***
скажи мені, Стейсі, чому я боюся цих стін,
що вростають у спину холодним проваллям підвалу?
у чому їх суть: у бажанні провалу,
що стікає краплинами поту з цеглин?
не тремти - ти тримаєш рево́львер,
учепившись за гак манікюром…
о, Стейсі, не зраджуй собі!
натисни!
у моїй голові одночасно мільярди думок,
наче мухи дзижчать, розбиваючи мізки об скло;
переляканий бог
отупіло поставив на кін, все що мав –
і програв
на останньому місці автобуса…
я повільно втрачаю свідомість
в жерлі темному кулевипльову,
на губах моїх уст твоїх мед
вже змішався із збройною змазкою…
знаю, Стейсі,
що слів моїх черги із горючого крику «максима»
не потрапили в ціль,
осіклися об каски невідомих бійців,
переплавились в жертву напів-братьських могил…
ти пробач, не знайшов я прицільних калібрів,
щоб відмітитись в серці твоїм!..
ось і все покаяння,
не чекай молитов і прощень, я втомився блукати в підвалах…
натискай, люба Стейсі, убивши вагання…
може, це ще кохання!
18.07.2014р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512339
дата надходження 19.07.2014
дата закладки 15.06.2015
Вы не ищите в комнате цветов:
Узорных примул или канн стыдливых.
Картин и статуй греческих богов,
Тома стихов
эпох неторопливых -
они в пыли чердачных снов ленивых.
Не видно в этой комнате лампад
Иконной грусти. Бег часов не спешен,
Глаза за каждым шорохом следят,
Молчат, не спят,
но страх и свят и грешен,
Что я на сырости веков помешан.
Всегда отчетливо слова слышны
Моих стенаний, окнам в ночь закрытым
Тяжелыми засовами стены
И седины,
когда зажжет разлитый
рассвет бокал с лафитом недопитым…
Но здесь я волен испытать судьбу,
Прожить ничем не стянутые сроки
Волной морщин начерченных на лбу,
Твердя мольбу,
изжить страдой пороки,
Ведь все равно мы одиноки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572310
дата надходження 05.04.2015
дата закладки 06.04.2015
Світло турбує сітківку.
Скінчилася дія дози.
Ти лежиш під скляним ковпаком,
як химерна матерія.
Затяжна летаргія. Скільки в ній
існував ти, чекаючи дозволу
щоб ожити,
неначе відновлена плоть Прометея?
Землю роботизовано.
Людство в лещатах прогресу.
Праця – рудиментарне, безглузде явище.
«Пігулку життя» розжовуєш.
Готуєшся знову воскреснути
десь у примарному світі
чужого диявола,
вкотре, в новій ролі.
Не обирав обивателів:
філософ, актор, космонавт,
художник чи ядерник.
Був дайвером, скейтером, роллером.
В стількох уже встиг побувати,
що цифри твого віку
не зміряти ярдами.
Люди – раби приміщень,
звільнені від рутинності.
Їжа у тіло прямує в розчинах з крапельниць.
Лінія стала прямішою.
Обличчя – жива картина,
де старість викопує
ями й глибокі кратери.
Мертвотно бліді ле́ніни
здаються лише експонатами.
Та жевріє іскра життя, вбиваючи домисли.
Тотальний синдром лемінга:
залишивши рідні пенати,
усе перейшло в підкірки, в глибини свідомості.
Навіщо війна, барбаросси,
бідність і бангладеші?
Пігулка дарує відеоплівку мрії.
За щастя ти там не боровся,
отримавши майже задешево
в якості DVD (не в піратськім CAMRip-і).
Безмежжя реєнкарнацій –
їх можна контролювати!
Світ проковтнув одночасно мільярди капсул,
безкарно ковтнувши й нації,
мов капсульний елеватор.
Світ поспішає пожити з увімкненим капсом!
Один лиш нюанс, де́щиця –
блаженство, як дим, розтане.
Доза закінчиться. Виснажаться руди.
Будуть, як риби, задешево
повітря хапати ротами
ті, що не відають:
справжнє щастя –
просіяне ситом труднощів.
© Кучеренко Олександр
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571003
дата надходження 31.03.2015
дата закладки 01.04.2015