Веселка загубилась між дощем…
Між сірих днів… Йдуть люди… Злива… Злива…
Сховають "парасолі" від проблем?
Думки калюж вода заполонила.
Ніхто до неба зору не здійма,
Ввібрала чорний біль картата стрічка,
Тепер весь світ тривога обійма
Дугою – не веселка, болю річка.
Тінь захисту – це погяду заслін:
Угору подивитись мало віри.
Біжить зневірі й болю навздогін
Сезон дощів, війною що відкрили.
Стихіє смутку, душу не неволь
У день ясний, у сонячну погоду.
Забули очі радості пароль.
Ллють в серці дні погожі сльози-воду.
Зловіть веселку – барв ясних дугу,
Піднісши погляд свій крізь парасолі,
Й побачите шлях віри і снагу
Сказати безнадії: " Геть! Доволі! "
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568546
дата надходження 22.03.2015
дата закладки 22.03.2015
Ви з тих жінок, яких не забувають,
Яким писать не стомлюються од,
Ви – з оберегів батьківського краю,
Усіх родин, під іменем – народ.
Пливуть віки, і покоління,й дати,
Планета крутить вічну карусель…
Незмінно жінка – і кохана, й мати
На плечах світ розхристаний несе.
І проростає сув’язь родоводу-
Весняний квіт у спогади плодів.
Із вами сонце – й те на пару ходить –
Споконвіків, і нині, і завжди.
Бо в вас із ним і наміри єдині –
Безмірно дарувать своє тепло,
Щоб у сім’ї і в рідній Україні
Завжди привітно й радісно було!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567777
дата надходження 19.03.2015
дата закладки 19.03.2015
Що мені вдіяти з цим божевіллям весни?
Як вгамувати свою неприкаяну душу?
Мокрими віями небо лазурне ворушу,
Хмари пливуть, наче пір’ям набиті човни.
Теплими пальцями міцно хапаюся за
Нитку, що сонце, мов кульку шафранну тримає…
Пахне повітря зеленим жасминовим чаєм,
Схоже, в душі назріває майбутня гроза…
Збити б усе, як вологу у хмари пухкі:
Дрібкою перцю розвіяні кривди й образи,
Поза контекстом розсипані жмутками фрази,
Де обпікають слова полиново-гіркі…
Всі попелища в тісних закомірках душі
І недовіру, помножену вдвічі на гордість –
Вилити все у чуттєве співзвуччя акордів
Цих життєдайних, нашептаних небом дощів!
Що ж мені вдіяти? Я, наче буря хмільна,
Що проти вітру здіймає обшарпані крила!..
Тільки чуттєвий порив заглушити несила,
Крокусом ніжним в душі ворухнулась весна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567766
дата надходження 19.03.2015
дата закладки 19.03.2015
Жінка із місяцем в теплих руках,
Жінка із сонцем у міді волоссі.
Солод і ніжність тремтять на устах:
Міст із весни у задумливу осінь.
Жінка,яка засіває слова,
Вічність,яка обіцяє безсмертя...
Світла,гаряча,як перші жнива-
Точка опори в земній круговерті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558651
дата надходження 10.02.2015
дата закладки 10.02.2015
Я Вас люблю, хоч Вас і не існує.
Іду на сповідь в золоті сади.
Боюсь ім’я святе згадати всує.
Хоч Ви не бог, та вічно-молодий.
Я – лиш одна із муз, що марять Вами,
І бережуть поезії скарби.
Як Зевс, що пише музику громами,
Пробуджуєте душі від журби.
Ви взяли силу сонця в Аполлона,
В Ареса – неприборканий вогонь.
У Вас дрімають чари Авалону,
Немов натхнення зоряних безсонь.
Ви – повелитель п’ятої стихії,
Що поєднала щастя і печаль.
Моя душа у забутті хміліє.
Я Вас люблю. І тим спиняю час.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557728
дата надходження 06.02.2015
дата закладки 07.02.2015
Усе створило небо для людей.
На лоні первозданної природи
Для кожного буяє свій едем,
Але не всі в житті його знаходять.
Отож, як світ ще був малим дитям,
Не піддавався молодим спокусам,
Трояндою розцвів бутон життя –
В гірській печері народилась муза.
Гармонія колиску їй сплела,
А грація збирала чисті роси.
Лілеєю зросла із рук тепла,
Купалась в чарівному стоголоссі.
Була вона бешкетниця ще та!
Із німфами веселими дружила,
Із місячних долонь пила нектар,
У зоряній ріці черпала силу.
Навколо все раділо і цвіло,
Як уві сні… І так було б донині…
Але підкралось непомітно зло –
Пандорра відчинила кляту скриню!
Сипнули звідки горе і гріхи,
І втратив світ невинності основу.
До правди і краси він став глухим,
Забув наївно-чисту їхню мову.
І вдруге народилася [i]вона[/i],
Розсипавшись перлинами у душі.
З тих пір у них невпинно йде війна,
А бранка-муза за минулим тужить…
Так і моя розбурхана душа
Тим болем занедужала навіки.
Вирують в ній і сумніви, і шал,
І, ніби Янус, суть її дволика.
У клітці мрій ласкаво-хижий звір,
Блукач омани і хоробрий воїн.
У погляді його – мільйони зір,
В його єстві – жага хмільної волі.
В його єстві – початок і кінець,
Добро і зло, печаль і насолода.
Земне буття повік не похитне
В моїй душі самотньої свободи!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437278
дата надходження 14.07.2013
дата закладки 07.02.2015
О, душе окаянна, час настав
Прокинутись, допоки ще не пізно!
Ще мить – і спокій або пекло, та…
Вже винесла Феміда вирок грізний!
Схопили душу грубі вартові,
І в Рим везуть у клітці, як рабиню.
В вінку троянд, розквітлих на крові,
Для натовпу вона – рабів богиня.
Рабів, яких жорстокий Колізей
Кидав боротись із гріхами світу,
Спокуси-звірі – вороги людей,
Під оплески роззяв ідуть на битву.
А мудреці, освічені мужі,
Що постулати для держав писали? –
Не слухали крізь розум глас душі,
Безжальне часто вищих знань кресало.
О, гордий Рим! – Вершина всіх вершин,
Перлина у смарагдовій оправі!
Віками долю світу він вершив –
Твердиня перемог, арена слави,
Театр інтриг і вишуканих зрад,
Шляхетних злочинів і лжеспокути,
Красивого безумства маскарад,
Свободи драма, де всі ролі – пута…
О вічний Риме, скільки ще перлин
У Всесвіті народиться й загине?
Прийде пора, і за веління злим
Знамено упаде твоє орлине…
Не вічний ти… а вічний тільки час…
О, відпусти п’янких ілюзій бранку!
Хай згине від гріховних метастаз,
Хай вітер розмете її останки.
І кане в Лету ця палка душа,
Втішаючись вином самообману.
Між снами вже утрачена межа.
Чи є ще береги за цим туманом?!
Чи є ще світ без фальші, без огид,
Без протиріч, що душу рвуть надвоє?
Набриднув цей «едем», і світ набрид,
Лягли тавром печалі невигойним…
Далі буде...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439597
дата надходження 26.07.2013
дата закладки 07.02.2015
Шлях до Риму. Частина 7. Пробудження в едемі
І раптом все змінилось навкруги –
Чи сон скінчився чи таки померла
Душа, знайшовши райські береги…
Намисто болю замінили перли.
Чи на арені мужньо полягла,
Чи скарана судом за непокору –
Сповна свою розплату допила,
Але звільнилась від страждань і горя.
Перенеслась із Риму в дивний сад,
І відчуття, донині невідоме,
Від жаху пробудило… А краса
Забрала смуток і прогнала втому.
І юна муза, вирвавшись із пут,
Побігла жваво по духмяних травах,
У джерелі омилася від смут,
Убралася в довершеність яскраву.
Життєвих мук щасливий епілог
Знайшли ми у долинах веселкових.
І над усім витав єдиний Бог –
Бог істини і чистої любові.
І звідала душа, що рай – у ній,
Пройшовши крізь страждання і омани.
Якщо це сон – то кращий з-поміж снів!
Хай він триває вічно, хай дурманить!
Не кожному під силу при житті
Пізнати світ і розумом, і серцем,
А полюбити щиро – поготів,
Любов’ю мудрості та милосердя.
Тому, хто бачив пекло і едем,
Не зрадивши добру, торкнувся злого –
Дано збагнути дивину людей,
І віднайти в собі живого Бога.
І дух зміцнити вірою в добро,
У досконалість кожної краплини.
Хай світ не вічний, та допоки кров
Гаряча – буду жити, не загину!
У круговерті боротьби і чвар,
Є істина, дорожча діамантів:
Життя людини – найцінніший дар,
Любити світ – найбільший із талантів!
Кінець
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440260
дата надходження 29.07.2013
дата закладки 07.02.2015
Померла для живих душа моя,
Згубилась у безплідному шуканні.
У тіло не вертається ніяк,
В безодню забуття невпинно кане.
Ким тільки, бідолашна, не була,
Всі маски переміряла, всі ролі,
Заходила вогнем в чужі тіла,
Боролася і падала з престолів.
Жебрачкою сиділа край доріг,
За правду животіла у темниці,
У чистий храм впускала зло і гріх,
У дзеркалі думок міняла лиця.
Як істину збагнути їй сповна,
Щоб вирватись з цієї круговерті?
Як розпізнати доленосний знак,
І не боятись ні життя, ні смерті?
А що є смертю – чи тілесний тлін
Чи при житті загибель від скорботи?
Відчувши муки пекла на землі,
Чи стане за земне душа боротись?
То Рай чи Рим? – то істина чи фальш?
Вінок лавровий чи вінець незримий?
Мовчання. Крик. Вагання. Відчай. Жаль.
Будь проклятий облудний шлях до Риму!
Вже так багато витрачено слів,
Із болем перетерто вічні теми.
Здається все ж – рукопис мій зітлів.
Не сказано нічого. Все даремно.
Забудь про Рим. Він світить не тобі,
Лиш сяйвом міражів пекуче ранить.
Забудь про рай, бо він не для рабів,
А люди – всі раби гріха й омани.
І музу, мов на плаху я веду.
Човняр уже чекає біля Стіксу.
В сміття кидаю перестиглість дум.
У цьому сні мені уже затісно!
Пізнання плід (насправді він гіркий!)
Зухвало довелося надкусити.
Мій шлях у ніч звели чужі гріхи,
Та вдалині колоситься ще жито…
Далі буде...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438910
дата надходження 22.07.2013
дата закладки 07.02.2015
Із мого сну Парнас раптово зник,
Рожева Еос усміхнулась мило.
Мотивами небесної струни
В душі спросоння муза лопотіла.
«Капризна музо, – мовила душа, –
Коли не доля на Парнасі жити,
Божественний Олімп – для тебе шанс,
Ти юна і краса твоя неспита.
Навіщо нам обом турботи ці?
Тебе, як скарб, богам я подарую.
Віднині весели своїх творців,
А я не буду мучитися всує».
І вмить у сні моїм постав Олімп
У шатах стародавньої діброви.
Ранкові небеса пронизав грім,
Стулили хмари враз сердиті брови.
Це сам Юпітер, нині злий, мабуть.
Та де ж його палац – усе в руїнах!
Повзучі гади сад богів гризуть,
І мохом поросли старезні стіни.
За стінами всю ніч шумів бенкет,
Столи ламались від облуд всіляких.
Там жадібно ковтали все бридке,
До ранку ж утомилися пияки.
І скрізь лежали биті черепки,
Боги з похмілля дулись і стогнали.
Забави в них огидніші людських!
Такі отут краса і досконалість!
Душа немов застигла, приросла
Корінням жаху до свого видіння.
І гласом нерозгаданих послань
Віщують лихо мервоокі тіні.
Озвався хтось: «Ми зовсім не боги,
А зборище п’яниць і дармоїдів.
В наш ниций рай приходимо з могил,
Бо шлях життя страшніший від Аїду.
Боги тепер у мармурі живуть,
А музи в душах віднайшли розплату.
Твоя ж отут скінчиться смертю путь,
Бо забагато ти хотіла знати!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438718
дата надходження 21.07.2013
дата закладки 07.02.2015
Від цих думок наснився сон мені,
Немов душа звільнилася від тіла.
Сховавшись в міражах від сірих днів,
Крізь хмари на Парнас вона летіла.
Плоди там, – кажуть мудрі, – не ростуть,
А тільки квіти з диво-ароматом.
Поезії ж-бо безкорисна суть,
Її жерці без золота багаті.
І думала душа – на тій горі
Стражденну музу випустить на волю!
Але в раю буяв повсюди гріх,
Від бур’янів стояв отруйний сморід.
Куди поділась істина краси,
І обрані митці, що гідні лаврів?
Затьмарили Парнас лихі часи,
Бо кояться на нім недобрі справи!
І сіють нині там, і вправно жнуть,
Впрягли в орало бідного Пегаса,
Як урожай, мистецтво продають,
Бездарністю і злом годують маси.
Там замість муз – розпусниці нагі,
А замість Феба – напівбог фальшивий.
І п’ють там не хмільний нектар богів –
Дешеві вина і огидне пиво!
Уже спускався вечір на Парнас,
Робітники і діви безсоромні
Збирались біля «Феба» – оргій час!
У келихах іскрилася гріховність.
І плеснув у долоні бог мистецтв,
Умить з’явилось мавп веселе стадо.
Він усміхнувсь, як люблячий отець,
І лаврами вінчати став громаду.
І жодну з мавп вінком не обділив,
А їх приперла сила, ще й силенна!
І всі майстри у спогляданні див…
Видовищем ганьби зайняли сцену.
У німоті душилися слова –
Душа моя у розуму питала –
Де справжній бог? Де істинні дива?
А може, люди і його продали…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438128
дата надходження 18.07.2013
дата закладки 07.02.2015
Не знаю, хто мені моя душа! –
Чи зрадниця, чи друг, чи кат жорстокий!
Лиш знаю певно – і боги грішать,
Та для людей величні їх пороки.
Гріхи богів прекрасні та хмільні,
Звучать, як ліри, пахнуть, як троянди.
Їх зло – святе, і справедливий – гнів,
А розум повсякчас блаженно-п’яний.
Тож люди в цих ілюзіях живуть,
Богами на землі жадають стати.
Приймають за нектар гріховну муть,
Стають для себе жертвою і катом.
Не тішать смертних праведні діла,
Їх істина – у розкошах та владі.
А влада – це отруєна імла,
У ній і мудрі загубитись раді.
В палких серцях сплелися зло й добро,
Та скільки мрій об ніч зламало крила!
О душе, а який в тобі герой
На битву піднімає кволе тіло?
Чом рветься він до сонця, мов Ікар,
Прийнявши за світило відблиск пекла.
Блукає в лабіринтах чорних хмар,
Нанизує на біль небесні перли.
Душа ридає кров’ю на папір,
Та не збагне божественної драми.
Несе у забуття хрести зневір.
Бо в Рим ідуть завжди двома шляхами.
Один – добро. Там праведні думки
Тяжкі кайдани у сльозах волочать.
А другий – кривда. Він завжди легкий,
Але приводить у обійми ночі.
На тих шляхах пахтить вогонь спокут,
Лякають невідомості фантоми,
Мечем Дамокла нависає суд,
Бурштином плачуть сестри Фаетона
Шукаєш, душе, на землі едем,
Що створений безумствами людськими?
Не знайдеш ти пристанища ніде! –
Бо втративши себе, не станеш кимось…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437523
дата надходження 15.07.2013
дата закладки 07.02.2015
Частина 5. Жорстока п’єса
О, доля – це поганий сценарист! –
Складає для людей жорстокі п’єси!
Абсурдним темам віддає свій хист,
Невинних ріже, а ганебним – лестить.
Який мудрець зуміє відмести
Добро від зла, а зерна – від полови?
Який суддя владнає спір пустий
Сліпого вчинку і хиткого слова?
Що є свобода? – тільки суєта!
Вмістилище оман, сумнівних істин!
Промчаться, як вітри, земні літа,
Залишивши усі думки без змісту.
Що скаже, де тріумф, а де провал?
Що краще – затухати чи горіти?
Якими б не були земні жнива,
На всіх чекає смерть у цьому світі.
То ж знайте, я – забутий син і брат,
Без права на ім’я і на обличчя.
Ні правди вже не хочу, ні добра,
Лиш кожну мить я слізно вічність кличу.
Мене чекав печальний епілог,
І драму не змінити цю прокляту!
Життя – це гра. Хай хтось на сцені – бог,
Мені ж яскраву роль замінять грати.
Я всіх прощаю, бо усі ляльки
На службі у черствого ляльковода.
Всі жертви – і пани, і бідняки,
Поламані гілки людського роду.
Хтось мучиться на волі від гріхів,
Шукає то загибелі, то Бога,
Хтось пекло при житті пройти зумів,
А я в неволі вільний від усього!
Я вільний від земної боротьби,
Від пошуків того, що не існує.
В чеканні потойбічної доби
Моя душа не квилить більше всує.
Ця сповідь в’язня вже дійшла межі.
Мовчання – відпер мій сенс єдиний.
Залізна маска на моїй душі –
Її вже ні для кого я не скину…
Кінець
(В основу поеми лягла легенда про Залізну Маску – нібито брата-близнюка Людовіка XIV)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369298
дата надходження 07.10.2012
дата закладки 07.02.2015
Частина 4. Падіння із сонця
На трон чужий мій друг мене возвів.
Мій добрий геній слова не порушив.
Надій моїх мільйони кораблів
Опісля бурі досягнули суші.
І був тоді я в ролі короля
Держави, наймогутнішої в світі,
На місці того, хто своїм ім’ям
Затьмарив сонце у його зеніті.
Та тільки день… Розлився гнів небес,
Захмаривши мою щасливу днину!
Бо істинний король з пітьми воскрес,
Мене ж, натомість, у безодню скинув…
Бо він король. Він – сонце на землі,
А я – ніхто! Я тільки тінь безлика!
Я впав із сонця… Жаль, що не згорів,
Що народився на пекельне лихо!
І наді мною посміялись всі –
Паяци в рясах і кати в коронах.
І згодував пліткам жорстокий світ
Мої пориви до життя і трону.
Мене відвезли геть, і у тюрмі
Наділи на лице залізну маску,
Щоб не узрів ніхто вже образ мій,
Не прийнятий людьми, забутий часом.
Я б розум божевіллям задушив,
О доле зла! Та він живе, розбитий…
Навіщо ти дозволила душі
Нектар чужий наївно так надпити,
Торкнутися до чуда, до зірок,
А потім впасти в небуття глибоке?!
В якого бога вірив злий пророк,
Що так навіщував мені жорстоко?!
О ні, я кари більшої не ждав,
Не уявляв ганебнішої ролі,
Та крила піднесла мені біда,
Вони ж зламались у польоті, кволі.
Навіщо ж я побачив рай земний,
Відчув спокусу влади і пошани?
Я знову злочин без вини вчинив,
І знову повернувся у кайдани…
(В основу поему лягла легенда про Залізну Маску - ніби-то брата-близнюка Людовіка XIV)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369078
дата надходження 06.10.2012
дата закладки 07.02.2015
Частина 3. Воскресіння надії
До всього можна звикнути, на жаль,
І навіть до самотності гнилої,
На втіху обернув свою печаль,
Був певен – не торкнуть мого покою.
Та раптом серед тиші вдарив грім,
Заглянув дивний гість тоді до мене,
Розвіяв у душі гіркотний дим,
І серце змусив битися шалено.
І він сказав, – о, як можливо це! –
Вогонь горів у кожнім його слові –
Що я і мій король – одне лице,
Сказав, що королівської я крові!
Він довго запевняв, що друг мені,
Що звільнить від марудної спокути.
Всі блага він оспівував земні,
І волю обіцяв мені вернути.
Я сумнівався, але все ж сказав,
Що я щасливий, і мені не треба
Ні радощів людських, ні злих забав,
Ні тронів на землі, ні ласки неба.
Та все ж він був умілий на слова,
І, мабуть, говорив таки відверто.
Той голос рани медом поливав,
І душу врятував мою від смерті.
Я здався… Я утік із ним з тюрми,
Все було так таємно і красиво,
І я кохав щемливо кожну мить,
Що наближала нездійсненне диво.
О, так! Я хочу вийти із пітьми,
І стати переможцем цього бою,
О Боже, молитви мої прийми!
Свободою я рани всі загою!
Я славою у серці біль втоплю,
Криваві сльози осушу промінням
Своєї правди, і пітьму облуд
Осяє справедливості пломіння!
О, вартий цей тріумф усіх страждань,
Всіх мук і невідомості гіркої!
Яка тонка сліпої долі грань! –
Я – вже не в’язень, я – свободи воїн!
(В основу поеми лягла легенда про Залізну Маску - ніби-то брата-близнюка Людовіка XIV)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368847
дата надходження 05.10.2012
дата закладки 07.02.2015
Частина 2. Примирення із долею
Я часто думав про своє життя,
Бо думати – моя єдина справа,
І озивалась жалібним виттям
В душі печаль, коли я кликав правду.
Втомившись від тяжких безплідних дум,
Я з долею своєю примирився,
Благословив жертовністю біду,
Ріку душі я дав скувати кризі.
Чи варто відрікатись від вини,
Бажати волі пристрасно і дико,
Просити у свободі благ земних,
Як чисте небо не почує крику?
Блукати у імлі чужих нещасть,
Погрузнути по горло у пороках,
В інтригах коротати цінний час,
І пити божевілля лжепророків?
Я звик до тиші – ось моя сім’я,
І товариство вірне, серцю миле.
А в мріях заборонених – не я,
А лиш чиєсь чуже й зухвале тіло.
Довічний спокій, в серці – пустота,
Закляклі мрії, кам’яна тривога…
Молитва щира не торкне уста,
Бо ця душа не знає навіть Бога.
Тюремник свіжі квіти принесе,
Поставить мовчки в старовинну вазу.
Крізь грати світло зазирне косе,
Вплете у смуток безголосі фрази.
Хіба ще треба серцю більших благ,
Ніж вічний спокій вдалині від світу,
Очам – крім світла, тілу – крім тепла,
Ну, а душі – крім запашного цвіту?
То хто ж я? – не злочинець, а святий? –
Якого стережуть і доглядають
Для чогось… для найвищої мети –
Для пекла на землі, чи в небі – раю?!
О, я не хочу думати про те!
Не хочу знать ні правди, ні омани!
Хай квіти волі снігом замете,
Байдужості рубець замінить рану…
(В основу поеми лягла легенда про Залізну Маску - ніби-то брата-близнюка Людовіка XIV)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368639
дата надходження 04.10.2012
дата закладки 07.02.2015
Частина 1. Кара без вини
Не знаю я, за що страждаю тут,
І чим я провинився перед світом.
За що несу я тисячі спокут
У час, коли би міг життю радіти?
Не відаю, який за мною гріх
Примарою розплати всюди ходить.
Ще у дитинстві я помер для всіх –
Для себе, для людей, і для свободи.
Воскрес я у в’язниці, як у сні,
Я думав, він не вічний, як і горе.
Та міцно спиться по сей день мені,
Яка ж ти зла, моєї долі зоре!
І не розкаже ні одна душа,
Хто я і звідки, і за що караюсь.
І невідомість, як удар ножа,
Мене скосила, і нема їй краю.
В свої літа, веселі, молоді
Валяюсь я в тюрмі гнилим підпалком.
І не злічити на душі слідів
Від сліз безсилля, що лилися змалку.
Не знав я ні кохання, ні добра,
Ні радостей простих і безтурботних.
І день за днем я при житті вмирав,
Конаючи від болю і скорботи.
Я волю бачив тільки в дивних снах,
Тоді летів пліч-о-пліч я із вітром,
І в юну душу не вкрадався страх
Упасти чи від сонця обгоріти.
Але бажати цього наяву
Ні в слові, ні в думках не маю права!
За примхою чужою я живу.
Для ляльковода я жива забава!
Хай інші люблять і радіють… Хай!
А я в ганебнім попелі зітлію.
Схороню тут життя свого розмай,
Гірку зневіру і хитку надію.
Хай думають усі, що я помер,
Лиш привид мій блукає у в’язниці,
Лякаючи там ще живих химер –
Забутий, безіменний і безлиций…
(В основу поеми лягла легенда про Залізну Маску - ніби-то брата-близнюка Людовіка XIV)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368480
дата надходження 03.10.2012
дата закладки 07.02.2015
Намалюю я щастя
Намалюю я фарбами щастя:
Сонце, небо яскраво-блакитне,
Хай у полі в колоссі хвилястім
Мак з волошкою синьою квітне.
Намалюю веселок таночок
У краплинах стрімких водограїв,
Через річку карпатську місточок
До далеких земних небокраїв.
Я росу намалюю сріблясту
У лугах прохолодних та чистих,
Українську сорочку квітчасту,
Калинове яскраве намисто.
Щирі очі любові людської
Намалюю я фарбами серця.
Хай молитвою мрії святої
Ця краса в наших душах озветься!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557997
дата надходження 07.02.2015
дата закладки 07.02.2015