Якось я сказав дружині,
Що вона мені не пара.
Знає тільки кухню, свині,
А в науці – геть бездара.
Що не має інтелекту,
У мистецтві - недотепа,
І до повного комплекту
Ще й затуркана дурепа.
Я тоді уже подумав,
Треба тут сказати зразу,
В нещасливу я годину
Ляпнув цю невинну фразу.
Жінка висновок зробила.
Та цікаво було далі:
Розвивалися події,
Як в бразильськім серіалі.
Продала корову й свині,
І літає, як на крилах,
Замок великий на дротині
В хліві на двері почепила.
Десь комусь вона дзвонила,
Приїхали якісь люди,
Навезли апаратури,
Розставили в хаті всюди.
Хлопці – майстри на всі руки:
Пояснили, де планшети,
«Однокласники», «Фейсбуки»,
Як сидіти в Інтернеті.
За науку цю хорошу
Дякувала їм дружина,
Віддала всі наші гроші,
Що збирав на запчастини.
Щебетала моя мила
Про «Контакт» і про «Ютуб»,
Що вона уже вступила
В інтелектуальний клуб.
За продані качки й свині
Мріяв я купити скутер,
Та дружина враз придбала
Сканер, принтер і комп’ютер.
Я забув, коли їв борщ,
І які на смак котлети…
Жінка зранку і до ночі
Зависає в Інтернеті.
І до мене вже говорить
Іноземними словами…
Поряд з нею - я вже дурень
(Нехай буде це між нами).
Я вже ясно зрозумів
(Це кажу і ледь не плачу),
Вже не з’їм я голубців,
Вареників не побачу…
Боже милий і єдиний,
Маю просьбу лиш одну:
Поверни мені дружину
Ту - затуркану й дурну!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784971
дата надходження 29.03.2018
дата закладки 31.03.2018
І знову, знову первопуток,
І білий лист, як білий сніг.
Ти братства щирого валюту
З далеких принеси доріг.
Я знаю, я повірю в казку,
Без віри казки не бува.
Ти подаруй мені, будь-ласка
Найсокровенніші слова.
Щоби магічний дотик літер –
Цих найкоштовніших скарбів
Міг стиглу душу відігріти
І дух покликати у бій.
Щоб Божа сила благодаті,
З’єднавши руки і серця
Честь роду вчила шанувати,
Як рідних матір і отця.
Ти научи нас, свіжий вітре
Знаходить світло у пітьмі.
А решта кадрів – хай без титрів,
Все інше зробимо самі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769166
дата надходження 01.01.2018
дата закладки 20.01.2018
Щось тисне у грудях... Це, мабуть, задавнена осінь...
Летять і курличуть і досі в мені журавлі...
І сни, мої мрії, життєвого справдження просять...
З димами від листя пустити б у небо жалі!..
Зима загубилась між тугою осені й небом,
Бурмоситься хмарами; снігу нема і нема...
Боюся, в душі визріває нагальна потреба,
Щоб там замість осені вкрила все снігом зима.
Невже я засну, у зимову впаду летаргію? Мені ж в моїй осені тепло й комфортно було!
Там клин журавлиний курликанням кликав надію...
Не хочу, щоб душу у білі сніги замело!
Живи в мені, осене! Що нам з тобою ділити?
Не тисни на груди словами несправджених мрій.
Ми будемо жити, кохати і в небо летіти... З душі журавлів забирати у мене не смій!
Не смій відпускати! Не смій відпускати у вирій!
Вони ж не курличуть без мене, без мене німі!..
І всі мої мрії в життєвому сірому вирі
Не смій відпускати з душі на поталу зимі!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766496
дата надходження 17.12.2017
дата закладки 26.12.2017
Дивує грудень: сніг навпіл с дощем,
Навколо все, мов ковдра, накриває.
Земля, вологою наповнена ущерть,
Дасть врожаю в казацькому цім краї.
Перед вікном схвильоване дитя :
«Чи не застрягнуть у Мороза сани?»
Прохання від маленького життя
Під Новий рік є, перше і останнє.
Не ковзани, не торт і не планшет.
Найголовніше – що іде від серця.
В очах сльозинки, шепотом лише:
«Хай тато мій живим з війни вернеться…».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764992
дата надходження 09.12.2017
дата закладки 10.12.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.12.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.12.2017
Розсиплеш сіль – то значить буде сварка.
А ти не віриш? А дарма, повір!
Бува у сварці солоно і жарко.
Та то не люди винні, винна сіль.
Допоки листя з вишні не впаде,
То на землі і снігу не лежать.
І стежкою до вишні осінь йде,
Листочки жовті на вітрах дрижать.
І зірве вітер із дерев останній лист,
Та відлетить кудись в минуле осінь.
Чекаю зиму. Й сніг не забаривсь,
На крилах сніжних вітер зиму носить.
Живе давно у мене чорний кіт,
Такий собі приблуда і босяк.
Обожнює, коли чешу живіт,
З прикметами ж не впораюсь ніяк.
Він триста раз дорогу перейде,
Разів зо п’ять об хвіст перечеплюсь...
То ж скільки бід мене в майбутнім жде?
На старт, котяра! Я уже боюсь!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760072
дата надходження 12.11.2017
дата закладки 12.11.2017
Коли вона
заплакала уперше –
святилище здригнулося.
Боги
на вершах,
сиві голови підперши,
відлунювали словом.
Навкруги
буяло літо,
шаленіло цвітом.
Вони ж, мов діти –
у руці рука -
прощалися
урочисто і світло.
Полин і вітер –
ниточка гірка.
Як на плече
упали сльози вдруге,
від туги
небо тріснуло.
Вона
не вміла
залишатись просто другом
і лугом
поверталася сумна…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442396
дата надходження 09.08.2013
дата закладки 15.09.2017
Я до тебе пишу ніби завше гарячою кров’ю,
навіть тут у Раю некомфортно живому мені.
Переплутались туга зі злістю й святою любов‘ю,
неспокійно на небі душі поміж хмар навіть в сні.
Ниють зламані крила, не гоються зболені рани,
зовсім став неможливим крилатий політ в майбуття.
Я тепер зрозумів, що зумів, розірвавши кайдани,
дарувати народу можливість змінити життя.
Знову брешеш чому? Чом крадеш ти нахабно й безмірно?
Чи плекаєш надію, що зійде все зрештою з рук?!.
До одвічних сувоїв буття неодмінно, невпинно,
похвилинно записано, Петрику, кожен твій рух.
Вже не в силах сьогодні нічого я більше зробити,
але знай, що не будуть безкарними всі твої дні.
Обіцяю у снах твоїх бути щоночі, щомиті,
Україна допоки конатиме в горі й війні.
Я до тебе пишу і писати довіку ще буду,
доки Неньку терзатимеш з любими друзями ти.
Доки мла не впаде і прокинуться згорені люди,
доки сонце не зійде й не згинуть закляті „брати“.
Доки землю все ритимуть вперто криваві кроти!
листопад, грудень 2016
© Copyright: Александр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116120305223
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713719
дата надходження 22.01.2017
дата закладки 23.08.2017
Отрутою просякло кожне слово,
вам давить груди невимовна лють.
Махровим шовінізмом віє знову –
то юди у Дніпро старий плюють.
Жовто-блакитний стяг, козацька слава,
про незалежність довгождана звістка,
Мазепа, Орлик, Калнишевський, та й Полтава,
застрягли в горлі ніби гостра кістка.
Пробачити не можуть українцям,
що в решті-решт своїм шляхом пішли.
Не зрозуміти вам, простим ординцям,
чому ми спекались улуса кабали.
Та нарізно пішли не випадково,
у нас доволі і своїх проблем.
Як можна зрадити того, хто рідне слово
топтав, цькував, гнобив мечем й вогнем.
Ще тюрмами і голодом морили
дзвінкої мови гордих носіїв,
та потяг до свободи все ж не вбили
в дідів, батьків і наших матерів.
Не здатен той почути добре слово,
хто ще з народження, із пелюшок, оглух;
хто вкрав історію русинів, навіть мову,
народ хто братній нищить в прах і пух.
Отрута сотні років вже сочиться
із ненажерливих, оскаженілих пащ.
Спокійно їм не п‘ється і не спиться,
не можуть вибратись одні зі своїх хащ.
Ви всі учились, та нажаль потроху,
чомусь, як-небуть, ліньки, аби-як…
Ми ж топчемо вперед свою дорогу
в своє майбутнє й нам то добрий знак.
Ступайте з Богом, москалі прокляті,
давіться куркою як і своїм рублем,
обрубком гривні. Московитські таті,
могилою вам стане рідний кремль.
Шляхом кривавим йдіть самі у прірву,
куди нечистий вперто тягне вас.
Ми – українці, ми здолаєм вирву,
бо з нами честь, свобода і Тарас!
Так, з нами правда, воля і Тарас!
2016, 2017
[i]* Відповідь Йосипу Бродському на його пасквіль „На независимость Украины“.[/i]
http://patrioty.org.ua/society/pravda-shcho-vsplyla-pislia-smerti-nobelevskoho-laureata-shanuvalnykam-rosiiskoi-poezii-skandalnyi-virsh-proshchevaite-khokhl-nalezhyt-taky-iosypu-brodskomu-video-131714.html
Иосиф Бродский
"На Независимость Украины"
Дорогой Карл Двенадцатый, сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
время покажет - кузькину мать, руины,
кости посмертной радости с привкусом Украины.
То не зелено-квитный, траченый изотопом,
- жовто-блакитный реет над Конотопом,
скроенный из холста: знать, припасла Канада -
даром, что без креста: но хохлам не надо.
Гой ты, рушник-карбованец, семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
с залитыми глазами жили, как при Тарзане.
Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:
скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,
по адресу на три буквы на все четыре
стороны. Пусть теперь в мазанке хором Гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,
а курицу из борща грызть в одиночку слаще?
Прощевайте, хохлы! Пожили вместе, хватит.
Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
отвернутыми углами и вековой обидой.
Не поминайте лихом! Вашего неба, хлеба
нам - подавись мы жмыхом и потолком - не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коли была промежду.
Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом!
Вас родила земля: грунт, чернозем с подзолом.
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает вам, кавунам, покоя.
Ой-да левада-степь, краля, баштан, вареник.
Больше, поди, теряли: больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза,
Нет на нее указа ждать до другого раза.
С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.
© Copyright: Александр Мачула, 2017
Свидетельство о публикации №117012106855
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713720
дата надходження 22.01.2017
дата закладки 23.08.2017
Нас на рабів перетворили,
ми спину гнем за копійки.
Втрачаємо останні сили,
бредем покірно до могили,
у власнім домі – байстрюки…
Народ, пора опам‘ятатись,
терпіння термін весь пройшов.
Потрібно всім нам об‘єднатись,
за вила миром дружно взятись
і спекатись брехні оков.
Хто генератор наших бід?
Хіба ж усім іще не ясно,
веде то чий з офшорів слід?!
Тож будьте пильні повсякчасно,
бо згине наш козацький рід!
Вставай знедолений народе,
нарешті спину вже розправ.
Здійми уверх свої клейноди,
як символ волі і свободи,
надії, віри й честі сплав!
31.01.2017
© Copyright: Александр Мачула, 2017
Свидетельство о публикации №117013105247
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715631
дата надходження 01.02.2017
дата закладки 23.08.2017
Хтось залишив ромашок на лавці,
невеличкий красивий букет.
Може квіти ті ніс він коханці
й разом з ними ще свіжий сонет.
В нім сплелися слова полум’яні
як зірниця любові зійшла.
Квіти ті ніс хлопчина коханій,
а дівчина чомусь не прийшла.
Чи прийшла, а затим посварились
і розтанула десь у пітьмі.
Згаряча назавжди розлучились
і лишилися свідки німі.
Вже й пелюстки покрились росою,
їх казкова краса відцвіла.
Плачуть квіти гіркою сльозою,
що кохання згоріло до тла.
30.07.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744106
дата надходження 30.07.2017
дата закладки 23.08.2017
Вже нанівець зійшов спекотний день,
Фортепіано в тиші вечора звучить.
Ти так втомився від моїх ідей,
Та вогник у очах іще горить...
Моїх ідей шаленних береги
Десь там далеко, що не допливти!
Думки тверезі, наче вороги,
Ідей хмільних ніяк не зберегти
Сама із себе згодом посміюсь,
Он бач куди той рій думок завів...
І я в зірковім світлі розчинюсь
Під полонез і стрекіт цвіркунів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745946
дата надходження 13.08.2017
дата закладки 14.08.2017
Гойдаються сни на калині-
Тріпочуть крильцята прозорі,
А в небі до чорності синім
Сплітаються віршами зорі...
В траві заховались тихенько,
Зайчатами, місячні тіні.
І десь біля вуха близенько,
Як феї у жовтім промінні,
Літають закохані мрії...
Запитують тихо на вушко:
—Тобі я приснитись зумію?
—Яких тобі снів у подушку
Нашепче сполоханий вітер,
Що ніжно заплутався в листі,
Лоскоче тонесенькі віти
Калини в червонім намисті?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681674
дата надходження 03.08.2016
дата закладки 14.07.2017
Моя іроніє, мене ти порятуй,
Від надрозумних слів та філософських марень,
Від надпророчих снів й багатозначних вражень,
Від впевненості в силі повноважень,
Моя іроніє, прошу тебе, врятуй!
Прошу, ти борони мене, бо я слаба!
Не дай мені до млину воду лити,
Та Боже збав когось учити жити!
Сам ці уроки кожен має вчити,
Бо кожен власний безлад розгріба!
Іронія – то захист і снага.
В іронії вся сила поляга.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741139
дата надходження 08.07.2017
дата закладки 08.07.2017
Не відцураюсь! Не покину! Не зречусь!
Серед колючості розхристаних вітрів
Я теплим словом біля тебе залишусь,
Гарячим вогником холодних вечорів...
І серед марева недоспаних ночей,
Як місяць тінями малює на стіні
Картину тиші, що тавром в душі пече,
Ти просто подумки про все скажи мені!
Почни хоч подумки зі мною діалог,
І я почую, і до серця пригорнусь...
Серед безвиході, із тиші і тривог,
Не відцураюсь! Не покину! Не зречусь!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690722
дата надходження 25.09.2016
дата закладки 28.09.2016
Вже весни мої відлетіли
і дні золоті, і літа.
Здається і мрії змарніли,
і осінь стежки заміта.
Хоч осінь невпинно збігає,
я жду ще добра і тепла.
На п"яти зима наступає
і смутком мене накрива.
Сховалося сонце за хмари
і птахи принишкли чомусь.
Лиш плаче десь тихо гітара,
можливо там гірше комусь.
Когось десь забрала кістлява,
в останню далекую путь,
чи зникла від болю заграва,
а може життя зникла суть?..
Хоч осінь моя вже збігає,
та ж мрія і в зиму жива.
Ще снігом мені заморгає,
що це - не кінець, це - жнива!
Ще зірка моя не згоріла,
чекає мене в небесах.
І зиму свою я зустріну,
уже наяву, а не в снах.
І я ще надіюсь на щастя,
що в душу ще прийде весна.
Зима моя буде ще краща,
якщо закінчиться війна!..
Хоч весни мої вже минули,
і дні золоті, і літа.
Та мрії мої не заснули,
це ж осінь моя золота!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688041
дата надходження 12.09.2016
дата закладки 20.09.2016
Коли на дротах ластів`яче збереться намисто,
Впаде на долоню охристий пожухлий листок,
І небо повищає, стане до дзвінкості чисте,
І сонце свої літні капці поставить в куток,
Тоді тепле літо збере своє сонячне збіжжя
І з ним побреде поміж вогняно-жовтих пожеж...
І я - десь між літом і осінню, на роздоріжжі:
У літо не можна, у осінь не хочеться теж...
І я в міжсезонні завис на тонкій павутинці!..
В душі ще війна, хоч закрито давно другий фронт...
Я грітиму ніжно свою незрадливу синицю,
Бо клин журавлиний ховається за горизонт.
Дякую моїй донці Аліні за чудові ілюстрації.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689262
дата надходження 17.09.2016
дата закладки 20.09.2016
Весна дощем вмиває світ
Сьогодні спозарання,
В калюжах тоне білий цвіт,
Як зірване кохання.
Біленькі пелюстки лежать
На стоптаній доріжці,
Сльозами на очах бринять
Краплиночки на гілці.
І у душі пекучий щем
Терпіть немає змоги!
Мою любов змива дощем,
Цвіт кидає під ноги.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659792
дата надходження 15.04.2016
дата закладки 16.04.2016
Я втрати боюся, боюся зачинених брам,
І жити лиш згадкою, тішити думкою мрію...
Боюся відкритись назустріч буремним вітрам,
Боюся прощань, бо змиритися з ними не вмію.
Прощання - це як відпускати частину себе:
На волю, назавжди, у небо, у ніч горобину...
Та ніч усе небо закриє, колись голубе!..
Так важко дивитися мріям і спогадам в спину!
Усе відійде, все забудеться, стане нічим,
Допоки зі сховку не з`явиться привидом спогад -
Тоді оживе згустком болю у плетиві рим
Цей вірш, невловимий, як натяк, як подих, як здогад...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657186
дата надходження 04.04.2016
дата закладки 05.04.2016
До шибки горнеться холодна темна ніч
І в душу загляда мені незримо...
Щось тисне каменем печалі поміж пліч -
То ангел споминів вмостився за плечима!
І серце крилами своїми обійняв,
І міцно стиснув так, що аж до крику!
- Усе мине, - мене він тихо запевняв,
А серце плакало і голосило дико...
Коли не стало вже ні сил, ні сліз, ні слів,
І пустка серце оплела лозою —
Здійнявся в небо чорне, мовчки відлетів,
І все у ніч пішло холодною сльозою...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654937
дата надходження 27.03.2016
дата закладки 27.03.2016
У сонячний промінь п`янкої весни
Вплету заримованість літер...
Тобі розповім свої мрії і сни,
А ноти напише нам вітер.
Здійме до небачених досі висот -
Душа заспіває віршами!..
У терції вітряно-сонячних нот
Оте, невловиме, між нами,
Що ріже рутину зажурених днів,
Що в серці тріпоче крилато...
Почую далекий проникливий спів,
Що змінює будні на свято!
Побачу в простому приховану суть,
Яскравість - у сірім відтінку...
Та знаю: ніколи мені не збагнуть
Кохання і... загадку-жінку!
Милі жінки!
В цей весняний день сердечно вітаю Вас
із найпрекраснішим святом весни!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649865
дата надходження 08.03.2016
дата закладки 08.03.2016
Обставини – вони бувають різними.
І треба жити, добрі справи роблячи.
Бо інколи такі приймались рішення,
Що таргани аплодували стоячи!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649595
дата надходження 07.03.2016
дата закладки 07.03.2016
Друзі зникають повільно і тихо,
В пам`яті й серці лишають сліди,
І не побачиш, коли прийде лихо,
Враз не відчуєш тієї біди...
Мовчки, без слів і без наміру злого,
Просто минулим стають назавжди...
Мить — і за спиною більше нікого,
І вже запізно сказати: "Не йди!"
Друзі зникають... Це завжди так гірко!
Без варіантів: іти чи не йти...
Спалахом скотиться із неба зірка,
Скальпелем навпіл розділить світи!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631085
дата надходження 24.12.2015
дата закладки 01.03.2016
В мереживі буденних днів
Для мене місце віднайди,
Серед пустих календарів
Мої не загуби сліди!
В холодній віхолі зірок
Побач, як крутиться земля!
І кожний вирваний листок
Мене від тебе віддаля...
Між нами відстань у життя,
Свої неспалені мости...
У часопросторі буття
Ми паралельних два світи.
Та нас пов`язують думки -
Тоненькі ниточки душі...
Між нами - гори і замки,
А в нас - одні на двох вірші...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631729
дата надходження 27.12.2015
дата закладки 01.03.2016
Згорнусь в клубок маленьким кошенятком,
Сховаю мрії між своїх долонь,
І вихором в моїй душі до ранку,
У серці танцюватиме вогонь!
І звідки ті емоції взялися?..
Тут є усе: і ревнощі, і злість...
І хоч ти плач, кричи, тікай, молися,
Перевіряють психіку на міць.
Із нетерпінням вже чекаю ранку...
Цей шал емоцій розганяє сни,
Як в маренні... У сірому світанку
Усе ж засну, та чи заснуть вони?..
Ну ось і ранок... Світло... Чашка кави
Покращить настрій, трохи збадьорить...
Вже наче весь той шал - то плід уяви...
Чому ж тоді у серці так болить?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633163
дата надходження 03.01.2016
дата закладки 01.03.2016
Степи, поля без меж, без краю -
Усе снігами замело!..
Зорю вечірню зустрічаю;
Вже спить засніжене село...
Як неприкаяний, блукаю -
Мабуть, ніколи не змінюсь:
В душі то плачу, то співаю,
Та вже давно я не сміюсь.
Мені до пекла чи до раю?
Куди не йду, а поруч — ти,
І подумки завжди вертаю
Туди, де веснам не цвісти...
Заплющу очі - і літаю,
Йду за тобою, як сліпий...
Ти відпусти мене, благаю,
Бо я ж не лялька, я живий!
Для тебе хто я?.. Я не знаю!
Ти хто для мене: вічність, мить?
Я в душу двері відчиняю -
Знадвору сніг летить, летить...
Дякую моїй донці Аліні за чудові ілюстрації.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647527
дата надходження 28.02.2016
дата закладки 28.02.2016
А осінь – ось вона яка є!
Нависли хмари над землею.
І тихо так душа шукає
Ту зірку, що зійшла над нею.
В природі все гранично чітко.
І все іде, як має бути.
Чого ж так болісно і гірко
Дивитись на людські здобутки?
В мурашнику одна цариця
Веде мурашок за собою.
Захоче ворог поживитись
І зразу всі стають до бою.
А у людей, як в анекдоті,
Три гетьмани на двох холопів.
В болоті бабляємось досі,
В царі виводим остолопів.
Цвіт нації, розумні й сильні,
Ці гинуть у бою за волю.
А ворогам в овечій шкірі
Свою ми довіряєм долю.
Чи ми спимо, чи у гіпнозі,
Яку ж над нами силу мають?
Не до покою. Сміх крізь сльози!
Рабів до раю не пускають...
Не можна підлості забути,
Не може бути хата скраю.
Я правду хочу бачить, чути
Рабів до раю не пускають.
Там знову кулі сиплять градом.
А в лісі тиша серце крає..
Не можу я про це мовчати
Рабів до раю не пускають!
Ти знову продаєш свій голос,
-Вони ж пани, нехай гуляють!
Та грізно усміхнеться доля
Рабів до раю не пускають.
Я хочу, щоб жила країна
Велика, сильна, край до краю!
Що робиш – думай, дихай вільно –
Рабів до раю не пускають!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645393
дата надходження 20.02.2016
дата закладки 28.02.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.02.2016
Обірвала Шевченкове слово
На Майдані ворожа куля,
Впав Герой, син обох народів
Від смертельної рани в грудях.
Обірвалась земна дорога,
Відгукнулась мільйонами ран,
Полетіла душа до Бога :
Світлий Ангел - Сергій Нігоян.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644760
дата надходження 17.02.2016
дата закладки 23.02.2016
Віджила вже зима на Майдані,
Посміхається сумно весна,
В когось свіжі болючі ще рани,
А когось вже й на світі нема.
Не погладить ніколи, ніколи
По голівці онуку дідусь,
Хтось не скаже ніколи нікому
Своє перше:” кохаю”, “люблю.”
І не зможе художник картини
Дарувати на радість усім.
Може й був би в нас свій Паганіні,
Та, на жаль...Та, на жаль, не дожив.
Будуть дітки зростати без батька,
Тільки знають, що був він Герой.
Цього горя безмежно багато,
Пролилась Україною кров...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644836
дата надходження 18.02.2016
дата закладки 23.02.2016
Пам’яті юного Героя
Майдану Устима Голоднюка
Юний хлопець із татом разом
У вогні був пекельнім тім,
Бачив світ голубий цей шолом,
А ім’я цього хлопця – Устим.
Вже від роду обрала доля
З волелюбним таким ім’ям,
Не сиділось йому в теплім домі,
Він боротись пішов на Майдан.
“Зрозуміють” – подумав хлопець,-
“Я без зброї і я не – убивця.»
Із ознаками миротворця
Вранці в небо сумне задивився.
А тим часом бачив катюга
У приціл цю юну дитину:
Перший постріл, постріл другий...
І бруківку вже кров’ю залило.
Тато бився, мов птах підстрілений,
Все шукав десь свого Устима,
А душа – на весь світ : «Не вберіг його”,
А під ковдрами вряд ... – побратими.
Зазирав кожній смерті ввічі,
Все шукав, де його дитина?
Та не було чужих – усі рідні,
Побратими його Устима.
Ще так мало всього побачили,
Може, хтось не кохав ніколи,
І не буде вже сина мати,
Не збудує собі свого дому.
Не посадить великого саду
Із зефірно-рожевими барвами,
І батьків не потішать радо,
І не будуть уже коханими...
Будуть славити їх на землі
За їх подвиг і їх відвагу,
Тільки клястимуть всі беркутні
За життя,що навік обірвали...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644837
дата надходження 18.02.2016
дата закладки 23.02.2016
Сьогодні дощ посіяв в серці тугу,
Осінній настрій, смуток і печаль...
І виграє на серці щемну фугу
Самотності холодна сіра сталь.
Сьогодні заховаюся у себе
І питиму ковтками світлий сум!..
Чомусь у серці виникла потреба
Побути серед сумно-світлих дум...
Я відшукаю в колі суму спокій,
Журба піде й не потривожить більш!
Прийде спочинок тихий і глибокий -
Сум вихлюпнеться римами у вірш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590553
дата надходження 29.06.2015
дата закладки 30.06.2015
Під тягарем гріхів людських
Убік схилилася земля,
Втонула серед душ слизьких
І хоче все почать з нуля.
Уже хитається й скрипить
Іржава стомленая вісь,
І не вперед земля летить,
А швидко котиться униз.
І відлік часу вже назад,
І шлях вже добіга кінця,
А в наших душах маскарад -
Одні лиш маски без лиця:
Всі повні чванства і пихи,
Сховались в коконах брехні
І дивляться на всі гріхи
Крізь окуляри захисні.
Я сам, скажу, не без гріха
(Хто не грішив із нас хоч раз?),
Та в моїм серці є жага
На світ поглянуть без прикрас!
Пізнати істину просту,
Просту, але таку вагому:
Нести між люди доброту,
Та перш змінитися самому!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587767
дата надходження 16.06.2015
дата закладки 24.06.2015
Хочу бути, просто бути поруч...
Просто, без надій і сподівань,
Хоч на серце туго давить обруч
Зіркоснів й прихованих бажань.
Я вже гнав їх і від них ховався
За високі мури і замки!
Так собі самому й не зізнався
Про таємні мрії і думки...
А вони сховалися, як миші,
І гризуть всі закутки душі...
Ще й не сплять - у вечоровій тиші
Спідтишка нашіптують вірші...
Ось чому мені вночі не спиться:
Мрії я переступив поріг!..
Це моя скарбниця чи в`язниця?
Моя муза чи ... солодкий гріх?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588703
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 24.06.2015
А хочеться прийти до тебе
І залишитись назавжди...
Знайти свої ключі від неба
І полетіти вдвох туди!
На світ увесь махнуть рукою,
На всі кордони і замки -
І залишитися з тобою...
Дивитись разом на зірки...
Та що дивитись - стати ними!
В безмежнім просторі буття
Летітимуть літа і зими,
А в нас горітиме життя!
Ми поза виміром і часом,
Немає нам пересторог...
Завжди у парі, поруч, разом,
І якщо згаснем, то удвох!
Ну що? Вирішуй... Зробиш крок?
Бо час крізь пальці витіка...
Вперед? Угору? До зірок?!!
Тримайся! Ось моя рука!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588533
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 24.06.2015
Посеред кімнати місячна доріжка
Стежкою у небо - прямо до зірок...
Нереальна казка прямо біля ліжка,
Варто тільки встати і зробити крок.
І вікно неначе золотом розшите,
А за ним безмежний паралельний світ...
У іскристій тиші загадка розлита,
І муркоче тихо у куточку кіт.
Поза меблі мовчки поховались тіні
І з котом співають пісню в унісон...
Як по сходах, з неба в місячнім промінні
Спуститься до мене кольоровий сон.
Зорі загадково світяться у небі,
Як ілюмінатор, зоряне вікно...
Скоро вже світанок... Мені спати треба,
А я задивився ... місячне кіно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579015
дата надходження 05.05.2015
дата закладки 05.05.2015
Я сьогодні сп`янів
Від весняно-духмяного цвіту,
Від усміхнених днів
І кульбабок - предвісників літа.
Аромати весни
Розлилися рікою по венах,
Як замріяні сни
Заховалися в травах зелених.
У садочку сиджу,
Грію душу у цвіті черешні.
Я цю мить збережу,
Заберу у дні літа прийдешні.
І коли облетить
Білий цвіт, наче, снігом розтане,
Я згадаю цю мить
І на серці так хороше стане...
Огорне божа ласка
Мою душу любов`ю до світу...
І прокинеться казка
Весняним подарунком до літа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578224
дата надходження 01.05.2015
дата закладки 01.05.2015
Навпіл я не ділитиму душу,
А зроблю ще одну, дублікатом...
Її брати тебе не примушу,
Хоча дві вже мені забагато.
А ти скажеш: "Підробку не хочу!
Хочу справжню, першу, фірмову!"
Розумію капризність жіночу -
Забирай будь-яку без розмови.
Вона ніжна і лагідно-мила,
А від болю, буває, плаче...
Їй зневагу терпіти не сила...
За добро тим же самим віддячить.
Покохає - так раз і назавжди:
Нескінченно, безмірно, безмежно!
Все шукає істини й правди...
Тільки ти тримай обережно!
Огорни її ласкою ніжно,
І вона тим же самим озветься!..
Не святу, може, трішечки грішну
Пригорни до гарячого серця!
Як не хочеш, то краще не треба
Брати в руки, хай не звикає...
Відпущу її прямо у небо -
Диво-кулькою... Хай відлітає...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577597
дата надходження 28.04.2015
дата закладки 28.04.2015
[i]До сина. В госпіталь
Спасибі, Боже.
Живий. Побачимось.
Господь поможе...
Молилась, плакала
і все благала
Вернись, синочку, живим.
Не спала,
Придумала, вмиваючись
сльозами
Не відпущу. Так тільки
серце мами
Любити й відчувати
може сина.
Синочку любий,
ти ж моя дитино.
Здається розум
не в ладу з думками
Не відпущу!
Кричало серце мами...
Поранений але живий.
Побачу...
Мама героя,
Навіть не заплачу
Коли побачимось.
Дай сили, Боже.
Ось і палата
і ледь - ледь не схожий.
Війна. Так болісно
і без жалю
Лишила слід свій. Раптом -
Я люблю,
Тебе, матусю!
Ти чомусь маленька?
І зовсім стала
голова сивенька?
Та я б тебе
на руки взяв й поніс.
Не треба, рідна,
ні не треба сліз.
Це лиш осколки,
мамочко, пробач
За всі страждання.
Прошу ти не плач.
Я вижив, мамо,
рани заживуть.
Тут лікарі вже
вмерти не дадуть.
А там, матусю,
друзі полягли.
Такі ж як я,
ще молоді були...
І сльози блиснули
в очах у сина...
Молилась подумки.
Моя дитино.
За що? Синочку,
найдорожчий мій,
Цей рідний світ
віднісся, як чужий?
Ти ж подорослішав
на років двадцять, сину.
І за яку таку
тяжку провину?...
Все добре. Син живий.
Я його бачу.
Чому ж так серце
материнське плаче?
І каменем печаль лягла на душу?
Я буду сильною, для сина.
Просто мушу.[i][/i][/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569746
дата надходження 27.03.2015
дата закладки 07.04.2015
Життя нікого не чекає.
Нестримною рікою ллється,
А час крізь пальці витікає
І вже минулим зветься.
Цінуйте кожну мить буття -
У цьому сенс напевно.
Хай кожна мить безцінного життя
Проходить не даремно.
Бо має кожна мить свій смак -
Її життя солило і перчило,
А нам прожити треба так ,
Щоб потім в роті не гірчило.
Щоб білий совісті листок
Був списаний лиш добрим словом,
І сплетений із почуттів вінок
Горів над нами світлим ореолом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548495
дата надходження 03.01.2015
дата закладки 06.04.2015
Ми поряд на рівні ментальності,
Де мрії й думки, наче сон...
В одній підсвідомій тональності
Вібруємо в унісон.
В комп`ютернім світі зустрілися,
Нема тут вербальних зв`язків;
В реаліях загубилися -
Між дат календарних листків.
За рим перепону ховаємось,
А далі за неї - не руш!
І друзями залишаємось
На відстані доторку душ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571711
дата надходження 03.04.2015
дата закладки 03.04.2015
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати.
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає...
Тарас Шевченко
Узбіч нового міжміського тракту,
Що стрімко мчить у невідому даль,
Стоїть осиротіло пустка-хата –
Віків нових пекуча пектораль.
У ветхій стрісі видно ребра-лати,
У стінах – темня вікон, мов бійниць:
Надію на шибки їм не плекати,
Вже не блищати склом очей-зіниць.
Дріма садок вишневий коло хати.
Хрущі над ним давно вже відгули,
І не співають більше там дівчата,
Й плугатарі з торбами в світ пішли.
Там вже ніхто нікого не навчає,
Бо матері душа давно в раю.
І соловейко дітям не співає,
Бо діти розбрелись в чужім краю.
Один склав голову в лісоповалі,
Варив в Магнітці інший вбивчу сталь,
А ті – шлях Соловецький торували,
Стражденний шлях у вічність і печаль.
...Немов старенька, посивіла мати,
Що в тузі вийшла сина виглядать,
Чатує обіч шляху пустка-хата,
Жде не земну, а Божу благодать.
Стоїть самотньо, тихо... Що й казати –
Мовчання тут гучніше зичних слів!
І дивиться журливо хата-мати
Услід нащадкам в докорі німім...
А там, в граніті – пам'ять красномовна:
У лівій – кепка, права – в далечінь...
І тисне серце сором невгамовний
І смутку незбагненна глибочінь.
28.04.1993,
Чернігів — Варва
____________
Муз. авт. Див.: На відстані : поезії, пісні /
Олекса Удайко. - К. : [б. в.>, 2007. - 95,
[4> с. : іл., ноти
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394203
дата надходження 21.01.2013
дата закладки 03.04.2015
А я весну ніжну й ласкаву
Березневим погожим деньком
Запрошу на розмову і каву
З медом, корицею, крендельком.
Ми під яблунькою у садочку
Сядем поряд - й так тепло мені...
Вона - в сонячному віночку,
А я ... трохи у сивині.
Хай розкаже про теплі світанки,
У душі теплим словом озветься
І розтопить, скине кайданки,
Що зима залишила на серці.
Наша мила, приємна розмова -
Про кохання і радісні сни...
І розтане крига зимова
Від гарячих цілунків весни.
Посміхнулася білій хмаринці
І на крилах - у небо з птахами;
Залишила мене наодинці
Із закоханими вітрами...
Полетіла... Прощатись не треба...
Залишився на згадку вінок,
В чашці - синій кусочок неба
І надкушений крендельок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571353
дата надходження 02.04.2015
дата закладки 02.04.2015
Я ляжу у траву прим`яту,
До неба очі - і дивлюся на зірки...
Для мене спокій, наче диво-свято,
На самоті я залишаюсь залюбки.
Дивлюсь і мрію про світи далекі,
Думки - такі ж далекі і пусті...
Пливу у небо, і стає так легко
Разом з зірками в тиші й самоті.
Одна он зблиснула і впала,
Щоб загадать бажання, є лиш мить;
Вона згоріла, зникла і не стало,
Зате у серці маяком горить.
В космічнім вирі чорнооксамитнім
Я сам би світлом, зірочкою став...
Пролився б в ніч дощем метеоритним,
А хтось би ще бажання загадав.
Розсипався б на атоми і кванти,
Став часткою метеоритних злив...
Згоріти, зникнути, всього себе віддати...
Та ще - чиєсь бажання я здійснив...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570021
дата надходження 28.03.2015
дата закладки 29.03.2015
РОжеві квіти небосхилу
під вечір тихо розцвіли.
Пухнасті вії всі хмаринки
туманом синім підвели.
Промінчик сонця на прощання
усмішку в небі хмаркам шле.
Сьогодні вже лягає спати,
а завтра в небі знову є.
Хмаринки милі,йдіть за мною,
за обрієм спочиним ми.
Спокійно будем собі спати,
насняться нам чарівні сни.
Соромлячись і зашарівшись
дарують посмішки вони,
одягнені в плаття з краплинок
туману,що піднявсь з землі.
А завтра вітер їх по небу
погонить подихом своїм.
Промінчик сонця тим хмаринкам
пошиє плаття з кольорів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568835
дата надходження 23.03.2015
дата закладки 27.03.2015
Я збудував собі замок із мрій.
Так, це ілюзія, але гарна.
Може маленький, за те тільки мій,
І руйнувати його спроба марна.
Він ефемерно-далекий, як дим
Та захищає від чорного світу.
За ілюзорності муром міцним
Я заховаюсь у мріях з граніту.
В час, коли сили боротись нема,
Мовчки усе на поталу віддам
Чорним світам, де панує зима.
Сам відійду... Не шукайте - я там.
І не кажіть, що я боягуз,
Що сам від себе ховаюсь у сни.
Просто в проблемах в коліно загруз
І вже не сила чекати весни.
Знаю ,що скоро... Знаю мине...
Та доки розум, ще зовсім не змовк -
Поки що так. Не шукайте мене.
Браму закрито... Засов і замОк!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561543
дата надходження 22.02.2015
дата закладки 24.03.2015
Твої губи пахнуть жасмином,
А волосся терпким вином...
Розтікаючись часоплином,
В чашку капає мед бурштином.
За фіранковим привидом ночі
Плаче сумом спітніле вікно...
Задивляюсь в закохані очі,
Випиваю тебе, як вино.
Чай жасминовий, мов кохання,
Я смакую ковтками малими...
І нізвідки приходить пізнання,
Що сплітає акордами рими.
За вікном засина світ жорстокий,
У нас - інша реальність, своя:
Тихий, затишно-ніжний спокій,
Я назавжди тут твій, ти - моя!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568049
дата надходження 20.03.2015
дата закладки 21.03.2015
Прости, Тарасе, що на лузі
Твою калиноньку зрубали,
І тво́ї думи прозорливі
Читати люди рідше стали.
Що вже реву́чого не чути,
Нема укра́їнської хати.
Зате, як і раніш, Тарасе,
Є бідні люди і багаті.
Як і раніш, один другого
Обманює і розоряє,
І на твоїй співучій мові
Все менше люду розмовляє.
І все ж іскринка Прометея,
В моєму серці не згасає.
Я посаджу калину в лузі,
Нехай весною розцвітає.
Нехай нагадує цвіт людям,
Що жив Кобзар на білім світі,
Який пішов на тяжкі муки,
Щоб вільно жили наші діти.
І щоб від цвіту заблищало
Твоє, Тарасе, вічне слово,
Щоб весь народ став розмовляти
На чистій українській мові.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567997
дата надходження 20.03.2015
дата закладки 20.03.2015
Поет ще спить. Вставать не хоче,
Зачаївсь мов хижий звiр,
А муза серденько лоскоче
I надиха на новий твiр.
Його душа - пресвiтла й чиста
У лiжку сили набира,
А муза - дiва норовиста
Бурчить, що вже вставать пора.
Ще сонце крадеться з-за хмари,
Ще не проснулись комишi,
Поет ще дивиться кошмари
Й наводить лад в своїй душi.
А муза шепче йому в вуха,
Кладе бiлесенький папiр
Й диктує вперта щебетуха,
Обранцю долi новий твiр.
I вiн встає, iде до столу,
Бере у руку олiвця,
Обнiма музу свiтлочолу -
I вже спiвають їх серця.
I оживе сторiнка бiла,
Слова та букви оживуть,
I людськi долi, мов на крилах,
В думках поета промайнуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563882
дата надходження 03.03.2015
дата закладки 17.03.2015
На київській паленій площі,
Де крики і постріли чути,
Вона йому в серце шепоче,
Як поруч бажає з ним бути.
Така молода та красива,
Закутана в прапор зимовий,
Чекає від Бога на диво,
Від хлопця ж чекає хоч слово.
Його закриваються очі,
І капають роси багряні,
На київській паленій площі
Не гасне її сподівання.
Ще жевріють в сірій пилюці
Тонкі, переплетені іскри,
І сльози на камені ллються,
Й холодним розносяться вітром.
Розділ 1
Тендітна студентка Тетяна
Навчалась в столичному виші,
Як більшість ровесників, панна
Щось знала відмінно, щось гірше.
Нічим особливим білявка
Із натовпу не відрізнялась,
У будні - в конспектах та вправах,
А на вихідних відривалась.
Весела, щаслива, безхмарна,
Усміхнена, ввічлива, добра,
В усім поважаюча старших,
Щоправда, не зовсім хоробра.
Всього дев’ятнадцять Тетяні,
І ніби попереду літо,
Навчання, робота, кохання,
Пізніше – заміжжя та діти.
Ночами задумливо в ліжку
До ранку, бувало, лежала –
У мрії про сильного принца
Вона залюбки поринала.
*
І подругу мала Тетяна
Найкращу, ще з малого віку,
Такого ж тендітного стану,
Щоправда, сварливу й більш дику.
Але у тандемі дівчата
Доповнювали одне одну,
За словом суворим й пихатим
Завжди відчувавсь ніжний подих.
Наталя, скорочено Ната,
Так звали кирпату брюнетку,
Завжди була чомусь не рада,
Хоча і любила поетів.
За словом в кишеню не лізла
Ні вдома, ні в транспорті часом;
Як ставила в паспорті візу –
Слова розбирали на гасла
Довколишні свідки в посольстві;
В хлопчачу кидалася зграю
За куриво їх й на уроці –
Та прикладів всіх не згадаєш.
*
Прийшла якось Ната до вишу
Заряджена, ніби гармата,
Сказала Тетяні найшвидше,
Що все – вже пора починати!
Й слова її стали знаменням,
Бо згодом усе почалося,
Штовхання, свідомість, знамена,
Запахло по-іншому сонце.
Розділ 2.
Конфлікт назрівав дуже довго,
Й розрісся він у листопаді,
Багдадським вітрилом на щоглі
Остання запахла декада.
Усім невдоволений нарід,
Кипів, ніби рій, на Майдані,
Бо вкотре розбещена влада
Людей до злиденного стану
Змела. І знедолений натовп
Зібрався в єдине бажання,
Покінчити з лідером – Катом.
Назріло свідоме повстання.
*
У колі свободи студенти
І викладачі їх стояли,
Майстри, інженери, медсестри
Та всі, кого просто «дістало».
Херсонці, львів’яни, сумчани
Приїхали в Київ на площу,
Були навіть тут луганчани,
З Донецька та Дніпропетровська.
Повстала на раз Україна,
Хто чув запітнілі бюджети,
Господарі та господині
Змінили хати на намети.
І був серед них Володимир,
Простий буковинський хлопчина,
Сказав він батькам: «Я поїду,
Бо там вся моя Україна!»
Можливо, батьки були б проти,
Володя – єдиний нащадок,
Але не чинили супроти,
І благословили на щастя.
*
Осінньої терпкої ночі,
Коли вже зима на порозі
Дивилась у втомлені очі
Спокійних майданівських хлопців,
Провладна верхівка рішила
Усіх вільнодумців прогнати,
Й відкрила наточені крила
Своїм виконавцям затятим.
На сплячий вколисаний натовп,
Що мали плакати й каміння,
Поперла орда, ніби танком,
Почавши глибоке свавілля.
Дубинками били, кийками
Присутніх усіх, журналістів,
Жінок, що обабіч стояли,
Дідів – били всіх, щоб «очистить».
Розділ 3.
У ніч на Майдані жахливу
Були і Тетяна, і Ната,
Також їм дісталася злива
Ударів. Й дарма, що дівчата.
*
Коли від міліціонерів
Вони відчайдушно тікали,
Звернули в провулок й завмерли –
Стіна перед ними повстала.
Обидві були вже побиті,
Опухлі і щоки, і устки,
Розхристані, руки відкриті –
По лікоть розірвані куртки.
*
Їх гнали кремезні й здорові
Святі шанувальники Ката,
Цих хлопців давно у народі
Глузливо зовуть «беркутята».
Вони - корінні українці
За гарну для себе зарплату
По ручках, плечах та колінцях
Готові усіх лупцювати.
*
Звернули чотири собаки
В провулок нічний захмелілий,
Тетяна сховалась від ляку
За Натине тіло спітніле.
Дивилася Ната у очі
Отим велетенським солдатам,
Вона відчувала охочий
До пестощів погляд проклятий.
Один уперед вийшов, гучно
При цьому назвавши дівчаток,
Які вони дикі й смердючі.
У відповідь кинула Ната:
«Поглянь-но на себе, верблюде,
Безмозкий гнилий виконавець,
Ти люту ненависть у люду
За ці викликаєш забави!
Сьогодні ти перший в забігу,
Та битва не виграна вами!
На вас уже крові по лікоть,
Це наші не гояться рани!».
*
Піднялась долоня важезна
І тисячею кілограмів
Спустилась на щоку безмежно,
Що Ната упала без тями.
«Ходімо-но звідси, орлята!» -
Наказ дав розлючений кремез.
Пішли тільки троє одразу,
Один на хвилину як вмерзнув.
Поглянув на Таню неясно,
Піднявши скло свого шолому,
Й побачив її біле пасмо
З під шапки, що дихало болем.
Розділ 4.
Тієї чавунної ночі
Були лиш поранені люди,
Синці, покалічені очі,
Але обійшлося без трупів.
*
Народ загорівся від суму,
Від жаху й образи завівся,
Неначе уражений струмом,
В шаленому ритмі забився.
Зросли по периметру площі
Високі вали-барикади,
Активно збиралися гроші,
Приносили їжу багаті
Й бідніші - усі, хто цей відчай
Уже відчував в Україні.
Повстанський Майдан ось так вицвів
В зимову грудневу годину.
*
Зібралися хлопці в загони,
У сотні – так звались вірніше,
І стали в Самооборону
Для захисту найсміливіші.
Побільше зібрали наметів,
Навезли і пічки, і дрова,
І замість дурних кулеметів
Поставили в перший ряд мову.
Як в гімні, і душу і тіло,
Готові покласти хлоп’ята.
Чітке розпорядження – сила,
Чітке виконання - і баста!
Десятники, сотники - браття,
Ніяких дурниць і запоїв,
Навколо одного багаття
Пліч-о-пліч з начальником воїн.
*
Став воїном також Володя,
Хоча термін досить умовний,
Бо зброя була не холодна,
І не вогнепальна – а слово
Та власне фізична готовність
Відбити раптову атаку.
Коли боронилася сотня –
Тікали загарбники з ляку.
Так в сутичках дні догорали,
Дощем новорічним запахло,
Уже на Майдані зібрали
Ялинку з портретів, плакатів.
Розділ 5.
Оговталась Ната від шоку,
Хоча ще синці рожевіли,
І перед самим Новим Роком
Сказала Тетяні: «Ми сила!
Якщо ми разом на Майдані,
Якщо в нас мета є найперша
Щоб Кат полетів на світанні
В багнюку, як зірвана чешка!»
*
На площі було дуже людно,
І свято вогнем надихало,
Гриміли баяни та дуди,
Хтось клацав на фортепіано.
Десятки Снігурок гуляли
З Дідами Морозами поруч,
Свистіли, скакали, співали
Кумедні костюмні потвори.
Майдан був усипаний щастям
У цю новорічну хвилину,
Немовби розтанув у часі
Й забув свою справжню перлину.
*
Володя вже місяць крутився
Як дзиґа, на площі центральній,
Нітрохи, казав, не втомився,
І в цьому не був унікальним.
В палатці у нього був настил,
Дві теплі новісінькі ковдри,
І біла ілюзія щастя,
Що скоро все буде солодким.
*
Під вигуки сильного горла
Він вийшов до світлої сцени,
Лунала постійно народна
Мелодія. Люду ж тут – темно!
Володя об когось спіткнувся
І впав на сусідню білявку
(Мороз хоч украй розвернувся,
Та впала від зіткнення шапка).
На нього хутчіш налетіла
Із криком: «Ти що, збожеволів!»
Якась неприборкана дика
Дівчина струнка, як тополя.
Взяла його за балаклаву
Й стягнула одним швидким рухом:
«Вставай, це тобі не забава,
Бо зараз отримаєш в пупа!»
Піднявся на ноги Володя
Й завмер, як ота статуетка,
Зім’яте, немите волосся
Його не скрашало портрета.
Широкі у сажі долоні,
Абияк покусані нігті,
Спітнілі зачухані скроні, -
Не зовсім мистецький він витвір.
І ростом був меншим, ніж діва,
На два чи на три сантиметри.
І раптом почув, вже грайливо:
«Зовуть тебе як, наш кумедний?»
«Володя» - сказав тихо зовсім
Юнак дивовижній дівчині.
«Я Ната!» - почув він невдовзі –
«Зустрінемось ще неодмінно!».
Розділ 6.
Зустрілись Володя і Ната
Ізнову десь за півгодини,
Їх звів переплетений натовп
У танці загального плину.
*
«Це доля!» - грайливо сказала
Наталя Володі. – «Давай-но,
Козаче, станцюємо разом,
І так познайомимось танком!».
Зазвичай, холодна й пастельна,
На себе не схожа сьогодні,
Немовби оазис в пустелі,
Для Нати став сотник Володя.
Змінилась кобіта миттєво
На цю нескінчену хвилину,
Коли снігова королева
Стає, як солодка дівчина.
*
Ще тільки стягла балаклаву -
Володі сподобалась Ната,
А в легіня не було навіть
Бодай поцілунку. Що ж, нате!
Торкнулися спечені губи
В морозі оцім новорічним,
Їх тискали люди усюди
Постійно, кругом, хаотично,
І довгий один поцілунок,
Був звабою, сонцем Володі;
Був, ніби приємний дарунок,
Для Нати, що впала в долоні.
*
Майданне засніжене плато
Цвіло феєрверком до ранку,
Забула у пристрасті Ната
Про подружку тиху білявку.
І доки закохана пара
Гуляла в кордонах Майдану,
Сердечні малюючи барви,
В халепу попала Тетяна.
Розділ 7.
«Удруге чергую на свято!» -
Жалівся спецназівцям Віктор.
У відповідь вчув: «Ти занадто,
Товаришу, юний для крику.
Які в тебе є запитання?
Радій, що ти маєш роботу,
Ти бачиш, які колихання!
А в нас тут стабільно у роті.
Збирайся-но на чергування,
Майдан караулити треба,
А то западенські барани
Порвуть наше сонячне небо!»
*
Кругом дорогого Майдану
Паслися вояки постійно
Стабільно дивитись за станом –
Ти хочеш, не хочеш – потрібно.
І вкотре у першій колоні
Отут, за майданівським степом,
У ніч новорічну холодну
Дивився згори за тим пеклом
Один з наймолодших у роті
Двадцятидвохрічний хлопчина,
Не те, щоб він був патріотом –
За Ката би точно не гинув.
Позицію мав він помірну,
Й не дуже хотів воювати,
Але розумів, що за злидні
Смачніше стабільні оклади.
*
Командувач роти, Сапожко,
Хоч був дуже хвацький вояка
Хрестився іконам набожно,
Як йшов кудись спостерігати.
Він був трохи старшим за Вітю,
А вже нахватався регалій,
Бо вмів із гнилого корита
Солодкі шматки діставати.
Проте, з листопаду везіння
Немовби втекло від Сапожко,
Попав у саму серцевину
Майданівських бунтів тривожних.
*
«Дивися, як буйно гуцульське
Гуляє затаскане кодло!» -
Направив в ту сторону дулю –
«Згадай, як їх гнали чудово
Ми місяць тому п’ять кварталів!
Холуїв тих та дармоїдів,
Тоді вже на них відірвались!
Ще й премії дали нам видні!» -
Розкачаним тоном Сапожко,
Звертався в дорозі до Віті,
Весь час колупаючись в носі,
Неначе бджола та у квітах:
«Якби був на місці я Ката,
То вже б розігнав вогнестрілом,
Живеться погано вусатим
Тим вуйкам. Жують нехай стріху!
«Та там же не тільки гуцули,
Там вся Україна зібралась,
Не просто ж їх вітром задуло,
Причина ж, мабуть, якась стала» -
Так Віктор йому заперечив,
На що почув тисячну лайку,
А ще: «Торби швидко на плечі
І валять хай звідси негайно!
Сьогодні нехай потанцюють,
А там буде Кат розганяти,
От ми із тобою працюєм,
А там дармоїдове свято!
От звідки на тому Майдані
Палатки, одежа та дрова?
Небесна, ти думаєш, манна?
Америка, Вітю, готова
Потроху отак до Росії
Просунуть загарбницькі лапи,
І Київ – поріг до весілля!
Тому тут ці західні мавпи!»
- Ти вибач, Матвію, та знаю,
Батьки в тебе десь з Буковини?
Невже ти їх не поважаєш,
Ти ж їх називаєш скотиной!
- Я там не живу вже сто років,
Та й батько у мене, як Сталін,
Йому той Обама, Європа…
А мама он Путіним марить!
- Ти правий у чомусь, Матвію,
А я не такий радикальний,
Працюю, оплачують – дію,
Й стараюсь ні в що не вникати.
Розділ 8.
Два друга, обидва з Волині,
Відвідували регулярно
Майдан, барикади та шини,
Й приїхали знову на свято.
Одному було десь під тридцять,
І звали його Олексієм
Мав прізвище льотне, Синиця.
А іншого звали Андрієм,
Останнього вік - двадцять вісім.
Андрій мав прекрасну статуру
І був популярним у місті -
Столиці Волині, у Луцьку.
Андрій хоч і був стриптизером,
Та мав аж дві вищих освіти,
Він луцьким бажав би буть мером,
І з нього би вийшов політик.
Проте на сьогодні найкращий
Прибуток приносили танці,
І навіть в палатці Майдану
Дівчат він порадував якось.
*
«Олекса, гуляєм сьогодні! -
Андрій так до друга звертався, -
Як хочеш, роби що завгодно,
А треба обом відірватись!
Політика, круто, звичайно,
Але вже набридли ці сварки,
Давай відпочинем нормально,
Щоб стало пекельно і жарко!»
«Це добре, що свято сьогодні,
Бо ж тут, зазвичай, не бухають,
Але тут вже стільки народу,
Давай у кафе завітаєм»
*
Проїхали пару зупинок
Метро до найближчого парку,
В якому стояли незмінно
Палатки прихильників влади
Вже місяць за щільним кордоном
З великих голів міліцейських,
І де розвивались полотна
За діючого президента.
Проте, перед святом прибрали
Колонію пропагандистську,
Кияни спокійно гуляли
На тлі міліцейського квіту.
*
- Пройдемось по парку давай-но
І потім в кафе десь присядем,
Як жаль, що прогнали зарано
Постійних хідців «зоопарку!
- Дивися, яка стоїть краля,
Білявка в коричневій куртці!
- Андрію, тебе зачекалась!
І крок свій прискорили друзі.
*
- Привіт, снігова королево!
Чого це ти тут, наодинці?
Дівча їм сказало миттєво:
«Гуляю одна, бо не спиться!»
- Давай тоді з нами пройдемось,
Якщо, ти, звичайно, хоробра.
- Так я ж снігова королева,
А, значить, смілива й холодна!
У мить діалог зав’язався,
І цілу годину стояли,
І як вже читач здогадався,
Дівчину Тетяною звали.
*
І друзям вона розказала,
Як в парку одна опинилась,
Що подруга ліпша, Наталя
У натовпі десь загубилась.
- Мобільний не чує, бо шумно,
- А може вже десь підгуляла?
- Андрію, там дуже вже людно,
Ти чуєш, як музика грає.
- Вже скоро шампанське нам пити,
А ми ще на вулиці досі.
Потрібно в приміщенні сісти,
Якщо, ти, Тетянко, не проти.
Розділ 9.
«Спокійно, що аж нецікаво» -
Жалівся Матвій своїм друзям:
«Комусь би заїхать на славу
У пику, чи вдарити в пузо!
Якісь всі сьогодні свідомі,
Ні бійок, ні сварок, ні п’яних,
У ніч новорічну додому
Приносив раніше доляри!
Давай-но, Вітьок, ще пройдемось,
Світає, край неба палає…»
- Ого, та ти просто Шевченко,
Якщо ти рядки такі знаєш!
- Ти думаєш, я безнадійний?
Читав «Кобзаря» я без тиску,
Франка, Гончара, «Енеїду»,
Хоч поглядом і проросійський.
У мене на все своя думка,
І цим я пишаюся дуже!
Пішли, може зловимо в сумку
Відкатів. Вставай, ніжний друже!»
*
Котився столицею ранок,
Холодний, як вражене серце,
У парку людей було мало,
На вуличках ще було менше.
Мілкий снігодощ з неба капав,
Північним уражений вітром,
Закутував гілки у паклю
Інисту широку тендітно.
Дорога слизька та дзеркальна
Блищала натоптаним льодом,
Деінде світила асфальтом,
Псуючи, як лисина, вроду.
*
В провулку вузькому зустріли
Сапожко і Віктор дівчину,
Що йшла і про щось говорила
Своєму супутнику мило.
Тетяна була дуже рада,
Що поруч із нею красунчик,
Була їй приємна увага,
І ніби затьохкали струни.
Олекса йшов трохи поодаль,
Бо був захмелілий занадто.
Пройшовши повз пару солодку,
Олексу Сапожко за патли
Схопив і підвищеним тоном,
Спитав за його документи.
Тетяні цей видався голос
Знайомим - згадала моменти!
Лякливо сказала Андрію,
Що ці два міліціонери
Людей в листопаді лупили –
Усі у двох кроках завмерли.
*
Тетяна згадала картину
Таку ж, як осінньої ночі,
Такий же провулок пустинний,
Такі ж невдоволені очі.
Зустрілися погляди знову
Матвія і ніжної Тані,
І та велетенська долоня
У пам’яті раптом повстала.
Жахіття в її синім взорі
Піймав і зухвалий Сапожко
Любитель спонтанної крові,
Відчув він одразу тривогу.
*
Дививсь, не відводячи погляд
На білі промоклі завитки
І Віктор, згадавши той дворик,
Де бачив востаннє дівчину.
Щось в серці ізнов спалахнуло,
Чи біль, чи відвага - неясно,
Шолому на цей раз не було,
Щоб скло підійняти зненацька.
А Таня усім своїм страхом
Вп’ялася в обличчя Сапожко.
І скільки ось так пройшло часу,
Ніхто і сказати не може.
*
«Майданівська кончена лярва! –
Накинувсь на Таню Сапожко,
У нас ти коктейлі кидала!»
- Стояла я осторонь, Боже!
«Це добре, що зараз не можна
Усім стусанів надавати!» –
Підняв кулачище Сапожко
Над Танею, щоб залякати.
- Давай-но, шалаво, йди звідси,
Й молися, щоб більше з тобою
У світі нам цім не зустрітись!
Мені не потрібні ви двоє!
І він розвернувсь до Олекси:
- Ну що, покажи документи.
Що кажеш? Не чую! Немає?
В кишенях поглянь, диригенту,
Гривневі посвідчення маєш?
Якщо зовсім ти без копійки,
У відділку будеш сидіти,
Скажу, що мені не корився
Під впливом своєї горілки.
*
Андрій своє слово Сапожку
Нарешті сказав: «Ви хоча би
Спочатку представились може,
А потім до хлопця чіплялись».
- Замовкни! Іди краще звідси,
Допоки не чуєш побоїв.
У тебе он лярва боїться,
То краще б її заспокоїв!
- Товариш, домовимось може?
Це друг мій, сьогодні ж в нас свято!
Й Андрій відійшов із Сапожко,
Зітхаючи, до банкомату.
*
Залякана тиха білявка
На Віктора мовчки дивилась.
І той її теж роздивлявся.
Їх погляди знову зустрілись.
«Я Віктор» - отак несміливо
Представився хлопець нарешті:
«За ніч листопадну ту вибач,
Ми всі були трохи нестерпні»
Тремтячим невпевнено тоном
Лиш буркнула Таня: «Нічого»,
Котились сніжинки по скронях,
Стікаючи плавно додолу.
Ніяк не в’язалась розмова,
Лиш погляди, видихи, вдихи,
Нарешті-от, слово за слово,
Білявка назвалася тихо
Та кілька не зв’язаних речень
Сказала про свято, погоду…
А Віктор дивився на неї,
На світлу незайману вроду…
Розділ 10.
Увечері, першого січня,
Зустрілись Тетяна і Ната,
Були новорічною ніччю
Обидві уражені страшно.
Розмова та обмін думками
Про сніг, про Майдан, про знайомства,
Про все розказала Тетяна,
Окрім, що впізнала Сапожко.
*
«Андрій дав аж тисячу гривень,
Щоб беркутівець відчепився,
А потім, - додала мрійливо, -
Залишивсь Андрій наодинці
Зі мною. Провів до під’їзду,
Не буду, Наталко, брехати,
Продовження дуже хотів він,
Питався, чи вдома є мати».
- Якщо я тебе зрозуміла,
То цей перекачаний мачо,
Тебе підкорив своїм тілом?
Ти більше не проти побачить?
- Це ж ти у нас досить смілива,
Та мала кількох уже хлопців,
А я в цьому плані цнотлива.
Хоча волинянин хороший!
Сміялись дівчата весь вечір –
Кістки кавалерів промиті –
Та Таня мовчала про дещо:
Їй дуже сподобався Вітя.
*
Наступного вечора Ната
Прийшла на Майдан до Володі.
Вона відчувала завзято,
Що серцем її став володар
Цей милий спокійний хлопчина,
Який на два роки був старший,
Який за свою Україну,
Так само болів, як Наташа.
Годинні мрійливі розмови,
І ніжність, безмежна, безкрайня,
Із кожним підносила словом
Закохану пару до раю.
Красою вітрів буковинських,
Черемошу, Пруту, Бескидів
З Наталею Вова ділився,
Казав, що вона неодмінно
Їх має побачити влітку,
Як пахнуть дощем полонини,
Й не треба шукати у світі
Більш щирого й тихого місця,
Де стільки є див у природи,
Що кожне на заході місто
Несе унікальну свободу.
Киянка, яка ще до цього
Кохала свою Україну
Лише в інтернетнім просторі
Сказала, що, звісно, поїде.
До ранку вони говорили,
Під ковдрами вдвох обіймались,
Хоча ні на які інтими
Не було і натяку навіть.
*
Тетяна в цей час сумувала,
Сиділа одна в інтернеті,
Закрила від брата та мами
В кімнату на защіпку двері.
До самого верха фужеру
Вина налила собі тихо,
Під світлом діодів рожеве
Заграло воно теплим літом.
У всіх соціальних мережах
Незвичні їй групи читала,
І хлопців із надписом «Беркут»
Щосили вона розглядала.
Андрій їй писав есемески,
Вона на них відповідала,
Та зовсім не тим інтересом
Тетяна в душі загорала.
*
Неждано їй запит у друзі,
Прийшов. Вона лайкнула його,
Подумавши, мабуть, хтось з ВУЗу.
Аж раптом побачила хто це.
*
Закінчив своє чергування
Й наступного дня відсипався
Спецназівець. Вранці у ванні
Годину у думах валявся.
Ходив цілий день по кімнаті,
А жив він в гуртожитку, в місті,
І зовсім згубився у часі,
Немов свіжа куля в повітрі.
Замучений Віктор нарешті
Включив свій старенький комп’ютер
І теж соціальні мережі
Почав перелистувать люто.
Не ждав результату легкого,
Бо прізвище Таня сказала,
Яке є кругом: Іванова.
Та все ж віднайшов її з часом.
Розділ 11.
«Я винен тобі, розплачуся» -
Олекса Андрієві мовив.
«Не треба, ти що, обійдуся,
Залишим про гроші розмову.
Розплатишся краще ти іншим,
Якщо знадобиться підмога,
Ми ж друзі! - промовив Синиці –
Життєва далека дорога.
Ти знаєш, я хлопець не бідний,
Втрачаю, а завтра знаходжу.
Я буду ще їздити світом
І стану ще досить відомим.
Амбіції знаєш мої ти,
Десятки поставлених цілей,
Мені в шкіряне треба крісло,
А не у палатках сидіти»
*
Хоч були Андрій та Олекса
На боці людського Майдану,
Проте спочивали в готелі
З комфортом, де ліжко та ванна.
На площі стояли тоді лиш,
Коли відчували безпеку,
Кругом все фотографували
Й заносили фото в планшети.
Години, Андрійко, бувало,
Дивився на власне обличчя,
Ось тут їсть з гуцулами сало,
А ось біля шин він, як лицар.
Усі кількасот фотографій
У різних зажмурених позах,
Детально прокоментував він,
Показуючись патріотом.
Андрій був тієї природи,
Що дуже любив хизуватись,
Він знав свою місячну вроду,
І цим користався затято.
Дівчата, звичайно, любили
Такого крутого спортсмена,
Було тих дівчат в нього стільки,
Що всіх не згада поіменно.
І навіть у ніч новорічну,
Провівши Тетяну додому,
Знайшов собі смачну кобіту,
Щоб зняти напругу відому.
*
«Що думаєш з приводу Тані?
- Питався Олекса у друга, -
Доволі вона непогана,
Можливо вже досить по кругу
Бездумно й шалено ганяти?
Ти рік вже ні з ким не стрічався,
Лише одна ніч - й прощавайте»
- Олекса, ти не переймайся.
Побачимо, що з цього вийде,
Вона ще доволі зелена.
Прихильник я спілого літа,
А тут ще цукерки, букети.
Я з нею в мобільному чатюсь,
Вона мені відповідає,
Але я не можу сказати,
Що я прямо весь підсихаю.
Розділ 12.
Святвечір Майдану засяяв
Костюмами, співом, свічками,
На сцені концертна програма,
Усюди людей зустрічали
Вертепи; ґаздині з кутею
Бажаючих всіх пригощали;
У рясах отці, як в парео,
Молитви охоче читали.
*
Андрій у цей вечір Тетяну
Позвав на побачення в місто,
Щоб все ж із білявкою файной
Таки познайомитись ближче.
Тетяна вагалася трохи,
Але під Наталиним впливом
Мейкапнула губи та щоки,
Духами набризкалась сильно.
Червону одягла кофтину
Штанці, що до попи припали,
Узулася в чоботи сині,
Й таким же шарфом зав’язалась.
*
Тетяна була дуже гарна,
Їй хлопці услід обертались,
Андрій оцінив ці старання –
Зустрів компліментами Таню.
Співав він весь вечір рулади,
І дівчина ніяковіла,
Такі вінценосні тиради
Вона тільки в книжках ловила.
Побачення було безхмарним,
Солодким, як тістечко з кремом,
По вухах білявої Тані
Роз’їздились мрії рожеві.
Андрій пригощав Таню щедро,
Купив кілька їй сувенірів,
Підніс дорогого букету…
Тетяна повірила щиро,
Що це від палкого кохання,
В Андрія розправились крила.
В Тетяниному колисанні
Ізнов спалахнули вітрила.
Посіяв вже вивчені зерна
Андрій у дівочому полі:
Нехай тільки Таню приверне,
А як буде далі – то потім.
*
Провівши дівча до порогу,
Сказав їй Андрій на прощання,
Що має збиратись додому,
Закінчились зимні гуляння.
Що буде за нею скучати,
Як тільки уміє він – сильно,
Листи в інтернеті писати
Й приїде іще неодмінно.
*
Наступного ранку Тетяна
Зустрілася з Натою вдома,
І всі свої переживання
Їй, звісно, повідала знову.
Звичайно, що лиш про Андрія –
Про Віктора німо мовчала,
І Ната Тетяні надії
Рожеві також малювала.
Захоплено Ната казала,
Які вони будуть щасливі,
Що це все флюїди Майдану,
В Майдані прихована сила!
Як приклад, свої їй стосунки,
Що тиждень буяли в палатці,
Приводила Ната по струнці,
Доверху підводячи пальці.
*
Її ж новоспечені дійсно
Відносини дуже набухли,
Й дарма, що на вулиці зимно,
Та в штабі Майдану так сухо,
Привітно, грайливо, приємно,
Усі посміхаються парі,
Самотності хтіли – таємно
Тікали в маленьку палатку.
Хоча Ната тільки цілунки
Володі отам дарувала.
Змінили Наталю стосунки –
Вона, як тюльпан, розквітала.
Розділ 13.
В середині січня закони
Парламент прийняв неприйнятні
Для більшості свого народу.
Імперія снилася Кату.
Було про обмеження руху:
По п’ять тільки автомобілів
В колоні. Як більше – це згуба,
Могли посадити спокійно.
Було про обмеження слова:
Цензура насунулась хижа.
Також за носіння шолома
Кутузка світила на тиждень.
Було покарання, якщо хтось
Встановить намети, палатки.
Ще ряд кардинальних зворотів
Були надруковані Катом.
*
Зібрався на київське Віче
Народ невдоволений в центрі,
Котилися заклики, спічі
З великої сніжної сцени.
І температура гаряча
Хитала Майдан емоційно,
Народ радикальних подачок
Від лідерів опозиційних
Жадав. Задзвеніли бадьорі
Зазиви на кроки рішучі,
Звертати збудовані гори
І владу змінити кусючу.
*
Майдан, як ніколи до цього,
Настроєний був войовниче,
І заклики, сіяні в слові,
Вжилися у дію. І з Віче
Побігли з бруківкой, камінням,
На лави міліціонерів,
Була це вже не штовханина,
А битва титанів ідейних.
Одні – це народ, що у відчай
Запав від зухвалої влади,
А інші, які їм у відсіч
Постали – прихильники Ката.
За «Беркутом» щільним кордоном
Стояли також українці,
Яких називали в народі
«Тітушки», провладні любимці.
Вони були звезені Катом
З Донбасу, Одеси, із Криму,
Де менше його крили матом
І більш поважали. Ці міми
Приїхали в Київ за гроші,
Там був за ідею лиш дехто.
Бо гроші для люду хороші
Й палкі стимулятори рева.
*
І з натовпом натовп зустрівся,
Палили автобуси, шини,
І все це були українці:
Лиш «жовті» одні, інші «сині».
А вже як завівся годинник,
То важко його зупинити.
Летів час нестерпно, неспинно,
До ранку продовжилась битва.
Вже перші були постраждалі:
Безкарна проклята граната,
Хоча й шумовою була, та
Відтяла долоню хлоп’яті.
Хтось ока в той вечір лишився,
Хтось мав переломлені кістки,
Хтось кров’ю, як морем, умився,
Комусь зняли череп до мізків.
*
Посеред майданівських хлопців
Володя боровся найдужче,
Бруківку підносили Вовці,
Й жбурляв він її у тітушок.
Було йому не до кохання,
Як всім, що кружляли навколо,
Вирішувалося питання
Країни. Від першої крові
Він наче злетів у повітря,
Хутчіше кидався камінням,
Здавалось, відноситься вітром
Воно у бік «Беркуту» й «синіх».
Володі відверто щастило,
У нього ні куля, ні камінь
Не влучили. Що боронило?
Можливо, сама Божа Матір?
*
Стояли на іншому боці
Спочатку доволі спокійно
Несучі обов’язок хлопці,
Що клятву на вірність країні
Давали. А може народу?
У цьому й було запитання.
Казали одні: «Я от проти
Стояти з мечем до Майдану».
Їм інші казали від себе:
«Ми тут представляємо силу,
Й накази впроваджувать треба,
За кого, чиї - не важливо!»
І Віктор, що був кілька років
На службі в чинах міліцейських,
Усі відпрацьовував кроки,
Виконував все, що прийдеться.
Й так само стояв непорушно,
Хоч скільки юрба не звіріла
Сьогодні, чекаючи сухо
Якихось наказів до діла.
Віддали наказ відбиватись –
Почав відбиватись успішно.
Сказали юрбу проганяти –
Погнав, як і завжди, потішно.
Розділ 14.
Два дні вже боролись активно
Майданівці і беркутята,
За дощ із петард і каміння,
Летіли під ноги гранати.
*
Тетяна і Ната у виші
Не вчились - читали новини,
Наскільки все зараз зручніше,
Як маєш планшет чи мобільний.
Наразі дві теми дівчата
Щодня обговорювали. Це
Найперше - майданівське плато,
І вдруге, життя особисте.
*
«Хвилююсь я дуже за Вову, -
Казала знервовано Ната, -
За день мені пише два слова,
І це вже для мене за щастя!
Три дні я не бачила хлопця,
Ходить мені забороняє,
Він каже триматись в сторонці»
- Ну, звісно, він рацію має.
- Що робить Андрій там сьогодні?
- Писав, що працює невпинно.
- Якщо в нього там дві роботи,
То кожна безцінна хвилина.
- Звичайно, якщо, особливо,
Одна – це вертіти боками!
- Невже ти ревнуєш? Не дивно,
Закохана, бачу, ти дама!
- Сказав, що він скоро відвіда.
- Тебе? Таню, це перемога!
- Ну, звісно, Наталю, приїде
До мене, ну а ще до кого ж!
*
Розлуку Тетяна спокійно
Насправді-то переживала,
Собі говорила активно,
Що хлопця вона покохала.
Звичайно, вони спілкувались
Немовби оті голуб’ята,
Та глибоко десь відчувала,
Що штучне блакитне це свято.
Чому такі хвилі, бувало,
Її накривали у думці
Сама пояснить не могла. Та
Коли представляла стосунки
Із Віктором, зовсім інакші
Її відчуття колисали,
Та щоб не зітхати, як плакса,
Вона їх у бік проганяла.
Тим більш, що з таємних записок,
Які в інтернеті читала,
Він зараз танцює навприсід
Під катове фортепіано.
Й хоч тему політики зовсім
Вона у листах не чіпала,
Але у очах ота осінь,
Як стінка, бувало, вставала.
Й коли виключалося серце,
То зразу ж включалось жахіття,
Що Вова Наталин поб’ється
Й секрет її подуму Вітя.
*
«Новини, Тетяно, новини! –
Пихнула у бік Ната Таню, -
Це правда, і правда жахлива!
Ти що, відключилась? Читай-но!
А заголовок брав за душу:
«Уранці майданівця вбили…»
- ОМОНовці, «Альфа», тітушки –
Убивця, чия ти скотина!?
Пишу есемески Володі,
А він поза зоною, Таню! -
Якщо його вбили сьогодні?
Тоді я також помираю!
Розділ 15.
В одному з загонів тітушок
Хлопак воював, ще дитина,
Йому й вісімнадцять не було,
Щоправда, він був досить сильним.
Задачею цього тітушки,
Богдана на прізвисько Малий,
Збирать було й носом, і вушком
Новини на площі Майдану.
Та Малий ще був зовсім юний
Для різних там дій партизанських,
А як захиталися струни,
То він майже й першим попався.
І став полоненим у штабі
Він навіть не як партизан той,
А просто, як дуже незграбний
І дуже зелений нападник.
Таких, як Богдан, назбирали,
Тринадцять невдах моложавих,
Десятники їх пильнували,
І що з ними буде, рішали.
*
В комірку зайшов Володимир
Поглянуть на блідні трофеї,
Тітушки смиренно сиділи,
Прив’язані до батареї.
Володя сказав відчайдушно,
Що всі вони – зрадники й баста;
Що мізків немає в тітушок,
Якщо вони згодні покласти
За кількасот гривень країну;
Які вони хлопці нещасні,
Якщо їм плювать на Вкраїну.
Володя, як смерч, розійшовся,
Хоч був зазвичай не свавільний,
І довго розказував хлопцям
Про зраду й любов до країни.
*
Один із тітушок все смикав
Своїм перев’язаним тілом,
Та так, що Володя аж скинув
Пов’язку з очей його білу.
І враз онімів він від шоку,
В Богданові визнав кузена –
Той довго гадав, чий же голос,
А потім засмикавсь шалено.
*
«Володя, не буду я більше! –
Ридав переляканий Малий. –
Ти ж знаєш, як в Красноармійську
Живу бідно я й моя мама!
Тобі розкажу все, що знаю,
Але відпусти нас, кузене!
Як мама про це все дізнає,
То стане, як грім, навіжена!»
- Ти зараз, Богдан, не в подружки,
Не все я вирішую, брате,
Якщо записався в тітушки,
То маєш про наслідки знати!
Сьогодні загинув наш спільник,
А ти тут воюєш за гроші,
Тепер я повірить повинен,
Який ти хлопчина хороший?
- Я, правда, додому поїду,
Ти ж знаєш, що мама в лікарні,
А де мені взяти на ліки
Грошей? Ось тому я тут, брате!
- Не знаю, що можу сказати,
По-перше, усе чули твої,
Якщо от тебе відпускати,
То треба і їм дати волю.
По-друге, вирішувать буду
Не я, командир наді мною.
Сиди вже, нещасний тітушко,
От горечко мені з тобою!
*
Володя сказав полоненим,
Вернувшись до них незабаром,
Що в книгу ганьби поіменно
Запишуть їх дані. І прапор
Вручив український Богдану,
З очей познімав білі латки,
Поставив у ряд на Майдані
Й заставив їх гімн проспівати.
Тітушки, на диво, гімн знали,
Й співали доволі завзято.
А потім усіх обміняли
На сотників, у полон взятих.
*
Події потроху вгасали:
Три дні вже ніякої брані,
Все більш-менш бездиханно стало,
Нехай і здавалось примарно.
Майдан виглядав досить сумно,
Бо перші принеслися жертви,
Немовби поринулий в думи,
Він це не приймав ніяк вперто.
Загинуло три чоловіки:
Бандерівець був вірменином,
Також до безглуздого дико,
Та другий теж не з України,
А з Гомеля. От тільки третій,
Що був закатований в лісі
Щурами, що ходять без серця,
Народжений був українцем.
Розділ 16.
Андрій та Олекса в столицю
Збиралися на Водохрещу.
Проте їхній внутрішній рицар
Загаснув, як зять в пащі тещі:
Як тільки почались масовки
У самому центрі качатись,
Вони перенесли тусовки
На більш заспокійливу дату.
За тиждень приїхали в Київ
Товариші. Й знов до готелю.
Приїхали, так як Андрія,
Одна осінила ідея.
Він думку виношував здавна
Придбати для себе травматик:
Простіше купить нелегальний,
Щоб довідки всі не збирати.
*
І як це б здавалось не дивно,
Та в ніч новорічну знайомство
Здалося йому позитивним –
Знайшов спільну мову з Сапожко.
Обидва були досить хитрі,
Розумні, діткливі, проворні,
Обидва красиві й амбітні,
І трохи із серцем потворним.
Конкретний контакт у них стався,
Розмови короткі та рідкі,
Проте, як-то кажуть, по справі:
Питання та відповідь чітко.
Андрій ризикнув свою думку,
Ще будучи в Луцьку, Сапожко
Озвучити вголос. І влучно.
Сказав йому той: «Допоможу.
Зведу з ким потрібно. Я знаю.
Від тебе потрібна лиш сума.
Коли я деталі дізнаюсь –
Приїдеш. Патрони там – гума».
*
А щоб себе не підставляти,
Андрій натякнув Олексію,
Що той має зброю забрати,
Бо, все ж таки, той йому винен.
Олекса погодився, звісно,
Та й так, як Андрій змалював все,
Що зовсім відсутнім є ризик
І буде все просто прекрасно.
*
Угода вночі відбулася:
Олекса приніс пачку грошей,
У обмін отримав сучасну
Незареєстровану зброю.
Розділ 17.
Закінчивши тільки заняття,
Тетяна та Ната додому
До Тані зайшли скуштувати
Дві порції свіжого плову.
*
У неї батьки розвелися,
Бо грізний й неввічливий тато
Міг в тиждень три рази напитись.
Жила вона з мамою й братом.
Матусю кохала, як мову,
Як можна лиш маму кохати,
Була помічницею в всьому
І їй, і молодшому брату.
*
Опісля обіду Тетяна
І Ната засіли в комп’ютер:
Обидві побачення мали,
Але якийсь час в обох був ще.
Тетяна гортала сторінку
В мережі одній соціальній,
Аж раптом прийшло зразу кілька
Туди повідомлень цікавих.
«Це хто наполегливо пише?
Відкрий, я також прочитаю!
А то, як я хочу у виші
В мобільний твій глянуть – тікаєш! –
Сказала Наталка грайливо,
Штовхнувши Тетяну, як сонну,
І до монітора підсіла
Й нажала сама на іконку.
«А хто це, а що за прихильник?
Ну-ну! Почекай, почитаю! –
І Ната, як малу дитину,
Скрутила Тетяну: «Бажаю
З тобою зустрітися якось,
Пробач, що так довго збирався,
Але нескінченні атаки…
Весь час був на службі, при праці»
Наталя, рядки прочитавши,
Зайшла на сторінку хлопчини,
Й зайшлася від охань та ахань,
Зробивши уражену міну:
«Ти що, з поліцаєм зв’язалась?
А-ну, дай історію гляну!» -
І так як була від Тетяни
Сильніша, то не підпускала
Подругу за її комп’ютер.
Хвилини – і все зрозуміла.
Наталя ураз стала люта,
Як тільки дівчина уміла.
- Це доки Майдан за свободу
І волю стоїть на морозі,
Ти на тротуар їм ллєш воду,
Щоб враз поламали всі нозі!?
Це ти, партизанко, мовчала,
Про міліціянта, як мертва!
Коли ти з цим хлопцем зв’язалась?
Давай-но, розказуй тепер все!
*
Дівчина усе розказала,
Про зустріч у ніч снігопаду,
Про те, що Сапожко Наталю
Ударив тоді в листопаді.
Сказала, що місяць вже майже
Тримає зв'язок в інтернеті,
Що зустрічей більше не мала,
І що надривається серце.
Наталя уперше за роки
Розсердилась так апетитно,
Що блідним іонним потоком
Злетіла на вулицю миттю.
*
Тетяна із горя налила
Міцного вина просто в склянку,
І лиш випадкова би сила
Могла зупинити Тетянку.
Ця сила знайшлась в есемесці,
Яку надіслав стриптизер їй,
Запрошував Таню на вечір,
Щоб час безтурботно провести.
Розділ 18.
Вдяглася Тетяна на зустріч
Ще більш яскравіше, чим вперше,
Ніколи її ще рішучість
Не була настільки відверта.
Сказала собі, що вже досить,
І Ната права: Вітя ворог,
Якщо він стріляє у площу,
Де друзі її стоять поруч.
*
Андрій був одягнений модно,
Як завжди. Йому пасувала
Дизайнерська куртка, та й одяг
Весь інший підібраний вдало.
І джемпер коричневий з горлом,
І джинси, що так облягали
Сідниці. «Він просто чудовий!» -
Тетяна себе надихала.
Вони не поїхали в цей раз
Гуляти у товщі Майдану,
А сіли далеко від центру,
У затишному ресторані.
*
«Ти дуже красива, як завжди, -
Почав солов’їні куплети
Співати Андрій. – Я весь час свій
Про тебе лиш думав, німфетко».
-Я дуже скучала удома,
Про тебе думки мої, зайчик,
І пошепки я, й на весь голос
Молилась, щоб тебе побачить.
*
Побачення плинуло легко:
Андрій вмів підтримати вдало,
Найрізноманітніші теми,
Якщо навіть і не чіпляло.
Проте поміж ними відверта
Розмова виходила якось,
Андрія цікавила терпка,
Зелена, неходжена ланка.
Тетяна, що трохи схмеліла
Від склянки домашньої; тут ще
Собі підливала сміливо
Вина і ставала рішуче.
Дивилась вона на Андрія,
Як дика озерна русалка,
Що дуже неспинно хотіла
В обійми піймати рибалку.
*
Вечірня зоря мерехтіла
В пелюстках густого туману,
На небі зірки шепотіли,
Що хочуть світити жадано
Закоханій парі до ранку,
В колисці обох колисати,
І ніжним промінням до ранку
Крізь тюлі тонкі лоскотати.
*
Без слів було все зрозуміло,
Закінчивши довгу вечерю,
Поїхала Таня з Андрієм
В таксі до нічного готелю.
Уперше Тетяна серйозно
Залишилася наодинці
З дорослим і впевненим хлопцем.
Вона не могла надивиться
На м’язи його велетенські,
Коли він зняв джемпер та майку.
Її захиталося серце,
І враз розірветься, здавалось.
Для Тані Андрій роздягався
Немовби зі сцени, повільно,
То джемпером весь прикривався,
То знову показував тіло.
Він рухи робив сексуальні,
І пестив долонями біцепс,
Покачував стегнами плавно –
Для Тані він дійсно був лицар.
Присівши навколішки поруч,
Почав він її роздягати:
Злетіла кофтина праворуч,
Ліворуч злетіли штанята.
Повільно цілуючи руки,
Андрій зняв з дівчини бюстгальтер,
На білі напружені груди
Припали його сильні пальці.
А губи спускалися нижче,
І ось вже злетіла остання
Одежина. Й впала на ліжко
Тетяна безсила й жадана.
Андрій зняв напружені джинси,
І кинув їх легко додолу,
Зняв плавки, і ліг, ніби рицар,
На неї вже повністю голий.
Задихала Таня сильніше,
Усі відкривалися грані,
У розрізі нової ніші
Вона пізнавала кохання.
І в пестощах ніжних неспинних
Тетяна топилася душно,
Немовби не в тіло проникнув
Андрій, а в самісіньку душу.
Розділ. 19.
Бурлило відлуння Майдану
Містами вкраїнського краю,
Як хвилі на морі, що камінь,
Занурений в воду, пускає.
Захоплення адміністрацій,
Конфлікти зібрань у райцентрах,
У колі постійних вібрацій
І старші, і юні студенти.
У відділках реєстрували
Людей, хто пручався зухвало,
На тижні когось залишали,
Знайомства когось виручали.
Щодня по усій Україні
Повстанські ставали події.
Народ якийсь час відпочине,
І знов починає гудіти.
*
Майдан укріпляв оборону,
Росли до небес барикади,
Були і конкретні розгони
Такі, як тоді, в листопаді.
Тітушки активізувались
Також по районам столиці
Активних людей піджидали
У засідках й били в обличчя.
Столиця нирнула в неспокій,
В лікарні щодня постраждалих,
То з того, то з іншого боку
Привозили, й досить немало.
*
Володя периметр площі
Чомусь покидав досить рідко,
Всю зиму він легко напрочуд
Провів серед натовпу й криків.
Його не цікавило, що там
Існує за межами центру,
Як справжній майданівський сотник
Він ніс свою службу цементну.
І Ната не ставила хлопцю
Ніяких умов, розуміла,
Що легінь трима оборону,
Такі, як Володя – є сила.
*
Опісля дівочої сварки
Наталя Володі в мобільний
Як грім, нажалілася раптом,
Що в нього аж все заболіло.
Володя зібрався в хвилину
Й в район проживання помчався,
Та тільки покинув периметр
Майдану, як тут же нарвався
На трьох парубків невідомих,
Які йому зашморг на шию
Накинули й під жилим домом
Без страху почали душити,
Водночас в живіт кулаками
Його добиваючи сильно.
І лиш несподівана дама
Змогла зупинити свавілля.
Маленького росту, у шапці,
З торбиною пенсіонерка
Підняла, як водиться бабці,
На весь район ґвалт навіжений.
*
Замучений молодиками,
Але ще живий Володимир
Врятований був лікарями,
Які своїх знань не жаліли,
Щоб хлопця вернути до тями.
Тим часом чекала удома
Напружено хлопця Наталя.
Коли ж чужий голос свідомий
Її повідомив в мобільний
Про це побиття, вона тут же
Зірвалась й в лікарню побігла,
Вона хвилювалася дуже.
І тільки коли у палату
До Вови її підпустили,
Тоді заспокоїлась Ната,
Що житиме він, зрозуміла.
*
Наступного ранку набрала
Наталя Тетяну і тихо
Про випадок їй розказала.
Тетяна сказала їй щиро:
«Ти знаєш, як я тебе люблю,
І щиро тебе поважаю,
Образи усі я забуду,
За тебе я переживаю.
У мене також є новина,
Хоча за твою більш приємна,
Давай-но до тебе приїду,
Й усе обговорим, напевне».
Розділ 20.
Середина лютого гнівом
Набухла, немовби водянка,
Ізнову наповнилась димом
Палаюча площа центральна.
Горіли, як ліс, барикади,
Спалили будинок профспілки,
Народ бунтував проти влади,
Вона ж спонукала до бійки.
До болю розлючений натовп
Повстав, ніби в середньовіччі,
Каміння посипалось градом
В провладні пихаті обличчя.
Коктейлі летіти, як зграї,
Гасили вогонь водомети,
І люди втрачалися в часі,
Злітали в повітря намети.
І мітингувальники били,
І мітингувальників також,
У вогнище масла підлили,
А в більшості не було страху.
*
Майданівські протистояння
У битві три дні вже горіли,
На сотні лічилися рани,
Вже й нові убиті з’явились:
Когось може і випадково,
Застрелили когось навмисне.
Боролись не слово на слово,
Боролися вбивство на вбивство.
*
Запечений гнівом Сапожко
З підлеглими в гущі пліч-о-пліч,
Готовий стріляти безбожно,
Чекав він на честь таку точно.
У пеклі подій зрозуміло
Було всім, що кулі свистіли,
І дуже Сапожко хотілось,
Щоб градом летіли, як стріли.
Так, зброя кричала, бувало,
Та як і були вогнестріли,
То снайпери тільки їх мали,
Що десь на будинках сиділи.
Сапожко вручну відривався:
Ось тут він спіймав молодого
Майданівця, мабуть, засланця,
Натовк йому пику надовго.
А ось біля нього пронісся
Якийсь переляканий дятел,
Сапожко підставив підніжку
Й в асфальт закатав цього дядька.
Чуть згодом стягнув з барикади
Сміливу розхристану дівку,
З десяток прицільних ударів,
Й лежить вона, наче підстилка.
*
У рухах своїх обережний
Був Віктор, та теж не скупився
На щедрі удари безмежні,
Хоча, кого лупить, дивився.
Якщо йому хтось попадався
Жіночої статі – обходив,
А легеням він ламав пальці,
Як навпіл в обід бутерброди.
Розділ 21.
Володя ще був у лікарні,
Хоча вже і йшов на поправку,
А от і Наталя, і Таня –
На площі із самого ранку.
До цього новини читали
Вони в інтернеті постійно,
Та потім дівчата зібрались
На площу піти самостійно.
Обох відмовляли їх рідні,
Бо надто було небезпечно,
Спокійний замріяний мітинг
Давно вже став зіткненням течій.
Володя також просив Нату
Саму на Майдан не ходити,
Що скоро на ноги він встане
І підуть разом щось робити.
*
- Не думалося, що бруківку
Колись на Майдані я буду
Підносити воїнам в плівці
Зі свіжим своїм манікюром!
- А хто би сказав мені, Нато,
Що я після сварки з тобою
На другій свіданці віддамся
Й порину в любов з головою!
Нехай Андрій в Луцьк і поїхав
Наступного дня, проте зараз
Мені не дає просто дихать,
Невже в мене є якісь чари?
- У кожної жінки є чари,
Запав Володимир на мене,
На тебе одразу аж пара.
Доречі, спецназівець де там?
- Йому написала тоді ще,
Що наші дороги є різні,
Він інколи щось там напише,
Проте, відповіла я різко.
Він зараз десь на барикадах,
Його, це, мабуть надихає,
Чужак цей спецназівець, Ната.
- Ти чуєш, он знову стріляють…
«Поглянь, скільки люду довкола.
Не можу я вибачить Віті,
Що млявий він, й злий до народу,
Хоч дише з ним спільним повітрям» -
Тетяна таємно зітхнула,
Про це вона дійсно жаліла,
Тоненькі до Віктора струни
Щипали ще деколи в тілі.
*
Аж раптом прийшла есемеска,
Писав їй Андрій, що в столиці,
І хоче свою він принцесу
Побачить, та ще й наодинці.
Коли йому Таня сказала,
Що зараз не час до кохання,
Андрій, повагавшись, як пава,
Дівчат віднайшов на Майдані.
Розділ 22.
Події, як грім, наростали,
Горіли і шини, і душі,
Повстання, як сонце, палало,
Й здавалось, куди уже дужче?
*
У центрі подій опинився
Андрій так серйозно уперше.
Одна справа з боку дивиться,
А інша – все чуяти серцем.
Андрій розумів в якій люті
Майдан, вже підстрелений, дихав.
Травматик сховав він під куртку,
Без нього він би й не приїхав.
*
Він з жахом дивився на Таню,
Яка так безбоязно й часто
Носила розбите каміння
Під самі-самісінькі п’яти
Гарячої нової битви,
Де кулі свистіли і з криком
То в тому, то в іншому місці
Зривалися люди підбиті.
Не міг він стояти обабіч,
Любуючись лиш на дівчину,
Сьогодні незвично гарячу
Й ховатися за її спину,
За прапор, який пов’язало
Дівча собі вміло та хватко
На талію, наче казало,
Андрію, от я патріотка!
Юнак викидав свої страхи,
Собі говорив, що мужчина,
І виліз все ж на барикади,
Й побачив жахливу картину.
Там сотні солдатів у формі
По всім, хто з Майдану, стріляли,
І в той час на їхні шоломи
Летіло каміння зухвале.
Завівся Андрій, як і люди,
Що билися з розпачу й болю,
Залізну схопив арматуру,
Й пішов неприкритий, як голий.
Побігла до нього Тетяна:
«Не йди, ти ж не воїн, не вмієш!
У кожного тут свої ролі,
І в кожного є своя дія!»
*
В секунду, побачивши все це,
За ними побігла і Ната,
Аж раптом під ноги їм вперта
Упала свистяча граната.
Водночас відскочили разом
Й забігли у скошені двері
Колись магазина прикрас, де
Тепер були тільки шпалери.
За ними ввірвалися двоє
Озброєних міліціянтів,
І крикнули всім: «Руки вгору,
Бо будемо зараз стріляти!»
*
Дівчата підняли, злякавшись,
І руки, й обличчя померклі,
Андрій же схопив за травматик
Й хотів був наставить на «Беркут»,
Спецназівець рухом умілим
Андрія за мить обеззброїв,
Та той раптом відсіч сміливо
Уже рукопашним дав боєм.
Усе відбувалось секунди
В приміщенні димному дуже,
П’ять різних людей: дехто скутий,
А хтось був занадто аж мужній.
Накинулась Ната на спину
Одному з цих міліціянтів,
Шолом прочинити зуміла.
І тут закричала Тетяна.
*
- Ти, Віктор! – Тетяна? Тетяна!
- Це я! - Що ти робиш тут в пеклі!?
Аж раптом палке здивування
Порушив їх постріл нестерпний.
Сапожко підстрелив Андрія
З принесеної хлопцем зброї,
У грудях зоря червоніла
Зі свіжої темної крові.
*
Матвій у Андрія поцілив
Коли той тягнувся до зброї,
Сапожко присік його дію,
Схопив її першим в двобої
Та вистрелив просто у груди.
Скоріше це був самозахист,
Проте всі навколишні люди
Здригнулися в подиві й жаху.
Коли ж в напівтемряву вгнувся
Й побачив, кого він підстрелив,
Сапожко ще більше здригнувся,
Сказавши, що це були нерви.
Андрія він з Вітею витяг
На вулицю. Кинувши зброю
Й караючи себе за випад,
Чимдужче побіг за швидкою.
*
Тетяна у відчаї сіла
Навколішки біля Андрія,
І Бога невпинно молила,
Щоб дав на життя ще надію.
Хоч зброя була й травматична,
Та вистріл у груди поцілив
І стан юнака був критичним.
Дівчина весь час шепотіла,
Як сильно вона покохала,
Що хлопець сміливий він, сильний,
Й долоню весь час розтирала,
У очі вдивляючись пильно.
*
Стояв за два кроки від Тані,
У землю направивши погляд,
Як грішник той, Вітя. Кохання
Флюїди він бачив серйозні,
Але вони йшли не до нього,
Хоча йшли від неї. І Віктор,
Збиваючи пил на дорогу,
Пішов геть, ховаючи відчай.
Розділ 23.
Андрію життя врятували.
Проте в ті часи на Майдані
Загинуло люду чимало,
І більше чекати не стали.
Наступного дня зняли Ката,
Вірніше, він втік з України,
І був не кінець це – початок
Новим, більш жахливим подіям.
Далі буде…
2-12 травня 2014 В. Пригорницький (зб. «Байки-Майданки»)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567042
дата надходження 16.03.2015
дата закладки 16.03.2015
О, мила
ти іще жива?
Не мор тебе не знищив,
а ні холод?
В пекельних муках,
наче та вдова,
Пережила приниження і голод.
Розверзлись хмари
й сатанинський жах,
Давив тебе
кістлявими руками.
Аж Янголи
маліли в небесах
І плакали нещасні,
до нестями…
Та Бог за все
віддячить ворогам,
Поставить свічку
страхо – людоморам.
Воздасть іудам
– жидомоскалям
У пеклі місце
бидлу і потворам!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539846
дата надходження 27.11.2014
дата закладки 15.03.2015
Я не можу про щастя писати,
Коли знову іде брат на брата.
Очі мутні, душа вар"ювата,
Руки навчені вміло вбивати.
Серце зовсім йому не щемить,
Божа кара його не страшить.
Руйнувать він готовий завзято...
Схаменись нерозумний мій брате!
Кожен має свій двір, свою хату,
Хіба можна чужого бажати
Й забирати, бо "гарно" лежить,
Поки брат твій натомлений спить?
Наші діти вже виросли брате,
Вони хочуть свій шлях обирати
І не треба для них заважати -
Чесно жити і щиро кохати.
Не для того нас мати родила,
Щоб на вбивства ми тратили силу,
Не для того нам пісню співала,
Щоб ми в ненависті помирали
І лиш помста горіла в очах,
І клював мертві очі ті птах.
Різні долі у нас любий брате,
Різну музику будемо грати.
Ще згадалось в Пасхальні ці свя́та
Як бажали Христа розпинати,
Хоч він хліб нерозумним давав,
Научав, лікував, воскрешав...
І за це Йому люта розплата
Від людей Його - ворога-брата.
Що було просто так не пройшло,
Від Христа наше царство прийшло!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497140
дата надходження 06.05.2014
дата закладки 13.03.2015
Збунтувавсь Дніпро широкий,
Аж до неба хвилі.
Знов нуртує звір глибокий
В своїй страшній силі.
Для ворога не бачені де Дніпрові хвилі,
Лежать ножі освячені в Кобзаря могилі.
Як стріла лягла в тятиву,
Стрепенулась круча.
То проснулася від гніву,
Воленька пекуча.
*
Встаньте вої - отамани,
Брати посивілі.
Рвуть Вкраїну вуркагани,
Зайди знахабнілі.
*
Пора скінчити шараду,
Посміхнулась доля.
В хаті нашій наша правда,
Наша сила й воля.
*
На коліна бусурмани,
Зірвана пружина.
Встали лицарі й Гетьмани,
Захистять Вкраїну!
Для ворога не бачені де Дніпрові хвилі,
Лежать ножі освячені в Кобзаря могилі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565475
дата надходження 09.03.2015
дата закладки 13.03.2015
Скажи, мій сину, чом покинув Україну,
своїх батьків, свою рідню?
Невже не чуєш, як мольба до тебе лине:
"Вернись! Зерном засій ріллю!"
Тебе чекає обездолена Вітчизна,
дивись - блищить сльоза в її очах!
То ж не очікуй її тризни,
будь сином їй не на словах -
в повітрі порох знов запах!
Прошу :"Вернися, сину рідний мій, додому,
душа моя горить вогнем!
Води напийся з мами рук, з її шолома,
вже досить бути холуєм!"
Калина в лузі знову виросте здорова,
в гірке минуле піде листопад...
Країна встане у обновах
і заквітує, ніби сад!
Як дивний заквітує сад!
Скажи, мій сину, чом покинув Україну...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435190
дата надходження 04.07.2013
дата закладки 13.03.2015
Мені не треба інших громадянств,
Не треба віз, ні визнання еліти,
Я лиш прошу для України шанс
Не замикати ряд країн третього світу.
Я не збираюсь лишній раз просити вас
Почути люду витомлений стогін,-
Ви Вже оглухли до благальних фраз,
Ви Вже наставили всьому народу роги.
Щоб так безлюдно знехтувати всім
За що повірили, за що тебе обрали,
Раніше обходилися без слів,
Тепер – триндять, і тирять більш ніж крали.
Там – люди гинуть, люди більш ніж ти,
Вони своє життя кладуть на карту,
Щоб тут, в тилу, спокійненько росли
Як їхні, так і твої діти, падло.
Тобі повірили, – ти зрадив свій народ,
Під монастир підвів свою ж громаду
Героям буде вдосталь нагород
Тобі,- життя буд́е не шоколадом.
Достойно править той, хто правити не прагне,
Кому за кредо совісність і честь,
Але в Парламент не беруть порядних
Й ми знову терпимо Маріонеток єресь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562751
дата надходження 26.02.2015
дата закладки 09.03.2015
Любіть Україну, як сонце любіть…
Володимир Сосюра
Любіть Україну, до сліз у очах,
До болю у грудях і щему!
Любіть не заради, за благо, чи страх,
Любіть кожен сам, по своєму!
Не вголос любіть і не на показ,
Щосили б’ючи себе в груди.
Любіть почуттям, як батьки люблять вас
І легко душі вашій буде!
Любіть до глибин недосяжних душі,
До дна, що у власній кишені!
Любіть не за статки свої, бариші
І будьте у цім навіжені!
Любіть не за те, що вона вам дала,
Чи ще зобов’язана дати!
А тільки тому, що вона лиш була,
Як в кожного – батько і мати!
Любіть не за розкіш і сяйво вогнів,
Хоч важко за злидні любити…
Любіть! І щоб кожний із вас захотів
Для неї в житті щось зробити!
04. 02.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408938
дата надходження 14.03.2013
дата закладки 09.03.2015
Розгорне чорну ковдру вечір,
Накриє світ зіркастим полотном,
ОбІйме затишком за плечі,
А ми з тобою за одним столом.
Розмова невибагливо-приємна.
Дві чашки кави, мед, пиріг...
І спокою частинка невід`ємна -
Пухнастий кіт вмостився біля ніг.
На відстані рукИ, так близько,
Наші серця співають в унісон.
Хай за вікном хита гілки вітрисько,
Розгойдуючи неба балахон.
Тремтливо ніжно, лагідно, ласкаво
Тебе кохана я до серця пригорну.
Пухнастий кіт і вечір, мед і кава,
І ти , і я - це щастя... Ще б весну...
Ні слова про турботи дня, не треба,
В цей вечір інші теми для розмов.
І жовтий місяць, як суфлер із неба,
Нашіптує нам теми про любов.
А кіт заснув. Котові мариться весною,
У нього свій, котячий дивосвіт.
Я муркочУ від щастя. Поруч із тобою,
І сам стаю, як той домашній кіт.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563477
дата надходження 01.03.2015
дата закладки 03.03.2015
Яснооко-зелена і затишно-тепла весна
Знов розправить чарівно-червоні метеликокрила.
Її пісня пташина, співучо-п`янка, голосна
Всі зачинені двері у серці навстіж відкрила.
Я з птахами полинув би в небо, у височінь,
Хай внизу пропливають сади дощами умиті.
Підіймусь іще вище, до сонця ясних володінь,
А тоді знов у хмари, у неба скупаюсь блакиті.
Вітерцем доторкнуся до вуст і до щічок дівчат.
Промінцем зазирну в яснозорі закохані очі,
В них горять діаманти у безліч коханокарат.
Зазирну й залишУсь, відпускати вже не захочу.
Я ранковим туманом омию кожен листок,
Солов`єм заспіваю закохано-щемні пісні.
Я метеликом спраглим росу буду пити з квіток.
Я розтану, згорю, розчинюся у мирній весні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563894
дата надходження 03.03.2015
дата закладки 03.03.2015
Я кажу
Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.
Старий бук мовить
Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.
Смерека мовить
Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….
Береза мовить
Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….
Чорний ліс мовить
Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….
Я мовлю
Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329405
дата надходження 11.04.2012
дата закладки 03.03.2015