Сльоза скотилась на щоку,
Важка, гаряча, аж пекуча.
– Хто долю дав мені таку?
Яка надалі моя участь
У загадковім цім житті –
В бою без правил, без пощади –
Випробування непрості
І нерозгадані шаради?
Мовчать і небо, і земля,
Я ж знову дух в кулак збираю,
І правда – в кожного своя
(Про іншого ніхто не знає).
Сльозу утру – я не одна
Страждаю-мучусь у безсиллі.
Все, що наллє життя, до дна
Я випити таки осилю.
Ба, діє праведний закон:
Страждають ті, кого Бог любить.
Не зможу жити під замком,
Боюсь: ключі мої загублять.
І все ж для волі все зроблю,
До Бога я пошлю молитву,
Життя я все одно люблю,
Здобуду перемогу в битві.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662443
дата надходження 27.04.2016
дата закладки 28.04.2016
Україно моя,
З незапам’ятних літ ти страждала…
Потемніла земля
Від людської печалі і мук…
Споконвіку своїх
Ворогів і себе годувала
І співала пісні,
Виживаючи в морі розлук…
Україно моя,
Ясночола лебідонько мила,
Дивна доля твоя,
Мов надірвана скрипки струна…
Біль несеш у собі,
Кров’ю, потом, сльозою умилась,
Бо не раз по тобі
Прокотилась жорстока війна.
Україно моя,
Удовиний, нескорений краю,
Скільки літ москалям
Ти служила без плати і рент!..
А тепер ти синів
Під знамено єдине збираєш
Боронити свої
Землі, що захопив конкурент.
Україно моя,
Вірю в долю твою і у силу:
Буде вільна земля
І дзвенітиме жайвір вгорі,
Срібний спів солов’я,
Небо, мирне, волошковосинє,
Й віру буде вселять
Сміх, дитячий, і сміх матерів.
15.01.2016
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656821
дата надходження 03.04.2016
дата закладки 08.04.2016
Старою раною знов пам’ять кровоточить,
Неспокій не дає ні жить, ні спать,
Новими фактами із того світу строчить,
Як люд голодний падав по степах…
Як умирали в хаті, на дорозі,
Голодні очі ще просили «дать»…
А хтось закляк в самісінькім порозі,
Зате в столиці* – божа благодать…
Морити голодом людей – хіба не злочин?
Спокутувать чи можна каяттям
За чорні дні в тридцяті диких збочень
Й мого народу вирвані життя?
Голодомор – це є не просто рана –
Це біль, котрий і з часом не пропав,
Це пам’ять є про жертви і тирана,
Й її – ні стерти, ані закопать!..
30.11.2015.
*Столиця СРСР у 30-ті роки – Москва.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656819
дата надходження 03.04.2016
дата закладки 08.04.2016
Кричала душа вдовина
І сліз їй не вистачало…
Сьогодні вона вже сина…
В труні із АТО стрічала.
Такого ще молодого,
Без батька зростав із нею,
Раненько він став на ноги,
Мов Бог, дорожив сім’єю.
І вмить ожила картина,
Далека, сумно-тривожна:
Синок був зовсім дитина –
Забути таке як можна?!..
Тоді із Афганістану
Доправили чоловіка,
Так рано вдовою стала
Тай буде уже довіку.
І серце геть розривалось,
І глухо душа стогнала,
І плечі вдови здригались…
За що їй такий аналог?
18.02.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655818
дата надходження 30.03.2016
дата закладки 30.03.2016
Іще одна ніч до безумства важка:
Побачення в сні з війною,
Засіло воно в материнських мізках
Й, мов тінь, сновига за мною.
– Війна і кохання.. Як їх поєднать? –
Знов болем душа тріпоче, –
Чому на заваді їм стала війна?
Чом щастя гірке жіноче?
Дитинство пробігло по рідній землі:
Там поряд колись зростали…
Відміряла доля десятки вже літ,
Та різні стежки послала.
Укинула їм і кохання зерно
У душі, дитячі, чисті.
Ламало життя, а воно там… жило
Роки, місяці і числа.
Пробігли літа, як весняна вода,
А їм вороття немає,
І він вже не той, і вона вже не та –
Кохання ж серця тримає.
Веселкою стала та зустріч обом,
Що береги два єднає,
І полум’ям знов запалала любов,
Здалося, усе владнає.
Та громом зі сходу ввірвалась війна:
Їх плани, крихкі, зламала.
Чия ж у цім, Боже, була й є вина,
Що щастя було так мало?
Згрубіла в боях чоловіча душа
Шле їй sms пестливі,
Надія й її ні на мить не лиша
На зустріч, на дні щасливі.
16.03.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652176
дата надходження 17.03.2016
дата закладки 17.03.2016
Давно це коїлося в нас.
Літа вже поросли травою.
То був жорстокий, грізний час,
В одну з страшних далеких воєн.
Хліба горіли у полях,
Вбиралось небо у заграви,
Стогнала змучена земля,
Хати, немов свічки, згоряли.
І тупіт кінський стугонів,
І дикий регіт, дивна мова.
Чужинський прапор майорів.
Здавалось, сатана у змові
Із ворогами був тоді:
Розтерзані тіла і душі
Звивались в судоргах, в крові.
Серця кричали небайдужих
Жінок і бідних матерів,
Коли дітей їх розпинали.
Ворожий табір аж ревів:
Дівчат цнотливих ґвалтували…
На ранок гнали степом всіх –
Жінки йшли, діти і дівчата.
За що такий цим людям гріх
За те, що їх земля багата?..
Вели їх довго. І води
Напитись не давали вволю.
Не знали люди, і куди,
Й що далі буде? Клята доля….
Ішли… В розшитих сорочках,
Ступали босими ногами
Чиясь дружина чи дочка.
Навколо – коні з ворогами.
Повільно, мов плили, з добром,
Що у людей награбували:
І злото тут, і серебро,
Хрести святі, що позривали
З грудей заможних християн –
Ні перед чим не зупинялись.
І сум великий застеляв
Ті очі, й землю, що здригалась.
Прийшли у табір ворогів,
Коли світило опускалось.
Чужі намети, дорогі,
Гірше тюрми жінкам здавались.
Та що вони зробить могли
Єдина зброя їхня – сльози.
Їм повечеряти змели
Недоїдки, а ще… погрози.
Хто – їв, хто – ні, не в тому суть –
Утома, сльози всіх здолали.
Жінки не сплять, малі – сопуть.
По- своєму ще щось волали,
Мов напівдикі, сторожі.
Було їх важко зрозуміти:
І мова, й звичаї чужі –
Недовго і осатаніти.
Лежала вже немолода,
Красива жінка просто неба.
Вже не могла вона ридать,
Та й чи була у цім потреба?..
Не дозволяв і біль їй спать,
Думки, мов каменем, давили:
Що буде з нею, з усіма?
От якби поряд були вила,
То заколола б отого,
Хустиною що обв’язався.
Лице б побачити його,
Бо підозрілим їй іздався.
Було щось в нім таке близьке,
Хоч роздивитися несила.
Не чула й мови. Хоч слизьке,
А схоже чимось так на сина…
Вона тут, у нічній імлі,
Його побачила уперше.
І подих росяний землі
Штовхав не до жіночих звершень.
«Чому хустина на лиці?
А вище ж мають бути очі, –
Конали жінку думи ці, –
Які вони?» – благала в ночі.
У небі молодик сховавсь,
Зірки десь високо тремтіли,
І вартовий переконавсь
Що всі заснули. Власне тіло,
Вмостивши зручно, задрімав.
Сон був міцний і молодечий.
Під ранок налягав туман…
«От би дістатись до вуздечок,
Адже із коней їх зняли,
Коли в долину гнали пасти.
Та сили щоб не підвели…
Не дай же, Господе, пропасти,» –
Молила жінка й поповзла
Шукати рятівну вуздечку,
Бліда і мокра вся була,
Бо росяну долала стежку.
Аж ось нарешті і вона –
Заради чого шлях долала.
«О, не моя у цім вина," –
У мозку думка працювала.
А вартового сон тримав –
Під ранок він ще був міцніший,
Та й небезпеки тут нема,
Адже сюди не йтиме піший.
В наметах друзі його сплять
Після нічних розваг, затятих.
Від коней фиркання летять.
Ніч мала скоро вже розтати.
Нечутний, обережний крок
Наблизив жінку до сторожі,
І тускле світло від зірок,
І степ, безмовний і порожній, –
Усе їй на руку було,
Ще мить – і сторож – у ремінні…
Враз груди кров’ю залило –
Уткнула шаблю. Хоч… невміло,
Та наступила зразу смерть –
До серця, все-таки, дістала.
Жахіттям сповнена ущерть –
Цього від себе… не чекала.
І раптом… тупання копит
В передранковій тиші вчулось,
А в серці жінки все кипить,
Бо найсвятішого позбулась.
Адже народжена була
Не забирать, а дарувати
Життя. І мрія ця збулась,
Вона вже трьох дітей є мати.
Тепер вона й… убивця ще –
Ця справа зовсім не жіноча.
І полились рясним дощем
Гарячі сльози. Бідні очі…
А тупіт коней наближавсь,
Виднілись навіть силуети.
Ось кінь під першим заіржав
До тих, що паслись. І намети,
Неначе зразу ожили,
З розкритих дір стрибали люди,
Прибулі вершники були
В бою із ними надто лютім.
На землю тихо день сповзав,
Як бій скінчився. Сонце встало.
Й гірка непрохана сльоза
Тихенько в жінки ледь стікала.
Й вогонь якийсь стріляв з очей,
Немов завдячував і долі…
Не знала мати-жінка ще,
Яка ціна буде тій волі.
Та втримала земля дочку,
Що вартового пов’язала,
З лиця піднявши хусточку,
В нім… свого сина упізнала…
Закривши знов його лице,
Вона боялася зізнатись:
«Як він наважився на це?
Не дай нікому ще зазнати
Такого горя. Як нести
Їй далі хрест свій, непосильний?
Де сили матері знайти
Не попрощатись з.. рідним сином?»
І очі падали униз,
Мов порятунку там шукали.
Чи думала вона колись,
Вночі як сина колихала,
Що принесе таку ганьбу,
Що зрадить землю, значить, матір?
«А ти ж, бач, недалеко був…
Таких дітей не треба мати, –
Гадюками повзли думки,
Клітинка кожна в ній стогнала, –
Так, бач, де був ти ці роки.
Що з ворогом тебе єднало?..»
Ніхто не скаже їй про це –
Уста холодні і безмовні,
Під хустку сховане лице,
Закриті очі, безумовно.
Її враз погляд зупинивсь
На ручці з кров’ю шаблі тої:
«Колись за славою гонивсь.
Забув закон землі святої:
За зрадою лиш смерть іде,
Її й Всевишній не прощає.
Не знайдеш місця ти ніде.
За що ж мене життя лишаєш?»
Й тремтяча матері рука
До шаблі вдруге потяглася…
Та поряд… друга виника,
Дитяча… хлопчика Юрася.
Учора сиротою став…
Позбувся матері хлопчина.
Він першим шаблю ту дістав,
Не знав, що він таким от чином
Іще одну біду спинив.
Дивились очі на малого.
І розум матір осінив:
«Я буду жить! Заради нього…»
Опанувавши вже себе,
Вона повільно підвелася.
У неї є мета тепер:
За сина матиме Юрася.
Поклала хрест собі святий
Із лоба ще на пишні груди:
«Нещасній матері прости,
Я це, як сон страшний, забуду.»
Зарили трупи тут усі
(Не осквернять же ними землю).
Рука мала – в її руці.
Вклонились землякам доземно
І поверталися назад:
Хто – пішки йшов, хто – на коневі.
Завмерла в глибині сльоза
У неньки. «Досить уже нервів, –
Все на малого погляда, –
Тільки б поставити на ноги.
І хоч вона немолода,
Проситиме тепер підмоги
У Бога й рідної землі,
Навчить хлоп’я свій край любити.
І долі виклики, хай злі,
Її не зможуть надломити!..»
Подія сколихнула нас,
Бо мати й син – то рідні люди.
Схиливсь над нею сивий час.
Земля ж не хоче це забути!..
17.12.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651228
дата надходження 13.03.2016
дата закладки 13.03.2016
[u]Саме такою була заява Надії Савченко на суді 3.03.2016р. (нашої льотчиці, яку викрали на українській території і перевезли в Росію, звинувативши її у вбивстві двох російських журналістів).
[/u]
Я в Україну повернусь
Живою – мертвою – не знаю,
Свою я маю Древню Русь
І волі радість я пізнаю.
Я в Україну повернусь –
Й нікому дух мій не зламати,
Як не хотілося б комусь
Всадить навік мене за грати.
Я в Україну повернусь ,
Бо там моя земля святая,
Вини не маю, поклянусь
Самому Богу, як спитає.
Я в Україну повернусь,
А слово вмію я тримати,
До всього світу я звернусь,
Бо недарма мене так звати:
Всяк без надії – не борець,
Хоч волі й хоче для народу…
Системі ж путінській - кінець,
А це для всіх нас нагорода!
Я В УКРАЇНУ ПОВЕРНУСЬ!!!
5.03.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649066
дата надходження 05.03.2016
дата закладки 06.03.2016
Стояла ніч, глибока і… німа.
У кожного в душі – незвична рана:
Надія гинула… Скоріш, майже нема…
В Європу, кажуть, Україні рано.
Та зрадив раптом тишу листопад –
Студентів крик піднявся над Майданом,
То «Беркут» «частував» їх навпопад.
І сколихнуло світ дітей ридання.
І сумно води ніс удаль Дніпро,
Не зрозумів, за що дітей карають,
В очах у них свята любов, добро,
Тепер Майдан увесь народ збирає…
Так починався в Києві Майдан,
Без планів, але під крилом надії.
Уже ніхто не плакав, не ридав.
А всі були, як кажуть, тут при ділі:
Той бутерброди вправно готував,
А той куліш варив, густий, козацький,
Цей друзів від бандитів рятував.
Ділили все по-чесному, по-братськи.
І сходилися ввечері в намет
Донецькі і чернігівські, і львівські –
Хтось підприємець з них, а хтось –поет.
Солдатами були одного «війська».
Зимовий холод хоч і допікав,
Та був безсилий перед цим народом.
Ніхто додому звідси не тікав,
Бо був землі своєї патріотом.
Міняли темні ночі світлі дні,
Пісні уже усі переспівали,
І хоч були там друзі, й не нудні,
Та влада «беркутнею» діставала.
Коли ж народ став голос подавать,
Заради чого вийшов, бо дістало,
Тоді людей взялися… убивать.
І Україна вся тоді повстала:
Старе й мале, у місті і в селі,
Намірились покласти край неволі,
Щоб швидше зникли слуги й королі,
А царювали Правда, Право, Воля.
І світ увесь вітав тоді Майдан:
Європа, і Японія, і Штати…
З нас кожен краплю спротиву додав,
Щоб згинули хапуги-супостати.
Пройшла зима. Морози і вітри
Втекли, адже весні не знадобились.
Народ боровся місяців зо три…
І переміг… Катюги таки змились…
Тепер же Україна, вже нова,
Поринула в війну із головою.
Ослабла тільки трохи булава
І повела дорогою кривою.
Без пострілу старий був зданий Крим,
Донбас горів-димів під триколором:
Війни такий, бач, вивели гібрид,
Котрий не підкоряється законам.
Ми дорого платили за Донбас,
Росія чітко ціни визначала:
То Маріуполь дай їй, то Кривбас…
І заряснів ізнов Майдан свічками…
Свічами тих, хто звідси в бій ішов,
І землю нашу боронив на Сході,
Хто стежку у Безсмертя віднайшов,
Сміливцем був в полку своєму, в роті.
Сьогодні ще кровить Донбас від ран
І на кону стоять Свобода, Рабство…
Народ останні сили вже збира,
Російське щоби наказати хамство.
24.04.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647824
дата надходження 29.02.2016
дата закладки 29.02.2016
Ми ті, що кували долю
Держави, свою й твою,
Шукали всім шлях до волі –
Зламали плани Кремлю.
Про себе лиш ми забули,
У нас – лиш одна мета –
Вогонь хто пізнав Кабулу
І молодь ми золота.
Мороз заглядав нам в очі,
Слав кулі снайпер дощем,
Там – проти народу злочин
Під чорним нічним плащем.
Історії там писались
Важкі нові сторінки,
Життям ми всі присягались,
Хоч різні у нас роки.
Скінчили свою ми справу –
Шлях вільний тепер для вас.
Країна крило розправить,
Настане зоряний час!
Міцніше свій стяг тримайте,
Будуйте нове життя,
Щасливі де будуть мати
Й маленьке її дитя.
8.03.2014.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647237
дата надходження 27.02.2016
дата закладки 27.02.2016
Правдиві скоріш згорають –
То істина є велика –
Їх душі пливуть до раю,
А нас у гурти збирають,
Щоб менш було зла і лиха.
21.02.2014
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646304
дата надходження 23.02.2016
дата закладки 24.02.2016
[u]Після розстрілу 20.02.2014. на Майдані загинуло більше 70 чоловік.[/u]
Зловісна смертельна хмара
Спустилась на Київ весь –
Стріляв… у людей Макаров,
Ще й свій – не якийсь «СС».
Стріляв прямо в серце, в юне,
Студента, артиста… і…
Життя замовкали струни
Й хололи тіла в крові.
Вони добивались волі,
Їй знаючи всю ціну,
Але… заблукала доля
І втрапила у війну.
Стояли вони за правду,
Хоч плата за це – життя.
Правдиві – не завжди праві –
Це істина теж буття.
Багато є бід на світі,
З них кожна гірчить, болить,
Але, коли гинуть діти,
То є найстрашніша мить.
І серце тоді тріпоче,
Й душа матерів кричить:
«Та краще би я, синочку,» –
Ридає, сльозу п’ючи.
А він: «Ти не плач за мною,
Вклоняюсь тобі до ніг
З любов’ю, вже не земною,
По-іншому я не міг.
Нас, мамо, тут більше сотні,
В нас інший Майдан тепер,
Де є почуття високі,
Любив і люблю тебе.
Усіх ми вас стерегтимем,
Приходитимем у сни,
Вкраїнська ж земля зростила,
І ми є її сини.
Тепер ми з Великим Богом
З небесної висоти
Великою теж любов’ю
Вас будемо берегти.
Хай хліб у вас колоситься,
Цвітуть хай сади рясні –
Ми ж слухатимем молитви
Й вкраїнські про нас пісні».
21.02.2014.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646299
дата надходження 23.02.2016
дата закладки 24.02.2016
[u[i]]Ця історія не вигадана, вона має своїх прототипів[/i]
[/u]
Відзначив щойно двадцять два…
Позаду – служба, рік навчання…
Не вірив у казки, дива,
І знав: війна – то є знущання…
Знав, що Донбас уже горить,
А рідну землю ворог топче,
І часто сам себе корив,
І опускав великі очі.
Удома ж мама й менший брат –
Для них він захист і підмога –
Тепер він мусив вибирать:
Вони, чи на війну дорога?
Він вибрав схід, де «градів» шквал
Місив людей і кров з землею…
Й раділа здалеку Москва,
І плакав грунт, подібний глею.
Тут хлопець вперто воював
За Україну, матір, брата…
Щобій – дорослішим ставав,
Старався ворога скарати.
Й дзвінком нечасто турбував
Тай був він не багатослівний:
Живий, здоровий… Забував
Лишень про поголос суспільний.
Матуся й брат щоніч, щодень
Молились Богові й чекали,
Коли вже миру день гряде.
Й сльоза, непрохана, стікала…
Та раптом залпом Іловайськ
В життя ввірвався українське,
Армагеддоном він здававсь
Для нашого у серпні війська.
І материнське серце враз
Відчуло біль – сигнал то лиха:
«Хай буде проклятий Донбас!
В нас Україна й так велика.»
Не забарилася і вість:
«Героєм син Ваш був… Немає…»
Забракло матінці і сліз…
За руку меншого тримає…
А далі – пошуки: дзвінки,
Фейсбук, і морги, і папери…
Не місяці, здалось, – роки…
Зима лягла. І сніг, мов перли…
Та тіла сина не було
Ніде… Це тішило надію…
Його чекало все село…
І через рік, якраз в неділю,
Прибув додому воїн-син,
Худий і змучений, беззубий…
Малий синок заголосив:
«Я знав: війна його не згубить!..»
І мати плакала… без слів –
Не вірила очам уласним –
І сльози капали рясні.
Тепер їй сонечко не згасне…
Він у полоні був цей час,
Позбувся там зубів, двох ребер…
Знав він зсередини Донбас…
«Та захищати його треба, –
Сказав не зразу, й опустив
Додолу знову свої очі,
Борідку теж там відростив, –
Країну здати – то є злочин!..»
6.02.2016.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641914
дата надходження 07.02.2016
дата закладки 07.02.2016
[u]30 січня 2016 року під час так званого АТО в Донбасі відірвало ноги Анатолію Гаркавенку (кличка Морячок). Світла пам’ять герою. Інформацію про це дізналася з інтернета, а потім від його коханої дівчини Лєри Бурлакової через мого знайомого. [/u]
Вона кохала вперше,
мов востаннє…
В очах – зірки і кругом – голова…
Здавалось їй,
що й серденько співа,
І мрії в плани вже переростали.
І він себе не бачив
теж без неї.
І як не прикро, дякував війні…
«Ти ж саме тут
зустрілася мені,» –
Казав і називав її зорею.
Вона його кохала,
мов востаннє,
І він без міри в неї закохавсь,
Хоч, крім любові,
і не мав гріха,
Не знав, що скоро ангелом він стане.
Щодня вони не спали
до пів ночі…
Її любив усім своїм єством…
Платили щедро
ризиком і сном…
Не схоже це було на гріх чи злочин…
Війна – не поле
з запахом лаванди –
Там запах смерті, пусковий гачок.
Його й назвали ніжно –
«Морячок»,
Бо ж був улюбленцем єдиної команди.
Навколо ж нечисть…
Рвало… Гуркотіло…
І небезпечний снайпера приціл…
Але рука її –
в його руці…
І Україна, й мир були їх ціллю.
Та раптом… вибух…
Кров іще пульсує…
Зачервонів узором білий сніг…
Його кохане тіло…
вже без ніг…
Погасли зорі у очах красуні…
І зрозуміть ніяк
вона не може:
Хіба ж це гріх – кохати на війні?
А в вухах голос
ще його дзвенів:
«Як добре, що я тут тебе зустрів!..»
За що ж ти з ними так,
Великий Боже?
1.02.2016.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640588
дата надходження 02.02.2016
дата закладки 02.02.2016
Лиш зранена душа горіти здатна,
Тепла свого шматочки дарувать –
Ця істина усім відома здавна,
Її не варто вдруге відкривать.
Лиш зранена душа на подвиг здатна,
Коли рятує землю чи дитя,
Коли болить сьогодні їй і завтра,
Тоді віддать готова і… життя…
Коли ж така душа є у поета
Й коли її всі фібри у труді,
Вона, мов птах, окрилена, на злеті,
Словесні перли створює тоді.
А як душа на черствість захворіє,
Не сколихне її чужа біда,
Німіють арфа її, Муза й ліра,
Втечуть від неї співчуття і мрія,
Розучиться сміятися й ридать.
19.12.2015.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637188
дата надходження 20.01.2016
дата закладки 21.01.2016
Моя золота, ні на кого не схожа.
Вдягнулись у срібло літа немалі.
Така ти привітна, як днина погожа,
А я розгубив всі слова чарівні.
Роки відбирали потроху у мене
Сонети і оди, що були тобі.
Здавалось, здавалось ще трохи й буденне
Закриє уже моїх спогадів слід.
Минає, пливе, все далеко позаду,
Лиш ти поряд, юносте світла моя,
Із Всесвітом я чарівну серенаду
Для тебе візьму в пісняра-солов’я.
Верни мене, час, у пору світанкову,
Заради кохання всіх див не жалій
І я не віддам свою милу нікому,
Закохану пісню із сонячних мрій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635915
дата надходження 15.01.2016
дата закладки 19.01.2016
У селі, над річкою, в’юнкою,
Підступила що до білих хат,
Сірооких други два Миколи
З босоногих виросли хлоп’ят.
Разом вони грали у футбола,
Друзями санчат були і лиж,
Ранками книжки несли до школи,
Словом, українцями були ж.
Та лукава доля посміялась,
І послала в військо їх служить:
В одного – кримчанка закохалась,
Сина народила… Стали жить…
В батьківську вернувся інший хату,
Мав кохану в рідному краю…
Загорівся Схід війни багаттям,
Тож дружину залишив свою.
І стоять у полі два Миколи:
З Криму один посланий на фронт,
А навпроти – друг, з яким ніколи
Не сварились. Другий – патріот.
В ноктовізор бачив він обличчя
Колі, з яким разом виростав,
Знав його характер, навіть звички…
Доле, чом така ж ти непроста?
З ким ти заставляєш воювати
І робити вибір надскладний:
Друга, ой, як важко убивати!
Та свої закони у війни…
Схід вогнем горить, і сіють «гради»,
Падають «Миколи» з двох боків,
А в Кремлі регочуть дико гади!..
Скільки ж це триватиме років!?
10.01.2016.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636534
дата надходження 17.01.2016
дата закладки 17.01.2016
Була у нас бабуся Варка,
Сувора й добра господарка,
А доля випала тяжка.
Репресія була така:
Людей невинних забирали,
Тож багатьох не обминала
Та кара Божа, чи людська –
Тут не дізнаєшся й зблизька.
Іваном чоловіка звали,
Трьох діток вже на той час мали:
Миколу, Машу і Фенюшу.
Здавалось, вирвали всю душу,
Коли арештували Йвана.
За що? Чому? Вона й не знала.
Залишилась з дітьми одна
І випила тоді до дна
Гірку ту чашу удовину,
Бо чоловікову «провину»
В суді не сила довести,
Хоч і не винен зовсім ти.
Ярлик дали, що «враг народу» -
Прощайте діти і свобода.
Були б забрали і бабусю.
Сусід подумав:
- Хоч боюся,
Та заступлюся за сусідку,
Такі ж малі ще в неї дітки.
Вони ж в неволі пропадуть.
І виклав думки в чому суть.
Отож Івана як забрали,
Бабусю доля так карала
І вздовж, і впоперек, і навхрест –
Ніякий дактиль чи анапест
Не допоможе розказати,
Як серце стали дорізати
Отим клеймом – «враги народу»
Трудилась, бо така вже зроду,
Діток ростила, як могла,
Колись відмінниця була
(Із першого прийшла у третій).
Тепер же гляне на портрети
Свого Івана й тихо плаче.
А в хаті злидні такі скачуть:
Ні хліба вдоволь, ні картоплі.
Казала:
- Мало не подохли
У голод діточки і я,
Та вижила таки сімя
В голодній і холодній хаті,
Й ніколи не були пихаті
Мої дівчатка і синок
Такий важкий вдови вінок!..
І діти теж були трудящі
Ніколи не питали, нащо?
Про батька на людях мовчали,
А дома іноді звучало
Ридання матері всю ніч,
Бо нічим витопити піч.
Так і жили. А в душах рани,
Вони страшніш, ніж в ветеранів
Війни, бо ті частіше заживають,
Або ж людину умертвляють.
Душа ж бо вічна й рана теж,
І мукам тим немає меж.
А потім ще й війна проклята
Замалом не спалила хати.
Миколу теж на фронт забрали
Бабуся з дітьми виживали,
Як доведеться; працювали,
Та мало що від цього мали.
Син не вернувся вже в село –
Багато горя там було –
Знайшов собі хорошу пару
І опинився в Краснодарі,
Сім'ю він мав там теж чудову,
Та зараз не про це є мова.
Бабуся з дітками тепер
Вже будували СРСР.
В Донбасі працювала Маша
На шахті, адже була старша.
І хоч важкі ці дні розлуки
Її потрібні були руки.
А Феня з мамою жила,
Допомагала, як могла.
В колгоспі вдвох вони трудились,
Та мозолями лиш гордились,
А потім вийшла заміж рано,
Та та страшна душевна рана
Ні, ні, та все ж і нагадає,
Що справедливості немає.
В труді життя все провела,
Життя нам з братиком дала,
Учила тата шанувати,
Була не просто мама – мати:
Робити вміла всяке діло –
Пекла, варила, рукоділля
Її було, ну, краще всіх,
Навчала нас, що красти – гріх,
Обманювать, ледарювати,
Нещасним треба подавати.
Така була ця диво-жінка;
Нема живої, і так гірко,
Що кращі люди вибувають.
Для когось це життя триває
І значно довше. Так вже є,
Що кожен прожива своє.
Бабуся й внуків ще ростила,
Жила вісімдесят чотири,
Була напрочуд добра, мила,
Та під кінець життя стомилась.
Івана теж не дочекалась,
Та за межу коли зібралась,
Тоді нам розказала все,
Щоб знали й пам’ятали це,
Щоб не повторювались біди,
І не страждали ми і діти.
Про дідуся лиш спогад маєм,
Могилку й досі ще шукаєм,
В архів звертались не один
Від наших, від обох родин,
Та відповідь одна – єдина –
Немає даних про людину,
Мабуть судила його «тройка» -
Чи можна витерпіть це стойко?
Тепер ми мислим по-другому
І повторитися такому
Не дай, Господь, ніколи в світі,
Коли НКВД–шні звіти
Рапортували, скільки взято
Тутешніх «ворогів завзятих».
Ось так буває у житті:
Є повороти, ой, круті!
Хай буде рівний шлях у нас,
Ніколи не прийде той час!
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634959
дата надходження 11.01.2016
дата закладки 11.01.2016
Я почула слова: «чорний ворон»,
Загадкові якісь «соловки».
І людським від них віяло горем,
Хоч не знала, ще й зміст їх який.
Прожила не багато й не мало –
Шістдесят календар налічив.
Я багато і чула, й читала –
Є замислитись, справді, над чим.
Вже, здавалось, пригоїлись рани:
Трохи час, мабуть, підлікував.
Знов збирають під стяг ветеранів,
Хто в війні перемогу кував.
Піднімають знамена червоні:
Нагадать щоб минулі роки.
Славлять Леніна й Віссаріона
Уцілілі іще вояки.
Що це є, поворот у минуле?
Сталін слуг об’єднать знов зумів?
Невже, люди, уже ви забули,
Хто ж насправді в війні переміг?
Хто накази давав: відібрати
З діда-прадіда що наживав,
Продавать заставляв батька, брата –
Показання на них вибивав?
Може й голод забули тридцятих?
Розцвітав, навіть, канібалізм…
Був замучений кожен десятий.
Що це, плата за той комунізм,
Що майстерно вожді малювали
У свідомості наших людей?
В дев’яностих вже маски зривали –
Комунізм не царює ніде.
На землі ніде раю немає,
Важко жить було в різні часи.
З потойбіччя нас застерігають
Убієнних людей голоси:
- Пережите хай добрим уроком
Вам послужить на цілі віки.
Не шукайте для себе мороки,
Бо не міг батьком бути такий.
Адже він знищив паростки волі
І війну ту страшну розв’язав,
І творив над народом сваволю,
Яку світ ще ніколи не знав!
Може, правду, пора вже сказать?!..
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634495
дата надходження 09.01.2016
дата закладки 09.01.2016
Герої – є, синів немає.
Забрав у небо їх Майдан.
А час пливе і серце крає
Від болю незажилих ран.
Хто в очі не дивився Сотні,
Той думав, що Майдан помер,
Майдан триває й до сьогодні
Й його нестримна круговерть.
Майдан- у головах і в-душах,
Майдан – в сльозах сиріт і вдів,
Майдан, як символ непорушний
У вічнім смутку матерів.
Майдан-в котлі під Іловайськом
І-на летовищі в Донецьку,
Сніжному,Щасті і в Луганську..,
Майдан-у кожнім божім серці.
Навчились ми не відступати
За межі власних сподівань,
Не повзать хочемо: літати,
Нема гріха у цих бажань.
Дарма, що є рука залізна,
Що прагне подвиг обнулити,
Народ великий-сила грізна,
Він має вільним гордо жити
Заради тих, хто власним тілом
Йшов на вогні і водомети,
Хто не здавався під прицілом,
Хто став гранітом в монументі.
Не даймо знищити Майдан,
Його безсмертні ідеали,
Він всьому світу прокричав
Вся Україна з ним повстала.
Синам Майдану – ПАМ'ЯТЬ ВІЧНА,
Безсмертя – з подвигом Героїв,
Це Ангели Вітчизни світлі,
Убиті злом на полі бою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633689
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 06.01.2016
[b]Присвячую
моєму дідусеві
Лободі
Івану Васильовичу, репресованому
в 30-х роках
(посмертно)
[/b]
Напівживі, в чоботях драних,
Йшли по Сибіру мужики,
А на кашкетах в тих, що гнали,
Червоні сяяли зірки.
Погони щедро плечі вкрили,
Хто відставав, наганом били.
Свої вели своїх. О, жах!
І навіть рилися в речах,
А ті дивились на це тихо,
Немов передчували лихо.
- Пануйте зараз, прийде час –
Доноси будуть і на вас,
Бо ця лиха, страшна машина
Добру ніколи не служила.
А гріх взяли собі який! –
Сказав один: «Ех, мужики!..»
Тай мужиком назвати сором:
Йому лиш тридцять, може, сорок,
Іде і думає про те,
За що взяли, де смерть знайде.
А ще ж назвали як, «уроди»,
Що ворог я свого народу.
Я чесно й важко працював
І господарству лад давав,
Сім'ю створив, дітей вже маю,
Дружину-зіроньку кохаю,
Віддав нажите все в колгосп,
Не вдовольнив, мабуть, когось.
Виходить, що й життя потрібне,
Хоча було воно безрадісне і бідне.
А той он, каже, був військовим,
Дисциплінованим, зразковим –
Донос хтось тихо накатав
І без жалю віддав катам.
А цей – святий – хреста зірвали
І, що робити з ним, не знали,
Жбурнули, дурні, в бур'яни.
Якої ж мами ви сини?
Той, навіть, вчений ступінь має,
А, може, він багато знає?
За що держава з ними так?
Чи саме треба роботяг,
Щоб рудники запрацювали,
Щоби прорить нові канали,
Заводи, шахти збудувать
Тай непокірних залякать?
Скажіть, ну, що це за держава,
Щоб свій народ так обижала,
Щоб знищувала кращий цвіт,
Хто дасть мені на це одвіт?
Чи маєм право забувати,
Перш ніж нову вже будувати,
Чиї життя у рудниках,
Дороги на чиїх кістках?
Все будувалось безкоштовно
І виглядало не жертовно,
А просто, треба люд навчить,
Як «по-совецкі нада жить».
Пройшли роки, та пам'ять мучить:
Чи ми такі вже невезучі?
Чи можна жить, не знавши тих,
Бадьорих, мужніх, молодих,
Що жертвами режиму стали?
Чи вистачить у серці сталі
Доносів більше не писать
І вже нове життя тесать
Та відшукати ті могили?
Ба, навіть, їх не хоронили…
Щоб не було у нас вже зроду
Придуманих «врагів народу»,
А був народ, як моноліт,
На тисячі, мільйони літ.
Історію вже не змінити,
Її нікому не спинити,
Хоча й дозволили тоді
Убивчій, нелюдській ході
Пройтися нашою землею,
(Лиш нам вона була своєю...)
Придбати треба було вила,
Щоб поплатились за провину
Ті, що останнє відбирали
І до Сибіру відправляли,
Ті, що служили компанам.
Щоб стало це уроком нам!
Чи глузду вистачить колись,
Щоби з колін ми піднялись,
Розправили і груди, й плечі,
Подбали толком про малечу,
Трудилися хоча і в поті,
Та для дітей і для народу?
Держава дбала щоб про нас,
Я вірю, прийде такий час!
Щоб кожен знав, живе для чого,
Совіта дам усім такого:
Живеш ти в місті, чи в селі –
Ти на своїй святій землі,
Яка від пращурів дісталась,
Тут проживи і свою старість.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633093
дата надходження 03.01.2016
дата закладки 03.01.2016
Два года борьбы.
Два года войны и страданий.
Два года, вместивших эпоху
Героев и гадов.
На наши следы
Упали снежинки распятий.
За нашими спинами - грохот
Надежд и снарядов.
Мы дико устали:
От новых потерь, испытаний,
От ритма, который убил бы
Любого другого,
От псевдоПисаний,
От лже-Моисеев, Сусаниных,
От бега по кругу. По краю могилы.
От Бога.
Но в ранах-заплатах,
С ножами в спине, сердцем-пеплом,
Исхлёстаны «Градами», как поцелуем
Иуды,
Мы в светлое завтра
Безальтернативное ВЕРУЕМ.
За это сейчас и воюем -
За светлое Чудо.
И в новом году,
Сколько б дряни ещё не случилось,
Мы выстоим. Выдюжим. Зубосцепительно.
Твёрдо.
Мы - угли в аду.
Мы - нежность, что ангелам снилась.
Из тьмы мы выходим на свет ослепительный
Гордо.
31 декабря, 2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632692
дата надходження 31.12.2015
дата закладки 31.12.2015
Коли замовкають струни
Душі і добра криниця
Міліє, то є відлунням
Біди. Тим не слід гордиться.
То «его» в тобі проснулось,
А в нім – величезна сила,
Воно багатьох нагнуло,
Найкраще в серцях гасило.
Тоді відвертались друзі,
Душа порожніла й хата,
Тріщали сімейні узи,
Нікчемна росла пихатість.
Не дай себе підкорити,
Здобудь над ним перемогу,
Не будеш тоді журитись.
Життєву клясти дорогу.
13.02.2015.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632232
дата надходження 29.12.2015
дата закладки 30.12.2015
За себе він не боявся –
Мав страх лиш за мене й тебе.
Коли сам на Схід подався…
Вело його слово «треба».
Не був він «спецом» високим
(Народжений не вбивати),
Та, втративши сон і спокій,
Пішов, щоби воювати.
За ним – його Україна,
Навпроти – російська зброя…
Й страждала душа, й боліла
У нього, ще не героя.
І він зрозумів: без нього
Не втримається держава,
Немає назад дороги –
Вона перед ним лежала…
Й пішов він по ній Титаном,
Забувши про страх і лихо,
А згодом героєм стане…
Й промовить востаннє… тихо:
«Я бився тут не за себе,
Усім рятував свободу…»
Й злітали слова у небо…
В піснях проросли народу…
25.12.2015.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631586
дата надходження 26.12.2015
дата закладки 26.12.2015
Ви знаєте як тиша розмовляє?
Ви знаєте, як спокій гомонить?
Буває тиша гірше душу крає,
Ніж гомінка і стоголоса мить.
Ви знаєте про що кричить мовчання?
Яким німим буває крик?
Яка ще може бути мить остання
Велична, мов, гігантський материк?
Ви знаєте, що криється в душі,
Що сплетена із болів і жалів?
Емоції лягають на папір,
Печуть вони як тисячі вогнів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631420
дата надходження 25.12.2015
дата закладки 26.12.2015
Не говори...Лиш тільки подивись.
Вже не потрібно, чуєш, говорити.
Напівжиття чомусь ти забаривсь
І вже тепер нічого не змінити.
Було без тебе холодно і сумно,
Були колючі без жалю вітри,
(Пісні свої співали гірко-тужно).
Прошу тебе, прошу: не говори.
Я теж не маю що тобі сказати,
Час-злодій вкрав усі мої слова,
Я вміла, як ніхто, тебе чекати
І долю вишила чеканнями сама.
Не говори...Вже не обнятись долям,
Не вплести душі у вінок один.
Погас вогонь.Ніколи і нікому
Не підкорити часу швидкоплин.
Не говори...Не варті всі слова
Забутих мрій, украденого часу,
Давно вже наша квітка відцвіла...
Не говори, як, навіть, я... пробачу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631419
дата надходження 25.12.2015
дата закладки 26.12.2015
Любов – це ремесло!
Любов – це пісня чи вірші?
Любов – це благодать людині!
Пісні в дні ясні та дощі,
Які співаємо й донині!
Співає пісню цю душа,
Коли летить у ввись, мов біла птаха,
Коли для тебе я лише одна
Така близька і рідна, мов рубаха.
Так, пригорни мене до тіла...
І напої солодким, п’янким сном…
Так рветься серце із грудей! Я мила…
Відчула почуття, напевно, ремеслом.
Це вміння розуміти і прощати,
Просити і давати до вінця!
Це ремесло безболісно страждати
І ніжно говорити без кінця!
Любов – це ремесло дім збудувати,
В якому затишно, приємно і тепло,
В якому діти босоніж могли б стрибати,
Де оселяється лише добро!
Це ремесло відчути подих вітру,
Який розпалює вогонь сердець,
І вкласти почуття в палітру,
Яку дарує благодійно нам Творець!
Любов – це ремесло близьких за духом, тілом!
Вона – це сенс всього буття!
Любов – це дійсно справжнє диво,
В яке ми віримо дорогою життя!
26. 09. 2015 м. Львів автор Наталія Калиновська
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631347
дата надходження 25.12.2015
дата закладки 25.12.2015
Тихим болем по Вкраїні
горе розлилося…
Стоїть мати на колінах…
із сивим волоссям…
У молитві нахилилась
до самого долу:
«Верни, Отче, мені сина
живого додому.
Нехай наші воріженьки
прозріють, почують,
Що одна буває ненька,
не кажу – кричу я…
Була і є земля наша
із древнього часу,
Заварили смерті кашу
людоньки Донбасу…
Чи ж вам тісно в Україні? –
стогне мати, плаче, –
Чи вас зіллям опоїли?
Вбиваєте нащо?
Чи нерідною була вам
Україна –мати,
Що ви тепер заходились
і на що міняти?
Хто ж міняє, той пропащий…
Бог таких карає:
Буде доленька собача
в Красноярськім краї,
А мо*, й ближче до Сибіру,
чи й на Дальнім Сході,
А ми ж були усі рівні,
всі – одним народом. –
Рвалось серце на шматочки,
коли хреста клала:
Гинуть наші сини й дочки,
хати он палають…
Зупиніться!.. Ще ж не пізно…
Люди ж ви, чи хто ви?
Знаю, що ми трохи різні,
та одна ж Покрова,
І Всевишньому одному
звикли ми служити…
Не стріляйте!.. Діти ж наші
хочуть іще жити!..»
Стогне мати до ікони,
чайкою кигиче…
Дим закутав терикони…
Знов зенітка свище…
21.12.2015.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631078
дата надходження 24.12.2015
дата закладки 24.12.2015
Хочу быть предельно честной
Пред собою и людьми,
Душой легкою, небесной,
Возрожденной из Любви.
Просьбу я ко всем имею –
Относиться так ко мне,
Как бы сами Вы хотели
Отношения к себе.
Пусть незримая реальность
Обретет свои черты,
Ведь вся Жизни гениальность –
На основе простоты…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630915
дата надходження 23.12.2015
дата закладки 23.12.2015
Незбагненні вуста, мов червоні пелюстки герані.
Йшла травою босоніж - комети спиняли свій лет...
Заворожлива Жінко, це з тебе колись Модільяні,
Надихнувшись любов'ю, писав у Монмартрі портрет?
Ти споїла п'янливим безсонням поетів без ліку -
Розлилися у віршах нектари надземних чеснот.
Не один із тобою себе почував чоловіком...
Перед ликом Гвіневри не раз падав ниць Ланцелот.
А твоєї любові нестримно-солодкі відтінки
Надприродним вогнем замалюють умить сонцесхід.
Золоті німби святості й солод гріховний - від Жінки,
Ореол материнства, й жаги заборонений плід.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630906
дата надходження 23.12.2015
дата закладки 23.12.2015
Як Всесвіту карта затято просилась до рук,
І кликали вперто магічні вогні космодромів,
Коли ще не звідав рокованих втрат і розлук –
Чомусь не тривожила серця дорога додому.
…Розбіглись овиди із ликом розвеснених мрій,
Усотував душу в дари і юдоль ойкумени,
І все ж, як раніш, укладав із судьбою парі.
Дорога додому вже ніжно горнулась до мене.
Тепер сумніваюсь, у кого з нас більше сивин –
У сущого мене, чи вічно холодного січня?
Згорнулось минуле сувоями ретро-картин.
Дорога додому мене все настійніше кличе.
Напевне тому, що раптово упав бастіон,
Й тяжіння вітчизни – свята і одвічна молитва,
Що діє в природі насправді високий закон –
Завершить останні, де перші судилось ступити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630260
дата надходження 21.12.2015
дата закладки 21.12.2015
Цілий вечір і, часто, до самого ранку
Під стареньким коптявим іще каганцем
По хатах розквітали колись вишиванки,
Як майбутньої долі щасливе лице!
Піднімає життя щораз вище нам планку,
І, коли вже приходить час іспит тримать,
Придає нам наснаги нова вишиванка,
В ній готові на все часу відповідь дать!
Хрестиком розмічене шиття,
Думи на нім вишиті й тривоги,
З ним натхненно все своє життя,
Свій натільний хрест несли до Бога!
А коли вже на нас поповзли чужі танки,
Та загарбник рішив наші землі забрать,
Самі кращі із нас одягли вишиванки,
І пішли Батьківщину свою захищать!
Ще прийдуть в Україну щасливі світанки,
Небувало розквітне майстерність митців,
І одінемось всі ми тоді в вишиванки,
А в найкращі одінем за волю борців!
Хрестиком розмічене шиття,
Болі на нім вишиті й тривоги,
З ним нам легше все своє життя,
Свій нелегкий хрест нести до Бога!
Вишиванка нам душі теплом зігріває,
Та наснаги на кручах життя надає!
Вишиванка - то знак працьовитого краю,
Що віками мережить тут щастя своє!
Хай над світом щаслива вже доля злітає,
Скільки можна усім натикатись на зло?
Вишиванок для всіх Україна надбає,
Щоб планету чарівне шиття вберегло!
Хрестиком розмічене шиття,
Долі на нім вишиті й тривоги,
З ним і далі в широчінь життя
Понесемо свій ми хрест до Бога!
20.12.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630257
дата надходження 21.12.2015
дата закладки 21.12.2015
Моя ти земле, рідна і свята,
Де вітру спів, народжений в пшениці,
І серця сум забутої вдовиці
До сонця разом з жайвором зліта.
Моя ти земле, в вишивках полів,
Чергуються де рута, синь і злото,
Із журавлями в вільному польоті
І з цнотою несходжених боліт.
Моя ти земле, з долею верби,
Снігам що підставляє голі віти,
Яку не залишає в тиші вітер,
Як символ материнської журби.
Моя ти земле, в росяних стежках,
Із голосними диво-солов’ями,
Одна-єдина, як буває мама,
Моєму серцю рідна і близька.
11.12.2015.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628172
дата надходження 12.12.2015
дата закладки 20.12.2015
Цвіте Майдан людьми і прапорами,
В усіх серця тут б’ються в унісон,
Страху в очах людей нема і грама,
Давно забули про нормальний сон.
Зорить Майдан з надією угору;
І біль його вже більше не пече,
А України Гімн хвилює й зорі,
Єднаючи людей к плечу плече.
Сніги, морози, «беркут» – все осилять
Ці люди, адже з ними Бог і дух,
І сила є народу невгасима –
Свій шлях і право люди ці знайдуть.
В повазі голову покірно я схиляю
Перед тими, хто вийшов на Майдан,
Ваш дух хай схід і південь окриляє,
Щоби достойну відсіч владі дать!
16.12.2013.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630080
дата надходження 20.12.2015
дата закладки 20.12.2015
«Моєї стяг це України.
Стояв із ним я до кінця,» –
Руками він узяв своїми,
До губ наблизив, до лиця.
– В пов’язках весь лежав, у свіжих,
Доволі літній чоловік.
«Приїхав, – каже, – ще на Віче,
Тай залишився. Що там вік?»
А поряд нього жовто-синій
Простягся шовковистий стяг,
Удячний України сину,
Краєчок свій йому простяг.
Їх привезли обох з Майдану,
Хай зранених, але живих,
І вже ніхто не роз’єднає –
Не можна Правду роздавить!
Дивлюсь на літнього героя,
Й сльоза непрошена пливе…
Час рани їм обом загоїть!
Настане в нас життя нове!
12.12.2013.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628911
дата надходження 15.12.2015
дата закладки 20.12.2015
Любимым не ищут замену.
Их нам мало, везде и всегда.
Тяжело расстаёмся под вечер,
И ожидая, не спим до утра.
Нам так мало, объятий, слов нежных,
Без любимых на сердце зима.
Расстояние с ними, столь бренно.
В расстоянии, рвётся душа.
Мы их любим, совсем не за внешность.
Порою сами не знаем за что.
Ну а ценим, терпения кротость
И заботливый рядышком вздох.
Пусть бывает, не всё идеально.
И забывают сказать нам: «Люблю».
Но слова в этом деле банальны.
Всё расскажут касания губ.
А кто ищет замену, то знайте,
Вас давно уже больше не ждут.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629999
дата надходження 20.12.2015
дата закладки 20.12.2015
Звертаються до Бога з наріканням,
Чом світ такий наповнений стражданням,
-Невже ж ти ,Боже ,горенька не бачиш,
Не боляче, і за ніким не плачеш?
Он люди гинуть по усьому світі ,
А ти мовчиш, не радиш, що робити!
Поглянув Бог й скорботно так промовив,-
Я завжди йшов і розчищав діброви
Де кликали мене собі на поміч,
Дорогу всім показував, йшов побіч,
Коли ж мене ,в зневірі, виганяли ,
Я мовкнув там де поміч не чекали.
Зі школи вигнали! Не треба віри !
Немає Бога, так дітей учили .
Занедбали біблійне Боже слово ,
В печерний вік схотілося наново!
Взялися діти за свої порядки,
В руках наган, й стриляють мов з рогатки!
Я землю дав, щоб сіяли орали,
Для всіх достатньо, ви ж війну почали,
Куди не глянь, сочиться кров із рани,
Без помочі забуті ветерани,
Земля пустіє, густішають хрести ,
Все тяжче й тяжче доводиться нести.
А так же мало треба всім для миру,
Позбутьтеся ненависті та чмиру ,
А заповіти вибиті в скрижалі
Піднять як скарб, щоб в смітті не лежали ,
Нехай брунькує, квітчається любов,
Скінчиться лихо, і буде щастя знов!
Уверх чоло, і я вернусь в країну!
Я кожного прийму немов дитину,
В теплі скупаю, взую, нагодую,
Зруйноване я знову відбудую,
Щасливий той хто ці слова почує
І не взива ім`я мойого всує!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629621
дата надходження 18.12.2015
дата закладки 18.12.2015
Прагнуть до щастя всі люди,
Винятку з правил нема,
Різні стежки, щоб здобути, –
Ціль прикінцева одна.
Щастя – мотив спонукальний
Будь-яких вчинків людських,
Сильним обняті бажанням
Можуть висот досягти.
Прагнути щастя властиво
Кожній людині в житті, –
Впертий, невикоренимий
Зав'язок в кожній душі.
21.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629609
дата надходження 18.12.2015
дата закладки 18.12.2015
Я не Шевченко, не Костенко, не Жадан.
Не видаюся тисячами екземплярів,
Не загортаюся в овацій океан,
Не виміряю славу пачками долярів.
Пишу про радість і про біль, ну, про життя,
Як вдасться, скільки з думки вистругаю хисту.
Збираю запал із сердечного биття
Вогняно-чорний чи засніжено-іскристий.
Я не знахідка року, світу й поготів.
Любов мене шукала рідко, більше піка.
Але в душі моїй ні даху, ні бортів.
Проста поетка я на ймення Люба Пікас.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629596
дата надходження 18.12.2015
дата закладки 18.12.2015
Не обещай меня озолотить -
Озолотишь осеннею печалью.
Не обещай всю жизнь благодарить...
Не надо, если чувства станут данью.
Люби сейчас, на то отпущен миг.
Не ожидай ни кары, ни награды.
Родится ль завтра вдохновенный стих,
Иль откровенная строка досады.
Летит ни первый, ни последний снег,
(Укроет землю, или вновь растает...),
А ты под ним - всего лишь человек,
Что будет завтра, только небо знает.
(картинка с инета)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628278
дата надходження 13.12.2015
дата закладки 13.12.2015
[i](Тим, хто хоче повернення в СРСР)[/i]
Газета «Правда» трапилась на очі,
Та правди в ній і крихти не було.
Ти знав, як «Чорний ворон» серед ночі
Безжально місто вимітав, село?
Як діти плакали… спросоння всі за татом
І голосила мати їх навзрид,
У траур одягалась тоді хата,
З портрета ж вождь дививсь на це згори…
Мовчала «Правда» і про іншу правду,
Як вимирав на кращих землях люд,
Як забиралось найсвятіше право
Жить, а в Москві лунав-радів салют.
І про брехню теж «Правда» не казала,
Людини долю як ламав донос,
Як у багно держава загрузала
І компартійний жирував як бос.
А про ГУЛАГи «Правда» не ділилась,
Як дзвін цепів пів світу шокував,
В вагонах у телячих як давились
Маленькі діти і політвдова?
Не хтіла «Правда» й іншу правду знати,
Як у війну був загнаний народ,
Як потрапляли надовго за грати
Герой і кримінал, і патріот…
А як село на сто замків замкнули,
Колонії створивши із рабів,
У три погибелі людей тоді зігнули…
Чи розказала «Правда» це тобі?
І як нову країну будували,
То «Правда» «захлиналась» від «чеснот».
Як розум в божевільні закопали,
Про це не знав… Й чи знатиме народ?..
5.12.2015.
* «Правда» - газета ЦК Компартії СРСР.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626648
дата надходження 06.12.2015
дата закладки 06.12.2015
Відлітають птахи в вирій,
У край той далекий.
Україну люблять щиро
Й вертають лелеки.
Серце б’ється у пташини,
Як кубло побачить.
Воно з хмизу і ще з глини –
Та багато значить.
Там родилася пташина,
З яйця пробивалась:
Привітала Україна,
Ніжно посміхалась.
Те кубло її з паліччя
Із любов’ю звите.
І нехай пройдуть сторіччя,
Там він буде жити.
Може й гірко, та нічого –
Все минеться й втома.
Не боїться він нікого,
Бо він в себе вдома.
Хай там мед в чужому раю,
Та все більш гіркота:
Ти – чужий! Тебе чекає
Те гніздо, з болота.
А що круки над тобою
Без кінця літають –
Їм не дасть Господь спокою:
Всі попропадають.
Галина Яхневич.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626617
дата надходження 06.12.2015
дата закладки 06.12.2015
СІДАЙМО ДО СТОЛУ
Ми будемо битись, ми будем кричати,
За волю у тиші, за славу і вдачу.
Так дійде до того, що будем стріляти,
Бо чварам кінця я, і краю не бачу.
Сідаймо до столу, накрий скатертину,
Без гніву у мирі залагодив справу.
На рідній землиці, посадиш калину,
На радість дитині, на щастя і славу.
Сідаймо до столу, нас Бог зрозуміє,
У пам’яті вічній, ми так наслідили,
Хто гнів розкидає, хто оре, хто сіє,
Він порівну ціле, на душі розділить.
Навіщо та слава, без волі і віри,
Навіщо та радість, що зраду лиш чине.
Хай чвари змертвіють, без всякої міри,
Сідаймо до столу, накрий скатертину.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626594
дата надходження 06.12.2015
дата закладки 06.12.2015
Будто прищурив глаза,
Отошли от бутона два лепестка...
и розе,
Проснувшись в слезах,
Вдруг довелось очутиться в вазе...
В вазе хрустальной
С кристальной водой.
Их держит изящный,
Хоть немолодой,
столик.
И столик так рад,
Что много лет подряд
На нём приподносят
Розу.
А роза грустит,
Что не испытать
Ей больше уже мороза.
И от того
по её лепесткам
всё ещё катятся
слёзы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626413
дата надходження 05.12.2015
дата закладки 05.12.2015
Вже словом – не важким міцним мечем
Дідівську мову треба захищати.
Чи ж вистачить в нас розуму, плечей,
Щоб іншу боротьбу тепер почати?
Без галасу, без сліз і без крові –
Достатньо їх було у Україні –
Протестні форми щоб почать нові
Під музику і пісню солов’їну.
Давно від нас пішов той дикий час,
Коли ворожі зграї нас топтали:
Монголів коні, шведів, яничар –
Їх стільки, що усіх і не згадаєш.
Та найстрашніше інше вже тепер:
Своїх людей свої за правду… давлять,
Не повернути вже СРСР,
Невинна кров пролита на Майдані…
Нема ніколи в часі вороття –
Назад у часі не вернути стрілку,
Бо тільки раз триває в нас життя,
І Україна в нас одна лиш тільки!
4.12.2013.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626275
дата надходження 05.12.2015
дата закладки 05.12.2015
Про мир і про війну
Коли над морем сяє сонце дивовижним світом,
Гарнішого пейзажу не знайти!
Так хочеться, щоб в дні такі народжувались діти,
А в Україні не було війни!
Я згадую гірське чудове узбережжя Криму
Й п’янкий, духмяний аромат сосни…
Тоді в країні люди всі жили щасливо
Тому, що не було війни.
Дніпро велично і спокійно плескав свої води
Вздовж живописних любих серцю берегів…
Тепер сумує він, що доля нашого народу
Чекати і молитися за всіх своїх бійців.
Прошу у Господа я щастя, ласки й благодаті
Для нашої країни назавжди.
Прошу, щоб не страждала жодна жінка й мати,
Прошу, щоб в Україні не було війни!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626264
дата надходження 05.12.2015
дата закладки 05.12.2015
[youtube]https://youtu.be/N7tu8K1GAiM[/youtube]
[i][b]Дивилось двоє на дитя
І малювали шлях... Життя...
Стелили світло і тепло,
Щоб те дитя щасливо йшло.
Під ніжки клали океан
Надій, бажань і сподівань.
Тримали міцно. Берегли.
Хотіли щастя - на віки!
Намалювали шлях, зорю,
Легку стежинку і пряму.
Світило світло в шлях завжди,
І ніжки ті - сміливо йшли.
Благали долю берегти
Той дар, що поглядом вели.
[/b][/i]
19. 02. 2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618898
дата надходження 06.11.2015
дата закладки 01.12.2015
Сказать по правде,- есть на свете,
Влюбленные по всей планете;
Верны друг другу, аж, до гроба,-
Ведь однолюбы они оба!
Сказать по правде, даже грубо
Звучат слова про однолюба;
Что средь соблазнов и страстей,
Всегда он верен только ей!
Сказать по правде ,что нелепо
Поверить хоть кому -то в это…
Что и она ему верна
Как небу солнце и луна!
Сказать по правде, что смешно
В любовь поверить как в кино;
Но ,я скажу вам, не тая,-
Таких встречала в жизни я!
Сказать по правде, хоть проверьте,
Но на слово вы мне поверьте,
Что сквозь невзгоды и несчастья
Они узнали цену счастья!
Сказать по правде,что с годами
Их чувства лишь сильнее стали…
И не понять другим на свете,
Нельзя поймать их даже в сети!
Сказать по правде не боюсь:
Осудит кто-то,ну и пусть…
Но разве в этом их вина,
Что неразлучны звезды и луна?!
Сказать по правде не стыжусь,
Что сглазить очень их боюсь…
Ведь если бы не эти однолюбы,
Мир стал давно пустым и грубым!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621018
дата надходження 14.11.2015
дата закладки 01.12.2015
З колиски всміхнене дитя,
Мов сонечко до нас сія...
І засвітились на лиці
Усмішки милі й чарівні.
Та як же знає те маля,
Що усміхатись треба нам?
Яка веселка пролягла
Між нами й сонячним дитям?
Не знає мови ще й буття,
Глядить на тебе, та - сія!
І тягне ручки, мов: " Візьми!
До себе ніжно пригорни!"
Єдина мова ця - земна,
В людині з роду від Творця.
Відома всім і головна:
УСМІШКА доброго лиця.
24.02.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618722
дата надходження 05.11.2015
дата закладки 28.11.2015
Буваєш ти розгнівана і ніжна,
Співаєш весело і плачеш так невтішно,
Усміхаєшся й сердито хмуриш брови,
І недоступна,і на все готова.
То,наче Амазонка горда,сильна,
А то шукаєш захисту,покірна,
То кішка лагідна,а то левиця грізна,
Свята ти,жінко водночас і грішна.
То ранить,то лікує твоє слово,
Така проста,але і загадкова.
Ніяк тебе ніхто не розгадає,
Саме таку чоловіки й кохають.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623806
дата надходження 25.11.2015
дата закладки 28.11.2015