***
"Переді мною Кобзар на столі , моя рідненька нене, так хочеться відчути знову присмак волі, та сказати "Я щаслива!"долі".
Двадцятирічна Маруся написала ці рядки сидячі в підвалі одного з будинків, на десятий день повної ізоляції від світу. Дівчина, яка просто хотіла бути щасливою, хотіла мати людей, яких кохатиме, зараз сидить в холодному підвалі, у напівпритомному стані, повинна економити кожну крихту хліба, щоб вижити. В ті дні, вона проклинала все і всіх. Маріуполь - одна з найгарячіших точок бойових дій. В одній частині міста, наші захисники, Азовці та солдати ЗСУ, а в іншій, на Лівому березі, за декілька будинків від їх підвалу, росіяни. Битва за форт пост України точилася на смерть. Місто у повній ізоляції, цілодобові обстріли та бомбардування, ставили на коліна всіх його жителів, навіть найсильніших духом. Маруся ж сильною ніколи не була, з самого дитинства, маючи найменші проблеми по можливості втікала. Так вона покинула маму і маленького брата з вітчимом пиятикою, причина ж звісно була серйозна - вступила до університету, на бюджет. Отримала нагороду за всі свої старання, склала з високими балами іспити. Коли вона дізналась, що зарахована до університету, вона плакала від щастя. Мрія поїхати з Горностаївки, і більше не приїжджати сюди здійсниться. Потім не маючи можливості дати хабар викладачці та бувши слабкою духом, щоб на неї поскаржитись, втікала від навчання, влаштувавшись касиром до супермаркету. Марусю відрахували. Познайомившись з хлопцем, і маючи труднощі з фінансами, вона покинула вже всіх своїх друзів, так і не попрощавшись, а зараз вона може їх ніколи не побачить.
Намагаючись відірватися від думок про своїх друзів, Київ, Запоріжжя, Миколаїв з перших хвилин війни тримали оборону, вона тут, в одному з концтаборів, який спорудила самостійно, читала Кобзар. Ця маленька розтріпана книжечка, сторінки якої були повністю жовтими, єдина згадка про батька. Її пам'ять закарбувала момент, як шестирічній дівчинці батько читав послання Шевченка.
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє).
Маруся, яке все життя розмовляла українською, переїхавши до міста стала російськомовною, боялась виділятись з натовпу, боялась, що назвуть селючкою. Вона була яскравим представником українства, який несучи тягар суспільної думки та пропаганди радянського минулого, навіть бувши студенткою філологічного факультету, соромилась своєї мови. Навіть не дивлячись на те, що в неї були україномовні друзі, не дивлячись на те, що два роки була активісткою Національного корпусу Миколаївщини, страх показатись селючкою перемагав. Зараз тут, сидячи в підвалі, голодна та холодна, серед людей, які так само як вона продали свою мову, культуру, ідентичність, шкодувала про це як ніколи. Відчуваючи всім нутром, як розкриваються російські снаряди, осмислила свій шлях до українства. Маруся усвідомила, що вона пристосуванка, вона сама обрала цей шлях, вірячи, що так буде краще, і вона буде всім доброю, і нашим і вашим, вона обрала шлях до пекла. Росіяни все одно прийшли її вбивати, і вона все зробила для цього.
На дванадцятий день вона вийде з підвалу в пошуках їжі, обабіч дороги лежатимуть десятки визволених та врятованих українців, які також мали мрії та плани на життя, які так і ніколи не здійсняться. Відчувши як здригається земля, із-за диму нічого не бачачи, Маруся буде змушена накривати себе трупами, щоб вижити. Ще через чотири дні, коли запаси їжі будуть повністю спустошені, коли вона буде блювати від голоду, сніг та земля будуть для жителів фронтового Маріуполя за золото. Ще через день на її очах підірвуться на російській міні троє дорослих та двоє дітей із їхнього підвалу.
Врешті-решт, через декілька днів до них у схованку увійшли військові. Головорізи із ДНР дали їй шматок хліба. Відчувши на смак, щось інше ніж земля, Маруся заплакала. Вона не плакала, коли на її очах розстрілювали молодиків, що мали дивні татуювання, не плакала наголо стригли дівчат, які не пройшли фільтрацію, не плакала коли кадировці її зґвалтували.
"Потрібно просто потерпіти" - повторювала вона собі.
За два тижні вона вийде на зв'язок з рідними, і скаже, що маріупольців вбивають українці. Пройшовши фільтраційні табори, отримавши установки, за що її винагородою було життя у трьох зірковому готелі десь на Камчатці, Маруся мімікрувала в чергову українську росіянку, яка вибирає добробут та сім'ю, а не Батьківщину.
Люде гнуться, як ті лози, коли вітер віє...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965481
дата надходження 12.11.2022
дата закладки 24.05.2023
***
Крізь сон линув плюгавий звук, який ніби тарган в гуртожитку псував нервову систему.
Увага повітряна тривога! Слідуйте в укриття!
Доки, двадцятирічна Маруся міцно спала, Маріуполь, як і всю Україну бомбили російські безпілотники. Вона студентка філологічного відрахована з 3 курсу, хлопець, що лежав поряд, одного разу вже пережив окупацію Донецьку, його мрія забути все, що бачив, коли втікав зі сходу, але він навіть не підозрював, що йому доведеться пройти через місяць. Вони обоє такі різні, і такі закохані.
Перші удари по місту. Вибух у сусідньому районі був настільки гучний та потужний, що в будинку де спали двоє закоханих все тремтіло.
Зловивши переляк, ні Маруся, ні Сергій не могли мовити, ні слова. Тіло не слухалось, заціпеніло. На годиннику 05.20, а перед очима пролітало все життя. Дівчина згадала свою маму, маленького брата, як вперше ступила на поріг рідної школи. Як ненавиділа її пів життя, хоча школа була її порятунком. Щоразу коли вітчим напивався, та влаштовував новорічний вогник, Маруся втікала до школи, до місця де єдиною подругою, яка була у неї, була вчителька Анжела Василівна, на двадцять років старша та також самотня та нещаслива.
Маруся мріяла якнайшвидше залишити цей дім, це маленьке містечко на Херсонщині де всі знають один одного. Тут вона написала перший свій вірш, присвятила тій самій вчительці, яка змогла дати впевненість малій дівчинці, можливість повірити, що там у великому місті у неї буде можливість розпочати нове життя.
Дівчина, яка ненавиділа вітчима, маму та рідне містечко, раптом понад усе на світі хотіла опинитись вдома, у своїй кімнаті, обійняти брата та маму. Вона так давно не згадувала їх. Сьогодні, вперше напевно за останній рік. Після того, як вкотре не знайшла порозуміння з мамою, панянка переїхала до Маріуполя. Заблокувала номери телефону всіх своїх родичів, прагнула їх закопати в могилку, і поховати раз і назавжди.
Трохи оговтавшись, витерши сльози Маруся дістала з під подушки телефон, всі групи у телеграм кишіли новинами про вибухи зі всіх куточків країни. Війна розпочалась, росія вдерлась без запрошення, оголосила загарбницьку воєнну операцію, прийшла її звільнити від київських націоналістів.
Страх поглинав Марусю все більше і більше, від кінцівок пальців ніг до мочок вух. Дівчина не думала ні про що, кинулась розблоковувати номер телефону матусі.
Набирає...
Абонемент знаходиться не в зоні доступу...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965482
дата надходження 12.11.2022
дата закладки 24.05.2023
***
За дві години до світанку, в одному з київських гуртожитків ожило муравлисько. Комашня тихенько та стривожено перегукувались між собою, і постійно комусь телефонувала та писала.
Крізь сон, до вух, одного з небагатьох, хто ще дрімав, долинали уривки розмов свого соратника по кімнаті.
Розпочалось... У Житомирі вибухи... Троє загиблих...
Розплющивши очі, він відчував, як його серце кігтями шкребли вуличні коти. Пронизливий звук доносився із-за вікна. Сьогодні він тенькав в серці кому у багатьох українців, в українців різного віку, в українців півдня, сходу, півночі та заходу, в православних та католицьких вірян, мусульман Криму, які рятуючи життя у квітні 2013 переселились на Херсонщину та продовжували жити на березі Чорного моря, тужачи за рідним краєм, буддистів Донеччини, які почали будувати свої храми на просторах Карпат, військових, вчителів та простих домогосподарок. Доки десь там відбувався хаос та плутанина у думках мільйонів наших співгромадян, тут у пустій кімнаті лежав хлопець, який і уявлення не мав, що відбувається. Він лише хотів, ще зовсім трошки насолодитись сном та побачити уві сні морько.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965497
дата надходження 13.11.2022
дата закладки 24.05.2023
***
"Утікати більше немає куди" - стискаючи свою ногу, щоб зменшити біль та зупинити кровотечу, бубнів собі підніс двацяти двох річний Бухлул. "Утікати більше немає куди".
Сидячи поміж донбаських териконів в одному з окопів, що був споруджений тримати оборону Маріуполя, поміж цих проклятих присілків Донеччини, прокручував плівку своєї пам'яті, намагався зібрати всі клаптики докупи, зібрати в єдине ціле. Перед обличчям, сплила посмішка його маленького Даміра, не витримавши болю, Бахлул завив, сльози роїлись, закусивши губу, цівка крові стікала по підборіддю. Біль настільки глушив його свідомість, що здавалось прийшов його кінець. Що він тут робить?
Двадцять два роки тому, в околицях Алеппо, у сім'ї сирійського дипломата народився такий довгоочікуваний первісток. Шість років, чоловік возив свою дружину по лікарях, і всі як один говорили, що Аніса безплідна. Для жінки у мусульманських країнах, безпліддя було гірше за смертельний вирок, кому потрібна жінка, що не може дати чоловікові спадкоємця. Але батько Бахлула, понад усе на світі кохав свою дружину, і намагався її підтримати. І коли через декілька років, виявилось, що Аніса вагітна, це було благословення Аллаха за його любов. Батьки опікали свого первака, давали йому все, що він побажає, найкращі іграшки, приватна школа, вчителі французької та англійської мов.
Після першого місяця громадянської війни в Сирії, виявилось, що Саліх, батько Бахлула був одним із представників Західного Курдистану, який виступав за відділення від Сирії. Саліх розуміючи, що кінець близький, довірив дружину своєму соратнику по Організації визволення Курдистану - Абдіху, який через два дні вивезе Анісу й Бахлула до турецького кордону. Це був останній раз, коли Бахлул бачив свого батька, це був день коли він мусив його поховати у своєму серці. Могилка Саліха у серці його єдиного сина.
Опинившись в Туреччині, Аніса боялась, що їх будуть переслідувати, незважаючи, що тут не падають бомби, і життя кипить, жінка боялась, що одного разу прийдуть і по її сина, як прийшли по чоловіка. Продавши всі дорогоцінності, та знявши всі кошти, з допомогою Абдіха вони купили квитки на паром та опинились в Україні.
Маріуполь. Здавалось повинно все налагодитись. Життя повинно розпочатись з чистого аркуша. Бахлул пішов до школи, він з мамою міг винаймати квартиру та безбідно жити на гроші, які щомісяця їм перерахувала Організація, це своєрідна плата за життя Саліха. Через два роки, війна охопила Україну. Масові протести, сутички, революція Гідности, поряд знову пролунали вибухи. Політична ситуація в Україні, постійний страх за життя сина, підкосила Анісу. Жінку захворіла, за чотири роки, у віці 41 рік Аллах забере її до покійного чоловіка. Бахлул у своєму серці викопав ще одно могилку.
На другому курсі університету, за рік після смерті матері, він знайшов знову сенс свого життя. Даринка, чорноброва дівчинка, була тендітна наче квіточка, закохала його в себе з першого погляду. Через пів року Дарина завагітніла, молодята побрались. Це найщасливіші дні у життя хлопця. Ще через вісім місяців у нього народиться Дамір. Його нащадок, продовжувач роду. Удача повернулась до нього лицем.
24 лютого, він був у Туреччині, Організація вимагала допомоги, і хлопець заради пам'яті батька, пішов його слідами. Час від часу виконував таємні доручення. Дізнавшись з новин, що в Україні війна, він почав телефонувати Даринці, яка змогла його заспокоїти, що вона з сином у безпеці. Бахлул першим рейсом вилетів до Варшави, авіасполучення з Україною було повністю перервано. За три дні коли він нарешті дістався до Києва, його зв'язок з сім'єю було втрачено. Маріуполь був повністю без зв'язку, почались запеклі бої. Знайшовши волонтерів, що везли туди гуманітарну допомогу, він напросився з ними.
Бої точились по всій країні, росіяни масовано наступали. Його Даринка та Дамір зараз в епіцентрі самого пекла. Йому залишалось тільки молитись, вірити та їхати до них. Дорога з Києва до Маріуполя у них зайняла шість днів. По дорозі вони бачили сотні зруйнованих будинків та десятки загиблих людей. Поки росіяни окуповували перші українські міста, Бахлул продовжував молотись.
Потрапивши нарешті до Маріуполя, його спіткало нечуване жахіття. Будинку де він прожив останні десять років вже немає було, як і його Даринки.
Тиждень пошуків, і все марно. Сусідка, яку він знайшов, гірко заплакала та сказала, що його сім'ї більше немає. Ракета прилетіла прямо в будинок, Дарина з сином опинилась під завалами, рятувальники намагались їх знайти, але слідом впала бомба.
Бахлул був вимушений у своєму серці копати ще дві могилки. Зранене серце хлопчака, стало цвинтарем.
В думках Бахлула була лише помста. На підконтрольній Україні частині міста, він записався добровольцем до армії. Втративши сенс життя, він бажав лише помсти, хотів голими руками задушити кожного росіянина, що відібрав життя його сина та дружини.
Зараз він сидячи тут, поранений і морально знищений, відвідав кладовище. "Утікати немає куди". Смерть була з ним поряд. Життя Бахлула потихеньку підходило до кінця.
За шість годин його серце зупиниться назавжди, хлопець так більше і не побачить своєї Даринки з синочком.
В той час коли перед очима юнака прокручувалось все його життя, десь в підземеллі Азовсталі Даринка, заспокоювала Даміра.
Гойда, гойда-гой ніч прийшла до нас,
Діточкам малим спатоньки вже час.
Рости, хлопчику, з вишенькою враз,
Хай не скупиться доленька для вас.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965562
дата надходження 13.11.2022
дата закладки 24.05.2023
***
Різкий стрибок температури повітря, міг символізувати лише одне - Південь вже близько. Потяг мчав щодуху, декілька сотень пасажирів ловили себе на думці, що скоро зустрінуть своїх рідних та друзів. В одному із купе сиділа Наталка. Дівчина була стривожена, вона відчувала, як її серце калатає, її очі уважно супроводжували сотні тисяч соняхів, які росли в нескінченних українських полях. Два роки минуло, як вона бачила ці краєвиди востаннє. Ностальгія заполонила душу юнки.
Наталка, дівчина двадцяти п'яти років, вхопивши ковток гарячого чаю, відкрила скриню своїх спогадів.
Коли їй було три, вона вперше побачила святого Миколая, і новорічна атмосфера, яка охопила Соборну, її так вразила, що вона ще два тижні просила батьків, сходити разом до Каштанового скверу. Пізніше вона була там ще багацько разів, і кожного разу вона відчувала одні й ті ж емоції. Емоції умиротворення та щастя. Наталка вірила у святого Миколая, коли їй було три, коли їй було десять, і навіть коли їй було двадцять. Чи вірить вона ж зараз?
В шість пішла до школи. Там на околиці Адміральської вона вперше почула українську мову. Спочатку вона нічого не могла збагнути, що говорить учителька, але їй настільки сподобалась її мова, що скоро вона почне вдома, у школі, на вулиці розмовляти українською. Натуська була зачарована українською мовою, закохана у неї всім серцем. Батьки не могли зрозуміти захоплення дочки, адже в сім'ї, та і місті абсолютна більшість розмовляла російською.
У дванадцять Наталка дізналась, що вона хохлушка. Хто така хохлушка? Чому її так назвали? Дівчина не могла зрозуміти ще багато років. Коли ж у шістнадцять, її назвуть знову хохлушкою, селючкою через те, що вона розмовляє українською, Наталка ревітиме три дні та не ходитиме до школи тиждень. Коли ж наступного разу, її образять за українську мову, дівчина уперше влаштує бійку. Батьків викличуть до школи.
В сімнадцять, на першому курсі педагогічного університету, Натуся закохається. Нічні прогулянки Соборною та Нижнім Бамом, квартирники на восьмому причалі, квитки на нічні сеанси в Батьківщині, походи до МакДональдзу. Ну і як не згадати зустрічі біля Сотки. Місце зустрічі змінити не можна. Хоч за декілька років Сотка стане Мідою, але в серцях всіх містян, вона буде Соткою.
Коли в країні почнеться революція Гідности, вона буде вийде на Соборну, хоча тоді ще вона виходила на Совєтску, з плакатом підтримки європейського шляху України, коли сепаратисти в місті намагались захопити обласну державну адміністрацію, і привести сюди рускій мір, вона була однією із перших хто вийшов на зустрічний мітинг.
Після того, як місто відбили, Наталка вперше плакала від щастя. Найгірше минулося, думала дівчина.
Коли їй було двадцять, почалась українізація. Все більше людей почали розмовляти українською, телебачення українське, українська музика та культура. Натуся, стала Наталією Іванівною, вчителькою української мови та літератури. Тепер вона мала місію.
Коли її було двадцять чотири, розпочалась війна. Вона дуже важко переживала події в країні, як і всі українці. Щоденні бомбардування міста, захоплення сусідніх міст, вуличні бої, дівчина не витримувала всього цього болю. Після того, як біля супермаркету на Північному розстріляли людей, батько хвилюючись за стан доньки, відправив її з мамою, спочатку до Одеси, а там до кордону з Румунією.
Туга за домом, продовжувала ламати дівчину. Які б не були добрі люди тут, як би вона не була їм вдячна, Наталка була на чужині, відчувала себе чужорідним тілом у цьому організмі.
І ось зараз, вона знову заплакала, відчуваючи одночасно і щастя і гіркоту. За декілька годин, вона повернеться до свого міста, побачить батька, друзів, які залишилися, вулиці, вдихне повітря та відчує бриз із Південного Бугу.
Вона дівчина, двадцяти п'яти років, знову вірить у святого Миколая.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965730
дата надходження 15.11.2022
дата закладки 24.05.2023
***
"Матусю, матусю, мені страшно. Чому Бог на нас злиться?" - слова маленької Оленки пролетіли повз вуха сивокосої Русі. Донька продовжувала скубти матір за рукав та якомога щільніше тулитись до її ледве теплого тіла.
"Матусю, гайда попросимо у Бога пробачення, я обіцяю, що завжди буду чемною". Почувши за вікном гуркіт, Оленка заплакала від страху. "Коханий Боже, не злись, будь ласка, на нас, я буду...". Ще один гуркіт знадвору, привів до тями Русю, вона перервала доньку, та обхопила її чимдуж руками, обійняла.
"Чому Бог на нас злиться?".
Питання дочки наче ехо продовжувало відлунюватись в голові жінки.
Руся давно вже перестала вірити в Бога. Можливо навіть ніколи й не вірила. Жінка тридцяти восьми років, сиділа між стінами кухні та ванної кімнати намагаючись сховати її золотце, єдиний скарб, донечку Оленку.
Страх за життя доньки, настільки деморалізував жінку, що час від часу Руслана випадала із реальності. Відчуваючи всім нутром як падають бомби та вдихаючи запах гарі, хотіла втекти кудись вдалечінь. Цієї ночі їй наснилось мама. Вона відчувала себе десятирічною Русенькою, яка щодня чекала на маму з шахти. Одного разу мама додому більше не прийде. Відтоді як матір зникла безвісти, пройшло вже майже тридцять років. Сьогодні Руслана, вже не пам'ятає ні запаху матері, ні її обличчя, і спогадів не лишилось. Точніше дівчина їх всіх стерла, зробила так, що матір зникла безвісти. Дізнавшись, що її неня покинула неї, бо ніколи не любила, і ніколи не хотіла дочку, у свої шістнадцять Руся, закопала усі спогади про матір. ВОНА ЗНИКАЛА БЕЗВІСТИ. Коли запитували про матір, вона завжди говорила ці страшні слова. Це було легше, ніж пояснювати, що при черговому акті сп'яніння, жінка, що її народила, була зґвалтована, і народження дочки та кожен наступний день вона люто ненавиділа. Все частіше вдаряючись до чарки, одного зимового вечора замерзне на околицях Лисичанська.
МАТІР ЗНИКЛА БЕЗВІСТИ!
Руся, як і її матір, мріяла про щире та взаємне кохання, марила думками про велику та дружню родину, але яблуко від яблуні не далеко падає. Ще не закінчивши школу, бабця, яку вона ненавиділа більше ніж матір, померла. Щоб не померти з голоду пішла працювати на завод. Тяжка щоденна праця по дванадцять годин. Не витримуючи графік, Руся шукатиме порятунок у чарці, постійні сексуальні зв'язки на один. Небажана вагітність. Зламане життя.
Виношуючи Оленку, Руся сто разів думала зробити аборт. Не вистачило духу. Народилась дівчинка, така крихітна та беззахисна, що жінка не змогла написати відмову від неї. Через два роки вона познайомиться з чоловіком, що змінить її життя. Руся нарешті відчуватиме щастя.
Ховаючись в одній із квартир Лисичанська, Руслана з Оленкою, тулячись одна до одної розмірковують "Чому Бог так їх не любить?".
Доки жінка згадувала, чи вірила колись вона взагалі у творця, з Астрахані вже летіла ракета, що за годину потрапить у їх дім.
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965815
дата надходження 16.11.2022
дата закладки 24.05.2023
***
Маруся прокинулась на дивані, світло в кімнаті було все ще вимкнено, штори опущені, незрозуміло було надворі день чи ніч, і тим більше незрозуміло було, який сьогодні день.
Вона не знала, скільки днів вже вона провела в такому пливучому стані, очі зовсім не давали ознак життя. Навкруги купа мотлоху, безлад, пляшки з під вина: одна пуста, друга неповна, деякі стояли, деякі були перекинуті... У шлунку крім алкоголю, нічого не було, там було постійне печіння через відсутність харчів. Вона зробила ще декілька ковтків, досі був безчуттєвий стан, потім Маруся знову заснула на тому ж самому місці.
Доки дівчина рятувала себе алкоголем та сном, намагаюсь стерти свою пам'ять до останнього клаптику, хотіла забути все, що з нею сталось за останні декілька тижнів, її країна вбирала у себе все пекло цього світу - війну. Два місяці нищать її країну, вбивають людей, бомбардують та окуповують міста. Вона не могла в цей досі повірити. Переживши двадцять шість днів у повній ізоляції від світу у сирому та напіврозваленому підвалі одного із житлових будинків Маріуполя. Зараз намагаючись забутись, дівчина не потребує їжі, а ще місяць назад кожна крихта хліба була на вашу золота. Вона повністю перейшла в режим економії їжі, всього дві скибочки хліба на день, дві скибочки було квитком на літак з назвою "Життя". Зв'язку із зовнішнім світом так і не було. На дванадцятий день, хліб та вода закінчились, Марусі прийшлось збирати у відро сніг, знову згадати, яка на смак земля. Ця проклята донецька земля, що була наскрізь залита людською кров'ю, допомагала їй жити, коли так хотілося здохнути, коли хотілось здатись, і поринути у вічне царство Кікімора. Марена дихала у спину кожному, від маленького дошкільняти до літнього чолов'яги, що щиро вірив у порятунок російських братів. Коли бомби падали на будинки, коли танки стріляли по цивільному населенню, єдиною глядачкою, що вижила, була лише її величність смерть. Страшніше за бомби був голод. Нестача їжі, санітарія, люди тисячами відходили до іншого світу. Женці смерті не встигали переправляти жертв російської агресії.
Вона не могла й досі повірити у це. Одного дня її дійсно прийшли рятувати. Читаючи всі ці дні батьків Кобзар, обіцяючи собі не бути більше поблажливою до росіян, отримавши кусень хліба вона раптом почала плакати й дякувати кадировцям. Тиждень у фільтраційному таборі, пробудив у Марусі жагу до життя. Коли їй дадуть телефон, вона напише своїм друзям, що ЗСУ вбивці та нацики, що потрібно зустрічати росіян, вони допоможуть. Страх, що завтра її прийдуть застрелять, так само як десятки інших, робив неймовірні речі. На кону було життя. Маруся вибрала життя, вона відмовиться від всіх своїх друзів, матері з братом, він своєї країни, заради цього нікчемного щоденного прожитку.
Вона й досі не могла повірити у це. Переживши три дні щоденних ґвалтувань від її рятівників, відчуваючи як її тіло розривають, як вовки після тижневого полювання свою здобич. Чоловіки у формі лише встигали змінюватись, проте Маруся все одно була їм вдячна, нехай вона була останньою тварюкою, нехай була підстілкою, але вона їм дякувала, що має можливість жити.
Кікімор не давав їй можливості забутись, теплі сни, щоразу перетворювались у жахи, дівчині приходилось знову утікати.
На центральній вулиці Забайкальська пролунали гучні вибухи, п'яні підлітки, намалювавши собі на лобі "Z" щось святкували.
Від звуків сильного гуркоту Маруся прокинулась остаточно, все тіло гуло, важкими ногами вона доплазувала до вікна, відкрила штори й побачила салют. На мить вона відчула, що знову у Маріуполі, і що вона ще триває. Пронесло.
Маруся закрила штори, відкрила холодильник, всередині нічого не було. Пройшлася очима по підлозі й, нарешті, виявила невідкорковану пляшку кримського вина, дістала штопор із щілини в дивані, повернула два рази, і витягнула пробку. Тільки встигнула зробити пару ковтків, як щось защемило у середині неї. Відчуваючи як сльози без дозволу курсували по обличчю, серце зі скаженою швидкістю стрибало у всіх напрямках, наче намагалась звільнитись із цієї тюрми. Маруся зупинилась ненадовго, а потім удала, що все добре, продовжила пити далі.
Заради ось цього, прийшлось відмовитись від всього, що у неї було.
Маруся, дівчина, двадцяти років, вибрала життя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966391
дата надходження 22.11.2022
дата закладки 24.05.2023
***
У вікні тютюнової крамниці була штучна різдвяна ялинка, досі прикрашена гірляндами та іграшками з блискучого паперу, яка вже почала припадати пилом. З під зеленої глиці деінде виднілись цукерки та мандаринки, що висіли на нитці, схоже вони тут ще з нового року, і власники магазину забули про них.
Дарина, знайшла уламок стіни, спробувала підняти, але з першої спроби вона змогла лише подерти до крові руку, зціпивши зуби, наступна спроба була вдала, жінка віддала останні сили, щоб замахнутись та жбурнути уламок у вікно крамниці. Скло розлетілись в сторони, один кусень пройшов повз лице, злегка торкнувшись обличчя, але до нестями голодну жінку це не хвилювало, вона бачила перед собою ціль. Вижити. Знайти їжу, щоб вижити самій, хоча швидше її хвилювало те, що може втрати частинку своєї плоті, свого сина, який вже два дні окрім скибочки хліба нічого в роті не мав. Холодний вітер, що дув з моря пробрав до кісток, зуби тремтіли. Дарина зібралась з силами, залізла в середину, згребла до кишені декілька цукерок "Корівка", мандарини хоч ще і висіли, і з вулиці мали пристойний вигляд, виявились зіпсованими. Збираючись повернутись, вона побачила декілька скручених папірос. Присівши на стілець, Дарина знайшла в кишені сірники та підкурила одну папіросу. Дим потрапив до легень окупувавши кожну клітинку органу. Вона вперше у своєму житті палила. Хоч і не знала, як правильно вдихати, і горло вельми дерло, кашель розлітався на всю крамницю. Проте, вона продовжувала вбирати у себе тютюновий дим. Зараз це були ліки, своєрідний канабіс, антибіотики, заспокійливе, все що завгодно, аби тільки трохи відірватись від цієї реальності. Посеред напівзруйнованого міста, ховаючись від бомб вона на мить відчула умиротворення.
Даринка, дівчина двадцяти шести років, з сином на руках, жила щасливим життям. Якби вона знала, що опиниться в епіцентрі бойових дій, буде вимушена боротись за кожну краплю води, вона б ніколи не приїхала на цю кляту землю. Мама дівчини, Марина Анатоліївна, молила, ридала декілька ночей, готова була платити за навчання у Полтавському університеті двадцять тисяч гривень за рік, що для них було далеко не підйомною сумою, тільки, щоб єдина дочка не їхала вступати до Маріуполя, все-таки за декілька десятків кілометрів війна. Даруся ж хотіла поїхати з Полтави, їй було байдуже куди, хоч на край світ, вона мріяла про самостійне життя, про ковток свободи, мріяла вирватись з-під материнського контролю.
Війна її не хвилювала, війна була десь там.
На другому курсі університету, зустріла хлопця. Сирійський курд Бахлул зробив її найщасливішою дівчиною на цілій планеті Земля. Навіть матір, яка була православною вірянкою, і ярою противницею змішування крові. Не прийнято так у християн, що скажуть люди. Сором на все місто. Жінка змогла прийняти зятя лише з народженням Даміра, онук настільки її розчулив, та і дочка була щаслива, що та примирилась з зятем мусульманином. Так і жили, Марина Анатоліївна в Полтаві, а Даринка з Бахлулом, у його квартирі в Маріуполі. Дамір помалу підростав. Їх щастю не було меж.
24 лютого 2022 року. День, який перевернув життя на сто вісімдесят градусів. Дарина міцно спала пригорнувшись до Даміра, вони вчора провели насичений день: гуляли, ходили в кіно на мультик, їли піцу з кока-колою, дивились на зимове море. Ці двоє бачили кольорові сни, коли перші російські бомбардувальники завдавали удару по місту. Через пів години вибухи пролунали повторно, і в домі все затрусилось. Від переляку, з обуди Дамір схопив матір, яке ще спала, й заплакав. За вікном гуркіт від вибухів не вщухав. Здавалось зараз літо, і в небі бешкетує громовиця. Дарина протерши очі, намагаюсь прийти до тями, ще не зрозумівши, що відбувається почала шукати телефон. Ввімкнувши ліхтарик, обійняла сина, та намагалась його заспокоїти. Дівчина ніжно поцілувала Даміра та заспівала колисанку. Годинник відбив п'яту ранку.
Війна була вже не десь там далеко, вона тут поруч, за вікном.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966746
дата надходження 27.11.2022
дата закладки 24.05.2023
Люба, Марто!
Пишу тобі цей лист, бо маю надію, що скоро тебе побачу. Як і попередні сімнадцять, він буде лежати в нутрощах моєї шафи. Пишу тобі цей лист, бо це єдине, що я зараз можу робити. Сидячи тут, між руїнами будинків, ховаючись від бомб у підвалі, я постійно шукаю порятунок із цього пекла. Листи до тебе - єдине, що мене рятує. Я так тебе люблю. Якби ж ти знала, моя лебідко, як я тебе люблю. Коли я згадую наше останнє літо на березі Азовського моря, не можу стримати сліз, серце так калатає. Спогади у моїй голові швидкоплинно змінюються, все із-за цих проклятих бомб. Я вже думала, що так мене карає Бог за мої гріхи. Як тільки згадую теплі поцілунки на літній терасі у Бердянську, за вікном зникає будинок. Часом я відчуваю твій подих, він мене зігріває, у ці холодні березневі дні. На душі в цей момент тепло, не знаю, чи то із-за моєї любові до тебе, чи через те, що на сусідній вулиці був розстріляний ще один будинок, йому як сотням інших таких, не пощастило. Бог точно мене карає. Я вже просила у нього пробачення. Я бачила його уві сні, розмовляла з ним. Може й то не Господь був. Старий, сивочолий дідусь, зігнутий удвоє, сидів на пірсі з вудкою у руках, намагався черва на гачок начепити. Тепер думаю, а хіба Бог може так виглядати? Мені ще й тридцяти немає, а я вже зовсім здуріла. Дурна корова та й годі. Так ось, цей дідусь сказав, що я маю молитись, і не грішити. Як тільки я хотіла бодай слово вимовити, у двох кварталах від мого дому на міні розірвалося двоє дітей. Вони також були грішниками, їх час вийшов. Бог, він чи не він, давав знаки, що кожного разу коли я думаю про тебе, все навкруги гине. Думка про тебе, наше минуле - восьмий смертний гріх. Після чергового мінометного обстрілу по будинках, я прийняла рішення забути тебе. Не хочу гнівити батька-господа. Пробач за це. Надвечір, я згадала нашу різдвяну поїздку до Львова, наші сім днів щастя. Ми вперше зізнались, що кохаємо одна одну. Марто, кохана Марто, ти пам'ятаєш Різдво 2017-го? Пам'ятаєш холодне повітря, що пронизувало шкіру мороком, сніг, що прилипало до волосся. Надвечір, мої гріхи забрали життя жінки із будинку навпроти, вона якраз набирала у відро сніг, щоб розтопити та мати питну воду, як прилетіло з неба, і уламки від бомби вгризлись їй у голову. Я знаю, що у всьому моя вина. Кожного разу, обіцяю собі не грішити, і кожного разу все більше згадую тебе. Я не можу цього не робити. Без тебе життя, не життя. Хай згорить увесь світ, але ніщо мені не заборонить думати про тебе.
Люба Марто, сподіваюсь у тебе все добре. Я знову дозволила собі цю розкіш - думати про тебе. Спускаюсь до підвалу, сьогодні прийдеться когось принести у жертву.
Всім серцем кохаю!
Твоя конвалія!
© Сапарат #моя_війна
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968849
дата надходження 20.12.2022
дата закладки 24.05.2023
Вона сміялася та плакала коли згадувала терикони навкруги рідної Кремінної. Колись давно Оленка з нетерпінням чекала настання вакацій, щоб приїхати до бабуні. Хоч Оленку й дратувало, що Лариса Сергіївна часто істязала її дурнуватими питаннями про маму та тата, але дівчинка щиро любила дім у цьому Богом забутому містечку. Годувати з дідусем свіжоскошеною травою животину, порпатись з бабунею на городі. За хатою росте бузина, яка манила дітей своїм солодким запахом.
- Це чорти, доню, чорти! - буркала бабуня.
- Та які чорти, бабусю, ну ти й казкарка! - попиваючи вишневий компотик через жовту соломку хихикала Оленка.
Пройшли роки, бабунина хата й досі там, лиш бабуні вже немає... Десь там попід іншими кущами бузини її могилка...
- Ай справді, попід тином, під кущами бузини - живуть чорти! - говорила Олена, своїй донечці Марійці. Не ті чорти, якими дітлахів лякають! Гірші! Чорти в людській подобі, що прийшли рятувати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980693
дата надходження 19.04.2023
дата закладки 24.05.2023
[quote]Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику,
В полив’янім горщику[/quote]!
Сидячи під каштаном цю пісеньку мугикав Семенко. Гілля каштана, що робило затінок посеред спекотного міста, було його маленькою фортецею, яка захищала від усього зовнішнього світу. Алчба пронизала його тіло різким уколом. Семен голосно захлипав. Бабуся Айсель, кинула відмивати краплі крові з тротуару перед будинком, й кинулася до онука. Жінка зробила баяніє над животиком потерпілого та поцілувала його в щоку.
-" Не плач синку, а то Буфон почує, прискаче та вкраде тебе у мене".
Семен згадав, як минулого року був на озері з матусею. Засмагав собі на сонечку, як тут на руку стрибнула зелена потвора, потім на живіт. Хлопець так злякався, швиденько кинувся струшувати з себе. Коли жаба була на землі він на неї наступив та задушив. Чудовисько було знищено. Наступного дня померла його мама.
Бабуся Айсель час від часу розповідала різні басни про буфонів. Вона говорила онуку, що в жабах знаходяться душі померлих людей. Якщо побачити мертву жабу, то дух цієї істоти забере когось із рідних. З того часу, хлопчина боїться буфонів понад усе у світі.
Бабане, відкрила сумку дістала кусень яблука, й дала своєму онуку. Шестирічний Семенко ніжно засопів.
Доки здаля зривались бомби, йому снились кольорові сни, у яких не було буфонів. Бабуся Айсель, продовжила закликати дощик на цю прокляту Донецьку землю, вона хотіла, щоб дощ змив всю кров, що пролилася тут за останній рік.
Вона планувала скласти ще мільйон байок, аби тільки Семен не дізнався, чому загинула його матір...
Вона хотіла заховати свого нащадка від страхіть війни...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983948
дата надходження 22.05.2023
дата закладки 24.05.2023
Привіт, мій друже
З тобою не знайомі
Не мали часу ми зустрітись
Але коли чую я про тебе
Моє серденько трепечеться немов би у маляти
Коли у тої щось болить
Тобі мій друже важко зараз як ніколи
Кричить душа, розбите серце і тіло як у побитої жінки чоловіком катом
Ти ніби повернувся до часів Руїни
До часів коли помер Богдан
Коли козацька кров текла буремною рікою
Коли ми вірили у долю
Але ти стоїш, щоб там не було, ти стоїш
Як Мокош, що боронила люд в часи Русі
Даєш надію на свободу, б'єшся до кінця
Ти став муром для людей своїх
Які чекають на ковток свободи
Та вірять у славнеє майбутнє
У вільній незалежній Україні
Ти вогник, що бореться за кожного
Ти фортпост, ти мученик ,борець проти москалької навали
Борець за долю України
Ти наш рідний - Маріуполь!
Тримайся, любий, ми всі з тобою!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943520
дата надходження 30.03.2022
дата закладки 24.05.2023
Настала осінь в місті
Вітер віє від століть
Густий туман приніс погані
вісті
Війна прийшла - це тисячі
жахіть
Стоїть малесенька дитина
Одна єдина в цілім місті
Куди поділась вся людина?
Чому в будинках лежать білі
кісті?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943522
дата надходження 30.03.2022
дата закладки 24.05.2023
От і все...
Останні молитви читали херсонці, донеччани та кияни...
От і все...
В Херсоні пишуть у зошитах діти, коли ховаються в найвіддаленіших закутках, під час чергового артобстрілу...
От і все...
Шепоче у напівзруйнованому будинку, на околиці Бахмуту, своєму мертвому новонародженому сину, матір, що роками чекала рускій мір...
От і все...
Каже батько сину, під час успішної роботи ППО, небо над Києвом чисте...
От і все...
Страшно кричить бабуся на Волині, якій наснилося жахіття: вороги наступають з Білорусі...
От і все...
Часто ми хочемо сказати, ці слова, часто хочеться закрити очі та здатися, хочеться вирвати з душі ці прокляті слова...
От і все...
Повинні слова ці сказати, в кожній українській хаті, от і все... Перемога за нами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983949
дата надходження 22.05.2023
дата закладки 24.05.2023