Как долго длится маскарад,
Не слуг твоих,а "патриотов",
Тебя предавших-и не раз,
В парче воссевших идиотов.
О Боже!Господи,прости!
Исусе,Царю мой небесный!
Тебе под силу лишь спасти,
Сей мир чумной и многогрешный.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576017
дата надходження 21.04.2015
дата закладки 27.10.2016
[i]На перехресті, біля магазину
Стояв бігборд, присвячений солдату,
Який залишив дім свій і родину -
Йшов на війну. Вітчизну визволяти.
Солдат із фото був таким спокійним,
Він придавав упевненності й сили
І дітлахам – безпечним та щасливим,
І їх батькам, і навіть бабцям сивим.
Стояв солдат. Хтось підло - не відкрито,
Йому поцілив в око. Зір затьмило.
Ні, не свинцем. Свинцем його вже вбито.
Квачем улучив, вмоченим в чорнило.
Не куля – сміх. Солдат був із місцевих.
Любив життя, любив і Україну.
Йому ця куля гірше куль свинцевих,
Страшніша за оту… одну - єдину.
Бігборд зняли. На місті тім – реклама.
Вирує світ. Бійці на фронті гинуть
За кожного із нас. Чекає сина мама.
Сліз вже нема. Натомість – постріл в спину…
Шліхта Ліна, в школу, на конкурс
(з допомогою бабусі)
[/i][b][i][/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696633
дата надходження 25.10.2016
дата закладки 25.10.2016
(за мотивами)
Здійсниться справедлива божа кара
за твій тяжкий, уже не перший гріх,
І не уникнути тобі удару,
Бо дійсна правда видима для всіх…
Настане час – здійсниться божа кара,
Хоч їй у відсіч допомогу клич,
Все рівно буде Суд! Свята тіара
в крові купається останню ніч…
На перший погляд, янгол ти невинний –
Спаси тебе Господь і просвіти!
Молись йому, щоб і твоя родина
була зігріта поглядом святим…
(оригінал)
Ф. И. Тютчев.
«Свершается заслуженная кара...»
Свершается заслуженная кара
За тяжкий грех, тысячелетний грех...
Не отвратить, не избежать удара –
И правда божья видима для всех...
То божьей правды праведная кара,
И, ей в отпор чью помощь ни зови,
Свершится суд... и папская тиара
В последний раз купается в крови.
А ты, ее носитель неповинный, –
Спаси тебя господь и отрезви, –
Молись ему, чтобы твои седины
Не осквернились в пролитой крови.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671527
дата надходження 11.06.2016
дата закладки 11.06.2016
О рідна земле! Я до тебе лину
Хмаринкою легкою, мов пташа,
Через поля і води, і долини,
Бо так велить мені моя душа.
Люблю тебе у обіймах туману
І у полоні сонця і тепла,
Не раз була ти жертвою обману,
Та з духом волі ти завжди жила.
Люблю тебе у спалахах ранкових
Голубо-срібно-щедрої роси
І у високих дугах веселкових,
Що небо веселять після грози.
О земле рідна, горда і чарівна,
Я величаю матір’ю тебе,
Ти ясночола зоряна царівна,
Без тебе я не мислю і себе.
30.05.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671518
дата надходження 11.06.2016
дата закладки 11.06.2016
Літечка-літа мої на схилі,
Та душа ще рветься до тепла,
Колисали долю мою хвилі,
Що стрімкою річкою текла.
Босоніж пройдуся по стежині,
Спів роси ледь чутно де бринів,
Стріну пісню із верби, пташину,
Й заклекоче серденько в мені.
Заплету косиці я вербиці,
Сонячне проміння уплету,
Зачерпну водиці із криниці,
Питиму, немов росу святу.
А як крила від води зміцніють,
Птахом полечу за небокрай,
Хай верба і трави зеленіють,
Більшає в криниці серебра.
Коли ж літо в трави заблукає,
Засміється вишнями в саду,
Грозами липневими злякає,
Росами на стежку упаду.
На струні, на сонячній заграю,
Напою ранкові спориші,
Запрошу пташину ту до раю,
Що з верби співала для душі.
27.01.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650492
дата надходження 10.03.2016
дата закладки 24.04.2016
Ви поясніть мені – «Чому?»
Москаль так рветься в Україну,
Готує знову нам тюрму,
І клин вбиває у родину?..
Тож має все: - і нафту й газ,
Має ліси, має алмази.
Та Україна їм щораз,
Немов більмо, а чи зараза.
Ми не чіпаєм москаля,
Живем спокійно в себе вдома,
Наш рідний край, своя земля,
Та в них на нас якась оскома.
Забрали Крим, тепер Донбас,
Рвуть на частини Україну,
Можливо вже прийшов їм час,
Самим піднятись із руїни?..
А то їдять з лопат млинці,
Борщі їдять із унітазу,
Із автоматом у руці,
Несуть народам всім заразу.
Іще й радіють, що такі,
Що незалежні і щасливі,
Поперед них завжди штики,
І думи вражі і брехливі.
Та не здолати їм народ,
Не принести свою погоду,
Майбутнє в нас для нагород,
А ми завжди тримаймось роду!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661636
дата надходження 24.04.2016
дата закладки 24.04.2016
Якось в одному селі нашої славної України, в спекотну
літню пору йшов з нічного чергування в колгоспі чолов’яга
похилого віку на ймення Василь. Поспішати додому він
не дуже хотів з кількох причин. Перша й найважливіша –
його дружина, з якою останнім часом не ладилось: постійні
суперечки, непорозуміння, чвари, коротше кажучи, не жили,
а відбували. Тож інші причини були зрозумілі. По дорозі,
як зазвичай, завернув до шинкарки, хильнув чарчину-другу,
вислухав останні плітки і вирушив далі. Мав при собі косу
і мішка (ще як на чергування збирався, то взяв із собою,
щоб, повертаючись з варти, зайти на луг і укосити худобині
зеленого). Коли проходив повз садиби пасічника Клима,
не зогледівся, як біля нього закружляли і загули бджоли.
Спочатку було їх небагато, може, з п’ять, і Василь вирішив
від них позбутись маханням коси і мішка. І це була його
величезна помилка, хоча, як сказати. На допомогу своїм
друзям прилітало все більше і більше комах, і буквально
за лічені секунди біля нього кружляла практично вся армія
медоносів. Василь зрозумів, що коса з мішком тут тільки
шкодять. Постояв нерухомо, як вкопаний, супроводжуючи
очима хаотичний політ знервованих бджілок, і раптом
зметикував, що є шанс на порятунок. Кинув від себе косу
якнайдалі, а мішка швидкоруч став натягати на себе, та,
на жаль, в поспіху до кінця його не розправив так, як слід,
та ще, як на зло, у нього були старі штани, до того ж без
жодного гудзя на матні, тільки мотузкою був підперезаний,
щоб не спадали. А бджоли, як вгледіли, що відкриті ворота,
то миттю ринули туди, прийнявши відкриту матню за своє
віконце у вулику. Одна, друга, третя… Влітали і влітали,
але як відчули, що там медом чомусь не пахне, а навпаки,
то, щоб даремно не покидати «хворий вулик», – вирішили
його підлікувати, і кожна бджілка старанно свої ліки своїм
же шприцом вливала без залишку, як добросовісний лікар.
Та Василеві від такої доброчинності було тільки гірше
– поцибав, поцибав, як цапок, потім як чкурнув, навіть
чоботи свої полишив, мов та ракета летів, навмання, куди
не бачив. На шляху, чого тільки не попадалось: були і
дерева, і паркани, і кущі, і горби з канавами, «біг Василь
і не зважав – свою душу рятував», аж поки не добіг до
річки. Відлежався, віддихався, відмочився в ній як слід,
потім, як солдат з передової, рушив додому, ледве рухаючи
ногами. А як вже дочвалав до рідної оселі, то з порога
хати дружина, побачивши, який вигляд має її благовірний,
відразу пішла в наступ і з криком питає: «Де вештався, гад?
Мордяка подерта, одяг подертий, босоніж. Чому ж ти такий
пошматований, ніби тебе кінь галопом протягнув поперек
ріллі? Де коса, мішок, трава? Скажи щось, не мовчи! Другі
он баби за своїми мужами, як за камінними стінами, бо і
турботливі, і хазяйновиті, чоловіки як чоловіки, а це – ну
просто небесна кара якась! То п’яний в дим присуне, а то й
приповзе, то ще якісь ворота на голові принесе...»
Василь почухав потилицю, хоч свербіло в другому
місці, але стримався, подивився на дружину з-під лоба та
й каже: «Не знаєш ти, Катерино, якого героя перед собою
бачиш. Коли ти тут з бабами плітки розплітала, я в цей час,
можна сказать, на смерть стояв заради нашого колгоспу,
бери вище, всієї країни, від злодіїв рятував державне майно
(трьох баранів, один з яких – голова колгоспу колишнього,
якого він і пропив; і клячу Джульєтту – кобилу, яка ще
війну пам’ятає, першу світову; і дві стіни корівника, і від
конюшні ще одна). Бачиш, як захищав, життя не шкодував
свого. А на війні, моя дорогенька, усі засоби добрі, і косу в
нерівній сутичці втратив, бо так злодіїв лупив, що в друзки
розлетілась. Чоботи теж використовував, як зброю, а зброя
не вічна, ти знаєш, як цей білий світ, а мішка на останнього
лиходія накинув, дав копняків йому і той утік».
А Катерина поглядає з сумнівом на Василя й питає його:
«А чому ж ти мокрий такий?» А Василь їй у відповідь: «А
ти спробуй з такою оравою, до десятка душ, потягатись –
чи ти будеш сухою?» Катерина ж Василю з блудливою
посмішкою: «Ти правий, буду мокрою, та ще й якою
мокрою...» А Василь їй: «От дурна жінка, кому що, а курці
півня». Катерина вислухала свого горе-героя, чи повірила
вона його теревеням, чи ні – це залишається таємницею.
Але як би там не було, вона побурчала ще трохи, дала
Василю сухий одяг переодягнутись, і, як зазвичай, після
чергування чоловіка дала їсти, що було, а практично нічого
і не було, окрім вчорашньої юшки-синюшки, навіть хліба не
врізала, і вийшла геть з хати займатись своїми справами по
господарству.
А Василю – лихо, «поліковане» місце спокою не дає, то
пече, то щипає, то свербить – немає спасу. Та щоб Катерина
не дізналась про його справжню пригоду, яка з ним сталася,
і щоб нічого не запідозрила в його поведінці, Василь усі
маніпуляції і неоднозначні рухи між ногами виконував поза
очима коханої. Та коли настала ніч, подружжя погасило
світло, і, як завжди в останні роки, полягало на окремі ліжка.
І не тому, що літа вже не ті, хоч тридцять сім років, як разом,
і дітей давно поставили на ноги, і вони давно не заважають,
так, як мають свої сім’ї, і живуть хто де, а тому, що кохання
теж давно згасло, особливо те саме, про яке ви подумали.
Катерина вже мала засинати, та скрипіння ліжка, на
якому лежав Василь, і його стогін та незрозуміла метушня
– насторожили Катерину, серце ж не камінь, все ж чоловік
як-не-як. «Хай не ікона, а плохенький, все рівно свій, а не
чуженький».
– Василю, що з тобою? Як ти себе почуваєш? – питає
Катерина. Василь у відповідь мовчить, лише стогне далі.
– Ну, чого ти мовчиш? Я ж тебе питаю, – знову до нього
Катерина. І знову мовчання. Катерина вже не втерпіла, хутко
зіскочила з ліжка і попрямувала до вимикача. Чує голос
Василя:
– Не вмикай світла. Катерина не на жарт захвилювалась,
тихесенько навшпиньках підійшла до Василевого ліжка,
присіла біля чоловіка та й далі питає:
– Василю, не мовчи, скажи, що з тобою? Якщо тобі зле,
я викличу лікаря. І, шкодуючи чоловіка, стала водити рукою
по його тілу і якось випадково зачепила те, «поліковане»
місце, і мало не зомліла. По-перше, вона виявила той факт,
що Василь був без нижньої білизни, а точніше – без сімейних
трусів, а по-друге, і, найголовніше, вона виявила причину
його страждання, яку ухопила обома руками і здивовано, і
водночас у пристрасті промовила:
– Ой-йой, лишенько, як же тебе розперло, набубнявіло
як! Бідолашний мій Василечку, до чого тебе довела моя
байдужість, холодність і віддаленість, мов ту корову, я
тебе запустила. Вибач мені, любий! Тож буду доїти. А що
робити? Не пропадати ж добру? Не встиг Василь і слова
вимовити, як Катерина вже була на ньому й гарцювала,
як на конику. Та ще й так завзято гарцювала, що миші, які
жили по сусідству, під підлогою, подумали, що кінець світу
настав, та й хода зі своїх апартаментів. Бо ліжко було, по-
перше, залізне, а по-друге, таке старе, як цей світ, мало того,
що воно цибало разом з Катериною по всій кімнаті, то ще
й скрипіло і грюкало, як навіжене. Кіт, який мирно спав на
веранді і нікому не заважав, навіть мишам, не знав де себе
діти, а пес на дворі – тільки вив та вив.
Коли ж накінець усе це божевілля скінчилось і Катерина
норму «надоїв» виконала, вона задихано витерла лоба і
задоволено вимовила:
– Нарешті, Василечку, за довгі рочки і я стала мокра,
точнісінько, як ти був сьогодні вранці. І засміялася. Та
Василь не подавав ніяких звуків, де і стогін дівся, мовчав і не
рухався. Катерина перелякалась і грішним ділом подумала,
що загнала коня, і перехрестилася, але ледь притомним
кволим голосочком Василь видавив:
– То ти, бабо, в мене, ще огого, можеш ще жеребця
осідлати. А Катерина у відповідь:
– Тьфу ти. Дякувати Богові – живий. Та такого жеребця
лінивого може осідлати й стара кульгава Гайдашиха.
Сміється.
– Жартую. Кажеш ще є порох у порохівницях. Це добре.
Значить, пороху ще зарано з нас сипатись. Ой, Василю, ти
не уявляєш, як мені добре, я навіть пригадала молодість, так
давно це було, ніби в якомусь минулому житті.
Подружжя ще якийсь час помилувалось одне одним і
поснуло, кожний у своєму ліжку.
А на ранок, коли півні потомились кукурікати, Василь
піднявся з горем навпіл, продер очі і почовп до кухні.
Катерини в хаті не було. Коли Василь був на кухні, звернув
увагу на стіл, який дивним чином не пустував, бо як підійшов
до нього і прийняв рушника, то очам своїм не повірив, ще
раз протер їх, а там чого тільки нема, як у найкращому
ресторані, та що там ресторані, – ще краще! Обслуговування
на самому високому рівні: і борщик в банячку гарячий,
і пампушки з часником, і картопелька з шкварочками, і
салатик, і варенички з сиром і сметаною, гладишка молока
і четвертушка з чаркою. Такого розмаїття Василь і не
пам’ятає, чи бачив у своєму житті, ніби в казку попав. А
коли все ж трохи відпустило Василя і він зрозумів, що це
не казка і не сон, а все в дійсності відбувається з ним і для
нього уся ця смакота приготовлена, взявся за трапезу. Їсть,
п’є та все одно до кінця збагнути не може, що трапилось,
особливо з Катериною, така несподіванка, хоч приємна,
що й казати. Думає Василь і наминає далі. До того ж коли
напихав кендюх, ще помітив одну приємну несподіванку: на
стільці на нього чекав чистий випраний одяг, а поруч стільця
стояли черевики, начищені, як нові. Набиває Василь черево
і говорить сам до себе: «Все ж трапляються в житті дива,
то ж бабу товчи, допоки жива». Надивувався , насмакувався
Василь досхочу, задовольнив своє пузо, як ніколи, та мусив
вставати з-за столу. Встав, потягнувся, одягнувся і вийшов з
хати, щось зробити по господарству і подякувати Катерині,
але ніде її не міг знайти. Погукав, погукав – тиша. Худоба
нагодована, подвір’я заметене, кіт на місці, умивається,
собака також на місці, виляє хвостом, а Катерини немає.
Вийшов Василь з подвір’я на вулицю глянути, може десь
там побачить її. І таки побачив – на їхньому кутку з бабами
пліткувала. Та Василь помітив, що саме його Катерина вела
бесіду і жестикулювала руками якось неоднозначно, то
рукою показувала на дишло з підводи, що поблизу стояла,
то рукою повела в бік коней, котрі біля річки паслись, то
руками бабам показувала, як зазвичай рибалки показують,
яку рибу піймали. Василь подумав: «Що мені до бабських
пліток, вони ж люблять ляси точити, хлібом не годуй, а я
краще піду займусь своїми справами». І пішов. Наступної
ночі все повторилось, як і минулої, навіть ще розкутіше
і грайливіше. Катерина дала команду: «Васильку, пора
давать план по надоях!» Василь не перечив, навпаки, додав
ще: «І збивать вершки!» Зареготали і взялись за справу. А
Василь вже не стогнав від болю, як минулої ночі, а тільки
покректував від задоволення.
І життя у подружжя пішло на лад. Катерина розцвіла,
чоловіка шанує, доглядає, все найсмачніше йому, жаліє
його, щоб не перероблявся зайве, щоб і на ніч вистачило.
Та і Василь змінився, змінилось його ставлення до дружини
на краще. Він помітив в ній жінку, а себе відчув справжнім
чоловіком, таким собі мачо місцевого розливу: підвів
голову, вирівнявся, розправив плечі, мов крила, впевнена
хода, впевнений у собі, взагалі став мати пристойний
вигляд. То вже не той Василь, який був раніше: затиснутий,
скуцюрблений, пригнічений, недоглянутий, мов та примара
зачухана, на яку ніхто не звертав уваги. В подружньому –
та і в статевому житті пари відкрилось ніби друге дихання.
Все було добре у Василя та Катерини: кохання, злагода,
порозуміння. Жили, як молодята, ну просто сімейна ідилія.
І Василь здивовано подумав: «Які правильні бджоли мені
трапились, вони не тільки дають правильний мед, а ще й
правильні ліки і в правильні місця. Адже пройшло вже два
тижні, відколи смугасті полікували. І такий довготривалий
термін лікувальної дії також дивував Василя. «Хоча, що тут
дивного, – продовжував думати Василь, – звичайнісінькі
бджоли-мутанти – наслідки Чорнобиля, від якого усім
дісталось під зав’язку, і комахи не стали винятком. Хай там
як, головне, – вдало полікували». Та ніби сам собі наврочив.
Рано після чергової бурхливої зміни пішов до туалету по
малій нужді – мац, мац рукою, а там – п’ять грам, може,
чуть більше, навіть не відразу знайшов. З переляку, коли
роздивлявся, так знервовано заходився, що мало не влетів
у дірку. Коли трохи оговтався, прийшов у себе, подумав:
«Оце так Катерина, план дала на совість, навіть краплі не
лишила, все до останнього вижала. А що далі буде?», – і став
метикувати, щоб такого вигадати, щоб дружина про халепу
не дізналась. Думав, думав та й надумав таке: «Скажу їй, що
хворий, занедужав, щоб мене не займала, а там далі ще щось
змудрую». Як надумав – так і вирішив, як вирішив – так і
повідомив. Отже, він дружину не займав – дружина його не
займала. Але ж земля то чутками повниться, тим більше в
невеличкому селі. І новина про Василеву непомірну статеву
активність не забарилась і увійшла, буквально, в кожну
оселю, і не оминула вона відому не тільки в своєму селі,
а й поза його межами, так звану «вдовицю-ґвалтівницю»,
хтось називав її «Явдоха-журба», а хтось – просто відьмою,
справжнє ім’я якої – Явдокія. Чому вдовиця-ґвалтівниця?
Тому, що вона й насправді вдова. Але... Шістнадцять
років тому, як помер її чоловік. Від чого помер – таємниця
й досі. Та чутки по селу ходять, що заїздила вона Петра,
чоловіка свого, не злазила з нього, в інтимному розумінні.
Хоч і по господарству він тягнув, як віл, бо не лінивий був,
хазяйновитий, а вона – Явдоха, ненаситною була, мов та
акула, ніяк задовольнити себе не могла. Петро натягається
за день, що й світ не милий, а вона йому другу зміну до
перших півнів, а то й до останніх, а то й до згубленого
пульсу. А після певних інтимних пригод розносила по селу
плітки, як вона поганяє свого Петра. Тому і приліпилось
– «ґвалтівниця», а потім, вже після смерті Петра, стали
називати її «вдовицею-ґвалтівницею». Сама ж Явдоха –
жінка видна: чорнява, пишногруда, нижня частина статури
теж нівроку, гріх сказати, що Бог її виглядом образив, все
на своїх місцях. Всіх літ від народження має сорок п’ять, а
як відомо: «В сорок п’ять – баба знову гарна б... (коханка)».
Чоловічою увагою вона ніколи не була обділеною. За роки
її вдівства, хто до неї тільки не залицявся, не клеївся і не
сватався, всякі попадались пройдисвіти, та вона завжди
вибирала саме тих, які її дійсно по-справжньому цікавили,
а таких було зовсім небагато, то ж всякий непотріб вона
відшивала направо й наліво. Може і в рило зацідити, коли
вимагає ситуація. Не баба, а грім. Нікому не дозволяє себе
ображати. Живе сама, діток Бог не послав їм з Петром. Вона
і господиня справна, кругом чистота і порядок: чи в хаті, чи
біля неї, чи на городі – все до ладу. В своєму домі ніколи не
дозволяла й не дозволяє ніякого збіговиська, чи то притону.
Вона, як мисливець, – полює тільки на бажану здобич, через
те її бояться, як вогню, заміжні жінки. Василь її ніколи не
цікавив, як чоловік, вона практично його не помічала,
аж доки до неї не дійшла новина про його здобутки на
інтимній ниві. Тож така інформація заінтригувала Явдоху,
і вона всерйоз зацікавилась Василем, як черговим трофеєм,
і загорілась прибрати його до рук, перевірити особисто,
власноруч, його чоловічу спроможність, тим більше, бачила
Катерину, яка мало не літає від щастя. Звісно, Василь
особливою зовнішністю, м’яко кажучи, і, боронь Боже,
харизмою – не вирізнявся. Був звичайнісіньким тюхтієм чи
лохом, як зараз по-сучасному в народі кажуть. Та видно і для
лохів інколи зірки можуть повернутися не заднім місцем,
коли Василя вибрала така видна молодиця, хоч як жертву,
але ж все рівно приємно. Так, Василь не красень і на добрий
шмат старіший за Явдоху, та саму ж Явдоху такі крайнощі
не зупиняли. Про Василя вона думала відомим прислів’ям:
«Старий кінь борозни не зіпсує», а якщо ще в цього коня
і причандалля відповідає чуткам, які ходять по селу, то й
може глибоко зорати».
І Явдоха вийшла на полювання. Для початку провела
розвідку, прочесала місцевість, в якому місці взяти Василя.
Прослідкувала, кудою він зазвичай курсує, коли… Вибрала
правильну позицію для захвату, і не одну: тиху, майже
безлюдну, там, де побільше зелені, дерев, чагарників
всіляких – для маскування… І вичікувала слушного часу. І
ось, якось, в один з днів, вранці, коли Василь повертався з
роботи додому своїм звичним маршрутом, на нього в засідці
вже чекала «вдовиця-ґвалтівниця». Але, як на зло, десь
взявся Федір-комірник, нині пенсіонер, і зачепив він Василя
балачками, і пішли вони разом, точачи ляси, ну і, звісно,
пройшли повз Явдошину засідку. Явдоха не очікувала
такого повороту подій і, звісно, розчарувалася, але швидко
заспокоїлась і подумала: «Хай на цей раз відсічка, та нікуди
ти від мене не дінешся, голубе». А баба вона вперта і
завжди свого добивалась. І, як сказала, так і відбулось. Коли
в черговий раз Василь мандрував у бік своєї оселі та вже
у вечірню пору, коли смеркало, то Явдоха, за звичною їй
схемою, причаївшись, чатувала на здобич. А Василь ішов
веселенький, так як встиг причаститися по дорозі, йшов і
щось там собі наспівував, а коли підійшов до пастки, Явдоха,
як досвідчений мисливець, миттєво заволоділа Василем –
тільки кущі зашаруділи, той навіть оком не встиг моргнути.
А коли вдовиця прийняла Василя і повалила на землю, то
той, коли оговтався і прийшов до тями, як зиркнув у кого в
полоні, подумав: «Небесна царице, так це ж ґвалтівниця!» А
вона йому: «Ну, що прийшов в себе, маніяк сексуальний?»
– «Чому ж це я маніяк?» – буркнув Василь. Явдоха ж
йому: «Тому! Про тебе вже он по селі легенди ходять, що ти,
буцім-то, відомий статевий агресор. Чи ти думав, що все це
щастя одній твоїй Катерині дістанеться?! Аж ніяк, любчику!
Я теж голодна і не відмовлюсь поласувати». І хутко полізла
під Василеві штани. Лап, лап – не второпала, знову лап,
лап, і, не розуміючи, гарячково питає: «Де?» – «Хто йде?» –
Василь їй. «Та не йде, дурню, а де», – ще роздратованіше до
нього Явдоха. «Де, питаю, – твоя гордість чоловіча?» Василь
не може второпати, що Явдоха від нього хоче, і морщиться,
ниже плечима, нічого не розуміє. «Якщо ти такий тугодум, –
продовжує Явдоха, – то скажу. Де приладдя ділось?» – «Яке
приладдя?» – знову здивовано перепитує Василь. «Приладдя,
трясця б тобі, від якого твоя Катька ніби збожеволіла». Від
люті Явдоха мало не дихала вогнем. – «Ах, он яке приладдя
ділось, – дійшло накінець до Василя. – Звісно, де – вдома.
Як я можу таку цінну річ з собою носити? Всі питання до
Катерини, вона господиня і під її наглядом усі цінні речі».
Роздратована вдовиця, мов сатана, не знаходила місця
від люті. А на прощання сказала Василю, суворо сказала:
«Зі мною не жартують. Затямив? Я відчуваю, що тут щось не
так. Так що особливо не розслабляйся, бо це не остання наша
з тобою зустріч. Зарубай собі на носі – я завжди доводжу
справу до кінця». Сказавши усе це, Явдоха миттю ділась, як
і не було. А по Василевій шкірі мороз пройшовся, від самої
маківки голови до кінчиків пальців рук і ніг, хміль дівся,
як і не було. Забрав Василь своє грішне тіло з того місця і
понісся стрімголов, не відчуваючи ніг, тим більше, що вже
була ніч. Та не встиг Василь набрати потрібних обертів, як
перед ним через дорогу перебіг чорний кіт. Дивною, як не
містичною, була поява саме чорного кота, і саме в такому
безлюдному місці. Тут вже взагалі холод оволодів усим
Василевим розгубленим тілом, мало серце не вискочило,
але Василь зібрав себе докупи, і страх його погнав так, що
перешкод перед собою, причому будь-яких, він просто не
помічав. Також і не помітив, як був уже вдома, у ліжку, під
ковдрою, вкритий з головою. Ну і, звісно, не помітив Василь
і дружини, яка чекала на нього з вечерею, пронісся повз неї,
мов торнадо, мало не збив з ніг. Василю було не до вечері,
а Катерина не могла збагнути, що сталося з її чоловіком,
лиш здивовано подивилась вслід за ним і знизала плечима.
Наступного дня, вранці, коли подружжя було вже на ногах,
Катерина з нетерпінням питає у своєї половини: «Василю,
що це було вчора ввечері? Ти мало не скалічив мене, так
поспішав до ліжка. Не вечеряв. Що сталося?» А Василь, коли
вже одчапав за ніч, почухав потилицю, та й думає: «Що ж
такого правдоподібного збрехати?» І брехня не забарилась,
тут як тут вона з’явилась. Ну й Василь відповідає: «Та це
я зайшов до кума Івана, а він надумався підлатати крівлю
веранди, то трохи довелось йому допомогти, кум же, та й
сіли повечеряли, а так, як було вже пізно, то я поспішав
додому, ще й до того ж втомлений був». – «Так поспішав,
що мене не помітив?!» – сердито відпалила Катерина.
Василь мовчав і у відповідь нічого не додав, бо це тільки
б ускладнило подальші дебати. Катерина ще зиркнула
на Василя з підозрою, і подружжя розійшлось, як у морі
кораблі, у своїх справах.
Так-то воно так, та Василю останнім часом не давала
спокою одна думка, а саме, що його Катерина помітно
змінилася своєю поведінкою, іншим ставленням до нього,
стала сердитою, роздратованою, та й асортимент страв
помітно схудшав. Таке відчуття стало складатись у Василя,
що все повертається до минулого, коли вони з Катериною не
жили, а жалюгідно існували.
Поламав Василь голову, поламав, і раптом його осинило,
він зрозумів причину розладу в сім’ї. Він зрозумів, що пауза
з його буцімто хворобою занадто затягнулась, через те і
Катерина така навіжена. «Розворушив бабу, а тепер маю
клопіт, – думає Василь. Але ж коли Катерина була задоволена,
то і мені було добре, – продовжує думати Василь. Жив, як
кіт у сметані, все було, не життя, а казка. До доброго швидко
звикаєш, а зараз, схоже, казка тане, мов сніг навесні. Е, ні,
повертатись до минулого у мене аж ніякого бажання немає, то
ж треба рятувать шкуру, щоб до гіршого не дійшло». І знову
став ламати Василь голову, шукаючи правильне вирішення
проблеми. І знову його осинило. У нього з’явилась ідея, хоч
і божевільна, але заради порятунку власної шкури і заради
щасливого майбутнього Василь ладен був іти буквально на
будь-які жертви. А жертви – неабиякі. Василь згадав про
своїх давніх смугастих друзів, які його в минулий раз дуже
вдало полікували. Лишалось одне – завітати до «лікарні». Та
наважитись піти на прийом не до одного лікаря, а до цілої
зграї фахівців було лячнувато. Та все ж вирішив піти, але
спочатку в розвідку. Отже, вирішив і вирушив. Покрутився
біля Климової садиби, ретельно все повидивлявся, тишком,
не викликаючи підозри до себе. Василя тішили ще деякі
деталі напередодні операції: по-перше, пасіка була у саду,
подалі від хати, а по-друге, пес Клима був прив’язаний на
подвір’ї, перед хатою, та до того ж він був старий і глухий,
як і сам Клим, а баба Христина – Климова дружина, зазвичай
була зайнята своїм копирсанням по господарству або в
городині рачки стояла. Їй до пасіки не було ніякого діла
та й недобачала вона. Взагалі-то особливих перешкод для
задуманого Василь не бачив. І щоб не зволікати, прийняв
рішення – наступного дня іти у бій. Як задумав, так і зробив.
Наступного дня, ще в досвітку Василь уже був на ногах,
як штик. Нерви ще трохи поносили його по подвір’ї, все ж
не на весілля відправлявся, потім перехилив гранчак для
хоробрості, щоб трохи попустило, а як інакше, на війні,
перед важливим боєм і то наливали. Перехрестився Василь
на доріжку, і, як на диво, дорогою, повз Василевого двору,
на підводі в бік млина їхали Олекса Чуб і Клим Степанович
– пасічник. Василь подумав: «Ти диви, сьогодні і справді
мій день, тож мерщій до справи». На «діло» прихопив з
собою бабину стару панчоху і пальчата будівельні, котрі
колись син привіз, і хутко чкурнув до «лікарні» – на прийом.
Коли прибув до Климової садиби, озирнувся навкруги,
задля безпеки, і поліз. Благо не було серйозного паркану, а
проста огорожа латами облаштована із поліняк, тож Василь
за мить був біля місця призначення, крадькома підійшов до
одного із «медичних закладів», дістав панчоху, натягнув на
голову, пальчата на руки, ще раз подивився навкруги для
надійності, вийняв із матні хворе місце і підніс до віконця,
звідкіля вилітали і в яке влітали «лікарі». То водив Василь
край віконця, то тицяв у отвір своїм причинним місцем
– ніякого ефекту. Склалось таке враження, що сьогодні
не прийомний день, або лікарі забастували. Та Василь не
здався, і вирішив спробувати потрапити на прийом іншим
шляхом, а саме, через «службовий вхід». Тож відкрив
кришку вулика і дістав першу, яка попалась під його руку,
рамку, на якій вже був зібраний цілий консиліум із фахівців
найвищого рівня, з приводу Василевого захворювання.
Та як побачив Василь, як про нього дбають і скільки
зібралось гіпократів по його проблемі, то з переляку мало
не випустив рамку з лікарями, та все ж взяв себе в руки,
і, відвівши в сторону свою скорчену фізіономію, поводив
причинним місцем по рамці і відразу відчув, ніби його
причандалля покрили вивернутим кактусом. Василь мало
не дзюрнув від такої інтенсивної терапії, якщо не сказать
більше. Рамка знову мало не випала з рук. Крик просився
назовні, та з останніх сил, зі сльозами на очах, зціпленими
зубами і тремтячими руками, ледь поставив рамку на її
місце, закрив вулик і став моторно струшувати зі свого
хазяйства смугастих лікарів. Та схоже, вони не дуже бажали
полишати Василя. І він подумав: «Знову доведеться бігти,
як минулого разу, старий я уже для таких марафонів». Але
мусив, і побіг, та до річки, дякувати Богу, не дійшло, тому
що по дорозі смугаста медицина покинула його. І Василь
перейшов на ходу, видихнув з полегшенням, що все позаду,
хоч пекло, що аж за серце брало, та головне – результат. А
коли був вдома, не подавав вигляду, що в муках, і старався
не крутитись поблизу Катерини. Так у нестерпних муках
минув цей день, мов вічність, і прийшла довгоочікувана ніч.
І полягали обоє відпочивать. Василь не хотів у цю ніч ніяких
пригод з Катериною, бо за прожитий день йому пригод
вистачило більше, ніж достатньо, занадто вже в цей раз
«полікували», хоч доречніше було б сказати «залікували».
Тому, як би Василю не було боляче, він тримався і намагався
не подавати ніякого звуку, навіть ковдру затиснув зубами.
Та в черговий раз, коли його взяв больовий напад, Василь
не втримався і заволав, мов поранений ведмідь. Катерину
аж підкинуло з переляку, мало не злетіла з ліжка, і за мить
була біля Василя. А він знову, як заволає, як застогне, а
Катерина йому й каже: «Ой, Василю, Василю, бачиш, до чого
доводить стримування, знову запускаєшся, як я бачу. Тож
не допустимо до сумних наслідків і дамо країні вугілля». І
ніби за звичним сценарієм, не встиг Василь заперечити, чи
будь-яке слово втулити, як Катерина все, що треба і куди
треба, втулила, і зі словами: «Ех, коня я запрягаю – поскачу
до раю», взялася до роботи, а саме – поскакала.
А Василь продовжував стогнати, але не зрозуміло, чи
від задоволення, чи від болю, цього він і сам не розумів.
А наступного дня, знову казка, знову стіл не пустує, як у
добрі часи: і печенька з півника, і дерунчики зі сметанкою, і
чарочка, і шкварочка, і все, чого тільки душа забажає. Життя
знову пішло на лад. І Василь подумав: «Ось таке воно життя,
«хочеш гарно поїсти – не забудь на бабу залізти». А тим
часом «вдовиця-ґвалтівниця» про своє побачення з Василем
не забувала і готувалась до наступної спроби нападу. І для
надійності передислокувалась на друге місце засідки, і не
дарма, бо Василь після минулої зустрічі з Явдохою про ту
дорогу, якою зазвичай ходив, – забувся, а ходив іншою, хоч
вона була не вигідна за часом, та заради спокою душі, як
думав Василь, можна й походить «городами».
Та Явдоха – баба не промах, і цього Василь не врахував,
тим більше, за своїми голубиними стосунками з дружиною,
він втратив пильність, занадто безпечно став себе почувати
і, як наслідок, – перестав думати про вдовицю. А даремно,
бо вона про Василя думала, мало того, вона чекала на нього
в новій засідці. Це був ранок. Колись, вранці, ще в перший
раз, у Явдохи вже була невдала спроба взяти Василя, та
нині вона була стовідсотково впевнена, що їй пощастить,
мабуть, відчувала – вона ж відьма. Василь ішов з чергової
варти додому спокійний, задоволений життям, цим
погожим ранком, йшов зі своїми думками, нічого зайвого не
підозрюючи, навіть позіхнув, та вже біля гиблого місця не
встиг ще й рота закрити, як його черевики показали слід в
зелені чагарника. Точно, як і в попередній «операції», Явдоха
блискавично повалила Василя на землю та й каже йому:
«Ох, Василю, Василю – пропаща душа. Я ж тобі обіцяла,
що ми з тобою ще зустрінемось, а я, голубе, словами не
розкидаюсь, хто зі мною мав справу, той знає. Твоя помилка
в тому, що ти засумнівався в моїх намірах і в моїх словах». А
Василь потремтів, мов заєць, і таким же тремтячим голосом,
ледь не пошепки промовляє: «Знову ти, нечиста сила?!» А
Явдоха йому: «Ні, голубе, помиляєшся, чиста, як сльоза
немовляти, я за собою дивлюсь, стерильність гарантую!» І,
не зволікаючи, хутко взялась проводити ревізію, та не довго
копирсалась – бажане було на місці. А коли Явдоха виявила
довгоочікувану згубу, сказала: «Воістину сьогодні день для
вдалого полювання, відчуття мене не підвело, тож готуйся,
Василю, до бою». І оволоділа Василем. Звісно, той пручався,
опирався, як міг і як не міг, та, може, й не хотів пручатись, хто
зна. І витиснула вдовиця з Василя усі соки, навіть Катерині
нічого не залишила. Коли свої втіхи скінчила, мовчки ділась,
як минулого разу, ніби вітром здуло.
Василь же ще якийсь час побув у пришибленому
стані, повалявся, мов колода в травичці, поспостерігав за
метеликами і всілякими комахами і став поволі підводитись.
Стріпався, мов та курка після півня, і поклигав, мов той
кінь змучений, який повертається з дальніх козацьких
походів до своєї стайні. Коли нарешті причовп додому,
знову сказав дружині, що колгосп був у небезпеці і що хто,
як не він, його порятує. Взагалі-то все було добре у Василя
з Катериною. Жили-поживали, на поповнення чекали, та
аж ніяк не телефонного рахунку, а іншого... Ви спитаєте,
чи навідувався Василь ще до підзарядного пристрою, коли
батарейка сідала, тобто до своїх знайомих до болю друзів?
Ні, не навідувався. По-перше, там занадто велика напруга,
по-друге, у нього з батарейкою було все гаразд. Вдовиця-
ґвалтівниця його вже більше не переслідувала, бо отримала
те, чого бажала. Ось і все. Хоча ні! Через дев’ять місяців у
Катерини й Василя родився, на радість, хлопчик, а у Явдохи,
дещо пізніше, – чудова дівчинка, схожа до мами. Ось тепер – все.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661505
дата надходження 23.04.2016
дата закладки 23.04.2016
Пилот вертолёта снова не на шутку промок,
Есть только песок, а сюда бы помощь бога.
Разум и взгляд туманятся, бьётся сердце в висок –
И минуты над пропастью теперь слишком много.
Внизу под лопастями вчера разверзался ад,
Сегодня только реактор – творенье науки,
Но чувство плохое всё тянет вернуться назад,
Зернистость в глазах, движения путают руки.
Ты птицу, что крылья разбила о дьявольский трос,
Ведь под крылом в этот раз смертельных бомб не несла,
Парней-героев, что работали здесь на износ,
Подхвати на руках своих – прости им все цветы зла…
Ещё один раз, ещё один проклятый подлёт,
Всего-то нужно – только распылить реагенты,
Но под ногами быстрой реки расходится лёд,
Киноплёнкой всей жизни пролетают моменты.
Был разреженный воздух – неуправляемый ход,
Башенный кран, радиация, солнце, усталость.
Им бы архангелов в помощь – да какой-нибудь взвод!
Да хотя бы и одного – что сделать-то? Малость!
23 апреля 2016 г.
При ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС Украинской ССР, произошедшей 26 апреля 1986 года, потерпели крушение 2 вертолёта – с небольшим промежутком в несколько месяцев оба рухнули вследствие касания лопастей о трос башенного крана.
Ссылка на видео первого падения:
https://www.youtube.com/watch?v=vuMFPSlPcw0
Пожарные потушили огонь вокруг реактора, а внутри его горело еще 2,5 тыс. тонн графита.
Ученые предложили наглухо закрыть реактор сверху защитным слоем песка. Подступиться к аварийному блоку кроме как с воздуха было неоткуда. Требовалось как можно быстрее начать сбрасывать с вертолетов в горящий кратер мешки с песком.
Над эпицентром в горизонтальном полете машина «провалилась» вниз на 20-30 м. Из-за высокой температуры воздуха в этом месте резко падала сила тяги несущего винта.
Борттехник, привязанный в грузовой кабине тросом, высунул голову в открытую дверь и, заглядывая в ядерное жерло, стал сбрасывать груз. Летящие с высоты мешки с песком увеличивали выбросы осколков деления и радиоактивного пепла от сгоревшего графита. Всем этим приходилось дышать. А следом на цель шел уже другой экипаж…
В составе группировки вначале было почти 80 машин.
Но внезапно выяснилось, что активное наращивание слоя песка вызвало непредвиденный рост температуры на аварийном реакторе. Ученые забеспокоились, приняли решение кидать только свинец. Свинец поступал со всего Союза: в виде болванок, брусков, мешков с дробью. Тонкие пластины летчики стали подкладывать под сиденья и устилать ими пол в вертолетах. До этой защиты додумались, когда сотни тонн груза были уже сброшены на реактор.
[Впоследствии ликвидаторы, кроме радиационного заражения, получили также серьезное отравление свинцом].
Первый вертолёт рухнул 2 октября 1986 года. Шел митинг. Подводили итоги: была построена одна из стен саркофага. Вертолеты подлетали к объекту и поливали его дезактивирующим раствором. Экипаж вертолета «Ми-8», пролетая под стрелой 160-метрового немецкого подъемного крана в трёх метрах от машинного зала Чернобыльской АЭС, зацепился за трос и рухнул на землю. Ни одного сообщения о гибели вертолета в советской печати не появилось.
Командир экипажа – летчик 1-го класса, 30-летний капитан Владимир Воробьев дважды чудом избегал смерти. В аварии его мотоцикл столкнулся с грузовиком. Мотоцикл – всмятку, на Владимире – только синяки и царапины. Потом он единственный уцелел в Афганистане в подбитом вертолете. «Порхал» с 70 метров и выжил. А погиб в Чернобыле. За день до катастрофы Владимир отослал родным в Ярославль все свои вещи. Положил в посылку и купленное в подарок жене золотое кольцо.
У бортмеханика Леонида Христича было за плечами 365 боевых афганских вылетов. Судьба его тоже берегла. Однажды в их вертолете пробило топливный бак, и до самой посадки старший лейтенант Христич закрывал пробоины руками. Весь пропитался горючим, достаточно было искры – и он превратился бы в горящий факел. Но пронесло, благополучно приземлились.
Штурман старший лейтенант Александр Юнгкинд не попал в Афган по состоянию здоровья. Для Чернобыля оказался годен.
Четвертым на борту разбившегося «Ми–8» случайно оказался 26-летний авиамеханик Николай Ганжук. Любил небо, с детства мечтал летать, поступал в авиационное училище, но не прошел медкомиссию. Когда инженеры-атомщики попросили для измерений подняться его с экипажем к реактору, с удовольствием полез в люк.
Второе падение произошло также вследствие касания лопастями троса подъёмного крана. Вертолет разбился за 13 суток до окончания строительства саркофага, накрывшего руины реактора.
Командир экипажа второго разбившегося вертолёта:
– В Чернобыль я попал прямо с афганской войны, – продолжает ветеран. – Моя эскадрилья находилась в Баграме, когда поступил приказ (это было не то 14, не то 15 мая 1986 года) лететь в Советский Союз, в Ашхабад. Подумали, что на отдых, но нам приказали отправляться в Киев. Пролетели полстраны с вооружением, совершая посадки лишь для дозаправки топливом. Крестьяне, увидев наши машины, шарахались, похоже, думали, что началась война. Представьте себе зрелище: низко над землей, издавая чудовищный грохот, летят 13 боевых вертолетов! В киевском аэропорту «Жуляны» посадку не разрешили, передали по радио: «Летите в город Чернобыль». На военном аэродроме в Узине (возле города Белая Церковь Киевской области) наши вертолеты «разоружили», оснастили днище и бока машин свинцовыми плитами, приделали форсунки для распыления раствора, а в фюзеляже установили громадные цистерны. Вертолет-то у меня Ми-24, большой, в него запросто танк помещается.
Скажу честно, в первые дни полетов над чернобыльским реактором мы испытывали страх, тем более что самочувствие начало очень быстро ухудшаться. Уже после двух кругов одолевала слабость. Дальше – больше: появлялись быстрая утомляемость, боль в ногах, носовые кровотечения, потеря вкусовых ощущений. Горькое от сладкого порой отличить не мог. Но человек ко всему привыкает, страх постепенно прошел, я даже иногда чувствовал себя бодрым.
Считалось, что вертолет герметичен и зараженный воздух не должен в него попадать, но это лишь в теории. У нас висел дозиметр, который показывал, что уровень радиации в кабине равен нескольким десяткам рентген. Нам приказали надевать противогазы. Однако долго в нем не поработаешь – не хватает воздуха и жутко потеешь. Так что противогазы вскоре выбросили из-за бесполезности. За день приходилось совершать до девяти полетов, уставали смертельно. Хорошо хоть, что работали по графику: два дня полетов, затем два дня, а то и неделя отдыха в Тетереве или Зеленом Мысу – относительно чистых местах.
Нам сказали: «Еще один вылет – и на сегодня все». Настроение, помнится, было отличное, все пребывали чуть ли не в состоянии эйфории. Я еще сказал напарнику: «Как бы веселье не обернулось бедой. Будь внимательней, а то я как пьяный». А он мне: «Я тоже, хоть и не пил. Это, командир, из-за радиации». Она и в самом деле может действовать таким образом. Мы пообещали друг другу не расслабляться. Но случилось то, что случилось. Не заметили, как оказались слишком близко к подъемному крану. Вертолет зацепился за него винтом и упал возле стен саркофага. Все произошло за считанные секунды: падение, удар, потеря сознания. Очнулся уже в больничной палате. Медсестра спросила: «Знаете, где находитесь?» Я стал гадать, называя населенные пункты, расположенные неподалеку от Чернобыльской АЭС. «Вы в Москве, а без сознания провели четверо суток, – сказала сестричка. – Какого цвета у вас волосы?» «Черные, я же узбек», – ответил. Девушка молча подала мне зеркало. Смотрел и глазам своим не верил: я полностью поседел…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661557
дата надходження 23.04.2016
дата закладки 23.04.2016
Всі матері живуть любов"ю,
вони для всіх, як оберіг.
Усім єством, життям, здоров"ям,..
на дітях їм зійшовся світ.
Кожної миті у турботі,
на благім човнику життя,..
і їх спинити не спроможні
ніякі прикрощі буття.
І всі їх помисли і мрії,
ніщо їм в тім не заважа,
дитячі помисли і дії,-
кожна завжди оберіга.
Живуть у них світлі надії,-
безбідно діти щоб жили:
в дитинстві, та й у віці зрілім,
й щасливі щоб завжди були.
Постійно всі вони в тривозі:
-ну як там донька, син, онук,
щоб не спіткнулися в дорозі
без материнських теплих рук.
Не помічають, що вже роки
за обрій скоро відведуть.
Готові знов підставить руки,
нікому впасти не дадуть.
Отож і вчора, і сьогодні-
не можна дітям забувать,
що матері завжди спроможні
за них життя своє віддать.
Тому нагадую я знову:
треба любов їх пам"ятать,
і свою крапельку любові
щодня матусям віддавать!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647618
дата надходження 28.02.2016
дата закладки 29.02.2016
По цій землі мій прадід йшов за плугом,
В його сліди ступа моя нога.
Він вів коня сріблясторосим лугом,
Смак різнотрав’я на віки вдихав.
У цім садку збиралася родина,
Тут пісню мамину душею я ловлю.
Проллюся ніжністю своєю в кожну днину,
Бо, мов життя, я землю цю люблю.
В столітнім лісі стежку розпізнаю,
Схилюся до конвалії в гаю…
У цю красу щоденно поринаю
Й до болю в серці край свій я люблю.
Переплелась з надією тривога,
Та лиш любов і гріє, й окриля…
Прошу в молитві, посланій до Бога,
Щоб в мирі й щасті квітла ця земля.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637760
дата надходження 22.01.2016
дата закладки 22.01.2016
Усміхаймося
От сидять пенсіонери:
в парку в шахи грають...
А повз них, немов Венера,
дівка пропливає:
У спідничці коротенькій,
вся струнка, вродлива...
Задививсь дідок на неї
і бурчить грайливо:
- Ех, коли б мені літ двадцять,
шахи б я покинув!
Не втекла б від мене цяця -
молода дівчина!
Друг і каже: - Чи здурів ти,
щоб таке бажати?
Це ж до пенсії прийшлося б
знову працювати!
І ЗА П'ЯТЬ ХВИЛИН СУМНІВНО
ПАЛКОЇ ЛЮБОВІ
СОРОК РОКІВ ДОВЕЛОСЯ Б
ВКАЛУВАТИ ЗНОВУ!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634785
дата надходження 10.01.2016
дата закладки 11.01.2016
Замерзають людські серця,
З середини гниють як груші,
А злоба,ненависть і жаль,
Людські обіймають душі.
Нам є просто завдати шкоди,
А вбити,ще легше ніж вкрасти,
Ми все знаємо ,ми можемо все,
А ми лиш вівці яких треба пасти.
На добро відповідаємо підлістю,
На щиру любов зрадою,
І чекаєм подяки у відповідь,
Це все зло і я його згадую.
Замерзають людські серця,
А душа покривається тьмою,
І живуть з цим люди життя,
Це стається навіть зі мною.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634574
дата надходження 09.01.2016
дата закладки 09.01.2016
На свят-вечір завжди ми збиралися в мами,
На столі і кутя,і узвар з пирогами,
Страв дванадцять пісних було тут,як годиться.
Та щаслива пора тепер тільки насниться.
Уже неньки нема,відійшла у світ інший,
Хата,що край села не весела вже більше,
Сиротою стоїть,"розлетілися" ж діти,
Зрідка лиш приїздять,щоб могилу відвідать.
Все кудись поспішають і взимку,і літом,
Та не мають часу навіть поговорити.
Клопоти в них свої вдома і на роботі.
Та не буде кінця цим ніколи турботам.
Зупиніться,брати,сестри теж зачекайте,
Рідних ви обніміть,щиро їх привітайте.
Бо спілкуєтесь ви(це у кращім випадку)
Телефоном лише в день народження,свята.
А то й зовсім забули про тітку і дядька.
Родичайтеся всі,зустрічайтеся часто.
Легше жити усім,коли дружна родина,
Не здолає ніхто тоді нашу Вітчизну.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633663
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 09.01.2016
Які ж ми гарні - УКРАЇНЦІ!
Такі квітучі!.. і прості...
Весна живе у кожній жінці,
І літо - в кожному житті!
Волошки, маки і калина,
Вишневий сад, зелений гай!
Усе це - рідна Україна!
Святий і рукотворний рай!
І більш ніде у цілім світі
Нема таких земних щедрот!
... Щасливі будьте - УКРАЇНЦІ!
Ви - Богом створений НАРОД!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634444
дата надходження 09.01.2016
дата закладки 09.01.2016
***
Коляд-коляд-коляда!
Коза в шибку загляда:
"Не сидіте на печі,
А виносьте калачі!
Будем сонце годувати!
А мене пустіть до хати!
Дайте мірку проса, жита,
Щоби я лишилась сита.
Можна ще й кільце ковбаски.
Буде Вам за теє ласка:
Подарую Вам здоров'я,
Миру, радості, любові,
Як дасте кольнути рогом.
З Колядою! З новим роком!"
***
В небі зірка засіяла –
Народився Божий син!
[i]Радуйся! Ой, радуйся, земле![/i]
Цілий рік того чекали
Братик, я, мої батьки!
[i]Радуйся! Ой, радуйся, земле![/i]
Знаю: янголи літають
У такий святковий час!
[i]Радуйся! Ой, радуйся, земле![/i]
Їх зі святом привітаю,
Запрошу за стіл до нас!
[i]Радуйся! Ой, радуйся, земле![/i]
На столі кутя із медом,
Запашний стоїть узвар.
[i]Радуйся! Ой, радуйся, земле![/i]
Їх візьміть собі на небо,
У палати з білих хмар!
[i]Радуйся! Ой, радуйся, земле![/i]
Віднесіть мої прохання:
Хочу сонечка й тепла!
[i]Радуйся! Ой, радуйся, земле![/i]
В Бога щиро я благаю
Миру, радості й добра!
[i]Радуйся! Ой, радуйся, земле![/i]
[i]Син Божий народився![/i]
***
Сніг надворі рипу-рип –
Коляда прийшла у світ,
Народила ясне Сонце
У найдовшу ніч у році!
З цим вас хочемо вітати!
Ми прийшли колядувати!
Хай здоров'я буде в хаті!
Хай ви будете багаті!
Хай щастить вам жити в мирі!
Ми були в бажаннях щирі,
Тож, господар, не скупися,
З нами щедро поділися:
Дай нам сиру й ковбаси,
Аби ситі були всі!
Дай медяників, ватрушок,
І родзинок дай, і грушок!
Будем ними смакувати,
Сонця в небі дожидати!
***
Я, колядниця маленька,
Принесла вам у кишеньках
Жмені щастя і здоров'я,
Миру, радості, любові!
Смачно пахне в вашій хаті –
То частуйте, чим багаті!
Дайте сала, ковбаси
І цукерок принесіть.
Ви господарі нівроку!
З Колядою! З новим роком!
***
Сію, сію, сію сніг!
Із Різдвом вітаю всіх!
Сніг розтане – вродить жито,
Щоб завжди були ви ситі!
Сію, сію жменьку зір!
Хай у нас панує мир!
Сію сміх на кожнім кроці!
Щастя вам в новому році!
***
Я – малесенька дитина,
Колядую Україні.
Хай поля притрусить снігом,
Щоб родили нам на втіху!
Хай нам сяють ясно зорі,
Аби завжди була воля.
Хай усім ведеться добре!
Україно! З новим роком!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633697
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 05.01.2016
Вечірня зіронька вже сяє,
Родина разом за столом.
Теплом любові огортає,
Невидимим, Різдва, крилом.
І на столі всього доволі,
Помолимось, згадаєм всіх.
Свій сум залишимо надворі,
Най скрізь лунає щирий сміх!
А завтра, у морознім ранці,
У замальоване вікно,
У найгарнішій вишиванці,
До нас прийде Святе Різдво.
Прийде колядкою вже зранку,
Смаколиками на столі,
У білосніжному серпанку,
Всіх огорта по всій Землі.
Воно дарує всім любові,
Здоров’я, щастя, доброти,
Щоб усього було доволі,
Обіймів рідних теплоти.
Нехай біда вас оминає!
Вас Ангел Божий боронить!
Душа від щастя хай співає!
Зимова казка веселить!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633642
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 05.01.2016
У новорічну, тиху ніч
Бажаю щиро віч-навіч,
Щоб були ви всі мені
Тільки верхи на коні!
Бо щастя той наздоганя,
Хто має доброго коня
Та вірних друзів і рідню,
Радіє завтрашньому дню,
По вінця келих наливає,
Легкої долі всім бажає,
Віддає шану небесам
Й дарує все, що має сам!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633040
дата надходження 02.01.2016
дата закладки 02.01.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.12.2015
То тень бросают друг на друга,
То, вдруг, по струночке летят,
Толпу доводят до испуга
Планетный проводя парад.
Астролог, щёки надувая,
И с умной миной на лице,
Судьбой лихой народ стращает
И процветанием в конце.
Тут, главное, внушить беднягам,
Что ты - потомственный магистр
И что прослушав твою шнягу,
Он в скором будущем - министр.
Примеров сотню привести,
Подарков разных, фотографий,
Что у "великих" ты в чести.
А "мелочь" посылаешь на фиг.
Но в данном случае клиент
Неординарный, уникальный
И нарушая свой обет,
Ему составишь персональный
Почти бесплатно гороскоп.
Дашь амулет от всех недугов,
Кусок ковчега, что в потоп
Спас Ноя, живность и супругу.
Сказать, что он теперь внесён
В реестр небесных канцелярий
И только что тобой спасён
От мстительных различных тварей.
Но удивительное в том,
Что бред работает исправно,
Достаток постучится в дом,
Здоровье, тоже, будет славным.
Он мог бы, в принципе, и сам
В себя поверив, благ добиться,
Но людям ближе чудеса
И лень с самим собой возиться..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631688
дата надходження 27.12.2015
дата закладки 27.12.2015
Как много девушек хороших,
Воздушно-нежных, словно пух.
И как же из таких пригожих
Мир получает злых старух?
Вот почему дедок в беседке
Сидит и долбит в домино,
В то время, как жена с соседкой
На всех прохожих льют "дерьмо" ?
У той любовник, та засранка,
А Клавка беспробудно пьёт,
Тамарка вовсе наркоманка -
За дело Ванька её бьёт!
А эта... эта - поглядите!
Ну не шалава?! Стыд и срам!
Напялила, ишь Нефертити,
На голы сиськи сарафан!
И так до вечера скамейка
Старушек всех подряд клеймит...
Зато в беседке лишь - "налей-ка" -
Подпольным шёпотом звучит.
Я вот чего подумал - может,
Бабулькам не лекарства пить?
Сто грамм со старичками тоже,
Да за любофф поговорить?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631689
дата надходження 27.12.2015
дата закладки 27.12.2015
Тиша надворі, зоряна ніч!
Зірка упала – чарівний політ,
Мить цю для серця я збережу,
Бажання таємне – тихо скажу…,
Людям планети – мудрості, розуму…,
Мирного неба, щасливого побуту…,
Духовного розвитку кожній людині,
Благополуччя, любові - родині…
22.12.2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631691
дата надходження 27.12.2015
дата закладки 27.12.2015
Лиска та куниця в однім лісі жили.
Поряд мали нори, з літ малих дружили.
Куниця – добрюня, усмішки всім слала.
Лисиця – хитрюня, погляд свій ховала.
Купили куниці гарний новий плащик –
Значить у лисиці мусить бути кращий.
Успіхи високі в навчанні куниці –
Значить репетитор буде у лисиці.
Куниця лисиці віддасть і останнє,
А та переводить усе у змагання.
Виросла куниця, виросла й лисиця.
Стали дівувати – все, як і годиться.
У куниці самець – багатий, розкутий.
Давить жаба лиску, думає, як бути.
- Любонька подружко, покинь його, душко,
Чула, він питущий і часами злющий, -
Так ось до куниці лиска примовляла,
Вміло, мов артистка, хитрощі пускала.
Повелась куниця на слова лисиці.
З самцем посварилась, без пари лишилась.
А хитрая лиска його обкрутила
І в скорому часі на собі женила.
Такою була рудошерстая ницою.
Щоб так не було, як в куниці з лисицею,
Дотримуйся правила: "Всьому не вір.
Почув щось? Приймать не спіши. Перевір!"
2011 рік
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440995
дата надходження 01.08.2013
дата закладки 23.12.2015
Зупинись, не спіши, перехожий!
Біля мене хвилинку постій.
Так самотньо у день цей погожий –
Хоч на мить мою душу зігрій…
Я навік молодим залишився,
А кохана лишилась вдова…
І синочок, що тільки родився,
Вже без татка. Один. Сирота…
Була сотня Небесна Майдану,
А тепер дві бригади в землі
Посивілі оплакують мами,
Вбитих хлопців, на підлій війні!
Україна стоїть на колінах
Перед пам’ятю вірних синів.
Вічний біль оселився в родинах,
Через зраду кремлівських рабів.
Придивись до людей навкруг себе,
Горе сиріт і вдів розділи.
Ми вернутись не зможемо з неба,
Замість нас їх у серце прийми.
І за нас розрахуйся з боргами:
За всіх вбитих спитай з москалів,
За розстріляних бранців катами,
Розквитайся із псами царів…
Живи чесно, правдиво і гідно –
Ми з братами пішли в небуття,
Щоб розквітла земля наша рідна,
Було вільним, щасливим життя!!!
Слава нації! Смерть ворогам! Кіндрат & Корінь. 10.12.2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627684
дата надходження 10.12.2015
дата закладки 12.12.2015
Стрілись якось у кафе
Вовчик та Микола –
Вже обидва під шафе,
Почали розмову.
- Маєш жінку?
- Є така! Кругла, наче куля.
- В мене теж, ще й два синка.
- І в мене ж синуля.
- Ну, то вип’єм за дружин,
Щоби нас любили.
Вони варті кращих вин!
Щоб нам довго жили!
Пили, та усе по сто –
За жінок, за діток,
За військових, що в АТО,
І за заробіток.
Вийшли – нічка надворі,
Крутяться дороги.
Полягали у траві.
Здерли вгору ноги.
Вові кинув друг слівце:
- Що бищить там в колі?
- Звідки маю знати це?
Я ж не мєсний, Колю!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610911
дата надходження 02.10.2015
дата закладки 05.12.2015
Я метелика не скривджу, хай летить.
І ялинку не зрубаю, хай стоїть.
Не затопчу мурашинку, хай повзе.
Не зламаю з дуба гілку, хай росте.
Не впущу сміття у річку, хай бурлить.
Із гнізда яйце не скину, хай лежить.
В джерело не пущу камінь я, хай б’є.
В полі жито не столочу – це святе.
Посаджу в долині верби, хай шумлять.
Зерен птахам кину взимку, хай їдять.
Покормлю приблуду-кішку. А як ти?
Давай будемо природу берегти!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378007
дата надходження 15.11.2012
дата закладки 05.12.2015
Вечір згасає,тумани на полі,
Сонечко спить і уже не встає.
Ми ображаємо,люди,до болю
Все що нам Мати-природа дає.
В небі зростають озонові діри,
Сохнуть річки,вигоряють ліса,
Сміттю і бруду не знаємо міри,
Де вже й поділась отая краса?
Я закликаю вас браття і сестри
Землю свою берегти,цінувать.
Гідність людини крізь роки пронести
І екологію урятувать.́́́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326320
дата надходження 30.03.2012
дата закладки 05.12.2015
Отож послухаємо трохи,
Чого навчають горбуна,
І як у мудрості доносять,
Йому напутливі слова,
Старий учитель з Арестоном,
А говорили вони так:
«Будеш іти, не оглядайся,
В страху уже не копирсайся,
Тримайся щоби не було,
З знанням завершеної справи,
Неси шкатулку й не дрижи,
Тримай в руках надійно й міцно,
А підійшовши до воріт,
Вже пугачем гукни потрійно,
Й чекай допоки лісовик
Кикиморі усе розкаже.
Та миттю видно побіжить,
Доповістись самій Моргані,
Вона ж прикличе образ твій,
І пильно вдивиться у нього,
Коли ж не знайде страху слід,
Й не вчує духу де людського,
Махне недбало так, злегка,
Своєю паличкою вкотре,
І щось тихенько прошепоче,
Тут як бувало вже не раз,
Перед тобою розгорнуться,
Тяжких воріт дві половини,
І ти ввійдеш, а дальше ліс,
Свої ряди міцні розкине
По різні боки й стежку дасть.
Як тільки збудиться усе,
Й тобі відкриється дорога,
Ми за тобою миттю вслід,
Побіжимо із Арестоном,
Та проберемося в палац,
Надівши шапки невидимі.
Ти ж лиш не бійся й слухай нас,
І все повір як треба піде,
Нам хватить сил перемогти,
Моргану в магії двобої,
Життя усіх поберегти,
Пробратись б тільки у покої.
Тож не тремти так і вперед!
Прогнавши страх, все пам’ятай.
І знай, що ми з тобою поряд…»,-
Сказали зовсім не герої,
А лиш прості чарівники,
Й горбун зробивши перший крок,
Робив з упевненістю інші,
Прямуючи, у бік воріт…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623080
дата надходження 22.11.2015
дата закладки 27.11.2015
Вже давно розучилася руки складати
У молитві за розум стерничих.
Помолюся за рани простого солдата,
(Санітарку він мамкою кличе).
Загубилося в пам’яті, нібито ручка
Серед мотлоху у ридикюлі,
Що є кров’ю пролитою на Інститутській,
Де думки із Мінюст вестибюлю.
Ні, не хочеться підлою зрадою крити,
Те, за що піднялися мільйони.
Не зів’януть довіку принесені квіти
На місця, де в повітрі ікони.
І не стануть сумнівними втрати народу,
Для якого є смерть у кормизі…
Тільки тихо стирають страшні епізоди,
Що живуть на прибутках акцизу.
«Що» й ніяк не повернеться думка уперта,
Аби «хто» написати про владних.
… Дайте жити можливість й достойно померти,
Без брехні, без кремлів шоколадних.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589533
дата надходження 24.06.2015
дата закладки 20.11.2015
Цибаті тополі стоять веретеном,
Уперлися в небо гострючі верхи,
А дуб попід хмари підставив рамена,
Тримає крилатих незримі шляхи.
Тремтить кругозір од вологи і спеки.
Чи більше, од випарів крови ряхтить?
Покриті червоним вкраїнські ацтеки,
Фіксують святу непорушну блакить.
Набої у мінусі, плюсами – зрада.
Летять Херувими із дуба униз.
Та пір’я не впинить навалу із «граду»,
Не сплатить родинам посмертний акциз.
Кипить в Іловайську червлена утрата,
Ніхто не озвучить усі імена.
Відречення істини тне біснувато:
Немає людини – проблеми нема.
Як вийшли з землі – повернулися в неї.
Тополі за хрест, за кадило – зірки,
Листопад дубовий хай справить кирею,
Щоб вкрити на костях німі номерки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605940
дата надходження 11.09.2015
дата закладки 20.11.2015
Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»...
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Нервові юрмища блукальців --
у тісноті мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців—
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
...В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615859
дата надходження 25.10.2015
дата закладки 25.10.2015
Сучасний молодий обиватель, що все ще плекає ілюзії на рахунок щасливого майбутнього, намагається діяти згідно із загальноприйнятими принципами і нормами. Він озирається на всі боки, рівняється на друзів або кумирів, обчислює вигоду, планує свій розпорядок дня. Ходить на навчання, роботу, постійно випробовуючи нестачу часу для того, щоб нормально поїсти або виспатися. Що вже говорити про час, який він може витратити на свій саморозвиток або на захоплюючий відпочинок. Ця людина тішить себе думкою про те, що незабаром все налагодиться, і він зможе дочитати книгу, додивитися фільм, дописати п'єсу. Він зможе, нарешті, подзвонити своїм батькам і повідомити, що у нього все гаразд. Згадає про старого друга, якого не бачив місяцями, і відправиться з ним на матч улюбленої футбольної команди. Але все це буде потім, що в перспективі виявляється - ніколи.
Будь-яка система рано чи пізно дає збій. Питання лише в тому, як запобігти заздалегідь невідомим проблемам. Як поліпшити взаємозв'язок між механізмами, як налагодити природний хід подій. Але чи вірні ці питання? І до чого нам система, якщо кожен з нас представляє власну концепцію втілення світу?
Щоб зрозуміти громадський порядок, дати назву століттю, в ногу з яким ти намагаєшся крокувати, розібратися у властивостях світобудови і відповісти на питання буття - не потрібно мати вчений ступінь або вважатися вундеркіндом. Досить бути в центрі подій, спостерігати і усвідомлювати, або стати студентом економічного вузу.
У той момент, коли ти перетворився з абітурієнта в студента, емоції зашкалюють, голова паморочиться, серце вискакує назовні. Саме в цей момент ти стаєш частиною системи. Ти виконуєш одне з перших розпоряджень, яке свідчить: «Так треба». Тепер всі подальші дії і вчинки здійснюються саме під цей лозунг, весь хід думок спрямований, щоб виправдати самого себе. І найтрагічніше і одночасно смішне це те, що ти поступив до економічного вузу не для того, щоб отримати знання. Ти тут, щоб виявити своє місце на карті. Ти тут, щоб погодитися або збунтувати. Ти тут, щоб вибрати, як прожити свій безцінний час.
Добре здобувати вищу освіту, якщо не звертати уваги на інші, можливо, більш важливі речі.
Студент - це істота наївна, схильна до впливу з боку, що приймає за даність все, що відбувається навколо нього. Студент - це той, хто більше говорить, ніж розмірковує. Той, хто опиняється на розвилці життєвого шляху, вибираючи подальшу дорогу. Напевно, це найбільш заклопотана і, одночасно, найбільш байдужа людина. Але людина, що є майбутнім для системи.
Кожен студент, який відвідує пари, виконує домашнє завдання, слухає викладачів - в глибині душі сподівається, що все не дарма. Дійсно, навчання в університеті добре загартовує нерви під час сесії, виховує в тобі відповідальність, змушує нести ношу і відповідати за вчинки. Але весь перелік твоїх дій як студента призводить лише до однієї думки - що все це тобі нав'язано. Що все це чужа думка, фальшива копія, системна необхідність чи скритна ідентичність. Що все навколо до того одноманітно, що хочеться зазирнути за фіранку, раптом там щось новеньке?
Але там нічого немає. Є тільки ти і осередок світу в твоїй голові.
Сучасний підхід до навчання у людини викликаний не спрагою до розвитку, а спрагою до багатства. Вся суть системи полягає в тому, що будь-яка цілеспрямована дія бажає бути оплаченою або, як мінімум, прославленою. Так само, як всі дороги ведуть в Рим, так і всі ваші пошуки сенсу життя ведуть до грошей. Дуже добре бути забезпеченою людиною, не брати кредитів, мати домогосподарку, відвозити дітей на позашляховику в дитячий садок і дарувати дружині дорогі подарунки. Тим більше, коли ваш статус вище власного рівня інтелекту, всі інші проблеми вирішуються самі собою. Будь-яку проблему можна вирішити за допомогою грошей. Так думають учасники системи.
Так думає мрійливий студент, який з періодичного відмінника перетворюється на егоїстичного відвідувача занять. Адже йому ніколи витрачати час на даремне навчання, коли можна працювати на півставки, отримувати середньостатистичну зарплату, пишатися собою, попутно вихваляючись своєю самостійністю перед друзями, і в найближчу п'ятницю залишати цю саму зарплату разом зі своїм марнославством в елітному столичному клубі. Є й інші варіанти, наприклад, студентка, яка дбає про свого батька, який живе в зоні бойових дій. Вона змушена витрачати більшу частину свого часу на нецікаву і тяжку роботу, щоб заробити хоч трохи грошей, які допоможуть прожити для її сім’ї ще один місяць. Є ще безліч варіантів, коли система прогинає під себе людину. Є бездарні одиниці суспільства, небажаючі працювати. Є татові сини, які роз'їжджають на іномарках. Є звичайні себелюби, що живуть як «що попало». Є безнадійні і не дуже, знедолені і щасливчики. Скільки людей, стільки і забобонів.
Утім, найголовнішим забобоном є життя не за сценарієм. Робота, дім, робота. Від п'ятниці до п'ятниці. І тому подібні ситуації системного життя, які написані одним і тим же письменником. У цьому є безліч позитивних моментів, наприклад - стабільність. Будь-яка людина мріє про стабільність. Але не усім таке життя до душі і не кожен в силах їй чинити опір.
Ми замкнули своє життя в економіці. Тепер будь-який вчинок можна виправдати за допомогою економічного терміну. Тепер будь-які бажання і мрії пов'язані з економікою. Люди працюють, не маючи іншого виходу. Люди працюють, тому що так треба. Люди витрачають своє життя на роботу, тому що на інше у них немає часу. Вони думають про свою кишеню, піклуються про гроші. Люди більше не чують один одного. І головна проблема в тому, що весь цей сумбур законів системи нав’язується найбільше у студентські роки.
Система вбиває будь-які почуття.
Так про що це? Про те, що нам потрібно змінитись. Про те, щоб перестати бути егоїстами. Навчитися розуміти, слухати, допомагати. Про те, щоб переглянути своє ставлення до життя і, можливо, кардинально змінити його. Про те, щоб перестати бідно мислити, повторювати щодня одне і те ж, працювати заради роботи. Про те, щоб винищити своє існування в системі і створити свій власний налагоджений механізм.
Досить існувати в замкнутому просторі, в економічній оболонці. Навіщо нам це гучне слово - «економіка»? Ми навіть не розуміємо що до чого, як ставити вірні запитання і коли потрібно промовчати. Досить шукати істину на банківській карті, краще згадайте про свою сім’ю, якій потрібні ви, а не ваші гроші. І поки ви будете запевняти себе, що «я повинен забезпечити себе, когось», «як я можу покинути роботу», «коли аванс, тоді і діти» ви будете частиною системи, яка не тільки забрала ваше тіло, але й мозок.
Питайте себе кожен день. Насправді я хочу цього? Це потрібно мені? Як я почуватиму себе, коли озирнуся на увесь пройдений мною шлях?
Ось ви крокуєте по сірим проспектам і намагаєтесь знайти сенс життя. Так, все, що ви робите – тільки через гроші. Ви можете дати системі останній шанс – прогнутися під вас. Так, це буде хаос, але хаос, яким будете керувати ви. Адже тільки генії панують над хаосом.
Система залежна від нас, як і ми залежні від неї.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615821
дата надходження 25.10.2015
дата закладки 25.10.2015
У одній місцині, на краю села,
Бідна, але дружна родина жила.
Чоловік і жінка 10 дітей мали,
А землі-земельки у них було мало.
Працювали зранку і вдень, і вночі,
І щоб не померти трудилися всі.
Добре працювали, жартували вміло,
А ще й танцювати і співати вміли.
Як після роботи, сядуть біля хати,
На вечерю страву пісну дає мати,
Дружно похльобають, і ще й пожартують,
Пісні поспівають, і ще й потанцюють.
Та одного разу в дім прийшла біда,
Захворіла ненька, а ліків нема.
Старшенькі дівчатка відвари варили,
Маму напували, дуже їй годили.
Та тії відвари щось не помагали,
І померла жінка, і не стало мами...
Поселились в хаті горе і біда,
Сумували діти, що мами нема.
Зникли сміх і жарти, вже й не танцювали,
Лиш пісні журливі іноді лунали.
По сусідству з ними жив поважний пан,
Він не любив співу і сам не співав.
Цілу торбу грошей батькові давав,
Щоб одну дитину той йому віддав.
Про розмову дітям батько розповів:
-Хто піде да пана?-запитав він їх,
-Буде той там їсти хліб і калачі,
Спати на перині і вдень, і вночі.
Діти були бідні, але горді й дружні,
Сказали, що жити в пана буде сумно.
Жити йти до пана ніхто не схотів,
Разом з дітлахами і батько радів.
Та був той вельможний і упертий пан,
Він нову угоду їм запропонував:
"Я вам торбу грошей все-таки віддам,
Тільки не співайте, наказую вам!"
Торбу він з грошима кинув на поріг,
І додому швидко не пішов, побіг.
Всі діти мовчали і дивились вслід.
Та раптом почули дивовижний спів.
То найменший хлопчик тихо заспівав,
Батько схопив торбу і пана догнав,
Віддав йому торбу і гордо сказав:
"Співанки дитячі я не продаю,
І вам ваші гроші назад віддаю,
Для вас цінні гроші, а для нас-пісні,
Їх співати будуть діточки мої."
Знов у селянській хаті лунали пісні,
Слухали їх люди усі у селі.
Любі мої діти і внуки хороші,
Хоча і потрібні у житті нам гроші,
Та від них не завжди є лиш доброта,
Пісня ж живе вічно, як людська душа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609704
дата надходження 27.09.2015
дата закладки 24.10.2015
Він витязь - не в шкурі, він витязь - у слові,
Він житиме вічно в своєму народі,
Уособлення віри, надії, свободи,
А ще-символ знань, боротьби й перемоги,
І першопроходець, що вийшов з народу.
Найкращий поет із поето-когорти-
Івана Франка і Тараса Шевченка,
І нашої Лесі, і Ліни Костенко...
Він промінь потужний у всій Україні,
І слава про нього живе і понині,
І житиме вічно в моїй Україні.
Несуть його слово народні поети,
Що вірять у слово і добрі прикмети...
І пишуть про нього, завжди пам'ятають,
І твори його до висот піднімають.
Борису Олійнику, Миколі Томенку
Завдячуєм ми за Василя Симоненка,..
А ще Гончару і Шитовій колезі,-
За твори чудові і збірки поезій,
І пам'ять про нього ніколи не вмре,
І в наших серцях він, і в душах живе.
Пророцтва його і його воскресіння,
І житиме вічно поета творіння.
Василь Симоненко-він з нами щоденно,
І твори його живуть в сьогоденні,
І житимуть вічно, вони незабутні,
Нестимуть нащадки у світле майбутнє!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611611
дата надходження 06.10.2015
дата закладки 24.10.2015
Учитель- навчитель, як батько і мати,-
Найближчий товариш і відданий друг...
Читає, навчає, сам вчиться багато,
Такий небайдужий до всього навкруг.
А ще оптиміст він і вірить в майбутнє,
Хоч часом в безвихідь і він попада.
Цікаві розмови із ним незабутні,
Дохідлива мова проста і палка.
А вчинки свої, він підкріплює ділом,
Натура, характер і кредо його-
Робота, робота, щоденна і вміла,
І погляд відкритий, в задумі чоло.
Робота у школі - улюблена справа,
Мрійник і дослідник, і часто фантаст.
Завжди він працює і в будні, і в свята,
І кажуть про нього: "Та він же дивак!"
Нехай і дивак...Та всі вірять у нього,
Іде лиш вперед і ні кроку назад.
Не стане, не вийде, і просто не зможе-
Без нього службовець, нардеп і солдат.
І часто буває він стомлений дуже,
За себе не дума...Хіба не дива!?
Робота у нього і в школі, і дома,
Хоч в школі він більше, ніж дома бува.
По нинішніх цінах - зарплата не дуже,
(Хоч нині відомо: чуть-чуть підросла)
А він, як завжди, все спішить і працює,
Щоб сильною й гідною зміна росла.
P/S Вітаю усю учительську сім'ю зі святом і бажаю:
Хай буде радість в школі й дома,
Оберіга нехай вас Бог,
І нехай завжди буде з вами:
Віра, Надія і Любов!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611201
дата надходження 04.10.2015
дата закладки 24.10.2015