотюха).
[b]Червона фіра[/b] – (1991, Харків) – (С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук) -східноукраїнський аналог літературного карнавалу Бу-Ба-Бу.
[b]Музейний провулок, 8 [/b]– (1990р.) (В. Борисполець, О. Бригинець, В. Жовнорук).
В роки незалежності кількість літературних спільнот значно збільшилась. Окрім обласних, а іноді й районних організацій НСПУ та АУП, створювались літературні гуртки, студії і клуби при кафедрах української літератури, на факультетах філології та журналістики, навіть в технічних вузах, в школах, при бібліотеках і музеях. Але чимало було і цілком приватних, позбавлених формалізму угруповань.
Наприклад:
[b]ММЮННА ТУГА[/b] – (1990) – (Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юлія Міщенко, Наталя Сняданко, Наталя Томків, Анна Середа).
[b]Нова дегенерація –[/b] (1991-1994 pp., Івано-Франківська область) (С. Процюк, І. Ципердюк, І. Андрусяк).
[b]Нечувані[/b] – (1995) – (Олена Галета, Галина Крук, Ірина Старовойт).
[b]Західний вітер [/b]– (1992 р. Тернопіль) – (В. Махно, Б. Щавурський, В. Гайда, Г. Безкоровайний).
[b]Пси святого Юра[/b] – (1994-1997) – (Юрій Покальчук, Юрій Андрухович, Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, В'ячеслав Медвідь, Віктор Неборак, Олександр Ірванець).
[b]ОЧІ [/b]– (Орден чину ідіотів) – (1995, Львів) – (Назар Гончар, Роман Козицький, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк).
[b]АУП[/b] (Асоціація українських письменників) – (1997). Ідея утворення Асоціації виникла під час роботи III з’їзду Спілки письменників України в жовтні 1996 р. Літератори, незгодні з творчими та організаційними принципами й традиціями, «совєцького», як вони вважали, об’єднання письменників, подали заяви про вихід із СПУ. 9 квітня 2001 р. Асоціація набула статусу Всеукраїнської творчої спілки. На сьогодні членами Асоціації є 158 письменників.
Та справжня лавина українських літературних об’єднань в Україні виникла в 2000-2010-х роках з появою інтернету і соціальних мереж.
З’явились численні літературні і поетичні «братства», «бригади», просто «групи» і «групи в Фейсбуці» (чи в інших соціальних мережах), «гурти», , «гуртки», «клани», «клуби», «кола», «майстерні», «організації», «ордени», «платформи», «проекти», «простори творчості», «середовища», «союзи», «спілки», «спільноти», «студії», «тусівки» і т.д. і т.п.
Одні групи більш чітко формулювали свої завдання, навіть публікували власні творчі маніфести, декларації чи заяви. Інші такою конкретизацією не переймалися.
Хтось групується за віком чи гендерним принципом, хтось утворює земляцтва.
Є досить закриті спільноти, учасників яких цілком влаштовує спілкування між собою. А є групи, що реалізовуються в зовнішньому векторі діяльності – вони організовують поетичні вистави, перформанси, вечори.
Хтось задовольняється спокійною, майже родинною, творчою атмосферою і читанням творів, переглядом відеороликів. А комусь подобаються бурхливі обговорення, дискусії, полеміка, дебатування, суперечки.
Завдяки соціальним мережам в інтернеті людям, котрі мають схильність до якихось вузьких жанрів чи пристрасть до певних літературних форм стало легше знаходити один одного.
Хтось всіляко випинає свою окремішність і елітарність, а хтось йде на широкі контакти і тішиться масовим читачем.
Деякі угруповання влаштовує віртуальне спілкування на сайті. Деякі визнають лише «живі» регулярні зустрічі.
Ось, для прикладу, коротенький список деяких сучасних літературних об’єднань, які мені висвітились в пошуковику:
[b]Арт-клуб "а linea"[/b] - об'єднання письменників, прозаїків, поетів, музикантів, художників, фотохудожників, акторів театру і кіно, артистів і людей мистецтва. Організатори біля 150 заходів в Одесі, серед яких концерти, музично-літературні вечори.
[b]Бабай[/b] – (Одеса) – проект покликаний об’єднати, консолідувати українську горор-тусовку. Він присвячений «темному» мистецтву: Жахи, трилер, нуар, дарк-фентезі, міфологія, криваві історії, містика.
[b]Клуб Поетів Чорноморки[/b] - це вільна, незалежна платформа для розвитку молодих одеських авторів і музичних колективів. Дає можливість безкоштовно виступати і слухати; проводяться літературно-музикальні вечори щомісячно.
[b]Куртуазний матріархат[/b]– (2012, Київ)
[b]Літературний КУТочок[/b]- (Львів)
[b]Література. RV[/b] (Рівне)
[b]Майстерня Маґди Дзвін[/b] (Львів)
[b]Мистецька платформа «Вулична поезія»[/b] - (Київ) - задум реалізовується шляхом безпосередньо читань для перехожих. «Вулична поезія» - це можливість отримати драйв, коли незацікавлені перехожі зупиняються послухати вас.
[b]На горищі [/b]– Літературно-журналістська студія – (Львів-Сихів)
[b]Обмін речовин[/b] – (Тернопіль) – літературні читання. Для кожного заходу шукають десять молодих літераторів, яким є що прочитати і які не соромляться своїх робіт.
[b]Обрій [/b](Кропивницький)
[b]Перехрестя [/b]– (Київ) – літературна спільнота. Діяльність: вільне спілкування, читання й обговорення творів (власних і чужих), колективні та авторські виступи, підготовка публікацій, презентації книжок і альманахів, творчі вечори (у тому числі – благодійні).
[b]Свідки Слова[/b] (Київ) – Головна мета угруповання – мотивувати одне одного до творчості, до активнішої діяльності.
[b]СВОЄ СЛОВО[/b] - (Київ) - Літературні творчі вечори. (Семінари і лекції, поетичні вистави і перформанси, фільми, ролики, відеопоезія).
[b]СтихіЯ[/b] – (Запоріжжя) – творче об'єднання для організації творчих зустрічей, літературних, музичних та літературно-музичних вечорів.
[b]Фантастика_UA[/b] - група у ФБ, присвячена різним жанрам фантастики: наукова фантастика, фентезі, альтернативна історія чи майбутнє, жахи, стімпанк тощо, максимально охоплюючи більшість жанрів.
[b]Avant-Garde [/b](Одеса)
[b]LITERARY STAGE[/b] – (Літстейдж) – спільнота, яка має на меті популяризацію сучасної української літератури будь-яких жанрів, збираються раз на місяць у Музеї шістдесятництва, щоби приємно провести час у творчій атмосфері. В програмі літературні читання, авторські вечори, поетичні дуелі.
[b]Magnum Opus [/b](Полтава)
[b]SPATIUM [/b]–(Львів) - має на меті популяризацію авторів, які пишуть вільну поезію - верлібри, частково білі вірші.
4.
Об’єднання, зріднення людей, гуртування в групи у всіх можливих варіантах завжди робило Україну і українців сильнішими, і навпаки – обособлення нас ослабляло. Невже ж краще киснути в своїх розрізнених нірках, іноді гризтися через якісь дрібниці і періодично «стукати» один на одного в ЗМІ і різні контори!
Вважаю, література є однією з першооснов культури країни, а культура є базисом, фундаментом формування життя держави. І то, мабуть, добре, що держава зовсім не втручається в діяльність творчих спілок. Добре, що ще знаходяться справжні меценати, які добровільно, безкорисливо надають фінансову і організаційну допомогу в підтримці Української Культури.
Постійними і наразі єдиними меценатами літературно-мистецького коша «Ріднокрай» є Микола Серпень та Віталій Назарук. Дай їм, Боже, здоров’я!
На завершення наведу рядки з вірша Віталія Назарука «Земле виший нам долю»:
[i]…Але воскресала доля України,
Як за руки бралися брати.
Заживали рани, зникли десь руїни
І цвіли посаджені сади.[/i]
Нехай же цвітуть наші посаджені і створені поетичним пером сади!
----------
* Пафос — почуття особливого піднесення, великого захоплення. Під цим словом часто розуміють награність. Насправді в перекладі з грецького páthos означає «пристрасть». Пафос — це душевний підйом, наснага. У літературних творах цей термін позначає вищу емоційну точку, досягнуту героями і яка знайшла відгук у серцях читачів.
* Трапеза - це не просто обід або вечеря, не лише прийняття їжі і пиття, це спілкування з однодумцями (чи одновірцями), всією сім'єю або братією.
* Тусуватися, тусувати або тусити – (сленгове) - проводити час з іншими людьми у спілкуванні чи розвагах, соціалізуватися.
* Інфа – скорочений сленговий варіант слова “інформація”.
* Літературні групи – В цій своїй замітці згадав далеко не всі теперішні і ті, що існували колись літературні об’єднання, а лише ті, які легко відшукалися мені в інтернеті.
--------------
Віктор Охріменко
01.08.2019
На фото учасники п’ятого щорічного зібрання літературно-мистецького коша «Ріднокрай» в Луцьку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844003
дата надходження 04.08.2019
дата закладки 28.02.2020
Я чула, як листки спадали:
сумні осінні дні...
Хтось вийшов на дорогу в небо –
церковний дзвін дзвенів.
І, наче крик на поміч, глухнув
в туманній далині.
Осінні дні, листки спадали,
церковний дзін дзвенів.
Мара Белчева
Аз чувам как листата капят
Аз чувам как листата капят:
есенни тъжни дни…
На път е някой към небето —
черковний звон звъни.
И като стон за помощ, глъхне
отнасян в далнини…
Есенни дни, листата капят,
черковний звон звъни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866045
дата надходження 25.02.2020
дата закладки 26.02.2020
[i]Никогда не делайте того,
чего не хотели бы, чтобы делали
ваши дети. Неважно, узнают дети
о вашем поступке или нет, но по
наступлении определённого срока,
в силу пока не изученных, но
неумолимо действующих законов
природы, они поступят или попытаются
поступить так же[/i]
Иван Охлобыстин «Тамагочи»
1
Матвею изменила жена. Это событие так поразило его, что еще несколько дней он продолжал жить как обычно. Только удивление, застывшее на его лице, словно неуместная карнавальная маска, говорило о том, что его что-то беспокоит.
Потом ход его жизни начал замедляться. Вокруг по-прежнему шумел город, но Матвей уже был вне этой суеты. Он все глубже уходил в осознание своего несчастья. Ощущение крайней тревоги и непоправимости наполняло все его существо, и он совсем не замечал, что происходит вокруг.
2
Анна быстро шла по улице. Она спешила на работу, но мысли ее были заняты другим. Ей казалось, что в ее груди находится крупная яркая птица, которая расправляет крылья, чтобы взлететь. Это чувство было таким реальным, что Анна невольно ускоряла шаг, словно птица подталкивала ее изнутри. Эти толчки были очень настойчивыми, но безболезненными и даже приятными. И Анна, и птица очень хорошо знали направление, в котором им обеим хотелось немедленно лететь.
Анна была влюблена. Крупная яркая птица, недавно поселившаяся в ее груди, никогда не засыпала, и движения ее мягких перьев не давали спать и Анне. Птица постоянно хотела лететь, и по ночам Анна, замирая, размышляла о человеке, на чье плечо стремилась присесть эта птица. Днем ей нужно было прилагать большие усилия, чтобы добраться туда, куда птице лететь не хотелось.
3
Матвей стоял у реки. Река недавно вскрылась, и ее воды, еще по-зимнему темные, несли к далекому морю серые, белые и зеленоватые льдины. Льдины сталкивались и терлись друг о друга, и все пространство над рекой было наполнено шелестом и тихим хрустом. Эти звуки доносился до слуха Матвея как шепот и сдержанный смех. Ему казалось, будто какие-то незнакомые люди за спиной торопливо сообщают друг другу, что с ним случилось. Они посмеивались над Матвеем, прыскали в кулак и весело переглядывались. Матвею было одиноко и очень стыдно.
4
Анна ехала в автобусе. Водитель позабыл включить отопление, в салоне было холодно, оконное стекло покрывалось изморозью от дыхания Анны.
Анна не ощущала холода и не видела выраставших перед ее глазами ледяных узоров. В ее груди была немая пустота, сосущая и безжалостная, словно голод. Где-то там, на самом дне пустоты, лежал небольшой комок ярких перьев. Птица умерла, ее перья стали ломкими и колкими. Анна старалась не шевелиться, чтобы не сломать перьев.
«Конечная», - объявил водитель. Анна медленно, осторожно вышла из автобуса, с отчаянием ощущая, как пустота в груди наполняется тихим треском ломающихся перьев.
«С вами все в порядке?», - спросил у Анны какой-то пенсионер в разноцветной вязаной шапке и желтом плаще. Он с любопытством смотрел на Анну. «У меня… Я в порядке», - ответила она и отвернулась к расписанию автобусов. Номера маршрутов расплывались перед глазами. Ехать было некуда.
5
Матвей пришел домой, медленно снял пальто и шляпу. Он прошел на кухню, присел на табурет у стола и огляделся. Квартира выглядела нежилой, заброшенной. Ему казалось, что он жил здесь когда-то очень давно, наверное, еще в детстве. В окно светило солнце, мама стояла у плиты, а отец помогал ему мастерить планер из тонких реек и папиросной бумаги. Время от времени мама поглядывала на них с отцом и с улыбкой говорила: «Дети, дети…» Отец дирижировал рейкой и фальшиво пел: «Первым делом, первым делом самолеты, ну а девушки, а девушки – тут он подмигивал маме, - потом!»
Матвей сердито встряхнул головой и отогнал это видение. Наверное, с его родителями никогда не случалось того, что произошло с ним. Он помнил, что мама не могла произнести имя отца без улыбки, а голос отца словно бы ломался и давал высокую ноту, когда он обращался к маме.
6
Анна сидела у своего туалетного столика и смотрела в зеркало. Зеркало было покрыто слоем пыли, сквозь которую отражение Анны казалось отражением какой-то другой женщины. Та, другая, была старше, опытней, смелее. Она всегда добивалась своего и никогда ни о чем не жалела. «Аня, эта жизнь устроена так, что нам, женщинам, ничего нельзя, но если никто ни о чем не узнает, то можно все», - говорила она и поправляла локон, выбившийся из прически. - «Понятно? Все!»
Анна провела рукой по зеркалу, отражение матери исчезло, и в светлой чистой полоске она увидела себя. Уголки губ опущены, в глазах испуг. Мама никогда бы не допустила, чтобы кто-то увидел ее такой – несчастной, жалкой, одинокой. Маме было можно все. Робкие или просто недостаточно смелые люди терялись рядом с ней. Анна тоже часто чувствовала себя потерянной в волнах всемогущества и уверенности, излучаемых матерью.
Анна уронила лицо в ладони и заплакала.
7
Матвей боялся думать о жене. Стоило ему мысленно произнести ее имя или вспомнить запах ее духов, и какое-то тяжелое неповоротливое чувство наполняло его, сердце начинало колотиться, дыхание перехватывало. Матвей не понимал этого чувства и страшился его.
На работе заметили, что с Матвеем что-то происходит и осторожно предложили взять отпуск за свой счет. Матвей послушно написал заявление, собрал визы, но продолжал ходить на работу.
8
Анна втягивалась в обычную рутину. Работа-дом, работа-дом, работа-дом…. Пустота в груди постепенно заполнялась какими-то мелочами.
Однажды Анна заметила, что в ее груди больше нет ломких и колких предметов. Только по ночам, когда она уже почти спала, прижимаясь к плечу мужа, ее посещали воспоминания о птице в груди, о толчках ее мягких крыльев. Анна засыпала. Ей снилось, что птица садилась в автобус и кричала «Проездной!», автобус медленно въезжал в собственное отражение в зеркале, а водитель, пенсионер в разноцветной вязаной шапке, оборачивался к ней и говорил маминым голосом: «Анна Матвеевна, понятно? Все!»
2011 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495224
дата надходження 27.04.2014
дата закладки 16.02.2020
Понять кого-то
Первая моя поездка в «бандеровский» край. Отец (он геолог) с сотрудниками едут изучать трассу для прокладки чего-то ну очень секретного от Борислава до Турки. Нам с сестрой по двенадцать.
Удивительное дело – горы! Издали похожи на застывшие морские волны, а ближе кажется, это звери спрятались под землёй, вот сейчас они разогнут лапы и поднимутся над горизонтом – синие, огромные, сильные… А потом мы с отцом уже топаем по крутым склонам, а по дороге где-то внизу тащится ГАЗик. Далеко впереди или позади - редко-редко рядом – вот так же топают по трассе с теодолитами и мерными рейками два геодезиста и местные рабочие.
Прикарпатье - самая яркая страница маминого детства. Её осторожные рассказы похожи на сказку – прекрасную, волшебную и жуткую… Но даже яркие мамины рассказы забываются, потому что земля идёт прямо на небо, и реки разливаются не весной, а среди лета, а лето гонится по пятам за нами – вверх, вверх, туда, где ждут нас не синие холмы, распаханные у подножий, а настоящие дикие горы…
- Говорите только по-украински! - напоминает папа. – русский язык здесь знают только мужчины – те, кто служил в армии. Украинский понимают все, но и это – не их язык, потому что их язык – диалект. Когда местные жители говорят на своём диалекте, я их совершенно не понимаю.
Мой папа не понимает местных?! Он, знающий татарский, туркменский, армянский, азербайджанский? Удивительно!
Неправда. Понимает. Но об этом – чуть позже.
Дорога поперёк склона, луга с белыми и розовыми ромашками, ели над лугами. Впереди, где-то рядом – село. Отец устал, ему приходится бурить вручную скважины специальным буром, мы старательно подливаем воду из большой канистры – её мы с сестрой носим по очереди и набираем из встречных ручейков.
Навстречу нам – женщина.
- Слава Йсу! – вежливо здоровается с нами.
- Добрий день! – вежливо отвечаем мы с сестрой. Отец раздосадованно вздыхает.
- Ну вот, теперь в этом селе я рабочих не найму! Придётся до следующего села самому бурить, - укоряет нас. – Нет бы ответить: «Вовіки слава!». Летом в рабочие идут только старшеклассники, остальные сено косят, а кто же отпустит сына – одного! – где-то за селом работать с безбожниками?! Вот вспомните, как бабушка ругается? – «креста на тебе нет!».
Мы с сестрой озадаченно молчим.
…Реки вброд, ливни, смытые мосты, земляника на склонах, ельники – маленькие, игрушечные ёлочки и огромные деревья с алыми молодыми шишками, молодые ребята-рабочие – белозубые, высокие, разговаривающие то быстро-быстро, то прямо-таки выпевающие фразы, вертикальные – на высоких дрынах – стожки, жёлто-чёрная огненная саламандра в траве, рыбка-форель в мелком ручейке под буками, сёла, сёла, опять реки, карпатские сосны с длиннющими густыми иглами, пастухи с длинными палками, выпевающие своим овечкам трели почти по-птичьи…
И вот уже отошла земляника даже на самых высоких холмах, впереди – горы ещё выше (но нас туда не возьмут), прошёл сезон паводков, и местные копают картошку. Здесь её немного – почти вся земля – крутая, каменистая, узкие речные террасы размываются ливнями, но местами огородики почти как под Киевом – только маленькие.
Все мужчины – на сенокосах. На огородах – глинистых, мокрых - женщины. Мы идём прямо по огородам и по-партизански скрываем, под что же такое таинственное проводим изыскания (хотя сами уже догадались).
- Не хвилюйтеся, пізньої осені викопають канаву і зразу засиплять, - успокаивает отец селян.
- Бабусю, що ж Ви самі копаєте? Хіба немає кому? – неожиданно окликает он пожилую женщину метрах в ста от нас.
- Та ж, синочку, онука саме зараз у армію забрали, - разгибая спину, с готовностью отвечает та. И сразу видно, как приятно ей вспомнить внука!
Мы с сестрой потрясены: эта женщина не показалась нам ни особенно старой, ни особенно усталой – как же отец различил её среди многих и многих таких же селянок, мимо которых мы шли день за днём? Как понял, что именно она нуждается в сочувствии? Как, не услышав от неё ни слова, сам нашёл для неё нужные слова? Этот вопрос долго-долго занимал меня – пожалуй, занимает и сейчас.
…Когда отец умер, нам ещё несколько лет со всего Союза от незнакомых людей шли письма – от тех, кто помнил о нём.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516940
дата надходження 13.08.2014
дата закладки 29.12.2019
Прості люди живуть простими думками. Зазвичай, несподівана увага до них великих світу цього – вже не аби яка подія. Тим більш, Бог. Ми не бачимо Його очима, не відчуваємо так, як подружжя відчуває одне одного: дотик, подих, голос, або навіть нічне сопіння. Знаємо, що Бог є у кожній хвилині нашого життя. Віримо, що не тільки моє ім’я, але й по-батькові Він ніколи не плутає. Жартую. Але ж, не плутає? Та раптом щось трапляється і Його близькість стає реально відчутною. Крім віри «вмикається» якийсь додатковий, невідомий анатомам орган (мабуть, Творець його таки передбачив) і ти розумієш, що Всевишній не відкладає наше близьке знайомство на потім, не височіє над нами, а просто проживає з нами, зі мною моє життя, розв’язує мою проблему, як зараз модно казати, он-лайн. Це унікальне почуття. І що там увага великої але смертної людини? Він перед Всевишнім така ж порошина, але величається над натовпом, не помічає тих, хто плутається під його лакованими черевиками і не знає, як то зійти зі створено власними руками п’єдесталу, зрівнятися з «безпородним натовпом», ба, навіть кожного дня опікуватись не своїми, а чужими життєвими проблемами. А Бог такий. І як добре, що настає момент усвідомлення цього. Єдине «але» - це стається під час доволі непростих іспитів, які належить скласти кожній віруючій людині. 2014 рік став для моєї родини найважливішим роком усвідомлення.
Моя сім’я складається з чотирьох «я». Разом ми вже понад 20 років. Це стосується мене і дружини, бо діти трохи молодші цієї ювілейної дати. Отже, за винятком особливих подій, ми не відчували реальної присутності Бога у нашому житті. Щодня дякували Йому за все, знаючи, що це справедливо й правдиво. А так, щоби до мурашок на шкірі – то й ні. Деякі тимчасові потрясіння час від часу ставили на коліна. У кого не було подібних моментів? Аж раптом прийшла війна. Вона все наближалася до міста і, дбаючи про життя (більше про душевний стан) наших дітей, ми відправили їх у молодіжний табір. Дякувати Богу і Церкві, для дітей зі Сходу були створені умови, за яких ми змогли утримувати нащадків якнайдалі від війни доволі довго. Між тим, у червні небезпека перемістилася з передмість у житлові квартали Донецька. Ні, раніше, мабуть у травні, коли діти були з нами, ми з вікон могли бачити відблиски від гранатних розривів, коли у центрі штурмувалася військова частина, а звуки бою чулися, наче це відбувається десь поруч. Ну то таке… У липні вперше ракети залпової системи «Град» впали безпосередньо на наш мікрорайон. Того дня, побачивши з балкону розриви, я побіг подивитись, чи не потребує хто допомоги, бо у приватному секторі загорівся один із будинків. Майже добігши туди, змушений був повернутись, тому що ракети посипалися за моєю спиною. Озирнувшись, я побачив, як одна з них поцілила у сьомий поверх сусіднього з нашим будинком. Інші падали теж десь навколо, тільки не було видно, куди саме вони влучали.
До палаючого помешкання вже доїхали пожежники, тож я й повернув назад. Коло школи – сусідка з пакетом абрикос у руках. Збирала плоди під деревом, коли метрах у двадцяти від неї розірвалася одна із «цигарок». Як вціліла? Бог знає. На той момент ми вже майже не виходили із молитовного стану, отак постійно молячись то за всю країну одразу, то за людей, які можуть потрапити під обстріл. У той день від осколочного дощу загинуло п’ятеро чи шестеро людей у нас на мікрорайоні. Двох із них я і знайшов під школою, повертаючись додому.
А потім подарунки з неба стали прилітати частіше. Я дивувався, наскільки сміливо на це відреагувала дружина. Без паніки, по моїй команді, вона перебігала із кімнати, що мала вікна, у коридор і ми там залягали на підлогу. Шість секунд від звуку пострілу до розриву ракети. І кожного разу шелестіння крилець ракети, здавалося, точно наростає у нашому напрямку. А що у голові? Без всяких крилатих зворотів, найчастіше тільки одне слово: «Господи!!!» і тому слові все, що ми могли Йому сказати, якби мали час. Постріл-шелестіння-вибух-постріл-шелестіння-вибух… Один повний залп «Граду» складається з сорока ракет. На щастя, залпи ніколи не були повними. Але отвори, пороблені смертоносною зброєю ми бачили з усіх боків від будинку. Там поорані городи, там повалені дерева, там знесений дах електропідстанції і таке інше.
На випадок руйнації квартири ми мали спаковані у рюкзак найнеобхідніші речі, воду, ліхтарик. Благо, було літо, то й вікна ми ніколи не зачиняли, щоб не повилітали скляні пакети. Одного разу, коли заряд грякнув зовсім близько, у коридор увірвалася пилова хмара, а разом із тим і дзвін битого скла. Ну все, подумав, розтрощило найбільше і найдорожче скло у квартирі. Та виявилось, що від струсу відкрилася кришка бару на шафі і тією кришкою розбило порцелянову статуетку на столі. Все частіше коротка молитва: «Господи!!!», лунали не тільки вдень, але і вночі, коли ми, як треновані солдати у повній темряві вилітали у наш коридор. І тоді я переконав Оксану поїхати подалі від Донецька.
Жити у власній квартирі стало неможливо через безперервну стрілянину. Я перебрався до тестя у центр міста, щодня забігаючи додому полити квіти і перевірити цілісність помешкання. На дев’яти поверхах нашого будинку було порожньо, бите скло валялося на сходах. З усіх сусідів лишилися тільки літні люди у двох чи трьох квартирах. Йдучи на квартиру, я молився за кожний крок, весь час шукаючи западинки, куди можна впасти у випадку обстрілу. Сходами піднімався бігом, бо який не який захист могли дати тільки стінки ліфтової шахти. Ох, як нас навчили молитися люди зі зброєю. Не взагалі «за все лице землі», а конкретно за цю секунду, за цей крок.
Трохи побувши вдома, швидко йшов на тролейбус. Не любив автобусний маршрут №32, хоч він був зручнішим. Він проїжджав повз місця, де було неприємно знаходитись, де реалії життя просто гнітили. Та одного дня через втому вирішив почекати тридцять другий і скоро дочекався. У жовтому «Богданчику» нас було шестеро-семеро. Їду та й молюся, як звичайно. На повороті з Куйбишева на Хмельницького пасажирка попросила зупинити. Секунди три, може чотири тієї зупинки і рух у бік площі Бакинських Комісарів. Далі просто як у кіно. Перед самим кільцем, метрах у шести десяти перед автобусом характерний «градівський» вибух. Пил, дим, тролеї розлітаються на всі боки. Водій став на перехресті, безсумнівно ступорнув від несподіванки. Всі пасажири залягли, крім одного, який почав приводити до тями водія і командувати: «Повертай праворуч! Відходимо з-під обстрілу!» Лежу, спершися на лікті, молюся тихо, а за вікнами сиплються «огірки», як з кошика. Водій взяв себе в руки і виконував всі накази мужнього чоловіка. А у тих наказах нецензурних слів було більше, ніж літературних. На цьому тлі ще чулася голосна молитва жінки, що лежала біля передніх дверей. Молитва і мат – два протилежні світи в одному просторі.
Я вертів в руці телефон. Вчасно подумав, що дзвонити дружині, щоб смертельно перелякати її не варто. Подзвонив близькій людині у Київ: «Хочеш колись побачити брата, молись!». А у слухавку вривається «музика» війни. Були то хвилини чи секунди… Мабуть, хвилини. І того разу, здається, розрядили повний залп. Ми вже від’їхали на небезпечну відстань, а ракети все сипалися і сипалися. Божі Ангели стерпіли ненормативну лексику робочої людини, захистивши наш автобус від ураження. І та жіночка, що за якісь секунди до початку «замісу» попросила зупинити маршрутку, згадується як Божа посланниця. Справді, якби не вона… Якби Бог не поставив кожного на належне місце, перша ракета була би для нас і останньою.
Через кілька днів я виїхав з небезпечного Донецька, проте, на початку жовтня туди повернулися дружина з сином. Училище мого сина розпочало навчальний рік. Як я не сподівався на благополучне їхнє життя у місті, пережили і вони моторошні хвилини життя, де явне втручання Бога стало для нас черговим досвідом віри.
Тільки-но опинившись під «захистом» стін на нашому дев’ятому поверсі, Оксана подивилася у вікно на вулицю, якою йшла додому. У той момент вогняний смерч впав на тротуар. Вона бачила, як розлітаються у падінні двоє слюсарів ЖЕКу. Безжальні ракети безупинно вистрілювалися, накриваючи наш мікрорайон. Дружина подзвонила, щоби я молився, бо у цей же час син мав повертатися з училища. Це і мене повернуло до реалій, від яких у Дніпропетровську вже почав трохи відвикати, роблячи перерви у молитві. Безсумнівно, я заспокоївся лиш коли дізнався, що син повернувся додому, обстріл припинився, але ж… Тоді там були інші жертви. І кілька днів по тому, коли в інтернеті з’явилася світлина, на якій з магазину вивозять тяжко поранену жінку, а за задньому плані… Оксана і мій син Ярослав. Що це таке? Хіба не прояв персональної Божої уваги до двох «піщинок» у всесвіті? Тільки Він і ніхто інший причетний до нашого благополуччя тепер і всі попередні дні. Далі, хто би не допомагав нам налагодити мінімальний добробут у чужому місті, це також наш вірний Господь, у діях цих людей, у співпадінні обставин, в сприятливих умовах, невипадкових випадковостях – всюди і скрізь Той, Хто дав більше, ніж трохи Своєї уваги. Та ще й Сина у жертву за нас і чудесне місто, якого ми не бачили, але віримо, що воно готове прийняти нас, бо то Сам Бог любить нас. Любить мене. Чуєте? Мене! Скажіть ці слова впевненіше. Це також і ваша привілея – бути улюбленим Божим дитям.
23.12.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547209
дата надходження 28.12.2014
дата закладки 29.12.2019
Дельфины! – вот что удерживало меня; и замысел вызрел давно, и желание сесть и всё записать у меня тоже было, и времени сколько угодно, но вот этого одного, последнего, главного слова я всё не находил. Наверное, искал не там – творчество должно быть спонтанным и несознательным, а я ломал голову вполне осознанно, пока не получил привет от великого химика: мне приснились и слово, и образ.
Дельфины! – вот кого они мне напоминали, не так внешним сходством, голосом или повадкой, хотя и тут есть общее, а кое-чем другим, что важнее видимых признаков. Дельфины – стремительные, ловкие, маневренные, любопытные и сообразительные – так не похожи почти на всех, кто делит с ними одну среду. А ведь форма – функция среды, но у дельфинов иные соображения, чуть ли не эстетического порядка; нет, все твари земные и морские прекрасны по-своему, но дельфин – а по большому счету кит – и совсем другой, и самый прекрасный. Он носит особого кроя костюм из кожи, как тюлень, но его тело напоминает скорее рыбу и может достигать немыслимых скоростей. Плавники – в них тоже абсолютная и полная преданность скорости: никаких лучей, зазубрин и прочей рыбьей чепухи. Речь – или то, что нам преподносят ученые как их речь, – вполне язык, в нем есть звук, слог, слово, фраза, абзац и контекст, все уровни организации полноценной речи, образец, по которому и наша речь изготовлена. А еще… – впрочем, уже ясно, что эти обитатели водного мира то ли не от «мира сего» в нём, то ли занимают в нём близкое к божественному положение; пора вернуться к тем, о ком я так давно хотел и все никак не мог рассказать… Спасибо, дельфины!
Признаюсь, я чуть припоздал с этим текстом; будь я расторопнее, я бы предложил прямо сейчас, в половине шестого часа июньского или июльского утра, посмотреть в небо и прислушаться. Но сегодня уже 15 августа, слишком поздно. Стрижи улетели; да, это о них я хотел рассказать, вызвав образ дельфина. Он весьма пригодится: во-первых, стрижи своего рода дельфины воздушного мира, в котором они то ли не от «мира сего», то ли занимают близкое к божественному положение, а во-вторых, рассмотреть стрижа, даже если очень постараться, практически невозможно. Птица эта невелика, хотя куда крупнее воробья, форма и окрас которого известны всем; трудность в другом: стриж слишком стремительно и слишком высоко живет. Только начинает светать, а стрижи внезапно появляются в небе под самыми облаками, как если бы они не поднялись туда, а, напротив, вылетели оттуда. Целый день они носятся в небе, оглашая его пронзительными, совсем дельфиньими криками, забирая иногда такую скорость, что можно скрутить себе шею, пытаясь проследить за каким-нибудь одним. И так до самых сумерек, когда стрижи внезапно исчезают, то ли нырнув обратно в облака, то ли превратившись в летучих мышей, то ли просто слившись с темнеющим воздухом. Нет, невозможно: стриж слишком стремительно и слишком высоко живет и даже, кажется, умирает – тоже высоко и стремительно. Впрочем, начнем теперь с самого начала.
Впервые я понял, что над моей улицей летают вовсе не ласточки, когда один из стрижей потерпел катастрофу. Всей семьей – я, любимая и кот Арчибальд – мы сидели на диване и смотрели какой-то фильм. Вдруг из кухни послышался легкий шум; я кивнул коту, мол, пойди, разберись и доложи. Арчи поспешно спрыгнул с дивана и потрусил на кухню, прижимаясь к полу, как если бы над его головой свистели пули. Поспешность в данном случае не имеет ничего общего с раболепием; Арчибальду было на самом деле любопытно. Я же, зная его повадки, умел обратиться к нему «с упреждением», потому выглядело этот так, как если бы он реагировал на мои слова, хотя на самом деле он следовал своим интересам, а моим словам – лишь от случая к случаю. Итак, кот убежал на кухню, мы вернулись к просмотру и вспомнили об Арчибальде, когда по экрану поползли титры. Теперь уже мы поспешно спрыгнули с дивана и побежали на кухню. А там у холодильника на полу, как-то странно опираясь на раскосые крылья, сидела птица, а чуть поодаль, на безопасном от нее расстоянии, возлежал кот, уставившись на птицу своими огромными желтыми глазами со зрачками, сейчас распахнутыми во всю радужку от возбуждения. Птица посмотрела на меня – у нее, довольно некрупной, оказались большие черные пронзительные глаза, упрятанные под суровые кавказские брови; ни дать ни взять орел, только очень маленький.
Это и был стриж; он, видимо, ошибся в расчетах и влетел сквозь балкон к нам в кухню. Тогда, помнится, я был такой самовлюбленный болван (зачеркнуто) сердобольный любитель природы, что не стал его долго рассматривать, только понял, что птица, как ласточка, взлететь с земли не может, но это не ласточка, а наверное… эээ… кто-то другой, ведь ласточка намного меньше и с отливом синеватым; её раздвоенный хвост напоминает фрак какого-нибудь оркестранта, – и на том я со стрижом и расстался. Взял его – а он даже не пытался улететь, только крикнул что-то оглушительно, словно скомандовал, распахнув неожиданно огромный рот, – взял его и отпустил с балкона в небо, слегка подтолкнув вверх, а он моментально оказался едва видимой точкой в облаках, как будто я запустил его туда мощной катапультой. Порывшись в Малой советской энциклопедии и «Жизни животных», мы с Арчибальдом наугад определили потерпевшего катастрофу как чёрного стрижа, а потом еще долго вспоминали тот случай – и необычный визит птицы, и достойное поведение принимающей стороны.
Прошло двадцать лет. Чуть более осведомленный о киевских обитателях земли и неба, я научился различать деревья, насекомых и птиц, а еще – интересоваться. Теперь я уже жду, когда в небе появятся стрижи, – мне примерно известно время их прилета, а если стрижей нет или прилетает мало, я и это замечу. Если год для них удачный, пищи много, а пути из Африки безопасны, – я тоже буду об этом знать, оценив на глаз, сколько их расчерчивает небо над моей улицей самым невероятным образом. Если бы я так не припоздал с этим текстом, вы бы сейчас и в любой момент светового дня тоже могли бы оценить летные характеристики и тактико-технические данные стрижиных эскадрилий. Между прочим, черный стриж, Apus apus, - самая быстрая птица в небе; если соколы в свободном падении разгоняются чуть ли не до 300 км/ч, то стриж с легкостью, одной только силой крыльев и воли летит по прямой под 120 километров час! И так он может летать бесконечно долго, он даже пьёт в полете, зачерпывая клювом воду с поверхности водоёмов, и пищу принимает в полете – это называется «воздушное траление»: распахнув свой действительно большой рот, стриж пролетает сквозь тучи насекомых, танцующих в воздухе. Я не зря упомянул дельфинов, сиречь китов: как огромные и тяжелые киты тралят в океане криль, так и стрижи, маленькие и ловкие, охотятся в небе. При этом клюв стрижа (а вытянутые челюсти дельфинов тоже называют клювом!) – клюв стрижа совсем небольшой; он напоминает оружие и выдает птицу хищную и насекомоядную, эдакого орла, поедателя жесткокрылых, но стриж им почти не пользуется для умерщвления и разделки добычи, как например, сорокопут, еще именуемый «мясником» (Lanius). Хищный по строению, как дельфин, он охотится на добычу, как голубой кит и промысловый рыбак-человек, и для этого его маленький клюв устроен так, чтобы распахиваться неожиданно широко – как челюсти кита, как трал человека.
А как громко он вопит этим ртом! – да, прошло двадцать лет с нашего знакомства, и на моем балконе вновь оказался стриж. Я высвободил его из тенет занавески и принялся рассматривать, а он принялся на меня повелительно орать, распахивая рот так, как если бы собирался меня проглотить. При этом он пребольно впился в мою ладонь когтями длинных пальцев с такой силой, что я сразу понял, как это живущий по соседству стриж попадает к себе домой. Он устроил гнездо, а точнее, нору, в плите, которая служит полом балкона. При этом вход-выход норы смотрит вниз; я несколько раз наблюдал, как мой сосед, бросившись из-под облаков в изящном пике, круто менял направление, поднимался под эту плиту, тут же снижал скорость чуть ли не до нуля и переворачивался вверх тормашками, чтобы моментально исчезнуть в своей норе непостижимым для меня образом. Теперь, когда когти стрижа прокололи мне кожу, я понял, что стриж, на малую долю секунды зависнув вниз головой под входом в свой дом, хватался за что придется когтями и лапами втягивал себя в нору.
Крики стрижей, тоже напоминающие язык дельфинов, только в слышимом для нас спектре, тоже довольно непростое явление. Это не просто покричать, это – коммуникация, разговор, координация. Я уже и сам замечал, что стрижи не только «воздушно тралят», но и устраивают аэро-шоу, целыми группами имитируя воздушный бой, отчетливо делясь на ведущего и ведомого и преследуя другие такие же пары или каких-то пернатых бедолаг, оказавшихся по недоразумению на полигоне стрижей. Зрелище фантастическое и довольно шумное, даже заслужившее научное название: «screaming party» (буквально «визжащая вечеринка») я перевожу для себя как «вересклива вечірка» (дань восхищения Виктору Морозову). Стрижи носятся довольно крупными группами, придерживаясь исключительно фигур высшего пилотажа, и вопят при этом, как тысяча самых скандальных ведьм Министерства магии (дань восхищения Джей Кей Роулинг). Помимо общения, это и борьба за партнеров для спаривания (хотя до настоящего рестлинга не доходит), и боевая подготовка: орнитологи утверждают, что парочка стрижей легко доведет какого-то зарвавшегося голубя или другого крупного пернатого до болезненного и даже травмирующего крушения о подходящую стену. Впрочем, обо всем этом немало написано – Википедия и Гугл в помощь, там есть и потрясающие факты (стриж спит в полете со скоростью 40-60 км/ч), и невероятные теории (стрижи и размножаются в полете). Но в целом птица остается малоизученной и во многом непонятной: и высоко, и быстро, и так красиво, что засмотришься и перейдешь к любованию ею и к придумыванию о ней легенд…
Да, так вот, прошло двадцать лет. Арчибальда давно уже нет, и все мои ботанические и зоологические изыскания я провожу либо сам, либо с младшим. И вот шли мы с ним недавно по Киеву и нашли стрижа. Он был мертв. Это печальное обстоятельство дало мне возможность впервые его рассмотреть; стриж не рвался обратно в небо и не поторапливал меня повелительными окриками. Да, вне всяких сомнений, это был потрясающий летный снаряд; маленькая заостренная голова с небольшим клювом – закрытый, он превращается в нос боевого самолета; веретенообразное тело цельное и литое, как у дельфина (отсылаю вас к Катаеву, «Разбитая жизнь, или Рог Оберона», глава «Дельфин»), оно все покрыто маленькими аккуратными перьями, совсем непохожими на те, из которых состряпаны облаченья голубей и ворон; это скорее чешуя, приспособленная ко всем законам аэродинамики. Хвост лишь слепой или равнодушный может спутать с ласточкиным: у той за спиной развеваются фалды фрачной пары, а у стрижа – аккуратная вилочка, рули высоты, никаких излишеств, только управление полетом. И крылья! – тут следует вспомнить плавники дельфина, а еще – отдать третью дань восхищения, на этот раз – украинскому языку и тому украинскому Адаму, который нарек стрижа «серпокрилець». И в самом деле, его крылья напоминаю два серпа; если кто-нибудь держал в руках эти кованые, отливающие синевой опасные предметы, тот легко себе представит стрижиные крылья. А если кто пользовался серпом, тот поймет, в какое оружие превращается серп, закрепленный на шесте, и как легко и безжалостно полосуют и рассекают воздух стрижи, предаваясь боевым занятиям в составе «верескливих вечірок» или «воздушному тралению»…
Я смотрел на застывшие серпики и мутноватые полуприкрытые глаза и вспоминал, как гневно и властно живые стрижи сверлили меня взглядом, как повелительно меня окрикивали. Больно было мне видеть эти глаза навсегда померкшими, но какое-то иной чувство вытесняло боль и сожаление. Стриж лежал на асфальте, он был несомненно мертв; но его крылья, голова и все его тельце застыли в положении полета. Он не разбился о землю при падении – и все в нем убеждало, что стриж и рождается, и живет, и умирает в полете, а скорбеть над тем, кто так живет и умирает, недостойно его памяти. Восхищение – вот какую дань он заслуживает, живой или мертвый…
Восхищение!
15.08.2019
Кому фотографий, прошу сюда: https://www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/1249809945197673
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845125
дата надходження 15.08.2019
дата закладки 06.11.2019
Вызревали сентиментальные
ритмы восьмидесятых годов,
Советский Союз готовился заканчивать
свою войну в Афганистане,
и нас, школьников,
первоклашек или второклашек
одного из самых больших городов
этого самого Союза
попросили сделать подарок
детям Афганистана.
Подарком должны были стать
наши рисунки –
на них учительница велела
изобразить школьную линейку –
и письма с рассказами
о нашем житье-бытье.
Сложно сказать,
что имел в виду
человек, всё это выдумавший:
утешить детей несчастной страны
образом мирного быта?
Покрасоваться перед ними
и перед их учителями?
Поманить перспективой
счастья и благоденствия школьной линейки советской?
Или, может, намекнуть нам самим
и нашим родителям –
не всё, видите, у нас плохо,
не ропщите на СССР,
а то знаете, как оно иногда бывает...
Для рисунка я избрал
перспективу сверху и сбоку,
словно из дома напротив школы,
взял самые беспросветные карандаши –
чёрный,
серый,
водянисто-рыжий,
исцарапанно-фиолетовый,
тёмно-зелёный
и нарисовал линейку:
низенькую толстую директоршу
с микрофоном,
шеренгу учителей,
тоскливых учеников,
асфальтовый двор,
голый, как скалы Афганистана,
плакучие клёны,
торец издательства «Прапор»
с малюсеньким окошком,
в которое ученики бросали
всякую
дребедень,
и серое чуть обвисшее здание школы
в недосталинском стиле.
Кажется, это было одно из моих
самых реалистических произведений.
Именно поэтому, наверно,
учительница,
страниц журнальных жительница,
взяла мой листок,
покачала головой сокрушённо
и сказала:
«Ну не посылать же такое
в Афганистан!»
И в самом деле.
Так что я с чистой совестью
и честно заработанной карандашами тройкой
мог смело идти домой,
думая о неизвестной мне стране.
Название её, кстати,
в наших краях
произносили как Авганистан.
Может, это было бы интересно
кабульским или кандагарским детям?
Может, об этом
стоило написать в письме,
которое я забыл написать?
Прошу зачесть
этот стих
как запоздалое письмо
давно выросшим детям.
С наилучшими пожеланиями,
Ваш О.
Подпись, дата, место.
Исправленному – верить.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842868
дата надходження 23.07.2019
дата закладки 25.07.2019
...на моей улице, при самом ее истоке стоит пожарная часть. Содержат её в безупречном порядке. Здание, ворота со сводчатыми окнами, асфальт перед ними и машины внутри, машины того красного цвета, который в нашей Вселенной разрешен одним лишь пожарным – всё это сверкает чистотой, подкрашено, отремонтировано, ухожено и подтянуто. Как некий идеал полного и недостижимого совершенства, часть возносится над милыми киевскими беспорядками, которые начинаются сразу же там, где заканчивается власть брандмейстера.
Перед пожарной частью, в промежутках между ее дюжими воротами всегда росли какие-то плодовые деревья, разумеется, неизменно стриженные под полубокс и с образцово выбеленными стволами. Как только они одряхлели и начали бросать непозволительную тень на молодцеватых топорников, их аккуратно извлекли из грунта, в ямы насыпали свежей почвы и укоренили в ней тоненькие саженцы яблонь. По команде брандмейстера деревца разом вытянулись на заданную высоту и раскинулись на заданную ширину, как раз такую, чтобы не мешать распахивать ворота, из которых то и дело, звеня, завывая и сверкая, вываливаются красные машины и уносят – «Предотвратить. Спасти. Помочь» – бравых парней, дай им Бог возвращаться без потерь.
Весной брандмейстер посмотрел на часы и скомандовал «цветение-опыление». И яблони зацвели, и над ними зажужжали пчёлы, хотя летать было холодновато, но приказы не обсуждают. Брандмейстер принял работу, одними глазами улыбнулся, скомандовал всем «вольно» и надолго ушел к своим баграм, рукавам и каскам.
Лето шло своим чередом. Вот уже июнь миновал, и на пост у пожарных яблонь заступил июль. Только он и еще брандмейстер знали, что происходит в густых кронах, какие плоды наливаются соками в бархатистых лиственных розетках. И вот, наконец, они все разом выглянули из своих укрытий.
Не зеленые, не желтые, не белые или в полоску – яблоки были того красного цвета, который в нашей Вселенной дарован одним лишь пожарным.
П – профдеформация. В хорошем смысле.
июль 2019 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842514
дата надходження 20.07.2019
дата закладки 22.07.2019
не так уж, наверно, существенно, с чего началась эта история,
из-за чего они там поссорились,
кому срывало крышу сильнее
на поворотах этой скоростной грунтовой трассы,
где повороты и стопники сливаются в одно целое,
в одну систему бесконечных знаков,
в структуру огоньков, за которой где-то далеко
тают по-вечернему горы жизни
но началась очередная война в Грузии,
все наши сайты запестрели грузинскими флажками,
и вот он решил, может быть, представив себя Хемингуэем,
или отыскав ненавязчивый способ избавиться от проблем,
короче, решил, нацепив на рюкзак бело-красный значок,
отправиться в Грузию и помочь тем, кто слабее.
светлые изнурительно-длинные трубы аэропортов,
где он переступал с ноги на ногу и шевелил в кармане выключенным телефоном
так, как делать это умел только он,
порты, автобусы.
а перед отлётом
он написал в своём интернет-дневнике о том куда и зачем едет
и отключил возможность комментирования.
она, конечно, прочла это – наверно, часов через пять,
её губы, как часто бывало, сложились в значок legato,
день просто ходила,
а потом поняла,
что в ней тоже, может быть, умер Лорка, или расстреляли целых десять Лорок,
и, отбившись от перепуганных подруг,
тоже полетела на Кавказ.
хотя и порознь, видели они одно и то же:
медвежьи горы, характерный запах, серый камень,
сожжённые джипы грузинской полиции,
сбитые российские истребители,
огненные авторучки в небе и майонез судьбы,
в котором барахтались все.
скопление журналистов, наёмников, гвардейцев,
она там долго его искала, а он о ней вспоминал
и не мог дорваться до интернета,
хотя зачем, сам же отключил возможность комментирования.
и что же, признанный мастер авторского кино, режиссёр Случай
наконец свёл их в одной долине на побережье,
да и сколько там этой Грузии – всё равно бы встретились,
и в бОльших странах не получалось разминуться.
и вот они стояли в жарком ветре и смотрели друг на друга,
а режиссёр Случай задумался, как же эту сцену оформить,
струнная музыка? клавишная музыка?
приближение? удаление? цветовой эффект?
подумал – и решил – и направил к ним
группу российских бомбардировщиков...
– Коц, ну что за фигня? это не смешно!
– не смешно, зато про войну.
да и подумай, ведь они могли выжить!
может быть, выжили они, сидят в сумерках на пляже
возле уничтоженного катера береговой охраны,
без береговой охраны в голове,
играет над ними струнная или клавишная музыка,
и пьют они давно уже невкусное самодельное вино?
ведь и такое может быть, а?
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840783
дата надходження 03.07.2019
дата закладки 21.07.2019
Помните... Да нет, откуда вам. Хотя... Ладно, приступим. Я - локальный патриот, люблю места, в которых живу или жил. Гидом, конечно, ни по Херсону, ни по Киеву, ни по Александровке мне не стать; для этого я слишком восторжен и не слишком осведомлен. Люблю, и все; осведомленности для этого не требуется, а восторженности вполне достаточно. Но какие-то отдельные аспекты родимых пепелищ все-таки проникают даже в мое ленивое сознание. Например, литературные. Херсон, среди прочего, вотчина поэта Александра Кабанова (снимаю шляпу, низко кланяюсь) и Бориса Лавренева. Музея Кабанова там по недосмотру властей пока еще нет, а музей Лавренева уже есть. Мой локальный патриотизм подвигнул меня еще в раннем детстве полюбить Лавренева, книжка которого как нельзя кстати нашлась в домашней библиотеке и пришлась мне впору. Хорошо, что я тогда был так мал; не уверен, что сегодня эти рассказы уж так бы мне понравились (такая как бы переоценка случилась и с Новиковым-Прибоем, и с другими, но не суть).
Был в той книжке рассказ "Срочный фрахт" - он так поразил меня, шестилетнего, так, что через несколько десятилетий я вставил его уже в свой рассказ, вероятно, один из немногих по-настоящему неплохих, - "Контейнер". Суть в чем: мальчишки в одесском порту чистят дымовые трубы судовых котлов. Взрослый туда не пролезет; не чистить нельзя, иначе можно взорвать пароход, а он чертовски дорого стоит. Но трубы узкие, не всякий ребенок пролезет, а иногда он там может и застрять. И мальчик по прозвищу Крыса, которое он получил за свою пронырливость в тех самых трубах, таки застрял. Извлечь его не вышло. А фрахт срочный. Капитан разводит пары и выходит в море...
История жуткая, но я ее воспринимал как литературный вымысел. А вот вчера, аккурат в канун дня защиты детей, попались мне фоточки. Это - те самые мальчишки, только английские, и трубы они чистили не на пароходах, а в домах. Причина одна: сажа может загореться, а с ней и весь дом, который чертовски дорого стоит. И несчастные случаи с мальчишками происходили именно такие, как с Крысой из рассказа Бориса Лавренева. В документальном фильме, недавно снятом об этих мальчиках, приводят слова из какой-то хроники. Случалось, маленький трубочист застревал в дымоходе, и его не могли вытащить или попросту о нем забывали и разводили очаг - ведь дом нужно отапливать. Вместе с дымом из трубы неслись крики погибающих в огне и чаду детей - их бывало слышно за 2 мили.
Это, конечно, было, но было целых сто лет тому назад, и с тех пор человечество, конечно, предприняло много усилий, чтобы "никогда снова", но... Но и по сей день дети остаются самым уязвимым народом планеты. И дело тут не столько в равных правах, которые закрепляют за ними и им гарантируют на самом высоком уровне, и не в государстве, которое начнет бдить у изголовья каждой детской кроватки. Дело - прежде всего в отношении взрослого к ребенку.
Как в свое время меня поразила история Сеньки-Крысы, рассказанная Лавреневым, как я надолго замолчал, разглядывая фото этих английских мальчишек, так и вот эта маленькая подробность из немецкого быта впечатлила меня, но впечатлила иначе, по-хорошему. Утверждают, что немецкий взрослый с немецким ребенком никогда не побежит через автобан в неположенном месте и на желтый свет тоже дорогу переходить не станет. Более того: этого не сделает ни один взрослый, оказавшийся рядом, потому что каждый немецкий взрослый ощущает ответственность за будущее этого немецкого карапуза. Ведь он сейчас как раз в том возрасте, когда впитывает пример богов - нас с вами, взрослых идиотов! - и впитывает как пример абсолютный. Сейчас решается, будет ли он бегать через дорогу в неположенном месте или не будет. Будет или не будет? - вот в чем вопрос, понимаете, Шекспировского, Гамлетовского масштаба вопрос стоит перед взрослым, подающим такой или любой другой пример ребенку. Неправильный ответ, между прочим, чертовски дорого стоит!
...Будет или не будет?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837246
дата надходження 01.06.2019
дата закладки 10.07.2019
...а расскажу про сына. Это «эмир-динамит», человек-взрывчатка мощностью от 20 до 150 килотонн в тротиловом эквиваленте, если в физических терминах, а если в терминах литературных, архетипических – это Ахилл. Припоминаете гнев Ахилла? Дело не в том, что гнев был так страшен, что даже олимпийцы убоялись и отдали Трою ахейцам, чтобы его унять. Дело в том, что овладевший Ахиллом гнев вытеснил из его души всё прочее. Душа Ахилла не могла откликнуться на патриотические призывы или мольбы о помощи. Она – односоставная и может вмещать только одно чувство; зато оно владеет Ахиллом полностью и ведет его, а остальным чувствам просто нет места. Его душа могла полниться и другими чувствами - великодушием, дружбой, любовью – но всегда только каким-нибудь одним. Еще и еще наблюдая сына, я вижу перед собой Ахилла, человека большой души, которая способна вмещать только одно чувство за раз. Помимо всего прочего, это делает его неспособным ко всяким фигам в кармане и камням за пазухой: и в кармане, и за пазухой царит одно и то же чувство, наполняющее сейчас его душу. Цельный такой человек, настоящий и неподдельный, чуждый задних мыслей. Ахилл!
И вот на этом буреносном и цельном фоне иногда открываются окошки иного свойства, которые, наверное, ставят под сомнение мои рассуждения об односоставной душе, а может, говорят о постепенном перерастании Ахилла в такого себе Гектора, любимца Гомера. Отправлялся Макс к дедушке, во Львов, впервые сам в поезде, без сопровождения и знакомых попутчиков. Волнительное мероприятие, ничего не скажешь, и я утешал его тем, что это путешествие - еще один важный шаг к новой, большей и лучшей свободе. Сделаешь его - и приобретешь уверенность и способность осваивать мир в новом измерении, новым способом. И вот мы стоим на перроне, вокзальный оракул предвещает скорое прибытие поезда и точно угадывает нумерацию вагонов (теперь говорят не с хвоста или головы, а с запада или востока). Я прикидываю в уме вес "интерсити", коэффициент трения, износ рельс и шпал, делаю поправку на ветер и возможное волнение гипотетического машиниста-стажера перед первым рейсом и предлагаю Максу:
- Давай отойдем на восток порядка 15 шагов, твой вагон будет там.
Он глядит на толпу, потом на совершенно пустое место в 15 шагах к востоку, лицо его выражает некоторое сомнение, однако он все-таки кивает и соглашается, и мы идем. Свистит поезд, его широколобое лицо с маленькими глазками внезапно появляется из-за изгиба путей и через мгновение он весь и целиком оказывается у перрона. Наше место в 15 шагах к востоку - точно перед входной дверью правильного вагона! - при этом у его второй двери, в 15 шагах к западу, стоят все остальные пассажиры и провожающие, а у этой мы одни. Губы Макса трогает легкая улыбка, он произносит:
- Элитная посадка, - а я, естественно, переполняюсь некоторой гордостью.
Впрочем, торжество длилось недолго. На входе в вагон проверяют билеты и документы; проводник представлен единственным экземпляром; поэтому открыта только одна дверь, а я ее не угадал. Если бы мы остались, где стояли, то оказались бы в очереди третьими, максимум пятыми. Но теперь нам приходится занять позорное последнее место в длиннющей очереди, размахивающей билетами, паспортами, руками и панамами, вскрикивающей, всхлипывающей, плачущей и напутствующей. Я жду взрыва Ахиллова гнева, того самого, от 20 до 150 килотонн, устрашающего олимпийцев, и лихорадочно придумываю эквивалент Трои: ее под рукой нет, чем бы его унять?..
Ахилл с достоинством следует за мной в хвост очереди и требует повторных и четких инструкций: билет, документы - что показывать, кому, что отдавать, а что ни за что и никому не отдавать. О фиаско "элитной посадки" не сказано ни слова.
И вот уже обременены просьбами все Максовы попутчики, и совершилась некоторая договоренность с проводником, и тронулся поезд, и Максов профиль в окне поплыл на запад, а я изобразил нечто вроде торжествующего на всех парах Чатануга-чу-чу, а он кратким жестом прекратил мой перформанс. Поезд, только что целиком и весь застывший у перрона, внезапно весь и целиком исчезает за изгибом путей...
П.С.
Когда мне было несколько меньше лет, чем Максу, мама отправляла меня из Херсона вверх по Днепру к бабушке, в Запорожье. Путь проделывался на СПК - судне на подводных крыльях, такой как бы космической ракете, скользящей над поверхностью воды. Путешествие было чрезвычайно увлекательным, одно шлюзование чего стоило! Представьте: стремительный бег судна внезапно приводит его к железобетонной стене, а в ней - колоссальные ворота, вроде врат Мордора. Они, разумеется, заперты, как и полагается быть вратам. Внезапно они раскрываются и впускают судно, оно проскальзывает внутрь, и ворота закрываются. Это ловушка, гибельная ловушка! Узкая, глубокая щель с осклизлыми стенами, небо виднеется узкой полоской где-то безумно высоко над головой, да и то, если повезло, сидишь у иллюминатора и догадался поглядеть вверх, выворачивая шею до хруста позвонков. Жидковатая тьма, угрожающие мощные звуки под ногами, покачивание и дрожание судна, жирные черные наросты и бороды тины на стене сразу за выпуклым стеклом - страшно, Боже ты мой, как бывало страшно оказаться там одному! По стенам медленно сочится какая-то слизь, и так же медленно сочится время, минута за минутой, и каждая из них отщипывает кусочек от большого, еще совсем недавно просто огромного хлеба, упрятанного в груди, - от надежды на спасение. И вот от него уже почти ничего не осталось, и уже преодолен стыд и я готов прижаться заплаканным лицом к соседу-попутчику, как вдруг что-то происходит. Судно движется! Оно движется вверх! Не веря своим ощущениям, которые все до одного покрыты гусиной кожей, я рискую взглянуть одним глазом на происходящее за стеклом. Да! Да! По движению едва видимых на черной стене примет я понимаю: мы идет вверх! С каждой минутой этого томительного вознесения из бездны шлюза и моего отчаяния в салоне светлеет, и вот, наконец, он весь залит солнцем, мы оказываемся чуть ли не посреди аккуратного городка: фонари, розовые клумбы, солнце, небо, жизнь, надежда, счастье! - и тут крохотные, едва-едва по пояс нашему СПК воротца впереди раскрываются и выпускают судно на какой-то неслыханный, утопающий в туманных далях простор. Это Каховское море. Судно рывком набирает головокружительную скорость, вскакивает верхом на свои крылья, вздымается над водой и летит, летит, как прекрасно и вольно летит!
Мама препоручала меня заботе матросов. За небольшую мзду (о которой тогда я ничего, разумеется, не знал) я бывал потрепываем по плечу или щеке, расспрашиваем о маршруте и жизни вообще, развлекаем матросскими шутками и походами в святая святых, в рубку, где мне давали прикоснуться к штурвалу, очень похожему на руль ГАЗ 21. Кажется, это чудесно скрашивало мое одиночное плавание, и даже гораздо больше: это внимание (пусть и купленное за деньги, о чем я даже не подозревал) переполняло мое сердце восхищением перед моряками. Я, Максим, чувствовал себя Максимкой из одноименного рассказа Станюковича, спасенным матросами "Забияки" от верной гибели в море, а после усыновленным одним из них. Нет, положительно, моряки - лучшие люди на свете, все они, и эти, на СПК, и папа-капитан, и весь его неизменно дружелюбный ко мне экипаж где-то там, в загадочном море ЦВА, которое я не мог найти ни на одной карте...
Да, так вот. Моя договоренность с проводником никак не отразилась на Максовом путешествии. У Макса не справлялись о самочувствии, настроении, путешествии и жизни вообще. Разумеется, не водили в кабину машиниста. Никто не осмелился трепать его по плечу или там не дай Бог щеке. Поначалу несколько этим озадаченный, теперь я уверился, что проводник, как это часто с ними бывает, оказался тонким психологом или настоящим пофигистом. Эти градации иной раз невозможно отличить, а иногда – и не нужно отличать: ведь (не) делается именно то, что (не) нужно, а кем, пофигистом или психологом, это уж пофигу. И проводник, кем бы он ни был, не стал навязывать дитю ненужную ему заботу, и это стоило своей платы. Да и Ахиллы, знаете ли, к такому вниманию относятся своеобычно: каааааак бабахнет на все 150 килотонн!
27.06.2019
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840236
дата надходження 28.06.2019
дата закладки 30.06.2019
Тихо! –
Кажется, это клёны,
Окутанные запахом
Нескольких улиц родных:
Молочной, Ганы
И переулка Аптекарского.
Кто-то играет на пианино
В бархатно-коричневом тембре
Романтизм бронебойный.
Предвечерье
Тебя переводит за руку
На другую сторону,
А запах – он снова –
Как пенка тонкая золота,
Оберегающая
Это ценное мгновение,
Когда вокруг
Никому не больно.
Оглянись ещё раз!
Никому?
Никому.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839571
дата надходження 21.06.2019
дата закладки 30.06.2019
Всю книгу "Димкины хроники" в формате ПДФ можно скачать здесь:
https://drive.google.com/open?id=11HBfuETAPPGFs1kMfYQCK-4bWw6HBTih
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836685
дата надходження 27.05.2019
дата закладки 10.06.2019
заполночь окурки твои приземлялись
на ухабистых аэродромах
во всех кантонах
и деревья в лёгком беспамятстве
росли сквозь другие деревья
разлетались и возникали снова
словно рифма в кроссворде цветения
(Из цикла 'Узелки')
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832844
дата надходження 15.04.2019
дата закладки 28.04.2019
Українська земля сплюндрована ,
Півдонбаса артою знесено ,
А вони обирають клоуна,
Бо їм неймовірно весело.
Ллється воїнів з ран сукровиця ,
А холопи з душею сірою,
Завтра нам обирають клоуна,
Бо сторіччями блазням вірили,
Бо ж століттями в рабстві смажені,
Та росли на полях совковості,
Всім єством обирає ряжених,
Дух кріпацтва в глухих свідомості ,
Хата скраю з парканом підлості,
А "ВІТЧИЗНА" звучить "ОТЄЧЄСТВО",
Зранку молиться Богу ситості
"ГРАЖДАНІН" України зречений.
З окупантом брати навіки .
"КЛЄВЫХ ПЕСЕН " мотив зіпсований ,
Намугикує люд безликий,
Щоби завтра обрати клоуна.....
Знай не буде з Кремля прощення,
Бо ж немає у нас майбутнього ,
Аж допоки живе "НАСЄЛЄНІЄ",
Громадянське суспільство з
трутнями....
Українська земля сплюндрована ,
Півдонбаса артою знесено ,
А раби обирають клоуна,
Бо ж рабам неймовірно весело.
Олександр Квітень
м . Мукачево
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832996
дата надходження 16.04.2019
дата закладки 18.04.2019
Речка утра, дня брусчатка, пляжный вечера песок.
Наклон улицы был 30 градусов,
Девушка с парнем смеялись в кофейне, смотря на людей,
А старший вор поучал младшего,
Гладил пальцем ухо, стоя на улице
Среди мокрого мяса последнего снега:
«Научись различать этих людей среди всех прочих!
Вот, видишь, человек, будто стрела, летит,
А в глазах у него горит пластмасса?
Он влюблён и бежит признаваться в любви.
А вон женщина стоит – и присмотрись:
У ней ноги дрожат, потому что она не уверена,
Взаимны ли её чувства.
А вот у этого товарища с шагом широким в голове колесо
непрерывно крутится от на хрена мне она нужна до не могу без неё.
Такие люди запросто не на тот поезд сядут,
Не заметят сосульки, падающей с крыши.
Они хоть бы и поняли, что ты им в карман или в ухо залез –
Им всё равно – глубоко безразлично».
«О! Так значит, именно их
Лучше всего, надёжней всего чистить?»
«Нет, дружище, как раз наоборот:
Машины, украденные у влюблённых, все без тормозов,
Телефоны – взрываются, кошельки проваливаются,
А деньги непременно съедают мыши,
Малый, держись от них подальше!»
«Неужели мыши?» - удивлённо младший переспросил,
Но старший не ответил.
Ну конечно,
Господи! Как же чудесно иногда не отвечать на вопросы младшего!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831013
дата надходження 29.03.2019
дата закладки 02.04.2019
Деревянная ракета, морально устаревшая
и опешившая,
плешь родимой стране проевшая,
вспоминает дальнюю юность
и прекрасной земли округлость,
Сиракузы вспоминает и Прагу
и свою реактивную тягу
на которой когда-то она уносилась,
красивая,
безоглядно в самую синь
сфокусировавшись на Сириусе.
Деревянная ракета,
вышедшая на заслуженную пенсию,
постепенно впадает в детство,
превращаясь из средства
передвижения в космическом пространстве
в средство передвижения,
что находится в трансе.
Что же сталось с тобою, ракета,
ты, наверно, ракета, устала,
твои доски давно протрухли,
превратилась ракета в рухлядь,
в мезозойской траве заглохла
твоя авторская эпоха.
Но ракете ночами снится,
что она не синица,
зажатая в чьей-то потной ладони,
а журавль парящий в бездонности
над всеми империями,
расправив дюз хвостовое оперение.
И тогда деревянная ракета
трясётся и кряхтит по-старчески,
распрямляет со скрипом суставчики,
словно находясь на старте,
готовая взмыть в поднебесье -
могучая и бестелесная.
Не спи, ракета, а то замёрзнешь;
рождай, деревянная ракета, возглас,
тебе всего лишь сорок восемь,
напрягай сосновые свои мышцы,
поднимайся всё выше и выше
и выше, подобно выстрелу,
навстречу миру что высится,
навстречу миру что мыслится,
на своих деревянных "милицях"
пока, наконец, не достанешь,
смертельно-усталая,
татаро-монгольского звёздного стана.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830868
дата надходження 28.03.2019
дата закладки 02.04.2019
С детства врезалась мне в память фраза «глупая ты птица…» - а дальше, нет, не помню. Я даже вижу картинку, вероятно, из детской книжки или мультфильма, на которой рассмотреть могу лишь общий колорит, камышинку, лужу или пруд, а собеседников мне не видно. Кто глупая птица, кто ей об этом сообщает, в связи чем, в каком, так сказать, контексте? Несложный поиск в сети находит ответ: умничает журавль, глупая птица – гусь, а сама фраза из назидательной сказки Ушинского. Впрочем, интернет-сообщество рьяно соревнуется в поисках самых глупых и даже тупых птиц, раздавая пальмы такого сомнительного первенства курам, перепелкам, голубям и страусам; тут же предложены и кандидаты на недюжинный интеллект, среди которых тот самый журавль не упоминается. Вероятно, Ушинский выставил гусем дурака, не слишком заботясь о соответствии свойств человека и животного, тем самым выставив дураком и самого гуся. Но ведь всякий знает, что гусь птица далеко не глупая, к тому же, довольно бесстрашная, если не сказать страшная; пара гусей превращается в этакие шипучие … «гусачки», от которых некоторым приходится бежать без оглядки. Будь Ушинский не сказочник, ведомый педагогическими идеями, а, к примеру, биолог, охотовед или такой же, как я, праздношатающийся, его сказка была бы совсем другой. Например, такой.
Я давно заприметил эту пару серых ворон. Они свили гнездо на голубой ели, которая когда-то росла под моим балконом, потом поднялась вровень с ним, а теперь уже возвышается над ним. Гнездо устроено в самом густом сплетении ветвей, так что заметить его довольно трудно. Птицы территориальные и отвратительно голосистые, вороны никогда не подают голоса не то что из гнезда, но даже и с ближайших к нему деревьев; для этого они взлетают на крышу дома напротив и вот уже оттуда, примерно с 5 утра, начинают равномерную акустическую разметку воздушного пространства и перекличку с сопредельными парами. Глухим или наглым чужакам достается немедленно и безжалостно; я не раз наблюдал воздушные бои моих соседей с сороками, другими воронами, а однажды даже с какими-то хищными птицами, которых нелегкая занесла в центр Киева. Со своими соплеменниками, черными воронами, они обращаются чуть более терпимо; было бы смелостью предполагать наличие у них видовых сантиментов, скорее всего, они прекрасно осознают свое интеллектуальное и физическое верховенство, с которым не справляется ни численное превосходство, ни стайный образ жизни ворон черных. Да и в городе они появляются только перезимовать и убираются обратно в поля к тому времени, когда серые вороны выводят птенцов и совершенно не терпят по соседству никаких угроз, ни крылатых, ни двуногих, ни четвероногих. А так-то черным до серых далеко; я не раз наблюдал, как одна серая без труда поколачивала двух-трех черных, а прошлой осенью я окончательно убедился, что серые терпят черных из снисходительности.
Мы с сыном прогуливались по Пейзажной аллее, и наши карманы разбухли от орехов: мы припасли их для белок, а белки, как на зло, убрались куда-то по своим беличьим делам. Тогда мы решили скормить орехи воронам – на лужке под аллеей прогуливалось небольшое стадо недавно прибывших на зимовку черных ворон. Я швырнул орех, и сын швырнул орех; вороны с граем снялись с лужка и расселись по деревьям, с которых к нашим орехам тут же слетели две серые вороны. Они выудили их из травы и улетели; через какое-то время черные вороны вернулись на лужок, и мы снова швырнули по ореху. Представление повторилось, и повторялось еще несколько раз, пока черные вороны сообразили, что вряд ли их серые коллеги питаются камнями; теперь они уже не улетали после наших бросков, а просто отскакивали в сторону, после чего начинали опасливо приближаться к месту падения ореха. Только соображать в городе нужно быстрее; пока черные приезжие отскакивали и опасливо приближались, серые горожанки пикировали из ветвей, хватали орехи и были таковы. Самая ловкая из серых отобрала мой последний орех у самой храброй из черных самым издевательским образом: она выхватила его у той из-под самого клюва на лету, даже не приземлившись, совершив какой-то невообразимый кульбит!
Физическая ловкость, конечно, достоинство, а в животном мире конкурентное и даже эволюционное преимущество, однако уважать моих серых ворон я начал за нечто другое. Мои пернатые соседи, ловкие летуны, отважные бойцы, изобретательные охотники и удачливые собиратели, оказались ответственными, талантливыми и любящими родителями. Признаюсь, что эту сторону их жизни я рассмотрел только тогда, когда и сам стал родителем; это, наверное, что-то такое человеческое: замечать в мире то, что сначала заметишь в себе. Признаюсь и в том, что родительские инстинкты ворон оказались куда симпатичнее моего «осознанного родительства»; к счастью для воронят, в головы их родителей заложены только неустанная забота и ненавязчивое воспитание, а вот любое раздражение и прочие педагогические излишества отсутствуют напрочь. Мои соседи ежегодно высиживали своего вороненка, как можно незаметнее для потенциальных врагов выкармливая его до взрослых размеров; из гнезда слеток появлялся уже как бы совсем зрелой птицей. Я говорю «как бы», потому что он не уступал родителям только размахом крыльев и весом; он, как и всякий ребенок, еще ничего не умел, ему только предстояло научиться ходить, прыгать, летать, искать и добывать корм, создавать пару, выводить и воспитывать свое потомство. А сейчас эта крупная птица беззащитна, трогательно неуклюжа и довольно наивна; если в глазах взрослой вороны светится ум и почти всегда – настороженная подозрительность, то глаза воронят полны любопытства: кто ты, незнакомец? Папа с мамой про незнакомцев знают все; они видели, как слетка с клена у 2-го номера по нашей улице схватили и унесли домой двуногие увальни. Они видели, как над головами увальней с отчаянными криками носились обезумевшие родители; они уже знают, кто он – незнакомец…
Поэтому вороненок всегда под ненавязчивым присмотром: папа либо мама, но кто-нибудь всегда рядом и следит не так за птенцом, как за незнакомцами. А он тем временем разгуливает под мои балконом среди голубей; я бросаю птицам кусочки хлеба. Взрослая ворона заметила меня, как только я вышел на балкон, и моментально оценила: угрозы не представляет. Вороненок уже научился довольно быстро бегать; поле его зрения так широко, что он замечает падающий хлеб еще в воздухе, даже не поднимая головы. Поэтому он стремительно удирает, ведомый инстинктом, но тут же возвращается: ведь мама не подала сигнала, голуби не улетели, а, напротив, принялись драться за хлеб. Вороненок неловко оттесняет голубей и принимается хватать кусочки хлеба: один, два, три, четыре… - пока все это богатство не вывалится у него из клюва. И тогда опять: один, два, три, четыре… - вороненок набивает хлебом клюв, неприспособленный для набивания; вероятно, и у ворон есть какой-то свой ушинский, в сказках которого выведены люди без особой заботы о соответствии черт животного и человека… Наконец, мама показывает птенцу: надо клевать по одному кусочку, а не набивать клюв; с какой-то попытки он понимает и впредь, появляясь под моим балконом, уже никогда не повторяет этой глупой детской ошибки…
Случалось мне наблюдать и вот что: на соседней улице слетку отчасти повезло, он вывалился из гнезда в густые заросли травы среди кустарника. Но везение таки было «отчасти»: до самых нижних ветвей на родном дереве никак ему не добраться. Желторотую синицу, например, можно подсадить на ствол дерева, и она вполне доберется до гнезда, хватаясь коготками за кору; с вороной так не получается, она слишком велика. Но интеллект на то и нужен, чтобы выжить в мире, где одни только физические данные не спасут; родители походили вокруг птенца, что-то негромко побормотали и улетели; он затаился. Я проведывал его несколько дней; если бы я не знал, что в тех зарослях припрятана целая ворона, я бы никогда этого не заподозрил: он сидел молча, не высовывался, а родители устраивали гвалт не соседнем газоне, к птенцу подбираясь незаметно и бесшумно. Так они его и выкормили там, в траве, как некую нелетающую птицу; научили немного летать и забрали домой. Мне повезло наблюдать это возращение блудного сына; тельца вороны не резали, да и вообще никак своей радости не проявили; за них порадовался я.
Как я уже говорил, вороны – птицы территориальные, то есть у моего дома их проживает двое; это пара, в чьи владения вторгаться не смеет никто. И вот года два тому назад я заметил в этих владениях третью ворону; она живёт в соседнем доме, в квартире во втором этаже, и почти всегда сидит на балконе. Когда бы я ни шел вверх или вниз по моей улице, посмотрю – она там, сидит неподвижно, точь-в-точь, как мои давние соседи сидят на трубе и на коньке крыши дома напротив, озирая окрестности и высматривая незнакомцев и пришельцев. Помнится, я позавидовал: ворона – прекрасное домашнее животное, умное, занимательное, а при некотором старании – даже своего рода собеседник. Наблюдать за воронами в их естественной среде увлекательно, а уж в доме и подавно, можно только догадываться, для каких игр они приспособят человеческое жилье, да только все равно не догадаешься, уж так они изобретательны. Моя зависть – а зависть очень сильное чувство! – простиралась так далеко, что в прошлом году я едва не схватил в парке слетка, которого ветер словно специально швырнул мне в руки. Я бы и схватил, если бы не видел, как метались обезумевшие вороны над головами бессердечных увальней из 2-го дома, унесших птенца; схватил бы, если бы сам не был отцом и не метался, как безумный, в поисках пропавших детей: они же, детеныши наши, обладают фантастической способностью мгновенно исчезать без следа, завернув за угол, спрятавшись за прохожего или выйдя из магазина внутри другого магазина… А вон и родители слетка – и я поставил его на траву, и он тут же помчался навстречу своим, семья воссоединилась и убралась подобру-поздорову подальше от незнакомца…
В общем, ворону я не завел, а обитателям квартиры во втором этаже соседнего дома завидовал, пока сознание мое… Да, на всякий случай: вот именно здесь начинается рассказ о самой глупой птице на свете. Я завидовал владельцам вороны, пока сознание мое не истолковало картинку перед моими глазами, которой я то ли не видел, то ли не придумал раньше. Вот она, ворона на балконе; она сидит в особой, хорошо мне знакомой позе: как бы втянув голову в плечи и задрав клюв, словно смотрит на кого-то повыше ростом или положением; так воронята смотрят на родителей; почти всегда я вижу ее именно в этой позе. Зависть моя – о, это сильное чувство! – нечто вроде фокуса: вижу только то, что ее вызывает; вся улица исчезает, и гора на горизонте, и каштан через дорогу, остается только балкон и ворона… Пардон, тысяча извинений! – я делаю шаг в сторону, едва не столкнувшись с дамой средних лет, которую я не заметил, засмотревшись на балкон; мой взгляд описывает небольшую дугу, стремясь вернуться к предмету моей зависти, но вместо этого утыкается в двух серых ворон. Они сидят на ветках акации над тем самым балконом, свесив головы вниз, к балкону, безмолвные, неподвижные; оттуда, втянув голову в плечи и задрав клюв к небу, на них смотрит комнатная ворона, безмолвная, неподвижная…
Зависть моя испарилась, как только сознание истолковало эту картинку. Оно тут же припомнило, что наблюдало ее много раз, просто как бы случайно, вне контекста, не истолковывая, не фиксируя, мимоходом, вскользь. Другого объяснения быть не могло или моему немедленно взгоревавшему и теперь уже навсегда безутешному сознанию не требовалось. Ворона на балконе – птенец моих соседей, видимо, выпавший пару лет назад из гнезда, подобранный и принесенный в дом. Так он и вырос на балконе, воспитанный незнакомцами, под неусыпным присмотром – сквозь стекло и москитную сетку – ответственных, талантливых, любящих, отчаянных и совершенно беспомощных родителей…
…самая глупая птица на свете.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831039
дата надходження 30.03.2019
дата закладки 02.04.2019
XII століття відзначилося інтенсивним будівництвом замків, які залишалися фортецями, але в той самий час зберігали певний комфорт і навіть блиск.
У лицарів з'являється вільна хвилинка, яку вони проводять в розвагах і забавах. У замках нерідко проходять поетичні змагання. Саме в придворному середовищі зароджується куртуазна література, яка відображає смаки та інтереси цієї верстви населення. Значення слова "куртуазний" пов'язане з новими рисами лицарського побуту.
Виникає новий ідеал людини, новий куртуазний кодекс поведінки. До лицаря тепер ставлять більш складні етичні й естетичні вимоги. Він повинен бути вихованим, щедрим, шляхетним, захищати слабких і пригноблених, бути добре освіченим, розбиратися в музиці, грати в шахи, вміти виконувати і складати пісні, і взагалі, бути здатним на тонкі почуття, що проявляються в любові до прекрасної дами.
Одним з основних жанрів куртуазної літератури стає канцона – (італ. "пісня"), назва якого підкреслювала його музикальність. К. створювалася самою структурою строфи, яка розпадалася на дві або три метрично різні групи, що складалася у певний мелодійний малюнок за рахунок "висхідної" і "низхідної" інтонації та чергування довгих і укорочених рядків. Частина з "висхідною інтонацією", своєю чергою, ділилася на "два кроки", відмічені подібним розташуванням рядків і іноді тотожністю рим. Зв'язок між "висхідною" і "низхідною" частинами підтримувався римою.
В українській літературі до цієї форми звертався В. Самійленко. Так, у його поетичному циклі «Весна» крім сонетів зустрічаємо дві канцони:
Вона вже йде,
І серце жде
Її, як кралю молоду,
Іди ж скоріш,
Мене потіш,
Тобі назустріч я піду.
В ряснім гаю
Журбу свою
Забуду, щастя там знайду,
По муках всіх
До чар твоїх
З сльозами щастя припаду.
Тобі ясній,
Тобі благій
Я розповім свою біду;
Твоїм квіткам,
Твоїм пташкам
Гучні я співи заведу.
Іди ж мерщій!
В природі всій
Я чую вже твою ходу.
Красо моя!
Зустріну я
Тебе, як кралю молоду.
Іншим найважливішим жанром куртуазної поезії була сирвента, що структурно відповідала жанру любовної канцони, але відрізнялася від неї тематикою громадського змісту: політичної і нерідко сатиричної. У сирвенті трубадури торкалися питань війни, феодальних усобиць, взаємних відносин. Переваги і недоліки тієї чи іншої персони або навіть цілої соціальної групи обговорювалися в сирвенті з усім запалом, без усякого стримування негативних емоцій.
Однак частіше сирвенти були "персональними" і викривали не тільки моральні пороки супротивників, але і їх поетичну бездарність.
Подібно до того, як канцони прямо або ж через довірену особу переправляли до адресата, сирвенти посилали ворогу, і вони нерідко сприймалися як виклик, на який відповідали дією або словом. Така, наприклад, сирвента "Про те, що нестерпно", написана трубадуром Ченцем Монтаудонскім:
І, бог свідок, мені неприємно
Захопленість молодика, чий щит,
Незайманий, невинно блищить,
І те, що капелан неголений,
І той, хто, злобствуя, гострить.
Зауважимо однак, що при всій протилежності змісту канцони і сирвенти, бувало, зближалися в тих випадках, коли строфи з політичною і військовою тематикою включали в своєму складі і похвалу коханій.
Куртуазні поети не тільки часто співали полеміку між собою, а й нерідко культивували форми з внутрішньою діалоговою природою. Так, своєрідним діалогом-суперечкою був жанр тенсони. Трубадури сперечалися на теми лицарського етикету. Наприклад, вони могли обмінюватися думками, що краще: бути чоловіком Дами чи її коханцем, віддати перевагу служінню Дамі або лайливій славі і т.д. В області поетичної творчості найбільш значимою була полеміка про відмінності "простого" та "темного" стилю.
Так, популярністю користується тенсона, в якій два поета міркують про мотиви своєї пристрасті до різних стилів: перший відстоює привілеї "темного" стилю, вишукану, витончену манеру, другий віддає перевагу простій і ясній, більш доступній поезії.
Діалогова структура відрізняє також жанр пастурелі. У генезі цього жанру злилися дві традиції: антична і фольклорна середньовічна. На тлі ідеального пейзажу, найчастіше весняного чи літнього, розгортається опис зустрічі лицаря з пастушкою. Розмова між цими представниками різних станів розвивається в дусі змістовного і стильового контрасту, що створює комічну тональність. Лицар, який намагається спокусити пастушку, з'єднує свої домагання з формулами витонченої куртуазії. Але селянська дівчина виявляється стійка проти грубих лестощів і з насмішкою парирує репліки нав'язливого кавалера, який залишається ні з чим. Один з ранніх зразків пастурелі знаходимо в поезії трубадура XII в. Маркабрюна:
Вчора в вечірню годину
Стрів я дівча біля тину,
Просту пастушку невинну.
Ще й одягла та дівиця
Теплу квітчасту хустину,
Хутряну шубку козлину,
Синю картату спідницю.
Любко, таж феї літали,
Як у колисці ви спали,
Вашу красу захищали.
Тільки, прекрасна дівице,
Ви б іще кращою стали,
Якби мені ви сказали
Ближче до вас притулиться.
Пане мій, ніби та злива,
Ви клянетеся бурхливо,
Палко, завзято, чутливо.
Лицарю, - каже дівиця,-
Честь бережу я цнотливо,
Щоб від неслави, можливо,
Потім весь вік не журиться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829013
дата надходження 14.03.2019
дата закладки 15.03.2019
1
Мне скучно, бес,
с тобой и без,
мне очень скучно в этом феврале,
ещё зима и тёртый снег,
но скоро уже первое,
я чувствую весну своими нервами.
Ах, март, мой март,
ах, мой Монмартр,
нелепое, шансонистое что-то,
лицо заляпанное тортом
и можно выйти и обняться с снегом,
поцеловаться с первой встречной птицей,
ну, на худой конец, влюбиться
в какую-то ля фам - Брижит Бордо,
чтоб по итогам отхватить "гарбуз"
и выпить полведра бордо
или какой-нибудь другой плодово-ягодной бурды,
но чтоб без скуки, чтобы без,
но чтоб без скуки, слышишь, бес.
2
Первое марта,
на географической карте
следы от моего детского пальца,
которым я тыкал в разные места мира
в поисках душевного мира,
но так и остался в сей глухомани
без гроша в кармане
зашуганным мучеником,
пешкою сухопутною
перед лицом великого и могучего
русского языка Путина.
3
Свершилось. С вершины
первого марта
видно: жизнь пронеслась "марно",
проскочила сквозь пальцы
не водой, а пронырливым зайцем,
убежала в лесочек,
притаилась под жёлтый листочек,
короче,
незамеченная, промелькнула,
как прекрасная бандитская пуля,
продырявив насквозь, словно бур,
мой дешёвый хромосомный набор -
бр-р-р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828590
дата надходження 10.03.2019
дата закладки 13.03.2019
Сцена перша
Кімната в замку. Задуманий Макбет
у супроводі леді Макбет.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Чому обходиш? Чому завжди я бачу
тебе в думках глибоких?
Не зміниш те, що зроблене! Правдиво
казали чаклунки – ти вже на троні.
Дункана син утік так потаємно
до Англії – назвали
його вбивцею батька. Тобі лишився
порожній трон.
МАКБЕТ
А ті жінки магічні?
Банко батьком монархів вони назвали...
Тож діти Банко – королі?
Дункан заради них мав умерти?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Він і його син дійсно живі...
МАКБЕТ
Безсмертя для життя теж не мають...
ЛЕДІ МАКБЕТ
Ах, так! Не мають!
МАКБЕТ
Пані, потрібно, щоб інша кров проллялась!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Де ж це? Скоро?
МАКБЕТ
Як надійде ніч наступна.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Для наміру твого ти маєш силу?
МАКБЕТ
Банко! Вже вічність царство тобі відкрила...
(стрімко виходить)
Сцена друга
Леді Макбет сама.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Вже світло гасне... Проміння слабшає,
що вічно ллється з небес незмінних!
Ноче жадана, руку злочинну,
убивчу, в полог свій ти загорни.
Злочин наступний! Злочин наступний!
Так необхідний! Так необхідний!
Треба скінчити згубну роботу.
(Треба скінчити, треба скінчити згубну роботу.)
Мертвим про царство зникне турбота –
для них лиш реквієм, вічність і мир!
(піднесено)
О, ця жага до трону!
О, скіпетр (скіпетр) тепер для мене!
Влади жага шалена
стихне (стихне) лише в тобі!
(О, ця жага, о, ця жага до трону!
О, скіпетр тепер для мене, для мене!
Влади жага, влади жага шалена
Стихне лише у тобі, в тобі!)
Впаде без духу провіщений,
що стане королем!
(Впаде, впаде – хто стане королем.
Впаде, впаде – хто стане королем.
Впаде – хто стане королем.
Впаде.)
(виходить)
Сцена третя
Парк. Вдалині замок Макбета.
ХОР УБИВЦЬ
Перша група:
Від кого прийшли до нас?
Друга група:
Від Макбета.
Перша група:
І що робить?
Друга група:
Банко треба нам убить.
Перша група:
Коли? І де?
Друга група:
В слушний час –
має з сином тут іти.
Перша група:
Тож чекаймо темноти.
УСІ
Зникло сонце!.. Ніч лягає –
неласкава і кривава.
Ніч сліпа. Умить зникає
світло з неба і землі (землі).
Час все ближче підступає –
ми у тиші їх чекаєм.
Бійся, Банко! Ще до ранку
ніж проткне тебе в імлі (так, в імлі)!
(Бійся, Банко! Бійся, Банко!
Ще до ранку ніж проткне тебе в імлі.
Зникло сонце!.. Ніч лягає –
неласкава і кривава.
Ніч сліпа. Умить зникає
світло з неба і землі (землі).
Час все ближче підступає –
ми у тиші їх чекаєм.
Бійся, Банко! Ще до ранку
ніж проткне тебе в імлі (так, в імлі)!
Час все ближче (ближче) підступає.
Час все ближче (ближче) підступає.
Бійся, Банко! Бійся! Бійся, Банко! Бійся!
Ми у тиші їх ждемо.
Ми у тиші їх ждемо.
(обережно зникають)
Сцена четверта
Банко і Флінс
БАНКО
Йдім скоріше, мій сину...
з лихого мороку вийти...
передчуття незнані стискають груди,
повно знаків тривожних, страх звідусюди.
Щораз густіша темрява
з неба спадає тихо!
У ніч таку ж пробитий був
Дункан, володар мій.
Тисячі грізних образів
мені пророкують лихо,
в марних думках громадяться
химери і жах нічний (жах нічний).
(В марних думках громадяться
химери, химери й жах нічний.
В марних думках громадиться жах нічний.
В марних думках громадиться жах нічний.
Громадиться жах нічний.
І жах нічний. І жах нічний.)
(зникають у парку)
(чути голос Банко):
Біда!.. Синку, рятуйся!.. О, віроломство!
(Флінс пересікає сцену,
переслідуваний одним із убивць)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828533
дата надходження 10.03.2019
дата закладки 13.03.2019
что-то да означаешь
словно верстаешь в решете воду
придётся читать голым по пояс
а можно было замысловато
остаться друзьями
и подгонять канатоходцам
облака кучевые
(Из цикла "Узелки")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828442
дата надходження 09.03.2019
дата закладки 13.03.2019
Гроза, себе не тямлячи від люті,
Бо десь приткнула од весни ключі,
Огледівшись, розпатлана, роззута,
Шукати заходилась їх вночі.
Присвітить, а не встигне роздивитися.
І скаженіє, бахкає з рушниці.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827551
дата надходження 03.03.2019
дата закладки 05.03.2019
Ночные маршрутчики в чёрных куртках
вздыхают молча. Но всё громче стучат
взгляды, как шестерни.
Всё громче и медленней. Частицы счастья
блестят и озоруют, разбросанные всюду на скользком шоссе.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826375
дата надходження 21.02.2019
дата закладки 03.03.2019
слова – механизмы осязания в
соляных палатах где молчание
ангелов и растений
возвращает утерянные объекты
перед плотиной рваного шёпота
свидетели рокировок стоящие
одною ногой в красных снегах
простукивают вслепую
ковриги шелковиц
не добавляя впрочем особого смысла
фонтаны поросли цветущим дюшаном
(опасность на стороне ответа)
и человек читает последнюю спичку
чужим прокуренным голосом
универмаг иллюзий
размечает доступное небо
для жителей безлюбых предместий
летающих дозревшими бабочками
на островную работу
популярны танцы-мортели
по сюжетам праведниц
да вереницы гофманских скобок
обречённых десятилетиями
скучать на театральных вешалках
(Из цикла "И ещё")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823982
дата надходження 03.02.2019
дата закладки 07.02.2019
Мав двох друзів Гаявата,
Їх він вибрав з-поміж інших,
Завжди разом був із ними,
Їм давав він праву руку
Свого серця, в горі й щасті;
Чібіабос це, музика,
І безмежно сильний Квасінд.
Їх єднала рівна стежка,
Не устелена травою;
Ні пташки брехень піснями,
Ні базіки й баламути,
Не знайшли таких між ними,
Щоб могли злобу зростити.
Мали між собою раду,
З чистим серцем розмовляли,
Думали і дбали завжди,
Як життя племен підняти.
Наймилішим Гаяваті
Був ласкавий Чібіабос,
Щонайкращий з музикантів
І співак над співаками.
Був прекрасний, мов дитина,
Дужий воїн, але ніжний,
Був гнучкий, як віть вербова,
Як рогатий олень статний.
Слухали його всі люди,
Воїни навкруг збирались,
Йшли жінки послухать пісню;
Хвилював він їхні душі,
Співчуття вливав у серце.
Сопілки робив з тростини –
Та такі дзвінкі й співучі,
Що струмочок Себовіша
Зупиняв своє журчання,
І пташки всі замовкали;
Спритна білка Аджідомо
З дуба теж не цокотіла,
А Вабасо, кролик, слухав,
Ставши в ріст на задні лапки.
Так! Струмочок Себовіша
Промовляв: «О, Чібіабос,
Научи мої ти хвилі
Лагідно, як ти, співати!»
Так! Сіалія* Овайса
Мовила: «О, Чібіабос,
Вчи мене мелодій диких,
Вчи мене пісень шалених!»
Так! До нього дрозд Опечі
Промовляв: «О, Чібіабос,
Вчи мене мелодій ніжних,
Вчи мене пісень веселих!»
І дрімлюга Вавонайса
Мовила: «О, Чібіабос,
Вчи мене мелодій тужних,
Вчи мене пісень печальних!»
І природа звуки брала
Із пісень його солодких;
Музика його душевна
всі серця людські м’якшила;
Він співав про мир і волю,
Про красу, любов і пристрасть,
І про смерть, й життя довічне,
Що на Острові Блаженних,
В царстві вічності Понемі,
В Потойбічності країні.
Дорогим для Гаявати
Був сердечний Чібіабос,
Щонайкращий з музикантів
І співак над співаками.
Він любив його за ніжність,
За чарівність його співу.
Дорогим для Гаявати
Був також могутній Квасінд,
Найсильніший серед смертних,
Наймогутніший у світі;
Він любив його за силу,
Що єдналась з добротою.
В юності був лежнем Квасінд,
Непоквапним та сонливим,
З дітьми іншими не грався;
Риболовлі й полювання
Він не знав – не був як інші;
Та всі бачили як постив,
Як до Меніто молився,
Кликав Духа-Охоронця.
«Лежню Квасінде! – зве мати –
Ти мені не помагаєш!
Влітку просто так блукаєш
Скрізь полями і лісами;
А зимою у вігвамі
Над вогнем домашнім гнешся!
Я в холодні дні зимові
Лід довбу для риболовлі;
Сіть тягнуть не помагаєш!
Сіті за дверима висять
Мокрі, ствердлі на морозі;
Викрути їх, Єнадізе!
Йди і висуши на сонці!»
З попелу піднявсь неспішно
Квасінд, та не був сердитий;
Вийшов мовчки із вігваму,
Сіті взяв він, що висіли
Мокрі, ствердлі, за дверима;
Їх скрутив як жмут соломи,
Їх порвав як жмут соломи,
Він не міг їх не порвати,
Бо таку мав силу в пальцях.
«Лежню Квасінде! – зве батько–
Ти мені не помагаєш!
Лук візьмеш – і вмить зламаєш,
На кусочки трощиш стріли;
Тож зі мною йди до лісу –
Здобич понесеш додому».
Йшли вони вузьким розпадком,
Де струмок вперед провадив,
Там, де олені й бізони
Залишали слід в намулі;
Йшли, аж поки перешкоду
На тій стежці не зустріли –
Стовбури дерев, що впали,
Що впереміш скрізь лежали,
Їм подальшу путь закрили.
«Йдем назад – старий говорить –
Цей завал не перелізем;
Тут бабак пройти не зможе,
Білка тут не перескочить!»
Запалив тоді він люльку
І присів думки зібрати.
Та не встиг він допалити,
Глянь! Дорога вже відкрита;
Стовбури розкидав Квасінд –
Ці наліво, ті направо;
Сосни стрілами летіли,
Кедри кидав наче списи.
«Лежню Квасінде – казали
Хлопці, що на лузі грались, –
Чом ти дивишся ліниво,
На валун обперши спину?
Йди тут з іншими боротись,
Разом кільця вдаль метати!»
Лежень Квасінд не озвався,
На їх поклик не озвався,
Лиш піднявсь і повернувся,
Пальцями схопив валуна,
Вирвав з ложа земляного,
Мить якусь тримав в повітрі
І закинув прямо в річку,
Прямо у стрімку Поватиньґ,
Де й тепер видимий влітку.
Раз пінистою рікою,
По порожистій Поватиньґ,
Плив з товаришами Квасінд;
В бистрині бобра побачив –
Всіх бобрів царя Аміка.
Той боровся з течією –
То пірнав, то появлявся.
Вмить, не мовивши ні слова,
Скочив Квасінд просто в річку
І пірнув в кипучу воду,
Гнався за бобром у вирах,
Плив за ним між острівцями,
Був так довго під водою,
Що товариші кричали
З жахом: «Горе! Згинув Квасінд!
Квасінда більш не побачим!»
Та з’явивсь він переможно,
На плечах своїх блискучих
Ніс бобра, що був вже мертвий,
Ніс царя усіх бобрів він.
Тож ці двоє, як казав я,
Вірні друзі в Гаявати –
Чібіабос це, музика,
І безмежно сильний Квасінд.
В мирі довго проживали,
З чистим серцем розмовляли,
Думали і дбали завжди,
Як життя племен підняти.
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
6. Hiawatha's Friends
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758759
дата надходження 04.11.2017
дата закладки 02.02.2019
Слухайте, як Гаявата
В лісі постив і молився –
Не про хист на полюванні,
Не про вміння в риболовлі,
Не про битви й перемоги,
І повагу серед воїв,
А про благо всього людства,
І про щастя всіх народів.
Спершу він для посту хижу
Збудував – вігвам у лісі,
Біля світлих Вод Великих,
В Час Весни – благий, безжурний,
В Листя Місяці поставив,
І, у маренні й видіннях,
Сім ночей і днів постився.
В перший день важкого посту
Брів він лісом густолистим;
Бачив оленя у гущі,
Бачив кролика у нірці,
Чув фазана Бени буркіт,
Чув він білку Аджідомо,
Що жолуддям торохтіла,
Бачив голуба Омемі,
Що у соснах мостить гнізда;
В зграї дика гуска Вава
На північний луг летіла,
Ґелґотіла з височині.
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
В день наступний свого посту
Понад річкою ішов він,
Брів він лугом Мускодеєм,
Бачив рис там Маномоні,
І чорниці кущ Мінаґу,
Полуничники Одамін,
Бачив аґрус там Шабомін,
Виноград виткий Бемаґут
на гілках старої вільхи,
що розлився ароматом!
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
У день третій свого посту
Він над озером задумавсь,
Там де тихі чисті води;
Наму, осетра, він бачив, –
Бризкав той, немов намистом,
Був там жовтий окунь Сава,
Наче сонце під водою,
Бачив щуку Маскеножу
Й оселедця Окагавіс,
Й Шоґаші він бачив, рака!
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
В день четвертий свого посту
Він лежав безсилий в хижі;
З ліжка із гілок та листя
Крізь приспущені повіки,
Повний марень та видіння,
Бачив дивні краєвиди,
Бачив блиск на срібних водах
І красу заходу сонця.
Бачив, як юнак підходить
У зелено-жовтих шатах
Крізь смеркання пурпурове,
Крізь красу заходу сонця;
На чолі вінок зелений,
А волосся золотисте.
Зупинившись на порозі,
Він дививсь на Гаявату
Довгим поглядом прихильним,
На лице його змарніле,
І співучим ніжним тоном,
Мов Південний Вітер в листі,
Мовив: «О, мій Гаявато!
В небі молитви почуті –
Ти моливсь не так, як інші;
Не про хист на полюванні,
Не про вміння в риболовлі,
Не про битви й перемоги,
І повагу серед воїв,
А про благо всього людства,
І про щастя всіх народів.
«Від Володаря Життя я,
Друг людей Мондамін, сходжу,
Щоб тебе настановити,
Як старанням і трудами
Мати те, про що ти просиш.
Встань із ліжка, що з гілляччя,
Встань зі мною поборотись!»
Встав змарнілий Гаявата
Встав із ліжка, що з гілляччя,
Вийшов з мороку вігваму
В світло сонячне заходу
Й став з Мондаміном боротись;
Лиш до нього доторкнувся,
Як відчув відвагу в грудях,
Пульс життя, надію, силу,
Що пройшли крізь нерви й жили.
Тож удвох вони боролись
В сяєві заходу сонця,
І чим більш вони змагались –
Більш міцнішав Гаявата;
Вже пітьма на них упала
І Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Із гнізда помежи сосен
Закричала криком плачу,
Криком голоду і болю.
«Досить! – вимовив Мондамін,
Сміючись до Гаявати, –
Але завтра в час заходу
Знов прийду тебе долати».
І він зник, що вже й не видно –
Чи то стік, як дощ стікає,
Чи піднявсь легким туманом –
Гаявата не побачив.
Лиш побачив, що немає,
Що лишив його самого
Біля озера в тумані,
Під тремтливими зірками.
А назавтра й післязавтра,
Як з небес спустившись, сонце,
Мов палаюча жарина
З вогнища Живого Духа,
В води заходу пірнало,
Знов Мондамін повертався
На борню до Гаявати;
Тихо, як роса приходить
Із незримого повітря
І в повітрі тане знову;
На землі лиш форму має,
Та невидима нікому
В мить приходу і відходу.
Тричі вдвох вони боролись
В сяєві заходу сонця,
Аж пітьма на них упала,
Аж Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Із гнізда помежи сосен
Звучно крикнула голодна –
І прислухався Мондамін.
Він стояв стрункий, прекрасний,
У зелено-жовтих шатах,
Лиш пір’їни у волоссі
Дихання тяжке гойдало
Та рясні краплини поту,
Мов роса, з лиця стікали.
Закричав він: «Гаявато!
Мужньо ти боровсь зі мною,
Тричі ти боровсь зі мною,
І Владар Життя це бачить,
Дасть тобі він перемогу!»
І сказав він, засміявшись:
«Завтра день борні останній
Буде днем останнім посту.
І мене ти переможеш.
Тож зроби для мене постіль,
Так, щоб дощ мене воложив,
Так, щоб сонце завжди гріло;
Шати скинь зелено-жовті,
Пір’я витягни з волосся,
Положи мене у землю
І землею вкрий пухкою.
Стережи мій сон – щоб черви
І бур’ян не розбудили,
Щоб крук Каґаґі неситий
Не зближався до могили,
Тільки ти приходь до мене,
Поки сам я не прокинусь
Й не піду у сяйво сонця».
І так мовивши, він зникнув;
Спав спокійно Гаявата,
Та чув голос Вавонайси –
Голос жалібний дрімлюги,
Що сиділа над вігвамом;
Чув дзюрчання Себовіші –
Так стрімкий в’юнкий струмочок
Розмовляв із темним лісом;
Чув гілок тяжке зітхання,
Що гойдалися невпинно
В подихах нічного вітру.
Чув усе він у дрімоті –
Дальній шелест, сонний шепіт;
Спав спокійно Гаявата.
Посту сьомий день почався –
У вігвам прийшла Нокоміс
З їжею для Гаявати
І з плачем йому казала,
Що його погубить голод,
Що цей піст йому смертельний.
Та він їжі не торкнувся,
Лиш сказав їй так: «Нокоміс,
Почекай як сонце сяде
І пітьма впаде довкола,
Як Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Закричить з боліт безлюдних –
Скаже нам, що день скінчився».
Плачучи, пішла Нокоміс,
Йшла й жаліла Гаявату,
Що утратить він наснагу,
Що цей піст йому смертельний.
Він же ждав із нетерпінням,
Поки явиться Мондамін,
Як до сходу ляжуть тіні
На ліси і на долини,
Як впаде із неба сонце
Й попливе в воді на захід,
Мов лист осені червоний,
Що упав і мчить з водою,
Що упав і йде в глибини.
Глянь же! Ось Мондамін юний
Із розпущеним волоссям,
У зелено-жовтих шатах,
З довгим пір’ям у волоссі,
Став і кличе від порога.
І з вігваму напівсонний,
Змучений, блідий, та мужній,
Вийшов сміло Гаявата
До Мондаміна боротись.
Перед ним все закрутилось,
Ліс і небо захитались,
Сильне серце в грудях билось,
Наче осетер у сітях
Б’ється, щоб порвати ниті.
Мов обруч вогненний, сяйний,
Палахтів червоний обрій,
І здавалось – за змаганням
Сотня сонць спостерігала.
Раптом на зеленім лузі
Сам лишився Гаявата –
Тяжко дихав від напруги,
Весь трусився від знемоги;
Перед ним лежав без руху
Неживий юнак патлатий –
Шати рвані, пір’я м’яте –
Мертвий в сонячнім заході.
Переможний Гаявата
Викопав в землі могилу,
Зняв з Мондаміна одежу,
Повиймав пом’яте пір’я,
Положив його у землю
І землею вкрив пухкою.
Тут Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Десь із пустищ невеселих
Закричала криком плачу,
Криком болю і страждання.
Повернувся Гаявата
До вігваму, до Нокоміс,
Бо сім днів тяжкого посту
Вже для нього закінчились.
Та те місце не забув він,
Де з Мондаміном боровся;
Не забув і не покинув
Місце, де лежить Мондамін
Під дощем і сяйвом сонця,
Де одежа й пір’я блякнуть
Під дощем і сяйвом сонця.
Дні і ночі Гаявата
Сторожив його могилу –
Розрихляв над нею землю,
Від комах і зілля чистив,
Глумом відганяв і криком
Каґаґі, круків монарха.
Поки аж перо зелене
Із землі наверх не вийшло,
А за ним багато інших,
І ще Літо не скінчилось,
Як прекрасна кукурудза
В пишних мантіях стояла,
З довгим золотим волоссям;
В здивуванні Гаявата
Закричав: «Та це ж Мондамін!
Друг людей усіх, Мондамін!»
Він гукнув стару Нокоміс
Та Іаґу, вихваляку,
Показав їм кукурудзу,
Розказав про мари дивні,
Про борню і перемогу,
Про безцінний дар народам –
Їм навік це буде їжа.
А пізніш, коли вже Осінь
Довге листя пожовтила
І зернини соковиті,
Мов намисто, затверділи,
Він зібрав початки стиглі,
Обідрав засохле листя,
Як з суперника зняв шати,
В честь Мондаміна дав Свято,
Щоб дізнались усі люди
Про цей дар Живого Духа.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
5. Hiawatha’s Fasting
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758440
дата надходження 02.11.2017
дата закладки 02.02.2019
На месте крушения Гинденбурга
едим свой гамбургер,
запивая высокооктановой колой -
мы прогуливаем школу.
Я и Пейдж,
к нам подбегает Роберт Плант,
он тоже сбежал с уроков,
у него бриллиантовый дар жевать попкорн
и быть офигительно громким.
Мы не бюргеры,
жующие гамбургеры
и мы не из Гамбурга,
нам просто жалко Гинденбурга,
пахавшего колючее небо Нью-Йорка
своим толстым пропагандистским плугом.
Обыкновенные американские школьники,
обыкновенные англоязычные шкодники
на кадрах чёрно-белой хроники
37-го года.
Мир ещё довоенный,
ещё не придумали жалких военнопленных,
не изобрели душегубок,
миллионы ещё не врезали дуба.
В небе огромные гинденбурги,
как последние динозавры -
ночью выльется маленький дождик и наступит завтра.
- Мама, а кто это упал,
кто это упал, на головы наших пап?
Это ангел, мама?
- Нет, это свинцовый дирижабль.
* * *
- Я не люблю самолётов -
говорит Джимми Пейдж кому-то,
мудаку какому-то из татаро-монгольской прессы.
Он угодил под прессинг
рухнувшего дирижабля, ему дирижабля жалко;
в небе без дирижабля
как-то совсем безбожно -
давит нашего Джимма жаба.
Что с нами будет со всеми
на пороге свинцовой эры,
за миг до всемирного катаклизма.
Дирижабль не просто упал, он рухнул на наши жизни.
Мы более не будем
никогда, такими, как были раньше,
такими, как были вчера. Дирижабль упавший
изменил ход бытия - наши мысли и души наши.
Не бей нас, эпоха,
мы не готовы к твоим оплеухам,
мы сбежали из школы и только -
да, мы поступили плохо.
Обыкновенные американские школьники,
обыкновенные англоязычные шкодники,
забившие на уроки.
Зачем все эти непонятки,
зачем вам эти тёрки
с директором и учителем физкультуры
за день до гибели всемирной культуры?
* * *
- Я не хочу больше кока-колы -
говорит Пейдж - я хочу больше кокаина,
а ещё лучше - героина,
чтобы нашего времени стать героем
и ухватить славу руками за горло.
А Париж, тем временем,
превращается в готические развалины
и мы бежим по руинам Европы
шмальнуть себе в вену, вмазаться чтобы,
спасаясь от плоских монголо-татар,
и шприц в руках Пейджа вдруг превращается в гитару,
а Плант на бреющем полёте
берёт ноты своего ультразвука,
преодолевает барьер и достигает скорости уха.
Но Европа не удержавшись,
падает на брюхо огнедышащим дирижаблем
и пламя его охватывает гитару,
ударную установку и волосы Планта -
ясным синим огнём горит,
полыхает географическая карта.
- Мама, мама, а что с нами будет,
что с нами будет со всеми
в этом холоде осеннем?
И если мы выросли, то зачем нас посеяли?
Неужели мы не увидим
больше жирно летящего дирижабля,
как на плакате.
Неужели все мы остались в прошлом,
неужели в будущем всё так плохо.
Мама, я хочу плакать.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818794
дата надходження 24.12.2018
дата закладки 26.01.2019
Сначала ты была комочком слизи,
берущей уроки термодинамики,
позже жидкая сила трения
вылизала из тебя толстогубую рыбу.
Но ты хотела чего-то большего
и, попрощавшись с водой, стала динозавром -
самым главным из всех механизмов.
Динозавры
были бы неплохим наглядным пособием
на занятиях по законам Ньютона,
а Фурье мог бы любоваться ими из окон
своего этнографического фаланстера.
После выеденного яйца
у тебя появились тучные груди коров
и на помощь пришло тёплое молоко,
спасающее от злободневного дефицита кальция.
Ты почти одновременно
была то лошадью, то собакой,
то аэродинамичным дельфином,
включившим заднюю скорость, чтобы дважды войти
в одну и туже
старую добрую воду детства.
Держа за руку шимпанзе,
ты учила делать первые шаги
кривоногое чувство юмора.
Как странно смотреть на пройденный путь,
на задние лапы привстав, и размахивая
каменным орудием производства.
Быть обезьяной - труд не из лёгких;
как правильно заметил Фридрих Энгельс -
то же из наших бородатых приматов
с кирпичным цилиндром на голове.
А что же дальше? Что тебя ждёт
и ждёт ли кто-то тебя вообще? Есть у тебя продолженье
или вид Гомо Сапиенс есть эпитафия
на могильной твоей плите?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817517
дата надходження 14.12.2018
дата закладки 26.01.2019
Знають всі, що їжаки, то – жахливі хижаки!
Наближається їжак – всі жахаються-дрижать,
всі жахаються-дрижать аж від жаби до вужа
і приборкати жахіття виряджають ведмежа.
Виряджають ведмежа, те рушницю заряджа,
краєм ліса походжає, їжака попереджа:
- Ти дивись мені, їжак! Нащо ти наводиш жах?
Зжер безжально старшу жабу,
на шашлик пустив вужа!
Все хробацтво у жалобі, стільки жертв – то не жарт.
Стільки жертв – то не жарт, досить звірів ображать,
Зневажаєш товариство, отже звідси виїжджай.
До Росії виїжджай, он за клунею – межа,
колорадолюдожерствуй нам на втіху, їм на жаль.
Виряджайся і біжи бо повстали всі вужі,
попадеш на гак іржавий, от, їжаче, і віджив!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815598
дата надходження 29.11.2018
дата закладки 02.12.2018
Знають всі, що їжаки, то – жахливі хижаки!
Наближається їжак – всі жахаються-дрижать,
всі жахаються-дрижать аж від жаби до вужа
і приборкати жахіття виряджають ведмежа.
Виряджають ведмежа, те рушницю заряджа,
краєм ліса походжає, їжака попереджа:
- Ти дивись мені, їжак! Нащо ти наводиш жах?
Зжер безжально старшу жабу,
на шашлик пустив вужа!
Все хробацтво у жалобі, стільки жертв – то не жарт.
Стільки жертв – то не жарт, досить звірів ображать,
Зневажаєш товариство, отже звідси виїжджай.
До Росії виїжджай, он за клунею – межа,
колорадолюдожерствуй нам на втіху, їм на жаль.
Виряджайся і біжи бо повстали всі вужі,
попадеш на гак іржавий, от, їжаче, і віджив!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815598
дата надходження 29.11.2018
дата закладки 02.12.2018
Сварка, що вже давно назрівала в компанії, нарешті спалахнула. Вона тривала весь ранок, супроводжувала вмивання-вбирання, чаділа за кавою та все ще не вщухла остаточно, коли вийшли їхати на пляж. Сталося все, як часто буває в таких випадках, через дрібничку, і як зазвичай через дрібничку, сказано було чимало. Тому всю подорож до пляжу, що тривала майже годину, в автівці висіла напружена мовчанка.
Кермував невисокий сухорлявий блондин із різкими рисами вилицюватого обличчя, які після сварки загострилися так, що тепер ними можна було врізатися. Трафік того дня був щільний і якийсь дурнуватий, і невитрачене в сварці роздратування блондин вихлюпував у ризикованих маневрах і презирливих гримасах, адресованих чи то іншим водіям, чи то його супутникам. На сидінні поруч із ним, закинувши ногу на ногу та схрестивши руки на грудях, вмостилася мініатюрна засмагла брюнетка; величезні чорні окуляри приховували мало не все її обличчя, а на її губах застигла легка посмішка, така ввічлива й відсторонена, ніби дівчина в цьому автомобілі та в цій компанії опинилася вперше. Та молодику в окулярах, який сидів за нею, було зрозуміло, що вона також роздратована та навіть обурена блондином: інакше б її ліва рука, за звичаєм, пестила його стегно. І молодик в окулярах, також усупереч звичаю, сидів мовчки, не захоплювався сам і не закликав інших захоплюватися Середземноморськими видами; він забився в куток і звідти оглядав компаньйонів, нервово покусуючи нижню губу. Четвертим був кремезний і високий, маківкою аж до стелі авта, та вже доволі пузатий чоловік років тридцяти п’яти; його чоло вкрилося великими краплями поту, з-під пахв яскравою червоною сорочкою розповзалися темні плями, а на обличчі закарбувалися образа та надзвичайна впертість. Черевань страждав від спеки, він увесь час обмахувався бейсболкою, проте не просив блондина увімкнути кондиціонер, а той сам не пропонував.
Нарешті, авто зупинилося, блондин заглушив двигун і гукнув зухвалим голосом розбитного провідника:
- Синельникове! – і зареготав. Всі вибралися з автомобіля та, розминаючи ноги, задивилися на пляж. Він тягнувся від одного зубчастого обрію ліворуч до іншого зубчастого обрію праворуч, широкою сліпучо-білою смугою пролягав між прибережним шосе, за яким стирчали пальми та шпилі, і морем. Море линуло кудись в безкраю далечінь, обрію в якій не було зовсім.
- Ходім абощо? – кинув супутникам блондин і першим ступив на пісок, де й зав’яз одразу аж по кісточки. Брюнетка порснула сміхом, а черевань хмикнув; блондин вилаявся та повернувся на асфальт. Всі познімали взуття, сховали його в багажник і до моря пішли босоніж.
Скрізь на пляжі стовбичили шезлонги, парасольки, тенти та невеличкі білі шатра, що напиналися під свіжим вітром, наче вітрила. Людей майже не було. Компанія розташувалася у вільному шатрі, в якому стояв лише один шезлонг; блондин миттю гепнувся на нього із задоволеним вигуком, але брюнетка зігнала його та влаштувалася на шезлонгу сама. Чоловіки роздивилися навколо та, не сказавши одне одному й слова, притягли ще три шезлонги, познімали сорочки та шорти і лишилися в плавках. Блондин всівся на свій шезлонг і втупився в телефон; молодик в окулярах і черевань нерішуче рушили до води, та зупинилися. Вони стояли коло шатра, поглядали одне на одного, на море, своїх супутників і людей на пляжі.
Зненацька черевань зсунув сонячні окуляри на чоло, підібрався так, що аж весь його живіт пішов у груди, що неабияк роздалися, та витріщився у бік шосе. Потім він присвиснув, ляснув себе долонями по стегнах, поворушив щелепою, сплюнув на пісок, кашлянув, тицьнув кудись вказівним пальцем і хрипко вимовив:
- От кому я б допоміг перевдягнутися.
До них непоспішливою, аж ніби лінькуватою, та водночас пружною й сягнистою ходою наближалася росла дівчина в просторому білому балахоні завбільшки з їхнє шатро. Під вітром балахон напинався, і у його розрізах мигтіли засмаглі спокусливі контури. Дівчина зупинилася під парасолькою метрів за десять від шатра, потягнула якусь мотузочку, і балахон впав, оголивши округлі плечі, неймовірного розміру груди та широкі стегна, ледь прикриті купальником. Молодик в окулярах ляснув долонями та широко посміхнувся; брюнетка сперлася на лікоть, підняла пальчиком свої велетенські окуляри, уважно оглянула дівчину та поблажливо усміхнулася в бік череваня.
Блондин, нарешті, відірвався від свого телефону. Він зиркнув на дівчину, яка прямувала до води під вигуки та свист, що линули звідусіль, і склав губи в неприємну, якусь зміїну посмішку. Потім він перевів погляд на череваня, який вже налаштувався слідом за дівчиною; обличчям блондина майнув вкрай презирливий вираз, і він голосно клацнув язиком. Черевань зупинився на півкроці, наче його вдарили, рвучко обернувся та сердито втупився в блондина. На лиці брюнетки відбилося невдоволення, а ще – втома; вона млосно закотила карі очі під лоба та впустила окуляри на перенісся, знову сховавши за ними майже все обличчя, і збайдужіло відкинулася на шезлонг. Проте блондин всього лише повідомив напучувальним тоном:
- Груди повинні бути античними! – і занурився в телефон, цілком від усіх і всього відсторонений. Черевань ще деякий час оскаженіло витріщався на біляву маківку, а тоді махнув рукою та обернувся до дівчини. Але та вже увійшла у воду, і роздивитися її голову серед десятків інших, що стрибали серед піни та хвиль, наче чорні м’ячики, було неможливо. Нещасний черевань поплентався до шезлонгу, влігся, повернув окуляри на товстий короткий ніс і завмер. Молодик в окулярах присів на свій шезлонг, видобув із наплічника фотокамеру та зробив кілька знімків; проте ані на пляжі, ані на морі не відбувалося нічого особливого, і він сховав камеру, оглянув супутників, зітхнув і пішов тинятися навколо шатра, риючи ногами пісок, ніби сподіваючись щось там знайти.
За деякий час він повернувся до шатра, присів на шезлонг блондина та простягнув тому яскраво-синій предмет. Це був літаючий диск, або фрісбі, яким зазвичай розважаються на пляжі та час від часу гублять, як, мабуть, загубили оцей. Блондин схопив предмет, оглянув, знайшов тріщину, показав на неї пальцем, каркнув:
- Паламате! – і відкинув.
Проте «паламате» не впало на пісок, а полетіло, як новеньке. Обертаючись і описавши вишукану дугу, диск здолав відстань до сусіднього шатра, в якому сиділа самотня постать, до жагуче-чорних очей оповита пеленами та шалями. Диск ледь не влучив їй в обличчя; постать відсахнулася з переляканим зойком, проте побачивши, що її потурбувало, підняла диск і жбурнула його назад. Описавши плавну дугу, він гепнувся просто на коліна блондинові, а постать з шатра помахала йому рукою та щось гортанно сказала. Блондин коротко розтягнув губи в посмішці у відповідь і знову втупився в екран телефона, а диск, не дивлячись, тицьнув молодикові в окулярах.
- Пограємо? – запропонував той, але йому ніхто не відповів. Він підвівся, відійшов від шатра та почав сам запускати диск. Хвилин за десять до нього приєднався черевань; вони перейшли ближче до води, на вологий від прибою та більш щільний пісок, і тепер диск літав вище та швидше, підхоплений свіжим вітром з моря.
Незабаром гравці вимахували руками, стрибали та горлали, як хлопчаки. Крок за кроком вони опинилися у воді, грати в якій було навіть цікавіше, тому що диск треба було неодмінно спіймати, інакше він міг потонути. До них долучилася брюнетка; вона майстерно запускала фрісбі, а коли партнери в кидках і стрибках гепалися у воду, здіймаючи бризки, заливчасто реготала, виблискуючі бездоганними зубами. Згодом і блондин пришкандибав до води та з кислою міною слідкував за грою; його кликали приєднатися, проте він відвернувся. В гру він вступив лише тоді, коли брюнетка влучним кидком поцілила диском йому в спину.
Тепер гравців охопив справжній азарт; кричав на все горло та щиро реготав навіть блондин, і навіть риси його обличчя втратили гостроту і жорсткість, пом’якшилися. Диск літав над водою, смагляві тіла раз у раз кидалися у хвилі; сміх, зойки, схвальні вигуки та розчаровані стогони мішалися зі скриками чайок і плескотом прибою. Гравці вже були в коліно у воді, а згодом і до поясу; тут рухатися було важче, але тим цікавіша зробилася гра; і вона тривала з дедалі пристраснішою наснагою.
Черевань був у компанії найвищий, і тому стояв далі всіх од берега. Ось блондин випадково запустив фрісбі в бік моря й далеко від товстуна; той з відчайдушним лементом кинувся за диском – і наздогнав. Однак вода сягала йому тепер майже до грудей; коли диск знов опинився у блондина, обличчям того промайнув якийсь новий інтерес, і він швиргонув диск у море і знов – якнайдалі від товстуна. Той був змушений дістатися до фрісбі уплав і пірнати за ним; проте він виринув з моря щасливий, високо здійнявши руку з диском, і потужним кидком повернув його брюнетці. Але блондин і наступного разу запустив снаряд якнайдалі в море.
Після ще кількох таких кидків вони вже не змогли знайти фрісбі, скільки б не пірнали; диск потонув. Розлючені гравці, здавалося, були ладні втопити слідом і блондина, але той зник. Доки вони рятували диск, він прийняв душ, вбрався в сухе й тепер сидів у автівці, з нетерпінням барабанячи пальцями по шкіряному оздобленню керма та поглядаючи на супутників з неприємною посмішкою.
- Потяг відправляється! Наступна станція Хацапєтівка! – дзвінко вигукнув він, запустив двигун і підняв скло.
Весь зворотний шлях блондин наспівував без слів, а всі решта зберігали мовчання, втомлене та безнадійне.
15-17.ХІ.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814134
дата надходження 17.11.2018
дата закладки 22.11.2018
Надворі осінь вже – не осінь
Й зима поки що – не зима.
Вже вітер золота не носить,
Але і срібла ще нема.
Із комишу іржавий гребінь
Туманам бороди скубе.
Ніяковіють голі верби,
В калюжах вгледівши себе.
Дорога плямкає сердито,
Як хтось тривожить сонний ліс,
І студить в коліях-коритах
Зухвалість імпортних коліс.
В саду освоїлася лункість,
А лан заморений притих…
Земля, мов першого цілунку,
Снігів чекає молодих.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812653
дата надходження 05.11.2018
дата закладки 16.11.2018
- Що ви сказали, містере Гіббс?!
- Витягнуті на берег, сер! Витягнуті на берег кораблі є найбезпечнішими, сер!
- Що за дурня? За все життя не чув більшої нісенітниці. Це вас, бува, не папуга містера Коттона напоумив? – і капітан Джек Горобець глянув на бідолашного містера Гіббса із неприхованим сарказмом, а той ніби зменшився під його поглядом.
- Та ні, сер. Це в книжці, сер. Якийсь… Анахарсис. А книжка була в каюті капітана того торгівця, якого ми відпустили на ночівлю до Дейві Джонса, сер.
- Хіба доля того капітана не переконує, що він читав неправильні книжки? Ви дурень, містере Гіббс! Чи ж вам не знати, що витягнутий на берег корабель – найНЕбезпечніший, тому що беззахисний, і будь-який йолоп – хоч із Джеком, хоч із Роджером на щоглі – за п’ять хвилин рознесе такий корабель на друзки навіть зі сліпими канонірами! Ви дурень, містере Гіббс, як і той Анахарсис! – і капітан безпорадно сплеснув руками.
Адже він шпетив свого старпома, стоячи не на палубі «Чорної перлини», а в тіні, яку відкидав корпус його корабля, що тепер безпорадно лежав на борту, загрузнувши в піску та нахиливши щогли до землі. Кілювання – вкрай необхідна процедура в карибських водах; підводна частина судна так швидко обростає водоростями та молюсками, що за кілька місяців корабель робиться важким і повільним. А для пірата це – смерть; тому надважливо знайти якесь тихе, нікому невідоме місце з піщаним берегом, підійти до нього у найвищий приплив і дочекатися відпливу, аби корабель м’яко ліг на берег. Тоді треба якомога швидше очистити корпус від всієї тієї наволочі та вшиватися, доки на обрії не замайорів якійсь прапор…
- Ви дурень, містере Гіббс! – знову вигукнув Джек Горобець, спостерігаючи, як повільно працюють матроси. – Краще підіть і роздайте тим неробам свіжих стусанів, часу обмаль!
Так, панове королівський флот, ви безнадійно запізнилися! Ваш щасливий день був учора. Тому що саме вчора капітан піратської яхти, під орудою якого я маю честь підкорювати київську акваторію, вирішив витягнути її на берег для кілювання, та й взагалі – на зимівлю. Вчора наш славний корабель на якісь дві години зробився цілком беззахисним, адже опинився на березі, і весь, від клотику на верхівці щогли до оброслого молюсками чорного шверту (висувного кілю), був цілком нерухомий, і його міг рознести з гармат будь-який йолоп навіть при сліпих канонірах … Ви змарнували свій шанс, панове! Тому що за дві години ми перетворили наш корабель на такий охайний пакуночок, що тепер вже ніхто не вгадає в ньому піратського судна. Як це? А розповім; тут є про що розповісти.
На дворі жовтень, панове, а в цих широтах це середина осені, нагадую тим із вас, хто все ще живе за розкладами Карибського моря. А жовтень, панове, в цих благословенних широтах – місяць другого цвітіння; все, що вчора було зеленавим, зеленкавим, зеленуватим, смарагдовим або будь-якого іншого відтінку зеленого, раптом спалахує такими фарбами та кольорами, що не те що діти, а й дорослі не втримаються, що б не набрати повні руки того листя. Лимонне, жовте, помаранчеве, рожеве, червоне, багряне, пурпурне, мідяне, медове, іржаве… - і слів не вистачить у словнику, аби перелічити всі ті кольори! Щирий захват, німе споглядання, ненаситне насичення ока перед довгою – о, Боже мій, якою ж несамовито довгою зимою, що трапляється щороку в цих благословенних широтах, на цих святих пагорбах, по яких розлігся, розсівся, розкидався та що тільки не зробив древній Київ!
А там, де від ворожих поглядів ховається наш корабель, ця пора має свої особливі риси та принади. Тут, у затишній гавані, що звивисто врізається в берег на кшталт норвезького фіорду, є те, що обізнані звуть «урочищем»: тут зустрічаються стихії землі та води. І об цій порі тут є чим почастувати око, яке за останні тижні вже почало звикати до буяння жовтневих барв; ходімо до води, ближче, не боїмося, вона нині тиха, немов у чашці, – а тепер дивіться. Онде, бачите? – вода уздовж берега має такий вигляд, ніби йде дощ: скрізь над водою здіймаються коротенькі товстенькі стрижні, точнісінько такі, як оті сплески, що на долю секунди здіймаються над поверхнею води, коли в неї падає крупна дощова краплина; тільки ці сплески – застиглі. Адже останні два тижні стояла спека, щира як на жовтень спека; і листя не просто спалахнуло новим кольором, не просто висохло, воно аж покрутилося від тієї неочікуваної спеки; і те покручене листя, коли падає у воду, вистромлює звідти свої черешки – це і є ті застиглі сплески; а висохло те покручене листя так, що годинами гойдається на хвилях, яким треба чимало часу, аби зволожити листя так, аби відправити його… гм, туди, куди ми відправили того дурня, що читав Анахарсиса!
Враження, що йде дощ, підсилене звуком дощу; а це, погодьтеся, чарівно, тому що ніякого дощу немає; з атмосферних явищ, панове, нині, 20 жовтня 2018 року, пропонується тільки туман. Він висить одразу за виходом з гавані; він нещільний, півпрозорий; крізь нього видно острів, міст, а найбільш гострозорі роздивляться й правий високий берег Дніпра та вежі на ньому, а далі вже ніхто й орлиним оком не побачить – там усе потонуло в тумані. Та звук же, я згадав звук дощу! – його видає листя; літо наплодило його стільки, що безупинний падолист, якій під поривами вітру перетворюється на листяні лавини, ніяк не обчухрає дерева; і листя падає долі, постійно, неспинно, повільно кружляє, гойдається, вальсує, а торкаючись землі та човнів, вже вкритих листям, видає той самий властивий дощу звук.
А на деякі дерева взагалі не можна дивитися – гіпнотизують! Над водою хиляться верби; від жовтневого тепла їхнє видовжене вузеньке листя поскручувалося в серпантин; коли це листя відривається від гілля та летить до землі, починається зачарування, запаморочення, гіпнотичний транс. Тому що листя такої серпантинової форми не падає крізь повітря, а вгвинчується в нього, мов штопор, і робить це одночасно і дуже швидко, і вкрай повільно: швидко обертається навколо себе та дуже повільно наближається до землі; безліч коротеньких стрічок серпантину, які дуже повільно, без жодного прискорення, всупереч законам фізики та поведінці решти листя, рухаються від крони до землі, - це буквально неймовірне видовище; задивишся – і пропав; заклякнеш, застигнеш, і хіба що думка якась млява ворушитиметься в голові: верби не облітають, вони опливають, як свічки…
Та не можна заклякати, не можна; часу обмаль, а кляті королівські мисливці за чесними піратами можуть нагодитися будь-якої миті!
- Заради Бога, містере Гіббс, відірвіть очі від тієї верби та ставайте до роботи!
- Так, сер! Перепрошую, сер! Але в ж цих, як ви кажете, благословенних широтах не трапляється ані припливу, ані відпливу, сер.
- Ви дурень, містере Гіббс, навіть дивно, як ви дослужилися до старпома.
Справді, приплив і відплив у нашому яхт-клубі , перепрошую, панове, в нашій таємній піратській базі цілком підкорюється розуму та волі. Яхту обережно підводять до берега, який тут заглиблюється в прозору, плямовану листям воду під невеличким кутом; назустріч яхті з берега спускаються конструкцію, що найбільше нагадує автомобільний причіп, тому що по суті ним і є: чіпляється до автівки та може доставити яхту будь-де (яким там волоком, ми вже давно не волочимо наші кораблі сушею!). Отже, заганяємо наш причіп у воду; праворуч і ліворуч на ньому – довжелезні міцні дошки; яхта повільно заходить між ті дошки, доки не лягає на них днищем, точнісінько як королівські фрегати лягають у доки, коли їх добряче поскубе якийсь завзятий корсар; а далі вже робота механізму – потужної лебідки, яка гарчить метрів за тридцять від води та повільно – о Боже мій милий, як несамовито повільно тягне яхту на берег.
Крок за кроком наш корабель здіймається над водою дедалі вище; ось причіп вже цілком на березі, і яхта тепер височіє над землею; команда метушиться під нею зі щітками – треба добряче пошкребти днище, вкрите слизом, наростами водорості та дрібними молюсками. Лебідка гарує, намотує товстенький металевий трос на барабан; через те з кожним обертом діаметр барабану збільшується, і рух яхти незначно, але все ж таки помітно прискорюється; ось вона майже дісталася дороги, якою ми покотимо причіп до зимової схованки нашого корабля. Так, зима, панове, зима вже поруч! – хоча деякі шибайголови просто зараз вирушають на другу чи вже навіть третю регату «На добрий спомин», аби закрити сезон, всі вони незабаром також повитягають свої кораблі на сушу; крига – річ проста й безжальна; їй не по зубах лише кілька місцевих яхт, отих, залізобетонних; вони буквально мають залізобетонні корпуси, тому зимуватимуть на воді, тобто в льоді.
Ми злагоджено і швидко працюємо, тому що роботи в нас ще багацько, а субота ж, вдома чекають родини та хатні справи (так, отакі ми кепські пірати, втім, і запорожці мали десь поза Січчю і господарство, і жінок, і дітей, і все таке решту). Та мої очі постійно тікають – то до води, на поверхні якої посохле листя створило застиглий дощ; то до верби, що чарівно зневажає гравітацію; то до дерев на острові, що хизуються неймовірними барвами; то вітрил, які перед стартом регати так щільно юрмляться в нашому вузькому фіорді, наче над водою натягнули трос і розвісили на просушку білосніжні простирадла всього Києва, які тепер шматує веселий дніпровський вітер. Ось лебідка дотягла яхту до дороги; її вимкнено, трос звільнено; ліземо вдвох на палубу, складаємо щоглу – так, вона тримається на одному болті! – відкрути гайку, відпусти ванти, і все, щогла лягає на палубу. Дивина, та й годі! – адже вітер чинить на вітрила шалений тиск, буває, такий, що ламає щоглу; як же ж це вона тримається на тому одному болті, пропущеному крізь доволі таки тендітний фланець, який просто чотирма шурупами прикручений до пластикового корпусу? – взагалі, зовні яхта створює таке враження, що вона побудована, як невеличкий автомобіль з «несучим корпусом»: тобто все, що не є, прикріплено до корпусу, який все те «несе». Але варто зазирнути всередину яхти: просто під тим тендітним фланцем – дебела труба, вісь, що пронизує все судно та єднається зі щоглою; вісь! – ось що несе головне навантаження вітру; тепер мені здається, що все, і корпус також, ціла яхта побудована навколо тієї осі; в моїй голові корабель тепер набуває рис автомобіля «рамної конструкції». Але геть всі ті технічні деталі! - до роботи, містере Гіббс, до роботи, і роздайте тим неробам на палубі подвійну порцію стусанів!
Причіп із яхтою перекочений до свого місця між іншими піратськими кораблями, які видерлися на берег і вляглися на зимовий спочинок раніше; ось тут наш корабель і чекатиме на весну. Тепер яхту треба сповити, як сповивають малу дитину; інакше взимку в неї наб’ється повно снігу, який у відлигу розтане, потім замерзне та перетворить яхту на айсберг, який розтаватиме до кінця травня. І ми сповиваємо; чохли, мотузки, чохли, мотузки – накинути, натягнути, закріпити...
- Щільніше, містере Гіббс, міцніше! Той клятий вітер взимку тріпатиме все, що можна; якщо залишити йому бодай кінчик, він розпатлає все, наче так і було, матимемо клопіт, а ви, містере Гіббс, стягнення!
- Змія!!! Сер, там змія!!! – бідолашний містер Гіббс з мотузкою в зубах навколішки заліз під яхту, а за мить вистрибнув звідти так, як підстрибують коти, коли налякані або граються, - одразу на всіх чотирьох прямих лапах, вигнувши спину та наїжачивши шерсть.
- На Бога, містере Гіббс, то шматок капронового тросу!
Бідкаючись та раз у раз боязко озираючись на підступний капрон, містер Гіббс лізе під яхту та протягує під нею мотузки – ще, ще, ще, міцніше, щільніше, її треба сповити, як малу дитину… Нарешті, справу зроблено; корабель сповито, тепер навіть і не здогадатися, що це – судно; це довгастий опасистий блакитний згорток нагадує… Що? Що це? Думка мерехтить, а руки працюють; залишився останній штрих – треба розвантажити переднє колесо причепа, така вже в нього конструкція, що не варто залишати його на тривалий час під такою вагою. І цей останній штрих довершує моє мерехтливе враження – переднє колесо причепа дуже схоже на переднє шасі невеличкого літака; коли його розвантажити, те шасі відривається від землі та повисає в повітрі; тепер вся ця споруда – довгастий опасистий блакитний згорток, що спирається ззаду на два великі колеса, які міцно стоять на землі, а третє маленьке колесо здійняв у повітря, наче літак на злеті, - тепер вся ця споруда розповіла мені про себе все. Цепелін! Дирижабль! – ось що нагадує наша сповита яхта; щільне сповивання, аби вітер не розчухрав, – то байка, яку самі ж яхти поширили серед яхтсменів; насправді щільність і міцність потрібні для іншого: зимовий вітер туго напинає чохол, і яхти здіймаються у повітря; довгими зимовими ночами вони літають над містом, над застиглою рікою, понад святими пагорбами, по яких розлігся, розсівся, розкидався та що тільки не зробив древній Київ!
- Роботу закінчено, містере Гіббс. Видайте тим неробам по чарці рому, а собі не лийте; хай вас той… Анахарсис частує. Іншим разом будете розбірливі у читанні. Це ж треба: містер Гіббс, друг капітана Джека Горобця, старпом «Чорної перлини», і тішиться думкою, що витягнутий на берег корабель – найбезпечніший!.. Ви дурень, містере Гіббс!
Прощавай, корабель, прощавай до весни, хай тобі добре спиться і солодко літається… Ми закидаємо наплічники за спини та крокуємо до виходу з яхт-клубу. В повітрі невпинно кружляє, гойдається, крутиться, вальсує листя; звідусіль чути його шерех, схожий на голос дощу; під берегом втомлено зітхає вода. Ми мовчки крокуємо крізь повільний рух і тихий звук; ось за нами закрилися ворота клубу, ще десять кроків - і все розчинилося в стрімкому русі та гучному ревінні автостради.
21 жовтня 2018 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810774
дата надходження 21.10.2018
дата закладки 03.11.2018
(Фрідріх Леопольд цу Штольберґ-Штольберґ)
В блиску і сяйві на сріберних хвилях
Ковзає лебедем човен хисткий;
Ах, на сіяючих радості хвилях
Лине душа, наче човен хисткий.
Ах, на сіяючих радості хвилях
Лине душа, наче човен хисткий.
З неба зоря вечорова на хвилях
Танцем оточує човен хисткий.
Танцем оточує човен хисткий.
З-понад верхів призахідного гаю
Дружньо нам сяє карміновий блиск;
А під деревами східного гаю
Аїру шерх, – і карміновий блиск.
А під деревами східного гаю
Аїру шерх, – і карміновий блиск.
В радість небес і в шум мирного гаю
Лине душа, – у карміновий блиск.
Лине душа у карміновий блиск.
Ах, все зникає на росяних крилах,
Котиться змінними хвилями час;
Завтра так зникне на сяючих крилах,
Як учорашній і нинішній час.
Завтра так зникне на сяючих крилах,
Як учорашній і нинішній час,
Поки і я на ясних вишніх крилах
Теж не покину зникаючий час.
Теж не покину зникаючий час.
Franz Schubert, Auf dem Wasser zu singen
(Friedrich Leopold zu Stolberg-Stolberg)
Mitten im Schimmer der spiegelnden Wellen
Gleitet, wie Schwäne, der wankende Kahn;
Ach, auf der Freude sanftschimmernden Wellen
Gleitet die Seele dahin wie der Kahn,
Ach, auf der Freude sanftschimmernden Wellen
Gleitet die Seele dahin wie der Kahn;
Denn von dem Himmel herab auf die Wellen
Tanzet das Abendrot rund um den Kahn,
Tanzet das Abendrot rund um den Kahn.
Über den Wipfeln des westlichen Haines
Winket uns freundlich der rötliche Schein;
Unter den Zweigen des östlichen Haines
Säuselt der Kalmus im rötlichen Schein,
Unter den Zweigen des östlichen Haines
Säuselt der Kalmus im rötlichen Schein;
Freude des Himmels und Ruhe des Haines
Atmet die Seel im errötenden Schein,
Atmet die Seel im errötenden Schein.
Ach, es entschwindet mit tauigem Flügel
Mir auf den wiegenden Wellen die Zeit.
Morgen entschwinde mit schimmerndem Flügel
Wieder wie gestern und heute die Zeit,
Morgen entschwinde mit schimmerndem Flügel
Wieder wie gestern und heute die Zeit,
Bis ich auf höherem strahlenden Flügel
Selber entschwinde der wechselnden Zeit,
Selber entschwinde der wechselnden Zeit.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810640
дата надходження 19.10.2018
дата закладки 23.10.2018
* * *
Вся даль предо мною простёрта.
Такая в душе благодать,
Как будто прошедшее стёрто
И заново можно писать.
Не в силах объять всего разум,
Но знание в сердце растёт,
Что жизнь – это tabula rasa,
Огромная, как небосвод.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810403
дата надходження 17.10.2018
дата закладки 23.10.2018
Йшов я нещодавно ввечері рідною вулицею; сутеніло, скрізь залягали чорні й сірі тіні, а денні форми та кольори зникали, перетворювалися на власних нічних двійників. Міський гамір також змінився або пішов деінде, а по собі лишив тільки глухуватий в’язкий відгомін. Я йшов собі, спостерігаючи щоденне перетворення світла на темряву, гомону на тишу, дня – на ніч; мені було затишно, спокій огортав душу, а мої смутки… втім, не було в мене того вечора жодних смутків. Як щось і бентежило мене, то хіба маленькі, на боязких мишей схожі страхи, успадковані від власного дитинства: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів, які дорослому буває так втішно згадати.
Темрява загусала, наче дим без запаху і смаку, а повітря лишалося теплим: тоді стояли саме ті дні, яких в жовтні трапляється з тиждень, ледве більше. По обіді сонце так розігрівало Київ, що той аж забувався і забував – і про календар, і про крижані ранки, і про стиглі холодні вечори, забував і легковажно прогулювався собою в сорочках і футболках. Такі розпашілі пообіддя іноді затягувалися аж до перших сутінок – і тоді траплявся саме такий вечір, коли темрява вже впала на місто, а її звичайна жовтнева супутниця, вистигла прохолода, десь забарилася. Тому холодний блиск місяця, який несподівано пролився вулицею десь з-за спини, видався мені зайвим і недоречним: нащо він показав свої роги тепер, коли все – щире тепло, незасмучений затишок і не потребує такого яскравого гострого світла? Аж тут і другий, і третій, і четвертий місяці спалахнули понад вулицею – то були ліхтарі, яким саме настав час вмикатися; вони вихлюпували олов’яне проміння з видовжених олов’яних полумисків, розвішаних на дротах і стовпах поміж деревами, а подекуди – і прямісінько в листвяній гущині лип і каштанів.
Іноді мені здається, що призначення людства, його колективний сенс буття – ув освітленні планети: де б не постало людське житло, неодмінно з’являється і штучне світло: аби видко було навіть тоді, коли всі сплять; аби ніч перетворилася на день; аби принишкли маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів… І мої власні дитячі страхи слухняно порозтікалися навсібіч, наче миші, налякані раптовим спалахом світла; ліхтарі нецнотливо вихоплювали з-під ковдри сутінків денні предмети, які вже повкладалися спати, а тепер змушено поставали – налякані, розгублені, беззахисні, наче оголені, сором’язні та присоромлені. Вечір було зруйновано, він розвалився на складові, а очі мої застрибали між ними, поспіхом занотовуючи їхні риси та мої враження на майбутнє; і отоді серед уламків зруйнованого вечора я помітив дещо, що мене спантеличило. Я зупинився, намагаючись зрозуміти, що сталося; але очі бачили, а думка мовчала, розгублена, а радше – вражена (можливо, ніколи не баченим) видовищем і його (сподіваюся, тимчасовою) незбагненністю.
Шаную ваш час і увагу; варто було попередити заздалегідь, але роблю це тільки тепер: за кілька днів я з усім розібрався і нічого надзвичайного не знайшов. Але для того мені довелося написати цей текст і разів із кілька його переписати; пригадую, в школі я витрачав на твори хвилин двадцять, інколи півгодини; власне, вони писалися самі, варто було вчителю закинути в мою голову тему, і за тиждень, а то й раніше твір «виписувався»: сідай та занотовуй. Але над кількома реченнями, які містили важливий для решти твору опис (або – нечасто, іноді, але все ж таки – його основну думку), – над цим доводилося попрацювати кілька годин, і не поспіль. День у день просиджував я над зошитом у «лінію» та уявляв те, про що хотів сказати, аби воно постало перед очима так, наче я це насправді бачу та відчуваю на дотик, смак, запах і рух; це було не так вже й складно, та й нічого складного я тоді не уявляв; карколомний трюк виконувався далі, коли уява виплекала з нічого клапоть реальності, який хотілося описати так, аби читач побачив і відчув саме те, що бачив і відчував я. «Зображувальна сила» – тоді я не знав таких слів, а якби знав, не второпав би, що б’юся саме над нею, і що вона – чи не вища чеснота художнього тексту… А тепер – прошу назад, на мою вулицю, яку з першого солодкого сну щойно висмикнули нечутливі ліхтарі.
Ми з вами стоїмо у найтемнішому місці – у чорній тіні, що простягнулася від величезного меблевого фургону мало не на квартал. А в тій тіні сховалося від ліхтарів кілька дерев – липи, в’язи, клен; в чорноті вони неяскраво, мерехтливо, ледь помітно, але напевно – світяться, а точніше - м’яко сяють, висвітлюють і показують у темряві тільки самих себе, своє листя і більш нічого. Ці кілька дерев – просто жовтаві плями на чорному оксамитовому тлі, аплікація; це вона мене чимось спантеличила. Мій погляд вільно проходить крізь ці купи листя, наче крізь скло; навіть бездоганне і щойно ретельно вимите, скло залишається помітним, хоча й не заважає бачити. Ось так і ці дерева.
Здається, лише вчора крони цих лип і в'язів були такі рясні, що аж непроникні для світла ліхтарів і сонячного проміння. Вони нагадували копиці, складені зі свіжої, щойно скошеної та ще незів’ялої трави, хоч, ясна річ, ніхто таку траву в копиці не складає, але вигляд вони мали саме такий. А якісь небачені й невидимі велети здійняли ті копиці над вулицею, піднесли їх аж до дахів і тримали так на вилах із товстелезними пошерхлими держаками-стовбурами. Тримали щонайменше від квітня; ані вітри, ані зливи не обчухрали тих копиць, і спека їх не змарнувала. Навіть серпневий буревій, що потрощив чимало найміцніших дерев, не змігся на щось про ті копиці; теліпав їх, бив, рвав, гнув, продував наскрізь, рвав і м’яв, бгав, трусив, смикав, тягнув щосили, щодуху, а марно. Встояли; аж від квітня та майже дотепер було так: ступиш крок під ту зелену рухливу гору – і зник із міського літа: метушливого, задушливого, гамірного, пропахтілого бензином, шаурмою, парфумами та салонами маршруток. Це ж треба: тисячі маршруток у місті, а тхнуть всі однаково; ані тролейбуси, ані трамваї, ані старші їхні брати, трьохосні муніципальні автобуси, - ні, так не смердять. Від того духу починає нудити ще на зупинці, щойно розчахнуться жовті дверцята, і перший його подув вдарить натовп; а всередині маршруткового лобастого корпусу жодних сумнівів не лишається: в цих жовтих чортопхайках нудило мільйони киян і гостей столиці, власне, це і є запах маршрутки - нудота всіх її пасажирів...
Здається, лише вчора я робив той один крок під липу чи в’яз і опинявся так далеко, як декого не завела би і тисяча кроків; ногами на тому ж битому міському асфальті, рукою до держака-стовбура, головою під зелену копицю, непроникну для всіх видів освітлення. Чуєте? – вона дихає, точить, цідить, ллє – дібровами, галявинами, узліссями, байраками, ярами, балками, прибалочками та іншими урочищами – всіма тими сховками, де природа тримає свою живу тишу та НЗ повітря – найвищої проби, незайманої чистоти, недосяжної прозорості. Там, в серцевині копиці – стигла, настояна, витримана, загусла тиша, зміцнена зеленкуватими сутінками, що й у полудень юрмляться та вирують в копиці; галас, гамір, задуха, сморід – звідси за той один крок, який сягнистіший за тисячу.
А що тепер? – Бліда жовтувата півпрозорість, а радше – змарнілість; так, листя світиться, сяє, являє собою певне диво, адже воно видиме у темряві, хоч і не випромінює власного світла, не відбиває чужого. Це вже не копиці; ті небачені й невидимі велети, що влітку тримали над вулицею цілі гори соковитої важкої зелені, пішли десь, кинувши вила без догляду – онде їхні держаки, онде їхні довгасті ікла; а до тих ікл почеплялися хмарки жовтуватого диму або туману. Що ж змарнувало ці крони, ще, здається, вчора непроникні ані для світла, штучного або натурального, ані для гомону будь-якого та решти міських впливів і непринад? І що мені в тому таке особливе – чи ж раніше я не спостерігав щось подібне, навіть тотожне, абсолютно таке ж – щороку, щоосені, щожовтня?
Коротка відповідь: час. Це час зробив те, на що не спромоглися ані спека, ані злива, ані буревій; це він обчухрав мої копиці, це він висотав соки з листя, це він змусив його палати неіснуючим коротким вогнем, це він невдовзі оберне щось – на ніщо.
Трохи довша відповідь: всьому є свій час. Що не робити, яких зусиль не докладати, а все в цьому світі відбувається не раніше, ніж вчасно, і не пізніше, ніж вчасно, а як невчасно, то просто враження, помилка через брак інформації; той брак, який і заповнює ця довша відповідь: всьому є свій час.
І що мені в тому такого? І про час, і про вчасність – хіба не знаю? Авжеж, так; але нас, землян виду хомо сапієнс, бентежать і вражають не знання як таке; гадаю, в школі діти часто-густо сумують, тому що їм пропонується сухе, голе, обчухране живого досвіду знання. А воно наче гербарій, зібраний якимось старанним учнем сто год тому як; просякнутий пилюкою, він являє собою передостанню мить листя – за крок від «щось» до «ніщо». На цих сторінках жодної згадки про всі попередні миті; про бруньки – ті щільні коричневі долоньки, з яких навесні наче вибухом повикидало щось зім’яте, невпізнаване, тендітне; про стрімке дивовижне перетворення тих зеленкуватих кавалків на мініатюрні ювелірно точні копії дорослого листя – а вони розгортаються як крила метелика, з «ніщо», такого непоказного, перетворюються на «щось», і неабияке «щось»; про цвіт – яблуневий, вишневий, абрикосовий, каштановий, липовий, кленовий, бузковий… – про найвишуканішу прикрасу будь-якого нашого міста – жодного натяку про цвіт! Всі ці численні кроки від «ніщо» – не згадані; натомість представлена в підручниках-гербаріях ота жалюгідна передостання мить – за крок від «щось» до «ніщо».
А мої змарнілі «копиці» тим і вразили мене, тим і спантеличили, збентежили та причарували, що показали та дозволили побачити, відчути на дотик, смак, запах і рух те знання, перетворити його на живий і пульсуючий особистий досвід, такий же відчутний, як листя влітку. А ще – змусили раз у раз переписувати цей текст про загальновідомі речі, шукати вже відомі відповіді на прості питання, радіти їм, наче знайденим уперше.
…А доки я шукав ті відомі відповіді на прості питання, мені й на думку не спадало пошукати чогось важливішого, наприклад, сенсу життя. Бо невтраченого – не шукають.
2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810351
дата надходження 17.10.2018
дата закладки 23.10.2018
Под осень
на проводах
сидели Моцарт, Гайдн и Гендель.
Сложенным из большого
и среднего пальцев клювом,
они чистили свои концертные перья,
снимая аккуратные пушинки
с длиннохвостых аэродинамических фраков.
Если бы кто-то сейчас
на них обратил вниманье,
он непременно сказал бы:
здесь будет музыка, смотрите музыканты
готовясь, достают смычки -
длиннющие трепещущие палки.
Скорей бы что ли
свершилось это колдовство.
Действительно,
оправив свои фраки,
Гендель, Гайдн и Моцарт извлекли смычки
и тоненько ударили по струнам
высоковольтной линии электропередач -
волшебно запиликали.
Сентябрь, сентябрь.
Под небом филармонии осенней
мелодия лилась. Кружились
хореографические листья над землёй.
О, это чудо -
музыка на проводах.
Концерт для струнного квартета:
четвёртый - ветер на виолончели.
Как славна ваша музыка,
три ласточки,
как ваше ненавязчиво прощанье с летом,
как странен здесь - три ласточки -
барочный ваш язык.
Играйте, ласточки,
мизинчик оттопырив,
смычками виртуозно двигайте -
вся проволока мира
в распоряжении у вас.
В этом брутальном
вязком, словно битум, государстве,
какое счастье, наконец,
расслышать ваше Рококо.
Три ласточки на проводах,
три ласточки эпохи Просвещенья,
играющие на прощанье
весь XVIII век сентября.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804086
дата надходження 22.08.2018
дата закладки 12.10.2018
Найжахли́віше те, що так, як тоді - не виходить
Найпечальніше те, що я вірю в щасливі закінчення
Що мене з цього русла чіпкого ніяк не виводить
Хоч у крайнощі падай, хоч в відчаї
Нам залишився попіл - ні пробачень, ні писаних істин
Засинаємо в різних пустелях, ніби забуті
Я ненавиджу відстань, більше всього ненавиджу відстань!
До святої і чистої люті
Стільки крапок і ком, стільки "вибач" між кожним рядком
Час повзе павуком і сплітає своє павутиння
І я розумію, що горіти, бодай сірником
Не таке вже й просте, але все ще безцінне вміння
Пахне вереснем свіжим, другим вереснем без перемов
Сивий бог безпорадно виходить і руки розводить
Я сумую за кожною з наших колишніх розмов
Хочу так, як тоді
але так, як тоді -
не виходить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802532
дата надходження 09.08.2018
дата закладки 02.10.2018
Раз на рік - а якщо чесно, то вдруге за ціле життя - отже, раз на рік вибираюся у неймовірно мальовничу місцевість, що зветься Карпати. Спершу мружу очі, наче кажан на сонці: короткозорість і куряча сліпота, нав'язані міською тіснявою, не здатні сприймати необмежений простір. Далі очі потроху звикають, і погляд несміливо тягнеться туди, де ще вчора - а якщо чесно, то мало не ціле життя - отже, де вчора стовбичили, бовваніли, майоріли, нависали, стирчали, стриміли та в інший спосіб неоковирно позначали межі буття цегляні, бетонні, дерев'яні, залізні та ще бозна які стіни. І за цим накочує хвиля радості: тих меж немає, стіни впали, а світ не розвалився, а світ - постав! О, новий дивний світе! - шкаралупка міста, яку й вважав світом, пробита радісним поглядом, як дзьобом новонародженого птаха, який ще навіть несхожий на птаха, але напевно і незабаром випнеться з кубельця, стане на крило та вільно ширятиме у найвищих, найблакитніших, найнезайманіших висях і далях... - вже, вже летить!
Той політ п'янкий, і той погляд хмільний, і ті думки сп'янілі – а якщо чесно, то всього лише одна думка на нетверезих ніжках. Ось воно, ось те, для чого живе чоловік: захоплюватися світом. Побачити, відчути, сприйняти, всотати цей світ, всю його велич і красу, розлогість і неосяжність, розмаїття і багатство, незліченність форм і несхибність гармоній - і відчути піднесення та захват, сповнитися ними так, аби нічого іншого не вмістити, аби все навколо і ти весь - одне-єдине, з'єднане в ціле неподільністю світу та захоплення ним. Здійснюється, здійснилося призначення! Я - світ, я - захват, ми - одне! – ось за чим йде наступна, вже друга хвиля радості, білопінява, крутолоба, що котиться неспинно і росте у власному русі!
Ще мить - а якщо чесно, то не одна, а багато митей - отже, ще мить, і вже та думка відкинута. Захват ще ніби є, але сумніви, але скепсис, але зневіра цілковита у щойно здобутому та ось майже вже втраченому призначенні. Десь всередині, де щойно затісно було, несподівано розчахнулися дірки, пустки, порожнини. Що це, що? Поверніть мені повноту, поверніть мені здобуту єдність зі світом... Ні! – але там, де мала би розлитися пласка, сумовита, гірководна та каламутна хвиля втрати, там котиться нова – вже третя! – хвиля радості, точнісінько так, як за піднесенням і захватом до людини часом приходить натхнення. Ось воно, ось те, для чого живе чоловік в такому світі: захопитися світом, аби надихнутися ним – та славити його, оспівувати, виголошувати йому осанну, вихваляти, знаходити слова, які – о, безпорадний звук, о, слабосилий символ! - і вмістять, і відтворять, і наче вдруге створять цей світ!..
Та чи не стояв цей світ отут - на, між та понад верхівками гір, по росистих полонинах і звивистих долинах, по скелястих ущелинах і смерекових хащах, і далі, онде там, куди сягає зір, і далі, онде там, куди зір не сягає, але думка лине, - чи не стояв цей світ завжди, сам по собі, сам в собі, сам собі? Нащо йому моя осанна? Я йому не потрібен; хтозна, чи не існує він тільки як моя фантазія, як думка про нього - сама по собі, сама в собі, сама собі? Чи ж не дурень той, хто знаходить власне призначення та покликання в оспівуванні власної мари? А чи ж не живуть отам – і отам, і деінде, і скрізь – інші люди, які бачать такий самий світ, можливо, плекають такі самі або навіть прозоріші та яскравіші думки та багатші почуття, а цю щойно здобуту мною нішу вже опанували цілком. Йди собі, неборако, розкажи про цей світ тому, хто його не бачив…
І як завжди – а якщо чесно, то вперше – отже, як завжди спало мені на думку, чому стільки точиться розмов про натхнення. Воно має джерела, з яких виходить з несподіваними дарами такого ґатунку, що інакше їх ніяк здобути, а про джерела – ніяк здогадатися. Саме тому не варто натхнення марнувати, а будь-кому – про його джерела розповідати: ефект зіпсується.
І вже не світ, такий прекрасний і до моїх роздумів цілком не дотичний, і вже не Карпати, чиєю красою можна милуватися кільканадцять життів, кожне в тисячу років, і все одно замало, - вже постали мені власні мої творіння, над якими я колись безнадійно застряг, а тепер, здається, отримав несподівані та влучні відповіді на всі мої питання, навіть і ті, які ще не бентежили… Четверта хвиля! О, радість…
...тепер мені аби знаходити слова, які – о, немічний звук, о, знецінений символ! – інколи здатні і вмістити, і відтворити, і створити цей світ або який інший...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803747
дата надходження 20.08.2018
дата закладки 22.08.2018
А вот ещё один стих,
чтобы доказать ей, что земля
плоская, что она может исчезнуть,
что ею вертят дьяволы музыки,
что на её поверхности танцуют святые,
сходя с небес на сельские свадьбы.
Вот ещё несколько слов,
которые должны изменить её отношение
к природе божественного,
должны убедить её в том,
что все эти
рождественские распродажи
закончатся страшным судом,
и что мёртвые встанут и будут искать
себе место среди живых.
Теперь она не сможет не поверить,
теперь она не сможет делать вид,
что ничего не знает,
теперь всё наверняка изменится,
после этого стиха,
после ещё одного стиха.
Чем можно взламывать замки к сердцам?
Только словами, поставленными
с ног на голову.
Чем можно заворожить чужую любовь?
Только стихами, написанными
на страницах библии,
поверх детальных описаний
апокалипсиса.
Но начинается ещё одна зима.
Но обрывается ещё один разговор.
Прекрасный мир замирает в ожидании чудес.
Никого ни в чём нельзя убедить.
Никто не верит в страшный суд.
И в поэзию тоже никто не верит.
Тем хуже для вас.
Тем хуже.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799936
дата надходження 19.07.2018
дата закладки 24.07.2018
Поет – в душі вар’ят. Обов’язково!
Без цього і поезії нема.
І не берися за перо дарма,
Якщо не здатний ошаліть від слова –
Від раптом знайденого в нетрях-сховах,
Або від звільненого із ярма
Рутинних штампів, без тавра-клейма, –
Мов тільки-що воно родилось знову.
Коли не чуєш ти його таким, –
Як полум’я від протягу – тремким,
Бурхливим, як вино, що дно зриває,
Або цілющим, як вода жива є, –
Тоді покинь поезію, покинь,
Бо ще твій дар від тебе Бог ховає.
Ніл Гілевіч
Санэт
Паэт – крыху вар’ят. Абавязкова!
Бяз гэтага паэзіі няма.
I не бярыся за пяро дарма,
Калі ня здольны ашалець ад слова –
Ад раптам знойдзенага ў нэтрах-сховах
Або ад вызваленага зь ярма
Руцінных штампаў, без таўра-кляйма, –
Бы толькі што радзілася нанова.
Калі ня чуеш ты яго такім –
Як полымя на ветры – трапяткім,
Бунтоўным, як віно, што дно ўзрывае,
Або гаючым, як вада жывая, –
Тады пакінь паэзію, пакінь.
Бог ад цябе твой дар яшчэ хавае.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800075
дата надходження 20.07.2018
дата закладки 22.07.2018
Из цикла «ТРИ ГОДА МЫ ГОВОРИМ О ВОЙНЕ» (2018)
+
Знакомый ушёл добровольцем.
Вернулся через полгода.
Где был – неизвестно.
Чего боится – не говорит.
Но чего-то боится.
Может даже показаться,
что боится всего.
Ушёл нормальным человеком.
Правда, говорил слишком много.
Обо всём на свете.
Обо всём, что попадалось на глаза.
А вот вернулся
совсем другим, словно
кто-то отобрал у него прежний язык,
а другого взамен не дал.
Вот он сидит целыми днями на кровати,
слушает бесов в своей голове.
Первый бес лютый,
сыплет жаром, требует
кары для всех живых.
Второй бес покорный,
говорит о прощении,
слова произносит тихо,
касается сердца руками,
вымазанными чернозёмом.
Но худший из всех – третий бес.
Он с ними обоими соглашается.
Соглашается, не спорит.
Именно после его голоса
и начинается головная боль.
(Перевод с украинского)
+
Знайомий пішов добровольцем.
Повернувся за півроку.
Де був – невідомо.
Чого боїться – не каже.
Але чогось боїться.
Може навіть здатись,
що боїться всього.
Йшов нормальною людиною.
Говорив, щоправда, забагато.
Про все на світі.
Про все, що траплялось на очі.
А ось повернувся
зовсім іншим, так ніби
хтось відібрав у нього старого язика,
а іншого натомість не залишив.
Ось він сидить цілими днями на ліжку
й слухає бісів у своїй голові.
Перший біс лютий,
сипле жаром, вимагає
кари для всіх живих.
Другий біс покірний,
говорить про прощення,
промовляє тихо,
торкається серця руками,
вимащеними в чорноземі.
Але найгірший – третій біс.
Він із ними обома погоджується.
Погоджується, не заперечує.
Саме після його голосу
і починається головний біль.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798448
дата надходження 07.07.2018
дата закладки 12.07.2018
И целая вечность впереди.
И время говорить о важных вещах.
Из разрывов воздушной ткани бьют солнечные лучи.
Он возвращается, наконец, домой.
Сколько же его не было? – спрашивает она.
Нет времени перечитывать написанное кем-то давно.
Нет времени для сомнений и сдержанности.
Время возникает из сбитого дыхания,
из жаркого выговаривания, из прикосновения к голым
лопаткам, время состоит из удивления и радости.
Он говорит ей о важных вещах,
о вещах, которые делают крепкими её лопатки,
делают звонкими её колени.
Время состоит из молчания и дыхания,
Из движения планет, из движения, которым она поправляет волосы.
Настанет пора усталости и прозрений,
настанет пора великого сомнения.
Но пока что нет времени, чтобы отказываться
от важных вещей,
нет времени сомневаться в правдивости этого света.
Есть время любить и молчать,
есть время любить и слушать,
возвращаться, любить и верить.
И целая вечность ждёт.
И целый мир вращается вокруг солнца.
Море на ночь выкатывается из коридоров.
Пара тяжёлых мужских ботинок лежит возле кровати,
словно лодки, оставленные на берегу
после долгого путешествия.
(Перевод с украинского)
+ + +
І ціла вічність попереду.
І час говорити про важливі речі.
З розривів повітряної тканини б’ють сонячні промені.
Він повертається, врешті, додому.
Скільки його не було? – питає вона.
Немає часу перечитувати написане кимось давно.
Немає часу на сумніви й стриманість.
Час виникає зі збитого дихання,
з задиханого виговорювання, з торкання до голих
лопаток, час складається зі здивування і радості.
Він говорить їй про важливі речі,
речі, що роблять міцними її лопатки,
роблять дзвінкими її коліна.
Час складається з мовчання і дихання,
з руху планет, з руху, яким вона поправляє волосся.
Надійде пора прозрінь і утоми,
надійде пора великого вагання.
Але поки що немає часу, аби відмовлятись
від важливих речей,
немає часу, аби сумніватись у правдивості цього світла.
Є час любити і мовчати,
є час любити і слухати,
повертатися, вірити і любити.
І ціла вічність чекає.
І цілий світ обертається довкола сонця.
Море на ніч відкочується з коридорів.
Пара важких чоловічих черевиків лежить коло ліжка,
мов човни, кинуті на березі
після довгої подорожі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798243
дата надходження 05.07.2018
дата закладки 06.07.2018
затенён период вращения слухов
словно коттедж с левитирующим секретным агентом
вопреки пришлой любви яснеет
осенней лёгкости огласовка
и тщетно повторение спелых пауз
точней только их и можно повторить
на берегу растроганного моря
как правила о неспрягаемых глаголах
(Из цикла "Сквозь тусклое стекло")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798019
дата надходження 03.07.2018
дата закладки 06.07.2018
И кто должен сказать им, что всё закончилось,
что пора собирать вещи, бросать в сундуки
нехитрые пожитки, рубашки и свитера,
помнящие печаль и радость этих десяти лет?
Время собирать вещи, матросы, время собирать вещи, штурмовики.
Врата, которые вы брали приступом десять лет, наконец-то пали.
Война окончена, и на стенах появляются свежие ласточкины гнёзда.
Дети погибших бойцов улыбаются в порту чужеземцам.
И солнце слепит глаза птицам над завоёванным городом.
История крутится жерновами в лёгких воздуха.
Время возвращаться домой, герои, время собирать вещи.
Война окончена, война осталась в прошлом.
И они стоят возле сожжённых домов, возле чёрных стен,
не в силах оставить тела своих погибших,
не в силах признать, что да – всё завершилось,
окончена война, надо грузиться на корабли,
время собирать вещи.
Волны ровно докатываются до берегов.
Ждите попутного ветра, герои,
прощайтесь с погибшими.
Наступает конец времён, приходит конец истории.
Ласточки скрепляют глиной разломанное время.
Но нет отдыха летним приливам.
Завершается одна история, начинается другая.
Они стоят и ощущают дыхание времени,
между смертью и жизнью,
между войной и возвращением,
между Илиадой и Одиссей.
(Перевод с украинского)
+ + +
І хто повинен сказати їм, що все завершилось,
що слід збирати речі, скидати до скринь
нехитрий скарб, сорочки і светри,
що пам’ятають печаль і радість цих десяти років?
Час збирати речі, матроси, час збирати речі, штурмовики.
Брами, які ви брали приступом десять років, зрештою, впали.
Війну завершено, на стінах з’являються свіжі ластів’ячі гнізда.
Діти загиблих бійців сміються в порту до чужинців.
І сонце засліплює очі птахам над підкореним містом.
І історія крутиться жорнами в легенях повітря.
Час повертатись додому, герої, час збирати речі.
Війну завершено, війна лишилась у минулому.
І вони стоять при спалених домах, при чорних стінах,
і не мають сил залишити тіла своїх загиблих,
не мають сил визнати, що так – все завершилось,
завершилась війна, слід вантажитись на кораблі,
час збирати речі.
Хвилі рівно докочуються до берегів.
Чекайте попутного вітру, герої,
прощайтесь із загиблими.
Настає кінець часів, надходить кінець історії.
Ластівки скріплюють глиною розламаний час.
Але немає перепочинку літнім припливам.
Завершується одна історія, починається інша.
Вони стоять і відчувають дихання часу,
між смертю й життям,
між війною й поверненням,
між Іліадою та Одісеєю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798017
дата надходження 03.07.2018
дата закладки 06.07.2018
Гей ти, мамо – рідна мово!
Гей ти, дзвоне звучний – слово!
Дзвін співучий,
Дзвін блискучий,
Сріблом литий,
Злотом критий,
Загрими ти,
Загрими!
Гей, дзвонарю, ти мій пане,
Бий у дзвін що сили стане,
Без спочинку,
Без зупинки,
Потом злитий,
Ним умитий,
Бий, дзвони ти,
Бий, дзвони!
Гей, гусляре, ти мій брате,
Йди в поля, в хати співати,
Де біднота,
Де голота,
Де неситий,
Де невмитий,
Їм спини ти,
Жаль спини!
Струни хай гримлять і рвуться
З болю, з гніву. Хай сміються
Разом з ними,
Не чужими;
Голос чистий,
Золотистий,
З ними злий ти,
З ними злий!
Алесь Гарун
Песьня-звон
Гэй ты, маці, родна мова,
Гэй ты, звон вялікі, слова,
Звон магучы,
Звон бліскучы,
З срэбра літы,
З злота зьбіты,
Загрымі ты,
Загрымі!
Гэй, званар, званар, мой пане,
Бій у звон, як змогі стане,
Без спачынку,
Безупынку,
Потам зьліты,
Ім умыты, —
Бій, звані ты,
Бій, звані!
Гэй, гусьляр, пясьняр, мой браце,
Грай, сьпявай у полі, ў хаце,
Дзе гарота,
Дзе галота,
Дзе нясыты,
Дзе няўмыты.
Ім спыні ты,
Жаль спыні!
Струны хай грымяць і рвуцца,
З болю, з гневу. Хай сьмяюцца
Разам зь імі,
Не чужымі,
Голас чысты,
Залацісты,
Зь імі зьлій ты,
Зь імі зьлій!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796830
дата надходження 23.06.2018
дата закладки 06.07.2018
Мы с сыном натуралисты, Макс - юный, а я - опытный. Ходим по киевским лужайкам, рощам, островам, рекам, озерам, холмам, лесам и смотрим, что в природе происходит. А в природе все время происходит что-то такое, у Сеттона-Томпсона, Бианки, Аксакова, Сабанеева, Даррелла и прочих уже описанное. Конечно, увидеть это своими глазами - счастье; но иногда нам везет по-крупному, и мы видим нечто, о чем мы еще не читали или даже никто еще не писал.
Вчера отправились мы на нашу любимую речушку на Трухановом острове. Юный натуралист погрузился в ее освежающие воды, отчего сам сделался похож на объект для наблюдений, вроде небольшого тюленя, и оттого наблюдения временно прекратил. Опытный, стремительно искупавшись, напротив, во всем уподобился великим предшественникам и принялся исступленно наблюдать.
А это занятие, надо сказать, требует выдержки и терпения. Природа живет своим порядком, ей нет дела, что вы именно сегодня вырвали из городской суеты пару часов и благосклонно готовы увидеть то-то и то-то: извини, мужик, не сезон, приходи через год... Вот и вчера, казалось, ничего нового или особенного мы не увидим, да и людно было на Трухановом, шумно - на дорожках велосипедисты, на воде байдарочники, по кустам – исхудавшие, исцарапанные, изжеванные комарами, нестройно что-то поющие дети в изорванных розовых и синих лентах, на которых еще читается ВЫ..СКН...К-2..8.
Я ни на что особо не рассчитывал и оттого был спокоен; Макс плескался в реке и тоже ничем не беспокоился. Солнце быстро достигло своего июньского зенита и надолго в нем зависло, изливая оттуда потоки такого зноя, что птицы, лягушки, велосипедисты, байдарочники и ВЫ..СКН...К-2..8и попрятались и умолкли. Речка несла в Днепр свои янтарно-прозрачные воды - так медленно, что, может быть, и не несла вовсе, или это Днепр вкрадчиво проникал в нее своими, уже тронутыми зеленью водами; в их толще висели небольшие рыбки, время от времени они вдруг поворачивались всем телом то вправо, то влево, словно стрелки компаса в поисках внезапно пропавшего севера. Желтые бутоны кувшинок, поднявшись довольно высоко из воды, оставались неподвижными, словно поплавки невезучих рыболовов - ветра нет, течение едва заметно, не клюет. Невысоко над деревьями, будто зацепившись за их вершины, уже довольно давно висело небольшое облако, одинокое, одно в целом небе, не в силах сдвинуться с места при таком безветрии. Возившиеся в кустах утки затихли; утвердившись каждая на любимой ножке - селезень на правой, утица на левой, они синхронным движением упрятали головы под крыло и так застыли, теперь похожие на игрушечных или музейных уток, воздвигнутых на крепеньких оранжевых шестках. Все окончательно замерло; даже Макс, выбравшись на мостки, чтобы хорошенько разбежаться и прыгнуть в воду, поддался всеобщему полуденному оцепенению, не разбежался и не прыгнул, остановился на секундочку будто в раздумье, как лучше прыгать, щучкой или бомбочкой, да так и не решил ничего, задумался надолго и накрепко. Последними оцепенели черные и белые улитки на подводных листьях кувшинок; они пусть и медленно, пусть и едва заметно, но все же двигались куда-то с самого утра, а теперь прочно и очевидно остановились, втянули под панцири короткие гибкие рожки и оттого сделались похожими на почки каких-то диковинных подводных растений, которым еще долго ждать своей поры. Казалось, теперь остановились и жизнь, и время.
...И оттого внезапное, небольшое и стремительное движение показалось воплощением самой жизни, которая вся, сколько есть, вдруг собралась в нём и возгласила радостно всему уснувшему миру: Я - ПРОДОЛЖАЮСЬ! Слева из-за деревьев появилась озерная чайка, по-нашему мартын - раскосые белые крылья, изящный фюзеляж, черное живое глазастое лицо, короткий оранжевый клюв. Чайка принялась летать над водой туда и сюда, всегда вдоль речки, одновременно и подтверждая, и опровергая свое научное название - Chroicocephalus ridibundus - черноголовая смеющаяся: голова ее действительно была черной, только глаза подведены тонко белым, но при этом - ни звука, ни смешка. Чайка носилась над водой, трудилась крыльями и оживленно вертела головой, высматривая добычу.
Как выяснилось, это молчание имело веские причины. При появлении чайки обнаружили себя еще двое - в зелени осокорей задвигали дюжими плечами и захлопали крыльями две серые вороны. Потянувшись, словно спросонок, они вышли из листьев и уселись на голых мертвых ветвях, как бы ослепленные солнцем, а на самом деле пристально наблюдая за чайкой, даже словно любуясь ею. А та, высмотрев рыбку, резко изменила геометрию крыльев, вытянула их назад, вся превратилась в тонкую белую стрелу с черным наконечником и спикировала, словно собираясь нырнуть, но у самой поверхности воды вдруг распластала крылья и мощно взмахнула ими несколько раз, отчего зависла на мгновение, сунула в воду клюв и выхватила оттуда трепещущую рыбешку. Рыбалка удалась!
А вороны только того и ждали. Они парой - ведущий и ведомый - молча атаковали чайку; она ловко увернулась, но выронила рыбку. Ведущий сделал вираж и вернулся на дерево, а ведомый, неряшливо и беспорядочно затрепыхав крыльями над водой и превратившись в темный комок, диковинное черное перекати-реку, изловчился, тоже завис на миг и схватил из воды рыбку, примятую чайкой и оглушенную падением. С этой добычей он вернулся на свое дерево и принялся за трапезу, при этом зорко наблюдая и за мартыном, и за собратом.
Чайка, не проронив ни звука, пронеслась еще несколько раз туда и сюда над водой, высмотрела новую добычу и повторила свой маневр с безупречностью опытного охотника. А вороны повторили свой и тоже преуспели; они только поменялись ролями - ведущий стал ведомым, и рыба досталась ему. Охота состоялась!
Чайка, впервые издав какой-то звук - короткий возмущенный возглас - сделала форсаж и унеслась на рыбалку на Днепр. Вслед за ней внезапной и бесшумной тенью невесть откуда скользнула серая цапля; ей не было ровным счетом никакого дела до только что разыгравшейся драмы, и она летела с видом брезгливо-презрительным и в тоже время мечтательным: мол, да что вы все понимаете в свежей лягушатине! Вороны проводили ее взглядами, как бы прикидывая, нельзя ли чем-то и от нее поживиться, переглянулись и решили: «нельзя» - и остались в своей засаде. А Макс вдруг принял окончательное решение, разбежался и прыгнул в воду - ага, «бомбочкой»; значит, вся эта пауза, в которой состоялись работа и грабеж, длилась несколько секунд, ведь дольше он между «щучкой» и «бомбочкой» не выбирает, нет.
Прыжок Макса словно разбудил всех - или все они потому и замерли, что напряженно ожидали его решения: «бомбочка», «щучка» или «солдатик»? Утки добыли головы из-под крыльев, пробормотали друг другу нечто приязненное, обнаружили у себя по второй ноге, не удивились и заковыляли к воде. Над островом вдруг ожил воздух: в нем разом зазвучали многие и многие птичьи голоса, а им с реки ровными скрипучими очередями ответили сонмы лягушек. Дернул ветер. Бутоны кувшинок склонились в коротком реверансе. В кустах мелькнули рваные розовые ленты ВЫ...СКН...К-2..8, откуда-то донеслась разудалая музыка, рявкнула сирена, послышались голоса, а потом все это потонуло в новом всеобъемлющем звуке: над нами шел самолет, с глухим треском разрывая плотную голубую материю неба. На воде поползла пятнами и извивами рябь, а под водой зашевелили рожками улитки; все вновь пришло в движение - и лес, и небо, и река, и жизнь, и время...
Мы свернули наблюдения и отправились домой; шагая по острову, я снова и снова вспоминал изящную, но бесплодную рыбалку чайки, и грубую, но добычливую охоту ворон. Борьба за выживание, ничего личного! - и не слышал я о таком никогда, и не читал, а вот увидеть - пришлось, посчастливилось. Да, ощущение было именно такое - мне посчастливилось увидеть то, чего, вероятно, не видел еще никто, кроме черноголовой чайки, серых ворон, цапли и, может быть, еще каких-нибудь случайных свидетелей.
Жалел я только об одном: надо было хотя бы на видео снимать, а я прощелкал свое счастье затвором фотоаппарата. Впрочем... – жизнь продолжается.
2018
*фотографировал телефоном, получилось "такое" - и даже нет ни одного кадра, где бы все участники оказались вместе. Верьте на слово )
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794181
дата надходження 03.06.2018
дата закладки 08.06.2018
делаю из мухи слона
вожу его за собой повсюду
серого большого громоздкого
показываю его всем, извиняюсь:
– не такой уж он и большой
не бойтесь, он не укусит,
не с кем было его оставить дома,
это мой, я сама его сделала.
делаю из мухи слона,
хотя могла бы, наверно, освоить другие формы –
приятней и компактней,
за которые не нужно было бы извиняться,
но что тут ещё сделаешь?!
можно было бы, конечно, не из мухи,
а из какого-то материала поблагородней –
слон заслуживает большего,
ни один слон априори не видит себя в мухе –
какая муха тебя укусила? – спрашиваешь, –
зачем тебе всё это непонятное творчество?
– не знаю, – говорю, –
не могу отказать себе и слону
в возможности быть
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794023
дата надходження 01.06.2018
дата закладки 02.06.2018
кто-то стоит между тобой и смертью, но кто знает,
на сколько её ещё хватит – сердце
оказываешься во времени и пространстве, где так важно
чтобы кто-нибудь за тебя молился
хотя бы в мыслях, хотя бы своими словами,
не складывая молитвенно руки
отрывая хвостики у клубники, только что с грядки,
вспоминая, как ругала тебя, мальчишку,
за то, что топтался по ягодам и не давал им созреть
шепчет: смерть, он ещё не созрел,
он ещё такой зелёный,
у него ничего ещё не было в жизни
слаще этой нехитрой немытой клубники
просит: не клади его, Боже, с краю,
не посыпай его градом, Боже,
сын, я даже не знаю, как выглядит этот град,
я даже не могу этой войны представить!
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792790
дата надходження 22.05.2018
дата закладки 25.05.2018
«…одинаковые, холодные, сырые и мглистые от тумана ноябрьские дни текли, словно струйка воды из неисправного крана: ее видно, а движение воды – нет. Ход времени совсем не ощущался, и только день ото дня нараставшая тревога подтверждала: время все-таки движется, и в этом времени или с этим временем что-то происходит. Тревога не имела никаких оснований и ничем не подкреплялась; она не присылала писем, не будила среди ночи ошибочным звонком и не обознавалась на улице. Она просто появилась, ниоткуда, вдруг, словно птица, которая впорхнула в неприкрытое окно, но не улетела из человеческого жилища, а осталась в нем и принялась расти. Ни изгнать, ни объяснить ее не удавалось; приходилось терпеть и ждать.
Тем временем ноябрь достиг середины, и здесь его неощутимое течение прервалось; внезапно, после недель сумрака и сырости над городом открылось небо, такое яркое и прозрачное, каким оно бывает только ранней весной. В нем висели пышные и веселые белые облака, а по вечерам закаты окрашивали их и городские крыши золотистым и густо-розовым. Тревога, вспугнутая этой переменой, куда-то отпрянула, но не исчезла совсем; она мерцала на краю сознания, как, бывает, дрожит и переливается что-то на самом краю поля зрения. То ли ничтожная соринка в глазу, то ли заблудившийся нервный импульс, то ли просто померещилось: дрожит, переливается, мельтешит, а замеченное, убегает от прямого взгляда, постоянно им преследуемое и всегда для него неуловимое. Оно раздражает, если пытаться его увидеть; а если не пытаться, его почти не замечаешь; именно так я и поступил со своей непонятной тревогой, сейчас – такой же малозначительной, как то самое мерцание. Я не пытался ее увидеть, и ее как будто не стало.
Такую возможность нельзя тратить попусту! – никогда нельзя, а после недель серости и сырости – в особенности. Я махнул рукой на все дела, и на возможное безделье тоже махнул рукой и отправился гулять. Город, отогретый не по-осеннему щедрым солнцем, ластился к ногам и играл со мной, как молодой здоровый пес; переулки таились среди улиц, а потом внезапно набрасывались на меня и утаскивали за собой, вспугивая опавшие кленовые листья и черных ворон. Я покорно следовал их причудам, сворачивал в проходные дворы, кружил кварталами, пока не оказался в парке над пешеходным мостом через реку. Мост, словно вытянутая рука города, указывал на остров, похожий на огромный догорающий костер, плывущий по реке, - и я последовал этому указанию.
Под мостом молчала река, а на мосту не было никого. Его широкую спину исполосовали тени опор и фонарей; моя тень, удлиненная клонившимся к горизонту солнцем, протянулась до острова. Я остановился у ограждения, последил за вялыми водоворотами и тут вновь ощутил слабый укол моей странной тревоги. Она как бы напоминала о себе, не навязываясь, а просто обозначая: мол, я здесь, если что. Но поддаваться ей не хотелось – она слишком долго угнетала меня, чтобы тратить на нее такой славный день, возможно, последний славный день этой ноябрьской ростепели. И я представил себе, как скатываю тревогу в шарик, словно пластилин, и бросаю его в один из водоворотов; воображение послушно нарисовало мелькнувший над рекой желтый комочек, мне даже почудился легкий плеск воды, и брызги взлетели над местом падения шарика, и он медленно растаял в темно-зеленой прозрачной глубине. Я с легким сердцем продолжил путь, но тут же понял, что сердце не сделалось легким, а тревога не упала на дно реки: она все еще была здесь, со мной, возможно, прямо в моем нелегком сердце, не знаю. Я остановился, и взгляд мой замер и словно приклеился к асфальтированной поверхности моста.
Асфальт – прекрасный фон, чтобы краем глаза заметить то самое переливчатое мерцание: в лучах предзакатного солнца каждая крупинка и выбоина асфальта были прекрасно видны – видны и превосходно неподвижны. Но на самом краю поля зрения, где оно теряло остроту, крупинки и выбоины мерцали, искажались, подрагивали, переливались – едва-едва, так, что заметить это можно было, лишь застыв и уставив глаза в одну точку. Но как только мерцание было замечено, взгляд тотчас метнулся к нему; как и следовало ожидать, мерцание ускользнуло и вновь оказалось на краю поля зрения, и снова, и опять, и еще, и так раз за разом.
Я вспомнил, что это переливчатое мерцание напоминало мне мою непонятную тревогу, и сразу же ощутил новый ее укол – на этот раз гораздо более сильный и прямо в сердце, где она, дрянь такая, гнездилась и росла. Нет, так нельзя! – я оторвал взгляд от асфальта, расфокусировал его, заставил метаться от одного берега реки до другого, скользить по острову впереди и вдоль реки, а сам зашагал по мосту как можно быстрее. Нет, нет, я не убегаю от, я бегу к! – дни теперь коротки, а на острове я не был очень давно, а там сейчас хорошо, безлюдно, как в провинциальном музее будним днем, а ноябрьскую экспозицию вот-вот свернут и спрячут в запасники на целый год…
Я шагал, взгляд мой послушно и непрерывно скользил там, куда я его направлял, я даже принялся что-то фальшиво насвистывать, деланной беззаботностью пытаясь отпугнуть то необъяснимое беспокойство, которое никак не желало оставить меня в покое или… Или, в конце-то концов, проявится и предстать! Нет, не желало; свист мой умолк, шаг сделался дерганым и напряженным: тревога преследовала меня по пятам, то ли стараясь загнать на остров, то ли, напротив, отпугнуть от посещения острова, в общем, навязать мне свою волю. Ах, ты так! – не уж, нашла коса на камень, слыхала такое выражение? Посмотрим, чья возьмет; выпятив подбородок и нахмурившись, я решительно зашагал к острову. Скоро я сошел с моста и свернул на знакомую тропинку под деревьями.
А на острове и вправду оказалось чудо как славно; кроны деревьев растеряли еще не весь осенний наряд, и закатное солнце заставляло его светиться желтым, оранжевым, красным и всеми теми горячими красками, которыми деревья отвечают холодам. И вокруг, и под ногами все тоже было цветное и яркое, словно я и впрямь оказался внутри тлеющего костра, на который остров был похож с моста. Я остановился на полянке у старого дуба, прислонился нему и залюбовался – всем и ничем.
Давно мне не было так спокойно – так, словно не я забыл обо всем, а все забыло обо мне, и потому теперь уж точно не о чем беспокоится, нечему тревожиться. Отдавшись этому ощущению, я заметил крепкую бурую шляпку гриба, задорно глядевшую из-под сухих листьев. Красавец! – Шляпка маслянисто блестела, к ней прилипли травинки; наверное, это… - но тут мой покой был нарушен, а поиски названия гриба прервались.
Краем глаза я заметил знакомое робкое движение, и взгляд метнулся к нему, обнаружил неподвижные листья, заметил новое движение в другом месте и бросился туда, и снова, и опять, и еще – и так до бесконечности, без успеха и без конца. Дурацкое мерцание последовало за мной на остров; и тревога – тоже, и теперь она навалилась на меня по-настоящему, она больше не колола сердце тонкой иглой, а ухватилась за него крепко, всей липкой жадной пятерней, как будто тревога вдруг стала тем, что она предвещала, чуть ли не близкой и неотвратимой смертью. Она сжала сердце и пустила его в заполошный, судорожный, словно какой-то последний – бег. А следом побежал и я – просто среди деревьев, не разбирая дороги, спотыкаясь, получая хлесткие удары веток по лицу, лишь бы не оставаться лицом к лицу с тем, что настигало меня.
Потом я потерял дыхание и остановился – так же, как на мосту я бахвалился перед чем-то неизвестным своим упрямством, так теперь я ткнул ему в морду нечто другое. Будь ты проклято, и будь что будет! – отдышавшись, я решил довести дело до конца и разоблачить проклятое наваждение, которое, по всему ясно, было неслучайным, а тревога – пророк его! Я выбрал глазами красный лист среди желтых и коричневых и уставился на него, изо всех сил пытаясь не отводить взгляда, пока мерцание на краю поля зрения не позволит рассмотреть себя, как следует.
И оно не задержалось – появилось, как только я уставился на красный лист. Правда, зафиксировать глаза на красном листке мне удалось не сразу – стоило им заметить мерцание, как они бросались к нему, как лиса за полевкой. А когда удалось, и переливчатое мерцание потихоньку двинулось от размытой окраины взгляда в сторону красного листа, мой взгляд и я сам были парализованы. Теперь я мог только стоять, уставившись в одну красную точку, а к ней со всех сторон подбиралось мерцание. Оно превратилось в движение: я прекрасно видел, как приподнимаются листья, а под ними бугрится земля, словно там, под листьями или даже неглубоко под землей что-то медленно перемещается и перекатывается, подбираясь к красному листу, все теснее сжимая круг, центром которого был сначала лист, потом мой взгляд, а теперь, кажется, становился я сам – куда-то внутрь меня метила эта дрянь, туда же, куда меня била тревога! Но теперь не тревога, не страх, не ужас смертный, а мука навалилась на меня: такую муку переживаешь в кошмарном сне, когда приближается гибельное, а ты его прекрасно видишь, все о нем понимаешь, а бежать или спрятаться – нет, не можешь. Во сне такое приближение длится и не кончается ничем, ни спасением, ни гибелью, терзает и мучит, пока не проснешься, а проснулся – и спасен… Но как проснуться, если не спишь?
А движение под листьями и землей, стягиваясь со всех сторон в поле моего парализованного зрения, набирало силу; я все еще не видел, что там движется, но теперь оно вздымало землю буграми высотой в полметра, а то и выше. Но почва не осыпалась с этих бугров, держалась на них так, словно мелкий островной песок вдруг превратился в какой-то эластичный материал. Кожу! – это напоминало кожу, обтянувшую мышцы, а они бугрились под ней лютой силой, перекатывались упругими желваками, послушные чьей-то – увы, не моей! – воле.
Ловушка, это ловушка! Не тревога преследовала меня все эти недели; интуиция, или предчувствие, или еще какое-то наследие пещерных предков, охотников, которые сами иногда становились добычей и потому оставили кое-что в генах в память о себе, - вот что это было. А может, и предостережение из неведомых сфер, которое я услышал, но не понял, отмахнулся и даже поступил вопреки; в может, и все вместе, но какая теперь разница, ведь я – пропал… Сердце снова ударилось в заполошный беспамятный бег, только я за ним не последовал. Я был намертво привязан, словно жертва – к алтарю, или приговоренный – к эшафоту, или добыча – к кормушке – кто угодно, отданный в полную власть и на истребление другому, удерживаемый изощренно и неслыханно – за глаза! И сердце вытолкнуло бы меня прочь из этого плена, заставило бы вырвать эти проклятые любопытные глаза, оставить их жрецу, или палачу, или хищнику – но сердце не смогло. Сотрясаемый его ударами, истекая ледяным потом, я только бессильно наблюдал, как передо мной медленно вспухал песчаный медленно шевелящийся горб, на вершине которого каким-то чудом безмятежно покоился тот самый красный листок.
Песок, все еще скрывавший, подобно коже, тот неизвестный мускул, который двигался под ним, образовал уже целый холм; наконец, распиравшая его изнутри сила начала прорываться наружу – в песке появились трещины и расселины, оттуда засочилось что-то мутное и тягучее, послышалось сухое, какое-то насекомое потрескивание, шуршание и ворчание, что-то там внутри тускло блеснуло. Потом защелкало громче, заурчало, взрыкнуло низко, и вдруг песчаный горб начал подниматься сразу весь, и осыпаться сразу весь, обнажая скрытое под ним.
Красный лист все еще лежал на верхушке распадающегося холма – точнее, теперь уже на том, что из-под холма выбиралось. Оно приподнялось еще, и я бы уже через мгновение увидел его, все еще скрытое за текучей пеленой песка, но случилось иначе. Красный листок, приподнятый неведомой тварью под холмом, оказался так высоко, что его коснулось закатное солнце. В его лучах он вспыхнул ярко, словно фонарь, озарив все вокруг насыщенным красным светом; и в нем мои измученные глаза заметили знакомое мерцание на краю поля зрения. На этот раз оно действовало решительно и стремительно: переливчатое кольцо превратилось в движение под листвой, кинулось к тому, что выбиралось из-под земли, и стянулось вокруг него, как удавка. Глухой рев, пронзительный визг, мучительный стон, торжествующий вопль, тоскливый вой! – я никогда не слышал такой отвратительной и оглушительной какофонии; мерцающее кольцо душило, а удушаемое сопротивлялось; оно, так и не успев показаться из-под пелены песка, тяжко рухнуло и ушло под землю, увлекая за собой мерцающую удавку или увлекаемое ею. И там, в глубине, поединок продолжился; земля под моими ногами сотрясалась и ходила ходуном, выбрасывала фонтаны песка и камней, во все стороны летели корни деревьев, а из глубины неслись рык, влажные хлюпы, удары и завывания. Неподалеку один за одним, словно костяшки домино, обрушились три огромных тополя, а следом приподнялась и рухнула обратно вся поляна передо мной.
Это падение словно разбудило меня; я понял, что каким-то образом пережил это и свободен! – мои глаза и меня самого больше ничто не удерживало на этом месте. Пошатываясь, я пошел, не разбирая дороги, лишь бы подальше от этого места, где из-под дрожавшей земли все еще неслись визги и удары. Внезапно все стихло – вообще все, и я вновь услышал монотонный шум города, доносившийся через реку даже сюда, в глубину острова. Я остановился; земля под ногами больше не дрожала, теперь дрожали только ноги. Я помешкал немного, подумал и, проклиная все на свете и себя, дурака, пошел сквозь сумерки обратно, на поляну…»
Полицейский в черной униформе дочитал мои показания, крякнул, аккуратно сложил листы и медленно разорвал их пополам. Потом снова аккуратно сложил обрывки в стопочку и разорвал ее пополам, и после – еще раз, и так он рвал бумагу, пока стопка обрывков не стала слишком толстой для его пальцев. Тогда он смял обрывки, соорудил из них небольшой курган на цементном полу камеры, чиркнул зажигалкой – и через минуту растер пепел черными, подбитыми железом ботинками. Посмотрел на меня и принялся гнусавить:
- Этого писать не надо. Второй раз повторяю – этого писать не надо. А писать надо вот что. Вы шли по острову. На вас напали бродяги, двое, сейчас я вам их покажу, - и полицейский слегка повернул голову влево и коротко буркнул что-то в рацию, висевшую на ремне портупеи. – Они вас ограбили, отняли бумажник, вот он, все деньги – много – на месте. – И полицейский сложил толстые, поросшие редкими черными волосками пальцы левой руки в кулак, потом поднял большой палец, как будто подтверждая, что много денег – это «здорово», а потом резко указал этим неуместным символом куда-то через плечо. Я проследил взглядом за его пальцем и увидел на столике в углу камеры обширный и довольно толстый кожаный бумажник. Полицейский убедился, что я увидел бумажник, опустил руку и продолжил гнусить:
- Вашу спутницу они убили. Вы пытались ее защитить, получили камнем по голове и потеряли сознание, есть бумага. – И он снова сложил пальцы левой руки в кулак, потом в «здорово» и указал им через плечо, туда же, где на столе возле бумажника действительно лежал лист бумаги). - Удар тяжелым тупым, рваная рана, сотрясение мозга… – Он замолчал, потому что дверь распахнулась, и в камеру из коридора втолкнули каких-то двоих со связанными за спиной руками. Рты у них были заклеены скотчем. Полицейский подтолкнул их к лавке под стеной, на которую они не сели, а просто повалились, и сказал мне:
- Вот эти двое убили вашу спутницу. И вас пытались убить. Вы должны их опознать и дать правдивые показания. Вот этого, – он указал на черное пятно пепла на полу камеры, – вот этого больше писать не надо, последний раз предупреждаю. Ну, что, узнаете? – произнес он с нажимом и слегка притопнул ногой, очевидно, теряя терпение.
Я посмотрел на двоих на лавке. Они были порядком избиты; одежда разорванная, но не старая, не ношенная и даже не грязная, если не считать свежих бурых пятен и потеков на лацканах и рукавах и белых на плечах, которыми они, видимо, прикасались где-то к побеленным стенам. Обувь дорогая, хорошая, тоже новая. Никакие это не бродяги. Они уставились на меня, и было в их глаза что-то такое, что… Нет, это не бродяги, да и какая, собственно, разница: ведь полицейский уже второй раз разорвал мои показания и потребовал написать другие, какие-то фантастические, причем – в последний раз потребовал... Я перевел взгляд на полицейского:
- Я хочу пить.
Он хмыкнул, улыбнулся едва заметно, снова сложил пальцы левой руки в кулак, показал мне свое «здорово» и сказал:
- Вот именно. Узнал, дал правдивые показания, попил, забрал бумажник и пошел домой. Все ясно?
Яснее некуда, куда уж яснее, да только все равно – ничего не ясно. Как мне из этого выпутаться? Что вообще происходит? Начало этой истории, и без того дикое и невероятное, привело к вещам как будто вполне вероятным и даже обыденным – камера, стол, лавка, полицейский, арестованные, однако эта обыденность оказалась куда страшнее того, что случилось на острове. И теперь, кажется, назревал новый, возможно, последний, а может быть, и нет, поворот этого необъяснимого происшествия. Полицейский подкупал меня, чтобы я дал показания об этих двоих; впрочем, подкуп в любой момент мог превратиться в кое-что другое – вон, тех двоих уже избили, а меня полегонечку начали пытать…
Полицейскому надоело ждать, и он положил передо мной чистый лист бумаги и сказал:
- Коротко, только суть, вот этих двоих описать. Ты же мастер описывать, - и он вдруг отставил назад одну ногу, вытянул вперед правую руку и произнес с неподдельным чувством, которое пробивалось даже сквозь его гнусавый голос: «Тревога следовала за мной по пятам…»
От этого я просто остолбенел. Кошмар вдруг оборачивался каким-то фарсом, страшным, но фарсом. Нет отсюда выхода, это же сумасшедшие, все, все они, и я сам – мы все сумасшедшие, это все – наша коллективная галлюцинация… Оцепенев от ужаса, я уставился на полицейского, уцепившись взглядом за блестящую кокарду на черном берете - почему-то мне казалось, что сейчас важнее всего не отводить взгляда от этой кокарды, уж не знаю, почему. Даже если бы полицейский вдруг отбросил всякие экивоки и принялся выбивать из меня показания, кулаками, поросшими редкими черными волосками, ботинками, подбитыми железом, - я бы все равно цеплялся взглядом за эту идиотскую кокарду с вычурным крестом, многолучевой, похожей на морского ежа звездой и маленькими буковками по кругу…
И в то мгновение, когда, казалось, полицейский уловил мои мысли, а в глазах его мелькнуло что-то вроде «выбить признание из этой сволочи и ужинать» – я ощутил кое-что, от чего впору было ужаснуться окончательно, до потери сознания, но чему я обрадовался, а сознание уцепилось за это, как единственную спасительную возможность. Я почувствовал знакомый укол – прямо в сердце. Моя тревога, загнавшая меня в тот злополучный день на остров, вернулась; она была здесь, она выросла неизмеримо, она вступила в полную силу и ткнула меня так, как если бы мне с размаху вогнали в грудь толстый осиновый кол. На глазах моих выступили слезы, сердце рвануло в знакомый заполошный бег, но тело оцепенело, а взгляд словно прирос к блестящей кокарде. На краю поля зрения появилось знакомое мерцание – но теперь оно не мешкало, не играло со мной ни в какие игры. Игры кончились! – и мерцание моментально окрепло, взломало бетонный пол камеры по ее периметру, к ногам полицейского пролегли ломаные трещины, из них выметнулись наружу какие-то серые ленты, обхватили его за ноги, за туловище, за руки, за голову, коротко натянулись – и тут же во все стороны брызнуло и потекло красным, а ленты исчезли в проломах, утащив каждая по кровавому куску в клочьях черной ткани. Под взломанным полом камеры заухало, заурчало, там что-то задвигалось мощно, отчего все вокруг задрожало, а где-то в отдалении завопила и тут же замолчала сирена. Сбросив оцепенение, я крикнул двоим на лавке:
- Бежим! – схватил со стола бумажник и кинулся к двери, которая теперь висела на одной петле.
Я бежал по коридору, пол его прямо у меня под ногами покрывался трещинами, из которых высовывалось черное и когтистое. Стены коридора колебались, как пьяные, сверху сыпалось, я бежал, сворачивал, надеясь, что успею найти выход раньше, чем все это обрушиться к чертовой матери или из-под пола полезет то, что сожрало полицейского или другое, то, что погубило неведомую тварь на острове. Вдруг стена слева от меня лопнула, словно разбитое стекло, и в ней открылся пролом – а за ним был свет. Я кинулся туда, отбежал немного, остановился и обернулся – посмотреть, идут ли за мной те двое. А они шли! – и как раз в тот момент, когда все здание начало оседать, они неловко выбрались из проема. Руки! Надо было освободить им руки! – но они добрались сюда и со связанными руками, и теперь стояли рядом, шумно дыша через сломанные носы и выбрасывая капли и сгустки крови через разорванные ноздри. Я сорвал скотч с их лиц, и они тут же закашлялись, принялись что-то неразборчиво кричать, а я тем временем освободил их руки – к счастью, их и связали скотчем, а не заковали в наручники те горе-полицейские… Впрочем, какие же это полицейские? Это упыри какие-то, вот кто они, чудовища из всего этого кошмара, просто – помельче, но чудовища, монстры, нежить…
Тут мы заметили сквозь пыль, облаком висевшую над рухнувшим зданием, что обломки его зашевелились, и тут же ощутили мощное сотрясение почвы, от которого едва устояли на ногах. Из-под земли что-то выбиралось – но ни мне, ни моим невольным спутникам совсем не хотелось узнать что именно, и мы, словно по команде, отвернулись от этого зрелища и кинулись наутек, сопровождаемые грохотом, ревом, клекотом, рычанием, сочным хрустом и глухими ударами, несущимися из-под земли…
…Остановились мы, когда нас совсем оставили силы. Мы стояли на дне какого-то оврага, а вся та адская какофония, которая загнала нас сюда, доносилась до нас приглушенно и как будто бы даже удалялась. Земля под ногами вздрагивала едва заметно – так, как если бы неглубоко под оврагом пролегала ветка метро, по которой сейчас идет поезд. Похоже, мы все-таки оторвались от погони; эта проблема решена, но что делать дальше? С этим вопросом я и обратился к моим спутникам; вернее, я собирался, но они меня опередили. Один из них взошел чуть по склону оврага и оттуда сказал:
- Бумажник давай, - а второй тем временем подскочил ко мне сзади и схватил меня за локти.
- Да вы что! Я же вас только что спас! – закричал я, но тот, который стоял надо мной, прыгнул вперед и коротко, но очень сильно ударил меня кулаком в живот. Я сложился пополам, второй отпустил мои руки, я повалился на землю, и они принялись бить меня – ногами, куда попало, приговаривая:
- Спас… спас… - а я, задыхаясь и почти ослепнув от боли, вцепился глазами в ржавую консервную банку, торчавшую из земли в шаге от моего лица, изо всех сил стараясь не потерять ее из виду. Тревога, тревога моя, спасение мое, где же ты…
На этот раз все произошло без предисловий - молниеносно. Склон оврага лопнул, словно его взорвали, только ни грохота, ни дыма, ни огня не было. Огромные пласты дерна, камни и корни деревьев разбросало во все стороны, в земле открылся провал, и оттуда ударило тошнотворным смрадом. Мои мучители тут же забыли обо мне и о бумажнике и кинулись бежать – один вправо, другой влево по оврагу, а я скорчился там, где лежал, и меня от боли и невыносимого смрада просто вывернуло наизнанку. Содрогаясь в спазмах, я видел, как из пролома в склоне оврага в оба его конца потекли упругие серовато-прозрачные тела – толстые, как колонны Казанского собора в Питере – они вытекали из-под земли стремительно, как вода из разорванной трубы. Потом до меня донеслись короткие, полные муки и боли вскрики, все затихло, а внутри тел прокатились и исчезли фиолетово-красные рваные пятна, тела принялись истончаться, таять, уходить обратно в пролом, и скоро совсем исчезли в нем. Я кое-как встал на колени, все еще не веря своему спасению, но уже подумывая о том, как бы мне убраться отсюда подальше и навсегда, ведь бумажник по-прежнему со мной.
Я вытащил его из кармана, раскрыл, перед глазами мелькнули голограммы и нули, и тут же громыхнуло и тряхнула так, как никогда прежде. Перед глазами замельтешило, все вокруг и как будто даже я сам свернулось в тугой узел, который затягивался все туже и туже, и когда мои кости и череп уже, казалось, вот-вот разлетятся в пыль, все прекратилось, боль исчезла, я раскрыл глаза, огляделся сквозь переливчатое мерцание, теперь уже заливавшее все поле зрения до самых его краев, и понял: это ловушка, ловушка, а я – попался!..»
Тот самый полицейский в черной униформе дочитал мои показания, крякнул, аккуратно сложил листы и медленно разорвал их пополам…»
2017-2018
Рисунок: Lisel Jane Ashlock, Broklyn, NY, USA. Moby Dick
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792434
дата надходження 20.05.2018
дата закладки 22.05.2018
Все зведеться до того, що через відрі́зок часу
Ти повернешся в точку, з якої колись починалась
І буде́ неважливо, з якого ти вийшла класу
А куди ти дісталась
Все зведеться до того, що перед всіма судами
Ти стоятимеш горда і тиха, тверда, як криця
І зневіреним всім, з їх прирученими журавлями
Покажи своє небо в синицях
Все зведеться до того, що час не лікує рани
І щоб вийти за край треба просто вдихнути глибше
І тоді заглядай їм у душі і дякуй за шрами
Які кожен зали́шив
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625685
дата надходження 02.12.2015
дата закладки 10.05.2018
Що б ти не робив - роби це добре
Вкладай душу і пам'ять
Говори з людьми відверто і водночас стримано
Не нав'язуй їм свого болю
Щастя
Гріхів
Апофеозом всіх щасливих митей був його приїзд
Через тиждень після знайомства
З валізою і без зворотнього квитка
Це було щось метафізичне
Те що не піддавалось логіці і не потребувало пояснень
Було прекрасним за замовчуванням
Я не прошу повторити це чи повернути все назад
Не прошу відродити з вогню не прошу відновити сліди на піску
Я прошу навпаки - позбав мене від лукавого
І не введи у спокусу
Найважче після розриву - позбутись звички спати на половині ліжка
Виймати з шафи дві чашки
Планувати відпустку на двох
Не ставити платівки на робочий стіл
Шукаю причини того фіаско
Перебираю ніби погану крупу всі свої якості
Роблю довгі паузи, дійшовши до максималізму і саморуйнування
Насправді йому вони вдавались краще
Тільки от не можу припуститись думки
Що цей факап належить порівну нам обом
Травень вимикає воду і перестає берегти тепло
Вдома на мене чекають Пінк Флойд і невтішний оверлук
Чекає його пошта яку я продовжую отримувати
Коли щось робиш - віддайся на повну
Не варто було вчитись застосовувати це і до любові
Часто єдиним імовірним її продовженням стає -
пам'ятати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790796
дата надходження 08.05.2018
дата закладки 10.05.2018
«Наче тятива для лука,
Жінка так для чоловіка –
Хоч його згинає й тягне,
Та йому вона слухняна;
Порізно обоє марні!»
Мовив юний Гаявата
Так до себе у задумі,
Збитий з глузду почуттями,
Спраглий, у страху й надії,
Думав лиш про Мінегагу,
Про прекрасну Води Сміху
В дальньому краю Дакотів.
«Зі своїх візьми дружину» –
Радила стара Нокоміс;
«Не ходи на схід, на захід,
По чужинку незнайому!
Наче вогнище домашнє,
Скромна донька у сусіда;
Наче зірка або місяць
Найгарніша із чужинок!»
Відмовляла так Нокоміс,
Та сказав їй Гаявата:
«Дорога стара Нокоміс, –
Миле вогнище домашнє,
Та для мене світло зірки,
Світло місяця миліші!»
Твердо мовила Нокоміс:
«Не приводь сюди ліниву,
Не приводь нікчемну жінку –
Руки й ноги недоладні;
Жінку приведи умілу –
Серце ніжне, руки спритні,
Ноги щоб були невтомні!»
Посміхнувся Гаявата:
«В дальньому краю Дакотів
У Майстерника дочка є,
Мінегага, Води Сміху,
Найгарніша між жінками.
Приведу її в вігвам твій,
Вмить поробить всю роботу,
Буде зірка, місяць, пломінь,
Буде світлом сонця людям!»
Та твердила все Нокоміс:
«Не веди в мій дім чужинку
З краю дальнього Дакотів!
Дуже злобні ті Дакоти,
Часті війни поміж нами,
Ворожда ще не забута,
Ниють ще відкриті рани!»
Посміхнувся Гаявата:
«Ось тому то я й повинен
Взяти жінку із Дакотів,
Щоб ми з ними поєднались,
Щоб стара вражда забулась,
Щоб зцілились зовсім рани!»
І відправивсь Гаявата
В край далекий, до Дакотів,
В край з прекрасними жінками;
Йшов лугами й болотами,
Йшов безмежними лісами,
Йшов у цілковитій тиші.
Йшов в магічних мокасинах –
Кожним кроком милю міряв,
Та здавалось – путь безкрайня;
Серце швидше йшло, ніж ноги;
Тож ішов без відпочинку,
Аж почув сміх водоспаду,
Водоспаду Мінегаги,
Що його манив у тиші.
Прошептав він: «Ніжні звуки!
Ніжний голос мене кличе!»
На відкритому узліссі,
Де змішались світло й тіні,
Стадо оленів ходило
І не чуло Гаявату;
«Не зламайсь!» – шепнув він луку,
«Ти не схиб!» – шепнув стрілі він,
І послав її співучу
В оленя гаряче серце;
Кинув оленя на плечі
І вперед пішов невтомно.
У вігвамі на порозі,
В дальньому краю Дакотів,
Умостивсь старий Майстерник
І робив із яшми вістря,
Вістря стріл із халцедону.
Поруч з ним в красі сиділа
Незрівнянна Мінегага,
Його донька, Води Сміху, –
З рогози сплітала мати.
Йшли його думки в минуле,
А дівчини – у майбутнє.
Про минулі дні він думав, –
Як такою ось стрілою
Оленя вбивав, бізона,
Там, де Мускодей, луг вільний.
І гусей стріляв в польоті –
Галасливу гуску Ваву.
Думав про війська відважні,
Що у нього брали стріли,
Без його стріл не боролись.
Ах, немає більш на світі
Воїнів таких достойних!
Як жінки тепер зробились,
Язики у них за зброю!
В неї думка про мисливця
Із чужих племен і краю,
Що був юний і прекрасний,
Що весняного поранку
Купував у батька стріли;
Він сидів у них в вігвамі,
Довго гаявсь на порозі,
Оглядавсь, коли відходив.
Батько теж його відмітив,
Похвалив за ум та мужність;
Чи він прийде знов по стріли
До бурхливих водоспадів?
Її руки впали мляво,
Очі в мріях потонули.
Тут вони почули кроки,
Шелестіння між гілками,
І, з рум’янцем на обличчі,
З мертвим оленем на плечах,
Раптом із лісної гущі
Появився Гаявата.
Пильно глянув стріл Майстерник,
Відірвавшись від роботи,
Вбік відклав стрілу почату,
Запросив зайти в оселю,
Й, піднімаючись назустріч,
Мовив: «Раді, Гаявато!»
Дівчині до ніг негайно
Гаявата скинув ношу, –
Оленя з плечей здійнявши;
Подивилась Води Сміху
Крізь рогозяне плетіння
І сказала ніжним тоном:
«Раді бачить, Гаявато!»
А вігвам в них був великий,
З білих шкур і пишно вбраний,
Де дакотськими богами
Розмальовані запони.
До вігваму вхід високий –
Як заходив Гаявата,
То лиш ледве-ледь зігнувся,
Ледь торкнувсь орлиним пір’ям.
Піднялася Води Сміху,
Встала чемна Мінегага,
Склала вбік свою роботу,
Принесла для гостя їжу,
Зі струмка води набрала, –
Їжа в глиняних тарілках,
З липи чаші із водою.
Слухала, як гість говорить,
Слухала питання батька,
Та свої стулила губи,
Не промовила ні слова.
Так, немов кріз сон все чула,
Кожне слово Гаявати,
Про стару Нокоміс чула,
Як та няньчила в дитинстві,
Про його найкращих друзів:
Чібіабоса, музику,
І про Квасінда міцного.
Про блаженство і достаток
У країні тій Оджібве,
У країні миру й щастя.
«Після років ворожнечі,
Років воєн і убивства,
Мир настав між племенами,
Між Дакотами й Оджібве, –
Говорив так Гаявата
І тоді додав поволі, –
Мир цей має бути вічним,
Наші руки щоб зімкнулись
І серця щоб об’єднались,
Дай мені дочку за жінку,
Мінегагу, Води Сміху,
У Дакотів наймилішу!»
І тоді старий Майстерник
Помовчав якусь хвилину,
Посмоктав у тиші люльку,
Глянув знов на Гаявату,
З ніжністю на Води Сміху
І промовив вирішально:
«Так, якщо вона бажає;
Хай їй серце скаже щиро!»
І прекрасна Води Сміху,
Що, здалось, ще більш розквітла,
Без принуки і вагання
Підійшла до Гаявати,
Легко сіла біля нього
І сказала, зашарівшись:
«Я піду з тобою, муже!»
Так посватавсь Гаявата!
Так дочку узяв прекрасну
У Майстерника старого
В дальньому краю Дакотів!
Він з вігваму вийшов, взявши
із собою Води Сміху;
Йшли вони, рука з рукою,
Крізь ліси густі й прилуки,
Батька кинувши старого
На порозі до вігваму,
Чули голос водоспаду,
Мінегаги крик далекий,
Що кричав їм на прощання:
«Будь щаслива, Мінегаго!»
А старий Майстерник знову
Повернувся до роботи,
Сів на сонячнім порозі
І балакав сам до себе:
«Так ось дочки покидають,
Що нас люблять і нам любі!
Тільки стануть нам у поміч,
Лиш на них почнем спиратись,
Як приходить чужоземець,
В пір’ї, з дудкою з тростини,
Ходить, граючи, довкола,
Виманить із них найкращу,
І вона за ним мандрує,
Кине все задля чужинця!»
Був приємним шлях додому
Крізь густі ліси безкрайні,
По лугах, гірських долинах,
Через ріки, паді, схили;
Був коротким Гаяваті,
Хоч ішли вони не швидко,
Бо ступав він так повільно,
Як ступала Води Сміху,
По річках швидких широких
На руках він ніс дівчину;
Пір’ячком легким здавалась,
Як на голові прикраса;
Розчищав він їй дорогу,
Відхиляв гілки навислі,
Будував курінь щовечір,
Постіль із густої тсуги,*
Вогнище палив при вході
Із сухих шишок соснових.
Всі вітри йшли вслід за ними
Крізь ліси і понад лугом;
Всі зірки на них дивились
Уночі недремним оком;
З укриття в густому дубі
Спритна білка Аджідомо
На закоханих дивилась;
Кролик зляканий, Вабасо,
Швидко втік від них з дороги,
Біля нірки зупинився,
Прямо сів на задні лапки
Й на закоханих дивився.
Був приємним шлях додому!
Голосно пташки співали,
Пісню щастя і свободи;
Спів сіалії* Овайси:
«Ти щасливий, Гаявато,
Маєш жінку, що кохає!»
Дрозд для них співав, Опечі:
«Ти щаслива, Води Сміху,
Маєш гідного ти мужа!»
З неба сонце добросерде
Крізь гілки на них дивилось
І казало: «Любі діти,
Світ – любов, а тінь – незгода;
У житті – то тінь, то світло,
Будь в любові, Гаявато!»
З неба місяць сяйвом дивним
Наповняв курінь безмірно
І шептав їм: «Любі діти,
День – неспокій, ніч – це тиша,
Муж – господар, жінка – послух;
Половина йде за цілим;
Будь терпляча, Води Сміху!»
Так вони дійшли додому;
Так привів наш Гаявата
У вігвам старій Нокоміс
Ясну зірку, місяць, пломінь,
Ясне світло сонця людям,
Мінегагу, Води Сміху,
Найгарнішу між жінками
В дальньому краю Дакотів,
У краю жінок прекрасних.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
10. Hiawatha's Wooing
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789600
дата надходження 29.04.2018
дата закладки 05.05.2018
Неначе ніжна бахрома рухома,
покров вечірній котиться невпинно,
стрімким польотом зграя легкоплинна
летить шукати берег невідомий.
Вслід одинока чайка без утоми
за зграєю в пориві вперто рине,
рвучи самотньо темряву пустинну, –
зникає зграя в мороці німому.
З’явилась ясна зірка вечорова,
забуту чайку в темряві шукає,
за нею йде як варта рятункова.
Історія життя мого збігає,
тому що я, як чайка та бідова,
як пташка, що її забула зграя.
Ricardo Miró
La última gaviota
Como una franja temblorosa, rota
del manto de la tarde, en raudo vuelo
se esfuma la bandada por el cielo
buscando, acaso, una ribera ignota.
Detrás, muy lejos, sigue una gaviota
que con creciente y pertinaz anhelo
va de la soledad rasgando el velo
por alcanzar la banda ya remota.
De la tarde surgió la casta estrella,
y halló siempre volando a la olvidada,
de la rauda patrulla tras la huella.
Historia de mi vida compendiada,
porque yo soy, cual la gaviota aquella,
ave dejada atrás por la bandada.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789201
дата надходження 26.04.2018
дата закладки 04.05.2018
господи,
если ты так много всего запланировал для меня
надо было мне нервы дать, как корабельные канаты
дать кожу загрубевшую, как парусина
дать сердце тяжёлое, словно якорь
чтобы так-то вот бросила его за борт –
и никакие волны не сдвинут с места
в открытом море
в открытом как рана море
в открытом как смертельная рана солёном море
говоришь мне:
греби руками, дитя, греби руками
пока я изобретаю вёсла
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788996
дата надходження 25.04.2018
дата закладки 29.04.2018
Мій рідний куте, серцю милий!..
Забуть тебе не маю сили!
Не раз, натомлений в дорозі
Життям весни, я у знемозі
В думках до тебе залітаю
І там душею спочиваю.
О, як би я хотів спочатку
Життя дорогу по порядку
Пройти іще раз, озирнутись,
Прибрать з доріг камінні брили,
Що молоді марнують сили, –
Щоб у весну мою вернутись.
О, весно, весно! Не мені ти!
Не я, тобою обігрітий,
Прихід твій радісний вітаю –
Тебе навіки я ховаю.
І хвиля та вже не вернеться,
Що стрімко річкою несеться.
Не раз вона, як плинна пара,
На крилах сонця піде в хмари
І знов дощем на річку зійде –
Ніхто із меж своїх не вийде,
Із норми, що життям є дана,
Або на діл спаде в туманах.
Але хто нам її покаже –
Водою вниз, чи снігом ляже?
Не прийдеш більш, немов та хвиля,
До мене, весно юна, в силі!..
Ось, як тепер, переді мною
Встає куточок той пригожий,
Де джерела вузеньке ложе,
Ялина в парі де з сосною,
Обнявшись тісно над водою,
Як молоді у час кохання,
В останній вечір розставання.
І бачу ліс я коло хати,
Де весело колись дівчата
Пісні співали дружним хором,
Йдучи з роботи пізно бором.
Пісень неслися звуки сильні,
В лісах невпинно відбивались,
До них узгір’я озивались –
Давали радість співи вільні.
А сосни й вікові ялини
У співу радісні хвилини
Стояли мовчки у задумі,
І в їхньому слабкому шумі
Вечірні молитви неслися
До неба, у священні висі.
Там, де садиба лісникова,
Тягнувсь, мов чарівна підкова,
Старий, високий ліс тінистий.
Тут верх осик із круглим листом
Сплітавсь із соснами, з дубами,
Ялини хмурими хрестами
Високо в небі виділялись,
Таємно з соснами шептались.
Завжди журливі, наче вдови,
Вони здебільш одні стояли
І так печально поглядали,
Нахмуривши думливо брови!
Ліс наступав і розступався,
Лужком зеленим розривався;
Там лісу вигини веселі
Так мило йшли довкіл оселі,
Що просто б ними любувався.
А знизу ліс оцей кошлатий
Одягся у зелені шати –
Лоза, черемуха, крушина,
Кущі ліщини, горобина.
Бувало, глянеш і здається,
Що крізь живу гілок завісу,
Крізь молоде сплетіння лісу
Ні птах, ні миша не проб’ється.
Текли тут з лісу неширокі,
В траві заховані, потоки,
Вздовж берегів попід гілками
Їх лози, верби обступали;
У тінях хвилі миготали
І в луг вже видними річками
Між очеретів йшли поволі,
Робили вигини на волі,
Аж поки в Німан не впадали.
Зелений луг, де кинеш оком,
Покровом пишним і широким
Над Німаном уздовж послався –
За хатою він починався
І йшов стягою квітковою,
Покритий густо муравою,
Сіяв на сонці в переливах
Тонів відрадних. А на нивах
Колосся жита колихнеться
І людям радо засміється
Своїм приємним, милим співом
Під вітру лагідним поривом –
Так гнуться і шепочуть трави,
Як гладить вітер їх ласкавий,
І підуть хвилі вдаль гуляти
З приємним співом чередою,
Зашепчуть квіти між собою,
Неначе молоді дівчата.
Ех, луг широкий! Як живий ти,
Промінням сонечка залитий,
Увесь стоїш перед очима,
Смутний і милий, як отчина,
Як край наш тихий у діброві,
Де синім лагідним покровом
У літній час імла спадає
І даль задумою вкриває.
Хоч у неволі жить нелегко,
Від рідних берегів далеко,
Та я душею оживаю,
Як оком думки оглядаю
Тебе, мій лугу і долино,
Де Німан срібноводний плине,
Дуби де дружно чередою
Стоять, як вежі, над водою –
Подій давнішніх вартівничі,
Гілки піднявши войовниче.
Лиш тут під ними, в прохолоді,
Улітку, при ясній погоді,
Косінням стомлений, спочинеш
Й думки неспокою покинеш,
Заснувши міцно в насолоді.
Тут прохолодно і просторо!
А птаство голосно й бадьоро
Сміється милим щебетанням
І повнить луг своїм співанням.
Шапками на дубах далеких
Чорніють гнізда, де лелеки
Клекочуть звучно, лелечата
Пищать так жально, як щенята,
Закинувши носи угору,
І просять їсти в певну пору.
Де ж лелечата вже чималі,
Їх починають вабить далі;
Вони в собі відчули силу
І раз по раз розводять крила,
Уверх на лікоть підлітають,
Повітря ловлять, загрібають,
І недоладними ногами
Танцюють смішно над дубами.
Там теж шпаки із горобцями,
Ці підсусідки гнізд лелечих,
В щоденних клопотах щебечуть,
І мовкнуть пізно вечорами.
Із дуба чути ракші крики,
А над лугами свист шуліки
Різкий тужливо пролітає
І сум незнаний навіває.
Ех, луг широкий! Як живий ти,
Травою пишною сповитий,
Лежиш ясний передо мною.
І сяєш дивною красою!
І як дві жіночки старенькі,
Що до них старість потихеньку,
Як злодій лізе серед ночі,
Як сон смачний змикає очі,
Красу і силу забирає
І всю рухливість викрадає,
Та й кине їх одних, стареньких,
Одних як перст, і чуть живеньких,
І не потрібних вже нікому –
Життю завада молодому.
Там коло хати у садочку,
Схилившись тихо у куточку,
Рядком старі верби дві стали,
А молоді вже підростали,
Гілки розкинувши угору,
На світ дивились втішним зором.
Гілля спустивши над парканом,
Росла там грушка з гнучим станом,
А вздовж паркану пишним валом
Стояв густий вишняк чималий.
А так садок був невеличкий:
Дві горобини та три дички,
А в вербах липка зеленіла,
Немовби їхня внучка мила.
Але як весело довкола
У вуликах гуділи бджоли!
І меду запах скрізь розлитий!
Плодились бджоли кожне літо:
Рої щороку прибували –
На бджоли тут удачу мали.
Від ранку гул стояв до ночі.
Бувало, влітку, в час робочий
Не раз там чувсь веселий голос:
Ой, тату! Дядьку! Вийшли бджоли!
На вишню сіли біля плоту!
І ті, покинувши роботу –
Косить над річкою в розпадку,
Додому бігли, щоб випадком
До лісу бджоли не злетіли,
Тому їх пильно так гляділи.
Там біля току, поруч з садом,
Повітка й клуня стали рядом.
В повітці скраю від дороги
Стояли бричка, віз і дроги,
Старенькі сани, осі, кола,
І кілька вуликів на бджоли,
З них незакінчені частина,
Розсохлий цебер і діжчина.
Там різний мотлох, лом валявся,
Від сонця і дощу ховався –
Завжди потрібне щось для дому.
На клуні стріха із соломи
Від часу зовсім почорніла,
Донизу пасмами висіла –
Її вітри порозривали,
Та трохи хлопці постягали,
На стріху лазячи, бувало, –
Таку собі забаву мали.
Під стріхою, де павутина,
Обдертий колос-сиротина
Легенько в затишку гойдався –
З якого часу там тримався,
То Бог його святий вже знає!
Стара будівля виглядає –
Зі стріхою ущент гнилою
Стояв хлівець якраз навпроти,
І торохтів невпинно з плоту
Горщок, розбитий кочергою.
Старий, побитий робаками,
Набік похилений вітрами,
Той хлів здавався стариною –
Жебрак із долею сумною.
Чуть далі, в полі, трохи збоку,
Погрібничок був одинокий,
Гірким схилився сиротою,
Обпершись стріхою старою.
В кінці двора стояла хата,
Прийнявши вид молодцюватий
Поміж старої забудови,
Немов шляхтянка гонорова,
Що із костелу йде спрокволу,
Чуть-чуть піднявши край подолу;
Під парасолем важна птиця
Все крутить складками спідниці –
З доріжок пил, пісок змітає
І в очі хлопцям заглядає.
Від хати поле починалось,
Де жито радісно гойдалось
І ріс овес, ячмінь і гречка, –
Було тут затишне гніздечко!..
Мій милий куте, лугу рідний!
Тепер я вам чужинець бідний.
Все той же ліс, поля повсюди,
Та інші вже живуть там люди.
І душу смуток наповняє,
Що в небуття роки упали,
Мої щасливі дні пропали –
Пройшла ти, весно молодая!
Якуб Колас, Новая зямля: Леснікова пасада
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788880
дата надходження 24.04.2018
дата закладки 28.04.2018
с потёртым кошельком в руках
– она его не раскрывает –
расматривает витрины, спрашивает что почём,
считает вслух, что лучше взять
«чем больше покупаешь, тем больше потребляешь»
«у полных людей проблемы с давлением и ногами,
а худые, – говорит девушке в мясном, – и живут дольше»
«лекарства сейчас – одни подделки, я их не покупаю»
«столько всего,
даже не знаешь, на чём глазу остановиться.
знаете, вижу неважно, всё такое размытое»
«хорошо, что работаете по воскресеньям –
есть хотя бы с кем поговорить»
стоит и говорит.
хоть бы сказала, что ей нужно, наверно уже бы дали.
стоят и говорят – с каждой может такое случиться.
худая, подслеповатая, совсем одинокая
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788750
дата надходження 23.04.2018
дата закладки 28.04.2018
не забыть сфотографировать пасхи
не забыть сфотографировать мясное
не забыть сфотографировать писанки
не забыть сфотографировать корзинку
не забыть сфотографировать как освящали
не забыть фотоаппарат
не забыть телефон
а то, бывает, забудешь -
и ни единого селфи с распятым,
словно всё это было напрасно
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787720
дата надходження 16.04.2018
дата закладки 21.04.2018
Уперед по Ґітчі Ґумі,
По сяйних Великих Водах,
З кедровою волосінню,
Витою із лубу кедра,
Наму, осетра, ловити,
Міші-Наму, Князя-рибу,
У каное із берези
Плив щасливий Гаявата.
Крізь прозору чисту воду
Міг він бачить жваву рибу
У глибинах під собою;
Бачив окуня він, Саву,
У воді, як сонця промінь;
Бачив Шоґаші він, рака, –
По піску на дні той повзав,
Мов страшний павук великий.
На кормі був Гаявата
З кедровою волосінню;
Його пір’ям вітер ранній
Грався мов гілками тсуги*;
На носу хвіст розпустила
Спритна білка Аджідомо;
Її шерстю вітер ранній
Грався мов травою в лузі.
На піску на дні спочити
Ліг потворний Міші-Нама,
Осетер, Князь-риба, ліг там;
Воду зябрами втягає,
Перемішує плавцями,
З дна пісок хвостом змітає.
Він лежить у обладунку –
По боках щити широкі,
На лобу тверда пластина,
А на плечах і на спині
Кістяні шипи рядами;
Бойові на ньому фарби –
Жовті, сині і червоні
Смуги з чорними латками;
Він на дні лежить, ворушить
Пурпуровими плавцями,
А над ним пливе в каное
Із берези Гаявата
З кедровою волосінню.
Закричав тут Гаявата
В глибину: «Візьми принаду!
Ось вона, осетре Намо!
Піднімись з води нагору
І побачим, хто сильніший!»
Волосінь кедрову кинув
Він в прозору чисту воду,
Марно відповідь чекавши;
Відповідь чекав він довго,
Тож кричав все голосніше:
«Ось принада, Князю-рибо!»
Нама, осетер, плавцями
Мляво рухав під водою,
Дивлячись на Гаявату,
Слухав крик його надмірний,
Зайвий галас і неспокій,
Поки не стомивсь від гаму;
І сказав тоді Кеножі,
Спритній щуці Маскеножі:
«У нахаби з’їж принаду,
Ліску рви у Гаявати!»
І відчув тут Гаявата,
Як напнулась ліска в пальцях;
Він почав її тягнути
Так, що стало сторч каное,
Наче дерево берези,
З білочкою Аджідомо,
Що скакала на вершечку.
Сповнивсь глумом Гаявата,
Як побачив Маскеножу,
Щуку, що тягнув нагору;
Коли стала зовсім близько,
Закричав він вниз, у воду:
«Іса! Іса! Посоромся!
Щука ти лише, Кеножа, –
Не та риба, котру хочу,
Ти не осетер, Князь-риба!»
Вмить униз на дно спустилась
Знічено вертлява щука,
Й осетер могутній Нама
Наказав для місяць-риби,
Для плаского Уґудвоша:
«В гордія візьми принаду,
Ліску рви у Гаявати!»
Звільна, мляво до поверхні
Уґудвош плив, місяць-риба,
Взявши ліску Гаявати,
Тягарем на ній підвісивсь,
Круговертю збурив воду,
Закрутив каное колом,
Швидко-швидко в пінних вирах,
Поки водяні крутелі
Не пішли на дальній берег,
Де іриси й очерети
Захитались, зашуміли.
Як побачив Гаявата
Диск блискучий під водою,
Що повільно піднімався,
Закричав з дошкульним сміхом:
«Іса! Іса! Посоромся!
Уґудвош ти, місяць-риба, –
Не та риба, котру хочу,
Ти не осетер, Князь-риба!»
Уґудвош на дно спустився,
Блискотлива місяць-риба.
Осетер могутній Нама
Знов чув крики Гаявати,
Знов чув клич на поєдинок,
Зайвий галас і неспокій,
Що розносивсь над водою.
Із піску на дні піднявся
Осетер сердитим рухом,
Затремтівши кожним нервом,
Стукаючи обладунком,
Бойові відкривши барви;
Гнівно вискочив стрілою,
Блиснув в сонячному світлі,
І ковтнув, розкривши пащу,
І каное, й Гаявату.
Вниз, у темну цю печеру,
Падав стрімко Гаявата,
Як колода в чорній річці,
Що стрибає на порогах;
В повній темряві жахливій
Щупав скрізь він безпорадно
І відчув – велике серце
Поруч в темряві пульсує.
Тож ударив він зі злості
Кулаком у серце Нами,
І відчув, як затремтіли
Нерви, мускули Князь-риби;
Вмить вода забулькотіла,
Як той кинувся від болю,
Змучений та очманілий.
Поперек поклав каное
Гаявата для безпеки,
Щоб в широкій пащі Нами
В метушні та колотнечі
Не ударитись, не згинуть.
Ну а білка Аджідомо,
З Гаяватою укупі,
Теж тягнула і штовхала
Із веселим цокотанням.
І сказав їй Гаявата:
«Білко, мій маленький друже,
Мужньо ти допомагала,
Тож прийми мою подяку
І також ім’я належне –
Відтепер тебе довіку
Будуть звати «Аджідомо»,
«Хвіст трубою» будуть звати!»
Нама, осетер, здригався,
Тяжко дихав під водою,
Потім стих, водою гнаний
Врешті-решт заскріб по гальці.
Здогадався Гаявата,
Що скребеться він об берег,
Що лежить уже на гальці –
Значить Нама, Князь-рибина,
Мертвий і уперся в берег.
Тут почув він шум і плескіт,
Наче безліч крил зібралось;
Крик почув і метушіння,
Наче хиже птаство билось;
Проблиск світла він побачив
Над собою в ребрах Нами;
Блиск очей чайок побачив,
Тих Кайошк, що заглядали
Крізь відтулину до нього
І одна одній кричали:
«Та це ж брат наш, Гаявата!»
Закричав до них він знизу
Криком радісним з печери:
«О, чайки! О, мої сестри!
Осетра убив я, Наму.
Більшими робіть щілини,
Кігтями їх розширяйте,
Щоб міг вийти я з темниці;
І віднині аж довіку
Люди знатимуть ваш подвиг,
Зватимуть Кайошк вас, чайки,
Так, Кайошк, Шляхетні Кігті!»
І крикливі дикі чайки
Кігтями і дзьобом дружно
Вишкребли щілини ширше
Між могутніх ребер Нами
І з темниці, з небезпеки,
З осетра товстого тіла,
З небезпеки водяної
Випустили Гаявату.
Став він поруч із вігвамом,
Став над краєм, над водою,
І гукнув стару Нокоміс,
Показавши для Нокоміс
Осетра товстого, Наму,
Що лежав на гальці мертвий
І чайки його клювали.
«Ось убив я Міші-Наму,
Князя-рибу! – прокричав він –
Глянь чайки його довбають,
Так, Кайошк, надійні друзі;
Не жени ти їх, Нокоміс,
Бо мене із небезпеки,
З тіла осетра звільнили,
Тож нехай їдять уволю,
Вола хай свої наповнять
Й полетять смерком додому,
До своїх гнізд на багнищах;
А тоді йди з казанами
Й жиру натопи на зиму».
Тож чекала до смеркання,
Поки місяць, Сонце Ночі,
Не піднявся над водою
І Кайошк, чайки, наївшись,
З криком не знялись від їжі,
І крізь захід полум'яний
Десь на островах не зникли, –
В очеретах мали гнізда.
Спати рушив Гаявата,
А Нокоміс до роботи
Стала в місячному світлі,
Аж змінило сонце місяць,
І край неба став червоним.
А Кайошк, чайки голодні,
Знову гамірні вернулись
З островів на свій сніданок.
Так підряд три дні й три ночі
Чайки і стара Нокоміс
Рвали жирне тіло Нами,
Аж пройшла крізь ребра хвиля,
І чайки більш не вертались –
Більш нічого не лишилось
На піску, лиш кості Нами.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю.
Henry Longfellow The Song of Hiawatha
8 Hiawatha's Fishing
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787474
дата надходження 14.04.2018
дата закладки 21.04.2018
...Вероятно, в духовном смысле Ватикан является преддверием чего-то не вполне земного или даже вполне неземного. Но в смысле практическом, вполне земном, Ватикан - это государство, пусть и самое маленькое по населению и площади, пусть и угнездившееся в сердце Рима и на ступенечке Святого Престола, который и является подлинным сувереном, но - государство.
Как у всякого, кто дерзает носить такой титул, у Ватикана имеется армия - те самые швейцарские гвардейцы. Папская гвардия - одно из древнейших в мире войсковых подразделений; созданная в 1506 году, она уступает по возрасту только трем полкам, по одному в Испании (1248), Англии (1337) и Франции (1479). В этот античный батальон попасть может далеко не всякий - мало швейцарского гражданства, высшего или среднего специального образования, курса военной подготовки в вооруженных силах Швейцарии и незапятнанной репутации. Еще потребуются рост как минимум 174 см, возраст от 19 до 30 лет, мужской пол и католическое вероисповедание.
Наверное, эта армия уступает всем прочим по численности, - всего-то 130 человек. Однако она совершенно не уступает никому по славе и доблести! - да, и пусть никого не обманут несколько комичные, хотя и чрезвычайно эффектные наряды и алебарды папгвардейцев.
Но сначала - откуда есть пошла гвардия. В XVI веке Святой престол оказался в сложной ситуации, когда сопредельные монархи то и дело шли друг на друга войной, часто по пути навещая и Рим, причем совсем не для поклонения святыням и Престолу. Сами Папы Римские тоже не чурались дел земных; так, папа Юлий Второй отличался особым боевым пылом и, по сути, провел все 10 лет своего понтификата (1503-1513) в беспрерывных войнах с соседями. До папства он был кардиналом в Лозанне, где близко узнал швейцарцев - а тогда, в XVI веке, швейцарские наемники считались одними из лучших, которых можно купить за деньги. И так Юлий Второй в 1506 году договорился с Конфедерацией, которая и отрядила в Рим 150 солдат.
Они были поражены тем, в каком плачевном - в смысле безопасности - положении находилась Церковь Христова, Мать Христианства! - по сути, любой заинтересованный злодей мог безнаказанно атаковать Святой Престол. И швейцарцы взялись за дело охраны Папы Римского и Ватикана со всей швейцарской пунктуальностью, тщательностью и неукоснительностью. И очень кстати взялись, и очень вовремя. И скажите, что воинственный Юлий Второй не пророк в отечестве своем.
Вот она, славная и героическая страница истории Папской Гвардии! 6 мая 1527 года войска императора Священной Римской империи Карла V осадили Рим. Двадцатитысячному войску императора противостояли 5000 солдат Рима и 189 Папских гвардейцев. Разумеется, Рим пал, был разграблен и утоплен в крови - захватчики казнили выживших защитников, а жертвы среди мирного населения превысили 45000 человек.
А Римский Папа Климент VII уцелел - благодаря своим гвардейцам. Язык не поворачивается называть их после этого наемниками! - ведь они не отступили под натиском превосходящего и безжалостного врага; вот этого за деньги купить нельзя. Из 189 швейцарцев 159 пали на ступенях Собора Святого Петра - их практически растерзали. Командир гвардии, капитан Ройст, был тяжело ранен и несколько позже убит в собственном доме, на глазах его жены. Уцелевшие швейцарцы под началом Геркулеса Голдли до последнего отбивались от наседавших императорских солдат, тем самым позволив Папе по специальному мостику Пассето ди Борджо бежать и укрыться в неприступном замке Святого Ангела.
...узнав это, смотрю на веселенькие наряды Папских солдат с иным чувством.
2018
Фото: Википедия
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787013
дата надходження 11.04.2018
дата закладки 14.04.2018
..Как в греческой мифологии все тщательно, заподлицо, ножа не вставишь! - Итак, жил на Крите некий Минос, тамошний царь. Он, среди прочего, любил похвалиться, что боги слышат и выполняют все его молитвы. И вот однажды он взмолился, чтобы ему прислали жертвенного быка - и вскоре из моря появился неимоверной красоты бык, белоснежный и, само собой, волорогий и волоокий.
А почему бык? - Дело в том, что этот Минос был сыном Европы, той самой финикийской царевны, которую похитил Зевс в личине шикарного быка. Зевс приплыл с Европой на Крит, где она и родила ему трех сыновей, Миноса, Радаманта и Сарпедона. Так что Минос испытывал к быкам сильные чувства, будучи в каком-то смысле сыном быка, пусть и далеко не простого парнокопытного.
Итак, молитва Миноса услышана, бык для жертвоприношения доставлен. И тут Минос совершил ошибку. Боги (вероятно, Посейдон, возможно, Зевс) ему вняли, а он от молитвы своей отступился, а их даром пренебрег. Царь отправил быка пастись на лужайках, а вместо него принес в жертву другого, второго по красоте быка. То есть Минос как бы поставил свое эстетическое наслаждение выше жертвы богам. Ну, скажите на милость, кому это понравится? Вот и олимпийцам это по вкусу не пришлось.
И завертелось. В далеких Афинах Дедал, гениальный мастер на все руки, воспылал завистью к Талу, своему племяннику, который играючись изобрел пилу и гончарный круг, каковые технологии немедленно пленили сердца греков. И Дедал пригласил племяша на Акрополь, якобы полюбоваться видом, а когда тот засмотрелся на винноцветное море, столкнул юношу вниз. Тал, понятное дело, разбился на смерть, а Дедал упрятал его тело в мешок и потащил к морю, однако был замечен, схвачен, уличен и приговорен. Казни он ждать не стал, а бежал на Крит, к Миносу.
Минос принял Дедала, а мастер принялся сооружать для царя разнообразные чудеса света (не сохранились); среди прочего, он создал самодвижущихся деревянных кукол, за представлением которых так любили понаблюдать Минос и его жена Пасифая. И вот как-то раз Пасифая после такого представления отозвала мастера в сторонку и в образных выражениях пояснила ему, что в лугах царя пасется такой бык, что... - и она закатила глаза и схватилась за сердце, а Дедал кивнул и соорудил полую деревянную корову, обтянутую коровьей шкурой, установленную на спрятанные в копытах колеса и снабженную складной дверцей. Сопровождаемый Пасифаей, Дедал прикатил "Троянскую корову" на пастбище, а сам незаметно удалился. Таким образом, свидетелей дальнейших событий, кроме Посейдона (или Зевса), который все это и затеял, не было, а Пасифая и бычок помалкивали.
Однако через положенное время Пасифая родила - так на свет появился Минотавр, чудовище с головой быка. Когда Минос пришел в себя после шока, он приказал Дедалу соорудить Лабиринт - дворец, в котором укрылась от позора царственная чета и где-то там в темных недрах - Минотавр. Дедала вместо с его сыном Икаром то ли этапировали с острова, то ли заперли в тюрьме, из которой они бежали на тех самых крыльях, которыми Икар так неразумно воспользовался. Последняя версия кажется невероятной, но не так давно некто повторил этот полет, так что не все в мифах от буйной фантазии греков, что-то они записывали с натуры, по горячим следам.
Но вернемся на Крит. После такого происшествия культ быка на Крите пришел в упадок; тот самый белоснежный, волорогий и волоокий красавец-бык, предоставленный сам себе, совершенно одичал и принялся опустошать окрестности (мстительность богов, знаете ли, сильная вещь). От этого бедствия островитян спас Геракл - он изловил быка, отвез его в континентальную Грецию и там выпустил пастись у Микен, царю которых служил. Но бык к тому времени одичал уже окончательно, а Геракл его не укротил: животное, обуреваемое какими-то чувствами, понеслось от Микен галопом через всю Аттику, пока не добежало до Марафона, где и принялось за старое: бодать и топтать.
А тут как раз в Афины пришел Тесей - на то время в Афинах правил Эгей, отец Тесея, но ни сын не знал отца, ни отец сына. Жена Эгея, волшебница Медея, сразу же сообразила, кто такой Тесей, и решила его извести, чтобы сохранить афинский трон за своими детьми от Эгея. Она подговорила царя поручить молодому человеку дело Марафонского быка в надежде, что бык растопчет наглого выскочку. Однако Тесей выжил; по одной версии, он заманил быка в грязь, где тот увяз, превратился в малоподвижную мишень и был добит героем; по другой - и мне она кажется куда как логичнее и тщательнее! - Тесей привел бычка в Афины, где тот наконец и встретил свою судьбу, изначально ему предуготованную богами - был принесен в жертву олипмпийцам.
Но и это еще не все! - Афиняне платили Миносу страшную дань, вы помните, юношей и девушек, которых пожирал Минотавр. И Тесей отправился на Крит вместе с очередной партией жертв, спустился в Лабиринт и там, наконец, поставил жирную точку во всей этой несуразной истории с быками: он убил Минотавра.
...ножа не вставишь!
2018
Картиночка: Тициан, Похищение Европы, 1560-1562 Ratto di Europa
Вариантов этих историй больше одного, поэтому возможны разночтения, за которые прошу пенять Диодору Сицилийскому и прочим рассказчикам, вплоть до Роберта Грейвса
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784271
дата надходження 25.03.2018
дата закладки 27.03.2018
Від трьох речей земля трясеться, ба й чотирьох знести не може:
раба, що зацарює; безумного, коли наїсться до наситу;
розпусної, що вийде заміж, і служниці, що успадкує по господині.
Приповідки: 30 (21,22,23)
Три речі землю трусять,
Чотири ж не знести,
І їх Агур набожний
У книгу помістив.
Чотири ці прокляття
У ряд він записав –
Слуга, котрий царює,
На перше місце став.
Служниця стане пані –
Не йди до неї в дім.
А дурень, як наїсться,
Засне – і лихо з ним.
Розпусна блуд покине,
Як стане до вінця;
Слуга ж, котрий царює, –
То безлад без кінця.
Повільний у роботі,
Швидкий до метушні,
Глухий до слів розумних,
Крикливий у сварні.
Уся могутність царська
Зміцняє глупоту.
А суд приймати мусить
Його лиш правоту.
Раніш служив у пана,
Тепер царює сам,
Та звик від прикриватись
Господаря ім’ям.
Веде його безглуздя
У пекла глибину –
Слуга, котрий царює,
Не визнає вину.
Дає він клятву легко,
Брехня йому не гріх,
Розтоптує довіру,
Боїться і своїх.
Міняє обіцянки,
Котрі так жде юрба,
Слуга, котрий царює,
Є гіршим від раба.
Rudyard Kipling
The Servant When He Reigneth
For three things the earth is disquieted, and for four which it cannot bear.
For a servant when he reigneth, and a fool when he is filled with meat;
for an odious woman when she is married, and an handmaid that is heir to her mistress.
PROV. XXX. 21-22-23.
Three things make earth unquiet
And four she cannot brook
The godly Agur counted them
And put them in a book --
Those Four Tremendous Curses
With which mankind is cursed;
But a Servant when He Reigneth
Old Agur entered first.
An Handmaid that is Mistress
We need not call upon.
A Fool when he is full of Meat
Will fall asleep anon.
An Odious Woman Married
May bear a babe and mend;
But a Servant when He Reigneth
Is Confusion to the end.
His feet are swift to tumult,
His hands are slow to toil,
His ears are deaf to reason,
His lips are loud in broil.
He knows no use for power
Except to show his might.
He gives no heed to judgment
Unless it prove him right.
Because he served a master
Before his Kingship came,
And hid in all disaster
Behind his master's name,
So, when his Folly opens
The unnecessary hells,
A Servant when He Reigneth
Throws the blame on some one else.
His vows are lightly spoken,
His faith is hard to bind,
His trust is easy broken,
He fears his fellow-kind.
The nearest mob will move him
To break the pledge he gave --
Oh, a Servant when he Reigneth
Is more than ever slave!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783454
дата надходження 20.03.2018
дата закладки 23.03.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.02.2018
Книга - скарб, а рідкісна книга - двічі скарб. Її здобуваєш у пошуках, очікуваннях і сумнівах; часом п’янієш від аромату типографської фарби або чхаєш від ядучого книжкового пилу; вдаєшся до хитрощів, поширених серед мисливців на скарби, іноді – до злочинів.
Колись - не так вже й давно, між іншим, – книгарень у містах наших і селах було чимало, видавництва друкували фантастичні наклади, а книжок бракувало. Класі, мабуть, у сьомому, я це відчув гостро; це дивним чином збіглося з переміною в моїх тодішніх інтересах і звичках. Дорогою зі школи додому - це 10 хвилин у зворотному напрямі – я вже не блукав години зо дві заплавою Веревчини, а прямував до місцевої книгарні, де й стирчав досхочу, досліджував полиці, чекав, чатував на скарб доти, доки той скарб не знаходив, або до тих пір, коли продавчиня починала підозрювати в мені крадія та зиркати в мій бік вкрай роздратовано.
Отак я здобув тоненьку книжечку казок Беатріс Поттер з її власними малюнками, тоді – «Сто років самотності» Маркеса, колись ще грубезний том Булгакова... - зараз вже назв усіх не пригадаю, але їх було не так вже й багато, беручи до уваги, скільки років я навідувався в ту крамничку – за розкладом школи з вересня до травня, а з червня до серпня – довільно, як заманеться. До всіх тих здобутків, за винятком Поттер, яка виявилася затонкою для такого фокусу, додавався «примусовий асортимент» - його заборонили набагато пізніше. До речі, один з моїх книжкових скарбів, обтяжений літнеліквідом, виявився двошаровим: до відвертого бестселеру причепом йшла книжечка Юрія Козлова, кілька повістей про дитинство - таке ж безжурно-щасливе, як і моє власне. Щастя! - так, а з іншого боку, загадка, таїна: хто вона була, та невідома рука, що підклала мені ті повісті? - Недбале, темне нечитайло або, навпаки, читайло просвітлене, дбале, з вишуканим смаком і почуттям гумору та зі схильністю до маленьких див, така собі Амелі Шуменського мікрорайону, фея-хрещена... – не знаю. Либонь, не всі таємниці потребують розгадок і лишаються прекрасними такими, як є – без відповіді.
Звісно, книжки я читав і до сьомого класу; я був читач зі стажем і залежністю, страждав на регулярні «зачити». Блукати долиною нині майже зниклої річки замість бігти в книгарню або бібліотеку тягнули мене саме вони – книжки. Розбурхана ними фантазія переносила мене разом із Веревчиною в такі дивовижні місцини та обставини, що годі було чекати нашого повернення звідти раніше за настання темряви – та не через моє боягузтво: читання вимагає жертв, і я йому пожертвував свій зір.
Одним із світів, які ми спільно з книжками створили на березі Веревчини, був світ пригод Томека Вільмовського. Власне, цей світ постав з небуття дещо раніше, ніж у ньому з’явився той малий поляк; одного щасливого дня я потрапив у справжнісіньку печеру Аладіна. Простора квартира в центрі Херсону була від підлоги до захмарної стелі напхана книжками – саме тими, яких бракувало по крамницях і бібліотеках. На щастя, не сорок розбійників, а присадкувата огрядна жіночка завідувала тією печерою скарбів; вивчивши мене крізь товстелезні скельця окулярів, вона коротко майнула правицею: заходь. І я зайшов і пропав; принаймні, рідні могли би вирішити, що я зник і мене треба розшукувати з собаками. Та я вчасно знайшовся – господарка печери зрозуміла, що відвідувач сам не піде, то ж вона виставила мене на поріг і нагадала, що за дверима навпроти мешкала моя бабуся. Отже, до бабусі я повернувся з першим томом епопеї – «Томек у країні кенгуру».
Епопею перечитав я двічі або й тричі, хоча зараз майже нічого не пам’ятаю, за винятком одної деталі. Але ця деталь фантастичним чином проникла в реальний світ і міцно пов’язала його з тим уявним світом, в якому я тоді чи не постійно перебував.
Штуцер! – Томек мало не на першій сторінці отримав від батька справжню зброю, разом із обов’язком постачати експедиції свіжину. Ну хто, скажіть мені, хто з хлопців не мріяв володіти неіграшковою зброєю? Хоч я сам, хоч усі мої однолітки, хоч книжкові діти – всі жадали «монтекрісто». А штуцер був не якимось там пневматом з тиру, а вогнепальною рушницею, яку довірили школяру; в першому ж порту, куди завітав пароплав «Алігатор» з Томеком на борту, у Порт-Саїді, арабський ворожбит напророкував (або наврочив) про ту рушницю – і все справдилося. А надалі Томек зі своїм штуцером (або й сам штуцер, хтозна) рятували себе та інших у найбезнадійніших ситуаціях.
Отже, весь мій арсенал рушниць було перехрещено на «штуцер» - щоправда, нічого в ньому не виявилося такого, що я міг би з упевненістю назвати цим загадковим ім’ям (ані Інтернету в світі, ані ілюстрацій в тій книжці не було). Тобто коли я полював на хижаків або боронився від ворожих тубільців або зухвалих каторжників, я намагався не дивитися на ту зброю, яку подумки називав штуцером; то було першокласне ніяковіння!
Та одного дня мама висмикнула мене просто з нетрів Амазонки та відправила виносити сміття. Я підхопив відро, підтюпцем побіг до сміттєпроводу, смикнув на себе важезну закривку, поспіхом вивалив вміст відра у смердючу темряву та остовпів. Ліворуч від сміттєпроводу стояв штуцер.
Зручна, наче для мене зроблена, рушниця лягала до рук, як рідна, коротко обпікала холодом, ніби нагадуючи про свій дійсний норов, а тоді миттю переймала тепло моєї руки так, що робилася її продовженням. Майстерно випиляна з деревини, рушниця була надзвичайно акуратно, просто ювелірно оббита жерстю, навіть не оббита, а ніби обтягнута нею, наче шкірою, так, що подряпатися було нічим, зате вона виглядала як сталева. Затвор, зрозуміло, було зроблено зі шпінгалета – традиційне, але дуже переконливе рішення, мабуть, тому що той шпінгалет був якийсь старовинний – тьмяний, масивний, він рухався м’яко, пружно, з виваженим супротивом, коли я «пересмикував затвор». Поза сумнівами, то був штуцер.
Де він узявся, хто його зробив, хто сховав у моєму під’їзді – невідомо. Можливо, справжній його власник завітав у гості, куди зі зброєю ходити було не прийнято; може, хтось чистив сміттєзвалище на балконі та не наважився вкинути рушницю в сміттєпровід, тому що штуцер був такий прекрасний або тому, що зброя могла заблокувати цей тонкий комунальний пристрій. Але коли бачиш таку річ – або рідкісну книжку – міркування подібного ґатунку якось не спадають на думку; хапай і тікай – ось і все. Так чи інакше, ні в кого з однолітків я штуцера того раніше не бачив, то ж я не вагався, схопив і втік.
Кілька років штуцер був моїм постійний супутником та улюбленою зброєю, а ще – тим, що арабський ворожбит пообіцяв Томеку: «найвірнішим другом, який ніколи не промовить до тебе слова». І я досі до найменших дрібниць пам’ятаю, як здобув ту зброю, в яких пригодах ми з нею побували, з яких негараздів врятувалися; я фізично відчуваю пучками її гладеньку поверхню – короткий опік холодом, а потім затишне надійне тепло.
А от куди штуцер подівся – жодної згадки, лишень дрібка непевних припущень, невартих паперу. Але розум – непосидюча сутність, і за десятиліття він таки напрацював власну гіпотезу. Я особисто вважаю її доведеною, мабуть, саме через брак доказів; мені не заважає навіть те, що штуцер зброя дульнозарядна та не має ніяких затворів-шпінгалетів. Гадаю, він повернувся туди, звідки виринув, – у ті світи, якими й донині подорожує Томек, а ще – діти капітана Гранта, брати і сестри Певенсі та всі інші тореадори з Васюківки.
Саме ті світи, до яких я сам повернутися вже напевно не можу, але якими, на щастя, досхочу наблукався в дитинстві.
2018
Фото: В будинку на передньому плані знаходилася та сама книгарня. Фото оприлюднив John Uvarov у групі "Старый Херсон" на Faсebook https://www.facebook.com/groups/oldkherson/
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778450
дата надходження 22.02.2018
дата закладки 24.02.2018
Здравствуйте, дорогие мои! Наконец-то выдалась свободная минутка, и я спешу уделить ее тому, что собирался сделать очень давно – написать вам письмо.
«Пишите письма!» - рекомендовал Остап Бендер и был совершенно прав.
Нет, сам я традиционное рукописное письмо ваял и традиционной почтой отправлял уже и не вспомню когда. Сами понимаете – когда в одной маленькой коробочке доступна местная, междугородная, международная и чем черт не шутит в самом недалеком будущем межпланетная телефония; и эта же коробочка может сделать фото или снять видео, подправить-отретушировать-улучшить-сделать-глазки и отослать вместе с какой угодно длины и причудливости текстом любимому или наоборот адресату, который получит это послание сей же миг; и она же, эта коробочка, может моментально оповестить несколько миллиардов однопланетников и о факте отсылки письма, и о его содержании; и когда с помощью этой коробочки, ежемесячно обретающий новый функционал и дизайн, ты находишься в режиме перманентного и даже не всегда осознаваемого контакта со множеством людей и даже нелюдей… - сами понимаете, какие уж тут письма!
Бумага, ручка, конверт, марка, поход к почтовому ящику или на почту, очередь, напряженные, а-ля Дональд-Ким переговоры со сварливой теткой в «едином окне» - в самом дурном смысле едином, потому что остальным трем недосуг… Ну кому все это нужно, когда в руке есть вот эдакий миниатюрный приборище, твой личный ундервуд, почтамт, фотовидеоаппарат и так бесконечно далее, как далеко простирается фантазия и на сколько хватает денег?
Осмартфонившись, человечество и в самом деле приобрело большую живость ума, натурализовав в своих руках изрядную долю искусственного интеллекта. Прикосновением пальца или голосом или чем черт не шутит в самом недалеком будущем в ответ на мысль, желание или нервный тик мы станем добывать просто из пространства всю и любую, нужную и не очень информацию чуть-чуть быстрее, чем можем даже представить себе, что она существует. Зазор между абстрактной идеей и ее практическим воплощением практически исчез – кажется, что бы ты ни выдумал, это либо уже было, либо существует и почти устарело, либо благодаря твоей мысли вот-вот материализуется – как у Льюиса: достаточно представить дом – и вот он. Кажется, еще не вполне это осознав, человечество оказалось в собственном будущем. Ну какая, снова я спрашиваю я вас, какая, девушка, баня, то есть почта, когда у него в квартире есть душ, то есть смартфон!
…Нет, друзья мои, я не стану прибегать к эмоциональным беспомощным аргументам и поминать символы, вроде «конвертиков на табле» этого самого смартфона. Я не стану (тут я так прячу глаза, что если бы вы меня видели, то воскликнули бы без всякого стеснения: врёт!) – да, так я не стану поминать, сколько раз рукописные письма становились если не героем, то мощным двигателем сюжетов книг и кино и как они ведут в счете против разного рода электронной корреспонденции.
Нет, я воспользуюсь аргументами еще более эмоциональными. Возможно, мы с вами – последнее поколение землян, у которых в домашних архивах хранятся пачки бумажных писем. И если бы мы задумались о том, какая огромная инфраструктура стоит за, например, СМС, нас бы поразила простота, доступность и подлинность обычного, безумно устаревшего письма! – Отправитель может написать его на чем угодно и чем угодно, просто из головы или из сердца, и точно так же, прямо в голову, а если повезет, то прямо в сердце доставить адресату. Конечно, если оба владеют одной и той же грамотой, но допустим.
Почерк – об этом вам расскажут графологи, как много сообщает о нас почерк. Но я не графолог, я сентиментальный и глупый человек, поэтому скажу одно: цифра никогда не станет такой личной, как рукопись. А еще ее можно пощупать, она имеет текстуру, запах, цвет, она бьет по всем нашим чувствам – а если в письмо вложен какой-нибудь глупый сухой цветок или детский рисунок, то бьет наотмашь.
Помню, в Голландии меня очень удивляло, что разного рода конторы, вроде ДачТелеком или Маастрихт-видеопрокат, спрашивали у меня не документы, а письма, хотя бы конверты от писем в мой адрес. Если человек получает письма, он существует, и существует в определенном месте и в конкретном времени. Ни когито эрго сум, ни смартфоно эрго сум, ни мыло эрго сум не работает! – но хватит об этом, это совсем не эмоциональный аргумент от сентиментального человека (да, да, закроем тему, рукописи не горят, очень трудно подделываются и служат куда более веским доказательством, чем всякого рода виртуальная корреспонденция… Хотя если это признание в любви – как вам доказательная сила такого эмоционального аргумента?)
А теперь о главном – лично для меня. Не знаю, как другие пишущие люди приобрели свой навык, стиль и манеру письма, но знаю, откуда взял это я. Все это началось с папиных писем из «морей» – мелованные листы А4, покрытые ровными строчками слов, как бы летящими чайками, вовсе не буквами написанными, с причудливым обратным адресом вроде ЦВА или ЮВА и названием корабля или – а это уже совершенно запредельная романтика! – именем миссии для моряков, например, «Летящий Ангел». Все началось с этих писем, которых мы ждали, пожалуй, с большим нетерпением, чем Нового года; несколько позже я радостно узнал в папиных письмах голоса Дэфо и Сабатини (как минимум), как теперь узнаю их в своих. Не только прочитанные книги, но и прочитанные письма – вот что нас делает, и, быть может, письма даже в большей степени, потому что письмо – это та же книга, но адресованная только тебе и никому больше.
Пожалуй, еще два-три абзаца – и я выйду за объем книги, которую собирался вам не без корыстных мотивов порекомендовать (надеюсь, все уже поняли, что это письмо вам пишет практичный, расчетливый и холодный человек?). Итак, со дня на день в книжных магазинах страны появится сборник рассказов «Теплі історії в конвертах» от Видавництво "Брайт Стар Паблішинг" - а 14 февраля, в 45-ый день года, День дарения книг и святого Валентина, в Книгарня Є по адресу Хрещатик, 46 состоится презентация этой книги (начало в 18.30, вход свободный подробности на странице мероприятия https://www.facebook.com/events/392041764553474/ ).
Я собираюсь быть; если кто будет проходить мимо – заглядывайте. В книжке, кстати, есть и мой рассказ, а в рассказе будут и письмо, и путешествие, и даже небольшая война – я беззастенчиво попользовался всеми основными сюжетами мировой литературы, хотя и в микроскопических масштабах. Я не могу вам обещать ни удовольствия, ни пользы от чтения моего рассказа – но автограф свой я вам обещаю и даже гарантирую. Да и просто – [s]никогда[/s] давно не виделись, пора, так сказать, зачистить контакты!
До встречи 14 февраля.
Искренне ваш, я
П.С. Пишите письма!
#БрайтБукс #ТепліІсторіїВКонвертах #ТепліЗустрічі #Анонс #bookgivingday
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776324
дата надходження 11.02.2018
дата закладки 15.02.2018
[b]Предновогоднее. .[/b]
автор: Ольга Ратинська
[i]В кораллах,подчищая клешнёй тюнинг
Без маски в перевёртышах зимы
Рак не краснеет от стыда в снегах вокала
Бока неброские ,- дыханием волны
...захлопни дверь, сквозит в душе на перекрестках
Не виден след бродячих псов,- глаза пусты..
Рождённый ползать,- не взвлетит порывом лоска
Мы птицы в клетке, только я, и только ты..
Не смотри им вслед, любимый!
Не встречай не жди измен..
Переменится их имя..
В твоих перьях
джентльмен..
...захлопни дверь, души, шаги, с надрывом
По тоненькой верёвочке ходы
И.. клавиши.. семерки с перерывом
Играй, пиано, главные коды---
В жизни важна лишь любовь
Она безсмертием гудит шальной проводкой
Рифмуется легко, стальная кровь
Защитница Ладья Крутая Лодка..
Под парусом.. Глубокие моря
Шакалы не стремятся прыгнуть в омут .
Тюнинг в клещне-----горит моя заря!
Посмеет кто,,,--тот и на дне потонет
В океане моей Луны..[/i]
адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768258
---
[i]Если ты нелюбим ещё мною
Если кровь мармеладом стоит
Войди в поле моё роковое
Ощути в моём теле магнит… [/i]
адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751240
---
[i]В пародии также использованы мотивы:
А. Пушкина "Пророк", "К Чаадаеву" и
Л.Рубальской "Напрасные слова"[/i]
[b]Напрасные слова[/b]
[i][b]/около-новогодняя пародия/[/b][/i]
Плеснула колдовства в хрустальный мрак бокала –
Покрылись тюнингом неброские бока,
Рак свистнул на горе, клешня отпала,
Порывом лоска отросла с пером рука.
Замкнуло в голове шальной проводкой –
Рифмуется легко: «[i]Любовь. Луна. Морковь.
Защитница. Ладья. Крутая. Лодка…[/i]»
Конгениально! Мармеладом стынет кровь!
А перлы пёрли, громоздясь в полип кораллов,
Глаголом выжигая хо́ды и коды́:
«[i]Рак не краснеет от стыда в снегах вокала[/i]», –
Такое не потонет никогда!
Увы:
Стерпела всё, но кончилась бумага…
«Эй!..»
С кем-то, в перьях, шепчется барме́н.
Индеец Джо? Киркоров? Леди Гага?
По оперенью судя – джентльмен!
Семёрки три* тяну, но с перерывом,
Кайфуя в перевёртышах зимы!
Вдруг слышу за спиной шаги с надрывом,
Подходит тот пернатый господин.
«Души в себе, пожалуйста, порывы!!!» –
Взмолился Шестикрылый Серафим.
----------
* Портвейн "777" - бормотуха такая...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770312
дата надходження 08.01.2018
дата закладки 12.01.2018
*
открыл дверь – и дух
тут же перехватило.
зима на пороге
*
подморозило.
убираю в кладовку
дежурный зонтик
*
прогнозы сбылись.
иду, похрустывая
ледком на лужах
*
первый снег
гнездится и празднует
новоселье
*
снежит за окном.
между рам цепенеет
поздняя муха
*
веточкой вербы
в любви своей признаю’сь
на первом снегу
.
*
вместе со снегом
авто увозят мои
поздравления
*
первый снег.
тату на «Москвиче»
в виде сердечка
*
на первом снегу
– вышитые крестиком –
птичьи дорожки
*
первый снег.
брезгливо трясёт лапой
соседский кот
_______________
© Сергей Дунев
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763616
дата надходження 02.12.2017
дата закладки 04.12.2017
*вільний переклад вірша Ron Koertge (оригінал і анімаційний фільм за віршем нижче):
Пакую валізу, як вчив мене тато:
"Спочатку навколо усе розкладай.
Бери половину, все решта занадто.
Білизну в сувої щільненько згортай.
Тоді сорочки, аби їх не зібгати.
Штани лише навпіл. В проміжки ховай
Шкарпетки (оцих не буває багато).
Пасок. Черевики під кришку додай.
Пальто надягай і сміливо рушай".
Валізу із татом складав я ізмалку,
Шкарпетки згортав у незграбні кавалки,
Бувало, між речі, регочучи, ліз.
Отак ми єднались. Навколо валіз.
У років дванадцять я міг вже за тата
Заплющивши очі, валізу зібрати.
І мама те саме зробила б, можливо,
Та навичок їй бракувало важливих.
Коли ж тато в подорож знову рушав,
Я завжди від нього на слово чекав.
Він слав СМС - о, небесная манно! -
Для мене важливе його: "Бездоганно".
Жахливий був похорон. Тато лежав,
І простір порожній його огортав.
Я плакав і думку крізь сльози гадав:
"Того, хто цей простір отак занедбав,
Ніхто пакуванню валіз не навчав".
2017
NEGATIVE SPACE by Ron Koertge
My dad taught me to pack: lay out everything. Put back half. Roll things that roll. Wrinkle-prone things on top of cotton things. Then pants, waist-to-hem. Nooks and crannies for socks. Belts around the sides like snakes. Plastic over that. Add shoes. Wear heavy stuff on the plane.
We started when I was little. I’d roll up socks. Then he’d pretend to put me in the suitcase, and we’d laugh. Some guys bond with their dads shooting hoops or talking about Chevrolets. We did it over luggage.
By the time I was twelve, if he was busy, I’d pack for him. Mom tried but didn’t have the knack. He’d get somewhere, open his suitcase and text me—”Perfect.” That one word from him meant a lot.
The funeral was terrible—him laid out in that big carton and me crying and thinking, Look at all that wasted space.
Трейлер: https://youtu.be/W9HrvEbH0ic
Анімація представлена в рамках конкурсної програми 24-го міжнародного фестивалю анімаційного кіно КРОК, що відбувається цього листопада в Києві, в Будинку кіно
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762182
дата надходження 25.11.2017
дата закладки 25.11.2017
Все рыбы мрачны и угрюмы
они, как песчаные дюны
им плахой рыбацкая снасть
безмолвен и сом и карась
ни слов, ни гримас, ни улыбок
о, бедные, тихие рыбы!
во всех, поперек и вдоль
лишь мерно течет хладнокровь
и тайну, что скоро конец
не выдаст немой тунец
и даже премудрый пескарь
не знает про месяц январь
а дать осетрам умы
то прокляли б ценность икры!
туманные, скользкие рыбы
под толщей воды укрытые
над дном невесомо парят
и жабрами шевелят.
Так люди угрюмо печальны
иные, как след на песчанике
у тех, что за гранями зла
поистине, рыбьи глаза!
слова и гримасы улыбок
фальшивы бывают и зыбка
как мелкая рябь на болотце
их давка за место под Солнцем!
и толщей небес укрыты
спят сытые, ждут ненасытные!
несчастные и голодные,
невольники и свободные!
о, бедные, тихие люди!
на вечность глядящие строго
сжигая огнем свечу
а вдруг у вселенной не будет
ни пазухи и ни Бога?
но вдруг за последним порогом
кто-то хлопнет тебя по плечу?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742931
дата надходження 21.07.2017
дата закладки 23.11.2017
Все рыбы мрачны и угрюмы
они, как песчаные дюны
им плахой рыбацкая снасть
безмолвен и сом и карась
ни слов, ни гримас, ни улыбок
о, бедные, тихие рыбы!
во всех, поперек и вдоль
лишь мерно течет хладнокровь
и тайну, что скоро конец
не выдаст немой тунец
и даже премудрый пескарь
не знает про месяц январь
а дать осетрам умы
то прокляли б ценность икры!
туманные, скользкие рыбы
под толщей воды укрытые
над дном невесомо парят
и жабрами шевелят.
Так люди угрюмо печальны
иные, как след на песчанике
у тех, что за гранями зла
поистине, рыбьи глаза!
слова и гримасы улыбок
фальшивы бывают и зыбка
как мелкая рябь на болотце
их давка за место под Солнцем!
и толщей небес укрыты
спят сытые, ждут ненасытные!
несчастные и голодные,
невольники и свободные!
о, бедные, тихие люди!
на вечность глядящие строго
сжигая огнем свечу
а вдруг у вселенной не будет
ни пазухи и ни Бога?
но вдруг за последним порогом
кто-то хлопнет тебя по плечу?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742931
дата надходження 21.07.2017
дата закладки 22.11.2017
...Вдоль полосы для общественного транспорта медленно, запинаясь, словно пьяный, движется темно-грязный Ланос. Он явно выискивает место для парковки - полоса с пометой А (ААААА - буква неестественно вытянутааааа) занята вовсе не автобусами и троллейбусами, а припаркованными авто. Вот в щели между ними и тыкается Ланос.
Из переулка вылетает полицейский Приус и лихо куда-то намеревается, помаргивая синим, но вдруг словно упирается в невидимую упругую стену, воздвигнутую посреди улицы. Притормозив, он бочком пробирается между автомобилями к правой обочине и пристраивается за Ланосом, который все еще мыкается у запретной для него полосы. Ничего не подозревая, Ланос нащупывает место для парковки, а за ним, весь хищно подобравшись, излучая настороженный азарт, бесшумно крадется Приус.
Дождавшись, пока Ланос нашел место и даже встал на него одним колесом, Приус подлетает к нему чуть ли не вплотную и обрушивает на него всю свою светомузыкальную мощь. Застыв на какую-то долю секунды, Ланос встает на дыбы и рвет с места, визжа колесами и выбрасывая из выхлопной трубы оранжевые протуберанцы.
Приус аккуратно паркуется на обнаруженном Ланосом месте, хлопают дверцы, полицейские скрываются в придорожной закусочной. Время-то - обеденное, а полицейские - тоже люди.
Вот это был бы хороший финал. Но Приус игнорирует соображения такого порядка, выруливает от обочины и катит дальше. Его синий огонек подмигивает с очевидным удовлетворением. Нет, все-таки полицейские - тоже люди. Так славно поиграли!
2017
Фото: https://vi.ill.in.ua/m/950x0/1026939.jpg?t=635844781386080635
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761637
дата надходження 22.11.2017
дата закладки 22.11.2017
Одного літа Юркові батьки вчинили таке, чого вони не робили ані до, ані після, а Юрко навіть уявити собі не міг. Вони на цілий місяць обмінялися квартирами з іншою родиною. Це мало певний стосунок до батькової роботи, та Юрко цим стосунком не опікувався. Інша родина жила в іншому місті, а інше місто стояло над морем. Юрко бував там і раніше, але отак, щоб жити, та ще й цілий місяць, та ще й так, ніби ти не турист-відпочивальник, а корінний мешканець приморського міста – про таке можна було лише мріяти. Тому Юрко не надто засмутився тим, що один літній місяць, яких у році було аж три, він проведе в місті, а не у своєму улюбленому селі на березі Лиману.
На новому місці все було новим. Усі звичні деталі міського краєвиду розташувалися в незвичному порядку, а від того не лише краєвид, але й самі ті деталі видавалися незнайомими. Юрко за місяць призвичаївся до міста, але так і не позбувся радісного передчуття якоїсь несподіванки або навіть відкриття, що охоплювало його щоразу, коли він виходив на прогулянку, один або з батьками.
І, звісно, море та кораблі. Вони перетворювали провінційне містечко на місце фантастичне. Вузькі вулиці несподівано розчахувалися у простір, пронизаний серпанками золотавих сонячних відблисків, впиралися просто в бездонну синяву або нерослинну зелень вод. У просвітах між будинками несподівано й безгучно пропливав велетенський чорний корпус, увінчаний вишуканою білою надбудовою. Око, від самого ранку втомлене нещадним південним сонцем, зненацька розрізняло чорні та сірі щогли серед вуличних ліхтарів, стовпів і дерев. І завжди, будь-якої години дня та ночі, над містом лунали гудки та сирени суден та спліталися з Юрковими сновидіннями й фантазіями.
Так, чудове було те місто! – Аби Юрко був трохи старшим або знав трохи більше, він би збагнув, що опинився в найдивовижнішому з усіх міст, які йому вже судилося відвідати. Адже просто в нього під ногами, під тонким шаром рудого каменистого ґрунту, лежали тисячі років багатющої історії, спадок Еллади, Давнього Риму, Візантії та Блискучої Порти. Та про ці скарби Юрко замислився лише за кількадесят років, з ностальгією вдивляючись у чорну цяточку на мапі; а тепер надзвичайність цього міста вимірялася лише тим, що лежало на поверхні: близькістю моря та кораблями.
Просто будинку, в якому тепер мешкав Юрко, лежало озеро. Воно було доволі велике та, напевно, штучне – такі бездоганні прямокутні обриси в природі не трапляються. Проте на його берегах ріс цілком натуральний очерет, а на воді гойдалися неіграшкові качки. Юрко, пристрасний рибалка, вирушив до водойми, щойно помітив її з балкону.
Зблизька озеро справило на Юрка гнітюче враження. Його прозорі непорушні води здавалися мертвими. Озеро було забите баговинням, скрізь у воді тяглися його зелені та брунатні пасма. Лише віддалік од берега сяяли невеличкі віконця та дзеркальця води, вільної від твані та водоростей. Юрко подумав собі, що місцевий водяник так занедбав власну бороду, що вона поступово полонила озеро та позбавила життєвого простору і водних мешканців, і свого жахливого господаря.
Проте на березі куняли рибалки з вудками. Вони здебільшого лишалися такими ж нерухомими, як і води озера, але час від часу хтось із них підстрибував, хапався за вудку та щось підсікав. Іноді рибалки навіть витягали з води сріблястих рибинок. Юрко дослідив їхні відерця та з’ясував, що в озері мешкали самі карасі. Навіть не карасі, а карасики, завбільшки з Юркову долоню. Зрозуміло, для справжнього рибалки здобич – не головне, головне – азарт; у свої юні роки Юрко цю істину вже пречудово засвоїв. Тому він поспіхом спорудив незграбну вудку та приєднався до рибалок.
Та от халепа: на ближньому березі озера зручних для риболовлі місць виявилося небагато, і всі вони були зайняті місцевими рибалками. Рибалки ті були переважно пенсійного віку, тому нікуди не поспішали, а на лови збиралися ґрунтовно, прихопивши з собою пакунки бутербродів і термоси з чаєм. Юрко міг би чекати дуже довго, поки хтось із них, втомлений азартом або задоволений здобиччю, звільнить купину, з якою можна закинути вудку. А решта берегів озера так щільно заросла очеретом і тростиною, що дістатися води було неможливо.
Юрко засмутився. Дорогою додому він почав відчувати справжню образу. Йому навіть здалося, що місцеві рибалки вигнали його з озера. І він відчув такий жаль за собою, що кинув свою важезну вудку під будинком та вчвал гайнув сходами додому, схлипуючи та втираючи сльози.
Тато, сам великий шанувальник риболовлі, вислухав Юркові плутані скарги з неабияким співчуттям. Потім він подивився з вікна на озеро, глянув на нього якимось особливим і прискіпливим поглядом, а тоді сказав: «Ходімо. Я знайшов тобі місце. Вся риба твоя».
У дворі тато підібрав кинуту Юрком вудку та повів його до віддаленого берега озера. Юрко намагався пояснити, що там – очерет, до води не дістатися, краще вигнати когось із місцевих пожадливих риболовів, які обсіли весь ближчий берег. Але тато загадково посміхався та прямував ледь помітною стежиною до якогось місця, яке він, мабуть, угледів з вікна.
Йшли довго. Юрко почав втомлюватися, відчувати спрагу та жалкувати, що звернувся по допомогу до тата. Дорослі завжди пропонують свої дорослі рішення дитячих проблем, забувають, що дитячі проблеми потребують дитячих рішень… Нарешті, тато зупинився та вказав Юркові на щось в очеретах. Той придивився та помітив сіро-блакитний дашок, прихований серед зелених стеблин, брунатних качалочок і пухнастих волотей. Дерев’яний будиночок, які зазвичай споруджують на міських водоймах для качок і лебедів, стояв на маленькому пло́ті, зовсім недалеко від суцільної стіни очерету.
– Звідси ти зможеш вудити справжню рибу, – сказав тато. – А там, – і він зневажливо кивнув на окупований пенсіонерами берег озера, – там самі жаби та п’явки.
Проте Юрко не дуже зрадів. Як потрапити до будиночка? Тато пояснив. Треба пройти крізь зарості очерету, тростини та рогозу, приминаючи їхні стебла ногами. Потім зробити три-чотири кроки дном озера та видертися на пліт, на якому стояла хатка.
Юрко сполотнів. Добре, нехай комиш, тростина, рогіз. Але лізти в цю повну баговиння незнайому воду… Вода була прозора та напевно мілка, проте Юрка охопив жах від самої лише гадки, що ця нерухома вода може бути дуже глибокою та приховувати чудовиськ кошмарного ґатунку. Він миттю уявив, як там, в прохолодній глибині, ці страхіття терпляче й сторожко чекають, коли він, нарешті, спустить у воду бодай одну ногу. Він вже бачив цю картину їхніми очима: на світлій далекій поверхні з’являється чорний контур стопи, а до неї звідусіль летять стрімкі ікласті тіні…
Та за кілька хвилин Юрко вже стояв на пло́ті. Тато так влучно добирав підбадьорливі слова, що він і незчувся, як зробив оті чотири кроки у воді, що ледве сягала метрової глибини. Татові слова ніби й не заперечували чудовиськ, але вони відвертали всю увагу Юрка на дещо інше, з чудовиськами ніяк не пов’язане. Тепер Юркові всі його страхи видавалися сміховинними; нині він міг би здолати вбрід або вплав ціле озеро. Він квапливо махнув татові рукою та закинув свою незугарну вудку.
Юрків рибальський азарт вичерпався годині за дві. Він так нічого й не спіймав; чи то вся риба пішла до іншого берега, принаджена місцевими рибалками, чи то місцеві рибалки невипадково опанували саме той берег. Юрко налаштувався додому.
Та щойно він опустив у воду одну ногу, всі підбадьорливі татові слова вилетіли йому з голови, і він знову побачив те, що бачили страхітливі чудовиська з дна озера. Пліт, оточений дрібними лінькуватими хвильками, ніби завислий у височині, з плота спускається нога, а до неї звідусіль линуть стрімкі ікласті тіні… Юрко похапцем підібрав ногу та налякано втупився в нерухому воду.
Він чудово знав, що озеро довкола пло́ту мілке, а ніяких чудовиськ у ньому немає. Він би знову зробив ті чотири кроки до заростей під берегом, якби хтось відволік його увагу від картин, що малювала його уява. Юрко заплющив очі, і негайно на внутрішній поверхні повік замерехтіли акули, косатки, мурени, крокодили, іхтіозаври та решта зубатих істот, бачених у музеях, енциклопедіях та по телевізору. Зрозуміло, що всі вони, а також більш грізні та небезпечні потвори, яких наплодила Юркова уява, панували цим озером безроздільно. Вони не вполювали Юрка на шляху до пло́ту тільки тому, що вирішили затягнути його в тванисті глибини без свідків, аби нічим не видати своєї присутності в цих водах.
Шлях до берега відрізано. Що робити? Юрко роззирнувся, але в цей час робочого дня поблизу нікого не було. Сонце виливало на озеро таку нещадну та гнітючу спеку, що найстійкіші рибалки, здається, пішли або поховалися в тіні під деревами. Юрко лишився на озері сам.
За озером, на тому березі, через дорогу, стояв будинок, де тепер мешкав Юрко. Відлічивши чотири поверхи – Юрко жив на п’ятому – він почав відшукувати свій балкон. Може, тато зараз стоїть на балконі, спостерігає за ним, і варто лиш махнути рукою, і його обов’язково помітять і негайно прийдуть і врятують? Однак на балконах нікого не було.
Юрко почав втрачати надію та навіть налаштувався заплакати, аж раптом проста й щаслива думка майнула його головою. Адже це приморське місто, багато хто з його мешканців – моряки, а якщо не моряки, то їхні родичі, друзі або знайомі. Тобто чи не кожен в цьому місті знається бодай на деяких морських сигналах і напевно – на сигналах лиха, адже порятунок тих, хто терпить лихо, - святий обов’язок кожного, хто пов’язав своє життя з морем або з людиною морського фаху.
Звісно, Юрко не мав ані радіопередавача, аби заповнити ефір сигналами SOS, ані вогню, аби влаштувати багаття, ані сигнальних ракет. Та нещодавно він читав у якійсь книзі, що сигнал лиха можна подавати руками. Треба повільно піднімати та опускати розведені в сторони руки; той, хто помітить такий сигнал, що сповіщає про смертельну небезпеку і благає про допомогу, обов’язково відгукнеться.
В книзі не йшлося про те почуття, з яким людина подає такий сигнал перед обличчям безкраїх вод, незворушних небес і смертельної небезпеки. Але тепер, стоячи на пло́ті, за кілька кроків од берега, квапливо піднімаючи та опускаючи розведені руки, ніби намагаючись злетіти, Юрко раптом збагнув, скільки відчаю та надії вкладають моряки в цей простий рух. Це благання зверталося не до пустельного обрію, а до чогось інакшого – всезнаючого, всемогутнього та милостивого, що спрямовує допомогу та рятунок усім, хто потерпає лихо та благає про спасіння, - на море, на суші та скрізь, куди ведуть людину покликання, обов’язок або цікавість.
Та поки що береги озера, вулиці та балкони будинку за озером стояли пусткою. Десь поруч із гуркотом котила вантажівка, завивала сирена в порту, їй відповідав низький потужний гудок із затону. В небі безгучно креслив білу пряму реактивний літак. Зовсім недалеко були люди, точилося чудове та дуже цікаве життя, а Юрко пропадав за два кроки від усього цього. Він ще раз глянув на нерухому воду навколо пло́ту, і його раптом охопило надпотужне нестерпне почуття неправильності та безглуздості такого пропадання. Втримати цей почуття в собі було неможливо, і воно вилилося, та не сльозами, а гучним, на межі Юркових можливостей криком.
- Тато! ТАТО! – волав Юрко, не відводячи погляду від балконів і вікон п’ятого поверху такого близького й такого недосяжного будинку. Йому здавалося, що звук його голосу зовсім недалеко пролітає понад озером, не далі його середини, а там без сплеску падає у воду та повільно опускається в баговиння, на дно, лякає риб, п’явок, іхтіозаврів та інших істот, якими Юркова уява заселила водойму. Юрко відчував, що так він зможе волати недовго, і вже збирав сили для останнього, найголоснішого крику, який напевно зірве йому голос та, можливо, долине до батька, аж раптом штори на балконі п’ятого поверху ворухнулися, там з’явився чоловік – тато!!! – і махнув рукою. Врятований! – його почули, і допомога прийде.
…Татові навіть не було потреби повторювати свої підбадьорливі слова. Щойно він з’явився на березі, Юрко миттю стрибнув у воду і за кілька секунд вже продирався крізь пружні стебла. «Дай-но руку, Робінзон!» - гукнув тато, а Юрко не руку – всього себе кинув батькові, обхопив його руками та ногами та притисся щокою до батькової щоки, обдряпавшись щетиною. Так тато й ніс Юрка аж до самого дому, гладячи йому спину та стиха сміючись.
2013; переклад українською автора 2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761292
дата надходження 20.11.2017
дата закладки 22.11.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.11.2017
(Спроба огляду донецької літератури та філософії)
«Я кличу смерть - дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот...
...........................
І на мистецтво під п'ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!»
(Вільям Шекспір)
Визнаю – з деяким здивуванням я відреагував на прохання одного мого старого знайомого написати огляд донецької літератури. Я ще запитав про коректність такого терміну «донецька література». На це мій знайомий (залишу його ім’я incognito) відповів, що якщо існує у нашому зворохобленому світі таке поняття як «англомовна ірландська література», то чому б і не бути такому поняттю як «донецька література». На моє питання, що він має на увазі під цим поняттям, він відповів, що хотів би бачити втілення на папері писання, точніше есею про поетів і письменників, що народились в Донецьку, жили і писали в Донецьку. І це все одночасно. Я додав: «І померли в Донецьку», на що знайомий відповів: «Це не обов’язково – помирати. Ну, як мінімум, що жили і писали в Донецьку всеньке своє життя». Справді – щодо «народились» тут проблематично, бо Донецьк – це мегаполіс, що виник de novo серед степу по волі дивака-кельта Джона Джеймса Х’юза. І жителі його – або поселенці, або нащадки нещодавніх поселенців на колись неозорому Дикому Полі. Мій знайомий (такий же творець текстів і гравець словами, що і я) просив написати конче про вартісних авторів, а не графоманів (начебто є якість критерії крім суб’єктивних). Я би так і знаходився в стані перманентного здивування, якби аналогічна пропозиція не надійшла би мені від одного товстого часопису. Я взагалі то, дуже поважаю товсті часописи. Я навіть тривалий час носився з ідеєю заснувати в Донецьку товстий літературний часопис «Кальміус». Шкода, що ця ідея так і лишилася ідеєю. І то не по причині браку талановитих авторів. Отже, есей я вирішив написати. І назвати його вирішив «Спроба огляду донецької літератури та філософії». Бо саме в Донецьку простежується рідкісний для літератури феномен – майже всі автори: поети і прозаїки лишили нам крім всього іншого ще й свої філософські твори, часом вельми оригінальні. До того ж поезія донецьких авторів різних часів була глибоко філософською, навіть якщо то була пейзажна поезія. Потім я від такої назви відмовився – бо «неможливо осягнути неосяжне», як казав Козьма Прутков. Я зупинився на назві «Елегії Донецька», обмежившись авторами, що писали елегії або називали свої твори елегіями, бо саме елегія, як жанр була біля витоків літератури в Донецьку і нині є найбільш популярним жанром серед донецьких літераторів. У цьому есеї я зумисне не торкаюся літературної групи «Забой» 1920-тих років, не згадую про письменників цієї групи - Олексія Селівановського, Бориса Горбатова, Михайла Снєжина, Григорія Баглюка, Павла Безпощадного, Миколу Олейнікова, Порфирія Трейдуба, Фелікса Ковалевського, Валентина Харчевнікова та багатьох інших. Літературна група «Забой» декларувала себе як літературна група Горлівки. По тій же причині не згадую і літературне об’єднання «Кочегарка», редакція якої була там же. Крім того про цих літераторів потрібно писати окремо і багато. І до елегій вони не мають ніякого стосунку. Зупинюсь на авторах, що жили і працювали саме в Донецьку. Незаслужено забутих, але гідних пам’яті.
Кинувши погляд на донецьких літераторів дивує в першу чергу ось що. Твори їх відірвані від епохи – актуальність чи політичні підтексти там шукати годі (за рідкісним виключенням), твори їх нібито позачасові. Більше того, відносно смаків та вподобань різних епох (а в ХХ столітті десятиріччя – то епоха!) автори з Донецька начебто плили супроти течії, випадаючи з літературної «моди» свого часу, писали те, що або вважалось анахронізмом, або навпаки, випереджало час. Можливо, саме тому вони і були незаслужено забуті.
Писати про літературу Донецька можна виключно в історичному контексті. Це звучить парадоксально – Донецьк завжди був самою сучасністю (начебто) і знаходився ніби поза історією, постійно у теперішньому часі – виключно в present continuous. Але це ілюзія. Будучи втілення модернізму в урбаністичному розумінні цього слова і тим паче в літературному, втіленням індустріальної та постіндустріальної цивілізацій, Донецьк творив історію, а не озирався назад. Саме це творіння і є найбільш цікавим. Але нині це історія. Нажаль. Нині Донецьк випав з часопростору і продовжує лишатися собою хіба в запіллі та у вигнанні.
Отже, почнемо з витоків. Першими літераторами Донецька (тоді ще Юзівки), яких ми можемо назвати певно, були три автори, що випустили друком у 1903 році альманах «Степовий вітер». Це доволі тоненька книжечка, друкована на дешевому папері мізерним накладом, що навіть не вказаний. На титульній сторінці писано: «Юзовка 1903 Типографія Трѣпова». Судячи по всьому то взагалі перша книжка друкована в Юзівці, можливо, навіть, напівзапільно і, безсумнівно, за рахунок авторів. На цій же титульній сторінці значиться, що це альманах літературної групи «Ліхтар». Про цю групу мало писали, хоча вона цікава хоча б тим, що існувала як до, так і після революції, що було рідкістю в історії літератури Срібного віку. В альманасі твори всього трьох авторів: Андрія Козловського (1876 – 1937), що був відомий у літературі та публіцистиці під псевдо Сергій Волін, Володимира Шохрана (1880 – 1937) та Григорія Матанова (1985 – 1937). Про життя і творчість цих авторів відомо доволі мало. Андрій Козловський майже все своє життя прожив в Юзівці, там же і працював земським лікарем. Після революції і громадянської війни, які зумів пережити, фаху свого не залишив і лікував людей мало не до свого останнього дня. Де він отримав освіту – не зрозуміло. Мені цього так і не вдалося вияснити. Відомо тільки те, що лікарем він був, як то кажуть «від Бога». Як земський лікар він був лікарем універсальним – одночасно і хірургом, і педіатром, і акушером, і окулістом, коротше всім. Як у нього ще вистачало часу на літературу і філософію при нескінченному потоці пацієнтів і браку лікарів у Юзівці – незрозуміло. Але люди, що працювали по 25 годин на добу в той час були. Крім літературних творів відомі ще кілька його публіцистичних статей в газеті «Заводський гудок», що видавалася в 1922 – 1925 роках в тій же Юзівці (з 1924 року – Сталіно). Збереглася тільки одна його стаття «Санітарний стан міста Юзівка» (випуск від 24 квітня 1923 року). З його філософських творів відома його стаття «Давня Стоя і Сенека: еволюція думки», що була опублікована в академічному часописі «Філософський спадок» у Харкові в 1926 році. По філософським поглядам він був переконаним стоїком і прихильником «чистого розуму». Як у нього поєднувалось це з тонким ліризмом і чуттєвістю його елегій – незрозуміло. Він часто виступав на зборах «Фільозофічного клюбу» в Юзівці, який він сам же і заснував. Цей клюб існував в 1911 – 1914 роках і був відроджений в 1922 – 1928 роках. Заборонений він був по дуже незрозумілим причинам – обидва рази – і до революції і опісля. Мені відомо про дві його доповіді: «Зенон Кіпріот як спогад про Сократа» та «Клеанф та його гімн світобудові». Андрій Козловський був заарештований 23 вересня 1937 року і розстріляний наступного дня за вироком трійки як «ворог народу». Тіло його було закопане разом з багатьма іншими тілами жертв тодішніх масових розстрілів на Рутченковському полі.
В альманасі «Степовий вітер» надруковано 30 поезій Андрія Козловського під псевдонімом Сергій Волін. Судячи по всьому, це його найкращі вірші, відібрані для публікації самим автором. Чи були в нього інші поезії – невідомо. Поезії ці доволі модернові, як і весь альманах – пейзажні. Відчувається вплив раннього символізму, в першу чергу творів Жана Мореаса, а також поезії Ренесансу – Петрарки та Шекспіра, чиї сонети він читав мовою оригіналу. По суті його поезія це теж бароко, тільки в кольорах модерну. Взагалі то, дивно натрапляти на поезію бароко в такому гіперурбанізованому середовищі як Юзівка! Але бароко – це теж урбанізм - Urbi et Orbi. Самовільно, коли випливають з глибин свідомості слова «Юзівка» та «поезія», одразу згадується Еміль Верхарн та інші ритми криці і машин. Але ж ні! У цьому альманасі немає нічого подібного, тільки прозорий ліризм з легкими нотками романтизму. Дивують назви. Багато творів названі «етюдами» чи «елегіями», хоча це зовсім не елегії – часто порушуються класичні правила і канони: перший рядок зовсім не гекзаметр, а другий зовсім не пентаметр. Та й для елегій вони не досить сентиментальні. Та все таки, багато словесних конструкцій – це саме це – елегія – сповнена сумом та меланхолією. Самі назви на диво тонкі і поетичні: «Етюд ковили», «Елегія каміння», «Елегія втомленої людини»... Багато рядків вражають своєю новизною і нестандартним сприйняттям буття:
«... Я дихаю пітьмою липкою густою степових пірамід...»
І це написано в 1903 році в місті металургії! Коли читаєш його твори, виникає доволі знайоме відчуття «поза часом і простором». Це могло бути написано коли завгодно – від часів Каллімаха до часів Джима Джармуша:
«... на шляху своєму не лишаю слідів
Йду камінням поступом легкої тіні...»
Дивовижно! Тут особливо відчувається Петрарка та Південь як такий – його сумна Тоскана – адже це теж Південь.
Поезія Володимира Шохіна більш експресивна і динамічна, оптимістична, хоча відчувається одна і та ж поетична школа і ті ж впливи. Основні теми поезії – дорога, Шлях (у дещо китайському розумінні цього поняття), нескінченність та її невичерпність, чуттєве пізнання світу. В альманасі 25 його поезій, у тому числі незвичайний вірш «Під зорями», який просто гріх не процитувати:
«... Йдуть в неозорість
Нескінченні лінії
Шляху мого тіла-антени...»
Володимир Шохін теж все своє життя прожив в Юзівці, був колієром, як тоді говорили, тобто залізничником. Парових монстрів він ніколи нікуди не вів і не керував ними, займався рельсами та шпалами. Кажуть, що в юності він був стрілочником, потім обхідником. Саме він придумав для літературної групи назву «Ліхтар». Він захоплювався філософією Епікура, написав цілий філософський трактат «Епікур та марксизм», що так і не був опублікованим. Рукопис не зберігся. На зборах «Фільозофічного клюбу» двічі виступав з доповідями: «Концепція атараксії як музика в садах Епікура» та «Поняття дружби у ранньому епікурействі» в 1924 році. Він був механіком самоучкою, і, кажуть, чудовим механіком (хоча сприймав світ зовсім не механістично), навчався в свій час трохи в Харківській промисловій школі. Колієри називали його «інжинєром» (з наголосом на «и»), хоча це не так – університетів він не закінчував. Але саме це прізвисько виявилось для нього фатальним – у 1930 році він був заарештований і звинувачений у «шкідництві» по «Справі промпартії». Отримав доволі м’який для тих часів вирок – 5 років таборів. Повернувся, відсидівши термін, на колишню роботу – на залізницю. Знову заарештований в квітні 1937 року. Засуджений трійкою на десять років без права листування. Загинув того ж року на Колимі. Кажуть, що його зарізали карні злочинці, але перевірити це чи довести немає ніякої можливості.
Творчість третього автора альманаху – Григорія Матанова наповнена мотивами та нотами модного в той час ніцшеанства, але якось приховано, у підтекстах:
«... Людина під цією пустелею Неба
Серед трави – їжі копитних,
Під землею – у кам’яних лабіринтах,
У повітрі – серед птахів Феба
Творить пісню Розуму...»
Григорій працював вчителем в одній з шкіл Юзівки – і до революції, і опісля. Захоплювався філософією кініків. І в житті дотримувався кінічних принципів: хоча і не жив в діжці, і не ходив вулицями оголеним (вчителю це якось не пасує, не античні ж часи були за вікном), але мешкав у вбогій кімнатці, просто в собачій буді якійсь то, задовольнявся малим, харчувався вкрай скромно, вів аскетичний спосіб життя, майже всі свої нікчемні заробітки совітськими папірцями (грошима то назвати було важко) жертвував комусь – наприклад, голодуючим чи пораненим. Після революції часто філософствував про красу людського тіла, перебував у лавах товариства «Геть сором!» (це було щось типу філії комуністичної партії, тільки в оголеному вигляді), був помічений в 1923 році в Криму в компанії нудистів. Автор брошурки «Діоген та пацифізм», яку він видав друком в Катеринославі у видавництві «Пролетарій». У серпні 1937 року до дому, де він жив, під’їхав «воронок». Більше Григорія Матахова ніхто не бачив. Певно, він був або розстріляний у тому ж році або згинув десь на просторах неозорого Сибіру. Родичів у нього не було, так що його долею ніхто навіть не цікавився і про реабілітацію ніхто потім не турбувався.
Літературна група «Ліхтар» своїм альманахом заявила про себе голосно, хоча наклад був мізерний. Але критики і літератори того часу цей голос не почули. Сучасники – читачі тих років альманах просто проігнорували. Для символістів того часу це було вже архаїзмом, для футуристів це взагалі було допотопним мисленням – і по формі, і по змісту, для реалістів – надто метафізично, для імпресіоністів надто грубо і матеріалістично, для марксистів «архіреакційно та архіконсервативно». Альманах «Степовий вітер» був забутий за загублений серед сум’яття історії. Дивом зберігся один примірник в Бостоні, в особистій бібліотеці Конора О’Браяна. Цей любитель «кельтської старовини» чомусь вважав, що Джон Джеймс Х’юз був ірландського походження і збирав все, що з ним пов’язане, особливо книги – видання ХІХ і початку ХХ століття.
Ще одним цікавим поетом Юзівки був Даниїл Осташко (1891 – 1920). Він випустив в Юзівці в 1916 році невелику книжку віршів «Квітка Сонце» (видавництво не вказано). Поезія світла і життєрадісна, хіба що з ледве відчутними нотками ностальгії та сентиментальності, що ріднить її з елегією. Написано і опубліковано під час Першої світової війни, але це зовсім не відчувається:
«... Мені радість дарує
Жовта квітка Сонце
У цій країні весни вічної...»
Вдруге цю ж книгу він опублікував в 1919 році. На титульній обкладинці видання – «Типографія Трѣпова». Виявляється, ця типографія продовжувала існувати в роки горожанської війни. Друге видання доповнене новими творами, під якими дати – 1917, 1918, 1919 роки. Але в жодному з творів немає навіть натяку на бурхливі події того часу або на політичні вподобання автора. Тільки пейзажі все з тою ж зачарованістю буттям. Це особливо дивно, якщо згадати, що автор відомий нам не поезією, а своєю книгою «Філософія анархізму», яку він примудрився видати друком в Катеринославі (який він вперто називав Січеславом) в тому ж 1919 році. Сам Даниїл в молодості був шевцем і одночасно філософом самоучкою, під час громадянської війни пішов добровольцем до лав повстанської армії Нестора Махна, загинув в боях на Перекопі.
З прозаїків Юзівки 1920-тих років варто згадати Тимофія Герштена (1899 – 1946). Він з малих років працював на цегельному заводі в Юзівці, потім у майстернях. Невідомо, що його штовхнуло на літературну творчість, але дебют його був вдалим. У 1926 році він завершив роботу над виробничим романом «Клей». Уривки цього роману були опубліковані у видавництві в газеті «Поволжский рабочий» в Самарі російською мовою. У 1927 році роман був надрукований у видавництві «Червоний жовтень» в Одесі, але роман не дійшов до читача – він був тут же заборонений, конфіскований весь наклад і пущений під ніж. Якимось дивом один примірник потрапив за кордон і був виданий друком маленьким накладом в Берліні у видавництві «Крупп» («Krupp») у тому ж році. Кажуть, що видання оплатив Максим Горький, але це легенда. Судячи по всьому, гроші на публікацію зібрав «Союз феміністок Данії» («Fagforeningsmedlemmer feminister i Danmark»), хоча довести це неможливо. Роман виробничий і на перший погляд цілком вписується в «пролеткульт» тих років. Але це тільки на перший погляд. Роман, насправді, дуже далекий від так званого «соціалістичного реалізму». Це взагалі не реалізм. Дія роману відбувається на заводі, що виробляє канцелярський клей. При цьому це гігантський завод і клей виробляють там у неймовірних кількостях гігантські машини – залізні монстри. Функція людини зводиться тільки до обслуговування машин, до «змащування промежин». Головний герой роману захоплений, просто одержимий ідеєю виробництва якомога більшої кількості та якомога кращої якості канцелярського клею. При цьому він пишається своєю професією слуги машин: «Ми ж не просто клей виробляємо, ми виробляємо клей для радянських канцеляристів, що будуть клеїти не просто папір, будуть клеїти пролетаріат у щось небачене досі і нове – будуть клеїти нову комуністичну людину!» При цьому всі колізії і перипетії виробництва відбуваються в певному заводському мікросуспільстві, де сексуальна революція вже відбулася, мрія Леніна здійснилась, і сім’я, як пережиток буржуазного ладу, знищена. Ця «любов бджіл» - бурхливі відверті сексуальні сцени відбуваються в кімнатах, що всі вимащені мазутом і всіляким шміром, де тхне соляркою, гасом та іншими заводськими речовинами, де робітники і робітниці палко кохають одне одного, зриваючи з себе замаслені та брудні спецівки. У романі простежується вплив фрейдизму хоча, не відомо, де і коли автор познайомився з роботами Зіґмунда Фрейда. Секс в романі склеює, гуртує робітничий колектив в єдиному сексуально-трудовому пориві соцзмагання. Власне, секс в романі – це теж клей. При цьому (певно, під впливом Гоголя) автор назвав свій роман «пролетарською елегією». Гоголь назвав свій головний твір «Мертві душі» поемою, а Тимофій Герштен, за його прикладом, назвав свій роман елегією. Крім цього роману, який на щастя до нас дійшов, він ще написав «Філософію пролетаріату», яка, нажаль, так і не була опублікована і до нас не дійшла. Після його смерті родичі його рукописами розтоплювали пічку.
Сам Тимофій Герштен мав доволі прозаїчну біографію. Все життя він прожив в Юзівці (потім Сталіно, потім знову Юзівці, потім знову Сталіно, о, яке все мінливе!) і все своє доросле життя працював наладчиком на заводі Боссе та Геннефельда (потім це Донецький машинобудівний завод). Пережив Першу світову війну, революцію, громадянську війну, погроми, голод 1921 року, голод 1933 року, репресії, Великий Терор 1937 року, Другу світову війну, німецьку окупацію, голокост. На фронт його не брали по причині каліцтва, отриманого ще в молодості. Помер він від голоду в 1946 році – в нього пайок вкрали і до наступного пайка він не дотягнув.
Не можна не згадати і про поезію, що була надрукована в Юзівці під час німецької окупації 1941 – 1943 років. У ті роки в місті, що знову називалось Юзівка видавалась газета «Донецький вісник», де на останній сторінці в деяких випусках друкувалися вірші, у тому числі, часом, вартісні. Серед авторів цієї газети був Леонід Степанов (1905 – 1976), що друкувався під псевдонімом Микола Закат. Для газети він писав статті, замітки і вірші. Одного разу він навіть написав нарис «Сучасна філософія». З віршів він писав переважно сонети, балади, канцони та елегії. Він зумів видати навіть невелику книжку поезії в якості додатку до газети «Донецький вісник». Назвав він свою книгу чомусь «Агора», хоча античних мотивів там мало – переважно любовна та пейзажна лірика з філософським підтекстом. Цікавим є, зокрема, його сонет «Любов Сократа», де явно простежуються паралелі з творчістю Леопольда фон Захер-Мазоха (з новелами якого він навряд чи був знайомий) та елегія «Нескінченне поле», що насичена легкою журбою і спогляданням:
«... Мій дім – це голе поле,
Що втомилося дарувати врожай
Людям давньої мрії...»
Він працював до війни бухгалтером на Мушкетовському заводі, потім – після війни бухгалтером у шахтоуправлінні «Петровське». Але ні до, ні після війни він не публікував і, можливо, і не писав віршів. На фронт його не взяли по причині вкрай слабкого здоров’я. Цікаво, що після війни його не зачепили репресії, хоча людей забирали назавжди у пітьму таборів і не за такі «провини», як публікації в газеті під час окупації. Тому ходили вперті чутки, особливо в дисидентських колах Донецька в 60-ті та в 70-ті роки, що він співробітник КГБ. Його цуралися як ті, так і ці, він жив і помер у самотності, майже ні з ким не спілкуючись. Але він зумів опублікувати книгу в Мюнхені в 1969 році «Дні безвладдя» під тим же псевдонімом Микола Закат про кілька днів хаосу в місті Сталіно в жовтні 1941 року, коли совіти та НКВД вже панічно втекли, спаливши перед цим всі папери, а німецькі війська ще не ввійшли, коли місто занурилось в безодню мародерства, грабунків, вбивств, ґвалту, погромів. Книгу він опублікував під псевдонімом, злі язики говорили, що ця публікація була «прикриттям його служби в КГБ та ГРУ». Але про це нічого не можливо сказати напевно – це так і лишилося загадкою. Можливо, людині просто пощастило, або його псевдонім вчасно не розкрили...
З післявоєнної поезії Донецька особливий інтерес викликає творчість Михайла Рокотова (1947 – 1995). У 60-тих та 70-тих роках він писав вірші в стилі вже майже забутого футуризму та панфутуризму, наслідуючи твори Володимира Маяковського, Філіппо Марінетті та Михайля Семенко. Спроби опублікувати твори були для нього невдалими і мали вельми сумні наслідки: в 1981 році його запросили «на бесіду» в КГБ, де пояснили «всю несумісність» його віршів з марксизмом-ленінізмом. Після цього вірші та прозу він писати припинив, працював у кочегарці опалювачем, почав зловживати алкогольними напоями, що і стало причиною його передчасної смерті. Але деякі його рукописи збереглися і були опубліковані його друзями в Донецьку у вигляді книжки «Пірамідальний терикон» (2001 рік, видавництво «Шахтар», наклад 100 примірників). Свої твори він чомусь назвав «Елегії майбутнього», що і вказано у підзаголовку. Хоча, вони нагадують що завгодно (більш за все верлібри), тільки не елегії. Хоча меланхолія там є – це факт. Гріх не процитувати найбільш оригінальні рядки:
«... Громада
Грози неба паротягів,
Труби-атланти Плутона курця.
А мені – Одіссею брудних вулиць
Плити тротуарами снів...»
І, на останок, згадуючи елегії Донецька, пом’яну добрим словом Давида Грінштейна (1988 – 2014) – дуже цікавого, непересічного, талановитого та перспективного поета, молодого хлопця, що писав прекрасні елегії в стилі неокласиків. Крім іншого він цікавився буддизмом та неоплатонізмом. Кажуть, що в нього було написаний есей під назвою «Концепція нірвани в буддизмі школи Тхеравада». Він читав свої вірші друзям, публікував в мережі, але нажаль, потім видалив всі свої сторінки. Він лишився в Донецьку в 2014 році, хоча всі йому радили виїхати, хоча б на деякий час. Восени 2014 року він застудився і мав необережність вийти на вулицю, закутавшись кашне з жовтими та синіми смугами. Його розстріляли сепаратисти. Тільки за це – за кашне. Твори його не збереглися – канули у небуття. Сподіваюсь, що це не остання сторінка елегій Донецька...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743533
дата надходження 26.07.2017
дата закладки 03.08.2017
Там за селом, цілком самотній,
Осіннім днем почуєш ти,
Як вітер на запалій ноті
Заводить аж до німоти.
І що ні болю, ні хвороби
Не напророчено йому,
Коли буває до вподоби
Ганьбити волю як тюрму.
Ні зустрічі, ані прощання,
А тільки страхота буття –
Немов про згубливе кохання
Співає нетямке дитя.
Аж серце стане гулко битись,
Злякавшись крайньої межі,
І так захочеться погрітись
В обіймах власної душі.
Міхась Стральцоў
За вёскаю, на адзіноце
За вёскаю, на адзіноце,
Асеннім днём пачуеш ты,
Як вецер на запалай ноце
Скуголіць аж да нематы.
I што ні болю, ні шкадобы
He наканована яму,
Калі бывае даспадобы
Няславіць волю, як турму, —
Hi развітання, ні спаткання,
А толькі вусцішнасць быцця:
Нібы пра згубнае каханне
Пяе няўцямнае дзіця.
Аж скаланецца раптам сэрца,
Ліхой збаяўшыся мяжы,
I так захочацца пагрэцца
Ля ўласнай цёплае душы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737909
дата надходження 15.06.2017
дата закладки 16.06.2017
[b]З ІНТЕРНЕТУ[/b]
Сегодня утром в Фейсбуке увидел пост о том, что есть темник с 25 неудобными вопросами к фашистским укропам и там чувак дал на каждый из них ответы. Но ответы у него были такие... не очень убедительные и с матюками, что я не люблю. В общем, они мне не понравились. Поэтому я их переделал и дал свои ответы. Это было крайне легко, т.к. опровергать выдуманные в России небылицы - очень просто. Итак, читаем:
[b]1. Почему у власти снова олигархи, ведь майдан боролся как раз против этого?[/b]
Майдан боролся против клептомании, беспредела и коррупции, а не против олигархов. И за саму возможность народа директивно влиять на власть. И олигарх олигарху рознь. Одно дело олигарх у которого самый крупный в Украине банк или у которого крупнейшая в мире кондитерская компания, а другое - олигарх-не-бизнесмен ставший олигархом на посту чиновника с официальной зарплатой в 2000 долларов в месяц.
[b]2. Если Россия — это агрессор, то почему беженцы бегут в Россию?[/b]
Они бегут туда, куда есть возможность бежать. Где есть родственники. У многих в Донбассе родственники как раз живут в России. Представьте себя на их месте: куда вы побежите в случае необходимости - к родственникам или туда где вас никто не ждет?
Кроме того, они искренне верят геббельсовской картинке про богатую жизнь в России. И многие, используют ситуацию в надежде, что "бедным беженцам" Россия сразу же даст щедрое пособие, работу с милионным окладом, жилье и пресловутые пенсии. Эта категория просто бежит туда, где заплатят больше. Если бы была возможность бежать в Америку на американские зарплаты, они бы не задумываясь побежали бы туда.
И напоследок, с чего вы взяли, что бегут ТОЛЬКО в Россию, как будто в Украину вообще никто не бежит? Бегут еще как! И в куда большем количестве. И в "фашистский" Киев, и в "фашистский" Львов и в "предавший Россию" Харьков. Если не верите - поищите информацию о волонтерских организациях, которые в этих "фашистских" городах помогают "вражеским русскоязычным" беженцам. Вы офигеете.
[b]3. Какие реальные действия принимает нынешняя власть на Украине для улучшения уровня жизни населения?[/b]
Подписывает ассоциацию с ЕС, и следует курсу западной интеграции. Про остальное - гуглите. При этом не забывайте, что для украинской власти сейчас куда важнее отбить внешнюю агрессию некогда братской страны.
[b]4. Почему российским журналистам запрещают въезд на Украину?[/b]
Потому что они предпочитают тусоваться возле жилых кварталов оккупированного Донецка, "абсолютно случайно" снимая постановочный взрыв возле жилых домов. В освобожденные Славянск, Мариуполь, Краматорск никто не едет - картинка неудобная. Спокойная, мирная жизнь, с работающими госучреждениями, кафе и ресторанами - это не укладывается в парадигму повсеместного распятия трехлетних мальчиков нацгвардией.
[b]5. В какую страну США принесли улучшения?[/b]
При чем тут США? Почему чуть что - сразу США? Понятно, что России США ничего хорошего не принесли, ведь это именно американцы бомбят российские дороги, ссут в подъездах, завозят коррумпированных чиновников, именно США издают в Госдуме всякие дурацкие запреты, и так далее. Но во всех остальных странах далеко не во всем виновато США.
[b]6. Все укрСМИ, которые поддержали майдан, контролируются нынешними олигархами и США. Так может это было нужно им, а не вам?[/b]
А вы что, серьезно верите, что мы читаем СМИ олигархов? А про США - см. предыдущий вопрос.
[b]7. Почему украинские националисты работают на евреев?[/b]
Во-первых, никто ни на кого не работает. Лично у меня есть друзья-евреи, но я на них не работаю. Во-вторых, национальность - это последнее что меня интересует в человеке. У меня почти половина друзей - русские, которые переехали в Украину. У меня даже жена была из Москвы. Потому когда говорят о национальностях - мне реально смешно. В Украине о национальностях не думает вообще никто и никогда. Разве что господа Тягныбок и Фарион. И то, думают они совсем не то, что вам говорят по ТВ как они думают.
[b]8. Янукович не был отстранен от власти конституционным способом. Вы в курсе?[/b]
Он оставил свое рабочее место и перестал на нем появляться. Да, в его работе были определенные проблемы, но у кого их нет? Вот представь, что конкретно у тебя на работе возникла проблема, ты не смог ее решить и от страха сбежал, оставив рабочее место. Что делать твоему работодателю в таком случае? Только одно - найти другого работника на твое место. И народ Украины, как работодатель, нашел. Вопросы есть? Если есть, то повторите еще раз: "Януковича никто не выгонял, он сам сбежал, оставив Украину без президента. Украине ничего не оставалось, как нанять нового работника на вакантное место".
[b]9. Читали ли вы соглашение о ассоциации с ЕС?[/b]
Я - читал.
[b]10. Почему те, кто сейчас у власти не урезают себе зарплаты на нужды армии (ведь они же патриоты), а вместо этого снимают деньги с бюджетников?[/b]
Чтобы знать хоть что-то, об окружающем мире, надо иногда высовывать голову из российских СМИ. Как раз две недели назад Арсений Петрович, наш любимый премьер, урезал ЗП депутатов и членов кабмина втрое. А что и на сколько урезал президент Порошенко - гуглите. Вы удивитесь.
[b]11. Почему сынки олигархов ещё не воюют на Донбассе?[/b]
По той же причине, по которой дочери Путина в загнивающей гейропе, дочь Лаврова вообще в США, дети Абрамовича не посещают московские элитные гимназии, а побираются по частным лондонским школам.
[b]12. Американские компании Шелл и Шеврон уже выкупили себе часть украинской территории для добычи сланцевого газа. Как вам это нравится?[/b]
Отлично. Во-первых, добыча сланцевого газа положит конец нашей зависимости от постоянно шантажирующего Газпрома. Во-вторых, контракт с ними на разработку сланцевых месторождений подписал Янукович еще в 2011.
[b]13. Нацбанк Украины принадлежит США и вся страна обязана зависеть от доллара. Незалежність, говорите? Уточните, от кого именно?[/b]
Экономическая подкованность просто зашкаливает. Я вам страшную тайну открою - Россия тоже зависит от доллара. Ну а про принадлежность Нацбанка США - это мало-мальски образованному человеку даже обсуждать стыдно. Если кто-то вам скажет, что Земля плоская и лежит на трех черепахах - вы же не станете с ним это обсуждать, верно?
[b]14. Яценюк до сих пор не вернул золото скифов Украине. Ну и пусть забирает, вам жалко что ли?[/b]
А, это то, что он вывез рейсовым самолетом? Если вы верите в это, то разговаривать дальше не имеет смысла. Идите читайте про распятого мальчика.
[b]15. Почему Порошенко не продал свой бизнес, как и обещал, а вместо этого купил ещё один завод?[/b]
Бизнес он обещал продать в течении года - слишком крупная корпорация, это вам не Евросеть отжать. Насчет еще одного завода - об этом в курсе только россияне, почему-то.
[b]16. Почему нет объективного расследования убийств на майдане, в Одессе, Мариуполе и тд?[/b]
Они есть. Просто вам выводы не нравятся.
[b]17. Если Россия воюет с Украиной, то почему на Украине уже 3-я мобилизация, а в РФ — ни одной?[/b]
Украина все 23 года уничтожала свои вооруженные силы, т.к. никогда даже подумать не могла что на нее нападет Россия. Россия же, в свою очередь, наращивала военную мощь. В итоге к войне обе страны подошли в несравнимо разном состоянии. Кроме того, население Украины в три раза меньше населения России. Поэтому Украине приходится проводить мобилизацию, а России - нет, т.к. количество кадровых военных и спецслужб - более чем достаточно и так.
[b]18. Почему Россия лечит украинских военных и отправляет их домой, ведь они же для них враги?[/b]
Потому что как только вы захватите военнопленных, то признаете перед всем миром, что осуществляете военную агрессию против суверенной страны. Кстати, мы ваших наемников тоже лечим. Недавно одного сшили по кусочкам в днепровской больнице, тот пришел в себя и поступил как настоящий российский хам - пообещал взорвать госпиталь.
[b]19. Почему у жителей Донбасса не может быть собственного мнения? Или демократия доступна только для избранных?[/b]
Собственное мнение может иметь любой гражданин. Если я ненавижу Украину - я уезжаю. Если я ненавижу США - я уезжаю. Если я ненавижу Европу - я уезжаю. Но если я беру оружие и иду захватывать органы государственной власти - я преступник. В любой стране. Вопросы есть?
[b]20. Если они "ватники" и "колорады", то почему им нельзя от вас отделиться и жить по своим правилам?
[/b]
А Кенигсбергу чего в Германию нельзя? А Курилам в Японию? А федерализацию Сибири чего запрещаете? Проведите референдум!
[b]21. Почему жители западной Украины, которых присоединили только в 1939 году (а до этого они не имели никакой государственности) считают себя титульной нацией?
[/b]
Потому что они, как и жители восточной Украины являются украинцами. Прикиньте, какая оказия - в стране Украина титульная нация украинцы. Просто расцвет махрового фашизма какой-то.
[b]22. Почему те, кто ещё год назад были аполитичны и считали, что живут в отсталой стране вдруг стали патриотами?[/b]
Ничего не меняется только в болоте. Пусть даже в нем много газа и нефти. Украинцы сейчас почувствовали что это их страна. Они могут влиять на то, что в ней происходит. Это как своя фирма. Раньше она была чужой, а сейчас своя. Поэтому отношение поменялось кардинально.
[b]23. Почему большинство этих украинских патриотов плохо знает украинский язык, говорит и пишет с ошибками?[/b]
Это кто оценивает - русские, которые по-украински не понимают? И при чем тут язык? Украина - двуязычная страна. И украинец - это не тот, кто говорит на украинском языке. Неужели так сложно это запомнить? Бразилец говорит на португальском. Австриец говорит на немецком. Австралиец говорит на английском. Американец говорит на английском. Малаец и филиппинец говорит на английском. Южно-африканец говорит на английском. Алжирец говорит на французском. А бельгиец на каком говорит? На бельгийском что-ли? Продолжите этот список в меру своей образованности. Так почему вас удивляет, когда украинец говорит на русском? В конце-концов, я этот пост сейчас пишу на русском - значит ли это что я русский? А если я сейчас напишу его на английском? Тогда я англичанин, что ли? А то, что в быту я говорю попеременно то на украинском то на русском в зависимости от ситуации? Надеюсь, теперь, стало понятнее что язык не имеет совершенно никакого отношения ни к нации ни к национальности?
[b]24. Вы в курсе, что почти все, кто сейчас у власти на Украине имеют судимости или были в международном розыске?[/b]
Нет, не в курсе. Потому что это вранье.
[b]25. Зимой у вас не будет газа, отопления, горячей воды, электричества, продуктов и, вероятно, зарплат тоже. Кто в этом будет виноват?[/b]
Точно? Не будет? Уверены? Не вы ли в начале 2000-х уверяли, что Америка вот-вот утонет, а Европа обанкротится и сгниет? Потом вас переключили на Прибалтику, потом на Грузию, потом на Украину. Ну подождите лет 20, а когда не дождетесь, вас переключат на какую-нибудь другую страну. Самим-то хоть не обидно быть такой пешкой которую заставляют ненавидеть то одну страну то другую то третью?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516557
дата надходження 09.08.2014
дата закладки 16.06.2017
[b]З ІНТЕРНЕТУ[/b]
Сегодня утром в Фейсбуке увидел пост о том, что есть темник с 25 неудобными вопросами к фашистским укропам и там чувак дал на каждый из них ответы. Но ответы у него были такие... не очень убедительные и с матюками, что я не люблю. В общем, они мне не понравились. Поэтому я их переделал и дал свои ответы. Это было крайне легко, т.к. опровергать выдуманные в России небылицы - очень просто. Итак, читаем:
[b]1. Почему у власти снова олигархи, ведь майдан боролся как раз против этого?[/b]
Майдан боролся против клептомании, беспредела и коррупции, а не против олигархов. И за саму возможность народа директивно влиять на власть. И олигарх олигарху рознь. Одно дело олигарх у которого самый крупный в Украине банк или у которого крупнейшая в мире кондитерская компания, а другое - олигарх-не-бизнесмен ставший олигархом на посту чиновника с официальной зарплатой в 2000 долларов в месяц.
[b]2. Если Россия — это агрессор, то почему беженцы бегут в Россию?[/b]
Они бегут туда, куда есть возможность бежать. Где есть родственники. У многих в Донбассе родственники как раз живут в России. Представьте себя на их месте: куда вы побежите в случае необходимости - к родственникам или туда где вас никто не ждет?
Кроме того, они искренне верят геббельсовской картинке про богатую жизнь в России. И многие, используют ситуацию в надежде, что "бедным беженцам" Россия сразу же даст щедрое пособие, работу с милионным окладом, жилье и пресловутые пенсии. Эта категория просто бежит туда, где заплатят больше. Если бы была возможность бежать в Америку на американские зарплаты, они бы не задумываясь побежали бы туда.
И напоследок, с чего вы взяли, что бегут ТОЛЬКО в Россию, как будто в Украину вообще никто не бежит? Бегут еще как! И в куда большем количестве. И в "фашистский" Киев, и в "фашистский" Львов и в "предавший Россию" Харьков. Если не верите - поищите информацию о волонтерских организациях, которые в этих "фашистских" городах помогают "вражеским русскоязычным" беженцам. Вы офигеете.
[b]3. Какие реальные действия принимает нынешняя власть на Украине для улучшения уровня жизни населения?[/b]
Подписывает ассоциацию с ЕС, и следует курсу западной интеграции. Про остальное - гуглите. При этом не забывайте, что для украинской власти сейчас куда важнее отбить внешнюю агрессию некогда братской страны.
[b]4. Почему российским журналистам запрещают въезд на Украину?[/b]
Потому что они предпочитают тусоваться возле жилых кварталов оккупированного Донецка, "абсолютно случайно" снимая постановочный взрыв возле жилых домов. В освобожденные Славянск, Мариуполь, Краматорск никто не едет - картинка неудобная. Спокойная, мирная жизнь, с работающими госучреждениями, кафе и ресторанами - это не укладывается в парадигму повсеместного распятия трехлетних мальчиков нацгвардией.
[b]5. В какую страну США принесли улучшения?[/b]
При чем тут США? Почему чуть что - сразу США? Понятно, что России США ничего хорошего не принесли, ведь это именно американцы бомбят российские дороги, ссут в подъездах, завозят коррумпированных чиновников, именно США издают в Госдуме всякие дурацкие запреты, и так далее. Но во всех остальных странах далеко не во всем виновато США.
[b]6. Все укрСМИ, которые поддержали майдан, контролируются нынешними олигархами и США. Так может это было нужно им, а не вам?[/b]
А вы что, серьезно верите, что мы читаем СМИ олигархов? А про США - см. предыдущий вопрос.
[b]7. Почему украинские националисты работают на евреев?[/b]
Во-первых, никто ни на кого не работает. Лично у меня есть друзья-евреи, но я на них не работаю. Во-вторых, национальность - это последнее что меня интересует в человеке. У меня почти половина друзей - русские, которые переехали в Украину. У меня даже жена была из Москвы. Потому когда говорят о национальностях - мне реально смешно. В Украине о национальностях не думает вообще никто и никогда. Разве что господа Тягныбок и Фарион. И то, думают они совсем не то, что вам говорят по ТВ как они думают.
[b]8. Янукович не был отстранен от власти конституционным способом. Вы в курсе?[/b]
Он оставил свое рабочее место и перестал на нем появляться. Да, в его работе были определенные проблемы, но у кого их нет? Вот представь, что конкретно у тебя на работе возникла проблема, ты не смог ее решить и от страха сбежал, оставив рабочее место. Что делать твоему работодателю в таком случае? Только одно - найти другого работника на твое место. И народ Украины, как работодатель, нашел. Вопросы есть? Если есть, то повторите еще раз: "Януковича никто не выгонял, он сам сбежал, оставив Украину без президента. Украине ничего не оставалось, как нанять нового работника на вакантное место".
[b]9. Читали ли вы соглашение о ассоциации с ЕС?[/b]
Я - читал.
[b]10. Почему те, кто сейчас у власти не урезают себе зарплаты на нужды армии (ведь они же патриоты), а вместо этого снимают деньги с бюджетников?[/b]
Чтобы знать хоть что-то, об окружающем мире, надо иногда высовывать голову из российских СМИ. Как раз две недели назад Арсений Петрович, наш любимый премьер, урезал ЗП депутатов и членов кабмина втрое. А что и на сколько урезал президент Порошенко - гуглите. Вы удивитесь.
[b]11. Почему сынки олигархов ещё не воюют на Донбассе?[/b]
По той же причине, по которой дочери Путина в загнивающей гейропе, дочь Лаврова вообще в США, дети Абрамовича не посещают московские элитные гимназии, а побираются по частным лондонским школам.
[b]12. Американские компании Шелл и Шеврон уже выкупили себе часть украинской территории для добычи сланцевого газа. Как вам это нравится?[/b]
Отлично. Во-первых, добыча сланцевого газа положит конец нашей зависимости от постоянно шантажирующего Газпрома. Во-вторых, контракт с ними на разработку сланцевых месторождений подписал Янукович еще в 2011.
[b]13. Нацбанк Украины принадлежит США и вся страна обязана зависеть от доллара. Незалежність, говорите? Уточните, от кого именно?[/b]
Экономическая подкованность просто зашкаливает. Я вам страшную тайну открою - Россия тоже зависит от доллара. Ну а про принадлежность Нацбанка США - это мало-мальски образованному человеку даже обсуждать стыдно. Если кто-то вам скажет, что Земля плоская и лежит на трех черепахах - вы же не станете с ним это обсуждать, верно?
[b]14. Яценюк до сих пор не вернул золото скифов Украине. Ну и пусть забирает, вам жалко что ли?[/b]
А, это то, что он вывез рейсовым самолетом? Если вы верите в это, то разговаривать дальше не имеет смысла. Идите читайте про распятого мальчика.
[b]15. Почему Порошенко не продал свой бизнес, как и обещал, а вместо этого купил ещё один завод?[/b]
Бизнес он обещал продать в течении года - слишком крупная корпорация, это вам не Евросеть отжать. Насчет еще одного завода - об этом в курсе только россияне, почему-то.
[b]16. Почему нет объективного расследования убийств на майдане, в Одессе, Мариуполе и тд?[/b]
Они есть. Просто вам выводы не нравятся.
[b]17. Если Россия воюет с Украиной, то почему на Украине уже 3-я мобилизация, а в РФ — ни одной?[/b]
Украина все 23 года уничтожала свои вооруженные силы, т.к. никогда даже подумать не могла что на нее нападет Россия. Россия же, в свою очередь, наращивала военную мощь. В итоге к войне обе страны подошли в несравнимо разном состоянии. Кроме того, население Украины в три раза меньше населения России. Поэтому Украине приходится проводить мобилизацию, а России - нет, т.к. количество кадровых военных и спецслужб - более чем достаточно и так.
[b]18. Почему Россия лечит украинских военных и отправляет их домой, ведь они же для них враги?[/b]
Потому что как только вы захватите военнопленных, то признаете перед всем миром, что осуществляете военную агрессию против суверенной страны. Кстати, мы ваших наемников тоже лечим. Недавно одного сшили по кусочкам в днепровской больнице, тот пришел в себя и поступил как настоящий российский хам - пообещал взорвать госпиталь.
[b]19. Почему у жителей Донбасса не может быть собственного мнения? Или демократия доступна только для избранных?[/b]
Собственное мнение может иметь любой гражданин. Если я ненавижу Украину - я уезжаю. Если я ненавижу США - я уезжаю. Если я ненавижу Европу - я уезжаю. Но если я беру оружие и иду захватывать органы государственной власти - я преступник. В любой стране. Вопросы есть?
[b]20. Если они "ватники" и "колорады", то почему им нельзя от вас отделиться и жить по своим правилам?
[/b]
А Кенигсбергу чего в Германию нельзя? А Курилам в Японию? А федерализацию Сибири чего запрещаете? Проведите референдум!
[b]21. Почему жители западной Украины, которых присоединили только в 1939 году (а до этого они не имели никакой государственности) считают себя титульной нацией?
[/b]
Потому что они, как и жители восточной Украины являются украинцами. Прикиньте, какая оказия - в стране Украина титульная нация украинцы. Просто расцвет махрового фашизма какой-то.
[b]22. Почему те, кто ещё год назад были аполитичны и считали, что живут в отсталой стране вдруг стали патриотами?[/b]
Ничего не меняется только в болоте. Пусть даже в нем много газа и нефти. Украинцы сейчас почувствовали что это их страна. Они могут влиять на то, что в ней происходит. Это как своя фирма. Раньше она была чужой, а сейчас своя. Поэтому отношение поменялось кардинально.
[b]23. Почему большинство этих украинских патриотов плохо знает украинский язык, говорит и пишет с ошибками?[/b]
Это кто оценивает - русские, которые по-украински не понимают? И при чем тут язык? Украина - двуязычная страна. И украинец - это не тот, кто говорит на украинском языке. Неужели так сложно это запомнить? Бразилец говорит на португальском. Австриец говорит на немецком. Австралиец говорит на английском. Американец говорит на английском. Малаец и филиппинец говорит на английском. Южно-африканец говорит на английском. Алжирец говорит на французском. А бельгиец на каком говорит? На бельгийском что-ли? Продолжите этот список в меру своей образованности. Так почему вас удивляет, когда украинец говорит на русском? В конце-концов, я этот пост сейчас пишу на русском - значит ли это что я русский? А если я сейчас напишу его на английском? Тогда я англичанин, что ли? А то, что в быту я говорю попеременно то на украинском то на русском в зависимости от ситуации? Надеюсь, теперь, стало понятнее что язык не имеет совершенно никакого отношения ни к нации ни к национальности?
[b]24. Вы в курсе, что почти все, кто сейчас у власти на Украине имеют судимости или были в международном розыске?[/b]
Нет, не в курсе. Потому что это вранье.
[b]25. Зимой у вас не будет газа, отопления, горячей воды, электричества, продуктов и, вероятно, зарплат тоже. Кто в этом будет виноват?[/b]
Точно? Не будет? Уверены? Не вы ли в начале 2000-х уверяли, что Америка вот-вот утонет, а Европа обанкротится и сгниет? Потом вас переключили на Прибалтику, потом на Грузию, потом на Украину. Ну подождите лет 20, а когда не дождетесь, вас переключат на какую-нибудь другую страну. Самим-то хоть не обидно быть такой пешкой которую заставляют ненавидеть то одну страну то другую то третью?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516557
дата надходження 09.08.2014
дата закладки 16.06.2017
Сейчас вспоминая то время,
я вижу маленькую ракушку,
которую нашёл в депрессивном февральском лесу -
нормальная жизнь осталась в залежах прошлого,
где-то далеко до нашей эры,
за миллиарды лет до Братьев Стругацких.
В девяностые
люди знали меня, и в тоже время не знали,
женщины глядели и не замечали меня вовсе,
даже мать на меня смотрела
и видела кого-то совсем другого.
Единственный кто не видел меня тогда
был мой отец,
похороненный в подзолистом грунте Хабаровского края
в чьей мурлыкающей тайге
амурские тигры до сих пор играют
раковинами тяжёлых кайнозойских моллюсков.
Я открывал и закрывал в одиночестве книги,
листал гепатитные пожелтевшие журналы
"Техника молодёжи" и "Знание - сила",
которые оставили после себя, сгинувшие в районе Проксимы
ископаемые космонавты.
Может поэтому я и полюбил
острова Неизвестной Новой Зеландии,
где можно было свесить усталые ноги в бесконечность
и с ностальгией наблюдать за отходом
фотонных кораблей советского человечества.
Тебе больно - нет, почти не больно.
Тебе страшно - нет, уже не страшно:
страшно было только в первое время,
когда, оставшись один, я начал замечать свою смерть,
сидящую рядом со мной за библиотечною книгой.
Все кому я верил, давно улетели,
кто на Альфу Центавра, кто к созвездию Лиры:
все девяностые года прошлого века,
сидя на последнем краю новозеландского обрыва
и инфантильно болтая ногами, я провожал
их фотонные реликтовые корабли.
Кто знает, сколько сотен лет
нужно лететь, чтобы увидеть свет в конце тоннеля - звезду
более гостеприимную чем наше Солнце
для всех кто отчалил в полном отчаянье
от глиняной империи СССР.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735905
дата надходження 31.05.2017
дата закладки 02.06.2017
[i]*тест на читательскую выносливость[/i]
…Мама брала за руку, вела к автовокзалу и усаживала в раскаленный львовский автобус, скособочившийся у перрона. Когда ожидание, жара, духота и теснота в салоне становились уже совершенно нестерпимы, возникал раз и навсегда равнодушный ко всему на свете водитель. Автобус, пронзительно зашипев, лязгал дверями и отваливал от перрона.
Ожидание превращалось в путешествие, а вместе с этим превращением исчезали жара, духота, давка и ленивая, усталая, но все-таки нескончаемая и неумолчная пассажирская склока. Валко раскачиваясь, автобус долго выбирался из города разбитыми улицами и совсем уж непроезжими переулками, а потом оказывался на неожиданно хорошем, но очень узком шоссе, и долго-долго ехал среди полей и виноградников, подвывая мотором на подъемах и посвистывая всеми щелями на спусках.
Час был ранний, но по дороге уже струилось марево, и она совсем исчезала под ним, и казалось, что автобус вот-вот въедет в обширную лужу расплавленного стекла. Однако приблизиться к луже никак не удавалось, она все время была чуть впереди, и при этом непостижимым образом смыкалась над дорогой позади автобуса. Волнистая линия горизонта слева от шоссе вдруг проваливалась изломом, и там ненадолго обнаруживалась огромная немая вода, чтобы через мгновение снова скрыться за коричневатым или желтоватым бугром, отороченным сухой травой.
А потом был холодный мягкий спорыш во дворе, и ноги утопали в нем по щиколотку, и уж конечно сандалии свои ты нес в руках, потому что по такому спорышу ходить следует только босиком. И прохладный дом в окружении акаций, чьи ажурные тени метались по беленым стенам, по серой шиферной крыше и на широких подоконниках внутри. И запахи в доме, своего рода компас, роза ароматов, повисшая в темных сенях: сухая горячая глина, сыроватая прохладная глина, белый сельский хлеб, помидоры и (едва ощутимо) жареная рыба, но это все после, потом, не теперь. И солончак, фиолетовая инопланетная пустыня, там и сям обглоданная до песчаных залысин, отчего напоминает шахматную доску, и сходство усиливается тем, что в это время дня вся доска уставлена неподвижными массивными фигурами; играют и выигрывают рыжие, овладевшие уже всей доской, и шансов никаких, но пустыню вот что бы то ни стало нужно пересечь, и можно бы пересечь ее бодрым аллюром, в пять минут, если бы не захватившие доску коровы, животные смирные, но все-таки слишком большие с твоей – метр с фуражкой – точки зрения, и потому петляешь между ними, то по белым песчаным квадратам, то по фиолетовым солончаковым, удлиняя путь и томясь от страха. И серый, крупного песка, очень, ужасно, нестерпимо, невыносимо, невозможно, просто наверняка самый горячий в мире пляж, через который можно только перебежать, шипя сквозь стиснутые зубы или вопя во все горло, а иначе никак. И зеленый, от самого берега и в бесконечность неподвижный, без единой морщинки Лиман, непрозрачный, сладкий на вкус, впереди и совсем неподалеку сливающийся с неподвижным, бесцветным, одуревшим от жары небом. И поход сквозь зеленую теплую воду к горизонту, который только здесь и бывал воображаемой линией, отделяющей небо, ведь иначе, не вообразив, ее не увидишь; а с прошлого года уже напрочь забылось, что этот воображаемый невидимый горизонт вдруг становится вполне видимой и страшноватой линией, если отойти достаточно далеко от берега и обнаружить ее у самых глаз; и если бы не мирный или попросту ленивый или даже равнодушный нрав этой зеленой воды, летом не помышляющей обычно ни о каком волнении, то поиски горизонта могли бы закончиться хорошим испугом в лучшем случае, и худший случай тоже не исключался и был вполне возможен, да, ежегодно с кем-нибудь происходил на Лимане тот самый худший случай. И путь к берегу, который отсюда, от случайно и не без риска найденного горизонта, виделся весь: долина, лежащая вровень с водой, или обширная чаша, или блюдо, или раковина, в которой и находится село, отсюда, из воды глубиной по грудь, словно бело-зеленая жидкость, застывшая в углублении – долины, чаши, блюда, раковины, которые справа и слева отграничены от сопредельных земель скелями, плавно поднимающимися из берега в небо. И лимонно-желтые, оранжевые, охряные, коричневые, терракотовые, словно земную радугу составившие скели, подведенные снизу зеленым – Лиман – и серым – песок, а сверху отчеркнутые от бесцветного неба жирной черной полосой степной почвы; скели утыканы норами ласточек и стрижей, и птицы то и дело выпархивают из нор и стремительно возвращаются с кормом, а кое-где из норы обязательно свисает серый змеиный хвост, вокруг которого мечутся беспомощные птицы; а под скелями есть кострище, которое, по слухам, находится на этом месте чуть ли не со времен Ольвии, которая тут неподалеку, и в этом кострище, по слухам, хорошо покопавшись, можно не только необыкновенно крупные рыбьи кости отыскать, но и такие предметы, место которым в музее. И снова серый, крупного песка, самый горячий в мире пляж, но теперь уже подвластный ступням, охлажденным песком лиманского дна, и то ли от ступней, то ли к ступням идущее чувство, как будто наслаждение, не сравнимое ни с каким другим, которое бывает только от преодоления себя, без чего невозможно преодоление даже таких смешных сил природы как горячий песок. И снова шахматная партия с коровами, которая, впрочем, прерывается, едва начавшись, потому что отсюда, с марсианской солончаковой пустыни, видна акациевая роща вокруг твоего дома, и на одной из акаций висит белое полотнище, которым обозначается обед, и какие уж тут шахматы и страхи. И прямо там, посреди солончака, перед тобой вдруг возникает своего рода компас, роза ароматов, висевшая обычно в темных сенях дома: белый сельский хлеб, помидоры, жареная рыба; и компас этот указывает именно туда, куда тебе хочется сейчас превыше всего, а мировому кинематографу понадобится еще несколько десятков лет, чтобы выдумать такой компас или позаимствовать его у тебя и вооружить им одного карибского пирата… И потом послеполуденная жара, совсем не такая, какая случается от солнца в зените, которое хотя и горячее всего в этой точке неба, но зато уж все остальное кажется прохладным; послеполуденная жара другая – объемная, отовсюду исходящая, источаемая всем, чего из своего зенита коснулось солнце, а главное и до первой звезды неисправимое – излучаемая самим воздухом. И безлюдье, и тишина, и покой, здесь никак особо не называемые, а повсюду, где знают толк в жаре и вообще в жизни, именуемая «сиестой». И бесцельное, неосознаваемое, но всецело поглощающее созерцание послеполуденного сельского бытия, лишенного всякой событийности, и потому, наверное, такого на редкость удачного повода для ощущения собственного бытийствования, о чем, впрочем, догадаешься нескоро, уже после того, как обаятельный кинематографический пират позаимствует твой компас желаний, твою розу ароматов. И вечер, и прозрачная тьма, над Лиманом еще подкрашенная догоревшим закатом, а над селом уже пробитая первыми звездами, и росчерки метеоритов, и спокойный, уверенный собачий лай, в этой прозрачной тьме и сельской ночной тишине повисающий цельными, звучащими камертоном кусками – ГАУУУ… ГАУУУ… ГАУУУ… - плывущими над крышами, точно колокольный звон, которого здесь, кажется, не бывает вовсе, хотя церквушка под зеленым куполом на кладбище как будто стоит. И сон, который здесь так неодолим и в то же время легок, что и не заметить спящему, только что созерцавшему звезды и метеориты и внимавшему ГАУУУ… ГАУУУ…, как унесли его в комнату, стены которой как будто из одних окон составлены, и уложили на кровать, высокую, под стеной с плюшевым темно-синим ковром с тремя оленями; нет, никак ему этого перемещения не заметить, ведь он по-прежнему созерцает и внимает, и будет созерцать и внимать до самого утра. И утром он проснется или будет разбужен, и время потечет своим обычным порядком от утра к ночи, и повторится всё, до мельчайших подробностей всё: что случалось вчера, или позавчера, или в прошлом году, или сто лет назад, или тысячу лет вперед, с тобой или с кем-то другим, неважно, когда и с кем, потому что здесь всё-всё-всё раз и навсегда устроено и происходим наилучшим образом. Здесь всё так, как и должно быть, и да будет так всегда – и ныне, и присно, и во веки веков, аминь!
Знать бы, что лет через двадцать иногда, а через тридцать всегда эта мысль о «будет так всегда» станет самой страшной мыслью, потому что и «так», и «всегда» станут верными признаками наихудшего образа устройства всего. А ведь там – помнишь? дом-пляж-Лиман, вспомнил? – там всё было непостигаемо, неотчетливо, но несомненно наилучшим образом устроено! И только достигнув самого дна отчаяния и горевания о «будет так всегда», отчаяния и горевания, странным образом ласкающих твою душу, достигнешь и просветления, и поймешь, что «там» - это «тогда»; и вот тут мир в который раз величественно и легко опрокинется, и начнется новый отсчет, и в конце которого замаячит новое «будет так всегда», и новое отчаяние, и новое горевание, но туда еще далеко, и еще можно побарахтаться в «здесь и сейчас», и обнаружить на недолго, что твои личные благословенные «там-тогда» - вещь, неотъемлемая от твоих личных «здесь-сейчас», которые от сопричастности твоему личному времени – всему, сколько его у тебя было, есть и будет, – немедленно окажутся устроены наилучшим из всех возможных образом.
И тут бы помянуть слово «катарсис», только ты уже не в первый раз на этом рубеже, и ты знаешь уже наверное, что еще не время, и ты ждешь, когда наступит время, потому что катарсис не на дне отчаяния и горевания, и не на вершине просветления, а на тончайшей и мгновенной границе между этими мирами, где тебе, нигде-никогда пребывающему, всякий раз задают соблазнительный, самый соблазнительный в мире вопрос, ответ на который известен и тебе, и вопрошающему, и ответ этот еще более соблазнителен, чем вопрос, и тем более соблазнителен, что твой ответ – другой, всегда другой, а иначе – никак.
И потому все, что на этой тончайшей и мгновенной границе между «там-тогда» и «здесь-теперь» ты можешь себе позволить, это вспомнить. Ну, помнишь? Дом, пляж, Лиман и всё остальное. Немногое, простенькое, прямо скажем, не Бог весть чем было это самое «всё остальное», пока не кончилось. А когда кончилось, оказалось, что…
И вот тут возникают вопрос и ответ, которые надо преодолеть, как тот самый очень, ужасно, нестерпимо, невыносимо, невозможно, просто наверняка самый горячий в мире пляж. И ты стискиваешь зубы или вопишь во все горло, потому что тебе предстоит преодолеть невыносимый соблазн и отказаться от кое-чего стоящего.
Потому что спрашивается вот что: что бы ты хотел оставить таким, какое оно есть, навсегда? И ты, не запинаясь и не задумываясь, как хотел бы согласиться, ты отрицаешься. Отрицаешься, потому что иначе нельзя; потому что все свои «там-тогда» ты видишь, ценишь и оплакиваешь только из «здесь-теперь»; потому что иначе ты потеряешь и вот этот миг воспоминаний на границе между ними, и отчаяния, и озарения, и все новые отсчеты, и вообще – всё остальное.
И ты, не запинаясь и не задумываясь, отрицаешься, как хотел бы согласиться, чтобы никогда не кончалось вот это:
Мама брала за руку, вела к автовокзалу, усаживала в раскаленный автобус, вы долго ехали среди полей, а потом были прохладный дом, горячий пляж, зеленый Лиман и всё остальное.
2-17
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731520
дата надходження 02.05.2017
дата закладки 05.05.2017
...Если в доме устроить очевидное вопиющее безобразие, в просторечии именуемое "срач", например, установить на ковре в центре комнаты початую кастрюлю борща, да еще свалить выстиранное белье из машинки на обеденный стол, да еще разложить инструменты, крепеж и пару флаконов WD40 на диване плюс поразбросать детали семейного гардероба повсеместно и водрузить стопку книг помассивнее на гладильной доске - это все будет сохранено детьми в священной неприкосновенности.
Но если детей оставить наедине с практически безупречным порядком...
Последний предается ими немедленному поруганию, вплоть до полного искоренения. Они возвращают мир квартиры во времена первобытного, доуборочного хаоса. Он им как-то роднее, привычнее, уютнее: окутав себя беспорядком, детишки немедленно погружаются в самые благопристойные детские ремесла - рисование, конструирование, чтение, уроки, штопку кукольных нарядов и ремонт игрушечной амуниции.
То ли это (1) обычная, и потому здоровая психологическая особенность возраста, то ли (2) древний детский культ. Я склоняюсь к мысли, что это первое, возведенное в степень второго.
Но чем бы это ни было, придется с этим мириться, и даже с некоторым облегчением, если моя теория верна. Вооружаемся стоицизмом, ждем и боремся с хаосом в одиночку.
Конечно, родителям, достигшим полного просветления и поклоняющимся Абсолютному порядку, с этими полурослыми срачепоклонниками не договориться никогда. Отцы и дети, опекающий и опекаемый, respect my authorita! и т.д.
А я вот вдруг вспомнил, что одержимые порядком и расписанием дети попадались мне по большей части в хрестоматиях. В книжках эти румяные, умытые, со стерильными зубами и стриженными под ноль ногтями, тщательно на пробор причесанные и в косички заплетенные создания, с благообразным видом разводящие руки в утренней зарядке (уставная майка в комплекте обязательна) или с мудрой улыбкой склоняющиеся над раковиной с грязной посудой (как правило, в школьной форме), выглядели будто бы и ничего.
Но как же я ненавидел своего одноклассника, который был именно таким, хрестоматийно-книжным! - Ну вот представьте себе: он обладал огромной коллекцией миниатюрных моделей самолетов, автомобилей, космических кораблей, военной техники и еще чего угодно. Все это хранилось на полке, тянувшейся вдоль стены комнаты - а квартира была угловая, поэтому стена была весьма протяженной, во всю ширину дома. И вот на этой бесконечной полке - его несметные сокровища; но все эти даймлеры-шевроле-жигули, союзы-аполло-восходы, танки-самоходки-гаубицы стоят в строго, строжайше, раз и навсегда определенном порядке. Ни дай вам Бог сдвинуть хоть что-нибудь хоть на миллиметр - больше вам в этой квартире не бывать. Моментальное изгнание, проклятие на веки-вечные, непреодолимый бан.
И я послушно застывал - руки по швам - возле этой мемориальной полки и поедал глазами эту невозможную роскошь. А он стоял рядом, в чистейшей выглаженной рубашке, шортах без пятен, но с железобетонными стрелками , причесанный на нерушимый пробор, с чищеными зубами и ногтями под абсолютный ноль и созерцал. С удовлетворением - учиненный им отвратительный порядок вещей, которым природой назначено быть в беспорядке; с мудрым и назидательным видом - меня, мои растрепанные патлы, черноземные ногти, сомнительные зубы и все нехрестоматийное остальное.
Знал ли он, что мне сейчас больше всего на свете хотелось его придушить? Наверное, знал, но ничуть не беспокоился: по тем скудным временам таких коллекций больше ни у кого не было, поэтому возможность еще раз хоть глазком и не дыша на это посмотреть служила ему защитой лучше, чем личная охрана служит монархам, президентам, олигархам и поп-звездам.
Но как же я его ненавидел!
Ложью оказались все эти хрестоматийные малолетние старички, приседавшие в голубых майках у идеально заправленных кроватей, выпрастывая перед собой безупречно параллельные ручки с образцово-показательными ногтями. Если бы не печатали притчи о них в детсадовских и школьных книгах, никто бы их и не читал никогда. Все эти книжки были написаны об одном человеке, том самом моем школьном товарище, который владел колоссальными и совершенно бесполезными игрушечными богатствами. Точнее, это они им владели.
А вот "у тебя на шее вакса, у тебя под носом клякса" - это художественная правда о буйном детском народе, исповедующем культ срача в силу cвоей здоровой детской психики. Это мы читали независимо от попадания текста в школьную программу. Правда же! О нас!
...Ладно, пойду, приберусь за детьми. Слава Богу, психика у них - совершенно здоровая.
2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730173
дата надходження 23.04.2017
дата закладки 27.04.2017
Всё! - не стало в Киеве прозрачного фонарного света над вечерними улицами.
Комочки, пучки, свертки, трубочки и рулончики, темно- и просто зеленые, нежно- и ярко-салатовые, намеком розоватые и откровенно розовые, с фиолетовым отливом и без, ортодоксально красные и далее по растительному спектру - всё это выбралось из своих чешуйчатых укрытий.
Первые сумраки прихотливо пронизаны лучами фонарей. Они катятся по улицам, словно клубки серой шерсти, в которые воткнуты блестящие вязальные спицы. Едва-едва, но все-таки слышно, как они позванивают, ударяясь о землю.
Вечерние тротуары испятнаны тенями. Дернул ветер - и асфальт начинает шевелится и куда-то уползать из-под ног.
Каждый фонарь - первой величины звезда в центре юной лиственной галактики. Звезда пока еще молодая и наглая, но скоро зеленая пыль сгустится в планеты - простые, пальчатые, лапчатые, перистые - и только тихое изумрудное свечение будет напоминать о некогда ослепительном светиле.
В Киеве апрель. Это ненадолго. Спешите заметить.
2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729423
дата надходження 19.04.2017
дата закладки 20.04.2017
Проклюнулась м’ята побіля вікна,
Студеним, затяжливим сном полонена.
Зігріла теплом її ненька-весна.
І ось розтулились долоньки зелені.
Я бачила диво, як м’ята моя
Краплини роси обережно тримала
І сонце, немов золотого коня,
Уранці з долоньок отих напувала.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727359
дата надходження 05.04.2017
дата закладки 06.04.2017
Дети вслед за предками
прыгают преданно
увидев стрекозиную геометрию.
Стрекоза, стрекоза,
а в каком конструкторском бюро
сконструировали твоё вафельное крыло,
и твой хрустящий фюзеляж
на котором не стыдно прилететь в Париж
или на лазурный пляж.
Преподаватель берёт транспортир
в свои тонкие длинные музыкальные руки,
измеряет угол стрекозиных конструкций,
вычисляет их синус,
записывает цифру и показывает сыну.
- Эта цифра, сынок,
есть число стрекозы,
не путать с числом козы,
это две совершенно разные цифры,
которые не придумала церковь
и не выдумал Люцифер.
- Что ты, папа,
эта закорючка,
всего лишь закорючка, а не стрекоза.
Перестань морочить мой разум,
папа, разуй объективней глаза.
* * *
А живая стрекоза,
смотрит кассетными бомбами глаз,
и миллионы детей в её глазах,
бегают, словно газели,
на которых стрекозы
миллионы лет глазели
из зарослей изумрудной зелени.
Стрекоза, стрекоза,
а какой у тебя котангенс -
спрашивают девочки и кружатся в танце,
словно па-де-испанки.
Мальчишки бегают за ней
с логарифмической линейкой,
и каждый из них маленький Линней.
Похожая на Монну Лизу,
ловит стрекозу директриса,
за тонкую бесконечную биссектрису,
и вместе со всем классом
собирает рассыпанные в траве пазлы.
* * *
Стрекоза, стрекоза,
почему ты такая абстрактная?
Неужели ты вспорхнула
из философского трактата,
где сидела на плече у рассудочного Канта?
И вообще, почему твоя прозрачная личность
вся такая геометричная,
состоящая из фигур,
начерченных на доске лазури
химическим карандашом культуры.
- Не знаю - отвечает стрекоза -
может потому,
что геометрия не ведает зла
и солнца эвклидовый круг
мой лепший школьный товарищ и друг.
На уроках Природы
я с ним сидела за одной партой
со времён неправильного Апартеида
и правильной патриархальной Спарты.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726813
дата надходження 01.04.2017
дата закладки 05.04.2017
Лист з дерев злітає,
Що ростуть на волі
Пташка десь співає
З-над могили в полі.
Не мала, не мала
Щастя, Польще мила!
Все те (все те) в снах пропало,
Хлопці ж у могилах.
Села всі згоріли,
А міста в руїнах,
Жінки плач зболілий
Лиш із поля лине.
Всі пішли із дому,
Коси прихопили;
На лану пустому
Гине колос спілий.
Як коло Варшави
Хлопці збір трубили,
То здалось, що в славі
Вийде Польща ціла (ціла).
Зиму воювали,
Бились літо ціле;
Осінь все спинила,
А дітей не стало.
Ці бої жахливі
В марноті скінчились,
Бо на свої ниви
Браття забарились.
Ті землею вкриті,
А інші в неволі,
Ще інші по світі
Без хати і поля.
Ні з небес підмоги,
Ні з руки людини,
Скрізь пусті розлоги,
Марно врода гине.
Лист з дерев злітає,
Знов лист злітає;
О! Польська країно!
А щоб браття сміло,
Що за тебе гинуть,
Узялись до діла
І землі з собою
З Вітчизни набрали,
Власною рукою
Польщу б насипали.
Силою піднятись –
Згинули хоробрі;
Зрадників багато,
Люди ж надто добрі.
(Силою піднятись –
Згинули хоробрі;
Зрадників багато,
Люди ж надто добрі.)
Fryderyk Chopin, Pieśni: Śpiew z mogiły
(Leci liście z drzewa) (Wincenty Pol)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726254
дата надходження 29.03.2017
дата закладки 01.04.2017
Вже юна синь бринить над світом,
Крізь хмар вологих пелюшки,
Нехай далеко ще до літа,
Та вже бубнявіють бруньки.
Нехай пласти рудого снігу
Усюди вперто ще лежать
Та вже з-під снігу, вже з-під снігу
Струмки упевнено біжать.
Бо вже з космічного далека,
Крізь сірувату товщу хмар
Веселий промінь, мов лелека,
До нас у гості завітав.
І хочеться ловити всюди
Надійний цей дороговказ
І дихати на повні груди,
Так дихати, як в перший раз
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724886
дата надходження 22.03.2017
дата закладки 25.03.2017
(Мандрівка – мельника жага,
Мандрівка!) 2 р.
Не може мельником той буть,
Хто не збирається у путь,
(В мандрівку.) 4 р.
(Від річки приклад ми берем,
Від річки!) 2 р.
Не спочиває ніч і день,
Про мандри думає щодень
(Ця річка.) 4 р.
(Колеса не спиняють рух,
Колеса!) 2 р.
Вода нестримно вниз біжить,
Не дасть спинитись ні на мить
(Колесам.) 4 р.
(І жорна з каменя важкі,
І жорна!) 2 р.
У танець парою пішли,
Немов пір’їнками були,
(І жорна.) 4 р.
(Мандрівка – пристрасть це моя,
Мандрівка!) 2 р.
Господарі, мене простіть,
У світ широкий відпустіть,
(В мандрівку.) 4 р.
Franz Schubert, Die schöne Müllerin:
Das Wandern (Wilhelm Müller)
Das Wandern ist des Müllers Lust,
Das Wandern!
Das muss ein schlechter Müller sein,
Dem niemals fiel das Wandern ein,
Das Wandern.
Vom Wasser haben wir's gelernt,
Vom Wasser!
Das hat nicht Rast bei Tag und Nacht,
Ist stets auf Wanderschaft bedacht,
Das Wasser.
Das sehn wir auch den Rädern ab,
Den Rädern!
Die gar nicht gerne stille stehn,
Die sich mein Tag nicht müde drehn,
Die Räder.
Die Steine selbst, so schwer sie sind,
Die Steine!
Sie tanzen mit den muntern Reihn
Und wollen gar noch schneller sein,
Die Steine
O Wandern, Wandern, meine Lust,
O Wandern!
Herr Meister und Frau Meisterin,
Laßt mich in Frieden weiterziehn
Und wandern.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724872
дата надходження 21.03.2017
дата закладки 25.03.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.03.2017
твір було написано 10 років тому,
а присвячено тепер знаменитій спеції,
щоб була здорова та весела.
каже: "ви мені ще жодної поеми не присвятили"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669879
дата надходження 02.06.2016
дата закладки 18.03.2017
рік-два тому в аску хтось писав
"ти замолодий для того щоб писати про любов бо ти її не розумієш"
щось типу цього
вперше я влюбився в садку
у дівчинку яка була подібна до лисички
тому я назвав її лисичка
потім мене відправляли на літо в село
тоді подобалась одна мар'яна
одного разу я підійшов до її будинку
закрив вуха і прокричав: "я тебе люблю!!!"
здається вона не почула
але головне те що я прокричав це
треба колись спробувати ще покричати
"задовбали!" або як в андруховича "де ти! де ти! де!"
або "де б ти не була мені все одно!"
"мені все одно!"
а через секунду впаду на коліна
зціплю зуби стисну кулаки і скажу "мені не все одно,
мені ніколи не було все одно,
навіть тоді, коли говорив це"
бо я кидаюся з крайності в крайність
я людина для якої слова важать більше за вчинки
і хочу щоб для інших людей слова теж важили більше
але деколи я шлю все до біса
після такого фіаско я не перестав ставати на граблі
мабуть тоді мені сподобалося на них ставати
передбачувано мені нічого не світило з найсвітлішими почуттями
які я тримав у собі як маньяк який тримає жертву під замком
і спостерігає як та жертва повільно вмирає
любов живе доки ти приходиш на могилу і кладеш квіти
потім мені подобалась марія але кликали її маруся
білявка яка зустрічалася з якимсь чуваком
а я типу чекав поки вони розійдуться
одного разу запросив її на день народження
такий підступний мегаплан придумав
а вона не прийшла
напевно через те що я хвилювався
і замість "дуже хочу щоб ти прийшла"
сказав "хочу щоб ти дуже прийшла"
от вона і "дуже прийшла"
в цей момент в мене появилась фобія перед публічними виступами
бо я від хвилювання можу ненароком переставляти місцями слова
менше з тим
далі леся
це було в 12 році
влітку, точно
я їхав у франик з трускавця
в автобусі попереду сиділа вона
я 4 години думав як би привернути її увагу
коротше, привернув, 2 чи 3 тижні зустрічались
потім вона сказала по телефону якусь хрінь
і все закінчилося
а перед тим зустрічався з дариною
любив її з 6 класу
через неї почав писати вірші
там довга санта-барбара закінчилося все тим
що я напився і розфігачив кулаком вікно
"мені все одно! мені все одно! мені все одно!"
з руки класно скрапувала кров
зараз лишився шрам
шрам від першої любові
шрам від слів
шрам від скла
шрам від якоїсь х;йні
а тепер ми підійшли до найважливішої
частини цього вірша
марія
рік зустрічались на відстані
то я приїздив то вона
львів, двічі хмельницький, багато разів київ, знову багато разів львів
борислав, ковель, франківськ
я освідчився 11 квітня у львові ішов дощик
небо було сірим
дерева були білі
закінчилося тим що моя улюблена чорна сорочка лишилась
без кількох верхніх гудзиків
а я акуратно викидував з шафи її плаття
мабуть вона не помітила
що я хотів сказати "бачиш, як це безглуздо виглядає?"
а якщо я теж не помітив що вона говорила
"ти перший почав, я не хочу цього всього"?
звісно
хто б такого хотів
потім іра
зайчик світла в моєму царстві чорних дзеркал
я думав що ми разом будемо курити травку і слухати реггі
але закінчилося ось так
- я тебе люблю
- і що мені з цим робити?
кінець цитати
я не знаю що роблять з цим
приймають віддають
напевно разом курити травку і слухати реггі ми вже не будемо
хоча в мене залишалася ця й;бнута на всю голову
надія на чашку кави
на ще одну зустріч
недавно я запитав як справи
вона сказала що закохалася
я намагаюся зрозуміти що робити зі своїм життям
для чого мені ранки і ночі
піти далеко в ліс і лягти на сніг
чи вдати ніби все гаразд
мені не все одно
мені ніколи не було все одно
навіть тоді, коли говорив це
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710955
дата надходження 08.01.2017
дата закладки 17.03.2017
[i]Вірш написаний спільними зусиллями з моїм колегою і другом ско риком.[/i]
Учора я послизнувся на старій фотографії
й упав лицем у дитинство.
Все життя, як сраний флешбек
Хотів зримувати "дитинство" з "місто"
та не складалось, дитинство римується в мене
з мікрорайонами і футболом у полі
засипаним битим склом закинутого заводу.
Пригадую, як доводилось розбивати ніс
в таких дитячо-відвертих бійках,
з кожним ударом боячись промахнутись
і почути рев Цих бандар-логів;
і я Вже тоді починав розуміти
механізми світу
в який мене викидали зранку й до самого вечора
допоки батьки врешті впустять мене додому.
спитають мене чи з кимось побився
мама, канешно нєт,
тато, звичайно ні,
залізли на яблуню, посмакувати білим наливом
доки він ще зелений
і гілка не стримала наші дитячі душі,
попадали ніби яблука, правда смішно?
Смішно.
Смішно?
Смішно, як зараз римую «дорослість» з «сонливість»,
дорослість римується зі спальним районом,
із пошуком хлібних крихт у вирі пустих очей,
коли дорога додому встелена мертвим нервом і побутовим хаосом.
Мені двадцять три, я до сих пір бачу як Батько ховає півлітру
у мою дитячу шафу із одягом, ніби нема де сховати
себе і не було більше, ніби не було більше причини окрім як
Мати
що ходила із спочивальні
до зали,
до дитячої
чи до кухні
у пошуках
абсолютних
компрометуючих
доказів зради.
Дитинство закінчилось коли мені було 7 років,
а офіціантка із ресторану навпроти намалювала серце батькові на брудному капоті.
Дитинство закінчилось, коли мені було 7 років.
Мені двадцять років, а я до сих пір бачу перед собою закриті двері кімнати,
за якими голосно стукотять стопи вітчима
барабанними перетинками стукотять стопи вітчима,
сонячним сплетінням стукотять стопи вітчима,
лиш би ті стопи не стукотіли,
лиш би стукотіли так лиш по рейках колеса поїзда, яким я поїду з бабусею у Чернігів,
та опісля її смерті мені снилось, що до Чернігова вона поїде без мене.
Й нікуди тепер їхати.
Існують лиш друзі, що зухвало тулили мені до рук алкоголь,
лиш жінка в дворі, що просила кинути пляшку,
та стукотіння пульсу від похмілля наступного дня
так солодко перебивало стукотіння стоп вітчима,
що я не міг тоді її послухатись.
Дитинство закінчилось, коли мені було 13 років.
Дитинство закінчилось, коли мені було 13 років.
я виріс із себе, як дерево виросло із зерняти
я гілка з якої впав, сьогодні мені дев'ятнадцять,
святкую в оточенні друзів і більш-менш знайомих,
прокидаюсь в реанімації.
сьогодні мені вибили чотири зуби і зламали ногу
коли повертався додому.
І здається мені, що дитинство закінчилось в дев'ятнадцять.
Я сиджу на жорсткому килимі,
навколо розкинуті поламані іграшки
я дивлюсь на них, але не бавлюсь.
В сусідній кімнаті батько займається справами
через які потім ридатиме мама.
Я думаю про те, що коли виросту,
то ніколи не змушуватиму плакати свою маму,
про те, що коли виросту не буду схожим на свого батька.
Сьогодні я сиджу на жорсткій лавці,
навколо розкинуті поламані чоловічки,
я дивлюсь на них, але бавитись із ними не можу,
бо ж вони й так самі із собою граються.
Десь глибоко в мені живе мій батько,
що вилазить назовні й змушує ридати мою матір.
І я розумію, що так і не зміг вирости.
І я розумію, що дитинство моє
не закінчується ніколи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720474
дата надходження 26.02.2017
дата закладки 17.03.2017
Крізь час, крізь біль таки дійшов до нас
Опухлими ногами Тридцять Третій.
Гіркий дарунок у вузлі припас –
Небачене, страшне коріння смерті.
О ні, не смерті – безлічі смертей!
Поклав його на покуті Вкраїни,
Щоб прикипали погляди людей
До сьомого прийдешнього коліна.
Поклав і харч свій – чорне диво з див –
Плескатий коржик із лузги та листя.
І тяжко сів. Ще поки є сліди
Тих днів, він мусить людям розповісти,
Як виточила сталінська рука
Життя з мільйонів, ніби з діжки воду,
Як цвинтарі текли по рівчаках,
Росли горби й горбочки на городах.
Проміння правди спогади проллють…
Просили хлібця вустонька дитяти.
Від голоду, та більше од жалю
Над ним конала безутішна мати.
Усе змели в дворах свої ж кати –
До дрібочки пшона, до квасолини.
О Боже правий! Скарбом золотим
Вважався кусень дохлої конини.
Лилась, мов траур, солов’їна трель.
На буйство мору, послане злочинно,
Дивилась пустка із сиріт-осель
Сухими, божевільними очима.
«І хто тепер за все це відповість,
Де хата, що в історії не крайня?!» -
Питає Тридцять Третій – дальній гість,
Але у відповідь – мовчання.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723282
дата надходження 13.03.2017
дата закладки 16.03.2017
Наша Касі, ше з дитинства, їла сильно крупи,
З маслом мащені, з яйцьом, сипані до зупи.
Шо могло іше врости на сільській сметанці?
На пінистім молоці, жи си пила вранці?
Дівка вигнала, в сім'ї, нівроку, як ступа:
Повна пазуха цицьок, оберемком дупа.
Дівка вроді не дурна, не зле сі учила,
І примірно, як усі, до школи ходила.
Така була замашиста, орати нев можна-
Міх пшениці вільно несла на старії жорна.
З рискальом,* як йшла до полі, люди сі хрестили-
Так копала, як той трактор, жи тріщали жили.
А косов як володіє, най сі хлоп сховає,
Каша даром не пропала- сили дуже має.
Юш минуло певно з двайціть, років нашій дівці,
-Треба заміж вже іти:- казали їй вдІвці.
-Не дам Касю за вдівця- богатий чи бідний,
Най шукає простака, аби но лиш гідний.
Ріжні хлопці приходили, та страху чось мали:
Як но Касю котрий вздрит, то чогось втікали.
Їден день таке прийшло, жи м сі сама злєкла,
-Де ті сину годували? Чи земля сі змеркла?
Юш не знаю, чи вно мало метер двайціть росту,
Чи лиш юшку в життю пило, не бачило й кости.
Але таке веретке, як то веретено-
Так до Касі сі вп'єло, жи го не віджЕну.
Сіло тихо на бамбетлю*, диньки вибирає,
Так юш Каси з всіх боків дуже догоджає.
За якийсь час відгуляли вісілє поважне:
А в селі, як у селі, кожен шось та й скаже.
Вийшла Касі з чоловіком до полі косити:
Касі косит, а зєть носит- би їм добре жити.
Так си файно юш бидвоє зазирают в вочи,
Ніц, іно чекают, би ближче до ночи.
-Мому зєтьови не треба напевно й перини,
Такі груди, як у Касі, не мают газдині.
На їдну си тихо ляже, другов сі накриє,
Так юш голосно храпит, як на звізди виє.
Якось йшла попід садом сусідка Марушка
І присіла молодим, як муха на вушка.
Шо там було я не знаю, тілько моя Касі
Вочи мала, як цибулі, як в противогасі.
Тілько м чула, жи казала: - Ну й шо, жи ворона,
Він юш мій тепер до смерти... моя охорона.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722773
дата надходження 11.03.2017
дата закладки 11.03.2017
* * *
Восхода
превосходна
акварель!
Переводной картинкой –
небо в луже.
Так дружно
с крыш обрушилась капель, –
хрустальным звоном
зябкий мир разбужен.
_____________________________
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722223
дата надходження 08.03.2017
дата закладки 09.03.2017
Сев на скорый поезд Украина-Япония
я покачивался на волнах железнодорожного моря
и солнце спешило мне навстречу
с удвоенной скоростью - поезда и Вселенной.
Рядом со мной возвращаясь
из очередного кинофестиваля сидел
угрюмый Такеши Китано.
Напротив клевал носом Акира Куросава
на коленях его уютно дремал
то ли серебреный лев
то ли медведь золотой.
Никто из этих двоих
не смотрел в окно за которым
подобно развешенному белью развевалась
моя высохшая Родина.
Это моя Отчизна - вдруг сказал я
поднявшись и указывая за окно
размашистым жестом жаркого патриота -
возможно наша история
не столь безупречной работы как ваша
и мы не клюём саке
мелкими медицинскими глотками ласточек
пролетая над чашечками миниатюрного фарфора
и женщины наши не кланяются
сложными механизмами гейш
наподобие кукол красивой игрушечной вежливости.
Но я люблю эту землю
каменную бабу её терпения
грузоподъемную степь гнущуюся под урожаем
реки текущие в силу художественной необходимости
неумолимых певучих людей с большой дороги -
забытую Богом Восточную Европу.
- Ура - закричали ласточки -
цирюльники волосатой лазури.
- Он сделал это - промычали пухлые коровы пережёвывая Природу
и даже калеки сидя на баяне
подмигнули мне с пустого перрона. Молодец.
Только Китано по-прежнему кривился
прокисшим молоком своего лица а проснувшийся Куросава
не понимая мигал приблизительным зрением.
Да я сказал это
и пусть теперь на меня
косо смотрит подозрительный русский язык
пусть кремлёвский бухгалтер фашистов
занесёт меня в свой пасмурный список - я сделал это
и если нужно повторю это снова
даже перед лицом донецких сжигателей флагов -
литыми железобетонными мордами.
Но мне стало стыдно
что я разбудил Куросаву. Бедный старик
извини я с тобою согласен: Отчизну любить -
труд очень скромный.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718562
дата надходження 16.02.2017
дата закладки 17.02.2017
Россия-щи, Россия-гурьевская каша,
Россия-питерский промозглый дождь,
Россия - разгильдяйство Бумбараша!
А Украина-хлеб, горячий борщ!
Война и мир-Россия-водка, газ и скрепы,
усталость от двухтысячной версты!
Россия-дурь, ухарство и поэты,
и пареные репы простоты!
Россия- кандалы,этап сибирский
а вместе с тем и Радонежский скит!
Пропажа молодости в крепости Бутырской
Лукашин пьяный, Грозный, Ипполит!
То все высокие, то все такие низкие!
Россия: сгинувший в неволе Мандельштам...
а Украина-степь и бабы скифские!
и шаровары и козацкий шлях
На пушкинистов есть у нас шевченковцы!
Махнув горилки, с водкой заодно
Коль первые х*й*нут в нас Достоевского!
Мы им в ответ въебем Сковородой!
Снега, озера- вот она Россия!
простор имперский, менторская речь
Крым наш! Донбасс- хэзэ, Бедняжка Сирия
Свисают гирями с имперских плеч.
Россия: мумия в кремлевском Мавзолее,
Вы полагаете, Володя не у дел?
Молва прошла, что лысина не тлеет!
и что как будто труп помолодел...
Играть в ассоциации несложно
до бесконечности , до "слишком много букофф"!
Но смысла нет, когда звучат тревожно
симфонии от "САУшек" и "Буков"!
Закончу так: оркестр играет туш!
Играет с чувством, с расстановкой -
долго!
О том,что о проблеме "мертвых душ"
(и это цимес!
исторический вопрос!)
России рассказал великий Гоголь!
хоть украинец он,
хоть малоросс.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717969
дата надходження 13.02.2017
дата закладки 14.02.2017
Вступление. Предание, положенное в основу моего вольного пересказа утеряно во мраке десятилетий, как и имя его автора. Преграды эпохи социализма помешали донести данный сюжет до Голливуда, в противном случае экранизация сценария "Зеленые глаза", вне всякого сомнения, затмила бы легендарные триллеры Хичкока. Посему, перед прочтением настоятельно рекомендую собрать все имеющееся у вас мужество в кулак и запастись валерианкой и корвалолом. Молодому же поколению перед прочтением рекомендую приобщиться к мировой классике, минимум- проштудировать повесть Аркадия Гайдара "Военная тайна", поскольку мое повествование несколько перекликается с данным произведением, а Гайдар (не тот, что всех в России ввергнул в бездну капитализма, а тот, который сперва лихо помахивал сабелькой, а затем не менее лихо пописывал для юного поколения книжки) как сказано некогда является "Русским Киплингом"... Однако я отвлекся. Итак...
Пионерлагерь советской эпохи отходил ко сну. Уже съели обильный ужин ("ах, картошка объеденье. Денье. Денье. Пионеров идеал. Ал. Ал..."), Уже отстояли вечернюю линейку с неизменным спусканием флага. Уже, брызгаясь и отфыркиваясь, вымыли мальчишки и девчонки в длинном общем рукомойнике руки и ноги, уже вычистили зубы изумительного соленого, как рассол, вкуса пастой "Поморин" или не менее дивным зубным порошком с интригуюшим названием "семейный", который так славно счищает зубную эмаль, что зубы становятся белыми-белыми, как у афроамериканца...
Прозвучали звуки горна, призывающие ко сну, и пионеры разбрелись по своим уютным стокоечным палатам. Одним словом, как в армейской дембельской песенке опять же советской эпохи "масло съели, день прошел, старшина домой ушел, дембель стал на день короче..." (О! Старшее мужское поколение знает!...)
А не спится. Ну, как улеглись, что делать? Да есть же общепринятое занятие. Какое? Эх, молодое поколение... Правильно! Да девчонок, когда те спят, пастой зубной мазать! Только сначала надо в ихнюю палату залезть. Ну, залезли.
А девчонки не все спали. Были, конечно, и дрыхони, но немало же и таких, которым драйв нервы щекочет... Молоденькие... Лежат, дожидаются... Истории всякие там рассказывают тихонько, чтобы не заснуть, как вот некоторые... О Ленине. Какой Ленин был смелый, ловкий и вихрастый в детстве. Как на октябрятской звездочке.
И вот- в открытые настежь окна (чтобы свежий воздух в их светлые, уютные, просторные стокоечные палаты свободно мог проникать, разумеется) залезли к ним мальчишки. Глаза горят, что тебе у котов во тьме. А у девчонок, как у кошек... Пионер вообще должен быть зорким, чтобы выявлять шпионов. А как ты их выявишь, если дрыхнешь, или зрения нету? То-то.
Ну, залезли. Стоят мальчишки растерянные, робеют с непривычки. И девчонки молчат стеснительно. Ждут развития сюжета. Что дальше делать? Давай мальчишки девчонок мазать "Поморином"... Но тут уж у девчонок девичья честь взыграла, давай они мальчишек отпихивать и визжать, но не сильно. Вполголоса. А то строгая вожатая Натка проснется. Довизжались. Натка проснулась.
Скрипнула дверь из ее комнаты в коридор, скрипят половицы. Идет! Что сейчас будет! Но! Советский Пионер силен взаимовыручкой. Мальчишки быстро под одеяла к девчонкам залезли. Те их спрятали. Под одеялами. С головой. Открылась дверь, Натка на пороге. Чего не спите, мол?
"Расскажи, расскажи, Натка, сказку"!- наперебой затрещали в кроватях девчонки. А Натке не спится. Одна она осталась. Напарник ее, пионервожатый Сережка домой на денек уехал. И скучно ей, и на сердце девичьем неспокойно- чем-то он там занимается? И- главное-с кем? Без нее... Села печально Натка на стул у двери. Стул, как в казарме у дневального. Рядом тумбочка... Привыкайте, дети. Понемногу...
"Ладно", говорит Натка медленно и печально. Что бы вам рассказать? Сказку? Слушайте...
... Одна девочка недавно схоронила маму. Ну, трамваем ее переехало. А отца у нее не было. И вот, траур у нее, из детдома за ней еще не пришли, хотя управдом заглядывал уже, метраж перемерял, о здоровье беспокоился... И родственники у него в глуши... В Саратове. Сюда бы их...
Сидела девочка, сидела, горевала, горевала. Да слезами горю не поможешь. Дай-ка я, думает, пройдусь. По городской барахолке. Идет. Ну, на барахолке известно что продается- штаны ношенные, польты каракулевые, молью битые, ботинки там, туфли рваные, носки штопанные... Неказистый товар, но востребованный. Поскольку в магазинах и того нету.
А надо сказать, была у девочки одна любимая певица. Ну прям вот фанатела она от нее. И вот видит она, продает некая женщина патефонные пластинки (Для младшего поколения поясню. Патефон- это такая штука, ставишь на нее пластинку, ручку покрутил, завел, она себе играет. Удобно. Электроэнергия экономится...)
А женщина была вида до того неприятного, что вот ничего у нее покупать не хочется. Худая, бледная, крючконосая... ну, ведьма одно слово. А девочка думает-" я ж не покупать. Посмотрю только". Смотрит- ух ты!!! Пластинка с любимой ее певицей. И песня на пластинке такая, что девочка еще не слыхала! И называется- "Зеленые глаза". Она и купила.
Только уходить, а ведьма ее окликает. "Не ставь ночью"- говорит. "Не ставь ночью" . Девочка идет, думает- чего это пластинку ночью поставить нельзя? Оборачивается спросить- ан ведьмы-то и нету... Ладно.
Пришла девочка домой, а уж темнеет. Скучно ей, грустно... Да еще управдома с его метром вспоминает... "Да ладно", думает. Чего патефон не завести, пластинки любимые не послушать"? Завела патефон, слушает, а все хочется ей новую пластинку поставить. Она и поставила. Часы пробили полночь...
Играет пластинка, мотив печальный такой... И слышит девочка-
"Зеленые глаза, зеленые глаза...
ползет, ползет по стенке мамы левая нога"
А свет в комнате тусклый, мрак, а не свет. Лампочка слабая, и перепады в сети... Мерцает еле... И не видит девочка, как с потолка к ней медленно по стенке нога ползет...
Но- должен же быть у нее инстинкт самосохранения?, -спросит благодарный читатель. Взяла бы и выключила... Взяла бы, да только так девочка ценила творчество вышеуказанной певицы, что инстинкт, видимо, не сработал... Не видит ни фига, что там, на стенке, и все тут.
"Зеленые глаза, зеленые глаза...
Ползет, ползет по стенке мамы правая нога..."
"Ну, а теперь-то выключила?"- с дрожью в голосе спрашивает в темной палате похолодевшая от ужаса пионерка, чувствуя, как спрятавшийся под одеялом мальчишка в испуге крепко обнял ее голые ноги, и сам дрожит от...
А ни хрена подобного. Девочка была истинной фанаткой. Из тех, что и десятилетия спустя будут преследовать своих кумиров, дожидаясь автографа или благосклонного взгляда...
"Зеленые глаза, зеленые глаза,
Ползет, ползет по стенке мамы левая рука..."
Ну, подними ты, дуреха, глаза на стенку, тебе ж в песне прямо так и говорится! - Ползет. По стенке. И- что потом будет? Я прям не знаю. У пионерок ноги холодеют от страха, и спрятавшиеся мальчишки это чувствуют. И- дрожь в телах...
"Зеленые глаза, зеленые глаза,
Ползет, ползет по стенке мамы правая рука..."
И вот уже эти ноги-руки рядом... Последний шанс патефон выключить... Жутко.
"Зеленые глаза, зеленые глаза,
Ползет, ползет по стенке моей мамы голова..."
Вот теперь конец. Кирдык, можно сказать! Все это чудище-юдище по частям как на девочку набросится!!! Руки-ноги повсюду в тело вцепились, голова зубами в шею впилась, задушило оно девочку и кровь выпило. И когда рассвело, приходят люди (ну, эти- управдом и уполномоченный от детдома), видят- девочка мертвая лежит. Вся такая издушенная, искусанная, платьице порвано... А в углу открытый патефон... И пластинка на нем...
И- ребята в палате в шоке. Все трясутся. Занавес.
"Ну как, понравилась вам моя сказка?"- ласково спрашивает Натка среди общего молчания. "То-то же. Только пока я рассказывала, так и рассвело. И уже некогда вам спать будет. Ничего, днем доспите. Слышите- горн подъем трубит? Быстро все вскочили и постели заправили!!! Надели трусики-сандалики и - на зарядку становись!!!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468457
дата надходження 26.12.2013
дата закладки 12.02.2017
…ніби стоїш
у прони́зано-ли́повому осонні
на приміському пероні,
перед очима –
шви́дкісний потяг мимо
летить –
мов кіноплівка кадрами – мерехтить:
бачиш себе –
на живому осо́нценім тлі,
відображеною, мов у розбитому дзеркалі, –
у кожному кадрі-шклі,
у кожнім вікні, що пролітає, – вагоннім
бачиш себе – у осонні,
на розлогім липовім тлі –
множи́нно відбитою
у залитому сонцем шклі –
на кожнім
осліплено-миготли́вім кадрі віконнім
вагоннім:
ті, хто всередині потяга – всі –
то спільний,
суцільний,
загальний людський світ,
а твій, особистий –
відносно потяга – зовні:
тільки у кожнім вагоннім вікні –
бачиш себе – у відображенні…
ілюзорнім
на осмисленому
просторо́вому фоні
…твій світ
за́вжди любить тебе:
от скажеш: «…нині
небо таке – синє…»,
він
одразу ж пого́диться:
«…синє, синє – аж голубе…»
бо - любить тебе
а скажеш, приміром:
«…небо сьогодні – сіре…»,
світ закиває прово́рно
і підтакне́ :
«…сіре, сіре…
навіть і по́части чорне…»
бо не сприймає «не»
твій світ у всьому
пого́джується з тобою
із йому притама́нною
радістю і любов`ю
для нього істина
у останній інстанції є –
кожне слово твоє,
може, і не продумане, випадкове –
слово,
решта усе – загальне
і похідне́
твій світ не розуміє – «не»
подумаєш:
«…я не люблю́ зелене пальто!»
світ почує –
«…пальто… зелене…»
і скаже: «кохана моя турбо́то,
покладись на мене:
буде тобі пальто
і –
неодмінно! зелене…
цілко́м
покладись на мене…»
світ не знайомий із часткою «не»
кожне слово твоє – для нього ствердне,
беззапереч-не…
твій світ – однопо́люсний,
і стосовно тебе його полюс –
суцільний плюс…
що замовиш – усе буде так:
світ забага́нки твої
радісно вво́лювати мастак
залишилось одне,
дрібне́ –
бажати «без не»:
скажеш, приміром:
«…хочу миру!..»
світ і почує:
«миру… миру…»
а
із протилежної сторони –
ніби те саме:
«не хочу! не хочу війни…»
а вийде:
«…хочу війни…»
і розразиться
якась локальна війна –
чия у тому буде вина?
твій світ
відбивається у тобі,
як верба у воді –
у цілковитій злагоді,
у ствердній завжди
відпові-ді
11.01.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471781
дата надходження 11.01.2014
дата закладки 12.02.2017
Белёсый чуб. Ушанка набекрень.
Снежок от солнца на плечах искрится.
Облокотясь на старенький плетень,
Снимает он большие рукавицы.
Суёт за пояс. Кашляет в кулак.
Рукой обветренной за пазухою шарит.
Я думал, что достанет он табак,
А он – «Столичных» пачку вынимает.
Протягивает: – На, кури, сынок.
Иван с невесткой давеча прислали…
И потянулся струйкою дымок,
И влажными глаза у деда стали.
__________________________________________
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717520
дата надходження 11.02.2017
дата закладки 11.02.2017
Зависло над світом червоною кулею,
розпечених джоулів кіло і мегами,
розсунувши темряву теплою хвилею,
щоб знову втішались його оберегами.
А далі - проміння розсипало золотом,
нестримно помчало дахами і вежами,
і кинулось ткати зрум'яненим колесом
із чистого світла одвічне мереживо.
І, сповнений щебету, берег прокинувся,
своїми пейзажами море відкрилося
і світ усміхнувся натхненно і приязно,
неначе сьогодні усе народилося.
Симфонія світла акордами шириться
в промінні ясному природа купається,
і пишеться тут, і сміється і мріється -
напевно це щастям усе називається.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716122
дата надходження 03.02.2017
дата закладки 08.02.2017
Ті двоє линули над світом
немов птахи, немов птахи…
А десь внизу гуляли діти
і кривулялися дахи.
Хтось просо товк у темній ступі,
а ще хтось лагодив рояль -
вони ж трималися за руки
і так летіли в світлу даль.
Хтось вірив у перестороги,
що ніби люди не злетять,
що лиш землею ходять ноги
(ще й досі це кругом твердять!)...
А їм все байдуже, бо нині
вони звільнились від оков...
Хоч, ніби, й люди, і безкрилі -
їх в небо підняла любов.
Вона зцілила й освятила
їх грішні і земні тіла,
вона дала серцям їх крила,
вона ж до зір їх підняла
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716938
дата надходження 08.02.2017
дата закладки 08.02.2017
....МАЛИЙ був слухняним хлопчиком. Він узагалі був із тієї зручної породи сором"язливих мовчазних дітей, які рідко про щось просять, рідко голосно сміються ,а якщо плачуть, то достатньо відвести їх за руку в крихітну кімнатку на другому поверсі, дати ляпаса, зачинити на ключ і спокійно займатися своїми справами. Соплі і шмарклі дитячі дратують,знаєте... МАЛИЙ не завдавав клопоту.
Тому коли Тітка одного вересневого сірого дня наказала йому згребти докупи і спалити осіннє листя в саду, він без жодних заперечень відклав убік стареньку пожежну машину без одного колеса, вдягнув свою червону дівчачу - та яка різниця? головне, що голова захищена - шапку і пішов у холодний сад.
Сад був величезний. Старі яблуні, горіхи, вишні, кілька кленів і навіть один каштан - усі, немов діти, що похворіли, жовтіли, блідли, губили барви... І всипали землю листям...Листя тихо старіло на вологій землі - без свідомості, без сил.Тільки холодний вітер раз-у-раз ворушив його і марно намагався погратися.
...МАЛИЙ узяв старі граблі і почав згрібати непритомне листя на купку... Його було так багато,що купка утворилася чимала. Серед листя МАЛОМУ інколи траплялися й дивні предмети - зубці грабель зачепили якось щось мереживне - якийсь посірілий від бруду й туманів предмет жіночої білизни... А ще через кілька метрів - обгорілу пластмасову руку якоїсь ляльки. А потім металеві іржаві зубці грабель дзвякнули об щось маленьке і також металеве - то був ключ! Ключ, загублений Тіткою ще влітку - тоді МАЛИЙ шукав його три дні....МАЛИЙ підняв ключ і заховав до кишені, продовжуючи згрібати листя і усякий мотлох на купу.Він гріб і гріб,гріб і гріб... Найгіршим було те, що на місце старих листків з похмурих дерев осипалися все нові й нові...
...День добігав кінця.Ось уже прочвалав попри паркан Тітчиного саду Дядько, повертаючись з роботи - він був аптекарем єдиної у містечку аптеки. Не звертаючи жодгої уваги на МАЛОГО, він піднявся східцями на поріг і зник за дверима. Звідти смачно запахло...
.. Ось уже й сонце почало повільно опадати, як сухий листок, за будинок. А робота МАЛОГО тривала.
Коли сутінки почали перетворюватись поволі на темну осінню ніч, МАЛИЙ втратив надію зібрати усе листя. Він поправив червону дівчачу шапку,що з"їхала на чоло, дістав сірники і підпалив величезну купу осіннього листя, старанно підгорнувши спочатку - щоб не розвалювалася - її до стіни Тітчиного будинка. Листя не дуже хотіло горіти.. Тліло, скручувалося ,чорніло... Гіркий ядучий дим різав ніс та очі... Це було нестерпно. Поволі дим розповзався садом... У МАЛОГО щось запульсувало у скронях...Не дай Боже Тітка або - що ще гірше Дядько - вийдуть надвір... Тоді... Тоді...
МАЛИЙ дістав з кишені знайденого ключа, підійшов до вхідних дверей і ...замкнув двері. На всякий випадок. Щоб Тітка з Дядьком не постраждали від цього отруйного жахливого диму... Та й врешті,треба нормально роздмухати вогонь - листя потрібно спалити - так просила Тітка.
Кашляючи МАЛИЙ підійшов до старого похиленого паркана і виламав кілька дощок. Прилаштував їх до величезної купи тліючого листя і ,задихаючись, спробував підпалити дошки. Полум"я весело зайнялось. Веселі іскри злітали догори. Темна ніч навколо потемніла ще більше... Стало спекотно і МАЛИЙ зняв червону дівчачу шапку. Полум"я гуділо,а вітер роздмухував його ще більше... Незабаром почали горіти стіна і дах. Звідкілясь - здається з будинку - доносились якісь верески... Але МАЛИЙ не зважав - Тітка попросила його згребти і спалити осіннє листя в саду... А МАЛИЙ був дуже старанним, слухняним хлопчиком і рідко створював проблеми.
* твір уже був опублікований під іншим псевдонімом
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589082
дата надходження 22.06.2015
дата закладки 02.02.2017
Ранок видався холодним,хоча сонце вперто лізло в шпару між сірими шторами вікна. Але найгіршим було не сонце. Найгіршим було мокре ліжко...Навіть не так саме мокре ліжко, як лемент,який зчиняла щоразу тітка Свєта- нічна нянька, піднімаючи Петрика з ліжка. З мокрого ліжка... Ну облюрився. Ну і чорт з ним... Навіщо так кричати?
Мокрі труси можна було заховати кудись... А от з матрасом важко...
Треба швидко,поки Свєта не прийшла будити єдину дитину в корпусі для наймолодших, заправити мокрий матрас. Всіх забрали які-не-які батьки чи родичі на Різдво - тільки малий, сцикливий і косоокий Петрик залишився на місці. Втім, як і завжди. Забирати Петрика було нікому.
...Петрик натягнув колготки на мокрі труси, а зверху - джинси,засунув ноги в смішні капці з МіккіМаусами і тихенько шмигонув у коридор.
Коридор був залитий світлом, порожній, вікна, розмальовані морозом,
спалахували сотнями іскор...Знадвору було чути бамкання дзвонів.
А з дитячого корпусу - крик тітки Свєти. Знайшла... Матрас... Одразу відчув на собі мокрі труси. Щось закрутило в носі, защипало в очах...
Петрик швидко крутанувся на п'ятках - цьому мистецтву його довго і боляче навчав восьмикласник Щибань - і побіг в напрямку великого загального коридору, де вже вочевидь займалися важливими дорослими справами Петрикові товариші по нещастю - здоровань Щибань, високий і худий шестикласник Рачок і дев'ятикласниця Лана. Їх також ніхто не забирав.Ніколи.
Вся компанія була в сборі, вони сиділи на відкидних, як у кінотеатрі, кріселках, і рахували гроші.
- Рачок, давай ще дві монети! Ти маєш, я бачила! - дзвінко гукнула чорнява,як циганка, Лана. Лана була красива і подобалася Петрику.Інколи вона допомагала йому зав'язувати шнурівки, інколи могла дати відкусити пів-яблука, а то і погодувати з ложки у їдальні... Навіть коли Лана зв'язала останнього разу Петрикові шнурівки разом і він боляче гепнувся лобом об цементну підлогу, навіть тоді вона не переставала подобатись... Всі реготали, на лобі у Петрика росла з космічною швидкістю синя гуля, вихователь Микол-Федорович вхопив Петрика за руку і поволік в медпункт до медсестри Оксанки мазати голову зеленкою - навіть тоді Лана не переставала подобатись...
А зараз вони - Щибань,Рачок і Лана потайки скаладали свої копійки,щоб купити пачку сигарет. Петрик був "у курсі дєла", тому на нього ніхто особливо уваги не звернув. Аж поки Щибань не зморщив раптом широкого кирпатого носа:
- Йо,що то смердить так? Ужжжас!
Рачок почав принюхуватись також...
-Петрик, ану йди сюди!
Мокрі труси холодили шкіру. Йти ближче до Щибаня не хотілося... Аж тут відчинилися вхідні дівері і до коридору зайшла новенька вихователька ЯкЇЇТамЗвати - ніхто не пам"ятав - з двома огрядними жіночками у волохатих шубах.
- А ось і Петрик - сказала вихователька, кивнувши на нього. -А це до тебе гості... З опікунської ради. А ну припини гойдатися!
Огрядні жіночки підійшли до Петрика і почали широко посміхатися.
Петрикове серце здивовано забилося і від хвилювання він запитав, заїкаючись і гойдаючись,перекочуючись з ноги на ногу
- Ви принесли цукерки?
- Ми прнесли тобі ось... Одна з жіночок витягла звідкілясь - з кишені мабуть - якийсь пакет і почала його відкривати.
- Якийсь тут запах у вас дивний... - сказала тим часом друга
-Та це Петрик всцявся! - прогиготів Щибань, бовтаючи ногами
Петрикове серце стислося,мокрі труси прилипли холодно до тіла і він раптом крикнув голосно - аж луна покотилася коридором
- Це не я!
З пакета тим часом були витягнуті на світ божий шапка, нові рукавиці і ЦЕ... ЦЕ було в красивій рожевій шурхітливій упаковці, на якій намальована була суниця - якось одного літа Петрикові та іншим дітям дали таке після обіду у інтернатівській їдальні - цукерки.Але ті були маленькі і круглі,а тут... Петрикове серце тьохнуло з радості - невже така велетенська цукерка?!!
-Що за сморід! - тим часом і собі пробурмотіла новенька вихователька,постукуючи каблучком модного чобітка... як раптом до коридора влетіла тітка Свєта і, вхопивши Петрика за худе плече, оглядаючись на гостей,тому спокійно - а від цього ще більш страшно - сказала:
- Петрику, знову, заразо? а шмаття твоє брудне хто мені поможе повиносити?!! - і стисла кістлявою рукою його перелякані кісточки під тонкою футболкою
- Це не я! - верескнув Петрик і коли голос його урвавася, стало чути як знову десь далеко у морозному сонячному дні забамкали дзвони...
Петрик вихопив з руки огрядної жінки рожевий ароматний предмет з намальованою суницею і рвонув до свого корпусу, з усіх своїх 6-річних сил і капців з МіккіМаусами.
- Я зловлю його! - крикнув Щибень, зриваючись на рівні і стискаючи кулаки.
- Не треба,Толику, я сама розберуся! - сказала новенька вихователька і задріботіла цокаючи каблучками коридором за Петриком.
- Помийте його там заодно - воно ж встало , свиня така, навіть не заходило до умивальника! Сцикун! - заверещала Свєта...
Ось і корпус наймолодшої групи. Петрик кинувся до свого ліжка, але матрас був піднятий вертикально коло стіни і величезна темна мокра пляма нагадувала силует дивовижної квітки на фоні давніх підсохлих плям. Петрик кинувся до умивальників, забіг у душову кабінку і зачинив за собою тонкі дверцята на гачок. Тремтячими руками почав здирати з велетенської суничної цукерки шурхотливий блискучий папір... Запах суниць був густий і рожевий, тільки папір не хотів рватися...
- Петре, відчини! - забарабанив у двері голос новенької виховательки.
- Петре! Кому я сказала! Негайно! Тебе гості чекають!
- Я не хочу... Я миюся! - додумався Петрик і відкрутив кран. Зверху полилася вода - спочатку холодна...Бррр ! І джинси, і колготки, а що вже й про нарешті підсохлі труси казати - усе намокало. Петрик трусився і тремтячими пальцями колупав обгортку своєї цукерки,стоячи під струменями води. Новенька вихователька лупила в двері кулаками, шарпала їх... Вода лилася і поволі починала теплішати, витікаючи крізь широку щілину між дверима та підлогою просто у спеціальну дірку водозливу на підлозі посередині кімнати.
Раптом новенька вихователька так шарпнула двері, що гачок не витримав - двері відчинилися.Вихователька вхопила Петрика за мокру футболку і потягла з-під уже гарячої води. Петрик пручався і вив... Найгірше - вона забрала з його рук слизький рожевий суничний предмет - його цукерку! Петриковий подих перехопило від люті - він викрутився і штовхнув цю гидку новеньку виховательку ЯкЇЇтамЗвати з недитячою ненавистю.
На підлозі було повно води. Вихователька не втримала рівноваги на своїх модних високих каблучках і впала просто на отвір водозливу, затуливши його собою, лупнулася головою об білий кафель підлоги -як Петрик колись -якось дивно сіпнулася і завмерла. Стало тихо. Тільки вода шуміла, поливаючи вже порожнє місце в душовій кабінці дефіцитною гарячою водою, тільки десь далеко знову бамкали дзвони і хтось весело сміявся на вулиці... Петрик підійшов до виховательки, що лежала нерухомо на мокрій підлозі посеред великої калюжі, яка все прибувала... Від голови виховательки - з відкритими очима - розповзалася велика червона пляма.
Петрик витягнув суничну цукерку з її теплої долоні. Замерзаючи, забіг до спальні і заліз під своє ліжко.Там нарешті здер обгортку зубами... Цукерка була прекрасна - величезна і рожева. Петрик лизнув.
В роті зробилося гірко і гидко.
...в душовій текла вода, бамкали дзвони, десь знадвору лунало " Христос народився!"
Петрик лизнув ще раз.
І заплакав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693727
дата надходження 11.10.2016
дата закладки 02.02.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.02.2017
Заиндевевший лес прозрачен.
Он лишь стволами обозначен.
Он, словно облачко, плывёт
На недалёком расстоянье.
Как будто выдохнул, и вот –
Застыло в воздухе дыханье.
_____________________________
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713492
дата надходження 21.01.2017
дата закладки 23.01.2017
Валентин Бут
[b]«Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі» [/b]
Київ – 2014
------------------------------
З самого Львова прийшла мені по пошті бандероль від одного з авторів Клубу Поезії Валентина Бута. Пан Валентин під час проведення цьогоріч у рамках ХХІ Форуму видавців у Львові презентував свою книжку «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі», присвячену пам’яті свого пращура – славетного воїна, мудрого політика, який був чи не першим, хто спробував боротися за українську державність.
Сам пан Валентин непересічна особистість, про яку можна роман писати.
І про нього вже пишуть. Ось, наприклад:
http://www.umoloda.kiev.ua/regions/51/171/0/71592/
Він чи не єдиний, хто осмілюється плавати на власній яхті під українським прапором:
https://www.youtube.com/watch?v=dwy-ZhBzkG0#t=846
Валентин Бут – звичайний вчитель (скоріше, незвичайний) із с. Міжводного Чорноморського району в Криму. Він майстер слова і його гостра публіцистика - то сравжня зброя в боротьбі з противниками українського.
Він - нащадок давнього козацького роду і тому давно вже задумав книжку про свого славного предка. Колись пан Валентин сказав мені про це в електронному листі, і я мав таємну надію колись ту його книжку прочитати. І що ж! Мрії збуваються!
Та особливої пікантності, майже детективної інтриги, моєму читанню книги надала присутність пов’язаного з нею певного елементу змагальності.
Справа в тому, що збираючи матеріал для книжки Валентин Вікторович натрапив на «наукову працю» досить плідного кандидата наук, який вважає однією з причин повстання в Україні 1637 року - боротьбу за владу між старшиною, усобиці всередині козацтва, зводячи все до кар’єризму козацького отамана Павла Бута.
Я знайшов той опус, і прочитав перед тим як визначитись – хто справжній патріот України, хто ретельніше вивчає джерела, аналізує і осмислює фактаж, якщо й реконструює недостаючі ланки історичного ланцюга, то згідно про- , а не анти-української логіки, хто, зрештою, переможе в цьому змаганні – Бут, чи не Бут.
Ось посилання на ту статтю:
http://nndiuvi.org.ua/images/book/29.pdf
Пропоную всім порівняти рівень переконливості обох авторів – кандидата історичних наук і простого вчителя (навіть не історії).
Одне скажу, що книжка «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі» не суха і нудно-наукоподібна. Прикрашають її фотоілюстрації, репродукції, факсимільні уривки текстів першоджерел. Герой книги – діяч української історії, що змагається за свободу своєї країни. Описано перебіг конфліктів, військових дій, перемог і поразок, надій та зрад.
Наявна інтелектуальна чіткість і ясність в означенні предмету дослідження. Читається книга легко, спонукає до роздумів не лише про минуле, а й про наш нинішній стан. А проте, прочитайте і переконаєтесь самі.
--------------
Нижче не переказуватиму в деталях зміст книги, а лише висловлю деякі думки-тези, що з’являлись в процесі читання .
Перш за все вкотре дивувався – нічого під сонцем не змінюється. Історія рухається по колу. (І ще не відомо чи на підйом чи скочується вниз). Тоді (в далекому 17-му столітті) і всі роки потому (і тепер теж) існувала патова ситуація в векторних уподобаннях політичного істеблішменту. Вирішальної більшості у визначенні напрямку розвитку країни немає. Один парламент змінює інший, а суть залишається. Україна завжди балансує на лезі ножа.
В пошуках союзника в боротьбі за свою незалежність і тоді ми метались в трикутнику Росія-Туреччина-Польща, і теж саме відбувається зараз – блукання серед трьох сосен Росія-Євросоюз-США.
Щоб вийти з глухого кута, хочеш не хочеш, доводиться укладати союзи між партіями(країнами)-суперницями.
У нас бували періоди україно-польських, україно-російських, україно-мусульманських примирень, але покищо не було україно-українських порозумінь.
А чи треба, взагалі, розглядати давні історичні події через призму національно-державницької самоідентифікації?
А чому б, власне, і ні! Чому беруться на кпини будь-які прояви утвердження і захисту власної державної і духовної самобутності. Пропонуються пошуки будь-яких поведінкових мотивів, лише не патріотичних, не національно-визвольних.
Сучасна світова історична наука відмовилася від філософсько-історичного трактування минулого і зосередилась на його розумінні, як «прояву феноменів культурних епох». Висміюються роботи (книги), де йдеться про прагнення незалежності українського народу завжди упродовж своєї історії, або де історія України – це шлях боротьби.
Чомусь стало модним заперечувати безперервність розвитку українського народу, української ідентичності. Неодноразово стикався з намаганням сучасних авторів в історичному контексті уникати «наївно-патріотичного, національного», «самостійного буття народу» під лозунгом «боротьби з шароварищиною у всіх її проявах».
Будь-який національний поступ чомусь має висміюватись, піддаватись якщо не недовір’ю, то мазохістській самоіронії.
Це символічно, що книжка вийшла саме зараз, коли, як загострення хронічної хвороби, продовжується війна за незалежність, і ніякий скептик не засумнівається в потребі протистояння охопленню пропагандою зневаги до України та її історії.
Кожен літературний текст тим вартісніший, чим більше шарів, вимірів в собі містить. В книжці Валентина Бута «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі» я також відчув декілька пластів. Є тут:
1. Історичний фактаж з майже детективними інтригами, розгадуванням загадок.
2. Зміщення чи розставлення правильних акцентів в інтерпритації фактів, реконструкція подій і їх мотивів. Спроба задуматись над тим чи така вже ми «несподівана нація», якою нас вважають на Заході.
3. Аналіз ролі особистості, авторитетів в історіїї нації і ролі особливостей епохи.
4. Мотивація автора – не лише дослідити якусь локальну історію – історію свого роду, а й емоційністю, глибоким вивченням матеріалу перемогти науковця-опонента. Автор проти тенденції применшувати рівень розвитку українців, як нації і їх історичної легітимності.
І я в цьому його підтримую. Тож на питання винесене в заголовок, відповідаю:
Бут!
----------------
12.10.14
На фото Валентин Бут
[img]https://scontent-b-fra.xx.fbcdn.net/hphotos-xpf1/t31.0-8/10575436_556797641116377_5756280729244329751_o.jpg[/img]
P.S.
Я отримав відгук пана Валентина на цю свою рефлексію:
Вельмишановний пане Вікторе!
Щиро дякую Вам за Ваш, як завжди змістовний, вдумливий аналіз цього разу моєї книжечки.Якби писав її зараз, то проминув би того недовченого, не згадував би його потуги. Книжка від того, я впевнений, лише виграла б. Але - що зроблено, то зроблено. Тоді мені те пекло. Насправді маємо стільки замовчуваного в нашій історії, що тут би працювати й працювати. Якось влітку, ще коли мав безперебійний доступ до Мережі, віднайшов аудиокнигу Історія Русів, у перекладі Івана Драча. Авторство її приписують Кониському, але те під великим питанням. Я ж про те, що слухаючи сторінки нашої історії змальовані там,часом жахаєшся тої ясно вираженої впродовж століть тенденції нищення нашою старшиною всього патріотичного, самостійного на догоду дрібних особистих інтересів. Історія з Мазепою найпоказовіша.
Ми так давно й віддано плазували перед Москвою, що те стало частиною сутності наших еліт, не кажучи про те, що сама Москва звикла сприймати те, як даність. А як можна сприймати вола, коли він хоч часом і мукає, а проте ж безвідмовно тягне. Приклад не дуже вдалий, бо добрий господар ставиться до свого вола краще, ніж Москва до нас. Чого ж дивуватися, теперішній реакції Москви?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529526
дата надходження 13.10.2014
дата закладки 14.01.2017
Українська національна культура, зокрема, пісенна й хореографічна, тривалий час існувала та розвивалася суто як явище фольклорне, як народна, не повною мірою визнана й дозволена культура. Коли ж наприкінці ХІХ століття ця народна, переважно сільська культура знайшла свій шлях на офіційні сцени, вона постала там у спотвореному вигляді: на той час діячам мистецтв бракувало знань, практично не існувало систематичних етнографічних досліджень, які б сформували повне уявлення про народну культуру та слугували підґрунтям для її професійного сценічного розвитку. «…слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка» - ось що потрапляло на сцену!
Слова ці належать Василю Миколайовичу Верховинцю, українському етнографу, хоровому диригенту, композитору та нашому першому балетмейстеру – так, саме він був постановником першого українського балету. Власне, завдяки натхненій наполегливій праці Василя Верховинця українська пісенна й танцювальна культура отримала глибоке наукове вивчення, дослідження та адаптацію до професійної сцени. Як ми вже неодноразово наголошували, така робота завжди є більшою за себе як таку, виходить за власні рамки, адже культура є універсальним представництвом країни у світі, зберігає духовний код народу. Василь Миколайович добре це розумів: «Коли ми вивчимо самі й заохотимо інших вивчати справжній народний танець, то тим самим збережеться його правдива краса й відновиться його слава, яку заплямували пародисти українського танцю».
Микола Верховинець народився 5 січня 1880 року в селі Старий Мізунь на Івано-Франківщині. Здобувши фах вчителя у Львові та Самборі, працював у народних школах, а згодом долучився до діяльності «Русько-народного театру» як хореограф і паралельно почав досліджувати українську народну пісню й танець. Робота в театрі звела його з Миколою Садовським, який запросив Верховинця приєднатися до свого театру у Києві – як актора та постановника, а етнографічні дослідження Верховинця стали основою для перших ґрунтовних видань, присвячених народній культурі:
- «Українське весілля» (1906; такого роду записів було вже чимало, але Верховинець вперше представив українське народне весілля з професійно записаними нотами);
- «Теорія українського народного танцю» (1919; взагалі перше дослідження народної хореографії, перевидавалося 4 рази, останнє видання – 1991 року);
Збірник для дітей «Весняночка» (1923; 5 видання датоване 1990 роком, а записані та створені Верховинцем пісні та музичні ігри для дітей нині включено до шкільних підручників).
Це – надзвичайно вагомий внесок в розвиток національної культури; власне, цього більш ніж достатньо, аби виправдати згадку про день народження Василя Миколайовича: це не просто якісь давні пошуки та архівні видання, це – теоретичні підвалини сучасного українського мистецтва, підґрунтя його розвитку. Та й це ще не всі здобутки, і правда ще не вся – ми й не маємо можливості розповісти усе, але деякі речі сказати мусимо.
Спершу про здобутки.
1930 року Верховинець поставив перший український балет – «Пан Конський» на музику Вериківського та Ткаченка. Того ж таки 1930 року ним заснований у Полтаві вокально-хореографічний ансамбль «Жінхоранс» - на базі цього колективу Верховинець створив новий жанр – театралізована пісня; Павло Вірський казав про цей доробок: «Найкращі традиції „Жінхорансу“ свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР».
1935 року на першому міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні було представлено «триколінний гопак» у постановці Верховинця. Танець здобув першу премію, а українська хореографічна культура – визнання на світовій арені.
Микола Верховинець записував та обробляв народні пісні (понад 400), також він писав музику на вірші українських поетів – Франка, Рильського, Тичини, Олеся, Лесі Українки та інших. Багато українських діточок співають пісеньку «А я у гай ходила» - музику до неї написав Верховинець. Перу Верховинця належать і хорові твори. Нині творча спадщина Верховинця поступово повертається на сцену після вимушеного забуття.
А тепер – ще трохи історичної правди про Василя Верховинця, гіркою та, на жаль, типової на той час для долі української мистецької громади.
Вперше Василя Верховинця заарештували 1922 року, тоді знову 1927, а втретє та востаннє – у грудні 1937 року, здається, на вищому злеті його кар’єри: адже 1936 року очолюваний Верховинцем колектив «Жiнхоранс» тріумфально виступав в Москві під час Декади української лiтератури i мистецтва. Митця катуванням змусили зізнатися в організації антирадянського виступу в Полтаві 1919 року. Виїзна сесія Військового суду СРСР у Києві 10 квітня 1938 року визнала його винним, а наступного дня, 11 квітня 1938 року, Василь Миколайович Верховинець був страчений як контр-революціонер, заколотник, буржуазний націоналіст та польський шпигун. Його дружина – Євдокія Доля, співачка й актриса «Жінхорансу» - також зазнала репресій: вона відбула заслання до Казахстану (1938-1944).
За клопотанням Спілки композиторів України Василя Верховинця повністю реабілітовано 25 квітня 1958 року.
На згадку про Василя Верховинця, батька сценічного втілення багатьох українських народних танців, - "Гопак" у виконанні ансамблю імені Павла Вірського
[youtube]https://youtu.be/DvZh6VGMkgo[/youtube]
І, звісно ж, пісня - «Чорні очі палки», музика Василя Верховинця, слова Івана Франка, виконує Марія Байко у супроводі Ярослави Матюхи (фортепіано), Богдана Бонковського (скрипка), Андріана Білинського (віолончель) [youtube]https://youtu.be/7KpEn_uv59s[/youtube]
5 січня 2017 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710324
дата надходження 05.01.2017
дата закладки 10.01.2017
Перша половина ХХ століття видалася вкрай бурхливою на наших теренах – чого лише дві світові війні варті! Та й іншого чимало трапилося: розпадалися імперії, перекраювалися кордони, відбувалися революції, громадянській війни, розгорталися репресії, людство винайшло такі штуки як геноцид, голодомор і голокост, виникали нові, небачені режими, наче зі сторінок якихось антиутопій скопійовані.
Коли ті катастрофічні, криваві, нервові часи ще навіть не закінчилися, коли світ ще тільки почав занурюватися в чергову глобальну бійню, радянський поет Коган писав: «Есть в наших днях такая точность, что мальчики иных веков, наверно, будут плакать ночью о времени большевиков». Так, глобально-катастрофічні часи огортає певний романтичний серпанок, але серпанок той часто-густо – кривавого кольору.
І справді: часи були такі, що тільки віки можуть так запрасувати все страшне, аби нормальна людина воліла туди повернутися. Ми про ті звиви нашої історії знаємо з книжок; але комусь довелося пройти тими хресними шляхами самотужки.
Неймовірний приклад людини, яка особисто пережила чи не все, що трапилося в наших широтах у 1900-1950-х, - композитор Всеволод Петрович Задерацький (1891-1953), річницю народження якого ми сьогодні відзначаємо.
Всеволод Петрович народився на Рівненщині, у Здолбунові. Після закінчення гімназії в Курську Задерацький вступив на юридичний факультет Московського університету та паралельно – до консерваторії. У 1915-1916 роках Задерацький, студент останнього курсу університету, викладав музику самому спадкоємцю престолу Російської імперії – цесаревичу Олексію.
1916 року Задерацький закінчив навчання та одразу потрапив до лав армії – вже в розпалі була Перша світова. Після жовтневого заколоту 1917 року та початку громадянської війни Задерацький – офіцер в армії Денікіна. Однак від «білих» він скоро втік: денікінці розстрілювали всіх полонених, і Задерацький, якого це жорстоко обурило, шукав іншого в «червоних». Однак «червоні» самі його ледь не розстріляли – лише випадок врятував йому життя. Це справді доля! – сам Дзержинський почув, як приречений Задерацький награвав на роялі. Залізний Фелікс вирок скасував та видав музиканту охоронну грамоту: життя зберегти, визначити місце проживання.
Так Задерацький опинився в Рязані, однак спокійного життя та свободи музичної творчості не здобув. 1921, 1922 і 1926 його заарештовували як колишнього «білого»; між арештами Задерацький писав музику та багато виступав як піаніст-віртуоз. Та часи ставали дедалі жорсткішими, і під час третього арешту всі його речі, в тому числі нотні рукописи, було вилучено та знищено, а сам він провів у в’язниці мало не три роки. 1930 року йому, нарешті, дозволили жити й працювати в Москві, він влаштувався на радіо піаністом і штатним композитором, отримав можливість уповні розкрити свій талант.
Однако «гайки» знову закрутили; 1934 року Задерацького висилають з Москви у Ярославль, а 1937 року знову кидають у в’язницю за денікінське минуле та призначають йому покарання – 6 років позбавлення волі без права листування. Задерацького відправляють на Колиму – на щастя, протримали його там всього лише 2 роки, і 1939 року він був реабілітований. Задерацький і на засланні створював музику – паперу в’язням не давали, тож він занотовував свої твори на випадкових паперових здобутках, здебільшого – на телеграфних бланках. Так вони й дійшли до нас – наче телеграми, відправлені жертвою ворожого людині часу та з ворожої людині місцевості...
Не встиг композитор звикнути до життя на волі, як почалася Друга світова війна; так Задерацький опинився в Казахстані, в евакуації. Після війни він поневірявся по усій країні, мешкав і в Ярославлі, і в Житомирі, працював, де міг, був і музруком в дитсадочку, аж доки не опинився у Львові – тут пощастило, йому дозволили очолити кафедру камерної музики консерваторії, він міг і викладати, і творити музику. Але щастило знову недовго: 1948 року в СРСР розпочалася боротьба з «формалізмом» в музиці (нещодавно ми розповідали про це).
Задерацького оголосили формалістом – адже його музика носила на собі відбиток класики, академічності, він не писав «побутових» пісень, під його музику не можна було танцювати та крокувати строєм. Отже, формаліст! – саме так таврували композитора Задерацького, «формалістичні» твори якого – як колишнього денікінця та в’язня – ніколи в СРСР не публікувалися та не виконувалися! «Не читал, но осуждаю!» - та й годі.
Задерацького того разу не ув’язнили та не вислали; хто зна, чим би все те закінчилося, але 1 лютого 1953 року Всеволода Петровича Задерацького не стало.
Лише через 20 років твори Задерацького почали з’являтися на сцені – дуже обмежено, вкрай несміливо; і тільки з ліквідацією СРСР творча спадщина Задерацького повною мірою повернулася – тепер її називають «втраченою класикою ХХ століття». Це опери, симфонії, прелюдії, хорові та вокальні твори – прекрасна, різноманітна, дуже цікава музика, яку створила людина, чиє життя було сповнене поневірянь і часто – смертельної небезпеки. В доробку Всеволода Петровича – і літературна спадщина; його книгу «Золотое житье» було видано вперше лише 2012 року.
На згадку про це трагічне, катоване часом і злою долею, але таке щедре на талант життя послухаємо концерт для фортепіано № 1 Всеволода Задерацького [youtube]https://youtu.be/oAPEJPinImY[/youtube]
02 січня 2017 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709817
дата надходження 02.01.2017
дата закладки 04.01.2017
Хто не знає пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»? А хто знає, що народилася вона в Одесі?
Піснею вірш Тараса Григоровича Шевченка зробив Данило Якович Крижанівський (29.12.1856 – 26.02.1894, н.с.) – український композитор і педагог. Він прожив лише 37 років, але лишив по собі безцінну для українців спадщину – пісню-символ, пісню-гімн.
Данило Якович народився на Херсонщині, навчався в Одеській семінарії, потім – в Одеському університеті. Якось він приїхав у Київ, аби організувати видання збірки своїх хорових творів, і тоді вперше в житті побачив Дніпро. Він був глибоко вражений. О, ми не можемо собі уявити, яким тоді був наш древній Дніпр Борисфенович! – ані дамби, ані водосховища на той час ще не змінили потужну, норовливу ріку, не перетворили її на безкінечне, через усю країну розтягнуте озеро з ледь помітною течією…
Ось як змалював розбурханий Дніпро Микола Васильович Гоголь:
«Нет ничего в мире, что бы могло прикрыть Днепр… Когда же пойдут горами по небу синие тучи, черный лес шатается до корня, дубы трещат и молния, изламываясь между туч, разом осветит целый мир — страшен тогда Днепр! Водяные холмы гремят, ударяясь о горы, и с блеском и стоном отбегают назад, и плачут, и заливаются вдали… Дико чернеют промеж ратующими волнами обгорелые пни и камни на выдавшемся берегу. И бьется об берег, подымаясь вверх и опускаясь вниз, пристающая лодка. Кто из козаков осмелился гулять в челне в то время, когда рассердился старый Днепр? Видно, ему не ведомо, что он глотает, как мух, людей.»
Цей текст датується 1831 роком, а 1837 Тарас Григорович Шевченко написав свої безсмертні рядки, що коротко та напрочуд влучно втілюють непересічну міць, страхітливу потужність і непоборну чарівність Дніпра:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
Данило Якович повернувся до Одеси, де працював викладачем, і написав музику до Шевченкового вірша. Він присвятив пісню своєму другу, драматургу Марку Лукичу Кропивницькому; невдовзі трупа Кропивницького прибула до Одеси, і Данило Якович вручив Кропивницькому свій подарунок. Той сів за фортепіано, зіграв пісню за щойно отриманими нотами, а тоді міцно обійняв Крижанівського та назвав пісню – шедевром, що обессмертить Кобзаря і самого Крижанівського.
Марко Кропивницький власним коштом видав пісню (у збірці), але перші два наклади, 1884 і 886 року, конфіскувала поліція; лише з третьої спроби, у 1886 році пісню було оприлюднено, вона стало доступна широкому загалу.
Тим же Марком Кропивницьким пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» було вперше виконано публічно – під час вистави в Одесі, під марні намагання поліцейського наглядача зупинити спів, а потім – приборкати схвильований, розбурханий зал.
Ось така вийшла звивиста історія: Шевченко написав текст у Петербурзі; Крижанівський відчув його повною мірою над Дніпром у Києві; музика народилася в Одесі; в Одесі ж відбулася прем’єра – і відтоді пісня стала народною, в повному значенні цього слова. Саме так: є автор тексту, є автор музики – а пісня народна: належить народу, втілює його дух, характер, символи.
Добре відоме виконання пісні хором імені Верьовки; та ми пропонуємо почути «Реве та стогне Дніпр широкий» через океан, з іншого континенту – чоловічий хор «Гуслі», Вінніпег. Зверніть увагу – коли залунала пісня, зал підвівся, стоячи й аплодували. Кажуть, що саме так одесити зустріли перше виконання пісні Марком Кропивницьким [youtube]https://youtu.be/rE8_5ugH5Jc[/youtube]
Вшануймо пам'ять Данила Яковича Крижановського - сьогодні 160 річниця від дня його народження.
29 грудня 2016 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709085
дата надходження 29.12.2016
дата закладки 31.12.2016
Я сидел на берегу с удочкой в руках,
глядел на индейский поплавок,
который мне подарил Чинганчкук Большой Змей.
Джордж Вашингтон до сих пор,
смотрит на меня из-подо лба,
не по-доброму,
со своих защищённых долларов.
Никто не хотел клевать,
все хотели жить;
никто не хотел плевать
на свою жизнь.
Я сочувствовал рыбе
и, как никто другой, я её понимал
обеими полушариями своего сельского ума,
ведь мы вышли из общей глубины,
оставили одну и ту же глыбу,
и на всех нас обрушился общий дар
жизни - на меня и на рыбу.
Но вот кто-то клюнул, несчастный:
быстро задёргался поплавок,
индейцы на радостях пустились в ритуальную пляску,
и даже Джордж Вашингтон,
в кои-то веки,
милостиво подмигнул мне своим мешковатым веком.
- Ага - заорал я рыбе во всё горло - доигралась.
Наконец-то я тебя обманул.
Где же был твой хвалёный архейский ум?
Нет у тебя ума и в помине
и никто тебя, рыба, уже не помянет
ни украинцы,
ни россияне.
Вот и пришёл тебе, рыба, Гитлер капут,
вот и увенчался лаврушкой и солью
мой долгожданный труд.
Только не надо, не смотри на меня
своим выпуклым близоруким оком;
перламутровые бусы своих глаз утри,
я не понимаю твоих утрат
и слёзы твои всё равно проигнорирую,
будь ты хоть кистеперою рыбою
или щукою пресноводной Руси -
не отпущу и не проси.
Но рыба всё на меня смотрела
однобоким глазом своего тела,
она, как будто мне говорила:
этот окружающий мир, я его не понимаю,
всякая букашка его понимает, а я нет.
Я такая дура.
И рыба била хвостом бескультурно
и тяжко, но беззвучно вздыхала
во весь рот своего волжского диалекта.
- Но с другой стороны - рыба говорила -
я ведь не горилла,
чтобы всё понимать, ни макака какая-то,
поверьте, мне не в чём раскаиваться.
И рыба раскланивалась
передо мной, нахалом,
и тут же задыхалась
от ветра, солнца, звёзд и синевы.
... но не совсем,
потому что с последним дыханием
я её отпускал в кругосветное плаванье,
хотя понимал, что делаю неправильно,
что ей не доплыть до перевёрнутой Австралии,
я всё понимал,
но всё равно отпускал.
Ты приплыла к нам из мезозоя,
в дороге ты натёрла кровавые мозоли,
по пути потеряла ненужный дар речи,
чтобы в конце встретиться с человечеством,
со всеми нами.
Стоило ли это таких трудов?
мы люди не понимаем.
Мы стоим друг против друга
и смотрим в толстое запотевшее стекло
и каждый из нас думает о своём.
Плыви разумная рыба,
работая плавниками и лопастями,
перед тобой новая эра - милости просим;
я вновь тебя отпускаю
на радость Природе и всей небесной системе.
И звёзды взяв пальцы в рот
по-мальчишески мне свистели.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708214
дата надходження 24.12.2016
дата закладки 28.12.2016
Сначала он боялся высоты. Глянь, твоя мама идёт. Артурчик, смотри, пять копеек упало. Шутили над ним зубатые рабочие. Но Артур быстро овладел собой, взял над собой верх и подружился с высотой. Стал с ней на "ты".
Внизу был Вавилонск. Верней, он угадывался внизу: маленькие слипшиеся кварталы новостроек, среди которых, то там, то сям, торчали одноногие жирафы башенных кранов. Кварталы были расцарапаны ровными линиями автодорог и ещё более прямыми - железнодорожных веток. Вавилонск кипел, чёрные дыми от котелен и асфальтных заводов, трубили в поднебесье. К очередной стройке века, отовсюду, с разных сторон мира стекались пресмыкающиеся эшелоны со стройматериалами. Стройка эта впитывала в себя всё, словно наращивая мышечную массу, перед тем, как покорить в рывке новую отметку. Людей внизу было не видно - с такой высоты их как бы уже не было в Природе.
Первые недели работы на стройке века, Артур регулярно возвращался с небес. Тяжёлая расшатанная клетка грузового лифта со скрежетом опускала его и ещё дюжину молодых электросварщиков на землю. Здесь он жил, как гражданский житель, а не, как электросварщик, свою профессию оставляя на небе, на земле она была лишней. Как человек, Артур имел отношения с конторскими служащими, кондукторами и водителями общественного транспорта, собутыльниками в комнате общежития и Занусей - молоденькой продавщицей продовольственного.
Зануси, наверное, его любила, особенно в свободное от работы время. В подсобке магазина, они несколько раз оставались вдвоём, после рабочей смены. Там они распивали бутылку водки, закусывали килькой в ржавом томатном соусе с чёрным, разорванным вручную хлебом и, расстелив газету с портретами передовиков производства, занимались любовью - имели полное право.
Но скоро Артур перестал возвращаться на землю. А зачем? На небе была работа, на земле - лишь скучный лакедемонянский быт, да редкие сырые отношения с женщиной. Там в высоте он был при деле, а здесь как-то терялся, становился неуверенным и, чтобы обрести своё право, Артуру приходилось крепко пьянствовать. К тому же Зануси, как оказалось, любила не его одного, она вообще, была женщиной не жадной, особенно в послерабочее время, когда, почти всякий раз, у неё налаживалась личная жизнь.
Поначалу, перестав опускаться на землю, Артуру как будто чего-то не хватало. Он томился по более высокому атмосферному давлению, по густому воздуху индустриализации, пахнущей неистребимым историческим запахом комнате общежития, по мягкой женской доброте. Но скоро это начало проходить, Артур был слишком молод, чтобы успеть прочно привязаться к шуму и грязи земного бытия.
Правда существовали выходные, когда стройка века останавливалась, и все вынуждены были прогуливать один лишний день. Но так было только поначалу, позже стройка века стала старше и набрала хорошей скорости, выходные отменили, и в рабочих начали нуждаться непрерывно. Красные календарные воскресенья, стали обыкновенными чёрными днями.
Стройка развивалась, поднималась дальше, с каждым месяцем выполненного плана, достигая всё более высоких атмосферных слоёв. С годами Артур полюбил высоту и более не мог без неё жить. Иной раз он не без содрогания размышлял о своём возможном возвращении на землю, в круг обычных приземистых людей с их низкорослыми проблемами.
Артур чувствовал, как в нём происходили какие-то перемены. Воздух стройки, свежий и неустойчивый, действовал на него ободряюще. Иногда, в минуты краткого перекура, он садился на край металлической конструкции, свесив кирзовые ноги в бесконечность, и вспоминал о своей прошлой жизни, лишённой ветра и высоты. Скучной ему теперь представлялась эта жизнь, очень ограниченной, низкой, без воздуха и перспективы. Порой он вспоминал нежадную Занусю и что-то тёплое, на какой-то миг, вновь связывало его с землёй и тянуло обратно к влажной женщине.
Но это было редкое и мимолётное. Артур ощущал, что в нём происходили изменения, и что изменения эти носили вполне реальный, даже физический характер. Внутри Артура росло чувство чего-то необычного и большого, словно кто-то в его середине развернул свои широкие крылья. "Ничего необычного в этом нет - сказал ему доктор, во время ежегодного медицинского осмотра - просто от постоянной жизни наверху, у вас расширилась грудная клетка, конструкция рёбер раздвинулась, давая стеснённым вашим лёгким больше возможностей"
Теперь Артур не только больше вдыхал, но и дальше видел. Зрение его становилось острее, дальнобойнее, соколинее. Устремлённый с высоты взгляд, теперь различал внизу мелкие штрихи и карандашные подробности. С возрастом зрение всё более изощрялось и если бы не работа электросварщиком, которая за смену выжигала миллионы и миллионы клеток сетчатки, то Артуру со временем неминуемо грозило бы превратиться во всевидящего. Став на самую верхнюю точку строящейся башни, он мог бы с лёгкостью обогнуть землю своим сверхчеловеческим зрением и, в конце концов, увидеть самого себя со спины.
Жизнь на небе в бытовом отношении была очень скудной. Спал Артур, вместе с такими же отказавшимися от земли рабочими, в сырой провонявшей бытовке, где вся бригада переодевалась в трудовую одежду. Спали они на топчанах, заваленных робами и тухлыми фуфайками. Ели мало, только то, что приносили с собой их товарищи по смене - клевали оставшиеся крошки хлеба и подбирали нагретые осклизлые кусочки синичкиного сала. Этого им хватало вполне, они похудели, но чувствовали себя бодро, выполняли план на сто пять процентов. "Это оттого, что гравитация действует на нас с меньшей силой - думал Артур - мы не вынуждены так много сопротивляться силе притяжения и поэтому, как птички небесные, можем свободно существовать на урезанном пайке. Мы можем питаться только тем, что с носа упало, совершенно без вреда для своего здоровья и показателей производительности".
Скоро Артур напрочь отказался спускаться на землю, к зданию конторы, чтобы получить в кассе свою зарплату. Зачем мне деньги, у меня всё есть, пояснял он своим более материальным товарищам. Ем я с гулькин нос. При такой гравитации, мне вполне достаточно и божьей росы.
Вечером, когда его смена подходила к концу, Артур бывало с удовольствием озирал стройку века - тысячи разноцветных вспышек электросварочных работ озаряли вокруг наступающие сумерки. Отовсюду сыпались каскады ослепительных искр, и чем гуще становились сумерки, тем ярче полыхали фонтаны из рук электросварщиков. Вскоре сумерки уходили, а из темноты начинали колоться первые кремнистые звёзды Мироздания.
Именно в такой вечер Артур увидел Ангелину - хрупкую девушку, монтажницу железобетонных конструкций с васильковыми глазами и огромными брезентовыми рукавицами. Также как и Артур, она смотрела вокруг, любуясь ежедневным новогодним фейерверком комсомольской стройки. Они познакомились и стали, каждый вечер, вместе наблюдать за фронтом строительных работ.
После рабочего дня, они ходили по недостроенным этажам башни, держась за руки, и почти не пользуясь даром речи. Всё было понятно без слов - любовь, вот как это называлось. Встречаясь, они подолгу смотрели друг другу в загорелые высокогорные лица. Временами они спускались на нижние этажи, где уже вовсю трудились бригады отделочников. Там было много штукатуров и плиточников, они никогда не видели высоты и относились к миру с простой варварской материальной грубостью. Отделочники посмеивались над Артуром и Ангелиной, не понимая смысла их удовольствия.
Иногда радость врывалась в их жизнь неожиданно даже для них самих - так было, когда они вышли к железнодорожному мосту, который на большой высоте должен был соединять две смежные башни. Мост был недостроен и не с того, ни с сего, обрывался на открытом воздухе, прямо посредине пространства. Местный рабочий класс, занятый на этом участке, облюбовал мост и ходил сюда для активного отдыха. Здесь он, шумными коллективами, играл в карты, пил тёплый алкоголь и наблюдал, как молодежь, в коротких сатиновых трусах, прыгала в протекающую под мостом Ефратку. Окунувшись, молодёжь возвращалась по аварийной железной лестнице. Взобравшись, они загорали на каком-нибудь металлическом конструктивном элементе, облепив его стайкой голых ласточек. Приходили сюда и итээровцы, со своей слабой бледною мускулатурой и книгой зажатой под мышкой. На мосту было много визга и пахло чёрной нефтяной пропиткой для шпал.
Артуру и Ангелине здесь было особенно хорошо, среди пружинистых тел и задорного смеха пролетариата. Сварщик любил наблюдать, как Ангелина, стоя у обрыва моста, в своём простеньком купальнике, готовилась к прыжку: худенькая, коричневая, напряжённая. Иногда внизу по реке плыла толстая колбаса груженой баржи. Иные смельчаки прыгали прямо в кучи перевозимого баржей песка.
- Мне кажется, что я такая лёгкая, что даже когда упаду с вершины башни, то не разобьюсь, а спланирую на поверхность земли, словно пёрышко - говорила Ангелина Артуру в минуты особого душеного расположения.
- Глупенькая, глупенькая - только и мог сказать непонятливый Артур.
Однажды работая на высоте и закончив особенно трудный шов, Артур поднял сварочную маску, чтобы глотнуть проточного воздуха. Сила его зрения была такова, что он легко мог рассмотреть идущую далеко внизу женщину - это была Зануси. Зануси изменилась: стала шире и тяжелее. Рядом с ней шёл какой-то конторский служащий в полном расцвете сил, а между ними, держась за руки, шли две маленькие белобрысые девочки с экваториальными бабочками бантов на головах. Зануся была довольной матерью, и Артуру стало хорошо, оттого, что там внизу есть простое житейское счастье, и люди незатейливо строят пчелиные ячейки общества.
Удивился Артур: столько времени прошло, а он и не заметил. Время на высоте шло по-другому, и ход его кардинально отличался от хода времени внизу. На земле время было заметней, на земле время было стремительней, и больше была сила трения, с которой время действовало на вещи. Вещи быстрее амортизировались и морально устаревали. Люди тоже.
В этот день случилось большое горе. Прораб пришёл к Артуру на рабочее место, отключил подачу тока на сварочный аппарат и положил тяжёлую руку в рукавице на артуровое плечо. Он ничего не сказал, даже не посмотрел Артуру в глаза, но на его лице застыла тяжесть человеческого существования и Артур всё понял.
Ангелина разбилась, нарушив технику безопасности при монтаже железобетонных конструкций. Она была настолько уверенной в своей лёгкости, что даже не надела оранжевого монтажного пояса. Очевидцы говорили, что она падала медленно, некоторые утверждали, что Ангелина даже улыбалась при падении, словно понимая, что не разобьётся. Но не спланировало пёрышко Ангелины, а с жутким костным хрустом врезалось в поверхность земли. Мокрое кровавое пятно осталось от Ангелины, останки её собирали рабочие подсобного хозяйства, облагораживавшие территорию стройплощадки.
День похорон был последним днём, когда нога Артура ступила на землю. Закопав мёртвую Ангелину на два метра в почву, он вернулся на своё рабочее место, и навсегда потерял интерес к земле. В тот день он даже не взял отгул по состоянию души, хотя вся бригада уговаривала его отдохнуть от горя. Но Артур отказался, он просто поседел за один рабочий день, как будто выполнил поставленную бригадиром, задачу невероятной профсложности. С тех пор никто не слышал от Артура ни слова, несчастье отобрало у него дар речи раз и навсегда.
С этого времени Артур просил у бригадира отдельную работу и скоро стал совершенным отшельником. Иногда он неделями не возвращался, выполняя план где-то в стороне от общего фронта работы. Чем он питался и что делал в свободное время, никто не знал. Швы, сваренные Артуром, были близки к идеалу, и поэтому начальство его уважало и шло навстречу, с пониманием относясь к одинокому методу труда. Вскоре от долгого отсутствия бригада стала забывать о своём сварщике и табелировала его по инерции, как почётного члена коллектива.
На многолюдной стройке всегда существовала текучка - одни кадры увольнялись, другие - устраивались, поддерживая постоянный круговорот кадров в Природе. Скоро Артура перестали узнавать, когда он, молчаливый, приходил на планёрки. Его имя было совершенно неизвестным среди вновьприбывших рабочих рук. Да и не до Артура было в последнее время: стройка входила в свою завершающую стадию. Аврала было не избежать, и поэтому мало кто обращал внимания на печального рабочего в широкой брезентовой робе.
- А кто это - спрашивали разнорабочие друг друга.
- Да, так - электросварщик какой-то - говорили разнорабочие чуть постарше - их тут тьма.
На такой высоте было мало друзей, на такой высоте были только птицы, но лишь самые сильные из них достигали отметки сварочных работ и сопровождали сварщиков в их трудовой деятельности. Безымянный и всеми забытый Артур спокойно доживал свой трудовой стаж.
Башня достигла, наконец, нижних слоёв стратосферы, птицы перестали посещать рабочее место людей, дышать становилось всё труднее и всё хуже горели старинные сварочные электроды. Из-за разряжённой атмосферы сварочный шов становился всё менее уверенным. Все сварщики переходили на другой, улучшенный вид электродов, рассчитанный на горенье в условиях дефицита кислорода. Только Артур упорно использовал электроды морально устаревшей конструкции - они ему был дороги, как память об Ангелине. Глядя на них, электросварщик вспоминал свою краткую несчастную любовь. Слёзы тогда появлялись на глазах электросварщика, и он начинал понимать людей, которые пили на рабочем месте, и падали вниз во время весёлой хмельной неосторожности.
И вот наступил последний день стройки века. Далеко-далеко внизу, у самого подножья башни, где шумел Вавилонск, собралась многочисленная толпа трудового коллектива. Все желали видеть, как профильное начальство из министерства, перережет красную ленточку и сдаст долгожданный объект в эксплуатацию. Только один Артур не спустился вместе со всеми. Он не хотел участвовать в общем столпотворении, чтобы смотреть торжественную сдачу объекта.
Эта стройка была его жизнью, он постарел здесь и теперь не понимал, что ему делать дальше - сварочные работы закончились навсегда. Его жизнь подошла к финалу, она превращалась в сплошной отгул, на земле его ждала скучная пенсия. Он прекрасно знал, что земным пенсионером он долго не проживёт - очень скоро состарится и станет мертвым. Артур не боялся смерти, но смерть от времени и скуки казалась ему постыдной, недостойной строителя-высотника и электросварщика шестого разряда.
Артур взобрался на самую высокую точку башни, вся земля была перед ним как на ладони - маленький голубоватый шарик. Сердце сварщика стучало молотком, словно забивая гвозди в деревянную грудную клетку. Его зрение, по-прежнему острое, видело всё на планете. Люди внизу, как опарыши, копошились на прогнившем куске жизни. Здесь же, на недоступной высоте, дули мощные постоянные ветра, обветшалая брезентовая куртка Артура трепетала, словно прапор. Могучий ток воздуха сбивал с ног человека. Ни одна птица сюда не долетала, ни один ястреб не брал эту высоту - только электросварщик, седой и лёгкий, как пушинка, парящая в воздухе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707929
дата надходження 22.12.2016
дата закладки 27.12.2016
Мокош —давньослов’янське божество, ймовірно, фінського походження. Володарка вологи. Єдине жіноче божество у так званому «Пантеоні Володимира». Мокош — господиня й цариця водоплавних птахів, змій і жаб. У її володіннях, а отже, й під її владою, перебувають русалки й берегині. Вона — володарка риб, і теж може виступати в риб'ячому образі. Мокош часто пов’язують із потойбіччям, зображуючи її то володаркою потойбіччя, то зв’язуючою ланкою між світом живих та світом мертвих.
(Не «Вікіпедія»)
Сонце шкварило, мов навіжене… Градусів сорок, не менше… Добре, хоч сумка неважка – все своє ношу із собою! Хто там сказав? Сократ, здається? Чи Демокріт? Ні… Демокріт – це про «двічі в одну річку»… Нав'язливі думки про «стовпів» філософії відволікали Сашка від не менш нав'язливих, але менш приємних думок. Сашко… Хто його востаннє Сашком називав? Мама, хіба… А так – Саня… Саня Самарканд. Або просто – Самарканд.
Заскочити на хвилинку до бабці, привітатись та й завалитись до Влада – давнього товариша дитячих ігор.
- Потішити його, що півроку-рік побуду тут, - подумав Сашко.
- Так… Ці, Богом забуті Козячі Хребти, певне – найкращий варіант, щоб відсидітись. Бабла тут надовго вистачить. За сто баксів тут півсела скупити можна, - така думка невимовно насмішила.
- А там, дивись, все вляжеться, перетреться… Всі заспокояться і можна буде повертатись без ризику отримати заточку в бік або «маслину» в лобешник. Ай! Не туди ти влип, Самарканде, ой не туди, не тим людям дорогу перейшов… Нічого, прорвемось. Шрами – не діри, заживуть…
Ось і знайома вулиця. Ще метрів вісімдесят-сто і буде видно височенні акації, що, як мовчазні вартові, відгороджують подвір'я від вулиці, пилу, від людського гамору та суєти. Цікаво, скільки їм років? Щоб дізнатися, скільки років дереву, його потрібно зрізати. Щоб дізнатися, скільки років людині… Цікаво, що треба зробити для цього? Зазирнути в паспорт? Навряд чи допоможе… Деякі розумники кажуть, що людині стільки, на скільки вона почувається. Неправда це. Людині стільки, на скільки виглядає її душа, на скільки вона зітліла та почорніла, на скільки вигорів гніт. Людина помирає не тоді, коли перестає битися серце, а тоді, коли гасне вогник в очах. Божий каганець… Невідомо, яким богом запалений?
Сашко не думав про це. Міг би думати, та не думав.
Звично рипнула хвіртка. Так само, як і рік тому, десять, п'ятнадцять. Так само, як рипіла вона з дня сотворіння світу. Стара, яка поралась біля літньої плити, зігнувшись, ніби переламана у поясниці, різко повернула голову на пискливий звук.
- А бабця подалась, - майнула думка в Сашка. Та вголос він сказав інше
- Привіт, баб! Я тут гостинців тобі привіз трохи і… Я поживу трохи в тебе.
Tempora mutantur… Часи міняються, сказав би якийсь римлянин. Сашко вже давно не звертався до бабці в шанобливій множині. Повага залишилась та… Звертання давно стало іншим. Давно. Ще до того, як став Самаркандом.
- Обідати будеш? – без вітань одразу запитала Марфа, - Борщ гарячий і каша пшенична з бараниною. Ходи, вмийся з дороги, я зараз… Рушника винесу.
Сашко усміхнувся – правий куточок його вуст підсмикнувся вгору.
- Не либся так до мене – на батька схожий стаєш, та… Ти і так схожий… - зітхнула бабця.
- Ну, тут Ви вже прибрехали – батько в плечах ширший! – зареготав хлопець.
Марфа, тим часом, бурмочучи щось під носа брязнула клямкою дверей та пішла до хати. Сашко вже давно не дивувався бабчиній нелюбові до батька, прохолодному ставленні до доньки, Сашкової матері. Давня історія. Стара, як світ і банальна до неможливого. Життя не придумує нічого нового, воно лише рімейкує старі сюжети. Таких історій – тисячі.
Жили в селі дві родини – Чайки і Вовки. То не прізвища такі – прізвиська. В селах і зараз рідко людей за прізвищами називають. Чайки, бо якогось Сашкового прадіда по батьківській лінії заголили в рекрути, пройшов він Кримську війну, а коли повернувся через двадцять п’ять років служби, то плече його правої руки прикрашало татуювання чайки. А Вовки – бо теж якийсь прадід, але вже по материній лінії, кажуть, з вовками розмовляти вмів. Вийде, розповідають, бувало за село, завиє по-вовчому, а з лісу озиваються. Взимку, через голодний відчай, сіроманці і в село забігали – там ягня поцуплять, там теля заріжуть… Лише у Вовків ніколи нічого не брали.
Першого Чайку, Тимофія, георгіївського кавалера, героя оборони Севастополя, цар-батечко Олександр ІІ Визволитель сімома десятинами землиці пожалував. Його сина, Федора, теж георгіївського кавалера, інший цар-батечко, Микола ІІ Кривавий – шістьма десятинами. Воликів мали, коней, косарку кінну… А у Вовків що? Навіть мишей в хаті нема, бо їсти нічого. Лише купа дітлахів з-за печі визирає. Війни, революції, «Декрет про землю», «волинка»*… Варфоломія Вовка головою комнезаму* обрали, землю ділити мав, щоб справедливо, щоб усім, щоб порівну… Поїхав у волость за документами та й пропав… Знайшли його за кілька днів за селом, у Глибокій Долині з головою проломленою. А перед тим з Федором Чайкою сварився до хрипоти – не хотів Федір землю, кров’ю зароблену та потом политу перемежовувати. А у Федора сини, Денис та Мефодій, хлопці дужі, запальні та до бійок охочі… Хто зна, чи вони Варфоломія порішили? Обіцяти – не вбити… Хто зна? Ніхто не зна, хіба лиш Бог… Та й Він іноді нічого не вдіє…
Поки Сашко згадував перекази про родинних Монтекі і Капулетті, Марфа встигла накрити на стіл під крислатим горіхом. Парував борщ, ніздрі лоскотав аромат тушкованої баранини та невідомих трав… Огірки, цибуля із зеленою гичкою… Вкрита росою карафка горілки, принесена із холодної комори.
- Дідові сьогодні другі роковини, пом’янути треба. А ти, бовдуре, й забув, мабуть, - погляд Марфи був таким же колючим, як і колись, - На цвинтар не ходи сьогодні. Нічого п’яному там тиняти. Захочеш – завтра сходиш. Досить мені того, що ви тут із татком своїм на сорок днів влаштували… Жаль йому тільки ребра тоді поламали, прости Господи, - стара швидко перехрестилась.
- Та ладно, баб… - досить уже про те… Так вийшло…
Обід, за виключенням короткого «Нехай земля буде пухом…», минув у мовчанні. Із хрускотом потягнувшись та закуривши, Самарканд кинув:
- Баб, я до Владика сходжу… Як до темна не повернусь – не чекай, в нього заночую.
- Знову, як тоді? Знову міліція мене, стару, труситиме? Е-е-х… Бачив би то дід! Ото вже, Чайчина порода…
- Все буде добре, бабуль, я люблю тебе, - Сашко дістав із сумки яскраву тернову хустину, накинув її на плечі старій і чмокнув її в щоку, - Дякую тобі! За смачний обід… Все – побіг я.
Марфа ще довго із сумом дивилась услід постаті хлопця в спортивному костюмі, який крокував, широко розставляючи ноги… А в погляді не було звичної колючості, лише сум з іскоркою тривоги. Її губи щось беззвучно шепотіли…
***
- Санюха-а-а!!! Мамо, мам! Ти організуй щось! Тут до мене Санюха приїхав! - субтильний хлопчина метушився по літній кухні з кутка в куток. На вигляд йому було років шістнадцять, хоча метрика та паспорт накидали ще п’ять зверху.
- Я вам вина націджу.
- Мам, яке вино?! Капець! Ну яке вино?
- Ой…Владику, тобі ж не можна…
- Я потрішки, мам, потрішки…
*КОМНЕЗАМ - КОМІТЕТ НЕЗАМОЖНИХ СЕЛЯН
*"ВОЛИНКИ" - селянські заворушення на Поділлі у 1921-1931 рр.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707850
дата надходження 22.12.2016
дата закладки 23.12.2016
[b]Старі боги не померли, не загинули у боротьбі із новим богом, знехтувані тими, хто ще недавно приносив їм щедрі жертви, вони переселилися в ніч, щоб самим відбирати те, що колись належало їм по праву… [/b]
- Не ходи, дитино, до того ставу, не ходи, кажу! – бабця боляче вщипнули за шкіру на ребрах.
- А чому не ходити, чому?! – не вгавав Сашко.
- Не ходи, тай по всьому! – зморшки над бабиною верхньою губою стали ще ряснішими, а погляд темно-карих, майже чорних очей ще колючішим. Вона заходилася поратись біля «літньої» плити під навісом, на якій вже підоспів борщ. Ах, той бабчин борщ! Ммм… Сма-ко-та! Мати ніколи такого не варила. А от бабця… Борщ із зеленими нестиглими яблуками замість оцту, з пахощами кропу, шафрану, ще якогось невідомого зілля, яким бабця щедро здобрювали страву, із шматками окосту із «по-хазяйськи» прирізаним м’ясом. Коли обгризаєш той окіст, то в яснах відчувається якесь приємне неземне ниття. З величезними розімлілими квасолинами. Коли чавиш ті квасолини між язиком та піднебінням, в роті стає… Солодко? Ні… Млосно…
Поки бабця грюкали на плиті чавунами з борщем, кашею та узваром, Сашко пильно розглядав її. Бабця Марфа були дорідною, ширококостою жінкою. Якби хлопець знав таке слово, то назвав би її дебелою. На досить широкому круглому обличчі ще вгадувались сліди колишньої краси. Біля плити, через спеку, бабця були простоволосою, червона, з дрібними квіточками по краю, хустка була на округлих, міцних, та ще не опущених донизу тягарем років плечах. Волосся – зараз майже сиве, а колись – кольору воронового крила, було зібране на потилиці у тугий вузол. Пасмочко до пасмочка - жодна волосинка не вибивалась із зачіски.
- Гарною були б бабця, якби не оті зморшки над верхньою губою та не той колючий погляд, - подумав Сашко.
Дивно… Дуже дивно для шестирічного хлопчика, що він побачив красу в старості. Можливо, саме ця здатність бачити по-іншому, не так, як усі і зробила його… Можливо, саме ця розмова з бабусею й стала першою ланкою… Хто зна? Ніхто не зна…
- Один Бог відає, та і то не про все, - часто повторювали бабця Марфа, - А і Він іноді нічого не вдіє…
- Марфуш, Бога нет! Прекращай нести эту чушь, - суворо, але незлостиво озивався на бабину репліку дід. А бабця міцно стискали зуби, що аж ходили жовна, та лише кидали на діда колючий погляд.
Дід був повною протилежністю бабці – невисокий на зріст, із дрібними рисами обличчя та міцними і чіпкими, мов клІщі, руками. В далекій юності дідусь працював у кузні молотобойцем, тож кількарічне махання молотом мабуть далося взнаки.
Що поєднало цих таких різних людей? Різних і зовні, і, мабуть, внутрішньо. Бабця – папівписемна, дід… Дід – відставний капітан міліції, майже десять років очолював райвідділок. Бабця розмовляли українською, дід – виключно російською, хоч і не був росіянином. А Сашко… Сашко, який більшу частину свого недовгого ще життя провів із ними, щоб догодити обом розмовляв так, як кому зручніше. Він навіть не знав, якою мовою навчився розмовляти першою. Читати – точно російською. Дідусь навчив. А потім – українською, батько. Сашкові було тоді три.
- То чого до ставу не ходити, бабцю?
Баба рвучко обернулася й повільно-повільно опустилася на ослінчик.
- Ходи до мене, Сашуню, - бабусин голос був сама ніжність.
Хлопець ще ніколи не бачив її такою, а тому наближався повільно й сторожко, очікуючи чи потиличника, чи чергового щипка.
- Ходи, не бійся… Сідай до мене на коліна… Ось так… Прокляте це місце, дитино… Багато людей тут потопилося…
- Ай, бабцю! Та вони просто плавати не вміли, А я – як риба! Мене тато навчив… - Сашко прикусив язика. Він знав, що бабця чомусь не люблять, коли він згадує тата, але цього разу вона не зважила.
Погляд бабці Марфи був не таким колючим, як завжди. Він блукав десь далеко-далеко…
- Бабцю, то що ж там?
Стара Марфа здригнулась…
- Колись, мені моя бабця розказували, вирішив наш пан, поляк, який тут жив, викопати великий став і побудувати на ньому млин. Зігнали силу людей підневільних і почали копати. Не знаю, чи довго копали, але натрапили на величезну кам’яну брилу. Таку велику, як от… наша хата. Обкопали її, обв’язали мотуззям, запрягли дванадцять пар волів і витягли. А брила виявилася круглою, мов колесо. На брилі вирубані були якісь малюнки – щось схоже на людські тварі*. Але такі… Казали моя бабця, що одним оком глянули на той камінь і аж душа захолола. Лежав камінь на самісінькій спеці кілька днів та залишався холодним, як лід. І робітники гинути почали – той впав та в’язи скрутив, той в трясовині на болотистому березі річки втопився. Відмовлялися люди копати, та впертий пан Бржозовський – його гайдуки батогами працівників на роботу згонили. Так за місяць і викопали, потім і млин швидко побудували. А пан, щоб посміятися з мужицьких страхів наказав зробити з тієї брили млинове жорно. Ось так, мовляв, ви боялися, мужики темні, а я ще й гроші на тому зароблятиму.
А взимку, Юзьо, синочок панський, катався на ковзанах та й шубовснув у ополонку. Знайшли лише його шапку, та й то – лише пізньої весни. Погорював-погорював ясновельможний пан Жигмонт, та що вдієш? Ще дві доньки-красуні ростуть, близнятка – Гелена та Яся. За кілька років після смерті братика, випливли вони на човні покататися. Та не самі, а з двома кавалерами… Довго їх шукали… Не знайшли… Лише човен перевернутий. А за тиждень до млина прибило парасольку та хусточку носову з буквами вишитими «J» і «B», Ярослава, тобто, Бржозовська. Ясина хусточка була.
- Ай! Випадковість це бабусю! Казка! Всякому явищу є наукове пояснення, - Сашко був не по роках розумним хлопчиком, - Може, їх літаюча тарілка забрала?
- Ой, дитино… Залізна Баба їх забрала…
- Бабцю, знаєте бабцю! Ніяких Залізних Бабів не буває! От хто її бачив? От Ви її бачили???
Раптом сталося те, чого Сашко зовсім не очікував – зіниці Марфи розширились, вона затремтіла всім тілом дрібним тремтінням і рвучко притисла хлопчика до своїх грудей, гаряче шепочучи у вухо
- Не ходи, не ходи синку! Особливо на ті кладки, що в очеретах, а Чортів млин оминай десятою дорогою! І вдень і вночі оминай!
За кілька секунд бабина хватка ослабла, вона мовчки відсторонила хлопчика, зміряла його звичним колючим поглядом і, таким же звичним голосом, мовила
- А тепер – марш до діда! Газети почитайте, а потім розповіси мені, що там вже знов ті американці творять.
День добіг кінця швидко. Ввечері приїхав тато. За вечерею вони з бабцею намагалися не зустрічатись поглядами, але то було звичним. Вночі Сашко тулився до міцної татової руки та слухав смішнючу казку про собаку Рябка, який так заховав кісточку від хитрого кота, що вже й сам не зміг її знайти.
А завтра буде тридцять перше серпня, вони з татом поїдуть додому, бо через день – до школи! У перший клас! Схожа на казку розповідь бабці Марфи швидко забулась. Люди швидко ховають у далекі, припалі пилом, закамарки пам'яті те, у що не вірять і чого не бояться.
Заплющені очі нікого не роблять невидимим…
***
Сонце шкварило, мов навіжене… Градусів сорок, не менше… Добре, хоч сумка неважка – все своє ношу із собою! Хто там сказав? Сократ, здається? Чи Демокріт? Ні… Демокріт – це про «двічі в одну річку»… Нав'язливі думки про «стовпів» філософії відволікали Сашка від не менш нав'язливих, але менш приємних думок. Сашко… Хто його востаннє Сашком називав? Мама, хіба… А так – Саня… Саня Самарканд. Або просто – Самарканд.
Заскочити на хвилинку до бабці, привітатись та й завалитись до Влада – давнього товариша дитячих ігор.
- Потішити його, що півроку-рік побуду тут, - подумав Сашко.
- Так… Ці, Богом забуті Козячі Хребти, певне – найкращий варіант, щоб відсидітись. Бабла тут надовго вистачить. За сто баксів тут півсела скупити можна, - така думка невимовно насмішила.
- А там, дивись, все вляжеться, перетреться… Всі заспокояться і можна буде повертатись без ризику отримати заточку в бік або «маслину» в лобешник. Ай! Не туди ти влип, Самарканд, ой не туди, не тим людям дорогу перейшов… Нічого, прорвемось. Шрами – не діри, заживуть…
*твар (діалектне) – обличчя
Далі буде.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707516
дата надходження 20.12.2016
дата закладки 23.12.2016
(этюд)
После оттепели
короткой –
мороз.
Улица – лоск.
В лёд тротуара,
как лодка,
вмёрз
газетный киоск.
____________________
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706374
дата надходження 13.12.2016
дата закладки 14.12.2016
Чому солдати такі скромні?
...Молодик у статутному однострої підійшов до кіоску, зазирнув - а там вже каво-тютюно-хлібо-молоко-залежні юрмляться. Тож він лишився на вулиці чекати, доки хтось вийде. Між тим цивільні гулькали повз солдата в кіоск, зойкуючи та жваво працюючи ліктями. Солдат подивився-подивився, та й пішов собі.
...Може, солдати й не скромні; може, це здобутий екзістенціальний досвід змушує їх цінувати милі умовності цивільного життя, які нам, штафіркам, вже ніц не варті?
Сьогодні - День Збройних сил України. Низький уклін вам, хлопці та дівчата, повертайтеся живими. І дай нам, Боже, бути вас гідними.
Коли вони повернуться, прийдуть,
Гартовані кривавими сльозами,
Ціловані убивчими жнивами
І проводжанням ув останню путь,
Коли вони повернуться, прийдуть,
Зневірою насичені по вінця,
Сторо́жкі до свого і до чужинця,
І до того, що суть або не суть,
Коли вони повернуться, прийдуть,
Врятовані від смерті випадково,
Невільні часу діячі лихого,
Ті, хто його притамували лють,
Їм дивно виглядатимуть, мабу́ть,
Терпіння і сумирення Господні,
Незмінність рис минулого в сьогодні -
Коли вони повернуться, прийдуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705027
дата надходження 06.12.2016
дата закладки 07.12.2016
(Посвящается Александру Моцару)
гражданин "и"
(перевёрнутый гражданин)
дважды входит
в заколоченный дом
становится в очередь
и выбирает собачий лай +
сквозняк + солнцестояние
+ колонку с горячей водой
в холле макет
ветряной мельницы
с приэттаченной
win-win стратегией
а в дубовом шкафу
за горой из прелой листвы
выдают камуфляж
дракон и невеста
транспортной развязки
любая их фраза разумна
например: секс
является своей противоположностью
или: летняя шляпа
нужней на цюрихском вокзале
но думается: где левая
шишка и где зерно удара?
и отчего у мудрого старца в комплекте
сиреневые запчасти?
потом какое-то время
ничего не происходит
потом оно не происходит снова
(Из цикла "Ошибочные теоремы")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704449
дата надходження 03.12.2016
дата закладки 04.12.2016
"Мороз и солнце!.." - коммунальщик
Не хочет снега убирать,
Седой старик - он, словно мальчик,
В снежки хотел бы поиграть,
Но коммунальщиков начальник -
Администратор, частью тать -
Перст указующий, не пальчик,
Достал и начал указать...
Метет бедняга-коммунальщик
И продолжает бормотать:
"Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит;
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит..."
А коммунальщиков начальник,
Администратор, частью тать,
Лицо запрятав за журнальчик,
И про себя (не услыхать)
Переживает нагоняйчик:
Народом избранная знать
Его пинала, словно мячик,
Перемежая с грозным -ять...
Приказы отдает начальник
И продолжает бормотать:
"Вечор, ты помнишь, вьюга злилась,
На мутном небе мгла носилась;
Луна, как бледное пятно,
Сквозь тучи мрачные желтела,
И ты печальная сидела -
А нынче..... погляди в окно..."
Шагами мерит жаркий зальчик
Народом избранная знать,
Все собрались: водоканальчик,
И тот, который свет давать,
Банкир (бестрепетный обнальщик) -
И ну о чем-то совещать!
И сквозь такой базар-вокзальчик
Народом избранная знать
Шагами мерит жаркий зальчик
И продолжает бормотать:
"Скользя по утреннему снегу,
Друг милый, предадимся бегу
Нетерпеливого коня
И навестим поля пустые,
Леса, недавно столь густые,
И берег, милый для меня..."
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703803
дата надходження 30.11.2016
дата закладки 01.12.2016
Колись я приїхав у Пологи
до двоюрідного діда і баби моєї дружини,
я про них узнав напередодні і бачив вперше у житті,
і вони про мене узнали вранці і теж бачили вперше,
так старі мене нагодували борщем, дали горілки
і повели на цвинтар показати могилки,
а щоб не ходити просто так, то дали мені сапку,
щоб я допоміг їм привести могилки їх батьків до ладу,
просапати там і таке...
а було літо, серпень, посуха і спека, як і цього року,
я пив діазолін від алергії, на нього лягла горілка,
у хаті було душно і повно мух,
борщ був гарячий і жирний,
перець гострий, горілка тепла,
а дід все наливав і наливав мені, непитущому,
а дорога на кладовище була довга-предовга
і вся пильна і в амброзії і на гробках амброзія
і з усіх боків сама амброзія вища за мене,
ми йшли вчотирьох мовчки
і ані хмаринки на небі,
був мертвий полудень,
тільки марево бриніло над землею і цвіркуни мовчали,
а земля тверда як камінь, а бадилля бур'яну - міцне як сталевий дріт
і сапка робила об землю ось так дзень-дзень,
своїм гострим кутком...
але це все якщо дивитися з мого боку.
а якщо дивитися з боку діда і баби,
то вони не могли інакше зустріти чоловіка своєї двоюрідної онуки -
нагодували бо гість приїхав,
гарячим борщем, бо був свіжий,
напоїли горілкою, бо я чоловік,
показали могилки, бо старі,
про що ще може думати стара людина,
дали сапку розклепати бо в діда слабкі руки,
а в мене міцні руки - я молодий,
а раз прийшли на могилку,
то заодно і почистити її, бо хазяйновиті,
а я мушу допомогти.
все логічно. тому я не плакав.
просто я ледь не помер там -
від спеки алергії і горілки з діазоліном.
і ще від несподіванки,
бо мене ніхто не попередив про програму прийому
і все відбувалося мовчки,
як у оповіданнях французьких екзистенціалістів,
і тут я мав би сказати, що то був сон,
але все відбувалося насправді.
імен старих я не пам'ятаю,
незабаром вони померли.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689844
дата надходження 20.09.2016
дата закладки 30.11.2016
...Пригадую - була мала,
Жили ми у новенькій хаті,
Ляхи тримали пів-села,
Пани поважні і пихаті.
Ходив до нас міський один,
Бо ми тоді не бідували.
То ніби був "просвітник" він,
І ніби, кажуть, розстріляли.
Було, що дід купив свиней,
Дванадцять гусок і бичочка,
Та навалило москалей
І комісарів ціла бочка.
Шукали борошно й хрести,
Сусіди їм допомагали,
А дід сховався за хати,
Та йом знайшли і розстріляли...
У сорок першому пішли
Брати і батько воювати,
Ми з мамой жили як могли,
А потім німець вдерся в хату.
Ми поховали хліб і мед,
Бодай хоч щось не відібрали.
Зігнали всіх під кулемет -
І пів-громади розстріляли...
Як йшли бандеровці селом,
То всі ховалися по хатам.
А ми з малими під столом,
Молились, як казала мати.
Жив у селі один москаль,
Альоша, і його всі знали.
Так відвели його до паль
І розстріляли, розстріляли...
Коли прийшли з НКВД,
То ми втекли були до лісу.
Питали всіх Альоша де?
А нам так лячно, ну до бісу!
Був дядько Стус тоді живий,
Його як голову вітали,
То й відповів, як головний.
Судили втрьох, та розстріляли...
По тій війні - пусті хати,
Нема коней, нема худоби,
Нема куди бабам піти,
Усі змарніли від жалоби,
Вночі пішли в колгоспний лан
І колосків собі збирали.
Побачив їх "товаріщ Ян" -
У табір всіх, і розстріляли...
Потім я стала на рушник
Із Василем, той, що Цюкало.
Так він із призова утік,
Багато їх тоді тікало.
Як йшла до нього на пустир,
То нас помітили, спіймали.
Сказали - Вася дезертир,
І розстріляли, розстріляли...
Село померло без людей,
То я поїхала до міста,
Бетон місила, мила глей,
Важкенько, та було що їсти.
Зустріла в місті я Петра,
Ми і кімнатку з ним придбали,
Але Петро все крав і крав -
Ну, розкрадач. То й розстріляли.
Я у гуртожиток пішла
З двома маленькими від Пєті,
Без батька важко, ледь тягла,
Та ще й була у комітеті.
Коли радянське віджило,
Синочки бізнес заснували...
А в дев’яності як було?
Усіх бандити постріляли.
Онуки в мене підросли,
Вже покінчали інститути,
Ото як люди зажили,
Без шику, але не банкрути.
Потім погнали Янука,
Бо крав і жер, і всі там крали,
Онук поїхав на Майдан -
На Інститутській розстріляли.
А другий у АТО гайнув,
Бо на Донбасі зріла зрада.
Під Іловайськом десь загув,
Москаль тоді стріляв із «града».
Як наші йшли через поля,
Бо від кацапів відступали,
Горіло небо і земля,
Багато хлопців постріляли…
Тепер стара, зубів нема,
Та ось що хочу я сказати:
Скажу як бабця, як вдова,
Як жінка вам скажу, як мати:
Щоб пан, бандит або сатрап
Твого життя не поламали,
Щоб мент, чекіст і той кацап,
І комуняки місце знали,
Не будь ти бидлом у хліву,
А бий паскуд, як пруть до хати.
Тримай гвинтівку бойову.
Автоматичну. І гранати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675493
дата надходження 01.07.2016
дата закладки 30.11.2016
«…Серце моє, що дозріло,
На дереві пізнання добра і зла,
Серце, яке вкусила змія…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Серце моє, ти – дозріле яблуко,
Що висне на гілці осені холоду,
На гілці, розхитаній вітром,
Яблуко, яке забули зірвати.
(А сніг холодний
На землі попелу…)
Серце моє – ти ліхтарик,
Для блукань у пітьмі війни,
Ліхтарик з яким читаю слова,
Писані в книзі поета
Давно розстріляного…
(А сніг холодний
На землі попелу…)
Серце моє – ти мішень,
В яку досі ніяк не влучили,
Яка білою плямою на карті смерті
Поки що. До часу – серце.
(А сніг холодний
На землі попелу…)
Серце моє – ти мій знак вказівний,
На шляхах вічного холоду,
На мінному полі життя,
Там, поміж пострілами,
Там, за межею «бути».
(А сніг холодний
На землі попелу…)
Серце моє, коли зледенієш
У холоді вічному Всесвіту,
Чи то станеш попелу жменькою,
Згорівши на цьому пожарищі,
Знай, ти дозріло, як яблуко.
(А сніг холодний
На землі попелу…)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702080
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 22.11.2016
Трапилось так, як траплялося щодня: сонце сховалося за обрій, засутеніло, настала ніч. В дуплі старого дуба заворушився Кажан, що весь день проспав там, звисаючи головою долі. Кажан потягнувся, розправив крила, понюхав повітря, відчув непоборний голод - і миттю вилетів з дупла полювати.
Кажан ласував комахами, стрімко літав між деревами, заради розваги виконував надскладні фігури вищого пілотажу - насолоджувався життям. "Жити - хочеться!" - вигукував Кажан, тільки ніхто його не чув: весь ліс спочивав. Аж тут Кажан помітив під кущем Кроля. Той міцно спав, аж похропував.
Кажан вчепився за гілку куща на Кролем та заверещав у Кроляче вухо своїм тоненьким голосом:
- Що ти спиш? Життя минає, диви, яка ніч! Гайда жити!
Кріль тільки вухом смикнув, але не прокинувся. Кажан плюнув з досади - це ж треба таким тюхтієм бути, звести своє життя на пси - на сон під кущем. Життя ж прекрасне, ним треба насолоджуватися! - і Кажан знову поринув у нічне небо, де й ширяв до самого ранку, а тоді знову сховався в дуплі й заснув. Йому снився Кріль, який врешті-решт заснув так міцно, що вже не міг прокинутися, і так проспав до самої смерті.
Аж тут нагодилася Білка. Вона від сходу сонця стрибала по гілках дерев у пошуках горіхів; вона й харчувалася, й розважалося одночасно: ризиковані вправи, поживні горіхи, сильне гнучке й слухняне тіло - чого ще треба? Оце воно і є - життя, насолода, та й годі! Раптом вона помітила в дуплі Кажана, той міцно спав. Вона смикнула Кажана за крило:
- Що ти спиш? Життя минає, диви, день який! Гайда жити!
Але Кажан не прокинувся - тільки щільніше загорнувся у свої шкіряні крила. Білка пострибала геть, шкодуючи Кажана, який занапастив своє життя на таку дурницю як сон. А життя прекрасне! - якщо не спиш, звісно, не гаєш шансу насолоджуватися ним.
Тут Білка помітила знайомого Кроля, який весело стрибав у соковитій траві разом з іншими кролями. Вона привіталася та розповіла товаришу про Кажана, і вони вдвох побідкалися, яке нецікаве, беззмістовне та позбавлене сенсу життя веде Кажан.
Отак вони й жили в тому лісі: Кажан, Білка та Кріль. Кажан журився про Кроля та кроляче сонне нецікаве життя, якому бракувало сенсу й насолоди. Кріль та Білка журилися про Кажана, який своє життя бездарно проспав і ніколи не відчував, що таке "жити".
А всі разом вони журилися про Крота: той, бачте, себе живцем поховав!
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701639
дата надходження 20.11.2016
дата закладки 22.11.2016
В тумане зашатались фонари,
Он их пьянит, как лучшая Ольмека, -
Шатаясь, не теряют до зари
Надежды обнаружить человека.
А человек глядит: туман, фонарь,
Тоска-печаль: он никому не нужен,
И праздников не должен календарь...
Остался дома и - не обнаружен.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700916
дата надходження 16.11.2016
дата закладки 17.11.2016
В тумане зашатались фонари,
Он их пьянит, как лучшая Ольмека, -
Шатаясь, не теряют до зари
Надежды обнаружить человека.
А человек глядит: туман, фонарь,
Тоска-печаль: он никому не нужен,
И праздников не должен календарь...
Остался дома и - не обнаружен.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700916
дата надходження 16.11.2016
дата закладки 17.11.2016
На краю людного тротуара стоит рослый бородатый человек в засаленной зеленой куртке, грязно-голубых джинсах и когда-то давно белых монументальных кроссовках с незавязанными шнурками. Вид у него по-утреннему сонный, возможно - похмельный, но в любом случае - совершенно праздный, словно это не человек, а костюм человека в какой-то гримерной. Дела никакого у него нет и не предвидится. Он лениво переступает с ноги на ногу, оглядывая горожан, бегущих по своим делам. И куда бегут?
Мимо решительно шагает коренастый милиционер. Зеленая куртка едва уловимо подтягивается и с ироническим видом козыряет. Милиционер на ходу бросает:
- А где Андрюха? - и стремительно удаляется, не дожидаясь ответа, которого, впрочем, и не последовало.
Человек принимается покручивать головой во все стороны, при этом не теряя своего праздного вида.
Внезапно он прекращает крутить головой и упирается взглядом в кого-то, кто приближается, пересекая в неположенном месте оживленную магистраль. У пешехода облик примерно такой же: одеяние не первой несвежести, будничная хмурая праздность на лице. Он идет, как бы влекомый ею, то есть без всякой цели, как если бы его нес ветер, к целям которого переносимые им предметы не имеют никакого личного отношения.
Бородач сообщает:
- Андрюха, тебя Толик искал.
- Какой Толик?
- Ментяра.
У Андрюхи делается озабоченное лицо, он с недоверием спрашивает:
- А зачем? Что хотел?
- Не знаю, искал тебя. Он вооон там, иди спроси.
- Не гони, Валера, я там проходил две минуты назад, там никого нет.
- Ну, ты пойди, спроси, он тебя искал.
Андрюха сутулится и, скроив жалобную и виноватую рожу, нехотя убредает в указанном направлении, постоянно оглядываясь на Валеру. Тот откровенно злорадствует, провожая Андрюху взглядом. Через пару минут Андрюха поспешно возвращается. Плечи его гордо расправлены, вся его фигура излучает крайнее удовлетворение. Он произносит с едва скрытым торжеством в голосе:
- Теперь тебе передача, Валера.
У Валеры делается встревоженное лицо. Он берет паузу: погружает руки в карманы, сплевывает, пожимает плечами и спрашивает с неубедительным равнодушием:
- И какая передача?
- А пошел ты на хер!
Тревога совсем исчезает с лица Валеры. Он изымает руки из карманов и с удовлетворением произносит:
- Порядок!
Вид у обоих самый довольный.
Похоже, Анатолий свою службу знает туго и в уличной психологии - дока.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699689
дата надходження 10.11.2016
дата закладки 11.11.2016
Ти бачив, як народжується смерч
у серці Азії? Як гуснуть метастази
роз'ятреної золотом Орди
і гасне день. І здичавілий вітер
терзає срібнорунне Дике Поле
мільйонами розжарених копит...
Ти бачив, як хриплять фортечні мури
в обіймах стужавілого аркану?
в безсилий крик беззахисного горла
вгризається затроєна стріла?
Ти бачив,як темніють ясні зорі,
кричить трава, німіють осокори
і кров'ю захлинається вода?
Ти бачив? чув? палив, рубав і різав?
Ти гвалтував? Ти пив гарячу кров?
Чи ти хоч раз в своїм житті упився
безкарністю роз'юшеної волі,
роздоллям невідплатного гріха?
Ні, сину мій. Той, хто не їв з ножа
живого, ще пульсуючого серця -
нізащо не зуміє осягнути
солодкої знемоги всепокори,
розчинення в безликості юрби...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226722
дата надходження 05.12.2010
дата закладки 10.11.2016
Гирлянда небес. Елочный шар Луны.
Городу хочется праздника,- город слишком уныл;
он напивается пьян, он начинает войну
петард и хлопушек со звездами, он криками рвет тишину...
А крик непохож на плач, и крик непохож на смех;
В нем злоба на слишком далекое небо и чересчур белый снег.
Досада на то, что ушло, боязнь того, что придет...
Поэтому "залп!", поэтому "пли!" - стрельба всю ночь напролет.
Линзы бокалов. Мерцанье экранов-икон.
Двенадцать ударов - шагов во сне... вот только ли сбудется он?
Винный глоток второпях, быстрый улыбки оскал...
Город, скажи, этот Новый Год - тот праздник, который ты ждал?
Смех, суета за столом, в тостах не слышен ответ.
Новые фишки в старой игре, правил в которой нет...
Я здесь непрошенный гость, я неуместный намек;
взгляды наводят прицел, мысли подводят итог...
Полночный побег в даль, тишину и метель.
Упасть и уснуть... и кто сказал, что сугроб - плохая постель?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389958
дата надходження 05.01.2013
дата закладки 05.11.2016
Чи пам’ятаєш ти
Той день, коли мене
Стріла в кафе навесні?
Диму клуби були,
Пили сухе саке.
Знаєш, а я тебе ні…
Чи пам’ятаєш ти
Врізаний "А+Б"
Напис у лісі на пні?
Мало в ставках води,
Літо було жарке.
Знаєш, а я тебе ні…
Чи пам’ятаєш ти
Осінь, що вздовж алей
Йшла на багрянім коні?
Падали нам листки
З сотень гілок дерев.
Знаєш, а я тебе ні…
Чи пам’ятаєш ти,
Як в горах сніг мете,
Руки мої крижані?
Наші удвох сліди,
Де не було людей.
Знаєш, а я тебе ні…
Ніколи не забував.
Ніколи краще б не знав.
Ніколи б не зустрічав.
Ніколи б так не кохав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696464
дата надходження 24.10.2016
дата закладки 24.10.2016
[i]Автор висловлює щиру вдячність Вікторії Т за допомогу в перекладі та редагуванні цього тексту.[/i]
Юрко стояв на тротуарі та дивився через дорогу на житловий будинок. Йому було дев’ять років; він тремтів від холоду, в черевиках хлюпала вода, але хлопець не зважав.
Сіра штукатурка на стінах будинку всотала рясну весняну вологу, і рвані темні плями надавали й без того похмурій будівлі вигляд геть невеселий, навіть дещо зловісний. Увесь міський пейзаж навколо також був сірім і безрадісним. Брудна, розбита вулиця, сіро-коричневі калюжі, багнисті палісадники, кучугури чорного ніздрюватого снігу, тьмяні вітрини за тріснутим склом. До під’їздів тулилися м’яті сміттєві баки, на них граційно балансували обідрані коти. Ворони чорним лахміттям висіли на оголених деревах. Зима нібито закінчилася, проте весна все ще розмірковувала, чи варто сюди приходити.
Цей район міста межував із річковим портом. Порт в Юрка зазвичай викликав відчуття радості, захват і легку, святкову ностальгію – та чи можна відчувати щось інше, споглядаючи кораблі, прапори, чайок і зелені хвилі? Але тут, всього лише за кількасот метрів від порту, ніщо не нагадувало про білі пароплави, легкокрилих чайок і сирени, що кличуть у незвідану, проте несвідомо прекрасну далечінь.
Будинок, з якого Юрко не спускав очей, стояв трохи навкіс до вулиці та сусідніх будинків, і тому здавалося, що він тут чужий, сторонній. Хлопцеві цей будинок видався б особливим і відмінним від усіх інших, навіть якщо б стояв він так, як усі інші, та нічим не відрізнявся від інших багатоповерхівок. Другого такого не було ані в місті, ані в цілому світі. Адже тут жила вона! А це осявало ніжним помаранчевим світлом, помітним лиш Юркові, все довкола: замріяну вулицю, замислені дерева, шляхетних тварин і величавих птахів. Всі предмети на цій вулиці і насамперед поруч із цим будинком видавалися значущими, сповненими відчуття таємної співпричетності до її буття.
Юрко знав тільки номер будинку, а от номер квартири було безповоротно втрачено, як і той кутик конверту, на якому було написано адресу. Конверт стільки разів викрадали чиїсь безцеремонні руки, а Юрко стільки разів виривав його з тих безцеремонних рук, що нині прочитати адресу було неможливо. Але хлопець її пам’ятав і часто твердив, наче молитву, дивлячись на вже геть зношений ветхий конверт.
У конверті зберігався лист, коротенький, у кілька рядочків. Почерк був дитячий, дещо непевний, і рядки, перший з яких йшов строго паралельно верхньому краю аркуша, поступово втрачали цю паралельність, їх правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, його постскриптум, перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Юрко перечитав цей лист не менше тисячі разів і міг би повторити його навіть уві сні, але в голові його постійно кружляв, виспівував і пританцьовував ось цей останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».
Юрко не замислювався над тим, скільки різноманітних «якщо» слід було скласти докупи, в належний час і в певний спосіб, аби сьогодні він опинився тут, на припортовій вуличці рідного міста, з листом, який закінчувався смішним дитячим зізнанням. Для нього лиш те зізнання, дещо винувате та від того пронизливо-зворушливе, мало зміст і значення; йому навіть здавалося, що те зізнання відтяло все його попереднє життя, все, що трапилося з ним за дев’ять минулих років, і відтепер він живе іншим, новим життям.
Впродовж кількох місяців, що минули з часу отримання листа і до цього весняного ранку, Юрко дійсно прожив ціле життя. Коли він згодом пригадував цю історію, він розумів, що все почалося дещо раніше, з найбуденніших подій, що не віщували нічого визначного.
…Лікар похитав великою кудлатою головою, подивився на Юрка крізь окуляри у роговій оправі, ще раз натиснув сильною теплою долонею хлопцеві на живіт і промовив: «У санаторій. Би. Слід поїхати. У гори. Би. Водички попити. Фізкультура. Грязелікування. Дієта. І все, – він знов натиснув долонею Юркові на живіт, – мине».
І Юрко поїхав. Не сам, звісно, - з татом. Спочатку вони цілу ніч їхали поїздом. А зранку опинилися у якомусь казковому, невиданому місті. Юркові такі міста траплялися лише у фільмах про мушкетерів. Але ті кіношні міста, замки, фортеці та палаци були декораціями й виглядали, мов декорації. А ось це, таке схоже на декорацію місто було справжнім. Юрко вийшов вранці з вагону, побачив шпилі, башти, статуї та бані та аж рота роззявив від подиву. Так він і прогуляв із розкритим ротом увесь день, без упину крутячи головою та роздивляючись це дивовижне місто, доки вони з батьком не всілися в інший потяг, менший, який і повіз їх у гори.
Цей другий потяг – електричка – був набитий битком, йшов повільно й часто зупинявся на маленьких станціях з незвичними назвами. Юрко почувався розчарованим: коли вони з батьком, нарешті, зійшли на станції, що мала дивнувату пташину назву, жодних гір довкола не виявилося. Гори він побачив лише одного разу; ясного дня, коли їх групу повели до джерел лікувальної води, на обрії між двома пагорбами несподівано й ненадовго засяяв блідий трикутний, ледь помітний на тлі вицвілого сіро-блакитного неба. Трикутник був такий символічний, такий схожий на малюночок на етикетці напою «Байкал», що Юрко навіть засумнівався, чи дійсно він бачив той трикутник, і чи були то ті самі гори.
Тато привіз Юрка в санаторій і поїхав. А Юрко залишився. На місяць. Він намагався не думати про те, що цілий місяць йому доведеться бути так далеко від дому. Раніше він ніколи не бував у санаторіях або літніх таборах, і тому не уявляв, до чого це може бути подібним. В цьому, однак, віднайшлася перевага: був би Юрко більш досвідченим у таких справах, його б і дивувало, і дратувало те, яким чином у тому санаторії все було влаштоване. А так санаторій приєднався до всього іншого, що безтурботні дорослі вже пред’явили Юркові як «норму», хоча від норми це перебувало на деякій відстані.
Курйозів тут виявилося кілька. Перш за все, величезним парком навколо санаторію гуляв олень на прізвисько Рудик. Коли Юрко довідався про це, він був у захваті: це ж казка, справжня казка, - ОЛЕНЬ! Та олень і гадки не мав про свою казковість. Він був величезний, мов кінь, і злий, як собака. Спостерігаючи крізь вікно Рудика, який знищував чергову клумбу, жбурляючи довкола грудки землі та вирвані з коренем рослини, Юрко розумів, що бездомні пси, яких він побоювався вдома, ніщо у порівнянні із цією твариною, що мала зовсім не лагідний норов, страхітливі роги і гострі копита.
Іншою дивною рисою санаторію було те, що він не опалювався. Вже стояла пізня осінь, і вранці на траві, палому листі та нечисленних вцілілих клумбах мороз лишав свої білі мереживні сліди. Коли дітей відводили до джерел цілющих вод, понад їх рухливими галасливими колонами здіймалася пара від гарячого дитячого дихання. Тому навіть два дні, відведені щотижня для шкільних занять, були марними зусиллями місцевих педагогів. Маленькі мешканці санаторію здобували застуду одразу за прибуттям і позбувалися неї безпосередньо перед від’їздом. Не обходилося, звісно, без хитрощів; якщо кашель і нежить були справжніми, то стабільні «37 і 2» викликалися легким і непомітним для медичного персоналу постукуванням пальця по верхівці градусника. Юрко швидко засвоїв це мистецтво й щасливо пропускав «школу» разом із іншими дітлахами.
Гарячої води у санаторію теж не було. Юркові спало на думку, що саме так здійснюється згадане кудлатим лікарем «грязелікування». Він навіть встиг скласти теорію, що бруд, що накопичується на тілі, слугує певним медичним або виховним цілям: чи то лікують від чогось, чи то прищеплюють потяг до гігієни... Та невдовзі з цією теорію довелося розпрощатися: почалося справжнє грязелікування. Однак роль, яку в санаторному курсі відігравала не лікувальна грязь, а звичайнісінький леп, так і лишилася для Юрка загадкою.
Дітей у санаторії назбиралося чи не стільки ж, скільки в усій Юрковій школі. Втім, хоча дорослих тут виявилося набагато менше, ладу було якось більше. Мабуть, це пояснювалося тим, що усі діти були зайняті на різних процедурах від підйому і до відбою. А відверто нездорових дітей, яких би від бешкету втримала саме хвороба, а не денний розклад, в санаторію Юрко взагалі не зустрів. Себе самого хлопець недужим не відчував, тому вся ця справа з санаторієм залишалася для нього дещо незрозумілою. Якби не тривалі нудні процедури, холод у корпусах і злий олень у парку, цю подорож можна було б вважати додатковими канікулами.
Тоді Юрко ще не знав, до якого фіналу прямувала ця історія. Лише через кілька років він звернув увагу, як усі події того місяця поступово та влучно поєдналися та привели його, замерзлого й ледь притомного від хвилювання, до сірого будинку на припортовій вуличці. Чи могло все це або принаймні щось скластися інакше? Ні, відчував Юрко, аж ніяк не могло.
За примхою опалювальної системи санаторію, деякі батареї у коридорі Юркового корпусу іноді нагрівалися, - вночі, години через півтори після відбою. З’ясувавши це, Юрко з товаришами почали потихеньку вибиратися з холодних, пронизливо-вогких палат, аби погрітися поруч із батареями та потеревенити у темряві. Справа ця вимагала обережності та конспірації: ніхто не мав сумніву, що чергові вихователі, аби довідалися про ті посиденьки, негайно б розігнали опівнічні збіговиська та (хто знає?), можливо, домоглися б і в коридорі такої ж вічної мерзлоти, як та, що панувала в палатах. Хай там як, але дітей вабило, приваблює й завжди вабитиме будь-що, бодай цілком невинне й навіть схвальне, що відбувається потай від дорослих.
Крім таємниці та секретності, ці нічні бесіди принаджували ще дечим. Вночі біля батарей можна було зустрічатися та по-людські спілкуватися з дівчатами. При цьому обидві сторони поводилися цілком природньо й нічим не виявляли того, що вдень зносилися виключно мовою дражнилок, образливої міміки та смикання за коси.
Отак Юрко познайомився з Іриною. Вони довго розмовляли, перш ніж з’ясували імена одне одного, а також довідалися, що прибули у санаторій з одного міста. Здебільшого говорив Юрко, як правило, натхненно брехав-плів щось про події свого міського шкільного або сільського канікулярного життя. Іра уважно слухала, іноді теж щось коротеньке розповідала про себе. Удень вони ніколи не розмовляли та навіть не наближалися одне до одного; це було неможливо й не вимагало жодних домовленостей. Тому трохи короткозорий Юрко слабенько уявляв, яка вона на вигляд. Він чітко пам’ятав тільки обрис її голови та плечей на тлі вікна, коли далеко за північ вони прощалися й розходилися по своїх палатах.
Вони зустрічалися в темряві біля батарей разів чотири – п’ять, не більше; скоро дівчина поїхала. Юрко навіть трохи посумував: йому не вистачало її уваги, адже хлопці ніколи не слухають одне одного та завжди перебивають своїм «А ось я! А ось у мене!». Журився він за Іриною днів зо три й вже почав навіть її забувати, коли дівчина несподівано сама нагадала про себе. Та ще й як нагадала! Трапилося те, що відразу змінило його стосунки з іншими дітлахами, плин часу в санаторії та рух часу взагалі, а може, й ціле його життя.
Юрко марнував ранок у палаті, добиваючись від свого ліжка тієї армійської охайності, якої від нього та всіх інших вимагали вихователі. Тут він почув у коридорі своє ім’я; хтось на все горло його гукав і нерозбірливо волав щось про лист. Юрко кинув ковдру на ліжко й побіг до вихователя, який зазвичай роздавав пошту. Там на Юрка вже чекали; навколо вихователя скупчилася ледь не вся його група. Діти пожадливо роздивлялися конверт і збуджено перешіптувалися. Юрко зупинився на порозі кімнати та відчув, як серце раптом важко й болісно, з розмаху, закалатало в грудну клітину, ніби намагалося проломити ребра та вирватися назовні. Хтось вигукнув дивним, звинувачувальним тоном: «Тобі лист від Павла та Іри!»
Юрко зрадів і негайно заспокоївся. Лист від Павла, його улюбленого дядька, та Іри, дядькової дружини, «від Павла та Іри», це ж добре. Він зітхнув із полегшенням, але за мить знову насторожився, а серце знову гупнуло у ребра. Чому цей невинний лист викликав такий ажіотаж?
Юрко тремтячою рукою взяв конверт і прочитав зворотну адресу. «Павлатій Ірині…». Ось в чому справа. Він повернувся на підборах і у супроводі жадібних зацікавлених поглядів, що буквально штовхали його в спину, пішов у палату читати лист.
Лист був зовсім коротенький, у кілька рядків, виведених дитячим, дещо непевним почерком. Рядки, перший з яких йшов строго паралельно верхньому краю аркуша, поступово втрачали цю паралельність, їх правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, його постскриптум, перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Хоча Юрко прочитав всього листа, в його пам’яті закарбувався лише той останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».
З ледь чутним шерехом усе навколо згорнулося в тоненький рулон, який негайно зник у непомітній щілині між дошками підлоги. Виникла безбарвна, позбавлена звуків порожнеча, що за мить спалахнула, засяяла, заіскрилася кольорами й барвами, незнаними в сонячному спектрі, забриніла голосами й нотами, дотепер ще не чуваними в світі. Хлопцеві голова пішла обертом; він не упізнавав нічого, він не упізнавав себе, він нічого не знав про ту величезну та щасливу людину, яка стояла тепер у вируванні новонародженого всесвіту, стискаючи клаптик паперу в руці.
Та все це відбувалося виключно з Юрком. Ніхто не помітив, що з палати вийшла нова, величезна та щаслива людина, що Юрка, хлопчика дев’яти років, більше не існувало. Ніхто не помітив жодних змін, і перші, жадібні та жалюгідні спонукання його нещодавніх однолітків – адже всього лише хвилину тому вони були ровесниками та навчалися в одному класі – негайно втілилися. Лист було викрадено з Юркової шафки, прочитано й переказано сотнями схвильованих дитячих голосів, обмацано тисячами пальців, зім’ято й кинуто недбало під його ліжко.
Можливо, якби Юрко разом з усіма посміявся над дурненьким дівчиськом, яке несподівано надіслало йому своє зізнання, він залишився б разом з усіма, на їх території, одним із них. Може бути, вони б спільно започаткували інтригуюче листування з нею, аби потім, залягаючись від сміху, читати щоночі її листи уголос, зігріваючись ганебністю такого читання, співучастю в ньому та теплом батарей у коридорі.
Але Юрко не посміявся. Він несподівано відчув на собі важезне, холодне й незручне вбрання; звідусіль давило, тиснуло та різало. У перенісся вп’явся зазубрений метал, руку відтягувало щось важке та довге. Тепер він був лицарем, у повному лицарському обладунку, який постав на захист дами свого серця, власної гідності та її честі. Він відчував себе стражем кохання як такого; бодай що кохання необхідно захистити від глуму, нечистої цікавості й пліток.
На тій стороні, де стояв тепер Юрко, тримаючи в руці меч, не виявилося більш нікого, крім наївного дівчати десь далеко-далеко, в сірому будинку на припортовій вуличці. На іншому боці опинилися всі його однолітки, хлопці й дівчата, які ще вчора спілкувалися одне з одним виключно мовою дражнилок, а нині згуртувалися проти хлопця, його кохання та кохання як такого…
Усю нескінченну зиму Юрко мріяв вибратися до її домівки. Але батьки не помітили, що з санаторію повернулася нова, величезна та щаслива людина, тому дев’ятирічного Юрка ніяк не відпускали в самостійну подорож до річкового порту. І тільки тепер, навесні, він дістався сюди сам, потай від батьків. Він стояв за кілька кроків від її будинку й відчував, що далі йому, мабуть, йти не слід, і щасливіше, ніж тепер, стоячи на брудному тротуарі у повних води черевиках, він вже не буде.
Він пригадував тихий голос уночі, обрис її голови і плечей на тлі вікна, винувате зізнання у коханні, перше в його житті та, мабуть, у житті дівчини. Юрко дивився на плямистий, ледь осяяний помаранчевим світлом будинок, і відчував, що це не маленька дівчинка з’явилася ненадовго в його житті, а саме кохання ввійшло в його серце та раз і назавжди оселилося в ньому. Він ще не вмів цього пояснити, але дуже добре відчував у собі цю нову, незнайому, болісну й пожадливу здатність – здатність любити когось, крім себе, любити до самозречення й самозабуття…
І добре, що він не знає номеру її квартири. Юрко зітхнув, ще раз поглянув на шляхетних тварин і величавих птахів при будинку та попрямував у порт.
2012-2016
*Оповідання "Кохання" входить до збірки "Юркові хроніки". Раніше з цієї збірки біли оприлюднені оповідання "Дискобол", "Скарб", "Сила мистецтва" та "Репатріація ложки".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694652
дата надходження 16.10.2016
дата закладки 17.10.2016
В ту ночь, когда начался ветер, и все уже спали,
я проснулся и вышел на балкон.,
Может, покурить, может, просто подышать свежим воздухом.,
Это было время, когда я замерзал каждый вечер.,
Был пятый час утра, я стоял и вслушивался в ночь,
внюхивался в запах дыма, смешанного с холодным,
уже почти морозным воздухом.,
Ни с каким другим осенним запахом
не спутаешь этот запах конца октября и начала ноября,
поры, когда острее всего ощущаешь – всё вокруг пустота,
да и сам ты пустота.,
Период самых чистых сатори, дзен-каникулы,
отпуск без конца,
прибрежная зона, страна приливов,
странней, чем в раю,
поиски пределов контроля.,
Как тот участок ночной дороги где-то между Трускавцом и Дрогобычем,
который мы проезжали, и мне казалось,
что каждая доля пространства,
вырезанная из темноты огнями машин,
дрожит и вибрирует каким-то божественным излишком красоты.,
А сколько ещё зелёной листвы было в лесу напротив санатория "Карпаты",
когда мы собирали там днём грибы,
сколько ещё жёлтого света было на улочках,
когда гуляли по центральной части города
между старыми опрятными деревянными виллами,
И хотя Иоанна говорит, что зимы не будет,
и хотя на Покров было солнечно и тепло,
мы знаем, что скоро зима придёт и охватит нас,
и согреет всех замёрзших,
Сидим на кухне, закутанные в одеяла,
курим смеси трав,
собранных на черногорских альпийских лугах,
ждём.,
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692884
дата надходження 06.10.2016
дата закладки 07.10.2016
не договаривай, не дописывай, ставь три точки,
в них ложатся навечно самые точные строчки,
не продолжай, не спеши, не пиши, лучше не надо
дергать слова из себя, как листья из листопада,
пей раствор - тот, из виноградного синего дыма,
помнишь, такой же ты привозил когда-то из Крыма,
и на донце сосуда сидели, черны, молчания почки,
на стакан - ведро тишины и те самые точки,
им позволь помолчать - такие у них разговоры,
слушай молча, гляди в недоступную глубь раствора,
тише едешь - доедешь, вовсе не двинувшись с места -
ездят так седоки из самого прочного теста,
из седла их не выбьешь ни палицей, ни заточкой,
потому что знают они: все на свете - ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692353
дата надходження 04.10.2016
дата закладки 04.10.2016
Жив собі колись у одному місті каштан – великий, дужий, із широкою кроною, що високо здіймалася над дахами будинків та над іншими деревами, що мешкали на тій же вулиці та за рогом у парку. Щовесни каштан рясно вкривався біло-червоними пірамідками суцвіть. Потім квіти перетворювалися на м’якенькі зелені кульки, які впродовж літа наливалися соками, їжачилися голками та підростали, а у вересні з них виходили каштанові діти – блискуче важке насіння. Лусь! Торох! Грюк! – так насіння гатило по бруківці, дахах та автівках, що рухалися вулицею.
Фрагмент. Повний текст видалено автором за умовами видавничого договору
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690300
дата надходження 23.09.2016
дата закладки 25.09.2016
* * *
Стрекоза
уселась на запястье –
чуточку согреться…
Господи!
Какое счастье –
обогреть в часы ненастья
страждущее
сердце.
______________________
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689732
дата надходження 19.09.2016
дата закладки 20.09.2016
Наветам глупцов нет ни края, ни дна:
прочти же – об этом узнать ты должна.
Отец твой по прозвищу "Бешеный Билл"
(Джеймс Батлер Хикок урождённый)
помог мне с повозкой под сильным дождём.
Я втюрилась – смелый и милый.
Давно это было, раз в штате Канзас.
Салун покидая, я сходку пролаз
в углу увидала. Подкралась тишком
и слышу – убить замышляют
отца твоего. Не щадя башмаков,
я - к стойлу – а там поджидают!
На брюхо упала и так поползла
лозою, кустами, спасая от зла
любимого Билла. Всю милю с лихвой
пласталась и в кровь изодралась,
но к сроку поспела. Отец твой играл,
в лачуге толпились ковбои.
Ему "Берегись!" я шепнула. Толкнув
Меня за тяжёлые двери, пальнуть
успел он разок, но мерзавец один
ударил его по макушке,
и он повалился. Другой процедил:
"А ну посвети-ка в клетушке!
Да правда ли мёртвый? Проверить хочу…"
Но пуля ответом была брюхачу.
В ладонях по кольту сжимая, отец
стрелял и попарно валились
на пол стервецы! Порешил, наконец…
Горячие кольты дымились,
кровавые струйки стекали с висков…
Он виски хлебнув, обернулся рывком:
Вовек не забуду неистовый взгляд!
"Я всех их убил, дорогая…
Их восьмеро было, побьюсь об заклад
Шериф мне поверит - тугая
пружина у этого кольта - ведь я
убить никогда не стремился! Судья
мне – Бог, я стрелял, защищая себя".
В безумьи, истёкшего кров’ю,
его увела я и много, любя,
ночей провела в изголовьи.
Когда ж отлежался возлюбленный мой,
оправились мы повенчаться домой.
И нас преподобные Воррен и Сайпс
Венчали законным порядком.
Мне доброе имя не нужно спасать,
глупцам, на злословие падким
доказывать – в браке я дочь родила,
малышку свою не в капусте нашла.
И ты не должна позволять никому
из этих засранцев (подтёрто)
порочить отца, если ж кто-то сболтнул
Джейн, дочка, - держи себя твёрдо!
Вольный перевод из Марты Джейн Каннари Бёрк, Письма к дочери.
Оригинал:
I feel like writing about him tonight so I will tell you somethings you should know. I met James Butler Hickok, "Wild Bill," in 1870 near Abilene, Kansas; I heard a bunch of outlaws planning to kill him. I couldn't get to where my horse was so I crawled on my hands & knees through the brush past the outlaws for over a mile & reached the old shack where he was staying that night.
I told him & he hid me back of the door while he shot it out with them. They hit him, cutting open the top of his head & then they heard him fall & lit matches to see if he was dead. Bill killed them all. I'll never forget what he looked like with blood running down his face while he used two guns. He never aimed & I guess he was never known to have missed anyone he aimed at, I mean wanted to kill, & he only shot in self defense. Then he was
quite sure. I nursed him several days & then while on the trip to Abilene we met Rev. Sipes & Rev. Warren & we were married. There will be lots of folks doubt that but I will leave you plenty of proof that we were. You were not a woods colt Janey.Don't let any of these pus guillied [erased] ever get by with that lie.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688574
дата надходження 14.09.2016
дата закладки 18.09.2016
Награє на еоловій арфі вітрець-віртуоз,
(Поринаю у світ медитації плавно... піано...)
Трішки сонця - у душу, хмарини зловісності -повз,
Оминаю тривоги свої - непримітні капкани.
Упірнаю метеликом світлим у магію трав,
Огортає-п'янить пеленою затишшя меліса...
Чуєш, віро моя, пошматовані крила розправ!
Безнадіє, нашкодила вдосталь уже! йди до біса!
Незрівнянна мелодія - витвір умілих майстрів -
Цінний лік від нудьги, еліксир від сердечних порізів.
Затихають жалі... Грає музика вічних вітрів...
Слухай, друже, її... Релаксуй, як і я!
...Take it easy...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689089
дата надходження 16.09.2016
дата закладки 18.09.2016
«Гострі чорні тіні
Тягнуться до небосхилу.
І рвуться гітарні струни
І стогнуть.
Коні мотають мордами.
А вершники мертві.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Мертві вершники
Скачуть на білих конях
Туди – назустріч заграві,
Назустріч світанкам багряним,
Музика: стукіт копит
І елегія сонця-кобзи
У якої обірвані струни.
Ми вірили – Бог почує
Коли не будь нашу пісню –
Пісню вершників мертвих,
Що стисли навіки шаблі
У своїх скам’янілих правицях.
Над слідами копит
Серце моє летить
Над слідами коней білих,
Які несуть вершників мертвих
У синю безодню неба.
Серце моє грішне
Забарвлене соком брусниці,
Забарвлене сонцем заграви
Вторить звукам копит,
Коней, як сніг білих,
Що несуть побратимів мертвих
У безмежну блакить вічності.
У вугільнім мороці ночі,
У рожевій імлі світанків,
У синій воді вечора
У білій прозорості дня
Я буду черленим серцем
Співати стукіт копит
Коней, як Галактика білих,
Що несуть вершників мертвих –
Воїнів синього степу,
Воїнів вільного сокола,
Воїнів вічної пісні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688103
дата надходження 12.09.2016
дата закладки 13.09.2016
Только теперь, когда она почти лишилась слуха.
Когда никакой шум не может ворваться в комнаты
её истории.
Она проходит по ним одна в полутьме, позволяя
нам подглядеть сквозь щёлку.
Открывает шкафы, вынимает выцветшую одежду,
прикладывает к себе.
Ходит своим голосом наощупь, как слепой
по площади, полной солнца.
С кем она говорит? Мы уже ничего
не понимаем,
что-то пытаемся уточнить,
словно кричим снизу канатоходцу,
которому нужно только дойти и сделаться вздохом.
Раздражаемся, хотим пояснений
и сразу же умолкаем,
когда она говорит:
у меня всегда было место,
куда я ходила поплакать.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
-------------------------------------------------
Оригинал:
БАБУСЯ РОЗПОВІДАЄ
Лише тепер, коли її майже покинув слух.
Коли жоден шум не може вдертися в кімнати
її історії.
Вона проходжає ними сама у півтемряві, нам
дозволяючи підглянути крізь шпарину.
Відчиняє шафи, виймає побляклий одяг,
прикладає до себе.
Ходить своїм голосом навпомацки, як сліпий
площею, повною сонця.
З ким вона розмовляє? Ми вже нічого
не розуміємо,
щось намагаємося уточнити,
ніби гукаємо знизу до канатоходця,
якому лише треба дати дійти і стати зітханням.
Дратуємося, хочемо приміток
і нараз замовкаємо,
коли вона каже:
в мене завжди було місце,
куди я ходила поплакати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686904
дата надходження 31.08.2016
дата закладки 02.09.2016
* * *
Возвращаюсь назад –
книгу жизни обратно листаю,
Ибо новых страниц
не осталось уже для меня.
Всё, что было когда-то,
старательно в строки сгребаю,
Согреваюсь озябшей душой
у былого огня.
___________________
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686210
дата надходження 28.08.2016
дата закладки 02.09.2016
бульдозеристы играют
красивых близоруких пьяниц
в пьесе поставленной
ангелом-методистом
34 года назад
в театре одного зрителя
на крыше одного дома
в центре одного города
учти говорит первый актёр
узлы утерянных туч
и ломкое солнце
а также
не поддающийся копированию
иероглиф женской дружбы
не забудь говорит второй
о книге великого гнева
и тёмной бодрости
написанной в високосные годы
в застрявших лифтах
и на промежуточных станциях
ибо открыты врата незнания
и приходит к нам на чужих ногах
водянистый безжалостный праздник
(Из цикла "Ошибочные теоремы")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686168
дата надходження 27.08.2016
дата закладки 28.08.2016
...пам'ятаєш, яким був цей вітер у липні? Наче то не повітря, а води рухалися потужними хвилями за вікном. Дмухне пружно - а за мить листя злито, соковито, потужно видихне у відповідь, - стільки вологи, стільки живої насиченої сили назбиралося в ньому. Вітер - листя, шшшуххх - шааа, вітер - хвиля, шшшуххх - шааа - і ціле місто гойдається на тих неозорих хвилях, наче айсберг. Заколисує, підхоплює, несе тим липневим океаном: шшшуххх - шааа, шшшуххх - шааа...
А послухай нині. Ні, не дихай. Тиша. Тоді - десь іздалеку з'являється звук. Сухий, високий, змарнілий, він наближається поволі, непевно, хитаючись, застигаючи час від часу, ніби втратив силу. А як наблизиться - розпадається на часточки. Наче з дріботіння мураших ніжок склав хтось той звук. Що воно? Каміння? Дерево? Жерсть? Сухе листя?
Знову тиша. Нарешті, спромоглося повітря, ворухнулося, і звук виник знову. Торохкотить - часто, хирляво, дрібненько, наче... Наче хто вулицею розвісив дрібнісінькі сухі кісточки, рясно-рясно, а подув вітру такий кволий, що самі лишень оті кісточки йому відгукуються. Хааа - тррр... Хааа - тррр... Тиша.
Ось і все, що нині лишилося від липневого океану. Змілів, всох, випарувався; спрагле його дно розірвали тріщини-вулиці завглибшки з Маріанську западину. Долини, колись занурені в зелене, соковите й солодке, встелила сірувата гірка сіль. Хирлявий суховій так-сяк в'є з неї хиткі, непевні, півп'яні вихори-крутні, що за крок-два розсипаються сірими порохнявими хмарками: хааа - тррр... шшш... хааа - тррр... шшш...
Чим рятуюсь? Аж ось він - мій прихисток. Слухай. Ні, не дихай. Чуєш?
...шшшуххх... шааа... шшшуххх... шааа... вітер... листя... вітер... хвиля... океан... липень... шшшуххх... шааа... мушшш... ляаа...
серпень 2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685171
дата надходження 22.08.2016
дата закладки 23.08.2016
З літ дитячих в роки зрілі
Нині виріс Гаявата,
Вмілий в навиках мисливських,
Мудрий у ділах старійшин,
Спритний в ігрищах юначих,
Дужий в праці чоловічій.
Був проворним Гаявата –
Міг стрілу вперед пустити
І так швидко мчати з нею,
Що стріла за ним лишалась!
Міць в руках мав Гаявата –
Міг пустити стріл десяток
Він з такою бистротою,
Що стріла десята мчала,
Коли перша ще не впала!
Мав магічні рукавиці,
Мінджикавун, з хутра лані;
Коли їх вдягав на руки –
Міг тоді ламати скелі,
Міг розтерти їх на порох.
Чарівні мав мокасини
Із оленячої шкіри,
Коли їх взував на ноги
І до ніг кріпив надійно –
Кожним кроком міряв милю!
Часто він питав про батька
Муджеківіса в Нокоміс;
І дізнавсь про таємницю
Дивної краси у мами,
Про безчесність свого батька;
І горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Він сказав старій Нокоміс:
«Йду побачити як батько
Поживає, Муджеківіс,
В брамі Західного Вітру,
У воріт Заходу Сонця!»
Вийшов з дому Гаявата,
Вдягнений в похід, при зброї,
В блузі і штанах зі шкіри,
Пишно вбраний в пір’я й мушлі –
Голова в орлинім пір’ї,
Пояс зроблений із мушлі,
У руках лук ясеновий,
Тятива з тяжів карібу,
В колчані дубові стріли
З вістрям яшмовим і пір’ям,
В рукавицях Мінджикавун,
В чудодійних мокасинах.
Мовила стара Нокоміс:
«О, не йди ж ти, Гаявато,
В царство Західного Вітру,
В Муджеківіса країну,
Бо тебе він чаром вразить,
Вб’є тебе своїм лукавством!»
Та безстрашний Гаявата
Не скорився осторогам,
В ліс пішов широким кроком,
Кожним кроком міряв милю.
Небо бачилось вогненним,
І земля немов вогненна,
Навкруги жарке повітря,
Повне випарів гарячих,
Наче луг і ліс в пожежі,
То горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Він ішов, ішов на захід,
Лань найшвидшу обігнавши,
Антилопу і бізона.
Перетнув він Есконабу,
І могутню Міссісіпі,
Проминув Рівнинні Гори,
Землю Воронів і Лисів,
Мимо жител Чорноногих
Увійшов в Скелясті Гори,
В царство Західного Вітру,
Де на буряних вершинах
Розмістився Муджеківіс,
Володар вітрів небесних.
Сповнивсь страхом Гаявата
Від постави свого батька –
У повітрі вколо нього
Колихалась хмарна грива,
Наче сніг вона блищала,
Наче Ішкуда, комета,
Мов з хвостом вогненним зірка.
Сповнивсь щастям Муджеківіс,
Як побачив Гаявату,
Власну юність він побачив
На обличчі Гаявати,
Упізнав красу Венони,
Що мов вийшла із могили.
«Прошу тебе, Гаявато,
В царство Західного Вітру!
Я давно тебе чекаю!
Юність мила, старість хмура,
Юність щира, старість зимна,
Повернув ти дні минулі,
Молодість вернув жагучу,
І вернув красу Венони!»
Днів багато розмовляли,
Щиро слухали, питали;
Вихвалявся Муджеківіс
Мужністю в часах минулих,
І пригодами тяжкими,
Молодецтвом невгамовним,
Дужим тілом невразливим.
Терпеливо Гаявата
Слухав батька вихваляння;
Тихо з посмішкою слухав,
І ні погляд, ані слово,
Не розкрили його душу.
Та горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Запитав лиш: «Муджеківіс,
Може щось тебе вразити?
Може щось тебе злякати?»
І могутній Муджеківіс,
В похваляннях запишавшись,
Відповів: «Ніщо не може,
Може тільки чорна скеля,
Може тільки згубний Вобік!»
Глянув він на Гаявату
Мудрим поглядом привітним,
З батьківською добротою,
Глянув з гордістю на вроду,
На струнку його поставу,
Запитавши: «Гаявато,
Може щось тебе вразити,
Може щось тебе злякати?»
Обережний Гаявата
Помовчавши, як непевний,
Стримано, немов з ваганням,
Відповів: «Ніщо не може,
Може очерет високий,
Може лиш стрункий Апуква!»
І як тільки Муджеківіс
Встав, щоб очерет зірвати,
З жахом крикнув Гаявата,
З жахом показним він крикнув:
«Кейґо! Кейґо! Не торкайся!»
«Досить! – мовив Муджеківіс,
Я насправді не торкнуся!»
Потім інше говорили –
Перш про рідних Гаявати,
Про Вейбуна, Східний Вітер,
Про Південний, Шавондасі,
І про лють Кабібонокки;
Теж про матір Гаявати –
Дивної краси Венону,
Як вона родилась в лузі,
Смерть її, про що Нокоміс
Пам’ятала й говорила.
І він крикнув: «Муджеківіс,
Так це ж ти убив Венону,
Взяв її життя і вроду,
Вирвав Лілію на Лузі,
Розтоптав її ногами;
Ти! Признайся! Признавайся!»
І могутній Муджеківіс
Розпустив за вітром чуба,
Похилив чоло в стражданнях
Із безмовним знаком згоди.
Вмить піднявся Гаявата,
З грізним поглядом і жестом
руку він на чорну скелю
положив, на згубний Вобік.
В рукавицях Мінджикавун
На частини збурив скелю,
Розламав всю на кусочки,
Кинув люто їх на батька,
(Був у скрусі Муджеківіс),
Бо горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Та цар Західного Вітру
Гнав куски назад від себе
Ніздрів подихом могутнім,
Ураганом повним гніву,
Гнав на кривдника назад їх;
Очерет схопив, Апукву,
Рвав стеблини і коріння
Скраю лугу на болоті,
Очерет тягнув з багнюки;
Та сміявсь лиш Гаявата!
Почалась смертельна битва,
Попліч серед гір високих;
Із гнізда чувсь крик орлиний,
То Кеню, орел воєнний,
Сів на скелі поза ними,
Крилами махав над ними.
Мов стрункі дерева в бурі,
Очерет схилявсь гігантський;
Нагромадженням великим
Впав із громом згубний Вобік –
Лиш земля навкруг здригалась
Від немислимої битви,
Крики повнили повітря,
Тільки грім гірський могутній
Озивався: «Беїм-вава!»
Став відходить Муджеківіс,
Кинувсь з-понад гір на захід,
Спотикаючись об гори,
Три доби тікав від битви,
Та його гнав Гаявата
В браму Західного Вітру,
До воріт Заходу Сонця,
До землі глухого краю,
Де у просторі пустому
Сонце зникне, як фламінго
У гнізді вночі зникає
На печальному болоті.
«Досить!» – крикнув Муджеківіс, –
«Досить, сину, Гаявато!
Вбити ти мене не зможеш,
Бо безсмертного не вбити.
Дав тобі випробування
Я, щоб знать твою хоробрість,
Тож прийми трофей відваги!
Йди додому, до народу,
Там живи, працюй із ними,
Відмивай від бруду землю,
Очищай озера й ріки,
Знищуй монстрів й ворожбитів,
Вендіґоу всіх, гігантів,
Все гадюччя, Кенабиків,
Як я знищив Міші-Мокву,
Велетенського Ведмедя.
А як Смерть прийде до тебе,
Очі Поґука жахливі
В темноті тобі засяють,
Наділю тебе я царством –
Під свою візьмеш ти владу
Вітер Західно-Північний,
Вітер батьківський, Ківейдін.»
Так звершилась славна битва
В давні дні жахливі Ша-ша,
В дні, що вже давно минули,
В царстві Західного Вітру.
Ще й тепер сліди мисливець
Бачить в горах і долинах,
Очерет гігантський бачить
Над озерцями й струмками,
Бачить Вобіка каміння,
що лежить в усіх долинах.
Йшов додому Гаявата;
Милий краєвид навколо,
У повітрі запах ніжний,
І тяжка гіркота гніву
Повністю в душі затихла,
В голові бажання помсти,
Стих у серці жар палючий.
Тільки раз свій крок сповільнив,
Тільки раз зробив зупинку –
Вістря стріл собі придбати
В стріл Майстерника старого,
Що в краю Дакотів мешкав.
Де блищали між дубами,
Водоспади Мінегаги,
Сміючись неслись в долину.
Там Майстерник стріл умілий
Вістря стріл робив з каміння,
Вістря стріл із халцедону,
Вістря з кременю і яшми,
Шліфував, гострив їм леза,
Щоб блищали, гострі й цінні.
Мав дочку він чорнооку,
Буйну наче Мінегага,
Вдачу мала норовливу,
Очі хмурились й сміялись,
Ноги жваві наче річка,
Як вода спадали коси,
Сміх лунав неначе пісня.
Він назвав її в честь річки,
Він назвав в честь водоспаду:
Мінегага, Води Сміху.
Чи ж були це стріл лиш вістря,
Вістря стріл із халцедону,
Вістря з кременю і яшми,
Що спинили Гаявату
В дальньому краю Дакотів?
Чи ж не дівчину хотів він
Бачити, ці Води Сміху,
Що з-за пологу дивилась,
Чути шелест її сукні,
Там, за пологом тремтливим;
Так як бачить Мінегагу,
Що поблискує крізь віти,
Так як чує Води Сміху,
Що сховалися за віти?
Хто розкаже про уяви,
Думи в голові юначій?
Що за мрії про прекрасне
Грали в серці Гаявати?
Все сказав він для Нокоміс,
Повернувшись в хижу смерком:
Як зустрів він свого батька,
Як з ним бився Муджеківіс,
Не сказав він лиш про стріли,
Не сказав про Води Сміху.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
4. Hiawatha and Mudjekeewis
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682924
дата надходження 10.08.2016
дата закладки 13.08.2016
«Батько народу - вождь племені мумбу-юмбу
Впав зі слона… Небо синє ридає…
Навіть Місяць сумує…»
(Кванго Бамбако)
Темрява впала на славну країну Луганду,
Сум і журба на обличчя шаманів,
На орачів поля бананів і козопасів саван.
Плачуть тамтами, пісні сумні співають
Чорні дівчата Луганди у хижках очеретяних
І вже не бажають воїнам радість тілом своїм принести.
О, чому ж плач і ридання над полями Луганди лунають?
Батько Луганди - воїн могутній, вождь вічнославний
Слона осідлавши, бажав споглядати
Землю свою неозору, очі щасливі людей-лугандійців,
Сповнені вірності мужу, звитяга чия подібна до сили горили.
Горе велике! Впав зі слона повелитель!
Ноги і руки зламав, тяжко ридає могутній!
Печінку пошкодив, як тепер воду вогненну
Пити він буде?!
Згасни й заплач, Сонце високе!
Місяце ясний, обличчя сховай в темряву чорну!
Бо сиротіє народ славної квітки-Луганди!
Радість тепер навіть банани солодкі вже не приносять,
Смак ананасів гірчить і нікого не вабить…
Сум, о, велика журба над Лугандою крила
Чорні свої опустила.
У бубни шамани гримлять, вогнища палять, димом кадять,
І про спасіння вождя ідолів молять: силу верніть
Батьку й вождю, потужному леву
Громоподібному.
(Переклад з лугандійської)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682194
дата надходження 06.08.2016
дата закладки 07.08.2016
Разговоры шли об этом весь год, готовились мы к этому весь год, даже сны об этом нам иногда снились, а когда это, наконец, пришло, оказалось, что говорили мы не о том, и готовились не к тому, и ждали не того, и снилось вовсе не то, что пришло.
Школа закончилась, вот-вот должна была начаться вступительная кампания, к которой мы готовились весь год, а мы вот только сейчас, сидя в тесной кухоньке за крохотным шатким столом, поняли, что с нами случилось.
Символом этого служила бутылка водки – ее утвердил на шатком столе старший брат одного из нас, который все это уже проходил и точно знал, как и что будет дальше. А вот мы – нет, мы еще ничего этого не знали, и только теперь, оказавшись лицом к лицу с той голубоватой бутылкой, мы вдруг это осознали.
Грубый, краткий, емкостью в пол-литра символ словно бы подвел черту, которой нам до последнего момента не было видно, и вдруг со всей отчетливостью, на которую способно человеческое воображение только в самые решительные моменты, мы увидели, что детство наше закончилось, и с минуты на минуту начнется какая-то другая, новая жизнь.
Водка, которую теперь нам вдруг стало можно, и символизировала «можно» - решительное и безоговорочное «можно» на разнообразные решительные и строгие «нельзя», которые до этого - в детстве, еще вчера - перед нами воздвигала жизнь. Теперь – можно!
Но водки не хотелось. Если бы не авторитет старшего брата одного из нас, если бы не желание – какое-то жалкое и совсем уж глупое желание – показать друг другу и ему, взрослому, что мы таки да, достойны и «можно», и водки, и всего того, что прилагается к этому символу, - нет, не стали бы мы ее пить, лихо опрокидывая в безусые рты прозрачную противную жидкость, со стуком возвращая стопки на шаткий стол и куражась над вчерашним нашим детством. Потому что больше всего нам хотелось не пить водку и не куражиться над детством, а плакать, плакать и плакать по нему. Потому что еще вчера мы были вполне детьми, у которых было какое-то взрослое будущее, а теперь будущее наступило и тут же исчезло, и оказалось, что будущее – обман, нет никакого будущего.
А вот прошлое – есть, и мы только что пересекли черту, которая отделяла нас от прошлого, от вчера, от детства. Мы ничего еще не приобрели и, по всему видно, уже не приобретем, но зато уже кое-что потеряли, и это кое-что еще было рядом с нами, да только ни прикоснуться к нему, ни вернуть его было уже нельзя.
Выпитая водка, хотя и символизировала наш переход во взрослую жизнь, наоборот, настроила нас на совершенно иной лад. Нам стало страшно – мы, наконец, осознали свою потерю, и теперь сидели, пригорюнившись и робко поглядывая друг на друга, как бы в надежде: а вдруг все это – понарошку, не взаправду, игра такая?
Но так же, как водка обнажила весь масштаб нашей утраты, она показала нам кое-что еще. Словно сквозь увеличительное стекло, мы вдруг увидали свою жизнь, пока еще коротенькую, но уже размеченную какими-то событиями и планами, а в ней – мы, четверо вчерашних школьников, завтрашние студенты, будущие солидные дядьки, отцы, деды-прадеды – и мы шли по каким-то неведомым дорогам, и преследовало нас разное, и мы преследовали различные цели, и терялись мы то и дело, но всегда находились, обретая друг друга и друг в друге - все то, что мы только что потеряли.
Вот и все, что нам осталось из только что приобретенного прошлого и потерянного будущего. Вот и все, что мы возьмем с собой, вот что нам оставило в наследство наше только что канувшее в Лету последнее лето детства. Вот! – и мы заключили друг друга в объятия, и кто-то, не стыдясь, заплакал, а кто-то молчал сурово, а кто-то пытался шутить, а кто-то стоял и смотрел, словно чужой. Мы еще помнили, мы еще верили, мы еще надеялись, мы еще стояли в тесной кухоньке голова к голове, а новая жизнь уже начала разводить нас в разные стороны.
И развела, и разбросала, и камня на камне не оставила от всего того, что водка, такая же обманщица, как и наше никогда не существовавшее будущее, посулила нам и показала, словно сквозь увеличительное стекло. Нет, ничего нельзя было взять с собой и перенести через черту, которая в тот день пролегла через тесную кухоньку, шаткий стол и наши маленькие детские жизни. Кончено! – все было кончено еще тогда, много лет назад, но мы не верили, мы не знали, мы не предполагали, что это будет так.
Тогда, голова к голове, плечо к плечу, обнявшись и всхлипывая, мы еще ничего этого не знали, а рассказал бы нам всю правду старший брат одного из нас, мы бы не поверили, мы бы затопали на него ногами, замахали кулаками и завопили в один голос «Нет! Ни за что! Не хочу!». Но старший брат молчал, и мы впервые в жизни испытали настоящее, еще не замутненное опытом и знаниями религиозное чувство. Да и как назвать иначе это чувство теперь, через двадцать лет, когда мысли и чувства уже смущены опытом и омрачены знанием? – Мы, четверо, испытывали небывалое, нефизическое единение, святое братство, и между нами четверыми словно бы находился пятый, который был и с нами, и посреди нас, и в нас.
Как та символическая водка подвела черту под первым, самым коротким отрезком жизни, так наше святое и недолговечное единение поставило точку в конце этого отрезка. Возможно, это был последний подарок нашего детства и первый опыт новой, взрослой жизни в будущем, где будущего больше не было. Едва родившись, наше братство достигло своего пика, единение накалилось до максимальных своих значений, мы испытали невозможное, экстатическое счастье – и вот тут жизнь уже взялась за нас, и судьба нашего братства была предрешена. Наше святое, на миг обретенное братство разрушилось, а мы, еще не осознав смерть этого невидимого пятого, уже испытали то невыразимо прекрасное своей горечью и полнотой пронзительное чувство, которое сопровождает умирание самых лучших на свете вещей. Нет, никогда и никак иначе не бывают в такой совершенной мере прекрасны самые лучшие вещи на свете, как только в момент своей смерти и ухода от нас, - вот какой урок преподала нам наша новая взрослая жизнь, как бы подготавливая: вот какими противоречиями вы будете жить дальше, забудьте все свои школьные «из пункта А в пункт Б», в реальном мире вовсе необязательно попадешь в пункт Б, выйдя из пункта А.
Нет, мы все живы, относительно здоровы, у нас есть адреса и телефоны друг друга, нам ничего не стоит собраться вместе в любой момент в какой-то тесной кухоньке за шатким столом и выпить водки, теперь уже не за расставание, а за встречу, но… Да черт его знает совсем что «но»!
Уж не знаю, кому и как это видится, но мне то самое взрослое увеличительное стекло кое-что показывает, и, насмотревшись туда, я не горю желанием поднять трубку и набрать номера, которые затвердил наизусть и помню на память с самого детства. С детства – которое, как теперь оказалось, случилось у нас одновременно и прошло рядом, да только у каждого из нас четверых оно было своим, непохожим на детство остальных, пусть и самых близких и родных тогда людей. Все, что было у нас общего, все-таки закончилось, а все, что было у каждого из нас своего и личного, - навсегда осталось со своим то ли хозяином, то ли слугой, то ли как у кого получится…
…Разговоры шли об этом весь год, готовились мы к этому весь год, даже сны об этом иногда снились, а когда это, наконец, пришло, оказалось, что говорили не о том, и готовились не к тому, и ждали не того, и снилось вовсе не то, что пришло.
2016
Фото: http://freetopwallpaper.com/wp-content/gallery/glass-design/glass-design-wallpaper-hd-100.jpg
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681925
дата надходження 05.08.2016
дата закладки 06.08.2016
Брат, мы вовремя повернули.
Забудем, кому кого было нужно поднять на вилы.
Теперь надо пройти всё до конца.
Наши родители станут двумя седыми детьми, а после –
слюной и глиной.
Птицы заклюют свои яйца, рогатый скот
вернётся в собственный рог,
плодовые деревья одичают и пожрут друг друга,
и расслоятся скалы, как ногти,
и обмякнет твердь,
и мелькнут вечер и утро, день третий, второй и первый,
и когда свет над телами свернётся, как молоко,
мы услышим дух, носящийся над водою.
Знаешь этот безымянный шум?
Мы ещё никогда не были так далеко и так близко от дома.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
----------------------------------------------
ДВОЄ В ЧОВНІ
Брате, ми завернули вчасно.
Забудьмо, хто кого мав підняти на вила.
Тепер треба пройти все до кінця.
Батьки наші перетворяться на двох сивих дітей, а потім –
на слину і глину.
Птахи заклюють свої яйця, худоба
повернеться у власний ріг,
плодові дерева здичавіють і пожеруть одне одного,
і розшаруються скелі, як нігті,
і зм’якне твердь,
і блимнуть вечір і ранок, день третій, другий і перший,
і коли світло понад тілами згорнеться, як молоко,
ми почуємо дух, що ширяє над водами.
Знаєш цей безіменний шум?
Ми ще ніколи не були так далеко і близько від дому.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681600
дата надходження 03.08.2016
дата закладки 04.08.2016
У сиву давнину в містечку Гротборг жили два хлопчики, брати-близнюки Авіс і Навіс.
Гротборг – містечко стародавнє, але таке маленьке, що був там один-єдиний ліхтар. Висів той ліхтар на високому кам'яному стовпі посеред ринкової площі. Щовечора ліхтар засвітлював і щоранку гасив старий-престарий Пан Ліхтарник.
А ще в тому містечку був такий звичай. Будь-яка мати неодмінно наказувала дитині, яка виходила на вулицю, а з настанням сутінок – і наказувала, і нагадувала двічі навздогін:
- Спиною до ліхтаря не обертаються!
ФРАГМЕНТ
За умовами видавничого договору книга казок [b]СВАНТЕ СВАНТЕСОНА "Сказки прежних времен"[/b] видалена зі сторінки.
Казки Господин Фонарщик (Пан Ліхтарник), Гномий угль, Куриный Бог Эггелунда, Крамб из Эйнесунда, Отшельник из Бьернвика, Русалки Никельброка, Замок у Старого моста, Лесной Король відтепер доступні як електронна книга.
Збірку казок СВАНТЕ СВАНТЕСОНА (російською, формати EPUB, FB2, PDF) можна знайти в магазині [b]ANDRONUM Мультимедійного видавництва Стрельбицького[b][/b][/b]
Посилання: https://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/
За цим посиланням можна придбати книгу, а також повністю та безкоштовно ознайомитися з текстами казок "Пан Ліхтарник" та "Курчячий бог Еґ[u]ґ[u][/u][/u]елунду"
Офіційна сторінка книги на Фейсбуці: https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680595
дата надходження 28.07.2016
дата закладки 31.07.2016
Лао Цзи
Дао Де Цзін
Старий Філософ
Канон про Шлях і Благочинність
Верхня частина
Візерунок перший
Шлях - можливий Шлях - не вічний Шлях. Ім’я - можливе Ім’я - не вічне Ім’я. Безіменне є початком Неба та Землі, Найменоване - мати всіх речей. Хто вільний від пристрастей, бачить його дивовижне, хто має пристрасті - бачить його тільки в явлених формах. Обидва вони одного походження, але з різними назвами. Разом вони називаються найглибшими. Від одного найглибшого до іншого - ворота всього дивовижного.
Візерунок другий
Коли Піднебесна дізнається, що прекрасне є прекрасним - з’являється потворне. Коли дізнаються, що добро є добром, виникає зло. Тому буття і небуття народжують одне одного, важке і легке створюють одне одного, довге і коротке одночасно виникають, високе і низьке одне до одного схиляються, звуки, зливаючись, йдуть до гармонії, попереднє і наступне одне за одним слідують. Тому мудра людина обирає не діяння і здійснює вчення в мовчанні. Тоді всі речі рухаються і не зупиняються. Він створює і не володіє, здійснює і не користується, завершує і не пишається. Оскільки не пишається, його не лишають.
Візерунок третій
Якщо не поважати мудрагелів, то в народі не буде суперечок. Якщо не цінувати дорогоцінностей, то не буде злодіїв. Якщо не бачити жаданого предмету, то не будуть хвилюватися серця людей. Тому правління мудрого робить їх серця порожніми, а шлунки повними. Воно послаблює їх волю і зміцнює їхні кістки. Воно постійно прагне до того, щоб у народу не було знань і пристрастей, а ті, хто мають знання не могли б діяти. Здійснення не діяння завжди приносить спокій.
Візерунок четвертий
Шлях - порожній, але, діючи, він є невичерпним. Найглибший! Від є прабатьком всіх речей. Якщо притупити його все проникність, звільнити його від хаотичності, пригасити його сяйво, сприймати його як пилинку, то він буде здаватися ясно існуючим. Я не знаю хто його породив. Але він існував раніше предка явищ.
Візерунок п’ятий
Небо і Земля відносяться до людей як до собак. Мудрий не гуманний і не порушує природне життя народу. Простір між Небом і Землею подібний до ковальського міха і флейти: всередині порожній і прямий. Чим сильніший рух, тим більше результатів. Той, хто багато говорить отримує поразку. Тому краще дотримуватись середини.
Візерунок шостий
Порожнеча - безсмертна. Називаю її найглибшим початком. Вхід до найглибшого початку називаю коренем Неба і Землі. Нескінченне як існування і діє без зусиль.
Візерунок сьомий
Небо і Земля - довговічні. Небо і Земля довговічні, бо вони існують не для себе. Ось чому вони можуть бути довговічними. Тому мудрий ставить себе позаду інших, завдяки чому він опиняється попереду людей. Він нехтує своїм життям, і тому його життя зберігається. Це тому, що мудрий зневажає особисте, і тому його особисте здійснюється.
Візерунок восьмий
Вища доброчинність схожа на воду. Вона приносить користь всім істотам і не веде боротьби. Вона знаходиться там, де люди не хочуть бути. Тому вона схожа на Шлях. Життя повинне слідувати Землі, серце повинне слідувати внутрішнім стимулам, благо чинність повинна відповідати гуманності, слово повинне відповідати істині, управління повинне відповідати спокою, справа повинна відповідати можливостям, дія повинна відповідати часу. Якщо не вести боротьби, то не буде незадоволення.
Візерунок дев’ятий
Хто наповнює через край і заточує надто гостро, той не може довго зберегти. Якщо зала наповнена золотом і яшмою, ніхто не зможе його охороняти. Якщо багаті і шляхетні пихаті і гонорові, то вони самі собі кличуть лихо. Якщо справа завершена, людина відсторонюється. У цьому Шлях Неба.
Візерунок десятий
Для збереження спокою духу потрібно зберігати єдність. Тоді не будуть народжуватись бажання. Якщо робити дух м’яким, людина стане схожою на новонародженого. Якщо споглядання стане чистим, тоді не буде помилок. Любов до народу і управління країною здійснюється без мудрування. Ворота Неба відкриваються і зачиняються при дотримуванні спокою. Знання цієї істини робить можливим Недіяння. Народжувати і виховувати, створювати і не володіти, творити і не користуватися, бути старшим і не вважати себе володарем - це називається найглибшою Доброчинністю.
Візерунок одинадцятий
Тридцять спиць поєднуються в одному колесі, але застосування колеса залежить від порожнечі між ними. З глини роблять глеки, але застосування глеків залежить від порожнечі в них. Пробивають двері та вікна, що збудувати дім, але використання дому залежить від порожнечі в ньому. Ось що означає корисність буття і придатність небуття.
Візерунок дванадцятий
П’ять кольорів притуплюють зір. П’ять звуків притуплюють слух. П’ять смаків притуплюють смак. Швидка гонитва і полювання хвилюють серце. Дорогоцінності примушують людини чинити злочини. Тому зусилля мудрого спрямовані до того, щоб робити життя ситим, а не до того, щоб мати дорогі речі. Він відмовляється від останніх і обмежується першим.
Візерунок тринадцятий
Слава і ганьба схожі на страх. Шляхетність схожа на нещастя. Чому слава і ганьба подібні до страху? Бо низькі люди отримують славу зі страхом і гублять її зі страхом. Чому шляхетність схожа на нещастя? Бо кожен має нещастя, тому що є самим собою. Коли не будуть цінувати себе, тоді не буде і нещасть. Тому шляхетний служить людям і знаходиться серед них. Гуманний служить людям і може знаходитись серед них.
Візерунок чотирнадцятий
Дивлюсь на нього і не бачу, тому називаю його невидимим. Слухаю його і не чую, тому називаю його нечутним. Намагаюсь схопити його і не досягаю, тому називаю його найдрібнішим. Ці три якості неможливо пояснити. Тому вони зливаються в одне. Його верх не освітлений, його низ не затемнений. Він нескінченний і не може бути названий. Він знову повертається до небуття. Називаю його формою без форм, образом без істоти. Називаю його неясним і туманним. Зустрічаюсь з ним і не бачу обличчя його, слідую за ним і не бачу спини його. Тримаючись давнього Шляху і володіючи нинішнім буттям, можна пізнати предковічний початок. Це називається ниткою Шляху.
Візерунок п’ятнадцятий
У давнину той, хто був здатний до просвіти, знав найдрібніше і найглибше. Приховане, тому неможливо це пізнати. Оскільки неможливо це пізнати, то довільно даю образ: вони були несміливими, наче переходили взимку ріку, вони були нерішучими, наче боялися своїх сусідів, вони були поважними, як гості, вони були обережними, наче йшли по тонкій кризі, вони були простими, подібні до необробленого дерева, вони були неозорі, наче долина, вони були непроникливі, наче каламутна вода. Це були ті, які своєю майстерністю вміли робити довговічний рух спокійним і допомагали життю. Вони дотримувались Шляху і не бажали багато чого. Не бажаючи багато чого, вони обмежувались тим, що існує, і не творили нового.
Візерунок шістнадцятий
Доведу Порожнечу до завершення - збережу повний спокій, тоді всі речі будуть рости самі по собі, а я буду чекати їх повернення. Десять тисяч речей розцвітають і повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій називається поверненням до життя. Повернення до життя називається постійністю. Знання постійності називається просвітою, незнання постійності вершить зло. Той, хто знає постійність стає мудрим, мудрий стає справедливим, а хто справедливий - стає імператором. Імператор слідує Небу, Небо слідує Шляху, а Шлях вічний. До кінця життя не буде небезпеки.
Візерунок сімнадцятий
Пості люди знали, що вони мали великих людей: вони їх любили і звеличували. Потім вони їх боялися і зневажали. Тому, той хто не заслуговує довіри, той не користується довірою. Хто сповнений роздумами і стриманий на словах, той отримає нагороди і здійснює справи, і народ говорить, що він слідує природності.
Візерунок вісімнадцятий
Коли усунули великий Шлях, з’явилась гуманність і справедливість. Коли з’явилися мудрагелі, виникло і велике лицемірство. Коли шість родичів у сварці, тоді з’являється синівський обов’язок та батьківська любов. Коли в державі безлад, тоді з’являються вірні слуги.
Візерунок дев’ятнадцятий
Коли будуть усунені мудрагельство і вченість, тоді народ буде щасливий, коли будуть усунені гуманність та справедливість, тоді народ повернеться до синівських обов’язків та батьківської любові, коли будуть знищені хитрість і нажива, тоді зникнуть злодії та розбійники. Всі ці три речі від недоліку знань. Тому потрібно вказати людям, що вони повинні бути простими і скромними, зменшити особисте і звільнитись від пристрастей.
Візерунок двадцятий
Коли буде знищена вченість, тоді не буде і печалі. Яка мізерна різниця між обіцянками і підлабузництвом, і яка велика різниця між добром і злом! Треба втікати від того, чого люди бояться. О! Який хаос, де все ще не встановлений лад. Всі люди радісні, наче присутні на урочистому бенкеті або святкують прихід весни. Тільки я один спокійний і не виставляю себе на світло. Я схожий на дитину, яка ще не з’явилася на світ. О! Я лечу! Здається, немає місця, де міг би я зупинитись. Всі люди наповнені бажаннями, тільки я один схожий на того, хто відмовився від всього. Я серце невігласа. О, яке воно порожнє! Всі люди наповнені світлом. Тільки я один схожий на того, хто занурений у пітьму. Всі люди допитливі, тільки я один байдужий. Я схожий на того, хто летить над морськими просторами і не знає, де йому зупинитись. Всі люди проявляють свої здібності, тільки я один схожий на нікчему і низького. Тільки я один відрізняюся від інших тим, що ціную джерело живлення.
Візерунок двадцять перший
Образи великої Благочинності підпорядковуються Шляху. Шлях неясний і туманний. О, туманний! О, неясний! У ньому сховані образи. О, неясний! О, туманний! У ньому сховані речі. О, бездонний! О, туманний! У ньому сховане насіння. Його насіння достовірні, у ньому схована істина. З давніх часів до наших днів його ім’я не зникає. Воно існує для позначення початку всіх речей. Чому я знаю початок всіх речей? Тільки завдяки йому.
Візерунок двадцять другий
Неповне стає повним. Криве стає прямим. Порожнє стає наповненим. Давнє заміняється новим. Те, що рідкісне стає чисельним. Багато що викликає затьмарення. Тому мудрий зберігає єдність і стає прикладом. Він не виставляє себе на світло, тому блищить, він не говорить про себе, тому знаменитий, він не прославляє себе, тому заслужений, він не звеличує себе, тому є старшим серед інших. Він не бореться, тому непереможний. У давнину говорили, що недосконале стає досконалим. Невже це марні слова? Істинне, досконале підпорядковує собі все.
Візерунок двадцять третій
Потрібно менше говорити, слідувати природності. Швидкий вітер не дме цілий ранок, сильний дощ не триває весь день. Хто створює все це? Небо і Земля. Навіть Небо і Земля не можуть створити щось довговічне, тим паче людина. Тому він служить Шляху. Людина з Шляхом тотожна Шляху. Людина з Благочинністю тотожна благо чинності. Той, хто втратить, тотожний втраті. Той, хто тотожний шляху, отримує Шлях. Той, хто тотожний Благочинності, отримує Благочинність. Той, хто тотожний втраті, отримує втрачене. Тільки сумніви породжують зневіру.
Візерунок двадцять четвертий
Хто стає навшпиньки, не може стояти. Хто робить великі кроки не може йти. Хто сам себе виставляє на світло, той не блищить. Хто сам себе хвалить, не здобуде слави. Хто нападає, не переможе. Хто сам себе звеличує, не може стати старшим серед інших. Виходячи з Шляху, все це називається зайвим бажанням і марними вчинками. Таких ненавидять всі живі істоти. Тому людина, що володіє Шляхом, не робить цього.
Візерунок двадцять п’ятий
Ось річ, що в хаосі виникла, що раніше Неба і Землі народилася. О, спокійна! О, порожня! Самотньо стоїть вона і не змінюється. Повсюди діє і не відає небезпеки. Її можна вважати матір’ю Піднебесної. Я не знаю її імені. Позначаючи її ієрогліфом назву її Шляхом. Навмання найменовуючи її назву її Великою. Велика - назву її Минущою. Минуща - назву її Далекою. Далека - назву її тою, Що Повертається. Ось чому велий Шлях, велике Небо, велика Земля, великий імператор. У Всесвіті є чотири великих, і серед них імператор. Людина слідує Землі. Земля слідує Небу. Небо слідує Шляху. Шлях слідує самому собі.
Візерунок двадцять шостий
Важке є основою легкого. Спокій є основою руху. Тому мудра людина діє весь день, не кидаючи важкої справи. Хоча вона має блискучу надію, але перебуває в цілковитому спокої. Даремно володар десяти тисяч колісниць, зайнятий собою, так легковажно дивиться на світ. Легковажність руйнує його основу, а його нетерплячість призводить до втрати опори.
Візерунок двадцять сьомий
Той, хто вміє крокувати не лишає слідів. Той, хто вміє говорити не припускає помилок. Той, хто вміє рахувати не користується рахівницею. Той, хто вміє зачиняти двері, не користується замком, але зачиняє їх так міцно, що відкрити їх неможливо. Той, хто вміє зав’язувти вузли, не використовує мотузку, але зав’язує так міцно, що неможливо розв’язати. Тому мудрий постійно рятує людей, і не кидає їх. Це називається глибоким просвітленням. Таким чином доброчинність є вчителем недобрих, а недобрі - його опорою. Якщо не цінують свого вчителя і доброчинність не любить свою опору, то вони хоча і розумні, але занурені в сліпоту. Ось що важливе і глибоке.
Візерунок двадцять восьмий
Той, хто знає свою хоробрість, але зберігає скромність, той як гірський потік заповнює Піднебесну. Хто став головним в Піднебесній, той не полишає постійну Благочинність і повертається до стану немовляти. Той, хто знає свято, зберігає в собі будні, стає прикладом для всіх. Хто став прикладом для всіх, той не відрізняється від постійної Благочинності і повертається до безпочаткового. Хто, знаючи свою славу, зберігає для себе невідомість, стає головним в Піднебесній. Той, хто став головним в Піднебесній, той досягає досконалості в вічній Благочинності і повертається до природи. Коли природність розпадається, вона перетворюється на засіб, за допомогою якого мудрий стає ватажком і його великий лад не руйнується.
Візерунок двадцять дев’ятий
Якщо хтось спробує силою оволодіти Піднебесною, то він не досягне мети. Піднебесна подібна таємничому глеку, до якого не можна торкнутися. Якщо хтось торкнеться - отримає поразку. Якщо хтось схопить, то втратить. Тому одні істоти йдуть, інші слідують за ними, одні розцвітають, інші висихають, одні міцніють, інші слабнуть, одну виникають, інші руйнуються. Тому мудрий відмовляється від надлишків, усуває розкоші і марнотратство.
Візерунок тридцятий
Хто служить ватажку народу використовуючи Шлях, не підкорює інші країни за допомогою війська, бо це повернеться проти нього. Де побували війська, там ростуть терен і колючки. Після великої війни настають голодні роки. Майстерний перемагає і на тому зупиняється, він не здійснює насильства. Він перемагає і себе не прославляє. Він перемагає і не нападає. Він перемагає і не пишається. Він перемагає тому, що до цього його змушують. Він перемагає, але він не войовничий. Коли істота, повна сил, стає старою, то це називається відсутністю Шляху. Хто не дотримується Шляху, гине раніше.
Візерунок тридцять перший
Хороше військо - засіб нещастя, його ненавидять всі істоти. Тому людина, що слідує Шляху, його не вживає. Шляхетний під час миру віддає перевагу повазі, а на війні застосовує насильство. Військо - засіб нещастя, воно не є знаряддям шляхетного. Він вживає його тільки тоді, коли до цього його змушують. Головне - зберігати спокій, а після перемоги себе не славити. Прославляти себе перемогою - це радіти вбивству людей. Той, хто радіє вбивству людей, не може завоювати співчуття Піднебесної. Добробут створюється повагою, а нещастя приходить від насильства. Зліва шикуються ватажки флангів, справа стоїть полководець. Кажуть, що треба зустріти їх похідним ритуалом. Якщо вбивають багатьох людей, то потрібно гірко плакати. Перемогу слід відзначати поховальним ритуалом.
Візерунок тридцять другий
Шлях вічний і не має імені. Хоча він створіння маленьке, ніхто не може його собі підпорядкувати. Якщо шляхта та імператори можуть його дотримуватись, то всі істоти стають спокійними. Тоді Небо і Земля зіллються в гармонії, настане щастя і благодать, а народ без наказу заспокоїться. Коли встановлюється лад, з’являються імена. Оскільки виникли імена, потрібно знати межу. Знання межі дає можливість позбутися небезпеки. Шлях знаходиться в мирі, схожий на гірські потоки, які течуть до рік і морів.
Візерунок тридцять третій
Той, хто знає людей - розсудливий. Той, хто знає себе - просвітлений. Той, хто перемагає людей - сильний. Той, хто перемагає себе - могутній. Той, хто знає достаток - багатий. Той, хто діє вперто - вольовий. Той, хто не губить свою природу - довговічний. Той, хто помер, але не забутий - безсмертний.
Візерунок тридцять четвертий
Великий шлях розтікається повсюди. Він і справа і зліва. Завдяки йому народжуються всі живі істоти, і вони не зупиняються. Він здійснює подвиги, але слави собі не жадає. Любить і виховує всіх живих істот, але не стає їх повелителем. Він ніколи не має бажань, тому його можна назвати маленьким. Всі істоти повертаються до нього, і він не вважає себе їх паном. Його можна назвати великим. Він стає великим, завдяки тому, що ніколи не вважає себе таким.
Візерунок тридцять п’ятий
До того, хто втілює в собі великий образ, приходить весь народ. Люди приходять, і він не шкодить їм. Він приносить їм мир, спокій, музику та їжу. Навіть мандрівник у нього зупиняється. Коли Шлях виходить з уст, він прісний, без смаку. Він незримий, його неможливо почути. Але в дії він невичерпний.
Візерунок тридцять шостий
Те, що стискають розширюється. Те, що ослаблюють міцніє. Те, що знищують розквітає. Хто хоче відібрати що не будь в іншого, неминуче втратить все. Все це називається важко досяжним. М’яке долає тверде, слабкі перемагають сильних. Риба не може покинути глибину. Гостру зброю в державі не можна показувати людям.
Візерунок тридцять сьомий
Шлях постійно здійснює Недіяння, тому не існує нічого такого, щоб він не здійснив. Якщо шляхта та імператор будуть його дотримуватись, то всі істоти будуть змінюватися самостійно. Якщо ж ті, що змінюються, захочуть діяти, то я буду подавлювати їх за допомогою простого буття, що не володіє іменем. Те, що не володіє іменем - просте буття для себе нічого не хоче. Відсутність бажання приносить спокій, і тоді лад в Піднебесній сам собою встановлюється.
Нижня частина
Візерунок тридцять восьмий
Людина з вищою Благочинністю не здійснює добрі справи, тому вона і є доброчинною. Людина з низькою Благочинністю не полишає добрих справ, тому вона не є доброчинною. Людина з вищою Благочинністю недіяльний і діє шляхом Недіяння. Людина з нижчою Благочинністю діяльна і діє з напруженням. Людина вищої гуманності діє, і її діяльність здійснюється засобом Недіяння. Людина вищої справедливості діяльна і діє з напруженням. Людина вищої поваги діє, і йому ніхто не відповідає. Тоді він примушує людей до поваги. Ось чому доброчинність проявляється тільки після втрати Шляху, гуманність тільки після втрати доброчинності, справедливість після втрати гуманності, повага після втрати справедливості. Повага це ознака відсутності довіри і відданості. Вона початок бунту. Зовнішній вигляд це квітка Шляху, початок невігластва. Тому велика людина віддає перевагу суттєвому і полишає нікчемне. Вона бере плід і відкидає його квітку. Вона віддає перевагу першому і відмовляється від другого.
Візерунок тридцять дев’ятий
Ось ті, хто з давніх часів знаходяться в єдиному. Завдяки єдиному Небо стало чистим, Земля нерухомою, Дух чутливим, долина квітучою, почали народжуватись всі живі істоти. Завдяки єдиному шляхта та імператор стають зразками у світі. Ось, що створює єдине. Якщо Небо нечисте, воно руйнується. Якщо Земля тривка, вона розколюється. Якщо Дух не чутливий, він зникає. Якщо долини не цвітуть, вони перетворюються на пустелю. Якщо речі не народжуються, вони зникають. Якщо шляхта та імператор не є прикладом шляхетності, вони будуть скинуті. Чернь є основою для шляхти, низьке основою для високого. Тому шляхта та імператор, які самі себе звеличують, міцності не мають. Це відбувається тому, що вони не вбачають у простолюдинах своєї основи. Це хибна дорога. Якщо розібрати колісницю, то від неї нічого не лишиться. Не можна бути дорогоцінним, наче яшма, потрібно бути простим, наче камінь.
Візерунок сороковий
Протилежність є дія Шляху. Слабкість є властивістю Шляху. У світі всі речі народжуються в бутті, а буття народжується в небутті.
Візерунок сорок перший
Мудра людина, пізнавши Шлях, намагається до його здійснення. Освічена людина, пізнавши Шлях, то зберігає його, то губить. Невіглас, дізнавшись про Шлях, сміється з нього. Якщо з нього б не насміхалися, він не був би Шляхом. Тому кажуть: хто дізнається про Шлях, стає схожий на темного, хто занурюється в Шлях, схожий на відступаючого, хто на висоті Шляху, схожий на блукальця, людина вищої доброчинності схожа на простолюдина, велика просвітлена людина схожа на зневажену, безмежна доброчинність схожа на її недолік, поширення доброчинності схоже на її розкрадання, істинна правді схожа на брехню. Великий квадрат не має кутів, великий глек довго ліпиться, сильний звук неможливо почути, великий образ не має форми. Шлях схований і не має імені. Він допомагає і веде до досконалості.
Візерунок сорок другий
Шлях породжує одне, одне породжує два, два породжують три, три породжують всіх живих істот. Всі живі істоти втілюють Інь та Ян, наповнені Ці, утворюють гармонію. Люди зневажають тих, хто сам себе звеличує і називає правителями та шляхетними. Всі живі істоти зміцнюються після послаблення і послаблюються після зміцнення. Люди поширюють своє вчення, цим же займаюсь і я. Жорстокі тирани не помирають своєю смертю. Це я навожу як приклад у своєму вченні.
Візерунок сорок третій
У Піднебесній найслабкіші перемагають найсильніший. Небуття проникає всюди. Ось чому я знаю користь від не діяння. У світі немає нічого, що можна було б порівняти з вченням мовчання і користю Недіяння.
Візерунок сорок четвертий
Що ближче тілу - слава чи життя? Що важливіше тілу - життя чи багатство? Що важче пережити - здобуття чи втрату? Хто багато зберігає, той багато втрачає. Хто багато накопичує, той матиме величезні збитки. Хто знає міру, в того не буде невдачі. Хто знає межу, в того не буде небезпеки. Він стає довговічним.
Візерунок сорок п’ятий
Велика досконалість схожа на недосконалість. Її дія нескінченна. Велика повнота схожа на порожнечу. Її дія невичерпна. Велика прямота схожа на кривизну. Велика мудрість схожа на дурість. Великий промовець схожий на того, хто затинається. Рух перемагає холод. Спокій перемагає спеку. Спокій створює лад у Піднебесній.
Візерунок сорок шостий
Коли в Піднебесній є Шлях, коні угноюють землю. Коли в Піднебесній відсутній Шлях, бойові коні пасуться на полях. Немає більшого нещастя, аніж незнання межі своєї пристрасті. Немає більшої небезпеки, аніж спроби привласнення. Тому, хто вміє задовольнятися, завжди задоволений.
Візерунок сорок сьомий
Не полишаючи подвір’я мудрець пізнає Піднебесну. Не визираючи з вікна, він бачить Шлях Неба. Чим далі він мандрує, тим менше пізнає. Тому мудрий не ходить, але пізнає. Не бачить, але називає. Не діючи творить.
Візерунок сорок восьмий
Той, хто вчиться, з кожним днем примножує. Хто служить Шляху, кожен день втрачає. У безперервній втраті доходить до Недіяння. Немає нічого такого, чого б не творило Недіяння. Тому завоювання Піднебесної завжди здійснюється засобом Недіяння. Хто діє, не в змозі володіти Піднебесною.
Візерунок сорок дев’ятий
Мудрий не має власного серця. Його серце складається з сердець народу. Добрим я роблю добро, злим я теж бажаю добра. Це і є доброчинність, яку створює Благочинність. Щирим я вірю, нещирим також вірю. Це і є щирість, що витікає з Благочинності. Мудрий живе в світі спокійно і в серці своєму збирає думки народу. Він дивиться на народ, як на своїх дітей.
Візерунок п’ятдесятий
Народжені вмирають. Троє з десяти народжених живуть, троє з десяти народжених помирають. З кожного десятку ще троє помирають від своїх діянь. Чому це так? Це тому, що в них надто сильне жадання життя. Я чув, що той, хто оводів життям, йде по землі не боячись однорога та тигра, починає битву не боячись озброєних воїнів. Однорогу нема куди встромити свій ріг, тигру нема де накласти на нього свої кігті, а воїнам нема куди в нього встромити свої мечі. Чому це так? Це тому, що для нього не існує смерті.
Візерунок п’ятдесят перший
Шлях породжує, Благочинність вигодовує. Речі формуються, форми довершуються. Тому немає речі, яка не підносила б Шлях і не цінувала б Благочинність. Шлях піднесений, Благочинність сповнена поваги, тому, що вони не дають наказів, а слідують своїй природі. Шлях породжує, Благочинність вигодовує, вирощує, виховує, вдосконалює, робить зрілими, доглядає, підтримує. Створювати і не привласнювати, творити і не вихвалятися, бути старшим і не диктувати свою волю. Ось, що називається найглибшою Благочинністю.
Візерунок п’ятдесят другий
У піднебесній є початок, він є матір’ю Піднебесної. Коли буде осягнута мати, то можна осягти і її дітей. Коли відомі діти, то знову потрібно пізнавати матір. Тоді до кінця життя не буде небезпеки. Якщо забути свої бажання і звільнитися від пристрастей, то до кінця життя не буде втоми. Якщо розпустити свої пристрасті і зануритись у свої справи, то не буде порятунку. Бачити найдрібніше називається ясністю. Збереження слабкості називається могутністю. Застосовуючи блиск, можна досягти ясності. Тоді до кінця життя не буде нещастя. Це називається дотримання постійності.
Візерунок п’ятдесят третій
Якби я володів знанням, то йшов би великою дорогою. Єдина річ, якої я боюсь - це дія. Велика дорога досконало рівна, але народ полюбляє стежки. Якщо палац розкішний, то поля вкриті бур’янами і зерносховища порожні. Одягаються в розкішні тканини, носять гострі мечі, не задовольняються їжею, накопичують надлишкові багатства. Це називається розбійництвом та гонором. Це порушення Шляху.
Візерунок п’ятдесят четвертий
Того, хто вміє міцно стояти неможливо скинути. Того, хто вміє опертися, неможливо звалити. Сини і онуки будуть вічно берегти пам'ять про нього. Хто вдосконалюється всередині самого себе, у того доброчинність стає щирою. Хто вдосконалює свою сім’ю, у того доброчинність стає вагомою. Хто вдосконалює своє село. у того доброчинність стає широкою. Хто вдосконалює своє царство, у того доброчинність стає багатою. Хто вдосконалює Піднебесну, у того доброчинність стає загальною. Пізнаючи себе, можна пізнати інших. По одній сім’ї можна пізнати інші. По одному селу можна пізнати інші. По одному царству можна пізнати інші. Пізнаючи Піднебесну можна пізнати Всесвіт. Чому я знаю Всесвіт? Ось чому.
Візерунок п’ятдесят п’ятий
Хто містить в собі досконалу Благочинність, той схожий на новонародженого. Отруйні комахи та змії його не кусають, люті звірі на нього не нападають, хижі птахи його не хапають. Кістки у нього м’які, м’язи слабкі, але він утримує міцно. Не знаючи спілки двох статей, він володіє творінням життя. Він дуже чутливий. Він кричить весь день, але його голос не змінюється. Він досконало гармонійний. Знання гармонії називається постійністю. Знання постійності називається просвітленістю. Збагачення життя називається щастям. Напруженість духу в серці називається впертістю. Істота, що повна сил старіє, це називається порушенням Шляху. Той, хто не має Шляху гине раніше належного.
Візерунок п’ятдесят шостий
Той, що знає не говорить, той, що говорить - не знає. Хто зупиняє свої бажання, відмовляється від пристрастей, притуплює свої прагнення, звільняє себе від плутанини, гасить свій блиск, зводить воєдино, той ототожнюється з найглибшим. Його неможливо наблизити для того, щоб з ним породичатися. Його неможливо наблизити для того, щоб їм нехтувати. Його неможливо наблизити для того, щоб ним користуватися. Його неможливо наблизити для того, щоб йому пошкодити. Його неможливо наблизити для того, щоб його звеличити. Його неможливо наблизити для того, щоб його принизити. Ось чому його поважають в Піднебесній.
Візерунок п’ятдесят сьомий
Держава управляється справедливістю, війна ведеться хитрістю. Завоювання Піднебесної здійснюється шляхом Недіяння. Звідки я знаю все це? Ось звідки: коли в Піднебесній багато непотрібних речей, народ стає бідним. Коли народ має багато зброї, в країні починаються бунт. Коли є багато майстрів, множаться рідкісні предмети. Коли ростуть закони та накази, збільшується число злодіїв та розбійників. Тому мудрий говорить: якщо я не дію, народ буде самовдосконалюватись. Якщо я спокійний, народ буде виправлятися. Якщо я пасивний, народ сам стає багатим. Якщо я не маю пристрастей, народ стає простим душею.
Візерунок п’ятдесят восьмий
Коли правителі спокійні, народ стає простим душею. Коли правителі діють, народ стає нещасним. О, нещастя! Воно основа, на якій тримається щастя. О, щастя! У ньому полягає нещастя. Хто знає, де їх межі? Вони не мають постійності. Справедливість знову перетворюється в хитрість, добро в зло. Людина вже давно знаходиться у світі помилок. Тому мудрий справедливий і не відбирає нічого в іншого. Він безкорисний і не шкодить іншим. Він правдивий і не здійснює нічого поганого. Він світлий, але не хоче блищати.
Візерунок п’ятдесят дев’ятий
Для того, щоб управляти державою і служити людям, найкраще дотримуватись стриманості. Стриманість повинна бути основною турботою. Вона називається вдосконаленням Благочинності. Вдосконалення Благочинності - всеперемагаюча сила. Всеперемагаюча сила невичерпна. Невичерпна сила дає можливість оволодіти державою. Початок, за допомогою якого управляють державою, довговічний і називається глибоким і міцним коренем. Він є вічно існуючим Шляхом.
Візерунок шістдесятий
Управління великим царством нагадує приготування страви з дрібних риб. Якщо люди живуть в Піднебесній дотримуючись Шляху, то духи померлих не творять чудеса. Духи померлих не тільки не будуть творити чудес, вони перестануть шкодити людям. Не тільки духи померлих перестануть шкодити людям, але і мудреці не будуть шкодити людям. Оскільки і ті, і інші не будуть шкодити людям, то їх Благочинності поєднаються.
Візерунок шістдесят перший
Велике царство - це низина ріки, вузол Піднебесної, самка Піднебесної. Самка завжди незворушно долає самця, але по незворушності стоїть нижче. Тому велике царство притягує до себе маленьке тим, що ставить себе нижче малого, а маленьке царство завойовує симпатію великого тим, що стоїть нижче великого. Тому притягує до себе тим, що ставить себе нижче, або тому, що саме по собі нижче. Нехай велике царство буде бажати не більше того, щоб всі були нагодовані, а меле царство нехай буде бажати не більше того, щоб служити людям. Тоді обидва отримають те, що хочуть. Великому належить бути внизу.
Візерунок шістдесят другий
Шлях - глибина всіх речей. Він скарб добрих і захист недобрих людей. Прекрасні слова можна говорити загалу, хорошу поведінку можна поширити на людей. Але навіщо кидають недобрих людей? Для чого висувають Сина Неба і призначають йому трьох радників? Правитель і радники хоча і мають дорогоцінні камені і можуть їздити на колісницях, але краще буде їм постійно слідувати Шляху. Чому в давнину цінували Шлях? У ті часи люди не прагнули багатства і злочини пробачали. Тому в Піднебесній цінували справжнє.
Візерунок шістдесят третій
Потрібно здійснювати Недіяння, дотримуватись спокою і куштувати те, що без смаку. Велике складається з дрібного, чисельне - з малого. На ненависть потрібно відповідати добром. Подолання важкого починається з легкого, здійснення великої справи починається з малого, бо в світі важка справа утворюється з легких, а велика - з малих. Тому мудрий завжди починає справу не з великого, цим самим він звершує велику справу. Хто багато обіцяє, той не заслуговує довіри. Де багато великих справ, там багато і важких. Тому мудрий занурюється в труднощі, тому їх і долає.
Візерунок шістдесят четвертій
Те, що спокійне, легко зберегти. Те, що ще немає ознак, легко виправити. Те, що слабке, легко розділити. Те, що мілке, легко розсіяти. Те, що дрібне, легко розсіяти. Дію треба починати з того, чого ще немає. Наведення ладу потрібно починати тоді, коли ще немає бунту. Бо велике дерево виростає з маленького, висока башта починає будуватися з жмені землі, подорож на тисячу лі починається з першого кроку. Хто діє - отримає поразку. Хто чимось володіє - втратить. Ось чому мудрий недіяльний, він не зустрічає поразки. Він нічого не має і тому нічого не губить. Ті, що, звершуючи справу поспішають досягти успіху терплять невдачу. Хто обережно завершує свою справу, подібно до того, як він справу почав, у того завжди буде добробут. Тому мудрий не має пристрастей, не цінує важко здобуті предмети, вчиться в тих, які не мають знань, іде дорогою, якою пройшли інші. Він слідує природності речей і не наважується діяти.
Візерунок шістдесят п’ятий
У давнину той, хто слідував Шляху не просвітлював народ, а робив його обмеженим. Важко управляти народом, що має багато знань. Тому управління державою за допомогою знань - вороже для держави, а без їх використання - благо для держави. Хто знає ці два явища, той стає прикладом для інших. Знання цього є знання найглибшої Благочинності. Найглибша Благочинність - вона і глибока і далека. Вона протилежна всім живим істотам. Слідуючи на нею, досягнеш великого добробуту.
Візерунок шістдесят шостий
Ріки і моря тому владарюють над рівнинами, що вони здатні текти вниз. Тому вони владарюють над рівнинами. Той, хто бажає піднестись над народом повинен ставити себе нижче інших. Коли він бажає бути попереду людей, він повинен поставити себе позаду від інших. Тому, хоча він стоїть над народом, народ він не обтяжує. Хоча він знаходиться попереду, народ йому не шкодить. Тому люди з радістю його висувають і від нього не відвертаються. Він не веде боротьби, завдяки чому він в Піднебесній непереможний.
Візерунок шістдесят сьомий
Піднебесна говорить про те, що мій Шлях великий і не зменшується. Якщо б він зменшувався, то після тривалого часу він став би маленьким. Не зменшується, тому що є великим. Я маю три скарби, які ціную: перший - це любов до людей, другий - ощадливість, третій полягає в тому, що я не смію бути попереду в Піднебесній. Я людяний, тому можу стати хоробрим. Я ощадливий, тому можу бути щедрим. Я не смію бути попереду всіх в Піднебесній, тому можу стати ватажком. Хто хоробрий без гуманності, щедрий без ощадливості, знаходиться попереду, відштовхуючи інших, хто знаходиться позаду, той загине. Хто веде війну за людяність, той перемагає, споруджена ним оборона неприступна. Небо його рятує, людяність його береже.
Візерунок шістдесят восьмий
Розумний полководець не буває войовничим. Майстерний воїн не буває гнівний. Той, хто вміє перемагати ворога не нападає. Той, хто вміє управляти людьми ставить себе у низьке становище. Це я називаю Благочинністю, уникнення боротьби. Це сила управління людьми. Це означає слідувати природі і давньому першопочатку.
Візерунок шістдесят дев’ятий
Військове мистецтво проголошує: я не повинен першим починати, я повинен очікувати. Я не повинен наступати хоча б на вершечок вперед, а відступаю на аршин назад. Це називається дія засобом не діяння, ударом без зусиль. У цьому випадку не буде ворога, я можу обійтися без воїнів. Немає біди важчої, ніж недооцінити ворога. Недооцінка ворога шкодить моєму сокровенному засобу. Під час битв ті, хто в скорботі, отримує перемогу.
Візерунок сімдесятий
Мої слова легко здійснити. Але люди не можуть зрозуміти і не можуть здійснити. У словах є початок, у справах є головне. Оскільки люди їх не знають, то вони не знають і мене. Коли мене мало знають, тоді я дорогий. Тому мудрий схожий до того, хто одягається в грубі тканини, а при собі тримає яшму.
Візерунок сімдесят перший
Хто має знання, але вдає незнаючого, той на висоті. Хто не має знань, але вдаю знаючого, той хворий. Хто звільнює себе від хвороби - той не хворіє. Мудрий не хворіє, тому що він позбавляє себе хвороби. Тому він не хворіє.
Візерунок сімдесят другий
Коли народ не боїться могутніх, тоді приходить могутність. Не пригнічуйте їх хати, не зневажайте їх життя. Хто не зневажає, той не буде зневажений. Тому мудрий, знаючи себе, себе не виставляє. Він любить себе і себе не звеличує. Він відмовляється від самолюбства і віддає перевагу не звеличенню.
Візерунок сімдесят третій
Хто хоробрий і войовничий, той гине. Хто хоробрий і не войовничий, то виживає. Ці дві істини означають: одна - користь, інша - шкоду. Хто знає причини ненависті до войовничих? Пояснити це важко навіть мудрецю. Шлях Неба не веде боротьби, але перемагає. Він не говорить, але вміє відповідати. Він сам приходить. Він спокійний і може керувати. Сіть Неба не щільна, але нічого не пропускає.
Візерунок сімдесят четвертий
Якщо народ не боїться смерті, то навіщо ж погрожувати йому смертю? Хто примушує людей боятися смерті і вважає цю справу захоплюючою, того я захоплю і знищу. Хто насмілюється так діяти? Завжди існує носій смерті, що вбиває. Якщо хто його помітить, той помітить великого майстра. Хто заміняє великого майстра, відрубає собі власну руку.
Візерунок сімдесят п’ятий
Народ голодує тому, що великі податки. Ось чому є голод. Важко управляти народом тому, що уряд занадто діяльний. Ось чому важко управляти. Народ легко вимирає тому, що в нього занадто велике жадання життя. Ось чому легко помирають. Той, хто зневажає своє життя, тим самим цінує своє життя.
Візерунок сімдесят шостий
Людина при народженні ніжна і слабка, а після смерті тверда і міцна. Всі істоти і рослини під час народження ніжні і слабкі, а під час загибелі тверді і міцні. Тверде і міцне - це те, що гине, а ніжне і слабке, це те, що починає жити. Тому могутнє військо не перемагає, воно подібне міцному дереву. Сильне і могутнє не мають тих переваг, які має ніжне і слабке.
Візерунок сімдесят сьомий
Шлях Неба нагадує натягування тятиви. Коли знижується вершня частина лука, піднімається нижня. Він забирає зайве і віддає забране тому, хто цього потребує. Шлях Неба забирає в багатих і віддає бідним, те що в них вкрадене. Шлях людей навпаки, забирає в бідних і віддає багатим те, що вкрадене. Хто може віддати іншим все зайве? Це можуть зробити тільки ті, хто слідує Шляху. Тому мудрий творить, але не користується тим, що створено, здійснює подвиги і себе не прославляє. Він шляхетний тому, що в нього немає пристрастей.
Візерунок сімдесят восьмий
У Піднебесній вода - це найм’якіше і найслабкіше у світі, але в подоланні твердого і міцного вона непереможна, у Піднебесній їй немає рівного. Слабкі перемагають сильних, м’яке долає тверде. Це знають всі, але люди не можуть це здійснити. Тому мудрий говорить: хто взяв на себе приниження держави - стає володарем, хто взяв на себе нещастя Піднебесної - стає імператором.
Візерунок сімдесят дев’ятий
Після великого збурення лишаються його наслідки. Спокій можна назвати добром. Тому мудрий присягається, що він не буде нікого засуджувати. Добрі люди дотримуються присяги, а недобрі її порушують. Шлях Неба не має родичів, він завжди на стороні добрих.
Візерунок вісімдесятий
Потрібно зробити державу маленькою, а народ не чисельним. Навіть, якщо є багато знарядь, не потрібно їх застосовувати. Потрібно зробити так, щоб народ не мандрував далеко до кінця свого життя. Навіть якщо є човни і колісниці, не потрібно їх застосовувати. Навіть якщо є озброєне військо, не потрібно його виставляти. Потрібно зробити так, щоб народ знову почав плести вузлики і використовувати їх замість письма. Потрібно зробити смачною його їжу, чудовим його одяг, збудувати йому спокійне житло, зробити його життя веселим. Сусідні держави дивились би одна на одну здалека, слухали б одна в одної крики півнів та гавкання собак, а люди в старості та смерті не повинні були б блукати з місця на місце.
Візерунок вісімдесят перший
Вірні слова не красиві. Красиві слова не заслуговують довіри. Добрий не красномовний. Красномовний не добрий. Знаючий не доводить. Той, хто доводить, не знає. Мудрий нічого не накопичує. Він все робить для людей і все віддає іншим. Шлях Неба приносить всім живим істотам користь і не шкодить їм. Шлях мудрого - це діяння без боротьби.
З давньокитайської (вень-янь) заново переклав Лі Чень Дао.
Примітка:
Поняття «Де» я переклав як Благочинність. В епоху Інь-Шан поняття «Де» означало магічну силу, яку дарує Небо володарю. В епоху Чжоу та епоху Весни і Осені поняття «Де» означало реалізацію етичної першооснови світу в людині. В епоху Хань поняття «Де» означало ідеальну і належну поведінку людини. Поняття «Дао» я переклав як Шлях - буквальне значення цього ієрогліфа. Розуміння поняття Дао суттєво відрізняється у різних філософських школах давнього Китаю. Текст перенасичений термінами, які є обємними, і які потребують пояснень та інтерпретацій кожен. Так поняття «гуманність» не співпадає з європейським поняттям гуманності. Те саме стосується понять «обов’язок», «ритуал», «мудрий», «мудрець», «шляхетний», «простолюдин», «держава», «Піднебесна», «Небо», «Земля» та інших. Якщо всі їх не перекладати, що текст лишиться неперекладеним. Якщо всі їх коментувати і пояснювати, то коментарі перетворяться в багатотомний науковий трактат.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678719
дата надходження 18.07.2016
дата закладки 20.07.2016
Проходить сквозь стены
нужно учиться самому –
ничто собственного опыта
тут не заменит.
Б. Березовский
Не заменит ничто
Всех твоих откровений,
И ошибки других
Не пойдут тебе впрок.
Попадают впросак
И философ, и гений.
В паутине сомнений
Бьётся даже пророк.
Но ошибки лежат,
Точно в небо – ступени.
Пораженьям твоим
Нет цены в красный день.
Потому как они –
Лишь этап достижений.
Потому как они –
Лишь побед твоих тень.
Май 2013
_______________
Картинка с интернета
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678094
дата надходження 14.07.2016
дата закладки 15.07.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.07.2016
Запинаясь о ветер, качаясь от зноя,
Пробирается в город бродяга Июль,
И сквозь окна ныряет под крышки кастрюль,
Превращая в варенье борщи и жаркое,
И уводит усталых, бредущих на службу,
Мимо службы-недружбы на солнечный пляж,
Загоняет в волну, как машину в гараж
На покой-перестой; торопиться не нужно,
Нужно прыть поумерить и жить в полувздохе,
В полувзмахе руки, среди ласковых волн
Беззаботно качаясь, как маленький челн,
Несозвучно совсем суетливой эпохе,
Но созвучно бродяге - доверьтесь Июлю,
Он не тащит, как в омут, в бессмысленный труд,
Пусть тем временем где-то и сеют, и жнут, -
Принимайте Июль, трижды в день, как пилюлю,
Как насущный хлебец, окуная в разливы
Облаков, испятнавших лазоревый стол,
Как мельчайшее из наименьших из зол,
Принимайте скорей! - И июльте счастливо.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676617
дата надходження 07.07.2016
дата закладки 09.07.2016
Никогда ни о чём не жалей!
Что ушло – то не зря отшумело.
В этих гильзах отстрелянных дней –
Для тебя всё значенье имело.
Не ругай свой несбывшийся рай,
Не кляни эти адские муки.
Горечь прошлого залпом глотай,
Развязав для грядущего – руки.
Ты иди сквозь дожди напролом,
Сквозь пургу продирайся на ощупь.
Всё осмыслишь, оценишь потом.
Когда станет светлее и проще.
Май 2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675554
дата надходження 01.07.2016
дата закладки 03.07.2016
В.М.
За стеклом в помехах хрупких
целофанных струй отвесных
узкоклювая голубка –
чернолапка, длинношейка –
обирает душегрейку
разлюбезного супруга.
Охорашивая друга,
клювиком ведёт неспешно,
и покрякивает нежно,
и попискивает тихо:
- Князь мой, сударь крутоплечий…
Вон хорош мой белоснежный
на погибель воробьихам!
В хохолке, торчащем лихо,
пёрышко сидит небрежно.
Дай, поправлю, друг сердечный!
Фото: http://www.ljplus.ru/img4/i/l/ilanka_n/golubi.jpg
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674597
дата надходження 26.06.2016
дата закладки 27.06.2016
[i]Ляля Рубан.
Член гуртка «Пегасик» в період початку 60-х рр.
Поет. Автор поетичних збірок «Біла вишня», «Незраджена любов», «Сонце опівночі».[/i]
[b]Ляля Даниловна Рубан
Солнце в полночь
: Стихотворения / Ляля Рубан
103 с. 16 см
Киев Молодь 1982
1982[/b]
[i]Мама показала стару сторінку журналу "Радянська жінка". Шукав таку поетесу в інеті. І знайшов лише декілька віршів... Це було 1 рік тому... Сьогодні немає жодної згадки про людину, окрім отого видання СОЛНЦЕ В ПОЛНОЧЬ... Наче людини і не було...[/i]
[b]ЗНАЙОМТЕСЯ!!!
[/b]
*****
Прокинулась - довкіль пустеля дика, і небеса в палаючім вогні,
А наді мною із закритим ликом сяйлива постать в білому вбранні.
- Чого мовчиш? - запитує у мене, у серці давній запаливши біль.
- Я – Доля, Невідома, Незбагненна. Але сьогодні я служу тобі.
Чого бажаєш? Забуття чи дива? Для тебе все, не гаючись, зроблю!
І я відповіла: “ Нехай щасливим буде той кого я так люблю! “
- Цей той, хто серцем грав твоїм лукаво й, награвшись, навіть спогади жене?
- О ні, неправда! Він в усьому правий, і навіть в тому, що забув мене.
- Навіщо це? І ти забудь про нього, новим коханням розжени пітьму.
- Я знаю, що важка його дорога, як можеш дати щастя - дай йому!
- Ах, ти вважаєш, ніби він і досі ще не зазнав життя ясних принад?!
- Як щастя у житті його збулося, нехай воно помножиться стократ!
- А ревність?! Може, у чуттях шалених він припадає до чужих колін!
- Яке це має значення для мене! Вже тим щаслива, що щасливий він...
Все не згасала в небесах пожежа, крізь покривало лик судьби сіяв.
- Проси для себе! Я тобі належу. Збагни, у нього Доля є своя!
Я задихалась полум’ям хапливим і вже сама ледь чула, як молю:
- Я щастя хочу! І тому щасливим хай буде той, кого я так люблю!..
*****
Кожній людині потрібен дім.
Якщо не дім – то хоча б кімната,
Хоча б чотири стіни і німб
Вікна, та отвір дверей крилатий!
Бо жодна людина важкі почуття
Від зору сторонніх сховать не вміє.
Життя – це радість, робота, мрія.
Але ж і відчай – це теж життя!
Якщо існує насправді гріх,
Який спокутувать ми повинні,
То це – лише на очах у всіх
Страждання змученої людини.
Я впевнена в тому, що перший дім
Людина поставила лиш для того,
Щоб чорного настрою чорний дим
Не простягнувся далі порога.
Чуєте, серце нещасне знов
Плаче і стогне, і нудить світом!
Відчай – інтимніший за любов.
Дайте можливість його пережити!
*****
Шукаю слово – те, єдине,
Без котрого не проживу,
Питаю сонце, сніг, траву
І душу мучу щохвилини.
За суть його віддам життя.
О щастя, голуба омано!..
І тільки літери не в’януть, –
Серцебиття – словобуття!
На всіх вогнях себе палю,
Пірнаю в найтемнішу воду,
Бо слово,
котре я люблю, –
Це слово рідного народу.
*****
Сумісність душ –
це не сумісність форм,
Не єдність мрій,
не цілковита згода,
Сумісність душ –
це океанський шторм
І відчуття безмежної свободи!
Це біль –
високий, як гора Ельбрус,
Це радість –
молода, як перший промінь!
А я тебе образити боюсь
І все голублю посивілі скроні,
І промовляю завчені слова,
Мов на відвертість
вже не маю права…
Чому мене примушують лукавить
Тобою завойовані права?!
Допоможи в ці хвилі вечорові
Із серця позривати
мотлох штор!
У нас була лише сумісність крові,
Ми – донори…
Душі ж потрібен шторм!
*****
У весняні вечірні години
Гарно мріять мені про майбутнє.
Вийдеш в поле, душа України –
Наче пісня, повік незабутня.
І якась доброта незвичайна
З тої пісні вливається в груди,
Й відкривається вперше, як тайна, –
Лиш у щасті щаслИвіють люди.
Я дивлюсь то на зорі сріблясті,
То на рідне засіяне поле…
Ностальгія – це туга за щастям,
Тим, яке не минає ніколи…
*****
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511399
дата надходження 14.07.2014
дата закладки 16.06.2016
«Третя ріка - це Гіпаній, її джерело в Скіфії
і починається вона з великого озера,
навколо якого пасуться дикі білі коні.»
(Геродот)
Сколоти женуть коней
До мідної річки Калай,
Воїни лат лускатих
Кметі трави запашної
Женуть комоней чорних
На пагорб шаленого вітру,
Женуть на офіру Сонця,
Офіру Мечу і Небу:
Арею - нестримному вершнику,
Папаю - вершителю грому.
Пахне гіркий полин,
Скриплять ясенові вози,
Ступають важкі копита
Чорних коней степу,
Луною на цей стукіт
Кричить у блакиті сокіл
Знаком святим Папая,
Словом Закону Степу.
Праматір людей Апі -
Жінка-змія мудра
Кличе сколотів за обрій -
На схили священних пагорбів,
І кожен воїн сонце
Несе віковічним знаком
Золотом на сагайдаку.
Час довгих мечів і заліза
Дзвенить у прозорих хмарах,
Скіфи женуть комоней
До пагорбу треби і тризни,
Йдуть до кургану офіри.
Солодка вода Борисфену
Сповнює їх жили.
«Ми йдемо до тебе, Сонце!» -
Співають патлаті сколоти,
Їхню звитяжну пісню
Повторює в небі вітер.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671584
дата надходження 11.06.2016
дата закладки 12.06.2016
Вниз крізь сутінки вечірні,
В днях, що вже пішли в непам’ять,
У віках давно забутих,
Впала з місяця Нокоміс,
Впала чарівна Нокоміс,
Як дружина, та не мати.
Гралась в лозах виноградних,
З подругами колисалась,
Та суперниця ревнива,
Повна заздрощів і злоби,
Гойдалку з лози зламала,
Перерізала надвоє, –
Впала злякана Нокоміс
Вниз крізь сутінки вечірні
В лузі Мускодей на трави,
На прилуку повну цвіту.
«Глянь! Зоря!» –казали люди;
«З неба зірка вниз спадає!»
Там де папороть із мохом,
Там між лілій білосніжних,
В лузі Мускодей, у травах,
В світлі місяця і зірки,
Повила дочку Нокоміс.
Їй дала ім’я Венона,
Первістці зі своїх дочок.
І росла дочка в Нокоміс
Наче лілія у лузі,
Дівчина струнка, висока,
Як блиск місяця прекрасна,
І така ж, як сяйво зірки.
І Нокоміс дуже часто
Їй казала й повторяла:
«Муджеківіса лякайся,
Бійся Західного Вітру;
Ти не слухай, що він мовить,
Не лягай на трави в лузі,
Не схиляйся серед лілій,
Щоб тебе він не покривдив!»
Та вона не стереглася,
Мудрих слів вона не чула,
Й Вітер Західний надвечір,
Ідучи по травах прерій,
З листям, квітами шептавшись,
Цвіт і трави нахилявши,
Гарну там знайшов Венону,
Що лежала серед лілій,
Спокусив солодким словом,
Звів жагою, аж вродила
Сина смутку і любові.
Так родився Гаявата,
Син родивсь на здивування;
Та в цей час дочка Нокоміс,
Гаявати ніжна матір
Вмерла в муках – її кинув
Вітер Західний невірний,
Безсердечний Муджеківіс.
За дочкою довго вголос
Гірко плакала Нокоміс:
«О, щоб я була померла!
О, щоб я пішла з тобою!
Не було б плачу і праці,
Вагоновін! Вагоновін!»
Поблизу від Ґітчі Ґумі,
Біля сяйних Вод Великих,
Розміщавсь вігвам Нокоміс,
Дочки Місяця, Нокоміс,
Темний ліс за ним виднівся,
Хмурі сосни там здіймались,
І ялини із шишками;
Перед ним ясніли води,
Сонячні прозорі води,
Билися Великі Води.
Зморщена стара Нокоміс
Там ростила Гаявату,
В люльці липовій гойдала,
В мох і лепеху вгортала, –
Сповитком був тяж карібу;
Плач стишала вередливий:
«Ша! Ведмідь тебе почує!»
І, гойдаючи, співала:
«Люлі, любе совенятко!
Хто там світить у вігвамі? –
Чиї очі у вігвамі?
Люлі, любе совенятко!»
Вчила там його Нокоміс
Знати зорі сяйні в небі;
Коси Ішкуди, комети,
Показала полум’яні;
Показала Смерті Танець
Духів воїнів у зброї,
Що летіли в край північний
У ночах Зими морозних;
Показала шлях у небі –
Стежку привидів і тіней,
Що неслися просто в небо,
Повне привидів і тіней.
В літні вечори у дверях
Забавлявся Гаявата –
Слухав тихий шепіт сосен,
Слухав як плескались води,
Музику, слова чудесні;
«Мінні-вава!» – чув від сосен,
«Мудвей-ошка!» – грали води.
Світлячок там Ва-ва-тейcі
Пролітав у тьмі вечірній,
Вогником своєї свічки
Осявав кущі та поріст.
І співав дитячу пісню,
Пісню, що дала Нокоміс:
«Ва-ва-тейсі, комашино,
Біло-вогняне створіння,
Що поблискуєш вогнями,
Засвіти для мене свічку,
Поки я в постельку ляжу,
Поки очки я закрию!»
Бачив він, як круглий місяць
Піднімався над водою,
Бачив плями, тінь на ньому,
Шепотів: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Якось воїн, дуже лютий,
Взяв свою бабусю й кинув
У пітьму нічного неба;
І закинув аж на місяць –
Тож ти бачиш її тіло».
Бачив райдугу на небі,
Неба східного веселку,
Шепотів: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Квіти це цвітуть у небі,
Квіти із лісів зелених,
Усі лілії із прерій,
На землі коли зів’януть,
То цвітуть над нами в небі».
А як чув вночі із лісу
Регіт, гукання совині,
«Що це, що?» – кричав у жаху,
І питав: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Це сова із совенятком
Щось кричать на своїй мові,
Сваряться межи собою».
Тож маленький Гаявата
Так учив пташину мову,
Вчив їх назви, таємниці –
Як будують гнізда влітку,
Де ховаються зимою;
Їх зустрівши, з ними мовив,
Звав «курчатка Гаявати».
Він вивчав і мову звірів ,
Вчив їх назви, таємниці –
Як бобри хатки будують,
Де білки кладуть горіхи,
Як так швидко мчить карібу,
Кролик чом такий лякливий,
Їх зустрівши, з ними мовив,
Звав братами Гаявати.
А Іаґу, хваст великий,
Дивних повістей вигадник,
Мандрівник і красномовець,
Друг похилої Нокоміс,
Лук зробив для Гаявати
З гілки ясена пругкого,
Стріли виробив із дуба
З вістрям з кременю і пір’ям,
Тятиву ж – зі шкіри лані.
І сказав для Гаявати:
«Йди, мій сину, в ліс дрімучий,
Там де олені всі разом,
Вбий нам оленя міцного,
Вбий нам рогача важкого!».
І вперед, у ліс дрімучий,
Рушив гордо Гаявата
Сам, зі стрілами і луком;
І пташки йому співали:
«Не стріляй нас, Гаявато!»
Дрізд співав йому, Опечі,
І сіалія* Овайса:
«Не стріляй нас, Гаявато!»
А над ним, на старім дубі,
Білка Аджідомо гралась
І до нього з віт дубових
Щось кахикала й тріщала,
Сміючись, його просила:
«Не стріляй же, Гаявато!»
Скочив кролик вбік зі стежки
І на відстані чималій
Випроставсь на задніх лапках;
Хоч зі страхом, та глузливо
До стрільця малого мовив:
«Не стріляй же, Гаявато!»
Він же йшов і їх не слухав,
Він про оленів лиш думав,
В їхній слід упивсь очима –
Слід, що вів його до річки,
Вів до броду через річку;
Він ішов як напівсонний.
Він засів у кущ вільшини,
Щоб на оленя чекати,
Поки не побачив роги,
Очі, що дивились з гущі,
Ніздри, що ловили вітер, –
То на стежку вийшов олень,
Весь у плямах світла й тіні.
Серце Гаявати билось
І тремтіло мов листочки,
Мов листочки на березі,
Як на стежку вийшов олень.
Гаявата звів коліно
І прицілився стрілою;
Ледве гілка колихнулась,
Ледь листочок ворухнувся,
Та рвонувсь обачний олень,
Разом ратицями тупнув,
Прислухавсь, піднявши ногу,
Просто на стрілу він скочив;
Ах! Стріла уже співала,
Як оса у нього впилась!
Мертвий олень впав у лісі,
Біля броду через річку;
Серце в нього зупинилось,
Але серце Гаявати
Гучно, радо стукотіло –
Оленя він ніс додому,
Де Іагу і Нокоміс
Радісно його вітали.
З шкіри оленя Нокоміс
Зшила плащ для Гаявати,
З м’яса оленя зварила
В честь його обід святковий.
Все село прийшло на учту,
Всі вітали Гаявату,
Називали «Мужнє Серце» –
Сон-ґетага, Ман-ґотейсі!
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
3. Hiawatha’s Childhood
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671470
дата надходження 10.06.2016
дата закладки 12.06.2016
Сліди в жабуринні по диких поліських дорогах,
Льонові поля, що добавили блиску воді.
Старі постоли, що носять діди, як хоругви,
На цвяхах висять… Згодяться іще при біді…
Багно, лепеха і ожина сплелися у краї
І зрідка червоно пишається глід на кущах,
І гнізда лелечі, півроку птахів виглядають.
Чи клекотом знову задзвонить в поверненні птах.
Я дякую Богу за вишиту казку Полісся,
За дюни піщані, що тиснуться так до води.
І Мавки хороми - зелені казкові узлісся,
І хвильки маленькі, що лебеді гонять з води.
Спасибі, Всевишній, що є такий рай в Україні,
Де небо й озера, казкові ліси і поля,
Сіяють у душах палкою любов’ю і синню
І все це Волинь, моя рідна, чарівна земля!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671328
дата надходження 10.06.2016
дата закладки 10.06.2016
Сліди в жабуринні по диких поліських дорогах,
Льонові поля, що добавили блиску воді.
Старі постоли, що носять діди, як хоругви,
На цвяхах висять… Згодяться іще при біді…
Багно, лепеха і ожина сплелися у краї
І зрідка червоно пишається глід на кущах,
І гнізда лелечі, півроку птахів виглядають.
Чи клекотом знову задзвонить в поверненні птах.
Я дякую Богу за вишиту казку Полісся,
За дюни піщані, що тиснуться так до води.
І Мавки хороми - зелені казкові узлісся,
І хвильки маленькі, що лебеді гонять з води.
Спасибі, Всевишній, що є такий рай в Україні,
Де небо й озера, казкові ліси і поля,
Сіяють у душах палкою любов’ю і синню
І все це Волинь, моя рідна, чарівна земля!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671328
дата надходження 10.06.2016
дата закладки 10.06.2016
_____________________________________ Александрийская библиотека
Хорошенько покумекав, сел Апокрифка в ракету свою деревянную и полетел в Александрийскую библиотеку. Если уж там нет представителей внеземных цивилизаций, додумывал Апокрифка на лету, то тогда уж и не знаю.
Александрийская библиотека занимала всю параллельную Вселенную. Стеллажи с книгами, уходили вдаль ровненькими прямыми линиями, теряясь в перспективе бесконечности. В этой Вселенной не было пылевых туманностей, и поэтому на книги не оседала астрономическая пыль веков.
Сражу же, при входе Апокрифку встретило некое человекоподобное существо в очках.
Вы случайно не гуманоид - поинтересовался Апокрифка, предчувствуя, наконец, долгожданный контакт.
Что? - существо оказалось глуховатым. Ничего страшного, подумал Апокрифка, можно установить контакт и на более высоком акустическом уровне.
Говорю: вы не брат по разуму, случайно - повторился дедушка Македонский.
Библиотекарь я, а не брат по разуму.
Ясненько - огорчённо пробормотал Апокрифка и понёсся библиотекою дальше, искать разумных братьев. Долго скитался между стеллажами Апокрифка, очень долго, может даже целый месяц, аж до самого праздника Троицы не находил себе места, но так ни кого и не встретил - ни единой умной души. А стеллажи с книгами всё не кончались, а стеллажей с книгами стаяла впереди целая вечность.
Конечно, Вселенная Александрийской библиотеки немного меньше нашей обычной житейской Вселенной, но тоже, я вам скажу, вещь немаленькая - бесконечность ещё та. Хотел было Апокрифка вернуться обратно к библиотекарю, да только, как его вновь отыщешь: далеко отошёл Македонский вглубь библиотеки, на несколько парсеков, наверное - аж ноги гудели.
Фу-у, еле выход отыскал - пожаловался Апокрифка своему коту Котофеевичу, придя домой - столько книг, батенька малосольный, и никого во Вселенной кто бы их читал. Там только одни библиотекари и водятся.
_____________________________________________ Анамезон
Однажды Апокрифка забыл заправить свою ракету и вот посредине космоса ракета заглохла. Что делать? Ракета летит по инерции и ни туда ею не пошевелить, ни сюда - как вкопанная летит. Прямолинейно и равномерно. Батенька малосольный, вот влип, так влип.
До созвездия Козы оставалось далеко, а до Альдобарана - значительно ближе, но всё равно было не долететь - ракета-то непослушная. Придумал Апокрифка руководить ракетой, выбрасывая в форточку иллюминатора всякие вещи ненужные.
Вещи носили реактивный характер и немного помогали, правда, вот беда - быстро закончились. Сперва ненужные, а потом и нужные закончились.
Делать было нечего, и Апокрифка надев тёплый шерстяной скафандр, вышел в абсолютную пустоту просить милостыню. Юрия Гагарина ради и всех святых равноапостольных космонавтов, подайте, пожалуйста, горючего, долететь до Альдобарана.
Пролетела одна ракета - даже не притормозила. Пролетела другая - тоже ноль внимания, третья - специально облетела Апокрифку десятою дорогой, чтобы не видеть его, милостыню просящего. Хоть бери до Альдобарана пешком иди.
Было б совсем плохо, если бы не тарелка летающая, которая тут недалеко по своим надобностям шмыгала. Из тарелки выплыло существо какое-то непонятное и предложило дедушке Апокрифке ракетного топлива накапать.
Пока анамезон переливали из неопознанного объекта, Апокрифка погуторил с этим существом о том да о сём. Рассказал ему парочку заросших анекдотов, стрельнул ядрёную внеземную цигарку, поинтересовался международной обстановкой в этом секторе Мироздания. После чего они пожали друг другу передние конечности, и тарелка быстро юркнула дальше в необозримые просторы космоса. Только её и видели.
Апокрифка стоял меж звёзд, почёсывая себе затылок: что-то тут не того, не так что-то, что-то я, всё-таки, упустил. А что именно - хрен его знает. А ведь это что-то было очень важным, если я, конечно, не ошибаюсь.
_______________________________________________ Чучамча
В джунглях Мамамунии пахло керосином и чесноком, душно было в джунглях Мамамунии и звуками всевозможными были они полны: что-то свистело, хрипело, шепталось, постанывало.
У дедушки Апокрифки была сломана нога и начинали гнить раны. Апокрифка отполз от места аварии и потерял сознание: чучамча накрыл его толстыми листьями бабуньяхи.
Целебные травы вынухивал чучамча и приносил их Апокрифке: кровотечение скоро остановилось, и заживать начали раны - чучамча хлопал себя по дремучим бокам от удовольствия.
Страшнее всего было ночью: многозубые целифаиты и киклициды выходили во тьму поесть мяса, они шли на многообещающий запах Апокрифки. Клокоча носоглоткой, чучамча бросался на незваных гостей. Небольшой, лохматый - храбрецом он оказался - этот чучамча. Доставалось и ему от пазура и шипа ядовитого.
С тела Апокрифки обрывал чучамча назойливых паразитов и, бросая себе в пасть, сжёвывал эту гадость. Приносил он дедушке и мучнистые плоды айфолии и кисловатую облихипу приносил и был очень доволен, когда дедушка кушал.
Когда за Апокрифкой прилетели купцы из Сиракуз, чучамча деловито прыгал по лагерю людей и всё что-то недовольно ворчал в свою носоглотку. В вихре воздушных токов он стоял, взлохмаченный и какой-то горбатый, наблюдая старт сиракузской ракеты. Прощаясь, дедушка Апокрифка приложил пятерню свою к стеклу иллюминатора.
Следующей ночью всё решилось: целифаиты и киклициды бурно загрызли нашего чучамчу - он не сопротивлялся совсем, говорят: разочаровался в жизни.
_________________________________________________ Планета Цхи-Цхи
Сдал как-то Апокрифка свою ракету плотникам на капитальный ремонт, а сам чартерным рейсом на планету Цхи-Цхи прилетел - развеяться и на цхи-цхиян посмотреть. Получил дедушка свой багаж в багажном отделении, открыл его, а там - инопланетянин мёртвый лежит, калачиком свернулся. Потрогал его Апокрифка за хоботок - ну, точно, сдох уже.
Вот те на: ищешь-ищешь брата по разуму, а ему хоть бы хны, он себе мёртвым в чемодане моём отдыхает.
Закрыл Апокрифка чемодан - что делать? Ведь никто не поверит, что представитель иной цивилизации в твой багаж по ошибке попал - скажут, укокошил разумного брата. Установил контакт, да и пришиб на радостях.
Два раза Апокрифка свой багаж в малозаметных местах оставлял и два раза ему чемодан обратно возвращали. Как назло, люди на Цхи-Цхи честными оказались. Вот уж не везет, так не везёт.
Апокрифка с чемоданом разные общественные места посещал, мероприятия всякие, надеясь, что кто-то из цхи-цхиян окажется нормальным человеком и стибрит этот чемодан к чёртовой матери. Не тут-то было. Быть обворованным на Цхи-Цхи - это редкость величайшая.
Гады - думал Апокрифка - неужто так порядочные люди поступают. Сволочи - честные, а ещё хомо сапиенс называются.
Придумал Апокрифка чемодан в океан выбросить, так ему на следующий день какой-то водолаз мокрый чемодан обратно принёс. Всё его содержимое отсырело до нитки, хорошо ещё, что гуманоид мертвым был, а то бы схлопотал брат по разуму воспаление лёгких, как пить дать.
Что же делать? Трое суток не спал Апокрифка, голову свою сушил. Обрыдла ему благородная планета Цхи-Цхи, пуще репы. Может плюнуть на всё и сдаться честным властям, в незапятнанные лапы правосудия.
Так и уснул усталый дедушка Македонский, а проснулся оттого, что на планете Цхи-Цхи война началась - от страшного грохота проснулся Апокрифка. Ну, слава Богу - подумал спросонок Апокрифка - теперь с трупами полегче будет.
Вскоре убрался Апокрифка с воюющей планеты, "забыв" при этом свой чемодан ненавистный, благо мертвецов теперь на Цхи-Цхи хватало. Жаль, конечно - привыкать он к нему начал, хоть и мертвец, а всё же инопланетянин - экземпляр редкий.
И ещё: никогда не летайте Македонскими космолиниями, там в багажном отделении такая абракадабра творится - ну, сущая тебе петрушка.
____________________________________________ Чёрная дыра, как никак
Что это за страна такая? Спросил Апокрифка Македонский, подлетая на своей ракете.
Эта страна - Русь, к вашему сведению.
Странно, в самом щепетильном звёздном атласе такой страны - нет. Очень странно. И всё какая-то Русь бедная, и всё какая-то она неряшливая - Киевская, наверное. А из всех благ цивилизации - исключительно одна только коррупция.
А есть ли у вас горюче-смазочные материалы: типа анамезона, или какой нефти сырой?
Жри не хочу этой сырой нефти у нас. Душу от неё воротит.
А что - и газ тоже есть? Не унимался Апокрифка, высунув голову в иллюминатор.
Типа не слышишь запаха. Так всё загазовали, что и дегазация не помогает.
Странно, почёсывал Апокрифка своё темечко, вроде всё есть, а живут, как злыдни. Очень странно, странно до чрезвычайности. Согласитесь.
И вдруг, как ляснет себя по лбу Апокрифка - допёр таки: так это ж я за горизонт событий заглянул, батенька малосольный, засмоктало меня.
Ох, ты Русь - птица-тройка. Никуда ты не летишь, а всё варишься в сыром соку собственном, а всё топчешься на мокром месте, и не видно тебя ни в одном звёздном атласе - чёрная дыра поскольку.
И дал тяги Апокрифка: не нужны мне ваши нефтедоллары, нюхайте сами свой газ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670889
дата надходження 07.06.2016
дата закладки 09.06.2016
путь к дому окажется голым
как сад эзотериков
после получки
в бледных синтагмах
и хаотических всплесках
(Из цикла "Узелки")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670879
дата надходження 07.06.2016
дата закладки 09.06.2016
Легше, мій хлопчику, легше, це просто кошмари.
Давай порахуємо разом усі удари
серця, що пташкою б'ється в груднину.
Легше, мій хлопчику, легше. Це моя провина.
Тихо, мій хлопчику, тихо, я тут, я з тобою.
Я заховала усю вогнепальну зброю,
я зупиню усіх вбивць і грабіжників.
Тихо, мій хлопчику, тихо. Спи, моя ніжносте.
Не виривайся зі сну, моє перестигле щастя.
Найдужче боюсь стати тобі невчасною,
коли сонний штиль видінь на чоло лягає.
Я не будитиму, хлопчику. Спи, моя радосте.
Залишатимусь поруч, стерегтиму твій сон, як блокпост,
розправлятиму зморшки і родимки – ось,
грітиму руки своїм обмороженим диханням.
Я так люблю тебе. Спи, моя крихітко.
Але раз на півроку ти зриватимешся з постелі,
кричатимеш так, що здається, тріснуть легені;
судомно тремтітиме тіло, спітніють руки.
Легше, мій хлопчику, спи. Спробуй забути.
Де ти, мій хлопчику, згублений у галактиках?
Хто твоє тіло крихке розбирає на атоми?
З ким тобі, хлопчику, холодно, з ким тобі тепло?
Де твоє небо, хлопчику, де твоє пекло?..
Хлопчику мій, ти лишаєш для мене ключі?
Ти чекаєш на мою появу пізно вночі?
Серце моє, ти б'єшся для мене, за мене?
Ти пластилін у моїх долонях чи кремній?
Коли приступ минав, і ти знов поринав у сни,
я тримала тебе, мій хлопчику, у затінку крил.
Одна по одній, стираю з обличчя перли –
Я знов не зізналась тобі, що давно померла.
14.11.2015р,
Львів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622855
дата надходження 21.11.2015
дата закладки 08.06.2016
Отзвучали фанфары, отщелкали затворы фотоаппаратов, отстучали каблучки по красным дорожкам, отбесновались поклонники и критики. Средиземноморский ветер унес аромат грушевой эссенции. Кинофестиваль закрылся.
Участники фестиваля разъехались, победители увезли золотые пальмовые ветви. Над улицами опустевших Канн колышутся только обыкновенные пальмовые ветки и кроны античных пиний. Тихо, солнечно, в прогнозе - неизменное "ясно".
Я приехал в Канны – по делу, замечу, - в середине июня. Кинофестиваль уже месяц как завершился. Бросив чемодан в отеле, я поспешил на набережную Круазет. Пальмы приветственно и с достоинством кланялись. Пахло хвоей и петуниями. Над бухтой повисал туман, словно пышная пенка над чашкой капучино. В тумане над морем желтело расплывчатое солнце. Круазет с пальмой вместо круасана, бухта с молоком вместо кофе, небеса с одним желтком - вот такой завтрак подают Канны тому, кто прибыл рано утром. Впрочем, позавтракать по-настоящему тут тоже возможно, даже с комфортом и не без шика: то и дело попадаются двери заведений, украшенные звездами Мишлен.
Но что я говорю? - Это должен был я прилететь утром, но опоздал сначала на один рейс, потом пропустил другой - и прибыл в Канны к вечеру. Самолеты со всего мира слетаются сюда стаями, отправляясь из своих аэропортов каждые полчаса, как пригородные электрички, и приземляясь тут ежеминутно, - и потому они заходят на посадку, выстраиваясь один за другим в широкий, как бы текущий над морем круг, - так выглядит авиа-очередь на Лазурный берег. Потому, опоздав на один рейс в Ниццу (ее аэродром обслуживает и Канны), с легкостью попадаешь на следующий; это отнимает все те же полчаса и ничего не стоит. Наверное, авиакомпании считаются с тем, что "на моря" люди едут в нерабочем состоянии, и позволяют им такие маленькие слабости... В общем, утренние Канны я принимал только на следующий день.
Кино - это зрелище; но каннские зрелища начинаются задолго до прибытия и вообще даже - вне контекста фестиваля. Кто летал над сушей и над морем, тот знает, что суша обычно скрыта от глаз плотными облаками, а вот море лица не прячет - смотри, сколько захочешь, сколько сможешь, сколько вместишь. И небо над приморскими Каннами, Ниццей и Монако, как и небо над Альпами, которые шершавой щекой прижимаются к Лазурному берегу, - безоблачно или облачно ровно настолько, чтобы обеспечить сценичность на высоте 9000 м. Вид сверху - описуем, но неописуемо хорош. Городишки, озера и реки в долинах, горные хребты и пики, сочная зелень и яркий снег, испятнанные голубоватыми тенями облаков, корабли, вспыхивающие на солнце чешуйки волн Средиземного моря - смотреть на эту картину можно бесконечно. Но вот и аэропорт Ниццы, очередь над морем, энергичная посадка, беспечный контроль, автобус - и Канны.
Про Каннский кинофестиваль знают, наверное, все, но Канны служат пристанищем не только для деятелей кино - тут создана мощная фестивальная инфраструктура, которая прельщает и другие сферы. Однако кино, очевидно, является для Канн важнейшим из искусств - муралы на стенах домов все до последнего посвящены синематографу. Над набережной реет огромный, в полный рост местной мэрии Тарантино - и есть в этом что-то неуловимо-символическое. Канны в прошлом - пусть и очень далеком - были все-таки римским городом. Тарантино, конечно, режиссер американский, а итальянцы, конечно, только условно римляне, но фамилия режиссера - как и многое в Каннах - недвусмысленно указывает в сторону Италии. Впрочем, это мои субъективные ощущения; поговорим о том, что смог бы увидеть каждый.
Достопримечательностей здесь, пожалуй, не так уж много - если оторвать Канны от Лазурного берега и Прованса, то совсем мало. Но они есть - хотя, пожалуй, их все-таки и затеняет кинофестиваль. Так, примерно в километре от берега лежат Леринские острова; на одном из них - Сен-Маргерит - стоит крепость Форт-Рояль. Остров, кажется, был обитаем с античных времен; до Х века им владели сарацины, а позднее на нем угнездились крестоносцы. А еще позже, в конце XVII века, Людовик XIV держал тут самого таинственного узника всех времен и народов; имени его не знает никто, кое-кто слыхал его номер 64389000, а прозвище – в том числе благодаря кинематографу – знакомо почти всем: Железная Маска.
Ирония судьбы, иначе не скажешь: камин в комнате, к примеру, кажется мне предметом роскоши, особенно в наше, централизованно-отопительное время (хотя как знать? - тарифы нынче такие, что переход на дрова вовсе не роскошь). Но вряд ли узники Форт-Рояль считали камин чем-то иным, кроме отопительного прибора: зимы на море, даже Средиземном, достаточно суровы, и потому каждая тюремная камера форта оборудована этим устройством. Стены камер украшены древними фресками; однако не думаю, что камин и фрески могли заменить узникам то, что они наблюдали в узкие окошки своих камер: свободу. Поэтому пытались бежать отсюда многие, но удалось это, кажется, только одному наполеоновскому генералу.
Нынче остров - только туристический объект; на нем больше не селятся рыбаки, крепость оставлена солдатами, а сведенный для отопления крепости и тюрьмы лес восстановлен французскими лесниками. В бывших казармах обучаются дети - похоже, чему-то бойскаутскому. И снова ироническая улыбка судьбы и истории: в крепости, пушки которой грозили гибелью всякому кораблю, входившему в бухту Канн, теперь музей античного судоходства. Пушки, впрочем, по-прежнему на месте, а их жерла смотрят туда же, куда они смотрели все последние века: на море.
Но пора возвращаться в город - за 10 минут кораблик доставит туриста обратно в гавань. Да, гавань, пожалуй, тоже достойна быть названной в качестве украшения местного ландшафта. Такое количество и разнообразие яхт встретишь не часто: от самых крохотных до огромных, в трюмах которых спрятаны маленькие яхты, а в кают-компаниях стоят обширные столы, покрытые белоснежными скатертями и сервированные, словно для королевского приема. Все флаги будут в гости к нам - именно так! Порты приписки покрывают все континенты и звучат волнующим, томительным призывом и влекут за горизонт даже чуждого романтике дальних странствий человека. А над гаванью на холме возвышается угловатый форт - и вообразить себя пиратом на какой-нибудь Тортуге поэтому совсем несложно. Я вообразил.
Сам город Канны производит особое впечатление. Само собой, Средиземноморье - это всегда особые впечатления, да еще так по-каннски изысканно приправленные кинематографическим флером, ароматом петуний, из которых тут сооружают целые деревья, и колеблющимся лесом мачт и облачками парусов. Но есть и еще кое-что: Канны - место аристократическое. Свет - тот, о котором читают в великосветских романах и в светской хронике, высшее общество – вот такая Каннская достопримечательность.
Говорят, у аристократии принято содержать виллу на Лазурном берегу; эту традицию в середине 19-го века заложил лорд Генри Питер Брум, проездом прихворнувший в Каннах. Городишко лорду приглянулся, - а он и вправду очарователен, об этом можно судить по живописным старинным кварталам на холме Сюке. Лорд завел здесь дом - а за лордом потянулись и прочие титулованные особы. И до сих пор эта традиция жива: кто-то содержит виллу или даже целый дворец, а кто-то на постоянной основе снимает апартаменты или даже целый этаж в одном из прибрежных отелей. Нет, владельцы и наниматели тут не живут; они навещают Канны в сезон, проводят тут несколько дней и перемещаются по глобусу - "вслед за весной" - согласно великосветскому календарю. Виллы и отели пустеют; так и в июне они стояли безмолвные, с закрытыми ставнями. И эта обратная сторона аристократических визитов весьма заметна: набережная Круазет, прибрежные улицы - все они производят впечатление покинутого города, который по какой-то неизвестной причине содержится в идеальном порядке, как наделенный искусственным интеллектом городок Бел-Уезер из романа Роберта Шекли "Координаты чудес". Роскошь, изысканность, чистота, ухоженность - и безлюдье. Согласитесь, это имеет совершенно особый колорит.
Первые этажи улиц - сплошь бутики самых-самых марок и брендов. И тоже - пусто, покупателей нет, хотя, насколько мне позволяли судить мои скромные познания о событиях от-кутюр, на прилавках вещи только последнего парижского показа. Цены, естественно, соответствуют: тут цены вообще соответствуют статусу самых дорогих гостей. В магазине "подержанных" авто предлагаются Роллс-Ройсы - только чуточку постоявшие в гаражах прежних хозяев.
Да, а пляжи в Каннах так себе. Впрочем, может, кому-то нравится серый песок - мне нет. Но море, Средиземное море... Отдался ли ты его ласковым объятиям, взираешь ли ты на него с холма Сюке, словно на пришпиленного иглами мачт мотылька с крыльями цвета переспелых слив, - оно околдовывает. Займешься ли каким-то делом, заговоришь ли с трескучим собеседником, а поймаешь его цвет и ширь хоть краем глаза - и замолчишь как будто бы ни о чем, и снизойдет в твою душу покой - такой же широкий, как море, и такой же способный породить вдруг, как море рождает волны, - чувство, мысль, стихи...
Побродив по безлюдным приморским улицам Канн, скоро начинаешь испытывать нечто странное. Все вокруг - вполне настоящее - все-таки без людей кажется только почти настоящим, даже бутафорским. Ты словно попадаешь в... кино. Вот, вот оно! - кино, декорация! Канны в своей самой прибрежной части производят впечатление дорогих, на совесть и с большим вкусом сработанных декораций для съемок какого-нибудь грандиозного, с американским размахом фильма из жизни князей с княгинями, а может, и королей с королевами. Так что кино пришло сюда неслучайно: Канны производят впечатление одной из самых лучших и достоверных съемочных площадок мира.
Туристы, конечно, оживляют пейзаж, однако они кажутся в городе людьми случайными, посторонними: ведь сколько бы их не толпилось на Рю д'Антиб, все окна там по-прежнему закрыты ставнями, а ночью - темны. Здесь никто не живет.
Но есть, есть в Каннах и настоящее, небутафорское во всех смыслах. Чуть дальше от моря, чуть уже и круче улицы - и показывается обычный и живой средиземноморский городок, полный шума и движения. Среди старинных домов носятся вполне современные дети и собаки; старики - тоже довольно современные - степенно приподнимают шляпы и раскланиваются со знакомыми; в лавках идет бойкая торговля совершенно человеческими товарами по приемлемым ценам. Хлопают двери контор, жужжат грузовички торговцев. В просветы между домами и деревьями врывается синь – то неба, то моря. За столиками кафе текут беседы. В открытых окнах видны живые глаза и цветы. Понаблюдаешь-понаблюдаешь, да и задашься провокационным вопросом, а не является ли искусство жить важнейшим из местных искусств. Впрочем…
Фестиваль пришел, фестиваль ушел. Кино кончилось. Жизнь - продолжается.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669784
дата надходження 02.06.2016
дата закладки 07.06.2016
...Говорят, замысел повести «Хаджи-Мурат»* настиг Толстого, как вспышка молнии настигает в ночи зрачок человеческого глаза: свет ее уже погас, а зрачок все еще видит все, что она только что выхватила из мрака.
Толстой всего лишь увидел в придорожной пыли надломленный репейник. Наверное, тогда уже тысячи людей знали историю Хаджи-Мурата; мимо этого репейника прошли и проехали, наверное, тоже тысячи. Но для Толстого упрямое колючее растение оказалось чем-то большим: метафорой, из которой в его голове в один момент - как вспышка молнии - выросла целая повесть.
И со мной приключилась очень похожая история. Очень, просто до невероятного похожая. Только все в моей истории было наоборот.
Роль репейника в моей истории исполнял цвет в сопровождении одного симпатичного животного. Исполнял терпеливо - лет, наверное, несколько. Себе я скромно отвожу роль Льва Толстого. Хаджи-Мурата в этой истории, естественно, не было. Повести тоже не получилось. А получилось вот что.
Несколько лет подряд, обнаруживая на каком-нибудь рыночном прилавке или в музейном аквариуме раков, я переживал нечто вроде вспышки молнии, озарившей в свое время голову великого писателя. Но моя молния, как и все в этой истории, тоже была наоборот: она не высвечивала все до обычно невидимых подробностей, а топила окрестности в непроглядном мраке, оставляя меня тупо глазеть на броненосных севанцев и днепровцев. Что-то с ними было не то; так шляпа фокусника, в которой, как известно всем, заранее припрятан белый кролик, все-таки таит интригу. Кролика не видно, но и воспринимать фокусничью шляпу как головной убор, без кроличьей начинки, невозможно. Но кролика по-прежнему не видно, интрига сохранена. Вот и раки что-то от меня скрывали.
Итак, я годами разглядывал шляпу, то есть раков, а за ними что-то брезжило. И так слабо, неубедительно, неотчетливо - совсем не разобрать. То ли форма, то ли запах, то ли цвет – нет, не угадать... Но вот однажды - наконец-то! - моя безумно медленная и ослепительно-черная молния проделала весь положенный ей путь, погасла, и я увидел.
Рак на синем. Вот и все, что я увидел поначалу, - но я вцепился в этот синий цвет изо всех сил. Рак был совершенно ни при чем. Синий, синий, непременно синий! – но к чему он? Может, это не моя память, а память маленького немого без глухоты оборванца из Энска, жаждавшего изловить в речке Песчинке голубого рака, который, по слухам, приносил счастье? – Ерунда: и Энск вовсе не Энск, и Песчинка не Песчинка, и раки счастья не приносят, может, и оборванца никакого никогда не было.** Откуда у него память?
Но нет же, нет. Не голубой, не синий рак – обыкновенный, зеленоватый в желтых точках-пупырышках, он медленно пошевеливал усами, глазами, ногами и клешнями на синем… на ярко-синем… не «на», а «в»!
Рак лежал в синем кузове игрушечной деревянной машины, грузовика. А кабина и колеса грузовичка – тоже деревянные – были красными. И держала этот автомобиль детская рука, держала крепко, но с опаской: рак того и гляди дотянется и ущипнет. Вот, ущипнул! – и грузовичок, который выскользнул из детской руки, кто-то подхватил, а вместе с ним и рака, а мальчик, которого ущипнул рак, поднял глаза, чтобы посмотреть на того, кто поймал машинку. А поймал ее…
И вот тут передо мной вспыхнула, наконец, молния, очень, наверное, похожая на ту, которая в свое время озарила голову Толстого. И я увидел – все и сразу.
Мальчик с грузовичком – это я, лет пяти, наверное, - сидел на раскаленном дерматиновом сидении старого троллейбуса, который неспешно двигался по горбатому мосту, ведущему в Старый Город. Мостом Старый Город был соединен с Островом – частично жилым, частично промышленным. На самом краю Острова располагался пляж, а за пляжем река, а за рекой – еще один остров, - Гидропарк, за которым протекал уже настоящий – широкий и судоходный – Днепр. Вот оттуда-то и возвращался мальчик.
На реке он провел целый день, и сейчас испытывал ту сладко-пьянящую сонливую усталость, которую можно заработать только одним способом: нужно с самого утра и до первых закатных теней плескаться в сладкой днепровской воде под яростным и бескомпромиссным херсонским солнцем. Такая усталость – как счастье, только лучше: если счастье настигает и оставляет внезапно, то эта чудесная усталость обволакивает нежно и прочно, длится долго и ощущается в каждой клетке тела как то самое стремительное счастье. А потом еще оказывается, что из этого блаженного состояния – всего один шаг до полной и безоговорочной нирваны: нужно всего лишь прилечь на белую прохладную простыню и на секундочку – на самую короткую в мире секундочку – прикрыть глаза, которые и без того уже закрыты сном. И через секундочку открыть – уже утром…
Как только я «оказался» в старом троллейбусе, события того дня начали складываться, как мозаика: я вспомнил все до самых ничтожных подробностей. На пляже я был с отцом – это он подхватил грузовичок, когда рак ущипнул меня; Господи! – ведь тогда ему было на 35 лет меньше, чем сейчас, я думал, что таким молодым я помню его только по фото. Отец нырял, пугающе долго находился под водой – под самой страшной водой, в черной глубине которой терялись солнечные лучи, шевелились мрачные растения и пролетали зеленые и синие тени – и появлялся с добычей, и добычей замечательной. Пресноводные мидии формой и размерами напоминали крупные черепаховые мыльницы; раки, извлеченные из нор, размахивали клешнями, как рыцари на турнире, и по прибрежному песку передвигались скоком – как, наверное, рыцарские лошади. Одному из них предстояло отправиться в ярко-синем кузове деревянного грузовичка в Старый Город – через горбатый мост, под вздохи и лязги старого троллейбуса…
Мозаика складывалась, и я вспоминал все, мимоходом удивляясь, насколько цепкой может быть человеческая память: не только события, но и ощущения были сохранены. Увидев себя на пешеходном мосту между Островом и Гидропарком, я немедленно ощутил ступнями горячий шершавый асфальт – в нем были глубокие трещины, в которых вырос спорыш, в самую тяжкую жару – зеленый и упрямо-прохладный. И тут по мизинцу левой ноги разлилась острая боль: засмотревшись на океанское судно, неслышно летевшее по фарватеру, я до крови сбил палец о какую-то ребристую железную штуковину, торчащую из асфальта. – Тот день стремительно разворачивался у меня перед глазами и не только: он был как мир, который дан нам в ощущениях, – и ощущения того дня были возвращены и отданы мне все и сполна.
Взволнованный и растроганный, я сидел на своем любимом табурете в квартире на тихой улочке Киева и одновременно – стоял по колено в воде, с замиранием сердца ожидая, когда из глубины вынырнет отец, и загадывал, что за добычу он на этот раз поднимет над головой. Табурет, квартира, тихая улочка, Киев, 40 моих лет были при этом куда менее реальными, чем белый, тончайшего помола речной песок, в котором сейчас утопали мои ступни, и ласковая желтоватая вода, плескавшаяся у коленей. Казалось, что все это – табурет, Киев, 40 лет – просто строка в книге, второпях и вскользь прочитанная тем мальчиком на реке, потому что уже на следующей странице книги и прямо сейчас вокруг – по-настоящему интересно.
А потом на реку набежала тень – наверное, собиралась гроза. Я поднял глаза: нет, ничего, небо ясное, но откуда же тень, откуда? – День стремительно чернел; вода в реке застывала и превращалась в студенистое желе; ужас напомнил меня: а как же папа?! – и я уже видел, как он вязнет и задыхается в густой массе, все еще удерживая в руке очередную находку... Но реки уже не было.
На жестком серо-коричневом ковре с выцветшими узорами в какой-то огромной, просто необъятной комнате с пыхтением возились двое мальчишек. У обоих братьев – я точно знал, что это были братья, – разбиты носы, исцарапаны руки и лица. Они дрались. Повод для драки находился тут же и был весьма серьезным, однако сейчас им было не до него. Сейчас каждый… нет: сейчас я понимал ситуацию очень просто: победить или погибнуть. Их сердца… нет: мое маленькое сердце переполнялось ненавистью и жаждой убийства. А уж потом победитель получит все – и причину драки тоже. Такой славный, такой замечательный, такой синий… деревянный грузовичок с красной кабиной.
Вот он, кролик! – фокусник улучил момент, и когда зрители увлеклись представлением и позабыли о припрятанном кролике, ловко извлек его за уши из своей шляпы, в очередной раз сразив всех этим старым и таким предсказуемым трюком.
Вот она, молния! – вспыхнула, наконец, по-настоящему – стремительная, слепящая, бело-голубая – и за мгновение и на мгновение выхватила из вязкого и цепкого забвения то, что упорно скрывалось там столько лет. Выхватила и погасла – а я еще целую секунду – самую длинную в мире секунду – видел то, что она только что высветила во мраке моей памяти и забвении моей совести.
Да что же, собственно? Ничего ведь особенного. Пустяки. Чушь. Даже не скелет в шкафу – так, призрак кролика из воображаемой шляпы. Зря все это. Полыхнуло впустую: куда моему синему грузовичку до «Хаджи-Мурата»...
...Любимый табурет, тихая улочка, Киев, 40 лет – прочные, надежные и по всем ощущениям совершенно подлинные и реальные – вернулись и встали на свои места. Жизнь как будто двинулась дальше – своим обычным, устоявшимся, спокойным и размеренным чередом.
Однако ночью мне не спалось. Я ворочался на горячей измятой простыне, и в голове моей ворочались бессонные мысли. Ну, что мне тот день на реке? Что - грузовичок? Даже смертный бой братьев - пусть и с каким-то ветхозаветным привкусом - не может тягаться с историей мятежного кавказца, да и вообще этот воин тут ни при чем. Но почему же, почему мой кролик так тщательно и долго таился в шляпе и молниеносно выпрыгнул оттуда только теперь, когда все давным-давно прошло и даже почти забылось?
Да и что я такого вспомнил? - День на реке, драку с братом, каких, наверное, было много. Нынче я это запишу, а завтра опять забуду. Но будь я проклят, если стану теперь оглядываться в свое прошлое без опаски! Ведь там, наверное, таких шляп с кроликами внутри за четыре десятилетия скопилось порядочно. А что, если в моих шляпах - не только кролики?
В шляпе Толстого обнаружился целый крокодил. И потому повесть о Хаджи-Мурате пролежала в его столе больше 20 лет и увидела свет только через два года после смерти писателя – да и то, с цензурными купюрами, а полностью – и того позже… А еще чуть позже – лет через 150 – события той повести начали повторяться! И страшный миф о вечном повторении в очередной раз оказался правдой.
Но то был чужой, не личный крокодил Толстого. Извлечь его из шляпы было делом относительно безопасным, хотя по тем временам и неполиткорректным. А вот личные – мои личные кролики, раки, крокодилы и прочие до поры до времени скрытные существа - с ними как быть?..
...Эй вы, звери мои. Выходите. Ваш создатель ждет вас.
2016
* [i]Повесть «Хаджи-Мурат» представляет собой литературную версию истории аварца Хаджи-Мурата, который в течение 10 лет был правой рукой имама Шамиля и непревзойденным командиром его кавалерии. Однако в 1851 году после ссоры с Шамилем он перешел на сторону русских правительственных войск, так как имам взял в заложники семью Хаджи-Мурата, и последний надеялся на помощь русской армии в их освобождении, очевидно, в обмен на то влияние, которое легендарный Хаджи-Мурат имел на горцев. Русские хорошо приняли Хаджи-Мурата, однако освобождать его семью не спешили; когда до него донеслись слухи, будто Шамиль собирается расправиться с его родными, Хаджи-Мурат уходит от русских, однако его настигает погоня, и он гибнет в неравном и жестоком бою с казаками.[/i]
** [i]Речь идет о главном герое романа В. Каверина «Два капитана» Александре Григорьеве. Он страдал «немотой без глухоты»: все слышал, но говорить не мог. Родился и вырос в городе Энск (речь идет о Пскове), у слияния рек Песчинки и Тихой (реки Пскова и Великая). Однажды ночью маленький Саша отправился на Песчинку на ловлю голубого рака, который, по мнению мальчишек, приносил счастье. Голубого рака он не поймал, а вместо этого стал свидетелем убийства сторожа. У тела убитого Саша обронил нож, подаренный отцом, – и на следующий день по подозрению в убийстве арестовали Сашиного отца, потому что на рукоятке ножа была выжжена фамилия: Григорьев. В тюрьме отец Саши заболел и умер.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665832
дата надходження 14.05.2016
дата закладки 16.05.2016
Він був менеджером середньої ланки
В забутій Богом конторі.
Прокидався о шостій кожного ранку,
Проводив по півтори години в заторах.
Мав один парадний костюм,
Який лишився ще з випускного,
Пару кросівків "Пума"
І ще купу всього незначного.
Він був менеджером середньої ланки,
Завжди працював допізна.
І одного прекрасного ранку
До нього завітала війна.
Він продав свій парадний костюм,
Обміняв кросівки на берці,
Дістав автомат, шолом,
І в Донецьк рушив надвечір.
На боковій полиці в плацкарті
Їхав у невідомість без страху.
На боковій полиці в плацкарті
Напіврадів, напівплакав.
Ступивши на землю Донбасу,
Захищаючи Україну,
Не пожалівся жодного разу.
Він свято вірив: Вона-єдина.
Кожого дня розповідав
Таким як і він солдатам,
Чому саме цей шлях обрав,
Чому прийшов сюди з автоматом.
Він був менеджером середньої ланки.
Отримував середню зарплату,
Як і всі, мав кредит у банку,
На вихідні любив випивати.
Але,коли вибухнув перший снаряд,
Й невинна кров запеклась на сонці,
Він кинув усе, роздобув автомат
І вирушив на Схід добровольцем
Він хоробро упав
У бою під Сватово,
Й поринув у небуття.
Своєю спиною
Молодому солдатові,
Врятувавши життя.
Коли тіло його знайдуть
Та ідентифікують останки,
На його могилі напишуть :
"Він був менеджером середньої ланки."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614070
дата надходження 18.10.2015
дата закладки 10.05.2016
Ранок... ще
Сонце з-за взгір’я не вийшло
В росах лице полоскать.
Шепчуть колоссям узвишшя,
Пахне в росі сіножать.
Гай опушився туманом,
Гай задивився увись –
Кучером листя з кургану
В прозолоть озера звис.
Тодар Кляшторны
Раніца
Раніца...
Сонца з-за ўзгоркаў не выйшла
Ў росах свой твар паласкаць.
Шэпчуць калоссямі ўзвышшы,
Пахне расой сенажаць.
Гай апушыўся туманам,
Гай заглядзеўся у высь, -
Кудрамі лісцяў з кургана
Ў прозалаць возера звіс.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664134
дата надходження 05.05.2016
дата закладки 08.05.2016
Наша жизнь сплетена из множества реальных событий, встреч, людей, поступков, решений. Однако лишь тонкая грань отделяет эту реальную жизнь от множества других жизней, которые мы могли бы прожить, если бы обстоятельства сложились иначе. Бесконечные возможности окружают нас; некоторые из них нам неподвластны, а некоторые – вполне в нашей власти. Но власть над возможностями – это испытание на прочность души. Соблазн. Искушение. Можно ли устоять?
[b]Причины и следствия[/b]
Наличие (или отсутствие) связей между разными событиями всегда беспокоило и без того беспокойное воображение человека. Наверное, чаще виделась связь между событиями, которые не были связаны. Это дало основание древним римлянам лаконично заметить: «После этого – не значит “вследствие этого”».
Тем не менее, связи есть. Что-то служит причиной, а что-то выступает следствием. Не выучил урок – получил двойку. Однако не всегда невыученный урок оборачивается двойкой. Что-то еще вмешалось в причинно-следственную связь – учитель заболел – и, казалось бы, гарантированная, стопроцентная, несомненная двойка так и не была поставлена. Но она, эта двойка, где-то существует, ведь урок остался невыученным…
Или происходит некое счастливое событие. Выигрыш в лотерею! Воображение тут же удовлетворенно перебирает все поступки, решения и обстоятельства, которые привели к столь желанному результату. Немедленно предлагается и список обстоятельств, которые выигрышу могли помешать. Адреналин!
Не так важно, есть ли связи между всеми этими событиями, важно другое: видеть эти связи, верить в них. И тогда мир оказывается не только тем, что происходит, но и тем, что могло бы происходить. Появляются какие-то варианты, в серую ткань реальности привносится разнообразие, а воображение и фантазия с готовностью рисуют, что «могло бы быть».
Но это все мелочи, так, допустимые отклонения, случилось - не случилось, чет-нечет. Все оказывается намного сложнее, когда возможности – соблазнительные, замечательные возможности! – зависят от поступка, слова, решения. Короче, когда осознанный выбор становится … фактором случайности, в обиходе именуемым «так вышло».
Это емкое объяснение – «так вышло» - приходится часто давать тому, что само по себе не вышло бы, не будь на то моя собственная злая или беспечная воля. И стыдно сказать, как часто! - а особенно стыдно тем, кто догадался о множественности миров.
[b]О множественности миров[/b]
Было мне тогда лет восемь, наверное. Лето, поздний вечер. Мне давно пора спать.
Но мой диван стоял недалеко от телевизора, и по вечерам я мог смотреть фильмы, притворяясь спящим. Если интересно – смотрю до конца, если нет – засыпаю. Но в ту ночь мне заснуть не пришлось.
Я влюбился. С первого взгляда. Отчаянно. Безнадежно. Она – добрая, красивая, самоотверженная – там, за полупрозрачной вуалью кинескопа, была не просто далека, она была недосягаема. Я влюбился даже не в актрису, а в ее героиню.
Фильм кончился, в нашей квартире погас свет, весь дом спал. В окно медленно вливался жаркий, тягучий воздух южной ночи. Где-то далеко лаяли собаки, а совсем рядом, прямо на ветвях за окном, собрались какие-то шумные насекомые, наверное, сверчки или цикады.
А меня тряс озноб и душили слезы. Я весь, без остатка, был поглощен этой любовью. Любовью, которая имела сильный привкус смерти, потому что я любил ту, которой нет, но без которой невозможно жить.
Я стоял на балконе, заламывая руки, и не сдерживал рыданий. Звезды сияли холодно и бесстрастно. Я был уверен, что это - последняя ночь. Все во мне разрывалось от любви и от горя. Мне казалось, что где-то под ложечкой у меня возникла черная дыра, в которую медленно и неумолимо втягивается все, что было во мне живого…
Решение моей проблемы пришло задолго до утра. Пришло оно откуда-то со звезд, так равнодушно глядевших на мои терзания. Бесчисленные миры, сияющие в ночи над головами землян, имели свое предназначение.
Меня осенило, что множественность миров неслучайна. Эти далекие миры – не просто сгустки раскаленного газа в бесконечности космоса; нет, это места, где реализованы различные варианты событий. Те случайности и совпадения, которые не случились и не совпали на Земле, благополучно случились и совпали где-то там, высоко над головой.
Да, странно было бы думать, говорил я себе, что существует огромное множество миров, недостижимых для землян. Зачем они, если мы никогда не сможем туда добраться? Наверное, туда и не следует стремиться, ведь там происходит то, что могло бы происходить здесь, но в силу разнообразных причин не произошло.
Еще много ночей подряд я со счастливым умилением смотрел на некую яркую точку, где я встретил свою невозможную на Земле любовь; может быть, там мы жили с ней долго и счастливо. Сказать по правде, я не знаю, что было с нами потом; я забыл ее – добрую, красивую, самоотверженную - отправив еще одного «себя» на очередную планету с еще одной невозможной на Земле любовью.
…Шли годы. Я продолжал эксплуатировать свое открытие и «осваивать» вселенную, населяя ее мирами, где сбывались мои желания. Так в глубинах космоса появились довольно загадочные местности; как славно, что туда не смогут добраться наши бравые космонавты!
[b]«Все к лучшему в этом лучшем из миров»[/b]
Но потом что-то разладилось в моей концепции. Во-первых, оказалось, что идея множественности миров (в том смысле, как я ее понимал) совсем не нова. Лейбниц считал, что Бог не создал бы этот мир, если бы он не был лучшим из всех возможных. Вольтер не соглашался с утверждением, что этот мир – действительно лучший из всех возможных, и его ирония вылилась в реплику доктора Панглоса из «Кандида»: «все целесообразно в лучшем из возможных миров». Шекли уточнил, что Земля имеет три координаты «К»: куда, когда и которая…
Значительно сильнее меня беспокоили совсем иные соображения. Мне стало не по себе от мысли, что весь космос унизан планетами, на которых я – ведь это все равно был я! – позволяю себе то, что на Земле было позволить нельзя. Пусть даже ничего такого предосудительного. Пусть мелочь. Пусть каприз…
Но к тому моменту и Земля оказалась населена разнообразными событиями, которые состоялись благодаря моему предумышленному «так вышло». Не потому ли это все «выходило», что я много лет с легкостью позволял себе все, чего желал, - там, на далеких мирах? – И вот ведь незадача: многое – да почти все! - из того, чему я позволил «выйти», оказалось фальшивкой. Разнообразные «случайности» не стоили затраченных усилий; реализация самых страстных желаний оставляла по себе только стыд и досаду.
Множественность миров во вселенной – вовсе не отдушина для пылкого воображения теплокровного землянина. Скорее, это напоминание о том, как ограничен выбор при бесконечном многообразии возможностей: жить-то нам всем приходится на одной планете. Далекие миры прекрасны, пока недостижимы; то, что «могло бы быть» - прекрасно, пока не сбылось. Хрупкий баланс. Тонкая грань. Золотая середина. Путь?
_________
Опубликовано: Отрок.UA - № 2 (5) - 2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497538
дата надходження 08.05.2014
дата закладки 08.05.2016
Наша жизнь сплетена из множества реальных событий, встреч, людей, поступков, решений. Однако лишь тонкая грань отделяет эту реальную жизнь от множества других жизней, которые мы могли бы прожить, если бы обстоятельства сложились иначе. Бесконечные возможности окружают нас; некоторые из них нам неподвластны, а некоторые – вполне в нашей власти. Но власть над возможностями – это испытание на прочность души. Соблазн. Искушение. Можно ли устоять?
[b]Причины и следствия[/b]
Наличие (или отсутствие) связей между разными событиями всегда беспокоило и без того беспокойное воображение человека. Наверное, чаще виделась связь между событиями, которые не были связаны. Это дало основание древним римлянам лаконично заметить: «После этого – не значит “вследствие этого”».
Тем не менее, связи есть. Что-то служит причиной, а что-то выступает следствием. Не выучил урок – получил двойку. Однако не всегда невыученный урок оборачивается двойкой. Что-то еще вмешалось в причинно-следственную связь – учитель заболел – и, казалось бы, гарантированная, стопроцентная, несомненная двойка так и не была поставлена. Но она, эта двойка, где-то существует, ведь урок остался невыученным…
Или происходит некое счастливое событие. Выигрыш в лотерею! Воображение тут же удовлетворенно перебирает все поступки, решения и обстоятельства, которые привели к столь желанному результату. Немедленно предлагается и список обстоятельств, которые выигрышу могли помешать. Адреналин!
Не так важно, есть ли связи между всеми этими событиями, важно другое: видеть эти связи, верить в них. И тогда мир оказывается не только тем, что происходит, но и тем, что могло бы происходить. Появляются какие-то варианты, в серую ткань реальности привносится разнообразие, а воображение и фантазия с готовностью рисуют, что «могло бы быть».
Но это все мелочи, так, допустимые отклонения, случилось - не случилось, чет-нечет. Все оказывается намного сложнее, когда возможности – соблазнительные, замечательные возможности! – зависят от поступка, слова, решения. Короче, когда осознанный выбор становится … фактором случайности, в обиходе именуемым «так вышло».
Это емкое объяснение – «так вышло» - приходится часто давать тому, что само по себе не вышло бы, не будь на то моя собственная злая или беспечная воля. И стыдно сказать, как часто! - а особенно стыдно тем, кто догадался о множественности миров.
[b]О множественности миров[/b]
Было мне тогда лет восемь, наверное. Лето, поздний вечер. Мне давно пора спать.
Но мой диван стоял недалеко от телевизора, и по вечерам я мог смотреть фильмы, притворяясь спящим. Если интересно – смотрю до конца, если нет – засыпаю. Но в ту ночь мне заснуть не пришлось.
Я влюбился. С первого взгляда. Отчаянно. Безнадежно. Она – добрая, красивая, самоотверженная – там, за полупрозрачной вуалью кинескопа, была не просто далека, она была недосягаема. Я влюбился даже не в актрису, а в ее героиню.
Фильм кончился, в нашей квартире погас свет, весь дом спал. В окно медленно вливался жаркий, тягучий воздух южной ночи. Где-то далеко лаяли собаки, а совсем рядом, прямо на ветвях за окном, собрались какие-то шумные насекомые, наверное, сверчки или цикады.
А меня тряс озноб и душили слезы. Я весь, без остатка, был поглощен этой любовью. Любовью, которая имела сильный привкус смерти, потому что я любил ту, которой нет, но без которой невозможно жить.
Я стоял на балконе, заламывая руки, и не сдерживал рыданий. Звезды сияли холодно и бесстрастно. Я был уверен, что это - последняя ночь. Все во мне разрывалось от любви и от горя. Мне казалось, что где-то под ложечкой у меня возникла черная дыра, в которую медленно и неумолимо втягивается все, что было во мне живого…
Решение моей проблемы пришло задолго до утра. Пришло оно откуда-то со звезд, так равнодушно глядевших на мои терзания. Бесчисленные миры, сияющие в ночи над головами землян, имели свое предназначение.
Меня осенило, что множественность миров неслучайна. Эти далекие миры – не просто сгустки раскаленного газа в бесконечности космоса; нет, это места, где реализованы различные варианты событий. Те случайности и совпадения, которые не случились и не совпали на Земле, благополучно случились и совпали где-то там, высоко над головой.
Да, странно было бы думать, говорил я себе, что существует огромное множество миров, недостижимых для землян. Зачем они, если мы никогда не сможем туда добраться? Наверное, туда и не следует стремиться, ведь там происходит то, что могло бы происходить здесь, но в силу разнообразных причин не произошло.
Еще много ночей подряд я со счастливым умилением смотрел на некую яркую точку, где я встретил свою невозможную на Земле любовь; может быть, там мы жили с ней долго и счастливо. Сказать по правде, я не знаю, что было с нами потом; я забыл ее – добрую, красивую, самоотверженную - отправив еще одного «себя» на очередную планету с еще одной невозможной на Земле любовью.
…Шли годы. Я продолжал эксплуатировать свое открытие и «осваивать» вселенную, населяя ее мирами, где сбывались мои желания. Так в глубинах космоса появились довольно загадочные местности; как славно, что туда не смогут добраться наши бравые космонавты!
[b]«Все к лучшему в этом лучшем из миров»[/b]
Но потом что-то разладилось в моей концепции. Во-первых, оказалось, что идея множественности миров (в том смысле, как я ее понимал) совсем не нова. Лейбниц считал, что Бог не создал бы этот мир, если бы он не был лучшим из всех возможных. Вольтер не соглашался с утверждением, что этот мир – действительно лучший из всех возможных, и его ирония вылилась в реплику доктора Панглоса из «Кандида»: «все целесообразно в лучшем из возможных миров». Шекли уточнил, что Земля имеет три координаты «К»: куда, когда и которая…
Значительно сильнее меня беспокоили совсем иные соображения. Мне стало не по себе от мысли, что весь космос унизан планетами, на которых я – ведь это все равно был я! – позволяю себе то, что на Земле было позволить нельзя. Пусть даже ничего такого предосудительного. Пусть мелочь. Пусть каприз…
Но к тому моменту и Земля оказалась населена разнообразными событиями, которые состоялись благодаря моему предумышленному «так вышло». Не потому ли это все «выходило», что я много лет с легкостью позволял себе все, чего желал, - там, на далеких мирах? – И вот ведь незадача: многое – да почти все! - из того, чему я позволил «выйти», оказалось фальшивкой. Разнообразные «случайности» не стоили затраченных усилий; реализация самых страстных желаний оставляла по себе только стыд и досаду.
Множественность миров во вселенной – вовсе не отдушина для пылкого воображения теплокровного землянина. Скорее, это напоминание о том, как ограничен выбор при бесконечном многообразии возможностей: жить-то нам всем приходится на одной планете. Далекие миры прекрасны, пока недостижимы; то, что «могло бы быть» - прекрасно, пока не сбылось. Хрупкий баланс. Тонкая грань. Золотая середина. Путь?
_________
Опубликовано: Отрок.UA - № 2 (5) - 2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497538
дата надходження 08.05.2014
дата закладки 08.05.2016
На Донбассе крашенки - кровью крашены.
На Донбассе куличи - вкусом пепельны.
На Донбассе между нашими и не нашими -
Полувздох и километры немерены.
На Донбассе что ни день - Страстна пятница.
На Донбассе один бог - артиллерия.
На Донбассе столько люду распинается,
Что со счёту сбилась смерти бухгалтерия.
На Донбассе из иуд лепят армии.
На Донбассе терриконы - голгофами.
На Донбассе королями стали парии,
И, как гидра, зло шипит многоголовое.
На Донбассе рай и ад - перемешены,
На Донбассе бесы бродят с иконами,
На Донбассе воют ангелы бешено
И читают «Отче наш...» пулемётами.
На Донбассе - с оголёнными нервами,
На Донбассе - с пьяной дурью весеннею,
На Донбассе - в Воскресение веруют...
...Но у каждого - своё Воскресение.
30 апреля, 2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663077
дата надходження 30.04.2016
дата закладки 06.05.2016
Євгену Плужнику
З України, з бАтьківщини, з дому
Їхали поети в невідоме.
І Поезія,як виснажена шкапа,
Брьохала за ними по етапу.
Прощавайте! верби над ставами,
Прощавай, Вкраїно,рідна мати,
Не ходи, Поезіє,за нами,
Не дивись,як будемо вмирати…
Не ходи.Не додавай нам кари.
Не для тебе мерзлота північна.
Ми впадемо у сніги, як в білі хмари,
І воскреснемо – бо ти, Богине, вічна.
То ж вернись хутчіше в Україну,
Розпусти скорботно русі коси.
В лузі чийсь гнідий стоптав ожину,
Наше жито хтось звалив в покоси…
Чи його споїли упир-зіллям?
Чи він кров ссав замість молока?
Боже, світом Твоїм править божевілля!
Глину місять – буде толока…
Табуном шаленим місять глину –
Кров людська! набралась в кінський слід…
Де поети гинули з Вкраїни –
Рими чвиркають з-під кованих копит.
…знали ми натхнення віщі злети.
Ми серця зривали у напрузі.
Вороги народу – ми? поети?
Хто ж тоді тобі, народе, друзі?..
Ми не вміли торгувать собою,
Не точили з вуст фальшивих од.
Боже! світом править паранойя –
Сам собі став ворогом народ.
…то ж вернись, Богине, в Україну,
Хай здригнеться закривавлена рука.
А покИ що – місять, місять глину…
Перші ми – ще буде толока.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307576
дата надходження 19.01.2012
дата закладки 06.05.2016
Цветущий барвинок, граниты и мрамор, а здесь, - только жёлтый песок у ладош,
осевший горбок как поджившая рана, - здесь всё остальное доделает дождь. Невидима киевской ночью глубокой, никто не узнает куда ты пойдёшь, где небу подставишь намокшие щёки, как всё остальное доделает дождь. Спасти полуумерший прутик сирени: подымешь, песчаную ямку найдёшь, присыплешь землёю. И станет рефреном: "а всё остальное доделает дождь..."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663159
дата надходження 01.05.2016
дата закладки 04.05.2016
На Гидропарке в вагон метро влетела нарядная, отливающая перламутром и бирюзой муха.
Состав тронулся, и праздничная насекомая пассажирка принялась кружить по вагону. Она выписывала безупречные восьмерки, уходила в пике и проделывала бочки, кобры и прочие фигуры высшего мушиного пилотажа.
На нее единственную не влияли тряска и раскачивание вагона. Она словно была в другом измерении.
Вышла на Арсенальной.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662834
дата надходження 29.04.2016
дата закладки 30.04.2016
* * *
Сбрею бороду, – без бороды
Я, конечно же, стану моложе.
Как мне хочется, чтобы ты,
Так как прежде, сказала: Серёжа.
Чтоб ладонью коснулась щеки,
Омоложенной острою бритвой...
Только мы теперь так далеки, –
Не дотянешься даже молитвой.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661084
дата надходження 21.04.2016
дата закладки 24.04.2016
Постучался в мое окно сегодня шмель.
Солидно так, раздельно, с вескими паузами - как раз такими, чтобы я в антрактах между стуками все успел: вскочил, умылся, причесался, оделся и метнулся с любезной улыбкой принять его - очень, нет, самого уважаемого и самого достойного. Чем обязан, такая честь...
ТУК... (прическа-одежда)... ТУК... (бег к окошку, составление из черт лица подобающей улыбки)... ТУК! - приветственно распахиваю окно.
Некто в сером пальто тонкой хорошей шерсти, в мягкой шляпе с палевой лентой вкруг головы, с трубкой с золотыми колечками над вишневой чашечкой в левой руке и свежей Morning Post - в правой.
Вот сейчас мы будем пить с ним кофе, и он расскажет мне совершенно непринужденно и словно бы между делом какой-то гениальный секрет, который, как и все гениальное, до обидного прост.
А я буду благоговеть, слушать, смотреть на него с восхищением и лить кофе мимо чашки, а он, как будто бы даже и не отводя взгляда от каштана за окном, коротким изысканным движением одного пальца направит черную струю в чашку еще до того, как кофе прольется на стол, и тут же примет ее, поблагодарив кивком благородной головы... ТУК... ТУК... ТУК...
...Улетел. Нет уже никого. Только кофе пролит мимо чашки.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660857
дата надходження 20.04.2016
дата закладки 21.04.2016
Так, ти пішов! Твій сміх ясний
Ніколи більш не звеселить,
А я у церкві кам’яній
Спинюся там, де прах лежить.
Холодна з каменю плита,
Під нею нерухомий ти –
Сердечна щира доброта,
Котру вже більше не знайти.
Тебе нема в моїх очах,
Та в серці спокою наплив,
Бо хоч скінчивсь життєвий шлях,
Щаслива я, що ти тут жив.
Твоя душа навкруг мене
Була, як ангелів політ,
І щире серце неземне
Зігріло наш смиренний світ.
Anne Brontë
A Reminiscence
Yes, thou art gone! and never more
Thy sunny smile shall gladden me;
But I may pass the old church door,
And pace the floor that covers thee,
May stand upon the cold, damp stone,
And think that, frozen, lies below
The lightest heart that I have known,
The kindest I shall ever know.
Yet, though I cannot see thee more,
’Tis still a comfort to have seen;
And though thy transient life is o’er,
’Tis sweet to think that thou hast been;
To think a soul so near divine,
Within a form so angel fair,
United to a heart like thine,
Has gladdened once our humble sphere.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658981
дата надходження 11.04.2016
дата закладки 15.04.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.04.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.04.2016
*Перевод с украинского рассказа "Контейнер" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655172
[i]Михаилу «Стику» К.[/i]
Контейнер привезли неделю назад и бросили посреди двора. Столько разговоров было об этом контейнере, а загадочный предмет оказался просто железным сундуком, правда, таких размеров, что в нем уместилась бы половина дома. Славка разочарованно посмотрел на него, пнул ногой в ободранном ботинке и направился к речке.
На самом деле все началось несколько раньше. Около месяца тому назад мать ошеломила мальчика известием о переезде – отец завербовался на новое гигантское строительство. Из Сибири, где Славка родился и прожил шесть с половиной лет (а он всегда подчеркивал эту «половину»), его увозили в далекую неведомую Киргизию. Навсегда – возвращения не предполагалось, поэтому дом продавали, а пожитки забирали с собой в этом самом загадочном «контейнере».
«Отправим контейнером», - говорили отец и мать, когда обсуждали судьбы кроватей, шкафов, стульев или стола. Хотя слово это произносилось теперь так же часто и просто как «хлеб» или «вода», от этого оно не становилось понятнее, напротив: чем чаще поминали «контейнер», тем страшнее делалось Славке. И он уже достаточно навыдумывал о «контейнере», а он-то вот что – просто ящик.
Славка еще никогда не путешествовал дальше, чем к бабушке, а жила она сразу за речкой. А тут – Киргизия. Что она, эта Киргизия, где, далеко ли? Конечно, далеко, неслучайно бабушка плакала всякий раз, когда приходила, наверное, уже тосковала за Славкой, который и сам тайком иногда плакал. Но что поделаешь? Что вообще может поделать мальчик шести (пусть и «с половиной») лет, если взрослые, пускай даже его кровные родители, приняли какое-то решение? То-то и оно.
Однако неминуемость отъезда никак не повлияла на то, что теперь чувствовал Славка. Он прожил в этих краях всего шесть полных лет, но это была вся его жизнь. Кроме своего села, речки, лесистых холмов и бабушкиного жилища, он в этом, наверное, огромном мире ничего не видел. Но тут, в этой малой местности, у него были свои заветные места. С каждым таким место было что-то связано, а все вместе они привязывали Славку к себе; собственно, он пока еще сознательно не отделял себя от того, что видели его глаза и где бегали его ноги. Все это было свое, знакомое, родное – это и был он, Славка. А вот Киргизия – нет; ею он не был.
Славка вышел к речке и прислушался к ее стремительному говорку. Русло ее было каменистым и порожистым, но местами вода образовала глубокие омуты, над которыми пенились водовороты. Сколько он тут всего увидел, сколько пережил – а однажды чуть было не утонул. Прошлым летом Славку столкнул с мостика его одногодок Петька, и мальчик бултыхнулся в речку, а она подхватила его и затянула в водоворот. Петька с перепугу убежал, а Славка в ледяном потоке с мощным течением быстро наглотался воды и растерялся. Он уже не надеялся выбраться, как вдруг что-то подцепило его, и он оказался на берегу.
Какой-то незнакомый дядька как раз ехал берегом реки на велосипеде; он спешился и выловил Славку из воды длинной жердью с металлическим крюком на конце. Кто был тот человек, и что то была за жердь с крюком, Славка так и не узнал, потому что дядька, как только убедился, что мальчик жив-здоров, велел ему бежать домой, а сам, прикрепив жердь к раме велосипеда, оседлал его и отправился дальше по своим делам. На мостике Славка остановился, посмотрел вслед своему спасителю и подумал, что тот, верхом на старом велике, с длиннющей жердью, закрепленной на раме, напоминал Дона Кихота с копьем на тощем Росинанте. Именно так этот прославленный рыцарь был изображен на картинке в толстенной книге, которую недавно подарил мальчику отец.
Да, отец, - а сколько рыбы они с отцом на этой речке переловили! Отец был рыбак умелый и счастливый, и учил сына всему, что умел сам. И Славка мечтал однажды стать таким же умелым и ловким, как отец, - и в рыбалке, и во всем прочем. Спокойный и молчаливый, тот был на удивление талантлив во всем, что создавал или чинил руками. Но сейчас отца рядом не было – он уже отправился в ту самую загадочную Киргизию, куда теперь следовало собираться и Славке с матерью и отправлять все имущество – тем самым контейнером.
Славка еще раз поглядел на речку и мостик и направился в лес, где у него тоже были свои заветные места. Вот и полянка, где они с мальчишками жгли костры и пекли в золе картошку. Вот и древний, прямо на глазах у Славки пораженный молнией осокорь, с вершины которого можно было увидеть и всю деревню, и леса вокруг до самого волнистого и зубчатого горизонта, а иногда и сиреневые полосы дыма поездов, которые спешили неизвестно откуда и куда. А вон там, подальше – холм, в котором обнаруживалась укромная пещера; рассказывали, что когда-то там жил медведь-людоед, а еще раньше прятались беглые каторжники. А вот и мальчишки – тот самый Петька, однажды столкнувший Славку в реку, и Данила, с которым Славка дружил, сколько себя помнил. Мальчишки спросили, прибыл ли контейнер, а Славка только кинул им «да» и заспешил дальше, как будто бы по делам.
На самом деле он хотел укрыться за деревьями, чтобы мальчишки не увидели, как он сдерживает слезы, - так опозориться перед ними Славка не мог. Теперь, когда прибыл контейнер, отъезд стал делом, которое уже точно и очень скоро состоится. И Славка теперь понял, что хотел бы уложить в контейнер все то, к чему он привык и прирос: и речку с порогами, омутами и водоворотами, и осокорь с обгорелыми ветвями, и поляну с кострищем, и холм с пещерой, и окрестные леса, и мальчишек, и бабушку с ее жилищем, и дом родной… Но втиснуть это в контейнер и забрать с собой в неведомую даль было невозможно. Славка уезжал, а все это оставалось здесь; наверное, тут это и простоит еще долгие годы, но уже – без него. И Славку душили слезы, потому что все это вокруг него не просто оставалось на своем месте – все это у него теперь отнимали, все и навсегда…
Однако пора возвращаться – и Славка побежал домой. Завтра утром придет грузовик и доставит их с матерью к железной дороге; контейнер отправят в Киргизию отдельно – тоже поездом. Поэтому мать велела сегодня все внимательно осмотреть, чтобы ничего не забыть. Да уж, бормотал мальчик, шагая по деревне, ничего не забыть, - а по правде ничего из самого нужного и взять с собой нельзя; только и остается, что забывать.
В пустом, голом, словно осиротелом жилище собирать было уже нечего – родители все, что могли, упрятали в контейнер, отдали бабушке и увязали в узлы, которые завтра они возьмут с собой на поезд. На подоконнике в Славкиной комнате осталась только одна вещь, о которой он по нескольку раз в день напоминал матери, пока она не начала покрикивать на него. Это были книги; Славка уже больше года назад освоил науку чтения, а как только освоил, полюбил так, как мало что иное. Из каждой книги словно открывалось окошко в большой мир – и Славка смотрел в это окошко из маленького мира, в котором жил сам. Библиотека у него собралась пока небольшая; все книжки были не новые, уже кем-то читанные-перечитанные и потом подаренные мальчику, но любил он их самозабвенно.
Вот эта была первой, самостоятельно прочитанной. Вон ту и ту подарил отец. Эта понравилась больше всего и была перечитана уже дважды… Книги – единственное из того, что он любил, ценил и мог забрать с собой в Киргизию. Потому-то дело это было таким важным; потому-то Славка уже давно выпросил у матери веревку, плотно и аккуратно связал свою библиотеку в тяжеленькую стопочку и продолжал напоминать о ней даже после того, как мать на него прикрикнула. Вот и теперь – он схватил книжки, сунул их матери прямо в руки и утвердительно-вопросительно произнес с укором в глазах:
- Забыла?!
Мать молча приняла вязанку и куда-то ушла; стукнула дверь, и Славка увидел в окно, как мать шагает по двору с его сокровищем. Успокоенный, он быстро заснул, а рано утром началась долгая и утомительная дорога. Ехали грузовиком, долго-долго поездом, потом автобусом, снова грузовиком, пока ни прибыли в маленький городок, рядом с которым строился гигантский комбинат.
Славка сразу заметил, что новая местность совсем другая и даже, наверное, довольно интересная, но вот так сразу он не смог осматриваться и исследовать ее. Он ждал своих книг – пока их нет, он тут чужой; пусть и родители рядом, но без этой библиотечки нет у Славки здесь ничего своего. И день за днем, а потом и неделю за неделей мальчик высматривал грузовик со своим богатством. Когда же он спрашивал у отца о контейнере, тот отводил его в контору и показывал на большой карте, которая висела на стене в коридоре, каким путем трансагентство везет контейнер. Выходило, что груз кружил по стране и сначала удалялся от Киргизии и Славки, чтобы когда-нибудь потом – да когда же уже?! – доставить мальчику его книги. По всему было видно, что произойдет это нескоро, вон какой путь длинный, да и отец произносил загадочную фразу, которой Славка пока не понимал, однако запомнил и твердил, как полную веры и надежды молитву, высматривая контейнер: «Фрахт не срочный».
Недели текли медленно, как воск со свечи; Славка уже немного знал окрестности и некоторых мальчишек, которые жили по соседству, однако все еще чувствовал себя тут чужим и смотрел на все вокруг настороженно и враждебно. А вокруг бурлила жизнь, такая непохожая на все, к чему он привык в далекой Сибири: с утра до ночи тысячи людей, сотни грузовиков, десятки экскаваторов и подъемных кранов суетились вокруг строительства. Пропадал на стройке отец; мать устроилась на какую-то работу рядом с будущим комбинатом, а вот Славке пока что здесь места не находилось. Он уже понял, что жить дальше все-таки придется, но твердо решил начинать новую жизнь на новом месте только после прибытия заветного груза. И вот так он не жил, а ожидал, попавшись в это ожидание, как букашка в паутину.
Но вдруг томительное ожидание прервалось. Однажды ночью Славка увидел короткий сон и сразу проснулся. Сердце его колотилось, а на лбу выступил холодный пот – сон показал ему кое-что пострашнее пугающих химер, которые иногда мерещатся детям по ночам. Во сне он увидел, как на улице перед двором остановилась машина с надписью «ПОЧТА», из нее вышел человек, поздоровался с матерью, а потом КЛАЦ! КЛАЦ! – проделал что-то возле контейнера и исчез. После этого на засовах металлического ящика появились тяжеленные замки и свинцовые пломбы на стальных витых проволоках. Потом в контейнер уже ничего уложить стало нельзя – его «опломбировали». Славка сидел на постели, смотрел в темное окно, за которым, словно звезды, перемигивались огоньки огромной стройки, и понимал, что это был не сон, а воспоминание. Да, контейнер закрыли и опечатали еще за день-два до того, как они отбыли на грузовике к поезду. Поэтому ожидал он напрасно; в контейнере книг не было и быть не могло. Славка упал на подушку и тихонько заплакал, и плакал, пока не заснул.
Утро он сразу припомнил свой страшный сон-воспоминание, однако у матери ничего выпытывать не стал. Конечно, была в этой истории зловещая тайна, которая изводила душу и требовала правды. Но правда, которую можно было и так угадать, причиняла боль; а так, упрятав ее под надеждой, можно попробовать кое-как жить. И только Славка об этом подумал, кто-то постучал в дверь – трансагентство доставило контейнер. Уже знакомый огромный железный сундук стоял посреди двора, а возле него курил в кулак седой коренастый человек в синей фуражке, и уже суетилась мать, и стояли их новые соседи.
Славка не удержался и побежал на двор. Контейнер долго «распломбировали»; потом его двери распахнулись, и грузчики, мама и соседи принялись перетаскивать в дом знакомые предметы. Славка наблюдал за этим, укрывшись за низеньким кривым деревом, и удивлялся: все эти вещи, которые он знал шесть («с половиной») лет, загружали в контейнер целую неделю, а сейчас внесли в дом меньше, чем за час. Вот и все: железные двери лязгнули, контейнер втащили на грузовик, и он отбыл.
Славка потихоньку выскользнул со двора и пошел себе, куда глаза глядят, лишь бы не быть сейчас там, где так хотелось кричать, топать ногами и обвинять – ведь только что он потерял и надежду, и веру, и… и все, все потерял! Но то, что сейчас отчаянно рыдало и пронзительно выло где-то в Славкиной груди, еще не умело высказаться. И мальчик просто шагал улицей, стиснув зубы и подавляя слезы. Лучше бы этот контейнер потерялся где-то в своих долгих блужданиях, чтобы Славка никогда не узнал никакой правды – о родителях, о жизни и обо всем-всем-всем…
Так он и шагал, пока ноги не привели его к чистенькому, белого кирпича домику с надписью «БИБЛИОТЕКА» над дверями. Славка сначала заглянул в дверь, а потом вошел; в домике было пусто и тихо. Он остановился у столика, за которым высились полки с книгами; вдруг в глубине помещения раздался странный шум - словно птица захлопала крыльями. Славка обошел столик и заглянув между полок; там на коленях стояла женщина и собирала книги, рассыпанные по полу. Славка принялся помогать женщине, а она, узнав его имя, стала расспрашивать, кто он и откуда.
Когда книги были собраны и расставлены по полкам, библиотекарь предложила Славке записаться в библиотеку и взять что-нибудь почитать:
- Ты же умеешь? – спросила-объявила она. Славка кивнул и сразу же указал на полке книгу, которая привлекла его внимание, когда он еще помогал женщине, - «Срочный фрахт».
Рассказ с этим названием Славка прочитал первым. Так вот что такое «фрахт», так вот что такое «срочный»… Славка сидел тут живой и здоровый, и вряд ли ему грозило лезть в страшные недра парового двигателя и гибнуть там, но он ощущал себя Митькой-Крысой, зажатым в тех самых страшных недрах, без всякой надежды на спасение, ведь фрахт – срочный… И Славка, преисполненный скорби то ли о Митьке, то ли о самом себе и о своем теперь уже окончательно утраченном сокровище, еще долго повторял, словно молитву: «Срочный фрахт», но уже ничего от этой молитвы не ожидал, ни на что не надеялся и ни во что не верил.
Но ожидать стоило. Размышляя о Митьке, сожженном в топке парохода ради срочности фрахта, о собственной судьбе и контейнере, который, кажется, «несрочным» образом проглотил всю Славкину прежнюю счастливую жизнь, мальчик внезапно ощутил, что он – есть, существует, живет, отдельно от вещей, людей и событий вокруг. Да, когда-то он был счастлив, а сейчас ему больно и есть о чем сожалеть; но и то счастье, и эта боль – не единственное, чем был Славка. Как, наверное, не был он и теми местами, откуда его увезли родители, и утраченной стопкой книг, перевязанных веревкой. Родное, дорогое, свое – да; однако он оказался больше всего того, что ему принадлежало, что он любил. И ему пришлось потерять все это вместе и сразу, чтобы обнаружить, найти в этом мире – себя…
Конечно, тогда, в шесть «с половиной» лет, шагая улочкой киргизского городка на краю гигантского строительства с книгой под мышкой в библиотеку, Славка ничего такого не думал – он все еще находился в том возрасте, когда чувство преобладает над мыслью и изливается смехом или слезами. Все это он осознал намного позднее, через годы, также исполненные утратами и приобретениями, которые, словно волны, накатывались на его болью приобретенное «я». Но мысленно возвращаясь назад, он чаще всего видел загадочно и бесследно потерянную контейнером стопочку книжек, перетянутую веревкой. Когда-то давно неизвестный человек на велосипеде, похожий на Дона Кихота из тех книжек, спас ему жизнь; а после из той стопочки начался и сам Славка.
Но тогда, в шесть «с половиной» лет, шагая улочкой киргизского городка в библиотеку, Славка впервые почувствовал свое «я», которое, казалось, хотело одного – жить дальше.
И Славка начал жить дальше.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657557
дата надходження 06.04.2016
дата закладки 07.04.2016
Край нас життя проходить – безсоння й таємниця.
І, може буть, ти плачеш за плином зжитих днів;
і може ти страждаєш в буденності й дрібницях –
страждаєш, та без ремства, без плачу і без слів.
А ранок наступає і далі йде поволі –
вервечка безкінечна із радості й журби.
І доля кострубата гризе тебе до болю,
і хтось безжально крила зв’язав навік тобі.
Край нас життя проходить – мелодія неспинна,
і вічно ти, у мандрах знеможений, спішиш.
І маєш таємницю свою одну-єдину -
в ній серцем розм’якаєш, і тлієш, і гориш.
Христо Ясенов
Едничка тайна
Край нас тече животът - той бдение и тайна.
И може би ти плачеш над всякой минал час;
и може би ти страдаш сред делничност безкрайна,
и страдаш, но без сълзи, без ропот и без глас.
А утрото дохожда и пак си отминава -
безкрайна върволица от радост и тегла.
И сещаш ти до болка съдбата си корава,
че някой е превързал и твоите крила.
Край нас тече живота - мелодия безкрайна -
и вечно изнемогнал ти странствуваш и бдиш.
И криеш непорочен една-едничка тайна,
и в нея се разтопваш - и тлееш, и гориш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657535
дата надходження 05.04.2016
дата закладки 07.04.2016
Як вирветься сонце з тенет холодів,
Як наших лелек вже не втримає вирій,
А лід стане в Ворсклі тісним, отоді
Я ніжній весні свою душу довірю.
Нехай погостює в ній тала вода –
Стихія любові – п’янка й дикувата,
Аби я змогла, як трава молода,
Журбу, мов торішній листок, пронизати
Й повірить, що можна почати з нуля
Усе, що до цього чомусь не вдалося…
Я грію думки, ніби зерна рілля,
В щемливій надії діждати колосся.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657379
дата надходження 05.04.2016
дата закладки 07.04.2016
Мій собака не хоче зі мной говорити
Я до нього марную слова
Але варто за двері вийти
Він тихенько до когось шепоче, бува
Моя рибка мовчить за замуляним склом
І не дивиться в очі мені
Я для неї безглузде рожеве тло
Що поволі пливе вдалині
Сто разів казав я коту "Не сци!"
На слова котові начхать,
І провівши весь день на вулиці
Він під вечір до дому приходить посцять
А сьогодні вкусила свійська бджола
Доконали, хай їм грець!
Отакі невеселі, панове, діла,
Вже урвався у мене терпець
До комори іду, там валіза стара
З тихим каменем сірим важким,
То беру я той камінь як прийде пора,
І до ранку балакаю з ним.
Він мугика мені, головою хита,
Чи розкаже про щось кам'яне.
А за спиною мовчки стоїть санітар,
В нього стомлений погляд, обличчя сумне.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657046
дата надходження 04.04.2016
дата закладки 06.04.2016
Спи, солдат, позади война.
Пусть не снится тебе она!..
Глянь, в больничном окне луна -
будто доктор в белом халате.
Спи, солдат, не стреляй во сне,
не вались в красно-бурый снег,
матерясь, посылая всех,
и в бреду простонав проклятья...
Спи, солдат, ждут тебя домой
все родные и город твой.
Только в госпитале - отбой.
Покурил - и на боковую...
Спи, солдат, трудно без ноги.
Уцелевшую - береги.
Руки есть, голова, мозги,
выжил - счастье!.. Пока, пойду я...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594119
дата надходження 16.07.2015
дата закладки 04.04.2016
Прийшла пора великої зими,
Коли ще запанує тут весна,
До літепла чи доживемо ми?
Хтозна…
Панує час холодної пітьми,
Чи насувається зоря ясна,
Побачимо коли ще світло ми?
Хтозна…
Навкіл епоха мовчазливої чуми,
Коли ж проллється пісня голосна,
Чи скинемо нарешті пута ми?
Хтозна…
Та стомленими все ж кивай крильми,
Хоч у кровині пір’їв білизна,
Безмаль можливо долетіли ми?
Хтозна…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621306
дата надходження 15.11.2015
дата закладки 04.04.2016
На шапке-ушанке, под подбородком,
И на ботинках – везде, где шнурки,
Помню, отец мне движеньем коротким
Ловко распутывал узелки.
Они появлялись густо и часто –
Плохо умел «на бантик» вязать.
И вновь я к отцу за подмогою мчался….
Сколько раз было – трудно сказать.
Мне детство мое вспоминается редко.
Другим забита моя голова.
Отца - своего ближайшего предка –
Тоже, похоже, стал забывать.
Но руку его с якорем синим
Вижу, как в детстве: опять и опять
Он узелок мне, продрогшему сыну,
Под подбородком спешит развязать…
2003
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656584
дата надходження 02.04.2016
дата закладки 03.04.2016
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=JYrNFvDygCQ[/youtube]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606237
дата надходження 12.09.2015
дата закладки 30.03.2016
«Дзюрчання джерела
Омило втомлене серце,
Нагадало про
Дзвони вкриті памороззю.»
(Лі Бо)
Наші серця це срібні дзвони
Вкриті блискучою памороззю.
Вони гудуть голосом прозорості,
Їх звук кольору квітів вишні
Лунає в порожньому небі -
Такому високому і синьому,
Такому байдужому і безжальному,
Що не розрізняє людей і собак.
Але ми все одно співаємо
І посилаємо свої слова вгору,
Співаємо як тільки наші серця
Торкається безжальний мороз.
Ми співаємо, коли весна холодна,
Ми співаємо, коли вишні бояться цвісти
(Бо надто безжально
Обриває холодний вітер
Пелюстки-палімпсести
На яких хмари малюють
Свої знаки-ієрогліфи світла),
Ми співаємо, коли панує холод,
Бо саме серед зими
Голоси так чисто звучать,
Ми співаємо, хоч крижаніє горло,
І холоне кров. Ми співаємо -
Доки живі...
(Мелодія «Ю Шен Інь Тін Дао Джень Лін»)
Примітка:
У давні часи на горі Фен-Шань було дев’ять дзвонів, які самі починали звучати, коли їх вкривала паморозь.
我們的心
我們的心臟是銀鈴
冰霜覆蓋的輝煌。
他們嗡嗡的聲音透明度，
他們的聲音色的櫻桃花
你聽到的虛空 -
如此高的藍，
這樣的無情和冷漠，
什麼沒有人與狗之間的區別。
但是，我們仍然唱
他的話也送了，
我們唱我們的心一次
倒是狠霜凍。
我們唱當春乃發生感冒，
我們唱的時候櫻花盛開的恐懼
（因為太無情
撅著寒風
花瓣，重寫本
什麼漆雲
他的招牌，光字符）
我們唱的時候感冒盛行，
因為這是在冬季
聲音聽起來是那麼純淨，
我們唱歌，喉嚨雖然冰變，
霍隆血。我們唱 -
而生活...
（美樂“響起的聲音聽到遠處傳來”）
注意：
在山上的舊時代鳳山9鐘聲響起自己，當他們都覆蓋著凍毛毛雨。
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655696
дата надходження 30.03.2016
дата закладки 30.03.2016
*Перевод с украинского рассказа "Повернення" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648047
Андрею было девять, и он плакал. И как тут было не заплакать, если первый в этом году выезд на село оказался последним – и в году, и вообще. Как только они выбрались из попутки перед собственным двором, с лавки под забором поднялся худощавый остроглазый человечек и направился к бабушке. Человечек не поздоровался, только спросил:
- Ну, так мы договорились? – и бабушка кивнула, и он тут же ушел. А чуть позже бабушка сообщила, что хата, старая прадедова хата, продается. То есть, уже продана – тому самому худощавому благодетелю, дай ему Боже, а то никто не хотел покупать.
Андрей все услышал, но понять не смог. Как?! Что хата – а Лиман? А скели? А рыбалка? А охота на змей? А… счастье? Да, вот только теперь все незатейливое сельское житье, все простенькие свои летние забавы в селе он впервые назвал коротким словом «счастье». Неожиданная утрата этого счастья оказалась невыносимой и причиняла боль еще долго – намного дольше, чем длились сборы к выезду из села, которые больше напоминали разрушительное землетрясение. Андрей слонялся по загроможденному вещами и инвентарем двору, ходил по непаханому огороду, забредал за хату, где уже зеленела акациевая роща, бегал к Лиману, забирался на скели и шатался сельскими улочками. Но кровная связь с этим местом, ранее им не осознаваемая, только что оборвалась. Все как будто стало иным, и Андрей ощущал себя здесь чужим и нежеланным. Об этом можно было тосковать, это можно было даже тайком оплакивать, а исправить - никак.
Наконец, грузовик с хозяйственным и бытовым скарбом тронулся от двора, раскачиваясь и колыхаясь, словно корабль в штормовом море, а следом к автобусной остановке направилась и вся семья. Андрей шел последним, держась подальше от взрослых, чтобы никто не услышал его всхлипываний. Он осматривался так, как никогда раньше, и пытался запечатлеть в памяти или даже где-то еще глубже эти улицы, деревья, хаты, глубокие колеи сельской дороги, лица за тынами и в окнах и изгиб полей под горизонтом. День стоял сухой и уже жаркий, но Андрею потом все это вспоминалось, словно увиденное сквозь капли дождя на стекле.
- Поспеши, - крикнула Андрею бабушка, - автобус на подходе! – и Андрей бегом догнал остальных, которые уже лезли в потрепанный ЛАЗ. Зашипело, половинки дверей по очереди закрылись, и автобус двинулся. Андрей, даже не взглянув на свое любимое место около водителя, устроился в углу на последнем ряду сидений, закрыл окно пыльной тряпкой, которая висела на ржавой проволоке вдоль окон ЛАЗа, и закрыл глаза.
А потом начались поиски – бабушка решила приобрести «дачу» на Днепре. Ее почему-то не привлекали дачные кооперативы и садовые товарищества, которые тянулись по берегам реки, возможно, из-за высокой цены. Так или иначе, но Андрею пришлось следовать за бабушкой на большой остров меж двух рукавов Днепра. Именно там она подыскивала домик; однако восторг, который поначалу идея островной жизни вызвала у Андрея, мгновенно испарился, когда они с бабушкой впервые оказались на острове.
Островное дачное товарищество напоминало игру в «пятнашки»: в маленькой коробочке (Андреева была серого цвета) плотно один к другому сидели пятнадцать квадратиков с цифрами от «1» до «15», и только одно место было свободным. Двигая квадратики, нужно было сложить их в порядке возрастания или наоборот; так и микроскопические дачные участочки плотно прижимались один к другому, и передвигаться по острову, по крайней мере, по его побережью, можно было только в пределах одного незанятого квадратика – по узеньким дорожкам между заборами. А в островных чащах движение было вообще невозможным: кусты и деревья образовали тут непроходимую колючую стену.
С воды остров напоминал линию укреплений – повсюду колючая проволока, заборы, какие-то загородки и ограждения из старых панцирных кроватей, деревянных щитов и прочего хлама. И дачники вели себя, словно солдаты гарнизона, который ожидает неминуемого нападения или предательства: настороженные, нервные, они постоянно следили друг за другом, за неприкосновенностью своих жалких «землевладений» и скудных плодов песчаной почвы.
Андрей, как только это все заметил, словно глаза зажмурил и уши закрыл; позднее из всех экспедиций на остров, которых предпринято было с десяток, он мог припомнить только это: он сидит на дне деревянной лодки, положив голову на фальшборт, лодка медленно движется, вода совсем близко к Андреевым глазам, она прозрачная, с легким желто-коричневым оттенком, сквозь воду видно дно, на котором лежит прошлогодняя листва, поблескивают жестянки и бутылки, и в этой воде плавает маленькое красное яблоко. Вот и все.
И более поздние воспоминания Андрея об острове и даче, которую бабушка все-таки нашла и приобрела, были отрывистыми, неуверенными и расплывчатыми, как затертый рисунок карандашом; только маленькое красное яблоко в прозрачно-желтой воде оставалось ярким и заслоняло все прочее, что произошло на острове в следующие десять лет.
А через десять лет Андрею стало уже совсем не до острова и дачи. Он переехал в большой город, поступил в университет, женился, снова переехал, теперь уже в столицу, поменял несколько мест работы и жительства, родил детей, потерял одних друзей и приобрел других, похоронил нескольких родственников, выучил два языка, испытал себя в роли ученого, журналиста и общественного деятеля и вдоволь побегал по Майдану вместе со всеми прочими. Но где бы ни был и что бы ни делал, Андрей мысленно возвращался в село и мечтал однажды вернуться туда по-настоящему, хотя бы ненадолго. Собственно, именно так, ненадолго – вот какое возвращение мерещилось ему.
К тому же Андрею время от времени напоминали о селе. Как-то позвонил дядя: он проезжал теми краями, решил порыбачить на Лимане, но рыбы, которой раньше было ловить – не переловить, уже не стало. Хаты прадеда он не видел: заехал в село с другой стороны, потому что старую улицу совсем размыло, сразу подался на Лиман, посидел с удочкой час и отправился дальше с пустыми руками и разочарованный.
Иногда приходили вести о людях; как правило, все они были одного свойства: умер или умерла. Постепенно такие сообщения прекратились; за тридцать лет не стало уже ни тех, кого Андрей знал, ни тех, кому передавались такие новости, и эта связь, хоть и грустная, также оборвалась.
Последним в череде таких сообщений оказался ближайший сосед Андрея. Троценки жили напротив, через дорогу; их двор представлял собой смесь стройплощадки, выгона для скота, поля для детских игр и мастерской под открытым небом. Новую хату Васыль Троценко начал строить, как только вернулся из армии; сам он тем временем поселился в халабуде из досок, бруса, рубероида и черной полиэтиленовой пленки. Туда же со временем он привел жену, там же родились все его четверо детей. Новая хата так и стояла на уровне фундамента, а семья проживала в халабуде, в которую можно было попасть сквозь любую стену; во дворе сновали утки, поросята, дети, собаки, коты, валялись инструменты, игрушки, удочки, строительный, аграрный, слесарный и бытовой хлам. Андрей не знал, достроили ли Троценки хату, однако помнил, что Васыль был первый в колхозе мастер, а соседи к нему в очередь выстраивались: помоги-сделай. И он помогал, делал, строил, мастерил, а потом отмечал очередной «шабаш» очередной бутылкой. Еще Андрей хорошо помнил его глаза – ярко-синие, странные, потому что форму имели неправильных, кое-как слепленных трапеций. У детей, всех четверых, глаза были такого же цвета, и на вечно замурзанных худощавых личиках эти глаза сияли маленькими синими звездами; миндалевидный же разрез глаз они унаследовали от матери, о которой Андрей ничего, кроме формы глаз, вспомнить не мог.
Иногда Андрею попадалась ветхая, еще отцовская, 70-х годов издания книга «Любительское рыболовство». Он листал шероховатые, с отпечатками детских пальцев странички, пахнущие пылью, разглядывал рисунки и фотографии, припоминая, как ребенком читал книгу в селе и пытался следовать ее советам. Смешно! – ведь в книге речь шла о водоемах, где за каждой рыбиной нужно было охотиться, как за красным зверем, а в Лимане рыбы было, хоть пруд пруди. Кроме бычков, которых сотнями ловил Андрей на удочку, раз в месяц рыбаки из колхоза привозили прадеду огромные, ивового прута корзины, украшенные чешуей и водорослями: лещи, судаки, карпы, сомы – все, будто легендарные великаны из другой, еще 19-го века книги русского зоолога о жизни и ловле пресноводных рыб.
Конечно, Андрей уже знал от дяди, а потом и от двоюродного брата, который тоже наведался в село порыбачить, что рыбы теперь уже нет, однако воспоминания – вещь упрямая. В воспоминаниях было все – и соседи живы, и рыбы вволю. Да что рыба! – Андрей уже лет двадцать не брал в руки удочку. И рыба, и Лиман, и скели, и поля с виноградниками, и собственная акациевая роща за хатой, и множество прочих мелочей – все это составляло одно, что когда-то неожиданно закончилось, и только тогда было сквозь детские слезы осознанно Андреем и получило, наконец, подходящее наименование. Счастье.
Иногда Андрей смотрел на карту, находил там свое село, изучал, как туда добраться. Например, если ехать к родителям на машине, и на развилке за Николаевом повернуть направо, то вдоль Южного Буга можно доехать до самого села. Или сначала добраться до Херсона и родителей, отдохнуть, а потом собраться и махнуть старой дорогой, которая от южных окраин Херсона ведет на Белозерку, Томину Балку, Широкую Балку, Станислав, – а там уже и село родное, Андреево-прадедово. Однако ни разу за Николаевом он не поворачивал направо; когда же гостил у родителей, слонялся по городу, который стал совсем не таким, каким был в его детстве, снова и снова смотрел на карту, но в село не ехал. Что-то останавливало; возможно, рассказы о рыбе, которая перевелась, и дороге, которую уничтожили дожди; может, прерванная струйка печальных новостей об умерших; может, все еще болезненное отчуждение от родного села, которое возникло после продажи хаты; а может, и что другое. Не ехал – и все тут.
А когда желание ехать в село становилось нестерпимым, оно обычно заставало Андрея где-нибудь очень далеко. Однажды он вывез семью в Крым, где на мысе Фиолент у друзей стояла дачка. Жара тогда была неимоверная; ночью Андрей наощупь выбрался из душных комнат во двор и устроился спать на старом топчане под открытым небом. Он снял очки, положил их рядом с собой, а потом посмотрел вверх. Звезды! – он, житель столицы, давно уже забыл, что такое звездное небо. А тут, в крымской тьме, он видел звезды без счета и Чумацкий шлях даже без очков. В селе, он хорошо это помнил, небо было таким же: густо усеянное звездами, с растрепанной полосой Чумацкого шляха, из которого время от времени к земле устремлялись тоненькие струйки света. Чуть ли не час он смотрел тогда на звезды, а потом решил: еду, и заснул счастливым. Однако утром Андрей понял, что отсюда до села ехать прилично, а отпуск короткий, и на обратном пути времени на такое путешествие не будет. И снова не поехал.
После Андрей нашел свое село на картах в Интернете; поначалу те карты мало чем отличались от обычных бумажных, но постепенно к ним добавились и спутниковые снимки. Андрей смотрел и понимал, что найти что-то на этих снимках может только тот, кто бывал в запечатленной на них местности; однако со временем снимки улучшились. Андрей теперь видел, что их двор был едва ли не единственным в селе, окрашенным в слепящий белый цвет, и не мог этого объяснить. Ведь двор был весь укрыт сплошным ковром спорыша, мягким, как шерсть, и прохладным в самую лютую жару. На снимке соседские усадьбы были зелеными, покрытыми купами или шпалерами деревьев, и только Андреева хата стояла на белом фоне, словно среди щедрого плодородного чернозема возник участок выжженной солнцем и ветром пустыни, совсем чужой среди прилиманного буйства зелени. Еще Андрей видел, что акациевая роща за хатой исчезла, а вместо нее появились какие-то серенькие строения; кроме того, вдоль улиц зияло довольно много пустых участков: там уже не было хат, которые помнил Андрей, только коричневая земля с зеленоватой пыльцой растительности. А хат – не было.
Чем дольше смотрел Андрей на спутниковые снимки села, тем острее становилось чувство отчуждения. Похоже, места, куда он так стремился возвратиться, уже не существовало; возвращаться стало некуда. Думать об этом было больно; Андрей утешал себя мыслью, что манит его не так место, как времена, «старые добрые времена», которые, наверное, добрые не потому, что старые, а потому, что мы – маленькие, простые, невинные, иные. А когда ты возвращаешься, ты уже не тот, каким был, и потому место не будет таким, каким было, и возвращение потому, пожалуй, вообще невозможно. Так Одиссей не остался на Итаке, когда после десятилетий Троянской войны и скитаний на чужбине, наконец, туда приплыл. Как будто все, - дома ты, царствуй, как прежде, но нет: войны, приключения, путешествия и опыт изменили его, и он покинул Иолк и отправился с веслом на плече обучать иные народы мореплаванию.
Но утешение такое оказывалось напрасным; стремление во что бы то ни стало возвратиться и обрести когда-то утраченное постепенно перерастало в веру, которая вопреки всем рациональным соображениям мучала Андрееву душу. Но однажды это все прекратилось, и подозрение о невозможности возвращения стало уверенностью. Как-то они вместе с отцом гостили на Запорожье, и отец предложил поехать в село, в котором родился. Они поехали; нашли отцовский дом, поговорили с хозяевами и соседями, но уже никто не мог вспомнить ни отца, ни его родителей-дедов. Люди вообще удивлялись такому визиту и глядели на пришельцев с подозрением. Хата отцовская стояла, и школа была, и ставок, и ручей, и сельсовет, и на сельском кладбище высились гранитные памятники, изготовленные отцовым прадедом-камнерезом, но отец словно стал здесь чужим, как когда-то давно Андрей в своем селе. Андрей видел, как отец, всегда чрезвычайно уверенный, свою непреодолимую уверенность терял и смущенно озирался вокруг. Обычный растерянный старик в незнакомом месте.
Со временем Андрей, который уже все понял, но еще не признал, предпринял новую попытку возвратиться: он записал свои воспоминания. Сборник рассказов о мальчике, который любил проводить лето в селе над Лиманом, был написан быстро и даже полюбился некоторым Андреевым сверстникам, которые имели схожий опыт. Но когда Андрей зачитывал эти рассказы своим детям, они внимательно слушали только те части повествования, в которых речь шла о приключениях и открытиях мальчика, а все описания времени, его примет, Андреевых впечатлений и переживаний не привлекали их внимания. Один профессиональный редактор, которому Андрей рискнул представить свои мемуары, решительно вычеркивал все, что касалось «старых добрых времен», и оставлял только сюжет. И вот так именно те воспоминания, на которые Андрей возлагал последние надежды, окончательно решили дело и убедили Андрея.
Но отчаяния не было. Андрей понял, что много лет преследовал мираж, однако кое-что, случайно добытое в напрасных попытках возвращения, оказалось не хуже, чем Андреева мечта. Правда, не хуже: место, к которому он так стремился, и теперь существовало, а время и события на него никак не повлияли. На местности все стало другим, Андрей стал другим, но память возвращала его именно туда, где он когда-то был счастлив, и именно таким он возвращался туда, каким был в те времена. Тот маленький Андрей до сих пор жил своим неосознанным счастьем в селе на берегу Лимана, и общался оттуда с Андреем теперешним, который, наконец, понял, что Андрей маленький никогда и не покидал той счастливой точки в пространстве и времени. Возвратиться туда Андрею теперешнему можно было только одним способом: снова превратиться в Андрея маленького. А разве такое возможно? – Конечно же, нет. Андрей теперешний найдет там другое село – например, такое, как на спутниковым снимках. А нужно ли ему это? Неизвестно, однако – почему бы и нет, это же его собственный выбор… Но кое-что Андрей теперь знал наверняка и чувствовал по-настоящему, сердцем.
Возвращение невозможно. Возможно лишь путешествие.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655172
дата надходження 28.03.2016
дата закладки 30.03.2016
«Серце втомилось - не можу пізнавати,
Уста зімкнулись - не можу говорити.»
(Чжуан Цзи)
Завітала весна в царство Лу.
Бубнявіли на персиках віти
Все жадало цвісти - навіть сни.
Все жадало рости - навіть мрії
Про справедливість і доброту.
І в цей час - перших бруньок
Янь Юань вирушає на Схід -
Царство Ці - саме так, саме туди.
Вчитель Кун зажурився
Його учень Цзи Гун се помітив
І зійшовши з циновки мудреця запитав:
«Чи посмію, нікчемний Ваш учень,
Запитати - чому, зажурились Ви,
Вчетелю, коли Хой Янь Юань
Вирушає на Схід - в царство Ці?»
Вчитель так подивився
В порожнечу вікна,
В порожнечу весни,
В порожнечу думок свого учня
І промовив: «Як добре
Ти промовив питання!
У маленький мішок
Не помістиш нічого великого,
Закоротка мотузка -
Не дістанеш нічого
З криниці глибокої.
Тілом своїм людина слідує
За тим, що накреслила доля,
Не додавши нічого,
І нічого не кинувши.
Я сумую від того, що Хой
Почне говорити з правителем Ці
Про Шлях Високого та Жовтого Предка,
Почне повторювати промови
Священного Землероба.
У цих словах цар буде шукати себе,
Але марно. А не знайшовши,
Почне Хоя підозрювати,
А підозрюючи, скарає його на горло.
Хіба ти не чув, як в давнину
В столицю царства Лу
Прилетів морський птах,
І сам цар шанував
Того птаха музикою,
Царськими стравами та офірою,
Але птах сумував,
Не приймав тої їжі й помер.
Ось чому зажурився я,
Коли учень найкращий
Вирушив в царство Ці.»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654984
дата надходження 27.03.2016
дата закладки 30.03.2016
Пока ты ловишь голубя,
твой отец смеётся из-под очков,
словно мальчик, которым никогда не перестанет быть.
Озёрный ветер крепчает, отец поднимает капюшон
и становится похож на полярника,
который переворачивает пингвинов (Анюта, ничто не забыто).
Ты надвигаешь шапку на уши, поспешно, без напоминаний.
Думаю, как это – быть постоянно под молчаливой опекой,
когда над тобою держат невидимый зонт в непогоду,
когда небеса гудят, как автомобильные сирены в час пик.
Присутствие ощущается на любом расстоянии,
знакомый голос в голове: не бойся, иди на свет.
Толстые подошвы ботинок,
нити между вами тонкие и крепкие,
радиосигнал невозможно заглушить или выключить.
Лицо его остаётся в кадре, загорелое, обветренное.
Камешки, ракушки, монеты в карманах,
соль на детских губах.
Когда вырастешь – станешь кинозвездой или врачом.
Пока ты ловишь голубя, я ловлю твоего отца.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652663
дата надходження 19.03.2016
дата закладки 21.03.2016
Світить Місяць за курганом,
Ходить тиша степом-ланом,
Лиш лунає колоскова
Найніжніша колискова
Річка спить в своїй долині,
Роси впали на калині,
Ніч колише колоскова
Найсолодша колискова
Спить корівка і овечка,
Сплять кубельця і гніздечка,
Всіх приспала колоскова
Найтихіша колискова
Спить абетка на полиці,
Спить водиця у криниці,
Має чари колоскова
Наймиліша колискова
Соловейко тьохнув в гаї,
Ніч на ранок повертає,
Засинає колоскова
Найрідніша колискова
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652179
дата надходження 17.03.2016
дата закладки 18.03.2016
Світить Місяць за курганом,
Ходить тиша степом-ланом,
Лиш лунає колоскова
Найніжніша колискова
Річка спить в своїй долині,
Роси впали на калині,
Ніч колише колоскова
Найсолодша колискова
Спить корівка і овечка,
Сплять кубельця і гніздечка,
Всіх приспала колоскова
Найтихіша колискова
Спить абетка на полиці,
Спить водиця у криниці,
Має чари колоскова
Наймиліша колискова
Соловейко тьохнув в гаї,
Ніч на ранок повертає,
Засинає колоскова
Найрідніша колискова
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652179
дата надходження 17.03.2016
дата закладки 18.03.2016
Ми стоїмо.
Тут наші Крути
Холодний Яр і Чорний Ліс
Ми стоїмо.
В ́єдино скуті
І холод нас пече до сліз
Ми стоїмо.
Назад ні кроку
Нема в минуле вороття
Ми стоїмо.
Усі. Без строку
Разом. За краще майбуття
Ми стоїмо.
Ми - міць. Ми - сила
Ми - нація. Один народ
Ми стоїмо.
Неначе брила
І нам не треба нагород
Ми стоїмо.
Ми рвемо пута
В серцях палає волі жар
Тут -Україна.
Наші Крути
Наш Чорний ліс
Холодний Яр
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465801
дата надходження 13.12.2013
дата закладки 17.03.2016
всі святі й непорочні
вроджено
робінгуди із монтекрістами
кандидати небом погоджені
б"ють поклони
аж сипле іскрами
чисті очі у них
віддані
і на грудях у всіх
вишито
і ми віримо знову віримо
українці
sancta simplicitas
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608717
дата надходження 23.09.2015
дата закладки 17.03.2016
Как-то Пе́пе
Вместе с Ли́ли
Шар земной
Исколесили,
И повсюду
Пепе с Лили,
Где могли,
Поначертили:
"Мы тут были,
Пепе с Лили".
Колесили,
Колесили,
Шар земной
Ис-Пепе-Лили,
Всех порядком
Рассердили,
Их просили
И молили:
- Прекратите,
Пепе с Лили!
А они все
Колесили
И повсюду
Пепе-Лили.
Но потом
Их изловили:
- Пепе с Лили,
А не вы ли
Шар земной
Ис-Пепе-Лили?
Отвечают
Пепе с Лили:
"А за всех в ответе
Мы ли?
Много Пепе,
Много Лили
По планете
Колесили,
Где могли,
Поначертили:
"Мы тут были,
Пепе с Лили".
И тогда их подхватили:
"Вы свое отколесили,
Мы вам путь везде закрыли.
Мы бы вас опять пустили,
Если б шар земной отмыли.
Выбирайте: или - или."
Долго-долго
Пепе с Лили
Все в слезах,
Поту и мыле
Все, что раньше
Начертили,
Мыли, мыли,
Мыли, мыли -
Шар земной
Рас-Пепе-Лили.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650264
дата надходження 09.03.2016
дата закладки 11.03.2016
[b]Нарис до Всесвітньої історії суботніх прогулянок[/b]
...парочка активных малолетних деятелей. Удерживать таких существ в квартире - даже зимой - себе дороже, и я увожу их в сквер.
В сквере зябко, сыро и малолюдно. Газоны еще по-весеннему черны; по-весеннему черны и деревья, однако в развилках ветвей кое-где лежат клочки ночного снега. По дорожкам неспешно прогуливаются старики, дамы с колясочками и вороны.
Темно; серое небо, кажется, лежит даже не на ветвях, а прямо на дорожках - уж такой сероватый прозрачный сумрак наполняет сквер. Солнца мы не видели давно.
Мои подопечные сумраком не печалятся. Они вообще не печалятся, бывая вместе. Спугивая ворон, стариков и дам с колясочками, они бегут на детскую площадку.
Площадка хороша: на ней множество разновидностей того, что взрослый счел бы препятствием, а дети полагают аттракционом. Живые натуры моих подопечных здесь дома: на каждом из препятствий-аттракционов они проводят не более 60 секунд.
Деятелям весело и привольно; время от времени я теряю их из виду. В какой-то момент они разом бросают игру и прислушиваются к жалобам интеллигентного малыша. Тот сообщает маме, что его обижает некий мальчик. Моя парочка немедленно устанавливает личность агрессора и плечом к плечу следует за малышом. Как только агрессор опрометчиво атакует, парочка вырастает перед ним. Он неприятно озадачен: вместо неуклюжего и беззащитного малыша предлагается численное превосходство, вооруженное праведным гневом.
Но бежать стыдно; но тут кто-то зовет Вову. "Вова, - обращаюсь я к агрессору, который сейчас больше напоминает мирного нейтрала, - тебя зовут". Вова или не Вова, он хватается за этот шанс и бежит прочь.
Мои подопечные возвращаются к своим аттракционам-препятствиям. Я брожу по дорожке вокруг площадки. Стоять нельзя; кажется, что сероватый прозрачный сумрак лезет в рукава и за шиворот. Сумрак не просто так: он стылый и пахнет снегом. Еще полчаса - и я насквозь пропитан этим сумраком, весь оледенел и хочу домой. Соблазнив деятелей шоколадкой, которая наверняка может быть обретена по пути домой, увожу их с площадки.
Они бегут впереди и выглядят чрезвычайно комично, классическая такая парочка разных типов. Один худощавый с пышной шевелюрой, другой плотный с бритыми висками; оба веселы до упаду, который то и дело случается с кем-то из них. Если бы я не так сильно замерз, я бы улыбался до ушей.
Мы уже у гранитной чаши фонтана. Здесь на скамеечке располагается человек с колонками и блестящей трубой. Когда мои подопечные оказываются рядом, он, вскинув плечи, прикладывает трубу к губам. Помедлив секунду, он пускает такого Чардаша, что сумрак рассеивается, воздух теплеет, а мои деятели немедленно обхватывают друг друга за плечи и пускаются в пляс. Дальше они двигаются уже только таким плясовым образом.
У фонтана стоит девица - жгучая южноамериканская красотка. Ее поза выдает фотографические намерения длиннолицего человека в бесформенном зеленом пальто и с фотоаппаратом - он торчит чуть поодаль, выражая своим длинным лицом покорность и ожидание. Меж тем моя пляшущая парочка все не покидает пределы кадра.
Красотка, похоже, забыла о длиннолицем с фотоаппаратом. Мои подопечные уже покорили ее - она улыбается им ослепительно и какими-то маленькими изящными движениями, даже намеками на движения, присоединяется к их пляске.
Деятели замечают девицу и, не прекращая танца, кричат ей: "Хеллоу!" - а мне: "Это англичанка!"
Она делает еще несколько шагов за моими танцорами, продолжая ослепительно улыбаться и чуть заметно приплясывать; по всему видно, что красотка не прочь идти за ними столько, сколько принято ходить где-нибудь в Бразилии на карнавале. Они, удаляясь по дорожке все в той же разудалой плясовой манере - ведь Чардаш по-прежнему трубит, - кричат ей "Гуд бай!".
"Гуд бай!" - отвечает красавица, - "гуд бай!", повторяет она, меж тем как-то выяснив, что я третий в этой парочке. Она улыбкой изливает на меня свое романское чадолюбие и делится восхищением. Я ее прекрасно понимаю. Если бы я не так замерз и не был таким скучным и занудным типом, я бы сейчас... Впрочем, мне надо догнать моих подопечных - они уже далеко. Кажется, общаются с каким-то слишком беспечным полицейским.
Поздним вечером мы снова выходим из дому: одного плясуна следует немедленно показать стоматологу. Второй идет группой поддержки - он один, но производит именно такое впечатление. Стоматолог виртуозно и незаметно рвет плясуну зуб - сначала один, а потом неожиданно и второй. Оба танцора сообщают стоматологу, что "ты хороший доктор", жмут ему руку и бегут на улицу.
По пути домой они исчезают в каком-то дворе, куда "тебе нельзя". Приходят через час, довольные и перепачканные.
До ночи в доме стоит крик: это излюбленная модальность речи малолетних. Да и обстоятельства подходящие: они затеяли водную битву и поливают друг друга струйками воды из одноразовых шприцев. Прочие жители квартиры барикадируются в одной из комнат.
...Казалось, только что один прокричал "завтра встаем в семь утра и гулять", а второй криком же горячо согласился. И вдруг - тишина; заглядываем в комнату - оба наповал сражены сном.
...Казалось, ночь и тишина только что начались; и тут же бодрый голос кричит "уже семь!", а второй "на улицу!". Хлопает дверь.
В дом откуда-то проникает зимняя воскресная тишина, которая, однако, имеет какие-то новые, невыносимые свойства. Казалось бы, теперь доспать недоспанное, но тишина настойчиво напоминает: они скоро вернутся и будут очень-очень голодны и очень-очень требовательны. Голод застает их так же внезапно, как вчера застал сон, а еще раньше - зубная боль, Чардаш, красотка, гнев, площадка, радость и все-все-все, что мелькает сейчас перед моими закрытыми глазами - мелькает, баюкает, уносит, уво...
...Солнце! - ниоткуда, без объявления войны, бьет в окна и сквозь веки - прямой наводкой толстыми лучами, с бедра, навскидку, с двух рук по-македонски - бьет, бьет, бьет! Неужели..?
- ВЕСНА!!! - вопят за дверью детские голоса.
- ВЕСНА!!! - колотят в дверь детские кулаки.
- ВЕСНА!!! - настаивает солнце.
- ВЕСНА!!! - проворачивается ключ в замке.
- ВЕСНА!!! - скрипит дверная ручка.
- ЗАВТРАК!!! - кричат вошедшие полурослые граждане.
- ВЕСНА!!! - бормочет завтрак с плиты.
Удерживать таких существ в квартире - да еще и весной - себе дороже, и я увожу их в сквер. Парочка активных малолетних деятелей...
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649323
дата надходження 06.03.2016
дата закладки 08.03.2016
Буквы
на дереве и в камне –
словно намёк на поэзию;
состязание, ненависть
и покой –
как формы одиночества.
Намёк –
ох, как это часто бывает –
оказался
сильнее поэзии,
об этом тебе сообщить
сорока спешит,
чёрно-белой кардиограммой
она прыгает по могилам
маленького
пражского кладбища эмигрантов.
Под её лапками
столько миров далёких качают
высохшими головами,
и не поймёшь уже,
соглашаются с птицей
или же наоборот.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648258
дата надходження 01.03.2016
дата закладки 02.03.2016
...и пол-лица упрятав за шарфы,
и утопив глаза в любимый гаджет
и руки в утепленные шурфы,
и ноги в боты погрузив, и даже
по-прежнему шубейку волоча,
которую носил уже с полгода,
ты видишь, как покинула причал
и в рейс ушла февральская погода,
и лед последний тает в рукаве,
пришитом к слободам Левобережья, -
о, Киев мой! - в холмистой голове
твоей опять весенние надежды...
1 марта 2016 года
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648084
дата надходження 01.03.2016
дата закладки 02.03.2016
«Неначе вихор огирі
Виносять нас на шлях...»
(Лі Бо)
Ще місто торкається
Холодними руками бруківки
Моїх втомлених черевиків
Підошви чорної репаної,
Ще місто дихає
Протягами холодних провулків
І холодильників-вулиць вітряних,
Ще хмари сіро-бліді та оливні,
Ще запахи квітів - лише у спогадах,
Лише за склом крамниць квітколож,
Але
Як тільки визирає світило
Крізь діряву ковдру блідого снігонеба
Одразу: я
А може і не я
А може і не тільки я
Відчуваю: весна неминуча.
Як гудки паротягів гарячих,
Як крик гайвороння схвильованого
Чи вереск котів-пройдисвітів
Таки неминуча.
Така шалена і таки буде.
Досить ховати вам
Душі поточені шашіллю
У старі холодильники,
О, шанувальники снігодідів
І непотрібних черствих слів:
Весна неминуча.
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647200
дата надходження 27.02.2016
дата закладки 02.03.2016
А.П.
Наверное, у каждого может быть своя смерть Сталина?
А теперь есть своя и у меня –
Это одноименный этюд
Аркадия Павлюка.
Пятого марта пятьдесят третьего года
Он ещё до обеда
Спустился по тихой улице
В харьковском частном секторе
Между белых и красных домиков,
Поставил на месте умершей на зиму грядки
Этюдник
И через какие-то полчаса
Подарил мне смерть Сталина:
[i]этот мокрый
ещё не раскисший снег
это небо цвета чуть посиневшего мороженого
эти угловатые мазки заборов
эта заснеженно-грязная изба
деревья чьи ветки превращаются в воробышков
и на каждом доме красно-синие флаги
с чубчиками чёрных ленточек
спокойное остужённое дыхание
без траура и злорадства
очередная победа пейзажа
и едва заметная фигурка
у забора
со словами: "смотри, кто это там?"
[/i]
Несмотря на оттепель, за эти полчаса он замёрз.
Собрал этюдник. Зашёл и выпил.
Быстро написал в правом уголке "А.П."
Поставил рисунок у стенки.
Порылся немного
В шкафу среди скелетов подрамников.
Закрыл шкаф.
С крыши дома
Сосулька упала
Кому-то под ноги
В одну из первых
Противных и холодных луж.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646966
дата надходження 26.02.2016
дата закладки 02.03.2016
Под лежащее лежало
Ничего не проникало,
Подлежащее лежало
Без глагола пропадало,
Но потом себе сказало:
- Я лежало, я лежало,
Ни сидело, ни стояло,
Ни скакало, ни летало,
Я лежало, я лежало,
Не сидело, не стояло,
Не скакало, не летало,
Мне сказуемых хоть сколько -
Было, есть и буду только!
Тут глагол ему: - Лежало,
Ты лежало и болтало,
Ты гордилось и спрягало! -
И лежало замолчало
И плотней к земле прижалось -
Так лежало обижалось.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646262
дата надходження 23.02.2016
дата закладки 25.02.2016
Под лежащее лежало
Ничего не проникало,
Подлежащее лежало
Без глагола пропадало,
Но потом себе сказало:
- Я лежало, я лежало,
Ни сидело, ни стояло,
Ни скакало, ни летало,
Я лежало, я лежало,
Не сидело, не стояло,
Не скакало, не летало,
Мне сказуемых хоть сколько -
Было, есть и буду только!
Тут глагол ему: - Лежало,
Ты лежало и болтало,
Ты гордилось и спрягало! -
И лежало замолчало
И плотней к земле прижалось -
Так лежало обижалось.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646262
дата надходження 23.02.2016
дата закладки 25.02.2016
на тусе по средам
между универом и метро "Госпром"
мы с тобой несколько раз подряд
целовались до само
заб
ве
ния
если чужие вещи
называть своими именами –
целовались безо всяких мыслей и намерений
что и спасало от
не
до
разумений
кроме одного:
как-то раз
после долгого чувственного петтинга
я не нашёл в кармане джинсов
5 гривен
долго искал долго злился
и знаешь
был уверен
что
это
ты
прошли года
и кажется
мы с тобой пока что побеждаем
мы стали кем хотели
а ночной клуб
который мы ненавидели –
"XXI век" –
закрылся
и вход в него перекрыли
отряды накаченных
бурь
я
но
в
из соседнего
победного окопа
я довольно салютую тебе
так же как и ты мне
смотрю и думаю что же я лучше
за
помнил:
твои глаза пекуче-космически-синие
или твердющие вишни твоих сосков
или всё-таки
эти 5 гривен
(цвета всех джинсов всех твоих глаз)
которые я
наверно
сам же
и потерял?
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645349
дата надходження 20.02.2016
дата закладки 20.02.2016
У човнику, у човнику
З вітрильцем і стерном
По морю-хвилі чорному
Відплив у мандри гном.
Заради срібла-золота,
Прихованих скарбів
І холодно, і голодно
Той гном усе терпів.
Все море-хвилю виходив,
Здобув лиш свист вітрів,
Посивів, наче віхола,
Як щогла та, змарнів.
І сумно, гірко гномові,
І соромно вертать,
У моря-хвилі гомоні
Вже докори бринять...
А вдома гук над стріхами:
- Хвала, що бог зберіг!
І гном зітхнув зі втіхою:
- Мій скарб, де мій поріг.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644385
дата надходження 16.02.2016
дата закладки 18.02.2016
[i] Станиславу Лему посвящается[/i]
Проснувшись в своём гробу
сделанном в форме наивной ракеты
Станислав Лем увидел как у него на пороге
топчутся разутые звёзды.
От неожиданности у него снова забилось сердце
и полный энергии распахнув крышку
он выскочил в открытый космос -
в строгом загробном костюме
при вежливой бабочке
и с тросточкой очень модного бывшего трупа.
Находясь на поверхности ракеты
Станислав Лем начал на радостях отстукивать степ
своими громкими одетыми по случаю смерти штиблетами
и чувствительно напевать:
Лем: О Вселенная
О Вселенная
После Большого взрыва тебя догоняют
раскрасневшиеся велосипедисты планетных систем.
Расширяясь от меня в разные стороны
ты манишь за собой мой влюбчивый телескоп Хаббла.
Сидя на ветке разросшейся Галактики
я вдыхаю сигаретный дым накуренных туманностей.
О Вселенная - ты супер
Звезды участвуя в подтанцовке
хореографически засуетились вокруг Станислава Лема и негритянскими голосами
запели бэк-вокалистки
из акустического созвездия Лиры:
Звёзды: Как много много много
хорошего всего и очень необычного
находится на наших
небесных телах гимнасток
с обручами орбит вокруг солнечной талии.
Пролетая мимо планеты Солярис
Станислав Лем зачерпнул полную шляпу жидкого ума
и маленький частичный океан в шляпе
запел подводным доктором наук:
Солярис: О Астрофизика
О геометрия пространства-времени
ты любовь моя подверженная фазам приливов и отливов.
Сквозь толстый слой расплывчатых очков
я смотрю на тебя близоруким профессорским зрением.
С тех пор как ты придумал жизнь
в жидком агрегатном состоянии
мои чувства к тебе прыгают
неуравновешенной лягушкой амплитуды.
Мы созданы друг для друга.
О Вселенная - ты просто рыбка.
После этого Станислав Лем
обратно надел свою шляпу потому что океан
вдруг оказался нестабильной девушкой Хари
в неснимаемом вечном ситцевом платье:
Хари: Адью Океан
мне надоело быть умной
писать диссертацию и стирать тебе научные носки.
Я тебя не люблю и мне больше не нужны
твои скучные пятёрки по математике.
Я хочу иметь ноги и танцевать ими
словно мобильная лёгенькая Джинджер.
В это время мимо путешествовал Ион Тихий
в костюме цвета сливочного мороженного.
Он перепрыгнул на хорошо освещённую ракету Лема
с отчётливой твёрдою танцплощадкой и вдвоём
они начали шпарить синхронную голливудскую чечётку
и кружить гнущуюся Хари - девушку их мечты:
Вместе: Мы встретились под люстрою
из миллиарда звёзд. Заезженная пластинка Галактики
крутится вместе с музыкой. Танцуя
мы задуваем именинные свечи торта -
девяносто вспышек сверхновых и наш безвоздушный поцелуй
летит с влюблённой скоростью света.
О Станислав Лем
О Станислав Лем
Ты - вне конкуренции.
Ты - почти что нобелевский лауреат.
Так отплясывая
они постепенно удалялись
по отношению к постороннему наблюдателю.
Находясь уже на приличном расстоянии
гроб-ракета Станислава Лема
с реактивною трубою из джаза в руках
пропела потным голосом трудоголика Луи Армстронга:
Ракета: Мы не удаляемся. Странным образом
мы находимся в разных системах координат
и поэтому наше движение весьма относительное. Оу е-ес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643593
дата надходження 13.02.2016
дата закладки 14.02.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.02.2016
До "Книги Пам"яті" Алли Мегель. "Наш німець".
Пам"яті бабусі та батька.
Чи багато ваші батьки чи інші родичі розповідали вам про війну? Нам, народженим у50-ті, 60-ті роки розповідали, бо тоді ще чимало було людей, що ту війну пам"ятали. Страшним було, голодним дитинство у тих, що пережили окупацію. Це не так просто забути.
Моєму батькові було лише 9 років, коли німці окупували Харків. Дядьків-підлітків, що залишилися у місті, погнали у концтабори працювати на заводах, бо вони вже мали неабияку у той час майстерність у токарній справі. Хто їх тоді видав німцям так і не довідалися. Та й бабка-циганка сама переховувалась, бо вбили б і до табору не доїхала - чимало їх таких лежить у яру в Лісопарку.
Німці ... Життя німці не відміняли. Працювати ніде, а годувати дітей треба. Ще троє малих братів та сестер залишилося у моєї баби. То й пішла "на мєнку", узявши з собою і мого батька, бо лишити боялася - як хто видасть, що мати її циганка.
Ходили місяцями, щоб принести бодай що, міняли мотлох на їжу - мерзлу картоплю, кусені хлібу, якусь крупу,олію - все чим могли поділитися такі ж голодні і голі. Та батько тяжко захворів, казали тиф. Не лишилася з ним - пішла далі, бо вдома ще голодні ротики чекали. Та й до смерті тоді відношення було знівельоване страхом голодноі смерті. Так вона й казала : "Від хвороби легше вмерти, аніж від голоду. Нехай тоді краще вб"ють. Аби не мучитися та не пухнути, як у голодівку..."
Вижив батько - дякувати добрій жінці, що пожаліла малого й не вигнала. Більше нікуди не брала баба - ноги поморозив, слабкий став. Повертаючись додому, ледве дотягла на санчатах, які хтось позичив. То ж залишала його по-тому з дідом-теслею, який у німців знайшов заробіток - робив труни.
А хлопчаки є хлопчаки. Все їм кортить до того, що не можна. То залізуть у комору, то набої вкрадуть. А одного разу підірвали міну у городі, бо хотіли полякати німців. Так потрапили до гестапо. Попоходив дід, поплакав : "Діти ж.." Не пожаліли. Повісили "об"явлєніє", що розстрілюватимуть хлопчаків за порушення окупаційного порядку.
"Поставили всих трьох нас до стіни. Ніхто не плакав, бо вже й не страшно було - байдуже. Кулемет перед нами поставили. А тут тітки набігли, на колінах просили, обіцяли, що шкури поздирають з нас вдома, тільки щоб дітей відпустили. Від того завивання і ми плакати почали. Прийшов офицер німецький і почав умовляти гестапівця відпустити. Довго кричав тому щось. Ми й не вірили вже, що живі зостанемося. Та вмовив. Дід привів додому, зняв ремінь і бив, а потім плакав... А товариш мій ще хотів щось вкрасти і поліз через паркан до комендатури - стрільнули у піхви, коли злазив. Помер у матері на руках."
Щоб не втрапив знову у якусь халепу, дід почав брати батька до майстерні. А німці теж люди: як побачать хлопця з дідом, руками махають, кричать: "Кіндер, ком, ком.." -хтось хліба дасть, шоколад уперше скуштував, бо німці пригостили. А офіцер, що гестапівця вмовив як розстрілювати хотіли, діду часто давав щось для дитини. На батька мого пальцем посвариться і засміється...
Окупація скінчилася - почались інші страхіття. То шукали запроданців, то співчуваючих. Люди сваритися з сусідами боялися - донесуть і заарештують, а тоді ж у табори. Казала баба: "Хто перший до телефону добіжить..."
Історія. Її треба знати. Щоб мати змогу щонайперше собі раду дати і залишатися людиною у будь-яких обставинах, бо чи судять люди чи ні, а божа кара усюди знайде.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270706
дата надходження 17.07.2011
дата закладки 07.02.2016
Когда мне было совсем немного лет, я читал одну замечательную книгу. Точнее, читал и перечитывал – ведь книги, которые мне однажды понравились, навсегда становятся моими спутниками и друзьями. Книга была не моя – бабушкина; поэтому читал я ее в гостях.
Книга та была дважды сказкой: во-первых, по сути, во-вторых, по форме. Простым, понятным, лаконичным языком сказочник поведал волшебные по своей силе и притягательности истории. А художник нарисовал картинки совершенно магического свойства; я бы затруднился сказать, что мне нравилось больше. Скорее всего, одно без другого было бы чем-то неполным.
Прошло много лет, и я вдруг вспомнил эту книгу; но ни автора, ни названия я не знал – все-таки прошло лет 30, не меньше. Бабушка давно умерла, а ее библиотека разошлась по неустановимым уже рукам. Было только смутное подозрение, что книга имела отношение к Венгрии – однако в статьях о венгерской литературе я не нашел ни одного автора или произведения, которые бы заставили меня вспомнить. Еще я помнил картинки – но вот Гугл еще не дошел до такого совершенства, чтобы транслировать ему в поисковую строку изображения из головы, увы.
Еще я припоминал одно имя – так звали героя книги, которую читал мальчик, главное действующее лицо той сказки. Звали героя «Зигфрид Костяной Панцирь». Но и здесь поисковые системы мне ничуть не помогли. Всякого рода костяными панцирями оборудовались исключительно герои компьютерных игр. За деньги )
В поисках прошло года три – однако ни интернет, ни расспросы знакомых и незнакомых людей или сотрудников книжных магазинов не дали никакого результата.
И вот в преддверии этого Нового года я в очередной раз – без особой надежды – «забил» в поиск своего «Зигфрида». И – чудо! Книга нашлась.
Нашлась именно та книга, которую я читал в детстве, - то же оформление, те же магические картинки, которые будоражили мое воображение днем и вторгались в мои сны ночью.
Мне просто очень повезло: книгу после перерыва в несколько десятилетий снова издали, с иллюстрациями того же художника. Удивительного сказочника звали Ференц Мора, он действительно оказался венгром. Картинки нарисовал художник по фамилии Диодоров – судя по всему, гений масштабов Костя Лавро. Называется книга «Волшебная шубейка». Потом еще и фильм обнаружился, снятый по ней, - «Волшебная бекеша» - но о фильме пока ничего не могу сказать, не смотрел еще.
Нет, не радоваться за меня или за книгоиздателей я предлагаю; я предлагаю книгу эту прочесть самим и почитать своим детям и внукам. Это – настоящее волшебство. Иное волшебство, более прагматического характера, позволяет книгу купить – сейчас уже многие онлайн магазины ее продают.
В электронном виде та самая книга с теми самыми иллюстрациями доступна здесь (http://www.rulit.me/…/volshebnaya-shubejka-read-308519-1.ht…). Насладитесь и поделитесь с другими – самое чтение для нынешней праздничной поры. Не пожалеете. С наступающим!
Искренне ваш, я
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632512
дата надходження 30.12.2015
дата закладки 07.02.2016
В воздухе – тел лучистая вязь.
Губами втягиваешь свет,
высасываешь нитки и спирали.
Сверху Пасха как витраж – только ударь,
и разлетишься на цветистые квадраты. Опавшие
краски уже стынут в снегу. И фотоаппараты
неумело фиксируют гармонию тоски.
Рождение яйца – это кульминация печали.
Я нелепо блуждаю между обоими календарями.
Мне ещё снежно, и снег – как экран:
подвижные тени расползаются в пятна; пьянит дурман,
словно узор на писанке. Тогда я тихонько засыпаю
и ловлю руками цветных рыбин. Пою,
уже совсем шёпотом: воскрес высочайший хозяин.
Вибрирует горизонт, словно натянутый смычок.
В воздухе – струнность тел, и свет распадается на спектры,
и снег – уже и не снег, всего лишь белизна рубашек.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641345
дата надходження 05.02.2016
дата закладки 05.02.2016
Первый дом был слишком высоким и тонкостенным, и его повалил ветер.
Второй дом – о, золотая поляна! – был плодом чрезмерной любви, из него мы вышли в разные двери.
Третий дом должен был стоять крепко, как осмоленный бык, но война позвала меня рушить чужое.
Четвёртый дом обещал стать сосудом любви умеренной, но в один вечер я стал в нём лишним.
Пятый дом забрали люди на грузовике и двух мотоциклах.
В шестом доме моими были лишь руки, что его строили.
Седьмой дом приходит ко мне, как недосмотренный сон,
в котором все вы сидите за обеденным столом, а я то и дело выхожу на крыльцо поплакать, и возвращаюсь, умиротворённый.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
------------------------------------------------------------
СІЗІФ
Перший будинок був надто високий і тонкостінний, і його повалив вітер.
Другий будинок – о, золота галявино! – був дитям завеликої любові, і з нього ми вийшли у різні двері.
Третій будинок мав стояти міцно, як смалений бик, але війна покликала мене руйнувати чуже.
Четвертий будинок мав бути посудиною любові помірної, але одного вечора я став зайвим у ньому.
П’ятий будинок забрали люди на вантажівці і двох мотоциклах.
У шостому будинку моїми були лише руки, що його будували.
Сьомий будинок приходить до мене, як недодивлений сон,
у якому за обіднім столом сидите усі ви, а я щоразу виходжу на ґанок поплакати, і повертаюся, вмиротворений.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640556
дата надходження 02.02.2016
дата закладки 03.02.2016
Приміряю на себе час
Так, немов приміряю одяг.
Він пошитий по новій моді.
Шви – без припуску на запас.
Ця тканина – не шовк, не льон,
А якийсь підозрілий синтез.
Як він довго буде носитись?
Чи хоч витримає сезон?
Чом такі сумні кольори?
Розібрали вже веселенькі?
Хочу ніжних для себе й неньки
І яскравих для дітвори.
Я розпитую торгашів
І дивлюся на себе в люстро.
Одяг-час…
Він пасує шустрим.
І не кожній личить душі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640413
дата надходження 01.02.2016
дата закладки 03.02.2016
...Шел я как-то вечером домой от станции метро. Было не то, чтобы поздно, но по зимнему времени года уже стемнело - совсем ночь. Неяркие фонари на толстых проводах низко провисали над бульваром; свет из рекламных боксов растекался по грязному льду и ноздреватому снегу. Все вокруг наполняло шарканье подошв и урчание автомобилей, запрудивших улицы.
Вдруг послышался посторонний, особый звук - как будто что-то натянулось до предела и упруго оборвалось. На улице стало темнее - разом погасли несколько фонарей и рекламных лайтбоксов. Свет отпрянул куда-то вперед и влево и весь оказался теперь на стенах, звездах и крестах Владимирского собора.
А потом появились еще какие-то звуки - сердитые, резкие, как щелчки бича или взрывы маленьких петард. На тротуаре у одного из фонарных столбов извивался и подскакивал толстый черный провод, а на конце его вспыхивали синие и красные звезды, издавая эти самые щелчки и взрывы. Кабель плевался искрами - искры сыпались в грязь и с шипением гасли. Прохожие меняли траекторию, стороной обходя взбесившийся проводник и опасливо поглядывая под ноги. Прыгающий в грязи кабель напоминал рассерженную кобру.
Вот, думаю, происшествие, как бы его... И тут вижу впереди, в сотне примерно метров, помигивают синие огоньки - такие на машинах нашей новой полиции.
Подошел, стучу в окошко, жжжжжж! - опускается мокрое стекло. Девица на пассажирском месте бойко говорит по телефону, бросает мне между слов "чекайте". Водитель чуть наклоняется в мою сторону и кричит: "кажіть!" Сбивчиво объясняю:
- Добрий день... тобто вечір добрий... дріт отам обірвався... метрів сто (машу рукой)... бахкає...
- Добре, прийнято, - отвечает водитель. Стекло - жжжжжжж! - поднимается.
Пооглядывавшись в сторону происшествия (а там по-прежнему - Бах! Бах! шшшшш.... Ба-бах!), сворачиваю на аллею Ботсада и шагаю домой. Отошел я шагов на тридцать, и тут началось.
Где-то в отдалении завыли сирены. Потом - с другой стороны и чуть позже - еще откуда-то, уже ближе. Совсем рядом крякнул ревун, и потом еще трижды, уже много увереннее: прочь! прочь! дорогу!
Тем временем я дошел до пожарной части - а там уже из распахнутых ворот одна за другой, трубя, звеня и воя, окутываясь огнями и дымом, выносились пожарные машины. Промелькнули красные борта, белые шлемы, черные плащи, сжатые губы и упрямые подбородки.
Тьма, висевшая над улицей, отпрянула к домам и под деревья, а потом все исчезло, и в голове моей закружились с детства знакомые и неожиданные слова:
"Гром пошел по небу, а тучи, как птицы, с криком неслись против ветра.
И в сорок рядов встали солдаты, защищая штыками тело барабанщика, который пошатнулся и упал на землю.
Гром пошел по небу, и тучи, как птицы, с криком неслись против ветра. А могучий ветер, тот, что всегда гнул деревья и гнал волны, не мог прорваться
через окно и освежить голову и горло метавшегося в бреду человека. И тогда, как из тумана, кто-то властно командовал: "Принесите льду! (Много-много,
целую большую плавучую льдину!) Распахните окна! (Широко-широко, так чтобы совсем не осталось ни стен, ни душной крыши!) И быстро приготовьте шприц! Теперь спокойней!.."
Гром стих. Тучи стали. И ветер прорвался наконец к задыхавшемуся горлу..."
...Утром оборванный провод обнаружился на прежнем месте. Конец его был аккуратно и надежно закрыт толстой пластиковой трубой с заглушкой. Провод лежал на снегу у столба, неподвижный, мирный и тихий, как сытый удав. Прохожие с деловитым видом торопились мимо, ни на йоту не отклоняясь от избранных траекторий и не обращая внимания на удава. Чуть помешкав, по своим делам заспешил и я.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640320
дата надходження 01.02.2016
дата закладки 03.02.2016
Я на плечи дуба залез,
дуб брыкается, словно конь,
на дыбы встаёт ржущий лес,
лист пикирует на ладонь.
Не доскачет до небес монгол,
не достанет до звезды медведь.
Я запрыгнул дубу на горб,
я на дубе хочу умереть.
Ты не дуйся, мой дуб, на меня,
я по веткам твоим пройдусь,
в листьях Родина для славян.
На тебе повесилась Русь.
На тебе сидит весь народ,
кормит жёлуди грудью своей
и свисает с дерева плод,
и о дерево чешется змей.
Я из дуба увидел тебя,
я на дубе увидел нас всех,
а под дубом последний Адам
обрывает налившийся грех.
Древо прадедов, вот он я,
травы пробуют мою жизнь,
ждёт меня под землёй семья,
корни с венами заплелись.
Ну, а дуб, он ногой на земле,
а другою - стоит в небесах.
Созревает на дереве хлеб,
колосится премудрый злак.
Я забрался на дуб, а там - Бог,
он за пазухой Дуба сидит,
варит пращурам
жирный борщ,
жарит греческий алфавит.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640056
дата надходження 31.01.2016
дата закладки 01.02.2016
«На лисогір’ї
фігура.
Тиха вода...
.................
Ох ви, села заблукані
В нетрях Андалузії-туги!»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Чумацький Шлях - то Небесна ріка
В яку пірнаєш головою вниз
(Чи то вгору - бо там - серед рік Неба
Все так відносно.) Й пливеш -
Молоко зірок миє брудні ноги мої
(Скільки доріг стоптано, потоптано,
Пилюку хмарено - і все ногами,
І все босими - а там молоко,
Там ріка-галактика, там рукави-руки
Течії: несуть-несуть, Господи,
Ти для мене цю ріку без загати
Придумав - плинь, пливи, греби
Мий свою шкіру-панцир
Водою зірок. Як добре ось так -
Без човна, без вітрила, без стерна
І без лоцмана - того, що риба,
Того, що біля акули супутником,
Того, що нахлібник - зі стола пана,
А я пливу. Від того берега,
Де живе смерть стара недоречна
Надто сентиментальна й бридка
(Іноді чи зачасто). Пливу.
Круть мене ця вода - виром вихором.
Пливу - берегів і не треба
Пірнаю у Небесну ріку головою
У безодню виру зірок,
Миє Галактика те,
Що колись називалось «Я».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639717
дата надходження 30.01.2016
дата закладки 01.02.2016
1.
В окне морщит нос старуха
В первый раз его выставила в этом году
Всё пахнет иначе
2. Сладость
Когда-то я нашёл коробку со старыми конфетными фантиками
Тётка собирала их в детстве
Нет уже этих названий нет фабрик где месили шоколад
Какими они были на вкус как пахли эти клубничные и ромовые начинки
Не помню говорит тётка не помню ничего
А если бы и помнила всё равно забыла слова которыми это можно назвать
3. Не-запах
Старый соседский пёс уходит в страну не-запахов
Долго стоит на краю клумбы вертится возвращается
Из ниоткуда в никуда
Из белого пятна кухни в белое пятно кладовой
Белое пятно улицы растягивается за бесцветным кустарником
Пёс ощупывает меня глазами и не узнаёт
Я смотрю ему вслед и вижу: его ноги не касаются земли
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
----------------------------------------------
ЗАПАХИ (уривки)
1.
У вікні стара морщить носа
Вперше вистромила його цього року
Все пахне інакше
2. Солодкість
Колись я знайшов коробку зі старими обгортками від цукерок
Тітка збирала їх у дитинстві
Уже нема тих назв нема фабрик де місили той шоколад
Якими вони були на смак як пахнули ті полуничні і ромові начинки
Не пам’ятаю каже тітка не пам’ятаю нічого
А якби й пам’ятала позабувала слова якими це можна назвати
3. Не-запах
Старий пес сусідів відходить у країну не-запахів
Стоїть подовгу на краю клумби крутиться вертається
З нізвідки в нікуди
З білої плями кухні в білу пляму комори
Біла пляма вулиці розтягається за безбарвним живоплотом
Пес обмацує мене очима не впізнає
Я дивлюся йому вслід і бачу: його лапи не торкаються землі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639729
дата надходження 30.01.2016
дата закладки 01.02.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.01.2016
СЛОВО ПРО МОВУ
Я на струни, як на нитку, нанижу до слова слово.
Встань із попелу, як фенікс, українська моя мово.
Встань із попелу, не щезни, знайди силу, підведися.
Життя колосом воскресши, відродися, відродися.
Відродися, моя мово.
Де та пісня колискова, що я чув іще маленьким?
Хай звучить у серці знову пісні спів моєї неньки:
“Люлі-люлі, люлі, сину, виростай, рости здоровий.
Як покинеш дім родинний, не забудь своєї мови.
Пам’ятай, в житті дороги, коли станеш вибирати,
Хто з цурався свого роду – не проститься тому зрада.
Хто з цурався свого роду, стережись, ударить в спину.
Ні на йоту, як чужому, не йми віри йому сину.
А заслаб в житті-дорозі, оглянись до України.
Як ковток води в пустелі рідне слово. Й на чужині.
Ти відчуєш, як віллється до твоєї крові сила.
То та сила, що в маленстві молоком тебе ростила –
Рідне слово, рідна мова.
Я на струни, як на нитку…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570616
дата надходження 30.03.2015
дата закладки 17.01.2016
Тут викладені приблизні формулювання фраз, за якими можна поставити діагноз *графоман*.
1. Я пишу душею! Мої вірші непрофесійні, але від серця, і не тикайте мене у вашу теорію, я її не знаю і знати не хочу, і не потрібна вона мені.
2. Вірші - вони ж як діти, як можна їх лаяти, різати, видаляти???
3. Сам дурень, на себе подивися, тупий рецензенте!
4. Критики - злі невдахи, які самі писати не вміють, от і мстяться через заздрощі, нудить від них, забембали!
5. Як ви чудово пишете, ви такий прекрасний поет, дивовижно, казково, геніально, божественно, ви ТАЛАНТ!! Заходьте до мене у гості.
6. Відмінна річ - чорний список, у мене там вже три десятки виродків, і все ніяк не заспокояться ...
7. Я регулярно в першій десятці рейтингу, вчіться, салаги, як писати треба.
8. Вам незрозуміло - ваші проблеми, лікуйтесь від слабоумства. Мені особисто все зрозуміло, і тим, хто мені сорок позитивних рецензій написав, - теж. Мені вищі сфери диктують, до яких ви не доросли, співчуваю.
9. Я член СП і п'ять книжок уже видав. Чи вам мене вчити!
10. Я - поет!
© Copyright: Алекс Фо, 2008
Свидетельство о публикации №1812160121
Переклад з російської мови (http://www.stihi.ru/2008/12/16/121)
Згода автора на переклад та публікацію є.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166335
дата надходження 15.01.2010
дата закладки 15.01.2016
Собой заполнить пустоту
И многоточьем сделать точку.
В прыжке осилить высоту,
Найти единую цепочку,
Что свяжет тысячи идей
И смысл вдохнет в рубцы и раны.
Стать человеком средь людей,
Среди титанов стать титаном.
И, покидая Вечный Бой,
Шагнуть за край мирских законов.
Непобежденным пустотой,
А значит – Истиной спасенным.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635834
дата надходження 14.01.2016
дата закладки 15.01.2016
В дверь позвонили,
звонок был долог,
в прихожей пахло ванилью,
мама пекла пирог
и пышные слойки.
Она подошла к двери
и тихо, как всегда
спросила: Кто?
за дверью ответили:
Капитан Иван Беда
Откройте!
Мама посмотрела в глазок,
человек высок,
кажется с усами,
на человеке то ли шинель,
то ли пальто
с виду суров,
как Иван Сусанин
видно с утра обошел
сорок домов.
-Что вам нужно?-
мама спросила резко,
едва не плача
-У меня на руках повестка
для вашего мальчика,
сказал капитан Беда
на манер почтальона Печкина,
-фронту нужна еда,
будьте добры, обеспечьте-ка.-
сурово, как истукан
добавил Беда капитан.
-почему затаились?
долг Родине платежом красен,
я должен вручить повестку,
что не ясно?
- Кажется, прошлой ночью
вы мне приснились-
тихо ответила мама
да, да,
того также звали
капитан Беда!
тоже подкрался к двери тихонько,
только в руках не повестка, а
похоронка.
и шинель на нем была черной,
и лицо было смуглым, словно
копченым,
а еще у него не было глаз
и носа,
и кожа от ожогов розовая,
Вы точно капитан Беда?
Что все это значит?
-Я Беда, фронту нужна еда!
я принес повестку для вашего
мальчика.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635671
дата надходження 14.01.2016
дата закладки 15.01.2016
Кусает губы, подавляя вскрики,
И просит боль: "Неловкость притупи!" -
Не то за несокрытие улики,
Не то за непризнание в любви,
Не то за неспособность силы воли
Сорвать и смять никчемное "не то",
Как колосок на опустевшем поле
Или афишу цирка-шапито,
Или разбить неверное зерцало,
Что обещало верные пути,
И, поманив, немедля исчезало,
Не медля в сердце лезвием войти.
2016
*вольный перевод с украинского http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501762
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635198
дата надходження 12.01.2016
дата закладки 12.01.2016
1
Ти збуди мене в ранішню про́холодь, мамо, –
із зорею, що в краплях роси,
хочу сонце я, сонце побачити рано
і віддалені сині ліси!
І заніс я печалі в темно́ту пустині,
сни кошмарні я кинув у тлін,
щоб пробуджені чути сади у цвітінні
і співзвучний тремкий срібний дзвін.
Щоб залишений богом на тверді небесній,
наче човен у темній воді,
зміг побачити рідні поля я чудесні
на землі моїх славних дідів.
Ти збуди мене в ранішню про́холодь, мамо, –
із зорею, що в краплях роси,
хочу сонце я, сонце побачити рано
і віддалені рідні ліси!
2
Весною хочу бу́ти я в ро́зквіті безмежнім,
і гомінким потоком з ясних перлин і сліз,
і ніжно цілувати левади прибережні,
і мовчки сумувати за білістю беріз.
І озером ще бути – в мені щоб відбивалась
лазурна неосяжність – безхмарні небеса,
і щоб верба до мене увечері схилялась -
і в неї у скорботі розплетена коса.
Потоком хочу бути – і щоб мене жадали
крізь весну і крізь осінь зелені береги,
щоб води мої чисті човни бажань гойдали...
Я хочу бути вічність у вічної жаги!
3
В вікно моє вже сонце стукотить
і день веселий будить тої ж хвилі.
В кімнаті ясне світло мерехтить,
немов метелики літають білі.
Надворі стріли вже давно весну,
і пташки спів підноситься над світом,
а я лежу без радості і сну,
і двері тут нема кому відкрити.
Печальна мамо, мовчки підійди
і поведи мене спокійно, легко,
завітне слово ти мені знайди
і заведи мене кудись далеко –
страждаю я тут з муки і біди,
і можуть мука та журба згубити –
між правдою й брехнею я завжди
хотів би зневажати і любити.
І, може бути, під дошкульний збір
мовчання, криків, глуму й застороги
я ще відчую кожний стрічний зір
і ще незнані виявлю дороги;
а може я стрімкий, забувши сон,
мов бранець, що відпущений з темниці,
ще пересилю мій земний полон
і дожену свою блакитну птицю.
4
Ніч темна лягла непомітно,
мовчать в тишині береги,
йде з заходу свіжість тендітна
і повів вечірній нудьги.
В імлі вечоровій я гину,
край річки спить привид верби,
душа моя – смутку дитина –
страждає в гіркоті журби.
В стражданнях покірно гойдає
вона свій міраж весняний –
бо сонце повільно сідає,
а з ним гасне день осяйний.
5
Час темний, загадковий проходить перед нами
і з вівтаря щоночі пливе жертовний дим,
і повсякчас обоє – із жертвами й гріхами –
страждаєм ми до болю і тонем в болю тім.
І ми постійно разом – самотність і неволя,
услід за нами пишно росте зневіра й страх;
та вже давно молитись я кинув у сваволі
і на богів посипав тяжкі прокляття й прах.
6
Поволі день блідніє і вмирає –
розкинув крила стомлені на шлях;
ніч падає – ніч падає й стихає,
і никне на розложистих полях...
І я дивлюсь на небо, все самотній:
там безмір, тіні, в променях блакить...
взиваю я, а серце у скорботі,
тріпоче серце – вічний бог мовчить...
Скрізь тиша ночі пізньої спадає,
повільно сонні дихають вітри.
Дух гноблений якийсь в мені страждає,
а інший в темноті зове згори...
І цілий світ, і дух мій переповнивсь,
я джерело, що з темних б’є глибин,
задиханий і змучений питаю:
Не я є бог – бог вічний і один?
7
Зірниця напуває безхмарне видноколо
і перлів позолоту розбризкує на схили.
В ранковій прохолоді прокинулося поле,
прокинулося поле і килим потрусило.
Гіллячки обважнілі гойдаються спокійно,
до них пливе весняна мелодія зігріта.
А скільки тут утіхи в промінні чудодійнім,
а скількі в позолоті ірисів синіх цвіту!
І, мамо, до тих квітів веди мене неспинно,
і дай вина ясного із келихів їх синіх;
шукаю я сп’яніння і на полях спочину –
несу я чорну спрагу безводної пустині.
8
Мій сад так ясне сонце й не побачив,
бо сутінок на сушу й воду впав.
І хтось в мені у муках гірко плаче,
і хтось в мені безумно заридав...
А може буть, що також не зігріє
мене й ранкова сяюча зоря,
і всі бажання у мені зотліють,
і квіти всі в душі моїй згорять.
В духо́ті свого спокою я гину,
шукаю, де є свіжість і роса, –
мені співайте про ясні глибини
на чистих неосяжних небесах;
мені співайте про чертоги білі
правічної богині – Красоти,
про пахощі троянд у повній силі,
що зірвані з моєї самоти.
Христо Ясенов
Цикъл «Пробудни песни»
1
Събуди ме в прохладните утрини, майко -
в несъбудени ранни зори:
искам слънцето, слънцето светло да видя
и далечните сини гори!
И понесъл тъгата на тъмни пустини,
превъзмогнал кошмари и сън,
да послушам пробудните цветени градини
и съзвучния сребърен звън.
И забравен от бога на всички небета -
като лодка по тъмни води -
да погледам далечните родни полета
и земята на мойте деди.
Събуди ме в прохладните утрини, майко -
в несъбуден рани зори:
искам слънцето, слънцето светло да видя
и далечните родни гори!
2
Аз искам да съм пролет сред пролетите млади
и ручей бистрошумен от бисер и сълзи -
и кротко да целувам крайбрежните ливади,
и мълком да копнея по белите брези.
И езеро да бъда - та в мен да се оглежда
лазурната безбрежност на ведри небеса,
и привечер върбата над мене да навежда,
натегнала от скърби, разплетена коса.
Аз искам да съм ручей - и мене да жадуват
през пролет и през есен тревите от брега,
и лодки от желания в водите ми да плуват...
Аз искам да съм вечност сред вечната тъга!
3
В прозорците ми слънцето звъни
и веселият ден ме кротко буди.
По стаята се гонят светлини,
като крила от бели пеперуди.
Отдавна жива пролет е навън
и птица пее в ширните простори,
и аз лежа без радост и без сън,
и няма кой вратата да отвори.
Печална майко, мълком приближи
и поведи ме тихичко и леко,
заветната си дума ми кажи
и изпрати ме нейде надалеко -
аз страдам тук и мъка ми тежи -
и в мъката унивам и се губя,
а искал бих - сред правда и лъжи -
безумно да презирам и да любя.
И може би в язвителния хор
от крясъци, затишие и глуми
аз ще изпитам всеки срещнат взор
и ще открия непознати друми;
а може би безумно устремен,
като развързан пленник из тъмница,
ще превъзмогна всеки земен плен
и ще настигна свойта синя птица.
4
Нощ тъмна несетно припада,
замира и глъхне брега
и лъхне от запад прохлада
и вечерна топла тъга.
Аз чезна в мъглите вечерни
край сънните речни върби
и - рожба на горести черни -
душата ми горко скърби.
Тя страда и кротко лелее
миражи на пролетен блен -
че слънцето бавно гаснее,
а с него и белия ден.
5
Загадъчни и тъмни отхождат часовете
и всяка нощ се вие от жертвеници дим -
и винаги двамина - със жертви на ръцете -
ний страдаме до болка и в болка се топим.
И винаги двамина - самотност и неволя -
по стъпките ни никне неверие и страх;
но аз отдавна вече забравих да се моля,
посипал боговете с проклятия и прах.
6
Денят бледнее бавно и умира -
отпущат се натегнали криле;
и пада нощ - и пада - и замира -
и чезне татък в пустото поле...
И пак един, поглеждам към небето:
безбрежие и сенки, и лъчи... -
и питам аз, а тръпне ми сърцето,
сърцето тръпне - вечний бог мълчи...
На късна нощ затишието пада,
повяват бавно сънни ветрове.
И някой дух потиснат в мене страда,
и някой ме из тъмний край зове...
И целий мир се и моя дух прелива:
аз извор съм - и тъмен, и дълбок -
и питам се задъхан и измъчен:
Не съм ли бог, не съм ли вечний бог?
7
Зората напоява безбрежията ведри
и бисерна позлата по склоновете ръси.
В предутринна прохлада полето се разведри,
полето се разведри и губери разтърси.
Спокойно се люлеят натегналите вейки
и пролетна мелодия във трепета им блика.
А колко светла радост по слънчевите грейки,
а колко цветно злато и колко перуника!
И, майко, отведи ме наблизо до цветята
и дай ми светло вино от чашките им сини:
аз търся сънен шемет и леглото на полята,
понесъл черна жажда от пясъчни пустини.
8
Градината ми слъне не дочака,
а падна здрач над суша и вода.
И някой в мен мъчително заплака,
и някой в мен безумно зарида...
А може би, че няма да изгреят
на бяло утро светлите зари -
и в мене всички жажди ще изтлеят,
и в мене всеки цвят ще изгори.
Но в задуха на свойта безметежност
аз търся пак прохлада и роса -
ах, пейте ми за светлата безбрежност
на ведрите бездънни небеса;
ах, пейте ми за белите чертози
на вечната богиня - Красота, -
и за дъха на румените рози,
покъсани из мойта самота.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634414
дата надходження 08.01.2016
дата закладки 12.01.2016
написал несколько стихов
но ни один из них так и не стал
живым существом
ни один не ощутил радости зрения и радости бега
радости кожи и радости
боли
написал несколько стихов
но ни в одном из них не было этого слова
которое оживляет –
я так и не отважился его написать
они приходили
ночью во сне
и в страхе приходили
они требовали они угрожали
но я умею терпеть
кажется я научился терпению
я подожду того времени
когда оно станет уже ненужным
когда форель надумает покинуть
свои подводные пещеры и поплывёт
наверх
когда соль пропитается влагой
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633549
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 07.01.2016
[i]Мороз и солнце; день чудесный![/i]
А. С. Пушкин
Январь.
Мороз.
Снежинок звёзды
искрятся – глаз не оторвёшь.
В зубах
похрустывает воздух,
как будто яблоко
грызёшь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633424
дата надходження 04.01.2016
дата закладки 07.01.2016
1
... І наче колись-то я був
володар казкового царства,
і начебто ворог здобув
престол мій снагою лукавства.
А плити надгробні мовчать
під товщею попелу й лави,
лиш в тихій траві ще звучать
останки минулої слави.
Колись ця країна сумна
була тут притулком надійним,
і ця старовинна стіна
спиняла незлічені війни.
Безжалісні стріли неслись,
і лицарські списи старинні,
а скелі безлюдні колись
були вівтарем для спасіння.
Була там нечувана брань,
і лютість страшна безупинна –
і в день невимовних страждань
упала фортеця старинна.
Престольний палац розваливсь,
і військо хоробре розбите –
і бранцем простим я зробивсь
чужої ворожої свити.
Тому – по незнаній вині –
заручник чужого васальства
я плачу і згадую дні
старого казкового царства.
2
Осінь золота листки роняє,
пурпур обагрив верхівки крон;
небосхил мій смутком заслоняє,
слабне день за днем величний трон.
Дощ дрібненький шемрає за млою –
сон несе у лоно самоти...
Я стомивсь, стомився боротьбою!
Бідна мамо, чуєш мене ти?
Темний вечір стеле темні тіні,
заливає дорогі поля.
Я забув стрімкі пориви нині,
я утратив міць мого крила
і, згубивши шлях до далечіні,
безпритульний в путах самоти
гасну мовчки в сутінній пустині!
Бідна мамо, чуєш мене ти?
Вихор сонні тіпає тополі
і розносить висохлі листи;
стогнуть ледве-ледь гілляки голі,
плаче бідна чайка з висоти,
і, прикривши прірви і юдолі,
бог знімає пута самоти...
Хтось в мені співає, молить долю...
Бідна мамо, чуєш його ти?
3
Всміхається осінь барвиста
крізь сльози, і фарби, і прах,
і вихор тривожний зі свистом
розносить зітхання і страх...
Печальний зникаю в утомі,
мене страшний морок тлумить;
в відкритім вікні мого дому
лиш вечір холодний шумить...
Той вечір холодний говорить,
і плаче – в риданнях увесь...
Закриємо очі у зморі –
страшний наступив нам кінець!
Любіть мене, друзі безцінні, –
так рано мій світ потемнів!
Погасли останні вже тіні
минулих просвітлених днів.
Погасло проміння поволі,
що гріло мій траурний дім,
на серці печуть тавра болю,
залишені крахом страшним.
Бажаю спокійно загинуть
в безкрайній біді без людей –
мене забери, батьківщино,
у землю до рідних грудей!
4
Утомлений сон налягає на ратні дружини
і місяць холодний над яром блищить в тишині.
Чорніють скрізь ратники сонні у травах долини,
неначе забули розгрому загрозливі дні.
Наблизився вечір і стало спокійно і легко!
І небо у шатах зіркових висить навкруги –
я бачу, невсипний, як никнуть далеко, далеко,
казкового рідного краю степи дорогі.
У спогадах свіжих про осінь тужливо-прощальну
тону я невільно, хмільний від печалі й зневір,
і начебто чую старинну легенду печальну
і пісню гайдуцьку старих вічнопам’ятних гір.
І бачу поля я, і скелі стрімкі непривітні,
і ниви квітучі, і вод нестихаючих гнів,
і начебто чую крізь рокіт слова заповітні –
слова заповітні моїх відчайдушних дідів.
5
[i]So will ich liegen und horchen still
Wie eine Schildwach’ im Grabe,
Bis einst ich hoere Kanonengebruell
Und wiehernder Rosse Getrabe.
Неinrich Неine *
[/i]І знову я порину в сон, і знову я в пітьмі погасну,
так гасне після праці день, що знов народжується чистий,
І знову я порину в сон, і знов знайду снагу прекрасну,
Завзятий, гордий і хмільний, завзятий, щедрий, урочистий.
Я буду спати - й не засну...
Коли ж в якийсь погожий день промчиться буря по містах
то я, почувши кінський туп і металевий дзенькіт шпаги,
покину невеселий сон моїх печалей без уваги
і в незліченний легіон, де грізні воїни строями,
услід за ревом мідних труб і героїчними піснями
поставлю ратний табір мій.
Я буду ураган страшний,
що громить смутки і знемоги,
і тріумфуючий, хмільний,
про героїчні перемоги
гімн заспіваю бойовий.
І знову я порину в сон, і знову я в пітьмі погасну,
так гасне після праці день, що знов народжується чистий,
І знову я порину в сон, і знов знайду снагу прекрасну,
Завзятий, гордий і хмільний, завзятий, щедрий, урочистий.
[i]* Тож, прислухаючись в гробу,
Немов сторожа, у мовчанні,
Я хочу чуть гармат стрільбу
І тупіт коней, їх іржання.
Генріх Гейне, Гренадери
[/i]
Христо Ясенов
Цикъл «Приказно царство»
1
...И сякаш отдавна съм бил
владетел на приказно царство -
и някакъв враг е разбил
престола ми с тъмно коварство.
Надгробните плочи мълчат,
посипани с пепел и лава,
но в техните билки личат
останки от минала слава.
И тия безцветни страни
били са свърталища бойни,
и тия старинни стени –
закрила за хиляди войни.
Летели са кобни стрели
и рицарски копия стари –
а тия безлюдни скали
били са прибежни олтари.
Била е нечувана бран
и време на страшна свирепост –
и в някакъв ден предвещан
е паднала старата крепост.
Престолният град е сломен
и храбрата рат е разбита –
и аз съм попаднал във плен
сред чужда и вражеска свита –
затуй – по незнайна съдба –
заложник на чуждо васалство –
аз плача и мълком скърбя
по старото приказно царство.
2
Златна есен златни листи рони,
цветен пурпур багри всеки клон;
дъхат скърби мойте небосклони,
рухва бавно моят царствен трон.
През мъглата дребен дъжд ромони
и навява сънни самоти...
Аз съм морен, морен от погроми!
Бедна майко, чуваш ли ме ти?
Тъмна вечер тъмни сенки стели
и залива родните поля.
Аз забравих устремите смели,
аз отпуснах вихрени крила
и загубил пътища и цели,
безприютен в свойте самоти –
гасна мълком в тъмните предели!
Бедна майко, чуваш ли ме ти?
Вихър свири в сънните тополи
и пилее сухите листа;
стенат плахо клонищата голи,
плаче плаха чайка над света
и – прибулил бездни и юдоли –
бог развява сънни самоти...
Някой в мене пее и се моли...
Бедна майко, чуваш ли го ти?
3
Усмихна се пъстрата есен
сред сълзи и краски, и прах
и вихър, тревожно понесен,
развея въздишки и страх...
Аз чезна печален и морен,
люлеят ме страшни тъми –
зад моя прозорец отворен
студената вечер шуми...
Студената вечер говори –
и плаче – и странно ридай...
Да склопим измъчени взори –
настанал е страшният край!
Любете ме нежно, другари –
тъй рано над мен се стъмни!
Погаснаха сенките стари
на светлите минали дни.
Погасна несетно лъчата
над моя тъй траурен дом,
тежи ми в сърцето печатът
на някакъв страшен разгром.
Аз искам спокойно да гина
сред тия безкрайни беди –
притискай ме, майко-родина,
до своите земни гърди!
4
Сън морен обвея несетно дружините бойни
и пламна изрязан над урвите месец студен.
Чернеят спокойно в тревата задрямали войни,
забравили сякаш разгрома на страшния ден.
Пониса се вечер и тъй е спокойно и леко!
И висне небето, и в звездни премени сияй –
и гледам аз буден как чезнат далеко, далеко
свещените степи на родния приказен край.
И в близкия спомен на тъжно-прощалната есен
потъвам неволно – от горест и скърби пиян, –
и сякаш дочувам – в старинна легенда унесен –
хайдушката песен на стария роден балкан.
И виждам полята, и виждам скалите безцветни –
и цветните ниви – и бистрите речни води –
и сякаш дочувам през ромона думи заветни –
заветните думи на моите храбри деди.
5
[i]So will ich liegen und horchen still
Wie eine Schildwach’ im Grabe,
Bis einst ich hoere Kanonengebruell
Und wiehernder Rosse Getrabe.
Неinrich Неine
[/i]И аз отново ще заспя, и аз отново ще погасна,
тъй както гасне морний ден, за да изгрее чист и ведър,
и аз отново ще заспя, и пак отново ще израсна,
стихиен, шеметен и горд, стихиен, шеметен и щедър.
И аз ще спя, и аз ще бдя...
И ако в някой светъл ден премине буря през града
и чуя тропот на коне и металичен звън на шпаги,
аз ще напусна мрачний сън на свойте горести недраги
и в многобройний легион на стройните сурови войни
наред със медните тръби и страшните напеви бойни
ще вдигна своя боен стан.
И сам ще бъда ураган,
разгромил всички скърби ледни,
и тържествуващ и пиян,
ще пея химните победни
на свойта героична бран.
И аз отново ще заспя, и аз отново ще погасна,
тъй както гасне морний ден, за да изгрее чист и ведър;
и аз отново ще заспя, и пак отново ще израсна
стихиен, шеметен и горд, стихиен, шеметен и щедър
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632864
дата надходження 01.01.2016
дата закладки 07.01.2016
камни умирают
камни умирают
камни умирают
ещё никогда камни так не умирали
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632387
дата надходження 30.12.2015
дата закладки 30.12.2015
Чтобы сократить путь к театру
я свернул в сквер позади больницы
перебрался по шаткому мостику
через ручей
и вошёл с чёрного хода
я нашёл директора за кулисами
он сидел рядом с тряпишным клоуном
и плакал
я принёс вам свою пьесу
бросьте ответил он
театр закрывается
идёт последнее представление
и вы единственный зритель
не пытайтесь уйти
главный вход заколочен
а там где вы прошли
дежурят санитары с собаками
я знаю другой выход
сказал я и проснулся
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181363
дата надходження 02.04.2010
дата закладки 30.12.2015
Джейн, Джейн, длинная жердь!
Утро скрежещет светом уже;
косы вон всклокочены,
словно гребень кочета!
Джейн, Джейн, их причеши,
лестницей вниз поспеши.
Резок, уныл сталактитовый скрип:
балки в дожде, как из света извиты,
отвердевают, напевно скулит
призвук безвестных миров сиротливый,
свет – опустел, он скрипит, но вовек
не затвердеет в глазах этих светлых,
не воплотится в твоей голове
там – только звуки дождя, визги ветра;
свет показал бы (когда бы он смог)
грядки, цветы петушков тонконогих
(ты не ощиплешь, гадая, цветок),
ряд деревянных трещоток убогих;
в кухне должна ты огонь развести
вот красно-белым, всмотрись, засветилось,
словно морковь или репа блестит,
хнычет заря, запевая уныло…
волосы сбиты в куриный хохол
треплет их ветер, предутренний холод
мысли колеблет, как рваный подол,
маслом взбивая в сердечке бездолье.
Джейн, Джейн, длинная жердь!
Утро скрежещет светом уже!
Косы всклокочены, их причеши
Джейн, Джейн, вниз поспеши.
Вольный перевод из Эдит Луизы Ситвелл. Оригинал:
Jane, Jane Tall as a crane,
The morning light creaks down again;
Comb your cockscomb-ragged hair,
Jane, Jane, Come down the stair.
Each dull blunt wooden stalactite
Of rain creaks, hardened by the light,
Sounding like an overtone
From some lonely world unknown.
But the creaking empty light
Will never harden into sight,
Will never penetrate your brain
With overtoncs like the blunt rain,
The light would show
(if it could harden)
Eternities of kitchen garden,
Cockscomb flowers
that none will pluck,
And wooden flowers
that 'gin to cluck.
In the kitchen you must light
Flames as staring, red and white,
As carrots or as turnips, shining
Where the old dawn light lies whining
Cockscomb hair on the cold wind
Hangs limp,
turns the milk's weak mind...
Jane, Jane,
Tall as a crane,
The morning light
creaks down again!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631324
дата надходження 25.12.2015
дата закладки 26.12.2015
общественную баню закрыли после паводка
когда к моему дому приплыл
цинковый тазик
она за кинотеатром библиотекой
и музыкальной школой
если идти от площади
теперь её двери забиты досками
чтобы никто не ходил туда по нужде
как это делали с заброшенным помещением
кинотеатра
который недавно снесли
чтобы построить церковь
теперь её окна тоже забиты досками
чтобы бездомные здесь не жили
как это делали они в музыкальной школе
в том корпусе
куда я когда-то ходил на сольфеджио
и где мне сказали что надо слушать воду
иногда иду и вспоминаю как сюда приходили все
редактор местной газеты
продавец табака от которого пахло
облепихой
учителя физики и черчения
мои папа и дедушка
с того времени не изменилась разве что
спятившая жена священника –
она ходит и раздаёт всем камни
из реки возле леса там где скалы
думает что эти камни умеют разговаривать
не могу примириться что больше
нет общественной бани
никто не докажет что она вообще была
никакие документы ведь бумага горит
а память размокает
никто не докажет
разве что грязь
грязь которую мы так и не смогли смыть
с тех пор как закрыли общественную баню
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631478
дата надходження 26.12.2015
дата закладки 26.12.2015
благодарю страх за возможность бежать
точнее за возможность убегать
такая возможность в последнее время выпадает
редко
уверен в его женском начале –
мужчина не готов к такому вызову
мужчина не готов к вызову
самобичевания и холодного как лезвие
наблюдения за этим мужчина не готов
иногда я стою и не могу пошевелиться
карпы тоже стоят в глубинах
каменными статуями
но их скульптурность текуча
деревья тоже стоят но
на самом деле растут от страха погибнуть
камень тоже боится но очень
медленно
разве что песчанник чуть быстрее
но мой покой – это что-то другое
это как уверенность авраама
но мой покой – это молчание и крик
одновременно словно так должно быть
и сегодня
когда мы наконец знаем правду
я благодарю страх
за возможность преследовать
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631236
дата надходження 25.12.2015
дата закладки 26.12.2015
Знаю, мамо, він вже не подзвонить,
знаю, що в житті таке бува.
Та мені ніхто не заборонить,
сохнуть як у вересні трава.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623707
дата надходження 24.11.2015
дата закладки 24.12.2015
В это холодное утро,
надеясь на пословицу:
кто рано встал-
тому бог дал!
торговец книгами
грузит тележку,
рыбак расстилает на земле
вчерашние газеты
с лицами кандидатов в
депутаты,
и выкладывает на них
скромный уловец:
пару щучек
одного судака
тройку,с ладонь,
подлещиков,
груду еще живых
карасей
вскоре приходит торговка кровянкой и
сигаретами поштучно
потом бабушка в зеленом пальто
(тележку катит внучка)
бабушка стелет на земле картон
через минуту "витрина" наполняется вещами:
старой книгой "Дети-пионеры"
томиком Чернышевского
"Что делать"?
шерстяными носками, платками
коробочкой с мелом
нехитрый бабушкин скарб
завершают советский будильник,
похожий на батискаф
и молитвенник.
Женщина старшего поколения
выставила домашние соления
тридцатилетний мужчина принес балык
супруги из пригородного села
привезли саженцы и семена
вот так оживал стихийный рынок,
на котором торгуют всем подряд
круглый год: в жару, на морозе и даже в ливень
и если с одной его стороны продается крысиный яд,
с другой можно встретить Кафку
за двадцать гривен.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629561
дата надходження 18.12.2015
дата закладки 19.12.2015
Наразі в мережі є те, чого 20 років тому було годі шукати.
Пропоную перелік посилань на корисні словники і кращі монографії у галузі красного письменства.
Додавайте у коментарях своє улюблене.
Отже...
[b]Академічний тлумачний словник української мови у 11 томах[/b], 1970-1980 http://sum.in.ua/
[b]Електронна версія нового Академічного тлумачного словника[/b], у 20 томах, томи 1-6 (далі, мабуть, також буде: http://lcorp.ulif.org.ua/ExplS/
Примітка: оцим http://lcorp.ulif.org.ua/ExplS/ слід користуватися через Майкрософт Експлорер, встановивши Майкрософт Сільверлайт. Через Гугл Хром та інші оглядачі працювати відмовляється, рішучо і беззаперечно.
[b]Український лінгвістичний портал. Словники України on-line[/b] (словозміна, наголоси, синоніми, антоніми, фразеологія) https://lcorp.ulif.org.ua/dictua/
[b]Етимологічний словник української мови у 7 томах[/b], 1982-2012, http://litopys.org.ua/djvu/etymolog_slovnyk.htm
[b]Словопедія[/b] - збірка словників української мови http://slovopedia.org.ua/
[b]Секрети української мови[/b], Святослав Караванський http://chtyvo.org.ua/authors/Karavanskyy_Sviatoslav/Sekrety_ukrainskoi_movy/
[b]Charlton T. Lewis, Charles Short, A Latin Dictionary[/b]
A Latin Dictionary. Founded on Andrews' edition of Freund's Latin dictionary. revised, enlarged, and in great part rewritten by. Charlton T. Lewis, Ph.D. and. Charles Short, LL.D. Oxford. Clarendon Press. 1879.
http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%3a1999.04.0059
[b]Большой латинско-русский словарь[/b] (по материалам словаря И.Х. Дворецкого) http://linguaeterna.com/vocabula/
Збірка праць [b]Юрія Лотмана[/b] - http://www.ruthenia.ru/lotman/index.html
Тут знайдете: Лекции по структуральной поэтике // Ю. М. Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. М., 1994. С. 11–246.
Структура художественного текста // Лотман Ю. М. Об искусстве. СПб., 1998. С. 14–288.
Анализ поэтического текста: Структура стиха // Лотман Ю. М. О поэтах и поэзии. СПб., 1996. С. 18–252.
Колекція праць [b]Юрія Лотмана[/b], в тому числі:
Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста. Структура стиха (1972)
Лотман Ю.М. В школе поэтического слова. Пушкин, Лермонтов, Гоголь
Лотман Ю.М. О поэтах и поэзии (1996)
Лотман Ю.М. О русской литературе. статьи и исследования (1958-1993)
Лотман Ю.М. Сборник работ (Язык. Семиотика. Культура) (1994)
Лотман Ю.М. Структура художественного текста
Ю.М. Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. Сборник работ (Язык. Семиотика. Культура) (1994)
Лотман Ю.М. Избранные статьи. Том 1. Статьи по семиотике и типологии культуры
Лотман Ю.М. Избранные статьи. Том 2. Статьи по истории русской литературы XVIII — первой половины XIX века
Лотман Ю.М. Избранные статьи. Том 3. Статьи по истории русской литературы. Теория и семиотика других искусств. Механизмы культуры. Мелкие заметки
http://www.ex.ua/85506365
[b]Ю.М. Лотман[/b]. Беседы о русской культуре (аудиокнига)
https://archive.org/details/020404KartochnayaIgra
[b]М. Горький.[/b] Письма начинающим литераторам (раньше тут не было рекламы, но жизнь, увы, не стоит на месте; но подождите 20 секунд, и вас ожидает весьма занимательное и полезное чтение. Кроме всего прочего, это очень смешно) http://www.maximgorkiy.narod.ru/STATY/pnl.htm
[b]Ігор Качуровський[/b]. Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки http://chtyvo.org.ua/authors/Kachurovskyi_Ihor/Promenysti_sylvety_lektsii_dopovidi_statti_esei_rozvidky/
[b]Ігор Качуровський[/b]. Строфіка. Фоніка. Нарис компаративної метрики
СТРОФІКА http://www.ex.ua/14411741
ФОНІКА http://www.ex.ua/14411564 або http://1576.ua/books/3442
НАРИС КОМП. МЕТРИКИ http://www.ex.ua/14411362 або http://1576.ua/books/3441
[b]В. Пропп[/b]. Исторические корни волшебной сказки http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Linguist/Propp_2/index.php
[b]Стивен Кинг[/b]. Как писать книги http://danshorin.com/liter/king1.html
[b]И.М. Тронский[/b]. История античной литературы. - М.: Учпедгиз, 1946 http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm
[b]Дионисий Галикарнасский[/b]. О соединении слов http://www.ancientrome.ru/antlitr/dionysios/dion02-f.htm
[b]Лев Успенский[/b]. Слово о словах. http://speakrus.ru/uspens/
[b]А.П. Коваль[/b]. Слово про слова. - Київ, Радянська школа, 1986. http://www.ex.ua/14319379
[b]Дэвид Гордон[/b]. Терапевтические метафоры http://www.lib.ru/NLP/gordon.txt
[b]Ролан Барт[/b]. Миф сегодня. В книге: Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М.: Издательская группа "Прогресс", "Универс", 1994. Сс. 72-130. http://www.lib.ru/CULTURE/BART/barthes.txt
[b]Иосиф Бродский[/b]. Возвращение (видео) https://www.youtube.com/watch?v=KwPrfr8PriE
[b]Сирил Конноли[/b], цитаты о литературе и литературном творчестве: http://citaty.socratify.net/siril-konnoli
[b]Сергій Осока[/b]. 10 заповідей щирого графомана, або Шлях у глухий кут http://maysterni.com/publication.php?id=60953
[b]Критерії сучасної графоманії (суб'єктивний топ-5)[/b] http://chytatsky.blogspot.com/2016/04/5.html
[b]Поэтический словарь Квятковского[/b], 1966: http://feb-web.ru/feb/kps/kps-abc/
[b]15 советов Астрид Линдгрен женщинам-писателям[/b] http://www.gazeta.ru/lifestyle/style/2014/03/a_5966577.shtml
[b]Інститут світової літератури імені О.М. Горького[/b], скарбниця видань: http://imli.ru/
[b]Блог професора Пономарева[/b] http://www.bbc.co.uk/blogs/ukrainian/ponomariv/2442
[b]Фундаментальная электронная библиотека "Русская литература и фольклор" (ФЭБ)[/b] http://feb-web.ru/
[b]Йо-хо-хо і пляшчина рому![/b] - мега-колекція словників, довідників і підручників. Звісно, від благородних піратів! - http://www.ex.ua/1182394
[b]Константин Паустовский. Золотая роза[/b] - http://lib.ru/PROZA/PAUSTOWSKIJ/roza.txt
Лінгвістичний портал [b]www.mova.info[/b]
Український правопис [b]www.http://pravopys.kiev.ua/[/b]
[b]Клайв Стейплз Льюис. Три способа писать для детей[/b] http://www.skazochniki.ru/3_ways_to_write.html
[b]Студенческое научное общество[/b] - потрясающая коллекция античной литературы и литературы об античности http://www.sno.pro1.ru/lib/index.htm
[b]БИБЛИОТЕКА АНТИЧНОЙ ЛИТЕРАТУРЫ[/b] - качайте скорее, а то... http://www.ex.ua/96043962
[b]БИБЛИОТЕКА АНТИЧНОЙ ЛИТЕРАТУРЫ[/b] - https://new.vk.com/gerodotova_biblioteka
[b]НЕЗАВИСИМЫЕ ПРОЕКТЫ НА «РУТЕНИИ»[/b] http://www.ruthenia.ru/projects/
[b]Публикации А. Чудакова[/b] - выдающегося специалиста по творчеству Чехова http://magazines.russ.ru/authors/c/chudakov
[b]Зара Григорьевна Минц[/b]: публикации выдающегося литературоведа http://www.ruthenia.ru/mints/papers/index.html
[b]Пиши стихи правильно[/b] http://pishi-stihi.ru/
[b]Нора Галь. Слово живое и мертвое[/b] - аудиокнига - https://audioknigi.club/gal-nora-slovo-zhivoe-i-mertvoe
[b]Юрий Никитин. Как стать писателем[/b] http://aldebaran.ru/author/nikitin_yuriyi/kniga_kak_stat_pisatelem/
[b]Словник фразеологізмів[b][/b][/b] http://svitslova.com/idioms-dictionary/
[b]Офіційний сайт української мови[b][/b][/b] https://ukrainskamova.com
[b]Російсько-український словник сталих виразів[b][/b][/b]. І. О. Вирган, М. М. Пилинська. 1959 р. на https://r2u.org.ua
Владимир Набоков. Лекции по русской литературе - аудиокнига http://asbook.co/abooks/russlit/4313-lekcii-po-russkoy-literature-vladimir-nabokov.html
далі буде...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628299
дата надходження 13.12.2015
дата закладки 14.12.2015
Де б я не опинився -
я йду, ніби шукаючи
перехрестя, де
ущелину імені цифри перерізає
вкрита теплим пилом вуличка Лузан,
я не бачу
обличчя істот, які
мерехтять довкола, я
не бачу, не бачу лиця
свойого в ілюмінаторі дзеркала.
Мій крок
вільний і лункий,
ніби в порожньому світі не залишилось
місця, куди варто було б дійти.
Мою долю носить
хвилями,
над якими
жодної чайки,
тут ще пахне водоростями,
але над чорними пісками
від Манхеттен-Біч до Ворот Моря
жодної чайки,
і тільки
скелети башт блищать
краплиною крові на гостряку...
І в туманах,
що з'юрмились, ніби Лотів гарем,
мені
підсліпуватому
перестарку
глухому од
WQXR WMXB WYNY WPLJ
мені назустріч
випливає з туману
шхуна "Колумб" з обірваними вітрилами,
і любов моя, Люда,
стоїть за штурвалом,
пшеничне волосся її рве вітер,
очі її сині від
вуглекислоти
і я кричу
з печери хворого мозку,
наче слабка розумом Ассоль, яка
дожила до ста років,
бо "Секрет" потонув,
так і не допливши до неї.
======
- Лузани - містечко в "Шхуні".
- Манхеттен-Біч, Ворота Моря (інакше Seagate) - назви районів.
- WQXR WMXB WYNY WPLJ - назви місцевих радіостанцій. Перша - класична музика, друга(альтернативний рок 102.7) і третя (101.1 golden oldies) нині вже здохли, четверта - сучасна попса (тоді 103.5), "найкращі пісні в ефірі".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625899
дата надходження 03.12.2015
дата закладки 04.12.2015
* * *
Снег в ноябре –
прелюдия к зиме.
Подёнками
снежинки гибнут в луже…
Последний лист
без сил летит к земле –
прикрыть её
от неизбежной
стужи.
* * *
Хрустят
под ногами
осколки лазури.
Снежком
припорошена сплошь
тишина.
В ноябрьском лесу,
как на старой гравюре,
отчётливо
каждая ветка
видна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622588
дата надходження 20.11.2015
дата закладки 21.11.2015
Хтось, мабуть, розгнівив патлату хвищу.
Обличчям припадає до вікна.
І тарабанить пальцями, і свище –
Згодилась би й сорочка гамівна…
А може, десь біда? І сива хвища –
Єдиний свідок. SOS передає?
Вслухаюсь. До вікна підходжу ближче.
А раптом в цьому здогаді щось є?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622261
дата надходження 19.11.2015
дата закладки 21.11.2015
Я ломал деревьям руки и плечи,
деревья были, конечно,
против, но кто в младые годы
спрашивает мнение у сырой Природы -
не я, это точно.
Понимание, что ты тоже часть Природы
пришло гораздо позже,
когда деревья, которые ты искалечил,
давно отошли в мир иной,
за исключением тех огромных широких дубов,
которые выдержали с честью
испытания каникулами моего детства.
Поломайте дереву кости,
возьмите одну из них - ветку,
обчистите её от ненужных листьев;
если ветка достаточно ровная
и длинная - вот тебе и копьё.
Я делал из дерева копья,
короткие мечи задиристых древних римлян,
а также свистящие мусульманские сабли,
которыми сносил головы
вечно недовольному хозарскому племени бурьянов.
Рогатки из хитрой
редкостной косточки клёна
пользовались особым успехом.
Деревья были рабами,
они много страдали во время
моего детского рабовладельческого строя,
но никто из них так и не поднял
восстание Спартака - даже дубы
угрюмо молчали, пока используя их арсенал,
я строил империи
и разрушал халифаты.
Восстание деревьев так и не случилось,
рабовладельческий строй сменил феодальный,
я повзрослел, стал скрытным подростком;
дубы облегчённо вздохнули
со сменой формы правленья
и общественного уклада.
Я слушал их шелест, как слушают лорда
в парламенте Англии; любой афинянин
непременно пустил бы слезу при виде
древесной моей демократии.
Я виноват перед вами, деревья,
простите меня за искалеченные судьбы,
за переломанные кости, за вырванные с мясом руки,
за мой мальчишеский милитаризм,
за дикую любовь к истории.
Я постарел,
пошёл лучистыми
урановыми морщинами,
мои империи рассохлись и рассыпались,
травою заросли места моих побоищ многолюдных,
но до сих пор в моём парламенте
пожизненного одиночества, презрев все истязания,
со мною разговаривают клён и дуб.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622258
дата надходження 19.11.2015
дата закладки 21.11.2015
Дощ монотонний –
П’яничка в фуфаєчці –
Знову чіпляється до перехожих.
Мимрить своє щось,
Набридливо кається.
Просить подати копійку,
Хто може.
Дибає далі.
Тремтить.
Розсипається.
І вже розтрушеного не зібрати.
Ноги чужі ніби.
Сперся на палицю.
Думка малює
Похмілля як свято.
Дому нема в нього.
Мусить бродяжити.
Це як довічне прокляття.
Чи звичка?
Дощ затяжний,
Шарудливий,
Небажаний
Переминається, наче п’яничка.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621521
дата надходження 16.11.2015
дата закладки 17.11.2015
[i]В.Т. - із вдячністю[/i]
Пришел Ноябрь в холодном и сыром,
Сорвал листву, гудя в ветвях уныло,
И вдруг Береза в желтом - с Ноябрем
Сквозь дождь и листопад заговорила:
- Тебя ждала, и ты пришел, любимый,
И обнял так, как видела во сне,
Давно когда-то, верно, по весне,
Но я ждала, ждала неутомимо,
И ты пришел, мой суженый, любимый!
- Занятный сон. Но вот такого слова
Не ожидал услышать; мне твоя
Понятна и приятна речь, но я -
Ноябрь, с ветвей срывающий покровы,
С березовых, дубовых и кленовых,
Несущий ветром тучи воронья!
- Не может быть, мой ласковый, любимый,
Мне сердце утверждает - вопреки
Стальному цвету неба и реки -
Что я теперь твоим теплом хранима,
И мне тепло, мой суженый, любимый!
- Смешное сердце. Право, мне забавно,
Давно я в эти прихожу края,
Такого не встречал. Польщен. Но я -
Ноябрь, лихой зимы предвестник явный,
Ее слуга и разоритель главный
Всего пустого летнего вранья!
- Не обманись, мой суженый, любимый,
Моя душа твердит: пришла пора
Моей любви, кудрявится кора,
На ней так откровенны топонимы,
Читай меня, мой суженый, любимый!
- Я не венец тебе принес, а саван,
Ты спутала законы бытия,
Наивная Береза... Но ведь я -
Ноябрь! Я лето загоняю в гавань,
Кладу конец всем играм и забавам,
Характер мой - сверхпрочного литья!...
И долго длился этот диалог
Березы с Ноябрем холоднопалым,
Пока зима Березы нежный сок
Не превратила в льдистые кристаллы
Стоит, мертва; Березу не спасла
Ее любовь; Ноябрь, печалясь мало,
Холодный мастер осень-ремесла
Лишь уронил: "О чем она болтала?"
И в снег, и в дождь, как языки костра,
Березы мертвой листья трепетали -
Как ни старались зимние ветра,
С ветвей ее листву не оборвали
И на пригорке встретила весну
В наряде желтом, сохраненном в зиму,
Береза, вдруг поверившая сну
Весеннему о суженом-любимом.
И лето отшумело и прошло,
Опять Ноябрь пришел, суля морозы,
И люди, вновь искавшие тепло,
Сожгли сухую мертвую Березу.
...Но кто бы знал, присев у очага,
Что там горит за раскаленной дверцей,
Дрова ли, угли тронет кочерга
Или Березы любящее сердце?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621723
дата надходження 17.11.2015
дата закладки 17.11.2015
***
Ця ніч таємна наді мною знов мовчить
під зоряним плащем. І тихо
останній вогник над труною догорить
вже скоро... Мертві, спати, спати...
Примирення і спокій – змученим, для вас
весь спокій... Цвіркуни вас присипляють
і місячне проміння гладить у цей час –
примирення і спокій...
***
Коли вечірній смерк земля із небом в’яже
і тіні всі збираються на ніч,
коли безмежна тишина усюди ляже
і наче смерть крилом шугає увсебіч –
тоді неясний страх на серце налягає...
О, мов останній раз земля свій подих має, –
лиш я жива одна – з собою віч-на-віч...
***
Мов білий саван тихо сніг лягає.
Земля вже спить. Там під імли крилом,
як привиди горбаті і похмурі,
схились верби зжуреним чолом.
Земля ще спить і в сні натхненно бачить
весну веселу, сонце з висоти,
і відчуває вже життя тремтливе,
готове в її грудях прорости.
Коли ж весна весела та настане?
Спить серце. Там, де ніч імлу кладе,
схилились верби – привиди печальні,
і тихо сніг іде... іде... іде...
***
Я до сьогодні мрію все шукала,
вже змучилась від довгої путі!
В дорозі мені душу зграбували
і сон прогнали вдаль у сум’ятті...
Тепер стою сама я, безутішна,
на перепутті, а навколо – шир,
безкрайній простір і безмежна тиша...
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Нощта – тайнствена, сребриста нощ над мен
под звезден плащ мълчи. И тихо
последно пламъче над близкий гроб студен
догаря... Мъртви, спете, спете...
Покой и примирение – измъчени, за вас
покой... Приспиват ви щурците
и лунните лъчи ви галят в тоя час –
покой и примирение...
***
Кога вечерен здрач земя и небо слее
и сенките се сбират за нощта,
когато тишината вредом се разлее
и сякаш с криле надвесила смъртта –
тогаз невнятен страх сърцето ми обзема...
О, гаче сетен път земята дъх поема
и жива само аз оставам във света...
***
Като саван снегът се тихо стели.
Земята спи. Далече там в мъгла
кат призраци прегърбени и мрачни
стоят върби с наведени чела.
Тя спи и в сън прехласната бленува
засмяна пролет, слънце кат преди –
и сеща вече тръпки от живота,
готов да бликне в нейните гърди.
Кога засмяна пролет пак ще дойде?
Сърцето спи. Там, в сивите мъгли,
стоят върби кат призраци печални.
И тихичко снегът вали... вали...
***
И търсих си до днешен ден мечтата,
от дълъг път измъчена съм веч!
По пътя ми ограбиха душата
и съня ми пропъдиха далеч...
Сега стоя самичка, безнадеждна,
на кръстопът, а около – простор,
безкрай простор и тишина безбрежна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621102
дата надходження 14.11.2015
дата закладки 16.11.2015
* * *
Поздняя осень.
Даже муху не греет
низкое солнце.
* * *
Поздняя осень.
Среди убранных грядок
пугало мокнет.
* * *
Поздняя осень.
Краски реки холоднее,
Чем цвет остывшего неба.
* * *
Поздняя осень.
Мерный ропот дождя тревожит
Мёртвые листья в дубраве.
* * *
Поздняя осень.
Раздувает угли заката
Вечер, пытаясь согреться.
______________________
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620728
дата надходження 13.11.2015
дата закладки 14.11.2015
Пік величі святкує нині осінь
По-крезівськи багата і красива.
Завмерла в королівській гордій позі,
Немовби перед фотооб’єктивом.
Їй хочеться, щоб кожен її бачив,
Щоб кожен мав такий портрет на пам’ять,
Бо врода, статки – вітряні.
А значить,
Скарби на плечах можуть стати рам’ям.
До того ж, мулить думка неприємна:
Всі знають, як те золото нажито –
Не нею. Ні.
Вона лиш – спадкоємниця,
А справдішні творці – весна і літо.
Тож хоч недовго хай блищать розкоші,
А потім осінь задум розсекретить –
Вона роздасть усі шалені гроші
Без ліку.
До останньої монети.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619875
дата надходження 10.11.2015
дата закладки 12.11.2015
наш город полный кавалер кленовых звезд,
в петлицах ромбы от березы и осины,
околышек рябин, и цвета лососины
обшлаги верб сжимают крепко руку-мост
а по мосту скользит в шинели серой дождь,
он рядовой, понятно, старшему по званью
честь отдает, стуча в зонты прохожим ранним,
цепляясь рукавом за телебашню-гвоздь
и город - ярок, величав, как славный дож, -
дождю кивает и подманивает стеком,
и тот спешит, насквозь пронзаем человеком,
роняя на реку волнение и дрожь
и город, полный кавалер кленовых звезд,
идет степенно и роняет постепенно
наград осенних и отличий груз неценный,
и дождь ноябрьский прячет в воду их - под мост
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619867
дата надходження 10.11.2015
дата закладки 10.11.2015
[b]СТАТЬЯ О БЕЖЕНЦАХ. [/b]
Подвиг жителя Донбасса Максима Лобаня, спасшего от мучительной смерти в овраге неизвестного дедушку из неназванного поселка Кемеровской области, всколыхнул широкую общественность России, заставив местных посмотреть на беженцев Русского мира совсем другими глазами, - как, впрочем, и было задумано авторами трогательного репортажа прославленного канала LifeNews.
До сих пор отношение к донецким переселенцам из ватников, выбравших свободу, в России было двойственное, если не сказать хуже. С одной стороны, вроде, свои люди, любят забухать, особенно на халяву, поговорить по душам за Русский мир и православие, восхвалить Путина-заступника и придуманный им русский язык, повтор парада на Красной площади посмотреть по телевизору со слезами на глазах.
С другой - кроме как бухать и требовать добавки у соседского русского Ивана, которому самому мало, причем уже с утра, среднестатистические беженцы-ватники ни за что браться не спешат, и даже как-то не верится в то, что еще каких-то полгода назад эти свободолюбивые люди с натруженными, мозолистыми лицами кормили всю Украину, которая, в свою очередь, нагло их грабила, а потом шла танцевать на полонину дикие танцы и колоться наркотиками на Майдан.
Между тем, переселенцев, конечно, можно понять: они-то думали, что их повезут жить в лучшие крымские здравницы — на первое время, конечно, пока матушка-Россия не построит для своих вновь обретенных детей элитные поселки на побережье ЮБК и не запустит игорную зону, где преданные идеям Гоблина-Путина уроженцы Донбасса будут работать успешными сутенерами, крупье и заведующими залами игровых автоматов. Некоторые ватники, из самых амбициозных, были, правда, согласны только на Москву, потому что пришло время хватать Машку за ляжку и быка за рога, раз уж великий Путин проявил к ним такую доброту и заботу, — как ни крути, такой шанс раз в жизни представляется, - но в личных беседах признавались, что в Питер, в общем-то, тоже можно, если уж другого выхода не будет.
В итоге и первые, и вторые, согласно официальному постановлению правительства РФ, очутились в Сибири и на Дальнем Востоке с голым задом на морозе, как говорят в Енакиево, а гуманитарка, за которую ватники, снег почуя, немедленно принялись драться так, как никогда не дрались за родину, быстро иссякла. Конечно, Путину-то откуда знать, что злые бояре поступили с его донецкими любимцами, как немецко-фашистские захватчики во вторую мировую, угонявшие население захваченных территорий в германское рабство; Путин-то наверняка уверен, что беженцы, спасенные им от злодейской хунты, сейчас как сыр в масле катаются и славят его во веки веков, аминь, - но от этого ж не легче!
Россия — страна неограниченных возможностей, хочешь морошку собирай, а хочешь — лапти плети, все дороги открыты перед ватником, правда, жрать нечего, а для того, чтобы элитные горняки Донбасса получили работу по специальности, никто шахту для них копать не собирается, хотя, казалось бы, а как же иначе. Они уже и Путину жалобы писали, и с местными ругались: мол, чего вы нас сюда привезли, если не кормите, - а когда местные отвечали, что самим мало, обижались в полной уверенности, что их тут все дурят, скрывая высокий уровень жизни преуспевающей российской глубинки, о котором донецкие люди знают из сериалов все до мелочей.
В общем, когда до изнуренного хохляцкой властью беженца вдруг дошло, что богатый русский Иван живет еще хуже, чем сам беженец жил там, откуда сбежал за лучшей долей и длинным русским рублем, случился разрыв шаблона, плавно переросший во взаимную неприязнь местных и понаехавших. Сибирь не резиновая, морошки на всех не хватит, тем более что у донецких оказались аппетиты, которые по меркам русского Ивана удовлетворению вообще не подлежат, - а между тем, на самом деле переселенцы и так вели себя гораздо скромнее, чем им свойственно в Украине, сдерживаясь буквально из последних сил...
Дело шло к масштабному побоищу — то ли к восстанию хохлов, то ли к хохляцким погромам под самогон и гармонь сибирскую, то ли к тому и другому сразу, но тут пришел беженец Максим Лобань и совершил такой подвиг богатырский, что все волнения на Дальнем Востоке и в Сибири сразу успокоились.
А случилось вот что. В одном неизвестном поселке в Кемеровской области жил дедушка, чье имя канал LifeNews тоже не называет, потому что кому оно надо. Пенсия у него была, разумеется, гигантская, как и у всех в России, поэтому самогонку из желудей и карбида, которой торговала соседка Матрена, смолоду копившая таким образом на велосипед, дедушка позволить себе мог, а с закуской дела обстояли так себе — балалайкой занюхает да и ладно. Но поесть иногда, по правде сказать, тоже хотелось. И вот однажды жахнул дедушка как следует, да и пошел в дикий лес ягоды собирать — морошку, как водится.
Как назло, вместо морошки попадались одни грибы, и набил ими дедушка полное ведро, прежде чем ему окончательно вставило, и он упал в овраг, потеряв сознание, но не забывая собирать при этом наконец-то подвернувшиеся под руку ягоды, уточняет LifeNews. Мимо проходили многочисленные прохожие (в русском диком лесу, как известно, всегда полно народу), однако никто не спешил спасать упившегося в зюзю дедушку, а какой-то находчивый Иван даже спер у него ведро с грибами.
Казалось, ничто уже не поможет несчастному пенсионеру, но тут в поселок приехал донецкий беженец Максим Лобань, который тоже отправился в дикий лес проверить урожай морошки и по счастливой случайности увидел валяющееся в овраге тело. Не теряя ни секунды, Максим бросился к бездыханному старику, чтобы пошарить у него в карманах, но тут дедушка открыл глаза, и храбрый переселенец не смог его оставить, позвонил на известный каждому беженцу телефон 112 и повел пенсионера-везунчика навстречу спасателям...
Героя чествовали всем поселком, весть о его беспримерном подвиге мигом облетела сначала Кемеровскую область, а потом и всю Россию, самоотверженный беженец был награжден редкой медалью «За веру и добро» и правом на беспроцентную ипотеку, и даже сам Аман Тулеев стал с ним на ты.
Казалось бы, что тут такого — увидеть лежащего в овраге дедушку и позвать на помощь, — но это лишь на первый взгляд. Да, какой-нибудь фашиствующий укроп, может, и не поймет, в чем тут, собственно, заключается подвиг, но настоящий русский человек всегда готов по-достоинству оценить поступок, на который в России способны считанные единицы, и то приезжие.
А то, что LifeNews не назвал населенный пункт, в котором нынче скрывается герой замечательного сюжета, так это очень правильно. Мало ли, вычислят парня озорные русские люди, да и пустят ему в квартиру ипотечную красного петуха — не со зла или там, допустим, зависти, а просто так, чтоб не больно-то задавался.
© Василий Рыбников [23.09.2014]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526626
дата надходження 29.09.2014
дата закладки 07.11.2015
Немов великий чорний птах
Укрила хмара зорний шлях;
Та свіжість не знайшла природа,
Не впала в полі прохолода.
В повітрі млявість після спеки,
Тривожна душна ніч тече...
Ось звів повіки хтось далекий –
Вогненний блиск мигнув з очей.
Гулким врочисто-грізним сміхом
Загуркотів перун нараз,
Й луна відповіла з утіхи,
Що чує громовий наказ...
І змовкло все, все занімило,
Притихла ніч і жде несміло...
Ша! Хтось застукотів об дах,
Немов в безсиллі чорний птах.
Уладзімір Жылка
Нібы вялізны чорны птах
Нібы вялізны чорны птах,
Заслала хмара зорны шлях;
Ды не пасвежала прырода,
Не пала ў полі прахалода.
Ў паветры мляўка пасля спекі,
І душна, і трывожна ноч…
Вось хтось магутны ўзняў павекі —
І свет мільгнуў агніста з воч.
Ўрачыста-грозным, гулкім смехам
Загрукатаў пярун ў адказ,
І загукала згодна рэха,
Грымотны зразумеўшы сказ…
І змоўкла ўсё, на час знямела,
Прыціхла ноч і жджэ нясмела…
Ша! хтось застукацеў аб дах,
Нібы ў бяссіллі чорны птах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618220
дата надходження 03.11.2015
дата закладки 04.11.2015
В темниці день збіг,
і ніч в темноті.
В путі – без доріг,
і Крез в бідноті.
Шукав я значне
у душах, в серцях,
і душить мене
не мудрість, а страх...
Життя – це кошмар
страшніший щорік.
У ньому лиш чар –
придушений крик...
Димитър Бояджиев
Сподавен вик
Тъмница – денят,
провала – нощта.
Сред пътя без път,
и Крез – в нищета.
Аз много души
прозрях и разбрах –
и днес ме души
не мъдрост, а страх...
Животът – кошмар
нелеп и велик.
Еднички му чар –
сподавений вик...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617407
дата надходження 31.10.2015
дата закладки 02.11.2015
«Ті, кого важко забути...»
(Ісікава Такубоку)
Ліхтар та осінь –
Ось все, що лишилося в темряві:
Листя-вітрила корабля буття:
Такі ж жовті,
Як сторінки наших літописів,
Шматує шалений вітер –
Холодний як одкровення,
Як крижані скалки
Моїх непотрібних спогадів
(Нікому)
(Листя липи).
Цей острівець неспокою
Чи то кавалок істини
(Пливу крізь пітьму),
Туди – де холодно.
Все, що лишилось мені:
Тільки
Ліхтар і осінь –
Пляма світла жовтого
Серед пітьми
І тіні тих, кого важко забути...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616298
дата надходження 26.10.2015
дата закладки 27.10.2015
Так багато в очах остогидлої втоми і смутку...
За собою біжу по проспекту... (напевно... дарма).
Прозаїчні узори карбують замерзлі маршрутки...
Заблукала у прерії міста, мов давній сармат.
Зачудовані пари, куди ж ви, куди - на червоне?!
Таж попереду щастя, і мрії, і зустрічей тьма!
Розмальовують чорними перами небо ворони,
У небесну лагуну злетіти хотіла б сама!
Закликає всіх вивіска в стіни старої кав'ярні,
Не одного сонька у ній кавовий дух розбудив.
Я у мурах камінних шукаю любові намарно:
Тут немає тебе - головного з невизнаних див!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614699
дата надходження 20.10.2015
дата закладки 25.10.2015
Утонувшие
в подземных озёрах,
в подоплёках,
в неопределённых праздниках,
голые,
как растревоженные ульи,
мы видим солнце
по дороге к трамваю
с восьми до полдевятого утра,
и находим следы крупных зверей
в наших комнатах
по вечерам.
Билетёры,
химики, эльфы -
мы ищем защиты
от электричества
в утешительных соитиях,
в тенистых садах
пищеварения.
Мы похожи
на уравнения без неизвестных,
на звёзды без глаз,
на скомканную одежду
строителей неба.
(Из цикла "Известняк")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519923
дата надходження 27.08.2014
дата закладки 25.10.2015
«Хто здатний піднятись на Небо,
Мандрувати серед туманів,
Крутитися в безмежності,
Забувши про все живе?»
(Чжуан Цзи)
У місті з назвою Марнота,
Що загородилось важкими мурами
Від світу річок і рисових полів,
В якому галасу більше ніж людей,
На яке давно зазіхали
Голодні войовничі царства:
Якщо не Цінь, то Чу, якщо не Чу, то Ци,
Якщо не Сун, то Цзінь –
Бо всім бракувало металу,
Підданих і землі, податків і рису.
І в цьому місті на циновці потріпаній
З гарячим чайником роздумів
Та чотирма горнятками мудрості
Зустрілися чотири мовчальника:
Офірник, Тягарник, Орач та Блукалець.
І насолоджуючись ароматом чаю
(Довго перед тим розмовляючи мовчки),
Милуючись горнятками
Та кожним жестом учасника
Ритуалу – чайної церемонії,
Вони сказали один одному:
- Ми потоваришували б
З тим, хто здатний
Вважати небуття головою,
Життя хребтом, а смерть хвостом,
Бо існування й загибель
Складають одне єдине.
І після тої розмови
(Чи той чайної церемонії)
Вони стали друзями
У місті галасливому й докучливому,
Що зветься словом Марнота.
І якось захворів Блукалець,
Захворів та став з усіма прощатися,
Бо довершилось життя його.
І прийшов навістити його Орач
І почувши родичів голосіння
Гукнув їм нетямущим:
- Геть звідси!
Не заважайте й не докучайте
Тому, хто перетворюється! –
І над помираючим нахилившись,
Запитав його – Блукальця:
- Яке воно величне – речей перетворення!
Яке воно досконале – те,
Що творить речі!
У що ж ти тепер перевтілишся?
Куди помандруєш, Блукальцю?
Чи перетворишся ти в печінку щурячу?
Чи в лапку комахи?
На це відповів Блукалець:
- Куди б не звеліли йти
Сину людському батько й мати –
На Схід чи на Захід, На Північ чи Південь,
Він лише наказ виконує.
А дві першооснови Інь та Ян –
Вони більші для людини, ніж батько й матір.
Якщо вони приведуть до мене Смерть,
А я тікатиму, то непослухом виявлюсь.
Бо нескінченна матерія
Дарувала мені тіло,
Витратила життя моє в праці,
Подарувала мені відпочинок в старості,
Заспокоїла мене в смерті.
Те, що зробило хорошим життя моє,
Те, зробило хорошою і смерть мою.
Якщо нині Великий Коваль
Почне метал переплавляти,
А метал закричить:
«Хочу стати мечем Мо Се!»
То Великий Коваль вирішить,
Що то поганий метал.
Якщо нині той, хто був у формі людини,
Стане кричати, що знову
Я хочу бути людиною,
То Оте, Що Творить Речі
Вирішить, що це погана людина.
Якщо Земля і Небо
Великий плавильний казан,
А перетворення – Великий Коваль,
То чи не байдуже, куди мандрувати?
Завершив і засинаю спокійно,
А потім спокійно прокинусь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604560
дата надходження 06.09.2015
дата закладки 13.09.2015
На срібну ставу гладінь спадають,
Золотом сяють, і міддю сяють,
Летять тривожно як мари тьмаві,
Як серць розбитих шматки криваві.
Сердець кривавих рештки в замети
Вітер складає на очерети,
Наче сльозини, наче кров цвіту,
Мов поцілунки із того світу.
Тож линуть... линуть – коли ж на хвилі
Заграють світла персні безсилі,
То в тому світлі горять повільно
Як хороводи гостей могильних,
І в темну ставу гладінь спадають,
Золотом сяють, і кров’ю сяють...
Kazimiera Zawistowska
Spadłe liście
Na srebrne stawu zwierciadło lecą
I świecą złotem, i miedzią świecą,
I lecą trwożne jak błędne duchy,
Jak serc porwanych krwawe okruchy.
Wiatrem rzucone serc krwawych strzępy
Między pobrzeżne szuwarów kępy,
Jakby łzy lecą, jakby krew kwiatów,
Jak pocałunki słane z zaświatów.
Więc lecą... lecą - a gdy na fali
Pierścien się mglistych świateł rozpali,
To się w tej smętnej płonią jasności
Niby korowód cmentarnych gości,
I w mętne stawu zwierciadło lecą,
I świecą złotem, i jak krew świecą...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604459
дата надходження 05.09.2015
дата закладки 13.09.2015
Из простейших простейшая в детстве игра
Привлекала азартом, гнала по сусекам,
Мы пронзительным "дыр" (или "дын"?) - "дыр-дыра"!
Извлекали на свет из дыры человека.
Мы взрослели, седели, другие дела
Возбуждали азарт и служили успеху,
Но потом незаметно опять начала
Нас преследовать эта шальная утеха.
"Дыр-дыра... дыр-дыра..." - оставалась дыра,
За столом нашим в тесном кружке недостача,
Высыхали, немея, в квадрате двора
Чьи-то окна пустые, как слезы собачьи.
И по кругу, по кругу, по кругу она
Все ходила, искала и нежно шептала:
"Дыр-дыра... дыр-дыра..." - и опять у окна
И на зеркале черная тень повисала.
И вплетая себя в потемневшие дни -
Перелет, недолет, холостая тревога -
То и дело мелькнут и погаснут огни
Экипажа на службе у Господа Бога.
Поневоле убежище смотришь себе,
Ведь нашла уже многих - гнушаться ль тобою?
"Дыр-дыра" притаилась во всякой судьбе
И за всякой следит головой, головою.
Тянет к свету, надежнее свет темноты,
Когда "дыр" приготовил такой-то водящий! -
В арсенале ее жестяные цветы,
Две лопаты, автобус и узенький ящик.
Вот сидеть бы с друзьями у тела костра,
Слушать ночь и в ней звуки любые, любые,
Лишь не этот один: "дыр-дыра... дыр-дыра...",
За которым идут только точки немые.
Или, может, иначе? Вскочить налегке,
Прокричать в темноту: "Я тут нынче за дыра!"
И бродить, от живых навсегда вдалеке,
Оставляя следов оборонных пунктиры?
Только страшно во тьме одному без огня,
Да и случай, гляди-ка, сведет с "дыр-дырою",
И кто первым свой "дыр!" прокричит - непоня...
Впрочем, нет. Перепутал с другою игрою.
Не спеши, "дыр-дыра", не гони, погоди.
Что там? Дерево, сын и уютный домишко?
Чуть подальше ходи, чуть подольше води,
Дай еще подкопить мне на тощей сберкнижке!
А еще - ты не знаешь? - на поле зарыл
Я на счастье монету как символ зарока.
Черт с ним, счастьем! - Друг другу прошамкаем "дыл"
На исходе у самого долгого срока?
Согласилась как будто... Сухая кора
Занимается с легкой искристою песней,
И глядит через пламя дыра "дыр-дыра",
И роняет сквозь зубы, что торг - неуместен.
Ну и ладно, подруга, не будем о том,
Где, когда, для чего и в каковской манере.
Хоть одно мне скажи: после... будет "потом"?
Улыбнулась она: воздается по вере!
Из простейших простейшая эта игра
Лишена разночтений, как слово "аптека",
И неслышное "дыр" (или "дын"?) - "дыр-дыра"
Прозвучит и уложит в дыру человека.
Но и в ней есть азарт; не счастливый исход
Или после мучений - в эмали нирвана,
А всего лишь одно: необъявленный счет
До последней черты ее тайного плана.
Призабудешь о том и возлюбишь шесток,
На котором висеть над одним неизвестным,
"Дыр-дыра... дыр-дыра..." - это просто сверчок
Под окном затянул полуночную песню.
2015
*Возглас "дыр-дыра" при игре в прятки или жмурки
имеет региональные особенности:
где-то кричат "дын-дыра", где-то "дыл-дыра",
где-то "дыр-дыра". Подробности доступны в Сети.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605035
дата надходження 07.09.2015
дата закладки 12.09.2015
Петька сидел на лавке во дворе и скучал. Делать ему было совершенно нечего: все прочие малолетние жители двора разъехались – кто на дачу, кто на море, кто к бабушке. Летние каникулы вступили в свои права, и тому, кто остался в городе, ничего теперь не полагалось, кроме жары и скуки.
Петька проследил взглядом за голубем, который спланировал с крыши к мусорным бакам, и решил сходить в соседний двор. Там проживал Витька; не друг он был Петьке и не приятель, так, сосед-знакомый. Петька с Витькой не водился, потому что Витька был на год или два старше, да еще и по-хитрому смышлен. Обязательно что-нибудь такое придумает, от чего простодушному Петьке выходили одни неприятности. Но на безрыбье и рак рыба! – и Петька поднялся на третий этаж и постучал в двери Витькиной квартиры.
Дверь отворилась, Витька выглянул, быстро сказал Петьке:
- Занят! Выходи через час, такую штуку покажу! Изобретение века! – и захлопнул дверь.
Петька мигом забыл обо всех прежних Витькиных проделках – шутка ли, изобретение! Петьке никогда в голову не приходили никакие изобретения, а вот истории об изобретателях он читать любил, и изобретателям всегда завидовал. Это же так непросто! – придумать и изготовить что-то такое, чего раньше не было, однако потом оказалось, что без этого – никак. Обычную скрепку – и ту кто-то должен был выдумать. Правда, скрепка служила плохим примером: тот, кто ее изобрел, ни славы, ни богатства не заработал, и вообще – умер в нищете и забвении. Зато вот Эдисон в забвении и нищете не умер.
И сжигаемый любопытством и терзаемый предвкушением Петька отправился во двор – ждать Витьку.
Часа через два из подъезда вышел Витька. Петька привскочил с лавки и чуть не закричал «ты же говорил через час?!», однако Витькино поведение заставило его замолчать и вообще очень удивило. Витька шел неуверенным, каким-то лунатическим шагом; при этом он держал в руке маленькую черную коробочку. От коробочки тянулся белый витой провод к наушникам на Витькиной голове.
Витька сделал несколько шагов, остановился и закрыл глаза. Постояв так немного, он осторожно повернулся к Петьке всем телом, медленно поднял руку и сказал странным голосом:
- Петька… Подойди чуть ближе… Только медленно иди.
Петька подчинился, во все глаза глядя на Витьку и черную коробочку в его руке. Витька предостерегающе выставил ладонь:
- Стой! Сделай еще шаг… Еще… Стой! Слышу!
Петька, который теперь стоял к Витьке довольно близко, спросил шепотом:
- Что слышишь?
Витька открыл, наконец, глаза и с довольным видом ответил:
- Это – мое изобретение. Я только что его испытал. Читает мысли. Вот это я и слышу – твои мысли, Петька!
Петька недоверчиво посмотрел на коробочку и наушники и спросил Витьку:
- А что я сейчас думаю?
Витька послушал чего-то в своих наушниках и ответил:
- Ты мне не веришь… А вот теперь ты, Петька, думаешь, как бы себе такую штуку раздобыть.
Петька обмер: именно эти мысли пронеслись у него в голове. Но как?! Возможно ли это?
А Витька, хитро усмехаясь, тронул Петьку за плечо и сказал:
- Не дрейфь. Я буду новый прибор строить, мощнее, а то через этот мысли плохо слышно и помех много. А этот – хочешь, продам?
И Витька назвал цену - сумма была для человека восьми лет от роду просто баснословной. Петька даже не стал спрашивать у Витьки, что за мысли теперь носились в его голове, уж так ему стало горько. Он повернулся и зашагал домой – гулять ему больше совсем не хотелось.
По пути домой в голове у Петьки шевелились разные мысли, одна другой мрачнее, - хорошо, что Витька со своим прибором их не слышал. Думал Петька о том, что вот кому-то выпадает удача делать изобретения и открытия, а кому-то достается совсем жалкий удел – только завидовать, и даже купить они себе ничего стоящего не могут. О таких людях потом никто не вспоминает, и в книжках о них не пишут, и в школе не рассказывают. Жизнь у них серая и неинтересная. Им ни в чем и никогда не везет. Даже во время летних каникул они безвылазно сидят в городе и завидуют своим счастливым товарищам, которые плещутся в морях, речках, озерах и прочих водоемах…
Пока Петька добрался до своей квартиры, его мрачные мысли приобрели криминальный оттенок. Испытывая одновременно и страстное желание приобрести чудесный прибор, и острый стыд, Петька размышлял о том, что исчезновение одной купюры из шкатулки, в которой мама держала деньги на хозяйственные расходы, заметным станет не сразу. Пожалуй, даже совсем не скоро станет заметным – а тем временем Петька с помощью волшебной коробочки раздобудет еще и не такие деньги. Как именно он их раздобудет, Петька даже не предполагал: это наверняка несложное дело можно будет обдумать потом, толку ли ломать голову сейчас, если коробочки все равно нет?
В квартире стояла тишина, только как будто на кухне раздавались равномерные удары – это, наверное, вода капала из неплотно закрытого крана. Петька, словно бы даже не принимая никаких решений и совсем не думая, пошел прямо к маминой шкатулке. Когда он проходил мимо высокого, до потолка зеркала, он кратко глянул в него и не узнал себя: в желто-сером стекле отразился какой-то перепуганный, взъерошенный мальчик, с чужими глазами и перекошенным ртом. Гулкие удары капель, доносившиеся с кухни, участились, вот странно… Петька сделал шаг к зеркалу, половица пронзительно скрипнула под его ногой, и тогда он сорвался с места, подбежал к шкатулке и схватил ее со стола.
Петька раскрыл шкатулку и потащил из нее верхнюю купюру. Где-то за спиной снова высоко скрипнула половица, Петька вздрогнул и уронил на шкатулку на пол. Шкатулка раскрылась, и деньги вывалились из нее, образовав на дощатом полу разноцветный веер. Петька обернулся – никого. Тишина, страшная, мертвая тишина, только капли на кухне… да нет, это вовсе не капли, и не на кухне, это в голове тяжко и быстро стучит…
Петька опустился на колени рядом со шкатулкой и взял из веера какую-то купюру. Он даже не видел, какую именно, потому что перед глазами его плыли цветные пятна и круги. Зажав купюру в кулаке, Петька опрометью кинулся во двор.
Сделка была совершена моментально. Витька ушел домой, а Петька нахлобучил на голову наушники и принялся искать подходящий объект для экспериментов. Однако двор был по-прежнему пуст; тогда Петька подкрался поближе к кошке, дремавшей на подоконнике квартиры первого этажа, направил на нее коробочку и замер, прислушиваясь.
Кошка насторожилась, повела ухом и раскрыла один глаз. Петька сосредоточился и даже зажмурился, вслушиваясь, однако в наушниках он услышал только тихое шипение и далекое потрескивание – наверное, те самые помехи, о которых говорил Витька. Петька на секунду засомневался в достоинствах прибора, однако потом он раскрыл глаза и заглянул в зеленый кошачий глаз – там было пусто, совершенно пусто. «У животных нет мыслей!» - озарила Петькину голову догадка. Посмотрев снисходительно на кошку, которая с тревожным видом спрыгнула с подоконника и укрылась в подвале, Петька отправился в ближайший сквер – попытать своего исследовательского счастья там.
Сквер был маленький и неухоженный. Из пяти скамеек три были сломаны, цветочные куртины превратились под летним солнцем в неопрятные гербарии. Посреди сквера на маленьком постаменте стоял поясной памятник какому-то мыслителю. Мыслитель, видимо, происходил с Востока, потому что голову его украшала чалма; род занятий мыслителя выдавала толстая книга, которую мыслитель бережно обнимал. Однако обычно на его чалме, плечах и книге дремали голуби, поэтому мыслитель больше смахивал на ученого-орнитолога или завзятого голубятника.
Петька застал в сквере только одного человека – сегодня, как и всякий другой день, на одной из уцелевших скамеек сидел смешной старик и читал газету. Петьке он казался смешным, потому что у старика был огромный круглый живот, который висел так низко, что казалось, будто старик вовсе не имел никакого живота, а просто прикрывал своей свободной рубашкой напольный глобус, установленный между его ног. А еще у старика была обширная пятнистая лысина, вокруг которой дыбом стоял венчик седых волос. Петька подобрался поближе к старику, вытянул руку с черной коробочкой и прислушался. Сначала он услышал тихое шипение, потом – треск помех, потом вдруг среди помех и шипения ясно и чисто прозвучало одно слово – «маяк». Услышав это слово, Петька чуть не подпрыгнул на месте, однако после этого «маяка» из наушников исчезли и помехи, и шипение. Теперь в них стояла полная тишина – точно такая же, как в квартире, когда Петька взял деньги из маминой шкатулки…
Воспоминание об этих деньгах нахлынуло на Петьку вдруг и унесло все мысли о коробочке, которая, конечно же, оказалась очередной Витькиной проделкой. Это же Петька взял… не взял, а ук… нет. Он не мог даже мысленно произнести слово «украл», как будто некто строгий и даже безжалостный, с настоящим прибором для чтения мыслей, тотчас бы эту мысль услышал, схватил бы Петьку за плечо твердыми пальцами и привлек бы к какой-то страшной ответственности. Петькины глаза налились слезами, в носу защипало, рука с бесполезной коробочкой бессильно повисла, второй рукой он стянул с головы мертвые наушники, а потом зарыдал – сразу и в голос.
Старик, который отложил свою газету и с интересом наблюдал за Петькой, заговорил:
- Чего ты плачешь, малыш? – голос его оказался сочным и глубоким, и Петька моментально проникся к старику доверием и начал сбивчиво повествовать о своем несчастье. Давясь слезами и судорожно всхлипывая, Петька вывалил все и сразу: и неудавшиеся каникулы, и подлого Витьку с его изобретением, и мамины деньги, и еще много всяких несправедливостей мира, которые сейчас ни с того, ни с сего вспомнились Петьке.
Старик выслушал, обхватил пухлыми руками свой обширный живот, поулыбался и сказал:
- Да уж, история, нечего сказать. Ты, конечно, хорош! Сам-то понимаешь, что сделал? Дал себя Витьке обмануть, это как минимум. А деньги – это как? Дела, брат! Дела! – и старик покрутил своей лысой головой, отчего седой венчик волос пришел в движение и засиял на солнце. Петька присел рядом со стариком на скамейку, втянул голову в плечи и вздохнул. Понимал он теперь решительно все, кроме одного: как вернуть краденые деньги.
Старик легонько ткнул Петьку пальцем в плечо и сказал:
- А Витька-то – изобретатель! Только он твои мысли без прибора прочитал, смотри, какой смышленый, просто гений. Верно он все понял: сначала человек, конечно же, не верит в прибор для чтения мыслей, потому что так не бывает, а когда ему подтверждают: вот, ты не веришь! – загорается желанием такую коробочку и себе приобрести… А зачем она тебе, мальчик?
Петька, угнетенный таким простым разоблачением Витькиного фокуса с «чтением мыслей» даже больше, чем кражей, пожал плечами. И в самом деле, зачем? Да это ладно, с деньгами бы разобраться…
- Не знаешь? И я не знаю: ведь только вот эти две мысли и можно «прочитать» таким прибором, уважаемый! – сказал старик, а потом хлопнул в ладоши и скомандовал:
- Ну-ка, встать! Видишь аптеку на углу? Ступай туда живо, спроси Марьванну. Запомнил? Только не Людмилу Павловну, а Марьванну. Повтори! – Петька повторил.
- Скажи Марьванне, что Ивану Петровичу халат нужен, срочно. Ступай! – и Петька побежал в аптеку.
В аптеке тощая Людмила Павловна выслушала Петьку с самым недоверчивым видом, но когда он упомянул Ивана Петровича, мгновенно позвала Марьванну. Полная Марьванна, у которой под халатом, похоже, прятался такой же напольный глобус, как и у старика из сквера, выслушала Петьку, кивнула и вынесла ему из комнаты за белой дверью с табличкой «Провизорская» белоснежный, пахнущий свежестью сверток.
В сквере старик развернул сверток, оказавшийся халатом, облачился в него, спрятал в карман коробочку и наушники и приказал Петьке:
- Веди! Где там твой изобретатель Витька? – и они отправились к Витьке.
У подъезда старик взъерошил седые волосы и водрузил на нос массивные очки с толстыми стеклами, которые чрезвычайно увеличили его и без того большие глаза. От этого старик сразу стал похож на доброго и чуть сумасшедшего ученого, проводящего все время среди пробирок, реторт и микроскопов. И так они поднялись к Витькиной квартире и постучали в дверь.
Витька опешил, увидав на пороге старика в белом халате. А тот, воспользовавшись Витькиным замешательством, ступил через порог, увлекая за собой и Петьку, и прикрыл за ними дверь. Потом старик извлек из кармана черную коробочку и наушники и внушительно произнес:
- Добрый день, коллега. Ваше изобретение произвело на меня чрезвычайное впечатление. Столь смелое и яркое достижение, в столь юном возрасте – это, признаться… признаться…. Эээ, позвольте пожать вашу руку, мой юный друг! Впечатлен! – и старик схватил Витькину руку своими обеими пухлыми руками в точках пигментных пятен и веснушек и потряс ее.
- Вот только одна загвоздка с вашим прибором, коллега. Он вышел из строя, не работает больше. Я не берусь починить. Не могу утверждать, что это не по силам вам, но… Да вот проверим! – и старик натянул на голову наушники, послушал немного и сказал, разведя руками:
- Ничего не слышу!
Витька уже пришел в себя после неожиданного вторжения и попытался выкрутиться:
- Коллега, вы, наверное, настройку сбили… Я вам сейчас покажу… - и он протянул руку, в которую старик тут же вложил коробочку и наушники. Витька с умным видом надел на голову наушники, повертел в руках коробочку, закрыл глаза, помолчал, а потом сказал:
- Слышу! Вы… вы, коллега, мне не верите...
- Ничего подобного! – воскликнул старик, прижав руки к груди в самом искреннем порыве. – Я верю, безоговорочно верю. И мой юный друг тоже. А что я думаю теперь?
Витька начал лепетать что-то, однако всякая новая «прочитанная» им мысль тут же отвергалась и стариком, и осмелевшим Петькой.
- Вот что я вам скажу, молодой человек, - сказал старик, резким жестом остановив терзания Витьки, который уже окончательно заврался и теперь молол чепуху, только чтобы не молчать. – Вот что. Вы беретесь починить прибор, а пока чините – денежки побудут у моего юного друга. Когда вы прибор почините, обменяетесь: вам деньги, мальчику – прибор. И еще я ничего не расскажу вашим родителям и вашим учителям… А также вашим коллегам-ученым, - добавил старик с самым торжественным видом.
Обмен был совершен моментально. Старик, сняв халат, отправился обратно в сквер, а Петька умчался домой – нужно было еще разобраться со шкатулкой, пока мама не пришла. Ведь ее мысли о шкатулке он мог бы прочитать без всякого прибора и даже прямо сейчас - запросто!
Только одно теперь беспокоило Петьку: как бы мама сама обо всем не узнала, ведь она и без прибора как-то умела угадывать Петькины мысли, и скрыть от нее что-то было непросто… А потом он еще подумал, что Витька мог бы выставить его на всеобщее посмешище, и хорошего было в этом мало, даже совсем ничего. Хотя, может, и не станет выставлять, ведь и сам Витька стал жертвой фокуса – только теперь в исполнении старика. Да и кому Петьку выставлять на посмешище? – разъехались все, нет никого в городе. Пока ребята вернутся, эта история, может, и позабудется…
А потом пришла мама, и Петька, чтобы заглушить свои мысли, принялся громко рассказывать какие-то невероятные истории из жизни Теслы, Эдисона, Форда и Маркони. Петька молол языком без умолку, а мама слушала, удивлялась, всплескивала руками и недоверчиво поднимала брови, приговаривая «ну надо же!»
А еще она поглядывала на Петьку и думала, что он в очередной раз попал в какую-то сомнительную историю, но смог из нее благополучно выпутаться, и теперь за этим представлением скрывает стыд и досаду. И сердце ее наполнилось любовью и нежностью, и она привлекла сына к себе, и он, наконец, замолчал, уткнувшись лицом в мамино плечо. Петька понял, что мама снова обо всем как-то догадалась, но простила его и любит по-прежнему. И все грустные мысли разом оставили Петькину голову, а на душе у него стало тихо и светло.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604166
дата надходження 04.09.2015
дата закладки 06.09.2015
«Зранку блукав я
Схилами гір Цзи Ге...»
(Бо Цзюй І)
Я шукав Дао
З важким автоматом на плечі,
У сутінках солдатського намету,
Серед запашного звіробійного степу
Я шукав Дао
Там, де пахло бензином і соляркою,
Серед сутінків гіркого диму,
Серед хащів іржавого металу,
І серед снігів холодних
І серед спекотних згарищ
Я шукав Дао
Серед мертвих тіл,
Серед сталевих потвор,
Серед зранених людей і дерев –
Я шукав Дао
На дні забутих озер,
Куди досі пірнають жаби
І волохаті байдужі бобри,
У темряві біля вогню
І серед степової тирси –
Я шукав Дао
Коли світ божеволів,
Коли навіть Сонце
Дивилось на людей з жахом,
Коли навіть місять зазирав з сумом
У душу кожного сновиди
Я шукав Дао...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603563
дата надходження 01.09.2015
дата закладки 02.09.2015
Гроза плечем гойднула і пішла.
Услід їй ліс сердито забалакав:
«За віщо знов сварилась, облила?!»
Мокрющий, обтрусився, як собака.
Зелену шерсть підставив під вітрець.
Щоб сохла. І продовжував бурчати:
«А ніби ж залицялась…
Хай їй грець!..
Такі вони і є, оці дівчата…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603451
дата надходження 01.09.2015
дата закладки 02.09.2015
Все четко, разумно и сухо
Устроено кем-то на свете:
В мужчине – незыблемость духа,
Душевная хрупкость – в поэте.
И нужно быть выше вершины,
Чтоб в узел связать то и это:
Поэту остаться мужчиной,
Мужчине остаться поэтом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603356
дата надходження 31.08.2015
дата закладки 02.09.2015
Не плач... Не треба, ти ж бо знаєш,
Я не люблю жіночих сліз.
Не вгвинчуй в серце, я благаю,
Печалі й смутку саморіз...
Так, знаю... Знаю... Добре знаю-
" В нас не війна, у нас АТО..."
Й не відповім на запитАння
Твої німі: " Крім тебе... Хто?!?!",
" Чом не сусід?! Чи ти - найгірший?",
" За що?! Скажи мені, за що?!?!"
" Чом не комусь замінить ліжко
Настил з неструганих дощОк?"
А що казати??? Що сусіди
Давно вже в Польщі чи в Москві?
Чи й просто... УзялИсь хворіти...
А я... Що я скажу тобі???
... Ні... Не найгірший, не найліпший.
Звичайний: дім, сім'я, донька...
Усе це, кажеш, важливІше???
Та так.... Родина - не АК*...
Не зміг би я інакше, люба...
Бо, як не я, то й справді, ХТО???
Комусь чиїсь ловити губи
Комусь - у берцях у АТО...
Там все не так... Усе інакше.
Там " сірі зони"... "Лугандон"..
Там всю інфу " зливає" Раші
З генштабу " штопаний г...ндон".
Там п'ють горілку, а не " К'янті",
Там " п'Ятки"** смалять, не кальян.
Там не ведуть багаті франти
Своїх " підстИлок" в ресторан.
Там кров і бруд, стріляють " Гради",
Там контрабанда й шоколад...
А на проспекті у " Донбабве"
Йде з полоненими парад...
Усе це правда... Й, навіть, гірше...
Там сморід крОві та лайна...
Пробач... Не зможу стати іншим,
Бо Батьківщина, бач, одна...
Одна...її не вибирають...
Банальність... Пафос... Я такий...
Це - щось,що в гени закладають
Діди та прадіди... Й батьки...
Не плач... Не треба... Ти ж бо знаєш,
Я не люблю жіночих сліз...
Не вгвинчуй в серце, я благаю,
Печалі й смутку саморіз...
* АК - автомат Калашникова;
** " п'ятка" - цигарка з "травкою".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603301
дата надходження 31.08.2015
дата закладки 02.09.2015
Сегодня полное ведро Луны
перевернулося. Мы в молоко упали,
совсем как Агриппина и её арап,
не помышляя вовсе о грядущем.
Из всех матрон, известных мне,
ты более других напоминала
латинянку. Нерон горел в аду,
а мы купались в молоке парном,
покуда лунное ведро не опустело
и не пропел петух, на варте мира,
как тот вратарь зари, оставив нас гадать:
откуда в мёртвом Петербурге петухи?
Должно быть Гоголь длинноносый вывез
с колониальной Украины.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603227
дата надходження 31.08.2015
дата закладки 02.09.2015
Я
вважаю
себе *** можете сперечатися
на погляди мені нехудожньо
плювати - слово
яке вживалось
уже тож
треба було би його замінити еквівалентом.
Як той
що коли йому казали
що пише нездарливо
переставляв коми і бадьоро питав
чи стало значно краще.
Це
нехудожній твір я сказав би
що це й зовсім не твір
але як же ти ся
здихаєш.
Якби пись
мо мо
гло во
лати на весь го
лос я би пи
сав ли
ше ви
гуки й су
цільне "аааааааааааааааааааааааааааааааааааааа"
Це все дурня.
Дурня це все.
Холодно мені.
Ніякі слова не
відганяють морозу.
Я стою тут стовпом
і - з
тугою дивлюсь на
оспини люків, що оточили мене
і парують що є сили, жарко, пекельно і
мертвороджений вітер
рве та смикає
пасма пари,
роблячи мороз
іще мерзотнішим.
Ліг би тут
зараз просто на
тротуарі під ноги перехожих
пихато чи весело вбраних у гроші -
лягти б мені
(як це роблять)
щокою на самим же
запльований асфальт, розкинути
руки і грітисягрітисягрітися...
========
- вважаю себе ***. Зірочки тут із мого персонального повного заступають "вважаю себе поетом". Але можна вставляти що завгодно. Не буду поширювати "думку" далі.
- переставляв коми і бадьоро питав. Був такий реально дядько на літстудії з такою само звичкою.
- і - з. Мені дуже подобається такий могутній рядок, що складається зорово з двох літер і риски...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602585
дата надходження 28.08.2015
дата закладки 28.08.2015
Ой, летів перепел
та й серед поля впав.
Тріщить крилами райдужними,
хилиться од крику жито,
ламле важке колосся,
на землю тріскану золоте зерно просипає.
Ой, ти перепеличко,
не ламай мені жито,
не клюй мого личка
клювом залізним.
Мене матінка хвора вдома чекає,
їсти й пити не має,
з голоду помирає.
Ой ти, перепеле небесний,
не бери мене на крилята,
не неси в Пана Бога палати –
дай дожати великую ниву,
ще й маленьку.
В тебе кіхті залізні, пір'є райдужне,
німб на голові красно сяє,
сонце затемняє.
З твоєї пісні сильної буря піднімається,
жито жмутками топче, зерно вибиває.
Зерня в землю падає, наново виростає,
нива стоїть як була,
не дається мому серпові.
Ой ти, перепеле могутній, красивий,
поможи мені пожати цю ниву:
я тебе довіку годуватиму,
на хмарці канти співатиму,
перепеле мій.
В мене нива велика,
а Харитя дівчинка маленька,
не подужає.
Піднімай, перепеле, крила, мов серпи вогненні,
пожни мені жито зі мною,
буду я довіку з тобою.
Ставай, перепілко, до великої ниви:
на ній жито, мов дуби столітні,
зерня, мов жолуді:
та не жолуді все – черепи мертві,
сонцем білені, дощами поєні,
росою вмиті.
Ставай, перепеле, до великої ниви,
а я стану до маленької:
на ній жито м'яке та дрібне,
мов трава шовкова,
земля пухка, наче пір'ячко.
З землі пальчики ростуть дитячі,
нехрещені діти про котика співають,
дрімоту навівають.
Не тріщи, пташко моя, крилом,
не лякай мені мій сон.
Стежки польові заростуть –
не знайти мені зворотну путь.
Тут у полі лишатись довіку,
жито жати для Пана Чоловіка.
В нього очі чорні, німб залізний,
на пальцях – кігті діамантові.
Крилами, пташино, не стучи,
бо в житі дзвони дзвонять –
до шлюбу дівчинку Харитю ведуть.
Квітчають волошками,
серпанком тяжким накривають,
росу вранішню – сережками,
крові крапельку – коралями,
монистами мені черепи,
кільцем весільним – мотузочка.
Бери, перепеле мій,
книгу велику,
книгу небесну в Пана Бога,
читай мені молитов на відход.
Читай на шлюб Хариті маленькій,
бо не вижать мені жита вогненні.
Читай мені, перепел,
молитву темну,
в ніч загортай,
місяцем вінчай
дівчинку Харитю в полі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602583
дата надходження 28.08.2015
дата закладки 28.08.2015
Дощ наскочив – смугастий півень,
Задерикувата голова.
Розходився управо, вліво –
Усе чисто переклював.
Тільки диво: немає шкоди!
Де пройшовся – вища трава,
Цвіт голівки скоріш підводить,
Листя сяйво перелива.
От так дощ! Не півень – а лебідь!
Змах крила – і далі помчав.
Лиш красу та коромисло в небі
Залишив для чийогось плеча.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601948
дата надходження 25.08.2015
дата закладки 27.08.2015
В старому серці, де йде спогад в марноту,
Що слабне день за днем від нескінченних дум,
Котрі несуться геть немов безладний тлум,
Лишивши серцю ніч і темну пустоту,
Знов відчувається крізь давню німоту
Кохань минулих спів і розставання сум,
Що линуть в пустоті кімнат, мов тихий шум,
І серце зціплене вбирає гіркоту.
Як той годинник, де кінчається завод,
Веде останній лік зникаючих годин
В будинку, що стоїть в безлюдній самоті –
Росте красавка у дворі без перешкод,
По ринвах через край біжить зелений плин,
Останній Часу звук стихає в небутті.
Auguste Angellier
Parfois dans un vieux cœur
Parfois dans un vieux cœur d'où le souvenir fuit,
Plus pauvre, chaque jour, de toutes les pensées
Qui s'éloignent de lui, par troupes empressées
De l'abandonner seul au vide et à la nuit,
S'entend encor, lointain et faible, un joyeux bruit ;
Quelques émotions de ses amours passées
Chantent soudain parmi ses chambres délaissées,
Dans l'obscure stupeur qui se répand en lui ;
Pareilles à l'horloge épuisée et qui sonne
Faiblement les coups lents de ses dernières heures,
Dans un manoir désert par l'exil ou la mort ;
Sur les perrons disjoints croîtra la belladone,
L'eau suintera verdâtre au bord des chantepleures,
Le dernier son du Temps dans les couloirs s'endort.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601808
дата надходження 24.08.2015
дата закладки 25.08.2015
[i]( Харитя – батькові )[/i]
Виросло в лузі дві билини:
одна зелена, як очі
ваші, батечку,
друга жовта, як промінь сонячний.
Живемо ми добре з мамою й весело,
як ви нам і наказували.
Як ви мені й казали:
слухайся матері своєї,
будь доброю донькою,
тоді Боженька на тебе погляне та
всміхнеться.
Я дуже стараюся.
Може він уже трохи вже усміхається,
бо на небі ні хмарини вже
днів сорок і два.
Живемо ми без вас добре,
за господою доглядаємо, хоч і
буває засумуємо за вами вдвох.
Але мамка мене втішають:
кажуть: тато теперка живуть у великій хаті –
стеля в ній висока–висока,
вікна великі–великі, як у церкві;
кругом хати ходить сонце,
в кожне вікно світить,
ніколи не заходить.
Ставок наш без вас змалів,
вода в ньому загусла,
і криниці лежать сопілками німими,
вода в них не грає.
І ми з мамою, що не вечір
збираємося по роботі та
про вас говоримо, згадуємо та
мріємо, як уже скоро будемо разом
у новій хаті з вами,
де стіни білі-білі,
та вікна світлі, наче водою налиті:
на порозі станемо, півниками розмальованому,
а ви нас зустрічаєте –
сидите в новій вишиванці на покутті,
і такі високі-високі,
наче явір красний восени.
Сидите, всміхаєтесь і зерно все
пересипаєте з пригорщі в пригорщу,
важке зерно, ваговите,
все мов кісточки точені стукотить,
чи дріб чималий,
бо ж ви в нас мисливець знакомитий.
Живемо ми добре,
хоч і трохи самотньо:
я мами слухаюся дуже, і за вами не сумую,
як ви й наказали, ну,
хіба тільки трішечки.
Матуся все про вас згадує, бо
заслабла днями, але не сильно, тож
не турбуйте ся: каже
завтра встану, жито бо нежате –
в поле треба йти
велику ниву дожинати, що по вас лишилась.
Я мамці допомагаю,
куліш варю,
воду з криниці ношу,
правда все солону, але мати мене не лають,
тільки дивляться вбік.
Але я стараюся.
Я навчуся скоро і буду як ви та мама.
Русалок у ставку я більше не боюся, як
ви мене вчили, та й ставок тепер уже не той –
денце йому видать,
і річка наша змаліла.
Живемо ми добре і все чекаємо,
коли ви нас до себе покличете
у велику світлу хату,
що висока, як церква, що
з неї весь світ видать.
На тому хай Боженька вам посміхається
і хранить вас у руці своїй,
таточку, цілує вас
ваша Харитя
з мамою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601489
дата надходження 23.08.2015
дата закладки 25.08.2015
«Якщо не стійкі в доброчинності,
Не віддані шляху всім серцем,
То яка різниця – живуть вони,
Чи нема їх на світі?»
(Конфуцій)
Коли в Піднебесній вирували війни,
Коли гинуло одне царство за іншим,
Коли загиблих перестали рахувати,
Коли ніхто вже не знав: весна це чи осінь,
Коли не знали, що край спустошило:
Меч чи пошесть, повінь чи вітер злий,
Холод невчасний чи спека з посухою,
Всі бачили тільки руїну та пустку злу,
Забули про ритуал шанобливий та звичаї,
Про музику чарівну та вчення мудрих,
Зустрілися два царі – два правителі
На рінні ріки великої та прозорої,
Яку називають Чан Цзян – Довгою,
Зустрілися і сіли поруч
Послухати шум вітру і шурхіт бамбуку:
Цар Чу – царства могутнього
І цар Фань – царства малого та спустошеного,
Де вже й людей не лишилося.
А чиновники та простолюдини
На це дивились і дивувалися
Питали себе: «Чому і навіщо?»
І хтось із наближених
Сказав на це вану своєму:
- Царство Фань тричі гинуло!
Почувши це фаньський цар промовив:
- Загибелі царства Фань недостатньо
Виявилось, щоб моє існування знищити,
Існування царства Чу недостатньо,
Щоб ваше існування зберегти.
Тому царство Фань
Ще не почало гинути,
А царство Чу
Ще не почало існувати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601393
дата надходження 22.08.2015
дата закладки 23.08.2015
"Народ - це листок паперу,
На ньому можна написати будь-які
Ієрогліфи."
(Мао Цзе Дун)
Колись «Великий Керманич»
Вчив, що всі люди однакові,
Вчив, що легко і просто
Створити досконале суспільство
У бідній і відсталій державі,
Колись «викорінював скверну»
У Серединному царстві.
Але коли пішов він –
У гості до Маркса старого,
До того бородатого варвара
Про вчення його забули:
Нині торговці непотребом
На вулицях прямолінійних –
Вулицях Піднебесної
Квітучого царства Хуа
Продають його портрети
Разом з писаннями
«Західних варварів»,
Книгами про співачок
Вдягнених у плаття зелене.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511236
дата надходження 14.07.2014
дата закладки 22.08.2015
Перечеркнёт сентябрь
листом кленовым лето,
Затянет небосвод
холстиною сырой.
Прольётся тихий дождь
в седую хмурь рассвета,
Повиснет над землёй
прогорклый дух грибной.
И снова позовёт
забытая тропинка,
Забрызганная сплошь
листвою и дождём,
Бродить в лесной глуши,
срывая паутинки,
И в тишине грустить
о чём-нибудь своём…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600946
дата надходження 20.08.2015
дата закладки 20.08.2015
Седовласый Редактор неодобрительно посмотрел на юного Корреспондента поверх массивных очков и сказал:
- Днями – десятая годовщина демаркации границы с соседями. Надо бы юбилейный очерк. Столько все-таки копий сломано. А потом здравый смысл победил, и добрая воля восторжествовала. В таком ключе. Короче, езжай.
Корреспондент переспросил:
- С какими соседями, господин Редактор?
Редактор, уже спрятавший глаза за очками, устало ответил:
- Не удивляй меня – мне это вредно. Иди работай. Сроку тебе – три дня.
Корреспондент побрел в архив и углубился в чтение. Скоро у него в голове сложилась полная картина. Границы родной страны уже давно были стабильны, однако на юге совсем небольшая территория долгое время оставалась спорной. Время от времени дипломатические препирательства перерастали в вооруженные столкновения, а однажды даже случилась настоящая кровопролитная война. Война унесла десятки тысяч жизней, перессорила все мировое сообщество, но проблему границы так и не решила.
Только десять лет назад двум соседним государствам удалось договориться и провести линию границы так, чтобы исключить дальнейшие споры и конфликты. Через какое-то время граница осталась только на карте, потому что полосатые столбы с гербами, колючая проволока, наблюдательные вышки, контрольно-следовая полоса, собаки, пограничники, КПП и прочие пограничные причиндалы занимали слишком много места и всем мешали. Собственно, их и раньше не было, потому что территория была спорной, и после демаркации простояли они всего-то несколько лет. Однако и в родной стране Корреспондента, и в сопредельном государстве до сих пор немало находилось реваншистов, которые новую границу не признавали и требовали самых решительных мер, вплоть до полной мобилизации и тотальной войны за свои исконные земли.
Корреспондент сказал сам себе «понятно», быстро собрался и выехал на юг – к той самой спорной территории. Задание казалось ему простым и необременительным, а вот поездка на юг возбуждала в нем приятное томление.
На следующий день к полудню поезд доставил Корреспондента в крохотный приграничный городок. Станционные часы стояли. На вокзале было пусто, только в тени под деревьями лежало несколько псов. На Корреспондента они даже не взглянули.
Корреспондент сверился с записной книжкой и бодрым шагом по узким разбитым тротуарам направился в редакцию местной газеты, а точнее, листка объявлений. Настоящей газеты в городке не было – тут читали прессу, изданную в городах покрупнее. Издатель листка оторвался от толстенной книги, в которой он через мощную лупу рассматривал гравюру, посмотрел на визитную карточку Корреспондента, пожевал губами и спросил:
- Чемммм, собственнннно, ммммогу? – Звуки «м» и «н» он странно тянул.
Корреспондент вкратце объяснил Издателю свою задачу и попросил подсказать ему адрес какого-нибудь местного старожила, который хорошо помнит времена пограничных споров и сможет поведать живые детали событий. «Оживить материал», - добавил Корреспондент и сделал неопределенный жест рукой, будто лампочку в патроне туда-сюда покрутил.
Издатель поморщился. Что-то ему явно не понравилось в этой теме, однако, покопавшись в телефонном справочнике, он написал на листке имя и адрес и протянул его Корреспонденту. Тот поблагодарил и поспешил к выходу. Однако Издатель окликнул Корреспондента, когда тот уже был в дверях:
- Ммммолодой человек… Вы знннаете, что… Вы… Впрочемммм, лллладно, прощайте. – Оказывается, Издатель странно тянул и звук «л». Он устало махнул рукой, и Корреспондент вышел.
Адрес он нашел быстро. Он спросил Старожила, и какая-то женщина указала ему, где того найти. Старожил, древнего вида дед, сидел на стуле под деревом и сердито смотрел на маленькую картонную шахматную доску, установленную у него на коленях. На ней оставалось совсем немного фигур. Черные, как заметил Корреспондент, преобладали.
Корреспондент представился, сообщил Старожилу о юбилее и попросил его рассказать о демаркации границы, а еще – что-нибудь интересное: волнующие детали, любопытные подробности и смешные казусы этого непростого дела. «Оживить материал», - пояснил Корреспондент и повторил манипуляцию с воображаемой лампочкой в невидимом патроне - туда-сюда.
Старожил ссыпал шахматы в карман, доску сложил пополам и засунул туда же, пробормотал «юбилей», после чего глубоко задумался. "Этого надо разговорить», - сказал сам себе Корреспондент и задал Старожилу вопрос:
- А где она, граница?
Старожил ткнул пальцем в землю под деревом:
- Да вот она. Вот прямо тут и проходит – оттуда и вон туда, прямая линия. Вот тебе твоя граница.
- А раньше где была? Где спорная территория? – продолжал раскручивать Старожила Корреспондент, поневоле раззадориваясь и наполняясь азартом. «Сейчас я этот пень раскручу на подробности, - подумал он, с самым предупредительным видом глядя в лицо Старожилу, - а если чего придется к твоему рассказу добавить, так ты не узнаешь».
Дед снова ткнул пальцем в землю под деревом, как будто бы в то же самое место:
- Да вон там она проходила. На метр дальше от нынешней. Там такой как бы «карман» был. Как раз один стул и один человек на этом стуле туда помещались.
Корреспондент встрепенулся, как гончая, почуявшая кровь подраненного зайца, – придумывать, похоже, ничего не придется.
- Какой стул, какой человек на стуле? – вкрадчиво спросил он Старожила.
Дед полез в карман и достал трубку и кисет. Он молча тщательно набил трубку, раскурил ее, а потом неохотно ответил:
- Партнер мой… по шахматам… оттуда, - Старожил сделал движение головой в сторону сопредельного государства, - с той стороны.
Корреспондент незаметно включил диктофон в кармане и принялся расспрашивать старика:
- То есть вы играли в шахматы с жителем соседней страны? Прямо на границе?
- Да, - ответил Старожил, глядя сквозь клубы дыма на Корреспондента, - играли в шахматы. Сорок лет играли. Вот здесь, вот, прямо на этом самом месте. – И старик сердито топнул ногой и снова замолчал.
- Значит, вы были свидетелем всего, что здесь происходило? – тянул из деда слова Корреспондент.
- Был, - буркнул дед. – Да только тут ничего и не происходило, кроме шахмат. А как наезжали сюда всякие комиссии и чиновники, а потом солдаты и танки, так уж тогда начинало происходить… Да вы сами знаете, чего там… А так – ничего. – Старик выбил трубку о каблук и спрятал ее в карман.
- А что же, вы с вашим партнером так никогда и не спорили о границе?
- Почему же, спорили… Спорили… Вот так вот за шахматами и спорили, только толку или там вреда от тех споров никакого не было. Границы же не было! Сидели мы с ним вот здесь, в шахматы играли, и спорили о границе. А проведи границу – такую, как потом соорудили, никаких шахмат уже не будет. – И дед хлопнул себя ладонями по худым коленям.
- А о чем же вы тогда спорили? – пожал плечами Корреспондент.
- Да все о том же… Он, понимаешь, садился всегда как раз на этой треклятой «спорной территории» и все мне говорил, что, мол, это наше, мы вам это не отдадим. Как будто просил я его отдать этот клочок! Нет, «не отдадим», и все тут… Это его и сгубило! – вдруг в сердцах выкрикнул Старожил.
Корреспондент напрягся:
- Сгубило? Как это его сгубило? Нельзя ли поподробнее?
- Да вот когда… сколько? Да, ты ж говорил, десять лет назад в аккурат, когда о границе договорились, ее решили провести строго посередине этого самого места. Этого «кармана». Делов-то! Посередине! - Старожил снова сердито ткнул пальцем в землю под ногами.
- Приехали, понимаешь, из столиц обеих господа генералы да господа чиновники со свитой, так мол и так, извольте территорию освободить, не место тут в шахматы играть, тут – страшно сказать – государственная граница! А он возьми да упрись: никуда отсюда не пойду, моя территория! Тут уж господа генералы и господа чиновники взъелись: как так не пойду, какая твоя? Одно за другое, слово за слово, тут уж и между ними спор вышел: схватили его за руки, каждый в свою сторону тянет. Одни говорят: это наше население, и другие говорят: это наше население. Тянут только это «население» в разные стороны, и все. А из столиц уже президенты едут, бумаги подписывать о демаркации, а тут такая заминка. Поделенное поделить не могут – «население» уперлось, понимаешь! – И Старожил закашлялся и надолго замолчал.
Корреспондента охватило нехорошее предчувствие. Он страшился своих собственных вопросов, но еще больше – ответов старика. Однако задание есть задание, надо все разузнать, да и ехать отсюда поскорее.
- И что… как это все разрешилось? – обмирая, спросил Корреспондент у Старожила.
Тот посмотрел на Корреспондента сквозь кустистые брови, потом опустил глаза и сказал глухо:
- Да вот так… так и разрешилось… Поделили «спорную территорию» господа генералы и господа чиновники… поделили и территорию, и «население» - строго посередине… Довольно! - Старик вдруг поднялся и зашагал куда-то, подволакивая правую ногу. Было слышно, как он бормочет: «юбилей… демаркация… поделить…», вставляя между этими словами непечатное.
Ноги Корреспондента как-то вдруг предательски задрожали, и он опустился на стул, на котором только что сидел Старожил. Он смотрел на полоску земли у себя под ногами, которую так долго не могли поделить и все-таки однажды поделили, здравый смысл победил, и добрая воля восторжествовала, как сказал господин Редактор...
Корреспондент все-таки поднялся со стула и нагнал Старожила, который все еще бормотал свое: «юбилей… демаркация… поделить…» С трудом выталкивая слова из пересохшего горла, Корреспондент спросил старика:
- Где он похоронен?
Старик резко остановился и обернулся к Корреспонденту. Он смотрел на молодого человека выцветшими глазами, его серые губы дрожали, одна щека дергалась.
- Там! – выкрикнул Старожил, махнув правой рукой в сторону вокзала. – И вон там! – чуть тише сказал он, махнув левой рукой в сторону соседнего государства. – На государственный счет! И там, и тут! – и он снова зашагал своей дорогой, подволакивая правую ногу и не оглядываясь.
…Вечерним поездом Корреспондент отбыл в столицу. Он сидел у окна, бездумно глядя на веселенькие пейзажи за окном, молчал и на вопросы проводника и соседей по купе не отвечал.
Прибыв домой, Корреспондент позвонил Редактору и сообщил, что вдрызг болен и репортаж к юбилею демаркации подготовить никак не сможет. Редактор вздохнул в трубку, пробормотал что-то нелестное и дал отбой. Он ничему не удивлялся – ему это было вредно.
Юбилей демаркации газета отметила шаблонным сообщением о славной дате, которая ознаменовала победу здравого смысла и торжество доброй воли. Корреспонденту на «летучке» объявили устный выговор за срыв редакционного задания. Он не возражал. Задание он действительно сорвал.
2012 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600883
дата надходження 20.08.2015
дата закладки 20.08.2015
...и глобусом арбуз,
у родины украден,
и пузырьки медуз,
и россыпь виноградин,
и желтый срез степи,
лиман зеленокорый,
собаки на цепи
и павшие заборы,
соленая земля,
не ведавшая речки,
и тлела тихо тля,
и громко человечки,
цыганская серьга
над полевым пробором,
и вопрошали "га?",
и отвечали хором,
и пропасть в колеях,
и маревом прихвачен,
был горизонт в полях
ничем не обозначен,
спорыш, трава-спорыш,
беседка, абрикосы
и камышовых крыш
блондинистые косы,
и было далеко
прекрасное далеко,
дойти туда легко,
да нам и здесь неплохо,
и ласточкиных гнезд
полно, но вкус неведом,
и за паденьем звезд
мы в ночь впадали следом,
и ночь без фонарей
светлей, чем с фонарями,
и враг один - пырей,
и запросто с друзьями
мы в сахар мокрый хлеб
макали - вкусно, сытно! -
и разница суде́б
была неочевидна,
но времени искус
развел в свои тарелки -
и краденый арбуз,
и прочие безделки.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600531
дата надходження 18.08.2015
дата закладки 19.08.2015
Як моїм серцем став я вільно керувать,
То положив його в розкриті дві руки,
В прекрасну білість рук, де ждала благодать,
А дотик рук тих був чудесний і м’який.
І серце трепетне щасливим там було,
Мов тиха пташечка в затишному кублі,
Там вітер не шумів, там сонце не пекло,
Туди не досягли тривоги і жалі.
Та раптом дві руки в каблучках золотих
Зробились наче лід – холодні і тверді,
Стиснувши серце вмить в обіймах льодяних
Останнім потиском – в печалі і біді.
Здавалось що вони хотіли в небуття
З собою взяти – у могили темноту,
Де голубий сапфір, окраса їх життя,
Втрачає назавжди яскраву красоту.
Та Смерть розтиснула всі пальці на руках,
Зробила льодом те, що ніжило теплом,
І серце випало, як падає на шлях
Нещасна горлиця з поламаним крилом.
Auguste Angellier
Un cœur
Sitôt que j'eus le franc usage de mon cœur,
Je le mis en des mains qui s'ouvraient pour le prendre ;
C'étaient de douces mains, si belles de blancheur,
Dont le toucher était délicieux et tendre.
Heureux et frémissant de les sentir sur lui.
Mon cœur, comme un oiseau, resta dans leur caresse ;
Les vents n'ont parfumé, le clair soleil n'a lui
Qu'à travers leur tiédeur de nid et leur mollesse.
Mais, un jour, ces deux mains aux fins doigts cerclés d'or,
Devinrent brusquement glaciales et roides,
Et, le serrant toujours par un dernier effort,
Se crispèrent sur lui dans des étreintes froides.
Elles semblaient vouloir ne pas l’abandonner,
Et vouloir l’emporter dans la tombe avec ells,
Où les clairs saphirs dont elles aimaient s’orner
Allaient, à tout jamais, perdre leurs étincelles.
Quant la Mort, qui déclôt et qui vide les mains,
Les força de s’étendre ouvertes et glacées,
Mon cœur leur échappa , tel que sur les chemins
On ramasse un ramier aux ailes fracassées.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599905
дата надходження 15.08.2015
дата закладки 19.08.2015
[i]Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.[/i]
Ліна Костенко
Заснули бурі... обіймає штиль...
Думки шалені укладаю стосами.
Любов пішла, торкнувшися ледь косами...
Мені до тебе - безкінеччя миль.
Зламаємо омріяний паром,
Усі надії скинемо у Лету ми!
Що до основ оспіване поетами,
Не осягнути, певно, нам обом.
Безжально час поїсть усі сліди,
Не впише наше щастя у історію...
За те, що я ім'я твоє повторюю,
Мене надмірно, любий, не суди...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599577
дата надходження 14.08.2015
дата закладки 14.08.2015
атрибутами схвачены, стонут живые - спазм
вызван культурищей остро-пристальных критик,
загущений, возгонок и вытяжек мыслемасс,
извлечением костей из шкафов наитий
и до мертвых живые тянутся без лопат, но
извлекают наружу и экспонатом
выставляют - гляди! - второе тайное дно,
расщепляя покойных, как ярый анатом
хоть у мертвых, надеюсь, комфортный вышел альянс:
вот так, развалясь в шезлонгах вольно, по-царски,
дурака валяют и мечут словесный пасьянс
габриэль гарсия "габо" маркс и карл маркес
им владелец шезлонгов, предприимчивый "эй, гарсон!",
наливает по полной и ставит на столик
молчаливую милость, налитую в черный флакон,
и выводит на счете однозначный нолик
2015
Comfort (англ.) - здесь: утешение
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599420
дата надходження 13.08.2015
дата закладки 13.08.2015
Злива сердилась, аж тупотіла.
Батогами шмагала траву.
І, зігнувшись, трава наче бігла
Навмання, через гладь лугову.
Ляском злива жахала і коней,
Щоб рвонули, чимдуж понесли!
А вони скубли щось монотонно.
Паслись. Просто спокійно жили.
Знали, мабуть, – це скоро мине.
Нетривка тимчасовості сила.
Все крикливе насправді – дрібне.
І це зливу, напевно, бісило.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599415
дата надходження 13.08.2015
дата закладки 13.08.2015
Среди болот, среди невзгод
Любовь пречистая живет.
Ни грязь, ни гниль не липнут к ней.
Неуловима, как ручей,
Непостижима, как огонь, -
Не спрятать в потную ладонь.
И только тот воскреснет в ней,
В ком есть огонь,
В ком есть ручей.
Сентябрь 2007
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598160
дата надходження 06.08.2015
дата закладки 07.08.2015
«У мертвих крила з щирого моху.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Над Сарматією небо прозоре і чисте,
Над Сарматією вночі зірок намисто,
Але з неба падає металевий дощ,
Люди ховаються від нього в ями
Та в рани Землі, вириті на плоскій рівнині,
У потворних звуках вчувають музичні гами,
Люди одягають недоречні шати,
Однакові, як два іржаві цвяхи,
Маючи замість дороговказів годинники,
Замість куточків затишку плахи,
Прислухаючись до грому серед ясного неба,
Люди звикли вірити в неможливе,
Збирати хвилини у діряві кошики літа,
(Ніякі парасольки не врятують від зливи),
Бо замість дощу з цього неба-дзвону,
Замість життєдайних краплин,
Прозорих як людські душі,
(А ми думали, що життя не спалах, а плин)
Падають шматочки смерті,
Навіщо мені знати, коли впаде мій шматочок,
Коли я стану невидимим птахом,
Зроблю свій останній в порожнечу крочок,
І покину землю Сколотію,
Де навіть дощ – і той залізний,
Де гітара співає про знищення,
Де все нині стало запізно,
Де очі не хочуть все це бачити,
І хочеться жити вигадками,
Гублячись у мурашниках спогадів,
Називаючи неможливе словами
І співати про металевий дощ –
Мені, людині, якій на зранене серце
Причепили чорно-білу мішень.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597690
дата надходження 04.08.2015
дата закладки 04.08.2015
Пливу без весел, не рахую дні,
Лечу без крил до фінішу від старту.
І десь у нетрях, на самому дні
Свого життя знаходжу іскру ватри.
Не буду лити воду, хай горить:
Як є печалі, то й живе надія.
Душа моя тривожиться, не спить
І просить в Бога, вірить, марить, мріє.
А на шляху і добрі сни, і злі,
То дні пусті, то знову кольорові.
Іду я то по квітах, то по склі,
Прямую у обійми до любові.
Пливу кудись... хтозна куди пливу?
Як всі, мабуть,- до фінішу від старту.
Пройдуть роки... Побачу-поживу,
Яких людей і слів яких я варта.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597457
дата надходження 03.08.2015
дата закладки 04.08.2015
она нетороплива, как река
в степном краю, где всё неторопливо,
и долго-долго смотрят облака
в ее неприхотливые извивы
и берега сливаются в одно
с ее водой, как будто тоже воды,
и небеса ложатся, как на дно,
на горизонт и дали антипода
и долог день; под вечер окунет
в реке свой лик усталое светило,
и заведут неумолчный учет
сверчки всему, что с ними за день было
и так идут минуты, как века,
и на одном из плавных поворотов
она неторопливо, как река,
свое возьмет змеей водоворота
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593217
дата надходження 12.07.2015
дата закладки 02.08.2015
Голод в стране восходящего солнца,
опять зацвели ежегодные вишни.
На розовом бледная, словно бумага -
мне страшно смотреть, как ты умираешь.
Будь, как вода, и жестокий мужчина
отдаст тебе всё добровольно - последнее слово
матери. Одинокой от бесконечности голода.
Город в запахе варёного риса,
самураи клюют саке из нагретых ладоней.
Женщина с выбитым зубом спросила:
как зовут тебя девочка
милая.
* * *
Умирая с голоду, ты умираешь, прежде всего,
как женщина и только потом - как человек.
Мужчина позволит тебе всё абсолютно,
если ты сделаешь тоже.
Быть женщиной - самый лёгкий способ выжить.
Всё, что для этого нужно - есть.
Можно всякого полюбить - выиграет тот
из вас, кто раньше разлюбит.
Война - благодарное время для гейш. Мужчины
любвеобильны, когда убивают друг друга.
Так учила меня хозяйка - старуха
с испорченным ртом. Надеясь, что юность моя
обернётся к выгоде для обеих.
Научившись писать, я убегала к реке,
рисовать иероглифы
на свежесрезанных листьях бамбука.
* * *
Мой первый мужчина был рыбаком
на его теле ещё оставались чешуйки, как будто
без секса он превращался в несчастную рыбу -
как человеку ему не хватало меня.
Самурай с ногами вечного севера:
он был трусом большим и поэтому
любил меня больше всех остальных.
Толстый чиновник. На теле его
я насчитала тридцать две родинки -
для полного счастья ему не хватало
ещё одной - самой последней.
Продавец китайского фарфора.
У него были грубые руки из дерева,
как будто он лично замешивал
историческую глину династии Тан.
Однажды в нашем городе остановился сёгун.
Каждую ночь я играла на привлекательной флейте,
но наложницы специально так громко смеялись.
Даже Луна заложила ватою ракушку уха.
Ещё один самурай.
В бою ему отрубили военную руку
и он, обнимаясь, вынужден был себе помогать
здоровой ногой.
* * *
У мужчины и женщины много различий,
а общее только одно - одиночество.
Мир чудесен с эстетической точки
зрения - только с неё одной.
Главное деньги. Выбирая мужчину
помните это. Особенно ночью.
Мужчина и женщина ищут друг друга,
но не дай им Бог, друг друга, однажды, найти.
Посредине осени стоит отдельное дерево.
На руках и ногах перерезаны вены -
взрыв одновременной крови
выше Фудзи
до самого неба.
Тёплые красные капли
на рисовой бумаге - согласитесь,
в этом всё-таки что-то есть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597074
дата надходження 01.08.2015
дата закладки 01.08.2015
Стало дівча серед поля,
губи кусає від болю:
крик перепілкою.
З руки серп мало не випадає:
ой, велике ти, поле, велике, ні кінця, ні краю
тобі не видно.
Поросло ти густо,
мов діброва золота –
літа мої молодії на тобі втрачу,
від неба до неба жатиму.
Колосся стинаю,
до купи складаю,
в'яжу снопи ще й колючим дротом.
А волошки – до вінка:
хай весело ходить рука.
Перепел у полі кричить,
кривавий серп свистить,
хилиться жито,
сльозами вмите,
а йому краю не видно.
Жне, жне Харитя –
не меншає жита,
виростає тут таки нове,
ще вище за старе,
та й швидко так, аж за хмарами реве,
земля тріскає.
А зерна в колосі – блискітки злі, діамантові.
"Принесу вжинок матері,
зрадіють, постануть, розгонять хмари,
чорні примари,
буде в хаті світло, весело" – каже.
Жне Харитя, жне жито,
а воно стає з землі, мов умите.
Стебло товсте, як дубина,
росте не загине:
а зерна в колосі горять,
над полем дим, і над небом дим.
Не лякай мене, перепілочко, не лякай,
високо лети,
далеко ходи,
жати мені помагай.
Бо не зерна то – все черепи жовті:
на мене стукочуть,
до снопа не хочуть,
шкіряться зубами:
"Не бачить тобі, дівчинко Харите,
більше рідной мами."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596904
дата надходження 31.07.2015
дата закладки 31.07.2015
Вышел царь на лобно место
И вещал своим людишкам,
Каждый – вошь, и только вместе
Вы – народ, и то не слишком.
Сколь ни кормишь, так и зырят
Волчьим оком в забугорье.
Как устрою закадырье,
Вот тогда хлебнёте горя.
Повяжу вас, сучьи дети,
Общим срамом и победой,
Чтобы каждый был в ответе.
Каждый должен кровь отведать.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596707
дата надходження 30.07.2015
дата закладки 30.07.2015
…Серое, туманное утро. Солнца нет, вместо него какие-то полыньи в облаках. Оттуда истекает бледный, немочный свет. К восьми утра все просветы в небе исчезли, и по листве залопотал дождь. Через полчаса дождь уже не лопотал, а ровно шумел и катал по лужам прозрачные шарики пузырей. Это надолго.
Шагаю про тротуару, стараясь обходить ручьи дождевой воды и поменьше задевать своим зонтом встречные зонтики. Но их много, со всеми не разминуться, и то и дело за спиной слышится сердитое шипение. Впрочем, большинство владельцев зонтов слишком заняты своими мыслями, чтобы сердиться по такому поводу.
Светофоры не работают. Автомобилисты проезжают пешеходный переход без всякого снисхождения к промокшим прохожим, которые собираются зонтичными толпами по обе стороны дороги. Улучив промежуток между машинами, шагаю на дорогу. Поток автомобилей обреченно тормозит, а пешеходы немедленно устремляются через дорогу. Они толкают друг друга и сцепляются зонтиками. Кто-то шипит, кто-то негодует в голос.
Вход на аллею между Университетом и Ботсадом - узкая арка в белых "триумфальных воротах", изукрашенных причудливыми трещинами, цементными заплатами, надписями и рисунками.
Одновременно со мной к арке - но со стороны Ботсада - подходит полная женщина. В руке она тоже несет зонт, а на лице - сосредоточенную озабоченность. Чтобы разминуться с ней, я приподнимаю зонт; она приподнимает свой. Мы поднимаем наши зонты, глядя друг на друга; наверное, и на моем лице то же выражение, которое появилось на лице женщины. Мы оба видим, что наши любезные действия нивелируют любезность и не устраняют препятствий в виде наших мокрых зонтиков, но продолжаем эти зонтики поднимать. Момент напряженный - это мелочь, но все-таки катастрофа, пусть ее масштаб совершенно ничтожен.
И вот моя рука с зонтиком вытянута вверх до предела - как и ее рука. Шаг, наши зонтики сталкиваются у нас над головами, и нас, уже защищенных аркой от дождя, но не от нашей обоюдной неловкости, с ног до головы обдает брызгами - с моего зонта вода летит на женщину, с ее зонта - на меня.
Женщина взрывается смехом и тут же прикрывает рот ладонью, продолжая, впрочем, смеяться. Моя напряженная сосредоточенность, накатившая на меня в преддверии «катастрофы», тут же исчезает, я тоже смеюсь.
Все, вот мы и разминулись. В извинениях нет нужды - неловкость была исправлена самым непринужденным и приятным образом. Мы идем дальше, каждый своей дорогой.
...Хороший сегодня день. Определенно.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596344
дата надходження 28.07.2015
дата закладки 28.07.2015
З вдячністю В.Т.
- Будет дождь, - сказала бабушка, оглядев горизонт. Там замерли низкие тучи, солнце сквозь них едва угадывалось. Река лежала тусклая и неподвижная, как асфальт, а под дальним берегом сердито чернела.
И вчера, и позавчера, и неделю назад день начинался именно так: мутное небо, невидимое солнце, застывший воздух над неподвижной Рекой и неизменный бабушкин прогноз. А потом снова и снова тянулось ожидание, томительное и безрезультатное. Дождь все не шел, хотя по всему должен был пойти, и не дождь, а ливень, с молниями, громом и всем, что полагается летней природе после долгой засухи и наэлектризованного безветрия.
Мальчишки выбежали на берег, едва проснувшись, и принялись осматривать Реку и небо. Один из них укоризненно покачал головой, уперев руки в бока. Второй тоже покачал головой, тоже укоризненно и очень похоже на первого, но руками при этом всплеснул. Мальчишки были братьями, во многом похожими друг на друга, но темпераментом все же несколько отличались.
На их месте взрослые уже мучились бы от затянувшейся в природе паузы, которая натуре впечатлительной могла бы показаться многозначительной и даже зловещей. Но мальчишкам было не до странностей атмосферы; еще весной они решили установить парус на свое судно – двухместную надувную лодку. Всю весну они рисовали чертежи, спорили о материале паруса, о конструкции мачты и реи и вообще о самой возможности парусного вооружения такого сомнительного плавсредства как надувная лодка. А еще потом они добывали необходимые материалы и сооружали парус, мачту и такелаж.
И вот теперь, когда все было готово, когда оставалось выйти на Реку и поднять, наконец, парус, погода выкинула свой трюк и заставила их каждое утро выходить к Реке, смотреть на небо, укоризненно качать головами, а главное – оставаться на берегу. Им очень хотелось провести испытания своего корабля; но вот этот дождь, который все никак не начинался, а только собирался и день за днем копил силы, заставлял мальчишек медлить. Все-таки они были еще слишком малы, восемнадцать лет на двоих, а Река, как им было хорошо известно, шутить не любит.
…Надо сказать, что братья уже были довольно опытными навигаторами, а их первые попытки покорения Мирового океана начались, когда им было лет по пяти. В ту пору они проводили лето в селе; из этого села вышли предки мальчишек – рыбаки и виноградари. В их распоряжении тогда оказалось целое пресноводное море по имени Лиман, на берегу которого лежало село, да вот беда: лодки в их прибрежном хозяйстве не было. Прадед мальчишек, потомственный рыбак, стал инвалидом в одну из позабытых войны и был давным-давно прикован к постели; его дети бросили отцовское ремесло и уехали из села в город, а от лодки избавились за ненадобностью. Но провести все лето на берегу, когда все малолетние соседи что ни день выходят «в море» - нет, это было совершенно недопустимо.
Первое судно мальчишек выглядело внушительно и по их меркам тянуло никак не меньше, чем на броненосец. Огромное оцинкованное корыто легко вмещало в себя обоих братьев и даже кое-какой груз, однако на воде обнаруживало полную несостоятельность. Стоило кому-то из мореходов пошевелиться, как центр тяжести броненосца смещался, судно опрокидывалось, и братья оказывались по горло в теплой желто-зеленой воде. Нужно было что-то срочно предпринимать; однако естественному ходу истории мальчишеской навигации было мало дела до этой срочности.
Только следующим летом мальчишкам повезло – сосед-тракторист подарил им огромных размеров камеру от колеса своего трактора. Это было невероятное, просто сказочное везение; правда, у мальчишек не было насоса, а в камере отсутствовал золотник, но такие мелочи не смогли затмить их радости и помешать построению самых невероятных планов. Шутка ли! – непотопляемое, неопрокидываемое, упруго-комфортное судно! С самого утра мальчишки по очереди дули в металлическую трубочку, через которую обычно накачивают камеры насосом, – и к вечеру камера, наконец, приняла новую форму и даже приобрела желанную упругость. Занятие это оказалось не из легких: процесс то и дело обращался вспять, и тогда уже камера надувала мальчишеские легкие, а не наоборот; по единогласному определению братьев, из камеры шел «крысиный воздух». Но они все-таки добились своего и были счастливы, хотя голову у них разболелись, а перед глазами плыли фиолетовые пятна. Соорудив наскоро из полиэтиленовой пленки, смолы и капроновой веревки пробку вместо золотника, усталые мальчишки уселись в тени раскидистой абрикосы и с обожанием принялись разглядывать свой корабль, предвкушая завтрашний триумф «на море». Однако надеждам их пришлось сбыться не сразу – самодельная пробка плохо держала воздух, а потом и вовсе слетела прямо во время первого рейса. Хорошо, что случилось это не очень далеко от берега, а свидетелей такого позора не было. Потратив еще неделю, братья раздобыли настоящий золотник и соорудили помост из досок, который привязали к камере, - и выход на большую воду таки состоялся. Конечно, камера как судно имела серьезный недостаток; ее круглое, без носа и кормы тело плохо слушалось мальчишек, вразнобой орудовавших шестами, зато было чувствительно к малейшему порыву ветра. Но как бы там ни было, целое лето камера служила мореходным и рыболовецким забавам братьев, пока не пришла в полную негодность. Все-таки это была очень старая камера, а колхозный трактор весом в несколько тонн прилично поколесил на ней по сельскому бездорожью.
А потом… потом началось то, что мальчишки могли бы назвать «другой жизнью», если бы хорошенько поразмыслили, или «другим форматом», если бы знали такое мудреное слово. Прадед умер, дом в селе продали, а на вырученные деньги купили дачу на Острове посреди Реки. Где-то там, за поворотами и островами, Река впадала в Лиман; но даже поглядев на карту, которая доказывала несомненное родство Реки и Лимана, братья не обнаруживали признаков этого родства на местности. И мальчишки, конечно, затосковали по сельской жизни; дача, скудное в пять соток пространство, все оплетенное колючей проволокой соседских заборов, не могла тягаться с селом ни в каком смысле. Однако бабушка ловко примирила братьев с немилой им действительностью – она купила им надувную лодку с античным именем «Омега». И мальчишки, не позабыв и не разлюбив своей былой жизни и сельской вольницы, принялись осваивать новые возможности и новые пространства…
И вот теперь, когда неслыханное приключение вот-вот могло осуществиться, Река и небо подкинули им такой неприятный сюрприз. Будь они постарше, они бы нашли себе какое-то занятие, пока погода не установится. Но такие юные души могли вместить только одно дело такого волнующего свойства как поход по Реке под самодельным парусом. Думать о чем-либо еще, когда вооруженное парусом судно уже готово к спуску на воду, было попросту невозможно. Поэтому мальчишки слонялись вдоль Реки и бесконечно проверяли «такелаж», а все свои обычные дела забросили – и рыбалку, и купание, и набеги на соседские сады, и «войнушку», и костры по вечерам, и стрельбу из самодельных луков, и лазание по деревьям, и разведки вглубь Острова, и все остальные дела тоже.
Но сегодня бабушкино «будет дождь» повлияло на мальчишек совершенно иначе; не сговариваясь, они зашагали на берег. Решение, которое давно было принято и бесконечно – целых три дня! – откладывалось, сегодня надлежало исполнить. В десять минут они накачали лодку и притащили из сарая «такелаж». Теперь – самое сложное, установка мачты; сейчас они узнают, насколько осуществимы все их расчеты, чертежи, теории и, ни много ни мало, - мечты. Да, именно мечты! - Ведь мальчишки уже поняли, что созвучие слов «мечта» и «мачта» не было случайным; может быть, для кого-то, но только не для них, уж это точно.
И все получилось как нельзя лучше; древняя циновка, за ветхостью списанная из городской прихожей в дачный сарай, образовала отличную палубу. Мачта, изготовленная из длинного черенка для грабель, уверенно стояла на этой палубе, упираясь в нее квадратной «ногой» из обрезка доски. Ванты из бечевки, которой дедушка подвязывал виноград, крепились к уключинам по бортам и к резиновым петлям на носу и на корме, и надежно удерживали мачту. Парус – с огромным и несколько предосудительным трудом добытый полотняный мешок, частично расшитый, частично разрезанный для увеличения площади, – был закреплен на рее и готов к поимке речного ветра. Флага не было. Эту конструкцию мальчишки на «раз-два» подняли с песка, кряхтя, дотащили до мостика и опустили на воду.
Теперь больше не резиновая лодка, а самый настоящий парусник покачивался у берега. Мачта и парус преобразили лодку и даже ее экипаж; мальчишки переглянулись и одновременно почувствовали, что смотрят не только на свое судно, но и друг на друга совершенно иначе. «Капитан» - это было самое скромное обращение, которое вертелось у каждого на кончике языка и грозило вот-вот сорваться, нарушив безмолвную торжественность момента.
Они влезли в лодку, оттолкнулись от мостика и принялись выгребать из-под ветвей ивы, низко клонившейся над мостиком. О курсе первого рейса споров не было, да и быть не могло, ведь давным-давно мальчишки решили, что первый рейс под парусом будет выполнять не только испытательную задачу, но и задачу дипломатическую. Без бабушкиной благосклонности корабль двух «капитанов» мог запросто оказаться арестованным «до выяснения» и даже строго-настрого запрещенным; и потому сейчас они направлялись к небольшому островку, расположенному у противоположного берега Реки. Такой же песчаный, как и Остров, на котором стояла дача, островок соединялся с берегом Реки мостом и служил городским гидропарком; его со стороны судоходного русла щедро укрепили камнем и бетонными плитами, которые защищали гидропарк от штормов и ледохода. Вот за этим камнем мальчишки и направлялись; они рассудили, что после доставки этого ценного материала для укрепления дачного берега вокруг мостика бабушка не станет возражать против такого полезного дела как парусный флот (а свой единственный корабль они уже именовали флотом). О том, что доставка камня из гидропарка может иметь еще какие-то оценки, кроме «польза», они даже не задумывались, как, впрочем, и об опасностях своего предприятия.
Корабль двинулся к глубокой воде, а мальчишки принялись поднимать парус. Однако вот тут события приняли тот лавиноподобный характер, когда вдруг начинает происходить сразу все одновременно, а твое собственное незначительное действие, кажется, положило всему этому начало. Как только парус был поднят, рванул ветер и закапал дождь; деревья на еще близком берегу зашумели дружно и тревожно, обнажив светлую изнанку листьев – все разом. Мальчишки прекрасно поняли, что на Реке сейчас начнется буря – одна из тех летних бурь, которые выворачивают с корнем самые большие деревья и уносят с крыш листы шифера и железа. Мальчишки переглянулись и взялись за весла, чтобы грести обратно к мостику, но тут же их бросили. Было слишком поздно.
Тяжелые капли дождя били мальчишек и лодку, словно градины; ветер, посвистывая в тонких «вантах» из садовой бечевки, казалось, усиливался с каждой минутой. Мачта с парусом кренилась вперед. Лодка неслась по поверхности воды, которая уже начала приходить в движение; еще минута – и по Реке заходили тяжкие волны, украшенные пенными чубами. Лодка, которая даже для такого паруса была слишком легкой, а уж для такого ветра и подавно, стрелой летела к «гидропарку», прыгая по волнам, как по ухабистой дороге – это было и неприятно, и больно, потому что удары лодки о воду были жесткими и резкими. Мальчишки даже не успели порадоваться тому, как чудно парус оправдал все их надежды; они вцепились в борта и с ужасом смотрели – сначала друг на друга, на берег, на парус, на небо, а потом – только на высокий красный корпус сухогруза, который шел вниз по Реке. Казалось, сухогруз не пришел сверху, из порта их родного города, а попросту вынырнул из-под воды – прямо на фарватере, просто для того, чтобы поставить точку во всей этой кошмарной истории. Столкновение было неизбежно.
Раньше мальчишкам виделся неизменно романтический ореол вокруг океанских судов, которые проходили по Реке; это были не просто корабли, это были символы и обещания. Дальние странствия, неведомые берега, новые моря, необитаемые земли – вот что видели мальчишки в корпусах и надстройках. Очередной корабль стремительно проходил мимо дачи; вот он уже скрылся за мысом, но в берег еще бьют поднятые им волны, а в небе еще виднеется дым из его трубы. Мальчишкам всегда казалось, что этот дым соединяет их с теми непостижимо далекими местами Земли, которые исчезнувший из виду корабль отправился бороздить и открывать. Теперь же сухогруз предстал перед ними в совершенно новом свете: это была просто огромная тяжелая конструкция из металла. А еще она была очень страшной.
Ветер все усиливался, и лодка неумолимо набирала ход, прыгая с волны на волну курсом наперерез сухогрузу, и ничего с ее скоростью и курсом мальчишки поделать уже не могли. Однако им повезло: судно, для которого этот речной шторм не представлял ровным счетом никакой проблемы, шло с постоянной скоростью, и братья пересекли фарватер за какие-то секунды перед тем, как его темные воды в гребнях и провалах волн были подмяты колоссальным форштевнем. Сверху, с палубы сухогруза на них равнодушно поглядел какой-то смуглый до черноты человек в темных очках. Еще минута, еще сотня жестких и хлестких ударов о воду – и лодка вылетела на пологий берег гидропарка, здорово тряхнув мальчишек напоследок.
Все еще не веря, что им удалось разойтись с красным сухогрузом, мальчишки некоторое время посидели в лодке неподвижно, провожая взглядами огромный корабль. Однако скоро дождь и ветер напомнили им о делах насущных; они выбрались из своего корабля и спустили парус. Парус вырывался из рук и, казалось, намеревался улететь прямо в грозовое небо, которое то и дело вспыхивало молниями и рокотало ударами грома. Потом они осмотрели днище лодки, нет ли пробоин; им повезло, лодку вынесло на песчаный участок берега, и она не пострадала. Они оттащили свое судно чуть дальше от воды, потому что прибой уже начинал забрасывать воду в лодку. На всякий случай они привязали ее к стволу ближайшего дерева, а чтобы ветер не потащил лодку берегом, уложили на «палубу» несколько крупных камней. Теперь мальчишки могли укрыться и сами – и они забились в густые кусты на берегу, где дождь и ветер не секли так больно. Теперь можно было перевести дыхание и обсудить происшествие с сухогрузом.
Сидя в кустах, они негромко переговаривались; никто не признался в малодушии, но глаза приходилось прятать обоим. Теперь им уже не казалось, что бабушкин арест судна или даже запрет юного парусного флота был бы чем-то неприятным; пожалуй, лучше бы бабушка узнала обо всем чуть раньше и упредила их безумную затею. Но как только кончился дождь, а ветер и гром чуть поутихли, мальчишки, как ни в чем ни бывало, принялись собирать камни и складывать их на берегу около лодки. Ведь дипломатическая миссия все еще не была выполнена и даже усложнилась; им предстояло вернуться домой через штормовую Реку, против ветра, а еще и объяснить все бабушке, которая наверняка их уже хватилась.
Мальчишки спустили лодку на воду и нагрузили ее камнями; они надеялись, что камни послужат балластом и пресекут попытки лодки прыгать с волны на волну. Эти прыжки были бы самым неприятным в путешествии, если не считать рискованный проход под самым носом сухогруза. Однако теперь, когда сухогруз ушел к морю, а фарватер опустел, мальчишки пытались избежать этих прыжков – ведь они не рассчитывали на движение судна галопом, когда «проектировали» парусник. Они выгребли на глубокую воду и, чуть помедлив, снова подняли парус. Задача, которая менее опытным мореходам показалась бы невыполнимой, им такой не казалась: они прочитали все, что нашли дома и в школьной библиотеке о лавировании, о движении против ветра и прочих навигаторских премудростях. Конечно, сила ветра все еще весьма превосходила их ожидания, однако оставаться на островке гидропарка сколько-нибудь еще они не могли: теперь бабушкина кара за парусную регату в шторм страшила их сильнее самого шторма и всех его опасностей.
Камни действительно служили балластом, да и ветер начал стихать и менять направление; однако Река уже расходилась так, что волны захлестывали отяжелевшую лодку. Мальчишки с ужасом обнаружили, что вычерпывать воду из лодки нечем; уж лучше бы они скакали с волны на волну, как по ухабистой дороге! Скоро лодка наполнилось водой по самые борта; если бы она не была надувной, то могла бы и не пересечь Реку - пошла бы ко дну. Но груженая камнем и наполненная водой надувная лодка под парусом из полотняного мешка продолжала двигаться через Реку; мальчишки, всматриваясь вперед и время от времени поглядывая вверх и вниз по Реке, не идет ли какой-то корабль, припоминали рассказы об античном мореходстве на Средиземном и Черном море. Пожалуй, их лодка целиком оправдывала свое греческое имя: она была столь же утлой посудиной, как и те, на которых древние пересекали моря с грузом зерна, масла и вина. Опасности на Реке, которую древние навигаторы тоже знали и даже называли на свой лад «Борисфен», превращала мальчишек в столь же бесстрашных мореплавателей, каковыми были и древние греки вместе с древними римлянами. И эта мысль, сама по себе довольно отрадная, несколько утешала братьев и даже авансом смягчала гнев бабушки, который, как они хорошо понимали, будет неотвратим и, вероятно, некоторое время страшен по-настоящему, ничуть не меньше, чем этот шторм, который они пережили под парусом.
Тем временем ветер переменился и задул «снизу», с низовья Реки; мальчишкам это показалось добрым знаком – ведь их «лавирование» привело к тому, что к своему Острову они подошли много ниже по течению, чем стояла их дача. Теперь же, благодаря новому направлению ветра, им не придется идти на веслах на отяжелевшей под весом камня и воды лодке – парус и ветер сделают за них всю работу. Мальчишки приободрились; им казалось, что все самое тяжелое и страшное уже позади (кроме бабушкиного гнева, разумеется).
Когда они уже подходили к родному мостику, тревожно всматриваясь в заросли, не стоит ли там где-нибудь бабушка с хорошей «лозиной» или даже с палкой, прямо возле лодки, по ее левому борту, из воды тяжело вынеслось огромное тело. Рыба медленно перевернулась на гребне волны, показав обширный беловатый живот, широко раззявила губастый рот и тяжко канула в темную воду. Мальчишки немедленно забыли о бабушке и ее орудиях возмездия; они всматривались в волны, но существо больше не появлялось. И только они собрались обсудить, что же это была за рыба, как лодку внесло под иву, нависавшую над мостиком.
Это была полная и окончательная катастрофа – а они-то думали, что все опасности, кроме бабушки, уже позади! Ванты, натянутые до предела о ветви и сучья ивы, с жалобным взвизгом лопнули, и мачта рухнула на братьев. Парус, который только что нес лодку через Реку, с треском разорвался пополам, и одна его половина осталась висеть на иве, а вторая накрыла мальчишек. Это был конец.
Они выбрались на мостик, все еще не веря, что паруса больше нет. Они смотрели на обломки первого в их жизни настоящего кораблекрушения, позабыв и о страшном форштевне сухогруза, и о прыжках лодки по волнам, и о бабушкиной палке. Через какое-то время к ним пришло осознание, что крушение случилось по их собственной вине; ведь вместо того, чтобы управлять судном, они увлеклись какой-то рыбой. Они поглядывали то на разорванный парус, то на Реку, туда, где только что из глубины вынырнул таинственный обитатель, словно бы только для того, чтобы навлечь на них это страшное бедствие и тут же исчезнуть.
Как бы там ни было, но корабль погиб, как легендарная «Васа», прямо в собственной гавани. Хотя шведский флагман затонул вместе со всем экипажем сразу после спуска на воду, а братьям все-таки удалось совершить один поход, им все равно казалось постыдным так глупо потерять свой парусник. Это была кара – за глупость и самонадеянность, а также еще за что-то, что явственно было в этом походе под парусом, но чему они пока еще не нашли названия, но вполне ощущали.
Поэтому колоссальное везение, которое ожидало их дома, поначалу ничуть не улучшило настроения мальчишек. Оказалось, что бабушка укрылась от грозы у соседки, до сих пор не вернулась и ничего не знала о парусном походе мальчишек. Но братья уже понесли свое наказание, хуже которого, пожалуй, не было и быть не могло.
В траурном молчании братья вычерпали воду из лодки и выгрузили камни на мостик. Объяснить бабушке их происхождение не представлялось возможным; посоветовавшись, мальчишки просто разбросали камни в воде у берега и под мостиком, вокруг его опор. Так или иначе, но это укрепит песчаное дно, и на следующий год, может быть, паводок не унесет очередную порцию Острова, а может быть, и мостик устоит в ледоход.
К тому времени, как братья закончили работу, им уже казалось, что самым страшным во всей этой истории мог стать позор; ведь им, которые считали себя настоящими навигаторами, не пристало пускаться в такие глупые авантюры и так бездарно терять свой корабль. И теперь утрата паруса больше не казалась мальчишкам несчастьем; бабушка ничего не узнала, и достоинство юных мореходов как будто не пострадало. Будут, будут еще паруса! И повеселевшие мальчишки, закрепив лодку, побежали домой.
Теперь, когда с парусными делами было временно покончено, остался только один вопрос: что за рыбину они видели на Реке? И мальчишки, наскоро перекусив хлебом и молоком, уселись за свою любимую летнюю книгу – толстенный, дореволюционного еще издания фолиант о жизни и ловле пресноводных рыб, многие из которых уже не попадались в Реке и водились только в мутноватых сосудах городского краеведческого музея. За этой книгой они просидели до вечера, пока бабушка не позвала их ужинать, а за ужином гадание о видовой принадлежности рыбы продолжилось (ее братья якобы видели в грозу с мостика, у самого-самого берега). Бабушка тоже включилась в разговор – ведь ее детство прошло в том же рыбачьем селе, в котором они начали свою навигаторскую карьеру, и рыбы на своем долгом веку она повидала достаточно – и даже такой, которая братьям попадалась только в книгах да в музее.
А потом наступила ночь, мальчишки улеглись спать, и в их снах погибший парусник совершил еще одно, свое последнее путешествие – в шторм и грозу, через Реку и обратно.
2015, 2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595473
дата надходження 23.07.2015
дата закладки 24.07.2015
Слухаю ніч,
Що мій сон затулила собою.
Це їй не важко,
Бо надто широка в плечах.
Треться, мов кішка,
Об шибку щокою рябою,
Змовницьким шепотом
Знову і знов улеща.
З хати виманює.
Що їй від мене потрібно?
Може, нема з ким порадитись,
Погомоніть?
Забарабанила пальцями
Дощику дрібно.
Мабуть, таємне щось
Хоче повідать мені.
Вийшла.
Та ніч якось враз
Підозріло замовкла.
Перед порогом стояла
Бузковим кущем –
Буйно розквітлим, пахучим
І радісно мокрим!..
Ось і причина.
Чого ж мені треба іще?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595447
дата надходження 23.07.2015
дата закладки 24.07.2015
Із чужини вертають дикі гуси.
Домотують на крила дальню путь.
Про все забувши, трепетно дивлюся,
Як сірі цятки ближчають, ростуть.
Немов несуть із краю в край по небу
Над полем, над мозаїкою сел.
Живим пунктиром виписаний ребус –
Магічний знак у формі букви «Л».
Що він таїть? Що можна ним сказати
Лугам, озерам, розкоші дібров?
У нашій мові слів на «Л» багато,
Але найкраще, мабуть, з них – любов.
Авжеж, любов! Така проста розгадка.
Любов – солодкий, пломінкий магніт.
До нього плинуть сліпо, без оглядки,
Бо він – всесильний. Надто повесні.
Бо навесні, крім сили, й чари ловить
В глибинах засекречених джерел…
Тріпоче птахом в серці моїм слово,
Оте, що починається на «Л».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595105
дата надходження 21.07.2015
дата закладки 23.07.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.07.2015
«Вітри ясні і хмари, невтомні і невстрійливі,
літають фазанами з дзвіниці на дзвіницю,
а день – наче хлопчик порубаний, постріляний.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Поранений день помирав –
Посічений градом, порубаний ураганом,
Степ марив птахами:
Тужливими криками удодів,
Шелестом сухотою нетреби,
Колючого, як стогін яструба.
Вітру невтомному: грай
На сопілках залізних,
Хили тюльпанові голови
До сухої землі, заспівай колискову
Солдатам підкошеним втомою,
Тягарем сього світу страшного,
Тягарем залізних квітів,
І зерен божого гніву
Важких, як весло Харона:
Нехай нині від мертвих
Одділяються воїни сном:
На землі сухій і теплій,
На тирсі жовтої вохри,
Нехай...
На землі деревію-тисячолистника,
Гіркого, як серпнева пісня
Нехай...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594726
дата надходження 19.07.2015
дата закладки 20.07.2015
*
Терзает, а что – непонятно.
Будит средь ночи: «Пиши!»
Поэзия – белые пятна
Непостижимой души.
* *
Мы с виду не разнимся с вами,
Хоть всяк – особый род стихий.
Одними пользуясь словами,
Слагаем разные стихи.
* * *
Не поправить ни единой строчки,
Как бы ни старался, не хитрил.
Прошлое на тайную цепочку
Двери запирает изнутри.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566377
дата надходження 13.03.2015
дата закладки 19.07.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.07.2015
Первая весенняя зелень покрыла холмы, а у реки на тонких веточках сиротливо понурившейся вербы набухли белые пушистые почки; под холмом, где тоскливо и одиноко привалился старый деревенский дом, бежали ручьи, хотя вокруг все еще высились грязноватые сугробы. В самом доме было тихо – там уже много лет царило безмолвие и уныние, каждый занимался своим делом, потупив глаза, чтоб ненароком не нарушить устоявшийся порядок. Старшие сестры Януша, не отрываясь, пряли у единственного приотворенного окна, остальные были плотно задернуты темным замусоленным полотном. Мать его сидела наверху, ухаживала за больным отцом, который так и не поправился после пережитых им потрясений, а Марта, милая и добросердечная, была в огороде, копаясь в еще непрогретой земле, ведь только здесь могла она тихонечко, никого не потревожив, поплакать и помолиться за брата, чтоб он оказался жив и, наконец, вернулся в отчий дом, ставший пустым и безжизненным без него. Давно уже смирилась эта горлица, ставшая с годами еще милее и краше, со своею судьбой, но за мать и отца целыми днями болело ее сердце, что с ними станется, когда ее, посадив в нарядную префектовскую карету, навсегда заберут из дому?.. Ах, если б только Януш был здесь… Девушка, спрятав свое личико в ладони, горько зарыдала, и слезы ее покапали к долу. «Не плачь, он обязательно вернется», - так, бывало, утешала ее Олеся, дочь кузнеца, ставшая единственной на всем белом свете подругой драконьей избранницы. Она тоже невольно то и дело всматривалась в даль, прислушивалась к ночной тишине, в надежде, что вот-вот вернется сын золотаря, но шел за днем день, за месяцем месяц, а его все не было, и два верных сердечка находили утешение и поддержку друг в друге.
А Януш тем временем вместе со своими товарищами, оставив позади необъятные степи и широкие реки, города, где говорили на языке, отдаленно похожем на его родной, и деревни, в которых одевались почти так же, как в его краях, спешил домой. Обойдя почти весь мир, отыскав мудрецов на каждом конце света, юноша так и не нашел ответов на свои вопросы, а потому не знал ни где найти дракона, ни как победить его. С чего начать поиски? Родные просторы столь широки, на это может уйти вся жизнь, в то время, когда у него нет и месяца – так скоро Марте исполнится шестнадцать. Такие тяжелые думы одолевали Януша, когда он, сидя ли у костра или отдыхая в деревенской конюшне, набирался сил со своими спутниками, которым горько было видеть сына золотаря таким и которые пытались всячески поддержать его.
В дорогу они выдвигались с рассветом, а на ночлег останавливались поздней ночью, пока не встретили первую на своем пути крохотную деревеньку, где под строгим надсмотром одного из сборщиков в большую телегу, под стать тем, на которых чумаки ездят за солью, убогие селяне укладывали предназначенную дракону подать. Вот тогда-то и стало ясно, что не поспеть Янушу в срок, не зная, куда идти. Сел он тогда подальше от своих товарищей, пригорюнившись да руки опустив, у дороги за той деревней, и тихонечко заплакал. Так и сидел он себе, когда слышит, сначала поодаль, а потом все ближе и ближе кто-то на свирели играет. Да так искусно, что будто бы из самого сердца мелодия льется, плывет.
- Доброго вам дня, - это паренек пастух подошел к сыну золотаря и, убрав за пазуху свою чудо-свирель, присел рядом. За ним шла отара, которая теперь блеяла по ту сторону дороги в ожидании своего юного пастыря.
- Да куда там, доброго, - тихо ответил Януш, уронив голову на грудь, - как побороть того, кого и мудрецы не знают, как побороть?.. Как найти того, кого и мудрецы не знают, где искать?..
Сын золотаря, тяжело вздохнув, замолк, и посмотрел на пастушка. Он был бедно одет, с худенькой котомочкой, перекинутой через плечо, но на его красивом лице, украшенном золотистыми, точь-в-точь, как у Марты волосами, горели смелые распахнутые глаза.
- Как же ты хочешь врага победить, когда не видел его ни разу? – воскликнул внезапно паренек, - Отец мой всегда говорил, чем досужие разговоры про волка слушать, лучше в пастухи податься. А тут уж, хочешь – верь, хочешь – нет, волка повстречать много ума не надо и, поди, отвадь его от своей отары. А что врага твоего найти сложно, так, будь у меня глаза, как у орла, что в небе высоко кружит, когда я стадо на выпас вывожу, или нюх, как у пса, с которым в поле я иду зорькой ранней, то и самого дракона в горных пещерах найти бы смог, - пастух умолк и поднялся, собираясь уходить, когда Януш подскочил, воодушевленный его словами.
- Спасибо тебе, земляк, вовек не забуду твоего совета! – горячо произнес сын золотаря, словно все силы вернулись к нему вновь. Он крепко обнял пастушка и бросился к своим друзьям.
Слепой, Безносый, Нечуткий и Глухой были счастливы увидеть юношу бодрым и уверенным. Времени до именин Марты почти не оставалось, но, благодаря мудрому совету и этого было достаточно, чтобы найти драконью пещеру и победить чудовище.
- Нечуткий, в этой гористой местности много пещер, почти все они пустые и мокрые, но есть одна из них, отличная от прочих. В ней ощущается огненное дыхание дракона! – сказал Януш.
- Да, чувствую тепло от камней, это там, - и Нечуткий показал пальцем на гору, возвышавшуюся над темным лесом, что начинался за широким полем, идущим вдоль дороги. Друзья не теряли ни минуты и поспешили в указанном направлении. Все спутники Януша тут же сообразили, что нужно делать и, используя свои чудесные способности, продолжили поиски драконьей пещеры.
Все ближе и ближе подбирались друзья к логову чудища, продираясь сквозь, вставшую стражей, густую чащу, и карабкаясь по острым отрогам, словно по стенам неприступной крепости. Ни птицы не пролетало мимо, ни зверя не пробегало; местность эта была пуста и безмолвна, словно все живое давно покинуло ее, и изредка лишь в этой пугающей тишине завывал в расселинах ветер.
- Я слышу, как в пещере в тысяче шагов от нас что-то ворочается и шелестит, видать это дракон просыпается, - сказал Глухой, когда друзья выбрались из темных колючих зарослей, преградивших им путь, - видать, скоро будем на месте.
Корни деревьев, что росли вокруг, так и норовили ухватить путников за ногу, а цепкие ветви царапали лица, словно бы хотели выколоть им глаза. Под ногами кое-где пробивалась бурая, пожухлая трава, комья грязи прилипали к сапогам, превращаясь в тяжелые, массивные кандалы.
- Ну и вонь, - надев свою прищепку, воскликнул Безносый, отвернувшийся от высокого утеса, преградившего путь, - несомненно, только этот двухголовой змей может так отвратительно пахнуть, лежит себе, небось, в своей затхлой пещере и носов не выказывает, ждет подношений!
Цепляясь за острые камни, оставлявшие на руках глубокие порезы, и за вьющуюся по скалам сухую поросль, силившуюся сбросить друзей в глубокую пропасть, зиявшую далеко внизу, Януш вместе со своими спутниками, все же преодолел последний барьер и, добравшись до самого верха, путники оказались на узком отроге, заканчивавшемся вдали огромной темной пещерой.
- Я вижу, как там шевелится что-то громадное, - прошептал Слепой, всматриваясь во мрак.
По очереди перебегая от камня к камню, за которыми можно было удобно спрятаться, странники приближались к темному, смердящему логову, из которого доносился странный шум, как будто чешуйки на теле дракона, терлись друг об друга. Вечерело и закатное солнце осветило плато, с которого были видны все земли, так знакомые сыну золотаря. Мерцающими, еле заметными огоньками виднелись где-то там города и деревушки, черными пятнами расползались между ними леса, кое-где светлыми лоскутками на этом полотне притулились поля, реки отливали неподвижным серебром своей глади. Посоветовавшись с товарищами, Януш решил, что лучше, пожалуй, будет атаковать дракона, когда солнце окончательно сядет, чтобы в темноте подобраться к нему незамеченными. Схоронившись за валунами и небольшими утесами, друзья стали дожидаться ночи, достав припасенное заранее оружие, которое теперь каждый сжимал в дрожащих от волнения руках. Как только темнота окутала весь отрог, а в небе засверкали яркие, будто любящие глаза, звезды, Януш, оставив своих спутников позади тихонько подкрался ко входу в пещеру, перед которой белели сваленные в кучу обветренные кости. Внутри пещеры что-то глухо зашевелилось и рвануло к выходу, почуяв запах добычи. Слепой, Безносый, Нечуткий и Глухой тут же бросились к логову на подмогу сыну золотаря. Шум нарастал, превратившись в истошный вой, из глубины пещеры пахнуло отвратительным смрадом, сухим и горячим, и в тот же миг на друзей, готовых биться не на жизнь, а на смерть с мерзким драконом, вырвались целые полчища крыс и стаи летучих мышей, испугавшихся неожиданного вторжения незнакомцев.
Януш развел огонь и вместе со всеми обследовал жилище дракона. Пещера прямо таки кишела живностью, потолок и стены ее были утыканы остроконечными отростками, отовсюду капала вода, ноги скользили, утопая в толстом слое помета. Но дракона не было и следа.
Послесловие
В доме золотаря утро выдалось особенно печальным. На дворе светило солнце и заливались трелью птицы, но за серыми, облезлыми, местами прохудившимися стенами все молчали, чтобы не дай Бог не заплакать. Тени, что давным-давно закрались в углы комнат, теперь завладели каждым закутком, каждым клочком этого когда-то веселого и жизнерадостного дома. С потолка свисала паутина, все вокруг выглядело серым от толстого слоя пыли; на полах виднелись разводы, замызганные окна были сокрыты тяжелыми темными занавесями. Это был день последних именин Марты, которой было положено сегодня покинуть родных. Седая ее матушка стареньким гребнем расчесала золотистые кудри и помогла одеться в новое праздничное платье, сшитое по приказу префекта. Бледные щеки девушки покрыли румянами, а на шею надели ярко красное с кровавым отливом монисто. Хворый, еле стоящий на ногах отец, и убитая горем мать в положенное время вывели свою дочь во двор – вдалеке над дорогой поднимались клубы пыли, не иначе карета префекта неслась во весь опор. К дому золотаря подходили односельчане, чтоб попрощаться с горлицей, покидавшей эти края навсегда. Тут был и кузнец со своей дочкой, и мельник, и водовоз, и кого еще только не было. Все стояли понурые и молчаливые. Старшие сестры Януша жались друг к дружке, сдерживая нахлынувшие слезы.
Карета, грохоча и поскрипывая, приближалась. Вот она уже показалась из-за поворота. Вот она подъехала к дому старого золотаря и остановилась. Взмыленные лошади были напуганы, не понимая, какая это нелегкая занесла их в такие унылые места. Дверь кареты отворилась и все, кто собрался вокруг по привычке потупили взгляд, в знак немой, беспрекословной покорности, а подняв глаза увидели Януша, рядом с которым стояли несколько странных чужеземцев; у одного на носу были громадные очки, нос второго был зажат прищепкой, третий был одет не по погоде, но, как могло показаться, нежился в тепле, а у четвертого из ушей торчали забавные затычки.
Тут уж все дали волю своим чувствам и горячие слезы счастья так и хлынули на волю бурными потоками, сметая все на своем пути, подобно весеннему селю – былые невзгоды и годы разлуки, муки неизвестности и трудности долгого, тяжелого пути.
Горожане, узнав, что никакого дракона нет и в помине, решили восстать, только пока думали да рядили, не стало против кого и восставать; и префект со своими жадными сборщиками, и генерал с ефрейторами да солдатами, что народ запугивали, и глава совета со всеми своими хитрыми прихвостнями, и даже предстоятель и тот сбежал греха подальше. Кого искали – никого не нашли. Как ветром сдуло всех драконовых слуг, словно их и не бывало вовсе.
Не прошло и месяца, как в городе сыграли большую пышную свадьбу, как же без нее! Януш Олесю в жены взял, а Слепой, Безносый, Нечуткий и Глухой побратались с ним, да оженились на старших сестрах его. На гулянии этом был и пастушок, да так он на свирели своей играл, что плясали все, и даже старый золотарь, который с тех пор пошел на поправку. Детвора вокруг него водила хороводы, а он все пускался в пляс, любому казаку впору. Марта все же стала невестой, видать, на роду ей было написано, да только не дракону, а тому самому юношу, чья свирель голосистая люд простой на свадьбе забавляла. Впервые в своей долгой, наполненной всяческими историями жизни, массивный колокол ратуши зазвонил искренне, от всего своего сердца, поздравляя молодых и радуясь тому, что пришли новые времена. Времена, где любовь и дружба, честность и трудолюбие приносят больше почета, чем достаток и положение. Разное бывало еще в жизни Януша и его друзей, но свободы жителей тех краев никто уже не смог лишить, потому, как всякая власть существует лишь до тех пор, пока в нее хоть кто-то верит.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494329
дата надходження 23.04.2014
дата закладки 19.07.2015
Не прошло и нескольких дней, как друзья добрались до последних рубежей широких владений прославленного воина, где им надлежало оставить быстроногих коней на небольшой заставе; там они смогли немного отдохнуть и продолжить свой нелегкий поход. Пустыня осталась позади, а впереди, за гористой местностью раскинулась широкая мелкотравчатая степь, конца и края которой было не видно. Уже вовсю хозяйничала поздняя осень, и здесь, вдали от горячей каменистой пустоши, то и дело проливались обильные дожди. Маленькие деревушки попадались немного чаще, но, все еще достаточно редко, а потому, и ночевать Янушу и его спутникам частенько приходилось прямо посреди поля, свернувшись у горячего костра. Хорошо, когда удавалось найти место посуше, да потеплее, благо Слепой мог рассмотреть вдалеке раскидистое дерево, или Безносый мог почуять, что за холмом на одиноко стоящей ферме можно попросить пристанища, или Нечуткий заявлял вдруг, что в двадцати шагах их ждет замшелая пещера, в которой можно заночевать. В изобилии водилась в этих местах дикая птица, и в деревнях, что попадались на пути, всегда были рады обменять ее на хлеб или кувшин молока, а то и на целую головку сыра. Пора выдалась серая, промозглый ветер пробирал до костей, а редко выглядывающее из-за тяжелых туч солнце не успевало толком просушить землю и хоть немного согреть бедных странников.
Дни становились короче, холод крепчал, но сын золотаря и его спутники не унывали, хоть времени у них оставалось не так и много, а сделать предстояло еще не мало. Степь сменялась холмистой местностью, и снова очередной бесконечно степью, кое-где поросшей редким леском. Вместо городов, по большей части, попадались друзьям стоянки местных кочевников, людей, привыкших к скитаниям, вспыльчивых и подозрительных поначалу, но веселых и общительных после. Жили они небогато, и помочь могли разве только тем, что стояло на их собственном скудном столе. Отвечая на расспросы юноши, все, как один кивали дальше на восток, где высоко в горах, отрекшись от бренности жизни, в мире и спокойствии, жили молчаливые, неприхотливые монахи, постигая мудрость сущего и дивные тайны бытия. Сменяя друг дружку, шли хороводом рассветы и закаты, пока однажды товарищи Януша не почувствовали, что конечная цель их долгого путешествия уже совсем близко.
- Кажется, что-то белеет там вдалеке, - первым задумчиво пробормотал Слепой, - эх, кабы не туман, я бы сразу понял, горы это или нет!
- Похоже на горы, - вдохнув поглубже, ответил Безносый – воздух непривычно чист и свеж.
- Так и есть, - присоединился к разговору Нечуткий, которому внезапно стало прохладно, и он мелко затрясся, - неужели я теперь своими глазами увижу снег, с которым словно бы жил по соседству столько лет…
Сына золотаря такие известия обрадовали и взволновали, ведь кроме как на последнего мудреца ему и надеяться было не на кого, тут уж, как говорится, либо пан, либо пропал, а думать о том, чтобы позволить префекту отдать Марту дракону на съедение, было нестерпимо больно. Долгая разлука еще больше саднила его сердце, кто знает, что ж творится там, в родных местах, в отчем доме. Живы ли отец и матушка, берегут ли они, как было велено, красавицу дочь?..
Горы, что простирались на горизонте, были так высоки, что верхушки их терялись в облаках, и так древни, что снежные седины этих гор помнили еще младенчество человека. «Вот, где истинное величие» - с восторгом подумал Януш, стоя у их подножия - «в исполинских горах и неоглядных морях, в темном даже днем лесу и ясной даже в ночи пустыне». Великое это умение, удивляться новому даже когда столь многое повидал. Там, наверху, где царила вечная зима, обитали самые обычные люди, обжившие эти недружелюбные отроги еще сотни лет назад. По мере подъёма все выше и выше, взгляду друзей открывались домики, ютившиеся над их головами, украшенные маленькими яркими флажками, которые весело трепыхались на ветру, словно бы играя с ним. На свободных пространствах ближе к деревушке попадались занесенные снегом поля; то тут, то там все еще виднелся покосившийся, ожидающий весны, старый тын. А еще выше – это мог разглядеть только Слепой – виднелись восхитительные красноватые каменные стены большого монастыря, крыша которого терялась в облаках, и к которым вела из деревни узкая каменная дорожка, то теряющаяся за скалами, то вновь выныривающая из-за поворота. К ней и устремились друзья, самую малость передохнув от долгого и тяжелого восхождения.
Ледяной ветер завывал от восторга, своими порывами толкая друзей во все стороны, словно, во что бы то ни стало, решил помешать им. Но, держась друг за друга, с палицами в руках, Януш и его спутники не останавливались ни на минутку, преодолевая ступень за ступенью, по которым жители деревушки снабжали монастырь всем необходимым и в дни праздников преодолевали подъем для совместных церемоний. Дорога была старой и истертой многими поколениями, по краям ее местами рос можжевельник, темно-зеленые пятна которого скрашивали ослепительно белый пейзаж, ведь и оставшиеся внизу покатые черепичные крыши были покрыты снегом.
Массивные деревянные ворота, к которым подошли странники, были наглухо закрыты, за ними стояла мертвая тишина, как будто ни одного человека там не бывало отродясь. Януш постучал, и через несколько минут приоткрылось крошечное окошечко, из которого показалось строгое лицо монаха, спросившего, кого гостям угодно увидеть и по какому вопросу. Сколько ни бился сын золотаря, сколько ни пытался объяснить, что пришел за советом к мудрецу, все одно – ни словечка бритоголовый монах не понял, как открыл окошечко, так и закрыл перед носом друзей.
- Не обойтись нам без помощи, - сказал, нахмурившись, юноша, - нужно в деревню воротиться, да поискать того, кто с мудрецом знается. Слепой, Безносый и Нечуткий согласились, и, не теряя ни минуты, двинулись назад. С горы идти – не то, что в гору, и, не прошло и часа, как друзья вернулись в поселок, который покинули еще ранним утром.
Полуденное солнце, отражаясь от снежного покрова, заливало всю местность, каждый домик, занесенные дорожки и покрытые инеем окна; стало теплее и с крыш закапали растаявшие снежинки, напевая свой незатейливый веселый мотив. Местный люд уже вовсю трудился: кто расчищал дорожки, кто тащился с нагруженной повозкой в гору, кто корпел в своей мастерской. Любо дорого было посмотреть на этот честный, трудолюбивый народ, пустивший корни вглубь холодного горного гранита, назвавший это место на самом краю земли своим родным домом.
- Доброго дня вам, путники! – внезапно закричал кто-то рядом: в дверном проеме небольшого дома стоял, подбоченившись, улыбающийся человек, который, заметив недоумение на лицах друзей, начал что-то нашептывать себе под нос.
Януш подошел к незнакомцу и, поклонившись, как было принято в этой местности, пожелал в ответ доброго дня.
- Как вам будет угодно! – еще громче, чем в первый раз, прокричал человек, и вновь, видя реакцию собеседника перешел на практически неслышный шепот, - простите, я, как люди говорят, что-то, малость, глуховат. Незнакомец снова начал беззвучно шевелить губами, думая, видимо, что сын золотаря хорошо его слышит.
- А ведь мне слышна болтовня стражников императорского дворца, хоть он и стоит за горами, - уже совсем во все горло завопил человек. – А никто в деревне не верит, называют меня Глухим - снова сбившись на шепот, закончил свой рассказ новый знакомый, опечаленный и понурый.
Недолго думая, Януш улыбнулся и, резко крутанувшись, устремился к крохотной лавчонке, мимо которой проходили раньше, чтобы через несколько минут вернуться, зажав в руках какой-то сверточек. В нем оказалась обычная восковая свеча, вернее даже огарок, такой скрюченный, что смотреть на него было больно. Разведя тут же небольшой костерок, юноша расплавил воск и окунул в него взятый, видимо, там же, где и свеча, свернутый в несколько раз лоскуток. После этого он быстренько остудил получившееся приспособления, и предложил Глухому заткнуть ими уши, улыбаясь так искренне, что новый знакомый едва ли ни выхватил их из рук Януша.
- О чудо! – воскликнул совершенно нормальным голосом новый знакомый, - я слышу себя, а не какую-то бестолковую стражу, не пахарей в степи, не муравьев, копающихся в листве и не птиц, кружащих в вышине, вы истинный чародей.
Слепой, Безносый и Нечуткий, улыбаясь и качая головами, смотрели на Януша и Глухого, с пониманием и уважением, ведь сын золотаря в свое время помог и им таким же чудесным способом, всего лишь поверив в чудесный дар, коим был наделен каждый из них.
- Позвольте мне следовать за вами? – продолжил новый знакомый, - Кто знает, может и я смогу вам помочь так же, как вы мне?
- Можешь даже следовать не за нами, а вместе с нами, - ответил юноша и, не тратя попусту драгоценное время, рассказал Глухому и про дракона, и про сестру свою Марту, и про мудрецов, которые помочь ему не смогли дельным советом.
- Так знаю я, кто из монахов вам нужен, - воскликнул Глухой, радуясь, что хоть чем-то помочь он в силах, - слышал я, что и во дворце императорском, и в поле, и в мастерских, повсюду говорят, что мудрее него в краях наших сыскать никому не под силу, к нему и пойдем.
И вся компания снова двинулась в путь, по дорожке, ведущей к стенам монастыря. Самым тяжелым выдался этот подъем для уставших странников, и лишь Глухой спешил впереди всех, полный сил по знакомым с детства ступеням, каждая из которых была ему, как родная, столько раз поднимался он и спускался по ним с тех пор, как впервые стал на ноги. Солнце к тому времени спряталось за тучи, несшие свежие хлопья снега, холод и голод подгоняли друзей лучше любого погонщика, а потому и добрались они до деревянных ворот еще засветло. Из небольшого окошка вновь показалось лицо на этот раз другого монаха, который поговорив о чем-то с Глухим, отпер двери и впустил нежданных гостей внутрь.
Всех проводили в дом с небольшими комнатками, во многих из которых не было ничего, кроме одного лишь матраса. Януша же провели через широкую площадку, где одетые в красные одежды люди сидели прямо на земле, недвижимые, закрыв глаза, с отрешенными лицами, после чего он попал в красивый зимний сад, в глубине которого так же неподвижно сидел седобородый монах, подозвавший юношу к себе движением руки. Сын золотаря подошел и устроился напротив, а старик еще одним жестом попросил рассказать, что привело к нему странника. Сын золотаря, как и предыдущие три раза рассказал все от начала до конца, и, как и предыдущие три раза, мудрец крепко призадумался. Прошло много времени, пока он, наконец, очнулся и, впервые посмотрев на Януша, заговорил, тихо и умиротворенно.
- Таково течение жизни, и любой человек ни что иное, как листок, коснувшийся ее глади и всколыхнувший ее на миг. Печаль твоя велика, но и ей положено исчезнуть без следа. Старик умолк и вновь погрузился в созерцание окружающей его мимолетной красоты, а юноша, понурив голову и стиснув зубы от нахлынувшего отчаяния, вернулся к своим спутникам. Монахи приютили их, предоставив стол и ночлег, чтобы странники смогли передохнуть и хоть немного набраться сил перед тем, как покинуть монастырь.
- Возвращайтесь в свои родные края, друзья, а моя дорога лежит к Сарматским горам, к быстрым рекам, к густым лесам, к отчему дому, - со слезами на глазах сказал Януш Слепому, Безносому, Нечуткому и Глухому, когда все они оставили за спиной массивные деревянные ворота.
- Не одному же тебе на битву с драконом идти, - отвечал Слепой, усмехаясь, - я с тобой пойду!
- Вдвоем с двумя головами никак вам не совладать будет, - подхватил Безносый, - я с вами!
- Эх, тогда уж по двое на каждую голову пойдем, так вернее будет, - воскликнул Нечуткий.
- А мне, раз уж с мудрецом ничего не вышло, на роду написано с вами пойти!
Так и отправились на бой с драконом все вместе, ведь нет сильнее оружия, чем верные друзья.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494109
дата надходження 22.04.2014
дата закладки 19.07.2015
* * *
Вже й трава піднялася,
зім‘ята нашим шаленством,
а над лісовою галявиною,
де ми кохалися,
досі мерехтить
яскравий метелик
мого почуття.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593051
дата надходження 11.07.2015
дата закладки 18.07.2015
* * *
Дела и помыслы чисты,
Так отчего страданья длятся?
Вновь на тетрадные листы,
Как кровь на снег, слова сочатся.
Твой стол – уже не стол – редут.
Всю ночь ты держишь оборону…
Окурки – горкою к утру –
Как гильзы стреляных патронов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576766
дата надходження 24.04.2015
дата закладки 18.07.2015
Даешь России нового царя!
С ходынской давкой, с армией опричной,
С царицей, непременно заграничной,
С кровавым днем в начале января.
Даешь России нового царя!
Быть может, был он раньше президентом,
А, может, бывшей власти оппонентом,
Пусть за указкой ездил за моря.
Даешь России нового царя!
Чтоб трон передавался по наследству,
Чтоб дети развращались властью с детства,
Свое дерьмо за почести даря.
Даешь России нового царя!
Пусть он придет из смуты и обманов,
Как Ельцин, как Хрущев или Романов –
Для черни ярким отблеском зари,
Как, в сущности, все прошлые цари.
Пусть он нажрется до икоты властью –
Руси не привыкать к такой напасти:
Ее всегда сосали упыри.
Пусть кончит он, как прошлые цари!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=68115
дата надходження 09.04.2008
дата закладки 18.07.2015
«Все на світі заломилось,
Залишилась тільки тиша.»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Лишилася тільки тиша
У павзах між вибухами.
Тільки шматочки тиші:
Нескінченні, як політ краплі,
Що падає з обважнілої хмари
(Їй виснути вже несила
Над землею,
Де нічого не лишилося –
Тільки тиша
У перервах між пострілами:
Кожна з безодні антракту
Вистави степових Колізеїв).
Отам і живемо –
Міряємо цю тишу епохами:
Кожна мить тягнеться тисячоліттями:
Міжгалактичними порожнечами.
Ось і вся насолода для лірника:
Слухати оцю тишу,
Жити між рядками римованими,
У проваллях міжлітерних.
І наставляючи очі краплям
Дощу, що падає так безшумно
(Літеплого, звісно, літеплого!),
На війні глиняній кольору охри
Думати:
«Як тихо тут!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593866
дата надходження 15.07.2015
дата закладки 16.07.2015
Ну ось, з Божою допомогою, тепер і українською!
[youtube]https://youtu.be/TmrihamNAB8[/youtube]
Десь позаду етапи і брязкіт в'язничних запорів,
Матюки конвоїрів, три в'язні на нари одні,
А попереду сплять незнайомі ліси й сиві гори
У засніжених кедрових хутрах своїх.
Я валюся у сніг і лежу у заметі холоднім,
Підневільним не жив й помирати не хочу таким,
Краще вмерти від кулі, розп'ятим на табірнім дроті,
І хай справу довершать бенкетом круки́.
Заметіль білим саваном вкриє небіжчика плечі,
Охорона на вежах все марить домашнім теплом,
І сорочка - на дріт, і стрибок відчайдушної втечі,
Мій стрибок у пітьму - то до світла безстрашний стрибок.
Так рятуйте ж мене, в кров розбиті у каторзі ноги,
Замітай, хуртовино, сліди, що ведуть у замет.
Тут чужинська земля і чужинські навколо пороги,
Тут німіє надія, сказав би, напевно, поет.
Тільки ми не поети. Ворожою чорною зграєй
Охрестив нас чужинець і з пальцями вирвав перо,
Україно моя, чи (Білорусь, моя Мати) ти чуєш, як ми догоряєм?!
І блищить наша кров на ворожих руках, як тавро.
Не спиняйтеся, люди, погляньте уважно на руки,
На долоні сусідів і друзів, знайомих й гостей.
Що ж спинилися ви, рідні діти мої і онуки?!
Що ж спинилися ви?!. Ну, звичайно, спинитись не зле!
В спину гавкіт собак. Хто врятує і хто допоможе?
Тут кедрове тавро і мерзляк, й дим примарних надій,
В вишиванках, напевно, з'явилися ми на світ Божий,
Тож не знайдеться сили стягти вишиванку з душі.
(Та не вбити гонитвою тих, хто живе під "Пагоняй"
Хто несе її в серці, в пораненім серці своїм.)
-----------------
[b]Сяржук Сокалаў-Воюш - За спіною прыстанкі[/b]
За спіною прыстанкі і бразгат дзвярэй у каморках,
Мацюкі канваіраў і нары адны на траіх,
А наперадзе спяць незнаёмыя пушчы і горы
У заснежаных кедравых футрах сваіх.
Я валюся у снег і ляжу у халодным сумёце,
Паднявольным не жыў і памерці такім не хачу,
Лепш ад кулі сканаць, знерухомець на лагерным дроце,
Лепш аддаць свае цела на здзек крумкачу.
Пахавальнаю песняй завея ахутвае плечы,
Вартавыя на вышках пра цёплае мараць жытло,
І кашуля - на дрот, і адчайны скачок у цямрэчу,
Мой скачок у цямрэчу сягоння - скачок на святло.
Дык ратуйце ж мяне, здратаваныя катаргай ногі,
Замятай, завіруха, гарачы скрываўлены след.
Тут чужая зямля, тут чужыя навокал парогі,
Тут нямее надзея, сказаў бы, напэўна, паэт.
Толькі мы не паэты. Варожаю чорнаю зграяй
Ахрысціў нас чужанец і з пальцамі вырваў пяро,
Беларусь мая маці, ты чуеш, як мы дагараем?!
І зіхціць наша кроў на варожых руках, як таўро.
Не спыняйцеся, людзі, зірніце на вашыя рукі,
На далоні суседзяў, знаёмых, сяброў і гасцей.
Што ж спыніліся вы, мае родныя дзеці і ўнукі?!
Што ж спыніліся вы?!. Ну, вядома, спыніцца прасцей!
Брэх сабак за спіной. Хто ўратуе і хто абароніць?
Друк кядровы, ды глыз ды надзеі прыцемнены дым,
Ды не знішчыць пагоняй таго, хто жыве пад Пагоняй,
Хто нясе яе ў сэрцы, ў параненым сэрцы сваім.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581071
дата надходження 14.05.2015
дата закладки 11.07.2015
Ой, лежить велика книга
на високих горах.
Всяка земля в ній записана,
всякий дім в ній позначений,
кожна річ свята
кожна грішна.
А одна сторінка у книзі –
земля польова,
а друга сторінка –
твердь небесна,
кров'ю писана, зорею закладена,
і птаство пернате в ній, і звір дикий, і гад повзючий.
Все на світі у великій книзі списано,
тілько нема святої Вкраїни.
І рече Бог:
"Заграйте, води, душами живущими,
не давайте Вкраїні попущення
сорок днів волі не давайте,
великою карою карайте,
землю цю прознайте:
чи ж до книги її записати,
чи пеклом вогняним накривати."
Послав Господь Бог на землю янгола,
злетів янгол на поле:
жито пожав,
зерно у жменю зібрав,
до Пана Бога ся повернув.
"Ой, Пане Боже, земля ця багата:
соломою крита кожна хата,
в полі три колоски зійшли –
один колос порожній,
у двох других по зернині.
Візьми, будь ласкав, звізду вечірнюю,
запиши в книгу, щоб не загинула."
Послав Бог на Вкраїну xepувима,
полетів xepувим у церкву:
праведників полічив,
грішних мітой помітив,
до пана Бога ся повернув.
"Ой, Пане Боже, земля ця неложна:
по церквах дзвони гудуть,
а женці у полі жнуть.
Віри чин вважають,
Творця свого знають,
пиши, будь ласкав, їх до раю."
Послав Бог на Вкраїну чорта,
чорт церкви злякався,
у полі об стерню поколовся,
до Пана Бога ся повернув.
"Ой, Пане Боже, земля ця святая,
та ж її книга твоя не має."
І рече Господь: "Візьми, будь ласкав, звізду ранкову,
запиши землю цю на сторінку польову.
Не так тую землю,
як бідну вдову:
вона пари не має,
за чоловіком сороковини справляє,
дочці Хариті личко сльозами умиває."
А чорт на слово те не зважає,
роги в чорнило мочає,
землю китайську до книги пише,
на землю нашу злобою дише.
"У тебе, Вкраїна, стерня колюча,
мене, чорта поганого, хрестами замучиш –
лишай ся в книгу неписана". .
28.10.2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533243
дата надходження 29.10.2014
дата закладки 10.07.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.07.2015
Жил-был один человек. Когда он был еще маленьким человеком, то есть ребенком, он споткнулся и расшиб коленку, как это часто случается с маленькими людьми, и горько заплакал. Некто, чтобы развлечь плачущего ребенка, рассказал ему легенду о Дереве Лучшей Судьбы.
Где-то далеко-далеко есть обширная долина, покрытая ровной зеленой травой, в которой виднеются желтые, синие и белые цветочки. Долина совершенно необитаема. Посреди долины растет дерево, вроде яблони, только ствол у него очень тонкий, да еще и покрыт скользкой корой, так что взобраться по нему до кроны невозможно. А крона расположена так высоко, что плодов не достать даже с самой длинной лестницы в мире. Это и есть Дерево Лучшей Судьбы.
Плод с Дерева можно получить только одним способом: необходимо сесть под Деревом и дождаться, пока плод упадет, а иначе - никак. Зато уж, если подождать, с Дерева упадет именно такой плод, который раз и навсегда изменит твою судьбу и устроит все самым лучшим образом.
Маленький человек, совершенно позабыв о травме, выслушал эту легенду, разинув рот, а незнакомец, видимо довольный эффектом своей выдумки, потрепал его по плечу и зашагал дальше своей дорогой. С тех пор все мысли человека были сосредоточены только на одном: добраться до Дерева Лучшей Судьбы. Он вырос, раздобыл себе крепкие походные сапоги, рюкзак, палатку и прочее, что может понадобиться путнику в трудном походе, и отправился в путь.
Ему даже прощаться ни с кем не пришлось или объяснять кому-то, куда и надолго ли он уходит. Человек этот был совершенно одинок и даже никогда не пытался завязать с кем-либо близкие отношения. Зачем? Когда с Дерева упадет плод, ему будет обеспечена такая судьба, в которой у него будут и самые лучше знакомства и отношения!
Человек скитался по миру очень долго и переживал весьма обременительные тяготы своего пути. Шутка ли! - ведь ему нужно было отыскать место, о котором ровным счетом ничего не говорилось ни в одном путеводителе, ни в одном атласе, ни в одной энциклопедии. Расспрашивать дорогу человек опасался - ведь тогда, чего доброго, найдутся и другие желающие добраться до Дерева Лучшей Судьбы! И он продолжал свой путь, покрываясь дорожной пылью и обрастая бородой, руководствуясь только легендой незнакомца и страстным желанием отыскать Дерево и приобрести лучшую судьбу.
И вот однажды утром он вошел в долину, которая точно соответствовала описанию: обширная, покрытая ровным ковром травы, из которой выглядывали желтые, синие и белые цветочки. Прямо посредине долины стояло высокое дерево – вне всяких сомнений, это было Дерево Лучшей Судьбы, и было оно в точности таким, как описал его незнакомец много лет назад.
Однако кое-что отличалось от рассказа незнакомца: долина была обитаема. В долине стоял обширный палаточный лагерь, над ним поднимались ленивые дымки костров, а между палаток слонялись какие-то люди - такие же покрытые дорожной пылью и бородатые, как и сам человек (без бород были только женщины, которых в лагере тоже оказалось немало). И человек, терзаемый страшными подозрениями, поспешил туда, чтобы все разузнать.
Люди в лагере рассказывали человеку одну и ту же историю: еще в детстве с ними приключилась какая-то детская беда - сбитая коленка, содранный локоть, разбитый нос, сломанная игрушка – в которой их утешил рассказом о Дереве Лучшей Судьбы какой-то незнакомец, и они отправились искать Дерево и попали сюда, в долину. Но человек не стал этим удивляться или возмущаться; его интересовало только одно – Дерево.
И его провели к Дереву, вокруг которого просто яблоку было негде упасть - так плотно сидели под ним люди, задрав головы вверх и безотрывно глядя на крону Дерева. И человеку указали его место - довольно далеко от тонкого скользкого ствола Дерева, а еще выдали бумажку с номером - вот, мол, это твое место в очереди за плодами Дерева. Тут у человека вытянулось лицо. Номер на бумажке был шестизначным.
Он обратился к какому-то бородачу, дожидавшемуся лучшей судьбы:
- Скажите, коллега, а как часто падают плоды? У меня вот тут номер такой... - и он показал бородачу свою бумажку.
Бородач, не сводя глаз с Дерева, ответил сквозь окладистую бороду, по которой бегали муравьи:
- Не часто. А нумерация ведется с самого начала. Традиция, так сказать… Фактически ваше место в очереди намного ближе, большая часть соискателей уже там, - и бородач махнул куда-то рукой.
Человек поглядел в указанном направлении и увидел, что от самой околицы лагеря "соискателей" и до горизонта тянется местность, уставленная разнообразными предметами, которые, очевидно, служили надгробиями, потому что образовывали аккуратные кварталы. Это было кладбище «соискателей».
Человек снова обратился к бородачу:
- А сколько соискателей дождались не этого, - он махнул рукой в сторону кладбища, - а вот этого? - и он указал на Дерево.
По лицу бородача пробежала тень:
- Говорят, самый первый соискатель получил плод... Но шанс ведь есть у каждого, не так ли? И знаете что? Не мешайте мне, плод может упасть в любой момент, - и бородач больше ни на какие вопросы человека не отвечал, весь погрузившись в созерцание Дерева и ожидание лучшей судьбы.
Человек испытал то, что принято называть «крушением надежд». Все было зря; плоды, может быть, вовсе никогда не падают с этого треклятого Дерева, а вот туда - и он посмотрел в сторону кладбища "соискателей" - люди отправляются регулярно, так и не дождавшись лучшей судьбы... И человек, после этого разочарования испытав вдруг прилив гнева и гордости, вскинул свой рюкзак на плечи и решительно направился обратно - к выходу из долины. Он шагал и думал, что теперь, когда вся эта гнусная тайна раскрылась, он лучше всех прочих знает, как устроена судьба, и потому уж точно сможет обеспечить себе лучшую судьбу – только сам, без всяких деревьев, плодов и прочей ерунды! Сам!
Достигнув той точки, с которой он впервые обозрел долину, человек остановился на мгновение, чтобы бросить последний взгляд на Дерево, которое так манило его к себе всю жизнь. Он увидел тонкий ствол, уходящий чуть ли не к облакам, плотную крону, а под деревом – лагерь "соискателей". Он вспомнил, как глядели на крону Дерева люди, сидящие вокруг него; потом на человека накатил страх, да такой, что пот выступил у него на лбу. Человек принялся лихорадочно шарить по карманам, что-то бормоча, и в одном из них, наконец, нашел бумажку с шестизначным номером. Он упрятал ее в свой бумажник, бумажник засунул в нагрудный карман куртки и поспешил обратно - в лагерь соискателей. Он чуть ли не бежал, плача и негромко чертыхаясь, и выражение отчаяния на его лице сменялось выражением надежды, а потом снова отчаяния.
Когда человек достиг лагеря, слезы на его глаза совершенно высохли, а весь его облик отражал решимость и определенность. Он нашел свободное место, установил палатку, бросил туда свой рюкзак, отправился к Дереву и занял под ним свое место. Он сидел среди прочих бородачей, ощущая дружественное тепло их локтей и плеч и испытывая искреннее единение с ними.
Он неотрывно глядел на Дерево и думал, что жить и умереть среди единомышленников и единоверцев, пожалуй, и есть лучшая судьба из всех возможных. А если плоды все-таки падают... - что ж, на этот случай, - тут человек улыбнулся и похлопал себя по груди, - на этот случай у него есть номер!
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591771
дата надходження 05.07.2015
дата закладки 05.07.2015
(Низка хокку)
«Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
* * *
Сосновий праліс.
Слухаю голос вітру.
Падають шишки.
* * *
Голоси людей.
На піщаних пагорбах
Повзуть мурахи.
* * *
Тільки спів птахів
На пустищі полину
Висить в повітрі.
* * *
Біла тополя
Не потрібна нікому –
Як моє життя...
* * *
Нескінченний степ:
Тільки гарячий вітер
Господар вічний.
* * *
Кола на воді
Холодних сірих калюж
Від крапель дощу...
* * *
Господар лісу
десь ховається в хащах
Серед туману.
* * *
Місяць оповні,
Кажани волохаті,
Туман нерухомий.
* * *
Краплі дощиська
Про них – літеплих, важких
З сумом згадую.
* * *
Знову дощ, дощ, дощ.
Серед мокрого листя
Старий сумний пес.
(Написано в бліндажі «Вівторок» в перерві між обстрілами. Світлина автора.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591140
дата надходження 01.07.2015
дата закладки 02.07.2015
Маленьку річечку – дитину верб
Збудив зарано березень-невіглас.-
І тут, і там підрив її, як вепр.
І річечка налякана побігла.
Але не так рівненько, як завжди –
Не вчула берегів своїх спросоння.
Захвилювались верби: «Не туди!
Ой, не туди! Не на всі боки, доню!»
Вони руками голими – гіллям
Ловили бистру воду, переймали.
А річка утікала і здаля
Верб посмутнілих за собою звала.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589691
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 27.06.2015
«Прощавайте Прощавайте
Сонцю перерізали горло»
(Гійом Аполлінер)
Відправка. Хто не знає цього слова, той, можна сказати, і не був на нинішній війні. Той не пережив цього щемного відчуття прощання з бойовими товаришами, яких відправляють на передову, на фронт, а ти лишаєшся чекати своєї черги, свого наказу.
Завжди відправка відбувається несподівано. Восьма ранку. Все таборове військове містечко шикується на імпровізованому плацу. Всі чекають слів: перший взвод – на обслуговування техніки, другий взвод – чистити гармати, третій взвод – вантажити боєприпаси і таке інше. Але замість цього зачитують прізвища. Потім: «Вийти зі строю!» Значить відправка. Давно очікувана. Кілька днів тільки й було чути розмов: «Коли, нарешті, нас відправлять на фронт?! Ми приїхали сюди воювати, а не стирчати в таборі!» І нарешті відправка: тих туди, цих сюди, а цим – лишатися в таборі і чекати (поки що). Потім пакування речей (нехитрих і найнеобхідніших), автобуси чи машини криті брезентом під’їжджають і, нарешті, прощання.
Мій взвод відправляють майже у повному складі – і то в різні місця фронту, в різні бойові бригади, в різні частини і батареї. Це мить, коли емоції доречні і чоловіки їх не соромляться. Люди, які разом служили, разом були під обстрілами, ділилися останнім, разом терпіли і холод, і спеку, і важку працю війни, їдуть тепер під кулі на різні ділянки фронту. Багато хто бачить друга і товариша востаннє і всі це прекрасно розуміють. Традиційне:
- Прощавай, солдате!
- Прощавай, капітане! Побачимось після війни, о шостій вечора, в пивниці «Старий монах» в Ужгороді!
(Варіанти – різні назви міст і шинків чи то пабів. Але неодмінно – о шостій вечора після війни – класика – цитата з Гашека. Сепари в Донецьку не так давно вчинили автодафе – публічно спалили твори Ярослава Гашека. Чого-чого, а цього я їм точно не пробачу!)
Тисну кожному солдату руку, кожен лишається в пам’яті – назавжди. Вкотре. Скільки разів це було – але кожного разу як вперше – щемно і хапає серце. За чотирма солдатами з мого взводу машина ще не прийшла. Прощання може тривати довше і супроводжуватись сентиментальними розмовами і одкровеннями.
Один солдат родом з Закарпаття. Каже, що в нього є дві пляшки чудового домашнього вина власного виробництва. Я, звісно, відмовляюсь – крім того, що я взагалі не п’ю, особливо на службі, я намагаюсь тримати у взводі сухий закон. Солдат запевняє, що це дегустація його витвору мистецтва. Виявилось, що в цивільному житті він був майстром-виноробом (а я і не знав). Погоджуюсь – і не шкодую. Крім того, що вина справді чудові – крім вишуканих сортів винограду до одного вина при виготовленні додавали вишні, а до іншого – персики. Справді, вийшли два шедеври гідні каламу старини Омара Хайяма. Я хотів стукнутись келішками і процитувати цього класика життєлюбства, але солдат сказав, що сьогодні п’ємо без цього. Помітивши мій здивований погляд він сказав:
- Я давно вже живу в Закарпатті, а старі батьки мої жили в місті Красний Луч, що на Луганщині. Жили, бо вчора їх розстріляли сепаратисти за те, що я служу в українській армії...
Цитата Омара Хайяма застрягла в мене в горлі...
Я вийшов з солдатського намету: небо тоді було особливо прекрасним – хмари утворювали щільне кільце, яке закривало сонце, і крізь це кільце пробивались пучки променів. Я дивився в небо і думав: «А хто виживе в цій війні? Може Джім Джармуш правий і «виживуть тільки коханці»? Нинішня війна – це війна людей з зомбі. Але такі війни вже були... Були... І чому я мушу турбуватися цим – хто виживе? Адже у мене попереду вічність... Це у мене. А в інших? В оцього сентиментального солдата? Теж вічність? Я цього не знаю...
Мені давно вже не сниться Італія: ні храми Равенни з мозаїками буття, ні плетиво вуличок Болонї, ні мармуровий міст в Ріміні – нічого цього давно не сниться і не згадується... Чому? ... Найчастіше мені сниться війна. На війні сниться війна – замкнене коло з якого немає виходу. Але останнім часом сняться якісь огидні неприємні сни. Тої ночі снились диктатори і тирани минулого, які встають з домовин. Прокинувся з відчуттям огиди...
Не встиг я остаточно прокинутьсь і зрозуміти, що кожен ранок прекрасний, особливо в таку теплу пору, як мене викликали до комдива:
- Їдете у відрядження. З речами. Двадцять хвилин на збори. І поголіться. Ви ж офіцер! Що за щетина?
- А куди відрядження?
- Побачите! Чекайте в парку біля КШМ-ки.
У парку мене вже чекав капітан К. з запитанням: «Куди і навіщо нас відправляють?» Під’їхала машина – водій теж офіцер. Поїхали. Їхати мовчки набридло. Я запитав водія – куди ми їдемо. Він у відповідь: «Не знаю!» Не встиг я здивуватися, як машину смикнуло, похилило і розвернуло поперек дороги: відвалилося колесо. Водій трохи пофілософствував, споглядаючи відірване колесо, сказав, що навіть якщо ми відремонтуємо це самотужки, то доїхати він зможе тільки до найближчої майстерні. Довелось дзвонити комдиву – пообіцяли негайно прислати іншу машину. Чекаючи на продовження подорожі, я вирішив оглянути місцину, де нас зупинила оказія. Поруч була гора, вкрита віковим сосновим лісом, під горою дерев’яна каплиця і криниця з солодкою водою. Я піднявся на вершину гори – вітер шумів у кронах старезних сосон. На вершині гори, як на голгофі, височіло величезне майстерно зроблене бронзове розп’яття. Повернувся я до розбитої машини з думкою, що все не випадково в цьому світі – навіть ця аварія – вона сталася для того, щоб я зійшов на вершину цієї гори до розіп’ятого Христа, здійснив це несподіване паломництво.
Приїхала нова машина з новим водієм, теж офіцером:
- І куди ми їдемо і для чого?
- А я звідки знаю?
- Вперше їду з водієм, який прямує не знати куди!
- Ось навігатор – він жіночим голосом каже куди повертати – туди я і їду. Там знають, що до чого.
Їхали цілий день. Всю дорогу водій розмовляв по телефону з якимось зайчиком і котиком (чи то кицею). Я прийшов до висновку, що в нього вдома живуть домашні тварини, які вміють розмовляти і користуватись телефоном. Доволі смішно було слухати:
- Кицю, а якщо ти будеш неслухняна, то я смикну тебе за твій пухнастий хвостик!
І таке інше... Під кінець дня після нескінченних: «Через чотириста метрів поверніть наліво», навігатор сказав, що ми вже приїхали. Це було якесь Богом забуте село Л. Колись у давнину, тут було славне місто Л., від якого не лишилося і сліду, але є село з подібною назвою. Нічого схожого на мету нашої подорожі не видно. Водій, побачивши в мене в руках карту, доволі меланхолійним тоном прорік:
- Ну от, військові приїхали, карти розгортають, зараз дорогу питати будуть...
Побачивши серед безлюдної вулиці діда, я справді запитав (чисто інтуїтивно):
- Діду, а де тут є військові?
- А верніться тою дорогою, що ви приїхали, на дорогу, а потім наліво, а потім направо, а потім прямо, потім знову наліво, потім направо, потім буде дорога (там ще білий песик біля дороги сидів), так ви нею не їдьте, а їдьте тою, що через ліс, і там буде військова частина.
Ну, все зрозуміло! Але інтуїція не підвела – через лічені хвилини ми були під воротами військової частини. Водій, потиснувши нам руки, сказав: «Тут знають, для чого вас сюди прислали. Я поїхав назад. Якщо будуть проблеми чи питання – дзвоніть полковнику С.» І справді – там знали. Виявилось, що мені тут треба було забрати більше тисячі солдат і відвести їх в N-ську, M-ську та NN-ську бригади на фронт. Довідавшись це, я випав в глибокий осад - не уявляв просто, як я цю місію здійсню. Але вирішив, що якось воно буде і завалився спати в солдатському наметі. Засинаючи я почув голоси: «Покупець приїхав! Покупець приїхав!»
«Це про мене!» - сумно подумав я і заснув. А зранку почалося! Тисячу чоловік вишикували на плацу з речами. Мені тут же дзвінок: «Хворих не брати! Солдат без форми – не брати! Без документів – не брати! Аватарів – не брати!» Звичайно, тут же знайшлося кілька чоловік, яких явно треба було негайно класти до шпиталю, виявився один солдат велетенського зросту і габаритів, на якого не знайшлося форми і один солдат мініатюрних розмірів, на якого теж не знайшлося форми. Ця пара солдат стояла і дивувала своїми контрастами. Тут же з лав я вивів трьох явних і типових аватарів. Крім того, я помітив, що на краю плацу стоїть жіночий взвод. Тільки цього ще бракувало! Доповів своєму командуванню. Звідти:
- Які ще жінки?! Ви уявляєте жінок в артилерії?! Жінок не брати!
Тутешнє командування:
- Ви маєте забрати всіх без винятку! Таке нам поступило розпорядження! Хворих нехай відправляють в шпиталь в бригадах! Форму нехай шукають там же – в частинах. Забирайте всіх – нам вони теж тут не потрібні і лишати нікого не будемо!
- Ні, хворих треба відправити в шпиталь звідси! Ще бракувало мені по дорозі когось втратити і привести двохсотим!
Жінки:
- Це дискримінація! Нас вчили воювати! Ми хочемо на фронт!
Хворий:
- Я не хворий, я здоровий, лікар неправильно мене комісую, я можу воювати і хочу на фронт!
Почалися сварки і суперечки. Обходжу лави і розпитую в кого які проблеми. Тут же з’явилися люди, які заявили, що вони не хочуть служити в артилерії, а хочуть в піхоту, хочуть на передову – валити сепарів, а не підносити снаряди і стріляти здалеку. Аргументи про те, що артилерія буває різною, є артилерія і на передовій, не діяли. Хочемо в піхоту і все. Цілий взвод заявив, що вони по спеціальності розвідники-диверсанти і в артилерії служити не будуть категорично і нікуди не поїдуть – вони хочуть воювати за фахом. Аргументи, що в артилерії теж є розвідка – не діяли.
Ще один старий солдат:
- Я родом з Луганщини, з Краснодона, мій син воює під Луганськом в Н-ському артилерійському дивізіоні, я хочу служити саме там!
- А я родом зі Сніжного – земляки. Зараз я не можу Вам допомогти – приїдете в бригаду – зверніться з цим проханням до командування.
Ще один солдат з трагічним виразом обличчя:
- Це неправда, що ми їдемо служити в артилерію! Ви нас везете в піхотні батальйони, які кинуть без зброї під обстріл на фарш і гарматне м'ясо!
- І який сенс мені вас оманювати? Для чого? Якби так було – я би так і сказав. Я вже рік служу і воюю в артилерії.
Інший солдат:
- А я насправді не здоровий, а хворий, лікар нічого не розуміє. У мене тільки одна нога, а те, що Ви бачите в мене дві ноги, так це ілюзія, подвоєння картини буття.
- Ну, то Ви дуже вдало вписуєтесь у цей ілюзорний світ своїми ілюзорними ногами. Вам лишається тільки знищити ілюзорних сепаратистів.
Ще один солдат – стоїть одягнений в цивільне, форма в торбі:
- А я людина цивільна і військову форму носити не буду!
- То я зараз покличу офіцера контррозвідки і продовжите цю розмову з ним! Одягніть форму і станьте до строю!
Ще один (особливо сумний):
- Я лікар, працював на швидкій та чергував в реанімації. Я хочу служити за фахом – лікарем. А мене направляють в артилерію...
- О, колего! Я теж чергував в реанімації, працював десять років в лікарні, захистив дисертацію по лейкозам. Зараз артилерист. Більше того – у мене виявися талант стрільби з гармат. Кажуть, що я стріляю занадто точно. що в артилерії не потрібно такої високої точності. Спробуйте і Ви. Повірте, людей вбивати набагато цікавіше ніж рятувати. Нічим не можу Вам допомогти. Приїдете в бригаду – зверніться до командира – лікарів на передовій теж не вистачає.
Я думав, що я звихнусь від цього божевілля! Але, зрештою, все владналося: хворих відвезли в шпиталь, диверсантів автобусом відправили в НН-ську бригаду служити розвідниками (на їхню велику радість), однострій для неймовірної парочки – гіганта та коротуна знайшли, але жіночій взвод мені довелось взяти з собою. Лікаря та бажаючих служити в піхоті теж.
І колона рушила в напрямку найближчої залізничної станції: виявилось, що нам замовили спеціальний поїзд. По дорозі колона побачила продуктову крамницю і солдати тут же розкупили все, що там було. Мій вигук: «Солдатам пива не давати!!!» так і лишився гласом вопіющого в пустелі.. Але відповіді типу: «Хто сказав – солдатам пива не давати?!» - я не почув. Натомість: «Дайте командиру мінеральної води!»
Ось і станція, і поїзд. Я то думав – зараз буде класична теплушка – товарняк, як в другу світову, окріп на станціях, гудки паротягів... Романтичні фантазії. Поїзд як поїзд. Всі розмістились, а для офіцерів – окремий офіцерський вагон. У дорозі я думав почитати Чарльза Дікенса «Холодний дім», але не читалося і не спалося – чомусь я був впевнений, що в дорозі конче щось трапиться і я буду крайнім, як завжди. Ще перед відправкою на пероні тої глухої станції зявилась якась бабуся, яка почала зі сльозами промовляти (мало не голосити):
- Бідні солдатики! Голодні, нещасні!
(Це при тому, що половина в стані повної ейфорії: «Ура! Ми, нарешті, їдемо на фронт!»)
Я:
- Та їх годують краще ніж вдома!
(Не діє. Далі те саме: «Бідні солдатики! Голодні...»)
А тут ще якийсь дідусь з’явився:
- Ти куди, офіцере, солдат везеш? На погибель везеш? На смерть везеш?
(О! Як мені щастить!)
Всю дорогу капітан В. філософствував про тенденції французького малярства другої половини XVII століття. Розмову підтримати я не міг, бо щодо цієї епохи у французькому малярстві у мене провал – якби він зачепив XVIIІ століття, або XVI століття, то тут би я кваліфіковано висловив би свою думку. Майор Д. говорив весь час про те, як чудово грає «Барселона», особливо останнім часом, і як слабко в порівняні з «Барселоною» грає «Волинь», хоча... Обидва мої співбесідники один одного не чули, чи то не розуміли:
- Пізній ренесанс у Франції подарував тамтешньому малярству вишуканість і довершеність у стилістиці...
- А я пам’ятаю той матч «Барселони» у Мадриді, як він і який забив гол на одинадцятій хвилині...
А я тим часом слухаючи їх думав про Чарльза Дікенса. Подумалось, що Дікенс не спонукає до поезії. Я ще не читав більш прозаїчного майстра пера, аніж Дікенс. «Холодний дім» - і не тільки він – це досконала достоєвщина – ще до самого Достоєвського, це Гоголь на британському ґрунті... Поїзд хитало, як хитало колись море кораблі Джеймса Кука і згадав цитату з Дікенса: «Море не цінує великих людей – гойдає їх, як і всіляку дрібну рибку...» Так і нас гойдає нині життя.
Поїзд їхав майже без зупинок, але на вузловій станції К. він таки зупинився. Тут же солдати повистрибували з вагонів і побігли до кіоску за морозивом, інші висунулись з вікон і почали кричати патріотичні гасла, тут же з’явилися на пероні пасажири і місцеві жителі, які почали їм махати руками, з’явилися якісь бабусі і жіночки, які почали плакати і ридати, хреститися і хрестити солдат. Я вже думав, що не один солдат загубиться і відстане від поїзда, і з жахом думав про ще одну зупинку. Але все обійшлося. Поїзд привіз всіх на кінцеву станцію нашої подорожі всіх цілих і неушкоджених, тверезих і бадьорих. Там нас чекав цілий караван «Уралів», «Кразів» і «шишариків». А далі – шеренги – список – перша машина! Список – друга машина! А в голові цитата: «Боїться смерті лише той, хто боїться життя.» Шкода, що я не пам’ятаю, хто це сказав.
Я це зробив. Минув для мене ще один епізод війни... Перед очима стояли картини – пейзажі за вікном. Світ прекрасний. Повірте мені – це сказав я – той, хто багато разів бачив смерть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588680
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 21.06.2015
Думко, линь на золочених крилах,
Линь, на горах й узгір’ях спочивши,
Де несе вітер пах наймиліший –
Пах солодкий святої землі!
Ти вітай береги Іордану,
Веж Сіону, зруйнованих, брили...
О, Вітчизно, прекрасна й жадана!
Спогад світлий, що згинув у млі!
Золота арфо віщих пророків,
Чом висиш на вербі у мовчанні?
Пробуди в серці спогад останній,
Розкажи про часи, що пройшли!
Ти неси плач і стогін глибокий –
З долі Єрусалиму ридання;
Хай Господь дасть для тебе звучання,
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти могли!
Giuseppe Verdi
Nabucco: Coro di schiavi ebrei (Va, pensiero)
Va', pensiero, sull'ali dorate;
Va, ti posa sui clivi, sui colli,
Ove olezzano tepide e molli
L'aure dolci del suolo natal!
Del Giordano le rive saluta,
Di Sionne le torri atterrate…
Oh mia Patria sì bella e perduta!
Oh membranza sì cara e fatal!
Arpa d'or dei fatidici vati,
Perché muta dal salice pendi?
Le memorie nel petto raccendi,
Ci favella del tempo che fu!
O simile di Solima ai fati,
Traggi un suono di crudo lamento;
O t'ispiri il Signore un concento
Che ne infonda al patire virtù!
Che ne infonda al patire virtù!
Che ne infonda al patire virtù!
Al patire virtù!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587866
дата надходження 16.06.2015
дата закладки 16.06.2015
_____________________________________ Апокрифка в Афинах
В Афинах уже давно построили идеальное государство. Кто его построил, из чего построил и зачем - об этом история кокетливо умалчивает. Но факт есть факт - идеальное государство в Афинах имело место быть: в директорском кресле сменяли друг друга благообразные академики, физическим трудом занимались никелированные роботы. Шустрые эгейские ласточки и те были механическими, и не просто так порхали воздухом, а стригли его своими парикмахерскими принадлежностями, чтоб не зарастал.
Эх, хорошо. Прохаживаясь чистенькими улочками, удивлялся Апокрифка. Это тебе не Македония. И вдруг: ба-бах - кто-то заехал Апокрифке по голове. Аж искры выскочили и рассыпались вокруг него по земле, словно от электросварки.
Ты, чё, сука, не понял - деньги гони, пока кишки не выпустил. Это обращался к Апокрифке неприбранный мужичок с маленькой лазерной пушкой в руке. Не въезжаешь, что ли, кошелёк, говорю, на бочку.
А рядом птички щебечут, ласточки шныряют туда-сюда по парикмахерской своей нужде, со всех поверхностей пылинки сдувают роботы никелированные - красота. И воздух так и благоухает, так и благоухает.
Короче: отдал Апокрифка все свои сбережения этому негодяю с бластером. Все до последнего тугрика, до последней деревянной копеечки. А копил специально, что бы томик Платона приобрести, здесь в Афинах, говорили, книги - дешевле некуда. Самые дешёвые во всей подлунной Греции.
_______________________________________ Невский проспект
Шёл Апокрифка по Невскому проспекту, а навстречу ему нос. Нос к носу они с носом столкнулись на Невском. "Хм" - подумал Апокрифка.
Согласитесь, странное это существо - нос. Очень странное, такое странное, что страннее некуда. Вроде бы и не инопланетянин, но и не человек, однако. Правда, всё же более не инопланетянин, чем не человек. Одним словом - мистика, эзотерика, спиритуализм.
Хороший нос Апокрифке попался: знатный, отставно-майорский. Такие носы на Невском только и водятся. На Арбате же, скажем, или там на Хрещатике, носы совсем иной конфигурации - не та форма будет. И содержание тоже.
Вынул нос носовой платочек и давай сморкаться в него попеременно ноздрями своими, вроде, как знаки Апокрифке подаёт, объясниться пытается. Но только Апокрифка ни в зуб ногой, всё никак Апокрифка не поймёт, о чём это нос ему так красноречиво сморкается.
Странный у этих носов язык - не русский совсем. Так и не украинский тоже, тарабарщина какая-то - чёрт его знает что, а не язык. Прости Господи, простуда какая-то, а не дар речи.
Конечно, надо было бы установить с носом разумный контакт, но ведь не пришелец же он, не брат по разуму, а так, глупая часть тела и ничего больше, что с ним возиться, умный контакт устанавливать - обойдётся.
"Бар-бар-бия керр-гуду" - сказал он невозмутимо носу, и в перспективу улиц петербуржских преспокойно так проциркулировал, оставив своего собеседника с самим, что ни есть настоящим носом.
Да, много белых пятен на Земле, но самое белое из них - Невский проспект. Однозначно.
_________________________________________ Ищу человека
Ищу человека. Вопиял Диоген, сидя на старинном астероиде.
Один раз в тридцать два года, пролетая поблизости от планеты, вопиял Диоген в охрипшее своё горло.
Ну, я - человек. Ответствовал ему Апокрифка, случайно путешествуя недалеко. Ну, человек и человек - что из того.
Из-под заиндевелых ресниц недоверчиво так смотрел Диоген. Волосы его покрылись инеем и усы с бородою тоже - зима на астероиде: всё дальше от солнца он отдалялся, согласно траектории вечного полёта своего в пространстве.
Диоген выдыхал облачка пара и замысловатыми образами эти облачка пара выдыхались изо рта его: то абрис какого-то животного, то географический контур, а то ещё что-то.
Мужик, угости сигареткой - обратился он, наконец, к Апокрифке - Холодно. Зуб на зуб у Диогена не попадал, громко клацал он своей вставной челюстью, но когда угостился стрельнутой сигареткой, блаженно расслабился в улыбке.
А, что, никак человека не найдёшь? Поинтересовался Апокрифка.
Да, куда там, так ни одного и не встретил за всю свою жизнь. Уверенно ответил ему Диоген, стекленея на морозе и постепенно становясь прозрачным.
Ну, ищи, ищи. Потирая нос вязаной варежкой, посоветовал ему Апокрифка.
Диоген постепенно становился мутным от дыма наполнявшего его стеклянную ёмкость. Он теперь не пар выдыхал, вместо пара стали изо рта его выдыхаться образы из дыма сигаретного. И всё странные образы оттуда выдыхались, и всё выдыхались оттуда образы сюриреальные.
Может я, действительно, не то совсем ищу и не в те поиски совсем пустился. В тёплой деревянной ракете Апокрифка сидел, кушал липовый чай из блюдечка, размышлял, и одновременно куда-то нёсся с околосветовой скоростью - ракета полыхала хвостом огнеперым.
_________________________________________ Хроноприаты
Апокрифка, Апокрифка идёт. Прячьтесь все немедленно - и хроноприаты попрятались все немедленно.
Подумаешь хроноприаты - размышлял Апокрифка - разве это жизнь, какое там. Нет, не жизнь, а так - не кислое-не сладкое и посредине хвостик. Вот протоофриты - вот те да, те жизнь, настоящая. Почти. У них розовые лепесточки, они жужжат приятным образом и бородёнка у них, как у китайского мандарина.
А ещё лучше фритотропы - вот те точно, настоящая жизнь. Самая, что ни на есть. Но сказать о них Апокрифка ничего не мог, ибо скрытными они были очень - эти фритотропы. С настоящей жизнью всегда так - никто не видел, никто не знает, но в том, что она настоящая - не сомневаются.
Никто не видел фритотропов, а хроноприатов - всегда пожалуйста. А, кстати, где это они, попрятались что ли, или их съел кто-нибудь по недоразумению. Жаль, а я им кочерыжек принёс и вкусных банановых шкурок притарабанил
Не успел Апокрифка подумать об этом, как хроноприаты повыскакивали со своих потайных мест, и давай назойливо прыгать вокруг Апокрифки - просить, кто капустных кочерыжек, кто шкурок от бананов. А Апокрифка, случаем воспользовавшись, хвать одного, хвать другого, а за ним - хвать третьего: кого за хвост, кого за хобот прихватил, а кого сцапал за единственный волосок размотавшийся. Так и нахватал целую охапку хроноприатов, одной левою рукой. Плёвое дело.
С хроноприатами вечно одно и то же. Никакой тебе гордости, тщеславия, никакой сокровенной тайны - разве это жизнь. Нет, не жизнь, разумеется.
____________________________________________ Книги в траве
Трава шумела и шелестели книги, раскрытые на самом интересном месте, и в этой траве позабытые. Просто веял ветер, здесь всегда так - редко когда прекращался ток струй воздушных.
Кто забыл вас, книги, кто вас, книги, читал и оставил на самом интересном месте распахнутыми? На Рехисе можно встать с краснознамённой зорькой, понадёжнее одеться, и выйти в пространство, где редко когда прекращается ток струй воздушных - выйти, побродить в траве и найти книгу какую-то.
Часто в траве книги находятся и всё каких-то авторов неизвестных. Многие так и живут - выходят в траву на поиски книг, как будто выходят на поиски грибов: понадёжнее одевшись с краснознамённой зорькою под ручку. Грибники умеют слушать траву, шелестящие книги слуха их достигают из самых отдалённых уголков пространства. ШШШШ - шумит ветер, перелистывает книги, траву перечитывает.
Ничего, подумал Апокрифка, не за горами зима уже, понавеет крахмального ежистого снега, в траве раскрытые книги престанут забываться и рехисяне перестанут за ними ходить, словно по грибы. Как по грибы за ними ходить будет нечего.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587315
дата надходження 14.06.2015
дата закладки 15.06.2015
когда я впервые увидел
болгарский крем для обуви
на котором было написано
[i]боя за обувки[/i]
я представил эту вселенскую битву
за сапоги туфли калоши сандалии
босоножки тапки валенки
(то есть за все разновидности обуви
которые видел собственными глазами)
я никогда не смотрел мультиков о трансформерах
лишь краем глаза видел фильмы о войне
но после этой надписи на этикетке
я понял
что за обувь придётся бороться
саблями пистолями
танками самолётами
и зенитками
и что такое наша жизнь
если не борьба за право ходить
в хорошей обуви?
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586892
дата надходження 12.06.2015
дата закладки 13.06.2015
памяти питера фалька
когда был год 1997
а мне соответственно было 9
в ровно ежедневно по графику отключали свет
и на канте
в районе где мы жили с мамой
электричество исчезало по пятницам
словно смилостивился над нами господь
ведь в отличие от других районов
которые в понедельник или вторник или среду или четверг
страдали без телевидения целых полтора часа
нас лишали наслаждения от просмотра телепередач
всего на 40 священных минут
так вот
каждую пятницу
я прибегал домой из школы чистый
и почти святой так как знал
что вечером смогу посмотреть
сериал о лейтенанте коломбо
который ретранслировали с россйского орт
и когда на экране появится сакральная фраза
"peter falk
as
columbo"
и когда прозвучит голос дублёра
который я запомню на всю жизнь:
"питер фальк
в роли
коломбо"
и только-только начнётся подготовка к убийству
на нашей улице
в доме по адресу пирогова 9
в квартире номер 21
пропадёт свет
и мы с мамой
зажжём (или не зажжём) свечи
ляжем на диван сделанный дедушкой
обнимемся и будем говорить о жизни
о космосе и внеземных цивилизациях
или о том как коломбо будет собирать улики
а мама в который раз расскажет мне
о том как я когда мне было 4 года
пообещал
что вырасту и повезу её в венецию
за эти 40 минут в сериале происходило убийство
за эти священные 40 минут мы становились роднее
а когда наконец свет включался
и давал о себе знать первый признак реальности
холодильник "донбасс"
мы садились досматривать серию
"how to dial a murder"
о том как натренированные доберман-пинчеры
загрызли человека насмерть
когда тот произнёс слова
"розовый бутон"
"rosebud" в оригинале
а наутро мы с мамой решим
наполовину шутя
что когда мы будем нервничать
или не находить общий язык
когда захотим накричать друг на друга или обидеться
или тихо плакать в углу
то лучше вспомним эти чудесные слова
"розовый бутон"
и произнесём их вслух
намекая что пора успокоиться
и потом дружно рассмеяться
и смеяться долго
а теперь
когда мне вот-вот исполнится 23
и я до сих пор ещё не подарил маме поездку в венецию
я понимаю
что каждый парень должен уметь сказать
при определённых обстоятельствах
своей девушке сестре или матери
этот "розовый бутон"
ведь любят же они пока ещё друг друга
чёрт возьми
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586059
дата надходження 08.06.2015
дата закладки 08.06.2015
Як вечорами в далечінь дивиться,
Помітиш: сонце, мов червоний птах,
Сідає в пишні гребені пшениці
І розчиняється у колосках.
Зерну дарує і тепло, і колір,
І силу по краплині віддає.
Тому-то навіть сутінками в полі
Від хліба тепло й сонячно стає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585931
дата надходження 07.06.2015
дата закладки 07.06.2015
шумить вирує ллється за вікном
немовби хтось відкрив небесні шлюзи
вишневий цвіт збиває у калюжі
вкриває землю білим полотном
встеляє трави білий ніжний цвіт
неначе снігом...
млосно пахне літом
а злива не вгамує апетиту
три дні й чотири ночі напроліт
шумить...
і ось -
затихло все за мить
а десь далеко виринає з тиші
як трепетно і ніжно листя вишні
про щось інтимне з вітром шелестить
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578084
дата надходження 30.04.2015
дата закладки 05.06.2015
Всё сильнее становится ощущение,
Что меня водят за нос,
Разговаривая со мной словами моих предков.
Говорят о примирении,
Мёртвом ещё от рождения,
И говорят о единстве,
Которого никогда не было.
2005
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584666
дата надходження 31.05.2015
дата закладки 01.06.2015
Мне нужно вспомнить
то и это.
Мне нужно вспомнить
до конца…
Того, что было,
больше нету,
как нет
ни брата, ни отца.
Мне нужно вспомнить
всё, что будет.
Мне нужно вспомнить
наперёд…
И стук в окно
меня разбудит,
и радость –
в гости позовёт.
Август 2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584614
дата надходження 31.05.2015
дата закладки 01.06.2015
Плаче дощик-тонконіг:
- Я за мамою не встиг!
- Мамо! Мамо, хмаро чорна!
Покотилася, мов жорно,
Вже гудеш за небокраєм,
За тобою не встигаю!
- Дощик, дощик, - каже річка, -
Ти - водичка, я - водичка,
Побіжи швидким струмочком,
Та гляди ж-бо - не пісочком! -
Я сама, сини і дочки -
Хвилі, синії рядочки,
Як рідню, в свої обійми
Ми тебе гостинно приймем,
Разом вже під синім небом
Маму знайдемо де-небудь!
Плаче дощик-тонконіг,
І струмочком в річку - плиг!
Покотилась річка далі,
Тільки пошуки невдалі,
Сонце вже на небі грає,
Синій простір розгортає,
Ні хмаринки не лишило -
Маму тут знайти несила,
Дощик сонечко гукає,
Допомогу дать благає,
Сонце згодилось - і жаром
Обернуло дощ на пару! -
В небо дощик-тонконіг,
Щоб побачить маму зміг!
Піднімався дощик вгору,
У блакить небес простору,
Був спочатку сніжно-білим,
Та вгорі став обважнілим,
Потемнішав, загустився,
Чорнотою весь налився,
Небом котиться, мов жорно,
Наче мама - хмара чорна,
І почув: з-за небокраю
Хтось тонесенько гукає:
- Мамо! Мамо, хмаро чорна!
Покотилася, мов жорно,
Вже гудеш за небокраєм,
За тобою не встигаю! -
Плаче дощик-тонконіг:
Я за мамою не встиг...
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584313
дата надходження 29.05.2015
дата закладки 31.05.2015
І
По тиші чорних вод, де зорі уві сні,
Мов біла лілія Офелія пливе,
Пливе повільно так, в серпанку пелені...
Мисливський ріг в лісах далеких десь реве.
Більш тисячі років Офелія сумна
Мов білий привид йде по річки чорноті;
Більш тисячі років у безумі вона
Для вітру шепче гімн в вечірній самоті.
Цілує груди їй той вітер по ночах,
Розтулює квітки й серпанкове крило;
Там верб тремтливих плач у неї на плечах,
Схилився очерет на мрійливе чоло.
Латаття зморщене зітхає скрізь журне;
На вільсі, що вже спить, почувся шелест крил
В гнізді, котре вона збудила потайне;
Незнаний спів пливе від золотих світил.
ІІ
Офеліє бліда! Прекрасна наче сніг!
Так, вмерла ти, дитя, тебе несе ріка!
З крутих норвезьких гір сюди цей вітер збіг
І тихо розказав, що воля теж терпка;
Всі кучері твої цей подих вітру сплів,
У мрійний ум приніс красу шумів чудних,
А серце слухало сумний Природи спів
У бідканнях дерев, в зітханнях мар нічних;
Морів шалених звук, безмірний хрип страшний –
Дитячі груди бив твої тендітні він;
Був квітня ранок і безумець мовчазний –
Прекрасний лицар сів там до твоїх колін!
Любов! Свобода! Небо! – Мрію, Навісна,
Ти кинула йому мов сніг у жар палкий:
Слова твої мертвить видінь твоїх мана
І зір тобі страшить вид безміру тяжкий!
ІІІ
І стверджує Поет: коли зірки ясні –
Ти рвати йдеш вночі квіток стебло живе,
Тож бачить – по воді в серпанку пелені
Мов біла лілія Офелія пливе.
Arthur Rimbaud
Ophélie
I
Sur l'onde calme et noire où dorment les étoiles
La blanche Ophélia flotte comme un grand lys,
Flotte très lentement, couchée en ses longs voiles…
- On entend dans les bois lointains des hallalis.
Voici plus de mille ans que la triste Ophélie
Passe, fantôme blanc, sur le long fleuve noir;
Voici plus de mille ans que sa douce folie
Murmure sa romance à la brise du soir.
Le vent baise ses seins et déploie en corolle
Ses grands voiles bercés mollement par les eaux;
Les saules frissonnants pleurent sur son épaule,
Sur son grand front rêveur s'inclinent les roseaux.
Les nénuphars froissés soupirent autour d'elle;
Elle éveille parfois, dans un aune qui dort,
Quelque nid, d'où s'échappe un petit frisson d'aile:
- Un chant mystérieux tombe des astres d'or.
II
O pâle Ophélia! belle comme la neige!
Oui, tu mourus, enfant, par un fleuve emporté!
- C'est que les vents tombant des grands monts de Norwège
T'avaient parlé tout bas de l'âpre liberté;
C'est qu'un souffle, tordant ta grande chevelure,
A ton esprit rêveur portait d'étranges bruits;
Que ton coeur écoutait le chant de la Nature
Dans les plaintes de l'arbre et les soupirs des nuits;
C'est que la voix des mers folles, immense râle,
Brisait ton sein d'enfant, trop humain et trop doux;
C'est qu'un matin d'avril, un beau cavalier pâle,
Un pauvre fou, s'assit muet à tes genoux!
Ciel! Amour! Liberté! Quel rêve, ô pauvre Folle!
Tu te fondais à lui comme une neige au feu:
Tes grandes visions étranglaient ta parole
- Et l'Infini terrible effara ton oeil bleu!
III
- Et le Poète dit qu'aux rayons des étoiles
Tu viens chercher, la nuit, les fleurs que tu cueillis,
Et qu'il a vu sur l'eau, couchée en ses longs voiles,
La blanche Ophélia flotter, comme un grand lys.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584194
дата надходження 28.05.2015
дата закладки 29.05.2015
Ничего не обрести, кроме хаоса.
Держу камень в ладони;
В нём – вся его суть.
Искатели истин, пророки!
Этот камень – я.
Разве можно сказать:
– Я никогда не был жестоким. Я никогда
Никому не нагрубил.
Имею право на ненависть,
На убийство, на самого себя.
2011
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583907
дата надходження 27.05.2015
дата закладки 27.05.2015
Іде весна. І знову ярі сіють.
Парує баранцями чиста даль.
Дивлюсь на поле і в душі радію,
Що чорний колір не завжди – печаль.
Ця темна гладь, мов щедра скатертина
Із бахромою сосен. Прийде строк –
І вся могутня армія зернинок
До сонця зробить свій зелений крок.
І колоски тугі заполовіють,
Поллється в бункер золотий ручай…
Дивлюсь на поле і в душі радію,
Що чорний колір не завжди – печаль.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583875
дата надходження 27.05.2015
дата закладки 27.05.2015
В блакитний літній смерк піду я по стежках,
Де колють колоски, де молода трава:
Відчую свіжість рос на босих я ногах,
У вітру ніжний плин порине голова!
Мовчатимуть уста, відкину всі думки,
Незміряну любов лиш у душі знайду,
І я піду у даль, мов циган, напрямки;
Ясний, з Природою мов з жінкою, піду.
Arthur Rimbaud
Sensation
Par les soirs bleus d’été, j’irai dans les sentiers,
Picoté par les blés, fouler l’herbe menue :
Rêveur, j’en sentirai la fraîcheur à mes pieds.
Je laisserai le vent baigner ma tête nue !
Je ne parlerai pas, je ne penserai rien :
Mais l’amour infini me montera dans l’âme,
Et j’irai loin, bien loin, comme un bohémien
Par la Nature, — heureux comme avec une femme.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583806
дата надходження 26.05.2015
дата закладки 27.05.2015
Спекулируя жестокостью,
Можно выиграть войну с теми,
Кто спекулирует своими страданиями.
Спекулянты – успешные люди,
Строят мемориалы своим погибшим.
Хотя перед оставшимися в живых они
больше всего в долгу,
Очевидно.
2011
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583596
дата надходження 25.05.2015
дата закладки 26.05.2015
– Неосуществимые мечты...
Как вырасти из этого города?
Тернопольские улицы: человек с зонтом,
Боится чёрт знает чего, морщинки под глазами.
– Я встал с постели и сквозь раскрытые двери
Выбежал в широкий больничный коридор.
От пола
Веяло холодом. Остановился
и громко крикнул:
Сверху, над криком, осталась прогалина,
Которую не знал как заполнить.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583038
дата надходження 23.05.2015
дата закладки 23.05.2015
Без наркотиков и алкоголя,
Убивайте друг друга,
Ради себя.
Вернётся сторицей ненависть,
С улыбкой пытайте пророков,
Бросайте псам святыни и книги, –
Пока вы себя истребляете, вы существуете.
Отбирая у чужаков родину,
Притворяйтесь обиженными,
Обвиняйте их в вашей безоглядности,
И вам воздастся, ибо вы поступаете как победители.
2011
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582782
дата надходження 21.05.2015
дата закладки 22.05.2015
Які ми, все ж, їй Богу,дивні-
таких,мабуть,ніде нема.
Добра настаткувавши скрині
ввесь вік проходимо в латках.
Які ж ми,людоньки,набожні-
набожніші з поміж усіх.
Сповідавшись у Храмі Божім,
новий ідем творити гріх.
Нам справедливості заради
усе одно:чи брат,чи сват-
засудим,замордуєм,зрадим ,
бо в нього грубший сала шмат.
Ми можемо нагодувати
бездомних кішок і собак,
коли ж згорить в сусіда хата-
тихенько пирснемо в кулак.
Змішали зерна та полову,
Змішали грішне та святе…
Й собі придумали відмову:
-Не ми такі-життя таке!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334257
дата надходження 01.05.2012
дата закладки 20.05.2015
« … Одного ти з ними роду
Та не одного класу…»
( Ю. Яновський « Вершники» )
Вже не бачили неба
Зледенілими очі зіницями,
А глухе «Ще не вмерла…»
Все гуло над старою криницею.
Ніби яблука стиглі,
Градом збиті, попадали в куряву.
Донедавна вродливі,
А тепер- пошматовані кулями.
З-над дерев гайвороння,
В нетерплячці кружляючи, крякало.
А призахіднє сонце
Ніби кров’ю у росах поплакало.
Уже мертвим на шиї
Одягали мотузяні зашморги
Самозвані месії,
Навіжені апостоли марксові .
І ще довго на дичці
Вітер трупи гойдав за городами.
В них на грудях таблички:
« Вороги трудового народу».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335282
дата надходження 05.05.2012
дата закладки 20.05.2015
Горить село, сколола ноги
Ще свіжа після жнив стерня.
Біжу, не бачучи дороги,
Зі всього духу, навмання.
Не чути більше зойків, криків,
Лиш в скронях гупа барабан
І шелестить в повітрі тихо
Із гриви кінської аркан.
Ще крок, мотузяна гадюка
Ковзнула знову по землі.
І знову злісно заулюкав
Ногаєць, скорчившись в сідлі.
А ліс так близько, майже поруч…
-Спасибі, Мати Пресвята.
Та…Шию ніби стиснув обруч.
І порожнеча, темнота…
***
Палюче сонце, спрагле горло,
Гортанні крики, плач дітей,
Нагай з сириці, від якого
Не заховаєшся ніде…
І смикає за повід грубо
Смагляволиций проводир,
В усмішці хижій кривить губи,
- Якші урус, якші ясир…
Жене чабан людську отару,
Немов худобу на базар.
За Перекоп ідуть татари,
Ведуть ясир- живий товар.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334843
дата надходження 03.05.2012
дата закладки 20.05.2015
Весь день давили небеса
Нас духотой немилосердной,
И вот – окрысилась гроза,
Разя мир молниями нервно.
Под ливнем взвыл поникший лес.
Деревья, травы, как с похмелья,
Лакают эликсир небес
И кланяются грома трелям.
А в городах – переполох:
Машины плавают, как лодки,
И все застигнуты врасплох
Шальной, неистовой погодкой.
Люблю я грозовой хард-рок,
Что на космической гитаре
Лабает нам маэстро Бог.
С душою,
с чувством
и… задаром.
Июнь 2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581658
дата надходження 16.05.2015
дата закладки 18.05.2015
Ти пам'ятаєш? – ніч в бору зустріли,
а десь далеко шаленіли грози:
котився грім і блискавок погрози,
неначе кров, між соснами горіли...
І мить одну та пуща темнолиста
у чарах блискавиці золотої
ясніла дивно. Гасла – ми з тобою
чекали знов на дух її вогнистий...
О, ті вогні в бору були чудові!
Та що ж! Вже згасли. В темному покрові
лиш птах нічний у кроні десь лопоче.
Тож правда? – Так життєві пущі темні
вогні освітять інколи таємні,
а згаснуть – і спадають довгі ночі...
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: W lesie
Pamiętasz? — borem szliśmy ciemną nocą,
a gdzieś daleko przeciągały burze:
grzmot się ozowie i błyskawic róże
między sosnami krwawo zamigocą...
I krótką, krótką chwilę puszcza głucha
oczarowana błyskawicą złotą
dziwnie jaśniała. Gdy zgasła — z tęsknotą
znów my czekali ognistego ducha...
O! piękne były te płomienie w boru!
Cóż! już zagasły. Śród cieniów przestworu
ptak tylko nocny w konarach łopoce.
Prawda? — tak czasem puszcze życia ciemne
ognie rozświetlą dziwne i tajemne —,
zgasną — i długie zapadają noce...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581684
дата надходження 16.05.2015
дата закладки 18.05.2015
В 5.41-у -
Это Киев, детка! -
Мы пошли ко дну,
Лето-лето-летко
Капли по стеклу,
Шлюзы нараспашку,
Молния иглу
В синюю рубашку
Дождь дудит в дуду
Гулкой старой жести,
Липы на ходу
Гладит против шерсти
Мнутся на углу -
По ветру каштаны
Письма шлют теплу
В хургады и канны
Звонкую уду -
Лето-лето-летко -
Запустил в Саду
Это Киев, детка!
Лето ни гугу -
Да иди, не бойся!
В радугу-дугу
Надо мною стройся!
Тянет за губу -
Лето-лето-летко
Спряталось в Трубу,
За щекой конфетка
И поймал! В плену
Лето-лето-летко
В 6.41-у,
Это Киев, детка!
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581398
дата надходження 15.05.2015
дата закладки 16.05.2015
Вы не видели, как по весне прорастает нарцисс?
Как взрывают промерзлую землю зеленые копья,
Как, зимы исполняя последний нелепый каприз,
Налипают на них запоздалые снежные хлопья?
Вы не видели, как по весне расцветает нарцисс?
Над упругим листом приглушенных тонов изумруда
Вдруг в изящном поклоне головка склоняется вниз,
Чтоб Вселенной явить, наконец, шестикрылое чудо.
Вы не видели, как по весне полыхает нарцисс?
Как под голыми ветками все еще спящего сада,
В беззаветном порыве себя отдавая «на бис»,
Полыхает нарцисс...
Я другой не желаю награды.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574266
дата надходження 14.04.2015
дата закладки 07.05.2015
(реальная история)
Тот вечер ничего не предвещал,
Нас было двое (я да пиво) в доме
Я в «Одноклассники» зашел: пообещал
Оставить комментарии в альбоме.
Одну красотку выбрал на почин,
Щас, думаю, отмечусь, как обещано.
Но вижу коммент: «Слабость у мужчин
Всего одна, и эта слабость – женщины».
Я попросил ответить за базар,
Что, дескать, много вас, таких красивых,
Но есть еще портвейн и «Солнцедар»,
И слабость всех времен – тарань под пиво.
Уж лучше б я не трогал их совсем:
Взорвались, зашумели, налетели!
В засаде их сидело девок семь,
Но это был лишь авангард артели.
И я узнал такое – будь здоров!
Разоблаченную до стрингов правду-матку
Взаимоотношений двух полов.
Но вот, в хронологическом порядке:
Что женщины из пены рождены,
А мужики - те из лесу, вестимо,
И мы теперь по жизни им должны,
(Но секс и алкоголь – несовместимы).
Что следует, заместо пития,
Побольше времени выкраивать культуре,
А вот болтать о смысле бытия
Не стоит - чай, не гамлеты, в натуре.
Что всех нас, к счастью, ждет матриархат,
Датированный двадцать первым веком.
Что обезьян сначала был женат,
А после стал разумным человеком.
Что бабы – как крепленое вино:
Чем старше, тем должны цениться больше.
А девочкам – тем, сучкам, все равно,
Им лишь бы кошелек и хрен потолще.
Что дружба женская – как железобетон,
А женская фригидность – это враки,
Что пиво с воблой – просто моветон,
И что футбол – лишь разновидность драки.
Что теща мужику – родная мать,
Что очень важно мнение соседей,
Что в женском лексиконе слово «б…дь»
То ж самое, что «истинная леди».
Что у мужчин – ни силы, ни ума,
А если так, то он, мужик, не нужен,
И поболтать под шоу «Я сама»
Куда приятней, чем готовить ужин…
Я не сдавался, нет! Меня несло,
Я сыпал килотонны, килобайты…
Я был хорош, но это не спасло:
Один я был, а их, ледей, полсайта.
Страничку закрываю я свою,
Признав сопротивленье бесполезным.
***
Мы до сих пор бы нежились в раю,
Чтоб Ева с наставленьями не лезла.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577407
дата надходження 27.04.2015
дата закладки 07.05.2015
Твої сліди затягує спориш,
Терпких думок насіялось, як маку.
Коли в мій бік піввічності мовчиш,
Невтішне серце проситься в атаку.
Воно не знає милості й жалю,
Воно й себе шматує до нестями!..
Чи ще люблю? - спитаєш.- Так, люблю,
Та що усе це змінить поміж нами?
Чи сколихне холодну сиву тиш,
Чи прорідить цю те́мінь карооку?
Коли в мій бік піввічності мовчиш,
Коли в мій бік не робиш і півкроку...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478055
дата надходження 08.02.2014
дата закладки 01.05.2015
Мою первую любовь звали Алла.
Её кроватка находилась напротив моей во время тихого часа.
Не знаю, почему я не замечал её раньше в группе, но когда это произошло, она поселилась в моих мыслях. Её длинные густые тёмные волосы уже тогда отливали чем-то вишневым, что не могло не тронуть моё юное впечатлительное сердце. Она не замечала меня, хотя нас разделял только узенький проход, да и я не очень сильно переживал по этому поводу, мне просто нравилось на неё смотреть перед обеденным сном.
Наши "встречи" были редким явлением, так как за ней перед тихим часом почти всегда приходили родители, а во всё оставшееся время я сам был слишком занят, будучи то капитаном корабля, то покорителем новых земель, то исследователем жизни жуков, которые копошились под кустами на нашей игровой площадке.
А потом её забрали из группы насовсем.
Её кроватка оставалась незанятой, и я всегда имел возможность представлять её там, напротив.
Время шло, наступило переломное и для меня лето, когда на детской тропинке жизни начинают попадаться первые камни. Тёплым вечером накануне Первого Дня Перемен я ел тонкие пластины абрикосовой пастилы и понимал, что стою на пороге чего-то нового в своей жизни, и что прежняя беззаботность мне уже будет недоступна. Как и всё то, что меня связывало с нею. Завтра было 1 сентября.
И вот он тот день.
Новая страница моей жизни.
Новые люди. Новое окружение. Разве что Лариса Александровна вместо Ларисы Ивановны, но у неё тоже такие же большие очки в прямоугольной оправе с затенёнными стёклами. Мои глаза широко распахнуты, как и моя душа – всему новому и только предстоящему быть открытым. Нет ничего, что связывает меня с прошлым. Пока...
...не открывается дверь, и всё моё прежнее приподнятое настроение оказывается где-то на задворках.
Это Она.
Моя Алла...
"Она здесь? Почему я её не видел утром? Она в соседнем классе? Мы снова будем рядом?" – эти мысли заполняют мою голову в одно мгновение.
Ах, ну отчего судьба бывает так жестока, отчего она всё никак не хочет оставить меня в покое? Зачем опять эти муки? Я ведь был готов к новым открытиям, к новым чувствам, а теперь...
Я сижу на первой парте. Она рядом: протяну руку – и смогу её коснуться. Она всё так же прекрасна. Эти чудесные волосы, это милое личико. Она выглядит взрослее в черной школьной форме с белым передничком и этим большим бантом.
Она не замечает меня.
Не видит...
А ведь мы спали все годы друг напротив друга! Ну как же так?
Она просит у моей новой учительницы мел.
У неё вместо двух передних зубов зияет большая тёмная дыра.
Ого! Оказывается в моём новом классе столько симпатичных девочек, как же я сразу этого не заметил?
Дверь закрывается.
Наверное, кто-то вышел из класса.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571150
дата надходження 01.04.2015
дата закладки 29.04.2015
Инопланетяне на печи
уплетают душистые калачи
с наркотическим маком,
а с ними рядом дед Яков
занимается констатацией
фактов о нашей с вами цивилизации.
Инопланетяне единогласно кивают,
сдобные калачи за обе щеки уминают,
за щеками не перестаёт трещать.
Эх, хороша цивилизация - нечего сказать.
Здесь у нас на планете земля
живут гуманоиды похожие на меня:
две руки, две ноздри, музыкальные уши -
мы покинули воду, вышли на сушу,
отрастили себе задние ноги,
двинулись по прохожей дороге
за своим специальным счастьем,
каждый в свою национальность,
за целенаправленным указательным пальцем.
Хочешь, иди в спаленные негры,
хочешь - в отсыревшие европейцы,
а хочешь - в золотистые китайцы.
Куда подскажет тебе сердце,
куда выстрелишь пальцем.
Я, например, шёл в византийцы,
да нога захромала, закололо в пояснице,
не дошёл, заглянул по дороге к русским,
теперяча злоупотребляю без всякой закуски,
худенькие щи лаптем хлебаю,
полтора миллиона лет всё не просыхаю.
Эх, ёли-пали, хорошо быть мексиканцем,
варить из кактусов национальную самогонку,
с Сальмой Хайек целоваться,
сделать ей приятного ребёнка - хороша работёнка -
приятного во всех отношениях -
люблю половые отношения.
Инопланетяне кушают пряники,
мотают на ус полезную информацию
про наше житие-бытие,
про аутентичную нашу цивилизацию.
Мы живём, как у космоса за пазухой,
нам халвы даже не показывай,
пространство-время искажаем на своё усмотрение,
гравитация нам смешна
и ничтожной кажется сила трения.
Так глядишь, допрыгаемся до Утопии
по пространству торному, по пространству растоптанному
вслед за первой Западной Европою.
Станем шить себе экологию,
за грудки трясти вредное ядро атома,
да давиться мясистыми зарплатами.
Да,
семимильными шагами идём за прогрессом,
Господи Исусе, только вот куда - неизвестно,
от ходьбы кончаются наши ноги,
одна голова бежит по попутной дороге.
Чешет сморщенный мозг Шпенглер,
диалектически недоумевает Гегель.
Старается дед Яков,
отвечает на все знаки вопроса,
потчует пришельцев патриотическим квасом,
да последним зубом смеётся
над своим рассказом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577758
дата надходження 29.04.2015
дата закладки 29.04.2015
Игорь, капеллан, тридцать лет,
но не бреется, чтобы выглядеть старше.
Все хотят выглядеть взрослыми, серьёзными.
Тем более в тридцать.
Возраст, в котором можно себя потерять.
Опасный возраст. Даже для капеллана.
Странно исповедовать мужчин,
которые так упорно и последовательно нарушают все
господни заповеди. Обжигают кожу о раскалённый
металл, обжигают губы табаком, курят
на ветру, оглушённые, разгневанные.
Окурки летят в мокрую траву –
крестики, иконки, масло под ногтями,
выключают мобильники,
идут на исповедь.
Рассказывают ему свои секреты, делятся бедами.
Он бы уже и не слушал всего этого, но что может поделать.
Каждый грех – словно камень с морского побережья.
Разгневанные мужчины кладут ему эти камни в ладонь –
каждый свой тёплый камень, долго ношенный в кармане.
У него уже полные сумки этих камней,
он уже еле тащит их за собою.
А они всё приходят и приходят,
приносят свои камни,
передают ему,
словно что-то самое главное.
Постоянно, уже столько дней.
Докуривают, шутят, становятся в очередь,
боятся не успеть.
Все успеют.
Никто не опоздает.
(Из цикла "Почему меня нет в социальных сетях")
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577543
дата надходження 27.04.2015
дата закладки 29.04.2015
Андрей и Павел, адвентисты, студенты.
Папа-предприниматель поддерживал общину,
они привыкли считать церковь
частью своей жизни:
бывали там ежедневно, помогали
делать ремонт, выкладывали фото в сети,
благодарили за поддержку.
Их и в мирные времена считали сектантами,
а когда всё это началось – просто организовали
на них охоту. Кто-то выехал, кто-то спрятался.
А их обоих схватили. Держали в подвале,
заставляли хоронить погибших, копать могилы.
Они хотели откупиться, боялись, плакали.
Их перевели в другую яму. Просто забыли
о них, будто они не существовали.
Сидели в чёрном подвале, слушали темноту,
сначала молились, потом бросили –
стыдились друг друга.
[i]Веру и теряешь тогда, когда выпадает
возможность за неё умереть, а ты этой
возможностью не успеваешь воспользоваться.
Зачем вера тому, кто видел, как всё выглядит на самом деле?
Зачем верить в то, что не имеет для тебя
никакого значения?
Никто не говорит, что было со святыми, у которых
на теле раскрывались стигматы. Что было с этими
стигматами? Они сами собой закрывались,
словно розы под вечер? Или долго кровоточили,
гноились, болели под бинтами?
Мужчины со слепыми от мрака глазами
приходили в госпиталь на перевязку,
сжимали зубы, когда сестра отрывала им
от раны засохшие бинты, и свежая кровь
проступала на тёмной коже. Просили
обезболивающее, хотя бы какое-нибудь.
Но нет никакого обезболивающего
от того, что у них болит, просто нет.
[/i]
(Из цикла "Почему меня нет в социальных сетях")
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576873
дата надходження 24.04.2015
дата закладки 26.04.2015
Жалко город, – говорит он. – Уничтожат его.
Как Содом и Гоморру, – добавляет.
Его брат лежит в интернате для психически больных.
Несколько дней назад интернат захватили.
Во дворе поставили миномёты.
Он навещает брата. Сидят на лавочке, под яблоневыми
ветками. Внешне похожи – оба в спортивных костюмах,
оба коротко стрижены. Только у одного в руках
мобильный телефон. Хотя в городе всё равно нет связи.
Автоматчики не обращают на них внимания.
Они тоже на них не обращают.
В детстве он брата стыдился, никогда не говорил
о нём, никогда не брал его с собой. Знаешь,
как это – когда в семье псих? Папа нормальный,
мама нормальная, ты тоже нормальный, но есть
один псих. Настоящий псих. Псих. В твоей семье.
А значит, на тебя тоже падает подозрение.
Когда подрос, просто перестал обращать на брата внимание.
Будто его и не было. Так бывает, когда идёшь по улице
и замечаешь боковым зрением что-то неприятное,
что-то такое, что вызывает страх и отвращение: например,
разорванное животное, но знаешь:
если туда не смотреть, то будто ничего и нет,
будто бы всё нормально.
Вот и теперь так: сидят вместе, молчат,
никто на них не обращает внимания. Будто их
нет. Разве мало их здесь осталось –
тех, кто так и не выбрался,
тех, кто лежит на обочине,
как разорванное животное.
Руководство интерната давно разбежалось.
За больными присматривают несколько уборщиц.
Старые женщины, которые проработали
здесь всю свою жизнь. Шестеро или семеро.
Не так уж и мало для города-миллионника.
(Из цикла "Почему меня нет в социальных сетях")
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576991
дата надходження 25.04.2015
дата закладки 26.04.2015
Брый был человеком пустым и пропал зря.
Началось все с того, что много лет назад Брый – тогда еще Молодой Брый - ни с того ни с сего подался в моряки. В моряки! И откуда в его непутевой голове могла такая мысль взяться - ведь в нашей деревушке отродясь моряков не бывало. Может, потому что мы благоразумны от рождения, а может, потому что моря все и даже реки судоходные лежат так далеко, что никто из наших их никогда не видал. А вот Брый захотел стать моряком, ни с того, ни с сего. Захотел - и ушел из деревни, оставил отчий дом, отца и мать. Ушел, как сгинул, - и вернулся только через пятьдесят лет, когда уже и отец, и мать его давно лежали в своих могилах, опущенные туда чужими людьми, ведь Брыя на ту пору не было рядом. Никто и не знал, жив ли он.
Но однажды Брый - теперь уже Старик Брый - вернулся и снова поселился в доме, где когда-то жил. Брый ничего не рассказывал нам о том, чем занимался эти пятьдесят лет, а мы и не расспрашивали. Да и к чему? - если стал он моряком, говорить об этом нечего, дело-то пустое. А если не стал моряком, то вряд ли чем-то дельным занимался, потому что теперь в его седой голове было ума не больше, чем раньше. Ведь он поселился в родительском доме, побродил пару дней по деревне в своих грубых сапожищах, длинном плаще и странной шляпе, а потом вдруг заявился как-то вечером в пивную на рыночной площади и во всеуслышание объявил, чем он решил заняться.
- Открою морскую школу, буду детей ваших морскому делу учить! – гордо сказал нам Старик Брый. Наверное, думал, что отбою от учеников в его школе не будет, да только не тут-то было! Никто этой идее не обрадовался, так ему сразу и сказали: спасибо тебе, Брый, только нам в деревне одного моряка хватает, нечего наших детей с пути сбивать. И Старик Брый обиделся и ушел, хлопнув дверью так, что на столах подпрыгнули пивные кружки. Мы уж думали, что на том дело это пустое и кончится, да только вышло по-другому.
Слух по деревне прошел о морской школе Старика Брыя, и ребятишки малые неразумные за Стариком Брыем повадились бегать, а он им все свои небылицы морские да глупости разные рассказывал. Родители переполошились: мало ли что после этого мальцам в голову взбредёт? Хватит нам на деревню одного пустого человека! Меж тем начали детишки морем бредить, о дальних странах мечтать, в моряки собираться. И тогда родители строго-настрого запретили своим детям к Старику Брыю ходить, а его попросили детей не смущать: ну, далеко ли до беды? Брый обозвал тогда нас глупцами и ушел, нахлобучив на самые глаза свою странную шляпу. А кое-кому из наших пришлось даже высечь своих детей, чтобы к Брыю ходить неповадно было.
Вот такой был человек Брый – пустой, да с воображением. Вот эти-то выдумки его и сгубили.
Вскоре после того, как провалилась затея с морской школой – в конце зимы это было - Старик Брый закупил у лавочника Петера бечевку - много, всю, что была в лавочке. «Зачем тебе столько?», - спросил его лавочник. А Брый ему отвечает:
- Сеть надо плести, скоро сардина к берегу пойдет, тут важно момент не пропустить.
Лавочник удивился, но бечевку Старику Брыю продал: дело тот затеял нестоящее, а деньги платил настоящие. Вечером в пивной лавочник рассказал всем о новой затее Брыя. Мы даже смеяться не стали: видно, помешался человек на старости лет, от собственной глупости да от безделья вовсе стал сумасшедшим. Однако потом мы видели, как Старик Брый день за днем просиживал во дворе своего дома и плел сеть. Мы подходили к нему и спрашивали, зачем ему сеть, и Брый неизменно отвечал, поглядев на небо и продолжая ловко орудовать самодельным челноком:
- Сардина со дня на день пойдет к берегу, спешить надо, - и возвращался к своему занятию и в дальнейшие разговоры не вступал.
Когда Старик Брый закончил плести сеть, он погрузил ее на тачку и вывез в поле за деревней – там у его покойных родителей была полоска пашни. Чуть не вся деревня пошла за ним - смотреть, как Брый в поле сардину ловить будет. А Старик Брый забил на границах своей земли колья и аккуратно развесил на них сеть - так, чтобы весь его клин был окружен ею – а потом уселся на обочине и закурил трубку. Сидел там, курил, молчал, на небо поглядывал, а на нас внимания не обращал.
Тут уж наши острословы не удержались, начали над ним подшучивать:
- Брый, а, Брый, ты сеть не там поставил. Сардину в небе ловят, а ты поле огородил! Надо, Брый, колья в облака забивать! Да только ты забыл весной небо сардинами засеять, не взойдет ничего!
Старик Брый даже ухом не повел, и мы сами тогда велели острословам замолчать: нельзя над убогим смеяться. И все ушли обратно в деревню, а Старик Брый так и остался в поле - стеречь свою сардину.
Ночью разыгралась непогода – снег, ветер! – и на следующий день кое-кто из наших пошел поглядеть, как там дела у Брыя с его сардинами. Старик по-прежнему сидел на обочине и курил трубку, а на его странной шляпе собрался целый сугроб. Сеть его, конечно, никаких сардин из поля не выловила, зато благодаря ей его клин был завален глубоким снегом, а с наших нив весь снег ветром смело. Но для Брыя снег, ясное дело, пустяк, а мы-то сразу смекнули, что к чему. Теперь мы тоже поля на зиму сетью огораживаем, чтобы снег весь на земле до весны оставался – вот такая польза нам от безумной затеи Брыя. Самому-то ему, видно, невдомек было, что на поле пшеницу и ячмень растят, то-то он в поле сетью сардин ловил, неосновательный человек, а мы сетью снег ловим и новый урожай.
Через три дня Старик Брый вернулся - без единой сардины, само собой разумеется, и даже без своей сети и тачки. Пришел и сразу отправился в пивную: взял себе кружку пива, сел за столик у окна и о чем-то крепко задумался, наверное, о своей пустой загубленной жизни. Тут его наши остряки обступили и снова принялись подначивать:
- Брый, а, Брый, где же сардина? Или год неурожайный выдался? А может, ты уже продал весь урожай сардин? Кому же, не русалкам ли и морским чертям? Может, угостишь нас с барышей?
Старик Брый поглядел тогда мрачно на собравшихся в пивной и ответил:
- Сардина пришла - как раз вовремя я сеть поставил, еще бы день-два - и опоздал. Да только за сардиной пришел кит-полосатик. И сардина ему досталась, и сеть мою изорвал, и тачку хвостом разбил… Передохну малость и на полосатика пойду. Спешить мне надо, пока полосатик не ушел вслед за сардиной. Будет теперь у нас тут китобойный промысел, - и с этими словами Брый допил свое пиво в один глоток, встал, надвинул на глаза свою странную шляпу и был таков. А все, кто остались в пивной, даже самые благоразумные и к Старику Брыю исполненные сочувствия, просто покатились со смеху: кит! кит-полосатик! китобойный промысел! в поле! у нас! в нашей деревне! - видно, если у человека в голове смолоду пусто, то и до старости ничем голова не наполнится!
На следующий день Старик Брый снова ушел в поле - видели, как рано утром он шагал по дороге, а на плече у него лежало что-то длинное, вроде оглобли. Ну, ушел и ушел, раз человеку не жалко времени на такие глупости, как ловля сардин и охота на китов среди чистого поля, пусть его - а у нас времени на пустое-то нет! Нам еще сети плести и поля огораживать – до весны ведь еще не один снегопад будет!
Долго не было Брыя – мы уж думали, не вернется он. Да только ошиблись мы – пришел Брый обратно, через неделю пришел – весь грязный, оборванный и без своей странной шляпы, и несет от него таким смрадом – хоть святых выноси. А руки и лицо - исцарапанные и как будто обожженные, волосы седые - спутанные и всклокоченные, глаза – как две черные дырки на лице: видно, совсем умом тронулся Брый! А когда он нам поведал, где он был все это время, мы все окончательно в этом уверились.
Рассказал Брый, что ждал он полосатика в поле три дня и три ночи, и на четвертый день, на рассвете, пришла сардина, а за ней и кит явился, только не полосатик, а кашалот. Охота на кита поначалу не удалась Брыю – не пробил гарпун толстую шкуру кашалота, а сам Брый свалился с пригорка, откуда бросал гарпун, и кит проглотил Брыя. Три дня и три ночи провел Брый во чреве страшного зверя, который все это время поглощал сардин и кальмаров, так что пришлось Брыю, чтобы не утонуть, плавать в этих сардинах и кальмарах, как в густом горячем супе.
На четвертые сутки Брый совсем ослабел и уже не надеялся выбраться из кита, однако и кашалота пожирание сардин утомило. И кашалот изверг из своего желудка обратно - сардин, Брыя и еще какие-то глыбы – «амбра», сказал Брый – и так Старик попал на берег и вернулся в деревню.
- А зюйдвестку мою кашалот сожрал, - добавил Брый с сожалением, - хорошая была зюйдвестка, теперь такую не найти. - Помолчав немного, он спросил кружку пива, жадно отпил из нее и продолжил:
- Однако не зря я ходил на кита. Когда я выбрался на берег, на кашалота напали орки – киты-убийцы. Убить они его не убили, только ранили. И тогда уж я его своим гарпуном добил.
Тут Старик Брый обвел своими безумными глазами всех собравшихся в пивной, допил пиво и сказал:
- Надо всем нам сейчас в поле идти, да поскорее – кашалота разделывать, ворвань топить, а то достанется он весь целиком зверям полевым, птицам небесным и рыбам морским. Идем!
Однако никто не двинулся с места. Не думал же в самом деле этот пустой человек, что мы поверим в его россказни? Не думал же он, что мы посчитаем нашего беспутного земляка новым Ионой, по воле Божьей проглоченным и извергнутым китом? Да, в безумие Брыя мы поверили, все и сразу, а в его безумные рассказы – нет, никто из нас не поверил. И Брый, махнув рукой на нас, ушел обратно к своему киту – один.
И с тех пор Старик Брый пропал, как сгинул, - совсем. Оно и неудивительно, говорили все в деревне, к тому дело и шло, иначе и быть не могло. Губил себя он сам, занимался этим делом Брый смолоду, еще когда в моряки подался, а другого дела он и не знал, и всю свою жизнь, наверное, только всякими глупостями и безумствами занимался и приближал свой конец. А все равно было нам его жалко. Человек ведь - а жизнь свою прожил зря, глупо и без пользы, да и пропал попусту. Вот так вот в деревне нашей все вспоминали Брыя: с сожалением и по-доброму.
Весной, правда, когда мы в поле вышли, нашли мы Брыя. Вернее, плащ его и сапоги – вот и все, что от него осталось. Видно, съели его дикие звери, даже костей не осталось – растащили их по окрестным лесам и оврагам. А какие-то кости побольше – кашалота, наверное, сказал бы нам Брый – звери утащить не смогли, уж больно велики они были; только обглодали их до блеска, и все. А еще среди этих костей лежала и странная шляпа Старика Брыя – зюйдвестка.
Там, на поле Брыя, эти кости и лежат до сих пор – не знаем, кому эта земля должна отойти, поэтому и кости никто не трогает. Такое вот от Брыя наследство: полуразвалившийся дом, кости эти да клин неухоженной пашни, огороженной рваной сетью на покосившихся кольях.
Хотели мы похоронить Старика Брыя по-человечески, рядом с его родителями, да не вышло: не опускать же в могилу его плащ, сапоги и зюйдвестку? И потому просто отслужили в церкви по нему поминальную мессу, а наш священник сказал слово о Брые. Коротко сказал, резко, да правдиво, всем прочим в назидание:
Брый был человеком пустым и пропал зря.
2015
*Иллюстрация: Винсент ван Гог. Голова бородатого рыбака в зюйдвестке
Авторський переклад українською: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659456
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571753
дата надходження 03.04.2015
дата закладки 23.04.2015
- Ну, что, поехали? Включай навигатор.
- Ага. Адрес там какой?
- Глюк… Глюк-ам-Лана, Гротштрассе 22… Ха, Глюк!
- Глюк по-ихнему «счастье». У нас тоже есть… Уже считает.
Мотор взревел, и машина бодро побежала по чуть заснеженной трассе. Радио то бормотало, то напевало, водитель и пассажир молча глядели на дорогу. Навигатор медленно прокладывал маршрут, выражая прогресс в процентах: 10…20…30. Добравшись до показателя 90, навигатор, чуть поразмыслив, возвращался к самому началу своих расчетов, и снова на экране мерцало: 10…20…30. Наконец, прибор сообщил ровным женским голосом:
- Протяженность маршрута слишком велика для устройства. Устройство проложит маршрут по частям. Продолжайте движение прямо … 180 километров.
Шины шуршали, мотор гудел, радио пело, спутники обменивались замечаниями об окрестностях, а навигатор хранил молчание все 180 километров. Потом он предупредил: через три…два…один километр… 500 метров… держитесь левее – и принялся заново прокладывать маршрут. Минут через пять навигатор повторил:
- Протяженность маршрута слишком велика для устройства. Устройство проложит маршрут по частям. Продолжайте движение прямо … 250 километров.
Так и шло это путешествие: спутники сменяли друг друга за рулем, останавливались на заправках и в придорожных кафе, где они пили кофе, курили, говорили о разных занимательных вещах и обменивались впечатлениями об увиденном по дороге. Навигатор через положенные им самим промежутки пути предупреждал о поворотах или перестроениях, а потом выдавал уже привычное: «Протяженность маршрута слишком велика… Продолжайте движение прямо…»
Местность вокруг дороги изменилась. Поля, сады, торфяники и озера остались позади, и дорогу обступил лес. Казалось, лес стоял сплошной стеной, и стена эта двигалась вдоль машины – или машина вдоль нее – очень медленно, если смотреть на стену сквозь лобовое стекло вперед, по ходу движения. А если же смотреть на стену через боковое окно, никакой стены не было – она распадалась на отдельные деревья, а деревья немедленно составляли маленькие группы, которые кружились в стремительном танце, как будто хороводы водили, только очень-очень быстро.
- …продолжайте движение прямо…
Путешественники торопились – путь был неблизким, времени было в обрез, а февральская погода могла внезапно ухудшиться. Поэтому они ехали весь день и почти всю ночь, сменяя друг друга за рулем, и только перед рассветом второго дня пути остановились на несколько часов на обочине, чтобы поспать. Разбудил их ветер – пока они спали, погода изменилась, и теперь порывы ветра раскачивали машину, мягко, но ощутимо. Снова за окном потянулся лес – сплошной и медленный, если смотреть вперед из лобового окна, и распадающийся на группы деревьев, летящие в быстром танце, если смотреть из бокового. Навигатор снова предложил двигаться прямо и надолго замолчал. Путники тоже молчали – сон в машине их мало освежил.
Случилось то, чего они опасались: погода начала ухудшаться. К полудню заморосил дождь, который скоро превратился в ливень. Дворники едва справлялись с потоками воды, в которых проплывали кристаллы льда. К вечеру дождь кончился, словно его выключили. Машина как раз вскарабкалась на холм, и перед спутниками раскинулась обширная глубокая долина, освещенная мягким предзакатным солнцем. Через всю долину до самого горизонта тянулась дорога, окаймленная чернеющим лесом, там и сям уже разгорались огни городков и селений, прикрепленные к автобану тонкими цепочками огней. Эта картина была такой мирной и спокойной, что спутники одновременно заулыбались. Однако на горизонте – прямо там, куда лежал их путь – лежала черная туча, сплошная, плотная и беспросветная, как гора. Спутники разом перестали улыбаться и переглянулись: эта часть пути не будет легкой. Скоро стемнеет, а под тучей, скорее всего, будет идти сильный дождь или даже снег.
- Поднажмем? – спросил тот, кто сидел за рулем, поглядывая на тучу.
- Поднажмем, - согласился второй, с тревогой глядя то на тучу, то на экран навигатора.
- …продолжайте движение прямо, - поддержал навигатор.
И они поднажали и продолжили «движение прямо»; однако с наступлением сумерек они все еще были в пути – «продолжайте … километров», равнодушно сообщил прибор. Как только они оказались под черной тучей, из нее повалил густой снег.
Наверное, в такой снег приятно прогуляться по дорожке какого-нибудь парка в большом городе; еще приятнее смотреть на него сквозь окно, устроившись в удобном кресле у жаркого камина или просто конвектора. А сквозь лобовое стекло автомобиля, летящего по автобану, снег выглядел жутковато; казалось, машина двигается в какой-то волокнистом веществе, вдоль белых волокон этого вещества. Именно так выглядели снежинки сквозь лобовое стекло – как длинные белые волокна, натянутые над дорогой под небольшим углом к ней и очень близко друг к другу, так близко, что вместе они составляли то самое белое волокнистое вещество. А вот дороги сквозь эти волокна видно не было; и вообще ничего видно не было – ни разметки, ни отбойников, ни катафотов в разметке и отбойниках, ни попутных или встречных машин – ничего.
Скорость пришлось снизить. Радио замолчало – последние минут десять перед тем, как окончательно замолчать, оно ловило на всех каналах только отдельные фразы, всплески музыки и помехи, то и дело теряло сигнал и принималось искать другую станцию, а вот теперь замолчало совсем. Пассажир попробовал искать сигнал вручную, но не преуспел – радио молчало. Водитель уперся взглядом в муть за лобовым стеклом - белую, ярко освещенную огнями фар; губы его беззвучно шевелились – он то ли горячо молился, то ли ругался последними словами. Пассажир покосился на него и сказал:
- Ничего… скоро поворот на Глюк. А там, вот увидишь: солнце светит, небо голубое, тепло, дети… пастушью сумку собирают, - водитель кивнул и чуть заметно улыбнулся.
Однако до поворота они так не добрались. Снег укрыл дорогу таким толстым слоем, что двигаться дальше было затруднительно. Да и была ли теперь под колесами дорога, можно было только догадываться. Наконец, водитель остановил машину и ткнул пальцем большую красную кнопку с белым треугольником. Белые горизонтальные волокна за окнами распались на снежинки – здоровенные и мохнатые – которые падали, как и положено снежинкам, сверху вниз. Мерцание аварийных огней автомобиля ежесекундно окрашивало их в оранжевый цвет: белый снег – оранжевый снег – белый – оранжевый…
На экране навигатора красный треугольник, обозначавший их машину, остановился на красной полосе, обозначавшей автобан, совсем недалеко от поворота на Глюк.
- А мы не посреди дороги стоим?
- Да черт его знает… Навигатор показывает, что на дороге. Ему видней, хотя, может, погода влияет… А ну, измени масштаб.
Изменение масштаба изменило только кое-что: красный треугольник превратился в миниатюрный автомобильчик, а красная линия – в две желтые полосы, символизирующие автобан; автомобильчик стоял на правой полосе. Поворот на Глюк исчез за верхней кромкой экрана.
Пассажир приоткрыл свою дверь – «оглядеться», сказал он - и в машину тут же словно кто-то забросил целую лопату снега. Пассажир натянул на голову капюшон, выбрался наружу и захлопнул дверь. Шаг, второй – и его силуэт полностью скрылся за снежной пеленой. Второй смотрел ему в след, и в голове у него проносились, словно крупные мохнатые снежинки, какие-то мысли и образы, в которых он никак не мог разобраться. А потом он понял, что это за мысли и образы, открыл окно со стороны пассажира и крикнул в снег:
- Подожди! Стой!
Ничего; только снегу намело на сидение и торпеду. Он подождал еще немного, потом открыл свою дверь и вышел в снег: белый – оранжевый – белый – оранжевый… Он обошел вокруг машины и остановился у пассажирской двери. Потом – спиной вперед – сделал три шага в сторону, убедился, что аварийные огни не пробивались сквозь толщу снега и вернулся к машине. Он подождал еще минуту, потом вернулся за руль и принялся сигналить: может, если не свет, то звук пробьется. «Пастушью сумку собирают…»
- Нет ничего, никакого ограждения, - облепленный снегом пассажир появился за окном и внутри машины почти одновременно. – Я прошел вправо 30 шагов, там ничего, снегу по колено, и все. Потом пошел назад… Хорошо, что ты сигналил.
- А может… - тот, который сидел за рулем, полез в карман и извлек мобильный телефон. Пассажир сделал то же самое. – Нет сигнала.
- И у меня нет. Вообще странно – а почему навигатор работает? А радио молчит.
- Так то соты, то радио, а то – спутник, не зависит одно от другого. Хотя все это – волны.
- Волны. Что делать-то будем?
- А задай навигатору маршрут до ближайшего города… позади.
- Это мысль… готов, считает.
Навигатор продемонстрировал полное выполнение задачи – 100% - и произнес ровным голосом:
- Продолжайте движение прямо 50 метров, потом приготовьтесь держаться правее… Держитесь правее… Держитесь левее… Продолжайте движение прямо 100 метров… Через 50 метров приготовьтесь к выезду на автомагистраль… Продолжайте движение прямо 12 километров.
Они ехали медленно из-за снега, а еще из-за вызванного им чувства беспомощной дезориентации, с которым не мог справиться спокойный женский голос в навигаторе. Время и дорога тянулись так медленно, как могут тянуться только неопределенное время и незнакомая дорога. Однако постепенно они преодолели половину из предложенного навигатором расстояния, снег поредел, а потом и совсем прекратился, ночь стала светлее, радио негромко затрещало, зашипело и вдруг стремительно и чисто заговорило мужским голосом по-немецки, а в ответ голосу дружно рассмеялась какая-то публика. Скоро появились и другие автомобили – и попутные, и встречные. Через несколько минут навигатор распорядился повернуть вправо – и цель будет достигнута. Они свернули на заправку и снова задали навигатору маршрут на Глюк. Навигатор надолго задумался, потом сообщил им, что маршрут слишком протяженный, но все получится, мол, следуйте моим указаниям, ес ист клар?
Навигатор вывел их на развязку, помог выполнить разворот и посоветовал продолжать движение прямо 15 километров – примерно столько оставалось до поворота на Глюк. Однако на полпути снова пошел, а потом и повалил снег, и снова казалось, что машина движется внутри какого-то волокнистого белого вещества. Они остановились. За окнами был только снег: белый – оранжевый – белый - оранжевый. Радио молчало, телефоны не ловили сигнал, а поворот на Глюк на экране навигатора был совсем рядом. Ну, просто рукой подать.
Переглянувшись, спутники натянули капюшоны, вышли из машины и зашагали вперед. Снег мешал, как только мог, он забивался в нос и в глаза, лез во все щели, проникал в карманы, путался под ногами и вообще раздражал. Но спутники, не обменявшись ни единым словом, ощущали одинаковую одержимость: не может какой-то там снег победить человека, вооруженного, помимо всех современных гаджетов, еще и необходимостью попасть из точки А в точку Б, черт побери!
Тем временем стало заметно холоднее. Мороз был действительно нешуточный: усы и бороды спутников обросли льдом, а воздух обжигал ноздри и гортани. Тот, кто шагал справа, вдруг вспомнил, что какой-то человек по имени Джек Говард… или Джон Лондон? – так вот этот Лондон или Говард или Джек или Джон утверждал, что когда идет снег, всегда становится теплее. Правда, он писал об Аляске, хотя и непонятно, как он мог спасать Херсон от холеры, успешно в нем умереть и быть счастливо погребенным там же, и при этом успеть побывать на Аляске и разобраться с тамошними осадками и температурами, хотя, конечно, и такое возможно. Вот, например, они едут в Глюк, который есть на карте, куда ведет навигатор, а навигатор ведут туда спутники системы глобального позиционирования, а за спутниками наблюдает целая толпа специалистов где-то за океаном, а все равно попасть в этот треклятый Глюк никак нельзя, потому что … потому что «погода, господа, нынче снег!»
Он повернул голову, чтобы произнести эту веселую цитату для своего друга, и даже произнес ее, да только прозвучала она из заледеневших губ невнятно, невесело и ушла не по адресу – в снег. Никого слева не было, и справа никого не было, и вообще – нигде никого не было. Он покричал немного, отсчитывая после каждого крика по пять секунд, чтобы случайно самому не заглушить ответ; потом попытался вернуться к машине, потом попробовал ходить концентрическими кругами, стараясь с каждым разом увеличить радиус; потом понял, что окончательно заблудился, замерз, устал и вообще – отчаялся. Но остановиться было еще страшнее, и он пошел.
Мороз еще усилился и стал совсем безжалостным – человек понимал, что пальцы на руках и ногах у него наверняка уже безнадежно обморожены, потому что совершенно утратили всякую чувствительность и не слушались. А там, где чувствительность еще сохранялась, человек ощущал сильное жжение и боль. Мороз, откусив ему пальцы, не удовлетворился и теперь вгрызался прозрачными кристаллическими зубами дальше, глубже – туда, где все еще трепещет в испуге и усталости бурый комок мышц, именуемый сердцем, заставляя кровь бежать к пальцам, уже убитым морозом.
Теперь уже было все равно, куда идти, потому что человек уже ходил во все стороны, которые в этом снегу были совершенно неотличимы одна от другой. И он шел и шел, закрыв глаза, потому что так было легче: глаза мерзли на этом диком морозе, снег лез в них, открытые и замерзшие, а еще открытые глаза ничего, кроме снега, не видели, и потому закрыть их было единственным приемлемым выходом для разумного человека в подобных обстоятельствах. А потом оказалось, что в подобных обстоятельствах открытые и закрытые глаза совершенно равнозначны с точки зрения функциональности. Человек усмехнулся: глаза можно закрыть или потерять, а точка зрения при этом все равно останется. Итак, зрение! – именно благодаря зрению человек получает львиную долю информации. Однако здесь, в этом снегопаде, то ли в силу отсутствия львиной доли информации, то ли в силу каких-то иррациональных причин, закрытые глаза служили ничуть не хуже открытых, а главное – они не страдали от мороза.
Они, эти закрытые глаза, и в самом деле творили вещи чудесные. Оказалось, что навигатор при таком способе зрения – вещь лишняя и даже вредная. Теперь, когда замерзающий человек шагал с закрытыми глазами по глубокому снегу и сквозь густой снег, он прекрасно видел и снег, и сквозь снег, а еще - поворот на Глюк и дорогу на Глюк. У поворота на Глюк кто-то стоял.
Человек прищурился закрытыми глазами – вернее, ему захотелось прищуриться, но с новым зрением этого вполне было достаточно, само желание прищура и было прищуром – тем самым, идеальным, который делал контуры резкими, а формы – отчетливыми. А может, все дело было в том, что мороз уже убил веки человека, как и мышцы, которые приводили веки в движение, и потому человек мог только желать прищура, а прищуриться – уже нет. Как бы там ни было, он подумал о том, что неплохо бы прищуриться, и картинка тут же стала резче и четче.
У поворота на Глюк стояла женщина, точнее, девушка – да, определенно, девушка, высокая и стройная, даже худощавая. Шагов до нее оставалось всего с десяток; она стояла у дороги, повернув голову в сторону путника, и выжидательно смотрела на него своими большими, просто огромными глазами. «Разве бывают у человека такие большие глаза? Девушка, девушка, а зачем вам такие большие глаза? Чтобы лучше тебя вииииидеть, пуууууутник!», - говорил сам себе человек, тем временем совершая последние шаги до поворота и до большеглазой девицы.
Вот до нее осталось три шага – на таком расстоянии ее глаза оказались еще больше, просто в пол-лица, и сидели они в глазницах очень глубоко, однако ее это не портило. «Всякий, кто ее видит, понимает, что она такая, какая есть, и другой быть не может», - подумал про себя путник, втайне гордясь своей проницательностью и способностью формулировать мысли и заключения. И он сделал еще один шаг к большеглазой, а она ему улыбнулась.
И улыбка у нее оказалась в пол-лица; глаза в пол-лица и улыбка – в пол-лица. И в голову человека прилетело сразу огромное множество неуловимых, но вполне отчетливых мыслей, а в сердце возникло множество чувств, сквозь которые сердце продиралось, как совсем недавно машина продиралась сквозь снегопад. Потом или прямо тут же надо всем этим вдруг проплыло сообщение - словно океанский лайнер над мятущейся штормовой рекой - что мороз уже убил все, кроме серо-белого комка в голове человека и темно-красного комка в его груди, и потому волноваться еще есть чем, но больше не о чем. Таящееся под каким-то самым последним и сокровенным спудом сожаление о потерянном друге перестало быть сожалением; оно как бы повернулось своей оборотной стороной, а уж она, эта оборотная сторона, знала, что с девушкой у поворота на Глюк встречаются только один на один.
И все это смялось и поникло перед тем знанием, которое наполнило человека на последнем шаге. Он еще только занес правую ногу, чтобы сделать этот шаг до большеглазой и большеротой девицы, а уже совершенно точно, достоверно и наверняка знал, что скажет он и что скажет она – там, на исходе этого последнего шага. Он спросит ее имя и не знает ли она дороги на Глюк, а она улыбнется широко - от уха до уха – и ответит…
- Я и есть Глюк.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575548
дата надходження 19.04.2015
дата закладки 21.04.2015
Что-то эдакое почерневшее,
чуть больше детской ладони. Словно
обрамление для какой-то
мелкой жизни.
Я долго смотрю,
пока не узнаю её – да, это праща! Каштановая
праща, единственная вещь, которую отец
сделал для меня,
когда я вечерами боялся ходить мимо леса.
Моё первое и последнее оружие,
которое я месяцами грел в пропотевшем кармане.
"На, – сказал мне отец. –
Носи, пока не перестанешь бояться.
А потом не выбрасывай, где-нибудь спрячь". Праща,
скажи, ты пришла, потому что узнала меня?
Ты услышала меня из-за какой-то нашей
общности? Почуяла меня, как брошенный пёс –
плетущийся сзади, приученный охранять?
Да, мне снова страшно, праща.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
------------------------------------------------------
Щось таке почорніле,
трохи більше за дитячу долоню. Ніби
обрамлення для якогось
дрібного життя.
Я довго дивлюсь,
аж доки впізнаю її – так, це праща! Каштанова
праща, єдина річ, яку батько
зробив для мене,
коли я вечорами боявся ходити повз ліс.
Моя перша й остання зброя,
яку я місяцями грів у спітнілій кишені.
«На, – сказав батько. –
Носи, доки перестанеш боятися.
А потім не викидай, заховай десь». Пращо,
скажи, ти прийшла, бо впізнала мене?
Ти вчула мене за якось нашою єдиною
спільністю? Внюшила мене, як покинутий пес,
що плентається позаду, навчений охороняти?
Так, мені знов страшно, пращо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575424
дата надходження 19.04.2015
дата закладки 21.04.2015
если бы музыка могла излечить меня
от депрессии
мне бы ее назначили слушать
уже тогда
когда я сидел в мамином животе
говорят я был шумным мальчиком
ножками бил когда меня называли
по имени и особенно
когда имена называли не те
но доктора не знают что такое
депрессия
это когда ты просыпаешься
сам не зная зачем
и когда засыпая
чувствуешь себя только тенью того
другого
исключительного и живого
чувствуешь себя только тенью того
кем бы ты мог когда-то стать
если бы ты был таким
как все
нет
доктора не знают что такое
депрессия
это когда твое вязкое существование
каждый день умоляет
покончи со мной я усталый путник
никуда не идущий
не поющий в душе и не танцующий
я смертельно устал никуда не идти
огранивать дни как алмазы
в пустыне пустующей
смерть засела в зрачке
улыбается
чувствуя что мне никуда не деться
от ее цепких костлявых пальцев
сердце стучит скорей по привычке
скорей из-за данности
чем по механике или надобности
последнего танца
линия судьбы спускается
к берегу стикса а там харон
уже машет приветливо
и улыбается радостно
не каждый день выпадает честь
перевозить поэта
на берег другой
ты закрываешь глаза
от смертельной усталости
садишься в лодку
плывешь домой
7 березня 2015 [04:00]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564967
дата надходження 07.03.2015
дата закладки 20.04.2015
Он охотно играл с нами в эту игру, пока
не уставал и не
засыпал на скрипучем троне,
выпуская из рук скипетр из индюшиных перьев.
Наш апрельский король, и августовский король,
и осенний король, но никогда не зимний,
потому что зимой – снега и ранние тени,
и заметало склон,
по которому вела к нему единственная дорога.
Заоблачное королевство, о котором не знали даже
наши братья и сёстры, королевство Кария.
Мы выходили из дома тихонько, сквозь заднюю калитку,
по дороге готовили для него подборку новостей:
ребята из Лугов проиграли,
сахар кипит на горячем камне,
знакомый уснул в лодке и утонул. Бывало,
он учтиво надевал корону, едва лишь
мы заходили в сад, а бывало, капризничал, и тогда
нам приходилось разгадывать загадки –
их отгадок не знал он и сам, и только
махал рукой и смеялся над нашим упорством.
После трапезы и чокания компотом
было время аудиенций,
и мы становились по обе стороны трона
с еловыми копьями, суровые, насторожённые,
ведь бог знает кто мог прийти к нашему королю.
И кто-то приходил каждый раз, но кто?
Или приходили те, кому тоже связывали
рукава за спиной? Или приходили, те, кто связывал,
чтоб испросить у него запоздалое прощение?
Или приходили
те, кто забыл его за годы болезни, уединения,
чтобы привести в порядок свои заметки?
Или приходила женщина, чтобы долго-долго смотреть,
а потом вернуться к мужчине в машине,
откупившись Божьим заступничеством?
Приходит король апрельский, июньский
король приходит,
приходит король осенний, а зимнего короля
нет.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
-----------------------------------------------------------
КОРОЛЬ
Він радо грав з нами в цю гру, аж доки
не втомлювався і не
засинав на скрипучому троні,
випускаючи з рук скіпетр з індичого пір’я.
Наш квітневий король, і король серпневий,
і осінній король, і ніколи – король зимовий,
бо зимою – сніги й ранні тіні,
і замітало схил,
яким вела єдина дорога до нього.
Захмарне королівство, про яке не знали навіть
наші брати і сестри, королівство Карія.
Ми обережно виходили з дому задньою хвірткою,
і, йдучи, готували для нього добірку новин:
хлопці з Лугів програли,
цукор кипить на гарячому камені,
один утопився, заснувши в човні. Бувало,
він чемно вдягав корону, щойно
ми заходили в сад, а бувало, вередував, і тоді
нам треба було розгадувати його загадки,
загадки, на які він сам не знав відповіді, й лише
махав рукою, сміючись із нашого завзяття.
Після трапези і чаркування компотом
був час аудієнцій,
і ми ставали по обидва боки трону
зі смерековими списами, суворі і насторожені,
бо казна-хто міг прийти до нашого короля.
І хтось приходив щоразу, а хто?
Чи приходили ті, кому також в’язали
рукави за спиною? Чи приходили ті, хто в’язав,
щоб попросити у нього невчасне пробачення?
Чи приходили
ті, хто забув його за роки хвороби і усамітнення,
щоб навести лад у власних нотатках?
Чи приходила жінка, щоб довго-довго дивитись,
а потім повернутися до чоловіка в машині,
відкупившись Божим заступництвом?
Приходить король квітневий, червневий
король приходить,
приходить король осінній, а зимового короля
нема.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574795
дата надходження 16.04.2015
дата закладки 17.04.2015
А что делать с надеждой?
Она словно конь –
ни оставить её на песке, ни взять
с собой в лодку.
Ещё покорнее, чем тогда,
когда везла нас на себе и почти
не просила есть.
И не её вина, что мы
ничего здесь не нашли,
а уже и пора
отчаливать.
Может, если отпустить её, то она
вернётся к какому-нибудь своему
дому?
Какому дому?
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
------------------------------------------------------
А з надією що робити?
Вона ніби кінь –
ні кинути її на піску, ні брати
у човен.
Ще покірніша, ніж тоді,
коли везла нас на собі, майже
не просячи їсти.
Та й не її провина, що ми
не знайшли тут нічого,
а вже час
відчалювати.
Може, коли її відпустити, вона
повернеться до якогось свого
дому?
Якого дому?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574538
дата надходження 15.04.2015
дата закладки 16.04.2015
"Раз уж спросил ты, скажу:
я представлял Его себе, как умел,
да и где бы я мог Его видеть?
Был один образок, уже сильно затёртый,
вымокший в ящике во время одного из паводков, когда
я держался за шею собаки
и плыл в глубоких сумерках.
Кое-кто ещё Им приветствовал, Им отгоняли скот,
Он посвистывал надо мною, словно ремень,
когда я возвращался домой
после долгих вечерних походов, исцарапанный и повзрослевший.
Он мог быть пастухом, взломавшим чужую дверь
поздней ночью, к примеру.
Думаешь, я с тех пор чему-нибудь научился?
Один, как последний двоечник, прогуливающий школу
даже под проливным дождём, я жду
на железнодорожном переезде
и смотрю, словно сквозь состав, туда,
где что-то поблёскивает в щелях между вагонами,
смотрю неотрывно, до тошноты, и когда
чёрные цистерны
становятся не более, чем дефектом изображения,
там, по другую сторону, наконец, я вижу
Его лицо:
освещённый луг, высокие ели в бородах мрака,
несколько лучей,
играющих на устах воды".
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
---------------------------------------------------
КОСТИК
«Якщо вже ти запитав,
то скажу: я уявляв собі Його, як умів,
бо де я міг Його бачити?
Був один образок, уже сильно затертий,
замоклий в шухляді під час однієї із повеней, коли
я тримався за шию собаки
і плив у глибоких сутінках.
Дехто ще Ним вітався, Ним відганяли худобу,
Він посвистував наді мною, як ремінь,
коли я вертався додому
з довгих вечірніх випра́в, подряпаний і дорослий.
Він міг бути пастухом, що вивалює чужі двері
пізньої ночі, наприклад.
Гадаєш, відтоді я чого-небудь навчився?
Сам, як останній двієчник, що прогулює школу
навіть в найгіршу зливу, чекаю
на залізничному переїзді
й дивлюся ніби крізь потяг, туди,
де щось зблискує в щілинах поміж вагонами,
дивлюсь невідривно, аж до нудоти, й коли
чорні цистерни
стають вже не більше, аніж дефектом зображення,
там, на іншому боці, нарешті бачу
Його лице:
освітлений луг, високі ялини в бородах мряки,
кілька променів,
що виграють на вустах води».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574302
дата надходження 14.04.2015
дата закладки 16.04.2015
Тут кто-то приходил к тебе, папа.
Сказал, что в следующий раз придёт не один.
Его пёс обнюхал меня, у него был сухой и горячий нос,
может быть, он больной?
Он пахнул горелым деревом, как в нашем старом чулане, где
Алинка опрокинула лампу.
Этот кто-то присматривался ко мне.
Я не боюсь его и не хочу, чтобы ты боялся. У меня есть меч.
Я знаю такие слова, которые отгонят его, но сейчас
не могу их повторить, они не разбирают, где свой, где чужой.
Я знаю многих животных, они нас защитят.
Во сне ко мне пришёл огромный японец
и научил меня драться. Под мышкой
у меня выросла специальная кнопка, но ты
не говори никому. Она немного болит.
Если преследуют, стоит нажать – и ты исчезаешь
раз и навсегда. Пообещай,
что не станешь с ним договариваться, и что
не пойдёшь ни в какое условленное место, не будешь
принимать от него подарков. Что даже пса
его не погладишь.
Во всём остальном ты мудрей.
Я вижу, как мы отплываем на деревянной барже,
заросшей, как остров, и полной тропинок.
Впереди темнота, но в ней – какой-то тихоходный катер,
штурвал и сигарета. Кто там буксирует нас в эту тьму
и озирается, наверное:
уверуем, не уверуем?
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
------------------------------------------------------
МЕНШИЙ
Тут хтось приходив до тебе, тату.
Сказав, що наступного разу прийде не сам.
Його собака обнюхав мене, в нього був сухий і гарячий ніс,
може, він хворий?
Він пахнув горілим деревом, як у нашій старій коморі, де
Алінка перекинула лампу.
Той хтось придивлявся до мене.
Я його не боюся й не хочу, щоб ти боявся. У мене є меч.
Я знаю такі слова, які його відженуть, але зараз
не можу їх повторити, бо вони не розбирають, де чужі, де свої.
Я знаю багато тварин, які нас захистять.
Уві сні до мене приходив великий японець
і навчив мене битися. Під пахвою
у мене виросла спеціальна кнопка, але ти
не кажи нікому. Вона трохи болить.
Якщо переслідують, досить її натиснути – і щезаєш
раз і назавжди. Пообіцяй,
що не будеш з ним домовлятися, що
не підеш на ніяке призначене місце, не будеш
приймати від нього дарунків. Що навіть собаку його
не погладиш.
В усьому решта мудріший – ти.
Я бачу, як ми відчалюємо на дерев’яній баржі,
зарослій, як острів, і повній своїх стежок.
Попереду темрява, але в ній – якийсь тихохідний катер,
цигарка й штурвал. Хто там буксирує нас у цю тьму
і озирається, мабуть:
повіримо, не повіримо?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574305
дата надходження 14.04.2015
дата закладки 16.04.2015
[i] И ты, Москва, сестра моя, легка...[/i]
О.Мандельштам "Стансы"
Вот и случилось, Боже - Родина одна,
прости, но в мире нет не виноватых.
Котигорошко умер и страна
льёт слёзы золотые по солдатам.
Котигорошко умер, умер Пан,
расстрелянной стране не до фольклора,
нас ждёт огромная московская зима,
скрипучее окошко финского узора.
Ну, где же ты, последний наш герой,
последний всенародный украинец.
С тобой нас ждёт холодный выходной
и петербуржский крепкозубый иней.
Играй музЫка, дирижёр беснуйсь,
на сцене жаркая кремлёвская джаз-банда.
Нас ждёт на всё озлобленная Русь,
прогнившая палатка медсанбата.
Котигорошко умер - ну, и что?
смерть не предел
и свято место не бывает пусто.
Не добежал Ахилл, Икар не долетел
до нас, не доплясал искристый Заратустра.
Котигорошко пал, и как один
мы все умрём, умрём, как пехотинцы.
Вот украинский Ад и греческий Аид,
и Рай всемирный, флорентийский.
И ты сестра моя, Москва, легка
когда в молочного стреляешь брата,
твоя тяжёлая казённая рука,
красноармейская растоптанная пятка.
Кто съест горошину, проглотит виноград,
найдёт в капусте маленькое детство.
Я в реактивном небе вижу журавля,
что атомного нам несёт младенца.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536248
дата надходження 11.11.2014
дата закладки 13.04.2015
Низкорослые малороссы,
молокососы,
что с них взять,
вот мы вымахали, так вымахали
не охламонами, не холуями,
не хохлами,
росли, росли и выросли,
достали волосом до космоса,
колоссами родосскими,
великороссами
чуть-чуть раскосыми
со ступнями плоскими,
с деревянными ложками,
хохломской росписью,
то ли европейцами
гуттаперчивыми
с улицы Герцена,
а то ли азиатами
немного намаханными,
хотя и вымахавшими
на грудном молоке матери,
хотя и выпившими,
(купринами и пришвинами)
пусть даже и выпавшими
из истории, так сказать лишними,
но всё равно
сами себе на уме
в своем собственном
особенном дерьме.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550876
дата надходження 12.01.2015
дата закладки 13.04.2015
Несёт Галя осторожную воду,
на плече сидят полные вёдра.
Смеётся Галя ртом зубатого смеха
мужской части окружающего народа.
А за ней Иванко в варежках и тулупе,
тащит голую щуку на спине одетой.
Дышит сквозь усы клубящимся супом,
разговаривает с рыбой на съеденной мове.
Как живёшь ты, Галя, в украинском лете?
Заходи лучше к нам в шерстяную зиму,
будем встречать Апокалипсис вместе -
ты да я да народная русская рыба.
Будем всю зиму подсолнухами плеваться,
сверчок станет нам травить заросшие анекдоты,
будем мы высиживать христианские яйца,
хавать красную икру растолстевшим слоем.
Нет. Холодно у вас, Ваня - зуб на зуб не попадает.
Национальный Дед Мороз околдовал все окна.
А на Украине поля скрипят урожаем
и сидят на ветках яблочные птицы.
Движется Галя - вода на плече гнётся,
выворачивается наружу содержимое вёдер.
Идёт мокрая украинка, облитая солнцем,
а Ванюша на неё смотрит, выкрутив шею.
Ой, Галя, ты Галя, дай на тебя полюбуюсь.
У самовара греется вязаное счастье.
Мы по щучьему веленью жизнь перезимуем.
Свистит рак на горе, проглотив два пальца.
Нет. Зябко у вас, Ваня - у всех трещат лица.
Космос на ночь одевает ежовые рукавицы.
А у нас на Украине пчёлы нюхают клевер,
птицы носят, поверх духа, вышитые перья.
И смеётся украинка полным ртом смеха.
Шепчет щука Ване в русскоязычное ухо:
вместо тёплой, личной жизни у тебя прореха
и звезда от жирных слёз над тобой разбухла.
* * *
Ой, несёт Галя стройную воду,
на плече сидят солнечные вёдра.
А за ней Иванко в варежках и тулупе,
тащит голую щуку на спине одетой.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539436
дата надходження 25.11.2014
дата закладки 13.04.2015
Такое покалывание,
словно тёплый фаянс
берёшь перемёрзшей рукой,
или тело, затерпнувшее со сна,
проходит сквозь комнату,
ещё слегка подволакивая ноги
и улыбаясь.
Такое покалывание,
как тогда, когда папу
почему-то не брили уже несколько суток,
а он лежал,
словно
солёный и перегретый камень,
и по очереди нас обнимал.
Такое покалывание, словно
долго ёлку несёшь сквозь тугой
от мороза воздух,
и знаешь, что кто-то
среди людей,
убаюканных Святою Вестью,
всё-таки ждёт и не спит.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
-------------------------------------
Любов
Таке поколювання,
ніби теплий фаянс
береш перемерзлою рукою,
або тіло, затерпле зі сну,
переходить кімнату,
ще трохи кульгаве
і всміхнене.
Таке поколювання,
як тоді, коли батька
чомусь не голили вже кілька діб,
а він лежав,
ніби
солоний і перегрітий камінь,
і обіймав нас по черзі.
Таке поколювання, ніби
довго несеш ялинку крізь туге
від морозу повітря,
і знаєш, що хтось,
між людей,
вколисаних Найсвятішою Звісткою,
все ж чекає, не спить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573641
дата надходження 11.04.2015
дата закладки 13.04.2015
«Я все віддав Сонцю
Все крім тіні моєї...»
(Гійом Аполлінер)
Ми сонцепоклонники –
Люди у плямистому одязі
З важкими черевиками днів,
З металевими знаряддями довгих рук.
Наше коротке буття – офіра:
Все віддаємо
Жовтому Сонцю майбутнього –
У синьому небі Волі:
Наші душі, тіла, серцебиття, подих,
Подерту скатертину мрій
І вишиту сорочку радості,
Прозору воду спогадів
І солодкий мед пережитого:
Все віддаємо тобі – Сонце!
Тільки тіні,
Тільки оці сірі тіні
Лишаємо собі чи то іншим:
Має щось лишитися після,
Що має блукати в сутінках
І нагадувати про нас живим...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573275
дата надходження 09.04.2015
дата закладки 11.04.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.04.2015
1.
Охотничья дорога, мощёная старым камнем: когда-то
называлась Бароновкой – теперь "Барановка" – хотя какие уж
тут бараны?
Всё упрощено до двух тактов, и лес
просматривается насквозь.
Суровые мужчины в клетчатых рубашках сидят верхом
на кентаврах, скрещенных из тракторов и мотоциклов.
Дождёмся вечера,
когда нас плотнее окружит зелень, и лучи
света возьмут под колени и под мышки, медленно
поднимая. И то,
что шуршало в темноте, заговорит.
Старый навес из почерневших досок будет посольством
мудрецов, которые варят сыр для ребёнка.
Лёгкие, избавленные от мелких желаний перед
лицом того, кто достоин вечной славы, ляжем
спать между овцами, чтобы утром
повернуть в сторону дома.
2.
Так далеко не долетит пуля, а я вижу тебя.
Как ты спускаешься между деревьев, несёшь спелёнутого младенца.
Торжественная, как девочка, которой впервые доверили
младшего братика.
Переступаешь ручей, наверно, набрав
в туфли воды.
И вдруг исчезаешь за двумя рядами кустарника,
за каким-то дровяным сараем,
из-за досок навеса просеивается свет и гаснет, впереди – поникшие дубы
и полоса густой темноты – в ней старшие дети
играют в прятки, и тебя не видно
уже много минут,
а моё сердце колотится, и не может
перестать.
3.
Был бег наперегонки по речным камням,
и была резковатая, очень прозрачная вода, и
были рвы в поникшем лесу, в которые
мы падали, словно ягоды в рукав,
и был страх, и танцы
с Оленками и Яринками – они пахли
помадой и молоком, и были огни,
и дымы, предвещавшие погоду,
и старый кухонный стол, служивший нам
теннисным, и мы дурацкими прозвищами
заказывали друг другу будущее,
пока оно не истончалось
и не твердело, как ствол, погружённый в реку,
и из соседнего, уже затихшего
поля к нам залетал мяч, чтобы мы его
гнали к воображаемой цели,
[i]и не было ничего, кроме жизни, а жизнь была
недостижима.[/i]
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
---------------------------------------------------
1
Мисливська дорога, мощена старим каменем: колись
звалася Баронівкою, тепер «Баранівка» – хоч які вже
тут барани?
Все спрощене до двох тактів, і ліс
проглядається наскрізь.
Суворі чоловіки в картатих сорочках сидять верхи
на кентаврах, схрещених із трактора й мотоцикла.
Дочекаємось вечора,
доки зійдеться більше зелені, і промені
світла візьмуть нас попід коліна й пахви, повільно
підіймаючи. І те,
що шемрало в темряві, заговорить.
Стара шопа під почорнілим ґонтом буде посольством
мудреців, що варять сир для дитини.
Легкі, визволені від дрібних бажань перед
обличчям того, хто достойний вічної слави, ляжемо
спати між овець, щоб уранці
повернути в бік дому.
2
Так далеко не долетить куля, а я бачу тебе.
Як ти сходиш між дерев, несучи сповиток.
Поважна, як дівчинка, якій вперше довірили
молодшого братика.
Переступаєш струмок, певно, набравши
у черевики води.
І раптом зникаєш за двома рядками живоплоту,
за якоюсь дровітнею,
з-поміж дошок повітки
просіюється світло і гасне, попереду – похилі дуби
і смуга густої темряви, в якій старші діти
грають у хованки, і тебе не видно
вже багато хвилин,
а моє серце гупає, і не може
перестати.
3
Були перегони річковим камінням,
і була різкувата, дуже прозора вода, і
були шанці в похилому лісі, куди
ми падали, ніби ягоди у рукав,
і був страх, і танці
з Оленками і Яринками, що пахли
помадою й молоком, і були вогні,
і дими, що передбачали погоду,
і старий кухонний стіл, що нам правив за
тенісний, і ми дурнуватими прізвиськами
замовляли одне одному майбутнє,
аж доки воно витоншувалося
й твердло, як стовбур, занурений у ріку,
і з сусіднього, вже затихлого
поля до нас залітав м’яч, щоб ми його
гнали до уявної цілі,
[i]і не було нічого, крім життя, а життя було
недосяжне.
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573304
дата надходження 09.04.2015
дата закладки 11.04.2015
Говоришь, мы
лишь перебегаем из великого в малое
и обратно –
таковы все наши разговоры?
А ты помнишь эту игру –
мы выдумали её в одно лето, когда мир
был, как янтарь,
который долго тёрся между большими грудьми,
а мы не могли усидеть, и нам некуда
было деться, и мы немного скучали, и
немного были бесстрашными воинами,
переступающими порог тайны,
и ты – правда ведь? – выбежал на солнце
из тёмного чулана и сказал, что как будто ослеп,
что видел пузырьки, полные
летучих муравьёв,
и мы тоже захотели увидеть,
то есть ослепнуть, мы не знали, как так
бывает, и бегали из света в темноту,
а потом обратно, в раскалённый двор,
перенося в зрачках свой рой, золотистый
во тьме и густо-синий на солнце, или
розовый и серый, или радужный и совершенно
чёрный, главное было – не задерживаться
нигде,
ибо, лишь быстро передвигаясь, ты видишь
свет в темноте и темноту в свете,
и в мелькании, полуослепший, сам
становишься тем, кто видим только изредка –
становишься ангелом, перебегая.
И кто из нас с тех пор остановился?
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
-----------------------------------------------
Ти кажеш, ми
лише тікаємо з великого у мале
і назад –
такі всі наші розмови?
А пам’ятаєш ту гру, яку
ми вигадали одного літа, коли світ
був, як бурштин,
що довго терся між великих грудей,
а ми не могли всидіти і не мали
куди подітися, і трохи нудьгували, а
трохи були безстрашними воїнами,
що переступають поріг таємниці,
і ти – правда ж? – вибіг на сонце
з темної комори й казав, що ніби осліп,
що бачив бульбашки, повні
летючих мурах,
і ми також хотіли побачити,
тобто осліпнути, ми не знали, як так
буває, і бігали зі світла у темряву,
а потім назад, у розпечений двір,
переносячи у зіницях свій рій, золотавий
у тьмі і густо-синій у сонці, або
рожевий і сірий, або райдужний і геть
чорний, головне було – не затримуватись
ніде,
бо лише швидко рухаючись, ти бачиш
світло у темряві і темряву в світлі,
і в мерехтінні, напівосліплий, сам
стаєш тим, хто видимий лише зрідка –
стаєш ангелом, так перебігаючи.
І хто з нас відтоді зупинився?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571285
дата надходження 01.04.2015
дата закладки 04.04.2015
Этот мир чудесен,
разве же это не чудо –
сказать такую банальность
и не умереть от стыда!
А ты ещё как жив,
хоть и слегка пристыжён,
растерян – или же потерян? – в этом мире.
Так, словно ешь персик
в шикарном зале ренессансной виллы,
и заранее волнуешься, думая,
куда выкинуть косточку,
нельзя же ходить здесь с косточкой в руке,
а помойных вёдер нигде не видать,
и вдруг оказывается,
что косточки нет.
И ты, как старый опытный акын,
готов запеть от радости,
потому что все остальные что-то ищут,
а ты уже нашёл.
И ты раскрываешь окно,
словно гигантский ноутбук,
высовываешься по пояс –
и кричишь,
а потом с восторгом слушаешь эхо,
будто ждёшь,
пока кто-то прицепит
вложенные файлы
к твоему посланию.
(Перевёл с белорусского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568681
дата надходження 23.03.2015
дата закладки 23.03.2015
Ну, вот и полыхнуло первым снегом,
мокрым, к сожалению, и я бреду
сквозь этот оголтелый мокрый снег
и ничего не вижу. Родина пропала
за взмахом оренбургского платка.
Всех с наступающим, всех нас
невидимых за бледной пеленою,
исчезнувших и безымянных, канувших в войну,
накрытых маскхалатом. С Новым годом,
рваная страна, которую ленивый только
не пинал - кто с братским чувством,
кто с сыновним, кто просто из любви
к искусству убивать и быть несчастным -
с две тысячи пятнадцатым уже.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546774
дата надходження 27.12.2014
дата закладки 18.03.2015
На човні місячному в небі
сам Бог пливе над нами
з вітрилом білим наче лебідь
між вічними зірками.
Назустріч же комета сяє
у полум’ї, велична, –
то Демон гордо так літає,
проклятий споконвічно.
І з лютим сатанинським сміхом
вітання шле він Богу
й, махнувши крилами для втіхи,
продовжує дорогу. –
Що Бог у тиші і лазурі
творити починає,
все те у мороці і бурі
злий Сатана кінчає!
Емануил Попдимитров
Две начала
На лунна лодка в небесата
Бог плава сам над бездни.
И тихо носят го платната
сред мировете звездни.
И ето среща той комета
пламтяща, величава.
На нея Демонът проклети
възседнал, гордо плава.
С усмивка зла и сатанинска
духът го поздравява,
и пак крилата исполински
размахва, отминава. -
Каквото тайно Бог в лазури
замисли в тишината,
довършва го сред мрак и бури
злокобен Сатаната!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566675
дата надходження 14.03.2015
дата закладки 15.03.2015
Є на Хрещатику такий собі заклад громадського харчування - "Козацька втіха". До закладу перехожих запрошує козак. Це справжній запорожець, такий, яким зобразив його Гоголь у "Пропалій грамоті": широченні вогняні шаровари, сліпучий жупан, люлька, шапка така, що просто ех! - тільки от шаблюки у дорогоцінному камінні нема та замість чоботів - кросівки. Зате з-під шапки стирчить епічний гачкуватий ніс і випинається сива борода під смоляними вусами, а ще виблискують сталлю і презирством гострі козачі очі. Так, козак всього лише роздає листівки-запрошення до ресторану, але в ньому стільки щирого презирства до геть усього на світі, що не варте козачої уваги, що цей рід занять ніяким чином не принижує козака.
Козак сповнений непідробної гідності, він природньо самодостатній, цілком сущій у власному всесвіті. Там, в тому всесвіті, інший простір та інший час: там стоїть незаймана Січ, над нею куриться дим, козача воля вирує степами Украйни, ревучим Дніпром сунуть козацькі чайки, лине замріяний спів над затишними селами і хуторами, а козацькі шаблі і коні збираються у похід на ляха або татарина.
Як, яким чином козак з того всесвіту виринув на Хрещатику із листівками ресторану в руці - невідомо, але його присутність є ніби наголосом, акцентом, незламним нагадуванням: страшна у гніві, співуча до запаморочення, відчайдушна у коханні і ненависті Україна козачої доби - існує. Вона - справжня, неприборкана, небутафорська - живе у крові і генах цього народу, а сучасні витрибенькі - то лише декорація. Не оманюйтесь, не купуйтесь, дивіться у очі козацькі, читайте там правду!
Втім, козак у власній гідності і презирстві не зарозумів: щойно у рівний гул Хрещатика втрутився потужний гуркіт непересічного двигуна, він одразу гострим оком виловив у потоці автівок одну, кинув долі ресторанні рекламки, ляснув долонями себе по стегнах і у захваті вигукнув:
- Ай, "Мустанг", який красень! - тож і козаку ХХІ століття кінь - лепший друг і товарищ.
Гуркіт зник за рогом, і козак знову застиг у своєму подвійному бутті, одночасно у власному козачому всесвіті та у нашій метушливій днині - як вісь світів, як міст між ними, як міцна сіль нашої вічної і прекрасної землі - України.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565833
дата надходження 11.03.2015
дата закладки 11.03.2015
Поки ми далі живемо у напрузі і боротьбі,
Господь продовжує дарувати нам ніч і сни,
Сходить на землю, засвічує ліхтарі,
Шепоче на вухо щось немічним і сліпим.
Продовжує дарувати нам силу і лють,
Не говори йому нічого, слухай його,
Це він гартує у тобі свободу срібну як ртуть,
Це він виймає печалі із серця твого.
Дивися йому у вічі, вдивляйся в його лице,
Сприймай його мову, виважену і важку,
Коли прийде час, він повідомить тебе про це,
Він сам покладе тобі віри до зброї у рюкзаку.
Господь – відставний командир,
Він знає свої полки,
Він знає ціну життя і знає значення втрат,
Те, що було із нами до цього не матиме значення і ваги,
Навіть сонце, насправді, одна з його кишенькових гранат.
Тому виривай цю тишу, виривай гризоту і втому,
Виривай своє серце, вірніше, темінь його собачу,
Життя, як і смерть, це лише відданість рядового,
Який ще не бачив війни,
Але скоро її побачить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557198
дата надходження 04.02.2015
дата закладки 05.03.2015
я так долго молчал
ты же знаешь как трудно мне было в сумерках
влажными губами находить добрые слова
когда вокруг – злые названия рек
(когда-то таких добрых рек!)
замедливших ритм свой до ритма больниц
и тучи над плёсом сегодня вечером –
опытные психиатры
одетые в белое
по коридору реки они
плывут в темноту
переговариваясь на латыни
всплески рыб и диагнозы
озлобленные стихи
озлобленный цвет роз
названья лекарств –
они сделают нас очень спокойными
среди деревьев озлобленных – среди акаций
когда чёрные семена будут звучно выскакивать
из рыжеватых стручков
и как стаи встревоженных птиц пролетать
высоко над нами
чтобы луну беззащитную больно ранить
названья лекарств
они нам помогут сегодня ночью
слушать невозмутимо
предсмертные крики луны
помогут нам даже увидеть поэзию
в том как станет луна от боли корёжиться
в том как она захрипит из последних сил
– остановите их
остановите
я же и правда умираю
в расцвете сил высоко над медленной рекой
сегодня уже не смогу осветить я даже
лица
тех что меня убивают шутя
кто они?
и откуда у них
эта страсть ко кровавым забавам?
попробуйте может их как-то растрогать
привезите "Джоконду"
в пуленепробиваемом ящике
или смастерите жестяную луну
пусть стреляют в неё до упаду
каждое воскресенье
целыми семьями
всё становится настоящим только под осень
всё становится очевидным только под осень
когда снова из глубины
из-под корней старых удивительно приветливых
акаций
бульдозер выгребает кости Пифагора
и снова как и каждый год в эту пору
встревоженные родители склоняются
над его улыбчивым черепом
а потом поспешно берут за руки детей
и отводят их в школу
чтобы те поскорей научились
Геометрии Доброты
хотя каждому из родителей хорошо известно
что у геометрии Зла и Добра – одинаковые правила
и что тихий и хрипловатый голос
старого учителя с рукавами
испачканными мелом
каждую осень совсем заглушает
огромный духовой оркестр
жёлтой и красной листвы
и вот уже сбежавшие с уроков ещё такие ласковые
мальчики
забавляясь чертят циркулем на
асфальте
лунный круг – бледное от злости лицо
а после линейку берут – и уже по прямой
веет холодный ветер с востока на запад
и видно тем мальчикам как улетает с ветром
душа хрупкой девочки – их одноклассницы
эта душа на тёмном школьном чердаке
среди поломанных парт и плетёных корзин
вот уже сорок дней минувших по смерти
всё ещё старательно готовила уроки
в тусклом свете
совиных глаз
но сегодня ветер над крышами города
несёт её на запад вместе со страницами
вырванными из учебника Геометрии
вместе с ветрячками ясеневых семян
а внизу бежит детвора
кривляясь выкрикивая обидные слова
и пытаясь попасть камнями
в знакомый силуэт проплывающий в воздухе
а ветер несёт её дальше и дальше –
хрупкую эмигрантку из республики юного тела
чтобы она высоко в небе
плавала наперегонки с самолётами
вместе с такой же хрупкой душой луны
тоже оставившей навсегда
запятнанное чернотой
королевство своего тела
и теперь оно только отзвук
ваших ночных разговоров
стрательно вам возвращает
и порою вам даже кажется
что луна эта жива –
просто стала чуть молчаливей –
и что всё между вами как раньше –
никто не умирал не страдал и злобы
в себе не затаивал –
ведь у ваших поэтов
такие же бодрые и удалые как тогда голоса:
– вот она
вот она – наша луна
похожая на жёлтое лицо Мао Цзедуна
когда перед ним в тёплые весенние ночи
деревья раскрывают зелёные листочки
как хунвейбины свои цитатники!
– вот она
вот она –
наша самая современная луна –
круглая порнографическая фотография
со сценой группового секса
я так долго молчал
ты же знаешь
как трудно мне было в сумерках
влажными губами находить добрые слова
когда след мёртвой луны блестит
на медленной реке
словно револьвер с последней пулей
в дрожащей руке
когда тучи над плёсом сегодня утром –
опытные психиатры
одетые в белое
по коридору реки они
не спеша выплывают из темноты
переговариваясь на латыни
всплески рыб и диагнозы
озлобленный шелест крыльев голодных птиц
названья лекарств –
они нам – лишённым всех женщин –
также помогут
холки крыс полуночных нежно поглаживать
помогут во лживые слова о любви
больше не верить –
чтобы между деревьев нагих не дать себя обмануть
чтобы между деревьев нагих не дать раздеть себя
догола
и даже в самую тёплую пору всегда надеяться
что Ты
или ты или ты или ты или ты
перелистав пожелтевшие альбомы
давних своих ожиданий
не простишь нам того
что не стали мы на тебя похожи
и суетливых фотографов снова и снова
вышлешь за нами в погоню
и они побегут в маскхалатах неловко
по холмам
о пеньки спотыкаясь
и к вечеру нас окружат
в прибрежных кустах верболоза
– улыбнись нам луна
– улыбнись нам как раньше
– пусть и на этот раз
не станем мы их добычей
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
===========================
Я так довго мовчав
ти ж бо знаєш як важко було мені в сутінках
вустами вологими на добрі слова натрапляти
коли надовкіль — злі назви річок
(колись таких добрих річок!)
що сповільнили ритм свій до ритму лікарень
і хмари на їхньому плесі сьогодні надвечір —
це психіатри досвідчені
зодягнуті в біле
коридором ріки вони
відпливають у темряву
перемовляючись по-латинськи
сплески рибин і діагнози
озлоблені вірші
озлоблений колір троянд
назви ліків
що зроблять нас дуже спокійними
серед дерев озлоблених — серед акацій
коли їх чорне насіння буде лунко витріскувати
із рудуватих стручків
і мов зграї сполоханих птиць пролітатиме
високо над нами
щоби місяця беззахисного боляче зранити
назви ліків
що нам допоможуть сьогодні вночі
передсмертні волання місяцеві
вислуховувати розважно
допоможуть нам бачити навіть поезію
в тому як він буде від болю корчитися
в тому як він з останніх сил хрипітиме
— зупиніть їх
спиніть
я ж насправді вмираю
в розквіті сил високо над повільною річкою
я вже сьогодні не в змозі навіть освітити обличчя
тим що мене убивають жартуючи
хто вони?
звідки у них
ця жадоба кривавих розваг?
спробуйте може якось їх розчулити —
привезіть їм «Джоконду»
в куленепробивному ящику
або ж змайструйте для них бляшаного місяця —
хай вони собі поціляють в нього досхочу
кожної неділі
цілими родинами
все стає справжнім лише під осінь
все стає очевидним лише під осінь
коли знову із глибини
з-під коріння старих і напрочуд привітних акацій
кістки Піфагора вигрібає бульдозер
і знову як і щороку об сій порі
стурбовані батьки нахиляються
над його усміхненим черепом
а потім поквапно беруть за руки дітей
і відводять до школи
щоби ті якнайскорше навчилися Геометрії Доброти
хоча кожному із батьків досить добре відомо
що в Геометрії Зла і Добра — однакові правила
і що тихий та хриплуватий голос
старого вчителя з рукавами зашмуляними крейдою
щоосені зовсім заглушує
жовтого і червоного листя
велетенський духовий оркестр
і ось уже втеклі з уроків ще такі лагідні хлопчаки
забавляючись викреслюють циркулем на асфальті
місячне коло — обличчя від злості бліде
а потім лінійку беруть — і вже по прямій
віють холодні вітри зі сходу на захід
і видно тим хлопчикам як відлітає за вітром
душа тендітної дівчинки — їхньої однокласниці
душа котра на темному горищі школи
серед поламаних парт і плетених кошиків
ось уже сорок днів що минули по смерті
все ще старанно готувала уроки
при тьмяному світлі
совиних очей
та сьогодні вітер над дахами містечка
відносить її на захід разом із сторінками
вирваними з підручника Геометрії
разом з вітрячками ясенового насіння
а долом біжить дітвора
кривляючись і вигукуючи образливі слова
і намагаючись вцілити камінням
в знайомий силует що пропливає в повітрі
а вітер відносить її все далі і далі —
тендітну емігрантку з республіки юного тіла
щоб вона собі високо в небі
плавала наввипередки з літаками
разом з душею місяцевою тендітною як і вона
що королівство свого тіла поцятковане чорнотою
також залишила назавжди
котре відтепер лишень відлуння
ваших нічних балачок
повертатиме справно
так що іноді вам навіть буде здаватися
ніби місяць отой живий —
просто став дещо мовчазнішим
і що все поміж вами так як і було віддавна —
що ніхто не вмирав не страждав злоби
в собі не затаював —
адже у ваших поетів
такі ж бадьорі такі ж зухвалі як і колись голоси:
— ось він
ось він — наш місяць
що схожий на жовте обличчя Мао Дзедуна
коли перед ним у теплі весняні ночі
дерева розкривають зелені листочки
як хунвейбіни свої цитатники!
— ось він
ось він —
наш найсучасніший місяць —
кругла порнографічна фотографія
що зображає сцену із групового сексу
я так довго мовчав
ти ж бо знаєш
як важко було мені в сутінках
вустами вологими на добрі слова натрапляти
коли слід од мертвого місяця блищить
на повільній ріці
як револьвер з останньою кулею у тремтячій руці
коли хмари на її плесі сьогодні над ранком
це психіатри досвідчені
зодягнуті в біле
коридором ріки
вони повагом випливають із темряви
перемовляючись по-латинськи
сплески рибин і діагнози
шелестіння озлоблене крил у голодних птахів
назви ліків
що нам — всіх жінок позбавленим — допоможуть також
холки щурів опівнічних ніжно погладжувати
допоможуть в облудні слова про любов
більш ніколи не вірити —
щоб між голих дерев не дати себе ошукати
щоб між голих дерев не дати себе догола роздягти
і навіть пори наитеплішої завжди сподіватись що Ти
або ти або ти або ти або ти
давніх своїх сподівань погортавши пожовклі альбоми
не пробачиш нам того
що на тебе не стали ми схожими
і метушливих фотографів знову і знову
розішлеш вслід за нами в погоню
вони в маскувальних халатах побіжать
по узвишші незграбно
спотикаючись об пеньки
вони нас надвечір оточать
в прибережних кущах верболозу
– посміхайсь до нас місяцю!
– посміхайся до нас як колись!
– нехай і на сей раз
вони в нас не вполюють нічого
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563460
дата надходження 01.03.2015
дата закладки 02.03.2015
Темні хмари зависли над степом.
Гуркіт грому долинув здаля.
Дощ дрібний вже накрапує з неба.
У тривозі завмерла земля.
Над землею вирує негода.
Замовка все живе навкруги.
Зачаїлась, принишкла природа:
Не на жарт розлютились Боги.
Стало тихо і душно. Зненацька
Вогняна пролетіла стріла.
В небі в бубон ударив хтось хвацько,
І поглинула землю імла.
Буревій вже пришвидшує кроки.
Степ тремтить, як зацькований звір,
Що потрапив у пастку глибоку
І в чеканні напружує зір.
Раптом вітер подув. Полетіли
Стрімко хвилі по мокрій траві.
Мов змія, поглина степ зомлілий
Вічний ворог життя — буревій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562634
дата надходження 26.02.2015
дата закладки 27.02.2015
Шел как-то один человек по джунглям и вышел на берег реки. А там стоит здоровенный крокодил, только какой-то странный: хвост у него собачий. Все, как у прочих крокодилов: зубастая пасть, холодные глаза, немигающий взгляд, бронированное тело, а хвост - собачий, как у золотого ретривера.
Человек остановился в замешательстве, думал, не убежать ли ему подобру-поздорову, а крокодил на него смотрит и хвостом эдак приветливо машет. Человек подумал: "Да, это крокодил, страшный хищник, по всему крокодил, однако хвост..." - и не убежал. А крокодил к человеку потихоньку идет и хвостом во всю вертит: приветливо, радостно так, аж песок во все стороны летит.
Человек попятился: хвост, да, конечно, только ведь крокодил... но, опять-таки, хвост... И остановился в растерянности. А крокодил все ближе подходит и все приветливее хвостом машет. Пока человек думал, крокодил подошел совсем близко и человека - ЩЕЛК! - проглотил.
Попал человек в крокодилью утробу, а там народу - видимо-невидимо. И все в один голос:
- Ты же видел, что это крокодил?!
- Да... но хвост?
- А пасть?
- А сами-то?!
- Это да.
И они отстали от него, а он уселся рядом с прочими обитателями крокодильего нутра.
Время от времени раздавалось очередное ЩЕЛК! - и в утробу попадал новый обитатель. И всякий раз повторялся этот разговор:
- Ты же видел, что это крокодил?!
- Да... но хвост?!
- А пасть?!
- А сами-то?!
- Это да.
И вот однажды утром обитатели крокодильего нутра были самым бесцеремонным образом разбужены и сброшены со своих мест во внутренностях крокодила, где они расположились на ночлег. Снаружи что-то происходило: тело крокодила сотрясали удары и толчки, слышалось утробное рычание и лязг - то ли челюстей, то ли металла. А потом все прекратилось, крокодил замер, и внутри у него воцарилась зловещая тишина.
Обитатели решили, что кто-то убил крокодила, и принялись выбираться из его утробы. Выбрались - да не тут-то было: оказалось, этого крокодила проглотил другой крокодил, только побольше. И они тогда спросили своего крокодила:
- Слушай, ну как же так?
- Да у него, понимаете, хвост собачий, и так он им приветливо вертел, - потупив взгляд, ответил крокодил.
- Но ты же видел, что это крокодил?!
- Да... но хвост?!
- А пасть?!
- А сами-то?!
- Это да.
Так они и сидели там, внутри крокодила: проглоченные человеки и проглоченный крокодил. Время от времени в утробу попадали новые люди, а изредка - новые крокодилы с собачьими хвостами. Тогда из их пасти тоже выбирались люди, и разговор повторялся: крокодил?! - хвост! - пасть?! - сами-то?! - это да.
А потом этого крокодила проглатывал другой крокодил, только побольше, и все перебирались в утробу очередного победителя борьбы за выживание. И снова:
- Слушай, ну как же так?
- Да у него, понимаете, хвост собачий, и так он им приветливо вертел.
- Но ты же видел, что это крокодил?!
- Да... но хвост?
- А пасть?!
- А сами-то вы?!
- Это да.
Так они до сих пор и живут: люди и крокодилы.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562603
дата надходження 26.02.2015
дата закладки 27.02.2015
Я злісно в бистринах безумних,
пронизаний холодом мли,
втопив свій порив нерозумний,
і весла у втомі лягли.
Вперед чи назад я погляну –
не бачу, не знаю, забув,
і я перед сенсом незнаним
у відчаї очі замкнув.
У мріях тривожних злітаю
і бачу крізь страдницький сплін,
що десь там у світлому краї
у Бога найкращий я син.
Димчо Дебелянов
На злото
На злото в безумния бързей,
пронизван от ледна мъгла,
удавих аз свойте възтързи
и морно отпуснах весла.
Напред ли, назад ли се вгледам,
не виждам, не помня, не знам,
и в немощ пред смисъл неведом,
взор склопвам покрусен и ням.
В тревожна мечта се унасям
и виждам през горестен сплин,
че в някаква светла страна съм
на Бога най-светлия син.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562506
дата надходження 25.02.2015
дата закладки 26.02.2015
Сегодня вечером на последний сеанс
кинотеатра "Днепр"
пришло 27 Василиев,
Степанов, Николаев, Иванов,
а вышло – 27 д'Артаньянов.
Они грозно блестели глазами
и фехтовали шпагами
Прямо у выхода прыгали в сёдла
и мчались куда-то на быстроногих
застоявшихся лошадях.
(Это вам лишь показалось,
что они долго ждали такси!)
Потом они по канату
поднимались на очень высокую
башню старинного замка.
(Это вам лишь показалось,
что они шли по лестнице
нового многоквартирного дома).
А потом они обнимали своих любимых
и крепко их целовали в малиновые уста.
(Это вам лишь показалось,
что они несмело держали девушек за руки).
Над веком двадцатым летела ночь,
и свет летел от далёких звёзд,
погасших ещё в средневековье.
Угасали шпаги и взгляды,
каждый понемногу становился собой.
От неоновых фонарей отвязались белые лошади
и поскакали в прошлое.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
==============================
Сьогодні ввечері на останній сеанс
у кінотеатр «Дніпро»
прийшло 27 Василів, Степанів, Микол та Іванів,
а вийшло з кіно — 27 д'Артаньянів.
Вони погрозливо виблискували очима
і фехтували шпагами.
Прямо од виходу стрибали в сідла
і мчали кудись на прудконогих застояних конях.
(То вам тільки здалося,
що вони ще довго чекали таксі!)
Потім вони по канату
підіймалися в дуже високу вежу старезного замку.
(То вам тільки здалося,
що вони йшли сходами
нового багатоквартирного будинку).
А потім вони обіймали своїх коханих
і міцно цілували їх у малинові вуста.
(То вам тільки здалося,
що вони несміло тримали дівчаток за руки).
Над століттям двадцятим ніч летіла,
і світло летіло від далеких зірок,
які погасли ще в середньовіччі.
Вгасали шпаги і погляди,
кожен поволі ставав самим собою.
Від неонових ліхтарів відв'язалися білі коні
і поскакали в минуле.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561762
дата надходження 23.02.2015
дата закладки 23.02.2015
пречистые голоса
в длинных коридорах
молитвы из чисел
читают
это мадонны часов одеваются в белое
это мадонны часов торопятся
к своему циферблату-почаеву
чтобы засветить до рассвета
вместо свечей под иконами снег
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
===================
пречисті голоси
у довгих коридорах
молитви із чисел
проказують
то мадонни годин одягаються в біле
то мадонни годин поспішають
до свого годинникового почаїва
щоб засвітити удосвіта
замість свічок під іконами сніг
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561567
дата надходження 22.02.2015
дата закладки 22.02.2015
кто-то неизвестный должен прийти и уничтожить
нас непогрешимых
нас праведных
нас святых и невинных
кто-то безымянный должен прийти и уничтожить
нас всех до одного
и поэтому продолжается
именование собак собаками
именование дождя дождём
именование мышей мышами
именование страха доблестной бдительностью
у всего появляются имена
у всего появляются титулы
названия имена фамилии титулы
и поскольку ежесекундно появляется на свет
что-то новое то мы уже много лет
только тем и заняты что день ото дня чаще
вертимся во все стороны день ото дня чаще
тычем пальцами в новоявленных
из их имён строим себе ковчег
чтобы спастись от потопа неизвестности
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
============
Невідомий
хтось невідомий має прийти і знищити
нас непогрішних
нас праведних
нас святих безневинних
хтось безіменний має прийти і знищити
нас усіх до одного
і тому триває
називання собак собаками
називання дощу дощем
називання мишей мишами
називання страху доблесною пильністю
всьому що появляється імена
всьому що появляється титули
назви імена прізвища титули
а так як щомиті з'являється на світ
щось нове то ми вже багато літ
одне тільки й робимо що раз од разу частіше
крутимо на всі боки раз од разу частіше
тикаємо пальцями в новоявлених
з їх імен вибудовуючи собі ковчег
аби врятуватися з потопу невідомості
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561315
дата надходження 21.02.2015
дата закладки 21.02.2015
Вбиті – вже не вороги.
Ворогів живих зламає
грізна хвиля, позмітає
десь на дальні береги.
Он, в розорі на межі
він лежить – в гіркій печалі
і блідий в глибокі далі
неба дивиться чужі.
І на спаленій землі,
що південним сонцем гріта,
непотрібний лист розкритий,
кров’ю скроплений, в ріллі.
Хто такий і де він був?
Хто на нас послав в дорогу,
щоб в цей день не перемогу –
смерть свою він тут здобув?
Матері журна рука,
під смертельним тим покровом
із любові ніжним словом,
приголубить вояка?
Жалості ніхто не знав
в грізний час тяжкої втрати!
Не чуже життя йшов брати
той, хто так своє віддав?
Під чужі став корогви
щоб до нас пощаду мати? –
Тут він взяв свою оплату.
Вбиті – вже не вороги!
Димчо Дебелянов
Един убит
Той не ни е вече враг -
живите от враговете
бурна ги вълна помете
нейде към отсрещний бряг.
Ето, в хлътналия слог
легнал е спокойно бледен
с примирена скръб загледан
в свода ясен и дълбок.
И по сивата земя,
топлена от ласки южни,
трепкат плахи и ненужни
с кръв напръскани писма.
Кой е той и де е бил?
Чий го зов при нас доведе,
в ден на вихрени победи
да умре непобедил?
Клета майчина ръка,
ти ли го в неволя черна
с думи на любов безмерна
утеши и приласка?
Смешна жал, нелепа жал,
в грохотно, жестоко време!
Не живот ли да отнеме
той живота свой е дал?
И нима под вражи стяг
готвил е за нас пощада? -
Не, той взе що му се пада,
мъртвият не ни е враг!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560918
дата надходження 19.02.2015
дата закладки 20.02.2015
Самотня сосно, ти – забутий воїн,
стоїш у спразі, в бурі похилилась,
я чую стогін твій у шумі хвої
у час лихий, як буря розродилась.
Якщо колись вернуся я у місто
курне і одинокий в тлумі стану –
про тебе спогад блисне променисто
і заспокоїть кожну свіжу рану.
Тому що в гордих муках я пізнаю
страждання інших, стогін долі злої,
що вдаль летить і в безкраї конає;
самотня сосно, ти – забутий воїн!
Димчо Дебелянов
Самотници
Самотен бор на върха - страж забравен,
терзан от буря и горен от жажда,
аз чух възрадван твоя стон сподавен
в часа, когато бурята се ражда -
и върна ли се нявга в праховете
на силний град и в гмежа сам остана,
утешно твоят спомен ще ми свети
и ще успива всяка нова рана.
Че в свойта горда мъка аз ще зная
и друга мъка, други стон сподавен,
пронесен и затихнал сам в безкрая,
самотен бор на върха - страж забравен!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560690
дата надходження 18.02.2015
дата закладки 19.02.2015
[i]Місцева історія[/i]
Тут п’ють, теревенять, лиш ти в цій забаві
Неначе той бранець в неволі;
Візьми чарку, люльку, сідай тут на лаві
Й зізнайся які маєш болі.
Ні ріг твій, ні дзвоник, ні гарні дівчата
Не можуть прогнать твою смуту,
Два роки ти тут, та не можу згадати
Веселість твою, вже забуту.
– О! так мені гірко, так смутно усюди,
Немило на світі, немило!
Дай чарку! При чарці відважнішим буду –
Послухай, що доля зробила:
На пошту прийшов я, коли був ще юний,
Та дух мав до праці охочий –
Не знав там я волі чи ласки фортуни,
Не бачив ні свята, ні ночі.
Від ранку до смерку, від смерку до ранку
Я віз то пакети, то пана;
Візьмеш золотого – тоді вже гулянка,
Веселий, і ситий, і п’яний!
Дівчат спокушав я, гнав з друзями скуку,
Із писарем пив оковиту;
І коні вже знали – лиш віжки у руки,
Як рвуть мої сиві з копита.
Весела дорога, трублю на світанку:
Когось дожену чи спіткаю,
Везу панича або юну панянку,
О! Два золотих тоді маю!
Та серцем усім покохав я дівчину –
Жила у будинку сільському,
До неї заходив я хоч на хвилину,
Коли повертався додому.
Раз писар гукає в опівнічну пору,
Підходжу й стаю на порозі;
Було то зимою, морози надворі,
Завії, сніги на дорозі.
– Вези естафету! От лихо, як завше! –
Собі я бурчав про цей клопіт.
Пакет взяв, ріжок і, коня осідлавши,
Негайно пустився в галопі.
А вітер сніг крутить, і свище, і виє,
Дорогу ховає вороже.
Стовпи верстові два мигнули в завії,
Під’їхав під третій – о Боже!
Крізь вихору посвисти голос пробився,
Хтось плакав, просив допомогу;
Подумав тоді: – Поможу! Хтось зблудився,
Не знайде в заметах дорогу.
Коня повернув, та щось стало тримати:
До того яке тобі діло?
Ти лишню годинку собі можеш мати –
Вернувшись, провідаєш милу.
Страх серце стиснув, що не міг і дихнути,
І поту замерзли краплини,
В ріжок я заграв, щоб ті зойки не чути,
І сивий рвонувсь в хуртовину.
Вертавсь на світанку – версти три від дому.
Знов страх обгорнув моє тіло:
Завмерла душа, серце в смутку страшному
Розбитим дзвінком стукотіло.
Кінь пирхнув, спинився, йому грива встала,
Де стовп замела хуртовина –
Під застругом мертва дівчина лежала,
Затвердла немов деревина.
Я сніг на одежі почав обчищати
І труп положив на дорозі,
Обтер сніг з лиця... – то була... Ах! Мій брате,
Дай чарку, закінчить не в змозі.
Władysław Syrokomla
Pocztylion
[i]Gawęda gminna[/i]
Tu piją i gwarzą, ty jeden w tej wrzawie
Wyglądasz jak jeniec w niewoli; —
Weź czarkę, weź lulkę, siądź tutaj na ławie,
I powiedz, co ciebie tak boli?
Ni dzwonek, ni trąbka, ni krasne dziewczęta
Nie mogą rozerwać twej nudy;
Dwa lata tu żyjesz, a nikt nie pamięta,
Ażebyś był wesół jak wprzódy.
— O! bo też mi gorzko, bo smutno mi wszędzie,
Niemiło na świecie, niemiło!
Daj czarkę! przy czarce odważniej mi będzie, —
Posłuchaj, co mi się zdarzyło:
Gdym przystał na pocztę, zbyt jeszczem był młody,
Lecz dusza dość miała swej mocy;
Nie znało się wprawdzie wygody, swobody,
Nie było ni święta, ni nocy.
Od ranka do zmroku, od zmroku do ranka
Woziłem pakiety i pany; —
Dostałem złotówkę, — o! wtedy hulanka,
Wesoły, i syt, i pijany!
Zwodziłem dziewczęta, skarbiłem przyjaciół,
Z pisarzem jak z równym i kwita;
I konie mię znały — jak gwizdnął, jak zaciął,
Rwą moje siwaki z kopyta.
Wesoło wieźć pocztę! zatrąbię na moście:
Tu kogoś się spędzi, tam spotka,
Tu wiozę panicza, tu młode jejmoście,
O ! wtedy pewniutka dwuzłotka!
Lecz serce me jednej oddałem dziewczynie, —
Mieszkała w wioseczce o milę;
Bywało, wracając, nigdy się nie minie,
Choć krótką przepędzę z nią chwilę.
Raz woła mię pisarz w północnej coś porze,
Natychmiast się budzę, przychodzę, —
A była to zima, mróz tęgi na dworze.
Zawieja, sumioty na drodze.
— Powieziesz sztafetę! — Oj, licho przywiodło! —
Tak sobie odchodząc mruczałem.
Za pakiet, za trąbkę, za konia, za siodło,
I w moment puściłem się cwałem.
A tutaj wiatr świszczę, śnieg kręci i ciemno,
A przytem okrutne bezdroże.
Dwa słupy wiorstowe mignęły przede mną.
Podjeżdżam pod trzeci — o Boże!
Wśród wichru poświstów, głos z płaczem zmieszany
W bok drogi gdzieś woła pomocy;
Myśl pierwsza: — Pomogę! ktoś pewno zbłąkany
Brnie w śniegu i zginie wśród nocy.
Zwróciłem już konia — wtem jakby mi zda się
Ktoś szepnął: A tobież co po tem?
Ej lepiej godzinkę zyskawszy na czasie.
Odwiedzić swą dziewę z powrotem.
Strach serce ogarnął, zaledwiem mógł dyszeć,
Pot zamarzł kroplami nad czołem.
Jam w trąbkę uderzył, by jęków nie słyszeć,
I dalej siwego zaciąłem.
Wracałem o świcie — trzy wiorsty od domu.
Strach znowu ogarnął mię skryty:
Duch zamarł, a serce, szepcąc pokryjomu,
Stukało jak dzwonek rozbity.
Przy słupie koń parsknął — zjeżyła się grzywa —
Na drodze, pod płachtą powiewną,
Pod warstwą zamieci — kobieta nieżywa,
Skostniała, bezwładna jak drewno.
Strząsnąłem płat śniegu na białej jej szacie
I trupa wywlokłem na drogę;
Otarłem śnieg z lica... — To była... Ach ! bracie,
Daj czarkę, dokończyć nie mogę.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526953
дата надходження 30.09.2014
дата закладки 17.02.2015
«Кондор летить (Політ кондора)» – ісп. «El Cóndor Pasa» - пісня з однойменної сарсуели (іспанський музично-драматичний жанр), написаної перуанським композитором Даніелом Роблесом у 1913 році на мотив традиційних перуанських мелодій мешканців Анд.
Знаменита пісня з'являється у фіналі, в оригінальному варіанті п'єси без слів. Пісня написана на мотив андського танцю кашуа. Слова, котрі були додані пізніше, написані на кечуа, мові імперії Інків, якою все ще розмовляють індіанці Перу. Співак звертається до могутнього андійського кондора з проханням узяти його назад до старого царства Інків, до Мачу-Пікчу. Існує також іспановмовний варіант тексту пісні. Переклади цієї пісні були також зроблені багатьма іншими мовами.
У 1956 році Джордж Мілчберг організував аргентинсько-уругвайську групу «Urubamba (Los Incas)». У 1960-х роках група «Los Incas» виступила з цією піснею в Парижі. Її почув Пол Саймон. Джордж Мілчберг запевнив Саймона, що це пісня невідомого композитора. Пол Саймон написав ( у співпраці з Джорджем Мілбергом) кавер-версію з новим текстом. Ця пісня під назвою «El Condor Pasa (If I Could)» стала дуже відомою після виходу у 1970 році альбома Пола Саймона і Артура Гарфанкела «Bridge Over Troubled Water». Після виходу альбома син Даніела Роблеса довів авторські права свого батька на цю пісню.
У 2004 пісня «Кондор летить» була признана національним надбанням і культурною спадщиною Перу.
Я був би горобцем – не слимаком.
Так, я б був,
Якби я міг,
Напевно б був.
Хотів би буть не цвяхом – молотком.
Так, я б був,
Якби я міг,
Напевно б був.
Хор:
Я б радо звідси плив у путь,
Як лебідь, що у світ летить.
Що день – всі старшими стають
І це у світ
Шле звук сумний,
Цей звук сумний.
Хотів би буть не вулиця, а ліс,
Так, я б був,
Якби я міг,
Напевно б був,
І під ногами твердість чуть землі.
Так, я б був,
Якби я міг,
Напевно б був.
Англомовні пісні:
Paul Simon/Jorge Milchberg
El Condor Pasa (If I Could)»
I'd rather be a sparrow than a snail.
Yes I would.
If I could,
I surely would.
I'd rather be a hammer than a nail.
Yes I would.
If I could,
I surely would.
CHORUS:
Away, I'd rather sail away
Like a swan that's here and gone
A man grows older every day
It gives the world
Its saddest sound,
Its saddest sound.
I'd rather be a forest than a street.
Yes I would.
If I could,
I surely would.
I'd rather feel the earth beneath my feet,
Yes I would.
If I could,
I surely would.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404687
дата надходження 27.02.2013
дата закладки 17.02.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.02.2015
Катилась не впервые в пропасть
Луна по черному сукну,
Черпала ночь, как будто лопасть
Весла, скребущего по дну,
И рассыпались полустроем
Не то зрачки, не то огни,
И дом стоял и спал покоем,
Другим домам весьма сродни,
И протекал неторопливо
Поток в снегу черней сукна,
Тускла вода, неговорлива
И очевидно холодна,
И черной ветви тонкий росчерк
Меж звезд беспомощно висел,
И молчаливый Перевозчик
Во тьму пронзительно глядел.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558452
дата надходження 09.02.2015
дата закладки 11.02.2015
Сняться мені незнайомі сайти
де заходжу слухати ще не написані пісні,
сняться потяги котрими їду
в ще не заплановані поїздки...
Лиш не снишся мені ти -
що наяву виходиш на зупинці
в паралельні світи
які не перетинаються.
Лиш десь в душі залишається
відчуття твого значення в майбутньому...
Це все інтуіція - компас душі
не простий інструмент виміру
для заплутаних доріг,
загублених світів,
і ще не прокладених орбіт
де зможуть перетнутися навіть паралелі
у сферах що нині за межею досяжного...
Певно це воно,те шосте чуття
як маловідома здатність душі
(на відміну від обчислювальної машини)
вираховувати природу дива...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523843
дата надходження 16.09.2014
дата закладки 09.02.2015
Ти наближаєшся до неї як до принадливої планети,
на якій хочеш опинитися,
і захопленим мандрівником відкриваєш красу її континентів...
Ти входиш в неї завойовником,
а виявляєшся закоханим полоненим...
Стаєш більше ніж другом, - тим найпосвяченішим
перед яким відчиняються всі двері відчуттів
в найглибші в найприхованіші задоволення тіл...
І граєшся з нею фестивальною феєрією
перетворивши помешкання на місто кохання...
Відбуваєшся визнаним майстром живих рухомих скульптур
які безліччю поз прикрашають алеї вашого райського саду.
В якому ви зриваєте як квіти - поцілунки.
Де дано -
Смакувати як плоди земні насолоди плотські...
Розпалювати вогнища пристрасті, освітлюючи ними ніч...
Вибухати захоплюючими дух феєрверками...
І прокидатися сонячними тілами оголених ранків...
Розходитися стрілками годинника.
Та на відстані кілометрів -
шепотіти в телефонну трубку - люблю,
як пароль, мов молитву, яка відкриває рай для двох...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523842
дата надходження 16.09.2014
дата закладки 09.02.2015
дети кормят голубей
на заброшенной площадке,
где стоят качели, шатки,
без сидений и цепей
дети кормят голубей
без заботы о прибытке,
весь прибыток - шар на нитке,
чтобы было веселей
дети кормят голубей
по соседству с мавзолеем,
дети нет, а мы имеем
много пагубных идей
дети кормят голубей
не на мясо, пух и перья,
словно бога подмастерья -
тварь живет, а ты жалей,
дети кормят голубей
без оглядки на символик
смысловой холодный нолик
всех возможных степеней
дети кормят голубей
белым хлебом, семенами,
что же завтра будет с нами,
может, вырастем в зверей
дети кормят голубей,
может, это их натура,
может, это процедура,
чтобы вырасти скорей
дети кормят голубей
без расчета и без счета,
это детская работа
до заката наших дней
дети кормят голубей
и бросают хлеба крошки
недоросшие ладошки
до АК и до "Шмелей"
может, нам учителей
не искать, чтоб кончить войны,
посмотрите, как спокойно
дети кормят голубей
2015
*Н.А. Ярошенко. Всюду жизнь, 1888
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557458
дата надходження 05.02.2015
дата закладки 06.02.2015
Стою, сам с собою, у зеркала-исповедальни,
Ах, как бы хотелось последний забыть разговор,
Но все еще где-то лежит, в глубине нашей спальни,
Тобою оставленный зонт у прокуренных штор.
Я пью иногда, ну, так что ж, просто сдали нервишки.
В запыленной вазе давно не стояли цветы.
Хотел бы я стать тем, кому ты стираешь бельишко.
Хотел бы я знать, с кем, наверное, счастлива ты.
Куда-то торопится жизнь, а я в воздухе висну.
И если движение есть, то, скорее, назад.
Я клялся когда-то тебе, что один не раскисну,
А сам свою жизнь день за днем переделывал в ад.
Ты счастлива, милая, с кем-то, не знаю, и где-то…
За то, чтобы это узнать, много отдал бы я.
Хотелось бы видеть то солнце из нашего лета,
Но солнце давно поднимается лишь для тебя.
Прости меня, милая, плакаться я не намерен –
Хоть как-то, хоть с кем-то, хоть как-нибудь век доживу.
Я просто обязан, я должен быть просто уверен,
Что кто-то сегодня один из двоих на плаву…
05.02.2015г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557533
дата надходження 05.02.2015
дата закладки 06.02.2015
Я недавно решил:
с понедельника брошу,
Солнце в небе
и новая жизнь – по-уму,
Отчего не сейчас?
Не святой. Не святоша.
Не титан –
не хватаю, что не подниму...
Слово дал:
наше прошлое больше не трону,
Я - мужик,
расставания мне по плечу,
Так куда же бегу
как чумной по перрону
И за поездом вслед
я душою лечу?..
Я ее отпустил. Навсегда.
Это значит,
Ту, с которой
мне зорьку бы встретить в стогу,
не обнять...
И на что же я годы потрачу,
Если память свою
отпустить не смогу?..
Я когда-то поклялся,
что тоже уеду,
Кривобоких событий
прерву череду,
Но зачем-то приятель
повесился в среду,
А хоронят в субботу.
Конечно, приду…
Со своими вопросами глупыми
– к Богу,
Если это известно
То только ему, -
Отчего мне шагается
с жизнью не в ногу…
Голос с неба:
«Чего, почему… ПОТОМУ!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492754
дата надходження 15.04.2014
дата закладки 06.02.2015
Я перемещаюсь,
как Харон,
из палаты в коридор
и обратно.
В коридоре полумрак,
прохладный японский сад,
где роли камней
играют медсёстры,
замершие в странных позах.
А в палате
прицельное солнце,
попка-врач
и разверстое радио,
похожее на пасть
мистического льва
или на яму
со зловонными останками.
2009
(Из цикла "Ошибочные теоремы")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549848
дата надходження 08.01.2015
дата закладки 06.02.2015
Небрежность победила.
Отправляясь в полдень
с нарисованной станции,
уже не думаешь о том,
когда вернёшься в небо.
Поэзия - это железнодорожный гул,
пляска семантических поршней,
сгущённая бессмыслица
случайных разговоров -
исподволь разрастающийся
заговор против вечности.
2008
(Из цикла "Ошибочные теоремы")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552256
дата надходження 17.01.2015
дата закладки 05.02.2015
[b]Ця спрага рідного! Давно
Всіма вже викрита морока!
Однаковісінько одно
Де цілковито одинокій
Буть, по яких горбах самій
Брести із кошиком базарним
В дім, що й не знає, що він мій,
Як лазарет або казарма.
Однаково поміж яких
Лиць їжитися полоненим
Левом, з оточення яких
Людей буть вигнаним – напевно -
До себе, у окрем чуттів.
Ведмедем білим без льодини
Де не ужитись (жаль і слів!),
Приниження – мені єдино.
І мовою не спокушусь
Батьків, слів покликом відвічним.
Якою - байдуже - чомусь
Незрозуміла буду стрічним!
(Цим читачем, газетних тлінь
Споживачем, пліток, як сміття…)
Двадцятого століття - він,
А я – до всякого століття!
Як стовп, завмерши на землі,
Усе – однакові у тиші,
Усе – однаково мені,
А, може, ще однаковіше.
Колишнє – найрідніш всього.
Ознаки з мене всі, всі мітки,
Всі дати – вітром мов, змело:
Душа, що виникла десь звідкись.
Так край мене не уберіг
Мій, що і найзіркіший сокіл
У просторах душі - повік!
Не взріє родимки доокіл!
Всяк дім чужий, всяк храм без душ,
Усе – однаково, єдино.
Допоки по дорозі – кущ
Встає, а надто - горобина…
-------------------------------------------------------------
Тоска по родине! Давно
Разоблаченная морока!
Мне совершенно все равно —
Где совершенно одинокой
Быть, по каким камням домой
Брести с кошелкою базарной
В дом, и не знающий, что — мой,
Как госпиталь или казарма.
Мне все равно, каких среди
Лиц ощетиниваться пленным
Львом, из какой людской среды
Быть вытесненной — непременно —
В себя, в единоличье чувств.
Камчатским медведём без льдины
Где не ужиться (и не тщусь!),
Где унижаться — мне едино.
Не обольщусь и языком
Родным, его призывом млечным.
Мне безразлично — на каком
Непонимаемой быть встречным!
(Читателем, газетных тонн
Глотателем, доильцем сплетен...)
Двадцатого столетья — он,
А я — до всякого столетья!
Остолбеневши, как бревно,
Оставшееся от аллеи,
Мне все — равны, мне всё — равно,
И, может быть, всего равнее —
Роднее бывшее — всего.
Все признаки с меня, все меты,
Все даты — как рукой сняло:
Душа, родившаяся — где-то.
Так край меня не уберег
Мой, что и самый зоркий сыщик
Вдоль всей души, всей — поперек!
Родимого пятна не сыщет!
Всяк дом мне чужд, всяк храм мне пуст,
И все — равно, и все — едино.
Но если по дороге — куст
Встает, особенно — рябина...[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557055
дата надходження 04.02.2015
дата закладки 05.02.2015
зелёный вечер
как морская вода
заполнил комнату
фиолетовые водоросли теней
выросли в ней до самого потолка
и только кое-где между ними
блуждают красные продолговатые рыбы
отбившиеся от косяка предзакатного солнца
и ты
очарованный
позабыв даже дышать
слушаешь
как
четырёхногое кресло рассказывает шкафу о том
что оно родственник осьминога
ты позабыл даже дышать
и только когда
из соседней комнаты позовут
ужинать
вдруг опомнишься
и лихорадочно начнёшь искать
рядом с собой акваланг
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556072
дата надходження 31.01.2015
дата закладки 01.02.2015
Валька и Петька были очень разными. Валька - тощий и высокий, Петька - толстый и приземистый. Валька - молчаливый, скуповатый и вообще себе на уме, Петька - весельчак, говорун и бескорыстный "раздай-беда". В общем, это была идеальная пара, и дружили Валька с Петькой крепко, сколько себя помнили.
Были у мальчишек и общие увлечения - что ни день, то новые. Одной только нумизматике они сохраняли верность – ведь перебирая монетки из далеких стран, они словно сами отправлялись в путешествие. А уж если удавалось стащить у Валькиного дедушки увеличительное стекло и рассмотреть все царапины и вмятинки на монетах – путешествие становилось вполне реальным. И тогда мальчишки, толкаясь головами и сопя, разглядывали свои сокровища часами, пока дедушка не отбирал у них увеличительное стекло. Дедушку, конечно, можно было понять: он вовсе не был жаден, просто мальчишки, вдоволь полюбовавшись на монеты, начинали ставить смелые опыты со стеклом и солнечным светом, а опыты эти одобрения дедушки не получали.
Однако сокровищ в коллекциях мальчишек пока было маловато – иностранные монеты в их городке были редкостью, а старинные можно было только купить, и купить задорого. У Вальки и Петьки денег никогда не водилось, так что новые приобретения в их коллекциях были делом случая. Иной раз им выпадала неожиданная удача: кто-то из знакомых или родных вдруг привозил им монеты из командировки, а несколько раз они просто находили дореволюционные монеты – черные тяжелые кружочки, на которых можно было рассмотреть только год чеканки да одну из орлиных лап на стертом гербе.
И вот так однажды свалилась нумизматическая удача на Петьку: как-то в конце лета в неимоверно скучных взрослых гостях некто, услыхав о его увлечении, вдруг извлек из кармана глухо звякнувший столбик и молча сунул в руку остолбеневшему Петьке. Тот даже поблагодарить забыл, как и обо всем прочем: он уединился на кухне и принялся изучать царский подарок.
Монет было пять, и были они одинаковыми: тяжелые, желтого цвета, с непонятной арабской вязью, оплетавшей то ли цифру, то ли букву, напоминавшую формой яйцо. Петька прямо вспотел от волнения: это – дважды удача, ведь одинаковые монеты – это обменный фонд, теперь можно у других нумизматов что-нибудь выменять! Правда, других нумизматов, кроме Вальки, он знал только одного, Вовку, но зато у Вовки была довольно крупная коллекция: его дядя был моряком дальнего плавания и всегда привозил из своих рейсов что-нибудь для коллекции племянника.
Петька едва дождался, пока закончились гости; родители отправились домой, а он немедленно помчался к Вальке и, сияя от радости, предъявил тому свалившееся на голову сокровище. Валька монеты осмотрел, подумал немного и предложил пойти к Вовке – у того было, что выменять. И на следующий день прямо с утра мальчишки побежали к Вовке.
После длительного торга четыре золотых кружочка перекочевали в Вовкину коллекцию, а из нее в руки Петьки и Вальки попало тоже четыре монетки: две французских и две английских. Мальчишки поспешили поскорей уйти, чтобы Вовка вдруг не передумал.
На улице Валька взял из рук Петьки все монеты, еще раз осмотрел их и молча положил в карман. Петька поначалу даже не обратил на это внимания – уж так у него было радостно на душе от неожиданного приобретения. Однако скоро он успокоился, а потом заволновался: Валька шел себе по улице, как ни в чем не бывало, и молчал. Петька дернул его за рукав:
- Валька? А… мои монеты?
Валька по-прежнему молчал и даже голову в сторону Петьки не повернул. Петька, у которого от страшных подозрений и несправедливости защекотало в носу, повторил упавшим голосом:
- Валька?! А мои монеты?!
Но Валька упорно молчал, смотрел прямо перед собой, а вид у него был вполне отсутствующий. Петька, у которого в глазах потемнело, вдруг почувствовал тошноту и странную слабость в коленках, и чуть было не упал. В этом Валькином молчании было что-то такое ужасное, такое упорное и сильное, что Петька сразу понял, что поделать с этим ничего нельзя и вообще: все пропало. Собрав все силы, он предпринял последнюю попытку и прошептал:
- Валька, давай монеты делить.
Но Валька снова промолчал, и молчание это стало таким непререкаемым, что Петька потихоньку отстал от своего друга и поплелся домой. Дома он рухнул на свою постель и заплакал, спрятав лицо в подушку. Вволю наплакавшись, Петька принялся смотреть в окно и искать какой-то способ жить в этом ужасном несправедливом мире. И скоро он сказал себе, что монеты – дрянь и ерунда, что дружба намного важнее, и без монет он как-то проживет, а без Вальки – нет. Да ведь и сам Петька не остался без приобретений: в его коллекции все-таки появилась одна монетка с то ли буквой, то ли цифрой, по форме напоминавшей яйцо. И Петька извлек свою коллекцию из-под кровати и принялся рассматривать новую монету.
Тут глаза его снова наполнились слезами, но он решительно смахнул их, криво улыбнулся и даже немного собой погордился: ведь он смог поставить дружбу выше каких-то там увлечений! И он пошел во двор поискать Вальку. Вальку он там нашел, и они принялись играть, как ни в чем ни бывало. Ни в тот день, ни в какой-либо другой речь об этом недоразумении больше не заходила. Да и было ли теперь время для недоразумений, когда до конца лета оставались считанные дни?
Дни эти закончились быстрее, чем всякие прочие, и началась школьная пора. Валька с Петькой вернулись за парты – в этом году они перешли в четвертый класс, и учеба теперь началась нешуточная. Однако четвертый школьный год принес не только новые предметы: в классе, где учились мальчишки, начали формироваться «лагеря» вокруг лидеров, которых было двое.
Лагеря подбирались под стать лидерам: один из них был силач и забияка, второй – что-то вроде ходячей совести класса. Постепенно все мальчишки оказались втянуты либо в партию сильных, либо в партию справедливых, хотя смысл этого процесса был неочевиден и даже непонятен его участникам, а сила и справедливость лагерей, если бы кто-нибудь о них задумался, вызвала бы серьезные сомнения.
Однако, примкнув к какому-то лагерю, мальчишки немедленно превращались в самых страстных апологетов силы или справедливости, а точнее, одного лагеря или другого, а если еще точнее – в соратников своего лидера. Это было тем более странно, что состав лагерей постоянно менялся, и вчерашние члены партии сильных сегодня совершенно свободно примыкали к партии справедливых, и наоборот. В общем, лагеря в классе были, противостояние между ними тоже, а причины всего этого сложного процесса были его участникам неизвестны. Учителя же ничего иного, кроме соперничества лидеров, в этом процессе не видели и тихонько над ним посмеивались, следя только за тем, чтобы между лагерями не возникало драк.
Петька как человек с обостренным чувством справедливости, немедленно примкнул к соответствующей партии. Однако всякий интерес к ней у него пропал, когда он заметил во враждебном лагере Вальку. Он подошел к нему и сказал:
- Валька, чего это? Давай сами будем, ну их, этих дураков!
Валька промолчал, да как-то хитро: Петька решил было, что друг согласился с ним без слов, однако на первой же перемене он обнаружил, что Валька ходит, как привязанный, за лидером своей партии. И Петьке вся эта кутерьма показалась такой противной, что он немедленно решил больше ни в каких лагерях не участвовать, а просто оставаться самому по себе. А там, глядишь, и Валька поймет, насколько глупым это все было, и вернется к своему другу.
Однако надежды Петьки не оправдались: Валька так и остался членом лагеря – то одного, то другого, по обстоятельствам – а вот Петька страдал от одиночества. Одноклассники словно сошли с ума, и теперь для них самым важным свойством человека стала его принадлежность к лагерю. Свой или чужой – вот что стали понимать друг о друге мальчишки, а ничего больше, казалось, их совершенно не волновало.
Так прошел месяц. Петька постепенно привык к своему школьному одиночеству, хотя по-прежнему тосковал по другу Вальке. Даже теперь Петька все еще не мог признаться себе самому, что Валька перестал ему быть другом; уж очень это было страшно. Так школьная жизнь Петьки стала серой и тоскливой: все свелось к учебе, а кипевшие в отношениях лагерей страсти вызывали у Петьки чувство, похожее на тошноту.
Но однажды настал день, когда события и отношения вдруг завернулись в огромный тугой узел. Этот узел надо было развязать - или разрубить, как Александр Македонский, о котором Петька читал в «Книге будущих командиров». Валька своим лагерем вдруг был объявлен шпионом другого лагеря, и его решено было бить после уроков. Петька, как только узнал об этом, примчался на стадион, где собирались бить шпиона, и встал плечом к плечу рядом с Валькой. Это событие несколько обескуражило партию Вальки: ведь Петька был сам по себе, что ему Валька? Покричав немного и потолкавшись плечами, мальчишки разошлись.
Петька боялся сказать слово, чтобы не спугнуть счастливую возможность вернуть друга. А Валька промолчал по своему обыкновению, и мальчишки пошли вместе домой. День тот прошел, как раньше проходили все дни друзей, в совместных играх и забавах, и оттого показался он Петьке самым лучшим днем во всей его жизни.
На следующее утро он не шел, не бежал, а летел в школу, чтобы поскорее увидеть Вальку. Однако в школе с ним случилось то, что уже было однажды, после недоразумения с монетами: свет померк в его глазах, ноги подкосились, а к горлу подкатила тошнота. Валька стоял с мальчишками, которые вчера хотели его бить - они тесно обступили своего лидера и преданно на него глядели. В сторону Петьки никто из них даже не посмотрел. Петька на ослабевших ногах поплелся в класс.
И потекли для Петьки какие-то мутные и полные тошноты дни. Он ходил в школу, делал уроки, выходил во двор, да все как-то так, как будто во сне, и все вокруг тоже казалось ему сном. А потом все это кончилось – то ли вдруг, то ли не вдруг, Петька уже сам и вспомнить не мог, как и когда именно. Просто у него появился новый друг. Петька даже не задумывался, настоящий это друг или нет, потому что на это у него просто не было времени. Ведь он был счастлив – а счастье обычно отнимает все время человека, да и думать тут не о чем. Счастлив – и точка.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551993
дата надходження 16.01.2015
дата закладки 16.01.2015
Иллюзорны все связи, но зримое нечто -
Провода или письма, пожатье руки,
Или просто прогулка вдвоем вдоль реки,
Вдоль пролитой по небу туманности млечной,
По которой ладьями плывут башмаки -
Придавало иллюзиям смак и размеры,
Насыщало, как в воду опущенный хлеб,
Размечало пунктиром дороги суде́б,
Даже смерть - недолеченный страх застарелый -
Отступала, казалось, в разрушенный склеп,
Но к иллюзиям прочно и крепко ироний
Прилагается ящик - тяжел как трамвай,
И оттуда звучит то ли смех, то ли лай,
Воспевающий вес виртуальных ладоней
И любовь в бесконтактном режиме вай-фай.
Ну, конечно, ну, что вы, ведь мы современны,
Мы же в курсе событий и трендов всегда.
Что там в речке? - простая речная вода.
В небесах? - никакой в небесах перемены,
Там по-прежнему ходят созвездий стада,
И по-прежнему прежний неведомый некто,
Сохраняя движений вселенной закон,
Там заботливо нам создает Рубикон:
Разрывает захват сетевого коннекта
И включает любовь на автодозвон.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549762
дата надходження 08.01.2015
дата закладки 09.01.2015
И тротуары снова в глянец
И окна в стылые цветы,
Декабрь - веселый иностранец,
Апостол мирной суеты,
Идет, грядет, швыряет снегом,
Кропит непрошеным дождем
И тех, кто утром занят бегом,
И тех, кто целый день бегом,
И, брошен в снег, лежит перчаткой
Заиндевелый Киев-град,
И смотрит нежной опечаткой
В стекле тропический ботсад,
Туман сгущается до снега,
Снег разрежается в туман,
И альфа где-то, и омега,
И ненаписанный роман,
И позабытые уловки,
И отставной весенний плеск,
И птичьих стай на юг шифровки,
И журавлиный арабеск,
А на руках - одна перчатка,
Вторая брошена на снег,
Зима - до года допечатка -
К нам попросилась на ночлег,
И тротуары снова в глянец,
И окна в стылые цветы,
Декабрь - веселый иностранец
Наводит на Днепре мосты,
И, брошен в снег, лежит перчаткой
Заиндевелый Киев-град,
И о своем грустит украдкой
В стекле тропический ботсад.
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542787
дата надходження 10.12.2014
дата закладки 13.12.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.11.2014
ВЧИМОСЯ ПИСАТИ ХАЙКУ
По сторінках інтернету
НЕСКОЛЬКО СЛОВ О ХОККУ
(Алёна Лепнина)
Хокку вы никогда не напишете, сидя за монитором компьютера или письменным столом.
Вернее, это очень очень трудно сделать в таком состоянии. Если хотите написать что то такое, что было бы приятно читать вам самим и повторять в своих мыслях,
выбирайте время, бросайте свои дела и отправляйтесь на природу... Желательно в тишину...
И когда выберетесь туда, главное видеть и слышать...
Пусть вы увидите осенью лист в ручье или летом муравья, ползущего по коре дерева. Весенний подснежник на проталине или скованный зимним льдом пруд.
Услышите пенье птиц или шум ветра высоко в кронах деревьев...
Но нет... Не спешите быстро описывать лист или муравья. Так у вас получится банальное
высказывание... Не более..
Главное теперь второй раз увидеть и послушать. Внимательно послушать. Только теперь себя... Свою душу... Те мысли, которыеу вас возникают, глядя на этот лист или муравья...
Мысли могут касаться лично вас и быть далеко от того что вы видите сейчас...
Какие мысли могут возникнуть, если смотреть на лист, плывущий в ручье... У каждого свои. И хокку получится у каждого свое, конечно...
Журчанье ручья и лист в его водовороте... Чем то он похож на мертвую желтую бабочку,
которую кружит вода... Ей уже не взлететь... Бабочка совершила свой последний
полёт и ручей, словно само время, уносит её в вечность. Уносит как и саму осень...
Попробуйте соединить вместе, то что видите и слышите, с тем о чем думаете и чувствуете...
И вот тогда всё сольётся воедино... Из глубины седых веков придет он... Мастер Исса..
И прошепчет вам на ухо ваше хокку:
В течении вижу
Жёлтой бабочки танец…
Вспорхнёшь ли назад…
Это кто то из них... Я знаю точно... А кто то прошепчет еще две строки... И хокку превратится в танка:
Еще одну осень из жизни
Уносит холодный ручей…
Их слова так мимолётны... Надо успеть всё быстро записать. Пусть лучше это будет блокнот и карандаш...
Древние мастера не любят электронных игрушек,
видимо потому, что сами писали когда то свои иероглифы бамбуковой кистью...
И если хотите обратиться к ним за помощью еще раз, не забывайте их поблагодарить...
Прочите теперь что написали в блокноте.
Будете удивлены сами себе. Это и есть то, что японцы называют словом "дзиго".
Удовлетворение, доставляемое красотой. Красотой трех коротеньких строк, называемых хокку... (A.L.)
В течении вижу
Жёлтой бабочки танец…
Вспорхнёшь ли назад…
Еще одну осень из жизни
Уносит холодный ручей… (A.L.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539011
дата надходження 23.11.2014
дата закладки 24.11.2014
*В развитие темы: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512447
Лилась дорога быстрой речкой между гор,
Под небом цвета сини акварельной,
Колес с дорогой торопливый разговор
Звучал напевом тихой колыбельной,
И убаюканный напевом пассажир,
И утомленный скоростью водитель
Одновременно замечали: этот мир
На них глядел откуда-то как зритель,
И гипнотический автодорожный транс
Их властно отсылал в края иные:
Знакомо будто все, но некий диссонанс
Там беспокоил, словно ностальгия.
Вот впереди массив - огромная гора
Раскинулась, двугорба и безлесна,
Не то опора атмосферного двора,
Не то дорога в океан небесный,
И в самом деле: распахнулся океан,
И берег в нем полощет плавность линий,
Там бухты, острова и утренний туман
Блестит под солнцем, словно алюминий,
Ну, а они летят откуда-то с небес,
Из самой отдаленной стратосферы,
Где облака творят медлительный прогресс
Над землями и водами иберов...
Секунда, десять - опрокинут снова мир.
К горе бежит дорога быстрой речкой.
Водитель закурил. А сонный пассажир
Из-под ладони, сложенной дощечкой,
Глядел в окно и торопливый разговор
Колес с дорогой слушал равнодушно.
Автомобиль. Дорога. Знак "Аэропорт".
По плану все, хотя немного душно.
Билет и паспорт. Деньги… Странная гора…
Не торопись, ведь мы уже успели…
Сменить маршрут, билет? Уехать во "вчера"?
И там остаться до конца недели,
И там увидеть новый ясный горизонт,
Хотя вчера - какие там новинки?
Кредит "вчера" закрыт, и "завтра" как дисконт
Таят "сегодня" тонкие морщинки.
Автомобиль. Парковка. Знак "Аэропорт".
Таможня, пограничники и лайнер.
По плану все - вполне приемлемый комфорт
И разговор с попутчиком случайным,
А где-то позади двугорбая гора
Играет с геометрией Эвклида,
И может быть, альтернативное "вчера"
Лежит за той горой, как Атлантида.
Посадка. Выход. Все контроли за спиной,
Упущены или подходят шансы,
Дороги, горы, океаны, путь домой
И прочие витальные нюансы...
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536631
дата надходження 13.11.2014
дата закладки 18.11.2014
Юнак лікаря питає: що мені робити,
Майже кожноі неділі я жорстоко битий.
Дуже люблю я кохатись з чужими жінками,
Тільки потім справу маю з іх чоловіками.
Йдіть юначе, каже лікар, в армію служити,
Накачаєте там м'язи, є шанс і змужніти.
Через рік, а може більше вони стрілись знову,
Лікар радо з пацієнтом заводить розмову:
О, юначе! Ну як справи, легше стало жити?
Ні, чужих жінок ще більше я почав любити.
Тільки я вам дуже вдячний, повинен признатись,
Мене армія навчила швидко одягатись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536446
дата надходження 12.11.2014
дата закладки 14.11.2014
Шел по улице человек, оступился и упал в яму - прямо головой вниз. Он очень испугался, принялся размахивать руками, кричать и от страха зажмурился - сейчас ведь он наверняка расшибет себе голову о дно ямы. Однако прошла секунда, другая, третья, уже целая минута прошла, а человек все летел. Он осмелел, перестал кричать и размахивать руками и приоткрыл сначала один глаз, а потом и другой.
Оказалось, что человек падал не один. По соседству падали другие люди, среди которых человек обнаружил некоторых своих знакомых, коллег по работе и даже одного дальнего родственника. Знакомые узнали человека и помахали ему руками, коллеги подмигнули, а дальний родственник отвернулся - видно, все еще помнил их давний спор о наследстве.
Кроме того, вместе с людьми падали разнообразные предметы обихода, быта, деньги, а также средства производства. С некоторым удивлением человек отметил, что среди предметов попадаются и абстракции, и идеи, и чувства. Более того, чуть поодаль в пропасть летело целое государство.
Поудивлявшись еще немного, человек заметил, что он уже привык к падению и перестал боятся. Да остальные, похоже, тоже не боялись: они потихоньку собирали вокруг себя предметы, средства производства, абстракции, идеи и чувства, а также вели общение с другими людьми. Некоторые даже карабкались в государство, падавшее вместе со всеми. И человек тоже начал приспосабливаться к своему новому образу жизни.
Скоро он совершенно обвыкся и даже перестал замечать, что падение продолжается. Он помирился с родственником, прибегнул к связям среди падающих вместе с ним знакомых и перебрался на постоянное место жительства в то самое падающее в пропасть государство. Там он легко получил паспорт, нашел работу, женился, регулярно ходил на выборы и реже в театр. В общем, завел себе самую обычную жизнь.
Иногда человек еще припоминал, что он сам и всё вокруг него летит в ту самую яму, в которую он упал, когда-то давно оступившись. Однако мысль эта посещала его изредка и совсем не волновала: ведь жизнь в падении совершенно не отличалась от той, которую он вел раньше.
Единственное, что для него изменилось, - так это смысл выражения "верх падения". Теперь ему видится в нем некий оптимизм и даже какое-то высокое значение.
Так он и летит до сих пор, а вместе с ним - его семья, знакомые, дальний родственник, работа, город, все государство, а может быть, и весь мир.
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536171
дата надходження 11.11.2014
дата закладки 12.11.2014
Після зайняття Смоленська в 1514 році, в ході війни між ВКЛ і Московським князівством 1514-1520 року, московський князь Василь III, відправив восьмидесятитисячну армію на чолі з воєводою Іваном Челядніним, в глиб території Великого князівства Литовського для подальшого розорення і захоплення його територій. На зустріч московським військам висунулася 30-тисячна армія ВКЛ на чолі з гетьманом Костянтином Острозьким. Сподвижниками Костянтина у битві під Оршею були литовський князь Юрій Радзивіл "Геркулес" і поляки Януш Сверчовський та Войцех Самполинський.
Битва при Орші нагадує часи, коли після перших, нескінченно болючих ударів Росії, втративши без малого третину території, Велике Князівство Литовське зібралося і змогло надати відсіч експансії Росії.
Костянтин Острозький разом з військами підійшов до місця битви вночі 7 вересня 1514 і, не зупиняючись на відпочинок, відразу почав переправу через Дніпро. Причому здійснюється це в стилі спецоперації: згідно з "томіціанськими актами", під час переговорів війська Острозького "залишили на цьому березі (Дніпра) біля входу на брід деяку кількість озброєних воїнів, які гарцювали і давали московитам себе розглянути, створюючи в них враження присутності армії, тоді як військо не залишалося на місці, а в іншому місці робило міст з човнів і колод, переправляючи на інший берег Дніпра військові машини і піхоту".
Вранці 8 вересня 1514 військо Литви було повністю вишикуване і готове до бою.
Московити були повністю розбиті. За словами Сигизмунда ГерберштҐейна, загинуло 40 тисяч воїнів. Василь III відмовився викупляти полонених, заявивши, що вважає їх померлими. Протягом 40 років після цього Москва не насмілювалася нападати на Литву.
За свідоцтвом Мацея Стрийковського (“Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї русі”, 1582, стор. 383) у Оршанський, 1514 р., битві брали участь козаки Юрія Радзівіла (У 1511-1514 рр. - воєвода київський. У Оршанської битві командував литовської кіннотою на лівому фланзі):
"Przy nich Jurgi Radziwił z swym kozackim szykiem"
(Цитується по виданню Густава Леона Глюксберга, Варшава, 1846)
[youtube]http://youtu.be/DRbBHo2sGXE[/youtube]
Оршанська битва 1514 р.
Віршована повість 1582 р.
Разом гетьмани свої, Ґей польський та литовський,
Спільні сили повели, Ґей бити рать московську.
Та за Оршу кілька верст, Ґей де тече Кропивна
Де садиби москалі, Ґей погромили мирні.
Суне на литву москва, Ґей Костянтин сміливо,
Дав рішучу відсіч їм, Ґей і вчинив уміло.
Надихнув литвинів князь, Ґей сам повів до бою,
Щоб помститися за зло, Ґей вчинене москвою
А поляки ріжуть. Б'ють, Ґей списами завзято.
Зброї дзвін і посвист стріл, Ґей і бряжчання латів
Гнали коней литвини, Ґей за москвою мчали,
Де зустріли люто там, Ґей як тварин рубали.
Добре піші вояки, Ґей тут допомогали:
Московитів із рушниць, Ґей безліч повбивали.
А гармати Костянтин, Ґей наказав сховати,
Щоб московськую Орду, Ґей на рожен* підняти.
Костянтина вояки, Ґей в сторони звернули,
А гармати по москві, Ґей та з кущів пальнули.
Ядра звірем виючи, Ґей московитів клали
І такого побиття, Ґей тії не чекали
Дзвін і крики, січі тріск , Ґей хмара пилу стала
Та фортуна знов Литву, Ґей знов Литву обрала.
Рубить, кришить, б'є москву, Ґей списами збиває,
Кров убитих мов ріка, Ґей із черев стікає.
Рушили поляки в бій, Ґей списи довгі мали
[b]З ними гетьман Радзивілл , Ґей йшов із козаками.[/b]
Ті завзяті козаки, Ґей та москву громили,
Зверхність та пихатість їй, Ґей дуже швидко збили.
Битва лютою була, Ґей цілий день тривала.
Московитів тих лишень, Ґей нічка врятувала.
Так поляки і литва, Ґей московитів били,
Славу предків навіки, Ґей зберегли й зміцнили.
-----------------
* рожен - паля
------------------------
Аршанская бітва 1514 г.
Вершаваная аповесць 1582 г.
Словы Мацея Стрыйкоўскага (“Хроніка польская, літоўская, жамойцкая і ўсяе Русі” (1582), пераклад з польскай мовы А.Дзітрыха). У Хроніцы М.Стрыйкоўскага назва гучыць як “Слаўная бітва з Масквою”.
Разам гетманы свае, Гэй польскі ды літоўскі
Моц з’яднаўшы на бітву, Гэй прыцягнулі войскі
Ды за Воршу колькі міль, Гэй дзе цячэ Крапіўна
Дзе маскоўскі быў пагром, Гэй помны незабыўна
Рушыць на літву масква, Гэй Канстанцін жа смела
Даў рашучы ім адпор, Гэй бо чыніў умела.
Так літвінаў князь натхніў, Гэй моцна, красамоўна
Што нясецца прэч масква, Гэй прэцца стрымгалоўна
Аж палякі колюць, б’юць, Гэй дзідамі заўзята
Свішчуць стрэлы, зброі звон, Гэй бразгатанне латаў
Коней літвіны гналі, Гэй за масквой імчалі
Дзе спаткалі люта там, Гэй як жывёл рубалі
Добра воі пешыя, Гэй тут дапамагалі
Бо маскоўцаў шмат з рушніц, Гэй дужа шмат паклалі
Ды гарматы Канстанцін, Гэй загадаў схаваці
Каб маскоўцаў потым тых, Гэй на ражон узняці
Канстанціна ваяры, Гэй у бакі звярнулі
А гарматы па маскве, Гэй ды з кустоў пальнулі
Ядры гучна выючы, Гэй шмат масквы паклалі
Бо растрэлу гэткага, Гэй тыя не чакалі
Звон і крыкі, сечы трэск, Гэй пылу хмара ўстала
Ды фартуна зноў Літву, Гэй зноў Літву абрала
Рубіць, крышыць, б’е маскву, Гэй дзідамі збівае
Кроў забітых струмянём, Гэй з чэраваў сцякае
Тут палякі рушылі, Гэй з дзідамі даўгімі
[b]Ды і гетман Радзівіл, Гэй Радзівіл быў з імі
Разам з сотняй казакоў, Гэй ды маскву грамілі[/b]
Пыху ім ранейшую, Гэй неўзабаве збілі
Тая бітва лютая, Гэй цэлы дзень трывала
Аж пакуль маскоўцаў тых, Гэй ноч пашкадавала
Так Літва з палякамі, Гэй мужна ваявалі
Славе продкаў навякі, Гэй гонар аказалі.
http://jooov.org/text/1934489/staryi_olsa-arshanskaya_btva.htmls
Першоджерело:
BITWA SŁAWNA Z MOSKWĄ.
Rozdział drugi.
Mussę które porządnie wiecie przeszłe rzeczy,
Dzielnych rycerzów sławę w pilnej mając pieczy,
Otwórzcie Jelikońskie teraz zrzodła swoje.
Wspomnicie bitne męże i ich krwawe boje.
Powiedzcie jako naprzód kniaź Constantin sławny,
Hetman (który naród swój wiodąc starodawny
Z Ruskich wielkich monarchów) Litwę k bitwie sprawił,
A szesnaście ich tysiąc w prawy róg postawił,
Przeprawiwszy ich przez Dniepr, zszykowani stali,
A działa z inszą strzelbą sprawnie rozstawiali,
W posrzodku jedny, z boków zaś i z tyłu drugie,
Piesze naprzód co nieśli hakownice długie.
Z pawęzami rot kilko Polskich z boków stało,
Zołnierzów też i pocztów panięcych niemało
Koronnych, Jan Swiercowski mąż dzielny sprawował,
A posileczny uph w nich i walny zszykował.
Tak oba hetmanowie Litewski z Koronnym,
Ciągnęli spolną mocą w porządku ogromnym,
Za Orszą cztery mile gdzie Kropiwna płynie.
Stanęli, gdzie Moskiewskim pogromem włość słynie.
A gdy już trzy godziny na dzień prawie było,
A Phebus twarz ukazał złotą świecąc miło,
Moskiewskie wojska Iwan Celadin szykował,
Wszytkich ośmdziesiąt tysiąc długo rozstawował.
A chcąc naszych ogarnąć widząc ich być mało,
Z tyłu Litwie zaskoczyc naprzód się mu zdało.
Tak swych dwa uphy posłał, którzy długim rzędem,
Chcieli z tyłu zabieżeć Litwie wielkim pędem.
Tam naprzód Moskwa w trąby, w bębny uderzywszy,
Proporce i chorągwie buczno rospuściwszy,
Na Litwę uderzyli, lecz Constantin śmiele,
Dał im wnet odpór mężny sam stojąc na czele.
Napomina do bitwy swoich tak ochotnie,
Wsparli Moskwę iż nazad pierzchnęłi sromotnie,
Polacy ich długimi walą drzewy z koni,
Świszczą strzały, od zbroje grzmot i ręcznej broni.
Tak się naszym na przodku szczęście szańcowało,
Skąd nadzieje zwycięstwa wszytkim przybywało,
Przeto za Moskwą koniom puściwszy wędzidła
Bieżą, gdzie ich nasiekli po polach jak bydła.
A drudzy do walnego wojska uciekali,
Celadin próżno woła aby w sprawie stali,
A widząc iż źle, wnet im na ratunk wyprawił
Drugi uph Moskwy jezdnej by bitwę naprawił.
Tak Moskiewski uph świeży starł się z Litwą znowu,
Litwa zaś odpierała stojąc po gotowiu,
Pieszy też na pomocy wielkiej Litwie byli,
Bo z ruśnic, skradając się Moskwy wielkość zbili.
Co widząc kniaź Constantin, iż się naszym miele,
A Moskwa trwoży sobą, wnet tak krzyknął śmiele,
W Litwie swojej i w mężnych Polakach chęć niecąc:
„Hej! nuż teraz, nuż deti!" Za tym koniem kręcąc,
Napomina ich pięknie pociesznymi słowy:
„Oto nasze zwycięstwo i triumph gotowy,
Już niepriatel mdlejet, przeto bracia mili
Odnowte zwykłe męstwo w tej szczęśliwej chwili.
Tepir budte muzami, tepir w mężnym ciele.
Niech każdy wzbudzi dzielność, gdysz nieprzyjatele
Szyki mylą, a sam Bóg stoit z naszej strony.
Już nam sam tepir z Nieba dodawa obrony,
Nusz teraz wszyscy za mną śmiele postępujte,
A w męstwie sławnych ojców synami się czujte.
Owo ja sam przed wami swoju hławu stawię,
A w pirwszym z nieprzyjatoł wnet szablę pokrwawię."
Tak rzekł hetman przesławny, a każdy tą mową
Posilony, wzdział na się śmiałość serca nową ,
Zapalili się zatym, z wielkim pędem skoczą,
A potrwożoną Moskwę bijąc, końmi tłoczą.
A kniaź Constantin jeżdżąc z buławą w bechterze,
Woła i napomina : „O mężni rycerze!
Teperże doterajte, teper mężne siły
Okażcie przodków mężnych upominek miły."
Jan Zborowski (rzekłby był, iż to Ajax drugi)
Nie mając ani giermka przy sobie, ni sługi.
Sam do uphu swojego między Moskwę skoczył,
A drzewem dwu przebiwszy, koniem ich potłoczył.
Potym miecza dobywszy, siekł kto się nawinie.
Podobny bystrej rzece, która z góry płynie ,
Gdy częstym dżdżem i wielkim, wód swoich przymnoży,
Z powodzią wszytki pola, wszytki włości trwoży.
Wawrzyniec zaś Myskowski idąc iego śładem,
Nie inaczej, jako gdy kiedy żito gradem
Bywa zbite, tak też on Moskwę zbijał z koni,
I na zad się zaś przcbił mężnie przez ich broni.
Potym drudzy Polacy z Swircowskim przytarli,
A w srzodek się Moskiewskich walnych uphów wdarli
Siekąc, koląc na umor, co się nawinęło,
Aż krwią źrzodło pobitych Moskwitów płynęło.
Kniaź też Constantin działa w chroście był rozsadził,
A chcąc by Moskwę na hak ostatni wprowadził,
Pierzchnął z Litewskim uphem od Polaków chytrze,
Rozstawiwszy w zasadce wprzód piesze rotmistrze.
Moskwa głupia, mniemając iżby uciekali,
Wnet się z walnego wojska za Litwą porwali,
Goniąc ich, w tym Constanti uskoczył na stronę,
A działa wystrzelono zatym rozsadzone.
Drżało niebo i ziemia, pagórki od trzasku,
Powietrze się zaćmiło z wzruszonego piasku,
Kule z dział świszczą hucznych, a Moskwa się wali,
Bo takiej strzelby na się przedtym nie miewali.
Tak strwożeni po polach wnet się rospierzchnęli,
A drudzy uciekając w błotach z końmi lgnęli.
Celadin hetman próżno pierzchliwych hamował,
Bo każdy: ten na błoto, ten w las apellował.
Litwa zaś i Polacy, rospuściwszy konie,
Gonią, trupów pobitych pełno w każdej stronie,
Słyszałby był tam rannych, a oni stekają,
Ci „dobij!", drudzy „nie siecz hołowy!" wołają,
A kniaź Constanty krzyczy, trzęsąc brodą długą:
„Hej dętki! teper każdy okaż się z posługą,
Okaż każdy szto umie!" a sam szablą gołą
Na koniu turskim skakał z postawą wesołą.
Krzyk, huk, trzask, a kurzawa koniami wzruszona,
Świat zaćmieła. Litwa też z szczęścia zajuszona,
Sieką Moskwę pierzchliwą, i długimi drzewy
Kolą, a krew z pobitych zaraz płynie z trzewy.
Jest Kropiwna brzezista rzeka i piasczysta,
Nad nią zaś ziemia chrostem porosła brazista,
Między Horszą Dąbrówna krzywym puczim płynie,
Ta Moskiewską porażką i dziś znacznie słynie.
W tej to uciekająca Moskwa tak tonęła,
Iż woda przedtym bystra na trupiech stanęła,
Jak groblą, zastawiona, tam krwawe bechtiry
Potonęły, z bucznymi razem bohatiry.
Celadin hetman jeszcze stal na płacu śmiełe,
Niedbając nic na działa, ni drabskie piszczele,
Aż gdy Polski uph z drzewy nań przytarł z okrzykiem,
[b]Przy nich Jurgi Radziwił z swym kozackim szykiem[/b],
Ci natarwszy na Moskwę wnet ich rozgromili,
Iż na pierwszej hardości onej pomylili,
Co chcieli Litwę zagnać do Moskwy jak bydło,
Samisz przed naszych męstwem wpadli w swoje sidło.
Uciekają po polach z onej krotochwile,
A Litwa i Polacy aż na czterzy mile
Gonią siekąc, żadnego z gniewu nie żywili,
Chyba co się w zaległe lassy ranni skryli.
Cały dzień prawie bitwa ta ogromna trwała,
Aż się nad Moskwą biedną noc ulitowała,
Wywiodła chmury na świat, a słońce też potym,
Skryło twarz niechcąc na krew patrzyć okiem złotym.
Tak noc strwożoną Moskwę w ten czas ratowała,
Wszakże zajuszona chęć w naszych nie ustała,
Aż do pułnocy Moskwę gonili po polach,
Pełno zbitych po polach i brozdzistych rolach.
Drudzy się aż nazajutrz wrócili z pogromu,
A łupów, szczęście lossem co przyniosło komu.
Wzięli z Moskwy pobitej szat, zbrój, wozów, koni,
Bechterów, dzienieg, złota i rozlicznej broni:
Nad to obozy wszelkim ostatkiem bogate,
W spiżę, w strzelbę i w skarby i w futra kosmate,
Nieprzyjacielskich łupów tak wiele naleźli,
Iż dla ciężarów wtóra część ledwo zawieźli.
Ostatek na łup dano żołnierzom w obozie,
Gdzie dzienieg srebrnych pełno naszli w każdym wozie,
Soboli, kunic, z kamchy szat i złotogłowu,
Nabrał się chudy drabik, iż z łotra pan znowu.
Tam Litwa i Polacy męstwa dokazali,
A w sławę mężnych przodków dank swój wszrobowali,
Wszyscy w ten czas usilnie pomagali sobie,
Iż każdy z Achillesem mógł zrównać w osobie.
http://archive.org/stream/kronikapolskalit02stryuoft/kronikapolskalit02stryuoft_djvu.txt
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450825
дата надходження 25.09.2013
дата закладки 09.11.2014
Вот и подошел к концу длинный и скучный Великий Пост. Митя уже давно томился этим постом, поэтому Пасху он встретил ликованием: Пост кончился! Собственно смысл Поста и значение Пасхи не были им забыты; просто уж очень было хорошо на душе именно от того, что так ярко светит солнце, так высоки небеса и так разнообразен стол.
Митины православные друзья на Светлой седмице ходили какие-то необыкновенные, словно светились изнутри ясным и чистым светом. Митя тоже радовался, но в себе он такого света не ощущал. Он христосовался со всеми знакомыми, широко и понимающе улыбаясь, однако сознавал, что его улыбка была совершенно определенно весенней и никоим образом Пасхальной. Его немного беспокоила собственная неискренность, но дни стояли такие звенящие, воздух так пьянил, что он предпочел поразмыслить об этом когда-нибудь после, когда погода и настроение будут располагать к раздумьям и угрызениям.
Митю больше тревожил тот факт, что после Пасхального причастия он не ощутил привычного подъема и воодушевления. Походы к причастию давались ему нелегко, требовали известных усилий по преодолению собственной лени и неорганизованности. Но эти усилия обычно вполне вознаграждались теми самыми подъемом и воодушевлением. А в этот раз Митя ничего не почувствовал, хотя и не преминул придать своему лицу восторженное выражение, отойдя от чаши.
Дома Митя осторожно поглядывал на сестру, стараясь выяснить, как на нее подействовало причастие. Но тут и выяснять было нечего: она так же светилась изнутри, как в эти дни светились все Митины друзья. Митя досадовал, вздыхал, с упреком смотрел на образ Спасителя и садился погрустить у окна. А за окном щебетали птицы, деревья весело размахивали голыми ветками, словно дирижируя ветром, а ветер, будто щенок, играл во дворе старой газетой; в общем, грустить Мите удавалось недолго.
Как-то, вот так полюбовавшись весенним видом из окна, Митя подошел к зеркалу и принялся репетировать различные выражения лица. Он становился задумчивым, возвышенным, печальным, покаянным, надменным и снова возвышенным. Втайне он гордился своим искусством преображения и тренировался в нем достаточно часто. Владение своими мимическими мышцами заменяло ему владение собой; поэтому Митя даже паниковал со значительным выражением лица.
Глядя на свое отражение в зеркале, Митя припомнил, как на Страстной неделе они с сестрой выбрались на службу в их любимый храм. Сестра несколько дней готовилась к исповеди, подолгу читала молитвы и даже несколько раз тайком всплакнула, когда никто не видел (кроме Мити, но Саша – так звали сестру – об этом не знала). Митя тоже собирался подготовиться, да так и не собрался, однако сестре сказал, что вполне готов. Поэтому ему пришлось срочно припоминать все свои прегрешения, стоя за сестрой в очереди к ее духовнику.
Он совсем уже было настроился, ощутил тяжесть всего, что смог припомнить, уже почувствовал желание избавиться от этой тяжести, спрятавшись под епитрахилью, касаясь подбородком холодного креста и теплой бархатистой Библии. Митя уже почти достиг искреннего покаянного состояния и даже перестал подбирать изящные и не лишенные оригинальности формулировки для исповедания своих грехов, как его внимание было привлечено и затем совсем отвлечено тем, как исповедовалась Саша.
Она стояла на коленях, низко склонив голову, скрытую епитрахилью. Казалось, что ее плечи и голова вздрагивают, и Митя почти различил на фоне шума, обычного для многолюдных служб Страстной седмицы, ее тихие, сдерживаемые рыдания.
Лицо батюшки, склонившегося над сестрой, было сосредоточенным и печальным. Митя замечал, что иногда священники совсем не слушают исповедь; но на этот раз батюшка казался совершенно поглощенным тем, что он слышал из-под епитрахили, под которой, как был уверен Митя, Саша содрогалась в слезах. Батюшка явно был опечален услышанным, он выглядел исполненным сожаления и грусти…
Митя тут же забыл о своей собственной исповеди и стал размышлять об исповеди сестры. Что такого она могла рассказывать батюшке, чтобы, во-первых, так привлечь его внимание (а уж ему-то, за его долгое служение, довелось слышать всякое и предостаточно), а во-вторых, так самой взволноваться и так его опечалить?
Митю терзало любопытство, а возбужденное воображение металось в поисках версий. Саша не давала никакой почвы для такого рода фантазий. Она обладала ровным, спокойным нравом, была доброй и отзывчивой, постоянно занималась своей учебой в институте (Митя считал ее подход педантичным), помогала матери по хозяйству, ездила с друзьями в паломничества и в детские дома. По мнению Мити, грешить с размахом ей было просто некогда.
И вот священник возложил руку на голову сестры, скрытую епитрахилью и неслышно произнес обычные слова. Сестра поднялась с колен, перекрестилась и действительно утерла платочком слезу. Батюшка благословил ее, потом взял за руку и долго что-то говорил, с ласковой улыбкой глядя Саше в лицо. Потом отпустил ее и поманил к себе Митю.
Митя был так заинтригован загадкой ее исповеди, что попятился, жестом руки пропустив вперед старушку, которая уже некоторое время подпрыгивала на месте от нетерпения и толкала Митю в спину; старушка рысью поспешила к батюшке. Сестра, просветлев лицом, прошла мимо Мити, пряча в карман маленький фиолетовый квадратик. Это был листок, на котором аккуратная педантичная Саша законспектировала свою исповедь.
Обычно батюшка, исповедав и благословив сестру, забирал у нее этот листок; слушая следующего грешника, он задумчиво разрывал его на узкие полоски. Наверное, сразу же подумал Митя, на этот раз батюшка был так взволнован или обеспокоен исповедью, что, против обыкновения, не взял листок из рук сестры. Наверное, и Саша была так потрясена – содеянным?! – что отступила от традиционного порядка.
И вот сейчас, стоя у зеркала со странным выражением лица – мимические мышцы уже устали, и возвышенная задумчивость немного напоминала деловую озабоченность, – Митя заметил маленький фиолетовый квадратик, вставленный между блокнотом и телефонным справочником, которые обычно лежали на полочке под зеркалом. Он был готов поспорить на любую сумму, поставить что угодно на то, что это была исповедь сестры. Та самая исповедь!
Нет, Митя никогда не думал ничего такого. Он никогда не имел никакого интереса к чужым письмам или дневникам, вообще к чужым секретам. По правде сказать, он ленился проявлять к ним интерес, что давало ему повод гордиться своим уважением к частной жизни и приватности. Кроме того – и это, пожалуй, было основной причиной слабого интереса к чьим-то тайнам, - Митина собственная персона интересовала Митю больше, чем персоны людей вокруг. Этот интерес он называл «познанием себя».
Но тут такой случай – а вдруг сестре нужна помощь? И чем ей поможет батюшка? Или даже весь монастырь? А Митя, если бы узнал, чем можно помочь Саше, да если бы еще это возможно было сделать так, чтобы она ни о чем не догадалась («инкогнито»), - да он в лепешку бы разбился, чтобы сестре помочь, и ничего бы ей не сказал. Сохранил бы свою бескорыстную помощь в тайне. Он свято хранил бы эту тайну всю жизнь, до самой смерти, и там, на холодном смертном одре, он бы поведал сестре, что нарушил тайну ее исповеди, попросил бы у нее прощения и признался бы, что это он ее тогда спас. Сестра разрыдалась бы и простила его. А он улыбнулся бы в последний раз и умер…
Митины глаза вдруг стали сухими и горячими, так что слезным железам пришлось немедленно произвести количество слез, необходимое и достаточное, чтобы устранить дискомфорт. Митя вытер слезы тыльной стороной ладони, судорожно сглотнул и снова посмотрел на фиолетовый листок.
Нет, тайна исповеди свята и нерушима… Он нервно заходил по комнате, буквально забегал от стены к стене. Потом решительно подошел к полочке у зеркала, протянул руку и взял бумажный квадратик. Медленно, все еще колеблясь, Митя прошел на кухню, приоткрыл дверцу шкафа, за которой стояло ведро для мусора, и протянул руку с листком к ведру. Но бумага словно приклеилась к его пальцам. Сестра в беде… Тайна исповеди… Никто не узнает… Он сжал листок и снова подошел к зеркалу. Стараясь не увидеть свое отражение (наверняка губы прыгают, глаза бегают, и везде - красные пятна), он вставил листок между блокнотом и телефонным справочником и указательным пальцем выровнял их в одну поверхность, чтобы листок скрылся между ними. Потом снова достал фиолетовый квадратик, уронив при этом все, что лежало и стояло на полочке, быстро прошел на кухню и решительно выбросил листок в мусор. Фиолетовый квадратик коротко вильнул над ведром и повис на его краю.
Митя вышел из кухни. Сердце упруго стучало в груди, в солнечном сплетении, в горле, в висках и даже, кажется, в кончиках пальцев. Митя повернулся, стремительно, будто его подгоняли, вбежал в кухню, одним быстрым и длинным движением распахнул шкафчик, выудил из ведра проклятый листок, развернул его и поднес к глазам.
Он не прочитал ни одной строчки, даже ни одного слова. Он только увидел аккуратный Сашин почерк, крупные круглые буквы, плотно нанизанные на строчки, словно косточки счётов.
И тут же внутри, где-то за грудиной, Митя ощутил тягучее, тянущее, быстро растущее и ускоряющееся движение. Внутри все завертелось, закружилось, сворачиваясь и свиваясь в узкую тонкую воронку. Воронка беззвучно, словно водоворот, и быстро, будто торнадо, всасывала в себя фиолетовый листок, ведро, Митину руку, кухню, весну, солнце, небо, щебетание птиц, ветер, Митино весеннее настроение, все его мысли и чувства. Все, что попадало в воронку, будто смазывалось, теряло смысл, очертания, форму и цвет, становилось землисто-серым, полужидким и холодным, как осенняя грязь на разбитой грунтовой дороге...
Воронка внутри Мити сформировалась, поглотила все, что наполняло его в эти яркие теплые дни, и исчезла за один миг, пока перед его глазами были написанные Сашиной рукой буквы с аккуратно и педантично выведенными элементами. Он уронил листок обратно в ведро, ощущая в себе тянущую пустоту, которая стала совершенной, абсолютной и весьма болезненной, когда воронка с коротким всхлипом исчезла сама. Митя чувствовал себя как воздушный шарик, который сохранил форму после того, как из него выкачали весь гелий, весь до последней молекулы. Шарик был темно-зеленым, он неподвижно висел в пространстве, не имея права ни на полет, ни на падение.
Пошатываясь, Митя подошел к окну. Картинка за окном показалась ему искусственной и безжизненной. Пустое небо, голые дрожащие ветки, ветер терзает мусор, рассыпанный кем-то во дворе. Солнце посылает земле холодный безжалостный свет…
Вечер Митя провел за книгой. Он ее не читал, он прятался за ней. Из-за книги он посматривал на сестру, когда она входила в комнату, и мысленно просил у нее прощения. Он уже почти уверил себя в том, что на самом деле он ничего страшного не совершил, потому что ничего не прочитал («Да я не стал бы читать!», - через несколько дней думал Митя).
А потом его осенила изящная мысль, что благодать не только даётся, но и отнимается; что воодушевление и подъём приходят, когда благодать даётся человеку, а вот такая опустошенность – когда благодать отнимается от человека. Митя просиял лицом, отложил книгу, потянулся и пошел на кухню разузнать насчет ужина. Где-то в его сознании вдруг появился образ воздушного шарика, туго наполненного гелием и стремительно летящего в высокое-высокое голубое небо. Шарик был ярко-красным.
2012 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535365
дата надходження 07.11.2014
дата закладки 08.11.2014
Ясноокий молодий рибалка
Вдосвіта на лови вирушав,
Пригорнув дружину ніжно-палко
І затемна бути обіцяв.
А дружина, наче та Сибіла,
Відчуває: сунеться біда!
Чорне море, хвиля синьо-біла,
Всі сліди приховує вода
День той був повільний, наче хворий.
День минув - рибалки все нема.
Чи його забрало Чорне море,
В глибині водою обійма?
Не вернула милого пустиня,
А його дружина край води -
Чорне море, хвиля біло-синя! -
До світанку множила сліди.
Все ходила, все гукала, звала,
Плакала, мов кинуте маля,
Милого край моря виглядала -
Пусто, ні човна, ні корабля,
Закричала: «Дайте мені крила,
Хоч і мертвим, милого знайду!
Чорне море, хвиля синьо-біла,
За коханим хоч за край піду!»
Загуло у морі лютим гулом,
І вода згорнулася в сувій,
І на чайку жінку обернула:
- Відшукаєш, буде милий твій!
Здійнялася чайка, осміліла,
Подалася тінню в далечінь:
Чорне море, хвиля синьо-біла,
А над ними невпізнана тінь.
Рік минув і другий - з моря раптом
Повернув рибалка молодий,
Сивий, наче вкритий срібним гаптом,
Він додому - дім стоїть пустий!
Він до моря: «Де ти, моя мила,
Де свої залишила сліди?..!
Чорне море, хвиля синьо-біла,
І рибалка плаче край води.
Закричав: «Та дайте ж мені крила,
Хоч і мертву, я її знайду!
Чорне море, хвиля синьо-біла,
Я за нею хоч за край піду!»
Заревла у морі люта сила:
- Пошукай! - чи ж не мала Земля? -
І рибалку в мить перетворила
На сумного птаха-журавля.
Він злетів над морем, осмілілий,
І полинув тінню в далечінь:
Чорне море, хвиля синьо-біла,
А над ними невпізнана тінь.
І вони шукали - не впізнали
Милих-любих між небес пустель,
Невпізнані, висями кружляли
Біла чайка й сірий журавель.
Як впізнати? Чайки білокрилі
Всі ридають: «Упізнай мене,
Чорне море, хвилі синьо-білі,
Упізнай - наврочення мине…»
- Упізнай, - бриніло в піднебессі, -
- Упізнай, я повернуся знов,
Упізнай, і я тоді воскресну,
Упізнай, врятуй свою любов!
Як впізнати? - Журавлі у небі
Всі курличуть: «Не впізнав, пробач…»
Чорне море, хвиль біляві гребні,
І над ними журавлиний плач.
І відтоді (й сумно, та звичайно)
Над морями й стріхами осель
- Упізнай! - ридає біла чайка,
- Не впізнав… - курличе журавель.
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535329
дата надходження 07.11.2014
дата закладки 08.11.2014
Как треснувшие мутные кристаллы,
в ветвях отливы льда,
дыханьем лебедей, туманом талым
вихрятся холода.
И двое, дальним пагодам подобны,
через снега бредут,
беседы свиток - бесконечный, долгий
волочится по льду.
Пустынность, одиночество… И вяще -
пустынность... я...
Косяк
гусей китайских - серых туч, летящий,
утюжит небеса.
2010 г.
Вольный перевод из Эдит Луизы Стивелл. Оригинал:
Bells of gray crystal
Break on each bough--
The swans' breath will mist all
The cold airs now.
Like tall pagodas
Two people go,
Trail their long codas
Of talk through the snow.
Lonely are these
And lonely and I ....
The clouds, gray Chinese geese
Sleek through the sky.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533660
дата надходження 31.10.2014
дата закладки 01.11.2014
...І несподівано прийдуть не бачені ніколи -
Так просто, так буденно, так звичайно,
Як діти до осель своїх зі школи,
Або трамвай від Цирку до Подолу,
Чи у Дніпро колись свята Почайна,
Або як жовтень, липень, грудень, березень чи травень,
Чи інший місяць, рік - чи ж то важливо,
Коли для наших кругосвітних плавань
Межа не світ, а тиха сонна гавань,
І навіть в ній ми ходим несміливо,
Навшпиньки, боком, крадькома, затамувавши подих,
Щоб ненароком їх не налякати -
Було колись, пускали хліб по водах,
Він повернувся - і стоять на сходах
Не бачені ніколи дні і дати...
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531826
дата надходження 23.10.2014
дата закладки 24.10.2014
…Торувати шлях самотній,
Розмовляти із хмарками,
Слідкувати, як в безодні
Вітер грає із пташками,
І не чути ні образи,
Ні чужого злого слова -
Пози, символи і фрази
Розлетілись, мов полова,
Я ж не тут - подався далі,
Вже мене не наздогнати,
Кличуть дзвоники конвалій
І зелені лісу шати,
Треба бджіл спитать дорогу,
Братство хай веде смугасте
Аж до вулика чи Бога,
Чи у трави десь упасти -
Задивитись у високі
Незахмарені простори,
І дивитись, аж допоки
Не затьмаритися зору,
І залитися сльозою,
І довершено самотньо
Впасти чистою росою
В трави, як в блакить-безодню,
Загубитись між світами,
Відшукатися на луках
Між безчассям і літами
В кольорах простих і звуках,
Оновитись чи спинити
Мить відчутної утрати
Переваг бажання жити
Над бажанням помирати,
І відчути, як ніколи,
Стан свідомої свободи
У масштабах видноколу
Несвідомої природи,
Без питань "чому?" й "навіщо?"
Стани вільно тасувати,
Між найнижчим і найвищим
Все й нічого обирати,
І триматись рівноваги,
Аж допоки наступ втоми,
Напад голоду і спраги
Не примусять йти додому -
Вже і ніч стоїть в воро́тях,
І зірки пливуть шляхами
І чіпляються на одяг
Колосками й реп’яхами...
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529568
дата надходження 13.10.2014
дата закладки 14.10.2014
Жили порознь, были вместе
Вне границ, внутри пространства,
Где шальное постоянство
И замужняя невеста,
Где застыла подвенечность
Вопреки и без признаний,
Знать не знает расставаний
Кратковременную вечность,
Где томительная мука
Утомляется без боли,
Опресневшая без соли
Вновь освоена наука,
Где заострены и колки
По зрачкам скользят слезою
В возмутительном покое
На двоих часах иголки,
Где обидно разнозначны
Скорость транспорта и жизни,
И бездушны механизмы,
И события невзрачны,
Где тела всегда нагреты
Чуть под сорок незаметно,
Где даются безобетно
Всевозможные обеты,
Где впервые все, что вроде
Надоело до оскомы,
Где ведущий стал ведомым
И ведомый на свободе,
Где в нагрянувшую морось
Перевернута страница,
И звучит, как небылица:
Были вместе, жили порознь...
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527151
дата надходження 01.10.2014
дата закладки 03.10.2014
Поджаты губы, взгляд суров,
Хотя томительное чувство -
Почти любовь, почти искусство -
Над ней, как ласковый покров,
Уже сумело развернуться,
И я согласен, я готов
В него, как в воду, окунуться,
И с нею плыть от берегов,
Где губы сжаты, взгляд суров,
Пусть утонуть - но не вернуться
Вот в этот лучший из миров,
Не ценят где почти искусство,
Почти любви не ждут даров.
Но губы сжаты, взгляд суров,
И двери скоро распахнутся;
Почти любовь, почти искусство
Приказом мертвых голосов
На остановке остаются.
Я еду дальше - ведь покров
Того томительного чувства -
Почти любви, почти искусства -
Над каждой, в принципе, готов
Быстрее импортных зонтов
Неприхотливо развернуться.
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525038
дата надходження 22.09.2014
дата закладки 23.09.2014
...Лето шьет шторы шуршащих дождей,
Шелковым шорохом ночь наполняя.
В темные струи узоры огней
Спящего города ловко вплетает.
Шлепают капли, и шепчет асфальт
Сонным ветрам колыбельные песни.
Тихо журчащий ручей, словно альт,
Чарами сны навевает, кудесник.
Веками туч свой единственный глаз
Месяц-циклоп заслонил до рассвета.
Спрятало мир, будто черный алмаз,
В бархат дождя шепелявое лето...
03.06.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523373
дата надходження 14.09.2014
дата закладки 15.09.2014
Мы читали стихи
в большом физкультурном зале,
почему-то совпавшим
с моей собственной спальней.
С книжных полок
свешивались коты
и внимательно слушали.
Я воспользовался случаем,
и перегладил их всех.
(Из цикла "Узелки")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523296
дата надходження 13.09.2014
дата закладки 14.09.2014
Верби, очерети і лата́ття,
Осокори, птаство і піски,
Попіл учорашнього багаття
І трави пожовклі колоски,
Міст, і береги, і верболози,
Промінь сонця, обрію блакить,
Хмар невидимих важкі обози
І сріблява павутини нить,
Погляди, думки і сподівання
У містах і селах вздовж ріки,
Дзвонів монастирських калата́ння
І всіма забуті острівки,
І туману вовняні кавалки -
Все навколо тихо-мирно спить,
Лиш не сплять в човнах своїх рибалки,
І вода тихенько гомонить.
2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522350
дата надходження 09.09.2014
дата закладки 14.09.2014
"Печален мир!
Даже когда расцветают вишни...
Даже тогда..."
Кобаяси Исса
Минало літо...Вдарило у груди,
Немов лоб в лоб два швидкісних авто...
Для нього літа іншого не буде...
Останнє літо з назвою "АТО".
Минуло літо і життя минуло,
А сонце світить,як завжди...живим.
Ой,хтось заплаче...серце ніби чуло...
Він впав героєм...плач...поплач за ним.
Простіть його в ім'я Отця і Сина
І возвеличте - він за нас поліг.
Не стане Україна на коліна!
Він все зробив для цього,все що міг...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523226
дата надходження 13.09.2014
дата закладки 14.09.2014
"...[i]Я хочу найти письмо в пустом конверте и прочесть тебе[/i]..."
Феллини, Би-2/Сплин
Вам не писав. Хотів лиш звіддаля,
Коли і час, і відстань як пересторога
Мій лист знешкодять, і не дбатиме тривога
Про вашу ніч, як хворе немовля.
Скажіть, чи затишно нарешті вам,
Чи ви утриматись змогли від злого болю,
Не розгубилися, і вашу власну долю
Нічого не зламало пополам?
Можливо, вас турбує зрідка жаль;
Чи ви знаходите тоді слова несхибні,
Щоб заспокоїти думки змієподібні,
Що мозок крешуть, як ламку скрижаль?
Надію маю, вас минув той стан -
Нездатність, неспроможність, немічне безвілля,
Коли весь час перетворився на дозвілля,
Присвячене роз'ятрюванню ран?
Мені пробачте той далекий день,
Коли небажане й нещасне вас спіткало,
Пробачте, що тепер питаннями недбало
Я цілю в вас, як в неживу мішень.
Та загалом це все - і сміх, і гріх,
Життя готує нам такі метаморфози.
І я б над цим сміявся... я й сміюсь крізь сльози,
Бо втратив вас і себе не зберіг.
Вам не пишу; тримаюся щабля,
Де все - і час, і відстань як пересторога -
Мене знешкодили... Не дбатиме тривога
Про вашу ніч, як хворе немовля.
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523183
дата надходження 13.09.2014
дата закладки 14.09.2014
Он придет, присядет на постель,
Помолчит, потом негромко спросит:
"На сегодня счет какой потерь
На фронтах всех новых новороссий?"
Встреча с павшим - мне не по плечу...
Не хочу, чтоб пауза повисла, -
Но болтать без смысла не хочу,
И молчать не хочется без смысла.
Для него теперь вся суть ясна,
Для меня она темнее ночи,
То ли голова моя тесна,
То ли слишком много многоточий.
Что могу сказать на правоту,
Обретенную ценою жизни?
Ведь шаблонов злую пустоту
Жми ни жми - ни капельки не выжмешь.
Он молчит. Стараюсь наскрести
Слово, что никак не хочет даться.
Лишь одно короткое "прости" -
Вот и все. Другим не оправдаться.
Ничего не стоят, ничего
Наши все торжественные клятвы...
Я прошу прощенья у того,
Кто убит на поле страшной жатвы.
2014 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522405
дата надходження 09.09.2014
дата закладки 14.09.2014
ЧАСТЬ 1. СТАРЫЕ ВРЕМЕНА
История 1. Дискобол
История 2. Предел совершенства
[b]История 3. Родник[/b]
История 4. Сквернословие
История 5. Игры разума
История 6. Морская душа (цикл): Пролог
История 7. Морская душа: Амфора
История 8. Морская душа: Спасание утопающих
История 9. Морская душа: На плоту
История 10. Морская душа: На море (Образ будущего)
История 11. Морская душа: На протоке ([i]Terra Incognita[/i])
История 12. Любовь
История 13. Сила искусства
История 14. Поединок
История 15. Оранжевое настроение
ЧАСТЬ 2. НОВЫЕ ВРЕМЕНА
История 16. Репатриация ложки
История 17. Крылья Родины
История 18. Разделительная полоса
История 19. Не навреди
История 20. Бремя отцовства
История 21. Разговоры с дочерью. Ботаника (Пять лепестков)
История 22. Ловцы человеков
История 23. Каждому свое
[b]История 3. РОДНИК[/b]
В селе, где Димка обычно проводил лето, было два водоема - Лиман и Канал.
Лиман был из разряда вещей, которые существуют и не особенно обсуждаются: огромный природный бассейн, говорить тут не о чем – он просто есть. Канал же происхождение имел искусственное; длинный глубокий ров, тянувшийся от самого Лимана к первой сельской улице и упиравшийся в мрачную и шумную насосную станцию, он служил оросительно-мелиоративным целям. Но сооружен он был довольно давно, так что уже прочно вошел в сознание Димкиных односельчан и как объект - водоем, и как наименование места - Канал. Третий водоем - мрачная яма с ледяной соленой водой, вырытая в экспериментальных целях на солончаке, в которой однажды чуть не утонул Димкин брат, - водоемом не считалась и среди местных географических названий даже не упоминалась.
Как-то утром Димка вышел со двора на улицу и огляделся в поисках занятий нового дня. Кругом было пусто, однако привычную сельскую тишину нарушал оглушительный шум: в насосной станции вовсю трудились насосы. Если бы Димка тогда имел какое-то представление о трубах и насосах, он мог бы поразмыслить, какова доля зловредной кавитации в том адском шуме, который окружал насосную, и как скоро эта самая доля погубит станцию. Однако он лишь подумал, что жара стоит нешуточная и воды для полива нужно много, вот насосная и шумит день и ночь. Осмотревшись и не обнаружив ничего интересного, Димка отправился на обычный утренний обход окрестностей.
Первым делом он наведался к яме у насосной. Яма образовалась в прошлом году, когда буря повалила дерево – огромный осокорь; дерево распилили и растащили на дрова, пень выкорчевали, а яма так и осталась – зияющей воронкой на глинистом пятачке у насосной станции. Вокруг нее поднимались густые заросли бурьяна, сейчас поникшие и густо обсыпанные рыжеватой пылью – дождя не было уже недели две.
В бурьянах вокруг ямы недавно поселился котенок; совершенно дикий, он в руки не давался. Именно потому Димка и его друзья горели охотничьим азартом: изловить и приручить животное стало делом их мальчишеской чести. Вот и сейчас Димка потихоньку приблизился к яме, надеясь застать котенка врасплох, схватить и предъявить соседу Сережке, а потом и всем прочим в доказательство своей доблести и ловкости.
Вообще-то в селе было много кошек, нравом они отличались добродушным и играм обычно не сопротивлялись. Однако были среди них и такие, как этот котенок, - дикие и неручные. Димка знал только одного человека, которого эти ловкие хищники признавали – своего прадеда. Прадед – а он получил тяжелое ранение еще в Первую мировую – обычно целыми днями сиживал во дворе на темно-вишневом венском стуле, оглядывая двор, огород и сад, что-то негромко напевая, а под его стулом с обычным брезгливо-неодобрительным видом лежала одна из диких кошек.
Иной раз кошки приходили вдвоем – и тогда вторая кошка забиралась к старику на колени и даже позволяла ему себя погладить. Если же Димка пытался подобраться к кошкам, пользуясь их благосклонностью к прадеду, они мгновенно исчезали и еще долго не появлялись во дворе. Старик, наверное, по кошкам скучал, и потому Димка, как правило, подавлял искушение поймать какую-нибудь его любимицу. Но тут дело другое: котенок с прадедом был незнаком, и Димка усматривал здесь шанс для охоты.
Однако у ямы Димка тотчас забыл и о котенке, и о кошках, и о прадеде. Яма была до краев заполнена водой – незамутненной, по-настоящему прозрачной. Вода была совсем не такой, как в Лимане – а там она летом бывала зеленой, а зимой - желтоватой. В Канале же вода, закачанная из Лимана, становилась красно-коричневой – из-за оттенка местной почвы. Димка подошел поближе к яме и склонился к воде. Сквозь нее, как сквозь увеличительное стекло, были отчетливо видны камешки, битое стекло и осколки черепицы на дне. В одном месте камешки как будто шевелились; Димка пригляделся и заметил, что в воде над камешками еще и песчинки танцуют. Это был родник.
Событие из ряда вон; шутка ли, третий водоем в селе! Село лежало в низине, которую с одной стороны обнимала раскаленная степь, а с другой омывал Лиман. Лиман был безбрежен, как полагал Димка: ведь даже глядя с самых высоких желтых «скель» на берегу, он видел только пустынные зеленые воды. Но летом степь была так же горяча, как и солнце над ней, и в наличие огромного водоема по соседству верилось с трудом. Жарким и даже засушливым местом было Димкино село; и потому родник был сенсацией, и Димка немедленно присвоил новому водоему имя собственное – Родник.
Да и вообще Родник как явление Димку взволновал: откуда-то из неведомых глубин, по неизвестной причине вышел источник чистейшей воды, без которой и жизнь на Земле, и жизнь в селе невозможна. В этом определенно что-то было, о чем стоило основательно поразмыслить, обязательно, но позже, потом, когда-нибудь…
Родник, судя по вялому движению камешков на дне, бил несильно; еще вчера его тут не было, Димка знал это наверняка: вечером они с Сережкой бесславно охотились у ямы на котенка, а за ночь Родник едва успел наполнить яму. Робкий ручеек еще только начал пробивать себе дорогу из ямы к Каналу; он выбирался из ямы и терялся в зарослях бурьяна. А над ручейком сейчас стоял тот самый дикий котенок и смотрел на Димку желтыми немигающими глазами.
Димка попятился, не спуская глаз с котенка, и котенок тоже не спускал с Димки своих холодных глаз. Когда куча глинистой земли, вывороченной из ямы корнями упавшего осокоря, скрыла Димку от котенка, Димка кинулся бегом – за Сережкой. Он во что бы то ни стало хотел самым первым рассказать Сережке о Роднике! – Да и охота теперь обещала быть успешной, ведь котенок наверняка станет ходить к Роднику на водопой, вот тут-то его можно добыть, в манере крокодилов и львиц, хватающих антилоп в засуху у воды. И Димка бежал по селу что было духу, ведь день прямо с утра предложил ему новые перспективы; да что там день! – вся жизнь была прекрасна!
…И охота состоялась, и была эта охота удачной, если не считать исцарапанных рук, ног и одного носа, багровеющего теперь росчерком кошачьего когтя. Котенок сидел под серым дощатым ящиком и злобно шипел всякий раз, когда счастливые охотники приближались к нему, чтобы полюбоваться трофеем. Теперь, когда первая часть задачи была выполнена - зверь изловлен, они поняли, что вторая часть задачи – приручить зверя, не в пример труднее.
И в самом деле, как сделать ручным животное, которое слов не понимает, пищу добывает самостоятельно и вообще не нуждается в чьих-то руках? Дискуссия, быстро исчерпав познания мальчишек в области одомашнивания диких животных, принялась торить новые направления: о животных вообще и о кошках в частности. Очень скоро Димка задал вопрос, на который ответить было так же трудно, как и на вопросы о том, почему самолеты не падают, а корабли не тонут.
- Итак, - произнес Димка, уперев кулаки в бока и с неподдельным «научным» интересом глядя на ящик, под которым шипел и фыркал котенок, - итак, - повторил он, - умеют ли кошки плавать?
Сережка не знал слова «итак», но предположил, что кошки плавать не умеют. Свою гипотезу он обосновал тем, что между собаками и кошками идет непримиримая борьба. Они вообще во всем не похожи. Собаки при этом плавать умеют и делают это охотно и даже с удовольствием. Кошки наверняка и в этом отличны от собак, плавать не любят и даже, наверное, не умеют.
Димка выслушал рассуждения приятеля с самым скептическим видом и заявил, что подобного рода идеи, может быть, и имеют право на существование, но только не для серьезных исследователей. И предложил, пользуясь наличием лаборатории (Родник) и подопытного животного (котенок), провести научный эксперимент. Сережка, не колеблясь, согласился, а котенка они спрашивать не стали, «чтобы не нарушать чистоты эксперимента», как заявил Димка.
Бросить котенка в воду оказалось труднее, чем изловить. В конце концов, это удалось – при этом пострадали и без того исцарапанные руки, и еще один нос украсился малиновым росчерком кошачьего когтя. Но эксперимент внезапно вышел из-под контроля, и организаторы опыта сами стали подопытными. Как только юные экспериментаторы добились своего, а испытуемый зверь оказался в воде, они тут же разбежались в разные стороны и спрятались в зарослях бурьяна, как это обычно делал котенок. Они прятались в бурьяне друг от друга, от котенка и еще от чего-то – невыносимого и жгучего, как крапива. Это нечто жгло, неумолимо преследовало и гнало их в пыльные заросли.
Только создав угрозу чужой жизни, пусть даже кошачьей, пусть всего лишь одной из девяти кошачьих жизней, мальчишки вдруг поняли, что натворили. Возможно, сейчас они впервые в жизни ощутили нечто тяжелое, бескомпромиссное и беспощадное, хорошо знакомое людям взрослым, - ответственность. Если бы сейчас над ними вдруг зазвучал чей-то бесплотный голос – «Адам, где ты?» - они бы ничуть этому не удивились, а только бы принялись глупо и нелепо оправдываться, валить вину друг на друга и на котенка и заливаться слезами…
Однако ничего подобного не произошло, и никакие внезапные и горькие переживания не смогли победить любопытства; из своих душных убежищ, где экспериментаторы безнадежно прятались от ответственности, они украдкой наблюдали за котенком: а вдруг..?
Котенок плавать действительно не любил, но умел; ведь любить и уметь вовсе не одно и то же. Котенок уплыл по воде, как убегал в бурьян – а убегал он в заросли травы стремительно, оставляя за собой только медленно тающее облачко пыли. Он выбрался на другой край ямы, быстро и решительно отряхнулся и умчался в заросли, на прощание не одарив экспериментаторов даже взглядом через плечо. А они с облегчением, не перемолвившись ни единым словом, разошлись по домам. Только через некоторое время – еще очень нескоро – они смогут сдержанно рассуждать о навигационных качествах диких кошек, стараясь при этом ничем не выдать своих переживаний, связанных с тем, как они приобрели подобную осведомленность.
На следующий день первая Димкина мысль была о Роднике. Он вскочил с кровати, натянул шорты, мимоходом умылся из ведра и заспешил к Роднику – третий водоем все еще был новостью, да и случиться у Родника за ночь могло что угодно. И что угодно таки случилось.
К шуму насосной станции добавились еще какие-то посторонние звуки, и Димка сорвался на бег. Он мог распознать любой сельский шум на слух, но сейчас, уже угадывая происхождение посторонних звуков, Димка не хотел верить своим догадкам – он все еще надеялся.
Там, где вчера бил Родник, темнела свежая груда земли, а еще там стоял экскаватор – тот самый, который вырыл яму на солончаке. В кабине сидел экскаваторщик – тоже тот самый, курил папиросу и поглядывал в яму. Вокруг ямы стояли и сидели люди в брезентовых робах и тельняшках, они тоже курили папиросы и поглядывали – то в яму, то на экскаватор, то – с прищуром – на солнце. А Родника больше не было.
Там, где вчера прозрачная вода пошевеливала в своей незначительной глубине камешки и выбрасывала фонтаном песчинки, был разрыт неопрятный котлован с блестящими следами клыков экскаваторного ковша на склонах. На дне котлована в маслянистой блестящей грязи виднелись две реликтового вида трубы. В одной из труб зияло небольшое отверстие, у которого по колено в коричневой жиже хлопотал еще один человек в брезентовой робе, тельняшке и с папиросой, прилипшей к нижней губе. Порыв трубы, обычное дело, подумаешь! Димка повернулся и побрел вдоль Канала к Лиману. День стремительно терял всякие перспективы; да что день? – вся жизнь была лишена любых перспектив...
У Лимана Димка повстречал Сережку, потом еще кого-то, и потом они все вместе играли в старом сейнере, много лет назад намертво вросшем в прибрежный песок. День постепенно выровнялся, потек своим обычным широким потоком, в котором было все, и всего было достаточно, и не хватало в нем теперь только одного – Родника. Потом этот день слился с другими днями, и как-то незаметно вышло так, что Родник, которого теперь уже не было, все-таки существовал, и где-то в потоке Димкиного времени, который непрерывно тек из будущего в прошлое, Родник, как и прежде, пошевеливал в своей прозрачной глубине камешки и выбрасывал вверх фонтанчики из песчинок.
2014 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518600
дата надходження 21.08.2014
дата закладки 22.08.2014
І солодко, і щемно, і чомусь бентежить
Відлуння хвиль ранкової зорі,
Туман скрадається - скороминущий нежить,
Зірки дрижать - небесні комарі,
І поринає в сон останній присмерковий
Каштанів листя під твоїм вікном,
І тисне щось вуста - напівзабуте слово,
І слово те смакує молоком,
І молоко те з роду, що завжди по вусах,
Дратує, дражнить і тече навкіс,
Його звучання - вдало здолана спокуса,
Моє мовчання - вічний компроміс,
Цей ранок згаяно - все так, як і належить,
Вже сонце заглядає в димарі,
У вікнах смог міський - невиліковний нежить,
Заснули і слова, і комарі.
2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518401
дата надходження 20.08.2014
дата закладки 21.08.2014
[b]Стаття з інету. Я прибираю коменти. Не вступаю в полеміку. Просто читайте хто хоче[/b]
ЯВЛЕНИЕ «УКРОВ» - ГЛАВНЫХ ВРАГОВ ПУТИНСКОЙ НЕЧИСТИ
Признаюсь честно: мне поначалу было неприятно слышать это словечко. Любой национальный пейоратив, любое обзывательство попахивает хамством. Даже из уст любителя макарон слово "макаронник" в отношении итальянца - ну, некрасиво как-то. А что уж взять от слова "укр", которое наши совковые друзья - как российского, так и отечественного разлива - произносят с таким выражением лица, как будто мышь лимоном закусили.
Даже хотелось бить за него в морду. Теперь - не хочется. Надо, конечно, но не хочется. Так что если бить - то не с раздражением, а с гордостью. И вот почему.
Вообще собирательных образов украинцев и сопутствующих им обзывательств в совковой голове сразу несколько. Некоторые устарели, некоторые - нет.
Взять, например, хохла. Вот сказал - и сразу понятно. Это такой #Микола, веселый, но неглубокий, скачущий рядом с размеренно идущим вдумчивым русским Иваном. Это тот #украинец, которого #русские любят: веселый брат-дебил без амбиций, простячок с сельским колоритом, говорящий на ядреном суржике. У него еще жена есть, #Галя, которую неплохо потрахивать, пока молодая и стройная, и к которой неплохо ходить в гости на вареники, когда с возрастом растолстеет. Хохлушка-хохотушка. С точки зрения совка это - правильные украинцы. Его печалит, что ими из современных украинцев никто не хочет быть.
С падением их популярности несчастного совка окружают все более злые личности.
Например, #бандеровец и его чуть более современная модификация - #правосек. Тут все понятно. Он обязательно из Львова или Тернополя (хотя, как показал опыт грузинской войны, если русского журналиста заставить выдумывать бандеровцам имена, будут не ярко-галичанские Романи Стеціви и прочие Ганни-Стефанії Рудьківські, а более привычные центральноукраинские Иваны Бондаренко да Галины Тимченко). Обязательно католик (как вариант - униат). Увешан фашистской символикой, говорит только по-украински, ненавидит все русское, в свободное от кровопролития время работает гастарбайтером.
С точки зрения совка, это - худшее из воплощений украинца. Само слово "бандеровец" в его лексиконе есть ругательство, и он искренне удивляет, как человек может себя таковым называть.
Но человек может. И многие украинцы называют - как просто для того, чтобы подчеркнуть свою любовь к независимости страны, так и в силу действительного уважения к Степану Андреевичу. А иногда просто троллинга ради.
Долгое время пейоратив "бандеровец" был тем самым словом, которое украинцы-патриоты с радостью примеряли не себя. Но оно не лишено недостатков.
Во-первых, это уже анахронизм. Ну сколько можно циклиться на сороковых годах прошлого века? Ладно русские, а мы?
Во-вторых, а если человек Украину любит, но ценности интегрального национализма не разделяет? Или вообще не сторонник правых идеологий? Ну бывает же такое: бывают патриоты центристских, левоцентристских, анархистских убеждений. Или просто люди, которые Степана Бандеру героем не считают - не из-за российской пропаганды, а, например, из-за того, что ОУН-УПА с "Полесской Сечью" сделала. Раньше еще можно было сказать "я не бандеровец, я петлюровец! (вариант - махновец)", но эти слова и вовсе устарели еще при наших бабушках. А "мазепинец" и вовсе звучит, как привет из среднего палеолита.
Но вот недавно появился #укр, он же #укроп. Это тот самый абстрактный враг, родившийся тогда, когда даже до самых тугоумных представителей Донецкой Инородной Республики и сочувствующих им российских диванных воинов дошло, что воюют против них все-таки не исключительно "правосеки" вкупе с иностранными наемниками, но сборная солянка злобных украинских патриотов и военнослужащих. Это и правосек, и днепропетровский десантник, и вся остальная злобная рать, ополчившаяся на стрелковскую белогвардейскую хлеборезку и болотовское запойное царство. Это ребята, которые приезжают на танках на свободный Донбасс и расстреливают беременных ветеранов Беркута фосфорными бомбами в упор. Во имя Америки и еврейских олигархов уничтожают последний оплот советской чести и белогвардейского достоинства, особо тщательно охотясь за мирным населением. Короче, страшные люди.
И тут мы должны сказать: этот образ обладает массой позитивных (естественно, с нашей, а не с ватной, точки зрения) характеристик!
Во-первых, укр современен. Это уже большой бонус относительно предыдущих. У него в руках не коса и не машингевер, а ПКМ, а то и вовсе снайперская винтовка от "Зброяра". Едет он не на телеге, а на БТР-е, а то и на танке. Он убивает мирное население и героических ополченцев не саблей и пистолетом, а тяжелой самоходной артиллеристской установкой и реактивным штурмовиком.
Во-вторых, укр космополитичен и не страдает местечковостью. Он может говорить по-русски, жить в Днепропетровске и носить пейсы. Он может быть татарином и армянином, христианином (пусть раскольником или католиком), мусульманином и агностиком,
В-третьих, укр не привязан к иной идеологии, кроме, собственно, верности Украине и Западу. Ни к братству народов, ни к интегральному национализму, ни к социал-демократии или анархии разлива десятых годов двадцатого века. На его знаменах может быть и "Naціональна Ідея", и архистратиг Михаил, и герб украинского ВДВ, а одет он может быть и в зеленое, и в черное, и хоть в маскхалат "Кикимора" - последние укры особенно опасны.
В-четвертых, укр от Русских Людей не бегает. Он бегает за ними. Он не прячется в лесу, а едет по нему на танке. Он стреляет не в спину, а в лицо, в яйцо и два раза в корпус. Это русский человек спасается от него стеной, маневром и другим русским человеком. В особо сложных случаях объясняя себе, что там все же наверняка пиндосские наемники, укры не могут так воевать.
А теперь скажите мне: ну разве укр не душка?
Бытие укром открывает много перспектив. Например, укру не обязательно вступать в споры. Он же по определению фашист и каратель.
- Что вы имеете против русских?!
- Бронетехнику, артиллерию, авиацию...
- У меня дядя в Горловке вступил в ополчение и будет вас, козлов, рвать!
- Хана твоему дяде.
- Да как вы можете!
- Можем.
- Вы сбили Боинг и свалили все на русских! Вы используете фосфорные бомбы против мирного населения! Вы распяли мальчика в Славянске!
- Да, подруга, мы такие. Лучше сразу уезжай в Россию. Фосфорные бомбы - это очень больно.
Согласитесь, значительно экономит время и нервы. Вы не сможете убедить человека, считающего журналистами Киселева и Шария, в том, что вы не людоед. Вы не сможете внушить ему мысль перестать вас ненавидеть. Так не мешайте хотя бы вас бояться. В нужный момент можно даже причмокнуть.
Укр? Пусть будет укр.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515947
дата надходження 06.08.2014
дата закладки 17.08.2014
Тобі давно пора у сни
Твої щасливі кольорові.
Вже осінь. Прикрощі весни
Всотали ріки веселкові,
Веселок тих змілів потік,
Тепер їх упізнати годі.
Таблетка біла під язик
Та інше все у тому ж роді -
Ось це і є той інвентар,
Чим буде осінь розважати.
Буття не сон, буття кошмар,
Кажу ж тобі: лягай-но спати,
Все лише згадка. Все пусте,
Нічого справжнього, і лихо
У полі нашому росте,
Горіхом падає з горіха,
Висить на лозах, і вино
Гірчить в годину лихоліття,
Зійшло недавно чи давно
Лихе сузір'я чи суцвіття.
Іди, кажу ж тобі, іди,
Лягай скоріш, заплющуй очі,
Ховай від осіні сліди,
Дивись щасливі і пророчі
Про нас і наше довгі сни -
Безглузді, дивні, кольорові...
Я тут чекатиму весни,
Надії, віри і любові.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513194
дата надходження 24.07.2014
дата закладки 16.08.2014
Жизнь учит. Это мягкая формула известного мнения о дураках, которые учатся на своих ошибках. Вот так постепенно умнеешь — с возрастом, с каждым горьким или жестоким уроком, преподанным жизнью. Горечь или жестокость этих уроков бывает разной, но Бог, слава Богу, милостив, и вразумляет нас иногда чужим примером (а мы бы сами, конечно, разбивали головы о собственные).
[b]Урок первый: я не самый сильный[/b]
В первых четырёх классах я был самым рослым среди моих одноклассников. Не то чтобы я был склонен подраться, но всё-таки ощущение своего физического превосходства иногда подвигало меня на решение споров кулаком. Хотелось бы рассказать, как я защищал слабых, но это будет слишком хрестоматийно. И не совсем правда... Однажды совсем маленький и незаметный мальчишка не испугался надвигавшегося меня и, зажмурившись, ткнул кулаком перед собой, немного разбив мне губу.
Это было совсем не больно, немного обидно, но весьма отрезвляюще. Драться мне стало неинтересно — бесперспективное занятие, которое имеет смысл лишь для того, кто готов в драке умереть, доказывая превосходство своих кулаков. И как вовремя до меня это дошло! Через пару лет мои одноклассники начали прибавлять в росте и в весе, но для меня это уже не представляло угрозы, ведь я больше не претендовал на роль самого сильного. Как в известном анекдоте, я пытался «отличаться мозгами». Но и на этом пути был приготовлен очередной горький урок.
[b]Урок второй: я не самый умный[/b]
Мне повезло — среди моих одноклассников я оказался самым начитанным, поэтому без труда производил впечатление самого умного — и на окружающих, и прежде всего на себя. Потом мне где-то встретилась фраза «он больше знал, чем понимал»... Но в школьные годы достаточно было даже небольших книжных знаний, чтобы чувствовать своё превосходство. Тогда чужие мысли, почерпнутые в книгах, казались своими, и ничего не стоило в подходящий момент блеснуть афоризмом — шурша яркими перьями, очередная крылатая фраза слетала с моего языка, успех кружил голову, быстро вызывая привыкание — и к успеху, и к ощущению себя самым умным.
Университет оказался не самым лучшим местом, чтобы питать подобные иллюзии. Процент «собственных Платонов и быстрых разумом Невтонов» на нашем курсе был невелик, но как они выделялись на фоне остальных! И как они выделялись на фоне меня!
Надежды догнать, приблизиться не было никакой. Один из светочей, который цитировал любого философа и по любому поводу, доверительно сообщил, что на собственном опыте убедился: после двадцати лет человеческий мозг перестаёт воспринимать новую информацию.
Что тут оставалось? Одно: податься в самые добрые.
[b]Урок третий: я не самый добрый[/b]
Не знаю, чем был обусловлен выбор именно такой очередной маски. Возможно, воспоминания детства, когда все бездомные животные вызывали у меня горькие слёзы и бессонницу. А ещё мама рассказывала, что обо мне часто говорили посторонние люди: «Какие у вашего мальчика добрые глазки!» Они, как и я, не знали, что лёгкая близорукость создаёт именно такое впечатление — что глаза очень добрые.
Но эта ноша оказалась непосильной. Быть добрым — даже не самым добрым, а просто по-настоящему добрым — невероятно трудно. Доброта может быть только искренней, а деланая доброта невыносима — и для «добряка», и для людей вокруг. Это на пешеходном переходе достаточно ментального укола: посмотри направо. Эмоциональная окраска такого напоминания не имеет значения.
А с добротой так не выходит — нельзя перед тем, как отреагировать на ближнего, сказать себе: ты добрый, а он — твой ближний. Об этом, как правило, напоминает стыд — но уже потом, когда слова сказаны и дела сделаны...
Но для меня, уже понявшего, что я не самый сильный, умный, добрый, открылось обширное поле деятельности. Пожалуй, на этом поле был приготовлен самый главный урок.
[b]Урок четвёртый: я не самый несчастный[/b]
Поводов жалеть себя оказалось более чем достаточно, а уж до чего чувство захватывающее! Теперь я понимаю, что годы — годы! — моей жизни были потрачены на бесплодную, изнурительную, эгоистическую жалость к себе. Это чувство сродни компьютерным играм: самые головокружительные достижения игрока исчезают с выключением программы, а остаются только лёгкое отупение и воспалённые глаза...
Объяснение этому следует искать в том, что я оказался не самым умным и не самым добрым. Особенно важно последнее — добрый человек прежде всего понимает, что все люди вокруг — каждый — достоин жалости и сочувствия, и нет человека, которого нельзя пожалеть. Если же мы считаем, что тот или этот не достоин нашей жалости, тем самым мы отказываем ему в праве на любовь. Тем самым мы отказываемся видеть в нём замысел и руку Творца. Тем самым мы отказываем себе в праве быть человеком.
Но жалость к себе ничего общего с любовью не имеет. Это своего рода индульгенция — покупное отпущение наших собственных грехов и оправдание недостатков. Платить за эту индульгенцию приходится дорого — и временем своей жизни, потраченным впустую, и усугублением собственных худших черт. Они, эти черты, ведь полностью оправданы кознями окружающих и роковым стечением обстоятельств...
А ещё время от времени встречаешь людей, которым по-настоящему нелегко пришлось в жизни. И становится стыдно, и безумно жаль безвозвратно ушедших дней, которые могли пройти в радости, но были проведены в упоении собственным придуманным несчастьем!
Есть у меня два воспоминания о таких людях, которые я призываю на помощь, когда ловлю себя на мысли, что люди ко мне несправедливы и жизнь складывается на редкость несчастная. Хочу поделиться этими воспоминаниями; может быть, они помогут кому-то, как помогают мне, может, кто-то пожалеет этих людей и помолится о них.
...Попал ко мне этот пожелтевший конверт случайно. В нём лежит аттестат, выданный сельской школой в 1989 году, с «пятёрками» и «четвёрками». Есть там ещё письмо правления колхоза из того же села, адресованное ректору сельскохозяйственного института с просьбой принять на обучение девочку Лидию, 1972 года рождения, за счёт колхоза. К письму прилагается справка, из которой следует, что мать девочки работает в колхозе, получает заработную плату 100 рублей, а в состав семьи Лидии входят: братья Вячеслав (1973 г. р.), Владимир (1974 г. р.), Василий (1976 г. р.), Виктор (1977 г. р.) и Александр (1978 г. р.), сёстры Наталья (1979 г. р.), Галина (1982 г. р.) и Анна (1987 г. р.). Ещё в конверте лежит клочок бумаги, на котором криво написано «[i]батько помер[/i]». И стандартный ответ института, что приёмная комиссия возвращает документы — то ли потому, что Лидия не прошла по конкурсу, то ли в связи с отказом в допуске к экзаменам (комиссия старательно зачеркнула только «не явились к началу экзаменов»).
Помню, когда я это читал впервые, у меня тряслись руки и текли слёзы. Теперь я часто вспоминаю эту девочку и думаю, что с ней стало. Может быть, она вполне счастлива, может быть... Но для меня эти потрёпанные бумажки — наглядное пособие: посмотри, как приходится людям, и подумай, как ты счастлив!
...А эту историю я подслушал в троллейбусе. Мальчик лет восемнадцати, с очень хорошим лицом, с ясными глазами, очень бедно одетый, беседовал с пенсионеркой о нашем текущем житье-бытье. Не то чтобы он жаловался на свою жизнь, но те или иные повороты беседы выносили на поверхность грустные подробности его короткой жизни. «В семье было трое детей... Отец скоропостижно умер во сне... Мать поехала к родственникам и утонула, купаясь в реке... Сестра — самая младшая — покончила с собой... Старший брат — совершеннолетний — остался жить в квартире родителей, женился... А я попал в интернат, закончил школу, вернулся домой... А дома нет... Брат приватизировал квартиру на себя, выписал меня и домой не пускает... Живу у одноклассника по интернату... Мою подъезды... Да я уж не могу плакать, я уж выплакал все слёзы... Да, конечно, "Отче наш" знаю... И "Богородице Дево, радуйся"»...
Я слушал это, оцепенев от стыда. Как мне было стыдно за все мои «несчастья»! И как мне было стыдно перед этим мальчиком, в ясных глазах которого не было отчаяния, а в коротких словах — слезливой жалости к себе. Уверен, что его слышит Тот, к Кому он обращает своё «Отче наш»...
Были и другие уроки, и ещё будут, но эти — возможно, главные. Возможно, упоминание о них также послужит уроком для кого-то, поможет отыскать золотую середину между самым-самым лучшим и самым-самым несчастным и стать просто — счастливым.
2011 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504080
дата надходження 09.06.2014
дата закладки 16.08.2014
*[i]довоенное произведение[/i]
Заведение пустовало. Впрочем, по понедельникам тут и не бывает людно, а сейчас, когда уже наступила ночь вторника, зал был совершенно безлюден. Бармен дремал за стойкой, и его приходилось будить всякий раз, когда мы хотели «добавить». После той порции крепкого, за которой обычно приходит симпатия и сострадание ко всему живому, мы пожалели его, взяли сразу несколько порций, удалились в свой полутемный угол и начали то, ради чего мы и приходим сюда по ночам, – разговор по существу.
Мой друг, немного помолчав и поглядев на мерцающую поверхность заветной жидкости, уютно расположившейся в широком стакане, сказал:
- Посмотри-ка, что у них, - он принялся загибать пальцы, - литература, музыка, живопись, скульптура, наука, космос, армия, ресурсы, геополитический вес и далее по списку. А у нас?
- Ну, у нас тоже кое-что есть, масштаб, конечно меньше, сам понимаешь…
- Давай так на это посмотрим. Да, у нас тоже есть, пусть даже не хуже, просто меньше, масштаб другой. Отбросим все исторические подробности, посмотрим на день сегодняшний.
- Давай.
- Итак, гипотеза: наши культурные позиции сопоставимы. Но посмотри: ты с их культурной позицией в школе знакомился, как и с нашей, так? А они с нашей позицией не знакомились, и для нашей гипотезы не имеет значения, почему.
- Правда, так и есть.
- А теперь скажи мне честно, как человек, знакомый более-менее с их и с нашей культурной позицией: чья позиция сильнее?
- Сам знаешь.
- Ага, и я так думаю. А теперь скажи мне: можно ли убедить их в том, что наша позиция не хуже, если мы сами понимаем, что по состоянию на сегодня она не так сильна, во-первых, а они ничего о ней не знают, во-вторых?
- Вопрос риторический…
- А вот и не риторический. Ты просто не видишь, где находится ответ на этот вопрос.
- А ну, объясни, а то я уже начинаю испытывать комплекс неполноценности и сильное желание совершить что-то шумное, яркое, но, пожалуй, совсем неубедительное.
- Нет, такие мероприятия только ослабляют твою позицию. Итак, представь себе: ты – никто. Ты беден, профессия твоя из невостребованных, ты не имеешь влиятельных знакомых, и перспективы твои вполне среднестатистические, как и твои способности: 62 года биологического существования в лучшем случае.
- Легко.
- И вот ты приходишь в дом к человеку, который богат, умен, влиятелен и к тебе не имеет никакого интереса. Как заставить его относиться к тебе, как к равному?
- Не знаю. По мне, так лучше не приходить.
- А ты подумай без рефлексии. Единственный способ стать ему равным – знать все то, что знает он. И даже знать лучше, чем он, знать все – его язык, его литературу, музыку, веру, географию и историю его страны и все прочее – все, что для него важно, на чем основано его достоинство.
- Пожалуй, ты прав.
- Более того, если ты именно таким образом станешь ему равным – если он увидит в тебе равного – он, пожалуй, и всем твоим может заинтересоваться – всем тем, что тебе дорого. Если ты сам, конечно, свою культурную позицию хорошо знаешь и сможешь достойно ее представить.
- Ну, это гипотеза.
- Так у нас все на гипотезах, дорогой мой. А для начала нужно вот именно таким образом добиться признания своей ему равнозначности, а дальше – по обстоятельствам, но обстоятельства, поверь, уже будут другими, потому что он, этот богатый и влиятельный человек, теперь видит в тебе то же достоинство, которое признает за собой. Я уж молчу о том, чтобы знать его культурную позицию лучше, чем знает он сам. Да он тебя за это и уважать, и ценить, и даже любить станет!
- Пожалуй…
- Я думаю, это именно та политика, которую имел в виду Тарас Григорович: «[i]Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь[/i]».
- Точно.
- Ну, давай за то, чтобы эта гипотеза оказалась правильной, и такая политика успешно воплотилась в жизнь. Хотя бы тобой и мной.
- Давай.
Тут у столика материализовался сонный бармен и сообщил, что заведение закрывается. Мы рассчитались, сделали еще по глотку и вышли в морозную ночь. Сверху на нас остро и как бы с ожиданием поглядывали многочисленные звезды. Мы постояли немного молча, глядя на звезды и огни Хрещатика. Мой друг поднял руку, и возле нас тут же притормозило такси, шофер выслушал адрес и коротко кивнул. Мы пожали друг другу руки, обнялись, мой друг сел в такси и уехал. Я еще немного постоял, глядя вслед красным огонькам, и поспешил домой. Ведь час уже поздний, а мне вставать завтра рано, и прямо с утра – [i]учитись, читати, і чужому навчатись, й свого не цуратись[/i].
2014 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515013
дата надходження 02.08.2014
дата закладки 16.08.2014
Прости, любимая, печаль, -
В моей печали нет расчёта,
Во мне не может не звучать
Её пронзительная нота.
Прости, любимая, мою
Беспомощность в тисках разлуки,
Её немилости сдаюсь,
Послушно поднимая руки.
Прости, любимая, печаль,
В моей печали нет расчёта,
Её пустующий причал
Стал базой гибнущего флота.
Прости, любимая, что я,
Блуждая в мире параллельном,
Никак не отыщу маяк
И путь сквозь отмели и мели.
Прости, любимая, непрочный
Моей души порочный стержень,
Кровотеченью горьких строчек
Он в одиночестве подвержен.
Прости, любимая, ты мне
Обилье слов, что так привычно,
Им компенсирую вполне
Твою немую лаконичность.
И я не устаю читать,
Прочту – опять начну сначала,
Что ты могла мне написать,
И что опять не написала...
2001 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516348
дата надходження 08.08.2014
дата закладки 16.08.2014