Від автора
Спогад подібний до порнографії.
Забування – наче повернення до цноти.
Шлях від одного до іншого – це найчастіше скорбота. Саме такий процес визначив форму цієї книги.
Скорбота – не планомірний процес, є багато варіантів її вираження, що не призначені для запису. Елізабет Кюблер-Росс і Девід Кесслер у своїй головній праці «Про скорботу й скорботність» пишуть, що стадії, які представлені в їх книзі, “...потрібні не для того, щоб сховати безладні емоції в гарну обгортку. Це реакції на втрату, яка може статися у багатьох людей, але це не типова реакція на втрату, тому що не буває типових втрат. Наше горе є індивідуальним, так само, як і наше життя”. Також і "розділи" цієї книги, що не символізують якусь конкретну стадію, потрібно розглядати у всій сукупності тексту й поза часом.
Смерть змінює наші погляди на життя й усе те, що життя продукує, ці вірші включно. Більшість із них були написані не для того, щоб явно висловити прийняття смерті, але всі вони можуть бути розглянуті саме так. Коли Басьо попрохали написати передсмертний вірш, він відповів, що таким можна вважати будь-який з тих його віршів, що були створені у зрілому віці. Те саме з віршами цієї книги. Те саме з кожним з нас.
Джим Касіан,
Вінчестер, Вірджинія
Передмова
Чудеса знаходять притулок у близькості: у торканні кінчиком пальця, раптовому переході до сутінків. У таких випадках зникає мова, і те, що залишається, не має назви. Проте в серці виникає особлива мова – поза словами. Хайку говорять цією мовою, їх називають об'єктивним і навіть анти-романтичним мистецтвом. Одначе в непередбачуваних, рухомих жилах цієї поезії філософія та любов можуть змішатися та викликати запаморочення від мінімалізму та чуттєвості.
у згаслім багатті вугілля шепіт
повзе туман
вже по коліна
у місячному сяйві
Джим Касіан понад 25 років застосовував свій досвічений слух та неупереджений розум для дослідження цього мистецтва, і зробив серйозні висновки. Хайку – найкоротший жанр сучасної літератури, досить близький до того, щоб опинитися на межі небуття. Один із аспектів поетичної майстерності полягає тут в умінні автора зачепити словами крихту реальності – й створити з неї багатовимірний космос. Незважаючи на об'єктивність, на сторінках цієї книги залишається таємниця.
Ці сім циклів по 17 хайку продовжують лінію жанру, початок якій дали імажиністи. Вона була підхоплена Стівенсом і Вільямсом, Елюаром і Пасом, а також містилася у творах "бітників" та L=A=N=G=U=A =G=E поетів, не перериваючи зв’язку з японською традицією, давньою та сучасною. Ймовірно, винятковою рисою цієї збірки є прийняття досвіду модерну 20-го століття, а не відмова від нього. Довгий час більшість хайку дотримувалися старої спрощеної формули, пов'язаної з об'єктивним реалізмом (те, що японський критик Хасегава Каї назвав "garakuta-haiku" - "сміттєві хайку)". Цей підхід забороняв метафори, сюрреалізм, логічні парадокси та ін. Використання такого модерного досвіду в хайку допомагає зробити ці вірші справжнім мистецтвом та додає новизни, якої потребує жанр.
крізь хмари
бачимо хмари, та й ті
бачимо наскрізь
Це не просто новації задля новацій, це новації заради повернення. Зокрема, відбувається повернення до природи; водночас і природа вірша сприймається як місце проживання.
зоряна ніч ще чути відлуння Великого вибуху
сняться
метелики
у спальному мішку
Поезія хайку пропонує читачеві унікальний досвід, що його найкраще описує японський термін "кіре" (буквально, "розріз"): це розрізання часу та простору. У західних мовах цей ефект зазвичай втілюють за допомогою тире, двокрапки або крапки з комою, щоб підкреслити паузу в хайку візуально та концептуально. У збірці Джима представлено безліч віршів з використанням “кіре”, що співзвучні з сучасними японськими хайку. Погляньте на цей тривірш, що на перший погляд здається прикладом чистого реалізму:
весняний шквал
бесіда на веранді
змінює напрямок
Можливе зустрічається тут із неможливим, коли природа (нелюдське середовище) втручається у побутову сценку. Хоча тут немає жодного елемента, який був би відверто “необ'єктивним”; перефразовуючи Вільямса, немає жодних ідей, окрім тих, що втілені у речах: веранда, шквал, бесіда. Вплив "Кіре" заснований на техніці читання, характерної для жанру – уповільнення рухів очей, зупинка, щоб виявити те, що відсутнє. Основна пауза зроблена між другим та третім рядками, без розділових знаків. Коли я вперше читав це хайку, я одразу подумав “чому?”. Чому і як пориви вітру змінюють напрямок розмови? Саме "кіре" провокує виникнення питання, наголошує на його важливості. Але відповіді немає, і незакінченість історії – немов прочинені двері. Щось є поза межами слів, і уява приносить нам участь у цьому, а отже, можливість близькості. Вірш не формується без особистої участі. Через несподіваний розрив у часі та просторі, через раптову забаганку погоди, наш досвід вірша змінюється – з дослівного на гіпотетичнй. Говорячи про техніку, ми могли б відзначити тут шумові алітерації (“с-” у “весняному” та “бесіді”, “ш-” у “шквалі”). Але цей вітер через “кіре” вибиває нас із колії, струшує читача разом із тими, хто на веранді. Де ж ця веранда, і про що там йде розмова? Слова, відрізані у останньому рядку, ритмічно завершують вірш, множать варіанти прочитання хайку – це не просто зміна теми в бесіді на веранді, а й момент зупинення читання, момент роздумів, момент недвоїстого буття у мить злиття читача та вірша, абстрактного і конкретного. Тут сходяться природа, культура та вічність.
У цьому поєднанні відбуваються й метаморфози: автор пропонує нам розглядати ці вірші не крізь власний досвід, але через призму всього поетичного циклу скорботи. Такий метод надає несподіваної новизни навіть знайомим віршам, і додає такі виміри, які без нього можна було проґавити:
феєрверк
білизна
її горла
наприкінці посту смак твоїх губ
У цих віршів ще багато переваг, які я особливо ціную – творче використання мови, наприклад, і новаторські технічні прийоми. Додайте до цього списку ще й пробудження такого розуміння, що розширює, поглиблює та оновлює нашу мету як людства загалом. Ознака справжнього поета в тому, що він може відкрити нам цей вимір, знайти таку мову, яка відводить нас від буденності нашого життя, навіть якщо використовує її як матеріал, і дає нам можливість досягнути грандіозних, разючих сфер людського розуму та космосу.
безмісячна ніч
поглиблюється
бачу щодалі більше
Річард Гільберт,
Кумамото, Японія
[b]Частина 1: Ago / Раніше
[/b]
1
перше кохання –
він пише її ім'я
на снігу
2
прогулянка
в саду раптово
його план
3
поле перетинає
смуга трави що схилилася
де ми пройшли
4
саме зараз
коли життя з'їхало з глузду
форзиція
5
наприкінці
посту смак твоїх
губ
6
весняний шквал
бесіда на веранді
змінює напрямок
7
весняний бриз –
собака біжить
у своєму сні
8
нема чого купувати літо
9
спекотний день
весь сад звучить
однією бджолою
10
багаття згасає
ми тільки голоси
вночі
11
повзе туман
вже по коліна
у місячному сяйві
12
феєрверк
білизна
її горла
13
дамаська троянда
глибше і глибше
в сутінки
14
тільки білий метелик
з лісу зеленого
знову і знову
15
не розмірковуючи
кохатись під час
урагану
16
вітряний день
я думаю
музикою
17
обійняти на прощання
усі місця
яких ми торкалися
[b]Частина 2: Agon / Біль
Denial
Заперечення
[/b]
18
траурна хода
в кожному вітровому склі
її відблиск
19
шлях додому –
сходинки ескалатора
зникають
20
знову інакше
вночі ті ж зорі
колихаються
21
приїзд додому –
в моїй дитячій спальні
ті ж фіранки
22
місце
де ми колись пили
спека
23
все ще досі на місці
коли я заплющую очі
блискавка
24
зламаний паркан –
вусики в'юнка шукають
зниклу жердину
25
м'якість
у лісовій тиші
тихий жіночий голос
26
марення...
небо поглиблюється
у космос
27
гірська дорога –
фари гаснуть
серед зірок
28
довга повільна крива –
знову їду
під гусячим клином
29
вийшов з кінотеатру
намагаюся повірити
у реальність світу
30
зимове усамітнення
підтримую весь день
маленький вогонь
31
Валентинів день –
шипи зрізані
з троянди
32
хурма
все ще на гілці
додатковий день року
33
прихована
стежка крізь ліс
рівнина під снігом
34
ластівка пролетіла
довго потім
дивлюсь у вікно
[b]Anger
Гнів
[/b]
35
у лихоманці
я мрію про колір
якого немає
36
гірка ніч
навіть краплі з крану
уповільнюються
37
холодна ніч
весь ранок не виходить
з каміння
38
перша ніч весни
сусідка плаче
на веранді
39
різкий вітер
грюкнули металеві ворота
грюкнули знов
40
чую голоси
що говорять не зі мною
весняні сутінки
41
безсоння –
скрінсейвер сяє
в темному вікні
42
місце
куди не дістатися
свербить твоя відсутність
43
у басейні
зруйнованого курорту
дикі качки
44
літній серпанок
міст
що йде в нікуди
45
постріл
довге
озеро
46
комар
я ні в кого не влучив
крім себе
47
стругаю
допоки світло
не згасне
48
диня розколюється
надвечір –
літня спека
49
день
вигоряє
світлячки
50
гуркіт реактивного двигуна
в пружинах ліжка
літня ніч
51
немає виходу
з цих гір
гуркотіння грому
[b]Bargaining
Торг
[/b]
52
хуртовина
після нашої суперечки
потреба розповісти тобі
53
рубати дрова –
хтось робить те саме
за мить
54
замерзлий рай
маленький шматочок пекла
в дров'яній печі
55
у згаслім багатті
вугілля
шепіт
56
постійний вітер
час від часу
аромат ірисів
57
крізь хмари
бачимо хмари, та й ті
бачимо наскрізь
58
глибоко у космосі
червоний зсув
моїх думок
59
переривчастий дощ
сподіваюсь що проясниться
сподіваюсь що ні
60
гусінь
склалася удвоє –
життєва криза
61
лист в'язня –
багато простору
між словами
62
зализувати кров
з рани
всередину
63
візит до психіатра
лабіринт коридорів
до її кабінету
64
раптове похолодання
автоматичні двері
повільно відчиняються
65
у наметі
під дощем
я стаю
кліматом
66
розгойдування
назад і вперед
спілкування
67
осінній дощ –
чиркаю сірником
вдруге
68
досі доводиться
вимовляти слова
вголос
самотність
[b]Depression
Депрессия
[/b]
69
монастир –
двері каплиці відчиняються
всередину
70
хуртовина –
вітання зникає
з килимка під дверима
71
віскі
потягую доки
воно не полюбить мене
72
зимовий берег –
такий довгий
коли нікого немає
73
згасає остання зоря –
важко веслувати
до темного берега
74
бурульки
форма
гравітації
75
жодного острова
в самому центрі моря
самотність
76
не йде
на поклик господаря –
весняний вітер
77
вечірній дощ
малюнок на шпалерах
повторюється
78
при свічках
комар не квапиться
з кров'ю
79
озираюся
пил який я підняв
все ще висить
80
перший осінній вітер
я не помітив як ножем
порізав палець
81
місяць блищить
в порожній пляшці
літня ніч
82
утоплена міль
віск твердне
навколо неї
83
гуркіт грому
темрява глибшає
на відстані
84
виїхав крізь
свої власні вихлопи –
осінній вечір
85
нескінченний сувій
туалетного паперу
цього ранку
[b]Acceptance
Прийняття
[/b]
86
з річки
витікає річка
місячна
87
човник
у безкрайому морі –
весняний ранок
88
мертві обчислення
початок
відливу
89
не пам’ятаю
як перестав слідкувати
за музикою
90
порожня пляшка
минуле відбулося
тут
91
у сутінках
її вірш читаю
інакше
92
розповідаємо історії
поки світляки
мерехтять на деревах
93
безмісячна ніч
поглиблюється
бачу щодалі більше
94
тихий вечір
з нічними метеликами
під Чумацьким Шляхом
95
ранок у місті
кран підіймає по стіні
власну тінь
96
камера на 8 мм
від батька лишилися
самі електрони
97
легка пара
над струменем сечі –
перший день осені
98
опале листя
з лісу виходить
будинок
99
таборую сам
тріск сухих гілок
у вогні
100
зоряна ніч
ще чути відлуння
Великого вибуху
101
після снігу
бліда жовтизна
білого дому
102
останній фрагмент
вкладено в пазл
напередодні Нового року
[b]Section 3: Again
Знову
[/b]
103
грім опівночі
годинник
обнулився
104
весняний дощ
коли я лежу
нерухомо
105
молоде листя
чужа дитина
махає мені вслід
106
політ орла...
затишшя
в розмові
107
сам просто неба
одна зірка потім
багато
108
сняться
метелики
у спальному мішку
109
на чужому березі
есперанто
хвиль
110
камінець з Граунд-Зіро
поклав у кишеню й жбурнув
в океан
111
відбитки моїх
пальців на бабці
в бурштині
112
підняті весла
пробудження несе мене
до берега
113
передавання глечика
тепло
багатьох рук
114
спекотний день –
шершень залипнув наполовину
у струшеній вітром груші
115
сутінки
я повільно перетікає
в не-я
116
нічні хмари
розвіялися
безмежність
117
додому проводжає
незнайомий собака
осінні сутінки
118
тільки листя
звіяне вітром
у моїх думках
119
на день народження
ще одне турне
навколо сонця
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973164
дата надходження 07.02.2023
дата закладки 14.07.2023
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.07.2023
Я змиваю із себе день: він стікає гарячими зграйками
Поміж пальці піском, у холодну каналізацію,
Витікає з вчорашніх ран, вилітає дражливими чайками,
Вимирає в мені стародавніми цивілізаціями.
Струменить наче тепла злива, витирає старі синці,
Що давно заживають на моїх тонких зап`ястях.
Пам`ятаєш, то ти залишив їх на моїй руці,
Щоб я довго платила за своє секундне щастя.
Я змиваю цей день, хоч з-під крану холодна вода,
Хоч не змию його - він неначе кислотна пляма.
Чую завтра: шумить вже його загадкова хода.
Я [i]змиваю цей день[/i] силоміць, обома руками.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736631
дата надходження 05.06.2017
дата закладки 13.06.2023
Зовсім недавно в неї на долоні з’явилася нова родимка. Прямісінько на мізинці.
То була одна із десятків пігментних плям, що сузір’ями вкривали її молочну шкіру – з ніг до голови. Вони ланцюжками тягнулися вгору по руках, закінчувалися десь на лопатках і продовжувалися вниз по ногах аж до самісіньких п’яток. Вони були різного розміру і з’являлись на її тілі в різний час. Вона їх не рахувала, адже збилась вже давно, а починати заново – надто пізно. Іноді, страждаючи безсонням, вона торкалась кожної родимки, шукаючи в них якийсь непідробний сенс, якесь призначення. Деколи міркувала про те, чи знайдеться у цілому Всесвіті людина, котра б з’єднала всі ті трикляті родимки лініями. Цікаво, скільки ліній, фігур і перехресть вийде? Скільки сузір’їв і туманностей?
Вона була зоряним небом на негативній плівці. Нещадно поплямована.
Поплямована – це слово ідеально описувало те, що Соня відчувала кожного разу, коли залишалася наодинці зі своїми роздумами. Одного разу, їй доводилось чути таку дивну теорію, що справжнє щире почуття нагадує родимку: несправжні емоції – неначе плями від фарби, які легко змиваються під краном, а от істинні – вони наче родимки, вони на все життя. Можливо, звідси випливає пояснення, чому вона вкрита пігментними плямами? Напевно, це не збільшення меланоцитів, а її почуття? Якби це дивно не звучало, але зраджені почуття іноді можуть вбивати так само, як і родимки, що перетворилися в меланоми.
Соня не знала, коли саме її життя перетворилося в прохідний двір для десятків інших людей. Двері були відчинені навстіж, і часто подорожні недбало ставилися до її необачної гостинності. Коли вони вирішували покинути її, то забирали з собою все. Соні залишалось тільки замітати сліди і будувати все заново. Так траплялось доволі часто – її міняли на шумні веселі компанії, на когось цікавішого чи просто знаходили собі нові захоплення. Їй жодного разу не вдалося відпустити біль, що горнувся до її серця, як котеня до теплої батареї. Мабуть, його було настільки багато, що він проривався назовні через кожну нову пляму.
Від цяточки до цяточки – від старої ери до нової. Щось змушувало її не прогинатися під стандарти суспільної «нормальності». Соня вміла закохуватися навіть в недоліки, не отримуючи відповіді на свої рандомні почуття. Потім вона настільки сильно бажала щастя тим недолікам, що вони дійсно таки знаходили те своє щастя, в якому її не було. Тоді Соня щиро раділа, наче мале наївне дитя. І в такі моменти закони всесвітньої логіки вибивали «ERROR 404» і перезавантажували систему.
Згодом всі ті, кого вона вважала найдорожчими захворіли «хронічною нестачею часу» або іншими людьми. Тому на запитання: «Чому ніхто нікуди не кличе?» відповідала банальним «нема бажання». Якби ж хтось тільки запитав чому так! Відповідь очевидна – ніхто не кличе, всі надто зайняті, всі надто, надто, надто… Вона для всіх своєрідне «надто». Надто поплямована.
— Отак воно. – Соня гірко зітхнула. – Грьобані родимки. Скоро буду схожа на далматинця.
Навпроти сидів зовсім незнайомий хлопець, який нервово покручував в руці сигарету. Соня тільки краєм вуха чула, що його звали Марком, коли він з рештою хлопців шукали фольгу на кухні і зникли на задньому дворі. Друга банка пива була, скоріш за все, явно лишньою, але Соня більше не турбувалась з цього приводу. Її гризла ця безглузда теорія про родимки, а Марк невчасно потрапив під гарячу руку, коли слова самі складались в репліки.
— Розслабся, – з посмішкою в голосі відповів він. – То хіба не меланін в шкірі чи ще якась фігня? Ти робиш з мухи слона: все просто в рази простіше.
— Тоді поясни.
— Припустимо, що родимки мають значення. – хлопець зробив багатозначну паузу, продумуючи свій наступний хід, – Тоді кожна пляма – то реакція на якусь людину.
— Ну і? – з викликом запитала Соня, незадоволено хмурячись.
— Тоді, чувак, в тебе просто алергія на людей! – Марк переможно плеснув в долоні, остаточно збиваючи з пантелику.
— Слухай, ти досі ще трохи вгашений чи ти серйозно? – дівчина рефлекторно торкнулася своєї родимки на мізинці, цікавістю розглядаючи співрозмовника.
Марк підсів до неї зовсім випадково, коли вона спостерігала за своєю подругою, що розчинилась в натовпі. В нього були блакитні, немов застелені сірою димкою, очі і по-зрадливому мила ямочка на щоці. Він відносився до тих людей, яких Соня називала «елітою», які ходили зграйками і збиралися кожних вихідних, щоб вщерть заповнити Інстаграм новими селфі. Соня була впевнена, що завтра він навіть не згадає, як вона виглядає, адже імені він не запитував, і взагалі – він досі поряд чисто по приколу. Такі Марки граються дівочими серцями і ніколи не настроєні серйозно. Вони стовідсотково створені бути «фатальними помилками» в чиємусь житті.
— Окей, зараз розжую. – його голос стає більш зосередженим. – Це ніби реакція на людей, котрі тебе зачіпають. Типу, любиш ти там когось, дружиш – і бац! – нова родимка. Це як ув’язнені на стінах дні видряпують і закреслюють, бачила колись в кіно? Так твій організм викреслює різних покидьків.
— Воу. Сильна заява. – Соня розсміялась, мабуть, вперше за вечір. – А як тобі таке: якщо зірки – це діри в підлозі раю, тоді родимки – то Дірки в моїй душевній організації?
— І багато в тебе тих дірок?
— Не знаю. Не рахувала. Не так то й легко на спині їх порахувати, наприклад. – Соня опустила погляд і знову наполегливо потерла пляму на мізинці.
— Вперше бачу родимку в когось на долоні. – Марк примружився, щоб сфокусувати погляд. – Може в тебе дійсно не параноя?
— Ти ж сам казав – алергія на людей. – вона закотила очі.
— А від мене теж буде родимка?
Дівчина різко підвела погляд, здивовано розкривши рота. Вона глибоко вдихнула, ловлячи себе на думці, що безсоромно розглядає його по-неправильному милі ямочки на щоках. Соня відчула, як легені раптово скрутило, наче від вакууму. Може він правий?
— А з якої радості вона має бути? – прошепотіла Соня.
— Ну, знаєш, – Марк прикрив очі, – я теж можу бути покидьком.
— Ти точно досі ще вгашений. – впевнено заявила Соня.
І десь в районі серця вона знала напевне – через декілька днів вона виявить нову, абсолютно неочікувану пігментну пляму. І тоді вона точно виявиться нещадно поплямована.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740111
дата надходження 01.07.2017
дата закладки 13.06.2023
Розмочилися й стерлись паперові мости,
Віднесло течією дитяче творіння.
Мої мрії поспішно замітають хвости,
І тікають у безвість, за моїм велінням.
Метеорами дощ промочив мене вщент,
Він пробив до дірок, зрекошетив всю сутність.
Він прийшов, мов нещастя із давніх легенд,
Заявив псевдоправо на свою присутність.
Віднесло вже за обрій всі мої мости,
Залатала дірки, уже наче щаслива.
Метеорами дощ був тоді, але ти —
Ти далеко не дощ. Ти цілісінька злива.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737500
дата надходження 12.06.2017
дата закладки 13.06.2023
«Камінь – це чоло,
де стогнуть ватаги снів
без води зміїної,
без крижаних понурих кипарисів.
Камінь – це спина,
що носить тягарем одвічним Час,
і дерева сліз, стрічки Шляхів Чумацьких.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Я слухав шепіт каменю,
Що загубив кудлатий бог
Під час блукань пустелею
Своїх снів неотесаних,
З кишені своєї дірявої.
І камінь мені стогнав-шепотів
Слова свої холодні одвічні
Про те, що Час це тягар,
Що це не ріка прозора
З вирами та перекатами,
Водоспадами та ямами,
Це тягар, що тисне на плечі,
Розчавлює – навіть душі камінні,
Навіть те – незворушне –
Стирає на порох.
Час – це не туман, що все засмоктує,
Що киселем вишневим душу заповнює,
Що ховає все в молоці зоряному,
А це тягар – важчий самої важкості,
Який нести – не переносити всім –
Навіть їм – каменям – на спині своїй
Пошматованій
Батогами дощів, ланцюгами снігів,
І кожен шрам – пам’ять –
Монетка тьмяна, що кидають нам –
Жебракам, нам – волоцюгам, нам – прочанам
У світі камінному,
Де жодної речі
Не зроблено з дерева.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737475
дата надходження 12.06.2017
дата закладки 13.06.2023
* * *
Ворожить пишним цвітом неба сум.
І плачуть вишні в білім танці травня.
Ще вишиває сонце їх красу.
У них - любов, як добра казка давня.
Малює білий янгол сни весни.
І щастям світять юні вишні щиро.
Крадуть із серця дні журби вони.
Сміється цвітом світ весняним виром.
19.05.2023
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983735
дата надходження 19.05.2023
дата закладки 13.06.2023
Коротка мить, а спалах вже осяйність.
Куди ж мене мелодія веде?
О пам’ять дивна, спогадом печальність.
Ходи, навіщо розквітала, де?
Вона сміється: «Знаки долі, долі…».
А квіти заховались у душі.
І знов в полоні серце – волі, волі!
Вона ж сміється: «Дівчино, мовчи!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985963
дата надходження 12.06.2023
дата закладки 13.06.2023
На небі - тавро блідолицього.
Німий захлинається слиною.
Для блазня приємна позиція,
Якщо імператора скинули.
Для тебе є моно чи стерео,
Для мене мовчання ягняткове.
Не тисне віночок із терну,
Якщо харчуватись облатками.
Мечеті зляглися з костьолами,
Глухий захопився стендапами.
На білій-пребілій настьобано
"Червоне і чорне" Стендалеве.
На небі - тавро світлочолого.
Дарма любували та пестили:
Усипані мертвими бджолами
Потерті, розпатлані хрестики.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985986
дата надходження 12.06.2023
дата закладки 13.06.2023
колись я напевно все таки кину палити
бо один із них завжди каже
кидай це погана звичка
мені не подобається запах диму
від твого волосся і губ
я хочу щоб ти пахла собою
а не цигарками
другий коли я плачу дає мені другу цигарку
і мовчки простягає запальничку
колись я напевно знайду собі дівчину
біляву з коротким волоссям і у великих окулярах
і з красивими ногами
а не хлопця
один із них надто пристрасний
аж занадто
і любить лишати синці у мене на талії
у спальні називає брудною сукою
боляче кусає за вухо
і різко по тваринному оволодіває
і коли скінчить відкидається на подушку
його руки тремтять
і він каже це було чудово
я тебе люблю в тому числі за розкішне тіло і хороший секс
другий повільно веде губами від вуха вниз до ключиці
пестить і пригортає
і завжди кохається зі мною довго
майже до самого ранку
з короткими перервами на перекури біля вікна на кухні
і посміхається коли я влаштовуюсь на стільці загорнута в одну ковдру
поправляє моє волосся
і ще раз посміхається
я у відповідь тихо цілую його ребра
бо коли він стоїть поряд я можу дотягнутися лише туди
і завжди уривчасто шепоче мені на вухо
сонце моє
дівчинка моя кохана
колись мені напевно доведеться вийти заміж
бо один із них хоче від мене дітей
білявих і з кирпатим носиком
і вже навіть придумав як ми назвемо дівчинку
якщо дівчинка народиться першою
і каже що від нашого кохання можуть бути лише красиві діти
і з запальною вдачею
бо й кохання гаряче і запальне
другий каже що я добре на нього впливаю
і що поряд зі мною йому хочеться ставати кращим
аби підходити мені
бачиш сонце я навіть вчуся грати на гітарі
бо мені подобається як граєш на гітарі ти
а ще ти красиво співаєш
і він каже мені
у тобі є щось таке
неймовірне і чисте
і просто трахати тебе я не можу
з тобою я можу лише займатись коханням
бо у моєму домі ти кохана людина
а не шльондра яку я б трахав
колись мені напевно доведеться обрати когось
або не обирати нікого
один із них каже що любить мене
любить мене за те що мене так добре любити
любить мене бо я піклуюся про нього
і завжди змушую надягти шарф
коли він виходить на вулицю в мороз
і люблю його лагідно й ніжно
навіть коли він не ніжний зі мною
другий каже що любить мене
любить мене бо йому зі мною добре
і він сам не може пояснити чому
просто добре
і добре так як не було ще ні з ким
і тому що я його розумію
принаймі він так каже
і каже що в мені він знаходить рідне
те чого йому раніше не вистачало
і напевно другий із них мене ненавидить
ненавидить і любить
особливо тому що я називаю його другим
а не першим
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710967
дата надходження 08.01.2017
дата закладки 09.01.2017
«Повітря, безколірне поблизу, на видноколі
виглядає як синє. Інколи навіть
темно-синє…»
(Йосип Бродський)
Про відлюдництво писати важко: доводиться писати про себе. Хоча і розумієш, що завжди пишеш тільки про себе, бо про щось інше і писати нічого, але в інших текстах вдаєш, що пишеш про інших. Хоча ті «інші» існують тільки в твоїй свідомості. Витвори твоєї хворобливої уяви. Тому – завжди про себе. А ти думав як… Але тут відверто – тільки про себе – про свої думки, про буття твоєї свідомості. І мимоволі доводиться на себе дивитися збоку – як на alter ego, на чужого, що користується тимчасово твоїм тілом. Хоча, що таке тіло? Лише старий потріпаний одяг… Кожне відлюдництво – втеча. І я тут не виняток. Не окремий випадок. І для мене це втеча – зі світу бруду у світ чистоти, одкровення, істини. Але де вона – істина? Я тікав він суєти і світу зла в гори і навіть не думав, що це відлюдництво буде відлюдництвом одкровень. Це була не перша – друга втеча в гори цього року (цього обшарпаного, не нашого, вкраденого), року після повернення. Але перша мандрівка не була відлюдництвом чи аскезою. Я взяв з собою товариша – він молодший за мене на тридцять років, але вже встиг побувати на тій самій війні. Тільки в піхоті і солдатом, а як я дивак – в артилерії та офіцером. Навколо безумствував теплий квітень, гори прокидалися, із землі проростало життя і вилазили дрібні істоти погрітися на теплому сонці. Прохолодне ароматне повітря сповняло такою бадьорістю, а сніги на вершинах такою свіжістю, що хотілось літати. Але розмови біля вогню вертались до того ж самого: до війни. І то мимоволі, невинно, самі собою. Це вже була не втеча. Це було повернення туди ж, звідки нібито. А насправді ні. І це замість розмов про вічне.
А цього разу відлюдництво. Самотність. Навіть не втеча, а повернення. Було таке відчуття, що я повернувся додому. Моя улюблена галявина серед гір, дрімучого лісу, столітніх дерев, на урвищем (а внизу гомінка ріка) зустріла мене радісно: все цвіло і буяло – червень. Найкраща пора в горах. Я нутром відчув, що на цю галявину – мою галявину цього року ще ніхто не приходив з людей. Серед лісу якось відчувається гостро, не знаю яким відчуттям, якщо на цьому місці були або проходили мимо погані люди. Бувало, що я це відчував і йшов далі в гори, не хотілось ділити з тими ні місце для вогнища, ні джерела. Тільки не сприймайте це нездало прочитане ніцшеанство. Це інше. Цього року мені взагалі щастило – мало того, що весь червень вільний – тікай собі в свою самотність, так ще й червень випав вітряний. Я люблю вітер. Що найбільше докучає в горах в червні, так це гнус. А цього разу – вільно. Вітер видував гнус з галявини, таке було відчуття, що його і не було взагалі. Трави піднялися високі, цвіли дзвоники, королиця, арніка і чебрець. Можна було просто впасти в запашну траву і слухати птахів. Потім, в липні вони замовкають, а в час червневого буяння зела – спів. До мене прилітали вусаті жуки-філософи, спускалась з висоти шишкованої хвойної білочка – чорна монашка. Я пригощав її горішками. Вона боязливо визирала з ялинового стовбура і забирала горішки тільки коли я йшов собі до ріки і водоспаду. Прилітав крук – може той самий, що і двадцять років тому, бо так само чи то сварився, чи то намагався мені щось розповісти, сидячи на гілці прямо над моїм наметом. Короткі ночі були місячні – це вже була не ніч. І не сутінки. Це було щось інакше. Час вогню і одкровень. Коли темніло (хмари і легкий дощ) на галявини запалювали свої ліхтарики світлячки – країна світлячків. Тиша була така, що не вірилось, що десь існують люди. Тим паче нерозумні люди чи злі люди. На землі настав рай – тільки я і Бог. «Я» розчинялось в потоці буття. От тільки сон… Так, сон. Як тільки приходив сон – знову те саме: постріли, вибухи, шанці, бліндажі, запах горілого пороху і солярки, руїни, бита цегла, холодний метал в руках і сепари в прицілі.
Я зрозумів, що від себе не втекти. Людина не може втекти від власної голови, від свого світу, що мурується на спогадах, як з брил чи цеглин. Так колись мурували в VI столітті в Ірландії ченці вдягнені у волосяниці свої кляштори.
Вдень все це знову здавалось ілюзією. Неіснуючим світом, вигадкою, ніби це було не зі мною. Вже було не два несумісні світи – війна і мир в одній країні і в одному часі, а три несумісні світи – світ війни, світ людей внизу з їх суєтою і гори й їх вічним спокоєм і тишею. Гори були безлюдні. Найбезлюдніші гори, звісно, в квітні – час зимових туристів минув, а літніх ще не настав, пастухи ще не виганяють худобу на гірські пасовища. Але і в червні: пора ягід і грибів ще попереду, грибників і ягідників вдень з вогнем, туристи ходять теж переважно починають ходити в липні. А якщо ще немає гнусу – то взагалі найкраща пора для медитацій і споглядання квітів.
Пройшов тиждень відлюдництва. Я спілкувався з птахами і деревами, розмовляв з ними про вічне. І диво! Мені перестала снитися війна. Почали снитися гори. У горах і сняться гори. Це буває рідко. Переважно снами повертаєшся туди – вниз. Бо «вертаються всі…» Я прокидався зранку, йшов до ріки на ранкове омовіння, набирав води, розводив вогонь, варив скромну їжу відлюдника, потім цілий день спілкувався з лісом і купався під водоспадом в холодній гірській річці. Ріка досить сильно змінилась за ці два роки, що я не бачив її – вона вимила під скелею глибокий вир. Коли світило сонце, воно досягало проміннями до самого дна западини і грало рудими зайчиками на поверхні скелі. Я любив зануритись в цей вир і відчувати як крижані струмені води омивають тіло. Іноді до виру припливала зграйка форелі. Я любив плавати між риб і відчувати стихію води. Ввечері споглядав вогонь і думав про давнину, про неоліт, про далеких пращурів, що поклонялися вогню, приносили йому треби, вірили, що він несе ці треба у світ богів. Поклонялися сонцю, духам гір, змії та високому небу. На схилах гори під якою я стояв я знайшов величезні брили з петрогліфами, знаками сонця, води, змії та людей. Я завжди відчував, що це місце особливе, обране колись жерцями потойбічного.
Якось коли день особливий – сонячний, світлий, прозорий, я плавав під водоспадом, потім вийшов з води на зустріч сонцю, в повітрі стояв сильний запах хвої і квітів. І раптом я відчув, що весь світ являє собою одне, один потік буття, всі живі істоти становлять єдине ціле, і цим єдиним цілим керує Те, Що Творить Речі – універсальний закон буття, універсальний закон матерії і часу. І я частина цього закону, цього першопочатку Всесвіту. І ось він – поруч, тут. Здається ще мить, і я зрозумію все, зрозумію як влаштований світ і що таке Істина. Дао тут воно – поруч, навколо, в мені, і я одне ціле з Дао і з цим першопочатком. Мені здалося, що я лечу над світом, над деревами, над рікою, що я розчиняюсь в повітрі, розчиняюсь в потоці буття, як розчиняється грудка цукру, яку вкинули в річку. Мене немає, є тільки Всесвіт і я злився в Всесвітом, став одним цілим з ним. Це було Одкровення, це було Просвітлення, Саторі – називайте як хочете.
Я знав що повернусь вниз – до людей іншою людиною, але я не думав про повернення, мої думки літали вільно як птахи ні до чого не прив’язані і ні чим не обтяжені. Я ніколи не писав нічого в горах, хоча завжди брав з собою записник і ручку. В горах якось не пишеться, легко думається, але не пишеться, бо описати цю красу неможливо. Пишеться вдома. Але в той день я написав ось такі рядки, хоча вони не відображають навіть блідої тіні того, що я переживав в той день. Бо це пережите не виражається словами. І все таки до мене прийшли ось такі рядки:
Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами –
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»
Коли я писав ці рядки біля вогнища, сидячі на старій ялиновій колоді мені згадався Гійом Аполлінер. Згадався його «Міст Мірабо», «Рейнські вірші», «Алкоголі». Чомусь з глибин пам’яті випливли ось такі слова:
«Мені й себе вже не жаль...»
Мені справді себе було не жаль. Ні на крихту. І як можна жаліти те, чого не існує? Адже «Я» - це ілюзія, випадкова комбінація дхарм, миттєве плетиво, що через мить зникне і тане іншим. Раніше я не розумів Аполлінера. Не розумів його віршів. Раніше – до війни. Мені треба було пройти через те ж саме, через що пройшов Гійом: через криваве місиво, порання, навіть смерть, божевілля війни. І тепер в моїй свідомості звучать його болісні рядки. Навіть ті – юнацькі, писані ним до війни – до його війни:
«З небес вернувся Феб, час на спочинок Флорі…»
Тоді флора буяла. Ніні я пишу цей есей восени – Флорі час на спочинок. Справді. Час. Але якими близькими стали мені його рядки… Всі. І ці теж:
«Якщо згину в бою на передньому краї
Цілий день ти проплачеш Лулу о моя дорога
Швидко пам'ять моя відлетить
І снаряд що сюди прилетить до переднього краю
Той красивий снаряд перетвориться в квітку
Миттєву…»
Але зараз. І до і після відлюдництва. А тоді… Тоді світ перетворився в поезію. І Аполлінер звучав нотою сумної ностальгії життя. А потім була Ніч Грози. Серед ночі почалася небачена мною гроза – небо просто збожеволіло, грім не вгавав ні на мить, спалахи злилися в один безперервний спалах, що миготів. Грім посилювався луною гірських долин і ущелин. Я міг би подумати про війну, про що завгодно, навіть про ядерну катастрофу. Але я був в ту ніч вільний від думок про війну. Я думав про стихію. І зрозумів, що час повертатись. Повертатись до людей. Потім в мене було і липневе, і серпневе відлюдництво. Тільки не було цього відчуття буяння життя і чистоти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692313
дата надходження 04.10.2016
дата закладки 15.10.2016
Пора балансу, рівноваги,
Як листя падає на ваги
Землі.
Повітря лагідне, полинне
Голубить небо павутинне,
В теплі.
Під пильним поглядом Світила,
Стесали в леті свої крила
Джмелі.
Дрімає ліс у позолоті.
Лишили чаплі на болоті
Жалі.
Осіли мовчазні тумани,
Накинувши важкі сутани,
В імлі.
Тримає осінь у покорі
Кораблик з листя, як на морі,
В ріллі.
Осінньо-тихе шепотіння
Нагадує дощу моління,
На склі.
Душа впивається красою,
Як сонце сходить над росою
В ці дні. 24/09/16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690635
дата надходження 25.09.2016
дата закладки 25.09.2016
останній трамвай,
як один з перехожих,
палаючий сон
золотих ліхтарів,
у посмішках квітень
читає про схожість,
блакитні кити
і чарівність вогнів
сьогодні мовчалось
весь вечір з папером,
вишневими квітами,
сонцем з-за хмар,
нічого нового, -
весна із мольбертом,
у подиху дощ,
за туманами чар
годинник вистукував
час по бруківці,
підступно ховалися
жовті таксі,
а зорі сміялися,
в них же вечірка,
у розпалі вечір
мовчань для душі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659401
дата надходження 13.04.2016
дата закладки 14.04.2016