У цьому невеличкому місті оселилась я недавно, тому майже нікого ще тут не знаю. Відомо мені тільки те, що в затишному будиночку в кінці вулиці мешкає сім’я чарівників, а про них розповіла мені моя кішечка Найда. Ви, мабуть, подивуєтеся, звідки я знаю котячу мову? Справа в тому, що всі казкарі розуміють мову звірів, птахів,рослин, дерев, комах і плазунів. Уміють чути, про що говорять гори, ріки, дощ, вітри, тумани, сонце та зорі. Здогадалися? Так, я — Казкарка. А тому зручно вмощуйтеся та слухайте, про що вам розкажу.
Якось прийшла моя кицюня з прогулянки, всілася на канапі та й почала не-квапливо розповідати, де була, кого бачила. Усі знають, що кішки гуляють, як самі собі знають — коли хочуть і де хочуть. Отож виявилося, що мої дальні сусіди, з розповіді кицьки, тихі та мирні, але зовсім не прості люди з несподівано-дивними іменами: дядечко Сон, тітонька Дрімота, бабуся Позіхота та двійко хлопчиків-близнюків Сонько й Дрімко.
Щоранку бабуся Позіхота, човгаючи ногами в теплих вовняних тапцях, простувала на кухню й там чаклувала над сніданками для малих бешкетників Сонька й Дрімка.
Тітонька Дрімота пила свою улюблену каву з вершками та солодким квітковим пилком і неквапно вичакловувала чарівною паличкою сирники та налисники, які відразу блискавично наминав дядечко Сон, запиваючи полуничним чаєм.
Отак починався кожний чи майже кожний ранок чарівників. Далі найменші з родини бігли до школи чи гратися, а їхні батьки та бабуся займалися різними поважними чаклунськими справами. Здебільшого вони починали працювати в другій половині дня. Мушу сказати, що в цьому будинку є чарівне дзеркало, за допомогою якого, якщо треба, чарівники спостерігають за життям інших мешканців містечка. А віддзеркалює воно саме ті будинки, де є немовлятка, дошкільнята, літні дідусі й бабусі
чи хворі люди.
— Мабуть, піду погляну, чи не час нашим містянам подрімати, — промовила тітонька Дрімота, відволікаючись від приготування смачного яблучного повидла на зиму.
— І я з тобою, — підтримала її бабуся Позіхота, відкладаючи вбік плетення камізельок для онуків. Вона завжди після сніданку займалася плетенням.
— Якщо будуть потрібні мої послуги, то покличте, — озвався дядечко Сон, визираючи з-за газети, котру полюбляв щоранку читати, щоб бути в курсі всіх містечкових та й світових новин.
— Гаразд, покличемо, — відповіли чарівниці й попрямували до горішньої кімнати, де стояло чарівне дзеркало.
Тітонька Дрімота раз у раз занотовувала в записничок адреси будинків, котрі показувало чарівне дзеркало. Бо саме там сьогодні була найпотрібнішою допомога чарівників.
— Що ж, час наповнити наші торбинки чарівним дрім-порошком та й можемо вирушати, — сказала тітонька Дрімота.
— Так, і не забути б ще плащі-невидимці, — додала бабуся Позіхота.
— Авжеж, добре, що нагадала. Оцей аркуш передай будь ласка Снові. Тут адреси, де потрібне його вміння.
— Гаразд, — погодилася бабуся, взяла аркуш і подалася до кухні.
Незабаром усі троє вийшли на ґанок, одягли плащі-невидимці та ніби розчинилися в повітрі.
В будинках то там, то тут нараз втихли малюки, позасинали хворі дітки й дорослі, задрімали поважні старенькі. Тітонька Дрімота щедро посипала чарівним дрім-порошком дитячі подушечки, щоб діти бачили барвисті й солодкі сни, бабуся Позіхота пильнувала, щоб ніщо не заважало містянам дрімати, та вичакловувала чарівною паличкою невагомі сріблясто-прозорі серпанки й огортала ними своїх підопічних.
Дядечко Сон мандрував від оселі до оселі й награвав на чарівній сопілці диво-мелодії, що всіх гойдали, заколисували лагідним спокоєм. Щодня в полудневий час містечко, наче за помахом чарівної палички, хоча насправді саме так і було, поринало в недовгий, проте здоровий і спокійний сон.
Після короткого відпочинку містяни поверталися до своїх звичних справ свіжішими, бадьорішими, здоровішими й витривалішими. А добрі чарівники, виконавши свою денну роботу, задоволені поверталися до свого дому, де на них уже очікували зголоднілі пустуни-близнюки Сонько й Дрімко.
Щовечора відбувалися ще цікавіші події. Бабуся Позіхота діставала з великої скрині кольорові мішечки із зорями й віддавала їх близнюкам. Вони всідалися на приручених сов верхи й летіли у височінь вечірнього неба, де розсипали зірочки мерехтливими блискітками. Дядечко Сон поважно відкривав чималу валізу, виймав із неї серпик місяця, натирав його до блиску і відправляв у щедро засіяне зорями небо.
В цей же час тітонька Дрімота мандрувала від хати до хати й вичакловувала для кожної родини добрі, кольорові сни. А вже під ранок дядько Сон брав собі драбину, вибирався нею до самого неба та й знімав з нього місяця, протирав чистим рушничком і ховав назад до валізи. Бабуся Позіхота сідала на зефірну хмаринку й змітала мітлою з неба зорі в кришталеве відерце. Далі віддавала тітоньці Дрімоті, а та купала їх у гірській річці, відмивала від зоряного пилу й просушувала на ранковому сонечку, простеливши під своїми вікнами мережку з туману. Потім знову зсипала зорі в барвисті
мішечки та ховала до скрині.
Так минали день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем і рік за роком.
Аж одного дня з’явився в наших краях злий чаклун Мор. Дуже йому не сподобалося тутешнє розмірене спокійне життя. Захотілося чаклунові все перевернути з ніг на голову, добряче накапостити, завдати болю, лиха й сліз жителям мирного містечка.
— Ох, не подобається мені тут! Усе так правильно, так спокійно, що аж нудить. Тьху! Ось я вам влаштую веселе життя, начувайтеся! — злісно розмахував кістлявими руками в повітрі.
Погрози свої він підкріпив чорним чаклунством, злими чарами. Всіх між собою пересварив. Наслав на людей хвороби, злість і ворожнечу. Викрав місяць і зорі та й заховав їх у своїй чорній скрині. Ночі стали темними й моторошними. Вдень було не краще, бо й сонце Мор заховав за сірими важкими хмарами, закував чорними ланцюгами. Стало тоскно й сумно. Жителі ходили злі, непривітні та понурі. Усі барви поблякли довкола, тому додалося роботи добрим чарівникам. Почали вони радитися, думати й гадати, як того злого чаклуна прогнати.
— Ото лихо та напасть, — бідкалася бабуся Позіхота.
— І де він на нашу голову взявся? — розмірковував дядечко Сон. — Лиходій-злодюжка!
— Може, в книзі Мудрості щось про нього сказано? — раптом вголос запитала тітонька Дрімота. — Ану ж піду погляну.
— Останніми днями в нашому місті стільки неприємностей, — похнюплено промовив Сонько.
— Еге ж. Ніхто ні з ким не грається. Малюки й малючки хворіють, а коли ні, то вередують та плачуть. А дорослі тільки те й роблять, що лаються, ображають один одного. Збожеволіти можна від тих сварок, суперечок, образ і плачів, — додав Дрімко.
— Може, ми трішки за Мором пошпигували б, мов детективи? Тоді вже напевне будемо знати його звички й слабкі місця. — запропонував Сонько.
— Справді! Розвідаємо, чого він боїться, чого дуже не любить. А тоді влаштуємо йому «сюрприз», та такий, щоб він дременув кудись, якнайдалі від нашого міста, — підтримав Дрімко брата.
— Діти, це дуже небезпечно, — застеріг татусь Сон. — А що, коли він вас викриє,та впіймає? Лиха не оберемось. Забудьте про шпигунство, це робота для дорослих.
— Ми також чаклуни, татусю, дарма, що малі, придумаємо, як не потрапити в халепу, — запевнив Сонько.
— Ні й іще раз ні, — суворо сказала бабуся. — Це справи для дорослих чаклунів.
Навіть із нами всяке може статися. Мор дуже лихий чаклун. Колись про нього погана слава світом ходила. Ох, давно ж це було, вже й не пригадаю, хто й як тоді вигнав його з наших країв. Довго про нього нічого люди не чули, вже й призабули. А тепер він знову з’явився, жахи та хвороби на людей насилає.
За якийсь час тітонька Дрімота вийшла зі своєї кімнати й утомлено сіла на канапу.
— Ну що, голубонько, чи ти вже знаєш, як нам позбутися лихого чаклуна? — запитала бабуся Позіхота.
— Знати знаю, от тільки нема в мене всіх потрібних складників, щоб зробити чар-пил, за допомогою якого ми проженемо злого Мора з міста.
— Що саме потрібно? — в свою чергу запитав дядечко Сон.
— Отут я усе написала, — промовила тітонька Дрімота, виймаючи з кишені складений аркуш паперу. — Гадаю, що, діставши все це, я зможу приготувати чар-пил. А тоді вже розкажу спосіб, як ним викурити Мора назавжди.
— Чи можемо й ми допомогти? — запитали в один голос Сонько й Дрімко.
— Так, мої любі, для вас також знайдеться робота, — відповіла матуся Дрімота, — тільки гуртом ми можемо здолати зло. Отож слухайте, зачитую список усього, що потрібно: пелюсточки гарного настрою, краплинки радості, промінчики любові, крихточки віри, стебельця надії, зернинки добра, ниточки здоров’я, пір’їнки щастя, листочки впевненості, гілочки сміливості, камінчики правди, намистинки спокою, дрібочки поступливості, подихи мрії, піщинки легкості.
— Та де ж усе це брати? — запитав здивований Сонько.
— У снах, мої хороші, тільки в снах це все ще залишилося, бо в нашому місті зараз панує лиш суцільне зло, щедро насіяне Мором.
— Як будемо діяти? Потрібний план, — озвалася бабуся Позіхота.
— Усі названі складники розділимо порівну між собою, — відповів дядечко Сон. — На кожного припадає по три назви. От гуртом усе й віднайдемо.
— Але як віднайти? І що з цим усім потім робити? — поцікавився Дрімко.
— Отут починається найцікавіше. Адже сни — це наша чарівна територія, Мор не має влади над нею. Тільки ми можемо занурюватись у сни людей, тварин, птахів, комах і навіть рослин. Тому кожен із нас шукатиме в снах дорослих і дітей потрібні нам складові. Коли ж знайдемо, то я перемелю їх у млинку часу, додам інший чарівний пилок, що маю в запасі, а вже тоді утвореним чар-пилом ми зможемо здолати Мора та його злі чари.
Незабаром чарівники снів розлетілися містом. Вони зазирали у сни містян і покрихтах збирали все потрібне для приготування чар-пилу. А злий Мор тим часом навіть не здогадувався, яка халепа на нього чекає, тішився зі своїх капостей та витівок.
— Ото я молодець, усіх пересварив, усіх образив, усім насолив. Довкола тільки похмурі обличчя, заплакані дітиська, всі злі та вередливі, хвороби й неприємності аж кишать на кожному кроці! Чи ж не краса??? Отаке життя мені до вподоби. Тепер я тут паную! — голосно реготав злий чорний чаклун, аж повітря здригалося від того страшного реготу.
Тим часом чарівники снів помалу наповнювали мішечки цінними складниками. Чи не найбільше старалися Сонько й Дрімко. Вони першими принесли зі снів дітей усе замовлене матусею Дрімотою. Дядечко Сон теж доволі скоро наповнив свій мішечок, за ним тітонька Дрімота зібрала свою торбинку. Найменше щастило бабусі Позіхоті, мабуть, через те, що вона вже старенька й недобачає. Та невдовзі й вона все зібрала.
Тітонька Дрімота ретельно склала знахідки до млинка часу й крутнула ручку, шепочучи лише їй відомі чарівні слова. Несподівано млинок часу засяяв усіма барвами веселки й звідкілясь полинула неймовірно гарна мелодія, а з горлечка млинка посипався сріблястий чар-пил у дбайливо підкладену оксамитову торбинку. За кілька хвилин мелодія стихла, млинок перестав сяяти й молоти, а в торбинці міріадами блискіток переливався чар-пил.
— Все готово! — задоволено промовила тітонька Дрімота. — Тепер саме час розділити мливо всім порівну.
— Нумо, візьміть кожен по торбинці , — сказав дядечко Сон, й усі врочисто взяли торбинки до рук.
— А тепер слухайте уважно, — заговорила тітонька Дрімота. — Мусимо розділитися й полетіти в різні кінці міста. Я на схід, Сон на захід, Сонько на північ, Дрімко на південь, бабуся Позіхота стане в центрі. За моєю командою, всі підіймаємось у повітря й засвіченими чарівними паличками утворюємо над містом велетенський купол. Тоді одночасно висипаємо чарівний пил з торбинок тричі проказуючи слова:
Хай розтануть назавжди
Злого Мора всі сліди.
Хай піде від нас нещастя,
Зникнуть лиха та напасті.
Чари хай пропадуть злі,
Хай щасливі стануть всі!
Спокій хай до нас вертає,
А все місто розквітає.
І щойно чарівники проказали заповітні слова, над містом піднявся такий сильний вітер, що аж дерева гнулися до землі. Утворився величезний вихор, що захопив будинок Мора й закрутив його в чудернацькому танці, та так швидко, що за якусь мить той зник без сліду, ніби його ніколи й не було. Враз місяць і зорі повернулися на свої місця. Розступилися чорні хмари і яскраве сонечко вирвалося на свободу. Далі почало воно зазирати в кожне віконце численних будиночків міста й, лоскочучи, будити заспаних людей, даруючи гарний настрій. Весело заспівали пташки, сповіщаючи мешканців про кінець панування Мора. Люди відчиняли вікна, всміхалися один одному й бажали доброго ранку. Вдихали аромат неймовірно красивих квітів і поспішали у своїх справах. Галасували дітлахи, розбігаючись у дитсадки та школи.
Наші добрі чарівники лагідно всміхалися, мружачись від неймовірного задоволення. Нарешті все владнається, місто заживе своїм звичним розміреним життям. Буде мир, буде спокій, буде радість, буде добро. Люди будуть щасливими та здоровими!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647632
дата надходження 28.02.2016
дата закладки 02.03.2016
Далеко у горах, десь між небом і землею, стоїть на пухнастих хмарах гарний та затишний будиночок. На подвір’ї дрімають овечки-зорі, ввечері пастух-місяць виганяє їх пастись на шовкові трави неба. За рогом будиночку живе ясне сонечко. Щоранку воно приходить до небесної криниці вмитися, водиці напитися, з веселкою погомоніти. Тоді сідає на ґанку, і розчісує свої промені-промінчики, а з них висипаються на траву перлинки-роси. Вітерець щодня стукає легенько у шибки будиночка - будить його мешканців, і щовечора, усівшись під вікнами на лавиці, співає сестричкам-феям нову колискову. Так-так, в цьому чарівному місці у диво-будиночку живуть вісімнадцять рідних сестер, і всі вони справжнісінькі феї.
Можливо ви про них уже чули, та я тільки нагадаю їхні імена. Отож: Добрелія, Злючинда, Кмітливія, Забувалія, Майстринія, Лінивдія, Смішиночка, Плаксунія, Мудрелія, Незнайкія, Мовчилія, Щебетунія, Клопотунія, Вередилія, Помагалія, Сперечилія, Грайливія та Дивнолія. Живуть сестри майже у злагоді. Чому майже? Тому, що іноді в них все-таки виникають суперечки і навіть невеличкі сварки. Правда не на довго, хвилин десь на десть не більше. Феї швидко миряться і завжди вміють домовитись між собою.
Про всіх сестричок фей розповідати не буду, може колись іншим разом, в інших історіях. А сьогодні розкажу про одну із сестер Дивнолію. З її імені ви вже мабуть здогадалися, що ця фея дарує людям дива, та й сама завжди потрапляє у дивні історії, що трапляються майже на кожному кроці.
Рано-вранці до схід сонця, вітер стукав у віконце. Дивнилія прокинулася, потягнулася після солодкого сну й визирнула через шибку на подвір’я.
- Ти ба, овечки-зорі геть усі перемішалися, - замислено промовила сама до себе. – І великі, і малі, хто куди розбрелися по подвір’ю. Куди ж це годиться? І де лиш подівся той пастух-місяць? Ага, он він, спить собі під вербою, ледар. Мушу тепер я лад наводити із зорями-овечками, - сказала Дивнилія і вибігла на ґанок.
- Як би ж то їх так поскладати, щоб був порядок? Може їх пронумерувати, чи може імена якісь їм дати?
А треба сказати, що зорі-овечки були не тільки різні за розміром, а й мали різні кольори. Вхопила Дивнилія одну з них, і понесла ближче до ґанку, за нею й іншу, а потім ще і ще. Складала їх рядочками, щоб потім чарівною паличкою написати на них номери чи імена. Довгенько так працювала наша фея, аж трохи притомилася, і вирішила перепочити.
- Піду вип’ю склянку шоколаду, - сказала сама до себе, - а тоді продовжу. Важкеньку справу я собі знайшла, - бурмотіла фея підіймаючись сходами.
Зайшовши в будиночок Дивнилія здивовано зупинилася перед дзеркалами коридору, бо побачила якусь дивну строкату фею.
- Ой! Хто це? – вихопилося у Дивнилії. – Лишенько, та це ж я! – Знову вигукнула фея. Покрутившись перед дзеркалами то в один бік, то в інший, Дивнилія помітила, що і суконка, і черевички, і навіть її розкішне волосся стали строкатими, різнокольоровими, та ще й виблискували, мінилися й переливалися ніби північне сяйво.
- Що ж мені тепер з усім цим робити, - бідкалася фея забувши вже про втому й шоколад. Миттю кинулася до ванної кімнати і взялася відмивати різнобарвні плями, та вони – не змивалися й не відпиралися. Тоді взялася Дивнилія чаклувати. Та плями зникнувши на якусь мить, знову з’являлися на тому ж місці. Нарешті фея залишила все, як є.
- Хай так і буде, - стомлено промовила, - зрештою все це мене не псує, хоч виглядає дещо дивно, правда я й звуся Дивнилією, так, що нічого дивного, - посміхнулася сама до себе, і пішла показатися сестрам.
Ось так овечки-зорі розфарбували нашу фею за її спроби їх перемістити. Адже вони дуже ґонорові і самі знають де їх місце.
З того часу Дивнилію усі стали називати Строкатою феєю. Правда їй вдалося таки за допомогою сестри Мудрелії дати овечкам-зорям імена, але їх так багато, що усі знає тільки Мудрелія, та це вже зовсім інша історія, а ця, добігає кінця. Строката ж фея щоразу вигадує, і дарує людям нові дива, бо це її улюблене заняття.
Коли раптом із вами відбуватимуться дива – знайте, це робота Строкатої феї Дивнилії.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501203
дата надходження 25.05.2014
дата закладки 02.03.2016
У синьому-синьому небі жила собі маленька пухнаста біла Хмаринка. Тут було багато Хмар та Хмарин, і кожна з них мала свої справи та обов’язки. Усі вони були різними: одні грозовими, другі дощовими, треті сніговими, було ще й інших багато, правда наша Хмаринка про всіх своїх родичів мало знала, бо не так давно народилася.
Жили всі вони дружно та без суперечок до того часу, аж поки нашій малій Хмаринці не спало на думку якось запитати в когось із старших, хто з поміж них найголовніший. Ой, що тут почалося! Кожна, із дорослих Хмар, намагалася довести, що саме вона найголовніша і найпотрібніша.
- Тут я найголовніша! – гримнула Грозова хмара. – Бачиш, яка я велика, сувора й грізна? Гримаю громами, сиплю градами, блимаю блискавками, всі мене бояться, отже я найголовніша.
- Як би не так, втрутилася Дощова хмара. – Ти, усіх лякаєш тільки, гради твої нищать врожай людей, нищать дахи, а блискавиці палять дерева, а гуркіт стоїть такий хоч вуха затикай, що доброго? От я справді найголовніша, бо поливаю дощами поля та ліси, вмиваю деревам листочки, травичка гарно росте, грибочки також, та й напуваю я спраглу землю, коли дуже спекотні дні видаються. Всі мене люблять та чекають. Як тільки дітки радіють дощику, бо люблять стрибати по калюжах. А Веселка яка після мене зависає у небі барвистим коромислом, от моя робота і є найважливішою.
- Та що ти, сестро, таке кажеш? - обізвалася Снігова хмара. То я найголовніша з поміж усіх вас. Коли настає час зими, то я струшую на землю сніжок, вдягаю тепленькими шубками і дерева, і кущі, усю землю вкриваю сніговою ковдрою. Тоді їм не страшні зимові холодні вітри, тріскучі морози, сплять собі аж до весни, сил набираються, щоб потім весною порадувати всіх соковитою зеленню і буйним цвітом. Отож думайте самі.
А далі, і решта Хмар почали доводити, що вони головні й потрібні, та такий галас і сварку зчинили, що врешті усі пересварилися й перестали одні з одними розмовляти. Запала неприємна мовчанка, бо ображені та сердиті Хмари зиркали одна на одну і відверталися. А мала Хмаринка зрозуміла, що накоїла лиха:
- Це ж треба було мені таке запитати, тепер всі ображені через мою необачність, - подумала мала. – Вибачайте дорогі мої тітоньки й сестрички, я аж ніяк не хотіла усіх вас пересварити, хотіла лише зрозуміти хто головніший та потрібніший, і тепер уже точно це знаю.
- То кажи, - гримнула нетерпляче Грозова хмара.
- Так-так, ми теж хочемо знати, - мовила Дощова хмара.
- Дуже цікаво, - подала голос і Снігова хмара.
Усі знову загули, обступивши маленьку Хмаринку. Всі хотіли дізнатися, якого висновку дійшла мала.
- Прошу тиші, - спокійно і урочисто проказала Хмаринка, і її голосочок кришталевим дзвіночком задзвенів у синьому небі.
- Те що я скажу зараз, дуже важливо, тому я хочу, щоб ви всі помирилися, і більше ніколи не сварилися. Зовсім не важливо, хто головний, важливо те, що ми усі однаково потрібні. Кожна з нас робить дуже важливі справи і для людей, і для природи, і для звірят і для землиці, без нас їм не обійтися. – Сказавши це, Хмаринка сонячно усміхнулася й посіяла на землю дрібним та теплим літнім дощиком. Зараз же й Веселка повисла у небі різнобарвним коромислом, а всі Хмари і Хмарини, погоджуючись з малою, згідно закивали голівками, і задоволено усміхнулися одна одній. З того часу, більше й не сварилися.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494519
дата надходження 24.04.2014
дата закладки 02.03.2016
Якось борсучок Бориско вирішив зробити матусі приємність. Поки матуся готувала на кухні смачний обід, малюк вибіг з двору, і подався до квіткової галявини, де росли найкрасивіші квіти лісу. Там дбайливо доглядали їх господиньки галявини: Бджілка, Сонечко та Метелик. Прибіг до них Бориско та чемно звернувся:
- Доброго дня вам. Чи можна зірвати кілька гарних квіток для матусі?
- Добрий день Бориску, звичайно можна. Тільки дивися, зривай обережно, не висмикуй з корінцем, не пошкодь інших квітів, що ростуть поряд, – дозволили господиньки галявини.
Борсучок роззирнувся довкола і розгубився, бо квітів було так багато, і всі неймовірно гарні.
- Як же тут вибрати найкращі, коли вони усі такі гарні? – спитав Бориско у про літаючої поблизу Бджілки.
- Ти вибери ті, котрі самі до тебе усміхаються, – порадила Бджілка.
- Гаразд, спробую, – відказав борсучок і пильно став придивлятися до квіткових голівок.
Квіти привітно кивали йому, ніби припрошували. Раптом Бориско побачив, як на одній з ромашок засяяла коштовним камінчиком крапелька роси.
- Ось її візьму, – прошепотів собі під ніс борсучок.
А далі за ромашкою, дзвоники підморгнули Борискові сріблястими краплинками. Потім ще й волошка грайливо посміхнулася росяною посмішкою. Незабаром звірятко тримало у лапках чудовий літній букетик для матусі.
- Спасибі Бджілко, Метелику, Сонечко. Спасибі вам за чудові квіти. Побіжу вже до дому, щоб матуся не хвилювалася. До побачення.
- Бувай, – крикнули йому у слід господиньки галявини. А між собою стали перемовлятися, який вихований та чемний Бориско, і про матусю не забуває, і квітів не нищить, і ввічливий. Ото би всі звірята були такими.
Бориско вже не чув, про що гомонять між собою господиньки квіткової галявини, бо щодуху біг до дому, щоб подарувати матусі чудовий букетик. Матуся саме застеляла стіл скатертиною.
- Матусенько, – промовив захеканий борсучок, – ось цей букетик буде пасувати до нашого обіднього столу, візьми будь ласка, це для тебе.
- Дякую мій рідненький, – зраділа матуся, – саме букетика не вистачало до нашого столу, глянь, як тепер буде гарно й святково. І мама поставила вазу з букетиком у центрі столу.
- То сьогодні свято? – запитав Бориско.
- Так, День гарного настрою, – відповіла посміхаючись матуся. Борсучкові було неймовірно приємно, що він подарував матусі гарний настрій.
– Треба частіше матусі робити приємності, дарувати букетик, чи помити посуд, та й прибрати іграшки без нагадування, щоб її очі сяяли від задоволення, - подумав собі Бориско.
Дітки, а ви часто даруєте матусі гарний настрій?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494371
дата надходження 23.04.2014
дата закладки 02.03.2016
Лисенятко Лесик цього року пішло у перший клас. У лісовій школі йому дуже подобається, ось тільки писати Лесик дуже не любить. Ну ніяк ті палички та гачечки, бублички та кривульки у нього не виходять. То маленькі, то кривенькі, то падають в різні боки, біда та й годі. А ще наше лисенятко дуже непосидюче, завжди кудись квапиться і поспішає. Сяк-так напише, і гайда гратися, бо це ж набагато цікавіше, аніж сидіти і виводити набридлі букви та цифри.
Якось трапилася з Лесиком пригода, яка геть змінила лисеняткову думку про навчання і письмо.
Одного дня коли Лесик грався у своїй кімнаті у двері хатинки постукав поштар Лелека.
- Доброго дня! Чи є хто дома?
- Добрий день, - відповів Лесик. – Дома тільки я, а татусь з матусею ще на роботі.
- Овва, то мені доведеться ще раз до вас завітати. Я оце приніс посилочку від бабуні Лиски, та віддати не можу, бо потрібно підпис про отримання поставити, порядок у нас такий. А ти, мабуть писати ще не вмієш.
Лесик густо почервонів, він бо не любив писати. І завжди вважав, що письмо геть не потрібний і не важливий урок. А бабуся, мабуть щось смачненьке прислала з іншого краю лісу, - розмірковувало лисеня.
- Дядечку Лелеко, я трохи вмію писати, - промовив Лесик. – Може спробую, а ви підкажете що та як, аби вам не довелося ще раз до нас літати.
Почухав поштар лоба, подумав та й погодився.
- Гаразд Лесику, спробуй. Ось тут, напиши своє прізвище.
Лисенятко висолопивши язичка старанно нашкрябало своє ім’я та прізвище. Лелека глянувши, знову почухав лоба, махнув крилом та віддав пакунок. Тоді попрощавшись полетів у своїх поштарських справах.
Наступного разу про письмо Лесикові довелося згадати, коли бабуся Куниця, розбивши ненароком свої окуляри, попросила лисенятка їй допомогти.
- Лесику, дитино, допоможи-но мені. У сестри іменини, хочу привітати її гарною листівкою, а без окулярів, геть нічого не бачу.
- А що треба зробити бабусю, - запитало лисенятко.
- Потрібно написати невеличке привітання ось тут, а тоді я відправлю лісовою поштою своїй сестрі.
Що робити? Не зручно якось признаватися бабусі Куниці, що писати він не дуже любить, не дуже вміє. Тому й погодився. Ох і намучився Лесик, аж спітнів від такої важливої, і не легкої для нього роботи. Він старався аж сопів висолопивши язичка, та ще й хвилювався, аби не зіпсувати часом листівку. Тому добре зрозумів, що навчитися писати, читати та рахувати – дуже важливо. Адже в житті ще не один раз знадобиться, так татко завжди каже.
З того часу лисенятко змінило свою думку про навчання, і дуже скоро стало успішно та старанно вчитися в школі. За це його часто хвалила вчителька, а матуся з татусем неймовірно пишалися Лесиком, а це було лисеняткові дуже приємно. Своїм друзям Лесик також завжди нагадував: «Треба добре всьому вчитися, бо не раз може згодитися».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489453
дата надходження 31.03.2014
дата закладки 02.03.2016
У казковому лісі, недалечко синього озера у дуплі старезного дуба живе сім’я гномів. Дідусь Хома, бабуся Геля, татусь Тук, матуся Лєля та двійко непосидющих близнюків-синочків, котрих назвали іменами Тут і Там.
Зазвичай родина гномів, як і всі їх сусіди, має купку різних справ. Усі працюють й не лінькують. Татусь Тук, працює лікарем у лікарні. Ох і багатенько ж у нього роботи, бо лікує і тварин, і комах. Та й сусідів гномів лікує іноді теж, хоч гноми не так вже й часто хворіють. Мама Лєля працює вихователькою у гномівському дитсадку. Її усі вихованці дуже люблять за веселу вдачу, та за те, що знає і розповідає малечі безліч цікавих казок. Бабуся Геля – чудовий пекар, вона має домашню пекарню-крамничку, де пече і продає запашні й смачнезні пиріжечки та булочки. А ще тістечка, пундики, пампушки, ватрушки, кекси, печиво, пряники та пироги. З цілого містечка сходяться до її крамнички покупці-гноми за різними смаколиками. Дідусь Хома зараз на пенсії. Колись він працював майстром іграшок, тепер він глядить непосид внучат-близнюків. Іноді майструє їм нові забавки, але найчастіше сидить в великому плетеному кріслі, п’є малиновий чай із бабусиною випічкою та читає місцеву газету. Аби знати усі новини містечка, та й усього світу гномів. Ну а малюки Тут і Там, як і всі діти, то граються, то бешкетують. Трішки галасують, засипають усіх питаннями, і всюди, як каже бабуня, встромляють свого цікавого носа.
Сьогодні, геть замучивши дідуся питаннями, залишили його пити чай з пряниками, а самі вхопивши по пиріжечку з суницею, помчали до бабусі в пекарню, бо вона вже давненько їх гукала.
- Ось нарешті й ви, розбишаки, - жартома насварила бабуня. Беріть мерщій по відерку, і біжіть, мої любі, до лісу на суничну галявину, та назбирайте запашних суничок для пиріжків.
- Гаразд, - озвалися хлоп’ята, вхопили відерця і гайда до лісу, котрий був зовсім поряд з їхнім дубом-домом.
Малюки швидко дісталися галявини, бо добре знали дорогу, адже частенько тут бували і сунички рвали. Тут і Там кинулися наввипередки збирати духмяні ягідки, вже уявляючи, яких смачних пиріжечків бабуня напече із суничками. Аж раптом почули, як хтось тихесенько плаче.
- Хто це? Хто? – розгублено озиралися довкола малюки. І враз побачили красивого метелика, що сидів на листочку кульбабки, і витирав лапками заплакане личко.
- Що з тобою метелику? Чого ти плачеш?
- Ой друзі, біда. Літав я собі від квіточки до квіточки, смакував солодким нектаром, аж налетів сильний вітер закрутив мене вихором, я впав і… здається зламав крильце. Болить дуже, не те що летіти, розправити крильця не можу. Що тепер буде?
Заметушилися наші гномики у пошуку порятунку. Там і Тут стали радитися, як бути. Треба ж метелика із халепи виручати.
- Що робити будемо? – спитав Тут.
- Що-що. Треба по допомогу бігти, самі не впораємося, - відказав Там.
- Давай я залишуся з Метеликом, бо його не можна самого тут кидати, - сказав Тут, - а ти бери своє відерце з суницями, віднеси бабусі, і мерщій до дідуся, хай викликає швидку допомогу. Розкажеш де саме нас віднайти, тільки поквапся, бо сонечко вже скоро сідатиме.
- Гаразд, - відказав Там, схопив своє відерко і побіг чимдуж додому.
- Ти не журися Метелику, все буде гаразд. Наш татусь – лікар, він тебе швидко вилікує, от побачиш - заспокоював Тут метелика.
А тим часом Там, віддав бабуні сунички і вихором помчав до дідуся Хоми.
- Дідусю, - крикнув ще з порога, - там таке! Скоріш телефонуй татові в лікарню, хай вишле швидку допомогу, Метелик у біді! – І Там, став похапцем розповідати дідусеві про Метелика, і про Тута, котрий залишився на галявині з хворим. Дідусь відразу зателефонував до лікарні, розповів у чому справа, і де шукати хворого. За кілька хвилин у бік суничної галявини вирушила швидка допомога – дядечко Джміль, та два Комарики із носилками. Хутко надали Метеликові першу допомогу, посадили на носилки, і рушили до лікарні. Невдовзі стомлений, але радий, що Метелика врятовано, приплентався додому Тук. Віддав бабусі своє відерко з суницями, і попросив:
- Бабусенько спечи будь ласка смачних пиріжечків для Метелика. А ми з Тамом, якщо татусь дозволить, підемо завтра до лікарні провідати його і віддамо гостинці. А якщо відвідувати ще не можна, то ми татусем їх передамо.
- Добре сонечко, добре, - лагідно мовила бабуся, і погладила Тута по русявій голівці, - які ви з Тамом добрі та чуйні у нас гноменятка.
Увечері прийшов з роботи татусь Тук, ще навіть не встиг руки помити, як Там і Тут його обступили і нумо випитувати:
- Татусю, як там справи у Метелика? – в один голос запитали.
- Все добре, мої хороші, все добре. Завтра якщо хочете, можете навідати свого нового приятеля, - відповів тато.
- Ура, ура, чудова новина, - аж застрибали від радості на одній нозі довкола тата Тут і Там.
- Біжімо до бабуні Гелі, глянемо чи пиріжечки печуться, - вистрибуючи й далі на одній нозі запропонував Тук.
- Гайда, - відгукнувся Там, - і гномики помчали дивитися, чи готові гостинці для Метелика.
Наступного ранку, братики-гномики, вимилися, почистили зуби, чемно поснідали, вдяглися у чистенький одяг, навіть причесалися і одягли найкращі свої ковпачки. Тоді взяли приготовану бабусею торбинку з пиріжками і пляшечкою солодкого нектару, і поважно рушили до лікарні. Там їх зустрів тато Тук, провів Тама і Тута до палати, де лікувався Метелик. Малюки чемно постукали у двері.
- Заходьте, - озвався Метелик.
- Привіт друже! Як твої справи? Приймай скоріш гостинці, - стали торохтіти наввипередки гномики, і зчинили неймовірний галас, тому тато зробив їм зауваження.
- У лікарні розмовляти треба тихо, не галасуючи, щоб не потривожити хворих.
- Добре-добре татусю, - мовили вже тихіше там і Тут.
- То як ти Метелику? – знову запитали.
- Завдяки вам – добре, - посміхнувся Метелик. – Ви мене урятували, а ваш татусь справжній чарівник, гляньте на моє крильце, мов новеньке. Він каже, що за кілька днів уже зможу літати.
- Чудово-чудово, - радісно заплескали в долоньки братики.
- Спасибі вам за гостинці, але мені самому стільки не з’їсти, допомагайте, - весело підморгнув Метелик, а гномиків і припрошувати довго не довелося.
Майже щодня Там і Тут відвідували нового друга, а коли його виписали з лікарні, то влаштували йому сюрприз – зустрічали його біля воріт лікарні з повітряними кульками, солодощами та подарунками, щоб у Метелика був гарний настрій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478873
дата надходження 11.02.2014
дата закладки 02.03.2016
В затишному дуплі старого дуба живе сімейка білочок: дідусь, бабуся, татко, матуся, та двоє білченят Шустрик та Руделька. Братик і сестричка добре між собою граються, хоча Руделька тільки цієї весни народилася, і для неї все довкола нове незнайоме і неймовірно цікаве. Білочка увесь час метушиться, всюди пхає цікавого носика, надокучає дорослим безліччю запитань.
Якось у розмові мами та бабусі Руделька почула не знайоме, і тому страшенно цікаве, слово «сніг».
- Мамусю, а що то сніг?
- Сніг донечко, то такий білий м’якенький холодний пух, що летить з неба, - відповіла матуся.
- А коли він летить? – знову запитує мала.
- Взимку Руделечко, коли дерева розгублять всі свої листочки і стане холодно.
- А чому дерева гублять листочки? – не замовкає ні на мить білочка.
- Тому, що готуються до зимового сну. А листочки вкривають землю, щоб їй, наче під ковдрою, було усю зиму тепленько спати.
Руделька ще щось хотіла спитати, та мама сказала, що їй ніколи. З того часу білочка мало не щодня випитувала у всіх дорослих про зиму та сніг, так їй цікаво було, що ж то за диво таке.
Весна минула непомітно, і літо в осінь перейшло. Усі звірята почали робити запаси до зими. А наша Руделька, знай собі скаче по гілках туди-сюди, дорослим хоч і допомагає, але й питаннями надокучає.
- Дядечку Ведмедю, а ви зиму бачили?
- Ні дитино, не бачив, - прогудів у відповідь Ведмідь.
- А як то може таке бути? Усі бачили, а ви ні? – здивовано закліпала мала.
- Та я ще з осені у барлогу засинаю, і солодко сплю аж до весни, - засміявся дядько Ведмідь, - тому зими ще ніколи й не бачив.
- Ой! Та як же то можна так довго спати? Усе цікаве проспати. Зима це ж цікаво, ось я чекаю її не дочекаюся, щоб з нею та снігом познайомитись, -замріяно проказала Руделька, і подалася далі.
За кілька тижнів стало в лісі холодно. Якогось ранку білочка прокинулася, визирнула із дупла і побачила, як щось на траві іскриться на сонечку.
- Бабуню, а що це? – здивовано запитала.
- Це перший вісник зими внученько, паморозь. Скоро листочки почнуть опадати, слід вже й зиму виглядати.
- Ой! – стрепенулася Руделька, - біжу швиденько ще когось про зиму розпитаю.
Та звірі були такі заклопотані приготуваннями до зими, що їм ніколи було просто теревенити з білочкою. Лише Лиска погодилася відповісти малій на питання.
- Зима? Сніг? – бр-р-р-р. Не люблю зиму та сніг. По-перше – холодно, по-друге – голодно. Взимку всі дрібні тваринки ховаються по норах, зайці маскуються, птахи високо на гілках сидять, ніяк не впіймати, не дістати. Біда.
Ще за кілька днів листя й справді з дерев пооблітало, ліс став сірим та сумним. Рудельці так стало шкода лісу, що вона хотіла з кимось про це поговорити. Раптом на зустріч їй біжать зайчики Костик та Хрустик. Білочка враз забула про що хотіла говорити, бо спочатку зайчиків не впізнала, так вони змінилися.
- Гей, що це з вами? Ви ж були сіренькі, чом тепер біленькі?
Зайченята весело засміялися.
- Наші шубки стали білі, щоб ми непомітні були. Ген за ярами, за смерековими лісами вже зима іде стежками. Тітонька Сорока казала, що скоро й у нас сніг буде,- розказавши цю новину, зайченята пострибали собі далі, а здивована Руделька, й собі поквапилася до рідного дупла.
Дома мама пекла пиріжечки і щось наспівувала, бабуся плела теплу шапочку для онучки, а дідусь із татком грали в шахи. Братик Шустрик, щось будував на підлозі.
- Гей, сидите тут і нічогісінько не знаєте, - захекавшись вбігла до хатинки Руделька.
- А що трапилось? – разом спитали мама і бабуся.
- Зима! Зима вже в смерековому лісі.
- О! Значить ось-ось і в нас буде, – поважно мовив дідусь.
- Ну, так, - вертілася білочка мов дзиґа. – Он зайці білі шубки іже одягли. Мамусю, я теж причепурюся, і побіжу сніг зустрічати. Може він там уже летить, а я тут збираюся довго, - хвилювалася Руделька.
- Та не метушися ти так, - дорікнув братик. – Носишся із тим снігом, як з писаною торбою.
- Ага, добре тобі казати Шустрику, ти вже його бачив і знаєш, а я ще з ним не знайома. Не знаю навіть, як з ним поводитись, торохкотіла мала. – Бабусенько, а як я йому не сподобаюся, і він не захоче дружити зі мною, - засмутилася білочка.
- Ну хіба така красуня може комусь не подобатись? – лагідно посміхнулася бабуся. – Ось вдягнся і біжи гуляти, - подала онучці теплі шапочку і рукавички.
- Дякую! – Руделька хутко вдяглася у руденький кожушок та пухнасті обновки, схопила теплого пиріжка, і гайнула на вулицю.
Не встигла білочка двері добре зачинити, як відразу принишкла. Довкола було тихо й біло. З неба падали великі пухнасті зірочки, і лягали на дерева, кущі та землю, ніби вкривали все теплою ковдрою.
- Як гарно, - прошепотіла зачарована Руделька. – Оце і є сніг? – спитала сама себе білочка.
- Ні, ми Сніжинки, - кружляючи відповіли красиві білі зірочки. – А всі ми разом сніг-сніжок, - голосочками-дзвіночками промовили вони.
- Хтось мене кликав? Я тут! – підвівся із землі білий пухкий клубочок.
- Ми не кликали тебе, ми про тебе розповідали, - задзвеніли смішинками сестрички Сніжинки.
- Кому? – здивувався Сніжок.
- Ось їй, - відповіли сестрички Сніжинки, і весело закружляли в таночку довкола здивованої білочки.
- А ти хто? – запитав чемно Сніжок.
- Я білочка Руделька, - сором’язливо відповіла мала. Дуже хотіла познайомитись з тобою, бо багато чула про тебе, та ніколи не бачила.
- Що ж будемо знайомі, я Сніг-Сніжок, - чемно вклонився білочці новий приятель. – Може пограємось разом?
- З-задоволенням, - посміхнулася білочка. – А у що гратимемось?
- О! Я багато різних ігор знаю, тільки наперед попереджаю. Я хоч лагідний та білий, проте дуже холодний. Зі мною пограєшся трішки, і мусиш зігріти і носик, і ніжки, щоб часом не переохолодитись, і не застудитись. Зі мною ігри варті хоч щодня, але все в міру, не нашкодь собі маля.
- Добре, домовились, - погодилася Руделька. – То у що граємось?
- У сніжки.
- А це як?
- Ось так, - Сніжок швиденько зліпив сніжку, і поцілив білочці у ніжку.
- Ось ти як? – розчервонілася мала, зліпила хутко сніжку й жбурнула у Сніжка.
Погравшись трішки, Руделька відчула, що мерзнуть носик й щічки.
- Ой, холодно! – проказала білочка.
- Так-так, біжи грітися до хати, а завтра знов виходь гуляти. Будемо в інші ігри грати, - сказав весело Сніжок.
- Гаразд, - відповіла Руделька, попрощалась, і шмигнула на дерево, до теплого дупла.
Дома білочка не могла нарозповідатися рідним, як же гарно вони з Сніжком гралися.
- Я ще й завтра піду, бо він мене запросив, - похвалилася бртикові.
- Я теж піду з тобою, - сказав Шустрик. – Зліпимо снігову бабу, з гірки на санчатах будем наче вітер мчати.
- Добре, братику, - сказала Руделька, - Тепер я знатиму, що взимку коли є сніжок, можна влаштувати багато цікавих розваг.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504787
дата надходження 12.06.2014
дата закладки 02.03.2016
Жив-був хлопчик Іванко, дуже допитливий та непосидющий. Гасав по подвір’ї за котом Мурчиком, і дошкуляв йому як міг. Робив чимало капостей бабусі, ховаючи її окуляри чи тапці, і веселився, коли вона бідкалася куди це вони пропали. Коли ж Іванка питав хто, чи часом не бачив ті чи інші пропавші речі, то він легко обманював, ніби нічого не знає.
Одного дня, хлопчик бігав по хаті за Мурчиком намагаючись його впіймати, та кіт увесь час спритно ховався. То стрибне на поличку, то заховається під ліжко, а Іванко ніяк не вгамується. Врешті схопив віника і давай штурхати ним під ліжком. З переляку Мурчик вистрибнув на вікно, а хлопчик щодуху гепнув віником по вікні, Зачепив мамину улюблену вазу, що там стояла, вона впала і з дзенькотом розбилася до землі. Кіт дременув аж на шафу, у передчутті гучної сварки, а на шум зайшла в кімнату мама.
- Що це в нас тут коїться? Хто розбив мою вазу? – суворо спитала.
- Це не я – відразу обманув Іванко, – це Мурчик стрибав по вікні, мух ловив.
Мама нахмурила брови, озирнулася і побачила кота, що зіщулився на шафі.
- Ану геть мені з кімнати капосний, – сердито гримнула на Мурчика.
Той стрибнув на підлогу і гайнув за двері. А мама заходилася прибирати скалки розбитої вази. Хлопчик теж тихенько вислизнув з кімнати, задоволений, що так легко викрутився і не отримав маминих штурханців. Бачить Мурчик сидить під табуретом на кухні, та вилизує лапку. Знову закортіло малому позбиткуватися з кота. Тихенько підкрався, та як смикне Мурчика за хвоста, що той аж від болю та несподіванки заверещав, і стрибнув на фіранку. Що тут почалося. Карниз раптом обірвався, кіт з гуркотом полетів на підлогу скидаючи все що потрапляло під лапи, і мама вже тут, як тут.
- Та що ж це діється? Хто знову шкодить?
А Іванко знову за своє:
- Це мамусю наш Мурчик бешкетує.
Кіт тільки з докором глянув на хлопчину, і ображено шмигнув під стіл. Мама вже не на жарт розізлилася, і давай сварити-вичитувати Мурчика. Казала, що вижене його з дому за капості, що і молока не заслужив пити в їхньому домі. І ще багато чого, та кіт уже не чув, бо так йому прикро було, що він вислизнув з кімнати. А задоволений собою Іванко, і собі слідом за ним.
Усі знають, що в старих будинках живуть домовики-помічники. Отож і в будиночку де живе наш хлопчик, теж є такий домовичок. Називається він Правдолюб, бо не терпить брехні, і сам завжди говорить тільки правду. Хатинкою йому слугує комірка, де Іванкова мама тримає усіляку консервацію, муку, цукор, крупу, та ще багато всякої всячини. Двері в комірку завжди трішки відчинені, бо Мурчик там мишей полює. Ось сюди наш котик і чкурнув, після маминої сварки. Сів на порозі, роззирнувся, і тихенько нявкнув-покликав домовичка. Той відразу ж визирнув із-за баночки з абрикосовим варенням.
- Чого тобі Мурчику?
- Ой Правдолюбе, рятуй мене якось від того хлопчиська, бо терпіти його витівки вже не маю сили. Я мовчав, коли він ганяв мене по хаті, та штрикав віником, терпів коли тягав мене боляче за хвоста, та більше терпіти не можу. Бо він знущається, на мене своїй мамі наговорює увесь час, обманює її. Це так образливо, бо сварить вона мене ні за що.
- Халепа, – відказав домовичок. – Треба якось хлопчиська провчити, від брехні відучити. От тільки, я ще не придумав як.
Враз на порозі комірки з’явився наш Іванко. Домовичок шустьнув за баночки з варенням, і там причаївся, а хлопчина побачивши кота, захотів знову позбиткуватися з нього. Але помітивши стільки улюбленого варення, відразу забув про Мурчика, і потягнувся до найближчої полиці за баночкою. Швиденько упоравшись із кришкою, Іванко почав ласувати смакотою, і захопився так, що й не помітив, як спорожнив усю баночку. Спохопився лише тоді, як в руках лишилася порожня баночка:
- Ой лишенько, що ж тепер мамі казати? – подумав хлопчик, а тут немов навмисне баночка раптом вислизнула із липких рук, і гепнула на підлогу. День-дзелень розляглося по комірці. Мурчик принишк у куточку, а мама вже на порозі.
- Та що ж це сьогодні за день такий? – суворо спитала дивлячись на сина.
- Хто варення з’їв, а баночку розбив?
Іванко безпорадно озирнувся, і побачив кота.
- Ось! Це він з’їв варення, і банку теж він розбив, – швидко знайшовся малий. А Мурчик, мало не заплакав від образи. Знову хлопець на нього наговорює. Мама аж почервоніла від обурення, бо бачила замурзане варенням личко сина і зрозуміла, що дитина її обманює, та й не їдять коти варення.
- Ага, промовила, – ну коли так, то нехай, але знаєш Іванку маю розповісти тобі маленький секрет – це варення чарівне. З’ївши його, не можна казати не правду, бо вмить станеш крихітним. Від здивування у хлопчика широко відкрилися очі, а мама повернулася в дверях і вийшла з комірки.
Всю ту розмову звісно ж чув домовичок Правдолюб, і відразу ж зметикував, як провчити малого обманщика. Коли мама вийшла, він плеснув у долоньки, і хлопчик відразу зменшився, став крихітним, як і казала мама. Ох і налякався Іванко, а кіт нявкнув-заговорив людською мовою:
- От тепер знатимеш, як обманювати маму, і ображати не винного.
- Ойо-йой, – заплакав малий, – що ж тепер буде зі мною?
- Що буде? – втрутився у розмову Правдолюб, – та те й буде, лишишся малесеньким на завжди, аж до того часу, поки не навчишся правду казати, інших не ображати.
Заплакав Іванко ще дужче, як тепер усе виправити? Зрозумів хлопчина, що вчинив не гарно, і не добре. Всі свої витівки звалив на Мурчика, образив його, скривдив, і матусю обманув не раз. Ох не гарно, ох і прикро ж… Не хотів Іванко залишатися крихітним, тому чемно запитав домовичка, як йому усе виправити. А Правдолюб був дуже справедливим і добрим, тому підказав хлопчакові вихід.
- Ти, – каже, – мусиш підійти до мами, розповісти їй усе по правді, все як було, вибачитися за брехню. Та й котика перепросити за злі витівки-жарти та обман.
- Але ж… мамуся мене навіть не побачить, бо я он який маленький, – захвилювався Іванко.
- Не біда, я тебе збільшу, – пообіцяв домовичок, – але ж гляди, не дотримаєш слова, обманюватимеш, то знову станеш малесеньким, і тоді вже ніхто тобі не допоможе.
- Я виправлюся, обіцяю, – сказав малий.
Правдолюб хитро підморгнув Мурчикові, плеснув ще раз в долоньки, і хлопчак знову став таким, як був перед тим. Іванко подякував домовичку, та й побіг до мами. А вона саме йшла прибирати до комірки розбите сином скло.
- Матусенько, вибач мені будь-ласка, це я нашкодив і в кімнаті, і на кухні, і в коморі, а не Мурчик. Не виганяй його з дому, бо у всьому винен лише я. Я тобі обіцяю, що більше не буду так поводитися, і обманювати не буду ніколи-ніколи, не хочу залишитися на завжди крихітним.
Мама посміхнулася і вибачила сина:
- Добре, що ти правду сказав, добре, що зрозумів, бо брехня дитино – поганий товариш, – і погладивши Іванка по голові, пішла до комірки. Хлопчик кинувся шукати Мурчика, а той саме сидів ображено на ґанку, і побачивши малого вже зібрався чимдуж втікати, бо хто знає, що цього разу він утне. Та Іванко присів поряд погладив кота і заговорив:
- Пробач мені Мурчику, за всі мої капості пробач. Я більше ніколи не буду тебе ображати, не буду наговорювати на тебе.
Кіт у відповідь тільки замуркотів, і потерся до хлопчикової руки.
З того часу, вони стали гарними приятелями. Іванка ніби підмінили, він не знущався з Мурчика, нікого не обманював, не ображав, а як траплялася яка халепа, завжди чесно признавався у тому, що зробив, бо добре запам’ятав Правдолюбову науку. А про домовичка нікому не розповідав, бо це була їх з Мурчиком таємниця.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451938
дата надходження 01.10.2013
дата закладки 02.03.2016
У нас в Україні багато гарних традицій. Святкуються родинами і Різдво, і Великдень, і ще багато різних свят. Сьогодні я розповім про дівчинку Яринку, і про диво, яке трапилося з нею на самий Святвечір.
Отож у Яринки велика родина, котра на великі свята збирається разом за одним святковим столом. Так вже склалося, що в їхній будинок, де живе дівчинка з батьками й бабусею, на самий Святий вечір з’їжджаються всі рідні дядечки й тітоньки зі своїми дітьми. Отоді стоїть в будинку такий гамір та рух, наче на вокзалі. Всі щось розповідають, сміються, застеляють столи, а діти бігають, граючись і галасуючи. Яринці щойно виповнилося сім років, тому вона почувається вже геть дорослою й залюбки допомагає в усьому рідним без зайвих нагадувань.
Як і годиться, матуся з бабусею наготували дванадцять пісних страв. Яринка теж допомагала. Пампушки цукровою пудрою посипала, узвар в глечик наливала, родзинки у кутю додавала, не сиділа без діла. Коли засвітили різдвяну свічку і, помолившись, сіли до столу, почалися розмови, от бабуся й сказала:
– Сьогодні добрі господарі повинні нагодувати всіх домашніх тварин, щоб ні одна жива душа у Святий вечір не лишалася голодною.
– Бабусю, а якщо немає домашніх тваринок? – спитала Яринка.
– Тоді треба вечерею поділитися з тими, хто не має домівки, – відповіла бабуся.
Далі, за столом, почали лунати колядки, віншування, сміх та гамір великої родини. Яринка тихенько вийшла з-за столу і поглянула у вікно. А там, у світлі вуличних ліхтарів, кружляли великі й лапаті сніжинки. Вони мерехтіли й виблискували, наче небачені коштовності. Раптом сніг почав падати густий-густий і дівчинка побачила, як в сніговому мареві з’явилася красива жінка у білосніжному вбранні. Сніжинки танцювали навкруг неї у веселому танку, а вона повільно підійшла до воріт Яринчиного двору й зупинилася. А потім, повернувши голову до вікна, привітно посміхнулася. Дівчинка від несподіванки часто-часто закліпала оченятами. А диво-пані махнула Яринці рукою раз і вдруге, запрошуючи вийти у двір. Кивнувши у відповідь, дівчинка вийшла тихенько з кімнати. Вдягла швиденько шубку, шапочку й рукавички та вийшла на поріг.
– Ви мене кликали? – спитала Яринка, геть забувши привітатися.
– Так, Яринко, кликала. Ти не бійся мене, нічого лихого я тобі не заподію, – озвалася диво-пані.
– А хто Ви? – знову спитала дівчинка.
– Мене звуть Сніговицею, – посміхаючись, відповіла незнайомка. Але зараз мова не про мене. Скажи, ти пам’ятаєш, що казала за вечерею бабуся про тварин?
– Так, пам’ятаю, – відповіла ще більш здивована Яринка.
– Поглянь, будь ласка, он туди, – показала пані Сніговиця рукою на лавку навпроти Яринчиних воріт.
Дівчинка глянула, і побачила невелику коробку з-під взуття, геть засипану снігом.
– Що це? – спитала мала.
– Підійди ближче не бійся, – відказала білосніжна пані.
Яринка мерщій кинулася до коробки і відкрила її, а там… Геть ще маленьке, біле пухнасте кошенятко. Було видно, що воно дуже змерзло, бо сильно трусилося. А коли дівчинка простягла до нього рученята, тихенько нявкнуло, ніби заплакало. У Яринки аж у носику защипало, теж захотілося плакати від жалю.
– Хто ж тебе тут покинув у такий холод? – спитала, пригортаючи свою знахідку до грудей.
– Пам’ятаєш? У цей вечір, жодна жива душа не повинна бути голодною…
– Так! Я пам’ятаю, пані Сніговице. Я заберу Сніжинку додому і нагодую, – сказала Яринка.
– В тебе добре серце дівчинко, я рада, що не помилилася. А тепер хутчіш у теплу хату, – сказала пані Сніговиця. – Мені час вже йти, бо за мною йде мій старший брат Морозенко, і до ранку дуже холодно стане. Прощавай.
– До побачення, – помахала рукою Яринка, і побігла до свого дому.
На порозі ще раз озирнулася й побачила, як пані Сніговиця віддаляється і зникає у густій-густій сніговій пелені. Дівчинка ніжно пригорнула кошенятко, струсила сніг і ввійшла у теплий дім. В кімнаті вже прибирали зі столу.
– Матусенько, бабусенько, ви не повірите, – почала було Яринка, та враз примовкла, подумавши, що про таємничу зустріч вона не розповідатиме дорослим. А за хвильку додала:
– Подивіться, хто тепер у нас є, – простягла руки на котрих тремтіло біле пухнасте диво.
– Де ж ти його взяла? – спитав татусь.
– Воно під лавкою, навпроти воріт, голодне замерзало, – тихо відповіла Яринка. – А бабуся казала, що жодна жива душа у цей вечір не має бути голодною.
– Розумнице моя, – лагідно мовила бабуся. – Ти все вірно зрозуміла і правильно вчинила. Ходімо, наллємо йому теплого молочка.
– Сніжинка, мабуть, дуже зголодніла, – посміхаючись, погодилася дівчинка.
З того часу Сніжинка виросла, стала красивою білою кицькою й досі живе у Яринки. А дівчинка добре про неї дбає і дива, що сталося на самий Святвечір не забуває.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548846
дата надходження 04.01.2015
дата закладки 02.03.2016
Якось четверо янголят зібралися і пішли до Святого Миколая. Дуже їм хотілося Святому допомагати. Прийшли до його хатинки і постукали в двері. За якусь мить Святий Миколай уже запрошував янголят до світлиці.
– Дорогий Миколаю, чи можемо ми тобі допомагати, коли ти будеш обдаровувати діток?
– Залюбки прийму вашу допомогу, дорогі янголятка. Адже мені самому не так вже й легко усюди встигати, – посміхаючись, промовив Святий.
– Тоді кажи, що нам робити, і ми радо допоможемо.
– Ось тут у мене записані всі дітки, що є на Землі, – і з цими словами, Миколай вийняв із шухляди велику й товсту книгу. – Тут усі їх імена та адреси, а також усі добрі й не дуже, вчинки. А це, – вийнявши скручений у трубочку папір, продовжував Святий, – довжелезний список побажань, що вони хотіли б отримати від мене в дарунок.
– І як ти справляєшся з цим усім? Адже тут тисячі дітей, – спитало котресь янголя.
– Так, це справа дійсно не легка. Та є у мене чарівне дзеркало у котре я частенько заглядаю, тому все, і про всіх діток знаю, – підморгуючи й усміхаючись мовив Святий Миколай.
Янголятка підійшли до диво-дзеркала ближче і побачили там кучугури білих та пухнастих хмарин. Махнув Святий своєю палицею, і нараз усі хмаринки розтанули. А натомість вигулькнуло замурзане личко хлоп’яти.
– Іди-но вмийся, горенько моє, – сказала до нього матуся. – Що ж ти знову накоїв? Навіщо шибку сусідам розбив?
Та хлопчина крутнувся на місці, і тільки його й бачили.
– Ну що за неслух? Знову втік, – бідкалася мати.
– Це – хлопчик Михайлик. Дуже вперта та неслухняна дитина. – Промовив Святий. – Давно за ним спостерігаю. Геть не слухає мами, та дуже її засмучує своїми витівками. Ось йому цього року понесе різочку Антипко.
– Ой, а може не треба? – Округлили очі малі янголята. – Той Антипко такий лихий. Він і нам спокою не дає, завжди якісь капості влаштовує.
– Мусить так бути. – Дуже серйозно промовив Миколай. – Адже Михайлик має зрозуміти, що був нечемний, тому подарунків не отримав. Якщо подумає про свою поведінку, виправиться на краще, то наступного року вже буде з подарунками.
– І часто діти залишаються без подарунків? – Стурбовано спитало друге янголя.
– Ні, не дуже часто. Але такі випадки бувають. Ось погляньте-но сюди. – Святий показав на чарівне дзеркало. Хмаринки знову розійшлися в різні боки, а янголи побачили зовсім іншу місцевість і маленьку дівчинку.
– Оце – Настуся. Ця дівчинка хоч і гарна, як квіточка, але була жахливою вередою, та кривлякою. Минулого року замість подарунка отримала Антипкову різочку. То що ви думаєте? Засвоїла добре урок. За рік вона стала геть іншою дитиною. Перестала вередувати, не кривляється, не діймає рідних. Навпаки, стала мамі помічницею. Тому цьогоріч отримає в дарунок омріяну ляльку.
Янголи задоволено перезирнулися. Про щось пошепотілися, а тоді запитали:
– Скажи нам, любий Миколаю, як же ти все пам’ятаєш, хто з діток чемний, а хто ні?
– Відкрию вам одну таємницю. У мене в цій справі є помічниці – зорі вечорові. Над будиночками де живуть чемні дітки, за кожну добру справу вони прикріплюють зірнички, маленькі зоряні пилинки. То такий будиночок вночі увесь сяє, і тільки я те сяйво бачу. Де ж сяйва зовсім мало, там живе нечемна дитина.
– А як ти за одну нічку всюди встигаєш побувати? – Допитуються янголята.
– Для цього в мене є ось ця чарівна палиця. На неї я опираюся, усюди ходжу не розлучаюся. Стукну нею об землю і враз опиняюся в тому куточку де мені треба. Хвилинки у цю ніч також чарівні, і біжать вони повільніше ніж завжди, тому встигаю багато. – Розповідає янголятам Святий Миколай.
– То може тобі наша допомога не потрібна? – Посмутніли янголята.
– Потрібна, мої любі, потрібна.
– А що ми маємо робити? – Повеселіли малі.
– Хтось із вас буде йти попереду мене в хатинку, тихенько дитині сипати на повіки диво-сни. Ще котресь, буде за списком виймати з торби подарунки, пильнуючи, щоб не наплутати. А я вже прилаштовуватиму під подушку.
– То тільки двох візьмеш у поміч? – Спитали янголята.
– Усіх, що прийшли візьму, – посміхаючись відповів Святий Миколай.
– Але ж ти говорив тільки про двох, а що робитимуть ще двоє?
– А ті двоє теж без роботи не залишаться. Вони пильнуватимуть і наповнюватимуть торбу з подарунками. Справа не важка, але відповідальна. Є у мене ще й чарівний млинок. Та не борошно з нього сиплеться, а подаруночки. Одне буде торбу підставляти, інше млинком керувати. От так разом і впораємося мої хороші.
Вже нічка зорі засвітила, і місяць вийшов на поріг. Із неба янголи спустились, мандрують сотнями доріг. Святому дружно помагають, а він дарує нам дива. Ця казка дітки закінчилась, та завтра буде ще одна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542936
дата надходження 11.12.2014
дата закладки 02.03.2016
Погожого зимового дня, тепленько вдягнувшись, білочка Руделька подалася на прогулянку. Вона зробила кілька стрибків і здивовано зупинилась, роззираючись довкола. У лісі було біло й тихо. Морозяне повітря холодило білочці щічки. Сніг виблискував на сонечку чарівними сріблястими блискітками. Здавалося, ніби добрий чарівник усе довкола зачарував, одягнувши у білосніжне вбрання.
- Яка краса! – промовила Руделька, і пара з її ротика невагомою хмаринкою полинула вгору. - Ой, від мене слова втікають! – Вигукнула білочка й швиденько затулила лапками собі ротика. Бо знову біляві хмаринки кудись собі попливли.
Руделька розгублено крутила головою в різні боки, і тільки подумки дивувалася, що ж це таке відбувається? Стало білочці боязко: ану ж усі слова втечуть, і вона не зможе ні з ким розмовляти? З цією новиною подалася до свого найближчого сусіда їжачка Колючки. Треба ж і йому розповісти, щоб мовчав, бо…
Вже перед самими дверима їжакового дому Руделька зупинилася з простягнутою лапкою, щоб постукати в двері.
"Ой, лишенько, а як Колючці розповідати? Слова ж утікають!" – Подумала білочка.
- Гей, Руделько, ти що примерзла до порога? – зовсім поряд пролунав голос зайчика Костика, ще одного приятеля білочки.
Руделька озирнувшись побачила, що із зайчикового рота також втікають слова-хмаринки.
- Мовчи! – тільки й сказала білочка, і хмаринка знову піднялася вгору.
Далі мала замовкла й почала розмахувати лапками, намагаючись показати зайчикові, що коїться щось страшне. Щоб він не розмовляв зайвий раз. Вона й ротика лапками затуляла, і очі страшенно витріщала. Тоді знову розмахувала лапками та округлювала від жаху очі й надувала щоки. Зайчик був геть збитий з пантелику. Що це з Руделькою таке трапилось?
- Що? Вовк десь поряд? – злякано озирнувся Костик. У відповідь білочка знову затулила собі лапками рота й страшенно округлила й без того витріщені очі. Тоді знову замахала лапками, показуючи на Колючкові двері. Тут зайчик здогадався, що треба сховатися в хатинці друга. Одним стрибком опинився на порозі й щосили затарабанив у двері. Білочка й собі почала стукати.
- Гей! Ви чого так грюкаєте? Десь пожежа? – відчинивши поцікавився Колючка.
- Там вовк, - мовив переляканий Костик, і кинувся в хату, тягнучи за собою білочку, мало не збивши з лап господаря дому. Руделька й собі почала заштовхувати Колька й швидко зачиняти двері. Їжачок не на жарт перелякався. Такими дивними він своїх друзів ще ніколи не бачив.
- Та що коїться? Чого ви мов ошпарені!? – Вигукнув, а білочка миттю затулила йому лапкою рота й киваючи головою, показала, щоб не розмовляв. Та Колько, відмахнувшись, вів далі:
- Слухай, Руделько, я ще розумію Костика, він хижаків боїться, бо не легко йому від них утікати. Але чого ти така нажахана? Ти ж можеш дременути на найвищу гілку і ніякий хижак тобі не страшний, - дивувався їжачок. А білочка, помітивши, що в хатинці хмаринок-слів не видно набралася хоробрості й вигукнула:
- Та ніякого вовка я в очі не бачила!
- То чого ти нас так налякала? – Почав сердитись уже Костик, котрий даремно страху наївся.
- Тут таке відбувається!.. Ще страшніше, аніж найстрашніший вовк. – Дуже серйозно і чомусь пошепки промовила Руделька.
- І що це таке, що страшніше за вовка? – Теж пошепки поцікавився Колько.
- Друзі, це, мабуть якісь чари. Сьогодні я помітила одну дуже дивну річ. Коли я вийшла з дому на прогулянку і вголос сказала кілька слів, то побачила таке…
- Яке?!! – Разом спитали стривожені Колько і Костик.
- Побачила, як втікають від мене слова! - Закінчила розповідь білочка і мало не заплакала. А зайчик, як стояв, так і сів на підлогу.
- Дивно, - замислено проказав їжачок. – І як це виглядало? Тобто, як вони від тебе втікали?
- Та дуже просто, - пояснила Руделька. - Коли я сказала кілька слів, вони перетворилися у біляві хмаринки й кудись собі поплили.
І тут зайчик з їжачком дружно розсміялися, все зрозумівши. А білочка ображено вела далі:
- І нічого не смішно! І не тільки мої слова втікали. Коли я тебе, Колько, хотіла про це попередити, нагодився Костик. Він до мене заговорив, а його слова також почали втікати. От я й налякалася, що коли всі слова утечуть, то ми більше ніколи не зможемо розмовляти одне з одним.
У хатинці від сміху, аж шибки тремтіли. Насуплена Руделька, тільки носиком шморгала, розуміючи, що друзі знають щось більше ніж вона, тому й сміються собі з неї.
- Дуже гарно з вашого боку! - Тільки й сказала.
- Вибач, Руделечко, - першим оговтався Колько. – Ми не з тебе сміємося, хоча якщо по-правді, то і з тебе трішки теж. Ми й забули, що ти тільки минулої весни народилася й ще зовсім маленька, тому багато чого не знаєш.
- Так, пробач, будь ласка, - сказав Костик. – Я ж подумав, що десь поряд вовк, і мало не вмер зі страху. А то виявляється слова-хмаринки.
- Ну то поясніть, коли такі розумні, - вже й собі посміхалася білочка, бо мала дуже добру вдачу, і не вміла довго на друзів ображатись.
- Розумієш, Руделько, це не слова від тебе втікають, то пара, яку ти видихаєш, – почав пояснювати їжачок. Повітря невидиме, прозоре. Все живе, що є довкола, його вдихає і видихає. А на холоді наш теплий подих перетворюється на хмаринки пари. Вже дуже скоро, у лісовій школі, ти багато цікавого дізнаєшся. Тому нічим не журися і говорити не бійся, все добре. – І всі троє знову дружно розсміялися.
Потім друзі разом пили смачний суничний чай з медом і яблучним пирогом. А згодом побігли гратися в сніжки.
Ось така історія, любі хлопчики й дівчатка. Є у мене їх багато, тож заходьте ще послухати, завжди вам рада.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552718
дата надходження 18.01.2015
дата закладки 04.05.2015
Котрогось погожого дня до тітоньки Черепахи, зателефонувала приятелька, тітонька Росомаха, щоб запросити на чай з ожиновим пирогом. Черепаха дуже зраділа запросинам, бо давненько з приятелькою не бачилась. Почала вона збиратися в дорогу. Довгенько капелюшок та намисто вибирала-приміряла, потім ще стільки ж часу черевички взувала. За якийсь час, була вже готова вирушати. Взяла торбинку з гостинцями, та ще на всякий випадок парасольку, замкнула хатинку та й пішла в гості.
Усі ви, друзі, мабуть вже знаєте, як швидко ходять черепахи. Отож ішла тітонька Черепаха до тітоньки Росомахи цілих два дні, та ще й зупинялася на ночівлю. Ось нарешті й будиночок Росомахи. Черепаха постукала в двері, а далі гукнула:
- Чи дома Ви, Росомахо?
- Вдома-вдома, люба Черепахо. Прошу, заходьте, бо я вже Вас зачекалася.
- Ох і далеченько ж Ви живете, Росомахо, ледве додибала, - промовила захекана Черепаха, знімаючи капелюшка. – Ось, прийміть гостинці.
- Дякую дуже за гостинці, Черепахо. Проходьте й до столу сідайте. То, знаєте, не я далеко живу, то Ви повільно ходите, - не стерпіла Росомаха аби не покепкувати з Черепахи. На що пані Черепаха таки образилась.
- Знаєте, Росомахо, не очікувала я від вас колючок та кпинів. Піду собі, мабуть, вже нагостювалася. – Та й почала з-за столу вибиратися в дорогу збиратися.
- Ні-ні, Черепахо, не йдіть будь ласка. Я ж гостинна Росомаха, не можу Вас відпустити не пригостивши. Вибачте мені за невдалий жарт, залиштеся, прошу Вас.
Тут і пані Черепаха спохопилася:
- То Ви мені вибачте, Росомахо, бо це я винна у цьому непорозумінні. Стомившись з дороги, я, не подумавши, звинуватила Вас, що далеко живете. Не сказала б такого - не було би й Вашого жарту в мою адресу. Отож перепросившись, обидві приятельки пообіцяли одна одній, що надалі будуть стежити за тим, що кажуть. Бо, необережно, мало не втратили давньої дружби. Далі пані Черепаха й пані Росомаха почали частуватися й вести світські бесіди.
Отак і ми, друзі, добре пам’ятаймо, що дуже легко, не замислюючись, образити близького друга словом чи невдалим жартом, чи, навіть втратити його! Добре, що обидві приятельки вчасно спохопилися й зрозуміли свої помилки. Інакше хто знає, чи не закінчилася б їхня дружба.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574616
дата надходження 15.04.2015
дата закладки 04.05.2015
Десь далеко-далеко, навіть мені не відомо де саме, є країна Фантазія. У цій країні все довкола настільки неймовірне, що часто здається, ніби бути такого не може, бо не може такого бути. Але, направду, таки є. Отож, у країні Фантазії є багато дивовижних міст і сіл, та розповім я сьогодні про місто Мрій.
У цьому місті, як і в багатьох інших, є своя правителька. Правда, ніхто й ніколи її ще не бачив, бо для всіх вона невидима. Саме тому й називають її – пані Невидима. Скажу відверто, це ім’я їй дуже не подобається. З цієї причини, пані правителька геть замучила вже всіх своїх підданих, і вони вважають її страшною вередою. Стільки імен вже навигадували й запропонували, але жодне їй не подобається. Бідні жителі міста вже й не знали, як їм звертатися до тої пані. Зажурилися містяни. Якщо правителька незадоволена, то ніколи їм спокою і гармонії в містечку та й власних домівках не бачити.
Та якось одного дня завітав у місто чоловік, що називався Володарем Снів. Були у нього тут якісь свої справи, котрі він швидко залагодив і вирішив перед обідом прогулятися містом. Вийшов Володар Снів на головну площу й став розпитувати перехожих, що цікавого можна побачити в їхньому місті, про саме місто питав, та хто тут правитель. Люди й відповідати не хотіли, були понурі, роздратовані та непривітні. Аж ось на зустріч Володарю Снів йде бабуся старенька, й несе кошик з червонобокими яблуками. Посміхнулася приязно, запропонувала придбати яблучко. Володар Снів подякував, купив яблуко та питає:
– Скажіть, мила пані, чого люди у вашому місті такі похмурі й непривітні?
– То, синку, все через нашу пані правительку. Вона вже всім так допекла, що далі нікуди, – прошамкотіла бабуся.
– А що ж та пані від вас хоче? – здивувався чоловік.
– Розумієте, паночку, наша пані геть невидима. Колись давно був у нас правителем її дідусь. Добрий був правитель, люди його любили й поважали. Мав двох синів, гарних та шляхетних. Сталося так, що старший син поїхав здобувати освіту в іншу країну, оженився там та й залишився жити. А молодший син знайшов собі дружину тут. Краси була – неймовірної. Вона також мала старшу сестру, котра заздрила молодшій дуже. Як посватався син правителя до молодшої, то старша зненавиділа рідну сестру і прокляла, бо хотіла цього жениха собі. Ніхто не знав, яке прокляття вона наслала на свою молодшу сестру, бо за тим вона зникла з нашого міста, і більше тут не показувалася. Молодята жили в мирі й злагоді, а згодом стали правити нашим містом. Коли настав час молодій пані народжувати, сталося щось дуже нехороше. Їх будинок три дні й три ночі чорні хмари тримали в обіймах, ще й блискавиці били. А після того де й ділися, ніби їх і не було. Та пані народила дитятко-дівчинку, але ніхто її ніколи ще не бачив. Мабуть, то тітчине прокляття таке. Отож, ми навіть не знаємо, яка вона. Вродлива чи потворна, якого кольору очі та волосся. Тільки голос знаємо. Як правителька, вона добре дбає про наших жителів, нікого не ображає нічим. Та життя нема від неї, бо завжди роздратована. Та воно й не дивно, мабуть, не легко жити без імені. Жодного з імен, що люди їй пропонували та придумували, вона не прийняла – не подобається. Так і живе досі без імені. А люди вже не можуть нових імен вигадувати.
– А чому ж, скажіть, люба пані, батьки не дали імені дочці?
– Цього, паночку, не скажу, бо не знаю. Та й спитати вже нема в кого, бо нема їх вже на світі давно.
– Дивна пані… – промовив замислено чоловік. – А знаєте, я спробую вам допомогти. Підкажіть-но, будь ласка, де живе ваша правителька.
– Он там, – махнула рукою бабуся, – за фонтаном, побачите тінистий парк. По головній алеї підете, й відразу побачите охайний будиночок. У ньому наша правителька й живе, – сказала старенька.
– Спасибі Вам велике, – промовив чоловік, і пішов до невидимої пані.
Минувши фонтан, Володар Снів ступив на гарно вимощену гладкою бруківкою алею, що вела до чепурненького будиночку. На порозі сиділи пухнаста кицька і невеликий симпатичний песик, улюбленці господині дому.
– Привіт, товариство! – Посміхаючись, промовив чоловік.
– Няв. – Обізвалася кицька.
– Гав! – Відповів песик.
– Чи можна до вашої господині? – спитав їх. Кицька й песик чемно дали дорогу гостеві, перемістившись на нижні сходинки порога, а чоловік натиснув на ґудзичок дзвінка на дверях. За якусь мить двері розчинилися і назустріч вийшов сивочолий пан дворецький.
– Доброго дня вам! – Привітався Володар Снів.
– Добрий день і вам.
– Чи дома пані правителька?
– Так, дома. Ви у якій справі?
– Гадаю, можу допомогти з вибором імені. – посміхнувся Володар Снів.
– Заходьте, присідайте, – запропонував дворецький.
Зайшовши до будинку, Володар Снів роззирнувся, помітивши високе крісло, зручно в ньому вмостився та почав розглядати картину на стіні. Не минуло й п’яти хвилин, як двері відчинилися, і наче війнуло легким вітерцем. По кімнаті розлився приємний квітковий аромат. А за ним пролунав милий голос:
– Вітаю вас, пане…
– Мене звати Володарем Снів, – підвівшись з крісла відрекомендувався чоловік.
– Володар Снів? Як цікаво. Мені доповіли, що ви прийшли у справі вибору імені.
– Саме так. Чув я, що ви давно вже підшуковуєте ім’я для себе. Бачив також ваших містян, котрі вкрай знервовані, бо вже геть зневірились у відчаї й безнадії віднайти його для вас.
– Так-так, – зітхнула правителька. – Я сама вже зневірилась і дуже засмучена. Розумію, що люди потерпають від мого поганого настрою. Але ж і мене зрозумійте, дуже не легко жити мені безіменній. Будь-яке я не хочу, а такого, щоб сподобалося – немає. Чимало імен приміряла я до себе, та вони всі якісь недоладні, не пасують мені… – Розповідала тремтячим голосом невидима пані.
– Я спробую зарадити вашій біді, – мовив чоловік.
– Буду дуже вдячна навіть за спробу, – сумно додала правителька.
Володар Снів трохи подумав, а тоді мовив:
– Ваше місто має чудову назву «Місто Мрій». Сподіваюся, що вам дуже личитиме ім’я – Мрія.
Враз все довкола засяяло так, ніби сонечко зайшло до кімнати. А в цьому сяйві чоловік побачив дуже вродливу молоду панянку з волошковими великими очима, що світилися щастям.
– О! Яке гарне ім’я – Мрія. Таке ніжне, тендітне, тепле й сонячне! А незвичайне ж яке, і ще чомусь дуже солодке… Я з вдячністю приймаю від вас, Володарю Снів, цей великий та приємний для мене дарунок – ім’я Мрія. Від нині я називатимусь Мрією! – Щасливо засміялася пані правителька, і голос її кришталевим дзвіночком полинув кімнатою, а далі й містом.
Прокляття злої тітки розтануло мов дим. У небі розкинулася рушничком барвиста веселка, а пташки, вхопивши дзьобиками промені сонця, сплели їх віночком довкола міста, яке сповнилося радістю, світлом і гарним настроєм.
З того часу містяни часто бачили свою правительку Мрію. Відомо, що мрії у всіх людей різні, тож і правителька Мрія для кожного виглядала по іншому. А ще розповіла мені бабуся, котра продає рум’яні яблука, що з того самого часу, як подарував Володар Снів правительці міста ім’я, він ще й став володарем серця пані Мрії. Кажуть, незабаром у місті Мрій буде весілля. Містяни не натішаться, бо тепер у них є заповітні мрії подаровані правителькою Мрією, та ще й щасливі сни, подаровані Володарем Снів. Чого й вам усім щиро зичу!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557257
дата надходження 04.02.2015
дата закладки 04.05.2015
В одному лісі, жили собі два братики ведмедики. І все б нічого, та були вони страшенно жадібними. Увесь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, якщо їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою.
Ось і сьогодні, такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть щось не поділили.
- Це я знайшов! - кричить один малюк.
- Ні я! - кричить інший.
- Мої ягодки- малинки! - вперто верещить перше ведмежа. - Бо я старший!
- Аякже, чого це твої, як мої. - Супиться і шморгає носом друге. І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб"ються. Аж тут із старого лісу, вийшов на галявину дідусь ведмідь, і грізно так гримнув на обох малят:
- А чого це ви знову сваритесь непосиди? Що сьогодні не поділили га?
Братики трохи побоювалися старого діда ведмедя, бо мама завжди їм казала:
- Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи.
Тому трохи позадкувавши малі обережно відповіли:
- Ми знайшли малини, солодкі-солодкі, а поділитись не можемо.
А дідусь ведмідь, давно вже думав, і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними, і усім ділитись. Думав-думав, і таки придумав.
- Нумо хлопці зберіть хутенько малину в горнятка.
І ведмежата один наперед одного стали зривати малину. Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив:
- А тепер віддайте горнятка мені. Бо я старший.
Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Нічого робити, простягнули горнятка з малиною дідусеві, а самі пішли нізчим.
- Отакої брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав.
- Угу, якось це не справедливо.
Та дідусь-ведмідь і не думав ображати малюків.
- Агов пустуни, а прийдіть но сьогодні до мене під вечір обов"язково.
- Добре, прийдемо - озвалися ображені ведмежата, бо не могли вони не послухати старенького. А дідусь тільки усміхнувся хитро собі у вуса.
Довго чи не довго, але прийшов час, і в двері дідусевої хатинки-барлогу хтось не сміливо постукав.
- Заходьте, заходьте мої любі, - озвався старий ведмідь.
Двері відчинилися, і до барлогу зайшли зніяковілі братики.
- Підходьте ближче, підходьте, зараз будемо чаювати.
Ведмежата зачудовано роззирнулися, і пішли до столу. А там, чого тільки не було: цукерки, мед, малина, варення, тістечка, медові пряники, запашні пампушки.
- Пригощайтеся мої хороші, - підморгнув дідусь, - гуртом завжди смачніше, а я зараз ще липового чаю зварю.
Повеселіли наші бешкетники, і давай пригощатися. А коли вже прийшов час іти до дому, ведмежатка про щось пошепотілися і спитали:
- Дякуємо тобі дідусю за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти?
- А чому ж ні? Звичайно можна.
Малята вийшли з хатини і радяться:
- Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не їв, нас пригостив.
- То давай і ми гостинців дідусеві завтра понесемо, бо якось не гарно. Він нас частував, а ми що?
- А ми йому завтра солодкої малини нарвемо.
З того часу, наші ведмежатка завжди ділилися усім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав дідусь-ведмідь - гуртом смачніше!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366678
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 04.05.2015
У гарній хатинці-нірці, де є дві затишні кімнатки, живе польова мишка Марта. Усім відомо, що на зиму звірята роблять запаси всілякої смакоти. Отож і в Мартиній комірці є повно добра. Ця мишка дуже хороша, дбайлива господинька. Цілими днями вона наводить лад та чистоту в своєму домі. А довгими зимовими вечорами, гріючись біля вогнища в каміні, готує друзям подарунки-сюрпризи до Різдва.
Саме зараз зима. Надворі холодно, сніг і мороз, та ще й вітер дошкульний. Та нашій мишці до всього цього байдуже. Тішиться Марта, бо незабаром Новий рік та Різдво, а в неї вже готові для всіх подарунки. Найбільше мишка хоче подивувати своїх друзів, що зберуться на святкову гостину, чимось дуже незвичайним.
Одного дня Марта побачила у себе в комірці диво-дивне. З-під землі стриміли два маленьких, та лискучих зелених листочки.
– Що це за диво таке росте у мене в комірці? – подивувалася Марта.
З того часу, вона щодня прибігала привітатися зі своїм гостем, полити його. А листочки росли-підростали й невдовзі мишка зрозуміла, що це за квітка в комірці росте. Це був – підсніжник.
– Тобі ще не час. Щось ти ранувато друже, адже до весни, ще ой як далеко. Та й місце ти вибрав геть не зручне, – бесідувала з ним Марта. Минали дні, а підсніжник, знай собі ріс. Тоді мишка взяла горщик, та й пересадила квітку, бо в комірці було занадто темно. А горщик поставила на підвіконні. Звичайно Марта й далі дбайливо його доглядала, а він собі ріс та й ріс. Якось у двері мишачої нірки постукав зайчик Костик:
– Привіт, Марто.
– Привіт Костику. Ти чого такий захеканий, щось трапилося? – стурбовано спитала мишка.
– Тітонька Сова послала мене запитати у тебе, чи не маєш часом сушеного липового цвіту? Наша Руделька застудилася. Скоро Різдво, а вона лежить з високою температурою.
– Ой, біда! – вигукнула Марта. – Маю я липовий цвіт, та добре б ще…
– Мед і малина, – випередив її зайчик. – Знаю-знаю, був уже в тітоньки Ведмедиці та дядька Ведмедя, вони дали.
– Хвилиночку, зараз принесу, – сказала мишка і побігла до комори. За мить вона повернулася з полотняним мішечком повним духмяної липи. – На ось, візьми. Та переказуй від мене вітання. Я скоро провідаю Руделечку.
– Дякую, обов’язково передам! – Вже на порозі гукнув Костик, і чимдуж помчав до білячої хатинки-дупла. Марта постояла, ще якийсь час на порозі дивлячись зайчикові в слід, і повернулася в теплу нірку.
Сніг почав падати густіший. Налетів холодний вітер, підіймаючи й кружляючи сніжинки у зимовому танку. Мишка вирішила обов’язково піти провідати Рудельку, і віднести їй чогось смачненького. З цими думками, Марта взяла лієчку і пішла поливати підсніжника. Враз зупинилася, і аж засміялася:
– Я знаю, що допоможе білочці одужати! І на свята вона буде разом зі всіма радіти подарункам і зимовим розвагам.
Наступного дня мишка обережно обгорнула горщик із підсніжником теплою хусткою. Вдяглася тепленько сама, і вийшла за поріг домівки. Марта йшла білосніжною стежкою ніжно пригортаючи свій скарб до грудей. Один поворот, ще один і ось уже мишка стукає в двері Рудельчиного дому. Відчинила мама білочки.
– Добрий день, чи можна провідати Рудельку? Я розумію, що вона хворіє, тому не затримаюсь довго. У мене для неї є подаруночок. Я тільки його віддам, і додому.
– Заходь, Марто, хутчіш, не стій на морозі.
Мишка зайшла до кімнати й побачила свою подругу. Білочка посміхнулася Марті:
– Як добре, що ти прийшла, мені так сумно хворіти.
– Привіт, подруго, ти не сумуй. Дивись лишень, що я тобі принесла. Гадаю, що це допоможе тобі скоріше одужати.
– Що це? – здивовано спитала Руделька.
– Це, справжній скарб. Знайшла я його у себе в комірці. Поглянь. – І мишка розгорнула свій пакунок. А звідти на білочку дивився маленький підсніжник. Поміж листочків стриміла маленька ще стеблинка, котра за кілька днів стане сильним стебельцем. А на ньому з’явиться крихітний дзвіночок первоцвіту.
– Яке диво, – захоплено промовила білочка.
– Кажу ж, справжній скарб. Серед зими – підсніжник. – Весело підморгнула Марта. – Отак будеш щодня милуватися ним, розмовляти до нього і поливати, то й одужаєш скоріше. А на самі свята матимеш сюрприз.
– Ой спасибі тобі Марто, а як же тепер ти без підсніжника? Як будеш без свого скарбу? – розхвилювалася Руделька.
– Я приходитиму до тебе, щоб на нього подивитися. Та й потрібний він зараз більше тобі, ніж мені. Адже гарний настрій та здоров’я подруги – для мене важливіше, – посміхнулася білочці мишка.
– Дякую, ти, найкраща у світі подруга, – схвильовано промовила Руделька.
Минуло, ще кілька днів. Марта майже щодня провідувала Рудельку, а білочка швидко одужувала. Подруги разом дбали про підсніжника, а він незабаром віддячив подругам за турботу.
Прибігла котрогось дня мишка до білочки, а та вже зовсім здорова і загадково так стоїть посміхається.
– Вгадай що?
– Що? – і собі спитала Марта.
– Підсніжник…
– Розцвів! – випередила подругу мишка. – Ура! – радісно заплескала в долоньки.
– Саме так, ходімо, побачиш. – запрошувала Руделька. На підвіконні стояв красень підсніжник в білосніжній шапочці-дзвіночку.
– Красивий, – зачаровано прошепотіла Марта, ніби боялася, що він кудись зникне.
– А пахне, пахне ж як, понюхай. – і собі пошепки сказала Руделька.
– Чарівно! – сказала мишка.
– Авжеж. – погодилася білочка. – А завтра вже свято. Ми покажемо його друзям? – спитала.
– Покажемо, обов’язково. – погодилася Марта.
Наступного дня всі всі друзі зібралися разом святкувати. Стіл накрили під ялинкою, поряд з ніркою їжачка Колючки. Там було і затишно, і сухо. Зайчик Костик навіть прикрасив неподалік маленьку ялинку червонобокими яблуками та цукерками. Мишка Марта усім подарувала сплетені нею шарфики, шапочки й рукавички. Руделька принесла запашних пряників, а їжачок Колючка десь роздобув мандаринки. Звірята обмінялися подаруночками одне для одного. Гостинці та частування виклали на стіл. Друзі були дуже раді, що знову зібралися всі разом, що будуть весело святкувати. Та ось мишка й білочка відійшли від столу, про щось пошепотілися, і Руделька голосно промовила:
– Дорогі друзі, ми з Мартою маємо для вас сюрприз.
– Який? – разом спитали Костик та Колючка.
– Ось, дивіться! – білочка зняла хустку з горщика, який обережно тримала мишка, і всі побачили ніжний підсніжник. А він погойдувався, ніби кивав привітно до всіх своєю тендітною білою голівкою.
– Оце диво! Де ви його взяли серед зими? – дивувалися їжачок із зайчиком. – І як таке можливе, щоб цвіли квіти серед зими?
Звичайно ж Марта з Руделькою розповіли друзям історію про скарб-підсніжник, і як він допоміг білочці одужати. Ось такий неймовірний сюрприз зробили друзям подружки. Всю цю історію ненавмисне підслухав стренький дідусь Ворон. Він підлетів до друзів ближче, сів на найнижчу гілку ялини й сказав мишці:
– Найбільший скарб, то доброта й турбота у твоєму серденьку, дитино. Бо ти не пошкодувала для хворої подруги своєї диво-знахідки.
– Дякую, дідусю, – тихенько відповіла Марта. Їй було неймовірно приємно від його похвали.
Свято продовжувалося. Друзі танцювали та співали біля ялиночки. А підсніжник красувався у центрі столу, мов найголовніший гість свята, і тихенько подзвонював своїм ковпачком-дзвіночком. Його дзвін був дивовижним та сріблястим, тому над галявиною линула найчарівніша кришталева мелодія, під яку танцювали балеринки-сніжинки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544844
дата надходження 19.12.2014
дата закладки 04.05.2015
Якось Сергійко разом із своїм другом-котиком Пушком вирушили до лісу по чорниці. Дорогою хлопчик жваво розмахував руками, розповідаючи котові про нові ігри, в які вони ввечері пограються, і куди помандрують разом завтра. А ще підгодовував Пушка смачною ковбаскою, котру взяв із собою, щоб підкріпитися в дорозі. Невдовзі стежинка довела друзів до залитої сонечком просторої галявини, де росли смачні чорниці.
- Ух, скільки їх тут! – вигукнув Сергійко. – Дивись, Пушок! І тут, і там! А он там ще більше! Нумо хутчіш збирати. Тут їх стільки, що і наїмося досхочу, і додому принесемо, щоб матуся пиріжків напекла.
Пушок тільки роззирнувся і тихо нявкнув. Було не зрозуміло, чи він підтримав друга, чи щось йому заперечив, бо пиріжки з чорницею йому зовсім не смакували, інша справа ковбаска. І кіт аж замружився від задоволення, уявляючи, як смакує нею. Сергійко трохи збирав ягоди, трохи їх їв, а Пушок, то обнюхував кожну квіточку, то ганявся за барвистими метеликами... Друзі так захопилися, що й не помітили, як опинилися в лісовій хащі, де раніше ніколи не були.
- Овва! То в нас гості! – почувся десь з боку галявини доволі неприємний голос. Хлопчик повернув голову і побачив неподалік дивну трійцю, котру відразу ж впізнав. Матуся багато казок йому прочитала, тому цих героїв він добре знав.
- Добрий день, – чемно привітався Сергійко, а кіт заховався за його ногами.
- Не такий він вже й добрий, – проскрипіла у відповідь Баба Яга, бо це була вона. – Особливо, коли у тебе щось крадуть! – Гримнула злісно вона.
- Так-таки так, – підтримали Ягу Водяник та Лісовик.
- Та ми нічого у вас не крадемо, збираємо лишень чорниці.
- А чорниці наші! – гаркнула Яга.
- Чому ж це вони ваші? Чорниці в лісі для всіх, – відказав Сергійко.
- Аякже ж. Ліс наш! І все що в лісі – наше! – І грізна лісова нечисть посунула на хлопчика.
Він вже трохи злякався, хоча цього не показав.
- Гаразд, ми не хотіли вас образити. Ви вважаєте так, а я інакше. Але все одно вибачте нам, що ми ненароком зайшли на вашу територію. Обіцяємо, що більше так не будемо. Ми йдемо додому...
- Е ні! Так не годиться. Ти наше взяв, то й ми заберемо твоє. Віддавай сюди кота, – вишкірилася злюща Баба Яга.
- Як це так? Пушок - мій друг! Я не можу його вам віддати! Заберіть, ось, ягоди... – сказав Сергійко, мало не плачучи.
- Ха! Ягоди! – Загиготів Водяник. – Кота давай і крапка! А ні, то силою заберемо!
- Не чіпайте Пушка, я, що скажете зроблю, – просив хлопчина.
Та Лісовик миттю опинився біля Сергійка, зареготав, і схопив переляканого кота своїми чіпкими ручиськами.
- Будь ласка, відпустіть його! – Умовляв Сергійко. Але все було марно.
- Кота ми забираємо, - грізно сказала Баба Яга. – А ти, якщо хочеш його визволити, мусиш завтра сюди прийти і відгадати наші три загадки. Відгадаєш – друга забираєш, не відгадаєш – то його втрачаєш. Зрозумів?
- Так! – Твердо відповів хлопчик. - Я обов’язково прийду.
- Ну от і домовились, – задоволено потерла руки Баба Яга. – Нам вже час.
І дивна трійця, разом з Пушком, зникла в гущавині лісу.
А Сергійко постояв ще якусь хвильку дивлячись їм у слід, вірячи й не вірячи, що з ним така пригода сталася, повернувся, і пішов додому, витираючи сльози з личка. Він твердо вирішив, що завтра обов’язково визволить свого друга.
Наступного дня хлопчик взяв з собою необхідні речі: компас, улюблений ліхтарик, почепив годинника на руку. Захопив для Пушка шмат ковбаски і вирушив до лісу.
Довго чи не довго йшов, нарешті дістався того місця, де вчора зустрів лісових злюк. А вони вже чекають його на галявині. Пушка тримають прив’язаним на мотузці, щоб не втік. А той лиш побачив Сергійка - голосно й жалібно нявкнув. Трійця обернулася до хлопчика.
- Добрий день, – привітався Сергійко
- Добре кажеш, – мовила Яга. – То що, готовий загадки відгадувати?
- Готовий.
- Ось тобі перша загадка, – пробулькав Водяник: – Що не боїться темряви?
Сергійко замислився. Раптом пригадав, як колись боявся темряви, і тато подарував йому гарного ліхтарика, щоб він міг його увімкнути і прогнати темряву. Тоді вийняв ліхтарика з кишені і впевнено відповів:
- Світло не боїться темряви!
Водяник спересердя аж тупнув ногою.
- Що ж, з першою загадкою ти впорався, – сказала злюща Яга. – Але побачимо чи ти відгадаєш загадку Лісовика.
- Давайте вашу загадку, - сказав Сергійко, втішений своєю першою перемогою.
- Коли я заблукаю, дороги не знаю, як додому повертаю? – проскрипів Лісовик.
Хлопчик так напружено думав, що здавалося, ніби чути, як шелестять думки в його голові.
- Заблукаю, заблукаю, - бурмотів Сергійко... І враз аж посміхнувся від здогадки. – Ну звісно! Звісно допоможе компас! – Радо вигукнув хлопчина.
- У-ух! – Ухнув пугачем Лісовик. – Який кмітливий хлопець попався!
- Заждіть здаватися, – зашипіла Яга, у котрої очі аж палали від люті. – Ще я свою загадку загадаю, от тоді й побачимо! Нумо, хлопче, відгадай: що біжить поспішає, й ніколи назад не вертає, – аж гаркнула вона, і втупилася в Сергійка лютим поглядом.
Хлопчина замислився. Може річка, чи струмочок. Ні, не може бути так просто й легко, щось інше. Довгенько таки думав, вже й сонечко до заходу стало готуватися. Скільки то він уже в лісі з цими злюками, година, дві чи три? Глянув на годинника, ох як час біжить, подумав, і відразу знайшов відповідь.
- Час! Час біжить поспішає, і назад не вертає! – Вигукнув Сергійко.
А Яга вже сподівалася, що малий не відгадає, і потай раділа, а тут така халепа. Нічого робити - треба кота відпускати. Хоч вони й злі лісові сили, проте не мають права порушувати даного слова. Мусять виконати обіцянку і відпустити кота.
- Ти переміг, – ледве стримуючи гнів сказала Баба Яга. – Забирай свого кота, і геть з моїх очей, щоб я вас тут більше не бачила. І пам’ятай, більше нам не попадайся, бо наступного разу так просто тобі не минеться! У нас і складніші загадки є, просто тобі цього разу пощастило...
- Дякую вам, – чемно сказав Сергійко. – Ходімо, Пушок, додому. Ось тобі ковбаска, ти мабуть зголоднів...
Котик вдячно замуркотів у відповідь.
Коли друзі дісталися рідної домівки, хлопчик признався Пушкові, як йому насправді страшно було йти до лісу. Боявся, що не впорається з загадками, але не міг же він свого улюбленого друга залишити самого серед тих страховиськ!
- Друзів у біді не лишають, – сказав Сергійко підморгнувши Пушкові, а той вдячно потерся до хлопчикової руки, і пішов пити з мисочки молоко, дбайливо налите другом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528216
дата надходження 06.10.2014
дата закладки 04.05.2015
Кожного літа близнятка Максимко та Маринка відпочивають у бабусі й дідуся в невеличкому містечку. Тут вони майже все уже знають. З дідусем ходять до озера рибу ловити і купатися, до лісу по гриби та ягоди. Частенько бігають по морозиво до тітоньки Марії, що продає його за рогом сусіднього будинку.
Одного дня Маринка запропонувала братові:
- А давай сьогодні підемо гуляти аж до фонтану? Погуляємо самі без дорослих. Не будемо відволікати їх від справ. Ми не заблукаємо, бо й так усе тут знаємо. Та й не маленькі вже, маємо аж шість років.
- То може хоч скажемо де йдемо, щоб не хвилювалися? – відказав на те Максимко. Ану, як виявиться, що нас нема вдома, знаєш який переполох буде?
- Як скажемо, то нас самих нікуди й не відпустять, от побачиш.
- А як шукатимуть? – засумнівався хлопчик.
- Та щось вигадаємо, що ти, як той заєць-боягуз, трусишся?
- Добре, ходімо, - здався Максимко.
Діти нишком вибігли з двору і подалися за ріг будинку. Привітна тітонька Марія вже здаля їм посміхалася, гадала, що вони за морозивом до неї поспішають. Та діти лише привіталися й побігли далі. З вулиці на вулицю і ось вони вже біля фонтану, що в центрі містечка. Тут було безліч різних крамничок, тому діти з цікавістю розглядали вітрини кожної. Раптом Маринка й Максимко захоплено зупинилися біля крамнички, якої раніше тут не бачили. З подивом перезирнулися прочитавши вивіску «Чарівні речі». За вітриною було стільки всього привабливого, що діти вирішили зайти всередину, щоб роздивитися цікавинки ближче. У дверях ніжно дзенькнув дзвіночок, і до дітей вийшов дідусь із сивою бородою й надзвичайно приємною посмішкою.
- Доброго дня, діти. Я вже вас зачекався, - промовив він,змовницьки підморгнувши. – Підходьте ближче, не стійте в дверях.
Маринка й Максимко слухняно пішли за дідусем.
- А як ви знали, що ми сьогодні до вас прийдемо? – спитала дівчинка.
- І крамнички вашої раніше тут не було, - дивувався хлопчик.
- Давайте для початку познайомимося, а потім, я все вам поясню, - запропонував дідусь. – Отже, мене звати дідусь Кузьмич, а вас я добре знаю. Ви – Маринка та Максимко. Братик і сестричка, вірно?
- Так, вірно, - здивовано й дружно відповіли діти.
- Справа в тому, дітки, що крамничка ця не проста, вона чарівна. А я в ній працюю. Отже я…
- Чарівник! – вихопилося у Маринки.
- Авжеж, я - чарівник. А крамничка моя чарівна всього місяць, як відкрилася. Ви тут роздивляйтеся, будьте як вдома, а я швидко частування нам приготую, та й розповім вам щось цікаве.
Маринка з Максимком зачудовано роззиралися по крамничці, бо ніколи раніше не мали справи з чарівниками, а дідусь тим часом вийшов до іншої кімнати.
- Оце диво, - прошепотів Максимко, - ми не спимо?
- Не спимо, - відповіла Маринка також пошепки, розглядаючи виставлені на поличках дивовижні речі. – Ось тільки про все дізнаємося, і гайда додому.
- Не поспішайте друзі мої, - промовив Кузьмич, з’явившись у дверях з тацею, на котрій красувалася вазочка з печивом та склянки з какао. – Сідайте мерщій до столу.
Коли діти слухняно всілися, дідусь, поставивши перед ними частування, сказав:
- Ви пригощайтеся і послухайте, що я вам розкажу...
І дідусь чарівник розповів Максимкові та Маринці, як і чому з’явився він та його крамничка у цьому містечку.
- У чарівній країні, звідкіля я до вас прийшов, настали важкі часи. Усі чарівники й чарівниці дуже засмучені. Виявилося, що у світі людей, тобто вашому світі, нікому вже не потрібні дива та казки. Ніхто, чи майже ніхто, не вірить в чарівників та чарівних істот. Тому мене послали наші наймогутніші володарі у ваш світ, знайти когось, хто ще вірить у казку, в дива. Якщо знайдуться такі люди, то наша країна чарівників буде врятована. А ні, то усі ми зникнемо назавжди. Ні див, ні казок вже більше ніколи не буде. За той час, що я мандрую вашим світом, мені жодного разу не траплялися люди, котрі б зацікавилися моєю крамничкою. Вони проходили байдуже повз вітрину, і ні разу не зайшли... Навіть не зупинилися поряд. Всі поспішали у своїх справах. Вже місяць живу у вашому містечку. Час минає дарма, а я й досі не знайшов наших рятівників. Аж сьогодні зранку, я зазирнув у своє чарівне люстерко, і воно показало мені вас. Тому я вже знав, що ви до мене завітаєте, чекав. Дуже сподіваюся, що саме ви допоможете моїй чарівній країні, усім нам чарівникам.
Діти вражено принишкли, замислились над тим, що їм розповів Кузьмич.
- Як же ми можемо допомогти? Що маємо робити, щоб ваша чарівна країна не зникла? – спитав Максимко.
- Ми ж іще діти, - озвалася й Маринка, - хоча дуже хочемо щось корисне для вас зробити.
- Ви мабуть чули в казках, що той, хто зустрічає чарівника, має право на три бажання? Отож, я можу виконати будь-які три ваші бажання, - підморгнув дідусь Кузьмич. – Можете побажати вже, й негайно усе задумане здійсниться, можете взяти час на роздуми. Але пам’ятайте, ви маєте вірити в дива та казки, довіряти мені і дуже мудро використати свої бажання.
Сказавши це, дідусь чарівник вичаклував у повітрі три кольорові прутики і віддав їх дітям.
- Можна забажати будь-що? – запитав Максимко.
- Так, будь-що, - відповів дідусь Кузьмич.
- І все негайно збудеться? – тепер вже спитала Маринка.
- Авжеж, - хитнув головою чарівник.
- То чому ж ви не начаклуєте, щоб ваша країна не зникала? – спитав хлопчик.
- Наша країна і ми, живемо до того часу, поки вірять в диво й казку люди. Ми залежимо від вас і від ваших мрій, - якось дуже тихо промовив дідусь Кузьмич.
- Треба подумати й порадитись, - дуже серйозно сказала дівчинка. – Ми мусимо поквапитись додому, бо нікому не сказали, що пішли гуляти, і дідусь з бабусею будуть хвилюватися.
- Дякуємо за частування,- нагадався хлопчик. – Нам справді додому пора. До побачення!
- На здоров’ячко друзі! - Відповів чарівник і помахав рукою на прощання.
Вийшовши з чарівної крамнички діти швиденько побігли до дому. А там бабуся саме накривала на стіл, був час обіду. Дідусь дрімав у кріслі.
- Де ви були діти, лагідно мовила бабуся, - кликала вас кликала, а ви не відгукувались.
- Ми гуляли, коротко відповіли близнята.
- Мийте руки і хутенько сідайте до столу, - скомандувала бабуся.
Максимко й Маринка сховали чарівні прутики у своїй кімнаті, і побігли виконувати бабусин наказ тихенько перемовляючись. Бабуся бачила, що діти за столом вели себе на диво дуже тихо й чемно.
- Що з вами, любі онучата? – спитала, коли вже пообідали. – Накоїли щось? Накапостили?
- Ні, бабусенько, все гаразд! Просто маємо важливу справу і думаємо, як її вирішити.
- Може ми з дідусем вам допоможемо?
- Ні-ні, ми маємо впоратись самі.
Діти вийшли з-за столу, подякували і пішли в свою кімнату.
- Ти ба, - мовила посміхаючись бабуся, - таємниці у них...
І заходилася мити посуд.
- А чом би й ні? - відказав дідусь вмикаючи телевізор, - у всіх дітей є свої таємниці. У мене також вони колись були.
Бабуся на те лише похитала головою. А Маринка й Максимко сиділи у своїй кімнаті та радилися:
- Треба щось дуже важливе побажати, - шепотіла дівчинка.
- Так-так, щось особливе, - відповідав хлопчик.
Діти перебрали багатенько бажань, та всі вони видавалися не надто важливими й особливими.
- У мене є ідея, - нарешті сказав Максимко, - давай так. Є три прутики. Тобі один – твоє бажання, мені один – моє бажання, а ще один – для всіх.
- Добре, а що ж ти побажаєш? – спитала сестричка. – Іграшок різних чи солодощів?
- Ще не знаю... Поки спати лягатиму, щось придумаю. А ти що хочеш для себе? – запитав братик.
- Бажань багато, та вони всі якісь дрібні і не важливі. Хочеться витратити прутика на щось справді корисне. Іграшок у мене і так вдосталь, та й солодощів нам не бракує.
- Це точно, - задумливо промовив Максимко. І враз стрепенувся: - Є! Одне бажання важливе є! – вигукнув хлопчина.
- Яке? - Спитала Маринка.
- Нехай у всьому світі запанує мир! – тільки Максимко проказав останнє слово, як один з прутиків засяяв, наче бенгальський вогник у новорічну ніч, і розсіявся тисячами блискіток.
- Ой! Одне важливе бажання виконане, - вражено промовила дівчинка.
- Ура! Тепер твоя черга.
Маринка замислилася, і за якусь хвилинку промовила:
- Нехай страшні хвороби зникнуть із землі!- Другий прутик заіскрився і за мить зник, як і попередній.
Діти уважно дивилися на останній прутик, і враз у обох виникло однаковісіньке бажання. Не дарма ж вони близнята, тому й промовили бажання разом:
- Нехай люди мріють, вірять у казки й дива, щоб країна чарівників завжди жила!
Як тільки було сказане останнє слово, третій прутик яскраво спалахнув, розкидаючи на всі боки веселі іскорки і… розтанув. А Маринка й Максимко стояли посеред кімнати тримаючись за руки і щасливо одне одному посміхалися. Діти були раді і впевнені, що використали чарівні прутики мудро.
Не для себе, а для всіх!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526951
дата надходження 30.09.2014
дата закладки 04.05.2015
Високо в горах, у печерах неприступних скель, аж там, де вершини в небі приміряють з хмаринок панамки, живуть Брати Вітри з усього світу. Всі вони дуже заклопотані своїми справами. А до рідного дому, злітаються, щоб перепочити, набратися сил і - знову у мандри.
Якось за вечерею Наймолодший вітерець промовив до братів:
- Які ви щасливі. Усі такі поважні та сильні. Робите безліч справ! Тільки з мене нема ніякої користі, - сумно зітхнув малий.
- Чому ти так вирішив? – спитав Найстарший брат Буревій. – Для того, щоб знати чи є з тебе користь, потрібно світами помандрувати, спробувати свою силу. Ти ще не мав нагоди десь бувати, нічого не зробив, то як можеш таке говорити?
Інші брати схвально загули, підтримуючи Найстаршого брата, а малий знову запитав:
- А коли я зможу мандрувати, силу пробувати?
- Лягаймо спати, а завтра про все й довідаємося.
На ранок наступного дня брати Вітри розлетілися світами по своїх справах, тільки брат Буревій залишився з Наймолодшим вітерцем, і сказав йому:
- Сьогодні твій перший виліт у світ. Ось тобі від мене порада. Літай, придивляйся до всього, а далі Матінка Природа підкаже тобі, як діяти. Тоді ти зрозумієш, для чого ти тут, і що маєш робити.
- Гаразд, - промовив Наймолодший вітерець, і трохи ніяково озирнувся довкола.
- Все буде добре, - підморгнув йому брат Буревій, і попрощавшись до вечора полетів у своїх справах.
- Що ж, треба спробувати, - мовив сам до себе вітерець.
Легко відштовхнувся від скелі й полинув розправивши крила. Вітерцю так сподобався той політ, що вмить стало йому гарно й весело на душі. Ось тоді, почув він голос Матінки Природи:
- Легенько літаючи, ширяючи над землею, будеш холодити-повівати, спеку проганяти, усім будеш помагати.
- Спасибі, Матінко Природо, - радіючи відповів Наймолодший вітерець. – Ось тепер і в мене є справа, буду і я корисний.
Полетів вітерець над полем, де працювали люди. Сонечко припікає, спека неймовірна, ніде холодочка немає, важко людям працювати. Дмухнув легенько Наймолодший вітерець - охолодив спекотне повітря. Люди подякували йому, бо стало легше дихати. А він посміхнувся й полетів далі. Незабаром притомився, й сів перепочити на гойдалці з вербових гілок. А верба росла біля ставочка, що виблискував сріблом на сонечку. Бачить Наймолодший вітерець посеред ставочка на зеленому листочку сидить Коник Стрибунець сумний-пресумний.
- Привіт Конику Стрибунчику, чого журишся? – Спитав вітерець.
- Здоров-будь, Вітерочку. Та от думаю, як би то мені до берега дістатися? Додому вже час, а я тут застряг.
- Не біда, допоможу тобі зараз, - весело промовив Наймолодший вітерець. – Тримайся міцніше, - гукнув.
Тоді легесенько дмухнув на листочок, і той рушив з місця. А далі ще, і ще, і вже Коник Стрибунець, наче капітан на кораблі, помчався плесом. За лічені хвилини листочок прибився до берега і Коник Стрибунець зістрибнув на безпечне місце.
- Дякую тобі Вітер-вітерець, що допоміг мені. Без тебе не скоро я дістався би домівки.
- Та я нічого особливого й не зробив, тільки трішки дмухнув...
- Може й так, але для мене це дуже важливо. Якби не ти, ночував би я на листку серед води. Дома рідні хвилюються. Та й вечерею міг стати якійсь Жабці. Завдяки тобі, я живий-здоровий повернуся додому.
- Хай щастить тобі Конику Стрибунчику, - посміхаючись відповів Наймолодший вітерець, і подався далі.
За якийсь час, долетів вітерець до підніжжя гори. Бачить сидить за кущем маленьке Зайченятко й тремтить від страху, а до нього наближається хижий Вовк. Зрозумів наш вітерець, що зараз буде катастрофа. Ще якась мить і Вовк впіймає Зайченя. Що робити? А біля підніжжя гори пилюка й пісок, каміння. Як дмухне Наймолодший вітерець з усієї своєї сили, то вся пилюка разом з піском і дрібними камінчиками полетіла у бік Вовка. Той почав кашляти, чхати, очі лапами терти, а Зайченя за той час дісталося безпечної нори, де на нього вже чекала матуся Зайчиха.
- У-у-у-у, - завив сердито Вовчисько. – І де ти взявся Вітрисько, всі очі мені засипав! Через тебе я не повечеряв смачною зайчатинкою. У-у-у-у...
- Вовче, вовче, - сказав вітерець. - Хіба можна маленьких ображати? Ти великий і сильний, як не соромно? Іди скоріш звідсіля, і ніколи сюди не вертайся. Я тепер тут вартуватиму, тебе розбишаку пильнуватиму. Не дозволю кривдити малечу!
Що казати? Піймавши облизня, розчарований Вовк пішов до лісу злий і голодний.
- Дякую тобі добрий Вітерець, що врятував моє дитя Зайченятко, - промовила мама Зайчиха, пригортаючи синочка. – Якби не ти - пропало б.
- Мені не важко було боронити маля, але зізнаюся, що я й сам за нього злякався... Бережіть себе, хоч я й насварив Вовка, він може ще повернутися – сказав на прощання Наймолодший вітерець і подався до рідного дому. Був стомлений але щасливий, бо вже точно знав, що й він приносить користь…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528502
дата надходження 07.10.2014
дата закладки 04.05.2015
У сімейства Їжакевичів сьогодні свято - День народження їжаченят Колі та його сестрички Полі. На гостину запрошені усі родичі Їжакевичів: бабусі, дідусі, тітоньки й дядечки, сестрички і братики, сусіди та друзі, і ще багато різних знайомих.
З самого ранку на подвір’ї лунав неймовірний галас. Татусь Їжак із старшенькими дітьми їжаченятами прикрашали подвір’я різнокольоровими кульками та паперовими гірляндами. Їжачки надували кульки, а ті часто вибухали, бо наколювалися на численні колючки, що стирчали зусібіч. Тому шуму було чимало. Мама з бабунею накривали стіл для великої родини. Гості ось-ось мали зійтися на гостину.
Треба сказати, що двійко іменинників, були страшними непосидами. Вони намагалися усім пригодитися, та найбільше, що їм удавалося, то активно заважати іншим. Найчастіше, їх відправляли з дрібними дорученнями. Чи принести щось, чи подати, чи поставити. А вони наввипередки поспішали виконати завдання. При цьому бігли, штовхаючи одне одного, тому усе падало у них із рук. Голосно грюкало, чи з дзенькотом розбивалося.
- Діти, ви переб’єте увесь посуд, - невдоволено зауважила мама Їжачиха.
- Прийдуть гості, то не матимуть де присісти, усе тут розгромите, - додавав строгим голосом татусь Їжак.
- Ні-ні, ми вже будемо дуже обережними та чемними, - обіцяли іменинники.
Та за короткий час знову летіли, мчали, перечіпалися й падали, і голосно сміялися. А батьки їх сьогодні не сварили, бо вони іменинники.
Невдовзі почали сходитися гості. Їжаченят ніби підмінили. Вони чемно поводилися, приймаючи вітання та подарунки, не забували дякувати. З гостями віталися, іграшками ділилися, а мама тільки задоволено посміхалася. Коли настав час виносити іменинний пиріг, тато постукав ножем по склянці з компотом. Усі відразу затихли, і тато промовив:
- Увага! А зараз привітання від найстаршого з нашого роду, дідуся Їжака Їжакевича.
Дідусь підвівся з-за столу, поправив на носі окуляри і сказав:
- Дорогі друзі, любі сусіди, і вся їжача родино. Сьогодні всі ми зібралися привітати наймолодших Їжакевичів із Днем народження. – А далі підняв лапу вгору й продовжив:
- Любі діти, бажаю вам найголовнішого в житті – здоров’я, кмітливості і доброти. Запам’ятайте мої слова, бо це найважливіше у житті. Якщо будете здоровими – будете щасливими. Будете кмітливими – завжди знайдете вихід з найскладнішої ситуації. А будете добрими – то будете завжди мати добрих друзів, що й вам даруватимуть добро. – За столом усі слухали мудрого дідуся, і погоджуючись кивали головами.
Далі знову заговорив татусь Їжак:
- А тепер, час святкового пирога. – Всі гості дружно заплескали в долоні, а мама Їжачиха винесла чималенького пирога, на якому горіли дві свічечки. Тато дав команду Колі і Полі:
- Нумо дорогенькі, дмухайте швиденько.
Діти набравши побільше повітря, разом дмухнули, й свічечки погасли. А мама порізала пиріг і почала всіх частувати.
Та яке ж свято без розваг? Тому татусь Їжак, після десерту, оголосив:
- А зараз час конкурсів та розваг.
Чого тут тільки не було: танці і співи, загадки і вірші, катання на човні лісовим озерцем, різні ігри та ще багато різних забав. Гості розбрелися садочком у пошуку розваг – кому які до вподоби. Татусь із сусідами та старшими їжаченятами подалися до озерця, й влаштували там змагання з плавання на човнах. Дівчатка спочатку танцювали і співали карооке, а далі пішли грати в класики, та скакалки. А найстарші дорослі про щось перемовлялися сидячи в плетених кріслах довкола стола. На столі були різні десерти та квітковий чай.
А що ж наші іменинники? Коля і Поля, були зайняті розпаковуванням подарунків, котрих було чимало. Подарували нашим близнятам різні іграшки та книжечки, конструктор та м’ячик, самокат та велосипед, та ще багато іншого добра. Більше всього Колі сподобався велосипед, а Полі – самокат. Вони вирішили випробувати їх на подвір’ї, бо в кімнаті місця було малувато. Коли вже у їжаченят стало непогано виходити, сталася неприємна пригода. Обоє, як завжди, почали змагатися наввипередки. Отож постановили: той вправніший, хто першим доїде до куща троянд.
На рахунок три розігналися й помчали. Їжачок Коля так захопився, що не зумів вчасно зупинитися, і на великій швидкості влетів прямо в трояндовий кущ.
- Ой! Мамочко! Боляче! – Заплакав малюк, і сльози градом покотилися з очей.
- Потерпи, Колю, зараз покличу на допомогу, - гукнула Поля, і побігла до дорослих.
День народження закінчився тим, що усі дружно рятували малого з халепи. Виймали трояндові колючки з-поміж їжакових голочок, що зовсім не легко було зробити. Викликали лікаря сову Соню, а вона дала заспокійливу пігулку та мазь, що швидко загоює подряпини. Гості розійшлися по домівках, а іменинники добре засвоїли урок:
«Завжди, друже, пам’ятай, обережно поспішай! І у будні, і у свята, треба мудро поспішати».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532519
дата надходження 26.10.2014
дата закладки 04.05.2015
Якось котик Рудик вирішив метеликів поганяти. Вийшов на подвір’я, потягнувся, і влігся на зелену травичку, чекати, коли прилетять метелики. Та метеликів чомусь довго не було. Незабаром Рудик розніжившись на сонечку задрімав.
І сниться котикові великий квітковий луг де пурхають з квітки на квітку різнобарвні метелики, а сам Рудик підстрибуючи ловить їх. Ось він побачив великого, яскравого Метелика й кинувся його ловити. Один стрибок, другий, і вже Рудик майже наздогнав Метелика, лишилося тільки простягнути лапку. Аж тут Метелик раптом перетворився на страшенного й величезного Собаку, що роззявивши пащу погнався за котиком.
- Ой рятуйте! – закричав Рудик, і щодуху помчав до свого двору. А зубиська позаду так і клацають. Ось-ось наздожене страховисько нашого котика.
- Стрибай сюди, - почув чийсь голос Рудик. Озирнувся і побачив Метелика, що кликав його до найближчих заростей шипшинового куща. Рудик стрибнув у кущі, навіть не думаючи чи поколеться до гострих шпичок. А кущ сам собою розсунув свої колючі гілки і впустивши Рудика ніби зачинив двері за ним. Грізний Собака залишився десь позаду, а котик зміг перевести дух і оглянутися довкола.
Сидів він на затишній галявині, де було стільки квітів, скільки Рудик не бачив ще у своєму житті. На середині галявини стояв чепурненький будиночок, до якого вела мощена кольоровими камінцями стежинка. Поряд у кріслі-гойлаоці сиділа старенька бабуся в окулярах і плела вовняні шкарпетки. А Метелик, той самий, котрий покликав Рудика, сидів на найкрасивішій троянді, що росла поруч з криничкою.
- Ходи до нас Рудику, - приязно покликала бабуся.
- А звідки ви знаєте мене? – щиро здивувався котик, котрий був спантеличений тим, що розмовляє з людиною, та розуміє мову Метелика.
- Я усіх знаю, - посміхнулася бабуся, - бо я Чарівниця. І ти зараз знаходишся у Чарівній Країні Снів, тому можеш розуміти мову людей, звірів, риб та комах, і вони всі розуміють тебе.
- Якщо Ви Чарівниця, то скажіть, звідки взявся той величезний Собака, що мало мене не з’їв? – знову запитав Рудик.
- О! Це наш місцевий лихий чарівник Химер. Він може в будь кого перетворюватися. Так він ловить свою здобич, відбирає у неї хороші й лагідні сни, а натомість обдаровує лихими, страшними снами. Якби не Метелик, то він і тебе би впіймав, та відібрав би твої хороші та легкі сни. А тобі би дав погані та потворні.
- Дякую тобі Метелику, мені дуже соромно, бо ти мене врятував, а я хотів полювати на тебе. Обіцяю, що не буду більше цього робити.
- Я вірю торбі Рудику, - обізвався Метелик, і спурхнувши з троянди, підлетів посміхаючись зовсім близько до котика. – Головне, щоб ти пам’ятав, що нас метеликів не можна ловити, бо ми маємо дуже крихкі крильця. Піймавши один раз, ти можеш навіть не бажаючи того, дуже скривдити нас, пошкодити їх, і ми не зможемо більше літати.
- Іди Рудику, я налила тобі молочка, попий, - запропонувала добра бабуся, а котик потягнувся до мисочки з молоком і… прокинувся.
- Ой, то це все мені лише наснилося? – здивовано промовив сам до себе. – Ні бабусі, ні барвистого Метелика…
- За хатою метелики, - гавкнув сусідський собака Рекс, що пробігав повз Рудиків двір.
- Тоді мерщій за хату, скомандував собі котик, і прожогом у садок.
А там справді було багато метеликів, всі вони літали-пурхали витанцьовуючи над квітами. Рудик зачаровано спостерігав за ними. Раптом побачив, що зовсім поруч сів на головатого чорнобривця красивий, барвистий Метелик, точнісінько такий, як був у сні.
- Привіт Метелику, гайда гратися.
Метелик ніби зрозумів Рудика, підхопився з квітки і полетів садочком, над травичкою, а котик побіг за ним, підстрибуючи. Проте добре пам’ятав, що ловити нового друга не можна, щоб не скривдити. За якийсь час котик стомився від гасання садом, сів під вишнею, а Метелик підлетів до Рудика і сів йому на вушко.
- Знаєш Метелику, я досить прудкий, а ти ще прудкіший. Тебе не наздогнати. Мені вже час до дому, бо щось я добряче зголоднів. Може завтра ще пограємось? – та Метелик нічого не відповів. Злетів вище вишеньки й полинув кудись, мабуть в садочок до бабусі Чарівниці. А Рудик, ще якийсь час дивився Метелику вслід, а тоді шмигнув у прочинені двері хатинки, бо знав, що там його вже чекає мисочка з улюбленим молочком.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522658
дата надходження 10.09.2014
дата закладки 04.05.2015
Якось мама Зайчиха послала зайчика Костика у лісову крамничку купити печива. По обіді мали завітати до них гості, а чогось смачненького до чаю вдома не було, тому Костик хутко побіг виконувати мамине завдання. От біжить наш зайчик лісом, до найвищих гілочок кущів підстрибує – розважається. Аж раптом від несподіванки зупинився бо побачив когось дуже незвичайного на стежинці:
- Ой! А ти хто? – спитав Костик незнайомця, забувши привітатися.
- Я? Я зайчик, - привітно усміхнувся незнайомець.
- Е ні! Зайчик, це я! А ти й не схожий на зайчика зовсім, - відказав Костик.
- Та зайчик я, зайчик. Тільки Сонячний, - ще більше заусміхався малий, і враз десь подівся. А за мить уже вигулькнув ген аж за кущем.
- Ей! Ти куди? – вигукнув Костик, - ми ж тільки познайомились, а ти вже тікати. Не бійся мене, я тебе не скривджу.
- Та я й не боюся, просто ми, Сонячні зайчики, ніколи довго не сидимо на одному місці, увесь час то туди, то сюди стрибаємо, - весело засміявся малюк.
- Чистісінько як я, - і собі посміхнувся Костик.
- А звідкіля ти тут взявся? – знову запитав наш зайчик, - я раніше тебе тут не бачив.
- Я з сонечка промінчиком спустився до вашого лісу, щоб трішки погратися з метеликами та жабками, жучками та павучками, і ще з різними лісовими мешканцями. Ми Сонячні зайчики, частенько так розважаємося, і ніколи не знаємо, де будемо наступного разу, - сказавши це він знову кудись зник.
- Ну дуже дивний зайчик, - почухавши носа пробурмотів Костик.
Роззирнувшись кілька разів довкола, і не побачивши нового знайомого, зайчик поквапився до крамнички:
- Швидше, швидше, - підганяв сам себе Костик, проте продовжував крутити головою на всі боки в надії знову побачити Сонячного зайчика. Але того ніде не було видно.
Ось і крамничка. Костик швиденько вибрав найсвіжіше і найсмачніше печиво, і невдовзі вийшов з крамнички з барвистим пакунком. Але гарний настрій, як і той Сонячний зайчик, враз кудись зник. Дорогою до дому Костик думав про нового знайомого, і дуже хотів ще раз побачити його, хотів запропонувати йому подружитись і погратись разом. Аж раптом біля великого старого пенька знову побачив чудернацького зайчика.
- Агов! Де ти подівся?
- Знову привіт! Розумієш, хмаринка на якийсь час затулила собою сонечко, тому і я мусив заховатися також. Як є сонечко, то і я є, а нема його, то й мене нема. Попливла собі хмаринка далі, сонечко усміхнулося, і я повернувся.
- А я вже був засмутився, хотів з тобою заприятелювати, погратись трішки, - сказав Костик.
- То давай приятелювати, адже гратися вдвох завжди веселіше, посміхнувся Сонячний зайчик, - тільки ти не дивуйся, як я раптом зникну на якийсь час, ти ж уже знаєш, що я можу з тобою тоді гратися, коли є сонечко, згода?
- Згода! – вигукнув Костик. – Побігли наввипередки?
- Побігли.
Обидва зайчики чимдуж помчали по стежинці, тільки їх і бачили. Добігши до хатинки Костика зайчики попрощалися до наступного разу, бо наш зайчик мусив ще допомогти матусі з прибиранням. А вдома Костик розповів матусі про свого нового друга:
- Знаєш матусю, у мене є новий друг!
- Який новий друг, - поцікавилася зайчиха.
- Сонячний зайчик! Він такий чудовий, ми з ним потоваришували, і навіть трішки погралися. На завтра домовилися ще зустрітися і погратися, тільки щоб день був сонячний, - щасливо посміхнувся Костик.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502168
дата надходження 30.05.2014
дата закладки 04.05.2015
- Розповім вам цікаву історію, що трапилася зі мною минулої осені. Якось забрела я у лісові хащі, бо хотіла грибочків назбирати. Притомилася трохи і присіла на пеньочок відпочити. Не встигла й оком моргнути, як побачила перед собою чудернацького дідуся з довгою бородою, що теж з цікавістю розглядав мене. Тоді зняв свого зеленого капелюха, здається він мохом поріс, і привітався:
- Доброго Вам дня.
- І Вам добрий день, - відповіла я, чомусь чхнула, і вибачилась.
- На здоров’я, - мовив дідусь, і якось діловито продовжив, - отже чхаємо. Застуда?
- Та ніби ні, - якось невпевнено відповіла я.
- Давайте я напою Вас цілющим чаєм для профілактики на всяк випадок. Це не зашкодить, а разом з тим й поговоримо.
- Та ніколи мені розмовляти, чаї пити, - почала відмовлятися я. – Он ще грибів і пів кошика не назбирала.
- Пусте, - махнув рукою Лісовичок. – Поки чаю вип’ємо й поговоримо, їжаченята та білченята зберуть Вам у кошик гриби. І з цими словами дідусь тупнув ногою, і враз довкола нас виросло стільки грибів, що почало рябіти в очах. Тоді Лісовичок гукнув:
- Агов їжачата, агов білченята, ходіть-но сюди мої любі.
Вмить збіглися звірятка, і стали насторожено поглядати у мій бік.
- Не бійтеся друзі, це – наша гостя Казкарка. Зберіть будь ласка ось ці грибочки до її кошика, а я тим часом напою гостю чаєм, та й вас неодмінно почастую.
Закипіла робота, а я слухняно пішла слідом за Лісовичком до його хатинки, дивуючись звідкіля він знає, що я Казкарка. Дідусь ніби почув мої думки, усміхнувся й хитро підморгнув мені:
- Я багато всього знаю, якщо захочете, то й вам чимало цікавенького розповім. Зможете потім діткам мої казкові історії розказати.
А варто сказати, що живе дідусь Лісовичок в густому-прегустому лісі. Хатинка його геть поросла мохом та різними травами й ягодами. Лісовичок любить розповідати різні історії та казки, бо знає їх дуже багато. Залюбки розповідає усім охочим послухати. Поки Лісовичок гомонів зі мною, я з цікавістю роззиралася довкола по затишній, маленькій і охайній хатинці. А тим часом ніби самі собою на столі з’явилися горнятка з паруючим пахучим чаєм, вазочки з медом та варенням. Лісовичок розповідав цікаві історії одну за одною, поки я пила смачний чай, а мені здавалось, що я сплю і все це мені сниться. Аж раптом у двері постукали, і на порозі з’явилися білочки і їжачки, та мій кошик повний грибів.
- О, які ви молодці, - задоволено потер крихітні руки дідусь Лісовичок. – Проходьте ближче, сідайте до столу, прошу пригощатися. На столі з’явилися горішки для білочок, та яблучка для їжачків. Звірята вмостилися на табуретах довкола столу, а найменша білочка вмить опинилася у мене на плечі, і стала розглядати мене своїми оченятами-ґудзичками.
- Руделько, не витріщайся на гостю, злазь, і дай людині спокійно чай допити, - лагідно насварив малу Лісовичок.
Білочка крутнулася на місці і за хвилинку вже сиділа біля своїх друзів. Допивши чай, я чемно подякувала, пора було вже до дому вирушати.
- Спасибі вам за смачний чай, за грибочки, за гарну компанію, -звернулася я до дідуся та звірят. – Мені вже час повертатися, рада була познайомитись.
- Заходьте ще, - примружившись мовив Лісовичок, а звірята дружно помахали мені лапкам на прощання.
Йшла я до дому, дивувалась своїй пригоді, вірила і не вірила у дивовижу, котра трапилася зі мною.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488579
дата надходження 27.03.2014
дата закладки 04.05.2015
Одного разу, а саме під новий рік, Дідусь Мороз так заклопотався, що припізнився з подарунками до дітвори. Гноми-помічники дуже поспішали, як могли допомагали. Одні іграшки виготовляли, другі цукерки пакували, треті все це в красиві обгортки загортали, четверті у мішки складали, п"яті грузили у сани Діда Мороза.
- Ой лишенько, не встигаю, треба ж вчасно роздати дітям, і звірятам подарунки, а я тут так довго вовтужуся, ще й шубу десь порвав, треба швиденько зашивати, а часу обмаль, - бурмотів собі під ніс старенький.
А по господарству допомагав дідусеві гном-помічник. Був він забудьком страшенним, завжи все плутав, тому до подарунків його й близько не підпускали. Почув він, що Дід Мороз бідкається, і каже:
- Давай я тобі допоможу.
- Е... ти знову щось наплутаєш. Ти ж, і по господарству ледве справляєшся. То в кашу шишок насиплеш, то в чоботі сніг носиш, то сніговикові замість віника, черпака в руки встромиш. То як ти думаєш мені з подарунками допомагати?
- А ти мені напиши на листочку, кому, і що я маю дати, то я по списку роздаватиму.
Задумався на мить Дід Мороз, часу мало, треба щось робити.
- Гаразд, - каже, - доручу тобі звірятам у лісі подаруночки роздати, а сам до діток поїду. Та ти ж гляди нічого не наплутай. А в допомогу тобі буде гном-сонько. Він хоч і засинає на кожному кроці, проте розбудивши його, ти знатимеш чи вірно все робиш.
- Добре! - зрадів гном-забудько. Він дуже хотів допомогти Дідусеві Морозові. Хай удвох із гномом-соньком, а все ж краще, ніж просто сидіти дома, і робити нудну домашню роботу.
Покликав Дід Мороз гнома-сонька. Той позіхаючи, ледве приплентався, мало не заснув по дорозі. Дідусь дав йому чарівного млинка, і наказав:
- Пильнуй гнома-забудька, і якщо щось зробите не так, крутни ручку млинка назад, і все повернеться назад, тоді крутни ще раз вперед, і все буде так, як має бути. Тільки ж дивись, не давай млинок у руки Забудькові, бо обов"язково, щось переплутає.
Вислухали гноми Діда Мороза, і пішли виконувати важливе завдання, а Дід Мороз вирушив до дітей. Та дорогою назад до дому, Дід Мороз мав забрати з лісу гномів.
Довго гноми добиралися до лісового народу, бо гном-сонько увесь час засинав дорогою, а гном-забудько його штурханцями будив, і вони мандрували далі. Нарешті дісталися лісової галявини, де виблискувала вогнями святково прибрана красуня ялиночка. І було тут багато звірят, що співали новорічних пісень, водили хороводи довкола ялиночки.
- Ну? І як ці подарунки їм роздати, щоб залишитися непоміченими, - спитав Забудько у Сонька.
- Треба чарувати, - позіхаючи відповів Сонько.
- То діставай млинка.
- Зараз, - відповів Сонько, дістав млинка з кишені, та тут же й заснув з простягнутою рукою.
- От лихо, а не Сонько, - сплеснув у долоні Забудько. - Зараз я сам усе зроблю. Тільки треба згадати куди ручку крутити. Як там казав Дідусь Мороз, спочатку побажати, потім покрутити, ні... спочатку покрутити, потім побажати... ні... ой а куди крутити вперед чи назад? А, будь, що буде. Як щось не вдасться, то Все поміняю. - І при цих словах, гном-забудько крутнув ручку млинка.
Що тут зчинилося на галявині. Звірята вмить перестали співати, і залементували:
- Ой-йо-йой. Що це таке, - крикнув зайчик, - чого це у мене хвіст лисички, а мій де?
Тут і Лисичка закричала:
- Не хочу куцого заячого хвоста, віддай мені мій.
Решта звірят оглянули стривожено себе, і у всіх переплуталися хвости. Все помінялося: у вовка хвіст білочки, у білочки вовка, у ведмедя хвіст кабанчика, а у кабанчика ведмежий.
- Що за жарти такі, - затріщала сорока з хвостом горобчика.
Вовк сидить, смикає білячий хвіст, та де там, не відчепиш, боляче. Поки звірі оглядали одне одного, і дивувалися, і мало не пересварилися, гном-забудько не на жарт перелякався.
- Ой, що ж тепер робити? Куди млинка крутити? Треба роздати, і назад, - промовив, і знову крутнув ручку.
Подарунки вмить опинилися у лапах звірят, та тільки знову халепа. Горішки у зайчика, мед у лисиці, у білочки кісточка, у ведмедя морквина, у вовка насіннячко, у сороки сметанка, у горобчика яблучко, у їжачка капустина, у борсучка молоко.
- Що це, що коїться? - знову зашуміли звірята озираючись довкола.
- Йо-йо-йой,- аж підстрибнув на місці Забудько. Почав розштовхувати Сонька.
- Зроби як треба, зміни, як має бути, - мало не плаче. - Та лише скоріше, бо я знову все переплутав.
- Що зробити? Що змінити, - сонно закліпав нічого не розуміючи Сонько.
- Оце, оце припини будь-ласка, - простогнав Забудько показуючи в сторону галявини.
Тут побачив Сонько чудернацьку компанію із переплутаними хвостами, та подарунками. Вмить спати йому перехотілося, бо зрозумів, у яку халепу потрапив, не впильнував Дідусевого млинка, спав собі. Що ж тепер буде? Куди ручку тепер крутити, вперед чи назад, як усе відмінити? Адже млинком керував Забудько, де ж він тепер згадає, куди крутив. А на галявині такий стоїть лемент, що гноми аж зіщулились за пеньком, не знають, як їм бути. Аж тут засяяла зірка, почувся передзвін дзвіночків, то Дід Мороз повертається від дітвори, має гномів з лісу забрати. Затихли звірі на галявині, а сани з Дідом Морозом зупинилися біля самої ялинки. Побачив Дідусь, що накоїли його помічники-гноми. махнув своєю чарівною палицею, в се стало на свої місця. Хвости повернулися до своїх господарів, і подарунки теж. Зраділи звірята, почали дякувати Дідові Морозові! А він з ними пісень співає, й непомітно гномам головою киває. Знову махнув чарівною палицею і гноми відразу опинилися у санях. Попрощався Дід Мороз із звірятами, сів у сани, і помчав до дому. А дома суворо на гномів глянув і каже:
- Що мені порадите тепер з вами робити?
- Не знаємо, - тихо відповіли похнюплені гноми. - Не сердься, ми більше так не будемо.
- Еге ж, не будете, я про це подбаю, - хитро всміхнувся у вуса Дід Мороз.
З того часу, Сонько пильнував Забудька, щоб той нічого не забував, і не плутав, і навпаки, Забудько, пильнував Сонька, щоб той, не спав на кожному кроці.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389083
дата надходження 01.01.2013
дата закладки 04.05.2015
Жила собі дівчинка Мар"янка, гарна, розумна, але страшенно вередлива, та лінива. Іграшок у неї було так багато, що і дня би не вистачило, щоб їх всіх порахувати. А дівчинка не вміла гарно поводитись з іграшками, розкидала, ламала, і не хотіла їх прибирати. В кімнаті Мар"янки ніколи не було порядку. Іграшки на підлозі, під ліжком, книжечки порвані, і мама завжди сварила Мар"янку, бо хотіла привчити до порядку. Та дівчинка була впертою, і робила все по-своєму. Ось зайчикові бантика із вушка відірвала, мавпочці хвостика пошкодила, собачці розірвала лапку. Та й зовсім не жаліла іграшок.
Одного дня у гості до Мар"янчиної мами завітала подруга, і принесла Мар"янці гостинці та новесеньку ляльку. Дівчинка раділа, смакувала шоколадкою, і гралася лялькою забувши про всіх на світі. Та коли мамина гостя пішла, мама зайшла в кімнату до доні і сплеснула руками.
- Доню, ну що ж ти знову все порозкидала, нову ляльку шоколадом замурзала. Прибери негайно, бо не підеш сьогодні на прогулянку. Я через десять хвилин зайду, то щоб був мені в кімнаті порядок.
Мар"янка надула губи, ох і не хочеться їй прибирати, але ж мама сваритиме, і погуляти теж хочеться. Нічого робити, взялася за прибирання. Зайця кинула за шафу, мавпочку під ліжко, собачку і книжки будь-як запхала в шухляду, ляльку смикнула за коси, витерла об платтячко руки від шоколаду і кинула за диван. Решту іграшок порозсувала по кутках та ящичках, і задоволена собою побігла хвалитися мамі, що вже порядок зробила. Мама заглянула в кімнату, побачила, що прибрано, похвалила Мар"янку.
- Ну коли ти така чемна, то збирайся, підемо гуляти, купимо морозива, - пообіцяла мама.
Мар"янка радо заплескала в долоньки. А вже біля магазину запитала:
- А іграшку нову мені купиш?
- Е ні! Іграшок у тебе вже стільки, що ти їм не можеш дати ладу.
- Ну купи, - стала скиглити Мар"янка. Але мама пройшла повз магазин з іграшками, дівчинка аж заплакала зі злості, та мама не зважала.
Вже ні гуляти, ні морозива малій не хотілося. Ображено надула губки, і незадоволено йшла біля мами. Дома мама суворо наказала: - Іди мий руки, пообідаєш, і негайно спати. Мар"янка неохоче почалапала у ванну кімнату. За обідом вона ще шморгала носом, а коли йшла в ліжечко, попросила маму почитати казочку. Та мама сказала:
- Ти погано сьогодні поводилася, казку читати не буду, подумай про свою поведінку, і хай казка тобі присниться. Поцілувала доню, і вийшла з кімнати прикривши двері. Дівчинка думала:
- Чому, ну чому мама не захотіла купувати іграшку? Думала, думала, та так і заснула непомітно.
І приснився Мар"янці такий дивний сон. Іде вона по стежинці, довола квіти, дерева, метелики літають. Аж раптом чує, шум за найближчим кущем. Зазирнула вона обережно за кущ, бачить галявинка, а на ній сидять, і стоять її іграшки, і про щось галасують. Прислухалася дівчинка і почула ось що:
- Мені вона лапку розірвала, он аж вата випадає,- пожалівся собачка.
- І мені теж хвостика надірвала, - жалілася мавпочка, - тепер не зможу на дереві висіти.
- А мого чудового бантика з вушка зірвала, - плакав зайчик.
Раптом на середину галявини вийшла нова Мар"янчина лялька, і гірко-гірко заплакала:
- Я була такою гарненькою, чепурненькою, так раділа новій своїй подружці, з якою буду гратися, а тепер подивіться на мене. Мої коси розтріпані, бо вона їх смикала, а моє чудове платтячко, тепер як ганчірка, бо вона витерла об нього свої брудні руки від шоколаду. Я пом"ята, і брудна, та ще й кинула мене за диван, а там темно і страшно.
- І мене скривдила, і мене, гукали інші іграшки звідусіль. Такий галас зчинився, хоч вуха закривай.
- Гей, заспокойтеся усі, - крикнула мавпочка. - У нас тут збори, чи базар? Давайте вирішувати, що маємо далі робити.
- А давайте нашу дівчинку провчимо, - сказав зайчик.
- Як це? Як? - зашуміли іграшки.
- А ось як, - каже зайчик, - ми від неї геть підемо, знайдемо собі іншого господаря.
- Правильно, - крикнув собачка, і всі іграшки знову зашуміли, загули. Мар"яночка аж очі сильно-сильно замружила, щоб не бачити цих зборів, і так їй стало соромно, і страшно, що вона розплакалася і... прокинулася. Роззирнулася довкола, а вона дома, не на галявині, і ніяких зборів немає. Дівчинка швиденько встала з ліжка, і побігла до мами, щоб розповісти, що їй наснилося. А мама вислухала Мар"яночку і каже:
- Що ж, таке може бути й насправді, тому, тобі треба вибачитися перед іграшками, і далі дуже добре з ними поводитись, бо підуть від тебе. І мама легенько й непомітно всміхнулася. А дівчинка чимдуж побігла до своєї кімнати, позбирала іграшки, акуратно порозкладала по шухлядках та поличках, а тих кого найбільше скривдила, притулила до себе, і прошепотіла:
- Вибачте мене будь-ласка, я ніколи не буду більше вас ображати, не буду ламати. Віднесла їх до мами і каже:
- Мамусю, чи можемо ми ці іграшки відремонтувати?
- Авжеж можемо, - усміхнулася мама. І взялися разом до роботи. Позашивали, попрали, попрасували, прчесали, і до вечора іграшки були ніби новенькі. А Мар"яночка аж сяяла від щастя.
- Більше я не буду іграшки кривдити, ламати, розкидати, - пообіцяла мамі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378595
дата надходження 18.11.2012
дата закладки 04.05.2015
Було це чи ні, ніхто точно не знає. Цю історію розповіли мені дві синички. Вони сиділи у мене в садку на дереві й жваво та весело перемовлялися, а я саме квіти поливала. Почула я гарну казку, бо розумію мову птахів, звірів, комах та рослин, а тепер й вам розповідаю.
На молодій вишеньці в сусідньому садку росли рясні червоні ягоди. Вигрівалися на сонечку, достигали. І було їх так багато, що гілочки аж угиналися від їхньої ваги. Часто вишеньки перешіптувалися між собою та мріяли про те, що прийде час, і вони, стиглі й соковиті, стануть у пригоді людям та пташкам.
Була серед вишеньок одна мрійниця, котра більше мовчала, і дуже мало розмовляла. У неї була своя особлива мрія. Ця Вишенька дуже хотіла подорожувати світом. Хотілось їй більше довідатися про все довкола. Якось вона вирішила, що мусить покинути матінку вишню, і своїх сестричок. Подорож манила й кликала її, та Вишенька ще не знала, як здійснити свою мрію. Але завжди вірила, що така нагода обов’язково трапиться. І справді, незабаром Вишенька таки помандрувала світом!
А сталося це ось як. Одного дня налетів сильний вітер. Та такий, що аж зривав листочки й окремі ягідки. А подекуди навіть ламав гілки деревам. Почав падати густий дощ. Ось зірвав вітер нашу Вишеньку, поніс трошки над травою, та й кинув на стежку. Покотилася вона стежкою аж до рівчака, де швидко-швидко бігла дощова вода. Спочатку Вишенька злякалася, та незабаром, зрозуміла, що це якраз нагода для подорожі світом. Не встигла вона навіть оглянутись, як стрімка вода підхопила її і понесла все далі й далі від матінки вишні.
– Привіт! Ти хто така? – Пролунало у Вишеньки під вушком.
– Я Вишенька. А ти хто? – Запитала мала.
– А я Струмок, веселий потічок. Як же ти сюди потрапила Вишенько?
– Дядько Вітер мене зірвав й кинув на стежину. А швидка дощова вода понесла до тебе, – ніяково промовила Вишенька.
– То ти заблукала! Давай, я тебе виштовхну на траву, – запропонував Струмок. – Бо у воді, ти пропадеш.
– Буду дуже тобі вдячна Струмочку.
Підняв Струмочок Вишеньку на високу хвильку, та й викинув на бережок у траву.
– Хай щастить, Вишенько! – Гукнув на прощання.
– Дякую, Струмочку, бувай! – Відповіла вона.
У траві, Вишеньці стало набагато затишніше, ніж у воді. Згодом дощ припинився, вітер стих, і визирнуло сонечко з-поза хмар. Вишенька зраділа, що тепер зможе висохнути і поміркувати.
– Ось я вже й подорожую світом, – роззираючись довкола, промовила сама до себе. – Трохи лячно, проте цікаво. І куди ж це я потрапила? Ось підсохну трохи, тоді й з’ясую. Тільки підставила бочок під промені сонця, як поряд у траві, щось зашаруділо. За хвилинку перед Вишенькою вигулькнула Мишка.
– Ти що таке? – Спитала вона.
– Хто я? Вишенька. – Трохи злякавшись відповіла мандрівниця.
– А що ти тут робиш? – Поцікавилася Мишка.
– Подорожую. Та навіть не знаю де я опинилася… Спочатку мене зірвав з гілки дядько Вітер. Потім я потрапила у дощову воду, яка донесла мене до Струмка. А він виніс мене на траву. І де я тепер – не знаю. Та й куди далі йти – не відомо.
– То тобі потрібна допомога, – промовила Мишка. – Можу перенести тебе у безпечне місце.
– Ой дякую, тобі, Мишко! – Зраділа Вишенька.
Мишка взяла Вишеньку, перенесла на стежинку саду, котра вже підсохла після дощу, і побігла кудись у своїх справах. А Вишенька покотилася собі далі стежиною набираючись нових вражень.
Дорогою Вишеньці трапилися нові знайомі: пані Гусениця, пан Їжак, пані Синичка і навіть пан Кріт. І так сподобалося Вишеньці у цьому новому для неї світі, що вона вирішила залишитися тут жити. От тільки хатинку треба собі знайти. Вишенька довго придивлялася до різних місць саду, та все було не до смаку. Присіла засмучена на краєчок листка подорожника, аж тут знову Мишка біжить.
– Чого, подруго, сидиш сумуєш? Чи тобі не сподобалося у нашому садку?
– Дуже сподобалось, але справа в тім, що я хочу хатинку собі підшукати. Але нічого так і не знайшла.
– Навіщо тобі шукати хатину? В моїй нірці місця багато. Якщо схочеш, живи скільки треба!
– Ти не жартуєш? – Запитала Вишенька. – І я тобі не заважатиму?
– Цілком серйозно. Не переживай, не заважатимеш, місця є вдосталь. Та й обом нам буде веселіше жити, – запевнила Мишка. – То як? Згода?
– Так-так, згода! – Зраділа Вишенька. – Щиро тобі дякую, ти вдруге вже мене виручаєш!
З того часу, подруги стали жити разом. Мишка розповідала Вишеньці різні цікаві історії та казки, а та слухала із задоволенням, бо все було дуже цікаво. Коли Мишка мала більше часу, то вони з Вишенькою вирушали в подорож садом. Вона знайомила Вишеньку з різними його мешканцями. Та якось Вишенька засумувала. Мишка стала випитувати подругу, що трапилося. А Вишенька тільки мовчить та зітхає, зітхає, та мовчить.
– Ну не хочеш казати, то й не кажи, – образилася Мишка. А Вишенька нарешті обізвалася:
– Знаєш Мишко, я вдячна за твою гостинність, та настав час прощатись. Пора мені вже від тебе піти.
Засмутилася Мишка:
– Чому? Адже нам так гарно разом жилося...
– Я все тобі поясню, ось послухай, – продовжувала Вишенька. – Мушу віддячити тобі за гостинність і добре серденько. Попрошу про одну невеличку послугу. На сон мене хилить дуже. Треба мені заснути. Коли спатиму, то ти поклич пана Шпака, щоб він склював мою ягоду. Кісточку, посади біля своєї нірки. Як весна настане, то з цієї кісточки проросте маленький вишневий пагонець. Доглядай його, бо це буду знову я, тільки виглядатиму трохи інакше. Якщо поливатимеш деревце, то у тебе дуже скоро буде красива тіниста вишенька біля дому. Весною я буду пишно цвісти, і тішитиму тебе рясним білим цвітом. Літечком буду дарувати тобі смачні ягоди, котрими ти зможеш ласувати і друзів пригощати. Даватиму тобі прохолоду у спекотні дні. Восени з мого листячка ти зробиш собі теплу ковдрочку і м’якого матрацика. А вечорами ми будемо мило собі розмовляти про все на світі. Взимку я знову міцно спатиму, аж до наступної весни. Тепер розумієш? – спитала Вишенька.
– Так, розумію, – тихо промовила Мишка. – Тільки сумно мені, бо я дуже звикла до тебе. Але якщо так потрібно, то, звісно, я усе зроблю, як ти навчила Вишенько.
Зраділа Вишенька, вмостилася на ліжку і тихенько засопіла, поринаючи у глибокий сон.
Наступного дня Мишка виконала прохання Вишеньки. Кісточку посадила поряд зі своєю ніркою і щодня стала її поливати.
Час пробіг швиденько, і, невдовзі, все сталося саме так, як розповідала Вишенька. Подруги зустрілися навесні і, з того часу, більше не розлучаються. Хіба тільки на зимові канікули.
Ось і вся казочка про мандрівку дивної Вишеньки, котра хотіла побачити світ. Синички казку мені прощебетали та й полетіли у своїх пташиних справах, а я швиденько її записала, щоб вам, малята, розказати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535451
дата надходження 07.11.2014
дата закладки 04.05.2015